На батьківщину виберешся. Геж,
з поверненням. Заваж в своїй манері,
до кого тепер в друзі попадеш,
і чи кому потрібен? До вечері

купи собі солодкого вина,
сядь до вікна, оговтуйся потроху:
у всім твоя, одна твоя вина,
от і гаразд. І дякувати Богу.

Як добре, що немає уз і скріп,
як добре, що нема у чім винитись,
як добре, що ніхто тебе по гріб
любити не давав собі обітниць.

Як добре, що ніколи у пітьму
чиясь рука тебе не проводжала,
як добре в цілім світі одному
іти у ніч від гомону вокзалу.

Як хороше, поквапно в ніч руша,
піймати в маячні себе самітній
і подиві, як зважено душа
заздалегідь піклується про зміни.




--------------------------

На білому аркуші рими довільно
малюю... стираю...малюю...стираю...
І скрапують коми із пензля повільно,
рядки відпускаю у простір, як зграю.
Ніч порухом денним лягає на плечі,
туманні кужелі пряде із безсоння.
Збираю докупи слова, наче речі
розкидані в спальні - гармидер у скронях.
Безладдя.. сум'яття... содом... веремія.
Кульгає Пегас, а бувало і гірше.
Натхненні пейзажі писати не вмію.
Усе, що в думках - не вмістилось у вірші.

27.09.2020р.

Осіння злива за вікном
змиває бруд сумного літа
і у омитім, чистім світі
кохання уп‘ємось вином!

Відоме лише одне місце позбавлення волі.
Серце, і тільки серце.
Оволодіти собою неможливо,
а воно так і підштовхує
своїми імпульсивними вдарами до прірви.
Лишається хоча б приховати те,
яким серце є насправді.
Може, тоді воно хоча б на недовго
заспокоїться…
і не розповість вам більше нічого.

18 травня , 8 червня 1997 р., Богдани́, Київ

Коли в минулому житті
були ми козаками,
напевне ангели святі
орудували нами.
Бо лупцювали татарву
і турка-яничара,
ішли походом на Москву,
на ляха у Варшаву.

Якби нам Хмеля, Богуна,
Сірка чи Кривоноса,
то не шукав би сатана
раба і малороса.
А так – спливає угорі
усе лайно кошари...
Ведуть сліпі поводирі
баранячу отару.

Колись наївна і свята,
а нині сіра простота
рішає долю краю,
коли вивищує шута,
в якого голова пуста
й світогляду немає.

09/20

Журою осінь у душі лунає,
І позолоту витирає небуття,
За обріями доля заховає
Багряні кольори минулого життя.

Танцює листя у пориві вітру,
Літає високо і падає в піке,
Закінчує у фільмі осінь титри,
Але кіно розпочинаючи нове.

Гарячі фарби, золоті нюанси
Дощами долі забирає течія.
У вимірі, міняючи баланси,
Уже очікує зимова колія.
2020

Пололи ми із мамою город,
Бо трохи бур’яну понаростало,
Мишій, щириця голови підняли
Та молочай пробився і осот.
Полізла молоденька лобода,
Березка вже стелитися поча́ла.
Ми бур’яни ті сапами рубали,
Аби не залишилось і сліда.
Я намагавсь від мами не відстать,
Але доволі скоро притомився,
Спинився й на березку задивився,
Що почала картоплю обплітать.
Цікава квітка, все-таки вона,
Хоч і бур’ян, а вигляд гарний має,
Біло-рожевим цвітом розцвітає.
То стелеться, якщо росте одна,
То в’ється, як рослину іншу стріне,
По ній повзе швиденько догори.
Нічної закривається пори
Та на погодні реагує зміни:
Перед дощем теж цвіт свій закрива.
Так научив мене давно вже тато
Погоду по прикметах визначати.
А я запам’ятав його слова.
А от цікаво, чому це колись
Березкою рослину цю назвали?
З березою єдна їх зовсім мало:
І цвіт не той, і зовсім інший лист.
Рішив про те матусю запитать.
Вона ж таке, мабуть, повинна знати.
Та й не мені ж одному спочивати,
Хай і вона спочине хвилин п’ять.
Почувши, що цікавило мене,
Матуся стала, на держак обперлась,
Від поту швидко краєм хустки втерлась,
Бо ж спека, вітерець і не війне.
- Чому берізка? – мовила вона,-
О, то була історія вже давня.
Я від бабусі чула у останнє…
Жила на світі дівчина одна…
Ні-ні, не так… Раніш берізка звалась
Бересткою. Народ перекрутив.
Хтось не дочув, а хтось не зрозумів.
Тож назва перша з часом помінялась.
Так от… Жило-було одне село.
Таке собі – не бідне й не багате.
Таких у ті часи було багато.
Як і усі тоді з землі жило.
Робили в полі, часом торгували,
Везли добро на ярмарок своє
І продавали, що у кого є.
Якусь копійку додаткову мали.
Одружувались, діточки росли…
Все, як звичайно… Що там і казати…
Якось вночі постукала до хати
Одної якась дівчина. Були
У ті часи гостинніші, неначе.
Як стука подорожній – то пусти.
Колись до когось стукатимеш ти
Й тобі відчинять, за добро віддячать.
Та дівчина ще зовсім молода
Заночувала та і залишилась,
Сказала: жити в місті утомилась…
Сама ж незвично якось вигляда.
Здається, і нема нічого в ній
Та чоловічий погляд привертає.
Коли іде, роботу всяк кидає
І відвести не може погляд свій.
Як її звали – хто там пам’ята.
У ті часи ім’я не надто важить.
Як особливе в комусь хтось завважить
Й пристане до людини назва та.
Пізніше стане прізвищем воно,
Бо так людей простіше розрізняти.
Тож вже забулось, як дівчину звати,
Запам’яталося лише одно,
Що із Берестя прибула вона,
Так в ті часи Брест білоруський звався.
Тоді ще українським він вважався.
Пройшла селом така от новина
Й Бересткою дівчину стали звати…
Тож прижилась вона у хаті тій.
Та сохли парубки уже по ній
Та і жонатим не давала спати.
І небагато ще часу пройшло,
Як поповзли чутки, як то буває,
Жінки завжди що розповісти мають
Аби підняти на вухах село.
Мовляв, зманила чоловіка та
І він живе із дівкою тією.
- «Повійниця!»- кидали вслід за нею.
До речі, назва ця через літа
У деяких місцинах збереглася
І там берізку називають так…
Тут мама зупинилася однак
І фарбою червоною взялася,
Немов сказала щось не те зовсім
І язика невчасно прикусила…
Помо́вчала і знов заговорила:
- Чи так, чи ні казалося, утім
Селом Берестка павою ходила,
Обнови в неї ледве не щодня,
Ледь поносила і уже міня.
Де брала? Бо ж нічого не робила.
А чоловік, що з нею жив, хирів.
Возив на торг усе аби продати,
Якусь обнову дівчині придбати.
Аж поки зовсім все продав, збіднів.
Вона ж частіш виходила в село
Та парубкам заклично так всміхалась
І потай вже з одним із них стрічалась.
Добра у нього більше всіх було.
Тож незабаром кинула вона
Той дім, в якому перше проживала
І в парубка отого жити стала.
І знову кожен день, як новина –
Берестка ходить у новій обнові.
«Бач, як її той дурень одяга!»
«Щодень на торг з товаром сновига!»-
Ділилися жінки про неї знову.
Та час минув і парубок лишивсь
Ні з чим, бо геть усе устиг продати
Аби її, як пані одягати.
І від роботи, й від кохання звівсь.
Вона ж уже на інших погляда,
Шукає, з кого може добре мати.
Знов перебралась до другої хати,
А з нею перебралась і біда…
Отак вона роками і жила,
Добро чиєсь по вітрові пускала
І все її «кохання» пропадало.
Дивись, уже і іншого знайшла…
Але з часом зістарілась вона,
Ніхто на неї вже не задивлявся,
Жила в будинку, який їй зостався
З останнього «кохання». Вже одна…
Прикраси продавала, що колись
Чоловіки для неї купували.
На хліб й до хліба з того вона мала.
Бува, із односельців хтось діливсь.
Незчулась, як і смерть її прийшла.
Зібралися сусіди, поховали,
Незлим та тихим словом пригадали…
Із часом вже й забутися б могла.
Та на могилі виросла її
Така от квітка, що раніш не знали.
Чи то насіння з ві́трами примчало,
Чи пта́шки принесли в дзьобах своїх.
А, може, й справді, як казав народ:
То проросла тієї жінки доля.
Та незабаром рознеслась по полю,
Розсіялася від її «щедрот».
Тепер рослинам жити не дає.
Як вчепиться, то сили відбирає
Так, що та бідна ледве не вмирає,
Березці все поживне віддає.
Так, що рубай синочку, не лінуйсь
Аби картоплю нашу врятувати.
То буде з чим нам зиму зимувати.
А я, тим часом, за осот візьмусь.

