Торкнись мене! Ця мить для нас,
Лише сьогодні ми єдині.
Відчуй усе, що змінить час,
Чого вже не змінить людині!

Торкнись мене! Заглянь у вічі,
Відчуй мелодію мою!
Кохання перше не приходить двічі.
Не гинуть двічі у бою.

Торкнись мене! Ця мить для нас,
Весь світ сьогодні за плечима.
Лише для нас лунає вальс!
Сьогодні ти неповторима!

Торкнись мене! Торкнись востаннє,
Бо пройде час і згасне мить.
Залишаться лише бажання,
А свічка наша догорить.

Дай обняти тебе, сину… в добрий час,
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.
Цю ікону чудодійну одягни –
Береже вона в воді і у вогні,
Станеш мудрим ти та сильним в боротьбі,
Найцінніші це в житті твоїм скарби.
Хрест святий від тебе кулі відведе
І у душу чисту віру покладе.
Шаблю гостру ти мою візьми у бій,
Погуляй у чистім полі, сину мій,
Ворогів завжди відважно зустрічай,
Честь військову над усе оберігай.
Будь шляхетним та сміливим у бою,
Не показуй спину ворогу свою.
Бранців наших із неволі визволяй,
Побратимів, наче батька, поважай.
Хай Господь направить всі твої думки,
А найперша з них: ми - вільні козаки!
Серцем думку протилежну поважай,
Не про все, що є в душі, розповідай,
Балакучість, сину, губить козака,
Як і зради закривавлена рука.
Бережи себе та друзів від біди,
Так навчали козаків весь час діди.
Пам’ятай про тих, хто Січ побудував
І відважно Україну захищав:
Вишневецький, Сагайдачний та Нечай,
Наливайко, Дорошенко пригадай,
Славні лицарі та віддані сини,
В нашій пам’яті живуть тепер вони.
Хай щастить тобі, мій сину…в добрий час!
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.

Цей вірш я написав перечитуючи Тараса Бульбу Гоголя.

На світанку-сонце!
На світанку-зорі!
На світанку - усмішки цвітуть!
Я морозним ранком із сніжком говорю,
що мені встеляє біло путь!
Повертаюсь знову
я до того дому,
де за мене моляться і ждуть,
до старого Львова
давній мій знайомий
підвезе.
Трамваєм його звуть!:))

Спинись! Що ти робиш? Я зараз... я зараз зомлію!
Чому я не можу втекти від очей твоїх blue’зу?
Отак, як ти дивишся, дивляться тільки на мрію,
Такими губами цілують лише свою музу,

Такими руками торкають лише Страдиварі.
Твій шепіт формує з таємних бажань істерію.
І все, що я знаю, у цьому гіпнозному чарі, –
Це те, що я - скрипка, бо плакати також умію.

Планети уночі заговорили...
... Старі діди під вікнами курили
І згадували, як то було раньше,
Що все у магазинах було таньше,
Тепліші дні були, коротші ночі,
Вони були на триста літ молодші,
Жінки були гарніші в сто разів...
... Планети говорили до дідів!

Лондонська погода в Луцьку нині,
Сизим смутком на втоптаний сніг
Хтось думки порозсипав полинні.
Не прийшов. Не знайшов. Не зміг.
Святковий вечір. Тисячі облич,
Ти тет-а-тет з самотністю у місті,
Ну хоч сьогодні ти її облиш –
Життя іде, а не стоїть на місці...

Приснись мені!
Крізь білий снігопад
З країни мрій візьми мене за руки.
Підемо вдвох
в чарівний світлий сад –
У сад стрічань,
де вже нема розлуки…
Приснись мені!
Ти – все, що в мене є
У цім холоднім неосяжнім світі!
Ти подих мій.
Сумління ти моє...
Приснись мені,
Мов яблуня у цвіті…

Мені приснилася моя любов.
Я з нею говорила уві сні.
Вона вже не хотіла говорити
мені знов, що я одна її кохана,
вона вже була хвора,
та все ж густа була іще,
вже втомлена, але іще була моєю.
Я посиділа разом з нею на її одрі.
Ми плакали, бо вже не мали сил.
Вже не згадаю, чому тоді
повірила їй,
але і зараз знаю:
це той єдиний біль, якого хочу.

