Ніхто не винен… Може винен?!
Що ми не разом вже давно…
Та з пам'яті чомусь не сплине,
Давно пройшло – п’янке вино…

Напевно сніг, що надлітає,
Тебе далекого згадав.
Щось запекло, щось там співає
Про те, як ти колись кохав.

Ніхто не винен… Може винен?!
Але так краще – певна річ.
І десь минула пісня лине,
Вертає в нашу першу ніч…

...А я чекаю на маленьке чудо…
І зціпив зуби, і молюсь за те,
Щоб доля нас звела. Та чи не буде,
Як то раніше – знову розведе?..

Coming through the rye, poor body,
Coming through the rye,
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

Jenny’s a’ wat, poor body,
Jenny’s seldom dry;
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

Gin a body meet a body
Coming through the rye;
Gin a body kiss a body –
Need a body cry?

Gin a body meet a body
Coming through the glen,
Gin a body kiss a body –
Need the world ken?

Jenny’s a’ wat, poor body;
Jenny’s seldom dry;
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

На Івана Косиченого, на Івана Лопошника,
Я замаїла хату полином та рум’янком.

Моє віно зурочене, не для того складане,
Щоб пролежати грудою серед непотребу.

Перекладу сороченьки, полотно домоткане
Тютюнцем сушеним та пахучими травами.

Бо на другий день весіллячка,
Я ся вдягну білєнку –
Чисту, як моя душенька,
Білу, як мої помисли.

Виллю в горнєтко молоко тепле,
Засиплю глегу, колотівкою виб’ю:
Сирні мої коники,
Чи ж бо ви забулися?
Летіть з бербеничками,
Дзвоніть про весілля!

Про що співатиме плей-лист
Мого-Твого життя?
Я створена з тонких намист,
Не розірви, дитя...
Про що не знає ця зима?
Дізнається колись.
То крига - ти, то діамант.
Не загублю, не бійсь...

“Мадяр кіннота відтіснила русів -
степ їхній, узбережжя знову наше.
Каган хазарський прагне миру. Лихо
не турбуватиме ще довгі роки.”

Записувач, понтійський грек, старанно
макнув перо в чорнило і продовжив:
“Мадяри, що в степу непереможні,
під стінами міськими наче діти,
а руси відійшли до Борисфену,
пороги сторожити. Ульворен,
Ейвар, Варуфорос, Ессупи, Струвун
Геландра, звуть їх руси...”
                                       Грек спинився,
задумливо відвів убік перо.
Жаль, після русів уцілілих мало
залишилося мурів. О, звичайно,
коли Порфірородний їх покликав,
були вони ще дикунами. Нині
у цих германців наша, грецька віра -
за мури і відібрану в хазарів,
повернену нам Готію, за гостре,
на диво, відчуття, що повернуться
вони сюди не раз іще, допоки
не візьмуть Понт собі, чи нас із Понту.

Коли ти ділиш віру з дикунами,
даєш найкраще їм, вже не дивуйся
коли прийдуть і візьмуть усе інше.

Записувач зітхнув і записав:
“Мадяри кращі русів, і, доконче,
хай далі поклоняються вогню.
Принаймні це несе і рівновагу,
рабів удосталь, вартість їх низька,
час розквіту торгівлі і мистецтва...”


2007

Тремтять дороги. Колія кричить
Шалілими колесами вагону.
Цей потяг мчить.
Метал скавчить,
Звіряючи жалі перону.
Перон мовчить.

Він бачив все, він пережив війну.
У зморшках колій застигає час.
Цей потяг – що? Півспалахом війнув
І згас.

А ніч як фатум. Ліхтарі ячать.
Всі люди розбрелися: хто?.. куди?..
Перони знають, та вони мовчать,
Набравши в рот печалі, як води.

Просто сумніви згризли сувій.
Ну, душу, як твоя ласка.
І не треба мені ні похвал, ні хули.
По одній, по одній -
Я усі переміряла маски.
І купила усі. Бо усі підійшли.

