А вітер сипле іній на обличчя.
І я не знаю – чи уже зима,
Чи просто небо мене рве і кличе.
Нема Тебе ... нема мене ... нема.

ТИ.... світ у слові чи слово у світі
лиш співзвуччя... батіг суєти
я до тебе не втомлюсь летіти
попри інші звабливі світи
ТИ... укотре звертаюсь словами
ТИ... далеко на дотик крила
я не птах... я всього лиш думками
розцілую кохані вуста

Буває так, що холод закрадеться,
Немов бридка змія, в нутро твоє,
Всередину, туди, де б’ється серце,
І сили-молоко із тебе п’є.

Мурахи заворушаться у горлі
І побіжать по спині таргани,
І ти уже бажаєш впасти долі
Або притиснутись до твердої стіни.

Так і стоїш, зневолений і кволий,
Не в силах ворухнитись. Переляк -
Бридка змія - невпинно і поволі
Гіпнотизує душу, як кроля.

Холодні пальці страху тиснуть в скроні
Кігтями рвуть і очі, і язик,
І світ виходить з затінку півтонів
У чорно-білість. Ти тамуєш крик.

Змія страху всередині несита
Хай сили-молоко із серця п’є...
Людино! Ти повинен зрозуміти,
Що страх - лише породження твоє.

Зберись же з духом! Міць іще лишилась!
Не з вати ти, а кам’яний, твердий -
Ти все здолаєш! Дух твій має силу -
Зберись же з духом - і змію убий!

Ти серце зупинитись не моли
Вечірню зіроньку молитвою сумною,
Спуститися на крилах до землі
Чи йти до тебе легкою ходою.

Гроза закінчиться і знову буде лад,
І думи чорні зникнуть мов омана,
Коли розквітне навесні вишневий сад
Почуєш ти: для тебе все, кохана.

Scots, wha hae wi' Wallace bled,
Scots, wham Bruce has aften led,
Welcome to your gory bed,
Or to Victorie!

Now's the day, and now's the hour;
See the front o' battle lour;
See approach proud Edward's power-
Chains and Slaverie!

Wha will be a traitor knave?
Wha can fill a coward's grave?
Wha sae base as be a Slave?
Let him turn and flee!

Wha, for Scotland's King and Law,
Freedom's sword will strongly draw,
Free-man stand, or Free-man fa',
Let him on wi' me!

By Oppression's woes and pains!
By your Sons in servile chains!
We will drain our dearest veins,
But they shall be free!

Lay the proud Usurpers low!
Tyrants fall in every foe!
Liberty's in every blow!-
Let us Do or Die!

Чекаю... Чекання чеканить думками...
Зачеркую слово за словом. І знову, -
Вичерпую черствість банальної драми.
І хай червоточина виїсть розмову,
Розмиє слова, сховає їх сутність.
Втікає від нас дійсність снами,
Розвіє назавжди мою само-Бутність
В твоєму житті хоч по граму...
Насправді насподі мої сподівання.
І сповідь півночі - оповіданням...
Так важко було чекати кохання,
Ще важче кохати в чеканні.

крок уліво -
крок управо -
вітер дихає у спину,
я - босоніж...мушлі, мушлі,
я - у море...
з ними, з ними...
із-під ніг
земля втікає,
я тепер до неба ближче,
я - босоніж...зорі, зорі,
я - у небо...
вище, вище...
світ пульсує,
блискавиця -
розлетлілась берегами,
я - босоніж...хвилі, хвилі,
як мечі попід ногами...
шумовиння -
як пророцтво,
пестить слух
чарівний рокіт...
я - босоніж...я - у море,
мушлі, мушлі -
кроки, кроки...
крок уліво -
крок управо -
узбережжя...зорі, зорі...
я - босоніж,
я - де небо,
я - де мушлі...в морі...
в морі...

“Всихає в штанах коріння,
в очах порожнеча і біль...
Таким є моє покоління:
НА РАНУ НАСИПАНА СІЛЬ” (Жорж Дикий)

Спостереження
Усохло в штанах коріння,
ми всі - порожнеча і біль.
Бо з рани штанів прозрінням -
не цвіллю, виходить сіль...

