Пам'яті воїна Тараса Матвіїва

Не плач, татусю, я у небі, поряд,
Сльозу не витру і не обніму.
Зі мною поряд зорі, зорі, зорі,
Між хмарами, неначе у диму.

Багато нас, що до зірок злетіли,
І в цьому винна лиш вона, війна,
Забрала щастя і кохання, й тіло,
Слова і звуки. Всюди німина.

Та я б тебе обняв, мій любий тату,
І голову схилив би до грудей.
Чому ж сьогодні повен двір і хата
В сльозах і рідних, і чужих людей?

Не плач, татусю, я тебе ніколи
Не бачив зі сльозами на очах.
Ти сильним був і знають всі довкола,
Що ти не знаєш, де живе той страх.

Не плач, татусю, я у небі, поряд…
15.07.20

– Я кину світ тобі у ноги! –
волав Ілля на весь автобус.
– Ой, не сміши собачі блохи
і поклади на місце… глобус.

Відбивала знайомий ритм
на бруківках липнева злива.
Ти блукав у співанках рим,
не дивився на мене хтиво.

На волосся - пшеничний сніп
і затулені смутком очі.
Вітер схлипував у мені,
на шмаття рвав хмарини вовчі.

Ніч тремтіла у пелюстках
оксамитової лілеї.
Та мені на семи вітрах
не збагнути душі твоєї.

Дощова сарана жахна
налетіла в імлу туманну.
Нам не випити сум до дна,
в цю розчулену мить, коханий...

6.07.2021р.

cекс—квіти на підвіконі, що ти обирав у сусіднім кіоску,
легке торкання розмови з присмаком горобиної мадери,
ніжні пальці, які ворушать моє золотаве-мідне волосся,
туманні зіниці за які ти готовий здаватись екстерном,
і шепіт під простирадлом із лиця схожі на древніх філософів

це запахи цитрусу, небесної півонії і диму твоїх сигарет,
розкидана білизна на якій примостився зацікавлений кіт,
це те, як ти пальцями на животі малюєш із мене портрет,
це змішаний запах живої плоті, що залишає вологий слід
і знеможене дихання у плече, як солодкі ягоди на десерт.

це дзвін кастаньєт, коли помираєш від збудження тіла,
це липке сплетіння рук і те, що ми починаємо спочатку,
це те, що примушує бути неземною і ставати сміливою,
це важке дихання, яке ти залишиш мені на добру згадку,
коли трояндові пелюстки на грудях стають пестливими.

це кухня, де готується кава, чи достається виноград із холодильника,
це стіл, який також відчуває як ти зморюєш мене важким стегном,
забири його дідько— це, навіть, набридливе пиляння сусідського напильника,
перший сніг, якийй ти ловиш для мене устами за відкритим вікном…
і більше нікого не має… лиш калатання серця та вимикнуті мобільники.

це криклива істерика, розчарування, мобілізуючі наслідки,
це те, що нам, бодай, на три дні подарує хороший настрій,
це покусані лікті та гармонічна Всевишнім дарована пластика,
це потім тобою застібнута сукня біла у чорний горошок,
коли, ти на вушко, де квітка гранату палає кажеш
— Моя фантастика!

це чай у пластику, це навмисне призупинений поночі ліфт,
це ми із тобою, які завдячуєм, що так само любились наші батьки,
це, коли із колонок співає « Один в Каноє», або сміється Єдіт,
це солоний піт , який опадає з твоєї смолистої голови
на наш із тобою несподівано продовжений рід,
що палець мій ніжно стискає
в колисці всміхається сонечком до майбутніх орбіт
вперше говорить: «Мама» до мальвових віт.

Колишній світ книжок у небуття відходить.
Не на полицях затишних – побіля смітників
Приречений витримувати витівки погоди.
Не сам відходить улюблений з дитинства світ –
Бере з собою тих, хто по копійчині складав,
Аби в нічному безгомінні з омріяним набутком
До перших півнів утаємничитись в кутку.
В хащі комп’ютера відходить світ книжок,
Ошатні палітурки неохоче скинувши.
І все ж оті, що замолоду поріднились з ним,
Тішать себе: а, може, ще повернеться невдовзі?

І знову літо-літечко буяє,
Запахло липою та чебрецями скрізь,
Побігла стежка - ген за небокраєм,
Її не видно між густих хлібів.

Волошки-васильки - краплинки неба
Обабіч неї струнко стали в ряд,
Червоних маків полум"я до себе
Вабить та кличе кожного із нас.

Білі пелюстки квітоньки-ромашки
Ворожать щастя-долю та любов.
І чебрецями й липою запахло,
Буяє літечко барвисте знов і знов.

2021 р.

У графа Шереметьєва в Росії
Було в маєткові Кусково все:
Стави, альтанки, парк... Людина дії -
Олені у звіринцеві пасе -

Його слуга — зайців, лисиць і вовка -
Аби не нудьгувала звірина.
Як давньоримська свідчила примовка:
Що? Хліба і видовищ? Гостю — на!

Хіба у найбагатшої людини
Тут занудьгуєш? Із розваг уся!
Театр, мисливство, статуї... Картини
В його палаці на стіні висять.

Скульптури, гроти і рослини тощо...
Тут граф Потоцький у гостях бував.
Що найбагатшим став магнатом Польщі...
І в себе позаводив ці дива.

Підлеглі в нього всі — талановиті
Тут, в Україні. А яка земля?!
І збудували парк найкращий в світі...
І крізь віки до нас він промовля.

Одна з перлин його — оцей звіринець,
Був при Потоцькому, пізніше — зник.
Та спогади про нього не загинуть,
В конкретні справи втілені вони.

І справи ці далеко не куценькі,
Як за майбутнє — турбуватись так.
Народний депутат Антон Яценко
Нам відновив у парку — зоопарк.

Пасуться тут олені круторогі,
Мунтжаки*, лані ходять теж у нім -
Доглянуті, красиві, неубогі -
Втішають нас і діток день при дні.

