Зневірені душі, розчавлені тіні...
Це буде не завтра. Це є вже сьогодні.
Проста безкорисливість - на карантині,
Давно відбувається щось незворотнє.

Листа написали. Але не рукою,
А звуками літер на клавіатурі.
Заслухались музикою ми легкою,
І замість світлин - чорні карикатури.

А ми сміємося! Та тільки не сміхом -
Яскравими смайлами, потім - дужками.
Освітлені сонцем, пригнічені снігом,
Загублені поміж пустими рядками.

Промінчик в очах - нерозгаданий бонус.
Знекровлені постаті - ніби нормальні.
Повторює мантру якийсь дивний голос:
"Ми всі - не реальні, ми всі - віртуальні!"

В руках філіжанка зеленого чаю,
Дивлюся альбом, де щасливі та дужі.
Цей день, як і той, що минув, зустрічають
Зневірені тіні. Розчавлені душі.

У незаклеєнім конверті
Лист невідправлений колись, –
На м’ятім аркуші відверті
Слова юначі збереглись.
У них надій тепло і щирість
Його найперших почуттів
Чомусь приховані лишились
Від когось аж до наших днів.
Читаю й бідкаюся нині,
Що не наважився юнак
Своїй омріяній дівчині
Про те, як любить, дати знак…
02.08.24

***
Ну ось же він - краєчок сну!
З’явився бочок, нагадавши блисну.
Торкнувся ледь-ледь, наближаючи дальність,
і зник раптом знов, повернувши реальність.
Якесь буркотіння почулося ближче,
чиїсь голоси враз пропали у тиші,
і стерлися звуки,
і місяць зівнув.
Ну де ж ти? Чекаю на краєчок сну…
Я мріяв - колись подивлюся на нього…
І ось цей момент?
Ні, нажаль знов нічого….
Чекаю на зустріч, тримаю невтомність…
Так ось же мій с-о-о-о-о-о-н !!!...
І втрачаю свідомість…

В нас один на двох "амінь"
Ввічливість, як підпис...
Ні мороки ні тяжінь
Від тоді як встрілись…
Все за розкладом від хвиль,
Що у повсякденні…
Є такий прадавній стиль
Завдяки арені...
І один на двох баланс
З погляду на настрій.
Вчасний біг… завчасний пас —
Ось і весь сценарій…
19.07.2024.

Гарячий камінь ніжно гладять хвилі,
На берег вийшла квітка синьоока.
Здіймає літо зелень на вітрилі
Й несе спекотне сонце на флагштоку.

Тієї спеки і чекало тіло,
Тримаючи будення на долоні,
Щоб за п'янким смаком плодів дозрілих
Пірнути в почуття твої бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо.

Я чую ноти дивної сюїти,
Яку цвіркун з весни вивчав натхненно,
Бо ти його просив заграть для мене.

Приїхав якось в гості до своїх.
На вихідні зібрались прогулятись,
До річки Уж усі разом податись.
Погода – в хаті просиді́ти гріх.
І сонечко, й легенький вітерець.
Навколо зелень. Уж у ній петляє,
Немов змія між каменів метляє.
Пройшлися парком із кінця в кінець.
Мене найбільше здивувало там,
Що Уж тече між каменів великих.
Мов велетень накидав їх без ліку,
Бо ж кожен в кілька сотень кілограм.
Питатись став, чому це воно так.
Бо ж це не гори – там все зрозуміло.
А тут звідкіль каміння «уродило»?
Ніхто мені не пояснив, однак.
А тут дідусь на лавочці сидів,
На сонці боки вигрівав старечі.
Мабуть, почув, про що ведемо речі,
З під брів кошлатих пильно поглядів
Та й каже: - Що то в молодих питать?
Хіба вони про те щось можуть знати?
То треба у людей старих питати…
Я тут же : - Ви могли би розказать?
- Звичайно, можу. Я ж уже живу
На світі довго, тож багато знаю.
Та люди чомусь зовсім не питають,
Знаннями поділитися не звуть. –
Вчувається печаль в його словах,
Мабуть, нема із ким поговорити.
- Тож розкажіть! – враз підхопили діти.
Їм, бачу, теж цікаво стало, страх.
Відчувши, що знайшлися слухачі,
Дідусь відразу, наче, загордився,
Прокашлявся, скоренько заходився
Свій комір поправляти, бо ж стирчить.
А далі говорити розпочав:
- Було то, кажуть, в дуже давню пору.
Ще Уж широкий був, неначе море.
Тік, перешкод в дорозі не стрічав.
Поміж скелястих вився берегів,
В лісах безмежних собі шлях знаходив.
Котив в далеку Прип’ять свої води,
Куди річки впадали і другі.
На берегах його селився люд,
Хатки гарненькі у лісах стояли,
Сохою люди землю обробляли,
Ростили жито на прожиток тут.
Собі худобу й птицю розвели.
Село іще здалека було чути,
Бо, як закукурікають когути,
То чуті аж за кілька верст були.
Жив люд і не чекав зовсім біди.
Та й звідки ж бідним людям було знати,
Що зло чорти взялися замишляти,
З усіх кінців зібралися сюди.
Бо ж захотілось світ їм погубить.
Надумалися Уж загородити,
Він навкруги почне усе топити,
А скоро й світ весь зможе затопить.
В густих лісах дрімучих залягли,
Аби нікому й натяку не дати
Та й стали часу зручного чекати,
Щоб вони зло своє вчинить змогли.
От і прийшла осіння темна ніч.
Всі люди в селах спати полягали.
Чорти до річки підбиратись стали,
Тихцем усі скрадались, звісна річ.
Зібрались коло скелі над ріку
Аби її у річку завалити
І шлях воді надійно перекрити.
На те потрібно силу, ще й яку.
Отож, вони всі разом налягли,
Уперлися у скелю ту плечима,
Аж кола від зусиль перед очима.
Вже зрушувати скелю почали
Аж тут… Бува, рятує диво світ.
Без дива, певно й тут не обійшлося.
Одне злодійкувате подалося
По курниках людських, щоб на обід
Яєчню мати. Впхалося в один.
Давай бігом по гніздах шарувати
Та яйця собі в кошика складати.
А темно ж, зачепив той сучий син
Був когута, що на бантині спав.
Той з переляку крилами лопоче,
«Ку-ку-рі-ку» - несеться серед ночі.
А півня крик, як правило, лунав
Перед світанням. Налякав чортів.
Здалося їм, що сонце уже сходить.
Кудись у ліс тікати уже годі,
Тож кожен тут сховатись захотів.
І стали зариватися в багно
Аби від Божих, від очей сховатись.
Але даремно їм було старатись.
За ними Бог спостерігав давно.
Ледь стали вони длубатись в багні,
Як грім ударив із небес щосили
І всі чорти умить закам’яніли.
Так бовваніють й до цих пір вони.
То онде їхні плечі кам’яні.-
Дідусь махнув рукою і підвівся,-
Щось я, мабуть, сьогодні засидівся.
Пора додому тюпати мені.

