дівчинка виросла
дівчинка - сильне плече
плаче у дощ
і сміється
до сонця сміється
жінка у дівчинці
дівчинка в жінці
і ще...
сад між пустелі
і спека пустельна на серці
дівчинка виросла
дівчинці срібло між кіс
злото між брів
і всевидяча третя очниця
дівчинці мариться
роки - покіс у покіс
ранки все вищі
протяжніші ночі -
не спиться
дівчинка виросла
дівче тож вчора було -
бантик на тім'ї ...
(чом погляд дитячо-неюний?)
личко - усмішка
і світле невинне чоло
щастя дзвінкі
ще нічим ненадірвані
струни...

17/07/21

ОПЗЖ пахтить, немов лайно,
"Народу слуги" - гноєм, баговинням.
Чому? Не знаю, любий мій синок.
Покаюся, бо сам у цьому винен.

Обрав свиню? То пахне поросям.
Зелену жабу? Ну, то слухай квакіт.
А ґлузд казав: - Стій, бовдуре! Ніззя
Засовувати голос свій до сраки.

А я усунув. Здуру. Бо TV
Показувало рік Голобородька.
Обіцянка - це дуля в рукаві,
На вигляд гарна і така солодка...

Тепер в лайні по шию рік стою,
Пливуть в ніщо кавалочки надії
Закрила маска посмішку мою,
Подібна на гримасу лицедія.

11.10 2021р.

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

Зірвався вітер. вітер-забіяка.
Вербичкам кучері щосили розплітав,
Берізоньку він змусив теж заплакать.
З неї зелені бантики зривав.

Та кидав у траву таку високу,
Яку пригнув щосили до землі.
І ягідки, що налилися соком
Хотів не залишити на гіллі

Черешні. що росла собі в садочку,
Але вона за себе постоять
Зуміла і сказала, що не хоче
Вибриків його терпіть ніяк.

І ягідки лишились поміж листям,
Бешкетник вітер трішечки притих,
Пообіцявши, що не буде більше
Нікого ображати.Й спати ліг.

2021 р.

Як не хочеш – не йди вслід за мною. Дивись
На дорогу взаємну позаду. Всміхайся
Не мені – пліткарям-ненаситникам. Вісь
Неземна похилилась у спокій. Окрайця

Не захочеться хліба духмяного. Ось
Повноцінна хлібина у хаті. Зайдімо
У домівку, де лики святі. Суголось
Не шукати -- часи несовєтчини. Димом

Обдамо три разочки покуття. Радій
Усвідомлено: дещо ми змінимо. Велич
Відгукнеться, тоді вознесемось. Надій
Не додати, а можна позбутися. Леле,

Не туман долинóю, а відчай. Нудьга,
Очевидно, залишиться гостям. Літати
Неможливо, нема злітосмуги. Жага
Догоряє, а світла не родить. Цукати

Принесуть нам на щастя знайомці. Хвала
Ще повториться, тільки для інших. Хитають
Піднебесся вони (о, безбожні!). Зола
Себеспалень; не треба ні ліків, ні раю.

Хоча з тобою мало жив
І не завжди поводивсь чемно, -
Я відчуваю твій порив
Мені робити щось приємне.
Хотів оце від тебе йти,
Але подумалося зрана:
Такою доброю, як ти
Уже ніхто мені не стане.
11.10.21

Гібрид Росії і совка –
Родима розтриклята пляма,
Що зашкарубла у віках
І вже добром повік не стане.

Совок – і в Африці совок,
Тим паче в матушці Росії,
Що, хоч і пнеться до зірок,
Але душа її маліє.

Чого ж ви чванитесь совком,
Сини сердешної Украйни?
Зло не обернеться добром,
А Сибіри́ - такі безкрайні.

О, любий Данте, необачний друже,
у цьому світі вже давно не рай.
Ти у любові, бачу я – не дуже,
хоч у... сеансі – Боже, помагай!

Звичайно, я сама не надолужу
утрачене... тоді удвох... давай...
я заспіваю, – ой, не шуми, луже,
а ти... свою «Комедію» згадай.

Відродимо минуле до світанку
і ранньою весною, й восени,
але хоча б себе не обмани.

У затінку альковної альтанки
чекають нас цикути філіжанки
і потаємні спіритичні сни.

В саду так хороше мені,
Навколо барви пречудові -
Стоять дерева у вогні,
А в небі — фарби веселкові.

Палає, догоряє день,
То - колір чарівливий мрії --
Між вітру лагідних пісень
Рожеву ніжність він леліє.

І хай не гріє та краса,
Крадеться тихо прохолода --
Цілують сонце небеса,
Виспівують любові оду.

І пестощі сяйні заграв
Наснажують вогонь кохання.
Мов почуття прийшла пора -
Велика справжня і... остання!

10 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Нехай я буду Данте Аліґ’єрі,
який прямує із аїду в рай
до Беатріче... в аурі етеру...
а ти не одягайся і чекай.

Нехай це буде у новітній ері,
коли їх не осудить рідний край...
а ти лише одне не забувай –
відкрити вікна й зачинити двері.

Удача, може, нас не омине...
і ради еротичного сеансу
я прилечу.. хоча і мало шансу
тобі, живій, увидіти мене,
та ми, як у епоху ренесансу,
відродимо упущене земне.

* – однієї доби.
10.2021

А у небочку хмаринки,
Наче в річечці крижинки,
Біло-сірі та холодні:
Вітер був напередодні,
Видно, він стомився трішки,
Бо трусив в саду горішки.

Дуже рясненько упали,
Та їх білочки зібрали,
Не дісталися Галинці -
Лише яблучка в корзинці.

Вітер довго не барився,
Радо на дівча дивився:
В неї усмішка на личці -
Грушки стиглі на травичці.

