а як же так...? згоріло все й нема
і більше струм не бігає по тілу
я все ж зуміла вирватись з ярма
хоча не знаю чи цього хотіла
ну що за звук? і знову телефон
НІ! спогадів музей уже закрито
замість підлоги - сходинки бездонь
ти впадеш тут...(!) а я??? ВМІЮ ЛЕТІТИ

А сором підносить на вила
Знівечену гордість
Усе, що колись говорила-
душевна кволість...
І дощ не змиває вкотре
Кислотні сльози
Дістали вже вірші
Прозорої прагну прози...

Жива була –
примусили спинитись,
сховати біль в мереживі тенет
і розміняти щастя завелике
на жменьку заіржавілих монет.

Разом навчалися
байдужості, цинізму,
плачу без сліз і чхати на любов,
спіткаючись о граблі алогізму,
у різні боки бігти стрімголов.

Чому ж мені
твої гіркі страждання
малює Бог віршами уві сні,
коли давно закрито всі питання,
розставлено всі крапочки над „і”...

16.03.07

Весняне небо затяглося хмарами,
І перша крапля впала, як сльоза,
Кохання розлилося в серці чарами,
Із крапель болю почалась гроза.
На мить сховалось сонце – щастя частка,
І подих вітру зачаївсь на мить,
Гримить лиш тиша, наче сіра казка,
Де крапля мрії навіть не блищить.
Одна лиш пташка має жить бажання,
І сірий фон наділений теплом,
Ім'я цієї пташки є Кохання,
І сонце й вітер під її крилом...

Лісова пісня,
Лісова пісня,
Я закохалася в дикому лісі,
Я заховалася в дивному листі,
Я зустрічалася з добрим і чистим;
Лісова пісня -
Лесина пісня;
Світло і розпач,відоме й незвісне,
Я розтікалася сном променистим
Диво-коханки під сяйвом барвистим.
Лісова пісня,
Лісова пісня,
Я загубилася в темному лісі,
Я розлучилася з рідним і чистим
Зараз у місті...без лісу, без змісту...

Запряжу норовистих
Жовтневих вітрів,
Щоб зорати покинуте поле.
І засію віршами його
З добрих слів,
Щоб не виріс там
Кукіль ніколи.


Засаджу я садами
Найближчий пустир,
Щоб птахи свої гнізда в нім вили.
І, готуючи діток своїх
В дальній вир,
Дарували й нам
Мужність і сили.


Намалюю я місто
З конструкцій легких,
Де у вікна всі сонечко сяє.
Де панують і радість,
І щастя, і сміх,
Де підступних людей
Не буває!


Олександр Морщавка

ти не читай моїх віршів
ти не дивись на моє небо
ти не сприймай.... це сивий біль
забутий біль самої сЕбе
ти не приходь... ти не дзвони
ніколи більше не нагадуй
але й нікуди вже не йди
захмарна ніч для зорепадів

знаєш чого я боялась найбільше?
у світі такого страшного не бачили ще
(торкалась до Тебе
п*ять років словами у вІршах
і в зливу торкалась до Тебе дощем)
реалій боялась... колись якось просто зустріти
в маршрутці, на вулиці
чи біг там ще знає де
боялася... найбільше (найбільше!) у світі
для чого?
Навіщо...
я звикла... я тільки дощем...

не тримай мене небо
.своїм золотавим волоссям
бо я під тобою
.згвалтована твоїм промінням
сумна полонянка
.життя як тягар несу ДОСИТЬ!
не періщ мені в душу
.дощами отими... камінням
не в*яжи мені руки
.я ними збираюсь літати
не чіпай мого серця
.колись я уміла любити
тільки стри мені пам*ять
.залиш в мені вітер й Карпати
не тримай мене небо...
.я знаю і вмію летіти

У світлі свічок-ліхтарів
Всесвіт мене хоронив -
На лаві поломаній,
В кутку під іконами
Я помирать не хотів.

Смерть викликала на бій,
Сльози котилися з вій...
Серце ще билося -
Вмирать не хотілося
В місті убивць і повій.

В обличчя дмухнув вітерець.
В тіло ввірвався свинець -
Зранений падаю,
Любов свою згадую...
"Боже, мабуть це кінець!!!"

