Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але біль від крила
на ніч прип’яв до стола —
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.

Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима — цегляні димарі
теплі о білій порі.

Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш — придумай, як до зорі
рушили тріє царі…

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо* дівоцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

Закіптюжений ангел живе у друкарні,
наче промінь стрибає в дівочі люстерка,
на губах залишає цілунки безкарні —
безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.

А за вікнами вечір, десята година,
але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня.
І любовна жага, аж якась голубина,
засвітилась на площі, як п'яна харчевня.

І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —
попід вікнами плавне народне гуляння,
і цукрові блудниці пливуть в ореолі,
а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.

І тримає в собі цих легких полонянок,
що мов сірі гілки виростають з машини, —
щось літало над ними, в'язке, як серпанок,
перетнувши повітря, мов тіло пташине,

щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..
І коли врешті змовкнуть нічні лінотипи, —
розкриваються плечі, спадають халати,
кольорові дівчата виходять під липи.

Заспокоєний ангел, покинувши чати,
на рулонах паперу вкладається спати…

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі — рожеві нігті в плечі,
Се — у вогні розжарений метал.

Але коли ти Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се — стихія леткості: ефір.

У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними «ахи»,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє —
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає —
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол —
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
«Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…»

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили 6 щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє

Я ночую тут у такому домі,
де живуть письменники і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і міньєти

тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і авта.
Тут усе це є. На рівні моралі.

Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш - можеш упасти
де завгодно, або в чужій кімнаті,

під чужими лампами, або в ліфті -
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого тут звикли.

Вихід є, здається, один - ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,

вся пустеля з попелом всіх імперій -
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп'яну.

Знову, курва, радіо, телебачення, преса.
Влада собі як влада: суцільні бандити.
Тодішні хоч мали страх, а ці
нічим не кращі.

Я заборонив би дням, щоб минали без тебе,
їх підсумок жалюгідний - ти не приходиш,
тебе немає вранці навіть у жодному дзеркалі,
ти не приходиш опівдні з косметичкою, піхвою,
підпахвою, шкірою, запахом, яблуком -
що маю робити поміж полуднем і вечором?

Увечері ти не приходиш так само.
Я хочу знати, що сталося.
Можливо, ти йшла сюди,
можливо, тебе наздогнали,
напевно, згвалтували.

Тебе не згвалтувати не можна, так я думаю.
Це все радіо, телебачення, преса.
День без тебе - моя бездарна самотність.
Я лежу під стелею, я минаю.
Нічого ніде не сталось, тебе немає.

Кілька збройних конфліктів,
пару зрадників на екрані.
Долар виріс,
російським рублем не торгували.

2004

Дядько Онисим не знає англійську,
Він випив сивухи, в зубах "Біломор"
Йому наплювать, що дурний воронисько
Вже всоте прокаркав йому "невер мор"!

А десь за горою знов гахнув реактор
І в дядька на вусах урановий пил
І піде у вогонь человечєскій фактор
Й засипле реактор, щоб більш не димив.

А дядько як завше загра на баяні
І з лісу йому відгукнеться упир
Один дядьків син на війні у Афгані,
А другий літає на станції "Мир".

А рядько баян розтягає по-свійські
Він випив сивухи, в зубах "Біломор"
Йому наплювать, що дурний воронисько
Вже всоте прокаркав йому "невер мор".

Повітря морозу
Годує орла
І рве цого дзьоб
На подвиг.
Коли у яйці
мене мама знесла
Я вже у яйці
Був гордим.

Внизу дозрівають
жлоби-огірки
Та гордий не дивиться
вниз
Він бачить холодні
зелені зірки
І в оці
горить жовтий шиз.

Орел досягає найвищої з сфер
І тут його ловить
Пророк
І каже: Придурок! Ти лише гіпер-
трофований жлоб-огірок!

І от вже додолу
летить шкереберть
Нахабистий овоч-гордець
Чекає об землю його
вірна смерть
Або по-простому -
Кінець.

Журавлів журливий жмуток
Закурликав у чужінь...
Полиново-синій смуток...
В синь... полинь...

