Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юрій Лазірко



Художня проза ⁄ Переглянути все




Сторінки: 1   2   

Художня проза
  1. Щиросердечно Твоя Каталiна Частина V - Ukr
    5.(Клуб для панів "Танець Свічки")


    Лоскоче янгола твого пір'їна –
    папірус тіла і каламні змії
    описують питаннями коліна,
    де на ґелґотній шкірі ерос мліє,

    нелічені годинника піщини,
    здоровий глузд звірино конопліє.
    І не шукаються чомусь причини
    та не плекаються в собі надії.

    Виловлюю цей, ніби вічний, вибух,
    що роздробився серця диким стуком.
    В любовній формулі занадто змінних.

    Вона пливе, вона німа, мов риба.
    По ній линіють і линяють звуки
    у цих оголених до крику стінах.


    Швидкоплинне укорінення у сутінки суботнього настрою.

    Ах, субота. Нарешті субота – човник у тимчасовість, де можна згубити ритм буднів, перейти линьку – скинути зі себе одноманітність подій, розійтися зі справами і подружитися з дозвіллям. Для власників-організаторів цього "розслабону" – це час збору щотижневого врожаю, а для любителів забавитись – прикинення на око – як правильно виважити міру забаганок і розмір кишені. Зазвичай перемагає те останнє. Кажу "зазвичай", бо ця формула кваситься по-різному – залежано від віку, статі і вдачі людини.

    Молодняк надіється на щедрість батьків, доступну пересічність цін, невибагливість друзів і подруг – такий собі максимальний тарарам при мінімальних фінансових затратах. У жодному разі не виділятися на загальній картині, мальованій однолітками – це і стиль одягу, спонтанність рішень, манера говорити – така собі білоовечковість між іншими і вовча гострозубість по відношенню до нетаких – лузерів.

    Седньовіковики-середньостатистичники, коли ще не одружені, чи не одітчені, вже розведені, чи малоцікаві у створенні умов для сімейної упряжки, стараються задовільнити себе значно різноманітніше. Для них перебування у колі зацікавлення – це не лише бажання виділитися одним словом "свій" і "струйовий", а це ще й намагання увиразнитися поміж однодумцями – засвітитися, намилити очі – понапускати диму і шарму, стати врешті центром, довкола якого протікають чутки, вибухають піарні петарди скандалів і здихають мухи під слонами. Стати рудзинкою не так легко – це вроджений талант, вміння контролювати погодою і настроєм, придатність застигати хамелеонно у залежності від змін декорацій і вихлюпу рейтингово "зашибись", чи "вішайся". А як такий талантище не любить конкуренції – жах. Попробуйте – попаприкуйте перед ним – насупить настрій, гребінець настовбурчить, очка – хитрі ласиці, дим сигаретний з носа ауді-колами – для нього ви – бігаюче бездарне курча, що на вечерю перегрилиться і протютюниться до кісток, пожива для любителів пліток і коридних видовищ а-ля-приїхали.

    Ба, веретани – вдівці і вдовиці, старі кавалери і вічномолоді дами, що засиділися у повногрудих дівах – це окрема категорія, закваска і політ забаганок. І тим і іншим бракує часу на спонтанність – сенс втрачає нестабільність, хворобливість заміняє колишнє бажання триндити той самий час, не споглядаючи на годинник і на коробочку з денною порцією лік. Ці герої заслуженого відпочинку схильні швидше перекинутись між собою у партію дурня, посидіти за чашкою зеленого чаю, чи пропустити пару сотень у дзенькотливій попрошайці – місцевому казино.

    Як завше, у цей нектарний час джемелиться, оситься, бджілкується чисельними кнайпами, що не змикають своє пелюстя часами до самісінького ранку. Із деяких цього ґатунку квіточкок лине жива музика, зазвичай рокова. Довгоногі кельнерки у коротеньких приталинках стегнувато описують столичкове бубоніння і розплачуються усмішакми за чайові, а закоченорукаві наливайки одягають хмільний настрій у склоопуклі форми, додаючи до міцнішого калатала кубики закам’янілої у морозилці води.

    — Три камікадзе на коня, Анті! — Сальвадор змагається з гучістю музично-перкусійного трамбування вух збоку тарабанячої муз-банди, яка мавпує Бітлів. — Досипай ще чіпсиків і може по текілочці перед тим.

    — Салі, я все, пас, продовжуйте з Марком. Я вже тут і так довше вас балюю. То зле, що нині в Джазовинні не твій день, але не кінець світу, та й не слони літають, а голуби, — Матео підіймається з барного стільця, постукує Сальвадора по спині і витягує ганамець. — Я, старий, нині ходячий банкомат, вчора продав одну з робіт – пішла в добрі руки і за таку ж ціну.

    — А які тебе дупарелі обсіли? Сідай ще, покнайпуємо, баки позабиваємо, дзенькуваті процідимо. Зараз прошупанєнки завалять, щось скомбінуємо.

    — Я обіцяв одну халтурку для казиношки намазюкати, от поки є натхнюсик – треба повимахуватись перед натягнутим полотном.

    — Ха, дивись не домахайся до клямкової ручки, халтурко казиношна. Давай, іди цвірінькай зі своїми музами, а ми ще позаправляємось капіцуню з Марком. Ну то будьмо, Марко!

    — Ну то гей вам і приємного завалу прошупанєнок.

    — Ой, пожалієш, на всі сто пожалієш... але ми якось без тебе справимось, правда, либо? — Сальвадор бере Марка, очевидно хорошого хиляй-вдаху, за шию і туцкається з ним по-приятельськи, лоб-в-лоб.

    — Я не сумніваюсь у ваших гастрольних здібностях, панове-на-все-готове, — підморгує їм Матео і витягує із гаманця декілька куп’юр, які кладе на барну стійку. У цей час звідтіля, з цього сховища заробітку, йому щось випадає і падає під ноги. У руках з’являється карточка амурного кольору. "Ти дивися," — подумки дивується собі Матео. — "Оце так, хтось мені пробує нагадати який я невдячний шалапай. Так і клуб, де свічки танцюють – два притупи і на тобі танець." Віддавши п’ять текільнувшій щойно компанії він пірнає за дверима кнайпи у тротуатний потік, що рухається хаотично, багатосторонньо і безустанно.

    Вітер привітався подувом і ледь помітно перебігся тілом під легким вбранням, ніби провів ритуал очищення від галасливої кнайпи. Фари автівок слідкували за дорогою, тому особливо не звертали увагу на пішоходну частину вулиці. По дорозі до клубу для панів "Танець Свічки" головою Матео почали пропливати різноманітні і доволі дивкуваті думки, схожі на карнавал в Бразилії, але без музичного супроводу. Вони – то зупинялися, аби розгледіти ситуацію, то чимчикували, інші – перебивали, збивали сам плин і раптово зникали. А що, як це не найкраща нагода на низькоукління? А хто він такий? А кому потрібна його вдячливість? А що йому, такому симпатюлі, екзотики бракує у жіночій іпостасі? А навіщо йому ця легковажність, у якої, напевно, доступність виражається в не таких вже й низько-перелітаючих умовних одиницях? Стереотипне осмислення проявляло себе у досить оголених тонах, з присмаком припіднятого настрою. Дивна істота – мужчина – ще нічого не було, не знати чи буде, і що воно буде, і як – а тут до чогось уявні картинки і сценки мало що не з Декамерона. Така вже натура. Яка лише риба не плаває підсвідомістю, які лише забаганки не виринають з емоційного дна – усе воно до чогось і на якогось милого, ба.

    Матео не встигає розігнати власну уяву до властивих маляру обертів, як опиняється перед парадним входом до славнозвісного клубу. Обобічна гра неонових зазивалок і заманилок розмальовує біглими пасмами бруківку, тіла будинків навпроти, авта, що пропихаються одне через одне. Навіть тонкі стебельця ліхтарів вичерпують зі себе відбитки крикливо-звабливого світла. Матео натикається на дебелого брамника у чорному костюмі і білій сорочці, мов iз фільму "Люди в Чорному". Той стоїть за одним зі стовпців, яких єднає тонка мотузка, яку охоронець цноти від’єднує перед тим, як пропустити бажаючих оцінити вогники тутешніх свічечок.

    — Вечір добрий, шановний пане. Наш клуб ласкаво запрошує вас на вогник нестримного танцю. Приємне проведення часу гарантоване. У нас найуміліші і найвродливіші танцівниці в місті, найвишуканіші вина і страви при бажанні, — усміхливо запрошує брамник. — Не жалкуватимете.

    — Добрий-добрий, пане-все-як-має-бути, — намагається розштурхати офіційний тон співбесідника Матео, але вираз обличчя здоров’яка не міняється. — Я шукаю за одною такою свічечкою, її звати Анна, можливо Аня. Ось її візитна карточка.

    — Гаразд, зараз глянемо, — брамник бере у руку карточку і зникає на секунду за парадними дверима. За мить він знову з’являється перед його улюбленим стовпцем, відмикає його і пропускає Матео до середини. — Ось караватка, прошу одягнути. Аня виступатиме через півгодини. Вхідна ціна символічна. З вас двадцять.

    — Дуже вдячний, ось гроші, а навіщо краватка?

    — У нас клуб, а не настолово-стегнокрута пританцюлька. Добре, що ваш одяг у належному для клубу стані, інакше би не впустив.

    Перед очима відкрилося фойє притаманне класичним оперним театрам, багате на орнамент, позолоту, шарм часів лже-барокко. Освітлення винятково свічкове. Чоловічі обличчя, які попадаються Матео, є вже легко за п’ятдесят з гаком, а чарівна жіноча обслуга, яка плаває між фотелями, вагається між однозначною двадцяткою і сумнівними тридцять п’ять, десь так. Для нього не знайшлось вільного крісла і Матео прислоняється до стінки, що неподалік від одного з входів, за якими ймовірно переходять шоу. Звучить легка на сприйняття музика десь зі середини двадцятих-тридцятих, принаймні так виздається, що вона саме з того часу, бо і багато джентльменів виглядає, як такі, що чекають з нетерпінням на виступ Ліліан Рот, чи ще якоїсь її зіркової сучасниці.

    — Вітаю у нашому свічково-запальному клубі, що будемо замовляти перед виступом? — несподівано виринає перед Матео одна з місцевих німф з підносиком під носиком, на якому видніється спусношений бокал. Вона щиро і ненаграно усміхається, ніби Монна Ліза, яку переодягнули ув напівпрозору хмарку, накрутили волосся і почепили зайчика вушка з хвостиком з-під Новорічної Ялинки.

    — Привіт. Я тут, можна сказати, випадково. Як воно тут у вас все проходить? Я не втямлю – що, як і до чого?

    — Прошу не хвилюватися, я бачу, що ви не звідси. Все просто – замовляєйте, як у ресторані – і тут, і коли шоу іде. А танцівниці самі до вас підійдуть, а далі знаєте... Все залежить від щедрості вашого гаманця і наскільки вам подобається танець. Будьте щедрим і двері до клубу будуть завжди відчиненими для вас. Думаю, що це якось проясняє ситуацію? – підморгує німфа.

    — О так, ще й як проясняє. При такій обслузі хочеться бути щедрим до останньої ниточки, — усміхається Матео і замовляє коньяк, аби мати можливість прокручувати і зігрівати час, який залишився до початку шоу.

    Атмосфера настільки непримушена і байдужа до потоку часу, що пропадає цікавість слідкувати за тим, що відбувається навколо. Єдине зосередження, яке вартує світла – це чарівні виноносиці, які ніби перенеслися сюди з гарему якогось султана і ненав’язливо перестилізувалися у привабливих німф з хвостиками, вушками і прозоро-білими рукавичками поза лікті.
    — Генрі, привіт! — якийсь куцуватий і лисуватий чолов’яга стукає Матео по плечі і щиро, на всі вставні тридцять два підхмелено усміхається. — Ну що, кому нині свічку тримаємо?
    — Вибачаюсь, — шепоче йому на вухо Матео. — Я не Генрі, Генрі вже пішов тримати свічку і казав, що ще має одну для вас...
    — Га? Генрі вже пішов?
    — Ага, до аптеки за рогом.
    — За яким таким рогом?
    — У який дутимуть.
    — Хто?
    — Гондурас і Гватемала.
    — Хто-хто?
    — Та не хто-хто, а як – голосно і на всі легені.
    — Генрі! — вигукує гикаючи пан і подається на своє крісло. До нього підходять два ввічливі геракли в чорному і виводять з “почекальні”. Відчувши силу по обидва лікті завзятий шукач тримачів свічок піддається і пливе, як пір’їна за течією ріки, на вихід.
    Незабаром всі двері у наступне приміщення щиро відчинилися і публіка відриває свою залежність від крісел, починає переливатися на інші крісла вже усередині залу. Відразу кидається в очі досить простора сцена, від якої перпендикулярно, на тій самій висоті проходить доріжка в дві людини ушир, обабіч столики зі стільцями. Обруси на столиках темнуваті, як і світло, зі запаленою свічкою в прозорому абажурі, що формою нагадує символічне серце. Навіть самі свічки вилиті у такій же формі. Таке собі згорання серця у серці. Навколо залу, аж до сцени випираються до стін дивани, навіть не дивани, а майже один суцільний диван буквою ‘п’, який переривається входами. У кожного присутнього окремий столик і два крісла. Є ще досить місць, то ж Матео вибирає те, яке ближче до сцени і вмощується у зручне “осідище”, ставить допитий коньяк на обрус. Непомітно на столі з’являється такий же напій і меню. Та сама дівчина підходить за хвилину і приймає замовлення – зелений салад з куркою. Куртина опущена, на ній гуляють два прожекторні кола, які міняють колір і час до часу перевтілюються у зірки. Зал гуде, але ненадовго. У білому фракові на сцену виходить конферансьє і, ніби диригент, взмахує руками перед публікою і вона чемно замовкає.
    — Шановні панове, дороге товариство! Дякую за вашу присутність і час. Мені є надзвичайно приємно і за честь привітати вас у нашому ексклюзивному клубі, де свічки горять і танцюють для вас, наших дорогих гостей. У нас най-най-най-суперовіші танцівниці, у нас най-най-най-п’янкіше вино, у нас най-най-най-смачніші страви і най-най-най-приємніша публіка – тобто ви, наші безперечні джентльмени і поцінювачі прекрасного – жіночого тіла, танцю, вогню і того, що несуть нам крила еросу. Дорогі мої, ласкаво просимо у клуб "Танець Свічки", — і за миттєвою тишею зал заповнюють стримані оплески.
    Стає тьмяно. Куртина іде догори і складається, як старечі зморшки при усмішці. Світло зосереджується по центру. Посередині сцени контурно висувається циліндорвої форми платформа, яка просвічується наскрізь і нагадує широку низьку свічку, що вже внутрішньо прогоріла і у якій запалили ґніт. З динаміків, що по обидва боки сцени, випливає цикадно-цвіркотлива серенада. На віддаленому на добрих кільканадцять кроків у глиб фоні вимальовується підсвічена рама, у яку заглядає серпасте тіло блідого місяця. Складається таке враження, що це стіл біля вікна, де горить собі давно запалена свічка. До серенади приєднуються перкусійні інструменти – тихі постукування по трикутнику, відголоски маримби і тарілок, пошаркування малого барабану, подекуди настукують кастаньєти. У стилізованому нічному світочі пробуджується тінь, що поступово виростає із темної кульки, із дна. Вона уподобнюється до зміїних рухів і резонансує із комашино-перкусійним ритмом. Звук збагачується проблисками перебору гітари і непевними трелями флейти. До загальної картини органочно вписується рух світла усередині платформи, як і язички вилитої за межі циліндра напівпрозорої шовкової матерії, які зворушує театральне "піддувало". До танцю вогню вступають руки, вони рухливо і плавно простягаються аж до рівня кінчиків язичків і знову спадають.

    З потоком часу зростає ритм і наповненість вогнехвилого колихання, музика переходить уявні межі спокою і набуває червонавих віддтінків, як і підсвітка. Місяць пропадає за вікном. Він з’являється з чимось виразно-чорним на собі. Вони разом з абажуром синхронізовано опускаються униз. Торкувшись поверхні на місяці образно оживає нічниця. У той же час циліндр зникає і символічний вогонь у вигляді танцівниці у напівпрозоро-білому негліже продовжує свої налагоджені під музику рухи. Водночас нічниця позбуваєтся мантії і зовнішньо відзеркалює те, що робить огини перед нею. Вона починає свій політ по спіралі округи вогню. Танець полум’я з метеликом вирує і триває. З кожним колом вони, мов змії, що позбуваються сухої шкіри, скидають зі себе тоненькі імітації вбрання. Ритм нагрівається до піку, до опіку, до звукових пік і раптом, у момент дотику двох танцівниць все завмирає. Темрява ковтає сцену. І знову, ніби нічого не відбулося –перед очима прояснюється майже ідентична сцена, але з однією відмінністю – відсутністю циліндра і з двома близнятами-вогниками, що звиваються одне навколо одного і застигають у французькому поцілунку.

    І тут на уявний стіл вихлюпуються чорно-біло-зодягнені пари танцівниць, які заповнюють простір сцени і ведуть розмову на мовах танцю, пластики і тілесної спраги. Цікаво, що Матео не відчув у всій цій ерос-алегорії надто викликаючого приводу на вульгарність. Навіть у подекудних ковзаннях і блуканнях язиків білих вогників по відверто-розгнузданих персах нічниць не викликали у нього почуття творчого несмаку, а навпаки – створювали підстави на осягнення побаченого пензлем.

    Наприкінці вогники зривають з нічниць чорні плаття і ті перетвотюються у полум’я теж. На сцені вигасає все. Куртина збігає униз. Оплески і свист перебивають останні подихи дзюрчання серенади. Загорається коло світла на куртині і погожом змінює себе на юрму сердечок різмоманітних кольорів і розмірів.

    Минає ще якийсь час. На стіл приземлються на тарілці порізані у салаті кусочки курки і рахунок. На сцену виходять по одній у вечірніх сукнях та вишуканих платтях довгоногі красуні. В одних – вони коротенькі, в інших – розпорки майже до талії. Усі вони мають одну спільну прикмету – блискітки, що стріляють увсебіч, переливаються всім, що попадає на них. Це дефіле а-ля-ах не зупиняється. Повільно і граціозно ці кров-з-молоком манекенниці, які мають час на на дещо відкритіший показ, переходяться доріжкою, що веде зі сцени. У кожної вигляд – наповал, мало хто з мужчин встоїть перед таким шармом і відвертою кокетливістю – там ніжка у коліні загнеться легко угору, там платтячко випадково задреться і слодко промайнуть смачні сіднички, то сповзе щось невинно з плеча, то повітряний поцілунок перетвориться недомовлену казку. Дівчата доходять майже до кінця доріжки і спускаються східками – хто ліворуч, а хто праворуч. Музика допомагає їм робити рухи невимушено і на всі сто по сто – привабливо.

    Червона і довга аж до кінчиків шпильок сукня і її вмістимість пливуть між столиків ніби піснею Кріс де Бурґа:

    "...в червоному ти
    щока до щоки
    танець наш
    і зал цей пустий
    лиш я тут і ти
    це місце повне мрій
    чи сп’лю я чи ні
    зі мною поруч краса
    назавжди в мені
    ти в цей вечірній час...
    в червоному ти
    в червоному ти
    в червоному ти..."

    Припливла. Торкається сідничками і долонями кінчика столика. Бере витончено за келих, що легко нагрівся від долонь Матео. Водить вказівним пальцем по краю. Прикладає той самий вказівний собі до уст і переносить символічний поцілунок на ледь приборкану усміхненість її потенційного клієнта до лоскотливої розмови.

    — Привіт, вогнеоокий Дон Жуане... Які у нас плани на сьогоднішній вечір? Яке світло і які дороги привели вас у наш ексклюзив? Ви можете називати мене всім тим, що було би приємно почути правдивій жінці. А для швидшого спілкування – я просто Анна. Гаразд? — старається приголомшити своєю кокетливістю і шармом Аня, яка й справді виглядає, як панночка на мільйон вкупі. Вона лоскотливо пробігає пальцями по руці Матео і продовжує. — Правила етикету прості – ви стараєтесь бути моїм джентльменом, а я – вашою леді... на цей час.

    — Звісно, чарівна леді в червоному, моїм старанням немає дна, хіба що це дно гаманцеве. Кхм-кхм, — навмисне прокашлюється співбесідник.

    — А ви постарайтесь не заглядати там часто, — Аня переноситься з краєчка стола на одне з колін Матео, полегшує зашморг краватки, ставить лікоть однієї руки на плече, запускає пальці іншої руки у його волосся. —Домовились? До речі у брамника хороший смак – краватка вам іде…

    — Гараздненько, — Матео дещо незграбно, але в міру тендітно охоплює рукою Анину талію і почуває себе, як березневий кіт, що приготувався маркувати свою територію, увесь у її перфумах і увазі. Аня вивильнюється від руки і присідає на крісло, що поруч.

    — Гммм, сміливості вам не бракує, та й вправності теж, — кидає репліку Аня, ніби старається вгадати вагу свого сьогоднішнього заробітку. Їй це тонко і майстерно виходить, як на рибалці – наживку вже проковтнули, а гачок повинен би витримати. — У вас цікаві очі, Дон Жуане, не одна панночка у них залітала.

    — Я зауважив, що очі у вас не на останньому місці, це ви так зазвичай починаєте бесіду?

    — Ні, не зазвичай. Я зауважила, що спочатку ви завітали у мої, а вже потім подорожували по решті до шпильок... а не навпаки. А вишукана увага – це вже легенький натяк на успіх, — з грацією хвилі, що вибігла на берег і повернулась Аня легко оголює опанчошену ніжку і закидає її на іншу.

    — Знаєте, що ще моїм очам бракує? Цигарки на мундштуку і мушки на щоці. А ще – газети зі заголовком про суд над Аль Капоне і гангстерського капелюха на столику.

    — І я сумую за тими часами, коли можна було вільно випускати німбики у світ. Ця боротьба з палінням шкідлива для любителів побавитись димом.

    — Хіба? А може ця боротьба – це перепустка для легенів у світ, де дихається легше? — примружується він, набирає у рот мізерний ковток коньяку і ставить келих на стіл.

    — Давайте не будемо про це, мій Коза Ностра. Поговоримо краще про вашу зброю, — вона зі швидкістю гусениці дотягується до того ж келиха, бере його і знову приколінюється на Матео, обіймає за шию вільною рукою і дає зробити ще один мізерний ковток, кладе недопиту сороко-процентову збудженість на колишнє місце. Проводить повільно по чолі, її палець упевнено рухається до уст, за хвилю він уже на підборідді. Далі він мандрує у волосся. Анині уста наближаються на небезпечну відстань поцілунку і ледь помітно здригаючись застигають там. — Ммм, які у нас спраглі жерла, які відчутні калібри і набої...

    — Яка ви вправна, міледі, — ледь присоромлено відповідає Матео і продовжує. — Ви мене перенесли з гангстерського авта на ковбойського коня і зарядили револьвера.

    — Скажіть дякую, що ми не переїхали у печеру і я вас не посадила на мамонтову бивню, — стримано хіхікає Аня і випурхує з колін, як голубка, що побачила кота, що принишк , а потім впевнено підкрадається до вечері.

    — Еге ж, посиденьки у печері не були би так романтичними, раз-два-три – за волосся і нумо до праці...

    — Ото ж джентльмен з вас. Ось так до леді відноситись?

    — А ви як думали? У ті часи не леді вибирали, а той, хто мав краще замахайло.

    — Хі-хі, — Аня знову стримано посміхається, заставляє себе посерйознішати – привести свій образ у первинно-чаруючий стан. Їй це насилу вдається. — Чи можу я поцікавитись чим цей бум-бум-їм з кращим замахайлом заробляє на життя?

    — Із замахайла залишився один пензель, от ним і вимахую. Ще вмію по клаві стукати непогано.

    — І багато клав затукали, чи то повимахували?

    — Досить, аби не ходити за мамонтами.

    — Намалюйте тоді мені щось у вашій чековій книжці, щось в міру кругленьке і симпатичне.

    — Ой, книжки зі собою немає, але маю вже намальовані репродукції мужів нашої держави, тобто печери. Маю надію, що вони вам сподобаються, — Матео виймає з гаманця декінька не зовсім грубших куп’юр і розстеляє на столі.

    — Непогано, як на неходака на мамонтами, — збирає гроші, мов карти, Аня. Вона складає їх удвоє і засовує під панчішну підв’язку.

    Транзакція закінчується притулянням уст до долоні і відсиланням повітряного поцілунку.

    Матео хоче щось сказати, але передумує. Він віддячується таким же па. Коли їхні погляди розходяться, Матео підноситься і виходить у фойє. З його голови ніяк не виходить думка - чому ця спокусниця не запитала хоча би як його звати? Але не знайшовши у собі жодної відповіді, як і відповіді на те, чому він не сказав їй з чим прийшов. Вийшовши на вулицю, перетанцьовуючи у собі зі ситуацією, перебираючи декілька десятків кроків, Матео зупиняється і задумливо усміхається. По крові гуляє коньяк і гріє тіло, її парфуми невідомо де і потребують трохи часу аби вивітрились, краватка вже в руках, але ще не повернута. Він повертається до входу і повертає брамнику позичене.

    — Ну як шоу, офігенне, правда?

    — Дяки. Так, офігенніше за те, на яке сподівався, — і Матео віддаляється, насвистуючи "Кармен". — Тореадор сміливіше в бій...

    Авт меншає, людей теж. Чути більше компанії напідпитку, що вивалюються з барів і чимчикують урозбрід. Але якось всі тримаються тротуарів. Дехто періодично пробує зупинити таксі, дехто бере керунок і суне, як криголам, через ноги сидячих на картонці і закутаних у дрантя бомжів, у нетрі громадського транспорту. Життя осипається, оголюючи віття вуличного сну.

    Травень - Жовтень 2013


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Щиросердечно Твоя Каталiна (Частина IV)
    4.(Панна Самота)

    Насубочені контури вечірнього тет-а-тет.

    Від самозрозуміння відчалюють каравели вигасаючого дня, розпускають свої вітрила і наповнюють їх сонячним вітром. Так по-жіночому граціозна і урівноважена корабельна хода дає собі час на досконале завмирання ув останній краплі видушеній з помаранчевого світила. Ця крапля залишає небесне видовище, як трикрапка – вірш. І це вже не видовище, а поле, засіяне безмежністю, безліччю світів і світобачення та окрайцем срібного припливу думок і вод у притамовану поцейбічність.