РОЗЧАРУВАННЯ

Наші чуття – лиш спахали свавілля
Уяви хворої, в зорінні сяйва флірт
Тваринного єства. Вище засилля
Хіті, освяченій в сполуку “родовід”.
Розбите скло – розпечене вугілля.
Над ним із раю лиш обдертий цвіт
Вже снігом падає – незваренеє зілля
На мій незграбно в іскри сталий слід.

Любов – примара й вигадка сумління,
Сумнівна як життя, як наш уявний світ.
Вогонь у крові – згусток рани з тління
І ти, як ніж її – гарячий мертвий лід.
І я – як злочин, що чека розтління,
Десь і колись. У всіх свій клятий міт,
Захований у щастя – страчене весілля
З мари́ у марноту. А поцілунок – зблід.

Павло Гай-Нижник
10 жовтня 2021 р.

Вкрило листя посохлу траву
І згасають жаринки цвітінь,
А ось я іще досі живу,
Хоч уже не гарцюю, мов кінь.
Мене вчора уже не було б
Між згасання земної краси,
Та онуків душевне тепло
Додало несподівано сил…
10.10.21

Я човгаю містом,
малюю колеса,
приводжу дурне до ладу́.
Ти – пекар, я – тісто.
Де київські плеса –
візьми мою злість молоду!

А в місті, в конкреті,
я й знати не знаю,
коли всі мобілки мовчать:
живий ти чи мертвий?
чи в Пеклі чи в Ра́ю?
чи варто нам… (знать)?

Четвер, 20 жовтня 2005 р., Київ

Дива: у жовтні ночі довші,
а ніж у вересні. Ти ба!
Не заспокояться службовці:
чому ж не більшає доба?!..

Застрягнуть в сі-бемоль мінорі
всесвітньо визнані майстри.
В Аквамариновому морі
загубить полум’я Гольфстрім.

До битви з холодом готуйтесь!
Вже відсвятковує диплом.
В поеток вищого ґатунку
з теплом римується добро.

Намисто ластівок востаннє
одягне стильна небосинь.
І ханство знищиться Баштанне
повстанням кавунів і динь.

Калини вогнище холодне
лякає стоптану траву.
Смішне опудало городнє
шукає книжку трудову.

Зареєструється на біржі.
Іще коротше стануть дні,
й напишуться веселі вірші
в епосі осені смутній.

10. 2021

Ну то що - подобається влада?
Локшина на вухах ще висить?
Цар тепер у нас не з шоколаду,
А із цирку "Дуля на нозі".

Рай настав! Тече повидло з неба!
Зарплатня - шалена! О-го-го!
Все тепер в державі так як треба,
Не росте на спині більше горб.

Бо не краде гетьман і не бреше,
Витурив на фронт своїх синів.
Я голосував за нього перший,
Бо розумний. Наче. Так чи ні?

І хоч вимирають люди в селах,
Виздихаєм всі за років п'ять -
Полюби і ти бордель веселий,
І тоді настане благодать.

09.10.2021р.

В п’ятницю пообідді біля фізіономії Гмирьова

Побилися два молодих поети

Просто закінчувалося питво

Коротко стрижена трава соломиться від спеки

Секунданти – ліниві ясени без кайданок

Сонце роз’ятрює кров

Розум стискає у власних лабетах

Один з них марив себе екверлібристом

Вміло мандруючи манівцями мелодики

Забуваючи коми

Крокував мов бузьок - прокладав містки

між ритмом та римою

Інший вдавав із себе раба демократичних метрик

Довершено цілив сонетами в серця дівочі

Знав багато рим зі словами любов-кров бити-любити

Подейкують що зачепились вони за форму

Якоже у пошуках істини й правди

Слово за слово і після нетривалого репу

Пішли в хід аргументи для поета звичні:

“В руках их могучих блестят топоры,

В очах - роковое решенье…”


Виглядало це дійство вельми епічно

хоча є версія інша,

аво спитайте в Гмирьова як все відбувалось:



“А набат мятежным словом

Бьет их по сердцам:

Смерть врагам! Долой оковы!

Жизнь и честь борцам!”




Розбіжності виникли щодо призначення поезії:

Служити народу химерній правді нескінченності просто-ро-часу?

Поетовій тожсамости чи деконструктивного постмодернізму візії?

Важко віднайти справедливого коли

Причина конфлікту можливо стосується справ інтиму

і не проблем метафізичних

Бо є версія більш ймовірна



Побилися вони

Через дівку з гуртожитку тутешнього педіну

Дарину з села Дорошівка,що вчилась заочно

І нібито одного поета звали Дорошем,

Але це не точно

Знову не стерпів Гмирьов

Дядько суворий зі шляхетних металів

Загартований полум’ям не помаранчевих революцій

За що ці хлопаки проливають кров на отсьому майдані

за любов?

І поглядом зиркає донизу гнівно:

«Под знамя восстанья, под знамя борьбы.

Во имя труда и свободы,

Стекаются грозно отвсюду рабы,

Как шумные, вешние воды..

Слухай ти, пролетарій, писка свого стули,

Твій час вже скінчився

Раптово уривається бійка

Мовчи й подивись на газони оці, на отсі ліхтарі
Бо бачиш востаннє їх

І з усього розмаху, без образ од всієї дрібнобуржуазної душі

во ім”я отця і во сина

В мармизу Гмирьова

летять порожні пляшки
(2021)

Коли умру, розвіються надії,
любов і віра, радощі й жалі
лише мої... себе я не жалію,
жалію тих, у кого буде мрія
лишитись виживати на Землі.

Коли нема надій на панацею,
лишається надія на Отця,
якому із обителі своєї
ще видиться, у кого є ідея
чекати світу білого кінця.

Усіх чекає із косою пані
і неумисна на її путі
ідея-фікс, коли у самоті
лишаються сміятися останні.
О, є такі, у кого є бажання
зажити щастя на чужій біді.