Бринно-тужна, незвидима,
Нап"ялася знов струна,
Кожноріч, як зосеніє,
Все подибанка одна:

КРІЗЬ ТЕРНЯЧЧЯ ХИЖИГ ГАРПІЙ
УКРАЇНИ СТИГЛА БРОСТЬ
ПЕРЕВЕСЛОМ КИГИРЛИВИМ
ЛЕГОТИТЬ У ВИСОКОСТЬ.

Я йшов по Хрещатику,
Сірий, сутулий,
І раптом почув
Несподівану фразу:
"Повітряна куля
До Гонолулу
Відліта в 9-30
З Євбазу".

Усі свої роки втискався я в стіни,
Я скучно мовчав, я зливався з асфальтом,
Але в голові своїй бачив країну,
Де райськії птиці співають контральтом.

І от я сьогодні прорву павутину,
Магічно звільнюся від тихого сказу,
Сьогодні полину в прекрасну країну,
Розтанувши в небі старого Євбазу.

Я вірив, я знав,
Що настане ця дата -
Від світлого будня
До світлої мрії
Мене понесе
Кольорово-строката
Повітряна куля
Шизофренії.

І
Збовтало пиво вчорашню горілку,
У шлунку знялася хмільна каламуть.
- Кохана моя, скільки років минуло,
А я тебе все ще не можу забуть...

ІІ
Я хочу кохати
Й коханою буть,
Але мене всі
Безсоромно
обдурюють...

Світало. Триста НЛО
Понад Хрещатиком літало,
Порожніх вулиць помело
Ще двірникове не торкало.

Байдужо блимали харчки,
Замерзлі під неоном літер,
Й чужий, інопланетний вітер
За вуха зачіпляв гачки.

І глибоко було плювать
На чудеса всі ті досвітні,
Бо о четвертій двадцять п"ять
мене ковтнули підворітні.

Приходьте до мене завтра!
Я розкажу вам правду!

Приходьте до мене автра!
Я розкажу вам равду!

Пи одьте о мее авра!
Я оза жу ам аву!

Пи о те о мее ава!
Я оа жу а ау!

И о е о ее аа!
Я оа у а ау!

Під грушею цією
Мене робив мій батько -
Тепер тут песик сцить.

1
Своїми синіми очима
На мене не дивись, Мальвіно
Ти маєш справу не з П"єро,
Ти маєш справу з Буратіно.
Не розраховуй на любов,
Коли і було щось між нами
У першу ж ніч, як зійде місяць
Я помандрую з кажанами

2
Тридцятилітній Буратіно,
Я все такий же оптиміст,
Пропив давно свою Мальвіну,
Що мав - пустив коту під хвіст.

Але щовечора я п'яний
Сміюсь в харчевні на весь рот,
Веселий гарний, дерев'яний,
Країни дурнів патріот.

Я п'ю - і море по коліна,
Бо знаю: завдяки вину
Я, проспиртоване поліно,
В житті цьому не потону

Брате мій вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.

Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.

Наче гніздечко, займається хата,
Димом здіймаючись в інші світи.
…Ми ще літаємо, сестро і брате,
Ми ще не можемо просто піти.

1999

Там, де стомленi зорi гойдає трава вiкова,
Де висока дорога твоя наодинцi зi степом,
Знову тихо — самими вустами — шепочеш слова,
Знову довго — самими очима — прощаєшся з небом.

I так вiльно тобi, i у вирiй душа поверта,
— Нi любовi, нi кривди, нi туги — нiкому нiчого не винен.
I гортається книга Буття, i така висота,
Наче серце до серця сьогоднi стоїть Україна.

Хто назвав тебе сином своiм i пiшов назавжди,
Хто прикликав тебе i до ран прикладав свої рани?
Ти не вiдав, хто є, ти на всiх залишився один
— I вода, i вогонь, i дорога, i щит коло брами.

Ти вiч на вiч з пiтьмою, яку прозираєш до дна —
Десь там поруч Тараса розпечений смiх Северинiв.
Повставай у собi i молися — нiщо не мина,
Доки в жилах ятриться обвуглена кров побратимiв.

