Над колоритним чаруючим плаєм
у маркизетовій блузочці я,
знову лебідкою в небі літаю -
вільна, рахманна, легка, нічия.

Липою вмить розпашілося літо,
в душу вбираю духмяну блакить.
В затишнім парку рясним розоцвітом
рододендроновий кущ палахтить.

Мускусна качка у озері ближнім
водить качаток по гладі води.
Милі, пухнасті, які ж дивовижні,
в рясці не видно їх вряди-годи.

В тихих перелісках перебирає
вітер зухвалий ромен пелюстки.
Поміж землею й Божественним раєм
тверді мінливої повінь ріки.

Очі шукаю в саду волошкові,
глянеш у них і забудеш про сон.
Дихаю світом - відлунням любові,
кутаю серце в небесний хітон.

Сутінки шиють сузір'я надворі,
(ще один день у життя каталог.)
Дужим крилом розтинаю простори,
що хоче жінка, того хоче Бог!

05.06.2020р.

( пісня)

Ой, широким степом
Коник проскакав,
А на ньому вершник
Кудись поспішав.

І він чималенький
Та й шлях подолав,
Це ж бо козаченько
З походу вертавсь

До рідної хати,
Краю, де родивсь,
Який захищав він
Та й від ворогів.

Тут чекає ненька,
Батько та рідня
І ще молоденька
Та й дівчинонька.

Його як героя
Срічають усі,
Приніс мир і спокій
Він рідній землі.

2018 р.

А уранці так пахне роса!
Пензель Божий врожевлює небо...
У окопі лишився я сам,
Розчахнулись ворота ереба.

Дезертирові - рай і олжа,
А мені - муки пекла і правда.
Бо в карміні і руки, й душа,
Тільки й чистого - скалка таланту.

Межи світлом і тьмою - тире,
Ніц різниці між чортом і Богом:
Будеш битися - з честю помреш,
Заховаєшся - житимеш довго.

Ось і Лети стрімкі береги,
Стала вколо пекельницька варта.
Зліва - страх, одесную - жахи,
А навпроти - з косою - кирпата.

Може, декому - пухом земля,
Піп з кадилом і вереск літаній.
Я ж загину від рук москаля:
Спи, Вкраїно. Ця жертва - остання.

07.06.2020р.

Навідуюсь до свого краю,
коли на це ще сили є,
і не дивуюсь, що буває,
мене ніхто не впізнає.

І я не впізнаю нікого,
хоча вітаю всіх підряд.
Немає ані друга мого,
ані його й моїх дівчат.

Сумуємо за бабусями.
Не молодіють і діди.
І менше їх, і не ті самі,
якими ми були завжди.

І посивіли, й полиняли,
і пригинає до землі...
аби чуприни не блищали,
то натягаємо брилі.

Колись були такі як треба,
сміялись, не ховали рук,
не ставили поперед себе
своїх дітей або онук.

Мовляв, і ми були нівроку,
і чорнобриві, й кароокі.
Ні. Не міняється народ.

Ми не такі були високі,
але від року і до року
триває душ коловорот.

06/06/20

В саду - прекрасна літня ніч.
І сяють зір ясні опали.
І духам сну - як могорич -
Розлито спокій у бокали.

Ніхто із них не крикне «Ах!»,
А перехилить мовчки склянку…
Бенкет цей тихий при зірках
У них триватиме до ранку.

І ночі короля рука -
Безшумно королеву ночі -
Під акомпанемент цикад -
У танці закрутити схоче.

І зачудований стоїш…
Таких незвичних вражень повно…
І дух-поет шепоче вірш
Як відгомін утіх любовних.

Чудна химерія така –
Видінь танок нічного раю…
І тільки шурхіт їжачка
Тебе у дійсність повертає.

7 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я Муза не Ваша-не місце,не час...
І,як би мені не кортіло,
Ні духом своїм, і ні тілом
Мені не увласнити Вас.
Супротиву Вашому вічному я
Не можу знайти протидію.
Якби ж я була,як повія.
Аби ж я не мала ім*я.
Аби щоб не мала дверей і ключів,
І скрізь ні своя,ні чужа.
Із Ваших нещасть випиваючи жах
Я б Ваші гострила мечі.
Спустошена вкрай,і наповнена вщерть-
Причетна,приречена тінь.
Та, десь,поміж генних сплетінь
Я б Вашу чаїла смерть.

Король танцює,
аж стрибає до стелі,
Щось мугикають
крізь сон на підлозі
менестрелі.

Вони лигали
джин та ром,
Тепер хроплять,
мов поросята,
під столом.

Король від втрати алкоголю
у відчай не впав,
Він танцював,
до стелі, наче птах,
злітав.

Кричить "уря-я-я-я!",
мов Кіт - воркіт,
чи Котяра - воркот,
Він любить пудинг,
кекси, бутерброд!

Погляд Короля
падає з під стелі
на накритий стіл,
Помахи руками
схожі на помахи крил,
Здається,
що десять Королів
кричать:
"Чай! Чай! Чай!"

Чай - з напоїв
найкращій,
Він занурює у марення
хащі,
Він чорний,
наче пекельний звір,
Він концентрований,
зветься
"чихир".

Хай живе Чай,
Чай,
шанувальників стрічай!"

десь над Стоунхеджами над пірамідами
вибухнула наднова
аж статуї острова Пасхи
навік загубили слова
степ скіфськими бабами закам’янів
під падаючими краплинами зоряних злив
і лиш випромінювання таємниці
ворушить людей ковилу
та срібний міжзоряний вітер
чудноти несе кушпелу

вона осідає у місячних цирках
наповнює хмари планет
і чимось неясним шурхоче
немов уночі очерет
чи може то звук радіоперешкод?..
чуднота шукає в них сенсу як сонця – город
бабусі в старому селі серед степу
щоб зойком його берегів
згадати слова й відшукати
вірші за межею віршів

Спочив поет. Життя минулось,
Та пустка в пам'яті болить.
Перетікає у минуле
Насущна мить.

Чи то раніше, чи пізніше
Підемо в засвіти усі.
Блажен, хто залишає вірші
В терпкій красі.