Замерзлі трамвайні вікна!
До вас я так ніжно звикла.
На вас і про вас писання
Кохання і здивування.
Замерзлі трамвайні вікна,
Я вам так багато винна!
Безмежність струнких сонетів,
Безтямних живих портретів.
Спасибі вам, добрі вікна,
За те, що зима – не вічна,
За світло вогнів за вами,
Що є десь на світі мама...

Тебе вже немає. Немає?
Я бачу Тебе, відчуваю.
Пішов не у пекло-до раю
Я знаю. Я знаю. Я знаю.
Твоє недоспіване небо.....
Не хочу без тебе, без тебе.
Лишайся зі мною одною,
Бо хвора Тобою. Тобою.
Нехай Ти-прозорість і тиша,
Ім я не Твоє! На афішах,
Листи не Твої в моїй скрині
Ти тут. Назавжди і віднині.

Наш приземлений розум ніяк зрозуміти не хоче
чорноти нескінченність - це грізне мовчання над нами ,
але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми нетутешні , а з тої далекої ночі.

Ні кінця,ні початку - несхибна розміреність часу.
Лиш політ в нікуди і ні звідки, без коми ікрапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом,
на Чумацькім Шляху сріблом напорошивши зірчасто.

Там вчорашні секунди - уламки хвилин , як непотріб.
Антисонця гігантська діра пережовує їх у минуле.
Щоб в новому житті немовляти душа не пімнула
і з нуля починала це пекло життя - уже в котре...

Не прокліпнувши ми стоїмо перед чорним квадратом,
перед надгеніальністю чорних глибин макросвіту.
Розриваються шви від напруги у пам"яті-звідки
це пізнаваності відчуття,передбачення втрати ?

Я спалюю мости -
Не повертайсь, не треба.
Як любиш - відпусти,
Не перекроюй неба.

Тут, бачиш ось, - зірки
Вже не твої - геть інші.
Не холоду шматки,
А іскорки... Тепліші...

День висипався в рік, мов попільнички витрух...
як вирваний листок із птахом на полях.
Моїх зізнань печаль Твоя долоня витре,
та голос прибере молитву на устах.

Пройдуся з цеберцем до чистої криниці,
та сонця повен бриль в дорозі наберу -
роздам його усім за усмішку на лицях...
а те що не візьмуть - залишиться перу.

Даруєш чудеса, заплющуються очі -
так замки постають із вітру та піску...
Та з Вірою в Любов, Благочестивий Отче,
тримаю край Землі на Правди мотузкý.

14 Лютого 2007

Вгору, вгору, вгору й навпростець
І не стомляться тоді ніколи ноги.
Бо в житті важливий не кінець,
А важлива до кінця дорога !!!

Десь є місто, де ти живеш.
Десь є кава, яку ти п΄єш.
Десь кафе є, де ти сидиш.
Десь є ліжко, в якому спиш.
Десь є жінка, яку цілуєш.
Десь є квіти, які купуєш
І даруєш їх тій, чужій.
Десь є ти, та не мій, не мій…

Потоки пінних стрімчаків
І урвищ крутосхили,
Де глід назустріч сонцю цвів
Й берізки зеленіли.

Де я вслухавсь у шелест трав
Святого надвечір’я,
Коли востаннє цілував
Марієчку з підгір’я.

Де солодко цвіли сади
Пташиним стоголоссям,
Де запах вітру і води
І дух її волосся...

О, як давно водою сплив,
Дрібним ангельським пір’ям
Той час, коли торкавсь губів
Марієчки з підгір’я.

В свої долоні ніжно брав
Лице, від сліз вологе,
Безтямно-міцно цілував
І вирушав в дорогу.

Жорстоким був далекий край –
Мій цвіт зів’янув рано,
Мене нема більш: прощавай,
Марієчко, кохана!

Більш не торкнусь її губів,
Бо я тепер лиш порох...
Я тут, а та, котру любив,
Лишилась там, де гори.

І на могилу не прийде,
І не заплаче гірко,
Лише з моїх пустих грудей
Зросте підгірна квітка...

* * *

Ми уміємо іти тільки строєм!
Ми в шерензі навіть на цвинтар!
Ми впиваємось життям, як грою!
Нетверезі повземо на вівтар!