Стежкою курною ,
Поруч з водоспадом,
Скачуть два ковбої,
Погоня позаду.

Розбишацька зграя
Дже зла і грізна,
Ліс хоч і ховає,
Та погоня близько!

Друзі, мов зозулі,
В піднебісся звились,
Разом підстрибнули,
За гілки схопились.

Аж дрижать гілляки...
Дружно, в одностроях
Скачуть розбишаки -
Не знайшли ковбоїв.

"На гілках висіти
Тяжко мені, друже,
Що ж його робити,
Хто же допоможе?" -

"Не шукай, вар'яте,
На тополі груші -
Ти коня з собою
Утягнув, стрибнувши!

Відпусти тварину,
Акробат великий,
Зі стремен швиденько
Чоботи висмикуй!"

Хто сказав, що їстоньки нема?
Краще би подякували владі.
Наварила борщику кума,
Шкварочками день пахтить у хаті.

А дружина ріже ковбасу,
Доня кришить шинку на салатик.
Я ж - гастрономічний телесун
І гурман (це правда, а не жарти!).

Пенсія - чудова! О--го-го!
Тисячі зо дві (у жінки менша).
Вистача на все! І ти приходь,
За столом сьогодні будеш першим.

Будуть марципани, ескалоп,
Краби, пересипані кав'яром
...жінка "Лусь!" варехою у лоб,
Як гарикне: - Діду! Годі спати!

Йди по хрін і редьку на город,
Бо голодним будеш до вечері!
Отака от музика без нот,
Лиш у снах я лютий ненажера.

29.09.2020 р.

Обидві в нього досьогодні в серці.
Перша увійшла тоді,
Як друга ще під стіл ходила.
Мабуть, Всевишній послав був першу,
Аби відтоді носив він образ Діви Пречистої.
Не для якихось там плотських утіх,
А лиш як недосяжну муку-мрію.
Таке не новина. Таке уже було,
Відколи чоловік на світ з’явився.
Греки назвали Музою її.
Та відки підлітку було про теє знати?
І тому мучивсь він: оспівував її
І ревнував навіть до подруг...
Не знала і вона, що Музою була.
За іншого пішла і народила діток.
Тільки тоді він схаменувсь
І поклав край своєму парубоцтву.
І хоч тепер його вже надихала інша Муза,
Не забував і ту, що стільки літ зоріла.
За посестру стала вона.
І її муки стали його мукою.
І святотатством він ненависть назвав би,
Якби посміла закрастись в його серце.

Як не добивайся тої волі,
а за неї треба воювати,
спекатися юди на престолі –
осліпити очі окупанта.

Іч, яка комедія? І досі
ситі комуняки – ревізори,
а свої у дошку прокурори
є те саме, що і мафіозі.

Ну яке у біса перемир’я
із ордою, що не знає Бога?
Вискубаємо орляче пір’я,
отоді і буде перемога.

Ну які угоди із чортами?
І яка Європа нам поможе,
поки на чолі із єрмаками
в офісі – агенція ворожа?

Нафіґ ці лукаві людолови,
ці куми диявола по вірі,
палачі ідеї, волі, мови,
хижі звірі у овечій шкірі?

Та у влади інші є ізгої.
У її прицілі: «майдануті»,
волонтери, укри,
            ...звіробої!

Та – нічого...
             Якось має бути,
поки незахищені герої
захищають           світові
                   редути.
09.2020

Надворі та в житті нашому осінь,
Її стежками ми йдемо удвох.
То ж щиросердно ми одного просим,
Щоб трішки ще здоров"я дав нам Бог.

Щоби могли ми вранці прокидатись
І бачити осінніх днів красу
Та насолоджуватись нею до останку,
Жити й творити - в цьому наша суть.

А ще любити, вірити, кохати,
Ці почуття у душах берегти.
Наші роки - найбільшеє багатство,
Я є у тебе, а у мене ти.

2020 р.

Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
Вона відпочила в тайзі на картині,
де грають ведмеді і риють свині.