Ми живемо в епоху ренесансу,
Хоча ковід і рак беруть своє.
Краса дарує відчуття балансу...
І ми хоч трішки кращими стаєм!

*Мунтжаки — різновид декоративного оленя.

2 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не радують пігулки, ні крема
Ні довгі ночі… спомини козацькі
І все, що необуздано тримав…
І те, що переспівував зненацька…

Не радує розквітла ковила
Дзінки грайливі… сміх із порожнечі
Не радують ні пиво, ні халва
І бринза теж, не радує овеча…

Не радують поради пізніх слів…
Перелік їх доволі важкуватий
Одне ще тіщить душу, що опів…
Зустрінеш ти і будем св’яткувати
05.07.2021.

Порушені всі заповіді світу,
Усі закони. Забрано права
Прості, людські умови заповіту,
В яких святими є усі слова…

По вулицях Донецька їх водили,
Неначе вбивць чи злодіїв яких.
Жінки ногами цих нещасних били,
В лице плювали крізь матюччя й сміх.

В них кидали камінням сучі діти,
Хоч воїнів ця споконвіч земля,
Яку вони хотіли захистити
Від злодіїв мокшанського кремля.

Які хотіли вбити цю країну,
Загарбати і землю, і народ.
Примусити зігнути нашу спину,
Повірити в майбутнє без свобод…

Ідуть Донецьком наші полонені,
Сини й батьки побитої землі.
А вдома їх чекають діти й нені.
Не знають, що поламані шаблі

У вояків, яких із поля бою
Поранених забрали вороги.
І пополам з їх болем і журбою,
За них тепер влаштовують торги.

Чи виживуть тепер отут солдати,
Бо ж доля їх закинула в полон?
І скільки їм у ньому потерпати,
Бо ворог смертний їм готує схрон?

Пройшли роки і скільки у катівнях
Донецька і Луганська полягло…
Війна іде в країні, де нерівня
Над полоненими вчиняє вічне зло.

І падають у безвісті солдати,
Які померли за оцей народ,
Що став війну за землю забувати,
Повірив слову зрадників, заброд.

І обирає він собі безчестя
До влади, де панують вороги.
Стоїть країна знов на перехресті
Життя і смерті за свої борги.

05.07.21

Заросла тернами колія...
азимути долі невідомі...
не одними келихами рому
радує стихія житія.

Поки мрія не наб’є оскому,
пий минуле того ручая,
де тече ілюзія твоя,
що не усміхається нікому.

Та коли зігріє ласка рук
і сердець таємний перегук...
очі відведуть дереворити...
поки ще солодкий присмак уст,
обережно стався до спокус,
щоб якусь...
із них
не пропустити.

Їде літо в осінні краї,
де немає моєї ворожки...
лиш зажурені очі її
ще нагадують сині волошки.

І між тінями у далині
упізнаю фігуру знайому...
посилає сигнали мені
у вікні задзеркального дому.

На утоптаній ниві життя
по дорозі у бабине літо
ще блукає, неначе дитя,
по широкому білому світу.

Та очікує душу зима...
і на Возі із Кассіопеї,
поки Ліра не їде сама,
чумакую по небу до неї.

Поки зорі іще мерехтять,
а на ранок упадуть як роси,
чимчикую... веселий і босий,
як у надцять... у кількадесят
може й пізно... іти до дівчат,
що чекають... чекають і досі.

07.2021

добре… я згідна… будь вірним з нею, бо це природно…
ти так і навчивчився поважати мою магічну свободу...
сукні з комірчиками під шию, а на свята—дівчинка Бонда...
знаєш— повстану, як повстає гашена отцтом сода.

добре… не проти, гладь її волосся, будь плесом спокійним,
тільки не кажи, що дім став схожим на видих покійника,
що сніг вже не сніг, а пух із розірваного Богом напірника,
тільки тому, що вона, як домашня тваринка, покірна.

усе норм: вояки— їдуть на схід, контрабандисти— на захід…
комусь—синиця у кулаці, а комусь— журавель над дахом…
це примітивно— робити висновок, що поети— типові невдахи…
як ти там кажеш?
— Вічно літають у небі, або підбурюють на політичні замахи...

як Джек Горобець, із дитинства помічена чорною міткою—
ревно клацаю по клавіатурі, щоб не стати монетою розмінною.
не вмію бути пустою, щоб замість мізок—дешеві позлітки,
будуть і ті, хто струни зіркового темпераменту розумітимуть.

ми обираєм краще-- бути між червнями, чи колючими січнями…
хтось любить примітивності заплітати тугі косички…
ну не має у мене схильності бути золотою пружинкою...
може, ти колись і скажеш: «А я пишаюсь тобою, Юля Івченко!»

будемо пить чорну каву, або міцнющий ром із льодом,
будемо смієтися з того, що між нами зараз один сірководень,
нам просто Всевишній вручив весла зовсім від різних лодій,
пробачимо все... та я вже не буду, як погашена отцтом сода.

Отут мій Сейм тече через віки,
І вигинає плавно русла спину.
А плин його повільний, не стрімкий,
В Десну впадає тихо без упину.

Тече шовкова і м'яка вода,
В якій купали ми своє дитинство.
Із-за лози там юність вигляда...
За нею і кохання, й материнство.

Все вдалині згадалось і тому
Думками плину, мов по хвилях тріски.
Щасливою стаю лиш на Сейму,
Що протікає через наші Піски.
04.07.21

Моє заквітчане село,
Де я співала скрізь малою.
Снігами пам’ять занесло,
І першу стежку з кропивою.

Там на горбочку явори
Взялися вітами за руки.
Там пахнуть травами вітри,
І в серце линуть рідні звуки.

Там скачуть коники в житах,
Там неба синь, неначе скельце.
І плаче, і співає птах
В гнізді на березі озерця.

Все пам’ятаю, як було:
Як пахла лісова малина,
Хлопчину з іменем Павло…
То стрілась долі половина.