Нам цар-батюшка – Бозя й Мати!
(Але іноді навіть ближче)
Нумо ноги йому цілувати!
(Якщо зможемо то і вище).

Ми уміємо іти тільки строєм!
То плюємось строєм, то плачем!
І чомусь ми схожі, порою,
На колону тупих і ледачих.

Ми уміємо іти тільки строєм!
Тут не треба твоїх талантів…
Не орати землі весною -
І не треба відповідати.

Ми уміємо іти тільки строєм!
Так і легше й не треба думати!
Навіть наші палкі герої -
Це скоріш того строю сума.

Але вірю в свою перемогу!
(Хай для когось це - параноя…)
Вибираю одну дорогу -
Буду битись в стіну головою,
Але вирвусь із цього строю!

(у відповідь Юрію Перехожому
та Олесю Холодному)

О ви! Що правите світами!
І ви, що знаєте усе!
Нехай вам радість принесе,
Хоч те, чого немає з вами.

Нехай неложними вустами
Буде розказано життя
Для вас. Без гриму і сміття,
Простими, добрими словами.

Я не ловлю крикливих рим,
Гучних епітетів. Між тим
Я дуже хочу вам повісти.

Усе-усе, що маю я,
Скоріше, в душу мені лізьте,
Душа відкрита є моя....

Я подивилася, що таке сонет і
написала спеціально для вас
одного сонета у класичному вигляді.
Правда, там написано, що окрім кількості
рядків, все може змінюватися...

Здалося доцільним чіплятись до перехожих-
«намалюй мені баранця»
Одна мила пані,
в очах до африканський дітей співчуття,
навіть, потягнулась до гаманця
звичним рухом
так змахують муху.

Мабуть, вона теж не вміла намалювать баранця
Чомусь, ніхто не вміє,
а хто вміє, той воліє
трудитися над масштабнішими полотнами
писати маслом, обрамляти різьбленими рамами
блискучими вітринами
глянцевими сторінками
і телекамер очами
і словами словами словами словами
половними, що як стіна між нами
глуха

мабуть, щоб приховати,
що й ці
неспроможні намалювати
баранця

Із юних літ – так безкорисно -
Із непрощéння й небуття
Моя любов злетіла в пісню.
Тобі – любов,
йому – життя.

Уже лягла на серце втома.
Як поділить його биття?
Все береже любов – як спомин.
Йому – любов,
тобі – життя.

А у житті – зростають діти,
І з ними – в юність вороття,
Коли ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.
І вже ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.

Уставший ангел вздремнул на крыше,
На серых крыльях искрится иней.
А снег кружится, упавший свыше,
В перипетии размытых линий,

Разбитых мыслей, туманных маний
И долгих странствий в чужие страны.
Уставший ангел такой желанный -
Простит грехи, излечит раны.

Не понимают его усталость,
Не принимают земные страсти.
Лишь серой пылью на крыльях жалость,
Тяжелых жалоб – все бремя власти.

Застынут звуки в тени прелюдий,
А кто-то Свыше нам снова пишет, -
Любовь друг другу дарите люди.
Уставший ангел пусть спит на крыше.

Сьогоднішній день так лагідно пахне сонцем.
Я знаю напевно, що літо було десь отут.
Мабуть, якось хитро домовилось із охоронцем,
Що час стереже, ну а може, вже знає маршрут,

Яким ходить варта, і тихо отак, непомітно
Пробралось сюди. Як розвідник. Ну чим не Джеймс Бонд?:)
Йому було сумно. Йому було так необхідно
Побачить, як клени й берези фарбуються в блонд,

Вустами торкнутись каштанів, і ще горобину
Провідать вагітну, бо ж як її лишиш одну?
...А кицька небес вигинає примружено спину,
Мурчить, допиваючи сонячну літа луну.
                                                     22-23.10.2006

Ye banks, and braes, and streams around
The castle o' Montgomery!
Green be your woods, and fair your flowers,
Your waters never drumlie:
There Simmer first unfauld her robes,
And there the langest tarry;
For there I took the last Farewell
O' my sweet Highland Mary.