* * *
пронизуючий дощ
твоїх очей
пронизуючий скрип
моїх ночей
я затулю руками ночі
я затулю губами очі
- …хочеш…?
пророчі
мої думки
коли вперше тебе побачив
що ми будемо
нас розбудить
пронизуючий дощ
твоїх очей
пронизуючий скрип
моїх ночей…

порожньо,
ти бачиш, як порожньо
як "дзень" розтлумачує дно
а мало
а бути би холодно
і світ зачинився в пальто....
криниці надпиті - розбійникам
хой топлять
бездонності правд
порожньо...
світ для покійників
і "дзень"
починає свій старт

Небо як завжди співає радісну пісню сонця.
Все навкруги всміхається йому і танцює тіню.
Лише я заховався за світлонепроникними шторами.
На розірване серце спогади падають сіллю.

А колись в цій кімнаті було неймовірно спекотно.
І так приємно було засмагати в ліжку з тобою.
Тепер же замерзаю в полоні криги самотності.
Серце не може загоїтись, я катую його ностальгією.

Заплакана осінь постукала в серце моє,
Зима посивіла торкнулась волосся. А далі
Відчув я, що скоро весна знову візьме своє!
До дідька роки! Це прекрасне життя ще триває!

Я виніс із хати запилений мотлох старий,
Я штори розсунув і вікна відкрив просто в небо.
До мене на каву ізрання зайшов дощ сумний.
Я був йому радий. Ми з ним говорили про тебе.

Ми з ним говорили, що нас не схилили роки,
І що у серцях ще живуть почуття і надії,
Що думи ясні, що ми маємо твердість руки,
Що в душах іще Божа іскра палає і діє.

І мить моя кожна дзвінка і прозора, як скло.
Я вичистив кожну хвилину до сяйного блиску
Як раптом тебе десь зустріну в тунелях метро,
Тобі подарую з років-діамантів намисто.

Твій усміх метеликом в’ється над світом моїм,
Стокротками квітне здавалось би висохла глина.
Це чари, і знаю - з цим щастям магічним, хистким
я можу усе, я літаю, немовби дитина!

О, як же давно ми не бачились, мила моя!
Невже ти змінилась з тих пір, як міняється кожен?
Та вірю: колись ми пліч-о-пліч постанем в боях
з роками - і разом ми кляті роки
переможем!

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

Що є для Вас -
У імені Катруся?
Я хочу знáти,
Бо я тільки вчуся.

Я почувати вчуся,
Жити не у сні.
І я не помилюся,
Я не помилюся, ні.

Життя частинка?
Сплеск пам`яті?
Ні! Катеринкá!
Усе, в моїм житті.

Не можу спати!
Згадаю знов і знов.
Дівчина Катерина,
В мені, прокинула любóв.
12.01.2007 01:57

Когда тревогой путь отмечен.
И не видна в тумане даль.
Я вспоминаю что не вечен,
И гложет сердце мне печаль.

Не лечит душу звон бокалов,
Не греет больше тело шаль.
Но лучше всех похвал и пьедесталов,
Твоей улыбки - нежная вуаль.

Простой улыбки, милой, доброй.
Что с детства видел не во сне.
Извозчик, Время, подавай карету!
Я еду к Маме! Вот что нужно мне!
2006

Навіщо кохати?
Я відповідь хóчу!
Прошу не брехати,
Брехні вже досхочу.

Кохати щоб сльози
В подушку давити?
Чи як на морозі,
Зі зла цокотіти?!

Не легше каміння,
Де серце покласти.
Забуть про кохання,
І розумом впасти.

Розумом й тілом,
Душею можливо...
Аби лиш не так,
Нерозділено, криво.
2006 03:16

Ім’я весь час я ваше промовляю,
Що трапилось не можу зрозуміти,
В душі невтомно відповідь шукаю:
Як можу я хоч день без вас прожити.

Усмíшку вашу в серці зберігаю
І вже лечу, лечу до вас думками,
Щоб передати щирими словами:
Кохаю вас, кохаю вас, кохаю.

кров невифарбовної калини
приносить пам'ять ночі
що очі Дівчини блакитні
та у душі ще присмак жовчі
тризуба маю на Вітчизну
що зМОВилАсь вбивати гордість
що ВІдРеклАсь жити гідно
ВОЛаю Я
що в кайданах страждають досі

людину з уяви виронив
рівняння з одним невідомим
вирівняв
концерт віртуозного психа
стріляю у рояль
фальшивить тихо
на очах залишки сну
птахів складали у виритий вирій
знищую
замість ранкової кави
наколотив землі з тієї ями
і став одним з мертвих воронів
порівну...