Пішли із сином якось ми до лісу,
Пройтися, може, ягід назбирать,
Хоч на те мало сподівались, звісно,
Ще ж не сезон. Та кошика узять
Сказала мама. Їй бо ліпше знати,
Ми з сином тільки в гості приїздим.
Вона ж тут прожила вже літ багато
І зимувала рівно стільки ж зим.
Зайшли у ліс по втоптаній стежині,
Мабуть, не забувають земляки.
Колись були тут зарості малини,
Ще пам’ятаю, бу́ли малюки,
То часто сюди бігали, «пасли́ся»,
Як говорила мама в ті часи.
Малинник є та лиш зелене листя
Та цвіт. Його, на жаль, не поїси.
Йдемо в тіні беріз, дубів і сосен,
Зусюди спів пташиний доліта.
«Чи я його ще розрізняю досі?» -
Себе самого раптом запитав.
Дослухався. Кажу тихенько сину:
«Зозуля, чуєш он кричить «ку-ку»,
А он шпака, здається, посвист лине,
А там довбе он дятел на дубку.
І дрізд он, чуєш-чуєш, як співає.
Хоча, чекай-чекай, щось тут не те!»
Мене із пантелику щось збиває.
Прислухався до співів тих, проте,
Не зразу зрозумів у чім причина.
Але згадав і, навіть, розсміявсь.
«То сойка надурила мене, сину,
Вона концерт затіяла для нас.
Бо ж вміє, клята, всіх переспівати:
Вона і дрізд, і шпак, вона й сова,
І тетерева вміє розіграти.
А я, бач, в місті все позабував».
«Хто така – сойка?» - син мене питає.
«Є така пташка, водиться в лісах,
Вона таке яскраве пір’я має.
Як стрінем, глянеш, яка то краса».
«А розкажи мені про сойку, тату».
«Про сойку? Ну, що знаю, розповім.
Тому, говорять, вже років багато,
Коли ще світ був зовсім молодим
І птахи всі по-людськи говорили,
Ключі у вирій Бог вороні дав.
Вона туди найперша всіх летіла
Відкрить ворота. Та, чи хтось украв,
Як та ворона потім всім казала,
Чи десь ключі посіяла сама.
Але те право в неї відібрали.
Та хтось же вирій відчиняти мав.
І Бог на сойку переклав цю справу.
А чому й ні – розумніша з усіх.
Не лише в переспівуванні вправна,
А, ледь зачує близько десь чужих,
Одразу сповістить усіх навколо.
Запаслива, всю осінь щось хова
І схованок не забува ніколи.
Отож, вона хай вирій відкрива.
І справді, сойка узялась до діла.
Ще птахи і не думають летіть,
Вона уже знялася й полетіла
Аби ворота вирію відкрить.
Відкриє та й додому повертає,
Щоб зимувати зиму в цих лісах.
Для цього вона жолуді збирає
Й ховає по примітних їй місцях.
Ворона, правда, плі́тки розпустила,
Що сойка зовсім в вирій не літа.
Вона, мовляв, за день щось пролетіла
І вже назад із ночі поверта,
Бо, бачте, перевірити схотіла,
А скільки ж вона, власне, проліта.
І так, мовляв, літає й повертає,
Аж поки й сніг на землю не впаде.
Тоді вже, звісно, й зимувати має,
Чекати, поки і весна прийде.
Та тим пліткам не надто хто і вірив.
Бо з птахів, хто до вирію літав,
Ніхто ні разу не жалівсь допіру,
Що вирій він зачиненим застав.
Тож, мабуть, в сойки ті ключі і досі»...
«Навіщо ж їй ключі, коли вона
Тут до зими готується всю осінь?
Чи Бог на небі про те все не зна?
Навіщо їй туди-сюди літати?
Хай би той птах ворота відкривав,
Хто в нас не зостається зимувати,
Хто кожен рік у вирію бував».
«Так їй летіти сенсу і немає,
Ворона ж десь посіяла ключі,
Тож тих воріт ніхто й не закриває.
Лиш сойка про те знає і мовчить.
А ще вона мовчить, бо добре знає,
Що вирій справжній – це оця земля,
Тому усі до неї й повертають
Із райського отого віддаля.
Немає краще в світі Батьківщини,
Це, навіть, сойка зрозуміть змогла.
Запам’ятай це дуже добре, сину:
Земля, яка життя тобі дала –
То і є рай – найкращий край на світі.
І де би хто не їздив, не літав,
І де б кому не довелося жити,
Він в рідний край за силою верта».
«Чому ж вона трима це в таємниці?»
Я зупинився в заду́мі на мить…
І зрозумів: навчити - то дурниці,
Це кожен сам повинен зрозуміть.
Подумав і відчув, неначе в тіло
В моє влилися тисячі джерел,
Наповнили його нестримні сили,
Здалося – полечу, немов орел.
Що сталося, я до цих пір не знаю,
Чи то, насправді, марення було…
Але відтоді, час як тільки маю,
До мами їду у своє село.

хмари як отари
пари і без пари
дляві та стоокі
вкупі й одинокі

хмари наче мари
чаполоті чари
срібні сиві сині
в сонця павутині

хмари як дерева
їхня плоть рожева
тиша пелехата
гілля – хмаренята

хмари наче люди
плинуть у нікуди
крізь тривання сіре
на жевринку віри

Злітає вгору тополиний пух,
Мов парашутики малі у небо синє,
Літа спекотного вже відчуваєм дух
У лісі, в полі і на полонині.

На морі, річці, навіть на ставку
Відпочивальників в цю пору так багато,
Водички прохолоду тут легку
Кожен із нас захоче відчувати.

Ой, літо-літечко, тебе чекають всі
Морозною та сніжною зимою,
Коли ж прийдеш нарешті й промінці
Пошлеш на землю-матінку з росою,

Сипнеш тих іскор сонячних в траву
Та припечеш ти ними наше тіло,
Тоді й ховаємось від них куди небудь
У затінок, де вітряно та свіжо.

2019 р.

Не пропаґуй мене, а занотуй…
Прости прасотнею "прощай"!
І не влаштовуй сабантуй,
ба, навіть – примітивний чай.

Пройди, позбавлений харизм,
до сліз, усотаних у раж.
Наздожени наш кожен "-ізм",
без нас він – не ажіотаж.

Удосконалюй простоту –
поїдь сьогодні на гробки.
Співай з людьми молитву ту –
за Ким я – був-таки.

29 квітня 2003 р., Київ

Камінчик,
що був колись горобцем,
розбив шибку,
що була колись птахоловом.

А хто був той хлопчик,
котрий кинув камінчик
і втік?

1994

Тікають щодуху Граблі,
А зуби у них чималі,
Неначе ікла -
Гострі, великі,
"Рятуйте!" - волають Граблі!

"Топтати воліють нас люди,
На нас наступають усюди,
Життя наше - повний "атас",
Тупцюються, скачуть по нас,
Неначе скажені верблюди!

Держак утомився і зуби,
Між вухами бовдурів лупим,
Набридло нам бити і битись,
А бовдури ще не втомились.
Не треба топтати нас грубо!