Ледь-ледь посміхнувшись беззубим ротом,
вона обтіклася холодним потом,
сльозу проковтнула й спитала нишком:
«Скажитє, мужчіна, і ето Шишкін?»

Я їй відповів, що музей закриваю
і більше про Шишкіна ніц не знаю.

29 серпня 1996 р., Київ

Сумує земля за володарем,
Розумним, дбайливим господарем!
Нарешті звільнилась з колгоспу,
Що був руйнівним тягарем….








© 09/2020

Приніс лілеї
юнак дівчині,
зіниці в неї -
волошки сині.

У них поглянув,
враз оженюся.
Любив Оксану,
тепер Марусю.

Шукав чар-зілля,
дурман у житі,
щоб до весілля
приворожити.

А їй не любий,
його не хоче -
звабливі губи,
зрадливі очі.

Блукала полем,
межа тоненька.
Джерельна доля,
казала ненька,

не в тихій гречці
а біля хати,
взір на сорочці
не відіпрати.

Не вишивала -
навмисно чорним,
лиш Ярослава
до серця горне.

Яскраве сонце
здалека видко,
душі не рветься
багряна нитка.

З ним на край світу
у щасті й горі.
Любов не літо -
глибоке море!

Душевна пісня,
що серце гріє,
зоря вечірня,
крилата мрія.

24.09.2020р.

За поетами плаче тюрма,
у якій їх орда катувала
ні за що, аби ми пам’ятали, –
за поетами плаче тюрма.

Хай за себе радіє юрма,
що і нині у роки навали
за поетами плаче тюрма,
у якій їх орда катувала.

09/20

Античний стиль, підковою споруда,
З рослинами дві вази кам`яні.
Приходять, зупиняються там люди –
Привабливо джерельце жебонить.

Не вірив, що збудована недавно
Сіренька, «старовинна» ця стіна.
Дзвенить там срібнострумінь, як струна,
І сльози-перли ллються неугавно.

У три потоки падають вони…
Спинися, перехожий, в літню спеку,
Бо подолав дорогу ти далеку,
І спрагу тут свою задовольни.

Осанна будівничим. Двісті з гаком
Оцій споруді літ, напевне б, дав.
Збудована із бездоганним смаком –
Нема ще й півстоліття. А вода!

Яка вона! Скуштуйте неодмінно –
Цілюща, і солодка, і жива.
Все на цямрину кам`янисту плине,
З людським здоров`ям творячи дива.
*
12 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чарівно в тиші линули слова,
у келиху іскрилося мартіні…
Ти сяяла мов квітка польова,
зітхала тихо скрипка Паганіні.

А час стікав краплинами хвилин
по склу буття у дощову погоду.
Осіннім вітром линув часоплин,
і відтіняв твою небесну вроду.

В розпущене волосся до плечей
вплітались звуки зірково́го джазу…
Космічний погляд лагідних очей
на відстані доводив до екстазу!

По вірі кожному дано
і хрест животворящий,
і мрії золоте руно,
і безкоштовне щастя.

Скорботи втрати, туги щем
і потрясіння зливи.
Гордині грізне сонмище
у помислах спесивих.

По вірі зрушиш гори ти
і по воді пройдешся.
Розв'яжеш вузол самоти
на стислім денці серця.

Збудуєш храм в душі своїй,
аж до небес лілових,
і не впадеш у чорторий
у березневу повінь.

Здолаєш, зла смертельний гріх
на пласі сповідання.
На крилах янгола для всіх
несе Господь - світання.

28.09.2020р.

Червоні прапори – і прапори "Пори"!
Гранітний Ленін – Золота Софія!
Комуністичне "геть!" з безбожної юрби –
ламається об "так!", що вільним вітром віє!

Нащадки вбивців пруть, нена́висть несучи,
з прокляттям жертв двадцятого століття!
Це шлях в еСеРеСеР! Їх горло верещить:
за табірний совок і скрізь колюче дріття!

Та в Україні більш цей номер не пройде́!
Ці трюки нашу юнь дивують і лякають!
Їх глиняний коло́с упав – і пропаде!
Процеси нюрнберґські на більшовизм чекають!

Понеділок, 7 листопада 2005 р., Богдани́

Піщані ці горби, ці зарослі сосни.
Сльотаві весни тут і сиро восени.
На вітрі море стріпує оборки
свої знебарвлені, а зі сусідніх дач
то діти часом зайдуться уплач,
то звискне Лємешев зі тупленої голки.

Відмілини полин, зогнилий очерет.
Йде мати-одиначка; зі штахет
прання знімає. Часом кочет рипне:
то пасинок природи, хмурий фінн,
пливе свій невід вибрати з глибин,
та в сіть пороблену не йде рибина.

Тут мева знизиться, майне отам баклан.
То, з алюмінію аероплан,
доречніш лонам хмар, ніж птичі веремії,
пливе до півночі, де байдикує швед,
сирою губкою, чий сірий силует
за лона прісні не корить стихії.

Тут узірцями обрію, з води
приступними стають покинуті форти.
Тут і самітня парусина яхти,
хоча і креслить далечі лазур,
покревницею бачиться не бур,
а – заболоченого гирла Лахти.

І око, звикле до зникання тіл
по мірі відстані, собі наділ
угадує – де тілу дати ради
не випадає, де утрат не жаль:
бо неосяжнішою видається даль
перед пропажею, ніж вид утрати.

Коли помру, хай і мене сюди
перенесуть. Нікому я біди
не скою, як і ріні – хвиля гожа.
Обіймів лагідніш, тугіш клешні
немає инде втікачу й ніжніш, ані
безгрішніш, ані запраніше ложа.




--------------------------------

О! Я сумую без твоїх листів.
Сумую, бо довірилась неспокою.
Очікування річкою глибокою
Пливу поміж розведених мостів.

Іти водою легше,ніж плисти-
Супротив менший страху і невіри-
Як я сумую глибоко, без міри,
Як без повітря риб*ячі роти.

Чи можу я дозволити, чи ні
Таку незнану розкіш листування
Без правил, без пробілів, кодування,
Без остраху розгойданих човнів?