    Чого гапишся, піддашна чотирикутнице, своїми невимкнутими очима – чорною кавадратністю? Тобі напевно (за)видно, що у будинку навпроти такісінька пара проливає на вулицю прокручене через лічильник світло і купається у родинному теплі, поглинаючи стінами спалини перебуття. Поки що ти здатна лише набиратися оферованої вулицею перехожості тіней і сирості від ліхтарного моросіння, а ще – зіркової крейди, що просипається крізь скляну ополонку у стелі і розмазливо окреслює простір та наявність у ньому застиглих віддавна і покритих неторканістю людської руки речей. Ти переповнена тишею і спогадами, жоден з твоїх кутів не знаходить собі місця, жодне місце не заслуговує уваги.

    Тут проживає панна Самота. Колись їй було якось веселіше, бо з нею перебувала жива душа. Вони разом ділили цю поклітинну закамаркованість, закутуючись у плед, збираючи булькотіння на чай, накручуючи грамофон, аби той розбудив прокурені давністю спогади і підклав долоню під підборіддя, розпускаючити вахляр пальців довкола уст, що унасліджували плинність голосу з широко-відкритої округлини мідної мушлі. Заїзджені грамофонною голкою платівкові романси спливали за припідняті вікна, як віночки по весняній воді, зачіпаючись за вуха заклопотаних перехожих, перемішуючись дорогою у кудись зі сковородним шкварчанням, подекудним перемовленням та побутовою заклопотаністю.

    А ще – тут прибивалося, мов до берега, очікування. Воно приносило зі собою надії, непотрібну пошту, дитячі усмішки і старечий склероз. Такі вони різні за силою і різницею температур ці хвилі а_може_колись. І багато чого перечекалося, і багато у чомусь відмовилось, перегоріло, не проковтнулося, задусилося та просіялось через сито часу. Але знає про це лише ця панна, що шукає тепер собі співмешканця, бо вона звикла тримати все у собі і дихати порожнечею подій, не дбаючи за можливості, не витрачаючи енергії на порухи уст і вкладання одягу у майже невживані валізи. Скільки того одягу мала би проїсти міль, як засильно він би мав пронафталінитись, вичерпати кедрового запаху, передертися на шмаття, аби задовільнити потребу Самоти у непорушності її кордонів?

    Тепло – коли поскрипує крісло-качалка – колиска старості, а колискова складається з потріскування у каміні, свіжого облягання шерстяних шкарпеток у капцях з овечої шкіри. Дрімота заливає очі оловом сну, яке майже миттєво переходить у стан відімкнення від знайомих образів разом з рутинно-щоденними ритуалами. Де воно тепер – це тепло? Камін забув – як обростати золою і кашляти у комин, його давно замінили проведені заради комфорту батареї. Батарейна кров переганяє благенькі ознаки нехолоду і нагороджує ним заведену від бездушшя когорту дієслівно-іменникових ‘не’, яких можна було би підвести під спільний корінь – неприхована неприсутність.

    Непровітреність перескеновує найдрібніші пори обрезентованих меблів, ніби ревізор – неприбуткові закамарки з надією знайти собі ідилію для поживи. Вона здебільшого пасеться біля батарей, що по-під вікнами, жадібно хапаючи і поглинаючи вади ізоляції, наче ведмідь рибу, що йде на нерест.

    Коли би не зоряна крейда зі скляної ополонки у стелі, то кімнатне заповнення збивалось би поблизу тих же батарей, залишаючи решту свого тіла у візуально-сенсорному небутті. А так – ця прогалина непрозорості дозволяє відчути присутність легко-накиданих контурів, які узалежнені від понадополонкової чистоти – частоти просипання крейди, що оживляє неосвітлений простір. Зона очікування ранкового ню розпочинає свій мертвий сезон, затамувавши у собі потоки насолоди від безперевної подачі розбірливого світла, що прогрівало би сущі обриси довкілля.

    Міцнішає слово "немає" у "що надолужувати", "де зупинитися" і "як перевести дух". Воно вправно прислуговує нашій панні, Їх Величності Блюзовоустій Схимі. Немає – у "дії", у "противазі дії" – і на павутиння з нічого попадає навіть шарудіння мертвого листя разом з його попиначем – вітром.

    Яка ж це свіжо-пережована безнадійністю потрава для нашої Чорної Невдови, тобто панни у чорному вбранні з добротного тет-а-тет.

    Яке ж це щастя для пари незайвих і незайманих панною вух – переконатися у тому, що світ ще не помер і ця повітряно-масова штурханина – кров’яний обмін дерев, початок оновлення сил тепла, перерва на охрипле ‘чи’.

    Чути важкі поглинаючі загострену уяву порипування сходів. Наростаюче піднесення і усвідомлення наближення кроків та побічно-пов’язаної з ними статики у перелунні стін. Блукаючій тиші драпати нікуди, вона приречена на декількагодинну забаву у загладу – як хитра лисиця – вдаватиме що її душа не тут і відчинятиме своє повсеглядне око при німих сценах і проміжках між накопиченням звуків, рухів і дихання.

    Потудверне подзвонювання в’язкою ключів сповіщає про неминуче нашестя жовтого майже гепатитного світла. Двері дозволяють розкувати видимість і нагородити її кольорами іншими за заникаюче-попелястий, запалити вольфрамове мікро-сонце, вигнати за вікно сперте, як ртуть в термометрі, повітря. Ах, як не любить Панна Ані_Слова цей рейвах, цю надувагу до її персони, цю перипетію у стані речей і у плині подій.

    — Тітко Доро, ви присядьте ось тут, прошу. А я бігцем... Трішки порозганяю пилюку, наведу подекуди марафет. Ось і каву розчинну принесла зі собою. Зараз води наберемо, цукор є і тістечка – щойно з духовки витягла. — теленькає собі під ніс клопітлива Наталя і присаджує тітку на щойно розчохлене і протерте одним помахом намоченої до миття посуду губки крісло.

    — Добре, дитинко, я тут біля стола посиджу і перегляну пошту, а ти не мусиш все на глянц вилизувати... аби лишень було видно що тут не тільки духи кудлаються. — посміхається пані Дора і кладе на освіжівшого від перебігу вологості чотириногого поглинача постукування посуду чималий оберемок закодованого у літери поточного вирування подій.

    Причепурена як у культпохід на якусь новоспечену і бомбезну оперу і опоясана життєрадісним фартушком, на якому метушаться кольори, вимальовуючи образи свійських птахів – яскравих півників і не менш крикливих дундуків, Наталя задає кімнаті привітних контурів. Робота закипає в її огумованих в одноразові рукавиці руках. Пилюка прокидається і струшується, накидки набираються свіжого вуличного протягу, в умивальнику посуда гріє боки під змиваючим недоторканість та пошипуючим повітрям водопадом, скляний чайник заскакує на газову плиту і набирає з водою безсвистого терпіння.

    — Ну, Наталочко, я тебе сьогодні не впізнаю. Фуркаєш як та ластівка перед дощем, чи монашка після відвідин настоятеля. Невже той настоятель вже встиг настояти, а той дощ – піти? — відпускає легкопримружене око пані в чорному і перегортає наслиненим пальцем журнальну сторінку з багатообціяючими заголовками і скандальними світлинами.

    — Ой, Тітко! — відрубує миттєво новоспечена ластівка, але помітно сповільнює свій лет і завмирає губкою на тарілці. — Ви про що? Мене попросила подруга, щоби я запиталася про винайм. От я і запиталася. Ви ж давно вже хотіли, щоби хтось нарешті посилився тут, правда? Ну ось... Так як хотіли – худо.. худо... художник, просто художник.

    — Авжеж, саме так. Молодий, незайманий і жахливо нецікавий.

    — А я там знаю? Не бачила, не чула і не цікавилась. — продовжує розмову у губкорусі по тій самій тарілці молодиця. — Просто хотілося аби віддячитись вам за все, та й чого має кімната не дихати свіжою душею, фарбами і кольонською водою? Буду масло маслити – самісінька самота якась тут… пліснявіє і павучиться. Хіба ні?

    — Хіба так. Хіба маєш рацію. Сумно мені без Каталіни, якесь таке дивне відчуття – ніби я проганяю її звідси... Знаю-знаю – її вже нема, але ж все тут застигло на кам’янець пам’яті – час, меблі і її музика...

    — Так і буде стигнути далі, поки з того камінця не залишиться порох... Щось воно мені нагадує порхавку, отака росте собі, дозріває... а хтось наступить – порох вийде і залишиться приплюснуте ніц.

    — Ніц чи ніцик? Костуропопирачам, таким як я, що нове – то пройдешнє, а що давнє – живе і миле. Чим далі в літа – тим ближче дитинство і самота.

    — А таким ще-не-квокам, як я, хочеться справжнього тепла і інкубаторської температури у серці. А коли серйозно, то й сама не знаю – де то моє щастя зарите, а коли відрию – чи то буде саме те, у чім купатимусь?

    — Купатимусь? У щасті не купаються, сонечко, його виліплюють, обпікають, розбивають і починають процес наново. Аби глини було вдосталь... липкої глини.

    — Ото би мені знати, де тої глини накопати. Моя суха і не ліпиться, зате обпікається скоро і кришиться, що й не впізнаю того, що пробувала виліпити.

    — А ти трохи молитвою розбав і не тримай задовго на сонці – глина любить умілі руки і своєчасність. Хоба повезе, як псові на Андрія... Але що то я розгончарилась? Дитинко, що має бути твоїм, те і блискавкою влучить… а глина, вона і на цвинтарі – глина.

    — Ну і нагнали ж ви забобонів і філософїї повну макітру — розцвіла невиразною усмішкою Наталя. — Я вже втратила нитку про що і як ліпиться і з чим... Знаю одне – немає вже такої глини, що була колись, а є що_ще_не_вигребли.

    — Ой, так гребуть же не там, або думають, що гребуть, а насправді – переганяють повітря з уст в уста. Ну то вже ґедзь з тою глиною, постав краще платівку на грамофон, любиму Каталіни. Та-ра-пам-пам... Кармен, онту, що без обложки з густо пописаною долею циганки. Та-ра-пам-пам... Які часи були, яка музика, Мати Божа, яка музика і гра. — пані Дора випускає свій запалений згадками погляд в нікуди.

    — Мені теж смакує така музика, але кожна епоха дає своїх кармен і вистояне на чомусь одному вухо жадає звичного йому тембру, все решта може різати і занадто барабанити. Мій слух не обмежується, він межує із розумінням творчої душі. І час-до-часу я знаходжу для себе те розуміння. — Наталя старається дійти до думок пані Дори, накручує грамофон і дає життя скрипучій, але намагніченій чимось вічним мелодії. Та-ра-пам-пам... і слова стають зайвими, а шерех – відчутнішим, але невагомим.

    Заякочасся минає...

    — Знаєш, Наталочко, мені дедалі більше подобається мовчати і слухати тишу, а не вислуховувати гамір. Може це якраз і є те, до чого іде людина – до спокою, урівноваження з ним, до вивітрення слів і перетворення думок в осоння, що зайшло через шибу і дихає через марлю хмар. Може саме так людина іде до свого потойбічного ‘я’?

    — Не знаю, тітонько. Ось чайник закипів і у цьому паровому свисті відчуваю радість. Часом і у гаморі можна знайти спокій. Але то правда – все у світі прагне стану відносної рівноваги, хоче відчути себе на своєму місці. — підсумовує Наталя і наливає у чашки кип’яток, насипає в одну з них чайну ложку розчинної кави і таку ж ложку цукру, додає півковтка молока і ставить іншу чашку перед тіткою. — Вам скільки кави насипати, з молоком і цукром?

    — Дякую, дитинко, я сама. Люблю сама визначати скільки приємності мати. — ледь похитливою рукою пані Дора розчиняє у воді половину Наталиної дози, але не торкається порцелянового горнятка з молоком.

    У пошарпані звуки грамофону закрадається порипування східців, воно працезійно міцнішає і переривається при переходах через міжсхіддя – поверхи і прольоти. Нарешті теленькає побудливо дзвоник і Наталя, відкладаючи чашку з кавою, знімаючи хутко фартушок та причепурившись яко-тако до дзеркала, що навпроти настінного вішака, зазирає у дверне вічко.

    — Хто там? — формально запитує Наталя, хоча впізнає одного з двох молодих мужчин.

    — Мене звати Матео. Мій друг, Сальвадор, мав приємність переговорити з вами. Ваше ім’я Наталя, так? Я також мав телефонну розмову з власницею дому, пані Дорою. Ми умовилися, щоби побачити приміщення на винайм. Ми вчасно завітали? — промовляє Матео, відходить від вічка і поправляє шевелюру. Сальвадор стоїть поруч з ним, перестає румигати жуйку та починає насвистувати мелодію, що звучить з-за дверей.

    — Кхм-кхм... — прокашлюється Наталя, глибоко вдихає згусток повітря і позамково вивільнює перехід у приміщення. — Прошу заходити, пані Дора очікує вас.

    — Дякуємо, ми ненадовго. — проявляєтся при вході Матео, наче світлина у фотлабі. Він з прискіпливо-витонченим оком митця, втративши увагу до втікаючих десь поза нього Наталиних очей, починає скенувати і переварювати надовкілля. Проникливий погляд занурюється у позавіконний світ квадратика, що на стелі. — Це ж просто знахідка. Натуральне світло, рама небесна, душова сонця. Таке ретро, що пензлик сам би літав і вимальовував кожну цятку натхнення... Салі, ти відчуваєш, яка тут атмосфера загубленого часу?

    —Доброго вечора приємному жіночому товариству. — вітається чимчикуючий за Матео Сальвадор. Він підходить до пані Дори і цілує їй руку. — Вибачте, пані Доро і ви теж, Наталю. Мого товариша деколи занадто легко підхоплюють деталі побаченого і тоді він оцінює світ суто творчими мірками, робить з простого – мистецтво, а з мистецтва – притулок для власних химерних думок.

    — Ой, вибачте мене. — проходить Сальвадоровий шлях Матео і, відпускаючи поціловану руку, стає поруч свого приятеля, попереду себе ставить сторчма на підлогу принесений попельнастого кольору тубус. — Я просто захоплений цим кутиком, що дивиться в небо, цими речами, що загубилися в часі, цим ретроефіром, що проникає у мене через побачене і почуте. І ця музика – доповнення до креативного колориту.

    — Доброго вечора, панове. Ви не поспішаєте, надіюсь? — відповідає пані Дора — Я не звикла вирішувати проблеми так, з бухти-барахти. Прошу вас повісити плащі і приєднуватися до наших посиденьок. Наталочко, прошу надати можливість пройти кавалерам і роздягнутись. На жаль, простого мила не пропоную, але є плин до миття посуду і паперові рушники.

    — Дякуємо, ми з приємністю приєднаємося до вашої розмови і заодно обговоримо нашу. — вклоняється Матео і, штуршнувши під бік товариша, поспішає до настінного вішака. Один за одним приятелі вмивають руки, попередньо намиливши їх у плині для посуду. Зуживають декілька паперових серветок, потім сідають навпроти пані Дори.

    Наталя знімає грамофонну голку з платівки, продовжує потирати одну з вимитих тарілок і спостерігає за подіями з якоюсь скритістю хамелеона, налаштовуючи усмішку до течії розмови.

    — Сонечко, чого це ти ще стоїш, мов до рота води набрала, як та панночка на виданні? Діставай ще дві чашки з тарілочками і чайні ложечки, рухайся, дитинко. — пані Дора розворушує словами Наталине кубельце зацікавлення, що складалося з наставлених вух з очима та колообігу рук при давно сухій тарілці.

    — Тітко Доро, — мов ушпилина, відповідає дівчина. — я вже майже закінчувала... Зараз подам і розкладу. Вибачте, панове, але є лише розчинка, бо кавомолки тут не знайшла.

    Наталя протирає кераміку і ставить разом з чайними ложечками навпроти кожного з гостей, наливає у їхні чашки кип’яток і присідає поруч тітки. Не довго думаючи вона бере до рук першопопадний журнал з пошти, що переглядала пані Дора, і починє уважно перегортувати сторінки.

    Чоловіки роблять собі каву самі. І починають посміхатися та переглядатися. Молоденька жіночка відчуває, що щось не так, але перегортує сторінки далі.

    — Вибачте, Наталю, ви цікавитесь загробним життям? — хіхікнувши запитує Матео.

    — Що... прошу... перепрошую? Що за нахабність..? — ніяковіє Наталя, але стримується на початому, повертає до себе обкладинку журналу і починає щиро реготати. Її реакція переходить на всіх учасників розмови, окрім пані Дори, та – лише вимушено посміхається. Навпроти тилульної сторінки милується реклама, яка говорить про це, що її читач – потенційний клієнт по закупівлі ділянки землі під сімейний гробівець, і ще рекламний заголовок лоскітливий аж до самісінької крапки – "Непочатий край на рай".

    — Ну, молодята, у вашому віці залишається лише просльозитися від сміху. Це нам, похиловічним, цей "край" не таким вже й "непочатим" бачиться. Все ближче до кінця, а раю не видно. Та і чи є десь той рай, а коли і є – то який він? Як на мене, то смерть – це безкоштовний квиток у самоту, у довічне купання у світлі чи там бовтання у смолі, здатність мовчати і неспроможність змінити щось. Це зона відчуження від життя зі всіма його вадами і перевагами. — жінка замовкає і тягнеться до заглибленої тарілки з тістечками, надкушує одне і кладе на паперову серветку поруч з чашкою.

    — У кожному слові можна знайти і сміх і сльози, пані Доро. — спокійним голосом промовляє Матіо. — Іде людина по вулиці, зашпортуєтся і падає у калюжу, підноситься мокрою і брудною. Комусь стає несамовито смішно від кумедного вигляду, а хтось – просто співчуває, співпереживає це кепкування з боку збігу обставин. Та і теорія болю власного пальця, що турбує більше за все людство, теж справджується при подібних випадках, бо таки не я впав, бо не моя справа і не моя вина.

    — Кожен себе рятує на цім світі, аби мати кращі умови на іншому, дитинко. Візьміть, скажімо, пустельників, печеників і схимників різного ґатунку. Відрікаються ці люди від всього заради спасіння душі і жодне багатство не приверне їхню увагу, як і жодне слово не порушить їхньої розмови з Богом.

    — Вибачте, шановна пані, але ці люди – великі егоїсти, які думають лише про себе. Хіба Христос приходив на землю, щоби врятувати себе? Він для всіх ніс правдиве світло і вмирав за всіх. Хіба не з того потрібно було б починати тим боголюбам?

    — Щось є у Ваших словах, Матео. Я не задумувалась про це. Давайте поговоримо про приміщення. — переводить розмову пані Дора. — Сподобалось вам? Як бачите, площа – не розгуляєшся, але ж і є де яблуку впасти. Маю надію, що у Вас немає багато речей, бо хотілося б залишити умеблювання таким як є, ммм...майже таким як є.

    — Ви ж бачили мою реакцію, знакомито – не те слово. З умеблюванням проблем не буде, бо крім двох-трьох валіз особистих речей, все залишаю для Салі. Ну ще є мій комп’ютер, як і все що потрібно для малювання, але це вже дрібнички. От лише матраци поміняю, а так – і ретро, і економія, і подяка вам.

    — Гаразд, ви принесли такий завдаток, який я просила?

    — Дивний завдаток, але я приніс, він ось тут і можна вибрати – до кольору і вибору. — Матео відкручує верхню частину тубуса і виймає декілька скручених у трубочку полотен. Запахло свіжою фарбою.

    — Чому дивний? Я знаю ціну речам і ціную те, що вартує більше за гріш. Люблю портрети, ці відбитки людської подоби залишають у мені часточку себе, говорять про себе і майстра, який втілив чийсь завмерлий подих у фарбу.

    — О, то ви, пані Доро, не аби-який поцінювач справи пензля. — Матео розгортає свої роботи перед пані Дорою і продовжує. — Ну що ж, ось декілька портретних робіт виконаних у наближено-класичному стилі, з огляду на те, що малювалися вони на вулиці з випадкових людей. А ось ця – в кафе за кавою.

    Перед пані Дорою розгорнувся портрет молодої жінки, що підпирає однією рукою підборіддя і таємничо усміхається. Перед нею на світлій скатертині свічка, що ховається за смарагдовим склом свічника і чашка на якій за марусин поясок чіпляється відбиток помади. У жінки проступають на перший план старанно вкладене майже каштанове волосся і легкий макіяж. В припіднятій на лікті руці застигла тоненька дамська цигарка на муштуку з якої запитанюється дим. Саме запитанюється – набирає форми знаку питання. Побудова картини тримається на грі світла і тіні, виразність присутня лише на обличчі, решта надається на додаток, як фон до сказаного через пензель.

    Решта портретів видаються невикінченими, але цікавими у фіксації моментів, які може впіймати лише творча людина, яка бачить через змальований образ душу. Пані Дора повільно переглядає картину за картиною, поправляючи час-до-часу свої дрібні окуляри.

    — Матео, я не лише поцінювач мистецтва, але й добра знайома директора музею образотворчого мистецтва у нашому славному місті. А від добрих знайомих різного добра можна чекати. Знаєте, мені подобаються ваші роботи, є ще над чим працювати, але і є те, що ніхто у вас не забере – Іскра Божа – а це вже не кожному грішному дається. Мені також дивно, що та панночка палить у кафе, то що на неї закон про заборону палення у публічних місцях не діє?

    — Я безмежно втішений, пані Доро, що моє мальовидло зацікавило вас. Ця панночка на полотні – часточка мого минулого, одне з перших захоплень, загублене натхнення. Я просто так бачу її, такою, що наповняє млою колишній навколопростір. Це все, що я би міг сказати про людину, яка тепер стала подорожуючим бозна-де янголом. — протремтівши слова устами Матео заспокоюється ковтком кави.

    — Не питаю що і як, бо слова зайві, коли відповідь заважка на пережите. Вважайте, що завдаток залишається при вас, мені досить вашого слова, Матео. Прошу, ось ключі від під’їздних дверей і пара – від вхідних. Платня кожного першого понеділка місяця, чеком чи готівкою, вчасно. — жінка протягує в’язку ключів новоспеченому мешканцю горища.

    — О, спасибі, добродійко, це вирішує всі мої проблеми і відкриває дорогу творчим задумам. — Матео встає, знову цілує руку пані Дорі і засовує полотна до тубусу. — Я не знаю, що би я робив без вас – звучить банально, але це правда. Завтра влаштуємо зі Салі переїзд. Надобраніч.

    Приятелі виходять з-за столу, кивають головами і подаються до вішака. Наталя підноситься і йде за ними, тримаючи двохметрову дистанцію і скинутий фартушок у руках.

    — Надіюсь, що тістечка були не занадто сухими до кави? — видавлює зі себе "хоч-щось" мовчазна-через-вечір Ната.

    — Знакомиті тістечка, всім тістечкам тістечка. — відповідає Сальвадор, який теж, зазвичай, говіркий у компанії. — У вас кондитерський талант і не лише талант...

    — Дякую за комплімент... ааа.. ммм... Матео, ось Анина візитна карточка. Може вам захочеться подякувати їй теж. Надобраніч. — продовжує Ната, підходить до Матео і передає амурного кольору карточку.
    — Звичайно, я обов’язково це зроблю. — киває легко головою Матео.

    — Чао-какао, побачимось при нагоді. Па-па. — посміхаючись закінчує бліц-діалог Маестро з Джазовиння.

    Двері зачиняються. Наталя чомусь не відходить, а на хвилину прислухається, як глибшає відлуння від крокування сходами і вмирає звук після замикання під’їздних дверей. Підходить до столу і сідає навпроти пані Дори.

    — Гмм, панночко на виданні, збираємось і йдемо, час не спить. — усміхається пані Дора і складає пошту у торбину, що стоїть біля однієї з ніжок столу. Встає, промовляючи до себе — Нехай ще ця ніч насолодиться самотою, а самота піде собі шукати гніздечко у садах одиноких душ. Пробач, Каталіночко, але жодній ще хвилі не вдалось застигнути у прибої і не впасти, за нею завжди прийде нова наступниця, яка теж розсипатиметься довго – настільки наскільки зуміє втримати цей момент розкраплення людська пам’ять.

    Гасне світло. Двері, мов ширми очей, перекривають доступ до помешкання коридорному жеврінню. Тіні збігаються у незаймані зоряним сяйвом кімнатні заглибини. Це можливо остання ніч для Панни Невимовності, що втратила душу, з якою їй було просто по душі.

    Січень-Березень 2013


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Щиросердечно Твоя Каталіна (Частина III)
    3.(Маестро Дощ)

    Ранкове вигулювання п’ятничного спліну.

    Настояв таки дощ на своєму – як вже прийшов, то годі було не впасти просто до рук втомленого осінньою веремією міста. А воно, як прокурений курявою з дороги мандрівник, приймає, мов милостиню, ці скраплинені подихи колись онебесненої джерельної остуди.

    Іде і падає. Зупиняється лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання – змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він вже чвалає без особливої сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали – тому старались уникати зустрічі. Сірість міста виповзає назовні із очапаних закутків та притулків і розповзається, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.

    Немовби маляр, розчинивши виразність пензликом вітру, прибулець розмазує на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх звабливу ходу, неприпадаючі до смаку, чи то кишені покупця вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі рояться довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.

    Коли його стає забагато, бракує сухого місця під небом – мокрими робляться навіть думки, а переповненими – бажання відчуття даху на головою. У мріях – поскрипує крісло-гойдалка, підсвистує чайник на каву, вигинається дугою і скручується на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.

    Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до усього очі правди. Вона здається не такою контрастною, не такою викупаною під сонцем і безнадійною, коли ніч розплющує свої очі та обіймає місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважується видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання ложем. Споглядаючи на сонце, чи вдивляючись у темінь – відчуваєш разючу сліпоту, а тут – хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо – все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужа проблематичність.

    Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто – росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє невидиме оку пересічного перехожого життя. Там же існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля. Але ким би не був мешканець підсвіту – для щабеля вище – це щур, а для неба – слух, що ходить, де дзвонять. Ось де воно – це правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
    Питання розкоші – річ відносна. І для неба – на рівні пентхаусу і для дна – на рівні викинутого матраца під теплотрубою – обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, “Блін, аби не гірше.” А буває і навпаки. Революція однієї людини – по сходах, через себе, можливо по інших і повз інших – пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це лиш планка, перескочивши яку, опинишся не посеред хмар. Дарма. В достатку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
    Коли хворіє людина – гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто – ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує – аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутиться та викручується довкола проблеми. Вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.

    Людина поростає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді – вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби – прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто – воно ж теж живе, і дихає тими ж проблемами. Тому, коли дивишся на нього – бачиш дзеркало. У тебе байдужий погляд – то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання – полюбити, чи зрозуміння – поспівчувати. І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі – перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ – виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду – невідоме, а за спиною – сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
    Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова – кроки, як по стерні босими ногами – але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець, який біжить поруч.

    А поруч – проминає життя. Воно – то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить – не подаючи ознак ворухливості, чи то зворушення від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок – тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись – зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.

    А що дощ? А що йому до нас, до міста? На його шляху – півсвіту. Десь він – очікуваний та нечастий гість, а десь – невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі – лихо. Питання міри – не стоїть. Є дія – я падаю, а наслідки – гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем – собою, просто падати – комусь на радість чи на біду, але мати силу – не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
    Слово "падаю" для крапель – поняття реверсне, бо для них – все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї – це їхній дотик до земного “неба”. І лишень, коли цей дотик стає реальністю – краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
    Як прийшов – так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо – торкнутися неба.

    Ми платимо подвійно за зручність. Місцезнаходження, місцезнаходження і ще раз місцезнаходження. Ну як тут не застосувати прадавню формулу "місця під сонцем" – спочатку це боротьба за хоч-якесь, потім – ймовірне доростання до кращого, а далі – "як Бог дасть". І Бог дав Сальвадору "знімальну сонцегрійку" за два квартали від "джазовиння", тобто Всемогутній спочатку наділив його талант заведенням необхідного знайомства – ощасливив можливістю засвітитися у певних колах, обрости жирком приязні і панібратсва, посадив на таперний хліб уперемішку з викладанням сольфеджіо та класів піаніно у місцевій музичній школі. Робота продиктувала – де саме знайтись їм – Сальвадору і його прихистку на ніч.

    Дві мініатюрні спальні, відкрита кухня спарена з вітальнею, що виходить одними дверми на балкон, а іншими – виносить ноги на щоденне полювання на увагу слухача, терпеливість і слух початківців справи виявлення та донесення до вух бринькучої доремійки; ну і звичайно кімната для підтримки гігієни, збутку триденного заросту і фізичного полегшення. Чистоплотність мешканевого нутра може дати фору багатьом холостякам, хоча безумовно потребує ненав’язливого жіночого розаскетування. Джаз знаходить собі тут місце для халатно-капцевого відпочинку, винно-творчого пошуку і портретно-збагаченого інтер’єр-мінімалізму – журнального столика на перепилосошеному щотижнево килимі, шкіряного набору для пересиджування часу оглядин телевізійних переборів кольорових пікселів і куточку для музикування – електронного піаніно, комп’ютера з відповідними аксесуарами для аудіозапису над яким виказує свою щирозубу усмішку чорно-біло-проявлений Луї Армстронг.

    За вікнами дощ і дощ у ванні. Одному з них людська рука перекриває вільний доступ, обриваючи дрібно-спадаюче плече-поплескування за один загодинниковий закрутас. Глухе і коротке "все" додає дієслівності – розширмуватися, вивести розпашіле тіло через поріг максимального наводнювання, окутати його вбирачем надмірної післядушевої вологи, кріпнути у позиції очікування на зникнення парової сивизни з двовимірного відбивача реальності. Ця сивизна, коли набирає відповідної ваготи, заповзає у поодинокі краплі і осувається в них. Мокроволоса постать починає обзаводитись рисами. Спочатку піддається увазі поплечева довжина волосся, його каштанність. Потім випадає черга на прояву грецького носу, овальності обличчя, неконечного завуження уст і ямковитості підборіддя. Кому і скільком ті карі очі були за кару – вони не виказують, але і не стверджують щось інше. Вони здається вміють дивитися – саме де їм потрібно, відповідно до обставин і незалежно від спонукаючих до контра-поглядів факторів. Невисоке чоло підкреслюють дві гусені густих брів, а небагаточисельні зморшки додають мужності, ніби підкреслюють при усмішці досвідченість мужчини, його приховане ловеластво і властивість – тримати себе в руках. Сальвадоровій доглянутості бракує хіба що щоденного гоління, але кому як – це колюччя деколи виглядає навіть привабливішим за безволосяну безодганність на щоці, чи де-інде. Воно таки – повноцінне, неострівкове і не більше за триденне. До Геракла чоловік цей не доріс, але і доходягою його не назвеш. Такий собі давньо-грецький спартанець, що лінується займатися ретельно собою, тому і не є здатним покрасуватися окультуреними м’язами перед кокетливо-кинутооким жіноцтвом. Напевно воно любить його за щось інше. Ну скажімо за ці ж пальці, що притуляються до піанінних клавіш і уявляються суцвіттям з човників, що пливуть і допливають до райських плантацій, де збирається інтимна втіха. А може за цей милозвучний голос, який скидає оберти при абсолюній близькості і перетворюється на невгамонний легіт – невимушено-приготовану амброзію для чутливо-збудженої уяви.

    Заговорили на чап-чалапі капці. Його обмотане рушником до половини тіло виринає із царства води та мила. Воно тримається думки, а та – веде до спальні на оскафандрення, чи то окольчуження. Напевно таки на те перше – бо дощ не перестає стукати у вікно, нагадуючи про дотримання правил вуличного етикету – як потрібно виглядати, коли балом править Їх Краплинність. Зі сотня таких постукувань і готовності на вихід бракує лише дощовика, або парасолі. (Але ж як без сніданку? Ні, на нього я наступних пару абзаців не пожалію. Коли вам його шкода – перескакуйте на здоров’ячко – він же Сальвадоровий, а не ваш.)
    Паща холодильника щедро розхолодилася перед обличчям. Її наповнення приємно здивувало Сальвадора, зашкалюючи на сенсорах сподіваннь і прокашлючись для подачі ноти "ваув". Хвилина на роздуми і хлібно-молочно-м’ясна компактність розпаковується, намазується і натарелюється.

    — Матео, сплюху ти останній! Старий, вставай, бо проспиш все на світі, що вчора ще малося. Я вже роблю каву. — старається перемогти повноту у роті від їжі Сальвадор і наливає собі до філіжанки наводнену порцію кофеїну у стилі еспресо. Ммм, з присмаком лісових горіхів. Рука тягнеться за приборкувачем зайвого ходіння по хаті – телевізійним пультом. За зображенням прорізається і намотується на вухо сухість голосу диктора. Уважність залишається неприкутою.

    "…бу-бу-бу... І знову скандальна справа. Колишня професорка політологічних наук нашого університету була звинувачена у продажі підроблених коштовностей від Тіффані, виручка від якої ніби-то призначалася на збір коштів для місцевих благодійних організацій, що займаються приготовленням їжі для малозабезпечених людей – але вона продовжувала присвоювати ці гроші собі, як повідомляють офіційні джерела.
    Пані Марія Анна Белла внушала своїм клієнтам, що ці дешеві прикраси і ювелірні дрібнички, які вона купляла он-лайн з Китаю, є ніщо інше, як модні і доступні за цінами речі пожертвувані Тіффані для збору коштів заводом рітейлера, що знаходиться в Європі.
    Але Тіффані не займається збутком своєї продукції таким чином, як про це повідомив медіа окружний прокурор Томислав Ботак. Компанія також не має заводу в Європі.
    Трирічне крутійство п. Марії закінчилося, коли Тіффані поскаржилась поліції після того, як багато клієнтів почало приносити дешеві підробки годинників до направи – вони просто розпадалися після недовгого вжитку.
    п. Марія Анна Белла, директор видуманої нею ж неприбуткової організації, заробляла близько 150000 на рік від продажі підробок.
    Вона продавала їх у таких же підроблених зелених коробочках та торбинках з надписом “Tiffany & Ко” по лікарнях, будинках престарілих та місцевих ремесляних ярмарках, як це заявляють органи влади і порядку. Справжні коробочки і торбочки від Тіффані є світло-блакитного кольору.
    Афесистка, яка платила в середньому по п’ять за одиницю товару, перепродувала її за ціною близько сорок за кожну, як повідомив прокурор. З його слів, це в основному ювелірні вироби, які надаються під прес і на переплавку, хоча виглядають, як щось правдиве.
    Прокуратура звинувачує колишню професорку у підробці товарних знаків, і їй загрожує термін до чотирьох років позбавлення волі…бу-бу-бу... "

    Із дверей сусідньої до Сальварової спальні кімнати просовується неголена і невиспана голова. Вона навіть чимось схожа на Сальвадора, але щупліша. Така ж довговолоса, але завивистіша. Риси обличчя м’якші, а очі – кольору безхмарного неба. Зі швидкістю, з якою решта тіла проходить через одвірок, можна було би назвати цей процес висування – скрипучими пологами кімнати.
    — Привіт, старий. Той дощисько діє на мене, як на муху – сонце. Я щось вчора з вечора замазюкався, але думаю, що ти задоволений льодівкою. Правда? — підморгує Матео і гупається на крісло навпроти пожирача другої канапки. Його руки нахапалися за ніч фарби, як і зрештою все, що на ньому.
    — То бомба, старий. Я думав що там летовище. А тут тобі – манна супермаркетна. Я вже тепер точно знаю, що з голоду не здохну до обіду. Дяки.
    — Файно! Що ти, як завжди, блін, від всілякої мури очі псуєш і вуха затуплюєш? Ану, підкинь-но клацало. — Матео береться однією рукою за приготовану для нього канапку, а іншою підхоплює пульт. Переходить канали, наче модниця магазинне шмаття. — О! Це вже бліже к тєлу. — "к тєлу" підходить йому комедійний канал.
    "...хі-хі...ггг...ха-ха-ха..." – заохочує до сміху заставочний фон, що супроводить потік телепередачі.
    "Тьфу-тьфу!
    Що? – це старомодно, марнотратно і некруто.
    Перелічуєте з повітря висосане бабло? Пересихають пальці, а не потоки відмитої від лайна крутизни? Заощаджуєте на купюрорахівницях?
    Зволожувач для рук "Верб-людо-плюйка" – незамінима атрибутика підвалького акцесуару для Ваших озолочених рук.
    Цей шедевр мистецтва від майстрів опльованої справи, Соро Муне Ма, змадеінено у країні Зеленого Змія. Це унікальна пирскавка, що є не лише панацеєю для, осушених банкнотністю, рук та оздобою найпонтовішого покою для відправляння нужд а-ля-фе, але й ознакою Вашої тусовитості, приналежності до сметанки, зогниваючого у басківницях, суспільства.
    Основа "Верб-людо-плюйки" говорить сама за себе – це переливана кольорами ще-не-вмерлої, інкрустована позолотою та, доведеним до діамантного блиску, склом, пластмаса. Дебелі форми верблюда-самиці омаковлені двома гумовими нацицьниками, що відіграють роль подавачів на-ваш-смак рідини. Нацицьники, що символізують горби звірюки і її заощадність, пригадують Вам, які повинні бути перса секретарки і зігнутість пальців при перерахуванні налафованого доробку.
    Рум’янковитість гуми та її еластичність бруняться естетичною насолодою та ергономними (не плутати з ерогенними) властивостями пальце-виямкування з авто-пневматичним поверненням у початковий стан напупиченого спокою. Кожен горб діє незалежно і не вимагає потуг від сусіди для випорскування вмістимого, а у моделі "Верб-людо-плюйка Люкс Три" нутро тварини вміщає три окремі посудини, що дозволяють заливати і випорскувати що-забажане жуйлом, вим’ям, як і органом наслідку, спричиненого перетравою. Переваги моделі Люкс важко недо-(в)оці-нити. Рідке мило "Чисті Руки" – у жуйло-контейнер, з вимені витікає кактусова паливка, а трактом до відхідникового отвору струменіє мін-аква "О-зара Лохнуся".
    Для правдивих поцінювачів зволожування паперолистих рук пропонується промоційний пакет картриджів із краплями слини відомих політиків, підібраними при оваціях під час вермішелево-гучних промов і розбавленими дезінфекційкою "Буцім", а для любителів та орденоносців Дурної Слави "Верб-людо-плюйка Люкс Три" укомплектована додатково міні-оптичним прицілом над вихідниковим отвором для кращого попа-дання завартості "О-зара Лохнусі" в огранений бокал, наповнений вименно текільним бесамемучом.
    За Ваші умовні одиниці отимуєте дійсне задоволення від рахування, належний статус і заздрість середовища, скарбницю для зберігання перлин з уст словожерлих акул політиканства. Ви отримуєте те, що передаватиметься з покоління-в-покоління – нацицькнуте "тьфу" і зволожено-чисті руки.
    "Верб-людо-плюйка" – Ваш стиль життя!"

    — Хух, варіяти... — мало не давиться канапкою Матео. — Напопридумували сміхотні, хроники-сміхотроники. Мені би такого нацицьника і пирскарвку звідкіля би бесамемучка цвіркала.

    — Краще би нам дзенькало, а ще краще – шаруділо під пальцями. Тоді бесамемучку і налиють, щей солі з цитринкою на губорозкоченій подушечці припіднесуть просто до ліжка. — щедро розкидаєтся мріями Сальвадор.

    — А знаєш, Салі, у мене нова пісня зародилася від того постукування у вікно. Доречі, як учора ти наш дебют відтеленькав?
    — На біс, барбосе. Плескотня так і захлюпувалась мені до вух. Як так далі піде – диск запишемо на ура. Нам би ще якийсь янгольський вокал підшукати і за кишеню можна буде тішитись, а не переживати. Давай – виціджуй, що маєш. — Салі бере зі собою каву і примощується за клавішною годівницею для тиші.
    — I’m singin’ in the rain... Just singin’ in the rain, what a glorious feeling, and I’m happy again. — він починає переспівувати Синатру, але перериває виконання. — Ну? Слухаю.
    — Слухай…
    Ніби так:
    Підбираю для ноти стан,
    ніби іскру з очей дитячих.
    Живописні твої уста –
    сьоме небо за ними плаче.

    Образ Істини відтвори,
    говори з Нею, наче янгол.
    Затамовуй, співай, гори
    серцем, подихом – вічним танго.

    Тут іде приспів:

    День дощить...
    падає і йде поволі.
    Крик душі...
    ти підкинь монетку, доле.
    Веселка воскреса –
    не плачте, небеса.
    Так холодно,
    коли
    "прощай" твоє
    болить...

    Глянь – веселкою усміхнись,
    відродися душею ліри.
    Переможемо ми колись
    даль безмірну і недовіру.

    Ця краплинність і круговерть
    відійде, як у серці трепіт.
    Не ворон порахує Смерть,
    не чекатиме на вертепи.

    Ну і ще один рефренчик:

    День дощить...
    падає і йде поволі.
    Крик душі...
    ти підкинь монетку, доле.
    Веселка воскреса –
    не плачте, небеса.
    Так холодно,
    коли
    "прощай" твоє
    болить...

    — Ну як тобі моя фа-солька?
    — Que c'est beau! Файно співається, та болить, дощовий воскресителю веселок. Мене завжди дивує, що коли “пісня”, то обов’язковими атрибутами в тексті мають бути дощ, душа, небо плаче і зорі скачуть. Але коли цей дощ так міцно на тебе діє, то спробуємо цю пісню якось оживити… як дозріє час на неї.
    — Файно-давай-но, буде псові буда. — розцвітає римами Матео. — Слухай, я думаю, що ти не кидатимеш зевсових блискавиць, коли заглянеш у моє тимчасове лігво? Мені потрібен був простір для уяви...

    Проковтнувши разом з куснем канапки першу блискавицю, Сальвадор чалапає і накопичує енергію та шукає у собі громовідвідне місце для словесної розрядки. Він завмирає на порозі. Зліва проявляється новоспечена картина майже-Босха, та ні – скоріше Джузеппе Арчімбольдо вперемішку з Пікассо. Вона займає майже всю стіну за винятком країв, де ще проглядає цнотлива білосніжність колишнього майже лікарняного однострою кімнати. Можна сказати, що це портрет у якому присутні контури морських мешканців і пташиного царства, огорнуті в ранкове негліже невиразності.

    — То капець. Ти здурів, Матео! Як про це дізнається власник квартири — вилетимо звідси, як пробки від шампана. Тиии… поїхав! Я розумію твій порив і наснагу, але що тобі полотна мало? Хто то буде затирати? — Салі дивиться на Матео, як більшовики на Зимовий Палац, а його "Аврора" ніяк не знайде у собі сили замовкнути.
    — Салі, ти не розумієш, цей образ дивився на мене. Я його мусів проявити і врятувати.
    — Гов, ти що обкурився, чи обнюхався? Признавайся!
    — Боже, кажу тобі, що мусів. Але то не має нічого спільного абсолютно з нічим. Ти ж знаєш, що я не зловживаю…
    — Теж мені дволіворукий рятівник знайшовся. Це гвалт над стіною, як на мене.
    — Та твій домовласник ще буде вдячний за це. Ось побачиш. Це лише контури. Закінчу – тоді кажеш своє ‘фе’, чи ‘лю’.

    Розмова ще продовжується. Можливо її версія дещо гостріша за подану мною, але я описую її, як ті контури на стіні – не обовя’зково виразно, не так вимушено-однозначно. А емоції в словах, як дощ – ідуть, спливають і врешті, вчухають, щоби колись знову розгорітися і прискорити коливні рухи маятнику серця.

    Сальвадорова натура – літня гроза, що находить, швидко проливається, розкидаючи всебічно блискавки, і так само раптово переходить у стан рівноваги. Такі люди не вміють тримати у собі зла, воно виходить і вибухає, залишає за собою емоційну вирву у чужій душі і наповнення спокоєм – у власній.

    — Старий, я мушу вже бігти. Роби... як знаєш... як воно тобі треба... До праці лише не запізнись. Поговоримо про це потім. Може воно і не так вже й зле, як я собі це намалював. Але... виженуть нас звідси, пане стіномазе... виженуть і дверима грюкнуть за спиною.
    — Знаєш, за що я тебе поважаю, Салі? Ти справжій друг. І нехай я поки що ніхто для інших, з тобою я чуюся, як волосина за яку тримається весь творчий світ.
    —Хіх, Фільзоффе. Тебе нині врятувала повна льодівка. Кхм.
    — Ну ось бачиш ця льодівка врятувала мене, а я – образ. А ти відразу – ґвалт... і галас підносиш.

    Сальвадор міняє шелепастість капців на розлогу гумкуватість дощових чобіт і накидає на себе брезентовий плащ. Натягує на голову капелюха, кладе під пахву шкіряну папку зі стола, підхоплює з кошика при виході довгу чорну парасолю і зникає за дверима квартири. Біжить сходами, з'зджає перилами, залишаючи за собою свою присутність.

    Вулиця зустрічає своєю розлитістю в авто, дощі і людях. Різносторонні потоки живуть і живляться динамікою нервиразної дійсності, дихають здавалося б хаотично, але коли поринути у цей процес – то це дихання стає цілеспрямованим і самозрозумілим. Ось це – колія дощу, а ось – людей, он – дві – людей закутаних в метал, що пожирає миро часів Мезозою.

    Від під’їзду до автобусної зупинки така відстань, що кроки не встигають розходитится, а біг – захекати. Як би там не було, але людей назбиралося десь на годину з гаком оплати праці водія. Сальвадор почуває себе саме тим гаком, бо не вміщається під дашком, якого офірує очікуючим зупинка. Він береться за перечитування розкладу руху автобусів і звіряє його зі своїм наручним годинником. Якось не дуже співпадає, але альтернативи немає, тому парасоля поки що виконує свої безпосередні обов'язки віднебесного охоронця. Зворушує ситуація, що поруч з ним у когось немає такого як у нього грибочка і той хтось – вже давно пройнявся погодою і можливістю захрипіти легенями надовго. Тому Салі пропонує половину підпарасольного непадіння саме йому, але незнайомець ввічливо відмовляється, залишаючись в краплинних обіймах.

    Несподівано на рухливій дорозі, вишиковуючись в одну лінію з парасолею, пригальмовує сріблястий жук і зупиняється. З пасажирського боку приопускається дверцеве скло і жіночий голос вилітає хутко зі салону. Він доходить до вух, що звикли до водяних переборів і перестуків під машинний гул і буркотню.

    — Маестро Сальвадор? — прозвучало так, ніби кликали на сцену Ла Скала і ось-ось посиплеться море оплесків.
    — Так, це я — здивовано перем’яв відгук Салі. — Ми знайомі?
    — Будемо так стояти і тримати даму в очікуванні? Чи може я помилилась з титулом?
    — Такої честі я не так часто удостоююсь, чарівна незнайомко. — він береться за дверцеву ручку і, склавши парасолю, заповнює собою пасажирське крісло. — Вибачаюсь, але мій плащ мокрий, не сташно? А все ж, звідкіля ви мене знаєте?
    — Та прошу так не переживати, не побиватися — ми ніколи не були близько знайомі. Мене звати Аня. Я вас впізнала по вашому капелюху. Ми з подругою недавно були у "джазовинні" і насолоджувались вашим виступом. Вам куди? — Аня відпускає гамульці і авто рушає.
    — Аня, моє спасіння звати Аня. Десь мене нині небеса слухали і послали мені вас, чарівну благодійницю. Мені до музичної. Це вам по дорозі, пані Аню?
    — Можна і без ‘пані’. Тобто для вас можна і без ‘пані’. Тепер буде по дорозі. Не хвилюйтеся, я просто згадала про ваше звернення до публіки, щодо помешкання для друга, з яким ви написали цю вашу спільну нову пісню про ангелів.
    — А, ось воно що? Це було би суперово, Ань. Тобто коли би не моє звернення, то ви би не зупинилися?
    — Давайте не будемо думати-гадати, Маестро. Краще скажіть мені, чи Затишна підійде вашому другу? Про ціну нічого не знаю, знаю лише, що це горище, інакше кажучи – піддашшя.
    — О, так це ж те, за чим будь-який художник шукатиме. Та ви – просто знахідка для шпійона. —Сальвадор розцвів усмішкою і запалив в очах вогника зацікавлення, тобто вогник запалився сам по собі, звернувши увагу на магнетизм з боку супутниці, на її пропорції, легко-розбурхану зачіску, помірковий макіяж і виняткову смаковитість ув одязі. — Жартую. І як це нам перекрутити?
    — Зараз припаркуємося. — авто зупиняється біля одного з одаровуючих рекламним світлом магазинів і Аня набирає на мобільному Наталин номер.

    — Альо, Натусь, привіт... я тут з одним цікавим чоловіком... хі-хі... ні-ні... не кхм... розмовляю на рахунок помешкання... де пані Каталіна колись жила. Зачекай, я зараз дам йому слухавку. Його звати Маестро Сальвадор. — виділивши останні два слова легким іспанським акцентом, вона передає мобілку супутнику.
    — Добрий день, пані Наталю. Так... "джазовиння"... дякую... приємно здивований і безмежно вдячний... так мені теж... Матео дуже втішиться, він давно шукає за таким помешканням, яке би послужило йому за майстерню. Я знаю де це є і безумовно зацікавлений... тобто він безумовно... так-так я в курсі, що це горище. Ну я навіть не знаю як мені з вами розраховуватися – це велика справа, як і для мене так і для нього. Добре, я з вашого дозволу візьму в Ані ваш номер і передам його Матео. Він обов’язково передзвонить, та і ціна виглядає доступною, як на мене. Він не лише малює, але й працює дизайнером та підтримувачем вебсторінок нашого головного банку – так що ваша тітка матиме платиспроможного винаймача. З мене кава і тістечка... Передаю до Ані...
    — Так, Наталю... — усмішка пробігає через Анині уста. — Я тобі передзвоню десь за годинку... Їдемо, бо в мене ще непочатий край запланованого.
    — Я тепер молитимусь на вас, Аню.
    — Гммм, помоліться краще за пані Каталіну. Це дякуючи їй наші можливості і плани співпали. — її авто розчиняється у безперервному русі міста. Їхня розмова переходить у дощ і десь собі продовжує текти.

    Шшш, дошшшщ... у місті. Він відбувається, розходиться і сходиться, переплітається, заплітається, плете собі і нам. Такий холодний і міцний дощ. Його мокрота заходить, проходить і переходить у кашель, у тахікардію цих вулиць і бджолину сонливість помешканевих вуликів. Його нерозважливість – важка для крил і вітру, та легка для пересування думок і блюзових ноток. Йому би іти і іти і не бачити світу, не звертати з дороги, поглинати її разом з кроками і ще сухими клаптиками зарослої сонячним пилом суші. Йому би здаватися у полон власного неболюбства, бо таки це він – той час, коли небо ходить по землі і заглядає у вікна, постукуючи, нагадуючи про себе – про те, яке воно сире і непривітне, сіре і заклопотане, багатострунне і монотонно-уїдливе. Дощовий настрій передається через всі сенсори людського сприйняття. І тоді – народжуються потаємні задуми, замовкає пташина розголосливість, вичовгуються й латаються старі думки та вишиваються нові, обезкровлюється день і потопає у беззір’ї ніч.

    Але коли прислухатись до цього поступання води, до цих приступів вітру і оптативних експресій бажаного, що перебуває у стані самонагомадження, то все принесене вітром стає промовистим дзюркотанням і позбувається хмаристих форм, набирається земного зубожіння, простуючи найлегшими шляхами через каналізаційні ґрати у царство підземно-помийних рік, аби колись очиститись і майнути у свій первісно-небесний стан.

    Від краплі до краплі, по краплі і у краплі – це стан перебування дощової душі, сила природи і її плинність, переходи і дихання, натхення і працездатність світу що крутиться, світу, що вчить інших крутитися довкола себе і разом зі собою. Відчуваючи його тепло і тертя, живе знаходить собі при ньому прихисток і здатність рости, ділитися та множитися без кінця і краю.

    О, як щедро наповняються вени муровано-кам’янистого тіла, як добротно змиваються, ніби холестерин, ця вуглекисла сажа повітря і заїздженість бруківки. Це так просто і непідкупно – гортати сторінки хвилин, що збігають і збігаються ув одне магічно-гуашне слово – дощ.