Ти останнiй — i мусиш iти на останнi громи,
Подолавши i простiр, i смерть, i вагання.
Бо стоїть пiд грудьми, бо волає до тебе з пiтьми
Одчайдушне повстання твоє — неминуче й останнє.

2000

Як літати — то тільки душами.
Обійматися — то крильми.
…Посідаймо отут, під грушею,
де сиділи батьки й мами.
Поговоримо і помовчимо,
заспіваєм на все село.
І по-божому, і по-вовчому,
і по-всякому нам було.
Бо не сила, а доля зрушила
потихеньку — одна на всіх.
Посідаймо собі під грушею,
пом’янімо усіх живих.
Бо й самі вже у вирій линемо,
наче ниточка сирова.
От і був хоч на мить людиною,
яка плаче, а не вбива.

2000

Писати легше, ніж любити,
Писати легше…
Може, там,
Де всі колись були ми діти,
Де вільно душам і хатам,

Обличчям тихим і нестрогим
Впадеш у куряву святу.
А поки просто бійся Бога
І дми у дудку золоту.

Холодна скриня, книга віща,
Зів'ялі подихи отав.
…Багацько видиться з горища,
Яке ти щойно замітав.

2000

Коли сповідуєш себе,
Себе не подаєш,
Коли говориш до небес
І з небесами п’єш,

Коли такий на світі сам —
Хоч небо городи —
Ти посміхаєшся снігам
І просиш — відведи.

Такий я, Боже, не такий,
Але за те, що є,
Ти народи мене чи вбий,
Бо вже ніхто не вб’є.

Не сіяв і не посівав,
Не крав і не карав,
І жив, мов коник серед трав,
І вірив, що співав.

У безвість дику і суху,
Де всім відомо все,
Зелений коник по снігу
Ще вершника несе.

2000

1
Романські куполи твоїх грудей
Хитаються в середньовічнім вітрі.
Монашество - мурашество руде -
Зникає геть із нашої палітри.

Блакитна мла, алхімія слюди -
Вкривають фрески стужавілі стегна.
Предовгий піст не входив я сюди,
Лише моливсь недремно і святенно.

Тепер - уже. Астрологічних див
Нагаптувавши в килими доволі,
Тебе - згадав, і мав, і полюбив.
Немов тоді - в доісторичнім полі...

* * *
Немов тоді, в доісторичнім полі,
Болів і вив, а мовити не вмів,
Коли стрибали дні і ночі голі,
Як ти і я, та тільки теж без слів...

О, скільки шкур я вискуб у німоті
Живих ведмедів, тигрів і пантер,
Вслухаючись у їх широкороті
Жасні відлуння підсвідомих сфер!

І скільки різав неслухняні губи
Вогнем і кігтем, бо ніяк не міг
Сонорним звуком просте слово "люба"
Почати біля найдорожчих ніг.

2
А по ночах пишу тобі листи,
Не на папері - відсилаю небом.
Ця електронна (Господи, прости)
Зірчаста пошта - з покоління Феба.

І кожен промінь - то питання "як?"
Його згасання - то питання "де ти?"
А видиш місяць? То питальний знак -
Один-єдиний на усю планету.

Чи ти отримала, чи прочитала, чи...
(зриваюся, мов із каната, з ритму)
А втім, не прокидайся і мовчи, -
Накритий небом я, і ти накрита...

* * *
Накритий небом я, і ти накрита,
Лише... фасоля вигналась і там
Дірявить небо - хоче вище жити.
До речі, а чи жити вище нам?

Ходімо догори по фасолинах,
Як їжаки мандрують по грибах,
Тримаймося за пісню солов'їну,
Аби не впасти вниз - комусь на дах.

Направду, не до вишуканих віршів,
Коли склепіння ближчає щокрок,
Вже видно й дірку в небі, та найгірше,
Що в неї не пролізе й огірок.

На вежу вився білий виноград.
Рожеві стіни ворушились кволо.
Кіннота осені утворювала коло,
і жовті стріли засипали сад.
Споруди й люди мляво застигали
по очі в листі (очі - голубі).
Кіннота осені спинилась на горбі,
й кіннотники покинули забрала.