Ніхто не знає, що чекає далі...
нічого не міняється, таки,
у цьому світі туги і печалі...
і радості... із легкої руки.
О, є й такі, кому ми завдяки
згадаємо неписані скрижалі.

10.2021

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

В час, коли тебе, гордію,
всі шукають королі,
щоб твою тоненьку шию
дотоншити у петлі, -

кращого нема притулку,
ніж густий зелений ліс,
хто́ б там стражникам цидулку
щодо тебе не заніс.

Бідняки та бідолахи,
що зреклись життя слуги,
безпритульні сіромахи,
в кого є лише борги, -

всі сердеги подалися
в ліс цей, вільний без облуд,
позаяк хазяїн в лісі -
добрий хлопець Робін Гуд!

Тут з півслова розуміють,
не бояться гострих слів,
з шаною прийняти вміють
відчаюг й шибайголів.

Інколи під захист бору
навіть лицар поспіша:
хто без страху і докору -
той завжди і без гроша.

Знають всі лосині тропи,
ніби пальці на руці,
у минулому - холопи,
вільні нинішні стрільці.

Тут завжди в безпеці буде
весь притискуваний люд;
тут гуляє - знають люди! -
добрий хлопець Робін Гуд!

І живуть та поживають
безтурботно хлопці ці,
і натхнення не втрачають
вільні вславлені стрільці.

Сплять, укрившись темним небом,
вклавшись просто на моху.
Не скоряйсь дурним потребам,
жив - і добре, і тьху-тьху!

Лиш зітхають від розлуки,
дім згадавши та сім’ю,
й час від часу гладять луки,
щоб згодилися в бою.

Чи момент настане влучний,
щоб почати ратний труд? -
скаже кращий в світі лучник,
добрий хлопець Робін Гуд!

(2021)

Де ви, зорі, бо знедавна темно
Стало скрізь, куди не подивлюсь?
Тиждень сподіваюся даремно
Хоч на мить побачити якусь.
Згусла сутінь шастає безшумно
І не розвидняється ніде,
А мені незатишно і сумно,
І з душі тривога не іде.
Просвіти появляться не скоро,
Раз так просто множиться пітьма, –
Де поділись незліченні зорі
І чому веселості катма?..
09.10.21

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Пиши вірші так, ніби серце не кровоточить,
Ніби зовсім не сковує тіло страх,
Пиши в уяві, закриваючи очі,
Ти ж бо вмієш – підтверджують лінії на руках.
Пиши, коли душу огорне мовчання,
Коли висохне думка, скошена як трава,
Пиши, коли не гоїться рана кохання,
Коли байдужістю вдарять чужі слова.
Пиши, коли губиш, мов голку, риму,
Коли не знаходиш її в словниках,
Пиши, коли осінь повертає на зиму,
Пиши правдиво в своїх думках.
Пиши для себе, пиши для інших,
у стіл, в шухляду, лише пиши!
Нехай збуваються, як мрії, вірші,
В своєму серці їх колиши.
Пиши, коли потребуєш молитви,
Чекаєш прощення чи прозрінь.
і серед щоденної тої гонитви
натхнення справжнє своє зустрінь!

Тримала мати в серці таїну,
сльозу втирала краєм хустки.
Єдиний син йде знову на війну
після недовгої відпустки...

Вокзал. Перон. Валізи і торби́.
Юрбиться люд навкруг поклажі.
І – невдалік від шумної юрби –
один боєць у камуфляжі.

А поряд – мати. Сива і бліда.
Й, здається, вже ось-ось заплаче.
І сумно так на сина погляда,
в останнє бачаться неначе:

«Ти мене, сину, дуже не картай,
коли щось здіяла лихого…
Сам бережись… І за́вжди пам’ятай –
я ждатиму тебе живого.

А, не дай бог, хвороба, чи слабінь,
я буду Господа молити.
Ти тільки ненароком не загинь,
бо як мені без тебе жити…»

В сумних очах гамується жура,
тривога у душі таїться…
А він обняв її: «Мені пора.
Все буде добре. Бережіться».

Замиготів – зеленим – світлофор,
кондуктор зголосив посадку.
І син пірнув у тамбурний затор
і усміхнувся для порядку.

А мати, біль свій стру́тивши наспід,
все нарікала на планиду…
І потягу дивилася услід,
аж поки той не зник із виду.

7-8.10.21

Лишень попіл знає, що вигоріло дотла.
А я знаю своє, хай сліпуючи, наперед:
не все перевіє вітер, не все мітла,
забираючи двором широко, забере.
Ми самі впадемо недопалком, плювком до ніг
під лавчиною, куди променю впасти зась:
у тужаві обійми твані, у збіглі дні,
у погній, у осад – культурний пласт.
Замаравши совок, археолог на вітрюган
ремиґне; та відлуння знахідки прогримить
по світах, як зарита в пісок жага,
як обернена версія пірамід.
"Падаль!" – видихне він, обійма живіт,
і опиниться далі від нас, чим земля від птиць,
позаяк і падаль – це вихід з клітини, свобода від
цілого: апофеоз частиць.


***
Міхаілу Баришникову

Колись ми газон поливали з лійки.
Комара поціляли зі трьохлінійки.
Низали на палю жука без жалю.
І жук не дзумів, і комар не жалив.

Тепер поливають нас, і все рідше – ливень.
Нині всяк увіткне нам в ребро свій бивень.
Щодо жука і його дзуміння,
всюди рої машин унаслідок потепління.

Певно, час добіга; і не вкруг, а прямо.
І спереду, кажуть нам, не гора, а яма.
І повістять приїжджі з тамтих далека,
що погода там ліпша, коли нам кепсько.