Стоїть корчма понад шляхом біля перевозу.
Хто не їде – не минає, зайде пригоститись.
Чи то літом освіжитись, чи зайде з морозу,
Аби випити, поїсти та добре зігрітись.
То селяни було зайдуть кухля пригубити,
То заїдуть запорожці, що на Січ простують.
Бува, корчмар не встигає на столи носити,
Та сидять, поки чекають, щось собі пліткують.
От якось отак сиділи в корчмі запорожці.
Уже випили по кухлю, наїдки чекали.
З-за халяв подіставали кожному по ложці,
Про щось своє гомоніли, часом реготали.
Вже під вечір, корчма повна, селяни із поля
Прийшли трохи відпочити з денної роботи.
Теж тихенько гомоніли біля свого столу
І несло від них корчмою стійкий запах поту.
Тож сиділи та чекали, звісно, кожен сво́го:
Хто наїдки, хто напої - корчмар забарився.
Раптом двері відчинились і став на порога
Якийсь панок завалящий. Гордо подивився
Та і каже: «Одно бидло зібралося тутай!
Нігде пану уродзонім, навіть, і поїсти!»
Для селян таке, можливо, не в новину чути,
Із-за столу повставали, щоб панові сісти.
Молодий же запорожець за шаблю схопився,
Аби трохи тому пану язик вкоротити.
Та на нього старший гнівно тільки подивився,
Козакові слід собою, мовляв, володіти.
Повернувсь тоді до пана та й в голос питає:
«А якого саме пана маєм честь вітати?»
«Пан Хмелецький, єстем, хлопе, коли хто не знає!»
«Дуже добре, зацний пане, тепер будем знати».
А в самого так і грають в очах бісенята.
Козаки сидять, чекають, знають козарлюгу,
Той такий - кого завгодно може обсміяти,
Нема в жартах йому рівних по усьому Лугу.
Помовчавши, козак мовить із серйозним видом:
«Пан є пан, його зробили не з такого тіста…
Як створив Бог світ і землю, все на неї, слідом
Він надумав і людину сотворити. Звісно,
Не одну: комусь робити, комусь – панувати.
Тож узяв він шматок глини, зліпив хлопа з неї,
Потім з тіста пшеничного став пана ладнати.
Ліпив довго, милувався з роботи своєї.
А закінчив, то поставив на сонці сушитись.
Сам подався поза хмари та й ліг спочивати.
А тут псові біс порадив, певно, нагодитись.
Він обнюхав хлопа, пана… із кого обрати?
Хто ж то буде глину їсти? Узявсь він до пана.
Роздирає, їсть шматками, бо ж, видно голодний.
Скоро з пана, що його Бог ліпив так старанно,
Залишились тільки ноги. Аж тут крик Господній:
«Що ж ти робиш?!» Та ще дрина отримав від Бога.
Пес як кинеться із ляку та давай тікати.
Біжить, біжить… з переляку так і пре із нього,
Все боїться, що Бог його може наздогнати.
І, де тільки він присяде, тільки купку зробить,
Там із тої купки зразу і пан на світ Божий.
А тікав він лісом, полем, скрізь звільняв утробу.
Тому прізвище у пана на те місце схоже.
Зробить купку під осику, то буде Осинський,
А, як стане попід вишню – буде Вишневецький,
А покладе під ліщину – з’явиться Ліщинський,
А під хмелем як присяде, то буде Хмелецький».
Лиш закінчив козак мову, корчму аж підняло,
Такий регіт там здійнявся, що й на небі чути.
Лице пана буряковим від образи стало,
Ладен кожному лайдаку голову зітнути.
Та в корчмі всі реготали, ніхто не лякався,
Хоча пан надимав щоки і витріщав очі.
Тож панок крутнувсь на місці та і геть подався,
Бо, мовляв, він мати справи із бидлом не хоче.
Так на світі і з’явилась легенда про пана,
Довго-довго вона потім по селах ходила.
Насміхалися над паном козаки й селяни,
Та, тим часом, готували свої шаблі й вила.

Якже швидко проминули ті дні незабутні...
Тепер якщо й засміюся, то хіба на кутні.
Я ж йому всіляк годила, як рідная ненька:
Дала грошi на машину – японську, новеньку.
Не було ні в чім відмови, та за таку ласку
Він лишив мені борги й подавсь до Параски.
Що ж тепер, скажіть, робити по такій пригоді?..
...Піду, мабуть, за старого, що зна ціну вроді.
Та чи й справді він старий? Ще ж бо і не сивий.
Роботящий, люди кажуть, таж і не спесивий.
Годен ще й діток зробить, яких бракувало.
Не такий уже й старий, як колись здавалось.
А на молодих ( та цур їм!) навіть і не гляну.
Людським щастям заживу зі справжнім коханим.

Красенями-лебедями небо забіліло,
Так летіли поміж хмари, наче їх рідня,
Покружляли над ставочком і на воду сіли,
Витягали довгі шиї граціозно так.

Замахали крилоньками, ніби привітали
Ту місцину їм знайому рідну та близьку,
В чужині вони за нею дуже сумували,
А тепер нарешті вдома, на своїм ставку.

І водиця тут смачніша, повітря свіжіше
І розносить запах м"яти теплий вітерець.
Рідний край в житті для всіх завжди наймиліший,
Для птахів цих білокрилих, так і для людей.

2020 р.

Ти відшукай мій голос у траві,
завви́шки в світ.
Поклич на поміч дощ чи буревій
чи сто спекотних літ.

Нехай хоч трішки визирне земля
краєчком з-під трави,
щоб я вдихнув, як спе́ршу немовля
знаходить світ живий.

Я, мов зерня́, загублене життям.
Хтозна́, який мій плід?
Почуй мій справжній голос і затям:
зворотний хід – на схід.

Назад молодшаєш і вже цвітеш,
а квіт не облетить,
а забрунькується і теж.., і теж
сховається на мить.

27 липня 2001 р., Богдани́

Люба, люба, днів печальних
Скільки ще лишилось нам?
Небо саваном прощальним
Вкрите. Хмарам і дощам

День за днем немає ліку.
Ніби траур одягла
Вся природа – свійська й дика,
Сонце вдень ковтнула мла.

Дні минулися розмаю,
Темна смуга вкрила все.
І печаль врожай збирає
І хвороби нам несе.

Ну й часи настали нині,
Зло розлите, наче ртуть.
Чорний світ на карантині,
Всі в намордниках ідуть.

Один одного бояться,
І сахаються убік.
Хай же візьме того трясця,
Хто життя на пекло спік.

Хто позбавив людство свята
І на горі заробля.
Упирів отих багатих
Проковтне нехай земля.

І нехай навколо тебе
Знову щастя зацвіте.
І повернеться на небо
Знову сонце золоте.

На красу ясну земную
Ллється знов живильний душ.
Нас любов лише рятує,
І шляхетність наших душ!!!

4 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

З циклу «Химерні Сновидіння»


Фрагмент невловимого
готичного сну…
Пізня осінь переходить
у весну.

***

Полонив
хлопця замок
готичний…
Боком яким
до цього
хлопець дотичний?

В замку – кривава криниця,
Навкруги – упирі, упириці…

«Кров із нього пити
неочищену,
Через фільтр із кісток
не пропущену –
Зовсім це не комільфо,
Це, панове, моветон,
Несмак незугарний» -
Голос,
наче деренчить
Пилка циркулярна.

«Нам позаздрить сам Мордор,
Келихи сюди
з «Бордо!»*
Келих бранцю і рабу,
Хай порушить він «табу!»
Пий, козел банькатий,
Вип’єш – будеш «з нас один», **
Лицар, Ночі Паладин!