How sweetly bloom'd the gay, green birk,
How rich the hawthorn's blossom,
As underneath their fragrant shade,
I clasp'd her to my bosom!
The golden Hours on angel wings,
Flew o'er me and my Dearie;
For dear to me, as light and life,
Was my sweet Highland Mary.

Wi' mony a vow, and lock'd embrace,
Our parting was fu' tender;
And, pledging aft to meet again,
We tore oursels asunder;
But oh! fell Death's untimely frost,
That nipt my Flower sae early!
Now green's the sod, and cauld's the clay
That wraps my Highland Mary!

O pale, pale now, those rosy lips,
I aft hae kiss'd sae fondly!
And clos'd for aye, the sparkling glance
That dwalt on me sae kindly!
And mouldering now in silent dust,
That heart that lo'ed me dearly!
But still within my bosom's core
Shall live my Highland Mary.

Вологий пил втамовує мій подих.
І на зупинці власного життя
Дивлюсь у двадцять... В сорок трохи згодом...
Штурхнули в спину діда - шістдесят.

В шаленім русі місто затремтіло.
Поглянь навколо й гордо зупинись.
Онуче, знаєш, стільки наболіло...
Та посмішка Твоя несе увись.

Напевно Ти зі мною просто грала
В дорослі ігри: хід один - і "мат".
І зовні досить легко вигравала
Без допомоги, хитрості, порад.

Ти не гросмейстер - просто відчувала,
Що кожен хід - то пружний літ стріли.
Красиво, елегантно блокувала
Раз-по-раз мої спроби контргри.

І кожна партія - моя нова поразка.
Можливо зараз нічия?... - Знов "мат!"
Я вперше визнавав своє фіаско -
Недовгим вийшов наш чемпіонат

Ти чемпіон - тепер нові завдання:
Медалі, рейтинги, контракти... Ну а я
Не буду більше грати у кохання -
Кар*єра закінчилася моя.

Перепочити зупинився під шатром,
із неба зітканого і дерев, біля каміння
замшілого, як випадковий перехожий,
що має купу пильних справ, і море планів,
і з миттю кожною запізнюється більше,
але стоїть, збентежений раптовим:
“ти зупинився тут навіки, серед інших”.


2007

Нестримна нічна Мадонна -
Холодні очі, модний одяг,
Зверхності повуха повна,
А у душі байдужий протяг.

Іде по вулиці, не обертається,
Ніс вище голови, вона прекрасна!
Опівночі все починається.
Ніч така коротка, але класна.

Заманливий погляд, нафарбовані очі.
Клеїть олігарха в казино.
Вона королева цієї ночі -
Хто буде з нею? - Їй всеодно!

Товстий гаманець Барона
Її поведінки єдина мета.
Нестримна нічна Мадонна
В своєму стилі - вона така!

Холодне шампанське і біле вино,
Гар'яче тіло, дикі бажання.
Сьогодні вона в обіймах того,
Кому за гроші подарує кохання...

Ніч пробудилася. Холодна і сумна!
Заснуло сонце десь на небосклоні.
На землю опустилася зима
І тане сніг, цілуючи долоні.

Ти йдеш закохана, замріяна, щаслива,
Не обертаючись, все розуміючи без слів!
Така чарівна і така красива -
Міледі для мільйонів королів.

Є межі, які не можна переступати.
Є люди, яких не можна любити.
Я тебе не можу не кохати
І серце від почуттів закрити.

Є миті, які не можна забути.
Є речі, які не варто пам'ятати.
Є слова,які так важко збагнути,
А я тебе не можу не кохати.

Є для рук тугі зав'язані пута.
Є для тіла стальні холодні грати.
А я тебе не можу забути,
Бо тебе не можна не кохати!

Чи поважатимуть тебе
Якщо ти сам не поважаєш
Країну, мову, сам себе?!
Тому ти й маєш все, що маєш.

Кохав я дівчину одну,
За жартівливу вдачу,
А зараз, друзі, не збагну
Чому так гірко плачу.

За ніжність, ласку і тепло
Дружина б’є та сварить,
Гримить, мов грім, на все село,
Вареників не варить.

Співаю сину я пісні
І в хаті прибираю,
Від неї тільки у ві сні
Я відпочинок маю.

