думалось марилось мріялось
потяг крізь мене в туман
все що уранці посіяла
стоптує ситий бур'ян

щоки набряклі безмовністю
злизує місяць рудий
світ що страждав беззмістовністю
руки дощами студив

осінь губами старечими
пестить розпатлану ніч
голі несказані речення
в місті твоїх протиріч

зорі посипались парами
на пережовклу траву
потяг летить поміж хмарами
зву

пси із очима бездомними
труться об ноги дворів
вию піснями чорними
місяць згорів

Ті, що не падають зовсім -
не мріють вставати.
Ті, що встають -
майже бачать свій перший політ,
небо просторе і
хмари із запахом м*яти,
в щастя огорнений й радість
усміхнений світ.
Траплялось усе...
І бід тих не перелічити,
а сльози-и-и які-і-і-і
- найстрімкіша Карпатська ріка!
Я знаю, померти завжди
було легше ніж жити,
а солод найкращий
в тій чаші, яка ледь гірка!

Такі рідкі зустрічі,
такі рідкі впізнання,
такі рідкі розлуки,
такі страшні думки
щоби напитися кохання
чужого, буйного, не молодого,
напитися не бачачи,
наосліп захлинутися...
Такі маленькі смерті-
такі легкі.
Такі короткі спогади-
такі тривкі.
Останні, вони такі останні...
Такі невмерлі руки
у перші і в наступні дні,
такі холодні і такі незнані.
І не впізнати
чи вони моно,
чи вони соло,
чи просто одинокі...

Я памятаю сивий Львів
Коли веселий літній дощ
Під парасолькою нас вів
Крізь старовинний погляд площ.

В твоїх очах був тільки я
Та ще вродливий, сивий Львів,
Тендітна дівчинко моя
Я так за це тебе любив.

Твій ніжний погляд шепотів
Твоя навіки, я твоя…
Я не забуду сивий Львів,
Кохана дівчинко моя.

Герметично закрита банка
Із невідомим вмістом
Неспокійно до ранку
Коли вже цей будень скисне...
Щось корисне
Хотіла зробити та тільки гірше
Бо у твоїх видіннях
Немає мене вже більше
.....................
"ACSESS DENIED"

Повертаюся з віддалених доріг,
Серцем лину знов до отчої я хати.
Лиш тоді, як вже переступлю поріг,
З радістю мене зустріне Мати.

Сльози на очах Твоїх зітру,
Висушу губами, поцілунком ніжним.
Зустрічай, Матусю, донечку свою
Щирим серцем, вірним, рідним.

Доторкнусь губами я до рук Твоїх.
Ти прости мене, що я живу далеко…
Там Твоя любов мені за оберіг!
Кожен раз додому лину, мов лелека.
04.01.07

* * *
Мертвим вже все одно: ні зітхань, ні образ,
Чи вода -- чи вино, чи Багдад -- чи Шираз.
Повний місяць й новий один одного змінять
Після нашої смерті ще тисячі раз.

* * *
Той, хто світ цей в дарунок щасливцям віддав,
Він нещасним побоїв безжально завдав.
Не горюй, якщо менш веселився, ніж інші:
Тим втішайсь, що не більше за інших страждав.

* * *
Кинь молитись, сходи за вином у крамницю;
Честь і славу свою ми жбурнем за божницю:
Все одно ти за пелену долю не вхопиш --
То хоч подругу нині вхопи за спідницю!

* * *
Пий вино, веселись, вдовольняйся малим,
Не святошею будь й не безбожником злим.
Якось в долі спитав я про розмір калиму:
"Твоє серце, -- сказала, -- найкращий калим!"

* * *
Коли вітер у рози поділ розірве,
Мудрий той, хто вина дзбан удвох розіп'є,
На зеленій траві із коханою всівшись,
Й, спорожнивши, об камінь його розіб'є.

* * *
Будуть півні щодосвітка знов голосить,
Що ніхто в світі цім мертвих не воскресить;
Що іще одна ніч промайнула безслідно,
Та не знає про це той, хто сном вічним спить.

* * *
Пий вино; не горюй, що дістануться Леті
Ти і пісня твоя на найвищому злеті.
Якби світу законом була б справедливість,
Ти не був би останнім на цьому бенкеті.

* * *
Її стан -- кипарис, її губи -- два лали:
Із красунею вдвох знов наповніть бокали,
Поки доля і смерть невблаганні з тебе,
Мов сорочку, цю немічну плоть не зірвали.

* * *
Річка. Нива за річкою. Рози цвітуть.
Бачу: юні красуні повз мене ідуть.
Налий келих вина і забудь про молитву:
Насолоди стежки не до бога ведуть.

* * *
Не таї в своїм серці образ і скорбот;
З-за копійки не створюй для себе турбот:
Якщо друга свого зараз не нагодуєш --
Все поглине нащадка зажерливий рот.

* * *
Ти на мене при всіх накликаєш ганьбу:
Що грішу я і п'ю, й вірю у ворожбу.
Майже згоден і я із твоїми словами --
Все одно на мою не зважаєш мольбу.

* * *
Веселімся! З усім ми змирилися вчора,
Бо ця каша без нас заварилася вчора
І ми грішниками не самі стали вчора:
В сферах вищих за нас все рішилося вчора!

* * *
Всемогутній творець наших тіл і утроб
Чи ж не знав, що їх завтра очікує гроб?
Якщо ми досконалі -- чому помираєм?
Якщо ж недосконалі -- то хто бракороб?

* * *
Прикрашав чару цю не для того різець,
Щоб п'яниця розбив, як ввірветься терпець.
Скільки ж світлих голів і прекрасних сердець
Розбиває безжально щоднини Творець!

* * *
Й коли серце моє битись вже перестане,
Ні багатшим цей світ, ні біднішим не стане;
Лишень мить в цій обителі гостем побуду
Перед тим, як рушать в королівство незнане.

* * *
Коли хмуриться небо й віщує грозу,
На очах і мені вже не втримать сльозу:
На траві простягнувшись, лежу я сьогодні --
Завтра ж буду лежать під травою внизу.

* * *
Від життєвих незгод і душа знемогла:
Їй лиш дещиця втіхи дісталась мала;
Тільки вдосталь скорботи дала мені доля.
Що ж, Хайяме, й за це вже аллаху хвала!

* * *
Плач не плач -- а помреш: то про що ж нам жаліть?
Невелика біда -- у могилі зотліть:
Жменька грязі і крові. Вважай, що на світі
Взагалі не було нас -- не варт сльози лить.