Зась – байдикувати,
Всім – бенкетувати!»

Келих мучить хлоп
в руках,
Упирі в азарті,
Лузи у столах,
в кутках,
Наче на більярді.
В лузу хлопець вилив кров –

Розляглось гарчання,
Рик цей стіни розколов:
«Йду на полювання!»

Похмурий підземелля вид,
Без пам’яті красуня,
Це юна королева,
Над нею вже давно висить,
Хитається «система»***,
А що у вені мерехтить? –
То – голка кришталева…
У жили чорна кров струмить,
Дівча міцніє кожну мить -
Нечиста сила геть біжить…

Розколотий нечистих мир -
Страшний прокинувся
дрампір!****
Рятуйтеся, хто може.
Хай Чорнобог поможе!

«Прокинься, хлопче,
від біди,
Але без мене
нікуди
Піти не зможеш!»

Отакий от – СОН,
Готика – Бач!

……………….

*З кров’ю
** «Один з нас!»
***Для переливання крові
****Той, хто п’є кров вампірів

ОЧІ ДИТИНИ

В сумних очах дитя – весь смуток світу,
Журба століть й мовчання самоти
І людства гріх. Свідоцтво заповіту
Про втрату втрат – первинність доброти.

В сльозі маляти – Бога плач в зігріту
Невинність душ. Там шлях, аби дійти
До спокуття життя і барву розмаїту
В тих оченятах вгледіти й зрости.

Очі дитини – радість першоцвіту,
Цнота любові й щирість чистоти
Природи вічності, у погляд оповиту
І в нім заніжену. Чуття без марноти

І без тіней. В них – сяйво зоревіту,
Дива́ довіри й мудрість простоти
Всіх таїнств й істин, глибина зеніту
Благословенності та сенсу. Я і ти.

Павло Гай-Нижник
4 червня 2020 р.

Жив чоловічок у однім селі,
Нажив сохою добрі мозолі,
Але, хоч сили і багато мав,
Не всю він на роботу витрачав,
Бо полюбляв сусідам пики бить
Та ще по селах по чужих ходить.
Мав гарну жінку і синочка він
Та до сусідки лазив через тин.
Прибув чужинець до села того,
Побити батько спробував його,
Але такий отримав прочухан
Він од чужинця, який звався Хан.
А в Хана дочка була молода,
Тож батько все на неї поглядав.
А потім кинув жінку із дитям
Та й розпочав своє нове життя.
Взяв дочку Хана, дім побудував
І в ньому добре жив та поживав.
І там у нього народився син,
Якого бавив із дитинства він.
А перша жінка в бідності жила
І господарство на собі тягла,
І синові потрібно дати лад.
А тут сусіди тягнуть все підряд.
Ледь озирнувся – і уже нема.
А що поробиш, як вона сама.
Синок не надто сильний виростав,
Ніколи їсти вдосталь і не мав.
А брат молодший, як на дріжджах ріс,
Вже іноді й до батька битись ліз.
А то добряче сватові дали,
Все в нього господарство відняли.
Хоч до роботи і не беручкі,
Але коли у бійку – ще й які.
Від них сусідам жити не було,
Ледь не щодень село про них гуло.
Як перша жінка вмерла, батько взяв
І господарство все собі забрав.
І сина теж забрав до себе в дім,
Хоча постійно попихав він ним:
Працюй, не розгинаючи спини.
Мирилися не надто два сини.
Молодший сили, звісно, більше мав,
Отож себе за старшого вважав.
І все ходив та вказував тому,
Коли і що робити слід йому.
А сам, як треба пику кому бить,
То він одразу із дрючком біжить.
А до роботи – то болить спина,
А то… причина була не одна.
Тож господарство старший тяг усе,
Молодший хіба воду принесе.
Та обібрали з батьком пів села,
Усе сімейка у свій двір тягла.
Сусідів так зуміли залякать,
Що змусили на себе працювать.
Собі городів, лісу натягли,
Паркан високий навкруги звели.
Кричали: «Як когось хтось зобижа,
Ми миттю йому встромимо ножа!
Отож усі під захист наш ідіть,
Ми навчимо всіх, як на світі жить!»
Здавалось, не життя, а благодать.
Лише встигай комусь у пику дать.
Аж раптом якось батько дуба дав
І спадкоємцем син молодший став.
Тяжке життя без батька почалось,
Паркан отой зламати довелось.
Сусідів із землею відпустить.
Та і самому вчитись якось жить.
І старший брат від нього відійшов,
Став працювати лиш на себе знов.
Кому ж за нього в полі працювать?
Худобу хто візьметься доглядать?
Ну, добре, лісу шмат добрячий мав,
То з того й жив, що його продавав.
Та ще кілка здорового гострив
І все сусідам без кінця грозив.
А старшому казав: «Ти ж мені брат,
Давай, вертайся у сім’ю назад!»
А старшому навіщо то було?
Він працьовитий був на все село,
Тож сам давав у господарстві лад,
Якби не заважав молодший брат.
Той то жуків напустить на город,
То витопче всю ниву його скот.
А сам тим часом по селу кричить:
«Він самостійно не уміє жить!»
От старший якось захворів, було…
На другий день гуділо все село,
Адже молодший уночі узяв
І шмат городу в брата відібрав
Та переставив камінь межовий,
І заявив: «Той шмат городу мій!
Бо батько, бачте, здуру був узяв
І ту частину братові віддав».
Хоча всі добре знали на селі –
Не міг він ладу дати тій землі,
Тож і віддав, аби син доглядав,
Бо сам ні сили, ні бажань не мав.
Тепер, коли доглянута земля,
То брат молодший брата й виселя.
Та каже: «Бачте, там сама моква
І жаби усі кажуть «ква-ква-ква».
Адже ростив ще батько жаб отих,
Ну, як я можу кинути своїх?!»
Сусіди говорили: «Ай-ай-ай!
Негайно землю братові віддай!»
Та далі того все і не пішло,
Поволі заспокоїлось село.
Так і живуть колишні два брати.
Один працює, щоб кінці звести,
А другий працювати не бажа
Та все гострить на всіх свого ножа.
Та капості сусідам учиня
Й ніхто його в селі не зупиня,
Бо в нього, бачте, є кілок і дрюк…
Тож капості і сходять йому з рук.
А ще ж у нього ліс дешевий є,
Що він односельчанам продає.
Якщо на нього голосно кричать,
Розсердиться й припинить продавать.
А де такий дешевий брати ліс?
Нехай товчеться, взяв би його біс!
А старший брат нехай береться сам,
Чого в ту справу устрявати нам?
Нехай радіє, бо ж іще живий…
Такий у нас порядок світовий.