І знову я невиспана і тиха
Іду по цій - приречено - дорозі.
Тобою ранок в серце мені дихав.
А я, здавалось, дихати не в змозі;

І знов мої самотньо-карі очі
Тебе шукають в світанковім небі;
Бо на землі - чи ти? я так не хочу
Іти туди, де вже немає тебе...

І знову я вже вкотре не зустріну
Тебе на перехресті сонних вулиць,
І знов - не ти... І нічия провина,
Що ми в малому місті розминулись.

Роздавлена і зраджена тобою –
Зневіра обіймає дух.
Я змучилася від двобою –
У серці бавиться недуг…

Він грається з моїм коханням,
Терзає душу, рве думки,
Примножує моє страждання,
Коханню ставлячи свічки…

Забути? Я забуду – знаю…
Чому кохання не зберіг?
Я поки що тебе кохаю –
Назад - немає вже доріг.
/06.10.2003/

Витала Пісня по світах,
Шукала вірної душі,
Літала, ніби вільний птах,
Та закохалася в дощі.

А дощ росив і наповнЯв,
Її коханням напував.
Він підносив і окриляв -
Найбільше щастя дарував.

Зрадливий дощ - невірний був...
Кохав він Осінь і Весну.
Щасливу Пісню він забув –
Немов прокинулась од сну.

І понеслась та Пісня в світ
Тужлива, сіючи журу,
Зринала із вербових віт,
Ховалась в юному бору.

* * *
оголене тіло
з крилами…
ангел?
«Химера»?
Берегиня?
ні
то ти
вигадана мною
для того,
щоб жити
коханка…
лоно твоє - весняний луг
нетерпляче
груди твої яблука
ще нестиглі
( тому я боюсь до них доторкнутись,
зірвати)
руки твої - то крила,
а я боюсь висоти,
я забув як літати
( хоча пориваюсь).
мабуть твоя мати
купала тебе в молоці…
ноги – свічки
вогонь їх в очах
мед твоїх вуст
буду пити
знаючи що не вип’ю
бо моя спрага
вгамовуючись
розпалює твою
жагу
я знаю ти
будеш
вдячно мене
обціловувати
бо мистецтво кохання
( надто вже земний термін )
не знає меж
границь
початку і кінця
воно знає
тільки насолоду
зрівняну тільки…
…якщо впасти в травах лугу
на сиру землю
спекотного дня
і ледь торкнутись
не розбивши дзеркала
джерела
крижаної води
і пити
пити
пити
цю пахучу
настояну
життєдайну вологу,
наповнюючи
своє тіло
вічною
могучою
силою
ВОДИ
ЗЕМЛІ
ЖІНКИ
жінки оголеної
з крилами

Мине прокляття. Істина відродиться
і волю дасть зневіреним рабам.
Молитви Пресвятої Богородиці
почує кожен...І зведеться храм.
Біліє Світ... І Небо стало ближчим...
І зорі не такими, як завжди.
У хаті, де сьогодні вітер свище,
сповзатиме по стінах тінь біди.
І сутінки, що є пересторогою,
приймуть проміння, чисте і святе.
Ти зробиш крок забутою дорогою –
і в місці тому жито проросте.

20 січня”07

В золотій горі пшениці
Я, маленька, купана.

Порох колгоспного току,
Заклопотаний дідо, дає вказівки,
Він ніби пшенично - ячмінний бог,
У великім будинку із бляхи,
Що видно на початку села,
Збір таємний – вуйко Вася,
Стриї Стисько і Мигазьо,
Серед важкого робочого дня
Святкували його середину,
Цьотка Рузя на п’ять хвилин –
Солодке домашнє вино
На дні келишка, заїла сальцем,
І побігла доїти корову Маню.
А ввечері на мотоциклеті
З коляскою, мене дідо в куфайку
Закутану, сонну привіз до хати.

Над Нічлавою хата загорнулася
В листя зеленого ясена –
Високого красеня, його посадив
Ще прапрадід.

На лавці під нашою хвірткою
по сонцю зійшлися докупи сусіди,
я вибігла з кухні – грубий кавалок
хліба, смалець і зелена цибулька:
- позавтру головиху випишуть
з лікарні...
- Тараса з Нагусівки забрали до
цюпи...
- зі складу вкрали дошки...
- Магерівський втік від дружини...