Був, здається, музей, де, і ми, бувалі,
зауважили якось шедевр "Не дáлі".
А чи був це музей? І чи річ у назві,
нині бачене маючи на увазі?

Чи податись в Іспанію, де іспанці
шаленіють від боксу і люблять танці,
коли вони ставлять ногу, як розу в вазу,
і коли убивають бика – то зразу.

В тім бо і річ, що нагар в моторі.
Що – преначисто вимиті – важим, як мармурові:
так панелей обтісували каміння
каблуком, що не ми́нем окаменіння.

Ліпше, певно, лишитись. Лежма, на свіжім сіні,
щоб плавець при свічах у теплім, як суп, басейні,
перш, аніж крапельці з вій зронитись,
знав, де найти нас, рішив наснитись.

Схоже, і небо захмарене бентежитиме пілота:
мовби хто витирає там, буцім фото,
щось, нічуть непоступливе щодо сили
світла тому, що в душі носили.




***
-------------------------

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.

Ти звідки такий, що тобі все одно –
Осіння трава чи травнева пшениця?
Ідеш і хитаєшся. Ніби кіно…
Криницю знаходиш і хочеш напиться.

Цей образ не модний, уже застарів.
Удача до іншого хилиться нині.
З тобою ми разом у горі, у грі,
Де зійдемо високо, хай по зернині.

Але ще і досі ти не відповів
І бренькаєш тихо собі на гітарі.
А я опинився у щирості слів,
У погляді в очі безмежності карі.

Блакитні та сині – старі кольори,
А карі – натхненні та суттю глибокі.
Ідеш? То з собою ще й те забери,
Що сіє непевне і знадне у спокій.

Бо конче потрібна лишень однина,
Її не поплутаю із самотою –
Нічого складного. Це вірш залунав –
І ти залишився у вірші зі мною.

Устати вже не маєм моці,
Старі. Сплива останній день.
Прийшли кремлівські "миротворці"
І повбивали всіх дітей.

Ані води нема, ні хліба,-
Бандит кремлівський все пожер.
В коморі, хаті та колибі
Господарює ДНР.

Ці "нагодують" українців,
Так само, як колись орда.
У них татуся - Путін-гицель,
А неня - Яуза свята.

Збиткується чортяка хижий,
Шкоринку бгає у вуста...
Із рук ворожих брати їжу -
Це в душу плюнути Христа .

07.10.2021р.

Дощем заплакала Покрова,
Бо нині там війна на сході,
Синочків неньки=України
Вона і хоче захистити
Від куль ворожих, "братів" підлих,
Щоби ніхто з них не загинув.

На жаль такого не буває
І молоді життя згасають,
Приносять в жертву їх герої
Заради миру в ріднім краї.
Ми ж імена їх пам"ятаєм
Й схиляєм голову в поклоні.

2016 р.

Голубка з голубом дзьобами
Весь час цілуються, мов ми
Вкрай ненаситними вустами
Поміж байдужими людьми.
Немає справ у перехожих
До пар закоханих, які
Одна на іншу тим лиш схожі,
Що неприховано близькі.
Бо голуби, як ми, і далі
Тому цілуються удень,
Що всім закоханим замало
Нічних годин для одкровень.
08.10.21

Очі сині мрію розтривожили,
Мов досвітнє небо, молоду.
Сколихнули все і насторожили,
Як зустрілись вранці у саду.

Очі сині, очі сині,
Кожен день стрічаються мені.
Очі сині... Очі сині...
Через них я наче уві сні.

Мов берізки білі над озерами,
Мрії пориваються до вас.
Очі чисті сяючими перлами,
В душу заглядають кожен раз.

Знову очі тихо усміхаються,
Ідучи назустріч у саду.
Серденько дівоче ніжно крається,
Розтинає душу молоду
15.07.63

Крізь жовте листя у саду
Іду до тебе, серцю любо.
По сонцю-золоту іду,
Моя ти звабо, може згубо.

У цей осінній листопад
Свої притишуючи кроки,
Не оглядаюся назад,
Майбутнім вишиваю роки.

На вишиванках тих цвіте
Веселками моє кохання.
Твоє волосся золоте…
Моє бажання, чи наслання?

А ти назустріч не ідеш,
Живеш без мене в цьому світі.
Не знаючи, в мені живеш,
Немов мелодія в сюїті.

Я із тисячі рук розпізнаю твої дві долоні,
Що лягають мені на притишені зморені скроні.
Що птахами злітають, як я вирушаю в дорогу,
Відчуваю у них я кохання твоє і тривогу.

Я впізнаю тебе серед натовпу в людному місті,
Поміж тисячі доль, поміж мрійників і реалістів.
Де сміється печаль і сльоза від любові невинна,
Там, де губи твої, як солодка липнева малина.

Нас розділять світи і пустелі, й моря-океани,
Поряд будемо йти через відстань комусь нездоланну.
Нам кохання зорею яскравою здалеку світить,
Нероздільні з тобою ми в цьому безмежному світі.