 
лине за шляхом інакший шлях
за боями точаться бої
за полями жевріють поля
не зоглянувсь
вже & маковій
 
фронти грозові як варіант
серпокрила тінь у віражі
десь в оцім розкладі ти & я
всякі ще
безвихідні віршᴉ
 
місце що порожнім не бува
най у сюрреальніші часи
крізь асфальт
кульбаба проросла
розцвісти & хто її просив
 
 
 
 
 
 
 
 

У літнім лісі – райська насолода,
ялини стелять прохолоди тінь,
співає птаство поміж віття глоду
і арії летять удалечінь.

Пташиний рій підтримують цикади,
навколо розсівають нотний ель.
Домішують вони свої стакато
в настояний на афенах коктейль.

Кларнет перекликається з гобоєм
між сосен у зелених кімоно.
Повітря освіжає трунком хвої
і збуджує, як молоде вино!

Я з вітром полечу –
мені так буде легше…
Оброки всі сплачу –
лиш стану громом першим.
Закрию очі сном –
коли посиплюсь градом.
А там воскресну знов –
побитим виноградом…

30 квітня 1989 р., Київ

Здобув я ласку цілувати милу,
Й мені здається, що квітки духмяні
Буяють ароматом розвеснілим
В альтанці діви, що цвіте коханням.
Її вуста — левкої на смерканні,
Рум’яні щоки — ружі запашні,
Ясне чоло — немов ромашки зрання,
Гвоздики ніжність — очі неземні,
І стан, мов полуничний цвіто-сніг,
Вишневим квітом пахне шиї згин,
А груди — мов лілеї осяйні,
Соски — неначе молодий жасмин.
Ці квіти ширять вабний аромат,
Та найсолодший цвіт — вона сама.

Навіть і не помітили.
Розписи на стіні...
Перемовлялось з квітами
Воїнство і пісні…
Кажуть, в ліс заборонено
Десь до десятка літ
Болісно дуже... ось воно
Внукам усім привіт…
Божа краса -- не відповідь
Змиють дощі цей день
Що полишає світові
Роджений дух пісень?
З чим і з якою ношею
Вийти ранковим днем,
Вибором власним — товщею?
Це на сьогодні все…
19.07.2024

Із Юза Алешковського

У принципах незламний, наче скеля,
прийняв сувору правду колектив:
Микита, з’ясувалось, – пустомеля,
що ко́лесо історії крутив.

Він їздив по Радянському Союзу, –
легкої популярності шукав;
він замість хліба сіяв кукурудзу,
живих людей у космос запускав.

Він допускав неприйнятне́ зазнайство,
і, всупереч зусиллям всім ЦК,
колгоспне він розвалював хазяйство,
плюс проморгав талант Пастернака.

Авжеж, із милосердною снагою
він «ворогів народу» випускав,
але зробив горілку дорого́ю
й «на трьох» нас випивати попривчав.

А сам, напевне, випив скількимога!
Дружину тяг на будь-який прийом,
у Індії вивчав слона та йога,
об стіл в ООНі грюкав каблуком.

Він прокладав у Африці канали,
щоб до орання взявся бедуїн...
Але його безпечність доконала,
і він гайнув у Сочі на спочин.