Найбільше, що хотілось з малого ще Миколі,
То працювати з татом на батьківському полі.
Ранесенько вставати, поки трава з росою,
Іти слідом за татом, махаючи косою,
Чи плуга направляти, як вже набрався сили…
Але, напевно, доля по іншому рішила.
Прийшла орда татарська ясир собі збирати,
Батьків його убили, спалили йому хату.
Він сам від людоловів голоблею відбився,
Що трапила під руку та й в лісі схоронився.
Не до роботи в полі, коли така наруга,
Подавсь козакувати він на Великім Лугу.
Ходив в походи з ко́шем проти татар і ляхів,
В бою не знав пощади, як і не відав страху.
Доводилось й за море ходити проти турка,
Давалася не просто козацькая наука.
Вбивав, бо ж треба було проклятих убивати,
Що рідну Україну взялися грабувати.
Бувало, лізли скопом з усіх боків до неї.
Не розлучавсь Микола із шаблею своєю.
Та не жалівсь на теє. Така вже склалась доля.
Але ночами мріяв пройтися з плугом в полі,
Узяти косу в руки та по росі пройтися.
Але зірки на небі по іншому зійшлися.
Якось на Січ примчала із поля вістка знову,
Що йде орда із Криму, що йде орда здорова.
Знов запалають хати, і знову кров проллється,
Якщо по Україні ота орда пройдеться.
Помчалися козаки орду ту зупинити.
Як соколи упали та стали суд вершити.
І голови ворожі в густі летіли трави.
Та падали й козаки також у тій виправі.
Микола люто бився, метаючись по полю
І голови татарські летіли в трави голі.
Про себе і не думав, хотів побільше вбити,
Аби від людоловства орду ту відучити.
Незчувся, як татарин шаблюкою ударив,
Черкнуло гостре лезо йому по о́чах карих.
І світ померк для нього. Він із коня звалився.
Можливо, саме тому живим і залишився.
Орда в бою зім’яла слабку козацьку силу.
Кого кіньми стоптала, кого взяла ясиром.
Поранених і вбитих залишили у полі.
Вже вороння кружляло, чекаючи, навколо.
Орда помчала далі, а вороння спустилось
Та і бенкетувати на полі заходилось.
Прийшов козак до тями, як чорний ворон клятий
Дістався і до нього та й очі став клювати.
Із темряви і болю лиш звуки долітали,
Але вони нічого йому не підказали.
Куди іти? Де прірва попід ногами стане?
У відчаї Микола забувся геть про рани.
Тож навмання подався, ступаючи обачно.
А вороння нахабне лише косилось лячно.
Почув десь поряд стогін, на хвилю зупинився.
«Чи хтось живий? - спитався, - Коли козак – озвися!»
Озвався козаченько, зрадів ураз Микола,
Бо ж думав що лишився одним-один у полі.
Хоч і біда з ногою, ходити сам не може,
Але йому у тому Микола допоможе.
Тут головне, що бачить… Так і пішли обоє,
Перев’язавши рани, дорогою тяжкою.
Один обом за ноги, другий обом за очі…
Аби лише татарин зненацька не наскочив.
Бог милував. Нарешті курган у полі вздріли,
Козацькая сторожа дороги сторожила.
Із ними і до Січі, в кінці кінців дістались.
Дістатися дістались, але там не зостались.
Куди таким калічним уже козакувати?
Хіба що в Трахтемирів, щоб віку доживати.
Та, поки їхні рани потроху заживали,
Вони між козаченьків сиділи, нудьгували.
Заглянув до Миколи якось знайомий майстер,
Спитав: « А чим, Миколо, надумався зайнятись?
У тебе ж гарний голос. Ти ж так пісні співаєш.
А інструмента свого для співу ти не маєш?»
«Звідкіль би він узявся? Я ж козакую, брате.
Чи ж я на Січ приперся аби пісні співати?»
«То так…Було…А нині? Тобі би кобзу в руки!..»
«Та ж грати я не можу!» «То не складна наука.
Ось я собі зварганив такого інструмента,
Та, щоб пісні співати не виберу момента.
Бери, тобі, козаче, ця кобза більш потрібна…»
Торкнув по струнах й звуки розсипалися срібно.
«Що ж, дякую за кобзу. А що співати маю?
Я ж ні одної пісні кобзарської не знаю».
« А що душа говорить, то і співай, козаче.
Ти ж за життя багато чого на світі бачив:
Неправду і неволю, гірку народну долю.
От і співай та душу свою пускай на волю.
Знайди собі дитину, нещасну сиротину.
Вона очима буде, у світ тебе вестиме».
Отак і став Микола з тих пір кобзарювати,
Ходив собі по селах аби пісні співати.
Водив його хлопчина, показував дорогу.
Обоє й годувались і одягались з того.
Співав Микола гарно аж сльози виступали
Та відчував, що, наче, чогось не вистачало.
І людям, наче,гарно, сміються вслід і плачуть,
А він терзає душу у сумнівах, одначе.
Якось в селі одному дідусь уже старенький,
Коли всі розійшлися, промовив коротенько:
«Що ж, чоловіче добрий,чудово ти співаєш
Та у твоєї кобзи чогось душі немає».
Сказав та і почовгав дорогою своєю.
І залишив Миколу із думкою тією.
Відтоді став Микола до кобзи дослухатись,
Чи ж її душа буде на пісню озиватись.
Та грає, наче, кобза і непогано грає,
Але душі своєї чомусь не розкриває…
А якось в чистім полі орда Миколу стріла,
Не встиг хлопчина й крикнуть, як стріли полетіли.
Хлопчина увернувся та у ярок скотився,
Микола ж сам над яром, як палець залишився.
І вп’ялися у тіло його ординські стріли
Й душа його зірвалась й на небо полетіла.
Звільнилася, нарешті з обтяжливої плоті,
Від горя і нещастя, від воєн і роботи.
Летить душа козача перед ворота раю.
Тут ангели з чортами її уже стрічають.
Кому ж вона прийдеться, куди вона потрапить?
Чорти взялися перші, поперли із нахрапом:
«Ми заберем у пекло її на вічні муки,
Бо ж, подивіться, в нього в крові і досі руки.
Він шаблею своєю убив багато люду,
Пролив він ріки крові і море сліз повсюди.
Тож місце їй у пеклі. Тут нічого й гадати!»
Та ангели говорять: «Ні, нечисте проклята!
Не лив він кров і сльози ніколи у невинних,
А лише тих, що лізли з розбоєм в Україну.
Рубав в бою їх чесно, не підлістю й обманом.
Тому не роззявляйте свої пащеки марно.
Такому місце в раї…» Аж тут душа озвалась:
«Душа козацька вільна, ніколи не схилялась.
Не хочу я ні пекла, не хочу я ні раю.
Нехай душа козацька у кобзі спочиває.
У ній вона безсмертна. На струнах лиш заграти
Й душа моя щоразу в ній буде оживати».