    Січень-Лютий 2012


    Коментарі (12)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Щиросердечно Твоя Каталіна (Частина II)
    2. (Джазові Вина)

    Попелище середи. Сонячне знебарвлення. Рекламна макіяжність.

    Останні повногруді видихи метро. Ділові справи продовжують своє сухе розрахунково-обчислювальне існування у головах заядлих працеголиків. Для решти – власників білих і синіх комірців – вони потихеньку вмовкають, скидаються разом з атрибутикою професійної приналежності, міняють зовнішню оболонку на домашні халати і капці, врешті – вмовкають.

    Розфарбоване осінню, місто поступово перетворюється на неоновий карнавал, що вабить своїм нічним життям всіх, хто має бажання і час. Розщедритися і опорожнити кишені, відійти від нагромадженої за день суєти, поринути у цей вир виявлення власної потреби і здатності – бути собою, надавати всім органам сприйняття право оцінювати, смакувати і при співпаданні бажаного з відчутим насолоджуватись отриманим за вечір траншем задоволення.

    Щасливі ті, хто може собі на це дозволити. Для одних – це невід’ємне право на активний відпочинок, для інших – шанс заробітку, матеріалізація таланту, органічне перетворення творчих задумів у відповідну дегустацію.

    Творчість – це такий же товар, як і політиканство, з очевидною відмінністю, що останнє може бути бездарним і заробляти при цьому неабиякі дивіденди. На відміну, хвилю творчого успіху не купиш без іскри Божої, не запалиш сенсори сприйняття, не маючи до того відповідних якостей, харизми та уміння – подати себе так, щоби інші вічували себе у тій припіднесеній шкірі – повірили при сприйнятті ув автентичнісь й можливо неповторність відчутого.

    Сприймач вдоволений, коли його витрати виправдані, відповідають і задовільняють власні смаки і їхні власнодоповнюючі мірки. Від ресторанної кухні і до театрального позасцення – приготовлення твердне у готовність – сенсорно визріває, набуває форм, позбувається зайвого, вбирає душу і оголює серце. Простий розрахунок – успіх годує, він породжує повні зали і самовпевненість, а з нею – і собівартість того чи іншого продукту.

    Як не крути, а все упирається у той фурорний урожай оплесків – уміння бездоганно попасти у смак, стати миттєвою насолодою, одноголосно заполонити публіку, витаврувати у її пам’яті власний бренд... і роздаватися – осідати до наступної зустрічі теплими відгуками, рекомендаціями та різноманітними знижками на майбутнє. При наплодженій вільним ринком скорпіонній конкуренції враховуються надрібніші тенденції – найтонші примхи покупця нічної насолоди. Тому втримуюються на плаву найвинахідливіші – акули в індустрії шоу-бізнесу.

    При вході у Джазові Вина, як і очікувалось, не так людно, зате усередині – стає меломанно-густіше від нещодавно надиханого тепла. За п’ять хвилин Аниного очікування на подругу “джазовиння” поглинуло заледве одну закохану пару і легко прим’ятого часом доповнювача клубного інтер’єру у сірому шерстяному светрі під шию та зрулоненими новинами – вечірньою газетою під пахвою.

    Погода дозволяє перебувати назовні і займається більше струшуванням листя, аніж заганянням живого до прогрітих нірок. З Аниного плеча, отепленого ніжно-попелястим і м’яким пончо з лами, звисає невеличка шкіряна сумочка, підібрана під стиль розкішної, невибагливої до освітлення, кольору ночі, фетрового капелюшка, яку носиться дещо навскіс і прикрашається деколи з вищого боку делікатним декоративним пір’ям та облямовується майже прозорою сіточкою, що створює легко-вуальну видимість прикритого обличчя до рівня уст. Таке ж майже прозоре, як та сіточка, боа охоплює шию і ховається під пончо, з-під якого по боках проглядає, обтягуючи вправно-рухливе позаталля, на-пів-шляху-до-часшечок-колін спідничка. Вишукано-візезункові панчохи продовжують дорогу до шпилькового підкреслення принадності і гармонії тіла та одягу. Чоловіче перехоже око, як звичайно, схильне починати своє оцінювання у зворотньому порядку.

    Аня, мов приманка на відвідувачів, чи пантера у невидимій клітці, павлино курсує між дверми і рогом будинку, попередньо вдало пришвартувавши свого сріблястого “жука” на паралельній вулиці, не полюючи довго за місцем під ліхтарем та ще й заощаджуючи собі на “крокажі” – кількість кроків спалених за вицокану хвилину. Ощасливлена недовготривалим перебиранням бруківки, вона “бавиться” цигаркою у паління, ну, принаймі, так потрібно вважати. З її слів, панночка не палить – вона просто бавиться.

    Та й справді – що тут такого? Тут головне – сам процес – запалювання, загадкова усмішка при набиранні ментолового диму і повільне тут-же-випускання його, але не “втягуючи” у цю послідовність легеневі простори. Хіба ця “забавка”, насаджена на філігранно-витончений мундштук і делікатно затиснена між вказівним і середнім, не додає їй шарму, елегантності при струшуванні попелу, не пасує до її ретро-шляпки і кармінно-помадних уст? Хіба ці терції при розмові не залежать від магічого потягування і розтягування інтервалів, не задурманюють чоловічу уяву та не в’їдаються ув очі конкурентки на ласий кусень купленого за кокетливість щастя? Ще як!

    Це вже мистецтво – бути переконливо-окличною і без права на який-небудь опір – коли падають стіни, на коліна, хутряні шубки... одним словом – будь-яка примха має право на життя – стати жаданою реальністю і нереальною жадою. Це вже вроджена здатність – бути магнітом і обертати навколо себе своїх супутників, закручувати і виводити їх на необхідні орбіти, а при занадто близьких обставинах – спалювати, наштовхувати і взаємно-нівелювати – нівечити факти, міняючи ролі та маски, грати на нервах та перелітних почуттях.

    Така сила має здатність міняти, контролювати і забезпечувати потрібний розвиток подій. Вона тримається за волосину терпіння і те, часом, грубшає, щоби надати пристрасним рухам надалі впливати, важчати і помірково гойдатися. І допоки все висить і маятникує – жити легко. Охоронниці такої кебети – знають їй ціну і не зловживають нею, не розпорошують те відьмацьке уміння на дріб’язкові передриги серця, аби не пожинати плодів саморозчарування – у жертовному позбаленні себе непереможного статусу – вогнеокої богині солодкої спокуси.

    З-за рогу, ледве не зіткнувшись з Анею, наче занадто колесуючий фургон із повільно-пливучою легковою, з’являється Наталя. Перебігає ще декілька секунд на вгамування подиху і фільтрування необхідного до сказання. Її одягово-взуттєвий гарнітур не встиг змінитися за ці заклопотані під зав’язку години.

    — Хух, привіт. Забіглась. Давно чекаєш, Ань? Мені тепер не дивно, чому пенсіонери завжди жаліються на брак часу. Це якась гонитва за тінню. Ну, хоч бери і клонуйся на всі можливі випадки життя. Ти не знаєш – де би то мені пропелера якого купити, щоби всюди встигати і ще мати трохи часу для себе? — не чекаючи на відовідь, вона продовжує свою стрекотливу серенаду загубленому дню. — Ніби-то п’ять хвилин, як цьомкались на прощання, а вже майже пора вкладатися люлю. Я почуваю себе – як видушена до останньої краплі квасноти цитрина, одна шкірка від бажання – аби ще щось бажати, окрім плюхкання в ліжко і вимикання світу на очах. Відрубуюсь просто. Але може кава – моє рятівне коло – таки допоможе.

    — Була би ти моїм кавалером – з’їла би разом з бумером і колючим віником. Гм… — випускаючи цигарковий дим, застигає на останньо-сказаному Аня.
    — Бідні твої кавалери. П’ять хвилин… і сцена з “Останнього Дня Помпеї”.
    — А з ними інакше не можна, Таль. Чим тугіше затягнута краватка – тим важче дивитися по боках. Сама знаєш.
    — Слава тобі.., що я – не вони, а вони – не на мій смак уготовані. Ну що, ми так і стоятимемо? Заходьмо, бо моя вечеря вже зачекалася і скоро вистигне, соки дотягують останню слинку, а кишки – не знають де подіти барабанні палички. — обтинає Наталя вуличний діалог і з легкістю натягування амазонкою тятиви береться за клямку, пропускаючи поперед себе першою непорушну поборницю пунктуальності.

    Фуркотіння моторів і вичовгування тротуарів зникає за замкненими дверима, мов розхвильована поверхня за люком підводної лодки. Вухо насторожено зачерпує розчинене у перкусійно-дуто-клавішній юшці перешіптування розпливчастих під легко-восковим світлом фігур, що подекуди заглиблюються, а так – втрачаючи об’єм, перетвоюються на силуети. Це мажорно-окислене джазування часто перекликається з формами вільного вірша, коли почергово перепускає через себе нешаблонні інструментально-вокальні соло, що дають можливість розкритися навіяній аритмією тематиці, як у класичній опері – інтермеццо. Імпровізація іде в ногу з натхеннням і задає темпу своїй наступниці. Ви стаєте свідками неповторного процесу – непередбачливого, але гармонійного розгалуження звукових переходів при генеруванні незабутньо-колоритного настрою, настояного на сюїтній ситуативності.

    Із лівого кутка видніється густо-заставлений інструмнетами та апаратурою півострівок непомітно-відірваної від паркетної підлоги сцени. Плетиво зі шнурів доростає лише до підсвіток, залишаючи оголеним місце аж до перших накритих білосніжними скатертинами столиків. Цього місця вистарчило би на добрий десяток танцюючих без відчуття тісняви пар. Цей півострівок задає настрою розкованій атмосфері публіки. На протилежному боці, через просвіток між дверцятами, що відчиняються по-ковбойськи, проблимує гостро-кухонне світло. Поруч – "ч/ж кабінки" для "полегшення" і "наведення" ... в залежності від потреби. Віконний квартет у накинутих почергово перед приходом вечірньої пори фраках закриває собою потойбічність. Стіни допасовані під музичний стиль. На них розвішені не занадто уважно споглядаючі на гостей ідоли джазу і комедійні мізансцени видувачів труб, різнострунних тринькачів, таперів та любителів товчення по мідних тарілках і натягнутій шкірі. Між столиками сновигає, наче тінь від всього того, що на скатертинах, тріо офіціантів, одаровуючи медовими послугами, розмовами та усмішками належні їм “чайові” територїі. Золотою серединою клуба є розлогий бар, усіяний, мов грибами після дощу, крутливими пуфиками на блискуче-металевих ніжках. При ньому наливайко прискіпливо придивляється до протертого напевно вже декілька разів фужера і нарешті підвішує його за піставку на спеціально-пристосоване на таку операцію місце на оббивці стелі під стойкою. Наразі лише одне прибарне крісло є окупованим. Це той самий чоловік, якого Аня зустріла при вході, коли "вигулювала" цигарку, чекаючи на подругу. Його ліва рука притримує напів-розгорнуту газету, права ж – періодично допасовує до уст напій з ледом, попередньо описавши декілька помішуюче-магічних кіл, аби полегшити міцність і визволити холод від нерухомого стану.

    Наталя здає своє лляне з відтінком паленої умбри пальто у гардероб. Отримує номерок, який кладе до зграбної, пошитої із цупкого сукна та прошитої золотистними нитками сумочки. На ній – аж до самісіньких колін влягся довжелезний, але неприталений светр – малахітового кольору і такої ж текстури, з майтерно викінченим комірцем та нарукавними візерункани з клаптиків чорної шкіри. Стан нетуго обвитий допустимо-широким чорно-блискучим паском, що тримається за сріблясто-металічну, усієну псевдо-діамантами, викривлено-овальну пряжку. Ледь зауважлива пишність фігури додає їй якоїсь природньої краси, а пофарбоване під блондинку волосся – контрасту до засмаглого підчас регулярних відвідин солярію обличчя.

    Аня, відчувши певну прохолоду у приміщенні, залишається в пончо. Вона вже підозрює – де їх саджатимуть – у спеціально-відведене місце для тих відвідувачів, хто не може жити без запальнички, збирача попелу і тютюново-навіяного пихкотіння. Що за часи пішли? Немає де цигарки притулити. Що за грамотій ті закони повидавав? Вона би його посадила на те відведене місце і обвела довкола столика жовтою стрічкою, де чорними жирними літерами було би витаврувано “кримінальна сцена – не пересікай”.

    Усміхнено-приємний жіночий голос вітає новоприбулих і запитується про бажання запалювати цигарку. Сьогодні Аня не дасть ствердливої відповіді, щоби, прихопивши зі собою парочку меню, менеджер по розфасовуванню клієнтів провела її до очікуваного “так-і-знала” столику з декоративно-вмонтованою над головою витяжкою. Сьогодні вона вимушено потерпить всі ці безглузді незручності і тягу – обволоктися димовою потаємністю. Цей вечір присвячується наповенню вушних мушель морем музики, а не огубленню мундштука.

    З почуттям безвинної жертви бюроктаричного свавілля, Аня переходить тест на ввічливість.
    — Ми залюбки присядемо поближче до сцени, коли це можливо. Це можливо, правда?
    — Ну звичайно, будь-який незайнятий столик – ваш. Аби лише не було вам заголосно...
    — От дякую, лялюнь, за співпереживання. Прошу не турбуватися, коли буде заголосно – ми попросимо нас пересадити... на гальорку, або принести пару ватних затичок, або нехай тоді музиканти грають пошепки. Хіх.

    Наталя вирішує відмовчатись. Її погляд підбирає краще місце для приземлення – там, де би можна було вести прицільно-непомітну перестрілку очима і бути зміщеним центром у кулях уваги. І вона вже бачить себе за таким столиком, такою намагніченою і леліяною однозначною цікавістю.

    Музика, ніби біжить доріжкою платівки і плавно переходить на іншу мелодію з повільнішою тональністю, втрачаючи інтервал, де би можна було увиразнити постукування вилок з ножами об тарілки, тертя льоду об скло при помішуванні напоїв, обривність розмов і делегування примх замовника через паперове розпорядження, прийняте з вух пристолового прислужника.

    Подруги розглядаються і мовчки пробираються через обіднілий на світло міжстоликовий простір. Минаються постаті, погляди, оцінки, перешіптування. Лише атмосфера залишається незмінною і непідмінною, невимушненою і просто... джазовою.

    — Ось цей столик нам пасує. — Наталя нарешті видобуває з надр спостережливості свій одноголосний вердикт.
    — Гаразд, дякую вам. Прошу переглянути меню і зачекати секундочку на офіціана. — офіційно розшифровує подальший розклад подій їхня “конвойна” і самостирається з кругозору.

    Панночки розглядаються, вищупують очима налаштоване на музичний лад довкілля. Нестача освітлення розчиняє у собі почуття зайвості і бажання прискіпливої рентгенізації меломанного бомонду. Опісля урівноваження цікавості з інстинктом збереження загадковості приходить можливість уткнутися у ламіновані прейскуранти шлункової насолоди, звичайно враховуючи співвідношення конечної потреби з "хай-її" дієтою.

    — Ти як сьогодні, Ань? Я готова на все, що ще нині бігало, плавало і лізло на сонце. З тою Лорою – то одна тяганина. Ледве встигли перевезти її шмаття до мене – як тут Роман, мов грім з неба, гримає у двері і падає на коліна, мало не котиться по підлозі. Най-го. Хоч бери і до душевних ран притуляй, а як ні – то сам прилипатиме. Недооцінене відразу дало про себе знати. — притакує собі головою Наталя, не відриваючи уваги від привабливих назв на меню.
    — Я вже перекусила, Таль. Хіба щось легеньке… під винце. Зараз надибаю. То ти кажеш, що з того Романа можна ще щось виліпити?
    — А я знаю? Нехай ліпить, її проблема. Але я би спочатку кинула під шпильки і помісила трохи. Жартую. Добре, що моїй шафі легко дихається. Забрала Лорка своє лахміття навіть не розпаковуючи його. Може тепер той Бомко думатиме не лише меншою головою, Дон Жуан задрипаний. О, я вже знаю що я хочу.
    — Хіх, часом не тої меншої голови?
    — Тої не хочу... хіба що покроєної, звареної і посипаної петрушкою.
    — Ве... та ну тебе, я собі це уявила – апетит пішов Вааааатсона шукати. — висмикує зі себе невдоволення Аня, відкидається на спику крісла і жбуряє меню на стіл.
    — Сама зачепила, хі-хі. Ну і уявочка в тебе... Так що? Може без петрушки, але з кетчупом?
    — Перестань... бо зараз пересяду... он до того… з лисою і лискучою… — вмовкає Аня, а за секунду вибухає сміхом. Колежанка підтримує її вибухливість. За хвилину дуетне перехікування перериває проявлена тристоликовою відстанню постать офіціанта.

    — Добрий вечір. Мене звати Самуел. Маю надію, що ви приємно проведете цей вечірньо-джазовий час разом з нами. Що замовлятимемо? Ви готові, чи потребуєте ще декілька хвилин? Чи міг би я запропонувати щось з напоїв перед тим, як наші неперевершені аси кулінарної справи приготовлятнимуть для вас божественні страви? — усміхнено продає свою витонченість у голосі симпатичний приносій.
    — Ми більше ніж готові, шановний. Ми вже вготовані і вгодовані одним вашим словом. Пропонуйте нам вино. — вистрілює, мов корок від шампанського, Аня. — А поки принесете – ми надумаємось.
    — Гаразд. Сьогодні у нас каліфорнійська Зінфандель у трьох кольорах – в білому, рожевому і червоному. Можу запропонувати Каберне Совіньон з п’яти країн – з Чілі – найдешевше, а французьке – самі розумієте... Португальська Сангрія... Австралійський, або німецький рислінги... Аааа...
    — Зупинимось на німецькому рислінгу... — перериває набираючого повітря офіціанта Аня.
    — Чудовий вибір... знакомитий! По фужеру чи пляшку? — запитує Самуел і подумки накидає собі чайові.
    — Пляшку і фужери до неї прошу не забути.
    — Шаную витончений смак і гумор, пані...
    — Панна... Анна.
    — Вибачте... панно Анно. Як гарно римується і мелодійно звучить... Зараз все буде, так як просили. — продовжує вдоволений майстер прислужної справи, киває головою, вицокуючи по-військовому закаблуками і зникає.

    Поки-що місце пана “перебирача чорно-білих клавішних кісточок” пустує, не примагнічує увагу, обростаючи нанесеним навхрест світлом. Воно вчиться лапати блідих зайчиків, що бігають довкола свого “сонця” – підвішеної над сценою кулі, обклеєної чиїмсь "розбитим надрізки дзеркальним щастям".

    — Ну і де ж той твій запирач духу і приборкувач метеликів? — примруживши одне око та імітуючи споглядача у підзорну трубу, по-капітанськи розглядається Аня.
    — А тобі ось так? на плиткому блюдечку припіднести і покроїти ще може дрібно на собачі нотки? Ось він, саме чекає і не начекається, мліє, не відходячи від білікалки, щоби ти прийшла і махнула пальчиком у знак – прошу пана починати, Їх Всеосяйність вже у відповідному настрої, аби відчинити для вас те незайняте дистанційкою віконце і вислухати ту всю вашу джазовеннійшу беліберду.
    — А що? Ти засумнівалась у моїй притяжній натурі? Гммм...
    — Ага. Притяжна чи липка? Напритягався – аж влип по самі вуха. Спагеті з медом – то часом не твоє улюблене блюдо?
    — Іх! І яка за тобою нині муха кусатись літала, Таль? Он що таке – ненагодована вчасно маркіза-де-перекуси. — дещо пригальмовує розмову Аня.
    — Голод – надійна вакцина від рукоплескання. О! Як Самуел ще трохи попоноситься з пляшкою і ми не замовимо чогось конкретнішого...
    — Стоп... він вже біжить... Вже якось зачекаємо на твою обіцянку...

    — Вибачте, що забарився... Ось тут спеціально для вас від нашого шеф-кухара... з вдячністю за ваше чекання. — лагідно виливає слова вибачання Самуел і перекладає з підносу на стіл, окрім пляшки з фужерами, невеличку фруктовницю з шістьма полуницями в шоколаді.

    З огляду на ненадокучливу гучність музики – розмова протікає у таких же тонах.
    — Ваув! Щедрий ваш шеф сьогодні. Мені аж цікаво – якою глибокою ця вдячність здаватиметься нам упродовж вечора. — заповнює ефір і смакує очима цю довершеність рислінгового ковтка приємно-здивована Наталя. — Ми готові.
    — Чудово, записую. — коротенько підсумовує готовність офіціант, наводить кулькову ручку у верхній куточок блокнота і та – застигає, ніби фігуристка перед фінальним піруетом.
    — Мені попрошу – стейк з картоплею у мундирах і свіжонарізаний салат. — перебирає натхненно позубовим списком Наталя.
    — До картоплі – сметана і масло? Яка приправа до салату? французька, італійська, російська чи може з голубим сиром? Яким повинен бути стейк щодо приготування?
    — Сметана і масло... ееем... французька... і добре приготований. — уточнює та.
    — А для вас, панно Анно? — не чекаючи на закінчення ручкою попереднього замовленння і нахиляючить ближче столу, запитує Самуел.
    — Мені, коли це не так важко, міні-асорті із міні-канапок і свіжовитиснений апельсиновий сік. Хотілось би ще попельничку, але ж на гальорці сидіти не хочеться. — ніби сама до себе додає Аня.
    — ...апельсиновий сік. Що зі солодким? Подумаємо? Пізніше?
    — Саме так – пізніше! — майже в унісом відповідають панночки.
    — Дякую прекрасному товариству за замовлення. За п’ятнадцять хвилин – я тут. — Самуел відкланюється, збирає поспішно меню і залишає за собою надію на швидке повернання.
    — А як ні – то з вашого шефа крем брюле. — кидає навздогін підсолоджене уявою попередження Наталя.

    — У мене тост... За серце без болю і кишені без вітру. — підносить фужер з вином Аня, не відриваючи ліктя від скатертини. Свічка любується власним світлом, що вібивається від напівнаповненого утримувача п’янливості.

    — За без болю і вітру... — погоджується Наталя і дотягується своїм фужером до Аниного.

    Коротке дзень – засвідчення кришталевого зіткнення. Курс на упротилежнення. Пригублення – прихоплення устами марусиних поясів, занурення язикових рецепторів у охолоджений нектар, горловинне зволоження при перекриванні легенево-караванних шляхів. Цей розфасований ефір для істин проникає через кров у найглибші і найщільніші закапелки людської небалакучості, здатний відширмувати можливо маловідомі її сторони і сторінки, властивості, а часами – відверту наготу. Приховане – проступає, нагромаджене – кидається на вітер і в очі, покрите пухом – окопичується і нагостророжується. Морська поколінність вимірюється ковтками, а оголеність сказаного – передуживним станом наповнювача голови засобами різно-обертового бродіння. Бути неабияким господарем цього стану – керуватися лише можливостями, надавати перевагу легкому сприйняттю, а не легковажній піддатливості, яка дослівно і по зав’язку збіжиться у піддатість. Наші співрозмовниці – правдиві ґаздині цього стану, хоча, з їхніх слів – “з ким не бувало”...

    — Мммм... — відкушує половину пошоколадженої полуниці Наталя і додавши до присмаку ще один ковток п’янкого трунку продовжує розмову — Щось таке – в сам раз. Коли би ще воно не прилипало зайвими калоріями – їла би кілограмами, та й час у мене підійшов саме зараз – шоколадово-необхідний. Кхм.
    — Розумію... — примугикує Аня і настромлює наступну "солодку втіху" на дерев’яну зубоколупачку. — Розумію і співчуваю. Коли що – то в мене є таблетка від цієї справи. Потребуєш?
    — Все файно, не треба. Я можливо відлучуся за декілька хвилин... Але поки що слухай но сюди... Пані Каталіна... Я ж обіцяла попліткувати з тобою про неї.
    — Точно. А я вже забила собі баки твоїм забриньканим труба-дуром-дурасиком і геть вилетіло з голови все інше.
    — Так ось. Ти не думай собі, що пані Каталіна була така собі божа перелітна пташка, що все своє благесеньке життя давала уроки музики, пекла смаколики на свята і пригощала ними мало не кожного сусіда, сусідку, чи сусіденя. Виявляється, що вона, як і дружина мого далекого родича – дядька Пилипа, Дора, приїзджа.
    — Це того самого, що теж недавно... на днях відійшов і є... тобто – був власником будинку на Затишній, де проживала пані Каталіна?
    — Саме він. Завтра іду на похорон. Добрий дядько був – могла місяцями не платити за помешкання, а він все це списував мені, хоча родичі ми – таки добряче далекі. Та і квартплата, можна сказати, що символічна. Ти думаєш чому я так цупко тримаюся тої тіснявої комірчини? Де би я ще знайшла таку лафу?
    — То правда, Таль – такої лафи ти вже не знайдеш. — підтакує Аня і береться за третю полуницю. — Я колись надибаю на свій скарб – то нехай він і думає – як би то організувати все так, щоби було найлафовіше моїй мості.
    — Дивися, щоби не продівувала золотої лихомаки викручуючись змійкою довкола стопців у своїх стрип клубах.
    — З’їж ще полуничку і не підколюй, сама знаєш, що це все тимчасове...
    — Ну, так. Тимчасове – як і твої безперервні романсеро. Ну, нічим панєнці не вгодиш. Я би за того дантиста – зубами трималася. Ні – все не так. — надкушує ще одну полуницю Наталя. —Ммм... не розумію я тебе – хоч вбий, хоч ріж на кавалки.
    — А тут і розуміти не треба, Таль. Нехай він собі запхає свою бурильню поглибше. Що вона, що він – набридле прокручування дір у голові. Ще трохи – і я би ходила, як пацієнтка під наркозом і висолопленим язиком, не могла би й слова сказати. Одне так...так...так... — вдає пацієнтку під наркозом Аня. — Со солоденький, со подати, со підігріти?
    — Хі-хі! Мені би твої проблеми, паці-пацієнтко. Ну так слухай далі. Пані Каталіна народилася і виросла в Іспанії.
    — А я ж то думала, звідкіля у неї такий виразний акцент?
    — Звідтіля ж, з повоєнного Мадриду. Але ще це не все. Вона була... зараз впадеш... одною з коханок Матео Бланко.
    — Кого-кого?
    —Ну ти, що з місяця звалилась? Матео Ортеґа Бланко – це його повне і’мя. Ну, такий собі знакомитий мальовидник-портретиста. Його здається довів до самогубства фашиста Франко. Саме так мені це переказувала пані Дора. Трагічна історія з летальним фіналом для головного героя.
    — Жартую, пані Всі-Розуми-Поїла. Знаю я хто такий Матео Бланко. Мені справжні мужчини запам’ятовуються. Бачила якось його портрет випадково, коли лазила по нету. Знаєш як то є – ґуґлиш одне – а воно тобі викидає купу "заходилок". Так і натрапила на сторінку "Приватна Колекція Бланко". Ось так. Деколи корисно шукати за сумочкою на вихід.
    — Мммм... смачна полуничка... Може ще попросимо? Отож наша Каталіна підпрацьовувала покоївкою у резиденції художника. Є навіть її портрет, який досі знаходиться там же і належить до родинного спадку Бланко, приватної колекції, так би мовити. Дякуючи старанням вельможного Матео, Каталіна змогла здобути музичну освіту і пізніше заробляти собі нею на хліб. Невідомо скільки би продовжувався цей роман, але після арешту художника і його смерті Каталіна вимушено покинула Іспанію, неочікуючи власного заґраткування. В Парижі вона зустрілася з пані Дорою, а згодом переїхала з нею сюди. Тобто пані Дора познайомилась з моїм дядьком, а той запропонував їй руку і серце, а Каталіні – працю у музичній місцевій школі. Тому подруги опинилися тут. Правда Каталіна так і не знайшла собі пари і прожила на виділенім їй "горищі" до останніх днів...
    — Цікавезно! І що у пані Каталіни нікого з близьких не було поруч окрім пані Дори? Не вірю, що ця скромниця не мала кавалерів.
    — Та були ж. Безумовно, що були. Що вона поношена блузка, чи що? Але я розумію її категоричність. Просто не було відповідника достойнішого за її Матео.
    — Ну бачиш, ось і я про це саме – немає відповідника, тому ми сидимо, мов дві Марфуші, що висиджують час на чу-чу у залі очікування.
    — Ех, що за щаслива жінка – зустріла своє щастя. Хоч ненадовго, хоч так трагічно... але зустріла, мала, жила ним і потайки від усіх упивалася. У Матео була дружина. З тим образомазим братством завжди так, тобто завжди все навпаки, не як у людей. У творчих людей – творчий підхід до гріхів і поступків.
    —Халепа. І так завжди. Як хороший мужик – то вже осідланий, а як занадто красивий і без сідла – то в подружки можна спокійно брати. Ти дивися – справився наш подавайко, вже колесує між столиками. Не бачити нам нашого брюле, як миші дармового с-и-и-и-ру. — Анине ‘и’ розпливається в усмішці, мов на тісті молоденька шкірка піци.