Червоне коло було б видно з веж
блідого замку привидам і хмарам,
якби не листя і осіння пара,
що з привидів клубочилася теж.
Відшурхотіло листя, ніби кроки
під перламутр посріблених ворон,
і не одне вороняче перо
затрималось на замкових флагштоках.

Та білий виноград ронив плоди
над колами осінньої кінноти
(ні, не як сльози, - радше повні ноти)
на струни тятиви вряди-годи.
Та ще безшумно коливались вежі,
з туманами заходячи у тан.
Від музики лишився нотний стан
і - як закінчення усіх фата морган -
на місці нот важкі сліди ведмежі.

Сумна відлига облягає серце,
дикун губами розтопити зиму
потрафив і втонув. На озерце це
покрапує вода. То вісті з Риму
(синоптики розкажуть про циклони),
то - зневажання варварів у формі
венеціанських сліз, що не солоні,
бо сувенірні.
За вікном сонорні
повії-приголосні вигравають
на флейтах і гобойчиках відлиги,
блищать сліди блискучого трамваю,
що мав гарсон із куснем мамалиги
у ресторані "Буковін" в Парижі,
вдоволений життям.
Висять тумани
над озерцем, і домлівають крижі
втонулого у нім європомана.

Нашелести мені, сніжистий волхве,
на вулиці, що вмерла навесні,
у місті, що бубнявіє і вогко
цілує п'яти й вилиці мені.

Старий стигматик прагне алкоголю:
марудна річ - роздряпування ран,
коли і люди, і дерева голі
стоять по горло у ріці Йордан.

Смерть вулиці та міста набрякання -
химерні речі у моїм житті.
Стигматика з обличчям Лукіана
нема кому обрати у святі.

Дрімає палестинський алкоголік
у натовпі від вилиць аж до п'ят,
Допоки люди і дерева голі
По горло у ріці Йордан стоять.

Постмодерна зима, як завжди, реставрує сніги,
між театрами квіти торгівлю ведуть глядачами,
і птахам, як поетам, бракує ваги і снаги
не шугнути до вовчої ями або
української, та чи не дідьчої мами.

Любо, браття, летіти, коли ще бікфордовий шнур
не доповз до крила урочистим державним салютом,
і коли є пергамент один поміж сотнею шкур,
на якому написано: "Брате живий!
Ти злетів, але будеш покараний люто…"

Ще не всі сторінки позавалював вигірклий сніг,
блискавиці нічні розтинають поблідле обличчя:
ким ти був восени, ким опинишся враз навесні?
І який журавель - дерев'яний? живий? -
у який теплий край тебе люто покличе?

А ми з тобою - нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас ласкава.
Тобі розчинну, мені в зернятках.
І неодмінно - в одне горнятко...

Тут рай для пацючків - а ви їх боїтеся.
Підземна (неземна) кав'ярня без вікна.
Не істина, лишень смішна потворка Нессі
плюскочеться на дні у келиху вина.
А блики нетривкі, а тіні все густіші,
за мене не платіть, бо Ви і так сумна,
поети всіх віків мої писали вірші -
я нині п'ю в кредит на їхні імена...

Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...

Зарізав хліб.
Тарілка – гріб.
Відзначив нині
Дев”ять діб.
Уже й ножа
Взяла іржа –
Усім запоям
Є межа.

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку

Розходяться води колами –
Русалки виходять голими
У світ, де законам полум”я
Належить пріоритет.
Он поліс в диму і містиці.
Я точно знаю, що місто це
Загасне , як сонце з місяцем
Зустрінуться тет-а-тет.
А древніх печер служителі
Ступають полями житніми,
Вдають, що святі, а жити їм
Усього по три рази…
Посвячені і причащені,
Утомлені і пропащі ви –
Розлито буття на чаші дві.
Гойдають їх терези.
І коні летять без вершників.
Їх долі іще не звершені –
Усі- хто не стали першими,
Знайдуть собі ворогів.
А тіні йдуть пілігримами:
Зупиниш їх – стануть зримими…
“О звідки ви, браття?” – “З Риму ми…” –
“То з миром вам, дорогі…”