І в ту ж хвилину, всі зібравши сили,
повстали члени Пленуму ЦК, –
вони, мабуть, давно уже хотіли
з капустою смачного пиріжка.

Микита дуже розізливсь на Пленум
і крикнув Мікояну-хитрунцю:
«Ех, треба було б з’їсти зі жульєном
дніпропетровську шатію оцю!»

Тепер він, як усі пенсіонери,
на лавці в сквері гріє свій філей,
і плаче про закінчення кар’єри
зятьок його товариш Аджубей.

(2024)

Коли душі, утомленій до краю,
Дух творчості наснагу надає,
То все життя приземлене моє
Під небеса фантазії здіймають.
Уяви світ безмежний і глибокий, –
Немає в нім турбот і суєти,
Нема нікчемності і пустоти,
Але є світло і тепло, і спокій.
В обіймах муз на мирнім видноколі
Натхнення радість ближчає на крок –
Слова приймають слово у рядок
І мимоволі звеселяють долю.
01.08.24

Я нікуди не поспішав.
Ще тоді не боліла душа.
Ще достатньо було потужності
Виживати в царстві бездушності.

Надто довгі писав рядки.
Мов латина, мої думки
Щиро прагнули справедливості
В царстві підлості
Та зрадливості.

Десь далеко був ідеал.
Значно ближче - сумний фінал.
Ліки я шукав від контузії
В царстві хибності
Та ілюзії.

Перерветься сумнівний шлях...
Тільки підсумок буде в словах:
"Він загинув від необачності
В царстві тупості
Та невдячності.

Мрії, сповнені криштальним, чарівним дитячим сміхом,
Збережи в своєму серці, не згуби, нехай не згасить
Дивний вогник сонцесяйний вихор втіхи, а чи лиха,
Хай летять з тобою поряд лиш окрилені Пегаси.

Музи хай оберігають водограй твоїх фантазій,
Хай допитливість, натхнення правду зору відкривають.
Не лишай життя на потім, сьогодення в кожній фразі
Закарбуй, хай кожний образ, кожний спалах зігріває.

Не спинити поступ часу, нам не вибрати епохи.
Будь собою в кожній думці, кожнім слові, серце щире
Подаруй тому, хто гідний, не вагайся анітрохи.

Хай твій розум не засліплять міражі в чиємусь вирі.
Знай завжди, чого ти хочеш, час марнує кожний похит.
Не пливи чужим потоком, шлях осяє власна віра.

2024

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Десь почуття мої сховались в нішу.

А ми були щасливі в тім романі.
Чи зацвіте тепер мигдаль квітучий?
Воскресне світло, а чи ніч кажанна?
Чи розрівняєш ту глибоку кручу?

...Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
Природна ода з лона пасторалі,
І замість кажана - пташиний щебет.

Не бачу поспіху у тому,
Аби промовити світові наступні слова:
"Скажи мені, благаю тихо, чому
Тебе не може стерти з себе моя голова?"

Музика, співи, слова навкруги
Стихнуть умить, як промовлю питання.
Не мовчи, друже мій чи може, ні, говори,
Говори досхочу про свої бажання.

Говори про себе стільки,
Скільки витримають струни в мені.
А коли ти спинишся, напевно,
Більше не стримаю думки в голові.

Говори про любов, про відвагу, про слово.
Говори про мить тиху, що долає злу лють.
Говори про життя, про бажання, про бога.
Говори про роки, про сьогодення суть.

Не мовчи ні хвилини,
Говори що є сили.
Я не хочу тебе забувати ніколи,
Я не хочу стирати твої всі із серця докори.

Я хочу думати над твоїми питаннями,
Я хочу, аби вони снились мені уночі.
Не мовчи, друже мій, говори про життя завжди,
Не мовчи, прошу тебе, не мовчи ти, кричи!

Твоє слово є яскравіша за всіх сила,
Твоя мова є струмінь душі всесвіту.
Я хочу, щоб вона мене щосекунди гріла
Й ніколи не лишала мене до кінця мого світу.
03/07/2024

До серпня залишилось п’ять хвилин,
планеті повернутися навколо,
а у степу духмяніє полин –
горить під небом материнське поле…

Порепане від сонця і жари,
од вибухів ракетних і снарядів.
Дісталися нарешті ми пори –
усе життя минає у засаді…

Чекаєм допомоги, літаків,
озброєнь, бо свої ми змарнували.
Завівши крутіїв у влади хлів,
діждалися ворожої навали!.

А далі що? Чому мовчить народ?
Навіщо автозаки Україні?
Діждали і попівських нагород –
уже пора до раю пастві нині?

Лишилося до жнивня п’ять хвилин,
а чи іще побачимо ми осінь?
Калина по прийдешньому голосить!.
Поволі затихає часу плин –
осталося до серпня п’ять хвилин…

 
як знати — можливо нам теж
закортіло би раптом
чуттів розхожих таких
без настирливих призм
 
підводний камінь наступний
а тут — мазохізм
чи варто докласти зусиль
чи натомість не варто
 
& ми апріорі на зводі
апостеріорі —
замріяно линучи хай
іще би кудись
 
воюємо без уваги до
кількості стріляних гільз
за інтерпретацію
мало суттєвих теорій
 
& перепочинок в тім затінку
де
кипарис
 
 
 
 
 
 
 
 

А ранок знову настає.
Виходить сонце, вітер віє.
Буття, прогіркле москалем,
підживлює надія,
що не намарна боротьба
ні збройна, ні підшкірна.
Колись ніч перестане шарпати стрільба.
Вона лежатиме поранена й натомлена. Та головне - жива.
І ранок буде мирним.