Як гарно помирати одиноким:
Ніхто не плаче, не кричить і не рида -
Приємно вмерти нездійснившимся пророком
І не відчуть за хрест святий стида.

Відчути запах свіжого повітря:
Закрити очі і зробити вдих...
Востаннє я на цім жебрацькім святі,
Не прочитаю більше дум своїх.

Заплаче муза, рима зніме шапку;
Всі ланцюги порвуть святі сонети...
Буденність у відставку, лиш лірика сьогодні -
Час підійшов для похорон поета.

Ламаю звичний плин свого життя -
Тікаю від буденності світів.
Моя Земля не кругла, а плоска
І спочива на спинах у китів.

Я сам собі живу наперекір
І оголошую своїм думкам протест...
Я дисидент - борець гнилих ідей,
Повстанець, що розіпнутий на хрест

Протерлися рими. Рядки осушивши,
вони не схотіли шукатися більше.
Просилася крапка. Та з коми оживши,
рука вигиналась у запинах вірша.

Від слова-до-слова метелики думки
гніздили пилок в духотворенні терцій -
рядки оплоділи. І стовпчики струнко
пройшлися парадом... та збилися в серці.

Терпким і солодким кохання вродило:
у кетязі стигле, живе... на мольберті.
Протерлися рими, залúшивши крила.
Та крила з паперу, а я... далі стерто.

15 Березня 2007

Я втомивсь від доріг,
Що одвіку лягають під ноги.
Я втомивсь від людей,
Що за гроші стають на коліна.
Я не хочу багатств -
Сто разів хай я буду убогий,
Моя совість - це Бог
І я є повноцінна людина.

Я не вірю тому,
Хто говорить, що він патріот -
Мене нудить від цього
Фальшивого патріотизму...
Я страждаю, коли
Зневажають вкраїнський народ
І ридаю, коли
На шматки розривають Вітчизну.

Я вклоняюсь тому,
Хто за волю готовий на все,
Хто шанує народ
І любить свою Україну,
Хто в бою за добро
Жовто-сині знамена несе
І готовий померти
На благо своєї країни!

Ти знаєш, як місяць
Запалює стомлене небо?
Як вітер з дерев
Обрива снігові обладунки?
Як добре мені
Віршувати лиш тільки для тебе,
І на губах відчувать
Смак твоїх поцілунків?

Як стрілки годинника
Маршем крокують по колу,
І шепчуть крізь тишу,
Що ніч майже вся пролетіла?..
Як падає одяг
Осіннім туманом додолу,
А розум дурманить
Розпечений жар твого тіла?

Ти знаєш, як ранок
Непроханим гостем крадеться?
Як хочеться час
В цей момент назавжди зупинити?
Як серце у грудях
Від щастя піднесено б"ється,
І хоче любити,
Тебе лиш навіки любити?!!

Я ненавиджу місто
Через те, що тебе тут нема.
Я ненавиджу долю
За те, що вона розлучила...
Я засуджений Богом:
Це місто - холодна тюрма,
У якій одягають кайдани
І спалюють крила.

І від болю різкого
Буває не хочеться жить,
І годинника стрілки
Завмерли на місці одному.
У самотні хвилини
Розірване серце болить,
А стриножені ноги
Шукають дорогу додому.

Перелітні птахи
Переплутали гнізда і сніг...
У холодному місті
Вмирають останні надії.
Павуки-кораблі
В"ють слизьку павутину доріг,
По якій іммігрують
Грабіжники і повії.

Відкриваю вікно -
Бачу лиш ворогів навкруги,
Стаю на коліна
І шлю сто прокльонів до неба...
Я зруйную всі мури,
Розірву на руках ланцюги,
І клянусь найдорожчим,
Що я повернуся до тебе!!!

Сміятися від того, що болить.
У полум"ї страждань і бід горіти,
Закутавшись від холоду в думки-
Цигарку за цигаркою курити.

Писати на снігу свої вірші,
Шукать навпомацки утрачене кохання.
Грішить на кожнім кроці, а за тим-
Молитись Богу до самого рання.

Змінити день на ніч і навпаки...
Закінчить фразу і поставить крапку,
Від променів цигарку прикурить
І спробувать почати все спочатку

Замало сили
Пережити ніч.
Нема натхнення,
То уже й не буде...
Горять вірші,
Запалені від свіч,
А в душу лізуть
Незнайомі люди.