* * *
До того, що рука відміряла вельможна,
Ні додать, ні віднять вже нічого не можна.
То ж потрібно із толком готівку потратить,
Щоб давала прибуток копієчка кожна.

* * *
Межа бунту й покірності -- мить лиш одна;
Від нуля до безмірності -- мить лиш одна.
Бережімо й плекаймо коштовну цю мить,
Бо й життя, при всій спірності -- мить лиш одна.

Спасибі, друзі, знані і незнані – всі:
Тепло струмує в моє серце звідусіль.
Я відчуваю, що душа моя мала
Для усього принесеного в дар тепла.
Та мушу зберегти і множити його,
Інакше все – навіщо ? І живу – чого?

Чому безсилі ми – роздрібненість краплин,
Яким не злитися заради гарних змін?
2006

Котик джмелика схопив
І поніс до хати.
Хай летить, куди летів,
Джмелик волохатий.

Виплюнь, котику, жука,
Він вкусити хоче!
Буде гуля о-о-ось яка!
Чуєш, як дзигоче?

Ти заплачеш, так і знай,
Побіжиш до мами.
Відпусти джмеля й тікай,
Не жартуй з джмелями!
2006

Так рано ще темно.
Я бігла так рано,
Що темно...даремно
До тебе, те амо:

Так рано чи пізно?
Так давньо чи ново?
Далеко чи близько,
Востаннє чи знову?

Так темно...Ще рано!
Це добре-погано;
Це гидко-прекрасно;
Це - те, що не згасло.

* * *
Гнане вітром, життя моє мимо пройшло;
Наче диму хмаринка -- незримо пройшло.
Хай не знав насолод я, одні лиш скорботи --
Жаль життя, що, мов тінь, невмолимо пройшло.

* * *
Я знаю цей пихатий різновид ослів:
Як барабан, порожні, а скільки пишних слів!
Вони -- раби імен; ім'я зробить лиш варто,
Щоб кожен з них в поклоні перед тобою млів.

* * *
Навіть геній -- вінець і окраса людини --
Шлях земний свій долає за четверть години.
Та в кишені землі і в подолі у неба
Живуть люди -- було так, є й буде щоднини!

* * *
Скільки б жить не збиравсь -- а помреш все одно,
То ж в попутники брать слід красунь і вино.
Поспішай же: життя -- це вершина творіння:
Як його проведеш, так і пройде воно.

* * *
Якщо відчай вночі заполонить -- звелій
Дать вина й за життям, що прожив, не жалій;
Ти ж не золото, друже, й навряд чи тебе
Відкопають з землі, як опинишся в ній.

* * *
Мов у річці вода, наче вітер у полі,
День пройшов -- й вже назад не вернеться ніколи.
Так живімо ж, кохана, сьогоднішнім днем,
А минулі й майбутні -- залишмо для долі!

* * *
Життя невмолимо й безслідно пройшло,
Мов осіння та ніч, безпросвітно пройшло;
Життя, чия мить цілу вічність вміщає,
Як між пальців пісок, непомітно пройшло!

* * *
Сміялась роза: "Ніжний вітерець
Зірвав мій шовк, розкрив мій гаманець
І вся казна тичинок золотих
Вже на піску закінчує танець."

* * *
Дивлюсь на землю я -- й сном обійнятих бачу;
В земну глиб зазирну -- й землею взятих бачу;
В пустелю небуття я зором проникаю
Й тих, що пішли навік, й ще не зачатих бачу.

* * *
Наче сонце, горить, не згорає любов;
Наче пташка з небесного раю -- любов.
Але ще не любов -- солов'їні зітхання:
Не зітхать, як любов серце крає -- любов!

Блукає тінь в пустелі ночі,
Так неквапливо й сміливо.
Лиш де не де сховається в куточок,
Від світла ліхтаря квапливо.

І я бреду по тій стежині,
Що ноги можуть пронести.
Не страшно зовсім як дитині,
Що хоче казку віднайти

Перед очима силуети спогадів,
Що виринають з пам’яті поволі,
Впродовж знайомих вулиць,
Якими жив, любив, люблю і досі.

От вже й розкрив переді мною двері,
Мій старенький та пошарпаний під’їзд
І відчуваю запах дому й пирогів,
Що так смакують з молоком, яке щойно я приніс.

* * *
Скільки крапель слід вилить, щоб зріть моря дно?
Скільки зорей вміща в себе неба рядно?
Твій прихід і відхід -- чи ж він значить що-небудь?
Просто муха на мить залетіла в вікно.

* * *
Якщо, смертний, ти страху не звідав -- борись,
А боїшся -- Аллаху і долі скорись;
Та того, що посудина, створена з праху,
Прахом стане -- оспорювать вже не берись!

* * *
Якщо сам сподобивсь мать таку благодать,
Що за правду свій статок весь можеш віддать, --
То, святий чоловіче, свій гнів не вихлюпуй
На того, хто за правду не хоче страждать.

* * *
Обізвіть мене п'яним -- і справді це так!
Нечестивцем поганим -- і справді це так!
Я це я -- і хто б там і що б він не базікав --
Я залишусь Хайямом. І справді це так!

* * *
Мать справу з дурнями -- не оберешся страму,
То ж слід подалі буть від них -- повір Хайяму:
Як дасть тобі мудрець, то випий і отруту, --
Із рук же дурня не бери й бальзаму.

* * *
Приманку помістив Ловець безсмертний в сіті.
Із дичини двоногі лиш впіймались тої ж миті.
Назвав цю дичину людьми Він і на них
Поклав вину за зло, що творить сам на світі.

* * *
Якщо напиваюсь і падаю з ніг --
Це богу служіння, а зовсім не гріх.
Чи ж можу порушить я замисел божий,
Що ним замишлявсь я для п'янства і втіх?

* * *
Якщо бог не почує мене в вишині --
Я молитви свої буду слать сатані;
Якщо богу бажання мої неугодні,
Значить, біс нашептав їх на вухо мені!

* * *
Не ридай! Ми не в змозі свій шлях обирать.
Плач не плач -- а прийдеться і нам помирать.
Наші голови мудрі, що глиною стануть,
Завтра буде гончар у руках розтирать.

* * *
Хай навіть після смерті горітиму в огні,
Та не боюсь я пекла, що мариться вві сні;
Пихатих неуків мене лякає хор:
Розмова з ними -- гірш за смерть мені.

* * *
В цьому тлінному світі так буде повік:
Стануть прахом в свій час жінка і чоловік.
Якби прах випаровувавсь в сонця промінні --
З неба лився б на землю кривавий потік!