- Повідай нам, Івор, повідай про світ,
Як ви із каганом ходили в похід
В далеку від нас Амастриду.
Про те,що ти бачив там, що ти там чув,
Бо ж з нас у краях тих ніхто ще не був.
А це от знайомий повідав,
Що, наче Аскольд знов збирається йти
Аби на ромеїв управу знайти,
Бо договір зовсім забули.
Знов наших купців узялись притіснять,
Товари у них просто так відбирать.
А літ вже багато минуло,
Як Асмольд вас на Амастриду повів.
Упав на ромеїв ваш праведний гнів.
Пора би їм все нагадати.
Отож розкажи, як воно все було,
Як військо у ту Амастриду дійшло,
Ромеїв аби покарати.
- Було то все, дітки, літ тридцять назад.
Зовсім знахабнів був ромейський Царград.
Купців наших вигнав із міста.
Товари усі просто так відібрав
І ще й повбивати усіх обіцяв.
Каган наш розгнівався, звісно.
Купці наші світові знані були,
Вони до Ітилю, до Рею дійшли.
Товар наш завжди цінувався:
Хутро і мечі, і свинець, і раби.
З’їжджались купці із далека аби
Їм хоч би окраєць дістався.
Ніхто так себе із купцями не вів.
Царград на них руку підняти посмів.
Хіба таке можна стерпіти?
Тож Асмольд, що правив над нами тоді,
Велів готувати човни на воді,
Мечі своє добре гострити.
Слов’яни дуби нам пригнали якраз,
Тож вдосталь човнів готувалося в нас,
Чимало би раті вміщали.
На збори каган мало часу нам дав,
Щоб вість у Царград хтось був не передав
Й ромеї би нас не чекали.
Зібравши усіх, хто хотів у похід.
А в нього зібрався увесь роський світ,
Вітрила ми дружно підняли.
Ходити в походи нам не первина,
Дорога знайома, усяк її зна,
Тож хутко Дніпром вниз помчали.
Дістались порогів, їх хутко пройшли,
Човни свої берегом перетягли
Там, де пропливти неможливо.
На Хорсовім острові дар принесли,
Щоб наші дороги щасливі були
і Хорс не тримав на нас гніву.
А далі крізь плавні, поміж острови.
У тих очеретах лиш гав не лови,
Бо будеш довіку блукати.
Та лоцмани наші нас легко вели,
Тож плавні ті ми досить швидко пройшли.
Скоріше би моря дістати.
Стрімка течія над до моря несла,
Ми також із рук не пускали весла,
Вітри надимали вітрила,
Тож скоро і море вже перед очей.
Хоч хвилі гуляють і сонце пече.
Та що би нас тут зупинило?
Зайшли в Білий берег якраз по путі,
Пристали до берега – Асмольд хотів
Човни ще раз добре оглянуть.
Бо море, скажу вам, зовсім не ріка,
Там хвиля занадто висока й стрімка.
Каган же чекати не стане.
Як десь протече чи вітрило порве,
То човен хай сам куди хоче пливе,
Рятується, як лише зможе.
Тож зараз усе перевірити слід
Аби не зірвався від того похід.
Ми човен оглянули кожен.
Дірки залатали, коли десь знайшли,
Вітрила в порядок усі привели,
Спочили, бо далі, всі знали,
Не буде спочинку, вода навкруги
І можуть помітити нас вороги.
Тож берега не приставали,
А дружно на весла усі налягли,
Вітрила розправили і підняли,
Помчали від берега далі,
Аби хто дочасно про нас не узнав
І вістку у Царгород не передав
І нас там, щоби не чекали.
Днів кілька не бачили зовсім землі,
Натерли добрячі усі мозолі.
На Хорса лише сподівались.
І він нам дорогу весь час осявав
Та ще розгулятись вітрам не давав.
І ми врешті місця дістались.
Спустили вітрила подалі з очей,
Човнів наших в морі не видно, ачей,
Та місто нам добре помітно -
На сонці блищать золоті куполи.
Ми морем Царгород отой обійшли,
Бо добре побачили звідти
Ті мури високі, що спробуй – візьми.
Собі гарну здобич ще знайдемо ми,
Навіщо нам мури долати.
Багато в ромеїв багатих є міст,
Тож зможем зігнати на них добре злість
І здобичі гарної взяти.
Минули протоку й на схід попливли,
Поки ще ромеї нас не встерегли,
Від берега далі зібрались.
Там Асмольд натроє нас всіх розділив
І кожному діять окремо велів,
Щоб здобичі більше дісталось.
Велів не жаліти ні міст, а ні сіл,
Рубати усіх, кого бачим навкіл,
Жінок і дітей не жаліти.
Щоб дітям онуків ще страшно було
Згадати, як руськеє військо прийшло
Аби за неправду помстити.
Щоб край потонув у крові і огні,
Каган на те виділив лише три дні.
На той час зібратися мали.
Сам Асмольд до берега перший пристав,
А інших на схід іще далі послав.
На березі нас не чекали.
Криваву роботу мечі почали,
Ми, навіть, злякатися їм не дали,
Відправили Хорсу на треби.
Лишивши позаду лиш попіл і смерть,
Добром свої торби наповнили вщерть,
А більшого нам і не треба.
Рабів ми не брали. Навіщо вони?
Живими лишали лиш знатних одних,
Щоб вигідно потім продати.
Багаті і знатні завжди у ціні,
Тому їм і легше бува на війні,
Бо можуть життя купувати.
Нам мало хто опір з місцевих чинив,
Кидаючи все, утікали вони
Аби нам до рук не потрапить.
Ми требища їхні всі геть обнесли,
Там золота, срібла багато взяли,
Лишили, як свічки палати.
Як Хорс аж червоний від крові зробивсь,
Ми сіли в човни і на схід подались,
Шукати нової розваги.
У темряві ночі палала земля,
Нам добре було все те видно здаля
І то додавало наснаги
Сильніше на весла свої налягти,
Країв незграбованих щоб досягти,
Де наші іще не ступали,
Бо йти вслід за ними – втрачати лиш час.
Десь там Амастрида чекає на нас.
Тож ми з усіх сил веслували.
На ранок ми в бухту широку зайшли,
Тут видно, що наші іще не були,
Хоч люди були у тривозі.
Бо ж бачили, мабуть, як захід палав.
Хто міг, той із міста хутенько втікав,
Здіймаючи пил на дорозі.
Ніхто нас спиняти зовсім не збиравсь,
Тож ми пролетіли човнами якраз
На берег і кинулись в місто.
Усе по-новому для нас почалось,
Для кожного воя роботи знайшлось
Аби обібрати геть чисто.
Волала від жаху нестримна юрма,
Кидалась від нас у провулки – дарма,
Мечі їх знаходили всюди.
Сам Асмольд із нами попереду йшов,
Ромейська стікала з меча його кров,
Чорніла на лику й на грудях.
Ввірвались на площу, юрму женучи,
Що в требище бога ховатися мчить,
В надії, що бог порятує.
Та ми не зважаєм на бога того,
Що нам бог чужинський? Ми маєм свого,
Йому ми пожертви гуртуєм.
Ввірвались у требище, кров полилась,
Юрма попід стіни лише подалась,
Бо ж нікуди звідти тікати.
Десь дзвони чужинські тривожно гудуть.
Мечі наші звичну роботу ведуть,
Встигай лише з тіл витягати.
Тут Асмольда хтось десь іззаду позвав,
Щось воїн йому говорити почав.
І Асмольду весело стало.
Кивнув нам, мовляв, не спиняйтесь, а сам
Подався на вулицю, мабуть, що там
Якась добра вістка чекала.
І справді, не встигли ми храм обібрать,
І золото, срібло у торби сховать,
Як Асмольд наказа дав: досить!
До нього якраз посланці прибули,
Просити: спинити розор почали,
Мовляв, їх каган дуже просить,
Щоб не плюндрували ми землі його,
А він навзамін обіцяє всього,
Що лише душа забажає:
І викуп заплатить на кожне весло,
Хай скільки би війська у нас не було.
В достатку він золота має.
Й купцям нашим вільно дозволить ходить,
Товари безмитно в Царгород возить.
За всіх полоне́них заплатить.
І ще там багато чого обіцяв,
Аби лише Асмольд на те все пристав.
А нам-то нема що втрачати.
Свого у поході ми вже узяли,
Помститись за кривди ромейські змогли,
Тож можем вертатись додому.
Діждались обіцяний викуп,тоді
Й пустились додому назад по воді.
І знову гребли без утоми.
Домовився Асмольд відправити слів,
Коли ми до Руської ступим землі,
Аби у Царграді спокійно
З каганом ромейським про мир говорить
Та клятвами договір з ним закріпить,
Закінчити врешті-решт війни.
Та, мабуть, каганове слово – брехня,
Бач, що у Царгороді знов учиня.
Знов треба піти нагадати.
Тож знову Аскольд заклика у похід.
Я теж би пішов…Та ж уже старий дід,
Куди вже мені воювати?!
А ви, хлопці, йдіть, хоч побачите світ.
Ромеям від мене поклон і привіт
Мечами міцний передайте.
Спаліть той Царгород, дощенту спаліть,
Коли там не хочуть по-доброму жить
Та скоро живими вертайте.