Облудний вітер
Стукає в вікно-
В пустій кімнаті
Я та чорні тіні:
Говорим мовчки,
Пошепки мовчим,
І щастя віднаходимо
В курінні.

Нема нічого,
Лиш бездумний флірт,
Думки панічні
Ріжуть без наркозу-
На рани сіль,
А у горлянку-спирт,
Що вбереже
Від стресу та психозу.

Останній намір
Спробувать піти...
Остання радість-
Це закрити очі,
Послати все та всіх
І назавжди
Сховатись від життя
У лоні ночі.

Чати часу, ви - турки, крути вуса читач!
Чаші пусті всі. Світ – суп. Ішач!

У нашім аду - дамі шану!
У нас коваль у каву – Вакула в Оксану.

Ви то маєте те, а мотив?
Митні шани чи наш інтим?

І далі і Буг у губі і ладі …
І дана квота, а то – в Канаді!

А будь у вазі - рвав. А врізав у дуба.
Ха, бокс вже теж в скобах?

Індо-гості всі і світ сьогодні.
Індо-лохи ми холодні.

Індо- логічно – гончі голодні.
Індо- зебри - в вир безодні.

Ханой, 13 березня 2007

Стрімголов летиш на павутині
Не боїшся впасти не туди
Так пісні мандрують в далі сині
Так мереживом вкриваються світи
Так весна тримає на долоні
Із сердець закоханих букет
Так поет знаходить на пероні
Посеред валіз новий сюжет...

Що більше є, аніж людське кохання,
Що дужче, ніж обійми двох людей?
Що довше за блукання у чеканні,
Коли нема ні сенсу, ні ідей?

Що у тобі є – щастя чи печаль,
Чи й те і те, об’єднане думками.
Не знаю я, ось тільки лиш, на жаль,
Вся правда залишилась поміж нами.

Ти не забув, і ти не розлюбив,
Ти не знайшов, хоча й не загубив,
А тільки лиш в тобі однім живу я!

Нехай же Той, котрий тебе створив,
Пробачить мені пристрасний порив,
Адже до тебе знов сама іду я...

Налий мені кави.
Міцної.
Гіркої, мов доля.
Ми сядемо поруч...
Цідитимем з фляги коньяк.
Сідатиме сонце.
Серця будуть рватись на волю.
В компанії смутку
Ми довго сидітимем так.
Я дуже далеко,
Та подумки нині - з тобою,
Тому - не дивися,
що поряд нікого нема...
Налий мені кави.
Міцної.
Мов доля, - гіркої…
Хай Той, хто з`єднав нас
Між нами живе обома…

Позбутися журби, як зайвих кілограмів,
Вдягнути легкий шарф з відтінками весни,
Ділитися теплом (так ніби це востаннє),
І ніжитись у сяйві, що з неба струменить.

Спиняти погляд твій і мружитись на сонці,
Ліниво відпивати гарячого вина...
І сонячного зайчика на малюка долоньці
Побачити й почути
Твій голос:
«Вже весна...»

14.03.2007

* * *

Коли мій вітер втихне – я прийду
До сповіді, а потім до причастя.
До тебе... На коліна упаду
І спробую, хоч словом, вибачатись.

А може статись так, що й не прийду
(Буває з вітром так, що він вмовкає)…
При штилі бриз відчує, хто чекає…
А в довгому безмірному снігу -
Як не шукай – тепла немає…

* * *
О.Клочку- справжньому другу, брату,
«чєловєчищу»…

Самотній вовк з-поміж вовків…
Мисливець з-поміж хижаків…
З облог виходити умів
І вмієш…
Ти під прицілом зуби з’їв…
На місяць з іншими не вив…
Змітаєш сніг із сивих брів
І над багаттям душу грієш…

Я не беру чуже, не підглядаю в вікна,
Я не рублю вузли, зав'язані не мною,
Я знаю межі й стримуюсь в півмиті,
Я вірю в жаб, остерігаюсь долі.
Гальмуючи перед червоним світлом,
Змиваючи кути буття в м'які півкола,
Я навесні не розливаюсь в повінь,
Я розівчилась тамувати подих.
Тож не руйнуй ні дамб, ні рейок -
Стирати межі страшно. Красти грішно.
Всі мої перехрестя вже за мною.
Не спокушай своїми. Надто пізно.