Відривала від себе шматки - і ліпилась монета.
І платила рахунки. І доброю була ціна.
А у п`яному танці все швидше крутилась планета,
Захмеліла від волі і, може, іще від вина.

Розійшлися вітри - і жбурнули презирством у вічі.
Бо чого би іще отак обпікало щоки?
І чого це раніше здавалось, що всі ми - вічні?
І щоб хоч не так страшно - уголос рахую кроки.

Я би просто спинилась, якби-то дозволено стати.
Я би більше молилась, бо зараз немає часу.
Ні благань. Ні проклять.
Була б лицар - то я би сміливо поправила лати.
Ну а так - я не зовсім рівно вдягну гримасу.
Просто руки дрижать.

***
Об вершину яка здавалась далекою мені
я збивав ноги, а на верху вони заживали
і лишались рубці – благість і спокій
не дають досвіду.

***
Трава і салат у своїй суті одне і теж.
Як всетаки багато для нас важить
зовнішній вигляд /форма/.

***
Імперетори частіше працюють аби
не бунтували плебеї, а не аби вони
були ситі...

***
Життя – це рука, яка дає нам розпоясатись
і тримає в узді...

***
Не можу зрозуміти в собі схильності,
йдучи по весняній вулиці, любуватись
симпатичними жінками з заду. Але ще
більше не розумів би себе, коли б
любувався чоловіками…

***
Живеш, живеш, а випити так треба…

* * *
Не страшно, коли чиєсь ім’я
написали під твоїми віршами –
страшно коли твоє ім’я
написали під чужими віршами.

Але…

Не страшно, коли твоє ім’я
написали на чужій могилі –
страшно, коли чуже ім’я
написали на твоїй могилі!

****
Після усіх молитов
вона не заплаче одна.
Просто настане пора
віддати сповна
кесареві його.
Видно уже зима
вигоріла у кров
і на початку всіх
буде один кінець:
тіло і гребінець
в задній кишені
штанів..
Потім постане бог
і не простить мене.
Звідки йому було
знати, що так болить
тіло і геть усе,
створене ним за день.
Потім прийде зима,
вкотре за восьмий день
і перейде усе
в біле і не святе,
в біле і голосне,
в біле і неживе.

А ночі стеляться шовковим колоском,
Муркоче киця на розстеленому ліжку.
Сідає темрява розмотаним клубком.
Без тебе затишно… хоча, самотньо трішки.

Зриває штори з вікон вітер - і дзижчить.
Повітря зимне, тільки ковдра вже не гріє.
У грубці вогнище, танцюючи, тріщить.
Без тебе звично, хоч від сліз намокли вії.

І пролетить ще сто ночей таких без сну.
І кожен раз мене навідає утома.
Та я чекатиму щодня нову весну.
Я запрошу тебе вернутися додому.
21.08.04

***
Відхворію...
Насправді
ностальгія нічного,
нічого,
що місяць
марно замріяний мандрами,
тавром – на танок Творця.

Тільки тіні тенет
титуловані,
перешкоди руйнують реміксами –
зайвий захист від золота,
осені рими – злослів’я, темрява...

Не турбуйте...

***
Вітер у темряву ввійде крізь небоколо
Розповсюджувати голоси.
Десь зірветься з даху сизий голуб
Й заблукає у безмежжі зим.
На стіні незайманій повиснуть
Два прозорі зовсім силуети.
Я почую, як впускає місто
Дзвоном у небоколо: "Де ти, де ти?...".

***
-------------- мамі

граюсь думками...
чи спокуса – у пазуху –
каменем

зоряна Кармен...
музика – карма –
хай мені...

хай мене, мамо,
лай мене...
пелюстками

зимними,
ніжними,
вкриється пам’ять

тільки мовчання –
неперевершений
злочин

з ночі

Напувала мене ти джерелами мрій,
Чистим небом дбайливо вкривала,
І в безкрайні поля по стежинах надій
У ранкові часи проводжала.

Дарувала знання про далекі краї,
Щире слово у душу вкладала,
І натхненно у очі питливі мої
Ти блакиттю небес поглядала.