31.07.24

О-о, п'ять мільярдів стерлінгів...
Це ж треба так узріть?
Куди мені, я з дервішів,
Прошу вас, не судіть
За вибране, за пружності,
За схованки душі…
Найбільше за незручності,
Бо, все таки, рушій…
Десь поруч характерники,
Якщо по букварю…
Дороги наші — кембрики
У лігово тварюк…
Отож, прошу вас, вибачте
За вибрики без слів
Дозвольте вже вручити вам
Все те, що нині сплів…
Якихось п’ять мільярдиків
Якихось п’ять всього…
Якщо ви не колядники
Забутого, того,
Що клявся в непричетності,
Що клявся і боживсь…
Повернеться по смертності
Усе до всіх колись.
Та тільки не до дервіша —
Цей сан і є той Хрест…
І в нім немає першості
У Божій… ні на перст…
Цікаао, як там рублики…
Вернулись із висот?
Ну, є таке, як бублики…
Чекаємо пригод.
19.07.2024.

Кажуть, коли уславленого українського дресирувальника Володимира Шевченка
проводжали в останню путь, над Київським цирком стояло справжнє ревіння -
леви і тигри вголос ридали…


Усміхнений, з довгим волоссям…
Пробив час у зАсвіти йти.
Над цирком - багатоголосся:
ридають гігантські коти…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Любов – магічний алгоритм!
А що лежить в його основі?
Мо’ своєрідний біоритм?
У чо́му чиста суть любові?

Вона порозумінню шанс,
взаємин ніжних запорука,
сердець гарячих резонанс
чи насолода лиш у муках?.

Безсонні ночі напроліт,
дитячі ревнощі, зітхання,
наповнений шаленством світ…
У цьому, може, суть кохання?

Воно у кожного своє,
шаблону тут не підібрати…
Його немає або є,
але воно свободі – ґрати!

Любов – це аромат бузку,
троянди, матіоли, хвої…
Кохання – напис на піску,
та ще й на лінії прибою!.

Зранену війною Україну
Ворог намагається скорити, –
То вмовляє стати на коліна,
То гризе і рве несамовито.
Дикі звірі скупчились у зграї
Задля ловлі жирної поживи
Й на чуже підступно зазіхають
Хижаки, одвічно шолудиві.
Щоб привласнить капища дніпрові
І чорноземи завжди родючі, –
Кровожерні та дурноголові
Нас вбивають і постійно мучать.
Кличем помсти люба Україна
Зве до бою відданих солдатів,
Бо не хоче стати на коліна
І в неволі болісно страждати…
31.07.24

щось залишається
від того
що не стало
від серця
біль
від усмішки
зухвалість
від ніжних дотиків
стерня

давно я
слова не міняв
воно протерлося
аж голе
пів дрібки перцю
і пів грудки солі
і запах диму
без вогню

тебе я
доле
не виню
але й
не бавлю надто
вітром
бо дні мої
непрораховані
нехитрі
гойдаються
між
острахом
і сном

я
потойбічний
в Бога за вікном
та неполишений
на полі бою
я
сам в собі
і твій
з тобою
усе твоє
незрозуміле
так

любов
без міри
сенсу
і кута
нагода
побувати вдома
бажання
подолати втому
і спроба
відірватись
від землі

пригадуєш
які вони малі
насушні виклики
й проблеми
коли ти дихаєш
едемом
кидаєш зерня світла
в нетрі тьми

тепло
таки кочує
між людьми
зворушує
на серці попіл
несе в собі
примхливий спокій
і перші паростки
весни

10 Грудня, 2023

Життя минає. Час іде.
Все добре - потім. Зараз - туга.
Живу. Та не нажив я друга,
І ворога нема ніде.

Куди не гляну - все не те...
Чия у цьому є заслуга?
Життя минає. Час іде.
Все добре - потім. Зараз - туга.

Позаду - марне та пусте.
Прогнози - хибні й недолугі.
Я вже давно не чую фуги -
Брехливе бачу фуете.
Життя минає. Час іде.

Прийде вітер свіжо буде
Сонця спогади вдогін
Кучерявий приткий пудель…
І ніяких батогів…

Сила різних середовищ
Безліч різних кольорів
І ніяких більше сховищ
А тим більше сучих слів

На овіяних просторах
Ні задимлень ні шахед
Хочеш в поле хочеш в гори
І ніяких більш штахет…

Зникнуть вежі огорожі…
Всі оті поводирі…
І взійдуть на Ниві Божій
Не міста Монастирі
19.07.2024.

Посаду хоч займаєш видну
та участь в світі цьому гідну,
не золоту цінуй, не срібну –
лише батьківську мову рідну.