Коли небо похмуре і сіре,
Коли хмари опухли від сліз,
Коли здається, що вмирає віра,
Коли ти в розпачі – молись.
Коли наснився страшний сон,
Коли уранці збігла кава –
Твій розум наче той Самсон
І, ніби Даліла, зневіра лукава.
Коли в очах твоїх вогонь,
Котрий веде до згуби,
Коли кулак вже із долонь,
Коли ти зціпив зуби,
Коли емоцій через край
(ти схожий на вовчиська),
Тоді, мій друже, пам’ятай,
Що щастя зовсім близько.

* * *
О.Є.Опанасюку

Скільки стріляних гільз
Ми знайшли на осінній дорозі
Скільки втратили тут
Між серпневих ночей і грудневих снігів
Скільки раз ми тікали
І ховались у цій золотистій облозі
Та знаходили тут
Перше слово із нових найкращих віршів.

Я ще кохаю тебе дуже
Хоч й не кохаєш ти мене
Кохання це не позабуду
Аж поки в тілі дух живе

Воно живить моє життя
Дає воно мені натхнення,
Надію світлу й пізнання
Духовну міць у сьогоденні

Кохання це мене змінило
Воно мене не зупинило
А дало поштовх пізнавати
І істину в собі шукати

Мінятись, кращим все ставати
Віршами мудрість прославляти
Творити нове й бути щирим
Ще бути добрим, також сильним

А ще дало мені терпіння
Зносити біль – це також вміння
Щоб щастя своє відшукати
Це все потрібно розвивати

Отож, кохаю я тебе ще дуже
Хоч й не кохаєш ти мене
Кохання це не позабуду
Аж поки в тілі дух живе

Вітер – бешкетник. Квітень на сум провокує.
Зимно, хоч плач. І на вікнах похлипує дощ.
Ти – мій невільник, а я болячки полікую
Витертих крил і безглуздих буденності нош…
Крутить щоденно дійсність легкі коліщата.
Наші слова вже напевне у серці хтось мав.
Вкотре ті самі неба розпластані шатра,
Вкотре зірок позолочена часом тасьма.
Сяє над нами вічність. Усе, як належить.
Місяць мовчить. А любов залишає сліди
В душах і в небі. Спалах емоцій бентежить…
Музики плач. І ми будемо разом, не йди…

Кохання й Ненависть – як дві сестри, дві влади,
Що вперто борються за першість на Землі…
А ще підступниця між ними третя – Зрада,
Коханню створює проблеми чималі…

Навіщось Душам іспити важкі складають,
Інтриги в'є лукава Зрада раз у раз.
Закохані серця чомусь перевіряють.
Вальсує з Боязню в переживанні Час.

І ніби Ненависть любов перемагає.
І тануть в грудях найніжніші почуття…
Страждаючи, Душа немовби помирає…
Ти думаєш, що вже немає вороття...

Та як би всі вони Кохання не гнобили,
Воно живе, черпаючи в Довіри сил.
Щасливі ті із нас, котрі хоч раз любили,
Перетворивши Ненависть і Зраду в пил.

Дерево давнє на дорозі стояло
Дерево це усіх дивувало
Різним було воно для різних людей
Хтось бачив стовбур, хтось - звуки пісень
Хтось бачив гроші й товстий гаманець
Іншим виднівся чарівний вінець
Прекрасну дівчину там бачив юнак
Зброю і лати розгледів вояк
Мудрість всесвітню пізнав там мудрець
Вбивця жорстокий, зустрів свій кінець
А дерево просто на дорозі стояло
Дерево це усіх дивувало.

Якось одного дня
Коли весна свій цвіт розкрила
Йшли по дорозі два мужи
І говорили про світила
Один раввіном був високим
І в собі мудрість ніс людську
Інший ремісником був синьооким
І щоб підтримати родину
У будь-яку важку годину
Варив він мило.

Миловар спитав раввіна:
-“Скажи мені, для чого наша віра?
Якщо живемо ми у злиднях і біді
Та цілий світ погруз у суєті,
Не помагає нам велика наша Тора
Піднятися з болота в гору
Чи справді істина вона?
Релігія ось ця”.