Сьогодні встали рано з дідусем,
Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
Наготували в торбинки усе.
Хоч і весна та ще тепленько вбрались,
Поснідали та й хутко подались,
Щоб повернутись встигнуть до обіду.
Шлях по травичці по м’якій стеливсь,
Що пригиналась до землі по сліду.
Ліс нас пташиним гамором зустрів,
Я йшов та розрізнити намагався.
Дідусь же попереду мене брів
Та до усього пильно приглядався.
Шукав він трави й квіти, що якраз
Збирати треба (знає він, що робить).
До нього всі приходять повсякчас
За ліками від всякої хвороби.
Він і мене потроху приуча,
Розказує: коли, де й що збирати.
Я трохи й розбиратися почав,
Хоч, звісно, знаю зовсім не багато.
Сорока десь озвалася нараз,
Мабуть, почула, що чужі у лісі.
Це вона точно сповіща про нас.
І гамір стих… От страхопуда бісів!
Я озирнувся – де ж вона сидить,
Що нас змогла побачити здалека.
Ах, он вона, клятуща, скрекотить!
На дуба її винесла нелегка.
Аж тут дідусь: - Онучку, йди сюди!
Я покажу тобі цікаву штуку.
Сороку кинув та й подавсь туди,
Освоювати знахарську науку.
Дідусь попід горіхом зупинивсь
І щось в траві там пильно видивлявся.
Я підійшов, а він : - Ось подивись.
Ти ще з таким, мабуть, не зустрічався.
З-під листя тогорічного й трави
Якась незнана квітка виглядала.
Я ароматні запахи вловив,
Які вона навколо роздавала.
На стебельці усіяно квіток,
Нанизано, мов дзвоники рожеві.
Дрібних кружляє різних комашок
Навколо них та ще й джмелі важенні.
- Дивись, онучку, бо цей цвіт такий –
Лиш пару тижнів відцвіте й немає,
Сховається в підземний сховок свій,
Тоді уже його попошукаєш.
Вона отруйна… Так, що не чіпай.
Я сам зберу…. Якраз пора настала.
А помага від раку, пам’ятай,
Лікує і других хвороб чимало.
- А як же зветься диво це нове?
- Та як народ його не називає:
І хрест-трава, і цар-трава зове,
Семіугодник ще він назву має.
Чешуйник, можна в декого почуть,
Трава мишина, боровець, іно́ді
Ще виноградом земляним зовуть
І, навіть, потаєнниця. В народі
Багато назв, але частіш всього
Петровий хрест рослину називають.
- А чому саме так зовуть його?
- Бо, як його коріння виривають,
Воно росте у вигляді хреста…
Галузиться хрестом у різні боки.
- Чому Петрів? – дідуся я спитав.
- Ну, кажуть, що колись, в далекі роки
Петра розп’яли на хресті такім…
Того, що браму в рай охороняє.
Він був поміж апостолів одним.
Можливо, так, можливо, ні – не знаю.
Бо чув від діда інше я колись
Про те, чому цей цвіт так дивно зветься…
Онучку, ти уважно придивись,
Можливо, ще зустріти доведеться.
А я тим часом квіточок нарву
Та ще коріння трохи накопаю.
Бо оці квіти скоро відживуть.
Ти ж бачиш – листя взагалі не мають.
Насправді – це рослина – паразит.
В чуже коріння вчепиться й жирує.
Лиш навесні прогляне в білий світ,
І під землею цілий рік гарує.
Росте, з дерев всі соки випива,
Там, під землею сили набирає.
До пів центнера вироста бува…
А звідки назва? Добре пам’ятаю,
Як мій дідусь мені розповідав
Одну легенду чи то байку, може
Про те, звідкіль цей хрест Петрів постав.
Я й досі пам’ятаю слово кожне,
Так ця легенда вразила мене…
Колись село стояло попід лісом,
Коли хто їде шляхом – не мине.
Жили там люди-землероби, звісно.
Одна сім’я в селі тому жила.
Про неї всяк поважно одзивався:
І жінка працьовитою була,
І чоловік роботи не цурався.
Тож було і у полі, і в дворі….
Одне погано – що дітей не мали.
У всіх вже місця мало дітворі,
А ці іще й одного не надбали.
Й молилися, й до знахарів ішли,
Вона уже і плакала ночами…
Аж якось (вже й не молоді були)
Вона відчула – скоро стане мама.
Ото уже їм радості з того….
Як строк прийшов - то сина народила.
Петром в честь діда нарекли його.
І вже ж носились, так його любили.
Він ледве хлипне, вони тут як тут.
Не дай то Бог, якщо іще й заплаче.
Ледь не поклони біля нього б’ють,
Нікого крім Петра свого не бачать.
А він росте, неначе із води,
Вони навколо нього метушаться:
«Туди, синочку, краще не ходи…
Тобі ще рано братися до праці».
Самі ж працюють, б’ються, аби він
Мав що вдягти, та що смачне поїсти.
І день, і ніч не розгинають спин,
Немає часу, навіть, і присісти.
Вже син і батька зростом перегнав,
А все маленький, все не до роботи.
Вже звик, що хтось за нього працював,
Йому ж до того не було охоти.
Проспить пів дня, на лавці посидить
Та і горлає : - Мамо, їсти дайте!
Вже люди почали їм говорить:
- Та ж ви синка до праці приучайте!
А ті: - Ще рано. Та ж воно мале.
Нехай ще трохи підросте, змужніє.
Хтось, може, і повчив би їх, але…
В чужу сім’ю хто ж влазити посміє.
Отак і виріс, вибехкав синок.
Уже пора й женитися настала.
Вже мати придивляється одно,
Кому б вона синка свого віддала.
Така, щоб працьовитою була
І щоб Петру не надто дорікала.
Хоча з дівчат нікого із села
Вона до свого сина не рівняла.
Та і яка б за ледаря пішла.
Всі ж добре знали, що воно за птиця.
Тож мати десь в чужім селі знайшла
Сирітку, працьовиту молодицю.
Поставили і хату молодим,
І шмат землі одрізали чималий.
Та батько всім опікувався тим,
А вдома мати бігла, помагала.
Два господарства вже тепер тягли,
А син не брався й за холодну воду.
Невісткою вдоволені були,
Бо синові вона, здається, годить.
А він сидить та чухає живіт:
- Який мій хрест? Важкий мій хрест!- зітхає.-
На світі вже живу багато літ,
Але не все, чого хотів би, маю…
З тяжкої праці матінка злягла.
А через рік і батечка не стало.
Тяглася жінка, як лише могла,
І в полі, і удома працювала.
Усе годила ледарю тому.
Та, врешті, і сама зійшла в могилу.
А як же йому жити одному?
Він же ледачий та іще й невмілий.
Лише сидить про хрест тяжкий зітха.
І як йому його нести одному?
Чому до нього доля так лиха?
На світі не потрібен він нікому.
Знайшлася, правда, на селі одна,
На господарство чимале зманилась.
Та запряглася, кажуть, як дурна.
За рік до невпізнаності змінилась.
Лиш очі залишилися одні,
Бо ж дні і ночі мусила робити.
А він то спав, то сонний чуманів,
Хотів лише поїсти та попити.
Коли і цю жону в могилу звів,
Устиг із неї висмоктати соки,
Знов про свій хрест тяжкий заговорив,
Який несе він вже багато років.
Зітхав, зітхав, від голоду марнів,
Бо ж не умів і їсти зготувати.
Ніхто ж за ним глядіти не хотів.
Тут і своїх проблем у всіх багато.
Так скоро він від голоду й помер.
Душа на небо піднялась поволі.
Зустрів її святий Петро тепер,
Проглянув пильно книгу його долі
І мовив: - Ти прожив, як паразит,
З батьків, жінок ти висмоктав всі соки.
Тож повертайся знову у цей світ,
Живи так далі, аж до часу, поки
Навчишся не лише про себе дбать,
Але корисним і для інших бути.
Людиною тоді знов зможеш стать…
Останнє, що Петро устиг почути –
Як голос незнайомий пробасив:
- Хотів ти легший хрест собі дістати?!
Ну, що ж, Петро, оце твій хрест. Неси!
І довелось Петру цим квітом стати.