* * *
Де зелена постіль хорасанських полів,
Там зростають тюльпани із крові царів;
Там фіалки із праху красунь розквітають,
З найчарівніших родимок, що між їх брів.

* * *
Ні скарби всі, ні золотом повна казна
Не зрівняються з келихом добрим вина
Бо й могуття фетиш, навіть царська корона --
Не дорожча від затички дзбана вона.

* * *
Непристойно в тарілку чужу заглядать
Й, наче жадібна муха, об'їдки збирать;
Краще хай у Хайяма ні крихти не буде,
Аніж їжу із рук у негідника брать.

* * *
В невідомість вже скоро рушать доведеться.
Веселись! Хай сполохано серце не б'ється.
Пий вино! -- бо не знаєм, ні звідки прийшли,
Ні куди прямувати вже завтра прийдеться.

* * *
Хто керується розумом -- буде у збитку;
Навіть і мудрецю не дає він прожитку:
Ходить в свитці залатаній взимку і влітку --
Й витісняється неуцтвом нині із вжитку.

* * *
На долівку жбурнувши, я дзбана розбив,
Бо скінчився напій в нім, що так я любив.
"О нещасний! -- у відповідь дзбан, -- і з тобою
Зроблять теж колись так, як зі мною зробив!"

* * *
Як місив гончар глину -- аж ливсь піт з чола --
Таємниці свої та звірять почала:
"Не топчи мене, -- глина йому говорила, --
Я людиною вчора сама ще була."

* * *
Той, в кім думка бунтує і пристрасть кипить,
Хто за істини зблиск все на світі стерпить,
Вип'є чару до дна -- і свідомість втрачає,
І в обіймах у смерті без пам'яті спить.

* * *
Стали тліном і прахом царі й королі,
Всі, хто схований в лоні бездоннім землі.
О, яким буть хмільним слід вину, що пили,
Щоб до Судного дня вони встать не могли!

У небі ніч грається зірками,
Немов гірляндою переливаються казково.
Так хочеться собі хоча б одненьку,
Сховати у долоні
Та роздивитися під ковдрою.
Всміхнутись посмішкою щастя
І заблукати в солодких снах дитинства.

Це подих вітру чи послання сну
Мене притягує в твою весну?
Немов колише у думках,
Втопаю я в п’янких очах.

Цілунок вітру чи торкання губ
Мене знов тягне і веде до згуб…
Воднóраз падаю – лечу,
Гашу – запалюю свічу.

Це блискіт зірки чи твоїх надій,
Що сіють іскру щирих мрій?
Ведуть мене до забуття –
Незнані досі відчуття…

Ось і знову дощик,
Струмки по узгір’ю.
Що до мене прийдеш,
Я ще таки вірю

Що прийдеш ти знову,
Трішки несміливо
І закрутиш голову,
Бо це все можливо

Навіщо нудьгую
Я цей дивний вечір ?
Знову мені впали
Крапельки на плечі.

Хочу твої губи,
Потрібні мені!
Шкода, що забудеш
Ці святкові дні

І знову по вікнах
Тихо дощик стука
Не можу без тебе,
Бо без тебе скука...

Навіщо чекаю ,
І палю свічки,
Поцілунком пристрасним,
Вилікуєш ти.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали яничарам жменю,
А вони вже кров’ю землю поливали,
І степами в Кафу полоненних гнали.
Йшли жінки вродливі і маленькі діти,
Козаки в кайданах хану йшли служити.
Краще б погуляли ще хоч день у полі,
А ніж жити й жити в хана у неволі.
Сипались дукати срібні у кишеню,
Золото котилось, капало у жменю
І горіли хати, і поля горіли,
А шляхи до Криму від орди куріли.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
А тоді вже кров’ю землю поливали…
У полон нікого шляхтичі не брали.
Ні дітей маленьких, ні жінок вродливих,
Ні дідів стареньких, немічних та сивих.
Забувалась швидко праведна робота,
Пила оковиту шляхта та кіннота,
Заливали очі, з пам’яті стирали
Тих кого без жалю шаблями рубали…
Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
Тим хто шляхту тую вів до нас лісами,
Хто бажав заможньо жити між панами.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золото давали росіяни жменю,
Щоб від шляхти й хана край наш захищати,
Тільки ми повинні кріпаками стати…

Знову роздоріжжя - обіцянок жменю
Нам невтомно клали у пусту кишеню,
Ось податки тільки біднякам роздали,
Щоб багаті люди ще багатші стали.

В порічковім сонці
в охлялій руці
заплуталась осінь
заслинив диявол.

Затемнені світлом
зіниці – крупини
запали до тріщин
дубових галявин.

Джерельно крізь пальці
тікає самотність.
Стомився пророк
відмивати пісок.

Гіркий, невідомий,
можливо отруйний
плід дерева плину
ковта. Осінь – тминна.

У рисах дівчат
проглядається старість...
відкрите коріння
сплітає проміння.

На рани музеїв
посипались прянощі.
Крокуєш причинно
Тонелем мелодики.
Й у тому кінці
із долоней простягнутих
зачитує ангел
свою періодику.

Не кажи нікому, коли ми помремо.
Коли перші й останні кордони минемо.
Чи залишимось в озері слів, чи у зорях.
Чи у путах чиїхось, чи, може, на волі.

Не кажи нікому, де сонце сходить.
Вони з усміхом щирим щоденно там ходять.
Топчуть промені, гнучи й ламаючи світло.
Не кажи, збережи усі мої молитви.

Помовчи, зупинись, я прошу, благаю.
не кажи нікому того всього, що знаєш.
Неоцінений скарб так не слід розкидати.
Розмовляти - лиш серцем! радіти й мовчати!

Вже й Різдво проминуло. І ми розминулись-минулися,
І колядка - як латка. І бродить прогіркла кутя.
Вже скелети ялинок - обглодані вітром - на вулиці:
Декорації свята у цьому вертепі життя.

Перебути ці дні - дощові, безконечні, як "Вірую",
Перейти через це божевілля - сумне і німе…
… Ангелині ключі веревечкою линуть до вирію…
- Ой, візьміть на крилята!
- Останній, Ганнусю, візьме…

Двомовність? Ні! Я проти!
Бо я не хочу, щоб рідна мова знов “наречьем” стала.
Бо я не хочу бути бездержавним!
Бо я не хочу, щоб зник увесь мій рід!
Бо я не хочу буть хохлом чи малоросом!
Я українець – нащадок славних козаків!
Ви пропонуєте двомовність?
Ідіть до дідька, чортенят пасти!
Туди котіться, “где блещет ваш язык”!
І там що хочете робіть,
Хоч і китайську державною введіть!
Сторіччями спокою не давали,
Один розп’яв, а друга доконала,
А заборон вже написали…
Не вистачить ні рук, ні ніг,
Щоб їх усіх перелічить.
Мовчіть, закрийте рота,
Бо стільки бруду все потопить:
Ліси, гаї, степи,
Напевно, дістане й до Говерли!
Якщо ж ви хочете тут жити,
То вже шануйте, поважайте
Культуру нашу й нашу мову!