Раввін змовчав на це питання
Та мовчки далі став іти
І бачать тут: дитя в канаві
Лежить і бавиться в багні
Раввін сказав:
-“Поглянь на цю дитину”
Ти кажеш мило відмиває бруд
А мудрість відмиває блуд?.
Він весь брудний як чорт із табакерки
І добре там йому, неначе їсть цукерки
Що толку в всьому милі на землі
Коли дитина залишається в багні?”
-“Ну, мило лишень тоді дасть допомогу
Коли, помитись ми відчуємо змогу”.
- “Правий ти тут, немає слів.
І з вірою, все те що ти мені наплів
Я відповідь таку тобі скажу:
Щоб осягнути істину святу
Піднятися з болота вгору,
Як вчить велика наша Тора
Нам віру, наче мило, треба мати
І кожен день її в руках тримати
Для того щоб відмити з сердця бруд
Як мудрість відмиває блуд.”

ти так подорослішав
щоб не говорити про старість
і погляд у тебе вже втратив дитячість
а в мене усе як ти бачиш заплетено в віршах
і я як ти бачиш залишилась жити на радість
отому хлопчині, що носить мені компліменти
і також для того зігріти когось щоб любов*ю
залишилась бачиш... хоча так хотіла померти
і в іншому світлі зустрітись можливо з тобою...

Дитинство ніжне і сумну достоту старість
єднає страх перед самотністю: тривожно,
кругом ввижається усяка чортівня,
щемить докучливе “нікому не потрібен”…
Але дитинство проминає, і у неміч
хто із літами знову не впадає,
в собі не осягнувши досконалість?


2007

що там вечір.... і що там хмари
в мене чай солодкий з лимоном
щось тремтить у повітрі з нами
і в очах стигне щось солоне
що там люди .... і що там холод
цей мандраж платонічно стихлий
не чіпай мого серця знову
бо я мертвою бути звикла

Так хочеться спати,
Бачити сни…
Життя моє – нудне кіно.
Воно,
Так сильно й відверто,
Дратує мене.
Треба, щось змінити,
Або просто померти,
Бо далі так жити
Ні сил ні бажання,
Не маю я вже.
Навкруги,
Усе чорно-біле.
Їжа
Має присмак пластмаси.
Я забув…
Як пахнуть квіти?
Я забув…
Як потрібно кохати?
В голові
Одвічне питання.
В чому,
Сенс мого існування?
За ради чого,
Варто жити?
Саме так…
Жити,
А не існувати.
Весно!
Дай мені твою силу.
Торкнись мене!
Вітром змін.
Навчи мене!
Знову любити.
Скажи!
Я віддам
Все що схочеш в замін.

Ти пам'ятаєш, небо посміхалось
Та листя шепотіло про любов,
Та світло до зіниць твоїх торкалось,
Та нам хотілось жити знов і знов.
І дощ не зміг згасити це кохання,
І вітер не розвіяв по землі,
Таким живим було наше бажання,
І втілювали мрії ми свої.
Та вмить зламалась гілка-переправа,
Яка вела нас чітко до мети,
Твоє кохання стало в мить кульгавим,
Нічого не лишалось, як піти.
Тепер сміється небо лиш для мене,
Мій голос чути в шепоті листків,
Твоїх зіниць торкатися не треба,
Напевно, саме так ти жить хотів...

Тихим зітханням
смуток
виривається на волю
і губиться
у темряві ночі...
Щастя
грається у схованки.

Сьогодні в Луцьку був предивний вальс –
До танцю вітер враз покликав весну,
І сонце посміхалось раз-у-раз,
І хмарки – янголи небесні…
Після зимових завірюх,
Прихильниць танго й джазу,
Як радує мене цей дух,
Як хороше! Одразу
Душа зробила перші па,
Злетіла десь над хмари…
А Ви танцюєте?.. Оппа –
Весна, а я без пари…

Ось тут наш світ
У формових наростах цегли
Губимо ми щось невимовно цінне
І не відомо чи знаходимо

СкорИвся День вечірньому Спокóю,
Зайшов тихенько в графство Темноти.
Усе заснуло, окрім нас з тобою.
Усі підвладні Ночі. Я і ти

Милуємося блиском неба – в зорях
Ми губимо земну боязнь, страхи.
Розсіємо минулий біль по горах,
Очищуєм, колись сумні, думки.