Муза, ніби власна тінь,
Слідує за мною,
Душу збурює до дна
Нестримною грою,
Мене ні вдень ні уночі
Вона не лишає,
І своїм сумним пісням
Вторить вимагає.
На тремтливих струнах серця
Не грай, моя музо,
Ліпше ти зв'яжи ті струни
В нерозв'язний вузол,
Щоб душа моя у тиші
Врешті відпочила:
Ох, несила їй співати,
Музо, ох несила...
Якби ж ти знала, як втомилося
Серце бриніти,
Як воно, хоча б на мить,
Хоче оніміти...

Свічка спалахнула та погасла вмить,
І смертельна блідність на лице лягла -
З серцем скам'янілим як на світі жить,
І не бачити нічого, крім одного зла?

Коли демони пекельні душу спопеляють,
Ще й заснути уночі мозку не дають,
Найчистіші почуття брудом обливають
І змією заповзає, в серце, тиха лють.

Так уява хвороблива монстрів воскрешає,
Що минуле заховало у свій тихий склеп,
Розум стомлений вона спокою лишає,
Й перетворює життя у страшний вертеп...

все як і тоді
тільки без оркестру
хором відпливли білозубі весни
на осонні днів хороводи літер
чубики у хмар розкуйовдив вітер
пелюстки зірок зміна траекторій
де ти загубивсь у якому творі
все як і тоді
серцем водограю
дихав небоспів у суцвітті гаю
подихом дощів запотіло літо
хто тобі у сон заплітає квіти
в'яжуть мудреці з колосків сюжети
у якому з них ти тепер поете
вдарили у дзвін солов'ї-музики
тріснули слова
ти мене не кликав

тане вечір ліхтарними позлітками,
як морозиво скапує долі,
мереживно красить бруківку
солодкими краплями.

загортаються у вечірній
годинниковий бамкіт
мої непохитні очі і руки.

я залишаю вже втретє власну
налітну юність,
що кожного разу мене доганяє
і каже тихо - не час.
6.12.06

Місячне сяйво улітку - молоко,
Льється на шати диво-султана,
Музика грає, далеко й легко..
Потопає в шовках його кохана..
То його серце від неї палає,
Кохає, благає, зорі з неба знімає.
То він від неї тихесенько мліє.
Немов в пустелі багаття дотліє.
Вона мовчить, але добре те знає..
Що зробить він все, що вона забажає.
Він у полоні тих пристрасних мрій..
У серці султана - живе буревій.

Ти і я.Це скільки ми пройшли?
Скрізь пристрасні обійми почуття.
Що не давало нам життя
cпокійно віддавати в небуття.
Ти знаєш, я все згадую, як ми
з тобою жили, проживали вік.
Кохання? Ні, це більше, ніж той крик,
що в горах із луною тихо зник.

"Немає часу", - ось що ти сказав,
Забувши про моє гігантське море сліз.
Гірких, солоних, чорних сліз.
Що окропили і залили
усі забуті на Землі
червоні квіти, що чекали,
але не випили води.
Іди! Тебе я відпускаю.
Про біль, на мить, коли кажу,
я забуваю, відлітаю
в пустелю, де знайду одну
ту квітку,що мене врятує.
Знайду й для неї я води.
Її я ніжно поцілую.
Та то є квітка, а не ти..
Ти як пісок, ти поряд, всюди,
але тебе немає тут.
Тебе ніколи не забуду,
тебе ніколи не знайду.
І я вертаюсь знов до моря,
під звуки хвиль я бачу сни.
Нема дощу - багато горя
для квітки,що була мені
надією, яка могла
моє те серце повернути.
Пісок став склом,
але те скло так ріже душу - не забути...

І
Ти інакше міста покорятимеш, аніж царі,
ніж усі ті царі, на яких тут очікують спрагло,
царюватимеш, дивно сподобившись в поводирі
тим, від кого достатком і святістю зроду не пахло.

І, привитий рукою Господаря до "аличі",
розцвітеш благодатно, відкинувши тінь на будови
і престоли земні, поведеш у надій далечінь,
не відринувши спрагу, а знявши із серця покрови...

ІІ
І нехай тут усе ще нелегко і зморений світ
аж ніяк не нагадує місце для відпочинку,
борони його, як і цю острахом томлену жінку,
котра прагне тебе відвернути: од горя і бід,

і доріг, і від Волі, якою пройшов ти крізь неї,
од Призначень і Долі, що смертному незрозумілі.
Проминатиме все, а вона прибуватиме в силі
материнства, розкутого поглядом Неба, Зорею...