Ранок осінній врочисто
Далі відкрив голубі, –
Вітер на вмерлому листі
Сонно ворожить собі.
Час і мені погадати,
Взявши мітлу та граблі, –
І на часи мутнуваті,
І на достатки малі.
Може, згрібаючи в купу
Ці подарунки рясні, –
Друзів побачиться група
На допомогу мені?
Стане тоді чепуристим
Двір для гостей багатьох, –
Зранку на вмерлому листі
З вітром ворожимо вдвох.
07.10.21

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

В розвагах ратних круглий рік -
така-от небилиця -
жив-був хороший чоловік,
за станом - бідний лицар.

Безвісний, лямку він тягнув, -
планиду мав сувору.
Але, як кажуть, лицар був -
без страху і докору.

І щастя розумів він так:
турнір, тріумф, суперник вкляк
і зовсім у нетямі...
І з найліричніших причин
присвячував звитяги він
одній прекрасній дамі.

Але по-лицарському - слід
колись і воювати;
і рушив лицар у похід,
сховавши розу в лати.

І снив про ту єдину він
в дорозі час від часу,
і серце стукало, як дзвін,
зсередини в кірасу...

Але коли йому якось
зійтись із ворогом прийшлось
у справдішньому герці -
та́к щастя розуміти став:
щоб не його, а він дістав
когось мечем до серця.

(2021)

До всього ліплять люди на землі
Христа, а на додачу люципера.
А я кажу, що так не можна! Ні!
Торкнись дротів під струмом в три ампера.

І не рукою,- спробуй язиком,
І віра щезне, як туман на сонці.
Забудеш про архангельський обком,
Молитися про рай не стачить моці.

Але біжить фанатиків товпа,
Гарчать! А я від ляку ноги в руки!
- Антихристам,, єретикам - ганьба!
Анафема! І в пеклі вічні муки!

Таки утік. Колю ось кабана,
Сальцем з святими поділюсь отцями.
А бог - це ти. А ще твоя жона.
Захочете, то станете творцями.

05.10.2021р.

Відсалютували зорепади,
і тамує осінь зайву хіть,
хоч і літо, що уже позаду,
іноді вертається на мить.

І щоразу затуманить очі,
заховає сльози за вуаль,
тугу – у тогу цариці ночі
і розвіє у людей печаль.

І щороку до її палітри
додає нечуване поет,
і щоночі розбишака вітер
роздягає денний силует.

Та вона й сама... і на прощання
скине найновішу із одеж
у заграві лісових пожеж
і піде у подорож останню –
сива, одинока і печальна –
полинами зледенілих меж.

10.2021

Задивилась осінь
У люстерко наче
У плесо ставочка,
Вроду свою бачить.
Кучері вербички,
Що жовтими стали,
Котра має звичку
Схилити над ставом.

Ягідки калини,
Неначе намисто,
Яке у долині
Сяє променисто.
І гриби маслята
Під зелен-сосною
Просять їх збирати
Мене із тобою.

Й ниточку сріблясту
Бабиного літа
Видно як гойдає
Вже осінній вітер.
Чарівне люстерко -
Ставкова водиця,
Все у ньому видно
Нашій чарівниці,
Художниці знаній,
Вправній господині
Незрівнянній дивній
Осені багряній.