І співала пісні старовинні свої,
Щоб душа стала з серцем міцніші
І можливо тому всі прохання твої
Найдорожчі мені, найсвятіші.

Мені так сумно,
Час пливе,
Не можу я його відчути
Бо він для мене є ніщо,
Як все у цьому світі.
І навіть рима у вірші
Для мене не існує
Я сплю, моє життя ніщо
І також не існує.
Скажи мені чому все так
Чому життя прекрасне?
Та хай би спокій вже настав,
Хоча і він нещасний.
....................

Як укласти себе у ребра метафор?
Як себе розмістити у гратах клітин?
Я на лоба чіпляю полатаний прапор,
я прямую до тебе стернею хвилин.

Підперезена криком і долі прокльоном,
моя сила, повія, росою стекла,
покотилась за вітром зубата корона,
...я до тебе іду по огризках тепла.

Небо сіяло круків у кучері поля.
Я ж до тебе по муках, по мрії кістках!
Я ж до тебе крізь хащі брудної сваволі!
у смертельних дірках...

Тільки подих руки, тільки дотик зіниці,
на колінах повзу по щетині доріг,
осінь в жменях тасує заплакані лиця,
я ж до тебе
під ноги
на мокрий поріг...

Натягаю на шию зубату корону,
пришиваю квітки до обпатраних крил,
сонце різками шпарить обпечене лоно.
Я до тебе
з останніх
позичених сил...

Я поки що тебе не люблю, тільки хочу любити...
Ще зима розсипає сніги... та вчувається літо.
Вже світило, завершивши рух, відродилось на Сході.
І проміння його золоте цілим світом проходить.

Ще слова, ніби перші шпаки, обережно-обачні.
І тепло, що від них струменить, не набуло означень.
Та вже щемно завмерла душа від цих звуків пророчих...
Я поки що тебе не люблю, але так цього хочу...

4. 02. 2007

Можеш пити, можеш пити,
Та одне запамятай,
Навіть пиво, навіть пиво
Словом мудрим розбавляй.

Здавалося розігране, подолане, і не покрите тайнами
Все прощене, промовчане, словами сказане звичайними.
А решта - запорошені шляхи снігами часу високими і рівними.
Дні повернулись на свої круги думками, почуттями вірними...
Що залишилося незнайдене, невипите чи неосягнене?
Що загубило спокій Твій в байдужість не одягнене?
І мабуть зайві всі слова, коли відома відповідь...
Історія новітньо не нова, розказана навідворіть.
Ступити крок незмитий за поріг дорогами майбутніми.
Прикрити двері й закінчити біг, лишитись самобутніми.
Де нерозгадане й незміряне, хоч не покрите тайнами...
Відбуте і домовчане словами тихими, звичайними...

Я схилилась повитухою
У білому храмі,
І до світу прийняла сонце,
Ніби квітку пурпурну.

Все, що повниться дрібницями –
Спопелило суть.

Ти – ритмічно, я – бездиханно.
Прислухаюся до твого руху.
Ти схилився над моїм лівим
Вухом…
Я відкрила таємні ворота…
І ми відлітали кожного разу,
Ми падали в моря безмірність,
Бо ти пахнув солоною хвилею.
Так мало часу,
Через те, ми встигнемо все.
Прокладала пальчиками тобі
Шлях до солодкої єдності.

Твій потяг не знайшла — що не роби:
шістнадцятий вагон на всіх перонах —
такий самий. Там тиснули лоби
до шибки діти, гупало по скронях
та рейках, із динаміків неслись
мелодії бравурно-ностальгічні…
Чиї там руки в розпачі сплелись?
Не наші? Ні, бо наші вже — не звичні…
Всі потяги пішли — куди ішли:
на південь, північ. Вихором зникомим —
чужі прощання й зустрічі пливли...
І я пішла.
І вже замкнувши коло,
плив серпень за плечима і холов…
Де ти тепер?
Скажи, навіщо долі,
мов осені, здаємося в полон?
Мій втрачений,
далекий,
невідомий…

Тато хмурився зніміло,
був не майстер на слова.
Усміхався так несміло,
аж ламалася брова.