Якщо з’являється на мить –
Ховаюсь у коморі,
Бо мила грізно так гримить,
Мов буря в Чорнім морі.

Навіщо сватав я її,
Вродливу, незрівнянну,
Було б дивитися мені
На неньку її Ганну.

*

Між нами стіл. Твій біль на тім столі.
І кава нецукрована холодна.
Курю й мовчу. Зате думки мої
Такі чутні невпинно, зріло горді.

Пусти сльозу. Нехай тече, і слід
Залишить мов тавро на тім обличчі,
Що ніжно цілував... А зараз лід
між тіл й сердець... Та сонце - на узбіччі.

* *

Між нами дим - це смуток твій і гнів.
І недопита показово кава.
Ти вибухнув та вмить перегорів -
Так пристрасно любив, і так лукаво.

Лиш двічі помилилася весна...
Чому повільно серце полонила?
А друга - ще болючіша, гірка -
Навіки розлюбить заборонила.

Не займай стареньку фіртку перехожий.
Не тривож її вечірній сон.
Сняться їй колись квітучі рожі,
Теплі очі стомлених вікон.
Було у господарів багато:
Гостей, свят, роботи і дітей.
Замітає сніг порожню хату,
Що чекає також на людей...

Ця осінь красива. Їй трошечки більше за тридцять.
У неї завжди бездоганні взуття й макіяж.
Вона любить розкіш і любить міняти лиця,
І дбає про шкіру, тому і не ходить на пляж.

У неї густі золотаво-коричневі вії,
У неї нема ранніх зморшок іще багажу.
А те, що щодня її небо потроху старіє, –
Це знаю лиш я, і нікому про це не скажу.

Стало сумно без тебе... Без тебе так стало сумно...
Літній день розридався раптово-осіннім дощем.
Плигнув погляд мій у завіконня розгубленодумно,
Підсковзнувся, упав і заліг за найближчим кущем.

Небосхил від депресій зробився вже зовсім сивим,
Чи це просто посивів атлант, що його трима?
Добре небу: йому дозволяється бути плаксивим,
А кицькам із цим важче: у них навіть сліз нема.

Я на лінії фронту. Тут сенсу немає тікати:
Я причина війни, мене можна завжди знайти.
Моє серце оцінять в п'ять тисяч чотири карати.
Він на них має право. Так само, як маєш ти.

Бунтівничі картини вилазять з розтрощених рамок,
Поцілунками куль заповіти строчить літак,
І просвердлює мозок нестерпної думки уламок:
Я могла все змінити. Могла все зробити не так.

Останній келих випитий до дна;
Дарма, що так гірчить твоя отрута.
Ти так схотіла - залишаєшся сама.
Спасибі, що дозволила - рву пута...

Скоріш піду від сірості дверей,-
Занадто гордий - помирати вдома.
Уже "наївся" фальші від людей
До нéсхочу, до скрипу від оскоми.

Не хочу більше меду ніжних слів,
Не треба цукор сипати до солі.
Навіщо виплавляти ночі з днів
І птаха позбавляти вітру, волі?!

Спасибі, що мені допомогла,-
Тепер я знаю - ти мене кохала.
Кохаючи отруту налила,
Кохаючи назáвжди відпускала.

Два келихи болю,
Тарілку страждань,
Горнятко гіркої кави...
Я хочу на волю.
Не буде прощань.
Чому мені не сказали?
Десь поряд лихо.
Як страшно байдУже...
Не буде. Немає. Нема!!!
ПОрожньо. Тихо.
Де ж ти, мій друже?
Снігом чорним плаче вона.

…лід ламаєш під собою
що ж … Іди!
та якщо колись
повернешся сюди
перед тим як відчиняти двері –
стукай!

…в холодні осінню дощі
про тебе згадував
і брів у мокрому плащі
шукав розради я

моя самотня осінь тут
згорає золотом
я не чекав на самоту
душею грію пустоту
на два розколотий…

Коли легенький дощик за вікном
За хвилю до весни тобі постука,
Всміхнися –
то чарівний добрий гном,
Що посланий тобі у час розлуки!
Прислухайся…
Розкаже він тобі,
Як скучив я
за рідними вустами,
Розрадить ніжне серце у журбі,
На мить одну
з’єднає нас думками…

Привіт, моя любовe! Нині Ти, надиво,
Заранилась в словах, спізнилася на вступ.
За циркулем думок, по полю креативу
Викреслюю межу з її гарячих губ.