2020 р.

Перекреслюєш аркуша знову
І стираєш усе, і графиш, –
Добуваєшся значення слова
В тісноті бунтівничій строфи.
Не чекаєш щодня на натхнення,
А терпляче шукаєш його
В непомітній роботі буденній
Чи в доланні в собі будь-чого.
Не відчуть, не побачить не властен
Доокола високе й земне, –
Пізнавання задумливе щастя
Супроводжує вічно мене.
06.10.21

Вже літо бабине минає.
Та серед холоду й осмут
Є та любов, що нас єднає
Тепер і тут,
Тепер і тут.

Є сяйво музики і слова,
Що сіє в душах доброту.
Є, врешті, ти і я – ab ovo* –
Тепер і тут,
Тепер і тут.

Є та поезія у прозі,
В якій буття предвічна суть, –
Як Бог у нас, як ми у Бозі.
Тепер і тут,
Тепер і тут.


____________

* Від самого початку (лат.).

Відсвіт сонця на деревах тане,
Мов світила денного маяк.
На повітря ніжне і духмяне
Навалився вітер-холодняк.

Щупальця свої простяг морозні,
І на руки бореться з теплом.
Скрипалеві рухи віртуозні
Враз немов судомами звело.

Не лунають нарікання жодні,
Не здається ворогу ніяк.
У небесній розчинивсь безодні
Знавіснілий вітер-холодняк.

4 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ти віриш в Бога! — ну то й що?
І сатана у нього вірить.
А що зробив ти за ніщо
для інших, ниций лицеміре?

Поклони бити лиш мастак,
до церкви бігати з розпуки.
Але ж і Юда за п'ятак
Христа спроваджував на муки.

Твоя мольба лиш: "Боже, — Дай
мені здоров'я, щастя, статки!
Створи земний для мене рай,
прекрасне майбуття нащадкам".

Благаєш — "Дай!"... А що ти дав:
голодним, немічним, невдахам?
Я впевнена, що б не поклав
своєї голови на плаху

заради Господа й людей,
що підпирають світ собою.
Зло, заздрість вирви із грудей,
чини добро, світись любов'ю.

І дякуй небу за усі
солодкі крихти короваю.
А що потрібно для душі —
Бог знає все... Він добре знає!

5.10.2021р.

Пізня осінь чи рання зима,
Цього нині ніяк не збагнути,
Мокро й сиро і снігу нема
Та у кригу річки не закуті.

Хоча вже почали підмерзать
Краплі ті дощові та холодні,
Слизько так, ніде й впевнено стать,
Послизнутися і впасти можна.

Сонечко заховали хмарки,
Тому й день такий сірий похмурий.
Воно з"явиться в небі таки,
Зникне сум та нудьга і зажура.

Закружляють сніжинки в танку.
Звеселять нас і настрій поліпшать
І співатимуть пісню дзвінку
Горобці та красуні синички.

2020 р.

І
Третій тиждень туман пеленає білу
дзвіницю коричневого захланного містечка,
закинутого в глухонімім закутку
Північної Адріатики. Електричне світло
опівдні продовжує горіти в таверні.
Плитняк дороги відгонить жовтою
смаженою рибою. Укляклі автомобілі
щезають з віч, не заводячи мотора.
І вивіску не дочитати до кінця. І вже
не теракота й охра набрякають
вологою, але сирість всотує охру і теракоту.

Тінь, що усотує світло,
радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха
пальто цілком по-християнськи. Віконниці
широко розчепірені, ніби крила
занурених з головою в чужі
негаразди янголів. Там і сям
сповзаючі струпи тиньку
оголюють запальне почервоніння муру,
і на третій тиждень давно висохле спіднє
настільки звикає до денного світла
й свого мотузка, що людина,
коли з’являється на вулиці, то виходить
в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу.

О другій пополудні силует листоноші
набуває в під’їзді чітких обрисів,
щоб миттю знову стати силуетом.
Удари дзвонів у тумані
повторюють ту ж процедуру.
У висліді нехотя озираєшся через плече
і стовпієш, як той перехожий,
аби щомога ліпше розгледіти щиколотки
красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш,
окрім клаптів туману. Безвітря і тиша.
Напрям втрачений. За поворотом
ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок,
котрих наздоганяють лише запахи
водоростей і обриси пірса.
Безвітря; і тиша, як іржання
завше певної щодо напряму
чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла.

ІІ
Взимку, зазвичай, сутеніє надто рано;
десь там, іззовні, над головою.
Туго сповиті клаптеподібною
марлею стрілки міських годинників
відстають від померклого в далечі
розсіяного денного світла.
Постоялець, спустившись за цигарками,
за десять хвилин вертатиметься до себе
пробуравленим у тумані
його ж тулубом тунелем.

Рівний гул невидимого аероплана
нагадує дзижчання пилотяга
у віддаленому кінці готельного коридору
й поглинає, стихаючи, світло.
"Неббія", – промовляє, позіхаючи, диктор,
й очі на секунду злипаються, на кшталт
мушлі, коли пропливає риба
(зіниця занурюється ненадовго
у свій перламутровий сутінок),
і підворіття з лампочкою схоже на дитину,
поглинуту чтивом під ковдрою;
ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста
в ніші. Теперішнє, наш час
зі стуком відскакує від бурої цегли
опасистої базиліки, мовби білий
шкіряний м’яч, вгачений в неї
школярами після школи.

Щербаті, та не мислячі себе
в профіль, обшарпані фасади.
Лише голі литки кривих балясин
одушевляють наглухо зачинені балкони,
де понад зо двісті років ніхто
не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця.
Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто,
від нудьги чудовиськами, карнизи.
Колонада, що опливає, ніби стеарин.
І сліпі, агатові розкоші
непроглядного скла,
за яким приховується кушетка й піаніно:
старі, але саме світлом дня
вдало збережені таємниці.