Та коли сміявся тато,
мама вишнею цвіла.
Усміхалась наша хата,
усміхалось півсела.

Тато був скупий на ласку,
цілуватись не умів.
Клав долоню, наче праску,
на чорнявих пустунів.

Тільки раз, коли в солдати
йшла під марші Слобода,
пригортав нас міцно тато,
і кололась борода.

Тато ніс у смертнім гулі
свій цілунок на вустах.
Обминали тата кулі
у постріляних житах.

Злива рейнського металу
тата вбити не змогла.
Смерть солдата наздогнала
на околиці села.

Голосила наша хата,
билась мати молода.
Цілував я вперше тата,
і кололась борода.

Тато косить конюшину,
а я несу через поле
горщики-близнята
з гарячим обідом.
Горщики не прості - золоті.
Що в одному горщику - борщик,
що в другому горщику - каша.
А хліба, каюся, немає.
Дістався приблудному песику.
Тато усміхається:«Не біда. Позичимо в зайця...»
Обідає нашвидку.
Гладить мене по чуприні
пахучою долонею
і знову береться за косу.
Пахне зеленим борщем.
Пахне кашею
і скошеною пашею...
Миттю засинаю
на конюшиновій подушці
і прокидаюся в синіх сутінках.
Вечір. Тиша.
Поруч тато, а в зоряному небі –
Близнята.

Окропило окропом
і сліди замело.
Покотило в Європу –
за сади, за село.

Відлетіло на захід.
Лиш під грім канонад
над солом’яним дахом
зашумів сливопад.

Засиніло на росах,
на іржавій межі.
Розливається просинь
і пливуть міражі.
Синьосливі шрапнелі.
Сиротина жива...
Мов щетина шинелі,
пахне димом трава.

Викочується із пам'яті
жорстоке століття Дракона
і змітає на своєму шляху
народи і королівства.
Ось летить воно на мене
броньованою колоною,
переблискує зубами гусениць,
люто бризкає на всі боки
липкими згустками світового болота.
А я, малий,у бездонних батькових чоботях
перебігаю дорогу Дракона,
спотикаюсь і падаю
у жахливу мішанину глини і ґлею.
Залізоголова потвора
невідворотно насувається на мене
чорною пащею гармати,
грізно дихає громом і полум’ям,
нервово скрегоче гальмами
і нерішуче зупиняється...
Потвора стомилася.

Чорні очі кари,
тіні мовчазні...
Що мене чекає
в тій далечині?

Цідиться крізь мене
тиша польова.
Дідичу кремезний,
грішна голова!

М’ята перем’ята,
шабля - сторчака.
Профіль азіята.
Посвист канчука.

Над солончаками –
очі навскоси.
Що мене чекає?
Господи, спаси!

Сохне глина руда.
Відступає орда.
Гаснуть очі розкосі.
А сніги навскоси - на поля, на ліси.
Перекреслюють осінь.

Поспішають роки
по снігах навпрошки –
і дорога коротша.
На рівнині зими
непомітно димить
полинова пороша.

За стогами стоги,
за снігами сніги –
несподівані гості…
Ох, нікого нема!
Тільки біла пітьма
та козацькії кості.

На косогорі, біля школи,
стоїть у нас і до сьогодні
пощерблений віками,
та міцний
турецький стовп.
Зізнаюся: втікав я
з уроку стародавньої історії.
Було нелегко осідлати
високе диво чужоземне.
Та врешті ось вона -
ополячена, отуречена,
орусачена, онімечена
моя земля.
Я милувався нею
з пихатого турецького стовпа.
Його напевне ж охрестив
козацькою шаблюкою
мій предок Перебийніс-Кривоніс,
який не прогуляв урок історії.