А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним…

Хто прокинеться першим,
           збагне, що вертатись - клопіт.
Бухне сонце піщане -
            персти обпечуть боги.
Скільки виросло скель тут,
            відколи нема циклопів -
А отари ще й досі
            пасуться край їх могил...
Піт визлочує руна –
            в них душно овечим душам.
Сходять кров’ю графіті
            на стінах святих печер.
То гора найстаріша
            спокутує гріх пастуший –
Сиза лава прокази
            у венах її тече.
А сюди ж не літатимуть
            навіть поштові собаки…
Мед змобільніє в сотах –
            ну от і кінець зв’язку…
Дев’ять грамів до неба
            Один океан до Ітаки.
Нам, тверезим від спеки,
            ліпити її з піску.
Нам вслухатись по ночах,
            як риби померлі квилять,
Як тайфунами марить
            зіпсований наш приймач…
Як у реві припливу,
            на зовсім коротких хвилях,
Крізь ефір проростає
            сирен прибережний плач…
Це життя виліковне,
            як нежить від ворсу вовни.
Пиймо вина джерельні,
            змиваймо з облич іржу…
Проминають ягнята –
            лишаються тільки овни.
Ми їх обрані стригти.
            Бо й вічних колись стрижуть.

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі довкола,
уздрів і скляк: блукало серед поля
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
судилося себе самому чути –
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть,
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну поспіхом згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.
Стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон, і власної неволі
на рідній запізнати чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти.
І кожен ворог, сповнений скорботи,
він погинає, але шле прокльон.
Та кожен з них – то твій таки прокльон,
твоєю самотою обгорілий,
вертаються тобі всі жальні стріли
у цьому полі, синьому, як льон.

Як хочеться – вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини –
діждати – і вмерти!
І вже – не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце –
ані продихнути –
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі – вщухли,
всі барви – погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривіли
од крику – владико,
піднось мене вгору,
бо хочу – померти!
Та й як перебути –
ці гони чекання
пониззя безодні
цей поверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, - вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти – в безімення!
За пагорбом долі –
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться – вмерти!
зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за грати шаленства
за лють – огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих –
Як хочеться вмерти!

Сто дзеркал спрямовано на мене
в самоту мою і німоту.
Справді – тут? Ти – справді тут?
                      Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Досі свого зросту не досяг?
Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) –
заливає душу всю в сльозах.
Сто твоїх конань… Твоїх народжень…
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий, і мрець – і – сам-на-сам?

Постановка

"Сюжет простий: вона любила гроші,
а він їх мав, а отже…” – “Уявив!
Мотор! Хлопушка! Похоронні ноші,
заплакана вдова, хоральний спів…”

“Та ні, не те - погляньмо не банально,
додайте особливий елемент.”
-“Мотор! Хлопушка! Б’є веслом! Фатально!
З вінками Він. Луна дивертисмент!”

“А глибина? І де кохання, драма?!
А гра акторів? Сльози глядача?!..”
-"Хлопушка, роздягаємось!.. Реклама!..
І знов реклама!.. Стогін. Літ меча!..”

“Це потім! Отже він - пацан хороший,
вона – ще та, але…” - ”Але краса!
Її краса рятує світ, що вражий!
Він геть осліп! Вона ж бабло стряса…”

“Не ті рамси! Дівча лю-би-ло гроші,
а хто не любить гроші?! Він їх мав!
Невже не можна далі про хороше?
Ти режисер і мабуть-що читав?!”

“Читав! У школі! Та суцільна трясця!
Убив дракона там один герой,
коханням поділився з нею... Щастя?!
А ні - за змієм плаче! Чорт зна-що-й!”

“О, це воно! Дракон, скарби і діва!
І без усяких збочень! Почали!.."
"Мотор! Хлопушка! Золото, а зліва -
Вона, Герой і Змій - в три голови…”

*
А зі спекою закінчилось і літо.
Далеч обрію укрилася валами -
грають пристрасно боги, несамовито,
хоч одна і та ж хода тієї ж драми.