У прохолодну пору року нормальний звук
благоволить теплу гортані перед примхами відлуння.
Риба умовкає; в надрах материка
виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно.
Повислий над прісним каналом міст
утримує розпливчастий протилежний берег
від спроби геть відокремитись і вийти в море.
Так, дихнувши на скло, виводять ініціали
тих, з чиєю відсутністю не змиритись;
патьок перетворює заповітний вензель
на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною
губкою легенів цупку молочну пару,
видихнуту спливаючою Амфітрітою
та її нереїдами! Простягни
руку – й кінчиками пучок торкнись торсу,
вкритого дрібними пухирцями
і пахучого, мов у дитинстві, йодом.

ІІІ
Випране, випрасуване простирадло
затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря
на мить тужавіє – голубом або чайкою,
і негайно розчиняється. Витягнуті з води
човни, баркаси, гондоли, плоскодонки,
як розпароване взуття, розкидані на піску,
що поскрипує під підошвою. Пам’ятай:
будь-який рух, посутньо є
перенесенням ваги тіла в инше місце.
Пам’ятай, що минуле не втиснути
без залишку до пам’яті, що йому
необхідне майбутнє. Міцно затям:
лише вода, і вона одна,
завжди і всюди лишається вірною
собі – невразливою до метаморфоз, пласкою,
перебуваючи там, де сухої землі
більше нема. І патетика життя з його початком,
серединою, рідіючим календарем, завершенням
тощо збивається з пантелику перед
нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною.

Жорсткі, мертві дроти виногронної
лози дрібно тремтять від власної напруги.
Дерева почорнілого саду нічим
не різняться від огорожі, що має вигляд
людини, котрій більше ні в чім
і – головно – нікому зізнаватись.
Сутеніє; безвітря, тиша.
Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого
очерету. Копнута носаком
бляшанка злітає в повітря й чезне
з виду. І хвилею по тому
не розчути звуку її падіння
в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.



------------------------------

Наближається осінь банально – в перкалі
Розімлілих думок, що, немовби стрільці,
Заслужили за літо медалі-коралі,
А мені залишили ще й кров на руці.

Несподівану кров, не пекучу і згаслу...
Невідомо куди той подівся вогонь.
–Очевидно, завмер і обійдений часом, –
Лопотіло докір’я мені удогонь.

Так, немовби кудись я хотів утікати,
Із собою забрати останню любов.
Я дійшов до води, де поверхня луската
Не для риб, а для вічності та молитов.

І невчасно було відійти і завмерти,
Бо за осінню також натхненні ідуть
Саксофони і ноти, картини, мольберти,
А позаду – ведуть ще й акторку руду.

Не сумую. Навколо – такі арабески!
Я на воду дивлюсь. Незнайомки рука
Відпихає мене, як ту знайду, на стежку,
І так зимно тоді, що на плесі – ні сплеску,
Лиш уява моя, ще і досі – стрімка.

Гумор б'є по ріпиці й по ребрах,
І кусає, наче та гюрза.
Я ж - поет! Глумитися не треба!
Бо душа утопиться в сльозах

Нащо та сатира скалозуба?
Гиготіння над вінком рулад?
От хвала мені приємна й люба,
Ти ж із серця вигризаєш шмат.

Я пишу любовне, про природу,
Все спокійне, лагідне, м'яке.
Ну, а ти несеш піїтам шкоду,
Уливаєш в лимонад саке.

Зупинися! Стань богемі другом!
Ти ж - людина, а не лютий кат!
Ми - ліричних муз почесні слуги!
Годі катувати наш талант!

04.10.2021р.

Потрібно жити попри негаразди
І годі скніти в злиднях та журі, –
Давайте усміхатися на заздрість
Нам долею вготованій порі.
Давайте поховаємо тривоги
В любові повсякденній до життя,
Молитвами віддячуючи Богу
За змогу пізнавань і набуття.
Давайте вік не прикрощами мірять,
Коли роки доорюють чоло,
А в краще завтра не втрачати віру,
Чого б лише у дневі не було.
05.10.21

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

На папері розцвів рондель,
Не лірично-рожева шняга.
Маю серце, як лід тверде,
А душа, наче костомаха.

А дружина лежить в гробу
Років триста, а то і більше.
Як кохатись з мерцем - забув,
У суфлерах - між нами - тиша...

А колись танцювали вальс
І не так як онуки - гарно.
Хтів померти. Та пробі! Зась!
День за днем пролітають марно.

Знеособлений наратив
Розмиває проміння сонця...
Я - Кощій, справжнє диво з див.
Дар безсмертя - в яйці, на голці.

04.10.2021р

В сім‘ї і місті корабелів,
де стрілися Інгул і Буг,
у світ прийшло хлоп‘я весе́ле,
майбутній майстер п‘єс і фуг.

Талант до музики від Бога
отримав юний корабел –
в мелодій світ лягла дорога
поміж басо́вих «каравел».

Відмовив корабельній прозі,
та це зробив не згаряча –
ріжко́вого змінив невдовзі
він на скрипко́вого ключа.

Маестро він на нотнім стані,
на сцені – майстер-віртуоз,
а кожен твір немов останній,
всього життя апофеоз!

Сім нот, а далі – творчі муки
і талану́ складний сюжет…
Художник він у світі звуків,
у світлі музики – поет!

Назву іще одну чесноту –
вокалу справжній він Орфей,
фальшиву чує кожну ноту
педагогічний корифей!

Хай за плечима повноліття
і років плідних ціла рать –
з четвертим лиш двадцятиліттям
маестро варто привітать!

Нові діе́зи і бемо́лі
нехай лягають на вірші́,
а серце не пече від болю,
й лунають флейти у душі!