Сьогодні вперше, через стільки часу,
Ми розуміємо усе без слів.
Переродилось все і Долю нашу
Змінити містер Випадок посмів.

А Ніч – царівна творить власну казку,
Голублячи, ховає під крилом.
Беру в дарунок, неначе скарб, я ласку,
Наповнююсь чарівним, тихим сном.

Контрасти нашого життя:
Яскрава розкіш золотава,
Яка не має співчуття
І попирає норми права.
Байдужість сіра до людей,
До міста нашого, держави,
Та показовий шарм ідей
У ностальгійнім сяйві слави.
Наживи щупальці стальні
І вседозволеність, як право,
І допомоги незначні,
І міліони для забави.
І неймовірна щедрість слів,
І обіцянки щось зробити…
Але, щоб я щасливо жив
Ще скільки треба говорити?

Містам невідома така первозданна весна,
Що пестить вітрами оголені груди полів.
Цнотливо тремтить приморожена озимина
Під сизим повітряним куполом без берегів.

Линялою рясою спрагло чорніє земля,
В чотири боки лісосмуги розкидали руки,
Конає морозом натомлений день і здаля
На захід летить галасливою зграєю круків.

Розхристані села дрімають на розі узбіч,
Глибокими зморшками вулиць добробут колишній.
Над їхньою долею, збитою із протиріч,
Дрібними сльозами поплаче безсилий Всевишній.

Дерева покручені міцно гілками сплелися,
Вздовж трас витанцьовують західно-східний аркан.
І гірко у горлі від диму паленого листя.
В долинах сивіє вологий вечірній туман.

А зранку запахне повітря вогкою корою,
Зелено здійметься з колін пожовтіла трава.
І свіжо задихає степ молодою весною,
І сукні жалобні з холодних дерев позрива.

13.03.07

не стрималась...
пробач мені цей шал
твій дотик втратив здатність гріти
розум і серце в статусі offline
а я навчиласи виживати й жити...
вже як вдалось
для чого сколихнув?
все по поличках... вдаваний порядок
для мене зайвий тектонічний зсув
для чого це??? скажи мені заради....

Безсоння, ніби покарання,
Та от за що - не розумію.
Я винесла такі страждання!
То за які ж гріхи я скнію?

Мов лиховісні чорні круки,
Мене терзають власні біси.
З безсилля опадають руки,
І утекти не можу звідси.

Як в зачарованому колі
Блука мій дух незримий,
Втрачає віру він поволі,
Стає сумний і нелюдимий.

Що серце стугонить від болю,
Того ніхто не чує.
Ніхто не випустить на волю...
Ніхто вже не врятує...

Вранці глянула в вікно, ох дарма,-
Хижо в очі зазирнула завірюха зла,
І душі передалась ота її нестримність,
Її дикий шал і морозна зимність.
У душі змішалися усі почуття,
Навіть ті що відгоріли, пішли в небуття,
Раптом полум'ям жарким серце обпалили,
І болючі давні рани знову роз'ятрили.
Серце мається, не знає й хвилини покою,
То сміється, а то плаче, ролзмовля саме з собою,
Раптом, ніби схаменеться, на мить оніміє -
Наче і не б'ється зовсім, а ледь чутно мліє.
Лихоманить душу й тіло, розум каламутить,
За вікном танок безумний завірюха крутить...

в Тебе руки теплі, як колись
тільки все змінилось.... ВСЕ змінилось
небо почорніло...
подивись!!!
і від крил все пір*я відвалилось
казка закінчилася нічим
і овації дощу на підвіконні
серце - безпритульний пілігрим
і душа стабільний гість безодні...

А осінь брала за руку літо.
Сестра з сестрою зустрілись знову.
Я Вам писала, що моє небо
До Вас схилялось.

Не треба слів, то лише звуки.
Скрипаль чиїсь теж грає п’єси.
Найкраще жити без ґрат у серці.
Вільніше просто собою бути.

Країна пекла наснилась вчора.
Дощ гуркотів по збитій шибці.
Я Вам писала, що моє небо
З дощем вінчалось, з дощем вінчалось.

замерзають волхви
півдорога і є півдорога
так буває коли
ніч перейдеш і знову у ніч
неосвітлений день топить сонце в сусідньому морі
і душа продає всі неназвані ще імена