Принеси мені Сонця у широких своїх зіницях –
щоб пекуче проміння розтопило колючий сніг.
Щоб могла я тоді власноруч того сонця напиться,
щоб позаздрить мені найщасливіший світу міг.

Принеси мені суму. Невтішного людського горя,
сиву прірву безсонь, і надій невловимі рої...
Принеси мені мить, коли тільки серця говорять –
і не бійся віддать недодумані думи свої.

Дай мені сили з тобою помірятись в герці,
щоб за всяку ціну неодмінно виграти бій –
і знеможено впасти на твоє переможене серце,
і зігріти його...

Принеси ж мені Сонця мерщій!

Моя самотність мліє в самоті,
давно їй сумно в тілі моїм куцім.
Я з нею говорю і сам оті
слова не чую, не було їх буцім.

Вона давно стомилася в мені,
не радує ні вірш її, ні пісня.
Уп’ялась зором в небо у вікні,
а там така ж самотня зірка пізня.

Всміхнулось люстро сиве на стіні,
я навзаєм вклонивсь йому услужно.
І лиш самотність никне в тишині, –
самотності – і тій – зі мною тужно.

Я вештаюсь за нею так і сяк,
мов хустку розстеляю ніч суботню.
Вона ж мовчить.
І, спершись об косяк,
вдивляється у ту зорю самотню.

04.07.21

Похитнулись ґлузду терези,
Ще би мить - й віддав би душу Богу.
Торсаю кумира за труси,
А товпа реве:- А щоб ти здохнув!

Порошенко - суперпатріот!
А Зеленський - оборонець правди.
Для країни ці святі - джек-пот!
Тож не смій у них шукати вади!

Ну, а я казати правду звик,
А у спину: "Вмовкни вже, собако!
Гавкнеш хоч би раз у їхній бік,
То поставимо у розкаряку!

Я й утік від звомплених мужів
І дівуль розлючено--мрійливих...
Шепче глузд: 'Здоровля бережи!
І мовчи, мовчи, мовчи, дурило!

Що ж, засвоїв назубок урок,
Вистромив із носа, врешті, пальця:
Відсьогодні - рота на замок!
Хай керують злодії й паяци.

05.07.2021р.

А над водою, над водою
Вербичка кучері схилила
Та подруги її юрбою
В тісному колі оточили.

І ніженьки в ставочку мили
Ще й перешіптувались стиха,
Що прагнуть аби їх любили
Та обминала буря й лихо.

2021 р.

Славетний образ Божого сіяння,
Святу самодостатню, ідол свій
Поспішно я і недоречно ганю,
За гордощі картаючи мерщій.
На небі випало зродитись їй,
Від ангелів її походить рід,
Вони її ростили й, мов святій,
Їй кожен дав божественних дарів.
То брунька радощів і цвіт зорі,
Яскравий промінь, що втішає зрання!
Чи ж марно зневажає діва гріх
Й моє нестримно-пристрасне кохання?
Пасує захват витворам небес,
А не земне захоплення сліпе.

Нічка огорне, нічка зоріє,
Видива сіє ясні.
Знову прийшла ти, лагідна мріє,
У дивовижному сні.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

В місячнім сяйві — тінь чарівлива,
Легкий і вітряний лет.
Буйна, примхлива, зоряна злива
Твій огорта силует.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

Місяцем сяю, місяцем сяю,
Променем вказую шлях.
Взявшись за руки в небо до раю
Вгору ідем по зірках.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

29 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ніч перед брамою міста стояла,
м’яту холодную п’ятами м’яла.
Вечір окреслював мури пітьмо́ю,
мов обіймався, мов з нею самою.

Ставши останками денного праху,
крапали зорі Чумацького Шля́ху.
Айсбергом гострим проштрикнуто обрій –
так прокидається місяць хоробрий.

Хмелем духмяним витало в повітрі,
пахло тобою під зорями в ски́рті.
Груди пливли, мов лукаві сирени,
похіть лоскочучи, прямо на мене.

Серце гуде, ніби з бджолами вулик!
Як ти знайшла мій мандрі́вний притулок?
Що ти тут коїш на тілі монаха?
Завтра у місті чекатиме плаха!

Ніч над горою єлейного сіна,
мов сирота, спати вигнала в сіни,
хлипала, в пітьмах поранивши п’яти,
ставши на нас, у коханні розп’я́тих.

27 серпня 1995 р., Київ

Харків — моє непорушне мовчання, прихований відчай,
Стримані сльози, втамовані крики, іронії лезо,
Місто, де спраглі думки застигають і спогади свідчать.
Харків — це зраджені мрії і рвучко закреслені тези.

Місто, в якому страхи оживають і сумніви глушать,
Тисне на мене й даремно Сумська мене сліпить вогнями.
В Харкові спокій тікає й байдужістю сковує душу,
Час розпливається, легшає й важко вернутись до тями.

Харків — це місто, де марні питання та рухи безсилі,
Серце не б’ється і розум холоне, і кров не гаряча.
Давнє минуле колишеться в пам’яті жовтим бадиллям.

Очі вдивляються вдаль та чомусь не сміються й не плачуть.
Харкове дивний, заблудлу вівцю порятуй і помилуй!
Радість і віру даруй, і немислимий усміх дитячий…

2021

За свободою й ризиком втрати грядуть неминуче,
Лиш обдурена пам’ять виловлює тільки первинне.
Обнадійливий промінь — тонкий і надміру сліпучий.
І епоха ніколи не визнає вголос провини.