У саду своєму маю краще ложе -
дні неспішні глядача зробили з мене,
а благати в долі більшого негоже,
бо назавтра поверне буття шалене.

*
Тануть дні мої сьогодні наче хвилі,
перемелені прибоєм і пісками,
дивні речі виявляючи, що скелі
днів минулих не тривожило роками.

Я руками заробляю, чи не вперше,
і в саду моєму нині обмаль блуду,
ніби тягне до жінок, але не більше
аніж думається про джерельну воду.

*
Вчора снилось, як вино пролили з бочки
ручаєм до наших, друже мій, лежанок,
аж прокинувся. Пригадуєш деньочки,
Юліане, в Академі, і вакханок?

Ні, поглянь, яким стаю - поважно-іншим,
у Піреї зупинив було гетеру,
миловидну, та задовольнився меншим,
аніж личило б раніше адюльтеру.

*
Купу літ уже чиню богам забаву,
та нівроку - добрий дім, дружина, діти,
наче й клопоту, що виноград на славу, -
що в Афін одна й печаль - старе допити.

І нового назбиралося без ліку,
свіжі культи незагойні славлять рани,
а за сумніви отримуєш у пику,
певно, мудрістю не владні християни.

*
Лик зберіг, та з Академії пішов я.
Міг податись, як усі, в Константинополь
і примножити собою марнослів'я,
та тримає при собі іще Акрополь.

Ти сміятимешся, та в Афінах греків
залишилося як статуй, тільки й мови,
що коли сюди прибудуть юрби скіфів,
то від стін їх проганятимуть лиш сови.

*
Не наснилось? Вінценосного сестриця,
що за тебе замовляла перша слово,
вийде заміж незабаром?! - колісниця
разом з нею понесе тебе святково

із божественних садів назустріч грому,
що його жадав ти так... О, любий друже!
я бажаю тобі щастя у малому,
а Юпітер у великому поможе!

*
Видавалось, наростали ярі бурі
і очікуються міжусобні битви, -
сталось інше, шаленіючий на троні
відійшов і без прощальної молитви.

І тепер ти Імператор! А я, видно,
ще за звичкою пишу тобі про різне,
і від радості хвилююся безмірно -
не подумай, що в листах є щось умисне.

*
Був із сином в місті - випало зустрітись
із юрбою, що кипіла від образи:
"раз дозволили старим богам молитись,
Судний день небес одмінить ці укази." *

І що день, то більше чути про месію,
і все більше в місті нашому нестями,
і пророків різних... Ні про що не мрію,
тільки доля б не віщала їх устами.

*
Все воюєш? І, хвала богам, успішно.
А без воєн як ти житимеш, гадаю
нудьгуватимеш, бо правити невтішно
над юрмовищем, розбуреним до краю.

Може час уже, подібно Одіссею,
нам помчати світ за очі, Юліане?
Доки мойри не відправили стезею
до Аїду з Єлисейськими полями.

*
Надто сіро. Відлетіло звідси небо.
Сива осінь очманіло кружить нами,
схоже скоро разом з нею і майнемо
одинокими птахами за богами.

А куди за ними? Бо дорога божа
неминуче до якогось ді́йде храму,
при якому не хмільна жерців сторожа,
а вогонь зупинить, викінчивши драму.

*
Як раптово ти помер. Невже від рани?
Я промовив молитви і склав пожертву.
І продав усе, віддав ключі від брами,
і подався вдаль, богами розпростерту.

Під вітрилами тепер говорю з вітром
про негоду на землі і понад нами, -
що не може темінь танути під світлом,
коли сутінь ця породжена димами.


* *

Уночі була протяжна тепла злива.
Залітали у вікно духмяні хвилі.
І, здавалося, чиясь рука дбайлива
в сни вертала з небуття видіння милі.

А удосвіта в саду понад імлою
я плодів незнаних угледів принади,
і почув, що хтось питається за мною!
І з тим окликом замовкнули цикади.

Стільки розмаїтих варіантів
гартування серця, все дарма -
сяйво нездобутих діамантів
одлучає розум од керма.