Так, є жива священна мова
на покутті, завжди готова
на захист нам, щоразу нова –
як Матінки Христа Покрова.

Та рідні в колі мають знати:
кому у хлів, кому до хати,
як почуває себе мати
і що планує зробить тато.

Цієї мови рідні звуки
як зустрічі в житті й розлуки –
так душу пестять мами руки,
карбуються кохання муки.

Три мови мали українці.
Одну забрали геть чужинці.
Ми маєм знову їх три мати
й про те ні в кого не питати!!!

30.07.2024р.

Вечірнє рандеву, ажіотаж…
Юрба під шурхіт хвиль – аж шаленіє!
Шукає кожен ліпший антураж,
аби утілить заповітну мрію –
світлину для сторінки у ФБ,
Тік-Ток і Твітер, іншої мережі.
Завзято гальку те з-під ніг шкребе,
а це малює репортеру межі!.
Кипить уява, мліють глядачі,
зі шкіри лізуть автори сюжетів…
І це отак – не лише уночі.
Ну, як же тут утриматись поету?
Гуде прибій, лунає саксофон,
«зірки» позують краще, ніж на сцені!.
У ауті бабусин грамофон
і очі, необачливо зелені…

Що зі мною було вчора —
Вже ніхто не відповість…
Не біда, що хода хвора
І в очах завмерла злість…

Звик до цього, бо не вперше
З-під завалів витяг їх…
Ну а тих, хто знову бреше —
На горіхи -- горе втіх…

Десь тако по вінця з плачем…
Ну а після ниць у стид
Це ж учора… і тимпаче
Маю власний гербіцид…

Краще вже було б напалмом
Нечисть підла… ліків нуль
Під одним єдиним гаслом:
В своїй хаті я — пітбуль!

Не чіпайте, сіромахи…
Ми для вас не позубам
Це війна, не гра у шахи,
На яву… не по чуткам

Довго їхав… спав і думав…
Що не сон - у снах гарній
Схоронили поруч кума…
А сусіда на війні

Сум рядків — історій безліч
Суматоха суматох
Всі вони комусь важезні
Залишається шматок…

Не навчивсь стріляти в спину
Надто довго в снах блукав…
І місив не тільки глину
І себе в собі гукав…

Не представивсь до призначень
І не пхався в течію…
Хоч й життя належне наче —
Не розкажеш водію…
18.07.2024.

Друзі! Привіт усім! Здрастє!
Хочете правди? Анум!
Чмихнула доля від щастя,
Гикнув од радості сум.

Бо у колеги прозріння,
Люто правиця свербить.
В мене ж не образи - тіні,
Тема - обламана віть.

Гавкає з гаю сорока,
Раки свистять на горі.
Музонька рожевощока
Робить салатик із рим.

Я ж бо - лускатий карасик,
В мул утікаю від щук.
Глузд заховав у міжчассі
Й краплях німотних дощу.

А наді мною жар-птиці
Й вічнозелена весна...
Це мені, друзі лиш сниться:
Дійсність - кривава війна.

30.07.2024р.

Грабіжник нині точить ніж,
Косар косу клепає зараз, –
Бандиту сниться лиш грабіж,
Хазяїн – вічно полем марить.
Добра од першого нема,
Нікому зла не чинить інший, –
У душах світло та пітьма
Ростять або вбивають вірші…
30.07.24

 
& знову липень оперно~ врочистий
жбурляє легковажно нам услід
магнолієве злоте листя
на перехíдний пішохід
 
& навіть песимізм
у шатах монте~ крісто
довічний в’язень казематів d’if
між часом любить іншу дійсність
святкуючи аперитив
 
& меланхолія цієї дольчевіти
мов голограмний на правах реклами дим
її обличчя ~
погляд фріди
чи хтось ізвідав щó за ним
 
 
 
 
 
 
 
 

Усім, хто серед вибухів війни
Знайшов для себе другу половину,
Бажаю я скорішої весни,
Життя без зради, пострілів у спину.

Не бійтеся сказати: "Пригорни
Мене до себе! Подаруй стежину,
Де оживають кольорові сни,
Повір, тебе ніколи не покину!"

Закохані! У цей байдужий час
Надія стала дійсністю для вас,
Але скількох вже доля розлучила!

В коханні кожний - мов палкий поет...
Напам'ять вивчіть мій простий сонет
І бережіть дорогоцінні крила!

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

З одежі – шорти і рушник,
веслую гаряче прибоєм…
Оре пісок води сошник
під запах хвої лісової.

Замріяно вечірній бриз
мережить зайчиками хвилі.
Лунає весело каприс
у липня неповторнім стилі!

А зверху – чайка-віртуоз,
торкає крилами до неба.
Це парадиз, апофеоз!
Але на жаль усе… без тебе.

Моя любов...
Ти не повернешся до мене знов.
У венах застигає люта кров .
Шукатиму тебе...
Твій слід схолов.
Моя любов...

Коли знайду,
Вустами я до тебе припаду,
Напюсь із джерела і знов піду
Шукати далі...
Пісню ще складу,
Знов загублю.