Та народи постійно покару несуть за співучасть,
Потрапляють в лещата й занепад ніщо не зупинить.
А історія — то лише марення й хащі дрімучі,
Де призначено людству по колу ходити незмінно.

Гільйотини й розп’яття одвічно сміливцям судились
І посмертними лаврами їх увінчають потому,
А нащадки гортатимуть книги про них збайдужіло,

Навмання розставлятимуть впевнені крапки і коми
І життя розділятимуть вперто на чорне і біле,
Та про сумніви й страхи свої не розкажуть нікому.

2021

Ми безземельні, індіанці наче,
Віднині наша продана земля,
Мов сирота, попід тинами плаче,
Немов без мами кинуте маля.

Тепер усім не бачити нам лісу,
Полів, піщаних пляжів і річок.
Усе приватним стане, в груди – списи,
Щоб не зробили на чуже і крок.

Земля оця, полита кров’ю, потом,
В усі віки нам рідною була.
Хоч біля неї і тяжка робота,
Та нація лише на ній зросла.

А нині ті, хто хитрістю у владі
Країну одурили, як жону,
Все продали, втечуть, і на заваді
Ніхто не стане, мовчки йдуть по дну.

Не об’єднались супроти свавілля
Чужинського, що убиває нас.
І замість жита вже на полі зілля…
Що далі буде, то покаже час…
01.07.21

Ранковий дощ з великою грозою
Стрибав по вітах, танцював на листі.
А із вікна прозорою сльозою
Стікав донизу у калюжі чисті.

В яких відбилось небо й чорні хмари,
Дощем липневим вранішнім вагітні.
Гортензії схилились, як з покари,
Під вікнами в щоденні зливи літні.

Все перемите, скупане водою,
Росте швиденько, набирає сили.
А військо бур’янів із лободою
Мені війну в саду оголосило.

Поміж салатом, кропом, огірками,
Немов Пилип із конопель, плигають,
Співають вголос бур’янові гами
Пирій, щириця. На дуель цю зграю!

Як вигляне, надіюсь, нині сонце,
І поцілує кожну вишню, квітку,
Зберу щасливі миті в стигле гронце,
Щоби життю радіти щиро влітку.
03.07.21

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ти - дзвонар-
паламар? -
Ну-бо, вдар,
мідний дзвін наможися розжарити!
Гармоніст? -
Видай хист
в повний зріст,
саме час - на гармонії шкварити!

Випхали біду до гаспида,
переслали мамі хріновій!
Нині в нас - весільні наспіви,
дзвін над селищем - малиновий!

Гей, гармонійко! Дражни
трелями всі закути!
Дзвоне головний - дзвони,
ті, що менш - підтакуйте!

Співуни,
жартуни,
пустуни,
горезвісні у цьому відношенні!
В нас - обід
на весь світ,
вільний вхід,
на бучний цей бенкет - всі запрошені!

На весіллі - як на ярмарку:
на свій смак розваги знайдете;
хильнете чогось у шарварку,
коли вас зуміють знадити...

До дівчат підходь мерщій,
встановляй взаємини:
йдеться, кажуть, в справі цій
поруч з нареченими!

Хіть-не-хіть -
регочіть,
тупотіть,
тут - весільні танки та веселощі!
По садках,
по кутках,
до невдах
розмело всіх похмурих у селищі.

Розважаєм наречених ми
поздоровленням заслуженим -
з перемогами воєнними
та з розважливим одруженням!

«Під вінець» - лише кінець
повіді казкової;
справи доброї - вінець,
та - початок нової!

(2018)

Глибока ніч, але не спиться
В тремтінні видимім пітьми, –
Шугають небом блискавиці
І гучно бухкають громи.
Шаліє вітер у прислузі
Довготривалої грози, –
І гне, й розщеплює галуззя,
Потуги збільшивши в рази.
А я гадаю: Як так сталось,
Що в страхоті оцій нічній
В єдине ціле поєднались
І дощ, і град, і вітровій?
Я цілу ніч, собі на подив,
Неначе в страхітливім сні, –
Ніяк пояснень не знаходив
Тому, що бачиться мені…
02.07.21

Твоїх очей блакитні вогники
Яскраво сяють й уночі,
Такі здаються вони добрими,
Теплі. мов сонця промінці.

І поглядом, немов цілунками
Серця торкаються мого
І гріють ніжністю його.
Ними ніяк не намилуюся.

2016 р.

Статуями Бога Аполлона
Ми вже милувалися. Та от
Нас не відпускає він з полону,
Свій запрошує оглянуть грот.

Ще у дев’ятнадцятім сторіччі
Все облаштував тут сам Ферре.
Неповторне мав цей грот обличчя,
Але владний витіснив орел.

Щоб йому літалось веселіше -
Спорудили обеліск твердий.
Бога Аполлона світлу нішу
Геть усю засипали тоді.

Щоб гранітний велет непорушно,
Більш надійно в паркові стояв...
Це тоді вважалося більш слушним.
Бо таки Романових сім’я

Парку з висоти свого престолу
Прислужилась — водограй “Змія”
За наказом Першого Миколи
Будівничий вміло “ізваяв”.

Флори і рожевий павільйони -
В сорокових теж звели роках.
І Терасу Муз, їх ціле гроно,
І Китайської альтанки дах

Також звів Ферре тоді в роки ці,
Тут заведено зразковий лад.
Цар Микола парк увесь цариці
Дарував, назвав — Царицин сад.

Час минув. Та Аполлона славу
Не затьмарює провладний блиск.
Грот постав у парку величавий,
Вбік посунувсь царський обеліск.

Мов нову оселю Сонцебога
Із граніту й кампеню звели.
Краєвид найкращий і розлогий
Відкривається, якщо зайти углиб.

Це - творіння рук людських величне
Прикрашають вази кам’яні.
Дітище сучасних будівничих
Видиво дарує, мов у сні.