Знала в небі тільки Бога,
грішна йшла лише на сповідь,
мало гріш який давала
на розвагу чи на вільця.
А когось утамувавши,
а розклавши тіла роздріб
перед очі неївбивці,
жалкувала-жалкувала…
Яко вчено несусвято,
яко вичерпано досталь
начуття її сумного!..
А для неї – ошукали!
Ремісна? А я́к би йнакше?
Як могло їй стати волі?
На зарученому ложі
так, без зірки, неба клаптик…

8 травня 2003 р., Богдани́

Ти чекай, я повернусь, ти чекай мене.
І нехай твою печаль вітром віднесе.
Ти чекай, коли дощить або сніг іде.
Забувають інших хай. Ти ж чекай мене.
Ти чекай мене, чекай, дивись у вікно.
Повернуся, скажуть всі, бо щастить давно.
Вір мені, я повернусь. В цей смертельний час
Не гадай: хто не чекав, з ними все гаразд.
Що загинув я нехай вірять мати й син.
Лише ти, одна, не вір. І живи ось цим.
Не чекають друзі вже. В колі при вогні
Наливатимуть вино в келихи свої
Душу пом'януть мою. Хай це буде, хай.
Але пити з ними ти все ж не поспішай.
І тоді я повернусь. Смерті вже на зло
Не чекав хто, скаже так: то щастить давно.
І тобі лише скажу небагато слів:
Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.

Розгойдав вітрисько сильний
Молоденьких верб гілля,
Падає у воду листя,
Він же дивиться здаля.

Йому весело - сміється,
А вербички всі в сльозах.
-Ой, який ти безсердечний,
Кажуть верби, просто жах.

-Та не зліться і не плачте,
Трішки я пожартував,
Ви уже мені пробачте,
Що листочки позривав.

Я усіх вас поцілую,
Сльози висушу умить,
Гарну пісню подарую,
Ви ще кращими ростіть.

2020 р.

Пригорни мене, мамо, ласкаво до ніжного серця,
розкажи оксамитову казку – щасливу й сумну.
Пелюстково, зворушливо, щемно душа стрепенеться.
Притулюсь до грудей, як в дитинстві тебе обійму.
Говоритимемо допізна про життя і родину,
про надії крилаті, невпинні, мінливі літа,
що вплітають у коси зажуру в сутужну годину.
Ти – мої небеса, життєдайна молитва свята!

Приспів

Мамо, мамо, нехай твої очі мені льоноцвітять.
І відлунням лунають пісні в колисанці дібров.
Ти, лебідко моя, найдорожча перлина у світі,
наймиліша троянда, найперша у світі любов!

Мамо, скільки стежок залишилося там за весною,
усіляке було на широкім просторі доріг.
Та мій янгол земний був постійно, матусю, зі мною –
вишиванка на долю, натільний лляний оберіг.
Витри сльози, матусю, хай радісно буде у домі.
Напечем пирогів, почастуєм рідню на свята.
Материнську любов не вмістити в старенькім альбомі.
Ти – мої небеса, життєдайна молитва свята.

Приспів

Мамо, мамо, нехай твої очі мені льоноцвітять.
І відлунням лунають пісні в колисанці дібров.
Ти, лебідко моя, найдорожча перлина у світі,
наймиліша троянда, найперша у світі любов!
 



03.06. 2020р.

так тихо...навколо дзеркальні сніги.
нашіптує хуга озерам сонети.
пелюстками крові сховались в заметах
торішні троянди старих берегів.
і храми мовчать, за стіною псалми
пожовкли...під пилом слова і куплети...
мій янголе болю, ці крила - секрети,
мов спогади серця, обріж і спали!
завія не вщухне! війна за вікном
говорить із Богом...нікому не чути...
мій янголе болю, як всотує смуток
вечірнього сонця червоне вино...

так тихо...і холод війною тече!
столітні вітри, мов іудам предтечі...
хтось слухає сповідь тривкої хуртечі
у вихорі сніжних таємних вечерь.
лиш дні загубились в снігах, мов човни...
і ночі імлою сповиті, мов снами...
мій янголе сніжних холодних поранень,
то скільки судилось цієї з и м и ?!

За народними мотивами

Дрібна
Нечиста сила –
Найбільш капосна
І найбільш небезпечна…

***

Плаче в полі дівчина
Плаче в полі дівчина,
на серці – суховій,
Підійшов тихесенько
Панич Польовий:
«Не журися, серденько,
для суму не час.
Віддай мені всі печалі –
засмієшся враз!
Заберу я тугу-горе,
годі сумувать:
Знову станеш веселенька,
будеш танцювать!
Знову зможеш покохати
в цвіті юних літ,
буде ніжно обіймати
тебе
Білий Світ!»

Ти не вір йому, дівчино:
він – підступний дух,
Довіришся –
душу вкраде
підлий відчайдух.

«Ой, паночку, пане добрий,
сумом захлинусь,
Та ні з ким у цілім світі
Горем не ділюсь!»

Заблищали люттю очі
в «панича»,
Не гарчав і не грозився –
мов змія,
сичав…

Задимився весь і згинув:
полетів за ліс,
Не облестів цю дівчину
нечестивий біс.

Віру, серце, Щиру Душу
ворог Польовий
Не обдурить, не задушить
хитрий біс Дрібний!

Зола у висліді багаття
Чи не єдиний результат.
Що по собі лишаєм, браття –
Чи пустирі, чи зелен сад.

У безвість звіяні вітрами
Пощезнуть душі – хто куди...
Життя збиткується над нами,
В імлу змітаючи сліди.

Порозвівається полова,
Все тлінне спопеліє вмить
І зостається тільки слово,
Яке довіку не згорить.

Ти листа напиши, як сумуєш за мною невтішно,
тихі будні рахуєш, ховаєш думки від усіх.
Нереальні, приборкані, виткані з райдуги, грішні.
Хоч хтось мудро сказав, що блаженна любов, то не гріх.

Хто осудить її, той не знає, що світ воскресає,
перламутровим цвітом конвалій у райських садах.
І лягає на душу намистом, гірчить молочаєм,
недопитим цілунком на ягідно-кислих губах.

Соловіє в очах незабудками, синім туманом,
розриває нестерпних розлук золоті ланцюги.
Сновидінням яскравим у затишнім озері тане,
нищить птахом надії на злеті сумнівні думки.

Хай голубка мені принесе у рожевім конверті -
квітку папороті і розмиті сльозами слова.
Їх з'єднай сургучем, напиши кров'ю серця відверто
чи ти дихаєш мною допоки любов ще жива?

02.06.2020.

Прокинувся світанок від пісеньки дзвінкої,
Поглянув - на калині маленький соловей
Витьохкує-виводить веселої такої,
Заслухався - не вгледів, як ранок вже іде.

Пташина ж все співає, та так вже задушевно,
Розчулився і ранок, пустив сльозу-росу,
В долоні заплескали у лісі всі дерева,
Погожий день вподобав теж пісеньку-красу.

А коли вечір синій ступив на стежку тихо,
То знову чути трелі тьох-тьох-фіть-тьох-ха-ха.
Здається, що і плаче й зайдеться щирим сміхом,
Аж поки нічка прийде.Тоді усе стиха.

2020 р.

Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
Уко́тре підряд знов горішнику ряд
з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти́ у траву,
в якій після битв обновлюсь, оживу,
яка пам’ятає всіх пращурів сни
і берег тримає й майбутні човни.

Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
за дно водосховища й море боліт
у лузі, якому неміряно літ.

Тепер заповідником зветься земля,
де все доведеться почати з нуля,
де в штучних лісах можновладці такі ж
стріляють усе, що тікає скоріш.

Ламають ліщину вже вкотре підряд,
укотре підряд прокладають асфальт,
а небо гойдається, і де-не-де
підніметься птах та й пробитий впаде.

29 липня 2002 р., Богдани́

Коли вітри розвіяли хмарини
І вкрили небо синім полотном, -
Спізніле літо скупо, по краплині
Розпочало ділитися теплом.
Йому назустріч потягнувся радо,
Як до матусі збуджене дитя,
Адже чекати більше я не ладен
На літа неминуче вороття.
Хоча й не тішать зір безперестанку,
Та сяють ясно, мов прожектори,
Вже сонцем зарумянені світанки
І срібним сяйвом повні вечори.
03.06.20

Повертались запорожці з турецького краю,
Гарно в турок гостювали, нагнали їм страху.
Пливуть чайки Чорним морем, наче білі птахи,
В захід сонця Крим татарський вони оминають.
Але тут знялася буря, як смерть налетіла.
Одні чайки потопила, другі – розкидала.
Одну чайку з козаками геть на схід погнала,
Навіть, важко уявити, як вони вціліли.
Втихла буря. Пливе чайка, козаки зібрались,
Щоб подумати, як краще їм на Січ вертати -
Чи пливти на захід сонця, козаків шукати?
Та ж чи є вони, чи, може, всі на дні зостались?!
Сивоусий козарлюга каже побратимам:
- Не слід, мабуть, нам вертатись. Я знаю дорогу
По Азову, по Молочній, а там, дяка Богу,
В річку Конку свою чайку лиш перетягти нам.
Вже колись отак вертали козаки з походу…
А по Конці то, вважайте, ми уже на Січі.
Тільки щоб із татарвою не трапилось стрічі,
Бо від цілого чамбула нам відбитись годі.
От на тому й порішили. Азов подолали,
До Молочного лиману чайкою запли́ли,
А у річці вже на весла налягли щосили,
Татарві аби не втрапить в очі, поглядали.
Та не так все було гладко, як воно гадалось,
Бо помітили татарський роз’їзд над рікою,
Зрозуміли, що не мати їм тепер спокою.
Тож подумати, що далі робити, зібрались.
Знову сивий козарлюга слово промовляє:
- Тепер, братці, треба чайку нам свою кидати
І до Січі пішим ходом будем простувати,
Бо інакше нас на чайці орда постріляє.
- Чайку кинем, що робити зі здобиччю будем?-
Обізвався хтось із гурту. – Здобич закопаєм.
А вже з Січі з товариством повернутись маєм.
Я гадаю, звідси здобич не втече нікуди.
Так вони й постановили. Усю здобич взя́ли,
Чайку в річці затопили (колись ще згодиться),
Вийшли в степ аби навколо добре роздивиться
І в яру глибокім темнім усе закопали.
Закопали так, щоб в очі воно не кидалось.
Наостанок сивоусий став щось шепотіти.
Він хара́ктерник – вони всі, наче ворожбити,
Говорили: і з чортами, навіть, добре знались.
Тож наклав козак закляття й рушили в дорогу,
Йшли спокійно, намагались сліду не лишати,
Щоб татарам не давати себе наздогнати.
Всі при зброї, щоб відбитись можна в разі чого.
Був між тими козаками козак один темний,
На Січі Кротом прозвався. Чому так – не знати.
Норовив туди не лізти, де кров проливати,
А завжди був там, де здобич випадала певна.
Як побачив Кріт, що в землю золото сховали,
То не міг уже ні спати, ні їсти спокійно.
Бо стояло перед очі золото постійно.
От якби йому до власних рук усе попало?!
І надумався вернутись, золото забрати.
Дочекався нічку темну, як усі поснули.
Та й тихцем, аби сторожі часом не почули
Став травою помаленьку у степ відповзати.
Відповз, далі вже навгинці, ще далі - щодуху.
Біжить, чує: недалеко кінні якісь їдуть,
Зачаївся – то ж татари йдуть за ними слідом.
Скоро крики, стрілянина донеслись до слуху.
«От і добре, - сам до себе Кріт тихенько мовив,-
Хай поб’ють усіх татари, хто там буде знати,
Звідки він, простий нетяга став таким багатим».
Тож складалося для нього все отак чудово.
Віддалилась стрілянина, стихли скоро крики,
Кріт летів, як птаха степом, «багатів» поволі.
Аж під ранок він дістався до яру у полі.
Роздивився, аби часом біди не накликать.
Та в степу все, наче, тихо, нікого немає,
Тож скоріш спустивсь до яру, узявся копати,
Скоро й лантух заповітний удалось дістати.
Але ж як не зазирнути, що ж він там тримає?
Ледве лантух розчепірив, як блиснуло з нього.
І осліп він тої ж миті, в очах потемніло.
Кинув лантух з переляку…Щось зашурхотіло
І схил яру сповз донизу, засипав небогу.
Ледве вибрався він звідти, став лантух шукати,
Став глибокі ями рити, нічого ж не бачить.
Сподівається, що врешті зловить він удачу,
І тоді лантух багатства буде-таки мати…
Через час якийсь козаки повернулись з Січі.
Не вдалось татарським зайдам їх тоді здолати.
Тож вернулись з товариством сховане забрати.
Подивилися козаки аж упали в відчай:
Увесь яр був переритий, весь у дірах-норах.
Сивоусий же сміється: - Та не побивайтесь!
Ви тут, хлопці потихеньку на степ оглядайтесь
Та чекайте, як скажу я – то спускайтесь скоро.
Став внизу щось шепотіти, руками махати,
Потім голосно говорить: - Отут і копайте!
А Крота як хто зустріне, то вже не чіпайте.
Все життя йому і роду нори так копати.
Знайшли хлопці закопане, на Січ подалися.
З тих часів кроти й з’явились у нас в Україні
Рив той Кріт і його діти риють і донині...
Та багатством, бач, ніяким ще не розжилися.

Щоб осінь не подолала –
Сама стань Осінню!
Прекрасною!

Скинь
Приниження, зради,
насмішки,
Зневагу, нехтування,
Втрату самооцінки
І падіння на дно
Власної душі,
Скинь,
Наче перепріле,
відмерле
Листя.

Зможеш – Побачиш,
Що нічого не втратила,
Тільки виграла…

Осінь важка,
депресивна,
Долю ховає загублену –
Це лиш загострення
Болю душевного.

Господь засуджує
сум –
Перероби депресивний
біль
У безсенсовий, але щирий
регіт…

Хай
Натовп глузує з
блазнів,
Але
Господь любить їх.

Не сподівайся,
не воруши порох –
Це марно…
А може,
Самокатування
Стає залежністю?
Це гріх.