Ти не сумуй,
Моя любове, лиш мене відчуй
І спрагу почуттів моїх вгамуй.
Пісні складай,
Біль затамуй
І не турбуй.
липень, 2024

Твій доторк до душі
Моєї
Не перший - не останній
Але є
І з'явиться вночі
Лілея
Не пізня і не рання
Та цвіте

Духмяний квіт тремтить
Чекає
Душа не може спать
Дріма
З-під вій сльоза блищить
Стікає
Тремтливо по щоці
Одна
27.02.2024

Самовіддано і завідомо
Серцем згоджено в самий раз
І при свідках (Бог) завірено
Під гарантію сам Пегас…
Ми порощені, ми тут вроджені
І відмолені від гріхів
А на провесні наші промені
Перекотяться на посів…
7.07.2024.

Над горбовиною - стигла, огрійна заграва.
Падає місячний квас на обрусся небес.
Зимно. Долоні крижавіють в піхвах обави,
Це - Україна. Помер я тут. Всоте воскрес.

Бо вогнептах не вмирає навічно. Хоч треба.
Гибіють навіть безсмертні. А я хто такий?
Ні горобець, ані голуб, ні сойка чи лебідь,
Крила поламані, наче у сосни гілки.

Вдень із Дніпром гомоню, потім ніч наодинці
Сам із собою. Невесело, як не крути...
Як на землицю богів наступають чужинці -
З попелу кличуть повстати молодші брати.

Незабудки сині
На могилі сина
Виткнулися з вогкої землі, –
Щоб зігріти маму,
Майорять вогнями
В непривітно стишеній імлі.
Квіти розпростерті
Тоскно пахнуть смертю,
В душу навіваючи печаль, –
Бачити живого
Сина молодого
Неможливо матері, на жаль.
Незабудок синіх
Море в Україні,
Як і материнського плачу, –
І його почує
Той, кому не всує
Горе невимовне це, – мовчу…
29.07.24

Не граю більше. Вже немає ліри.
Кудись іду безцільно, навмання.
Бо абсолютно все, у що я вірив -
Це вигадана райдужна брехня.

Фортеці щастя, береги кохання...
Нічого не було. Порожній звук.
Роки минали. Це було чекання
Безбарвних поглядів, холодних рук.

Лишились перекреслені світанки.
Спиняю подих, дивлячись назад.
Позаду і попереду - уламки,
І там, і там - дешевий маскарад.

Правдиву мрію я колись позичив...
Але брехня всі сенси заглуша.
А правда - це обпльоване обличчя,
Розхристана та страчена душа.