Наче на долоні — став чарівний,
Флори павільйон, фонтан “Змія”.
Зліва — площа Зборів, зверху — диво
Із лісів смарагдове сія.

Древні греки звичай бережуть цей,
Йде від Аполлона він таки.
На представників найкращих людства -
З лавру й мирту одягать вінки.

...На алеї Верхній пораненьку
Будівничий гроту стишив крок.
Це — Іван Семенович Косенко*,
Й Аполлон вдяга йому вінок!

30 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
Хоч очі іще відкривать не хотілось
Та, мама з нічної прийшла, зрозумів
І миттю схопився побігти стрічати.
Аж тут на вікні диво-дивне уздрів:
Кущ в горщику на підвіконні розцвів
Червоним, що важко й очей відірвати.
Ще вчора лиш листя зелене було,
Хоча він до кущика й не придивлявся,
Але на таку красу й не сподівався,
Щоб аж підвіконня червоним цвіло.
Поки роздивлявся і мама зайшла:
- Ти що там цікаве, синочку, побачив?
Як спалося? Ти чимсь схвильований, наче.
А, бачу, бегонія вже розцвіла.
Миколка, мов скинув всі чари із себе,
До мами притиснувсь, її обійняв:
- Та квітка – бегонія? Я і не знав.
А можна, матусю, спитатися в тебе?
Звідкіль така квітка яскрава взялась?
Чому її дивно отак називають?
- Пішли, я сніданок тобі накриваю.
Поки ти подужаєш кашу, якраз
Я все те, що знаю, тобі й розповім.
Усівся Миколка, став кашу сьорбати.
А мама йому стала розповідати
Звідкіль та бегонія втрапила в дім.
- Було то, синочку, в далекі роки
Та ще й у далекій Америці, в джунглях.
Народ один жив там в часи ті минулі,
Вже й назва забулась його за віки.
Народ поклонявся священній рослині,
Що звалась Тамайя. Та в джунглях росла,
Здавалось, нічим не примітна була.
Та раз на рік з неба спускалась богиня.
Збирався народ той круг квітки тії,
Співав їй пісні та водив хороводи
Й з’являлось дівча неймовірної вроди
Із квітки. Схилялись до ніг всі її.
А бу́ла красуня та золотокоса
Утіленням єдності Неба й Землі.
Вони їй свої викладали жалі,
Вона ж їм давала все те, що попросять.
І так воно було віки і віки.
Щороку богиня із неба спускалась,
До нужд і бажань до людських дослухалась
Й верталась на небо до себе…Поки
Не вдерлись у край той злі конкістадори.
Вони не жаліли ні сіл, ні людей.
Від них заховатись не можна ніде.
Текла кров, палали хатини і скоро
Пустелею стати міг дивний той край.
Зібрались старійшини побіля квіту
Та стали богиню спуститись просити,
Хоча і не в час, як було зазвичай.
Та дуже просили і сліз не жаліли,
Бо ж скоро народ весь загинути міг.
Почула богиня, здавалося, їх,
Із неба на землю нещасну ступила,
Вселилася в квітку і та ожила,
Дівчиною золотокосою стала.
Та конкістадори, мов того чекали,
Ховались, напевно, побіля села.
Напали зненацька, старійшин побили,
Весь люд розігнали по джунглях кругом,
До дівчини тої помчали бігом
І міцно за руки її ухопили.
Хоча й не пручалася зовсім вона,
Лиш холодно на тих ідальго дивилась,
Аж їм заховатись від того хотілось.
Але ж для Іспанії то дивина.
А в них капітаном був Санчес Алмеда,
Готовий Тільцю золотому служить,
Теж мріяв багатства і слави зажить,
Та думав, що все то чека попереду.
Нагарбане все в каравели напхали,
Туди ж і дівчину оту потягли.
Аби королю показати везли,
Та щедру за те нагороду чекали.
Тримали в окремій каюті її.
Втомивсь капітан в ту каюту ходити,
Хотів бо дівчину до себе схилити
Аби забаганки утілить свої.
Багаті дарунки весь час обіцяв…
Та дівчина холодно тільки дивилась.
Йому відступитись - одне й залишилось.
Він більше й ногою туди не ступав.
Коли ж у Іспанію вже припливли,
Відкрили каюту, щоб взяти дівчину.
Уздріли сухе стебельце лиш єдине,
Красуню знайти так вони й не змогли.
Усе таємниче, звичайно, ляка.
Злякавсь капітан, раптом ті чужі бо́ги
За злочин із помстою прийдуть до нього.
Тримаючи те стебельце у руках,
Поклявся, що верне ту квітку додому.
І в урну її кришталеву поклав,
І розповідь про ті дива написав.
Та долі земні знані Богу одному.
Не встиг капітан, вмер до того, коли,
В Америку нові пішли каравели…
Голодні ідальго по злато поперли,
Їм долі народів байдужі були.
Бо ж очі засліплював золота блиск.
Куди там до квітки священної тої.
Лежала, пилюкою вкрита густою.
Бо ж конкістадору який з неї зиск?
Аж якось французький ботанік один
У мотлоху порпався й урну натрапив…
І ось уже сходить із нею по трапу,
Надумав ту справу закінчити він.
Чи довго, чи ні та, нарешті, прийшов
Туди, де народ по богині журився.
Старійшин зібрав, перед ними відкрився
Та все розповів, як стебло те знайшов,
Не знаючи, буде в тім користь чи ні.
Старійшини довго гадали, сиділи,
Адже відродити богиню хотіли,
Щасливі щоб знов повернулися дні.
А потім взялися обряди творить,
Як пращури їхні віками творили.
Три дні круг сухого стебельця ходили,
Бажаючи в ньому життя відродить.
Втомилися вже, вже й зневіра в очах,
Здається, не буде нічого із того.
Зреклася богиня народу свойого,
Її не побачити більше… Хоча,
Як третій раз сонце на сході явилось.
І промені перші осяяли світ,
Зненацька ожив давно висохлий цвіт,
Богиня у них перед очі з’явилась.
На мить золота промайнула коса
І щезла… Стебло раптом листям укрилось,
А потім і квіти на ньому розкрились…
Отак відродилась ця дивна краса.
Вернулась, щоб радість приносити в світ.
Мішель же Бегон - губернатор Гіїті,
Що просто кохався в розведенні квітів,
Був тим, на честь кого й назвали той цвіт.