    — Як обіцяв прекрасному товариству, все приготовлено з урахуванням вашої терпеливості. — киває головою Самуел і доливає рислінгу у майже порожні фужери. Підкочує до столу допоміжну підставку на колесиках і починає ритуал обслуги з роздачі теплих і мокрих полотенець для рук. — Ось ваш добре приготований стейк, картопелька в мундирах, сметана і масло до неї. Так, ось салат і французька приправа. А ось ваші міні-канапки, панно Анно, і апельсиновий сік. Як вам вино і полуниці?
    — Чудово, Самуеле. — поспішливо промовляє Наталя, присуває до себе тарілку зі стейком і береться за ножа з вилкою. — Дякуємо наразі. Ми вас побачимо пізніше, коли подумаємо над солодким.

    Офіціант виструнюється, ніби головуючий на військовому параді, забирає зі стола порожню фруктовницю з полотенцями у ній і проштовхує підставку попереду себе у бік кухні. Аня береться за першу канапку і надкушує її. Наталя старається не спішитися і показово доносить перший кусень м’яса до уст. П’ять хвилин утамовують Наталиного хробачка і несуттєво прибавляють порожього місця на Аниній тарілці з міні канапками.

    — Ну я зараз, Ань. — встає зі столу Наталя, символічно проводить кінчиком серветки по устах, кладе її поруч тарілки і подається у бік "ч/ж".
    — Давай, я поки порозглядуюсь за публікою. — промовляє Аня і робить ще один рислінговий ковток.

    Підсвідоме сприйняття виловлювання чужої цікавості з власних контурів наштовхує Аню на витончену гру, у якій вона, неперевершена Міс Енігматичність, занурюється у підшляпкову багатозначність, очестрільну безвекторність і очікує на посилення біомагнетичних сил на всіх фронтах і полюсах чоловічої хтивої уяви. Їй скоріше ні до чого – ця не така вже й уявна хтивість, їй просто необхідно переконатися у чаруючих силах, у глибокому розумінні слова "la femina". Ця безперечна тактика завжди перемагає і залишає зацікавлені очі з нічим, окрім однозначного – глянула, причарувала і пішла далі на оглядини.

    З розпахнутих дверей кухні у бік джерела музики переходить мужчина з невеличкою ніби-папкою у руці. Він старається не привертати до себе уваги і по-дорозі здіймає з голови ковбойську шляпу. Підходить до крайнього столика і кладе на одне з крісел своє "головопокривне і-го-го". Сам сідає на сусіднє ненагріте місце. Розкриває папку і витягує звідтіля папір з густо-накинутим від руки переплетенням тексту і нот. Вдивляється у сплетіння, ніби кінокамера з останнім метром плівки на фінальний епізод. Він сидить через столик від Ані.

    Незабаром проявляє свою присутність Наталя, довкола неї розквітає освіжілий запах парфум. Стримуючи щиру усмішку, вона підморгує Ані, киваючи у бік черезстоликової постаті.
    — Це він... — лише рухає губами Наталя. Вона присідає поруч Ані і нашіптує на їй вухо своє захоплення. — Добре, що встигла втамувати голод. Тепер можна іншою насолодою перейнятися. Зараз сама переконаєшся.
    — Щось мені той патлатий ковбоєць мало схожий на маестро. Якийсь і-го-го-шний.
    — І і-го-го-шний і о-го-го-шний, Ань. Ну, я його просто обожнюю. З таким... одне задоволення і не гріх...
    — Я таких тобі у стрип-барі пачками напакую, теж мені задоволення... Надіюсь, що він краще вміє перебирати пальцями, ніж одягається.
    — Отож, у тебе там пачки, а мені хочеться душі. Подавайте їй відразу Кардена у чорному фраку з метеликом.
    — Як маестро – то маестро.
    —Ой-ой! — іронічно підкреслює своє невдоволення Наталя і водить вилкою по тарілці. — Кожному своє.

    Інструменти вмовкають, як водяна прісність поза гирлом річки, що впала у море. До мікрофона, що запитально-похило слідкує за клавішним порядком на піанінному видавлювачі душі, підходить кларнетист і постукує по ньому. Зал пригальмовує подих і насторожено очікує, ніби заглядає зі свого призвичаєного оком затемнення ув освітлене майбутнє відпочиваючого під барабанними перетинками звуку.
    — Хвилиночку уваги. Кхм. Ми передаємо цей нотний стан до рук нашого вигулювача джазового дощу, пана Сальвадора. Вітайте! Ваш вечірній настрій – маестро Сальвадор!!! — гучномовно пропонує вільноплинне “ля-фа” на дегустацію публіці кларнетний видувач. Його слова супроводжує плюскотіння опесків, схвально-подекудні посвисти і подавайчики.

    На таперне місце, що приковане до цікавості майже невидимих поглядів, усідається довговолоса постать у чорному шкіряному піджаку, з під якого контрастно виступає білий гольф. Вона збирає своє волосся у пучок, ніби колоски у гостку – пожинач, обмотує його гумкою і наближається до бездушного передавача емоцій фонуючим гучномовцям. Мікрофон прокидається від поправляючих його поставу пальців і передає своє невдоволення через незрозуміле булькотіння.

    — Привіт-привіт, шановне товариство! Як вам сьогодні смакує вечір? Вас вітає Сальвадор-р-р-р! — оголошує свою присутність маестро з кінцево-затяжним ‘р’. Він легко і невибагливо перебирає декількома тендітними акордами.

    — Далі? — доностися із зали і переростає у теплий сміх.

    — Влучно, шановні. Дякую за високу оцінку. У музики є свої далі, а спеціально у джазі – їх немало. Хотілось би бути одним з них. Друзі, я дещо забарився, то ж – вибачайте. Мій друг шукає за примішенням, він тимчасово перебуває у мене. Хороший друг, художник і поет. Коли би хтось чув про вільне примішення під майстерню – прошу дати знати. Заздалегідь вдячний і ручаюсь... Добре? Ну, гаразд. Маю для вас щось, що ми створили спільно з Матіо. Забув – звати його Матіо.

    — Бланко? — перебиває його той самий голос із зали, яка чомусь цього разу всезагально втихає.

    — Ви, як я бачу, знавець "мальовничої" справи, друже. Не Бланко,
    але дуже тепло. Отож, можливо не зовсім джазова композиція, але напевно така, що попадає у кардіо-ноти.

    Сальвадор пробігає очима розгорнуте на пюпітрі чорнильне закарлюччя і починає перебирати клавішами. Прелюдія нагадує мінорним настроєм Елтона Джона “What am I gonna do to make you love me...” Звучить щоправда вільніше, випливаючи за межі повторювання, розливаючись роздріботілими переборами, ніби хвилями новонародженого вітру обриволиста осінь. І ноти облітають, як те зосінене листя, окуповують монументальність впійманого наслух моменту, піднісяться знову у неповторних комбінаціях – вивихах тиші і клавішних віддтисках. Мініатюрне життя, що передається через звук і дихає нерівномірними терціями, проводить паралелі і щедро наносить до вух лапастість увертюрного снігу. Саме снігу. Це білосніжна композиція – не тому, що вона холодна, а якась занебесно-близька і чиста. Музичне переліття відштовхується від першого кам’янисто-нерухомого акорду і переходить гусячо-шкірими хвилями аж до перших ознак вокалу. Яким би не було те переліття, воно викликає емоції, загострює сприйняття і наближається впритул до передачі стану душі, її проникливої наготи. Емоції теплішають, переходять у переконливо-вагітний стан, що виношуватиме гармонію вібрації повітря зі змістом, що перетікатиме від складу до слова, від ноти до акорду, від промовляючої душі до душі, що вміє слухати.

    Скільки разів гадав – з любов’ю я “на ти”.
    Скільки разів сердечний біль ділив з чужими.
    Скільки разів – не знав де дім? куди іти?
    І розпачу дощі не замовкали в римах.

    Чи знає хто історій толк, чарівність фей?
    Чи знає хто, де ще пала багаття слави?
    З надією на янгольські вогні з очей
    живу і тчу любов і доброту з обави.

    Здалеку – райське забуття,
    де водять душі хороводи.
    У янгола в очах – життя,
    це сон, коли любов приходить.

    Благословення долі – час
    для серця битися про себе.
    Нічні симфонії звучать,
    немов присяга перед небом.

    Буває так – метелик на вогонь летить.
    Буває так – чекай, пробач – забута пісня.
    Буває так – як опече, то відкипить,
    збере плоди, відтуркотить кудись колісно.

    Зі мною буть! Сльоза чи сміх – не вигорай.
    Прийматиму блаженно я дощів молебінь.
    Весна іде. А зацвіте цілунком рай –
    лічитиму я до семи пелюстя неба.

    Здалеку – райське забуття,
    де водять душі хороводи.
    У янгола в очах – життя,
    це сон, коли любов приходить.

    Благословення долі – час
    для серця битися про себе.
    Нічні симфонії звучать,
    немов присяга перед небом.

    Ще декілька акордів – і музика заспокійливо вмовкає, але продовжує жити у тому серці, яке її прийняло і дозволило влягтися. Трисекундне мовчання озвучується знакозапитувальним очікуванням на реакцію публіки. І лунають оплески і відлягає на серці стан невідомості. Сприйнято "на ура", зараховано, забезпечено подальшим життям і бажаннням – почути ці засніжені ноти ще раз.

    — Дякую вам, друзі! Тішуся, що сподобалось. — схиляє голову перед залом Матео і переводить звучання акордів у мажорний стан, ніби марафонський бігун, що перемкнувся на друге дихання.

    Його підтримують інші музиканти. Джазова веремія охоплює найвіддаленіших у розмовах збирачів звуків, ніби полум’я мокру деревину, що спочатку димить, а потім подається під настриливими язиками. Ось де можна уявити себе посеред фарб музики тим поглиначем її різнобарвності, першовідкривачем її неповторності, відтворювачем її для себе – для наповнення серця довільно-поступаючою переливністю вправно-поданої через розгнуздані ноти душі. Пийте джаз, впивайтеся ним – нехай п’яніє настрій, римується пережите з наступаючим, ноги просяться до танцю, а руки на час народження "біс". Художники розтанцьованого настрою малюють перед вами експромт, де все, як у житті, непередбачливо-сподіване і природне. Час не втримає, не зафіксує вібраційних мазків, але у ньому залишуться відкарбовані враження і те короткотривале співзвуччя просіяного через плеяду аритмічних сфорцандо анемійного світла з рухами поміжтілого повітря.

    Грудень 2011


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Щиросердечно Твоя Каталіна (Частина I)
    1.(На долоні міста)

    Середа. Екваторіальні води пересічного тижня.

    З неприхованою відвертістю і всеохопним потоком свідомості набігає по вінця вікон золотиста рань. Достеменно-прозоре пробудження міста. Оземлення світла, блукаючого у ферменті вакууму. З ледь порушеною обережністю животворчо-міцна і майже вибухова ясність заливається у витесані наполегливістю часу кам’яні судини. Прадавність вулиць струшує свою небалакучість, вмивається рухами і звикає до виразності, ніби світлина до проявника. Яка контрастна картина – не така альбіонно-туманна, як переважно буває восени, не така загадково-наповнена пересічною сірістю, мало-барвною тягучістю, пронизаною осіннім спліном.

    Неперевершене відчуття присутності світла у всьому – у траекторії падіння, геть спаленого крикливо-проймаючим холодом, листя, у всеочисній проникливості його у блюзові закамарки вчорашньої безнадійності, у боягузливому відповзанні тіней і розштореному накипанні цікавості, котрою дихають засклені квадратури, обмеженого спроможністю оплати, простору. Титанічна робота, що виявляє і загострює існуючі вади, розбиває ілюзії досконалості і підкреслює власною осяйністю правдиве обличчя, перетертого вічністю і накрапаючого посекундно, сьогочасся, готового стати чиєюсь однострунною історією, багатою на виявлення безперервно-камертонного взаємообміну енергії між всім осяжним і всеприсутнім.

    Зворушливо-тривіальна картина згорання часу, дещо квапливіша за чайну церемонію, раніше розбудженого Сходу, та не менш магічніша за визволення димаря епохи від століньої золи. Спостережливе око, те що спроможне вхопитися за момент освідомлення плинності і деталізації подій, збирає компліменти своїй уяві за її прискіпливу блискучість при закидливому вудкуванні у цій швидко-змінній водоймі з поміж-вуличним простором і внутрішньо-стінним сновиганням ледь відталого побуту.

    Передпроменадність втрачає соки. Тендінта легкість ще не отруєного загазованістю повітря отримує хвилинну насолоду – прилягти на бруківку, перед тим, як армада пихкотливих роздирачів спокою, що румигають на гумових млинах попутню твердь, не рознесе в пух і прах штильову ідилію стриманості звуків. Ця легкість розкошує у вирово-арканному танці облетіло-віджитого тремтіння дерев, позбавленого висі косою Хроноса.

    Вулиця “Затишна”, глуха і майже забута увагою перехожих. Вона звикла до цієї назви, ніби зрослась з нею придорожнім серцем, як самітна старша жінка, що живе зі своїми спогадами, котом і канаркою. Часами виглядає – чи не заблукає бувало який поштар, чи не сяде на підвіконня посланець миру, чи пораховані всі втрати і щаблі неба під час дощового окроплення вітром шиб. Її фасадність хвора на хронічну сирість. Цій вулиці сняться майстерно-пластичне позбавлення себе від похмурого лущення і вузькості коридорних судин, сходинне розспіралення, графітне розтатуювання і розквіт квартирного благоустрою. Сни залишаються снами, а життя протікає епізодично – як завжди – вдихаючи новожителів і видихаючи їх силою обставин, скрутою становища та бажанням – малопомітно проковзати повз допитливі очі любителів потеревенити та фахівців у справах куди-требного дзвонарства.

    А так, відносно недавно, гужове мистецтво вицокування обростало металом, набиралося кінських сил і переходило з вівса та води на тягову залежність від висмоктаних і перепущених через рафінацію земних надр. Самоствердження ледь навчилося говорити про світ, вмокаючи гусяче перо і леліяло надію, що шурхлива поверхня здатна втримати думку, а потім – посторінково укарбувати її нетлінність. А вже, де-не-де, вигасає потреба – позбувати цноти папір. Книжні полички міняють назву, а інформація неустанно емігрує – перетікає бітами і байтами до намагнічених комірок електронної пам’яті, створює віртуальні світи і старається стерти межі між нетністю і реальністю, заполонити уяву, узалежнити пальці до клавішного вистукування і поласкування мишки. Ця інформація знищує відпрацьований час і покриває порохами колись потрібне – необхідність – підняти зад, чи здатність – мислити самостійно, без засобів пересування власними мозговими звилинами. Семимильні кроки прогресу, здається, заникають тут, при задбало-перехрещеному в’їзді, як пара натхнення з творчих уст після уїдливо-крижаного душу крикливої критики. Затишна – це не Липова. До неї навіть бомжі не липнуть, аби копирсатися у скарбницях зубожілого непотребу, чи збудувати собі картонний палац з добротною вентиляцією і наріжним санвузлом. На Затишній панує майже цвинтарна тиша.

    Крамники не встигають ставати тут на якір, їм бракує портової течії покупців, як літарно-червоного світла – жрицям дзвіко-монетних “храмів кохання”, чи просто – не мають права порушувати обітницю, закладену у цій, на перший погляд, доречній назві. Окрім старості і дивацтва, більше ніхто не виявляє бажання – відбутися тут, як довершений твір, як єдиний прихисток для, мандруючого колами через добу, серця. Що за безвітряні чари, що тримають цю, ледь похитуючу події, гавань кам’яниць поза бухливими шляхами дня? Тіниста паранджа переконливо відлякує розґавлених туристів і притягує настирливих – набратися цегляного мовчання, яке так відкрито рекламує дорожній знак при в’їзді.

    Єдиним старожилом першоповерхової вітринності залишається трунний салон “Небесні долоні”. Заштореність товару нагадує інтимну шкарлупу сексшопу. У приміщенні досихає свіжий лак і гаманцево-вибіркове чекання на смерть. Його власник, пан Петро – людина слова і гендля. Цей пригладкуватий “ключник до іншої хати” відразу запам’ятовується – ну, хоча би своїм завжди-пригнічено-чорним та постійно прим’ятим костюмом, що спроможний – підкинути ще більше нещирості у добротно-нап’ялену привітність і погасити бажання – вести подальшу задушевну розмову. Проріділа сивина вже давно проїла його, колись пишне з каштанно-перестиглим відтінком, волосся. Поява зубів при усмішці – видає тютютнову залежність цієї людини, як і її несуттєве віднощення до властивої продавцям привабливості. Але, не зважаючи на дещо відлякуючу поставу, пан Петро легкий на руку, бо знає ціну горю і втратам і йде назустріч будь-яким капризам при цій наглій потербі, особливо, коли “клієнт” пару годин, як “дозрів”. А будучи свояком директора одного з похоронних б’юро і наливайком у компаннії з головним “грабарем” міста, Їх Багато-Трумна-Величність має можливість хапатися міцно і майже безконкурентно за кожен онещаснений гріш. То лише у Небесних Долонях ви знайдете гідний прихисток для бездушного тіла. При бажанні – то і кондиціонер поставлять і пухову подушку. А хочете себе уявити на місці домовинника? Будь ласка, пан Петро залюбки “постелить” і, при бажанні, стулить “долоні”. Ну як? Зручно? Ось так проминатиме тілесна нерухомість. Що головне – це вам не ящик з-під пива, оббитий чорною шматою, а майстерна робота у якій не соромно лежати перед публікою належно оплаканим, пережованим у світлих словах і поминальній канапці.

    Але яким грошовитим не дивився би супокій – добру пам’ять людей тут не купиш, не знайдеш і тепла, що повинно би роздаватися задарма.

    Жіночка в чорному, з накритою головою, мов тонко втятою кравецькими ножницями фіранковою тюлю, користуючись рукоподанням водія таксі, неквапом покидає заднє сидіння і, поважно, спираючись на костура, чимчикує сама, довго минаючи давно-вимите вітринне скло Небесних Долонь, ніби шукає шпарку, аби заглянути – що там усередині діється… Похилий вік відповідає її сколіозно-вимученій поставі.

    — Може таки допомогти вам? — кидає навздогін само-заспокійливе запитання водій і спирається на ще не зачинені після клієнтки двері жовтого підвозила…

    — Ні, дякую. Стефане, прошу, зачекайте п’ять хвилин — через тремтливий голос старша пані, не повертаючи голови, посилає “кучеру металевого коня з лічильником” звукову телеграму.

    — Гаразд, пані Доро, не спішіться... — добродушно, але мало що не додавши “Вам вже і так нікуди спішитися”, заспокоює її три-дні-неголений чолов’яга кремезної будови.

    — Я скоро... Ми вже домовилися з паном Петром по телефону. Я лише гляну як воно виглядає, бо мій Пилипко, хоча і щуплий, та високий. Хочу щоби йому зручно лежалося. — переймається пані Дора. Зупиняється і щось до себе лепоче. По зауважливо- діткнутому часом, але вправно-доглянутому обличчю набігає самозрозумілий смуток. — Стільки років прожили разом... І так скоро... минулося — продовжує жіночка у такт похитування головою. Доходить до дверей і дотягується непевною рукою до дзвінка. Як то той світ більшає і важчає із року на рік.

    Двері обережно поскрипують і звідтіля, ніби з домовини Дракули, висовується крейдового кольору ліпка – голова недоспаного короля замкненого простору, пана Петра.

    — А, пані Доро, заходьте. Чуйтеся, як вдома. — не довго думаючи, пробубонює повітря домовинознавець. — Навіщо було турбуватися? Похоронне бюро вже все заміряло. Там у них є мій каталог. Досить було пальчиком вказати.

    Господар склепу-без-померлих вставляє дерев’яного клина між рамою і дверми, щоби запустити трохи свіжого повітря і розрідити “лаконічність” накопиченого за ніч тепла. Пані Дора переступає через поріг, ніби крізь багаття чистилища і попадає у крихітне "фойє". Воно складається з праісторичної канапи, яка перейшла не одні руки і підтримувала солідність багатьом поважним персонам, і журнального столика, заваленого опапереними мірками, попередженнями про оплату і тим, чим можна нахламатися, перелистуючи купони та різнокольорову пресу. Пан Петро змітає зі столика буквально все і приносить з підсобки флакон з пластиковими, покритими порохнею, блідо-червоними трояндами.

    — Присядьте, прошу. Я заварю зараз свіжого чаю, аби краще розмовлялося. А може краплю заспокійливого коньячку? Вибачайте за балаган, усе ніяк не зберусь часом, аби наладнати тут домашню атмосферу.

    Жінка, спираючись на костур, присідає на сам краєчок канапи і кладе його поруч себе.

    — Ви би одружилися, пане Петре. То й і прибрано би було і не так позагробно. Я лише на хвилинку до Вас. Хочу побачити на власні очі – у чім то мій Пилипко лежатиме. Ваші каталоги то оглядайте самі собі, прошу пана.

    — Та де вже мені до тої женячки? Старого холостяка навіть аліменти не заставлять одружитись. Звичка – справа заядла. Ото щоби мене, старого буцефала, тут повчали – де, що і як. А так – “сам п’ю сам гуляю...сам си стелю... сам лягаю…” — починає затягнувати фальшивим баском, сто розумів з’ївший, майстер по компактному житлу.

    — А діти? Кому це все трунне господарство залишите, шановний пане? Приберуть долоні до рук і буде пшик вашому небу.

    — Ой діти, діти! Де вас подіти? А де ж ваша опора і надія? Що з того, що ви тратили все що можна і скільки дозволяла кишеня на те, що не хоче тепер з вами знатися і не дає чутися? Га? Отож-бо. Вибачайте, але зачепило за живе.

    — Та, Бог з вами. Мої діти – моя правда і кривда. Вони злетяться скоро, мої пташата – є ще що видзьобувати і відривати куснями. Але що не кажи – таки добро піде на добро своїм, у рідну кров влиється.

    — Все воно на одне виходить, пані Доро. Що має влитися – то влиється, перелиється, пересохне і перетравиться. Нам тоді вже байдуже буде. Хіба ні? Ну мені принаймі... байдуже...

    — Комусь байдуже, комусь прикро, а комусь – присвітять дорогу і принесуть живі квіти на могилку замість пластику. І зацвітатиме та могилка весною щирою пам’яттю і не поростатиме байдужістю. Не думали про це?

    — Ех, думав... та передумав. Що це я? Пані Доро, прошу – до кольору до вибору – вибирайте “пристанище”. Чи міг би вам зарекомендувати ось цю – вишневого кольору, з мертво-приклеєним хрестом? Відірву від серця і віддам із десятипроцентною знижкою і гарантією на стільки ж років. Як вам моя пропозиція?

    — А ви дійсно маєте те серце? Напевно воно з таким же хрестом – приклеєним для видності і купівельної спроможності. Хто ж буде за десять років мого Пилипка відкопувати і перевіряти вашу рацію? З людиною прощаються раз і вона повинна відходити належно, коли це, звичайно, доступно проводжаючим... Моя вам порада – відносіться до людей, як до людей, а не гаманців, звідкіля можна добряче потягнути і задовільнити на хвильку свій домовинний апетит. Ось ця... в сам раз... Гарантію тримайте для себе, а ось знижку прийдеться дати на всі двадцять... за хорошу пам’ять про вас. Дякую. Прощавайте. — стукнувши костуром по "покришці" труни і поклавши на неї, перетягнуту гумкою, пачку грошенят, пані в чорному рушає на вихід.