* * *
Все, що бачим -- це видимість тільки одна,
Бо далеко від світу поверхні до дна;
Несуттєвим є все, що у світі цим зриме,
А глибинна речей суть -- для нас таїна.

* * *
Навіть в світі цьому найсвітліші уми
Не змогли нас позбавить від сумнівів тьми:
Розказали нам декілька казочок на ніч --
І відправились спать, такі ж мудрі, як ми.

* * *
Гідні подиву плани і вчинки Творця!
Переповнені відчаєм наші серця:
Покидаєм цей світ ми навік вже -- й не знаєм
Ні початку, ні смислу його, ні кінця.

* * *
Чи ж себе в світі цьому вважать можна зрячим?
Ні кінця, ні початку його ми не бачим;
Незбагненний для нашої логіки він --
З нашим розумом тут ми нічого не значим.

* * *
Як із тисяч причин вибрать тільки одну,
Що пояснить рух зір по небеснім рядну?
Сумнівайся, зневірюйсь, надійсь, помиляйся --
Тільки розуму нитку не втрать провідну.

* * *
Як не бийся -- все ж вислизне істина з рук,
То ж скоріш від пізнання позбав себе мук;
Краще неуком буть і вином вдовольнятись --
Нема смислу, повір, в осяганні наук!

* * *
Світ довкіл нас -- ці гори, долини, моря --
Мов ліхтар чарівний: наче лампа -- зоря.
Обертається небо. Життя ж -- це узор
Й нерухомо застиг він на склі ліхтаря.

* * *
Ось гуляка, знавець перс жіночих і вин;
Гроші, правду, життя -- все поставить на кін!
Вільнодумство він взяв шаріату взамін.
Хто на світі, скажіть, сміливіший, ніж він?!

* * *
Перегорнута книга життя мого -- жаль!
Що від радості й весен осталось? -- Печаль.
Юність -- пташка: не знаю, коли прилетіла,
І коли, легкокрила, полинула вдаль.

* * *
Рано так просинається роза моя;
Досвіт ще розпускається роза моя.
Та -- о! -- небо жорстоке! Лишень розпустилась,
Як уже осипається роза моя!

* * *
Цим світом керують Чотири і Сім;
Раб чисел магічних -- я згоден з усім:
Що планет сім й стихії чотири зумовлять --
Ні на йоту не зможу змінить щось у цім.

* * *
Немовля -- у колисці, покійник -- в могилі:
Ось і все, що про долю дізнатись ми в силі.
Випий келих до дна й не запитуй багато:
Чи ж плани Творця мають буть зрозумілі?

* * *
Місяці місяцями змінялись до нас;
Мудреці мудрецями змінялись до нас;
Й мертвий камінь, що топчем щодня ми ногами, --
Може, очі це тих, що їх зір давно згас.

* * *
Як жар-птиця, як в замку казковім царівна,
В серці істина так же таїтись повинна:
Й перламутру, щоб сяйвом по вінця налитись,
Таємниця глибока так само потрібна.

* * *
Хай родивсь ти в сорочці, пестунчику долі,
Та підпори гнилі у шатра твого в полі.
Якщо плоттю, мов тентом, душі перли вкриті, --
Стережись: зовсім скоро вони будуть голі!

* * *
Ті, що сліпо лиш вірять, -- не йдуть, а повзуть;
А хто мислить -- тих сумніви вічно гризуть.
Я боюсь, що звістить скоро голос пророчий:
"О сліпці! І не тут, і не там ваша путь!"

* * *
Ти даремно для роздумів день новий квапиш:
На розгадку буття тайн навряд чи натрапиш.
Чим не рай тобі -- в квітах земний цей лужок?
Після смерті у кращий навряд чи потрапиш!

* * *
Немає ні пекла, ні раю, о серце моє!
Повернення з пітьми немає, о серце моє!
І не треба надіятись, о моє серце!
Й не треба страху і відчаю, о серце моє!

* * *
Крок свій перший ми робимо із вчителями,
Потім -- учні стоять вже у нас під дверями.
А де ж істина? -- В світ цей прийшли ми водою
Й станем вітром: ось зміст цих блукань всіх, Хайяме!

* * *
Лиш на мить над тобою сяйне небозвід:
Всіх підряд пожирає земля-людоїд.
Цілий поки що ти? -- Цим хвалитись не слід;
Постривай: буде й з тебе мурахам обід!

* * *
стрілятися – це шумно і не ново…
шнурок і мило – знов чужі розмови…
стрілятися – до смішного скандально,
а вішатись – масні розмови, сальні…

де моє життя? і де мій дім?
хто його у споришах згубив?
споришах високих, як повір’я
заспаного батькового подвір’я…

* * *
…хто сказав, що помирати даром?
струни, може, виплаче гітара…

* * *
все життя шукати камінь, воду,
мило… кулю. Не шукати броду…
- істини до смішного прості –
помирати тільки на хресті.
…хтось велів нам муки ці терпіть –
розіпнуть нас на хресті століть.


…хтось терпів і нам терпіть велів –
розіпнуть нас на хресті віків.
…хтось сказав, що так велів нам Бог –
розіпнуть нас на хресті епох.

* * *
…хтось казав: покора і терпіння…
видавлене часом покоління…
нам і не туди, і не назад…
ні підказок, ні чужих порад…
і в минулому нам завжди будуть раді
“в полі, за станком”, і на параді,
де звучать оркестрів звуки мідні.
але їм ми зовсім не потрібні…
почуття в майбутнього подібні.
але їм ми теж…

* * *
…і здається йшов вже скільки міг.
…не один годинник листям в ноги ліг.
…скільки часу, снів і почуттів.
…білий сніг здавалось все покрив.
…ми навчились тільки говорить –
розіпнуть нас на хресті століть…
…виросли з брехні і матюків –
розіпнуть нас на хресті віків…
…стукачам, між нас, язик не всох –
розіпнуть нас на хресті епох…
…сліпотою – німотою брів…
…ноги до крові здавалось збив…


* * *
…як до церкви спокушати гріх…
навіть в півжиття в саду не ліг…
…ладанку свячену не вберіг…
…знов прийшов на давній хрест доріг…
…і, здається, йшов вже скільки міг…

Зимовий ранок пахне літом,
Як небо, що вкрива блакитом,
Мов сонце, що промінням ніжно
Вгортає тіло білосніжне.