Через океани
з рифів і лагун
їду по банани,
каву та тютюн.

Там, де гори й ріки,
сам не знаю де,
райська Коста-Ріка
українця жде.

На всесвітній карнавал!
Прямо з корабля – на бал!

Приспів:

Коста-Ріка, Коста-Ріка –
справжній рай для чоловіка!
Полум’яні сеньйорити
і блакитні кораблі.

Коста-Ріка, Коста-Ріка –
відшукаю бухту дику.
Вічне сонце, вічне літо,
як кохання на землі!

Огорнулась пристань
в сонця обідок.
Пальма золотиста
тягне в холодок.

Залишу́сь до ранку
зовсім без монет.
Там костеріканки
й стукіт кастаньєт!

Я до вас на карнавал!
Прямо з корабля – на бал!

Приспів.

7 грудня 1997 р., Київ

Ізмалку звик строчити пишні оди,
Бо від хвали липкої - користь, нулик шкоди.
А от сатира - що вогонь в руках.
Тому я лірик. Друзі - за, не проти.


***
Хоча в поезах я - слабак, не гуру,
Але моя солодка партитура.
Чи треба, чи не треба — мажу медом,
Співаючи любовне під бандуру.

***
І хоч мене вважають графоманом -
Строчити чорт зна шо не перестану.
Бо це - солодкий рай. Сьогодні, друзі -
Гавриліади цикл. Усе за планом...

і знов в голові лиш вірші
від об’явлення і до буття
еволюція - cyка, всевишній!
і мінливість-спадковість життя
не час для дощів, час для зливи,
не розплати час - час каяття
життя все таке мінливе
буремне таке життя
і навіть коли все навколо
стрімко летить шкереберть
знай, що було - не найгірше
найгірше попереду - смерть
боротися і перемагати
чи впасти, сказавши "здаюсь!"
є вибір чи вихід, свобода чи грати
і я, мов барвінок, плетусь
сплітаюсь, вплітаюсь, зливаюсь
з потоком таких ось, як я
життя ти таке буремне
коротке таке життя

30-06-2021

Погляд, видивом казковим,
Ваблять літньої пори
То світанки барвінкові,
То вишневі вечори.
Тішить слух постійно зрання,
Мов колись матусі спів, –
І зозулі віщування,
Й цвірінчання горобців.
А цілющі аромати
Різнотрав’я не дають
По ночах спокійно спати
Не лише мені, мабуть.
Бо засмаглою красою
Я хизуюсь не один
Біля річки голубої,
В шумі довгих літніх днин.
01.07.21

В долонях літа ранки й вечори,
Що стежками щодня біжать до бору.
А спіймані тополями вітри,
Толочать жито, утікають з двору.

В обнімку із роменом деревій
Шепочеться із травами на лузі.
Годин щасливих тихий давній стрій
В цвітінні днів, що на вечірнім прузі.

Переплелось усе моє буття
Між вишень і колючої ожини.
Тому й беру ті спогади з життя,
Де я була кохана і дружина.

Любові сік пила із глибини
Коріння, що з землі черпало сили…
Та спогад виникає з давнини,
Де взимку літо я в собі носила.

І навіть у морози і сніги
В мені світив і душу грів мій липень.
Я віддала життю свої борги,
Втрачала голос аж до крику, хрипу.

Ламала у собі оте, чуже,
Що прилипало збоку реп’яхами…
А сьогодення вперто береже
Минуле, із якого робить храми…
30.06.21

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Присувайсь, хто з нуду скніє,
та гукни там дальшого:
ми уславим Євстигнія,
государя нашого!

Уявіть собі картину:
дбалий татко Євстигній
любу донечку Горпину
збути тужиться хутній!

Та не все ладнається, -
царівна не збувається!..

Цар від’їхав від шосейки
до кущів рокитника -
раптом чує соловейка...
Солов’я Розбійника!

І з тих пір - вилазять очі,
грудей міряє об’єм,
пальці в рот кладе - так хоче
засвистіти Солов’єм!

Насваріться віником,
щоб враз не став Розбійником!..

Вдома цар сидить та хниче,
ще й химерить інколи,
а касири та скарбничі
півказни розтринькали!

Вороги прийшли під хату,
потрощили всі шибки -
тут шапкує цар солдату
й пригощає залюбки.

Гнеться в три погибелі,
бо грізні вороги були!..

Цар дивачить без перерви,
кривлячись мармузою,
зранку від недужих нервів
таз насіння злузує.

Вже замучив геть солдата:
все - не так і ще не квит...
Звісно, цар - експлуататор,
дармоїд та паразит!

Це тому він лається,
що з ним ніхто не знається!..

- Цар у нас - кумир загальний,
чулий й доброзичливий!
Ви ж - поводитесь брутально
й взагалі неввічливо!

Заявляю як свідомий
офіційний менестрель!..
- Марно цар тримає вдома
підлабузів-пустомель!

Ви з царем куражитесь,
та від ганьби - підсмажитесь!..

- Як на службі при палатах
збридли макарони нам!
І чому так мало платять
царським охоронникам?!

- А мені на цю крамолу -
наплювати, вір не вір!
От візьму, зречусь престолу,
ув’язнюсь у монастир...

- От цар-батечко сказав,
ледь не всмерть перелякав!

Припинив казитися -
й узявся комизитися!..

(2018)

***
Він змалку не писав нікому оди,
Тому критикувати взяв за моду.
Як псевдоправда в дурня у руках -
Не користь нам дарує, тільки шкоду.

***
Він думав, що великим стане Гуру,
Та злу і підлу має сам натуру.
Чи треба, чи не треба — все повчає -
Ні, не провидець то, а заздрий дурень.