Я довго будувати починала
із даху дім.
Розумних чула доводів чимало —
та що у тім!
Широкі східці йшли згори донизу,
і простір жив:
барвисте сяйво падало з карниза
од вітражів…

…Тепер, коли коріння із бетону
між глин лягло,
і креслень всіх, чекань і мрій утому
на мить зняло,
тим підсумки підбивши нелегальній,
смішній добі, —
ні вік вже не завадить, ні вагання, —
кажу собі.
Без даху дім спрямований до неба,
мов ці рядки,
і все, чого мені на світі треба,
на всі роки —
над долею маленька перемога,
рятунок мій.
Зростай мій дім, мов дерево розлоге,
зростай, міцній!
І вдень, і під зірками до світання —
од них не гірш —
мій дім — осінній цвіт, дитя останнє,
найкращий вірш!

Горіла яскраво зірниця
Ти щось говорив таємниче
Під гуркіт свинцевого грому
В моєму похмурому домі
Безслівно, беззвучно, незвично.

А ніч листопадила площі
Ліхтарик тремтів одноокий
Пускаючи стріли в підлогу
Ховаючи крила вологі
Ти знов каламутив мій спокій.

Десь голосно били у дзвони
Прощаючись страшно і грішно
Неначе і справді востаннє
Вбиваючи цвях у Кохання
Нещадно, нестерпно, зловтішно.
31.01.07

Не замовкай – скажи іще півслова.
Скупа розмова,
Хай вона бринить.
Нехай тече засніжено-зимова
Ця добра мить.

А за вікном шумить,
Мов канонада.
В кімнаті пахне свіжий мандарин.
І Новий рік. І ти.
Яка я рада,
Що ти один.

Біжить потік годин –
А може, втома.
Не замовкай – думки твої рясні.
Мені так тепло, затишно,
Як вдома.
Як уві сні…
21.12.04

Я зголодніла на поезії, на звуки.
Мені бракує знавіснілих маскарадів.
А ти стоїш закам’яніло на заваді.
І не даєш мені ні радості, ні муки.

Спітнілі ночі закликають до спочинку,
До екзальтованих учинків і безсоння.
А ти сидиш, як листопад, на підвіконні.
І відбираєш в мене вічності хвилини.

Мовчать уста моїм знесиленим проханням.
Так важко склеїти нерівні половини.
А ти лежиш, як всі закохані мужчини.
І не чекаєш ні розлуки, ні єднання.
20.03.06

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодким
і пряним сном
немовби
пшеничним
дозрілим
осіннім
обвітреним
теплим
зерном

в далеку країну
у вирій
у вирій
у лоно
твоєї весни
той птах
віднесе
неначе
у скриню
розніжені
дивні
сни

надвечір, надвечір
сяде спочити
понад
відкритим
вікном
зерно упаде
у теплі
долоні
осіннім
закоханим
сном

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодкими
пряними
снами
щоранку
щоранку
я забуваю
про простір
і час
поміж
нами

Традиційні дощі змалювали все місто
їх холодні відтінки втікали з-під ніг
у незвичні чуттєві нічні краєвиди...
Аквареллю дощі тихо впали зі стріх.

Все сплелося у оргію "кольору - звуку",
розгойдались тумани в самотніх човнах.
У прозорій воді твого місяця профіль
зафарбований в світле на темних тонах.

Малювала дощем нескінченність мовчання
краплі падали з стріх - вигравали октави.
Я дивилась в пусте, ледве тепле горнятко
і воліла додати ...хоч сонця до кави.

Традиційністю сум змалював усе місто,
аквареллю дощі тихо падали з стріх
у незвичних чуттєвих нічних краєвидах...
Земля тихо втікала від мене...з-під ніг.

Ви, хто проходите повз,
дивні і самонатхненні,
купка рабів, купка полозів,
кілька гримас на монеті.

Граєте, биті, помолоті,
джаз зі змутнілого скла.
Холодом вієте, холодом,
з жил - кажанова імла.

Сонця на листя шкодуєте,
холодно дивитесь в ніч.
Холодно, з вами так холодно,
холод в корості облич.

Киньте монетку, холоднії,
Киньте - цигарку купить.
Холодно, як з вами холодно!!!
а доведеться любить...

Теоретики і практикани -
Математики... фізик, біолог...
Розтлумачте простому профану
На доступній йому формул мові:

Чом з найближчих найближча є розстань -
Перший крок малюка, що до мами?
Чом з віддалих віддала є відстань -
У дорозі від серця до тями?