Зимовий ранок пахне літом,
Твоїм волоссям розповитим.
Мене стрічає рано-рано,
В гарячій каві сон розтанув.

Зимовий ранок пахне літом,
Тобою віє – чудо-квітом,
Солонить в роті, хочу пити...
Нектар із губ твоїх налитих.

Я помилилась номером. Пробач.
Я не радію від твоїх невдач.
Уламком серця мічена межа.
У мене вийшло... Я тобі чужа.

Не розриває серце сумнів "чи любив",
Душа звикає до уламків крил.
Хоч в телефоні ще зберігся номер твій...
У тебе вийшло. Ти мені чужий.

14. 01. 2007

* * *
Я -- школяр в цім найкращому з кращих світів.
Курс важкий і суворого вчителя стрів --
В сивині уже весь, та ходжу в підмайстрах:
Не зачислений ще до розряду майстрів.

* * *
Той хоче ще змалку стать дукою: "Це -- я!"
Бряжчить гаманцем і вигукує: "Це -- я!"
Та як тільки встигає налагодить справи,
Вже смерть до хвалька в двері стукає: "Це -- я!"

* * *
І пилинка -- теж, певне, живою була;
Чорним кучерем або ж бровою була --
Якомога ніжніш порох струшуй з обличчя:
Ця пилюка, можливо, Зухрою була!

* * *
Старий глек, що відчаєм затьмить і вдівця,
В крамниці гончарній кричить без кінця:
"Де зараз гончар, продавець, покупець?
Нема більш купця, гончаря, продавця!"

* * *
Глек старий, що ним воду черпають з ріки,
Був могутнім візиром в минулі віки,
А надщерблений кухлик, зручний для руки,
Із красуні померлої губ і щоки.

* * *
Не сумуй, як луги перестануть цвісти,
А звелій краще дзбана з вином принести:
Ця трава, що так радує погляд сьогодні,
Завтра буде із нашого праху рости.

* * *
Чи був в світу початок й чи буде кінець? --
Загадав нам цю загадку мудрий Творець.
Й хоч на роздум про це все життя витрачали,
Та не зміг розгадать її жоден мудрець.

* * *
Все, що тішить так зір, ці простори -- ніщо;
Поривання всі наші і спори -- ніщо;
Землі доли, моря її й гори -- ніщо;
Все, що тягнемо ми в свої нори -- ніщо!

* * *
О неуки! Лик наш тілесний -- ніщо!
Та й світ цей увесь піднебесний -- ніщо!
Веселімось же, терему тісного бранці,
Бо і мить ця, й цей терем чудесний -- ніщо!

* * *
Якось раз я гуляв і хлопчину зустрів;
Він піском забавлявсь та, наевне б, зомлів,
Якби відав про те, що палац свій він звів
З найніжніших сердець, з наймудріших голів.

* * *
Риба качку спитала: "Де ділась вода,
Що текла вчора тут, хто її спогляда?"
Відказала їй качка: "Коли нас піджарять,
Дасть на все це нам відповідь сковорода."

* * *
Сект багато в ісламі, але із усіх
Найжаданіша секта любовних утіх.
Ти -- мій бог! Подаруй мені раю блаженство:
З богом злитись в екстазі любовнім -- не гріх!

* * *
Про смисл життя як думать доведеться,
До двох простеньких правил все зведеться:
Ти краще голодуй, ніж що прийдеться їж,
І краще будь один, ніж разом з ким прийдеться.

* * *
Шейх блудницю соромив: "Грішиш ти і п'єш,
І зустрічним всім тіло своє продаєш!" --
"Я, -- сказала блудниця, -- і справді така;
Чи ж ти сам той, за кого себе видаєш?"

* * *
Я спитав в наймудрішого: "Що ти добув
З манускриптів своїх?" -- Наймудріший зітхнув:
"Той щасливий лишень, хто в обіймах красуні
Уночі про всі істини книжні забув."

* * *
Краще жить у нужді і голодному буть,
Ніж тавро ненависне лакузи здобуть;
Краще гризти сухар, аніж звабитись пловом
На столі можновладця й про гідність забуть.

* * *
Я проводив у роздумах ночі і дні
Про життя, про устої небесні й земні --
Й знаю твердо тепер, що нічого не знаю:
Це остання із тайн, що відкрилась мені.

* * *
Пізнання зробивши своїм ремеслом,
З добром я знайомий, знайомий зі злом.
Всі вузли, й найтугіші, я врешті розплутав, --
Крім смерті, що скріплена мертвим вузлом.

* * *
Наймудрішим тебе всі вважають? -- Ну й що?
Чути правду з твоїх уст бажають? -- Ну й що?
До ста років дожить хочеш? -- Що ж, допускаю:
І до більше, мабуть, доживають. -- Ну й що?

* * *
Дзбан з вином, щоб жагу втамувать, я відкрив.
"Був я шахом, -- зітхаючи, дзбан говорив. --
Став я прахом. Гончар мене викликав з праху,
Щоб зробити потіхою для гультяїв.

Згорів, сліпучий день, до сажі ночі.
Розбіглась тиша, по кутках кімнати.
Думки блукають, зграями, шукаючи мети.
Пливу поволі, не відчуваю часу течії.
Сортую по поличкам події із життя.
Намагаюся, зробити висновки з прожитого уроку.
Щоб не повторюватись в дурницях,
У базі даних помилок, напроти кожної ставлю галочку.
Плачу сміхом про невдачі, розчарування та печаль,
Горджуся соромом, стираю з пам’яті образи,
Навмисно ігнорую страх, перед невідомістю майбутнього,
Малюю кольором його на яскраво-теплому пейзажі.
До народження нового дня залишилось кілька годин.
Фенікс Сонце знову подарує світло та натхнення,
Для написання наступної сторінки життя.
Залишилось зовсім трошки, я знов вдихну його проміння…

Тримаєш відчай і не віриться —
минає манія імен.
Така тісна, як свитка, вулиця,
двозначна, наче комплімент.
Стаєш не схожим на приїжджого
у псевдовимірах і грі,
немов не згадує про іншого
зненацька вихлюпнутий грім.
Самотнє стійбище, мов палиця,
і ставиш істину на стіл.
Твоє обличчя іншим палиться
і перетворюється в пил.
Таке розгойдане чи спіймане,
не перевершене й чуже,
де не лишилось навіть імені,
хіба що вітру для кишень.
Хіба що голосу для темені,
аби над хвилями рябить,
не довго щоб журились демони
тілами вільних і рабів.
І знає відчай, як відчалили
від очевидних ще слідів,
коли лишалися ці чари лиш
і ті, здається, на воді...