Візьми
Музичний інструмент
З рук втомленого музики,
Обігрій обох
і зіграй
Сама
Мелодію відродження!

Не запрошують на каву –
Налий сама
Чорну, вогняну
На один
Подих-Ковток.

Старий Екіпаж
на Дорозі Чекань
Не потребує зупинок,
Можна «заходити-виходити»
завжди
(Згадай Іа-Іа з "Вінні Пуха").

Не плач за тим, що пішло,
Радій,
Якщо пішло
справді,
назавжди.

Через Осінь треба
ПРОЙТИ,
Не нарізати Кола,
Нічого
Не втрачено…

Не чекати змін,
А терміново
Змінюватись
Самій!

Сірим небом блукає осінь
Лише згадує просинь – знак,
Сивим полиском у волоссі,
Що колись все було не так.

Промінь дражнить застиглу тугу,
Що не можна вернути час,
Тільки вітер жене напругу,
Наче струмом прониже враз.

Осінь бродить, шукає очі,
Що іще не бояться злив.
Чи надійдуть часи урочі
Ті, не з холоду тихих снів?

В окопи чорнориза не зови!
Є попадя, церковка, сала кусень.
Іздалеку бурмоче молитви,
Підрощуючи в піст обвисле пузо.

Здоров'ячка бажає ворогам,
А землякам убитим - пишну месу.
Чи вірую у Господа? Ага.
А ще в ярмолку та рожеві пейса.

Митрополит іде! За ним - ескорт,
Підтримує владиці тільце кволе...
Усіх попів з кадилами - на фронт!
А служок їхніх - в бій! На мінне поле!

Не обирай дорогу в рай криву!
Ось автомат і синьо-жовтий прапор!
Підрясник геть! Кадило - у траву!
Висвячувати йди свинцем кацапів.

02.06.2020 р.

Весна майнула майже непомітно.
Її палітру сонячного дня
на себе приміряє буйне літо,
сідлаючи гарячого коня.

Ніколи не було у цьому світі,
аби перемагала маячня.
Нові акорди чути у зеніті
і не лякає чорне вороння.

Бо котиться по сонячному небу
непереможна колісниця Феба
у сяючій блакитній далині
і вище підіймається Ярило,
випалюючи ту нечисту силу
у ярому священному вогні.

02.06.20

В яблуневому садочку
Під гіллям у холодочку
Вітерець відпочивав.
Десь його всю ніч носило,
Бідний вибився із сили
І втомився від забав.

На листочки він не дмухав,
А казки уважно слухав,
Котрі яблуня стара
Всім-усім розповідала,
Що побачила, що знала
І лихого, і добра.

Розповідь ту чули також
І кульбабка, і ромашка -
Жовтоокі квіточки.
Та зелені буйні трави,
Справді ж бо вони цікаві
Мами-яблуні казки.

2020 р.

Перша.
Її світлість.
Акварельний силует.
Ще контур з-під п’ят,
і от – вже витонченість,
ще трохи і лет!..
Та кіс дика ліана
хвоста покинула в джунґлях;
він зачепився за пальму,
упав, обійняв другу,
заплутався у корінні
і колючках акацій,
наповз на слонові бивні
(загрозу тамтешніх плантацій), –
і вперта слоняча вдача
скуйовдила фарби волосся,
і ярусів непрохіддя
спинили її першість…
Тепер там цілі види
на рівні аматорства джунґлів
малюють
емблему цнотливості
на довгому-довгому-довгому шлейфі
сукні її першості.
О, сукне, приборкувач бюсту із бюстів,
на горизонтах чийого
завмерли колібрі,
на оберегах чийого
лелеками сплять фламінґо
і, густо міняючи ноги, падають
у болото, –
чому ти така прозора?..
В мажорах відверто відвертого ору
під лемент циганського кодла
мусону гидлива злива
розсуне басейн Гангу.
Всі в курсі: це буде скоро,
не в міру тяглося же довго.
І стане Святою чи Богом
світлість її перша!

11 грудня 1992 р., Київ

Яке ж це літо?
З небес крізь сито
холодна злива -
як із цебра.
З пахких акацій
додолу квіти
зриває вітру
лиха мара.

А під ногами
калюжі чорні -
не оминути,
не обійти.
Ступаю в воду,
в пустій безодні
втопило небо
сум самоти.

На парасолі
сльоза юдолі,
біжить по гранях
не зупинить.
Хто ж витер щастя,
веселку в полі,
лаванди літа
казкову мить.

Хоч забарилось
десь наше літо,
та сподіваюсь
ось-ось, прийде.
Поглянеш в очі-
там оксамитом
засяє сонечко
золоте.

01.06.2020р

А небо синє, сяйливе, райдужне,

Нірвана, спокій...

Мені ж під каменем тільки затишно,

Норі глибокій.


Радіють люди! Для них біль страти -

Як дітям пищики.

Скубуть пір'їни із крил відтятих

На сувенірчики.


Каліка зайвий. Тікаю з тисняви

Крізь вуса й бороди.

А пера світяться аметистово

І плачуть золотом.


По всіх дорогах - могили вириті,

Відхожу нетрями.

А за плечима, як тіні привидів,

Мисливці з петлями.


Добро як лихо. Багном на білому,

Цвяшком у кармі.

Ще мить - і Лета. Повзу до вилому

У райській брамі.


01.05.2020 р.

І слів шалену плутанину,
І дум родючих вихорці,
Як поєднаю воєдино,
То віршем стануть у кінці
Оцих миттєвостей натхнення,
Коли без меж і рубежів
Ділюся з вами сокровенним
Набутком щирих почуттів…
02.06.20

Крокує Заєць
з автоматом,
Схожий на волоцюгу,
який знайомий
з денатуратом,
Стрибає по стежинах
горбатих,
Поразлітається
від атома атом -
Розпорошить і вовків,
і ведмедів,
Ото буде хижакам
трагедія!

Заєць їм не співчуває:
Доля хижаків
його не колупає.

Заєць, агов!
Свавілля припиняй,
Совість сяку таку
Май!

Не треба нищити
усіх вовків,
сірих бідаків...
У ведмедів теж
ніжна фізіологія...

Поважай, Косько,
Єкологію!

Гуляє літо за лісами,
усе очікує весну,
аби явити вечорами
погоду теплу і ясну.

Але і дні такі негожі,
і ночі іноді такі,
що й соловей іще не може
співати арії п'янкі.

Калина зацвіла у лузі,
сумують одуди нічні,
заполовіла на окрузі
озимина по ярині.

Очиці котики протерли,
фіалки сяють лугові
а буйні роси, наче перли,
порозсипались у траві.

Ось-ось приїде літо п’яне,
аби цей сірий ранок щез
і поки вечір не настане,
засяє ладо із небес.

І знов уява оживає –
синиця солов’я вітає,
зозуля – сойку, а коли
дуети їхні ожили,
ген-ген долиною за гаєм
у небі синьому лунає
сумне лелечине, – курли.