А поцілунок збіг по пальцях на долоню,
Збирав тепло по ній, лице він підігнав,
Розкрився в мушлях вух, обпік плече та скроню,
Подався шийно вділ в навколотілий плав.

Навмисне затяглись у розчіпах запини,
Вивільнювався транс погудзично у шал...
І повертався світ від живота на спину,
Від невгамонних ласк - до відрухів дзеркал.

Пластичні звини тіл, спонтанність переходів,
Розсуви-зсуви стін - кришталь у передзвін.
Будуєм новий світ... і дихає природа -
Сумлінний ритуал розгнузданих колін.

4 Лютого 2007

Я бачила, як одинока лавка
Приймала всіх в обійми, а між тим
Ночами непомітно сумувала
Коли ж прийде єдиний той askim...

Я бачила, як непокірне листя
Ногами розгортала дітвора
Сидів на лавці ще малий хлопчисько
І лавка та щасливою була...

Коля встане вранці-рано,
Набере водиці з крана,
Вмиє очки, щічки, носик,
В мами снідати попросить,
А тоді піде до Тані,
Котра теж устала зрання.
А як Сашка прийде з школи –
Підуть грати у футбола.

Коли помирають люди
Стає якось дивно сумно
Стає якось дивно щемно
Здається, що винен ти.

Коли помирають люди
Здається, що світ безумний,
Здається, що світ у прірву
Зривається з висоти.

Торкаєш німе каміння
Де висічене наймення,
Де пам'ять хранить наймення,
Якого нема ніде.

Гортаєш грубезний зошит,
Шукаєш чуже натхнення,
Натхнення ж – цікава штука,
Як треба, ніяк не йде.

Коли помирають люди,
Лишаються тільки рими,
А від когось нема і рими,
Лиш один перекислий ямб.

Та найгірше, коли з людини
Делікатно і невмолимо,
Коли із живої людини
Зішкрібають ножем ім’я...

10 лют’07р.

Пройшло… Та котиться луною:
Уже пройшло... Чи перейшло?...
Душа дзвенить, чомусь струною
Що б'ється дзвінко враз, як шкло….

Навіщо подих душить злива
Прогірклих сліз?.. Надмірний біль
Не відпускає… Неможливо –
Це рани роз'їдає сіль.

Ні, не пройшло… І не покине -
Заснуло так, лише на мить…
Як вирвати? – Ніяк не згине…
Чи я навчусь без тебе жить?!?

Дерева вмирають стоячи,
Лягає зів’яла трава,
О як же, буває, боляче
Ранять брехливі слова.
Воно ніби все й на краще,
То все для благої мети.
Не обманюй мене нізащо,
Краще кулю у лоб пусти.

Самотня рвана тінь сплітає сушу
І креслить у зіницях мертві руни.
Немає чим перелатати душу.
Стираю пальці. Рву до крови струни.

Я – Янус. В мене тисячі зіниць.
І сотні знаків на усіх обличчях.
Збираю в жменю голоси синиць,
А власний десь у грудях тихо вичах.

Я – Янус. Не шукай в мені мене.
В мені є ти. І тисячі до тебе.
Все, що минуло. Все, що ще мине.
Рятуй себе. Мене уже не треба.

Бо вбиті руни проросли у грати,
А я все ділю душу на личини.
Все рву і шию. Плутаю причини.
Усе. Уже немає чим латати.

Налий мені чаю –
ще часу багато до ранку...
Хай наше мовчання
запалить нам свічку вночі.
Ми будем чекати
у серці твоєму СВІТАНКУ.
Долоня в долоні –
посидимо вдвох при свічі...
Налий мені чаю –
гарячого і запашного.
Хай усмішки квітка
на твому лиці зацвіте!
Я ніжно погладжу
від праці натомлені ноги,
і ти зрозумієш,
що все геніальне –
ПРОСТЕ…

Тихесенько до тебе полечу,
Дощем тобі
постукаю в віконце...
Та знай,
що за завісою дощу –
Гаряче сонце!