Страшні аварії в повітрі.
Перелік їх значний, на жаль.
Та тільки інколи Всевишній
спасіння надсилає сам.

Кому? Коли? Це вибірковість?
Чи доленосний часу збіг?
Не віриться у випадковість.
Смертельний вчора був політ.

Їх двадцять сім у екіпажі.
Дорослі й двадцять юнаків.
Курсанти й вчителі зі стажем.
Та врятувався лиш один.

Один! Який, так відчайдушно
гасити полум’я почав!
Товаришу на поміч дійсно
він кинувся, хоча не знав,

що буде далі! Ці хвилини...
у вічну переходять мить...
Обрав Господь одну людину.
Він долю кожному вершить.

26.09.2020
Свідоцтво про публікацію №120092705276

У мене муза – незвичайна діва,
що може сотворить немало дива,
а інколи десь забреде надовго,
і днем з вогнем не знайдеш її томну.

Вона зненацька може заявитись
та так невчасно, що не дасть помитись.
Буває ще на горщику впіймає,
сидить десь поряд і не заважає.

А то прилипне прямо у авто,
ніщо їй не завада і ніхто.
Зненацька щоб не втрапити і халепу –
мерщій на гальма, краще ніж до склепу.

А інколи піймає за обідом
чи на балконі, як милуюсь видом.
До теплої буває ванни влізе,
тоді корито стане як валіза.

Вночі вона немовби чорна кішка
поладилась залазити у ліжко.
Шмигне під ковдру і собі дрімає,
а в мене сну до ранку вже немає.

Та хоче досадити ще мені –
припреться боса прямо уві сні.
Який тоді там в біса відпочинок,
хвать олівець і пишеш на починок.

А завітаєш лиш до інтернету,
вона хитрюга суне по паркету.
Їй все одно, вірша ти пишеш, пулю,
завжди тримає у кишені дулю…

Не дасть спокійно глянути кіно
чи партію у шахи, доміно.
Та і цього здається їй замало,
учора в ополонку завітала!

Не встиг пірнути у холодну воду,
вона вже тут, хоч і не знала броду.
Мороз такий, що пальці задубіли,
та музі геть нема до того діла.

Прийшлося все навіяне потому
нести в „макітрі“ до самого додому.
Родилася така вже „Гра ілюзій“,
донині не позбувся всіх конфузів.

З тих пір готовий завше я до бою,
бо ноута ношу завжди з собою!

У великих будяках під широким листом
Їжачок малий сховавсь, все пихтить і свище.
Кілька кроків лиш ступив - примостився зручно,
Небезпеку він почув,у клубок згорнувся.
Не зачепить вже ніхто їжачка під листям,
А ні злющий сірий вовк, а ні лиска хитра.

2020 р.

Стріла летіла
Убити не хотіла.
Поранити не хотіла
Налякати не хотіла.

А налякала.
А поранила.
А вбила.

Стріляла людина.
Людина бачила ціль.

Живу.

16 січня 1994 р., Київ

Тендітно-мила і струнка
крокує жваво по алеї,
тримає зонт її рука –
земна, прекрасна галатея.

Чарівна осінь навкруги,
кружляє в танці жовте листя –
відлуння літньої жаги,
руде, червоне, золотисте…

Дощу симфонія звучить
під перестук її підборів
і не змовкає ні на мить
стакато у осіннім хорі.

Троянди зачекалися на тебе
у кришталевій вазі, на столі,
і з вишини в Інгул упало небо,
а ранками уже бракує слів…

Нагадує про тебе, моя мила,
мартіні келих, лишений цукат,
вчорашній запах, люба, твого тіла,
твого волосся ніжний аромат…

Неприбраним стоїть і досі ліжко,
здається вже десятки довгих літ…
Усе чекає на твою усмішку –
картини, книги, ружі, навіть кіт!.

Жила у Римі дівчина Тарпея,
Що мріяла прославитися чимсь.
І злота блиск – це щось було для неї –
Дурне дівчисько – краще не дивись.

Даремно пестиш ним уяву хвору,
І мрієш ти про нього кожну мить.
Воно блищить лише тобі на горе…
Та грішного бажання не спинить.

Рим заснували злодії, бандити…
Ромул і Рем очолювали їх.
Жінок не мали й хіть удовольнити
Бажання те подвигнуло на гріх.

І влаштували ігрища святкові
На честь морського Бога Нептуна.
Й своїм облесним запросили словом
З жінками йти – сусідів сабінян.

І ті прийшли довірливо на свято,
На підступ не чекаючи ніяк.
Дочок, дружин зуміли відібрати
Ватаги римлян – злих заводіяк.

І сабіняни, як один повстали,
Щоб покарати злодіїв гидких.
На лівих, на руках вони всі мали
Прикраси із браслетів золотих.

Тарпея з римлян – донька полководця –
На золото пожадлива була.
І Рим, і батька зрадила та доця,
Як огорнула темряви імла.

За золоті браслети, ох, Тарпеє,
Міські ворота відчинила ти.
Прикраси чарівні летіли в неї,
Та полетіли й воїнів щити.