01.06.20

Тяжка робота ратая у полі,
То за сохою, то з косою йдеш.
Аж зводить кожну кісточку від болю,
Від сонця не сховаєшся ніде.
А ще ж меча тримаєш напохваті,
Бо скільки зайд блукає навкруги,
Які готові геть усе забрати
Й самого десь погнати на торги.
А звідти вороття уже немає.
Отож працюй та навкруги дивись,
Чи ворога трава десь не ховає,
Чи за кущем який не причаївсь.
Важка робота ще й думки сумнії
І нікому розважити його.
Орел у небі високо видніє
Та й голосу не чує він того.
І знов навколо пильно озирає,
Чи готи не крадуться у траві,
Чи то сарматів поблизу немає.
Тим краще полоняники живі.
І найлихіші між усіх язиги.
Дітей лякають ними матері,
Мовляв, у полі баба-яга біга,
Прийде і вхопить рано на зорі.
У них же там жінки всім заправляють,
А ті ще гірші, ніж чоловіки,
Одних вбивають, а других хапають
І в степ везуть, вважай, що навіки…
Але Даждьбог уже здолав пів неба,
Тож можна сісти і перепочить.
Коневі теж перепочити треба,
Пустив без упряжі траву потолочить.
А сам усівся та дістав торбину,
Яку зібрала жінка на обід.
Дістав шмат м’яса добрий і хлібину,
Сів на траву… Не встиг ще стерти піт,
Як раптом чує голос за спиною:
- День добрий тобі, пане оратай!
Аж підхопився дядько: «Отакої!
Він же оглянув степ із краю в край.
Нікого, навіть близько не помітив.
А тут уже хтось поряд зупинивсь.
Та голос вже не молодий, привітний».
Стис меч і повернувся, подививсь.
Дідусь старенький, борода аж біла,
Стоїть собі, привітно погляда.
- І вам день добрий! Може би присіли?
Ось хліб і м’ясо, в збанку он вода.
З дороги пригостіться!.. – Сам тим часом
Оглянув степ – чи не чига біда.
Звідкіль цей дід отак раптово взявся?
Але навкруг ні тіні, ні сліда.
- Спасибі, синку, їсти я не буду,
Хіба водички з дзбаника поп’ю.
Та розкажи, які в цім краї люди,
Цікавість трохи вдовольни мою.
- Це землі антів, якщо ви не знали?!
- Аж ось в які я заблукав краї?
- Так, наші предки ці степи зайняли
І гради тут поставили свої.
А ви, дідусю, звідки мандрували,
Які народи стріли на шляху?
- О, я земель пройшов за вік немало,
Мав і гостинну стрічу, і лиху.
- Що там на півдні, готи і сармати
Іще походом проти нас не йдуть?
- Та ні, такого поки не чувати,
Але вже скоро й гірше може буть.
- А що таке? – Та зі степів далеких
Говорять, сунуть дикі племена.
Все на шляху вони скоряють легко.
Бо ж їх багато – то й не дивина.
- Як вони звуться? – Гунами чи сюнну,
По різному їх імена звучать.
Орда їх степом дуже швидко суне,
Тож доведеться вам їх зустрічать.
Ще не сьогодні, і не цього року,
Так що спокійно поки що роби.
- А хто за князя? – Бож правує поки…
- О, той не здасться їм без боротьби!
Але не скоро, часу ще доволі…
Дідусь про щось замислився на мить.
- А як воно тобі, ратаю, в полі
Отак не тяжко одному робить?
- Та не так тяжко тут воно, як сумно,
Ніщо душі мені не звеселя.
Ідеш-ідеш, гірку гадаєш думу:
Чи дасть зібрати урожай земля?
Дідусь задумавсь, грудку взяв і кинув
Та високо, аж до небес, немов.
- Жий воронком! – і голос його злинув-
Жайворонком! – услід промовив знов.
І вилетіла пташка з грудки тої,
Маленька. Наче дзвоник задзвенів
Кружляє в ратая над головою,
То десь зника в блакитній вишині.
Замре аж попід хмари і виводить,
Благословляє працю ратая.
І чує той, як в нього сила входить,
І сонце вже не палить, а сія.
І серцю стало весело у грудях…
- Хто перш, ніж жайвір в небі заспіва,
У поле вийде, той невтомним буде,
Багаті будуть і його жнива.-
Почув ратай, неначе, десь здалека.
Огледівся, а діда й слід пропав.
Чи не зморила праця так нелегка,
Що і заснув? Та ні – і мить не спав!
Та й з неба досі спів незвичний лине.
Звідкіль би взявся, якби дід наснив?
Тож у соху запряг знов конячину
Й пішов орати під той дивний спів.
З тих пір, лише спливуть весняні води,
Ще сніг в ярах подекуди лежить,
А в небесах вже жайворон виводить,
Що вже пора ратаю плуг гострить,
Зерно добірне брати для посіву…
І, ледве вийде в поле селянин,
Тут його жайвір вже вітає співом,
Кружляє, доки й не засіє він.
Лунає пісня всю весну і літо,
Від неї, кажуть, пшениці́ ростуть.
Від неї, краще, колоситься жито.
А як воно інакше може буть?
Адже усяка тягнеться пашниця,
Не лиш до сонця – а і до пісень,
Яким Бог дав з небес на землю литься,
Всю хліборобську пору кожен день.
Співає жайвір, пурхає навколо,
Піснями радість трударям несе.
Гніздечко ж стелить в ямці серед поля,
Коли засіє хлібороб усе.

Барвисте літо -
світ малахітом,
яскраве сонце,
як мандарин.
З ковша сузір'я
в день перелито
сусальні зорі -
в'язкий бурштин.

У чистім полі
на видноколі
прекрасний червень
мчить у сідлі.
Сій срібний дощик,
гуляй на волі,
у маргаритках
паси джмелів.

В серпанку тануть -
садок сливовий,
пахучі трави
з роси й води.
Кінь в льоноцвіті
згубив підкови,
на роздоріжжі
копит сліди.

В гіллях лапатих
пташині трелі.
Цвірінь, тьох...тьох...тьох...
тьох - солов'ї.
В вершковім небі -
мазок пастелі,
аквамарину
по всій землі.

01.06.2020р

З Мавкою ніколи не прощаюсь,
бо ширяю з нею у віках.
У дугу зінуло, а не каюсь,
як її утішу, – ах-ах-ах!

Бо вона м'яка як та резина –
поки натягаєш, каже, – вйо!
А коли потягне чим по спині,
то не репетую, – ой-ой-ой!

Як жокею – це хороша дяка,
адже я у сто такий драгун,
що коли несе, немов коняка,
то не зупиняю, тьху-тьху-тьху.

Маю нині залік – на «відмінно».
Пазуха – велика благодать!
А коли полапаю коліно,
то іду до раю, – ать-ать-ать!

01/06/20

Діти- ангелочки

Небес , щастя батьків,

Майбутнє життя!!!

1.06.19 11.01