    Домовиннику відняло мову і бажання сперечатися. Він проводить очима делікатну, перемінно-доганяючу костур, фігурку пані Дори. Доходить до канапи гупається на неї. Береться за голову, впирається ліктями у журнальний столик. За секунду, б’є по флакону ногою, розбиваючи його на друзки. Шкельця розбігаються по підлозі і замовкають. Змітаються у купку розбитим щастям і летять за трояндами до коша з непотребом.

    Пані в чорному доходить до авто і водій відчиняє перед нею двері та підтримує її за руку.

    — Ну бачите, Стефане, я ж казала, що хутко впораюсь. Зараз до церкви, а потім в похоронне бюро. Пан Петро таке велике серце має... мені аж шкода його... до сліз – на двадцять процентів розщедрився. Неслухана і небачена нігде і ніким доброта – усім передавай і рекомендуй. А... і ще... доброта з гарантією... і шашіль не підточить. — зітхнувши, усідається на те саме місце звідкіля ще не так давно вивільнювала своє становище…

    Жжжух і таксівка зникає розчиняючись у після-світлофорному авто-косяку.

    Мода міняється частіше ніж люди, тому навіть сюди, у затінок, докочуються хвилі змін, і старість з дивацтвом поволі відмирає, відходить на другий план, але не викорінюється пекучо-болючими цінами, як то на світлих вулицях, пошитих для широких гаманців вибагливої публіки. Не така вже й позбавлена тепла – та Затишна. Тільки воно якесь примхливе, важкодоступне і малолюдське, залежне від температури води у ребрах батарей і мінливого настрою самих мешканців. У ньому можна купатися без обав з огляду на мілководдя, але про абсолютно-поголовне занурення і мови немає, як і не знаходиться бажання – поглиблювати ту відмілину, ну хоча б, принаймі, не наносити нового намулу з проблем і, свинцевого на дотик, непорозуміння.

    Ранкова випадково-майже-щоденна здибанка додає сусідству настрою на всесенький день. Знаходяться час і місце для теревенного буриме, у якому перелік переговореного рідко коли зашкалює за межі повсякденного побуту і циркулюється вправно, з уст-до-уст, із регулярними поправками та новими ідеями – як виходити з тої чи іншої ситуації, чи може запобігти попаданню у неї. Входиш у розмову – вносиш свою долю і бавишся у правосуддя, що витримує у собі звичайний присмак а-ля він-вона-тако-сяко-так-і-треба. Чутки і дійсність – два клубочки для спицевої розминки язиків, а яке плетиво – розплітай – не хочу.

    Рівновага перестає вицокувати шпильками і непримушено перебирає зграбними ногами.
    Свіженьке, здається, легше від вітру, крапчасте пальто прилягає в сам раз і набігає з опанчошених колін під самісіньке підборіддя з привабливою ямкою. Макіяж увиразнює щілинність очей, приховує з десяток ще не бальзаківських років від всевидячих очей, що вишукують у заломленому промінні мляві острівки майбутнього старіння. Відсутність нанесення помади говорить про короткочасність шпациру і його винятково псяче-вигульну натуру. Густе вільно-художнє волосся, ніби морська трава, подається від лекості повітряних переходів і час-до-часу оголює мушлі вух. В одній з них, мов перлина, примостилася мобільно-дистанційна слухавка.

    — Киць! Привіт, серце, як справи... хі-хі… і зліви? — недалекоглядно вітається пані з песиком, який майже відразу починає обнюхувати все, що пнулося вертикально і надавалося на чергову мітку. Зустріч біля переходу переважно виділяється обміном вже дещо пережованої інформації, подекуди переперченої, але назагал улесливої – придатної для переливання з пустого у порожнє.

    — Йой, Аню, а ти пригадуєш, що сталося недавно? Ну, з пані Каталіною з “горища”, ну як її. З тою, що тиждень, як пішла до Бога... сповідатися. — Наталя псевдо-трагічно перенишпорила у голові відповідну тему і підкинула її при першій же нагоді до розмови, ніби тріску на розпал, непитай-скільки-літня молодиця пишної постави і недалеких поглядів на позавуличний світ.

    “Горище” – це так у них називають невеличкі студії, що народжувалися з потісненого простору між покрівлею і стелею останнього поверха кам’яниць. По-своєму вродлива балакунка не відрізняється вушною атрибутикою сьогодення від Аниної. Таке враження, що мода на необхідність звертатися напряму скоро пройде і дослухатися можна буде лише через те пуделко, нафаршироване чипами, що пожирають запаси набитої батарейки.

    Мелодія з мобілки потенційної співбесідниці проходить по вуху тореадорським маршем. “Кицині” руки мимоволі складаються, ніби до вечірньої молитви і непіанінні пальці триразово переркочовують з місця на місце, чекаючи на повернення відповіді, бо їм якось не випадає при такому вступному слові зайнятися чимось іншим. Очі задираються легко за підтримкою до неба, але відразу скеровують свою візуальну потребу – губитися – на, добре доглянуту болонку, вправно підливаючу нема-куди-дорожнє застереження.

    — Ух, яка файнезна у тебе фризура, Бембі – обанкротитись можна... — ніби пропускає слова через складену нашвидкуруч трубочку уст любителька проплоскати горло у добре-перелітному для чуток і вірусних бактерій повітрі. Панночці скоро увірветься терпець – чекати на відповідь від зайнятої мобільною розмовою сусідки. Фиркаючи носом, майже лялькова, псина завзято дзявкає в її бік і продовжує зигзагувати між ногами своєї господині.

    — Альо-альо! ...можна-можна... але на хвіст падати не треба... нахаба... — ніби до себе, чи то до пса звертається усміхнена Аня. Для перехожого спостерігача ці репліки викликають хмару інтерпретацій адже міні-пристрій залишається непоміченим.

    Довго не думаючи, шанувальниця Бембиної фризури набирає жменьку цифр і вмикає своє замушлене бажання переквокатись. Цікаво, якими очима дивився би зараз на те цвіркотіння мандрівник з минулого? Напевно, так і не прийшовши до себе, заскочив би у свою машину часу і мерщій почав скидати на лічильнику роки, аж поки би вони стали йому зрозумілими...

    Очі і руки – літають. Озвучення – майже позмінне, з перервами на прогулянку пальців по вуху. Абсолютна апатія перехожих і до них, подекудне побібкування шинноколісних і подзеленькування крутопедалевих.

    — Це я... набрала на хвилинку... шкода, що не можу тебе бачити...
    — Що там у тебе з твоєю..?
    — Він конкретно не знає, що робить! Невдаха...
    — Та не сприймай це так близько до голови... у мене... слухай... тут ще є місце, де потіснитися... ага...
    — Щооооо!? Ти що здуріла. Забудь! Мертві бджоли не гудуть, а як гудуть – то сидять, як мишка біля монітору. Кхм.
    — Га? То ж я й кажу... є місце... мо... можеш весь свій гардероб мені скинути на місяць... непоношене... ношене – пошли нафіг... в музей пожмаканого щастя... хі-хі... а решта – з целофанчиком – влізе... але обов’язково з целофанчиком...
    — Я так і знала... жук і жучка – переноска й злучка... хіх...
    — Яке взуття? літнє? У мене теж... як літо, то не навзуваєшся... міняєш разом з капронами.
    — Не хочу я туди лізти... там і без мене – любовний паралелепіпед. Отож... по паралелепіпеду...
    — Ех, не натягую вже... навіть коли втягую і не дихаю... замалий... ні не висить... кажу – замалий... збігся...
    — Де-де-де..? Поїхати можна... тримайся за нього – його авторитет росте на моїх очах швидше зміни кольору педикюру.
    — Можеш собі забрати, коли тобі так приглянувся... мені і так голубий не йде...
    — Цьомики-бомбомики... па-па.
    — ...і там теж... але не зараз... заскакуй... па.

    Жіночки цілуються на брудершафт і короткотривало загораються усмішками. Аня сіпає за поводок і несхвально фукає до шукача кінологічно-помічених територій. Бембі невдоволено цявкає, але не перестає радарно відчитувати поводкову відстань.

    — Що ти там казала про пані Каталіну? — Анине запитання перериває взаємну насолоду усміхатися, ніби блискавка занадто сповільненої дії з побляклого від чекання неба. — Вона, здається, поспішно розрахувалася зі світом, після того, як заніміла серцем у своєму кріслі-качалці. Я щось пропустила?

    — Пропустила. Деталі пропустила. Те, що ти бачиш – дерева, але не ліс. Я зараз поспішаю, Ань, до колежанки, Лорусі. Спеціально відпросилася з роботи. Вона нині вимітається зі старої конури. Уявляєш? Прожила з тим телепнем, Романом, майже рік, а він ні кує, ні меле. Ні тобі – прощання з дівуванням у стилі стрип-ни мужжжика... фати, лімузинчика з шампусем... ну хоча би... якийсь одіамантнений натяк. А так. А так – хай собі сам пере, сорочки і штани прасує, готує і бавиться зі собою. Або ні – хай жре і давиться бананами, піцою і гамбургерами, п’є своє недоношене пиво та пускає бомки. Ромко-бомко. Хі-хі. Сссссам...еееець. — ніби перевіряє свої змієлюбиві властивості язика, Наталя. Останнє слово знаходить осине співчуття у її співрозмовниці і самоутверджується у належних збірниках інформації.

    — Самці. Всі вони такі. Їм би лише добратися туди, під спідничку... — підливає словесного кип’ятку до розмови Аня. Бембі – ствердно буркає.

    — Нічого, ми їй підшукаємо жениха, у якого женийло вже виросло і відповідно набиті кишені та звилини. Давай зустрінемось увечері за кавою... у нашому “джазовинні”. — підсилюючи “винні...сть”, Наталя старається попрощатись. — Там новий перебирач клавіш появився. Вже майже місяць, як публіку на джазовий лад настроює.
    — Симпатюля. — витримавши паузи, додає вона.
    — А перебирає тими пальчиками – ніби метелики-хотюньчики на тіло сідають і лоскочуть…

    “Джазові Вина” – це місцевий джазовий клуб-ресторан, де можна недорого посидіти за парою філіжанок кави з канапками, чи фужериків добротного вина і відвести душу під ненав’язливий акомпанемент, розчиненої в легких нотах і недратуючої розмови, імпровізації. При бажанні, тут можна замовити щось конкретніше за перекуску. Меню дозволяє певну асортиментність вибору і делікатність цін.

    У “джазовинні” не лише насолоджуються хвилями блюзу, імпровізаційністю інструменталки та вокалу, чи стакатним звучанням фортепіанно-акордових ударів, жорстких, насичених поліритмією, характерною для “прохолодного джазу” – реґтайму. Можна і тріольно посвінгувати в стилі Бенні Гудмен, виловлюючи хай-хетний ритм з-під пари бронзових тарілок.

    І видувається той джаз через корнет на тлі басової лінії тромбона, а кларнет служить їм за пелену. І витрушують пальці душу Джопліна з чорно-білих клавіш. І додає жару для настрою п’ятиструнне банджо.

    З огляду на часті візити заїздних джаз-бандів, на вихідні там стає занадто людно, хоча вже не нікотинно-пихтливо, як колись, але дорого. А ось у середу – більшість столиків – ваші. І ціни теж – відповідні.

    — Ну ти мене заінтигувала, Таль. Сто років не була у “джазовинні”. Я вже добре вивчила твій смак в мужиках. Доведеться відкласти рандеву з майбутнім банкіром. Потерпить – поки ціна на зимові хутра трішки набіжить. А то, якось, йти на полювання і нести зі собою недоспілу здобич... мммм... не випадає.

    — Овва! А що ж сталося з дзюркотливим дантистом? Закінчилися зуби до лікування, чи виросли деінде? Хіх... — уїдливо проклацує насамкінець пані без псини.

    — Ну і вредна ж ти бамбіна. Ні, не виросли – не було до і від чого їм виростати. Просто питання не стояло... а відповідь – обростала потребою. Хі-хі. — несподівано загорілася іронією Аня. — Я ж не питаю – чому це під тобою стеля більше як місяць не провалюється і стіни – наче води набрали. Не залетіла часом?

    — Село і люди. При нинішній медицині і залетіти? Там влітай не влітай – не влетиш – заспіралишся облітати. Моє генетичне дерево має бути чистим, як пір’я в янгола. Не дам... кому-небудь його скубти і гнидитись...

    — Хі-хі... Теж мені янголиця... генетичне... венеричне... генітальне... Ну зараз ми з тобою договоримось. Тобі, здається, спішиться? Бембі, пішли пошукаємо, де тут можа одобрити благеньку травичку. До зустрічі, Таль. Жартую, не гнівайся.

    — Ну що ти, Ань – я теж бита і знаю тебе... ще краще за витискання аварійного номеру на мобілці. О дев’ятій, як то бувало? Без кавалерів?

    — Ага! Без них рідних. — видихає залишки жарту Аня і починає порпатись у своїй крокодилячій сумочці. — Таль, у тебе запахобійки не знайдеться? А то цигарка котенят привела.

    — Тримай довгосмоктульку, Ань. Обіцяю – буде цікаво. Стільки новин – у голові не вміщується. Пам’ятай – метелики так і сідають... ууух... так і мммм... О дев’ятій. Ага?

    Майже тягнучи за собою в’юнкого Бембі, одні обцасики почали перебігати через хребет пішохідної зебри, що розляглася між, притоптаним для візочкової зручності, бордюром і ще не підметеним парком. Вона дозволяла колесоподібним вепрам пропрасовувати себе, але із властивою їй правосторінньою упередженістю. Псина, проковзуючи лапами по шкірі асфальтної тварюки, зайнявся рознюхуванням всього, що надавалось на підлив і плило у протилежний бік. Та сама пара міні-ходуль щедро роздріботілася, коли над зеброю розпустився зеленим сигналом трибутонний світлофор.

    Спішать і інші обцасики. Але не несуться, збиваючи з ніг любителів полапати ґав, встигають розглянути вітринну бутафорію, зробити декілька дзвінків і осмислено перейтися крикливо-знижковими процентами на підморгуючій рекламі. А ось і одна з ескалаторних горловин метро, що дихає людом. Вдихає тебе тут, а видихатиме бозна-де. Словом, відчуй себе дитиною підземелля, чи ратником щурового війська. Набирайся світла з терпінням і завмирай, допоки довкола тебе не перенесеться зупинка і не поміняється декілька разів її назва.

    Час починає збиратися і шкарубитись у відтінках рухів, настроях у набухаючих пробках, частоті дихання метро, розмахах кишені покупця і винахідливості продавця. Світло вигоює і порушує, приховує і ховається, зношується і зношує, застерігає і вітає, береться за старе і кидається до нового. Його не обов’язково бачити, але так небхідно відчувати у всьому – від нот, що просяться під пальці, чи на кінчики уст й до слів, перед якими розступаюся найміцніші, бо ними протікає Істина.

    А Затишна знову давиться власно-судинною неквапливістю, витрушує подекуди на свіже повітря мешканців, нагромаджує запаси тіні, які, мабуть, ніколи не зуживе. Лише її дахи – черепичні, що поросли мохнатою цвіллю й бляшані, які озеленюють, кинутий з пташиного польоту на маківки міста, погляд – насолоджуються сонячним пайком, поглинають цей солярний вітер, мов старі бинти свіжу кров… і чекають... завжди чекають на те, щоби стати першою сходиною до неба, тою останньою – рукотворно-земною.

    Листопад 2011


    Коментарі (25)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Maestro Splash
    What a persuader that droplet dropper! He knows how to pull a few strings out of everyone’s business. Snatching them Maestro Splash strings up our plans or writes a personal check habitually forgetting to dribble his clear signature.

    Every so often he comes with hungry dogs and chased out cats, brings no reason to domesticate them. And who would? The barrage of wildness, rowdiness, and determination drivels out of canine jaws and absorbs a tantalizing taste of hounder success. Poor felines have no time to purr and hide their hides out of the vicious temptation. To diverse and sensualize the picture’s views and become for a sec the cat’s whiskers just add an extra life to your now-master of squeezing to a drainpipe. A sloppy slap and you’re saved by the instinct to land on paws. The world is running fast, not skipping a single shingle, measuring a distance to fit and claws to omit. Gutters lure like furrows with a seed to bear. Decayed leaves and munched by predecessors dirt, this cloggy mass may wing you up leaving behind fresh foliage wind-kills and rasped off slate.

    That is the spirit to be in, somewhere between a wraith lightness and wrath frothiness. Fingers miss their strokes against a keyboard, playing with a god-dog anagram unraveling the skein of inaudibly pure in its arcane deep thoughts. Their volatile suppleness connotes a seamless amalgamation formed by unfurled forces of nature and cushy relevance a mood could possibly fetch. It takes some pathless time and priceless falls of bitted sky to heal, to grow back a spanking new spotlessness around its solar crown.

    Maestro Splash likes to swish and swash. There is nothing illicitly in his pranks, nor retrospective commotions to mimic. As a musician, he is unbeatable in any drop he composes, in every note an ear tends to seize. All sounds are fatal. Nonetheless, some of them will carry a child for your melancholy, so she could nourish an inevitable future with mirrorless past. Minds breathe in those sounds and find no dead cats on the line within their frame. This wizened city welcomes its point of rejuvenation. The greeting is mutual and the street conglomeration starts to believe itself to be a dusty-road trekker who solicits alms, these dewed gasps of heaven-rested coolness.

    And today strutting and falling, crippling and swaging, almost brushing away golden loot the lover of brooded shadows and loomed collages craves for a brief wind hiatus so he could slow down under-newspaper escapees, draw broader attention to his patient and votive wishes to recognize them in every still dry thread.

    Unlike his harbingers mister-bravo-cobblestone schleps without usual strives and skirmishes, he reminds me of a man who wanted to surprise a sinful wife with a sudden visit and painted ahead a scene of deceitfulness. Instead he discovered nothing but cornered to death emptiness of cold to the last wall house. Expected, nevertheless tried to be avoided… What a surprise, a strange twist in human behavior!

    Tattletale grayness with curvy features of faceless drabness creeps out. It pullulates outside nooks and shelters and spreads out lavishly in mold and words. Bodies of ancient walls acquire indifference of its inhabitants.

    Splash… Splash… Splash, a painting is losing its eloquence while a brush dissolves the aged wind's expressiveness. Now everything blurs. What happened to once vibrant ads, vivid faces of ladies under umbrellas, and their flirtatious saunter? Even the appeal to buy in a local deli properties of swill champing a day ago owners of hooves, snoots, and horns melts lonely behind shop-front windows due to prospective buyers’ slim pockets or their short lag of time. Tattered coughing of rusted to frame bones cars blendes senses with a new-breed half-plastic horses’ sweet absorption of inside fresh paint.

    From aside nothing looks awkward. A company of doghouseless creatures fully clad in dirt and fed with hunger waggles around its wigged out lifesavers. Dumpsters thrive overnight and can offer a breathtaking menu of unstale leftovers, the remains of scant contentment, I should say.

    Enough is enough and the city entreats for dry crumbs of sunlight. Even thoughts befall wet and crowded with needs to feel a roof over head. Dreams stay in a rocker creaking and waiting for kettle steam to whistle a coffee sip signal. A disheveled tangle of purring coziness might bloom on laps with warmth and tenderness. The resistance is futile against not opening a filled of frugal wine demijohn, decanting it slowly to a forbidden fruit glass.

    It sounds sinless to glance at the gray and apathetic eyes of Truth. It didn’t look so contrast while bathing under the sun and not so hopeless whereas nocturnal life played with demi-blindness and embraced the streets so passionately that not a single lamppost dared to show its delighted presence in front of this urban, hooked on saving energy, and endowed in murkiness bedtime. By winking at the sun or gazing into darkness you feel what strikes your sight and puts it on a temporary disability, and here though that grayness and blur, they are untied and unobtrusive. Still you can sense some presence of the heavenly thin and angelically watchful ear. It persuades you to genuflect for a confession. Doing so, make it a silent one, nobody cares about stranger needs when their own problems strangely overwhelm with little time to reflect some light out.

    Perhaps the Creator liked pyramids since the beginning of time. Even here, in the heart of scraper-land they grow out of basements, greed, and sewer manholes under which an underworld life catches it own breath and beat. It is made out of simplicity, ignorance and hunted hopes. There is some subordination of the laws of living to the laws of jungles, rules of wandering through underground labyrinths.

    Oh, a belowground resident, it’s no matter who you are. For the level above your brand is visible right away, as a nick name "a-rat-to-smell". Not for the heavens’ sake said, rumors come when a bell rings. Even the deepest well holds its bottom star-wise. It would be extremely difficult to imagine a celestial inhabitant who’s counting stars here, but Mother Nature is witty enough to make jokes when all of a sudden the heaven is cramped.

    The question of luxury is a relatively broad topic for the heaven at a penthouse level and for the bottom at a little bit below hot water pipe mark where a thrown out mattress finds its use and purpose. Both parties are comfy and familiar with the surrounding to the extent that no one muses about the question itself. Thoughts are like a pancake flopped on a pan experiencing a happy-ending landing. And could be worse...

    I still believe in the revolution of one man. He climbs up stairs, through and over himself, possibly over others and by others, sneaks, struggles and scrambles. He tends to fall, break, and lick his wounds. Striving to reach the highest earthly happiness, often without even thinking about it, the rebel just jumps while someone is raising the bar and makes sure that every cloud has a silver lining. Never mind. It is always better to stay in the bosom of wealth than on the hunchback of poverty.

    When a person is sick he/she consumes the bitterness along with family and close relatives. When a sickness devours a city no one except visitors notices the symptoms until the disease starts eating up everyone in person and tremendously changing personalities, customs, and money-flown rhythms. Next, it will wash out of thinking heads all their plans, morsels of human kindness, the sense of belonging to a sole mechanism spun and twisted around upcoming chores and passed over duties. That is the break when the basic instinct of survival kicks up and probes should be taken for endurance, comprehending, renouncement of the past, and dedication to build a bit brighter future.

    Problems grow through men. Their roots embrace hearts tightly and squeeze them when an opportunity knocks out loud. They subsist in that wring bitching about powerless attempts to attain peace, satisfy demands, and come to some logical solution. And you can draw infinite analogies between you and the place to live. It is as much alive as anyone else and inhales the same problems because when you look at it surprisingly nothing else could be seen except for a mirror reflection.

    An indifferent glance draws a blank and lines gets responses without a sparkle of enthusiasm or desire, nor love and understanding. It bleeds but not because of sympathy.

    When the surrounding is a swarm of problems and your cup of patience is filled with their bobbles the spill is looking for a new road to a shelter, to satisfy the desires of heart and soul, to be in the blissful state of rest and harmony with now-dissipating ego. This rainy road appears when the time comes for it. And it is easier for those who are already on the road. Although the frontier is unknown and memory pages were re-read a hundred times, the wind of changes shall elevate ashes of the past and define a base for a new chance to be a seed of bliss.

    Clench teeth; harden fists till your mind is clear right after it swallows the images of dancing droplets. Make your steps barefooted for the stubble words and senses. Don’t intervene or stumble, nor stop to discern where the stubbles undercut deeper or a near byroad runs faster.

    Oh paths of life, how to keep my pace with you? You are ahead of me, in front of my thoughts and then I find myself running in your circle like a dog trying to catch own tail, realizing that standing against the wind is a challenge. Playing dead, just lying without providing any signs of dew on a mirror or throwing with angry thrust the ill-judged views on livid events where I am not myself.

    "Shock Therapy", that is the precise description of my current state of mind. Painted by an inexplicable force, expressions on the face of Truth destined to congeal. They are hastily imposed and strong as the shock itself. Look around and be merciful to your feelings. Experiencing reminiscent clogs in your heart try to quench the thirsty urge to stay alive.

    What about the rain? What does he have to do with us and our city?

    The unidentified half of the world is passed by him. Somewhere Maestro Splash is expected and an occasional guest, and elsewhere he brings inevitable destruction and environmental disasters breaking hearts, fate, and rules. Mister I-am-Falling is never questioned about limits and how much his priceless work is worth. There is an action of falling and the consequence to swing on the scale of senses from cursing to blessings.

    I think he is one happy man, a joyous and sorrowful touch of Heaven, the power to not stop wind in a chest or leap over own thoughts, actions, and the meaning of life.

    The word "falling" for drops is the notion of reverse direction because for them our world is an upside down creature. They grow up to the ground and touch it the way a bird of freedom caresses the sky. And only when this touch turns into reality the dripped sky changes its polarity and the circle of life redefines its infinity in the stream of time.

    Whatever comes and goes leaves its purposes to spin the next event. And Maestro Splash is an expert of leaving behind a sense of temporality, tinges of renovation, and the bliss to touch a sky.

    February 25, 2011


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Реклама на оповідках (Верб-людо-плюйка)
    Перелічуєте з повітря висосане бабло? Пересихають пальці, а не потоки відмитої від лайна крутизни? Заощаджуєте на купюрорахівницях?

    Зволожувач для рук "Верб-людо-плюйка" – незамінима атрибутика підвалького акцесуару для Ваших озолочених рук.

    Цей шедевр мистецтва від майстрів опльованої справи, Соро Муне Ма, змадеінено у країні Зеленого Змія. Це унікальна пирскавка, що є не лише панацеєю для, осушених банкнотністю, рук та оздобою найпонтовішого покою для відправляння нужд а-ля-фе, але й ознакою Вашої тусовитості, приналежності до сметанки, зогниваючого у басківницях, суспільства.

    Основа "Верб-людо-плюйки" говорить сама за себе – це переливана кольорами ще-не-вмерлої, інкрустована позолотою та, доведеним до діамантного блиску, склом, пластмаса. Дебелі форми верблюда-самиці омаковлені двома гумовими нацицьниками, що відіграють роль подавачів на-ваш-смак рідини. Нацицьники, що символізують горби звірюки і її заощадність, пригадують Вам, які повинні бути перса секретарки і зігнутість пальців при перерахуванні налафованого доробку.

    Рум`янковитість гуми та її еластичність бруняться естетичною насолодою та ергономними (не плутати з ерогенними) властивостями пальце-виямкування з авто-пневматичним поверненням у початковий стан напупиченого спокою. Кожен горб діє незалежно і не вимагає потуг від сусіди для випорскування вмістимого, а у моделі "Верб-людо-плюйка Люкс Три" нутро тварини вміщає три окремі посудини, що дозволяють заливати і випорскувати що-забажане жуйлом, вим`ям, як і органом наслідку, спричиненого перетравою. Переваги моделі Люкс важко недо-(в)оці-нити. Рідке мило "Чисті Руки" – у жуйло-контейнер, з вимені витікає кактусова паливка, а трактом до відхідникового отвору струменіє мін-аква "О-зара Лохнуся".