І якби вони були ще справжні,
у сяйливі сховані тіла!
Ти береш їх, мужній і одважний,
а в руці - чудесного зола! (

Чортівня одна з їх маскуванням,
грою світла, виблисками дна!
Думаєш - утілення жаданням?
Тільки передчасна сивина!


2005

Ми робим смерть. Лякливі тіні,
ми робим смерть, ми робим смерть.
І те даруєм Україні,
де все існує шкереберть.
А де, скажіть, живе живло,
аби будило, жити звало,
аби на камінь камінь клало,
аби будівлею росло?
Невже ми - тільки переляк
і скаржний погляд і мовчання,
глибоке як колодязь. Дляння
благих чинінь. Де ж поставання
на нещадимо рідний шлях?
Хто в жили крові нам заллє,
щоб виточивши сукровицю,
нам наказав: лови жар-птицю,
піймаєш - будеш муж, мале.

На Колимі запахло чебрецем
і руто-м'ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую. З любов'ю
паду в про-тебе-спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах - обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І маленький син кричить
"Мій татку, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена - крик,
високий зойк - у дві гінкі долоні
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.

А Ти - відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати - де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню -
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж - опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.

Отак живу: як мавпа серед мавп -
чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука -
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі - лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

жовтень 1968

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну -
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду - вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні - буде легше
(а як буде важче - теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя - одне стернисте поле,
але перейти - не промину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом - дарма,
душу хай обшмугляю об камінь -
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

жовтень 1968

Ми, пустоцвіти Божих існувань,
упившися зазиченою кров'ю
чужих чинінь, спливаєм за собою,
чекаючи загублених світань
вовіки й віки. Ніби місяці,
посріблені відбитим мертвим сяйвом,
не живемо, лише життя збавляєм,
пригашені відбитки на ріці
минулих літ. Зупину нам - нема.
Ми з себе витікаємо, як ріки,
лиш самотою й пам'яттю великі,
встромляємось між скелями двома,
аби ріка пливла, а ми стояли
і несобою самострумували.
Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

9 червня 1972

Горить сосна - од низу до гори.
Горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
О любі славні легіні, пустіть,
пустіть мене, пустіть мене, кохані...
Гуляють козаки, танцюють п'яні
і тільки небо звогнене кричить.
Прив'язана за коси до сосни,
мов немовля - за білий біль біліша
потріскувала навіжена тиша,
а надокіл, як божевільні сни...
Пустіть мене, о любчики, пустіть,
о відпустіть - додому і до мами,
луна гуляє - темними лісами
та божевільний Пан-Господь мовчить.
Луна гуляє - промовляє крик,
луна гуляє - та ніхто не чує,
ніхто не озоветься, не врятує,
бо ж білий світ давно до крику звик.
Горить сосна - од низу догори,
горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
і злива, злива йде вогненно-чорна
ось-ось її всю полум'ям огорне
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
сосна палає - од гори до низу,
йде Пан-Господь - цілуй Господню ризу
ой, чорнобрива Галю, чорнобри...
Прости мені, що ти, така свята,
у хижому вогні - свіча - горіла,
о як та біла білота болила,
о як болила біла білота!

Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976

Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя,
І з-під стіп
Вогняний вибухає сніп…

День по дню, день по дню
Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.
Я уже дудоню
Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.
Я уже впорожні,
Наче дута китайська фігурка — долонями вгору:
Простягни і візьми —
Я тепер акурат тобі впору.
Що було — не було:
Ми невинністю рівні: всередині — навіть намулу…
Ледь похрускує скло,
Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:
Всюди вирви од бомб,
Брухт по пущених-в-діл поїздах…
Якщо це не любов,
То — в міжбрів’я-упала-звізда,
Що прошила поздовж,
Не зоставивши більше нічого.
Якщо це не любов —
Весь наш світ не од Бога.

Од такої тоски
Починають родити піски,
Од такої жаги
Переходять ріку береги,
І гора з горов
Ізійдуться, як пальці рук…
Якщо це — любов,
Все колишнє — порожній звук.

1993

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цього досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.