Моїм ровесникам, старшим і
підростаючому поколінню!

Україна вже держава, та бій за неї ще іде!
Тепер пора боротись за українське в Україні!
Казав Шевченко, що мусим вірить,
Бо доти будемо рабами,
Доки не буде віри в нас…
Один пророк з мільйонів свинопасів
Не зробить справи… Усі повинні віру мать!
І Леся, слабка і хвора жінка,
Вважала, що волю мусим кров’ю добувать.
І не питала, навіщо і для чого боротись
За націю свою, державу Україну!
А знала тільки слово – “мушу”!
Для того, щоб міцну державу збудувать,
І щоб в добробуті зажить,
І щоб не соромно було сказать:
“Я українець!”, “Я українка!” –
Усі повинні повірити в ідею українську
І принести самопожертву певну!
А Бог вже нас простив і за відступництво,
І за думки про меншовартість,
Простив і зрадників, що свій народ карали…
Ми мусим вірить і боротись за українське в Україні
Тому, що мусим!

Ця таїна висока і звичайна, ця істина, вона
Як відголосся дзвонів у мовчанні...
Накинута з душі спадає пелена.
Без оправдань й на долю нарікання,
Без зречення вини біля моста
Де на сходинці першій чи останній
Ступить у світло з тіні власного хреста.
Нечутний крок - крізь покаяння
В розмові з Богом тихій наодинці
Без зайвих слів із глибини зільє...
І на розбитій, розтрощеній сходинці
З любов’ю Ангел руку подає.

Штучна примха віршвати?
Підсумовувати свою неприсутність.
Бачиш? – я співчуваю собі
Ти помітила?
Помітила, я знаю.
В моїй макітрі купа думок у вигляді диму,
На папері – попіл.
Знаєш, я інколи гадаю, що ти вогонь
Мої мізкові нутрощі – суха стріха
(пам'ятаєш,вона швидко горить?)
Вона просочується назовні смітником мого волосся,
яке ти так любиш ськати

Штучна примха, правда?
Правда в тім, що я справжній
Особливо з тобою
ХА!!! – “особливо”

Дню забракне сил здолати ніч.
Я заслабкий, щоб любити тебе,
Я нерідко буваю п'яний: я відволікаюсь, щоб не здуріти
Занурююсь у гірку пекельну воду, щоб забути, що
Ти...
Знаєш, я, мабуть, просто не вмію тебе кохати
Просто я не можу впіймати нитку диму:
вона слизька, і зла, і неслухняна
Настільки, наскільки ти – пекельна.

Чуєш?
Кроки темряви у коридорній тиші?
Може, це легесенький поцілунок летить до тебе?
Ти чуєш?
Повір і ти відчуєш.

Забути страх. Підняти очі ввись.
Хіба не ти про це так довго мріяв
У місті плах? То ж ну ж бо, не барись! -
На крила твóї вся твоя надія.

Зроби свій крок у прірву, щоб у мить
Злетіти в небо птахом чи душею
І на очах у всього люду плить,
Нагадуючи ельфа там чи фею,
Чи дивака, який забув закон:
Що люди, як і коні - не літають.
Забути страх. Згадати власний сон.
Де янголи тебе давно чекають...

І
"Імперія - країна дана дурням".
Рух містом призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів - пісні, крики;
та паланкін опущено. Об'єкт
загальної любові не бажає
об'єктом бути спільних інтересів.

А за палацом, у пустій кав'ярні,
бродяга-грек з небритим інвалідом
складають доміно. На скатертях
блукають блиски вуличного світла
і відголоси привітання мирно
ворушать штори. Грек, програвши гру,
рахує драхми; переможець просить
яйце на "круто" та ущіпку солі.

У величавій спальні сивий скупник
розповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Що ж, такі
прелюдії у них любовних ігор.

ІІ
Палац

Відтворені у мармурі сатир
і німфа дивляться в глибінь басейну,
крізь гладь, покриту пелюстками роз.
Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю
за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(у мить роздачі пирога злетіли,
та зразу ж і попадали на стіл).
Зіпсуте свято, заодно й кар'єра.

Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном
Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло,
немов статуї, зрять поперед себе,
на камінь, де немає відбиття.

Непевний місяця північний блиск.
Із-за кухонної труби палацу
бродяга-грек і кіт спостерігають,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу.
Раби спускаються з ним до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина
котові прагне затулити писок.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув
про вкриту милом голову клієнта.
"Хлопчина, певно, вже не повернеться".

Клієнт, між тим, розніжено дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами, борнею
в гімнасії, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
                        Одчепившись стелі,
велика муха, покружляв, сідає
на білу, щиро вкриту милом щоку
заснулого і, тонучи у піні,
як ті, сумні, пельтасти Ксенофонта
в снігах вірменських, повагом повзе
через провали, виступи, щілини
до верху і, минувши жерло рота,
піднятись норовить на кінчик носа.

Грек одкриває жахне чорне око
і муха, звивши зі страху, злітає.

ІV
Глуха, суха, післясвяткова ніч.
У підворітті стяг, як кінська морда,
повітря мне губами. Лабіринт
порожніх вулиць в місячному сяйві.
Чудовисько, напевно, міцно спить.

Чим далі від палацу, то все менше
помітно статуй, а також калюж.
Ліпнина покидає стрій фасадів
і двері, що виходять на балкон,
зачинені. Що, значить, і отут
нічний покій рятують тільки стіни.

Звук власних кроків і зловісний, і
у той же час беззахисний; повітря
просякле густо рибою: хати
скінчилися. Та місячна дорога
струмує далі. І фелука чорна
її перетинає, наче кішка,
і тане у пітьмі, подавши знак,
що далі, очевидно, йти не варто.

V
В розклеєнім на вуличних щитах
"Посланні до властителів" відомий
тутешнім вухам кифаред кипить
обуренням, сміливо виступає
з окличним "Імператора здійняти
(рядком, що нижче) з дрібно-мідних грошей".

Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
гетери спритні, з грамотою знані, -
одноголосно стверджують, що "ні,
колись такого не було" - причому,
не уточняючи, якраз чого
                                               "такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, запевне, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону.