    Для правдивих поцінювачів зволожування паперолистих рук пропонується промоційний пакет картриджів із краплями слини відомих політиків, підібраними при оваціях під час вермішелево-гучних промов і розбавленими дезінфекційкою "Буцім", а для любителів та орденоносців Дурної Слави "Верб-людо-плюйка Люкс Три" укомплектована додатково міні-оптичним прицілом над вихідниковим отвором для кращого попа-дання завартості "О-зара Лохнусі" в огранений бокал, наповнений вименно текільним бесамемучом.

    За Ваші умовні одиниці отимуєте дійсне задоволення від рахування, належний статус і заздрість середовища, скарбницю для зберігання перлин з уст словожерлих акул політиканства. Ви отримуєте те, що передаватиметься з покоління-в-покоління – нацицькнуте "тьфу" і зволожено-чисті руки.
    "Верб-людо-плюйка" – Ваш стиль життя!


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Іспанські оповідки. IІ. (Метрофонія)
    Каса-автомат з емблемою метро, чимось схожою червоним ромбиком на бренд спорт-товариства "Спартак" за часів буйного розквіту застойного пустоцвіту соціалізму, злизнула першу десятку роззеленої завартості обперезливо-підфутболкового гаманця, висипала дрібними спроможність випити у забігайлівці експресо і заморити хробака, чахлою від скромності, канапкою. Вона традиційно посієстила декілька секунд і повідомила пасажира-"папаню" про народження "дітища"-квитка. Буквою "Г" вигнувся розсадник близняток кас-"мам", що ніяк не міг скинути зі себе, мов бджолина матка, рою туристів, котрі ще не пройшли курс молодого мадридця по запиханню банкнотів, чи то кредитних карточок у відповідні прорізи-порти, звідкіля вартість проїзду тютюкала поповнювати бебехи місцевого бюджету. Допомога тикачам-навмання прибувала панацейно, уніформно, тоді, коли тикавка переходила у ще недозрілий, але вже натягнутий на тятиву нерва матостріл.

    Пропускачі махали передоочинно, мов авто-витирачки, вони мавпували брамкових велицеправів і покажи-мандатно просічковували рух щасливців, котрі докумекались – де пхати і скільки. Вони себе почували пішими Юріями Переможцями, котрими після змія прогресу хоч Матрицю зашпунтовуй.

    Черево станції "Аеропуерто" просторе, освітлене мало не до зубів, обрекламоване, але признане, після розглядин, вільним від графіті та бомжів. Дісплей бавився у кінець світу і відлічував секунди до точки прибуття наступної порцїї майже порожніх, але віддаючих модерном та наразі непописаним інтер`єром, вагонів. У такт часопаду починаєш пронизуватись відчуттям обростання біомасою, у котрої валізна тягучість і вівце-задумливий стан. Мовне попурі вперемішку з скорострільними випалами інформатора з вагонного брехунця провели до середини вагона і приторочили до крісла, котре офортечилось валізами і набиралось тепла, як дітлахи вуличної гвари.

    Щось натякало на те, що інформатор сказав "з Богом" і відкритість дверей захлюнулась просто перед шнобелем платформи. Темінь тунелю смакувала вервицями блискіток, що розсипалися вагонними вікнами. Оточення променіло байдужістю і набрякало колісним туркотінням, ніяк не хотіло випорскувати, набраної під час епопейної ходи через митницю, небалакучості. Але очі. Вони ж, коли не сховані за сонячні окуляри, читаються – як Заповіді Божі і промовляють – як шоколад на бузі дитини. Я і голуб`ятник очей. Ой і летючі ж вони – ці світлопернаті шукачі розуміння, ці носії і зрадники Ордена Варвариного Носа. Сидів і бігло виловлював втому з них, не старався забігати глибше, аби не сполохувати спокою і не нариватися на шпилькуватий подив.

    Очі мачо навпроти ховали сонце Мексики разом з покірливими очима поруч, що не потребували макіяжної виразності, забиваючись у табличку, котра у сухому супроводі інформатора висвітлювала червону точку при наближенні станцїї. Мені здалося, що я вже десь зустрічав їх – десь на берегах, де такі, як я – вимочують боки сонцем, висушують разом з цитриною сіль океану, оковитуючись текілою, причайовують барменів і прибиральниць, напихаються до вже-не-лізе стравами, а потім жаліються на хворобливість шлунків. Ці очі тішилися – як мачете обезкокосило пальму, а руки тримали оберемок зелених папірців, мовби лотерейний квиток, що джек-потно дописав долі купу нуликів.

    За кряжем мачових плечей прозіркували стареча доброта у минулостолітній кепці та куртці покрою часів стінопаду у Берліні і дитяча допитливість з криницями душі, більшими за світ, та картатим платтячком у колір дозріваючого жита. Допитиливість ховалася у правому рукаві доброти, а тая щось шаманила до мушель зкульчикованих вух.

    Збоку, ніби на рибалці, куняло порепане втілення міксу тексаського ранчо з вігвамом Черокі і час-до-часу поправляло ковбойку та попелясті вуса, покашлюючи з частотою заядлого спалювача тютюну. Кубелились поруч молодята і парижно муркотіли, розтягуючи місячну медовитість устами. Когутився одиноко чуб майбутнього кавалера країни вікінгів, його власник копирсався всю дорогу, шукаючи щось, що не спадало мені на думку, але наводило шмонт починаючи зо шкарпеток і закінчуючи футляром для щітки пуцування зубів. Подумалось, що коли зазняти його на плівку і відтворити це, подвоївши швидкість – то вийде непогана циганочка з виходом. Решта – гойдалася в унісон, притискуючи до грудей валізи.

    Тіло вагона щостанційно освіжувало людом своє надбання аж до самого пересадника на "Нуевос Міністеріос". Покотилися лабіринтно валізи з почуттям мурашиної приналежності. На слід виводили стріловидні вказівки і рух очей по мапі. Шістскою до "Дієґо де Леон", п`ятіркою до "Ґран Віа". Життя підземельного течія вирувала слабо у лабіринтних переходах, зате захлюпувала вуха акардеонною музикою на платформі, гітарно-акустичним перебоєм при виході на Ґран Віа.

    Світло, хай живе рухливість вулиць і парадність Мадридостану! Ось воно де б`ється серце Іспанії.


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Іспанські оповідки. I. (Політ)
    Ніс – у небо, лапи – піддаті, аби не продувало шасі, крила – як на носі Титаніка, розпростерті Розою Дьюітт і Джеком Доусоном. Сидиш і корчишся, запаяний у трубу, у крісло класу "зеконом", тикаєш екранчику, що на спині крісла попереду, а той, натиканий на три довгих лети фільмизною, розбавляє час і пересовує стрілки майже з подвійною швидкістю.

    Бомкувате дріботіння повітря, човники у бізнес-клас, повних усмішки і далеких від модельних форм, що прокручувалися на вступному рекламному ролику авіалінії, стюардес, п`ятидоларове бажання хильнути чогось поміцніше і прокинутись десь в Домінікані, під пальмовим сомбреро, посьорбуючи олінклусивне моґіто, кидаючи необачливе око на безкупальниково-засмаглі перса європейок. Бажання – бажанням, а дійсність зосередилась на сто тринадцятому номері судоку, котрий ніяк не розв`язувався у зв`язку з браком концентрації, яка перепливала саме фазу олітагічення вільним стилем, оминаючи математичні потуги, мов козацькі чайки – пороги на шляху до Січі. Думка про капітана складалась лише при качці, ну не тій, що копає, а отій, що синонімується з хитавицею. Ну просто, як з пісні про розпрягання коней – залізай у крісло і припнись, можеш попустити собі, а ось це знову турбуленція вас турбує.

    Увімкнув на якісь китайські дриги. Дрімаю і буджуся коли починається бійка. Підв`язані до підйомного крану каскадери вдають, що вони літають дахами, деревами і міняють, мов шкарпетки, зброю. Коли очі зліплюють дулю з маком то чути лише гонитву Марка у пеклі з "у", "а" і "я" і ляскіт – ніби у будинок зустрічі другого дитинства завезли вставні щелепи. Так і не втямивши про що йдеться, перемикаю півоково, засобом дотику на кіно про аватар – стає нецікаво, в “три-ді” воно запа`ятовувалось об`ємніше. Переживаю за голубих тим самим півоком, ну де їх там замакітрюють, але потім голубі розпливаються до наступного погойдування кормою літака.

    Після перегляду двох картин сон ніяк не може знайти собі місця у напівсидячих ракурсах тіла і проковзує хвилинами через напівзабуття і дрімоту, а також цінні вказівки капітана, щодо тримання себе обперезаним якмога довше на випадок гопакування корабля. Отака собі колискова терпіння. Коли затерпає – думаєш чим би то заколисатися до наступної турбуленції.

    Нарешті тулубом металевого птаха перейшовся сніданок. Питання котилося з горла літака і аж до самісінького хвоста – курка чи лазанья? Чомусь курка перемагала на початку, але після того як стюардесний стравохід перекотився за межу позакрилля лазанья пішла, ніби решта літака летіла окремо в Італію, а нас буде парашутовано поблизу штаб-квартири Франко у стані повної безвалізності та мовного бар`єризму. Ну що ж – для мене це не вперше, але як не мовчи, як не партизанься – а для них ти "русо", не врятує навіть бейсболка з логотипом “Ен Уай” (NY) чи орлокрилий пашпорт Янкистану.

    Навігаційний комп`ютер показав, що час заповняти декларацію прав людини на відвідини теренів країни, де знущання над тваринами – спорт і мистецтво. У графі "Національність" так і кортіло викарбувати кольором неба – "небик", але нашкробав букв на “ЮЕсЕй” (USA) і намалював пташку біля неєвропоспівдружний.

    Ну ось і оголене тіло Передмадриддя. Само по собі оголене. Соромитись нічого, бо що природа дала тим і красуйся. І чого би то королю Пилипові ІІ-му, котрий першим побачив це місто пупом Іспанії, закортіло закарабкуватись на таку височину? Звісно – шукав золоту середину, де усе сходиться і крутиться, фламенкується, франковиться, далиться, ториться, аби всім було як попікасити, наельгречитись, відколумбитись. Словом вдихнути Іспанію як це робив Серватес, Замрак чи Лорка.

    З висоти пташиного лету, то скажімо так, враження не густі, мінливо-пробігаючі ілюмінаторним вічком, виловлюючи ознаки напів-притомного співжиття природи і насуваючого на неї збіговиська каміння, скла, металу, пластмаси та емоційних джунглів. Обличчя весни ще дещо бліде і знекровлене від скуповатості дощу. Порожнеча хмар компенсується виразністю і глибиною течій сонця. А останнє вражає більше ніж оливковість цієї країни Реконкісти.

    Сідали – як треба, без зайвих передригів. Нарешті дійшло до моменту відтерпання і відлипання від крісла. Руханина нутром в залізо облаченої, літаючої небогрійки. Вуликом її не назвеш, хіба напівсонним царством, котре лише прокліпується, аби проплямкати щось до ближніх на мові "приїхали". Поповзло, потягнулося, покотило, розкоркувалося, вигапилося, подумалося про само-настанову – аби кури грошей не дзьобали і так – щоби нестись лише першим класом, набралося сили і багажу на марш-кидок у заглибину пропускала аеробуса. Добре що ручна кладь не втратила здатності котитися лабіринтами стійбища для боїнгокрилих.

    Митниця працювала сухо, мов конвеєр для розподілу і таврування тушок, штампанула формальністю у посвідці, із чинним виразом обличчя до фізіономії, котра нашвидкуруч приводила себе з недоспано-зомбуватого виду у терпеливо-фотосесійний, аби відповідати смайлику колишнього "я" у пашпорті. Фізіономії переливалися між європейскістю і латиногібридністю у всіх, насичених сонцем, її відтінках. Діти степів і автохтони країни, де слони є засобом пересування, а корови окоровлюють вулиці святістю чомусь складали малоконстуктивне враження вимираючих динозаврів на фоні тур-анексії прохідних пунктів перевірки документів. Жуйка стала провайдером свіжості і побудником кволого метаболізму.

    Поспішив забрати з каруселі багаж, довелось чекати, ніби у стійлі за сіном чи з вудилищем на березі колгоспного ставка з пляшкою сивухи для сторожа. Через скло, незвичної для янкі, кімнати, схожої на акваріум для велитенських п`явок, проглядали, непереможені революцією боротьби з нікотином, димосмоки. Жалюгідна картина камерної само-газифікацїї легеневих шляхів. Але раз їм так треба – то хай... Озеленившись, мацюпусінький писочок обміну валюти виплюнув тридцять євро разом з посвідкою і мапою місцевого метро. Пара, ледь тямлячих англійську, поліцаїв, мов Ленін з колишнього советікус-рубля, вказала керунок до тунелевої нірки, де регулярно розповзалась гусінь метрополітену.


    Коментарі (10)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  10. Її кроки
    I.

    -О, Господи, притули! - Холодно...

    Слова сходять, як з гуски вода. Замість забутого думками спокою у серці поселилась клаустрофобія - так стиснулось, що бракує місця на жаль і він, виштовхнутий на ніч неповнокровними ударами, шкребоче по повікам-ставням, мов згіллячені руки вітру. Дорога до серця найшвидше будується тоді через відчуття холоду. Вибрукована думками, вона пролягає через політ згубленої останньої пелюстки-нелюбки за яку трималась невідомість, а значить і надія - горіти вічно, переплітатись полум’ям і згаснути водночас.
    Холод пробирає до останніх мрій і вимітає їх, як сніжниця сніг на побілілім від неминучості обличчі міста. І появляються, мов зморшки, вади та кам’яніє усмішка на здеревенілих устах. Настає розквіт царства мнимої вічної мерзлоти.
    Видається, що це - кінець дороги, світу, всього. Але знаючи яким коласто-кулястим є земний політ - чекання відлиги тліє десь на кордоні між бажанням - жити та щоденним вмиканням очей у мережу соняного світла.

    II.

    -О, Господи, за що? - Люблю...

    Вона приходить, як саркома - не відчуваєш перших симптомів, а потім вже пізно. Вона, як порив прозорий вітру - сам собою невиникаючий, доки долетів - не одну долю зачепив, не одного пальця опоясав, пройшовши крізь простягнуті до щастя долоні. І раптом, ніби нізвідкіля - у холодну, чисту та пусту кімнату серця наливається через вітражі зніяковілих очей гаряче світло, мов кров, що увійшла у пори засохлої плахи. Тут колись доживав своїх днів спокій. Він прокидався з першими півнями і насолоджувався тим, що до вечора, доки у гості не приходила самота, міг розпоряджатися часом, думками та частотою проштовхування кола, котре рухало непримушену можливість - дихати. Спокій - мудре та блаженне сотворіння, з ним рахується здоровий глузд і душа - мов прохолода під тінню корони розколисаного дерева, коли спекота вичавлює залишки вологи та упивається нею так, що від іскрини з вогнем може зникнути дійсність. А яке глибоке небо - глянеш і ніби щось замулене глибшає від ока і до серця. Це той самий спокій - усердно перебирає, мов вервицю - тишу, докопуєтся до суті речей і мимоволі робиться байдуже. Саме ніяково - легкість сприйняття, прилипнутого, як п’явка до тіла, світу.
    Нестримне передчуття цвітіння, зорбурхання уявного та зримого навколишнього колориту і ходу подій. Весна не чекає, тепер на її шляху лиш гаряча мерехтлива цятка літа, котре може настати незауваженим і коротокочасним.
    Скільки дощу у цій весні - вона вже не пора, а повінь - повінь почуттів, примхливість бажань, відкритість до ласк, розбещенність у словощебетанні, щира розгубленість, повногруда вдоволеність.
    Так добре забуватися, що існує ще "решта" і воно не зависло паузою у повітрі, а постійно нагадує про себе на рівні підсвідомості.
    Десь існує світ, де окрім почуття, світить ще сонце.

    III.

    -О, Господи, не губи! - Палаю...

    Стільки сонця, що вже не уста - а крила з попелу - зворушує їх лиш вітер безвладно - як, прибиту до берега хвилею, пляшку з посланням надії на примарне спасіння. Є пляшка - нема кому відкоркувати. А колись з неї розливали істину і невідомо скільки сльози моря виїдатимуть і так, помутнілий довкола шийки, стан. Ой, цей стан. Не в стані - не палати. Не божевільний вибирає собі палати, а йому їх приносить невблаганна, по самісінькі довгі рукави сорочки - дбайливість з примусу - це твоє, набите від вставання на ті самі граблі, чоло. Прийдеться знову тримати удар і зашивати, мов білими нитками, долю одним і тим же життям. Обпікатися - боляче, але болючіше - палати знаючи, що тепло та світло згорання не зігріють, не потішать око тому, хто без жодних заслуг став ідолом, лялькою в руках власних сподівань. Ці надії напричуд співживуть з кожнохвилинним усвідмоленням безуправної потреби власності, володіння ситуацією та саможертвоприношення. Що за божевілля, що за божедозвілля - миті, покраяні на полічені браком часу пасма кавіатурного кольору. Монотонні, послідовні удари по клавішах - музика чекання. Так хочеться імрповізації, вибухів ритму в перемішку з несподіваними до нестями зупинками. Хочеться відчути себе звуком акордеону, у пронизаних наскрізь пристрастю, рухах танго. Цей шал, ця нестяма - стати тремоло у кожному м’язі, піднятися веселкою з метеликів понад притихлою рікою жадання.
    Ця ріка не підпадає під закони природи, бо не стікає покірливо з голови до низу, не обов'язково впадає, зливається. Вона може стати гірською на здавалося б рівному місці і міняти напрямок течії при найменшому вивиху долі. А є місця, де вона видається майже висхлою, баговинною, непрохідною для розуміння, але завжди за пару кроків приходить межа, де збираються сили, щоби насолодитись вільним водопадовим падінням. Питання про самозбереження відпадає, коли світ заплющено і здоровий глузд вже не кидається більше так явно на, приборкані ставнями, вітражі. Вільне падіння - миті щастя, невагомості, пороги слуху та рутинного розкріпачення. А за порогами - невідоме. Наріжний камінь чи глибинне занурення у вирій некотрольованих навіть часом подій.
    Але існує політ і життя примножує себе саме в нім.

    15 Серпня 2008


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. У місті дощ
    Настояв таки дощ на своєму - як вже прийшов, то годі було не впасти просто до рук, втомленого веремією дня, міста. А воно, як прокурений курявою з дороги мандрівник, приймало, мов милостиню, ці скраплинені подихи колись онебесненої джерельної прохолоди.
    Йшов і падав. Зупинявся лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання - змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він причвалав без сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали - тому старались уникнути зустрічі. Сірість міста виповзала із закутків та притулків назовні і розповзалася, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.
    Немовби маляр, розчинивши пензликом вітру виразність, прибулець розмазував на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх забливу ходу, неприпадаючі до смаку чи то кишені покупця - вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі роїлися довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.
    Коли його стало забагато, забракло сухого місця під небом - мокрими стали навіть думки, а переповненими - бажання відчуття даху на головою. У мріях - заскрипіло крісло-гойдалка, засвистів чайник на каву, вигнувся дугою і скрутився на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.
    Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до всього очі правди - вона здавалась не такою контрастною, коли викупувалась під сонцем і не такою безнадійною, коли ніч розплющувала свої очі та обіймала місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважувався видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання, ложем. Споглядаючи на сонце чи вдивляючись у темінь - відчуваєш разючу сліпоту, а тут - хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо - все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужі проблеми.
    Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто - росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє, невидиме оку пересічного перехожого, життя. Навіть існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля.
    Але ким би не був мешканець підсвіту - для щабеля вище - це щур, а для неба - слух, що ходить, де дзвонять. Ось де - правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
    Питання розкоші - річ відносна. І для неба - на рівні пентхаусу і для дна - на рівні викинутого матраца під теплотрубою - обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, - Блін, аби не гірше. А буває і навпаки. Революція однієї людини - по сходах, через себе, можливо по іншим і повз інших - пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це - лиш планка, перескочивши - опинишся не посеред хмар. Дарма. В достаку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
    Коли хворіє людина - гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто - ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує - аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутився та викручувався довкола проблеми - вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.
    Людина простає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді - вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби - прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто - воно ж теж живе - і дихає тими ж проблемами - тому, коли дивишся на нього - бачиш дзеркало.
    У тебе байдужий погляд - то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання - полюбити, чи зрозуміння - поспівчувати.
    І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі - перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ - виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду - невідоме, а за спиною - сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
    Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова - кроки, як по стерні босими ногами - але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець який біжить поруч.
    А поруч - проминає життя. Воно - то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить - не подаючи ознак ворухливості чи то зворушння від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок - тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись - зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.
    А що дощ, а що йому до нас, до міста? На його шляху - півсвіту. Десь він - очікуваний та нечастий гість, а десь - невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі - лихо. Питання міри - не стоїть. Є дія - я падаю, а наслідки - гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем - собою, просто падати - комусь на радість чи на біду, але мати силу - не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
    Слово "падаю" для крапель - поняття реверсне, бо для них - все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї - це їхній дотик до земного "неба". І лишень, коли цей дотик стає реальністю - краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
    Як прийшов - так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо - торкнутися неба.

    13 Серпня 2008


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Сто стансів
    (1)***
    Забракло світла - не згасає вітер,
    задуте полум`я в очах безвинно.
    Він тулиться, немов до Батьківщини
    моста спалили - щоб себе зігріти.

    (2)***
    Ловити очі променисті
    та запускати їх до сну.
    До того за душею чисто,
    що видно серця глибину.

    (3)***
    Вже в котре сварливий Петро
    мене не впускає до раю.
    Не слухає руку перо,
    коли я без яблук вертаюсь.

    (4)***
    Ця колотнеча колом - в коло кіл,
    бо коле кіл - і не колує коло.
    Коли б ніколи не колоти кіл,
    коли під колом калатає колоть.

    (5)***
    Не зупиняйся, списе -
    така любові суть і плата.
    Яке легке сумління ката,
    яке важке мовчання висі.

    11 Липня 2008

    (6)***
    Що мало бути - сталось,
    земні - невічні муки.
    Любов - слізьми вмивалась,
    вмивала совість руки.

    (7)***
    Ці руки - не крали,
    ці очі - не зріли.
    Та доказу мало -
    піна з рота біла.

    (8)***
    Закувала зозуленька,
    тільки цвинтар слухав.
    Мов дзвіниця, б`є серденько -
    на селі - ні духу.

    (9)***
    - Нічні метелики, летіть до мене,
    визбируйте в жазі пилок зелений.
    По вулиці червоних ліхтарів
    до гаспида спокусу ерос вів.

    (10)***
    Мертво. Поле бою - сирота.
    Тихо. Грані слуху - німота.
    Лихо. Круку змотані круги
    в жертву принесли в очах боги.

    14 Липня 2008

    (11)***
    Сон насплітав мандронів
    з мандрів на голотечу.
    Очі - в думок полоні
    ранком будили втечу.

    (12)***
    До неба вивели дощі стежину -
    по краю серця, понад біль розлуки.
    Веселка - сонця розпростерті руки,
    в котрих всинатиме земля дитинно.

    (13)***
    В кілограмнім золоті -
    поту - сто діжок,
    мов комар - божок,
    долі перемолоті.

    (14)***
    Сісти - не впаси,
    дати - не вкрасти,
    пити - не кров,
    жити - with LOVE.

    (15)***
    Ніч, мов криниця. Із неї -
    зір не налічишся вкрай.
    Звуки - поламаний плеєр,
    жаль - на касеті був джайв.

    18 Липня 2008

    (16)***
    хуркнули хутко хорти хуртовини
    хутра хурделили хурії хижі
    холоду хрестики хуги хрестини
    храму хорали хвалителі хвижі

    (17)***
    Уміла серце перешити
    і так стиснути пережите,
    що жаль запікся у сльозі
    і жалом став її позір.

    (18)***
    Життя - з півслова, річ нехитра -
    із грама совісті - обличчя
    у краплях поту. Споконвіччя
    ліпи з води, вогню і вітру.

    (19)***
    Недавно ще ходив у рванім,
    натнув манер, цабе - колаж,
    та як не корчив з себе пана
    а викорчовувався - паж.

    (20)***
    Вагоме - нетто, без лушпиння брутто.
    Ціна життя - вагома, коли мало...
    У кожного гріха - свій ринок збуту.
    Де ми були, як правду продавали?

    23 Липня 2008

    (21)***
    Ти – саме та, в котрій спалю любов.
    А як згорить - то вітром змиє попіл
    та занесе до раю, сад окропить -
    щоб викохати серця квітку знов.

    (22)***
    Гризися, що гризти - на свята свячене,
    холодне не в холод, а з голоду - вчення.
    Чим лікті кусати чи ближньому вуха -
    розправ мрії крила та серця послухай.

    (23)***
    Не та тональність і тони,
    віддтінки тіні - слів палітра.
    Обезголовить плечі вітру
    наріжне відчуття стіни.

    (24)***
    Від поля по квітці -
    плетиво весняне.
    Від світу по нитці -
    придане у панни.

    (25)***
    Любов, наче з листя,
    звільнилась від слів.
    Де, Правдонька гола,
    там світ посвітлів.

    29 Липня 2008

    (26)***
    Спить майбуття - короткі дрімки,
    крізь ніч видихує минулим,
    дорога сяєвом нечулим
    спливає світ за очі стрімко.

    (27)***
    Німа міна міма -
    мана мина,
    манни нема.
    Мім - немо.

    (28)***
    Куємо мимохідь нічну love story
    у кузні мимолітній. Мимоволі
    гартуються у миті щастя - долі,
    як міх ковальський видихає зорі.

    (29)***
    Я вивільнятиму тебе від самоти,
    від одягу та гніту забобонів.
    Донині неписані закони,
    де винятком у них відкарбувалось - "ти".

    (30)***
    Любиш? Люблю!
    Будеш...? Забуду.
    Груди, мов груда
    з холоду та жалю.