Чом з найважчих найважча є вагкість -
Материнська сльоза, що священна?
Чом з найлегших найлегша є легкість -
Те `Прощай...`, що пройшло не повз мене?

Як відняти років експоненту
І додати незайвого перцю;
Віднайти, де той важіль в моменті,
Де тримається розум за серце?

Як навчити чужих не робити
Помилок (по яких ми вчимося);
І ділити `любити` на `жити`,
Коли `жити` у нуль привелося?

Як помножити суть в поколіннях?
(Взявши корінь, не буде як цвисти;
І летітиме з вітром насіння,
Як не стане земля огорниста.)

Швидкодію проскочивши світла,
Перепалістю визріла думка:
Як пізнати всю правди палітру,
І всю ширість палких поцілунків?

Чом тіла тяготить в невагомість
Від відрізків, дотичних руками?
Що на днищі душі є натомість?..
(Щось холодне, так схоже на камінь.)

7 Листопада 2006

Сиджу в кав’ярні маленькій,
п’ю каву,
чорнющу, як ніч,
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам’яті,
чи почую твоє ім’я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
aніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об’їжджу всю Європу,
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу –
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дорогою йшла,
та дійшла таки – не пристала.
В маленькій порожній кав’ярні
п’ю чорну каву я.

Пам’яті Алли Горської

Ходила по землі - твердо.
Дивилася на світ - ясно.
І раптом це серце - вмерло.
І раптом це світло - згасло.

Тиснула руку - тепло.
Носила голову - гордо.
І раптом - душа затерпла -
Обірвано акорди...

Дарувала їй доля вроду,
Дарувала вогненну вдачу,
І любов до свого народу,
І хист мистецький впридачу.

Та на світі є чорні сили.
Та на світі є підлі люди.
І казились вони, і бісились,
І аж пінилися від люті.

Не ставали до чесного бою
Сатани нікчемнії смерди.
І забрала вона з собою
Таємницю своєї смерті.

Пролетіло одним моментом
Все, що їй у житті далося:
Як палила пальці цементом
І пергідролем волосся.

І на шкоду своєму здоров’ю
Найбільше палила серце
Ненавистю і любов’ю.
А нам пам’ятати все це.

Бо казали люди хоробрі,
Що як мла опівнічна звисає,
Ясне полум’я на її гробі
Загорається і не згасає.

І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, i промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться менi пiд ноги знову.

І я знайду тi молодi слiди,
Почую пiсню, що тодi звучала.
З тих чорних днiв неволi i бiди
Поезiї витоки i начала.

Вона пробилась i зiйшла до нас,
Як сонце весняне у далi синiй.
Сильнiше всього в цьому свiтi – час,
Та перед правдою i вiн безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, i промовить слово,
Проклятi i забутi iмена
Повернуться й засвiтяться нам знову.

Біль… і запах свічки у свідомості,
як життя, згорає тільки раз…
Очі загубились в невагомості,
серце заніміло - плаче бас.

Всі колись ми будемо «за Сойкою»,
бо життя земнетрудне – це мить…
Сліз душі не вкриєш парасолькою
і ніколи їх не зупинить.

Баритони - стомлені акордами -
томлять звук неначе із пітьми,
болі серця набігають ордами,
і тікають в заметіль зими.

І гуляє вітер між могилами,
втомиться - присяде біля них,
в роздумах про всіх хто були сильними,
молодими, та й про всіх слабких.

Що йому робить гуляці вільному
на параді жалісних хрестів:
голосити долю божевільную
чи вертати у прийдешність снів.

Повернути в Світ Той не розвіяний,
Утекти ???Нема доріг назад…
Виливають болі з серця хвилями
а хрести лиш слухають й мовчать…


Січень, 2007

Тиша вигукує болем,
Щемом із лівого боку,
Ніби ножем гострим коле
Із середини потоком...

Тиша калатає сумом,
Пульсом відлунює в скронях...
Скільки думок передумав
Тут, на цвинтарному лоні...