ІІІ
І бездонню снаги запалає прийдешній світанок,
ти полинеш у завтра, а ми повернемо назад,
і потанемо в млі старожитніх офір, обіцянок,
відійшовши у лавах безсмертно-ефірних армад.

А Олімпом, Сінаєм, по всій опустілій будові,
озвірілі нагодою, хлинуть затаєні смути.
Ти приймеш усю ненависть і навернеш до любові...
І тоді ми вернемось - у людях, доладністю "бути".


2003

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє -
тому краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під стопою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та пильним будь п'янкі принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
Тож спершу дивоспіви мови
хай увійдуть у моє серце -
розповідай про ліс, про лови,
що ти мисливець, а в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти не смієш сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Тож брати
не поспішай в обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.

Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
трапляються із нами речі,
коли тілесно муж нас любить -
це змінює дівочі очі,
і тіло. Я боюсь такого,
і цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось у глечиках ростити тих.

І гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а потім
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
живе належати тобі не може.
А я вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
що, входячи до снів її, як муж,
і в день залишусь в ній, хоча б у згадці.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між онуків любих одцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І я цей горщик маю берегти.

Взамін жури самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води.
Але для мене ще існує небо.

ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною?!
Не поділили тільки здобичі легкої!
Не знали з ким лише узялися до бою!
Але чому в останні миті стільки втіхи
було у них, і тої єдності палкої?!

2005

Я знаю як буде-
світло вдарить у вени,
кров прилине у губи
і вогняними язиками
ми пізнаєм кохання
останні секунди.
Після того
загорнеться серце в щем
і я заплачу під дощем.

Вона чекає,
заглядаючи тирану в очі,
напруження зростає -
в того хоч і
незмінний вираз,
та їй видиме уже тремтіння
важких повік:
І РАЗ!
Летять вони донизу...Вільна!

В цей час вона
в коханці й збуджує
надію,
діставшись усмішкою дна.
...І ДВА!

1997

Ти - дика флора,
все безглуздя часу
кидаю до твоїх я ніг.
коли би тільки зміг,
одразу,
я світ би вивів із твого екстазу:
як острів у ворота Гібралтару;
як невідомий материк
у павутині рік;
як чару -
додатком, наче звабу ніжок, пару
берегових, приємних оку ліній,
по різні боки до води,
в якій і я, і ти
цей синій
купали б обрій,

що майбутній Пліній
опише, безумовно, цікавіше -
але пізніше,
в миті ревносного гніву.
...............................


2002

Навіщо мені пальми?
Навіщо Тихий океан?
Мені б у степ широкий,
Де колоситься жито і пшениця,
Туди, де віє рідний вітер.
Де небо, під яким зростав.
Чому тікають люди туди,
Де все чуже, все незнайоме?
Невже там медом мажуть?
Цього мені, напевно, не збагнуть.
Душа моя жива, душа не гине
Лиш там, де майорить жовто-блакитний стяг!

Я не несла букет із жовтих квітів –
Осяйний небу знак – Тебе зустріти...

Та й нас любов – як вбивця – підчекала.
Невідворотно, світу стало мало...

Ні запитань, ні слів: усе - стороннє.
Чоло сховати у Твоїх долонях...

Прийняти й пережити все смиренно.
Пізнавши, що любов – це нездійсненність...

19. 01. 2007

* * *
ти кошенятком згорнешся
на плечі у мене заснеш
спокійним теплим сном
якщо я буду знати
що ти прокинешся і заплачеш
від жорстокості світу
я знову стану
сильним
мужнім
надійним
я підставлю твою колиску
я зігрію тебе руками
ніжна моя
ласкава
спи моє кошеня

* * *
…на стіні мастурбує годинник
муха маятник колиха
може то її гойдалка
хто її зна
на стіні мастурбує годинник
і розвезяєш погляд по стрілках
і повіриш їх розкладу дня…

* * *
…Це просто смішно
яка забава
вона і він
і чорна кава
трикутник цей коханням грішний
хто ж третій
лишній?..

* * *
Дацюку В.Л.
Мій давній друг зайшов до мене…
Постукав тихо у вікно…
Портвейн і кава, - що нам треба?..
І вже на серці відлягло.
Пили ми каву, говорили
Про те, що вже ген скільки літ
Самотні ми на цілий світ…
Пили ми каву і палили…
Бокали наші спорожніли,
Та зовсім ми не захмеліли…
І музика давно скінчилась…
І цигарковий дим розвіявсь…
Мій друг ішов…
Я з ним прощався…
Казав: -Заходьте!
І вибачався…
-Портвейном горло прополощим…
-Ви ще заходьте, пане, дощ!