І неймовірно синій горизонт.
Прибою шурхіт. Пласко розтягнувшись,
мов ящірка весняна, на сухій,
гарячій брилі, голий чоловік
гризе украдений мигдаль. Поодаль
поміж собою скуті два раби.
Зібралися, напевно, покупатись -
один із одного з веселим сміхом
знімають лахи.

                                Неймовірно жарко;
і грек сповзає з брили, закотивши
мрійливо очі, наче срібні драхми
із ликами новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудова! Будівельник
кормив немарно воші надцять літ
на Лемносі. Акустика прекрасна.

І день прекрасний. Гамірна юрба,
відлившись згідно форми стадіону,
завмерла й, стишив дихання, слідкує

за лайкою, з якою два бійці
зійшлися між собою на арені
аби схрестити в запалі мечі.

Ціль поєдинку зовсім не в убивстві,
а в справедливій і логічній смерті.
Закони драми переходять в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одні мужчини. Сонце золотить
кудлатих левів головної ложі.
Весь стадіон - одне велике вухо.

"Ти падло!" - "Сам ти падло".
                                                - "Здохле падло!"
І тут Намісник, що обличчям схожий
на гнійне вим'я, голосно сміється.

VII
Вежа

Холодний полудень.
Невидимий посеред хмар густих
стрімкий залізний шпиль міської вежі,
як і у всі часи, незмінно служить
громовідводом, маяком і місцем,
де кожен день здіймають стяг держави.
В середині ж розміщена тюрма.

Колись помічено: усюди звично -
в сатрапіях, у фараонів,
у мусульман, в епоху християнства -
сиділо, чи ж бо страчено було
відсотків шість від підданого люду.
І через це, ще сотню літ тому,
дід нинішнього цезаря задумав
реформу правосуддя. Відмінив
безбожній звичай осуду до страти
і винятково вироком закону
ті шість процентів скоротив до двох,
в тюрмі сидіти змушених уже
довічно. Значення не мало скоїв
ти злочин, а чи був невинуватий;
закон, насправді, як податок. Ось
тоді оцю і збудували Вежу.

Нестерпний блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
лице вписавши у ілюмінатор,
свою усмішку посилає вниз
прибіглій бачити його собаці.

VIII
Фонтан, який відтворював дельфіна
поверху хвиль морських, був геть сухим.
Що зрозуміло: кам'яна рибина
спроможна обійтись і без води,
як та - без риб, що зроблені з каміння.
Таким третейського є суду вирок.
Чиїм вердиктам характерна сухість.

Під білизною колонад палацу
на мармурових сходах купка смаглих
вождів у м'ятих, барвних балахонах
чекають виходу свого царя,
немов отой, на обрусі букет -
в скляній, наповненій водою, вазі.

Виходить, врешті, цар. Вожді встають,
махають радо списами. Усмішки,
обійми, поцілунки. Цар ледь-ледь
збентежений; та зручна смаглість шкіри:
на ній не так просвічують синці.

Бродяга-грек до себе кличе хлопця:
"Про що вони говорять?" - "Хто, ось оті?"
"Ага". - "Вихвалюють його". - "За що?"
Хлопчина піднімає ясний зір:
"За свіжі проти жебраків закони".

ІХ
Звіринець

Решітка, що утримувала лева
чи публіку - в чавуннім варіанті
повторює переплетіння джунглів.

Мох і відлиті крапельки роси,
ліана, що взяла в обійми лотос.

Імітувала віддана рука,
з любов'ю, - як творити здатна тільки
людина, для якої не одне,
де варто заблукати: серед хащі
чи у пустелі.

Х
Імператор

Атлет-легіонер у сяйних латах
з поста свого під білими дверима,
поза якими чується журчання,
глядить через вікно на плин жінок.
Йому, що тут чимало відстояв,
вже зачало здаватися, неначе,
не різні це красуні унизу
проходять раз за разом, а та сама.

Із золота велика буква М,
що вкрила двері, значила, по суті
лиш прописну, у порівнянні з тою,
роздутою, багряною з напруги,
що згорбилась над струменем води,
там, за дверми, у пильнім спогляданні
подробиць відображення свого.

Але, урешті-решт, вода проточна
нічим не гірша скульпторів, що царство
цим відображенням по вінця затопили.

Прозора, дзюркотлива течія.
Великий, перевернутий, Верзувій
із виверженням бариться над нею.

Все нині, взагалі, повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми завузькому.
Гребці колотять веслами по суші,
камінням обдираються борти.
Ні, не сказати, що ми геть застрягли!
Є рух, є просування. Хоч і кволо,
але таки пливемо. І ніхто
не обганяє нас. Але як мало
нагадує це днів минулих швидкість!
І як тут не зітхнути за часами,
коли усе ішло так гладко.
                                                        Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гніт його чадить
уже серед пітьми. Тоненька цівка
пливе до стелі, чия білизна
у повній мряці в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
І навіть кіпоть.
За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить потоком
азійська злива.
Глузд один сухий.
Сухий настільки, що в полон узятий
блідим холодним полум'ям обіймів,
спалахуєш прудкіше аніж лист
паперу чи просохлий добре хворост.

Та спалах цей не помічає стеля.

Ні кіптяви, ні попелу по собі
не залишаючи, виходить муж
в пітьму сиру і ковзає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
велить йому вернутись. Під дощем,
уже покірно, він іде до кухні
і, знявши пояс, висипає на
залізний стіл свої останні драхми,
аж так виходить.
                            Птаха не кричить.

ХІI
Грек, вирішивши перейти кордон,
великий роздобув мішок і потім
в окрузі біля ринку наловив
котів дванадцять (найчорніших), з цим
шкрябливим, теплим, нявкаючим клунком
вночі прибув у прикордонний ліс.

Світив настирно місяць, як завжди
у липні світить. Пси сторожеві,
як те і личило їм, повнили міжгір'я
своїм виттям: у клунку перестали
скандалити, принишклі враз, коти.
Грек мовив пошепки: "В годину добру.

Афіно, не покинь мене. Іди
поперед мене", і про себе далі:
"По цей бік од кордону відпущу
я тільки шість котів, ніяк не більше".
Собака не залізе на сосну.
Щодо солдат - солдати забобонні.

І вийшло все найкращим чином: місяць,
коти, собаки, забобони, сосни -
весь механізм відпрацював.
                               Грек здерся
на перевал. Та в мить, уже коли
нога ступила у державу іншу,
він виявив оте, що упустив:

поглянувши назад - побачив море.