***
Ти не кажи всю правду графоману,
В солодку він увів себе оману -
Хай тішиться у ній — за правду голу
До самих печінок тебе дістане.

30 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Усе нестерпне паламар
Узяв і виніс до дзвіниці
Від Бога в нього справжній дар
Мовляв, притримає, згодиться…

А в цей же час на стенді літ
Усілось щось і чути шурхіт
Можливо кішка, краще б кіт
Віддав би даром бабі Шурі

Наріжний камінь - абсолют
І я скажу вам: - Вдалий слоган
А кішка-кіт надовго тут
…Вже й відспівали в лоні Бога
30.06.2021.

Сипле небо зорі у ставок,
Ангел шепче: - Жінко, в тебе хлопчик...
Раз на вік рождається пророк,
Щоб казати правду людям в очі.

У вустах не мед, а Божий гнів,
За плечима хмара чорних круків...
Чи хотів ним бути? Звісно ж, ні!
Тільки дурень йде на вічні муки.

Знаю все: коли, кого, за що,
Знаю як - ножем або на дибі...
Перетворять рідний край в ніщо
Москвороті земляки-дуліби.

Скверна очищається вогнем,
Байдуж вирізають з серця лезом...
А коли не стане і мене -
Прийде мир. І ця земля воскресне.

А зі Сходу знов повзе орда,
Хоче Україну нашу зжерти...
Бачити майбутнє - це не дар,
А прокляття, гірше за безсмертя.

30.06.2021р.

Світ таки дивакуватий:
Розпогодивсь на шматки...
В Бога я - евакуатор
Теж шматую залюбки…

Чим наш світ не вовча зграя?
Що, і вам не догодив?
Ну тоді звезу до Раю
Із нікуди в нікуди…
29.06.2021.

Ти крадь і крадь… Ти крадь…
Ти бог, ти цар - чинуш
Ікра - бабло - ікра
Облуди княжий муж

А смерть… А смерть… О смерть…
Терпима поки крадеш
В кінці усього - зверть
Нічого не порадиш…

Украв себе з церков…
Хоч й жертував із суми
А острівок ЛЮБОВ
Тонув у водах з сумом

Обкрадені ось-ось
Згуртуються у силі
Негадано, якось…
Не заздрю я вам, милі

До річки не пройти…
До правди не дістатись
І спалені мости -
А що як постріляти???
29.06.2021.

Я знов повернулась
До краю свого і до дому,
Де сині озера очей
У моєї рідні.
В обличчях зустрічних
Шукаю я риси знайомі.
Мене впізнають
І всміхаються щиро мені.

Я чую позаду
Тихенький приглушений шепіт:
- Івана й Марії
Приїхала старша дочка.
І душу проймає
Якийсь несподіваний трепет —
Невпинно тече
Мого роду правічна ріка.

Над верболозами туман,
А в тім тумані верболози.
І неземний якийсь обман,
Де на траві роса, як сльози.

Промінчик вигляне з-за хмар
І крізь туман до нас долине.
Яка краса і скільки чар
В цій зачудованій долині!

Неначе біле молоко
Із-за ріки перетікає.
Завис, мов хмара, над ставком
І ця краса не має краю.

Ми зустрічаєм сонце тут,
Воно осушить роси-сльози.
У травах квіти зацвітуть
І зашепочуть верболози.

О, як же болить
ця роз'ятрена рана,
Немовби встромили
у неї ножі.
Повірить не можу,
міій любий, коханий,
Що ми не з тобою,
що ми вже чужі...

Отам, де вдень світило сонце з неба,
Й ночами зорі падали в траву,
Щасливою летіла я до тебе
Й раділа, що в душі твоїй живу.

Усе мине – і січень цей, і лютий,
Не змінить русло річки течія.
І рада я з тобою поряд бути,
Щаслива тим, що вже тепер твоя.

Спішать роки, міняє колір листя,
Кохання чисте у серцях горить.
І ми удвох з тобою в ріднім місті
Стрічаємо і ранки, й вечори.

Розлетілись вітри на всі сторони білого світу,
Понесли вдалину і дощі, і холодні сніги.
А на серці моїм тепле, сонячне, літечко-літо
І легкі та жадані любовні мої ланцюги.

На нові покоси
Впали білі роси,
Засміявся вітер
І побіг в поля.
Грона у калини,
Що росте під тином,
Соками налиті,
Як моя земля.

Червень добігає
До смерек над плаєм,
До степів херсонських –
Залишив сліди.
Літнє тепле сонце
Всім цілує скроні.
Червоніють вишні,
В зелені сади.

Липень дуже скоро
Зійде на простори.
На земних долонях
Жито дозріва.
Материнка, м’ята
Горнуться до хати.
На леваді пахне
Скошена трава.

З давнини й донині
В нашій Україні
Літо завжди творить
Отакі дива.
Вірять щиро люди -
Хліб уродить всюди.
Силу має сонце,
Урожай, жнива.
29.06.21

А біла лілея
Цвіте під віконцем,
Очі відкриває
Й всміхається сонцю.

І горда, і ніжна
Корону вдягла
Таку білосніжну,
Хлюпнула тепла

Та душу зігріла,
Вже й смутку нема.
Лілея та біла
Цвіте край вікна.

2021 р.

Не посилайся на негайність
Цілодобових різних справ, –
Не пнися з крайності у крайність
Заради видуманих з’яв.
Не трухни злякано зісподу
І зовні вроду не заплям,
Щоб не постати тліном згодом
Моїм здивованим очам.
Коли, здається, удвадцяте
Розмова щира не пішла, –
Не бігай кішкою по хаті
Кудись навіщось від стола.
Якщо уже немає кави,
То завари хоча би чай
І тим напоєм солодкавим
Мене надалі пригощай.
Учись нерадісно всміхатись,
Коли невесело тобі, –
І будь завжди сестрою брату,
Хоч це нелегко, далебі…
29.06.21

"Але" з останньої сльози
спаде краплинкою роси.
На противагу почуттям
і протиріччям тут і там.
Та неоправдано "але"
з великого мале.

~ 1990 р.