* * *
роздягаючи тебе
забував
про все на світі
в мені залишались
тільки очі
і сила моя чоловіча -
нічого зайвого…
входячи в твою
податливість,
губив зір
коли виходив,
знову бачив
як ти закусила губу
ти знову запрошувала мене до себе
і я був схожий на маятник
годинника
з стробоскропічним ефектом
годинник пробив дванадцяту!
шаленіючи, збиваючись, поспішаючи…
одягаючи тебе,
згадував
про все на світі,
до мене поверталося все,
крім очей
і сили моєї чоловічої…

Віями листав сторінки побачень
на пероні змін спогадів мішок
до весни квіток зовсім небагато
а до тиші днів залишився крок

я вже не дійду
в опіках прицілу
тріснутих зіниць рани навісні
в кошики збирав білолиці хати
нашу рознесли дощові пісні

затужили сни змучені польотом
запалила ніч жовті ліхтарі
я вже не дійду
лічу повороти
ти несеш весну в зорянім відрі

Farewell to the Highlands, farewell to the North,
The birth-place of Valour, the country of Worth;
Wherever I wander, wherever I rove,
The hills of the Highlands for ever I love.

Chorus.
-My heart's in the Highlands, my heart is not here,
My heart's in the Highlands, a-chasing the deer;
Chasing the wild-deer, and following the roe,
My heart's in the Highlands, wherever I go.

Farewell to the mountains, high-cover'd with snow,
Farewell to the straths and green vallies below;
Farewell to the forests and wild-hanging woods,
Farewell to the torrents and loud-pouring floods.
My heart's in the Highlands, &c.

Я топчу час ступнями голих ніг,
а він зумів проскочити між пальців.
Я тягну час, як вишивку, на п'яльці,
та він за п'яльці вислизнути зміг.

Сміється час:"Ану, наздожени,
а я тікатиму від тебе, дівко!"...
Укотре клею порвані кросівки,
латаю вкотре тріснуті штани...

Усе біжу за часом навздогін,
намотую на ноги кілометри.
одна зупинка - на порозі смерти,
але до неї міліарди днів.

Хмари плинуть над гамором міста
непевні й мінливі, з м’якого тіста.
Звивини вулиць виписують чорно
різких ієрогліфів збочене порно.

Невидимий хтось відкриває
Повіки віям-трамваям.
Звідти невдозі брудом
На землю виллються люди.

І потечуть пусті оболонки
Людей з очима, як ополонки,
Створюючи суцільні потоки,
Зливаючи разом подихи й кроки.

Тільки і бачиш чорні
Чоловічі й жіночі форми.
Серцебиття і думи
Розтануть у сірім шумі.

Життя вписали ми у квадрати:
На мрії - ґрати, сни - за загати.
Паркан бетонний увесь в граффіті
Нас відділяє від неба блакиті.

Ніхто не гляне на небо -
Нам-бо воно не треба.
Дарма, що дивляться строго
Очі сумного Бога.

Зустрілись двоє в чаті.
Привіт ;)… Привіт :)… Ти хто і звідки?...
Побігли по екрану смайли та запитань перестріл.
Скінчилися набої.
Прийшла пора вже перейти і в рукопашну.
Давай на восьму біля парку?
Та ні… Не можу… Ой не сьогодні…
То він в роботі, то вона в навчанні…
І вже надія топиться в чекані,
І біль незнання смаку твоїх губ
Стискає серце до нестями.
Ну все, урвавсь терпець.
Пішла робота у ігнор, туди ж прямує і навчання.
Як можна думати про щось,
Коли тут таке кохання?

Зустрілись двоє в парку.
Привіт :)… Привіт :)…
Злилися смайли в поцілунку.

Слова і славу, мову і обмову –
усе останнім снігом замете...
Померти знову – як заснути знову,
обвивши тілом тіло золоте.

Втулитись в твої сутінки і плечі,
у дим думок, задавнених жалів...
...В підвалі Майстра починався вечір,
текло мовчання і вогонь горів,

Писались книги - золотим по білому,
і падав сніг, і засипав світи:
Оті останні, чорні, де любили ми,
І ті, пречисті, де лишився ти...