Старий козак Охрім Цимбал за столом у шинку
Зібрав якось навкруг себе ватагу велику
Козаків та й став казати про часи бувалі,
Як то вони свого часу татар воювали.
Говорив так, що козацтво аж роти відкрило.
Особливо молодь, що ще в похід не ходила.
Саме дійшли у розмові про ту славну битву
Під Мартиновим, де ляхам вдалося розбити
Чималу орду розбійну мурзи Кантеміра.
- Було то у таку ж пору, як оце допіру.
Літо тільки починалось – вістка прилетіла,
Що збирає Кантемір той для походу сили.
Збира орду Білгородську, кримчаків гукає.
Знов Поділля грабувати й руйнувати має.
Польний гетьман Конєцпольський, як таке дізнався,
То у Барі собі військо гуртувати взявся.
Зібрав відділи кварцяні туди і коронні.
Збиралися і приватні, й охочекомонні.
Прийшли і ми – запорожці і пішо, і кінно.
Десь сім сотень було наших, аби принагідно
Показати Кантеміру, щоб до нас не пхався,
Сидів тихо у Буджаку та не наривався.
Скоро й звістка долетіла, що Кантемір рушив
Із великою ордою. Та сказати мушу,
Що не були іще ляхи готові до битви.
Хоча думав Конєцпольський татар перестріти
Понад Дністром. Та, оскільки, війська мало було,
Тож ординці в них під носом ріку перетнули
Та й на захід подалися під Перемишль самий.
Заходились грабувати землі понад Сяном.
Все, що гетьман зміг зробити – то загін послати
З Одживольським, щоби дії татар добре знати.
Скоро він і повідомив – вертають татари
Із ясиром величезним шляхом тим же старим,
Яким і в похід ходили. Тож гетьман зібрався
І скоро біля Мартинова вже розташувався.
Саме там татари йтимуть – там їх перестріти,
Переправитись на той бік щоб не допустити.
Табір збудував маленький, щоб здалось ординцям,
Що у нього війська мало і боїться биться.
Велів, щоб бігом селяни засіки робили
На шляхах та іншим шляхом орду не пустили.
Хоч проблема була в тому, що по Дністру справа
Біля Галича була теж гарна переправа.
А в гетьмана війська мало обидві зайняти.
Отож, рішив на початку біля тої стати,
Де татари вже ходили. А скоро й узнали,
Що татари усім кошем за горами стали.
Кантемір – лисиця хитра, досвідчений воїн.
Послав загін у розвідку поперед собою,
Щоб погерцювали трохи та добре узнали,
Де та скільки проти нього ляських військ стояло.
Ті до річки дісталися, на нас погляділи,
Побачили і без бою усе, що хотіли
Та й до орди повернулись. А гетьман, тим часом,
Як стемніло, велів війську здійматися разом.
Через Дністер перебрались та й попростували
До Галича, де на ранок орду стріти мали.
Думав отак Конєцпольський татар одурити,
Під удар усього війська орду заманити.
Не знав він старого лиса - того Кантеміра.
Звісно, той у його хитрі плани не повірив.
Ледве ми лишили табір біля переправи,
Він туди весь кіш з ясиром хутенько відправив.
А сам кинувся за нами, щоб на нас напасти
Поки ми іще не встигли табора закласти.
Хоч як вони поспішали та ми швидші були.
На пагорбах над рікою табір розгорнули.
Вози навкруг поставили, між них кінні стали.
Перед нами шлях на Галич. Коли б орда мчала,
Ми би вдарили на неї, до Дністра притисли.
Мали орду заманити в ті лещата, звісно.
Тож ми кінні з козаками панцерними спільно
Мали орду заманити під вогонь прицільний.
Десь, мабуть, посеред ночі враз загуркотіло.
Видно, що орда татарська за нами летіла.
Зіткнулися ми із нею – бились чи не бились,
Головне, щоби за нами татари вчепились.
Але знову не вдалося мурзу одурити.
Велів орді не гнатися, назад відступити.
Він погоню ту й затіяв, аби часу дати
Кошеві з усім здобутим Дністер подолати.
Як побачив Конєцпольський, що не буде діла.
Що орда у його пастку іти не схотіла,
Велів табору спускатись з пагорбів в долину
Та рухатись за ордою, дихаючи в спину.
Кантемір таке побачив, орду розвертає
І на табір, наче коршун стрімкий налітає.
Звісно, що на отих схилах табір роз’єднався.
Якби Кантемір у нього у ту мить ввірвався,
Було б тоді ляхам горе, були б страшні втрати.
Велить гетьман нам орду ту контратакувати.
Зіткнулися ми з ордою у чистому полі.
Закружляла танок смерті невгамовна доля.
Падали кривавим жнивом і наші, й татари,
Аж поки і тулумбасів почулись удари.
Значить, табір вже спустився з горбів у долину,
Тепер вози на два боки розійтись повинні.
А ми мали відступати й татар заманити
Під гармати наші, щоб їх вогнем перебити.
Хоч татари на ту хитрість знову не попались,
Але ж ми вже зовсім близько із ними рубались.
Ледве ми метнулись в табір і орду відкрили,
Як ударили мушкети з усієї сили.
Враз орда уся змішалась, назад повернула.
Поки вона у безладді налякана була,
Велів гетьман нам летіти поперед ордою,
Щоби її не пустити на той бік без бою.
Нам багато говорити про то і не треба.
Обігнали ми орду ту. Вже й сонечко з неба
Усміхалося, неначе за нас пораділо.
Під Мартиновим ми знову орду перестріли.
Та нас, звісно, не чекала і не сподівалась.
До старої переправи у безладді рвалась.
А ми вдарили з мушкетів і луків всі разом.
Орда знов перемішалась й кинулась одразу,
Щоб між двох вогнів не бути, зі схилів високих
У Дністер, щоб вплав дістатись до другого боку.
Кантеміра, навіть, куля , кажуть зачепила.
Кількасот бурхлива річка татар потопила.
Ми ж на березі крутому, звісно, не стояли,
А бігом до переправи й за річку помчали.
Поки вибратись ординці на той бік зуміли,
Ми вже їх вогнем мушкетним із води зустріли.
Хотів Кантемір нас збити, щоб берег звільнити,
Але йому не вдалося то легко зробити.
Поодинці проривались та у поле мчали,
А ми на чолі з Хмелецьким орду проводжали.
Попереду кіш татарський посувався шляхом.
Везли здобичі багато, що взяли у ляхів.
Ледь почули, що орда вся полягла у битві,
Стали кошем поспішати, полонених бити,
Хто чинити опір прагнув. Дітей викидали,
Щоби вози зі здобиччю трохи легші стали.
По всім шляху під ногами кинуте лежало
Добро, що його татари в страху покидали.
Наче зайці, розбігались татари зі шляху,
Ховались по ярах, балках та лісах від страху.
Кіш ми скоро наздогнали, татар перебили,
Всіх нещасних полонених, ще живих звільнили.
Самі собі дадуть раду. Ми ж далі помчали.
Аж до самого Хотинця отих татар гнали.
На жаль, того Кантеміра зловить не вдалося,
Про що, власне і жалію більше всього досі.
Зумів вирватися в поле, помчав до Буджаку,
Ледве в Стамбул не доскочив було з переляку.
З ним татар не так багато, більшість перебили.
Чи військові, чи селяни всіх переловили
По лісах та по яругах, де вони ховались.
Отак тоді під Мартиновим татарам дісталось.