І від щитів ударів полягла ти,
Тобі зневагу воїни несуть.
Страшна покари Божої ця суть –
За зраду і зажерливість розплата.

11 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Хрести… Беруть хрести на свої плечі люди.
І мріють, аби ноша легшою була,
Аби її не змінювала доля дуже,
А ще дорогою по рівному вела.

Вони воліють, оминаючи підйоми,
Жадану нішу полонити у житті.
Кому потрібні болі і судоми,
Щоб на вершині бачити свої хрести?

Коли усе поволі лине течією,
Без дії вітру у полоні марноти.
Душа не думає, що буде за межею,
І ношу долі обертає у плоти.

Але є ті, які воліли іти далі,
І не обмінювали долю на медалі,
Долаючи нові висоти у собі.
І оминаючи у суєті печалі,
Не утішалися дещицею моралі,
Свої хрести не залишили марноті.
2020

Чим пахнуть ранки? Росами зірниць
і молоком туманів на світанні,
і глибиною погляду зіниць
твоїх очей, наповнених коханням.

Чим пахне день, що з ночі постає
на обрії ранковою зорею?
Пташиним співом, що єство своє
натхненно сіє ранком над землею.

Твоє волосся манить чебрецем
із домішкою рути і любистку…
Підносячись над щастя острівцем,
дарує сонце нам надії вістку!

І
Чи ризи одягаємо, чи рясу,
однакова картина житія,
в якому пізнаю себе і я...
..............................................
Долаючи нові космічні траси,.
у безмірі енергії і маси
пливе terra incognita моя.

ІІ
У просторі на три координати
ніяка сила не лякає нас
і можна жити, а не існувати,
якщо не брати до уваги час.

Але чи є початок у безмежжі
або кінець у вічної душі,
коли немає сущому межі?

У полум’ї космічної пожежі,
які не наряджаємо одежі,
усе одно щезають міражі.

ІІІ
Усе суєтне перейде у Лету –
і сила духу, і душа поета,
і образи його ікон та муз...
оази віри: храми, мінарети
Його обітованої планети
у вічній еманації – Ісус.

В часописі лише Один існує,
чиє ім’я не поминали всує,
але ще боїмося, що позве
на Божий суд, адже у нас живе
той деміург, який усе руйнує,
аби на світ явилося нове.

09.2020

- Там болить а там пече -
подруга жаліється:
то викручує плече,
то щемить голівонька.
Ноги ватні, хоч не встань,
і не йди нікуди.

- То чому ж про тебе, Мань,
вже пліткують люди?
В понеділок за ставком
ти була з Іваном,
у вівторок із Петром,
в середу з Степаном.
Бачили тебе в четвер
з Василем, так близько!

- Щоб тим людям хтось запер
рота і очиська!!!
Хай їм грець, немає мови,
от - ядучі гади.
Орган лиш один здоровий,
а вони ще й заздрять!
25.09.2020р.

Коли ти вказуєш іти на північ –
я вже на півдні попри все!
Коли вже й захід мружиш сонним оком –
я свій світанок маю тут, на сході!
Коли твій силует аж десь на пляжі
з піску стримить обвугленим плечем –
я ще не твій, але вже мчу крізь щем…

Маршрутами і коридорами вагань,
чи зволіканнями трасуючи безодні,
нам збито капсулі на кожному патроні!
Я знищу все! Крім тебе! На безсонні!
На цім снобродстві, вталеному в сон
твого далекого розчуленого тіла!
Усе, крім тебе, моя зоре мила!

Ми вичерпали ризику ліміт.
Ми – компасу струнка́ подвійна стрілка.
Північний захід і південний схід…
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.
І для бджоли душа – ніяк – не вулик.
Лише для нас початок – то кінець.

27 квітня 2003 р., Київ

Доспілі яблука в саду,
Зриває з віт моя онука.
У вересневому меду
Слова загусли без принуки.

Мовчать, затаєні в душі,
Від цих небес, від щастя світу.
Ступаю прямо в спориші,
Сердечно дякуючи літу.

За сонечко і за тепло,
За життєдайну повінь цвіту,
За все, що в осінь перейшло,
І врожаями порадіти.

Доспілі яблука в саду,
Зриває з віт моя онука…
04.09.20

А ми ще вірим дотепер
В неукраїнського Ісуса.
І забуваєм, хто помер
За Україну саме. Стуса.

Простого хлопця, Василя,
Що виріс поряд, в Україні,
Якому рідна ця земля
Була і дорога, й єдина.

За неї вірші й молитви,
Страшна в’язниця – теж за неї.
За кожну квітку сон-трави,
Кульбабу, неземну лілею.

За слово мамине в саду,
І колискову в тихий вечір.
Усе це щастя на біду
Лягло Василькові на плечі.

На серце синове лягли
І біль, і сльози України.
Тому і вороги взяли
Його життя одне-єдине.

Щоб не горіло й не вело
Народ на захист від чужинців.
Засипали і джерело,
Щоб не пили там українці.

Щоби забули Василя
Ліси і небо, сонце й ріки.
Але не втратила земля
Його слова, які довіку

Ітимуть через всі часи,
Світитимуть зорею з неба.
Повторять інші голоси
Його слова уже для себе.
04.09.20

Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам’ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні, –
Де слово – подув, а не смисл,
Теж тільки пам’ять.
Не чує. Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді: не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
(Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка),
То розкажу, про що кіфара грає
«Чи варта пісня життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління, – ватра,
Коли воно не жарти, –
Варте бодай одної пісні».

Чоловіку мало мати все,
що не заборонено мораллю,
і якщо наліво понесе,
то не оминає файну кралю.

Час не розчиняє почуття
у пучині моря-океану,
і якщо ми любимо життя,
то клюємо на його оману.

Що вночі оспівує піїт,
те йому забороняє віра,
і буяє полігамний рід
завдяки гяурам та емірам.

А якщо ля фане не шерше,
то месьє у золотому віці
так природа-мати береже,
що не зрадить і майбутній жінці.

Та іще поети-диваки,
мрії та уяві завдяки,
моляться одній своїй іконі
і на одрі будуть у полоні
течії за плесами ріки
до Харона, у її долоні.

09/20

Як тебе не любити, мій краю Подільський,
Ти, мов батько для мене із дитячих літ.
А твої краєвиди: поля, бистрі ріки,
Береги та долини, у них увесь світ.

І куточечок твій, та частинка твоя,
Де родилась і виросла - серденьку милі.
Рідна матінко-земле найкраща моя,
Ти творити і жити даєш мені сили.