Воно лежало глибоко внизу.
Людина на відміну від тварини
покинути спроможна те, що любить
(аби од звіра чимось відрізнитись!)
Та, як слина собача, видають
її тваринну сутність щирі сльози:

"О, Таласса!..."
                Утім, у нашім світі
стовбичити так довго на виду,
на перевалі, в місячному світлі -
лише мішень могла б.
                               І взявши ношу,
грек обережно почвалав униз,
вглиб континенту: і зростав назустріч

густий ялинник замість горизонту.

***
Синя шкіра від ночі...
Не збивається ритм...
За молитвою Отче,
Степ у росах відкритий.

Барабани шалені,
Світло вогнищ відбитком.
І спливає до мене
Шурхіт ніг. (Моно)літом

Б'є по спині савани
Тінь фантомного завтра...
І захеканий ранок
Поцілунку не вартий.

Тебе єдину й чисту, як потік
Від болю і страждань не уберіг.

Слідами йду – вовків й тисячоліть
Знайти б оту тривожну мить.

О вічносте, останній шанс...
В плачі застигне мертвий час.

Ранкове світло як старий ліхтар
Де голос твій і лине, і тріпоче.
Перегорни настінний календар.
Що він тобі у вічності пророчить?
А час іде неспинно, як потік.
І з головою будеш ти в потоці.
Ти – на землі, а крила вже обпік.
Ти бачив: плями й на самому сонці?
Нектар життя й амброзія секунд, -
Отруєння від щастя і скорботи.
Мій світ помер. Куди його несуть
У напрямку без стопів й поворотів?
…А дощ піде. Старий ліхтар – помре.
Лише ковчег в фатальнім порятунку.
На голос твій постане інший день:
Твоє життя - у дзьобику голубки.

Ми ще повернемось під вільгу вільх
У вир вітрів, відваги і натхнення.

І.Калинець

Ми прийшли, щоб спинити сонату гірку.
Ми прийшли. Скільки років ввижалось пришестя?
Чорний день огортає криваву ріку,
Вишиванка як доля, порятунок - мій хрестик.

У потоці шуміли багаттям часи,
Бо злетіли на гілля квітневих черешень.
Ми прийшли звіддаля.
Ми прийшли навесні
Під акорди цимбал і сріберної креші.

Цей потік Гераклітів і нас омине.
І квітки черешневі вода понесе.
Тільки б слід на воді. І затерте каміння.

Ми прийшли утворити новітній закон.
І життя – це не сон. І закон – не Фуко.
Це – найперше з чудес. Бо це - світу творіння.

я на тому кінці дроту десь в екрані
за лаштунками всіх бонус-пропозицій
наче птиця
що блукає у тумані


шурхіт пальців по клавіатурі
відчеканює моїх ферментів код
і дурний заїжджений акорд
наче криком божевільних фурій
розпанахує безсоння


кров міняє напрямок невпинний
рухи слабнуть як німі каліки
тільки
хтось у вухо сипе половини
інших слів


телефон у чай замість лимону
повідомлень порвані мости
твій єдино-ненависний стиль
наче присмак хрону
диму коні
заяложують огидний спів

Так іти через ніч –
і упасти на твому порозі
У ганчірку – лицем,
у оббивку дверей – волоссям...
Як малою була –
то просила у дядька Бозі,
Щоб погане минулось,
а все нездійсненне – збулося.

Так іти через біль,
віддирати печаль налиплу,
Щоб нараз –
магдалинно –
відплакати білі скроні...
...Це не дзвони, рідненький,
це хлюпає носом скрипка...
Так іти через гріх,
щоб умерти в твоїх долонях.
1999

...Три трупи риб у баняку з водою -
Шершаві спини зимні і масні…
Не бий словами, бо розбудиш Трою,
Або того, хто вчора був в мені.

Списом докорів розриваєш тишу,
Тупим мовчанням скреслиш білі дні…
Не йди у ніч, бо налякаєш Мишу,
Або того, хто плакав у мені.

Тепло від рук нехай спряде серпанок,
Печаль від губ нехай розтопить лід.
…Три синіх риби оживуть на ранок –
І хтось мені постукає в живіт.
1999

І нехай відпускається гріх.
Я приймаю Тебе, як Причастя.
Я торкаюсь втретє до щастя.
А до мене торкається сніг.

Це очищення духом зими
проступає крізь теплі клітини.
Та вуста мають колір калини,
отже ще не замерзнемо ми...

На папері сліди олівця...
Та минуле читається гірше...
Ти в мені озиваєшся віршем.
Я приймаю... Во ім’я Отця...

12 січня”07 р.

У літописах давніх літ
вже давно відшукали нас.
Стерся з пам’яті переліт
наших душ в паралельний час.

Ранок вийшов з веселки. Знак...
Ми під Небом і ми – живі.
Заворожуєш... Буде так,
як написано. C’est la vie.


12 січня”07 р.

***
у травах жіночого зросту
чекаю на лук і стріли
що дарував чаклун

під сумом каміння гостро
кружляє нечиста сила
замріяного відлуння

радію незбитим пальцям
без опіків власні губи
п'ють очі нектар вогнем

стерв'ятник кружляє вальси

- Яка примусила біда
В пустелю вас усіх прийти,
Піски пустелі мов вода
Течуть віками без мети.
Бархани жовтого піску
Розносить вітер з краю в край,
Я пальму ніжну та струнку
Не бачив тут ти так і знай.
Один пісок, один пісок
І сонце цілий день пече,
У небуття зробив ти крок,
Тут смерть барханами тече.

- Життя примусить, чи біда,
В дорозі я не пропаду,
Біжить пісок, тече вода,
Здолаєм з друзями біду.
Якщо один, якщо один
Як перст залишусь я колись
Пустелі благородний син
За наші душі помолись…

Уламки вчорашнього дня
Безжально спалено сьогоднішнім ранком.
Сплетений в акуратну косу сон,
Помалу забувається за розкудланим
Ароматом кави і списком справ.
Новий день – початок нового життя,
І так щоразу – новий день – нове життя.
Хто ти сьогодні? Світло чи тінь?
Пісня чи тиша? Хто ти?....

Побляклі кольори минулорічної веселки
Уже не тішать око. Буденні клопоти –
Міль, що точить мою свідомість,
Проїдаючи дірки в пам’яті.
Ти чуєш, сонце більше не гріє нас.
Я не вірю, але то правда –
Наш світ вкривається кригою.
Новий льодовиковий період.
Повне відмороження душ, засніження сердець.
Ніхто нікому не потрібен.
Чи прийде колись потепління?...