Спекотне літо вчепилося за ноги…
Скажи хоч що-небудь, скажи!
Мені би крихту справжньої підмоги,
Бо відчуття, що ніби і не жив…
В холодні дні сприймалось потепління
Як бажане насните, як аванс.
Та власне, якщо чесно, нетерпіння
Лише у снах погоджувало нас…

Біжиш, спішиш, дощу благаєш з неба…
Як вимолиш, не радий, хоч убий
А тут ще й біль… сьогоднішні знамена
Загублений… і знов — напівживий…

І де ж оті серпневі літні грози?
Чому мене цікавить? Відповім,
Нехай зіп’ю свої я літні сльози —
В мені проснеться знову пілігрім…

Не стримаюсь, дійду до свого місця
Чекатиму, молитимусь Тобі…
Я ж недарма у кошик з ранку вплівся
Без настрою, і навіть без чобіт…

Диви, диви… як жарить літня спека
Лупощиться пісок і чорнозем…
Не будемо вдивлятися здалека,
Хіба якщо проснутися вождем…

Хіба якщо одіти окуляри
Змінити ритм, хіба якщо… хіба
І все це хором, спритно в мемуари —
І не просіть, нікому не віддам…

Пройдуть роки, а згодом… що гадати?
Можливо зтліє, можливо. Як завжди
Ще кілька букв… пора відпочивати
Бо відчуття, що ніби і не жив…
29.06.2024.

Квіти Катерини Білокур упізнають одразу, бо вони ніби завмерли у повітрі, випромінюючи світло…
Утім, вона, як і всі українські селяни на той час, не мала навіть паспорта. Сама навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – із усіх природних барвників.
Квіти для Катерини були втіленням краси буття. Вона їх ніколи не рвала, а йшла з мольбертом до них, інколи чимало кілометрів…
Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.
Восени 1934 року, доведена до відчаю, вона побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям...
Якось, навесні 1940 року, почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Це так вразило Катерину, що вона сіла за стіл і написала співачці листа, поклавши у конверт шматок полотна зі своїм малюнком калини.
І стається диво: славетна примадонна, вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам...
У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. А вже через п‘ять років три її картини були включені до експозиції на Міжнародній виставці у Парижі. Там їх побачив Пабло Пікассо і сказав захоплено: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ»…


Тікай від річки мерщій, Катерино,
пиши листа негайно Оксані,
народжуй свої сонцесяйні картини -
не може стати цей день останнім!

Без тебе зів‘януть блакитні квіти,
щось не відкриє для себе ПікАссо,
поблякнуть фарби золотої блакиті…
Без тебе проза вичавить казку…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Дзенькне клямка, скрипне хвіртка,
Завалує різко пес, –
І, немов славетна зірка,
Ти, нарешті, в двір ввійдеш.
Дорогих прикрас сіяння
І розкішне убрання, –
Приведуть у замішання
Діда швидко серед дня.
Однокласниці бідовій
Вік пасують у житті
І оздоби дріб’язкові,
І підвіски золоті.
Миловидій буде личить
Навіть придбане за гріш, –
Рум’яніється обличчя
Ще ясніше, ніж раніш.
Не змінилася геть зовсім,
Хоч згасання час поспів, –
Обдала ровесниць осінь
Тужним холодом вітрів.
А тобі краси і сили
Додали стрімкі літа, –
Чом не йдеш з уяви, мила?..
Чом не з’явишся отак?..
28.07.24

Зелений парк. Спекотно. Лавки сині.
На серці - спокій. Це було чи ні?
Питання задаю липневій днині
І відповідь шукаю в сивині.

Присвячую сонет рясній ожині...
Вінок з кульбабок буде на мені.
Коли реальність розкидає тіні -
Мене врятують небеса ясні.

Закінчений романтик, вічний мрійник
Помітив раптом зламаний годинник,
Порожній темно-сірий циферблат.

Дует - у мріях. А виходить соло.
Галявина, що мала форму кола -
Фінал моїх незіграних сонат.

Поребрик Ваш розхитаний вітрами
І зник чомусь за вітром вартовий…
То що мені, скажіть, робити з Вами —
Не зручно якось пертись до вдови?
Ні квітів, а ні свіжого мотиву…
Не обраний ні в часі, ні в журбі
Я Вас любив безрадісно вродливу
І навіть не зізнаюся утім…
Що слідкував і цілився з окопу
Та все це марно… той же бумеранг
Мені було б почати з фотошопу,
А не із слів, народжених від ран…
Я відтепер нічийний, безтілесний…
Застрелений порушником, авжеш
І лиш коли встрічатимуться весни —
Тримайтесь, як найдалі, від пожеж…
А ще прошу, прошу Вас, Королево!
Прийміть у дар хоч де-кілька рядків
В цю саму ніч, сьогоднішню, серпневу…
І вибачте, що звідома таїв…
29.06.2024.

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

Утілення підступності і злості
незаперечне – кобра очкова.
Її клієнтів доста на погості,
але сама понині ще жива!

Наступну жертву визирає тихо
під каменем, а чи кущем густим…
Одягнене у окуляри лихо
звабливо розсіває хіті дим!

Полює чарівниця не у гаї,
у роті айкос і ні пари з уст.
Але на пляжі і її чекає
не гірший дока-чарівник – мангуст!