2020 р.

Знов з-під по́душки білої в чорну шухляду
замикаю листа, мов приховую зраду.
Сонні руки, прохоплені сонячним ранком,
тремчучи, замітають сліди поза ґанком.

Очі, жмурячись, плачуть від згадки самої,
хто підійде надве́чір погратися мною,
хто в листах безборонно свій час призначає
і до тіла свого мою душу привчає.

Я втаю від усіх вас, сторонніх цікавих,
те ім’я з чотирнадцяти літер яскравих,
той конверт, на якому зворотна адреса
й, видно, каву варила якась стюардеса.

Хай відверне Господь муки в просторі й часі.
Закінчилось кохання, а ніч почала́ся.

4 червня 1997 р., Київ

Цілує вітер усмішку твою,
а сонце промінцями пестить губи.
Я осторонь закохано стою,
любуючись тобою, моя люба.

Немовби келих гарного вина,
в очах іскряться бісики у тебе.
Моя кохана, квітко чарівна,
таку тебе мені послало небо!

Впали крижинками
вранішні роси,
Річка не річка, а вже -
льодовик,
Жалить суворо
жало морозне,
Мерзне потроху
пан Сніговик.

Дуже красивий ліс,
акуратний,
Смачно Андрійко
жує пиріжок,
Тепло хлопчина вдягнувся,
ошатно,
Чоботи з хрустом
трамбують сніжок.

Іній застиг на гілках
верболозу,
Солодко спиться осі
та бджолі...
Хоч сніговик не боїться
морозу.
Шію потрібно тримати
в теплі.

Весело світить сонечко
ясне,
Мовить Андрійко серед
краси:
"Друже, візьми шарфик теплий,
пухнастий,
Завжди в мороз від застуди
носи!"

Слухати про Крюків розпочнемо,
розповім красиву правду вам,
що я відчував, як вересневим
Крюковим ранковим крокував.

Крокував по вулиці Приходька −
назва і прекрасна і смішна.
Радість розросталась, а погодка
наче на замовлення прийшла.

І зали́шилась, бо до вподоби
Крюкова краса і доброта,
вікові доми й новобудови −
милуватися не набрида.

А які чарівні крюківчани!
А дівчата, квіти, а птахи!..
Я в їх чарах. А печалі мчали
через міст у безвість навтьоки.
Дніпре, і вхопи їх, і втопи.
Сподіваюся: Дніпро послухає,
тугу втопить. Вересневий Крюкове,
крокувати солодко в тобі.

Наче на побачення – до жінки,
на котру усе життя чекав.
Серце б’ється фантастично дзвінко.
Крокувати Крюковим – це кайф.

Крокувати й знати, що ніколи
Туговії шлях не заметуть.
Бо врятує Крюковим ранковим.
Бо говорять кроки: саме тут

стане настрій світлим і бадьорим,
як ти мною, доле, не крути,
де квітують айстри і майори,
зяблики співають і круки.

Де ніхто, ніж ти – лунає з кроків −
не напише краще про твоє.
Не потрібен Київ, а ні Краків,
а ні Бруклін, коли Крюків є:

щастя промінь, чиста тиха повінь,
що сумне і зле в мені змива.
Я крокую Крюковим ранковим
і п’янкі повторюю слова:

вирушай правобережжю в руки,
в ньому станеш мудрим і прудким,
бо колиска щигликів – це Крюків,
Крюків – це летовище круків.

Вирушай правобережжю в руки,
маршируй, віршуй і молодій.
Бо колиска радощів – це Крюків,
Крюків – це летовище надій!

2016

лінива осінь за вікном
фарбує коси
на стиглі трави лугові
приносить роси
у небі хмарка де-не-де
тінь в океані
під жовто-сонячним шатром
пливе в нірвані
усе як завжди марафон
о шостій ранку
біжить із хати теплий сон
хита фіранку
кружляють зоряні літа
мов лист осінній
що передчасно обірвав
заброда іній
пусте міняю на дарма
лисиця зїла
солодкі кетяги вина
без них несила
шукати істини на дні
лиш на поверхні
де багряніють вже вогні
і думи шерхлі…
22.09.20

Китайська троянда вже губить листя
од вітру, що з протягу вбіг у кімнату,
щоб в осінь мою ти вступав урочисто
на жовтий килим у жовті шати.

Хай квітка остання тобі радіє
і свята чекає на голій гілці –
зайди, мій яскравий, моя надіє,
це все, що треба самотній жінці.

Ти йдеш по весні, між п’янких абрикосів,
між пахощів юних своєї природи,
минаючи дім, у якому осінь
запрошує сніг на перші сходи.

Я п’ю алкоґоля високу чару
за друга, якого ти ніжно тру́їш –
далеко я чую твою гітару,
ще далі бачу, кого цілуєш…

Слізьми я троянду свою поливала –
вона не цвіла, а лише опадала.

29 серпня 1996 р., Київ

Напевно, думав,
що я сумарна*,
а я - шовкова
трава душиця,
бучна лелітка,
граційна сарна,
яка не кожній
кульбабці сниться.

Осіння злива
із неба градом,
та п'яна вишня,
що цвіт губила,
від буйних весен
до зорепаду,
вогнем любові
палила крила

Ріка глибока,
втопитись можна -
прозора, чиста,
усім на заздрість.
Я та пір'їнка,
яка спроможна
орлом злетіти
за неокраїсть.

Степна заграва,
що - виїсть очі,
до божевілля
жага нестерпна,
що під реберцем
журу лоскоче,
пилком медовим
на серці терпне.

сумарна* - типова

23.09. 2020р.

Немає ще у нас Аполлінера.
Оригінали є, але... мовчу...
готові, наче юні піонери,
та не потрібні нині читачу.

Сюрреалісти сильні у змаганні...
митці сучліту ближчі до еліт...
Переважає все ж копіювання
самих себе... щезає колорит.

Являючи себе у писанині,
подобатися хочеться юрмі:
фотогенічні дами – на світлині,
у пасій – донжуани на умі.

Аби у Музи не було простою,
і я чекаю візії такої –
з поезією бути візаві...
але вона диктує ахінею
і після публікації цієї
прощаюся із нею... селяві...

09/20

Ми назустріч ішли,
ми долали круту свою гору,
по дорозі зробивши
забагато гірких помилок.
Виринали з імли
в не найкращу для зустрічей пору
і у тиші чекали,
зупинившись до щастя за крок.