Тиша така потойбічна
Мовить простими словами...
Біль, наче паморозь вічна,
Вічністю стала між нами...

Скільки ночей у безсонні
Серцем вгамовував тишу...
Лиш на цвинтарному лоні
Інша вона. Зовсім інша...

Лютий, 2007

Багряний лист лягає килимом під ноги,
В легкім тумані мліють вечори,
Душа не знає жодної тривоги,
В очах тепляться золотаві кольори.

Ці очі, ця прихована спокуса
Зеленим маревом п'янкого почуття
Вселилась в серце і бентежить душу,
Відколи ти прийшов в моє життя.

Спустився з хмари у рожевому промінні,
Нікому не відомий сонця брат.
Підняв у небо, знищив розуміння,
Не дозволяючи поглянути назад.

Під нами дощ купав квітучі вишні,
Теплішала землі весняна кров,
А ми на крилах підіймались вище,
Туди, де в глибині небес - любов!

Ти дав в долонях потримати сонце,
Злетіти янголом до зір і відчувать
Солодкий смак повітря крізь віконце,
І льоду жар, і спів дощу пізнать.

В твоїх думках завжди жили вітри,
Небес блакить і літні теплі ночі.
та тільки я змогла пізнати кольори,
Якими міняться і сяють твої очі.

І от тепер, коли осінній промінь
Спустив любов на землю з вишини,
Достиглим яблуком вона - у нас в долонях,
Чекаючи наступної весни...

13.11.2000

***
Жінкам:
- Я не той кому тіло своє на збереження можеш віддати...

***
Батюшка танцюють рок-н-ролл...

***
Краса жінки в її оргазмі, все інше лише шлях до цього...

***
Є люди, які вигадують правила.
Є люди які порушують правила.
Є люди, яким правила не треба...

***
Голова для того щоб думати, а не твердити думки інших...

***
Важче сховати відсутність таланту,
ніж сховати його присутність…

***
Чинно, звертаючи увагу на аристократичність
ходи, на вишуканість форм дорогих костюмів
та вечірніх сукень, витончено поправляючи
шедеври модних зачісок, через святкову
площу йшла сучасна місцева інтелигенція,
попльовуючи зернятами...

***
Влада забирає у нас людей, а віддає імператорів...

Що моральніше, слухати міністра культури
у Верховній Раді про зміну назви
«Міністерство культури і мистецтв»
на «Міністерство культури і туризму»,
чи розглядати симпатичних жінок у залі?

Українська культура виходить
на світовий рівень. Ще трохи і вся
Росія буде співати:
«Ще не вмерла Україна…»
«Если мы гуляем так…»

Вона була із тих моїх думок
Якими думав багатію
Щовечора серцебиттям

Вона була із тих моїх пісень
Якими лиючись із серця
Торкало тіло і жило

Від неї і до неї нею

***
Шкіриться березень кішкою,
Танцює по вікнах льодом.
Капці крокують від ліжка,
Шикуються капці навпроти...

Капці чекають на справжню:
Щоб здивувати ходою.
Вона у куточку. Лячно їй.
Крім неї в кімнаті хто є?

* * *
Не дружина, ви і не коханка...
Палить листя осінь за вікном...
Але він не спить як дощ доранку,
Грає в піджмурки у двох зі сном...

Згадує то погляд, то пів слова,
Навіть випадковий дотик рук...
...то провалюється в сон, то знову
мариться давнозабутий звук...

Не дружина, Ви і не коханка...
Вже надії мало на тепло...
Рання осінь... Посивів світанок...
В серці щось від згадки відлягло...

***
Амадеус, твій бокал вже на столі,
А реківієм ще не готовий...

***
Шляхом пилюка улягається.
Батюшка з гульок повертаються...

***
Імператорам не цікава наша музика.
Їм цікаві вони коло музики...

****
Я, якраз – нормальний, це всі інші …- ненормальні.

***
Щоб у сексі мати лад
Треба їсти шоколад!

***
Ти навіть не уявляєш як я собі тебе на уявляв!