Ми блукали в пітьмі
і боялися щиро кохати.
Нам здавалось, що доля
дивовижно несхильна до нас.
А серця у ярмі
стукотіли у ритмі стакато
і від болю волали
за даремно утрачений час.

Та розтануло все,
ми нарешті дісталися краю,
щоб злетіли у небо,
полиши́вши усю коловерть.
Нас кохання несе,
і чарівна соната лунає…
Я не можу без тебе,
я тобою наповнений вщерть!

У Василя сьогодні перший день
Роботи у бригаді лісорубів.
Він вже звалив з десяток сосон, дуба
Та й сів, відпочиваючи, на пень.
З незвички руки, як дроти, гудуть
І у вухах немов шматочки вати.
Сидить, зовсім не хочеться вставати.
Чи ж то без нього ради не дадуть?
Але потрібно братись до роботи.
Бригаді ж треба виконати план,
А він розсівся, наче на диван!
Втер рукавом із лоба краплі поту,
Встав, звичним оком на пеньок скосив
Й здивований ледь не перехрестився:
Бо з білого червоним зріз зробився,
А добре ж бачив, що на білий сів.
Він озирнувся – дерево лежить,
Хоч пізня осінь – у зеленім листі.
Стоїть Василь заклякнувши на місці,
Бо й зріз на ньому взявся червоніть.
Тут бригадир : - Чого роззявив рот?
Вільхи ніколи у житті не бачив?
Давай, працюй! - Василь зітхнув: - Пробачте!
Й подавсь туди, де ліс валив народ.
Вже по обіді сіли відпочить.
Василь підсів до бригадира свого,
Хотів спитати про вільху у нього,
Хоча й боявся того розізлить.
Але насміливсь якось та й пита:
- Скажіть, чому вільха почервоніла?
І чому листя колір не змінили?
З дерев он інших жовте обліта.
Задумливо поглянув бригадир,
Здавалось, навіть, не почув питання.
Але, відчувши хлопцеве бажання,
Всміхнувся, хоч суворий був допір.
- Тебе, я бачу, вразила вільха!
Вона і справді, на другі не схожа.
Але про неї знає майстер кожен…
От ми на душу узяли гріха,
Зрубали… А у деяких краях
Колись подібне злочином вважали.
Бо ж дух вільхи такому й хату спалить…
Про неї чув багато чого я.
Та для майстрів то гарний матер’ял –
Приємний колір, не страшить волога,
Музичні інструменти роблять з нього…
Будинки он в Венеції стоять
На її палях уже сотні років.
А в нас криничні зруби теж з вільхи,
Бо не боїться наслідків лихих
Підводного безжального потоку.
Чому, питаєш, зріз почервонів
І чому листя до цих пір зелене?
Легенда є у пам’яті у мене,
Її дідусь ще розповів мені.
Жив у часи прадавні князь один.
Як його звали - то ніхто не знає.
А от доньку вже кожен пам’ятає,
Адже назвав її Вільхою він.
Вільха ота красунею була.
А яке добре серце вона мала,
Ніколи від роботи не тікала,
Усе робила і усе могла.
Навколишні бояри і князі
На неї ще з малого задивлялись,
Увагу заслужити намагались,
Ледь не крутились на одній нозі.
Бо ж княжий зять та ще й така жона,
Якою можна довго милуватись.
Чому ж її руки не домагатись?
Хороша пара кожному вона.
Свати пішли, як виросла дочка
Просити за жону її узяти.
Та женихів взялися вихваляти.
Але у неї відповідь така:
- Пробачте, бо я дівчина проста.
Мені багатства всякого не треба.
Одної сукні вистачить для себе,
Одного дому на усі літа.
Кохання мені сили надає,
З коханим я готова вік прожити,
Дітей, із ним народжених, ростити.
У цьому щастя бачу я своє.
Ніхто в князівстві ще тоді не знав,
Що дівчина вже хлопця покохала.
Йому все своє серце віддавала,
І він її теж віддано кохав.
Але, на жаль, був бідний сирота,
Не мав, а ні багатства, а ні дому.
Про те кохання дівчина нікому
Не говорила, хто би не питав.
Бо знала, що впаде батьківський гнів
На хлопця. Тож таємно зустрічались,
Під співи солов’їні милувались
Й були щасливі в ночі ті і дні.
Аж доки зрозуміли, що вони
Не зможуть далі поодинці жити.
Надумали таємно одружитись
Й втекти десь до чужої сторони.
Сережки хлопець їй подарував
Родинні (хоч Вільха і відмовлялась),
Все, що йому від матері зосталось.
Та він її і слухати не став.
Якраз весна вступала у права.
Вдягла Вільха сережки, милувалась.
Якась рахуба про таке дізналась,
Лихі до батька донесла слова.
Розсердивсь батько, викликав її,
Став про сережки (де взяла) питатись.
Вона ж тоді не стала відмовлятись,
Про почуття повідала свої.
Упала на коліна перед ним,
Просила про його благословення.
Та батько не прийняв те одкровення,
Велів порвати з милим зі своїм.
Забути його раз і назавжди,
Він для дочки князівської не пара.
А, коли ні - його чекає кара…
Але накликав більшої біди.
Втекла Вільха з коханим в ліс глухий
І стали там удвох таємно жити.
Сховалися вони від злого світу
І думали, що не знайде лихий.
Та батько, як про втечу ту узнав,
Велів втікачку й хлопця відшукати.
Дочку велів додому повертати,
А хлопець хай би навіки пропав.
Хоч як ховались в лісі молоді
Та хтось про те довідався, повідав
І княжі слуги подались по сліду.
Ніхто ж не може не лишать слідів.
Зустріли хлопця (йшов він полювать)
Й меча у серце з засідки встромили.
Вмирати серед лісу залишили,
Самі ж помчали дівчину шукать.
Вона ж відчула серцем ту біду
І кинулася милого шукати.
Поки то слуги підійшли до хати,
Вільха їх оминула по сліду.
Побігла, серце підказало шлях.
Як тіло свого милого уздріла,
Від горя враз завмерла, заніміла
І деревом зробилась на очах.
Надбігли слуги, щоб схопить її,
Але нічого не змогли зробити.
Не спромоглись забрати її звідти.
Отак відтоді в лісі і стоїть.
Стоїть жива, надріж кору її
І кров проступить із тієї рани.
Сережки навесні вдягає рано,
Гілля ще голі прикраша свої.
Коли зелену сукню одяга,
То до зими її вже не міняє.
Це від других її і відрізняє,
Бо ж вільха вірність досі зберіга.