    27 Серпня 2008

    (31)***
    Збігала по щастю мить -
    краплина тепла відтала.
    Устами любов припала
    і пагубно так - щемить.

    (32)***
    Вбігти у храм при дзвонах -
    вибити все, що цвіль,
    погляд нести іконам,
    в полум`ї свічки - біль.

    (33)***
    Коли би міг - прийшов,
    коли би знав - знайшов
    в собі для віри силу
    і правди би не вилив.

    (34)***
    Змалку молитви навчили,
    з юності - кривду гасити.
    Дні - по воді, наче вила...
    Старість - для мудрості сито.

    (35)***
    Це сонце не стане - летітиме далі,
    ікарам збережені крила дедалів,
    а місячне око притягує воду -
    як море зміліє, то сушу народить.

    27 Серпня 2008

    (36)***
    Дорога довга, мов язик -
    плететься нудно під ногами
    збирає зирк, глуха на зик
    та недосолена зірками.

    (37)***
    Не гризуся тим, що годі перегризти,
    оминаю світло, прикриваюсь димом,
    не ношу образи, на обличчі - гриму,
    із води виходжу пів-сухим-пів-чистим.

    (38)***
    Як осінило - задощіли очі,
    ніяк не вичавити правди на вино,
    у листі - смертнім одрі літо корчить
    та осінь скликана вітрами на синод.

    (39)***
    Бо не пишався благами, як ми - земними,
    бо кривдами людськими не пашів,
    посланцем Неба для своїх пажів
    служив ти праведно, блаженний херувиме.

    (40)***
    Грудню не вигріти грудами груди,
    дихає холодом, з вітру - марудить,
    ходить на сповідь до Нового Року -
    чути Різдва затамовані кроки.

    1 Жовтня 2008

    (41)***
    Коли вже випало літати,
    а висота тримає планку
    на рівні топірчини ката -
    життя не вбережеш у банку.

    (42)***
    Купитися на задарма,
    продатися в ринках збуту.
    Віддати все - пір`ям карма,
    лети доки нею крутить...

    (43)***
    Я - невагомість, бо розважливе вагання
    опори точку між роками поділило -
    так важко важеля знайти для сповідання -
    чорнила стали - білими, як ніч - білила.

    (44)***
    Туго тузі як пече - злетіла з Лети
    птахою у пам`ять в день окличний.
    Перебігла ніч дорогу січню,
    муедзини - півні, весни - мінарети.

    (45)***
    Постулатам - постоли,
    теоремам - тори.
    Так мене вже довели,
    що зведуся скоро.

    15 Жовтня 2008

    (46)***
    Куди ви намилені милі на милицях?
    Кому залицяєтесь лиця безликі?
    Як олово - стигне мовчання у вилицях,
    та очі вмирають під стінами крику.

    (47)***
    Сперечалися, та аргументи - з вати.
    Розбивалися горохом просто в стінку.
    І сумління чисті. Важко легувати
    крицю чоловічу та корицю жінки.

    (48)***
    Як очі протирав - а то вже інше "не-злови",
    за тим, що вчора - вечір відчервленів наче б.
    Із ніг на голову - все те, що йде до голови
    і колами скрипить - що вийти має з плачем.

    (49)***
    Нестачею розпочалися в осені торги.
    За літо бабине ясу птахи купили
    і ламаним грошем платили їхні крила
    за теплу позолоту від жовтневої пурги.

    (50)***
    Спомини - пробіли з комами.
    В три крапки здавлена остання пря.
    В промені - галактик гомоні
    зимую, мріючи про звіздаря.

    21 Жовтня 2008


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Небесні алгоритми
    Амінна
    ------
    Чи не тому вуста німі,
    що душу відвели зимі
    в солодких перегрівах тіла?
    Бо брали - що душа хотіла,
    а віддавали дні одні
    та берегли на старість сили.
    Та лічить Бог
    на часу вервиці за двох
    цей безупинний діалог
    душі і тіла, дня і ночі.
    Від вітру мова затріпоче,
    напише тиші некролог.
    У кожнім слові яв пророчий...
    Я зліг -
    пробач, лебідко, що не зміг
    уберегти дзвінкий твій сміх
    від кривди в серці передзвону
    і ти дивилась, мов ікона,
    як вітер мів мене, мов сніг
    за рамки Божого Закону
    у небуття.
    Втомилось дихати життя
    і настіж двері вороття...,
    а за дверима Правди лоно
    приймає душі невагомі.
    Від невагомості - я стяг,
    хвилююся, заходжу в кому.
    Уста,
    тягніть до сонця нить обав,
    нехай згорить, що посплітав
    моїм думкам - хмільним драконам
    той, хто божився во дні они
    перетворити love на став,
    а став найпершим Ал Капоне
    посеред тьми.
    Гріхом ховався між людьми,
    дорогу гриз до Колими,
    міняв кровицю на кордони
    і роздавав катам пардони.
    Моя Мадонно, ти слізьми
    не перебудиш царство сонне.
    З цих рук
    по жерлі вилитім із мук
    піде на страту, мов на звук,
    твоя дитина... і загине
    без краплі власної провини.
    Скажи мені, Свята, - Чому
    на місці ката серце сина?
    Далебі
    той хрест несеться по тобі
    і тінню падає в журбі
    на той бік потойбіччя косо,
    на смерть чекає безголосу
    нестримний рани біль
    і проростає світла просом
    амінь.

    5 Грудня 2008

    =========================================

    Мотивація
    ---------
    Який мотив - такою й пісня перелине,
    тримася віри, кривді вивертай нутро.
    Накаркають із неба трубадури нині
    і може Всеволод на щастя дасть добро.

    М`ясце, кістки та рідина для змиву честі,
    надійний міксер, щедра трапеза вождів.
    Дороги Хресні та підйоми Еверестні,
    над головами Вічне Царство для душі.

    До ран змагання - стати ближче до корита
    та вибиватись в люди ліктем та плечем,
    переривати плин життя, віднови шити,
    приймати Дар Небесний радістю й плачем.

    А ти молись за блискавичну процедуру,
    аби не схибив той, хто серце нашпиля,
    аби не чути болю, плюскоту, тортури
    і щоб до Спаса в зливах вмилася земля.

    6 Березня 2008



    =========================================

    Видих строфою
    --------------
    Тебе на світ я видихав строфою,
    паперу цнота відцвіла в чорнилі.
    Тихіше тиші, під нічним конвоєм
    вели думки пегасів біло-крилих.

    Де двоєдине "між" палало в скрусі,
    світилося, мов бідність від обносків -
    там гріх зігрів у спогадах спокусу,
    у шкіру гусячу вбирався лоскіт.

    Розсипався годинник, мов Сахара,
    бо час набрати пам`ять, наче воду
    у горб верблюжий. З чарами мольфара -
    оазою піскам навожу вроду.

    Думкам-вітрам немає переводу,
    всі пелюстки розвіяні та милі.
    Ловлю у кожнім зайвім слові подив
    та відганяю світ за очі - милі.

    До вікон темінь треться, наче кішка,
    її годує сяйвом місяць ситий.
    Пегаси - вільні, а дорога - пішки
    веде туди, де пролітали миті

    і кликали під клекіт за собою,
    гніздилися на небі у притворі.
    Тебе на світ я видихав строфою,
    щоби в падінні завмирали зорі.

    3 Червня 2008

    =========================================

    Бажання тишi
    ------------
    Раптово стало тихо -
    посходились дороги,
    набрав повітря вітер,
    щоби спинити біг.
    А ти - лежи - не дихай,
    терпи - це все від Бога -
    в чужому серці грітись,
    як власне не зберіг.

    Чуже хоч серце - рідне,
    не витримає стуку,
    бо ти, хоч і холодний,
    та пам`ять - біль напів.
    Як в щасті стало бідно,
    глухі довкола звуки,
    благання, мов безодня -
    кричи - бракує слів.

    Уста - за тебе змолять,
    по цвяху вб`ють безрадність,
    накриють, наче матір
    кровиночку до сну.
    Поля рясного болю -
    окроплені безладно
    слізьми гіркої втрати,
    в полоні полину.

    Тремтять від серця брами -
    то відлітає небо
    і вітер огортає
    у плащаницю тям.
    І так бракує грама
    життя у всіх для тебе,
    що хочеться не раю,
    а грішного життя -

    бо раптом стало тихо -
    посходились дороги,
    набрав повітря вітер,
    щоби спинити біг.
    А ти - лежи - не дихай,
    терпи - це все від Бога -
    в чужому серці грітись,
    як власне не зберіг.

    13 Червня 2008

    =========================================

    Менi наснилась вiчнiсть
    -----------------------

    Горе мені з собою - сам у собі згораю.
    Горе - не за горами, небо - за небокраєм.
    "Гірко" - вітри співають, гірко мені від співу,
    права щока палає, дайте... - щоб гріло ліву.

    Дайте - прийти до себе - зовсім чи просто в гості,
    вилити світло в небо та не набрати злості.
    Дайте - забутись знову, як забувають мову,
    бо не тече розмова, бо висихає слово.

    В тиші - крило підбите, очі - люстерка страху,
    тихше - я хочу жити, ближче - земля і плаха.
    Горло сідає з крику - спокій прийде, як сяде.
    Мить - воскресіння вічне, мир - непочатий задум.

    Виросли звуки з серця та розійшлись без бою -
    біль - глибина коріння, кров - три ковтки гіркої...
    А на межі між домом і необачним кроком
    сонце вкладає землю у недозріле око.

    Горю - горіти довго. Довше - тримати віру,
    будьте мені за ката, майте на кару міру.
    А як настане досить, а як пристане мати -
    вийде на світ сльозою з мене Пречиста Мати.

    16 Червня 2008

    =========================================
    Вiдгомонiла канонада
    --------------------
    Відгомоніла гніву канонада,
    у танці з вітром - серця попелище.
    Не райсько в тиші, в недогарку саду
    рубці від пролежнів з каміння. Нищу

    бездіями, що нікуди подіти,
    розрадами, що тільки винам раді -
    лелітки-дні з нічного лету літа
    і карби уст відтворені в помаді.

    Коріння - курінне, а віти з марень
    та колискових при колисці болю.
    Нахмурені по небокраю хмари
    збирають дощ на чорну парасолю.

    Розсіяні кралини, наче спомин -
    про те відлуння голосів неспинних,
    про те повітря, що пропахло домом,
    про все терпке, в котрім знаходять винних.

    17 Червня 2008

    =========================================

    Передбачення старості (original)
    ---------------------
    Злітала молодість життям, як лист осінній,
    зносилася у зморшках по обличчю в старість.
    Та світла досить, на вагу небес - терпіння.
    Ще молока не витер, а волосся - хмари

    колише той колишній духоплавець мрії,
    котрий здіймався з хатнім димом геть за очі,
    на обрій засилав ледь розпростерті вїї
    та напивався волі в подумках досхочу.

    Блукає виразність по окулярних колах,
    вишукуючи постать у роках - зелену,
    котра не знала ні доріг, ні смаку коли,
    ні ролі, ні суфлера й декорацій сцени.

    Та мружаться у відповідь роки байдужі,
    їм не дісталась вічність - лиш обгортка слави,
    їх стало доста - просто стати мужнім мужем,
    давати серце без гарантій у заставу.

    Неначе сніг на сонці, вицвіли обави
    зате, що вухо в морі тиші наловило.
    Ще молока не витер, не зіграв на "браво",
    а Бог вагу небес йому зі срібла вилив.

    18 Червня 2008

    =========================================

    Передбачення старості (short version)
    ---------------------
    Злітала молодість осінньо,
    а зморшки заносили старість.
    Та світла досить, як терпіння.
    Ще молока не витер... Хмари

    колише той - хто мрії гріє,
    хто з хатнім димом йде за очі,
    на обрій засилає вїї,
    дощем впиваєтся досхочу.

    Блукає виразність по колах,
    не бути постаті - зеленій,
    доріг незнаній й смаку коли,
    чужій для декорацій сцени.

    Та мружаться роки байдужі,
    за вічність - лиш обгортка слави,
    їх доста - стати мужнім мужем
    і дати серце у заставу.

    Та дзеркало марудить світом,
    вдає, що усмішку зловило.
    Ще молока не витер... Світоч
    вагу небес у сріблі вилив.

    18 Червня 2008

    =========================================

    Прибився сон
    ------------
    До берега тепла прибився сон,
    думки неслися морем-по-коліна
    і задавали у питаннях тон
    самі собі. Та хвилі-пілігрими

    то роздягали правду догола,
    то вивертали їй нутро. В забавах
    зібрали гілля звуків у слова
    та розпалили на устах заграву

    зі сповіді, омани та ідей,
    великих слів із ликом лицемірів.
    Вони ставали схожі на людей
    з очима загнаних до клітки звірів,

    з піною бузувірства у ротах,
    з любов`ю зданою за гріш скорботі.
    Домайоріє чорний неба стяг
    і сон занепаде в холоднім поті,

    зліпивши клопіт променем ясним.
    Він, сколесований від півне-співу,
    впаде у море-по-коліна тим,
    кого чекатиме на віях диво.

    19 Червня 2008

    =========================================

    Вмiстимiсть
    -----------
    (верлібр)

    Серце моє - вмістиме.
    Стиснуто скільки:
    дві Батьківшини
    (одна рідна, інша мачуха)
    і два життя пережитих
    одне знайшло себе,
    інше - майже вже втрачене.
    Але обидва
    на самісінькому дні,
    але обидвом
    пальця до рота не сунь -
    бо пальці різні бувають,
    а рот потребує зубів.
    А голова знає, що
    у рота - ще рота ротів
    і тому - болить.
    І добре, що болить -
    значить ще не фанера -
    пролітати важче.
    (стукає три рази по столу)
    О, схоже прийшов час,
    а відчиняти за кожним стуком -
    в крові тепла забракне,
    мостів на зуби не вистарчить -
    аби пережувати кожне слово,
    сказане навздогін думці
    і проковтнути правду
    та не подавитись нею.
    Пережовуй -
    доки соки не витиснеш,
    решта виплюнь
    на дорогу -
    воно не змарнується,
    як і райське надкушене яблуко.
    Напевно Бог
    таки залишив змія у ньому
    і той навчився любити
    яблучну м`якоть
    і стало якблуко для нього
    домом і поживою -
    ну чи не рай?
    Яке довге повернення
    до себе -
    все трачу і втрачаю,
    а землі, щоб не гризти,
    все меншає.
    Знаю, де коріння впустив,
    але глибина його
    одній долі відома.
    Так і живу -
    одним серцем,
    одним подихом
    і сподіваюся,
    що стане завра
    ще одним вчора,
    що розійдеться
    всесвіт
    у розданому
    по стуку
    серці.

    20 Червня 2008

    =======================================

    Промовчати вголос
    -----------------
    Я промовчу тобі -
    чому
    ці дні,
    мов пси бездомні,
    перебігають через тьму
    в моєму серці
    соннім.
    Я не будитиму його -
    обережу від крику,
    від розривання лютого
    у пориванні
    дикім.
    Нехай лежить...
    на ньому сніг,
    під ним тепліше
    болю.
    У чорно-білі пасма
    снів
    любові вкрите поле.
    Ці сни, як дим
    закритих тем,
    що стелиться
    під ноги -
    здається глибшає
    просте,
    кістки крихкі
    в дороги.
    І як не глянь -
    то ближче ніч
    та небо очі тулить,
    і що не стук -
    то смерті клич,
    до скронь
    приперте дуло.
    Надуло поспіху
    під крок,
    надути - неможливо
    моїх розколених думок,
    в морозі -
    крапель зливи.
    Немиті миті
    змиті
    з дна,
    їх пам`ять
    спопелила.
    Вона була колись
    одна,
    тепер танцює
    з пилом
    останнє танго
    забуття.
    Чужим життям -
    не жити,
    своє снує
    без вороття,
    по ньому
    долю шито.
    Розлізлим літом
    по краях
    іде на страту
    світло
    і ніби доля -
    ще моя,
    а піддається
    вітру.
    Згасає всесвіт
    на очах,
    чутки поза очима,
    живився ними
    чорний птах,
    та розносив
    живими.
    Не вирости
    із ран рубцям -
    у ранці ранку холод,
    у рамці думки -
    до лиця
    підкотить німба коло.
    І я уголос
    вийму біль,
    щоби пропік до
    плачу.
    А як засохне
    раптом сіль,
    то Бог мене
    побачить,
    то Бог мене
    пробачить.

    20 Червня 2008

    ========================================

    Розбитки
    --------
    О, дно - тобі б урвати куш.
    Господній душ прийміте благо -
    в терпкім охрещенні відваги
    дитинний легіт скине муж.

    Почує міць в руках стерно
    і стане компас наслухати,
    де не хитається палата
    і незадраєне вікно.

    Попереду дев`ятий вал,
    розбитки серця, очі хлані
    та хвищі дебоширства п`яні,
    що у габний впускають чвал

    на всі чотири, до... чортів,
    немов на леприн бал чи скази,
    немов надихатись відрази
    й відразу збутись почуттів.

    А Бог подумає за всіх -
    кого до берега пригнати,
    за ким забожеволить мати
    у тім, що сина не вберіг.

    24 Червня 2008

    ======================================

    Погляд у море
    -------------
    Не опускають голови,
    коли вітрила рвуться вгору,
    а перса оголяє море,
    де подих чайкою - лови.

    На пірсах бісер кораблів
    розгублює себе хвилево,
    де сіль у шатах кришталевих
    заходить за борти без слів.

    Стенають плечі небеса -
    з них ночі спало запинало,
    воно безнебне - тінню стало.
    Злий вітер хвилі покусав

    і свище хвищею чимдуж.
    "Палундра!" вирвалось зусюди,
    щурині ниточки посудин
    забились в капілярах душ.

    Не опускають голови,
    цілують оберіг хрестатий,
    червона - кожноденна дата,
    життя ж бо дихає - лови.

    24 Червня 2008

    ======================================

    Ще не вечiр
    -----------
    Згасли голоси віддалеки,
    руку простягнула порожнеча -
    дайте краплю серця для щоки,
    винесіть мене, бо ще не вечір.

    Дихання на звуки назбирав -
    горлицями з горла їм летіти,
    всістися на барку бога Ра -
    співом відігріти душу світу.

    Третє око - мій віддалемір,
    треті півні - ангели спасіння.
    Світ - не намовчався до сих пір,
    я з тих пір - видушую терпіння,

    як сухе вино. Воно в терпку
    вистоїться горлиць воркотнечу -
    вийде серця крапля на щоку,
    при падінні випростую плечі -

    гляньте, як згорає течія.
    Ангели, кричіть аж до знемоги -
    ви мене врятуєте і я
    раною відкриюся у Бога.

    26 Червня 2008

    ======================================

    Climbing
    --------
    A deep some breath before start talking…
    When walking up – the world gets smaller
    with colder steps while body’s rocking,
    with frozen sights and drifty colors.

    It seems like sky is eyes-wise falling
    and all its stars get piece of pupil.
    The view is stolen by forestalling,
    broadcasting - hung for being scrupled.

    As closer peak – as much grows stillness,
    as heart gets less to pump and listen.
    The wind grabs breath with all its illness
    and makes blue eyes to chill in glisten.

    So priceless price to pay for climbing -
    these countless steps of try-&-error,
    this slacken sense of loss in timing,
    this never known – “what’s after” era.

    30 June 2008
    ======================================

    Анемiя ночі
    ---------------
    Голе тіло неба - видно дно,
    геохори згарище над ним,
    гар пташиний осідає сном,
    глобою від вітру гнеться дим.

    Сутінок сутана на гіллі.
    Гасне, мов пуста гасниця, зір -
    він стуляє обрій до землі,
    щоби назбирати в небі зір.

    П`ють серцебиття гамадні дні,
    ночі виливають з нього страх.
    Як до гаспида зірок на дні,
    так до Господа доріг на дах.

    Вкорочу гасилом світлу вік,
    галс, як гасло, взятий - там,
    де дно,
    де незлічено вмирає лік
    і чи жити, вмерти -
    все одно.

    1 Липня 2008

    ======================================

    Тільки серцем
    -----------------------
    Віддай мене
    за муки тіла
    смерті.
    Змели -
    за всі гріхи, що замолив.
    Приймай обіт мовчання -
    за відвертість,
    за чистий лист у білому конверті,
    та до приходу сонця -
    відболи.
    З води -
    словесні ріки поміліли
    і вийшло море крику
    з берегів.
    Не вигасає кровообіг
    в жилах,
    хоч дихає бідою в тім`я
    злива
    та сиплеться на світ очима
    гнів.
    Змоловся стук -
    аж стали скроні білі,
    аж проясніли кроки з тиші геть.
    А замість болю -
    бився жаль у тілі
    здавили світло змієвиці цвілі,
    вичавлюючи в муках з тіла
    смерть.
    Синіло на устах,
    коли стікала,
    та не давала душу
    відвести.
    І скільки би не дихав -
    тільки мало,
    та скільки би не билось
    серце з шалу -
    без нього не дійдеш
    до Бога
    Ти.

    3 Липня 2008

    ======================================

    Заятрiла давня рана
    --------------------
    Не дочекалася своєї сивини
    не встигла вивести в дорогу сина.
    І, ніби в серце, бились цвяхи до труни
    та в душу засипалась домовина.

    А так молила Господа - Не приведи,
    дай доплекати кучері малечі,
    доплакати себе, напитися води,
    весну вдихнути, розгорнути плечі

    до світла, радості й домашнього тепла.
    Нема - земля ті плечі огорнула,
    вона не вчула, як вже янголом була
    i раною невгоєно заснула.

    А заятріє - плакати немає чим,
    один лиш біль поперек горла стане
    і не виходить, душить - скільки не кричи,
    чим грунт пухкіший - глибше рана.

    Недовго задувалося життя - О, Бо...
    і ніби все на світі погасили,
    і ніби нас не стало нам обом.
    Змілілий світ цей, як немилий.

    А сльози вмили, вирвалось скупе "пробач",
    гірка давно гоїти вже не в змозі,
    сьогодні став дорогою до Тебе - плач,
    а завтра - Ти зустрінеш на порозі.

    6 Червня 2008

    ======================================

    Затишно
    -------
    Ікону - свічці, хрест - вікну.
    Сум видихаю, та не в стані
    змістити звуки в нотнім стані,
    щоб чути музику одну.

    То я їх тну - цих глос моток,
    вкладаю спати насторогу
    там, де поклони б`ються Богу
    та припиняє шепіт крок.

    То я їм гну до вітру край
    відчутого землі тремтіння,
    прибитої до тіла тіні.
    З долонь майструю тиші рай.

    Вона, мов море з мушлі - "ша",
    прикотиться до серця світом.
    І крізь любові Боже сито
    посіється, мов крик, душа.

    8 Липня 2008

    ======================================

    Серце надвоє
    ------------
    Одна пелюстка - любить, друга - плаче.
    Одне словечко - гріє, інше - кряче.
    В одному серці - зливи, край і вітер.
    З одного стуку - іншому боліти.

    І як одне - поділиться надвоє,
    не чутиме з них жодне перебоїв,
    не знатимуть - коли їм зупинити
    себе в чужому і своє розбите.

    І битимуться аж до спопеління -
    палитимуть у спогадах сумління,
    чекатимуть, коли вдихнути можна
    тремтливу вісточку у дім порожній.

    А як вірветься вісточка - то стіни
    ні голови не втримають, ні тліну.
    Як позбирає біль знемогу з денця,
    то сповідь приходитиме до серця.

    Одне - приймає в самоти пологи,
    а друге молиться за перше Богу.
    Хай стелиться в молитві до знемоги -
    одна на двох урізнобіч дорога.

    Одне сердечко - любить,
    в другім
    плаче.

    10 Липня 2008

    ======================================

    Голос в мені
    -----------
    Око вдихнуло світла,
    вухо напилось дзвону.
    Віра хрестом розквітла,
    голос тремтить іконно.

    Голос в мені - не вкрасти,
    та не питайте: - Чий то?
    Рідний він, Богогласний.
    Як роздаю - не збийте!

    Влийтесь у нього співом -
    серця вином гарячим.
    Сльози осушим гнівом,
    небо нагнем незрячим,

    щоби могли торкнути
    Бога щоку терпливу.
    Вигорить в горі смуток,
    вигорне попіл злива.

    Зляжем ріллею роду,
    приймем до уст проміння.
    Як запанує згода -
    з миром впаде насіння.

    Сонце розгубить тіні.
    Місця під сонцем - стати
    хоч на однім коліні,
    хоч у чеканні страти.

    18 Липня 2008

    ======================================

    Гиля гiлля
    ----------
    -Гиля, гілля із очей кімнати,
    киш на вітер - кошеням забутим!
    Битись в груди вам, уклін вдавати
    хрестоносцям грозової люті,
    бо боки здавило спаглій ртуті,
    та з чола осінюється сутінь,
    дотиком налапуючи двері.

    Нишком видуває світ полуда -
    на вікні вигоюючи видми,
    а по закутках - кишіє брудом,
    а без прихистку хитає ридма.
    Що не ніч - то з Конотопу відьма -
    там, де коні топчуться в етері.

    Ось вона - фантомна королева,
    кров - не в жилах - животять фантазми,
    страх - не в серці - там чатують леви,
    біль - бездушний, залишає спазми,
    як доводить тишу до маразму
    та виводить вічність на папері.

    Дай мені забутись
    Bloody
    Mary.

    16 Липня 2008

    ======================================

    Пошук
    -----
    В монітор забили байти.
    Мов карбовані копитом,
    розродилися відсвітом
    піксельні поля веб-сайтів.

    Мов до пастки, вскочить мишка
    у коробочку лоґіну.
    Наберу по-букві, нишком,
    - В скільки бітів - Україна?

    Побіжить на лови мляво,
    без краплини сентименту,
    пошук виплює "Not found"
    і застигне в кнопці "Enter".

    24 Липня 2008

    ======================================

    Brainstorm
    -----------
    Доля - карти мічені,
    до години злічені,
    гнітом намагнічені,
    січнем пересічені,
    травнем перетравлені,
    забобонів збавлені,
    пальцями поправлені
    та в обавах бавлені,
    а пихами зіпхані.
    З втіхами та віхами
    дочекались лиха ми,
    бо сиділи тихими
    наче перейначені,
    сплакані, оплачені,
    втратами розтрачені
    щирі в допобаченні.
    Сходим в переходи ми,
    сходи переходами
    з вуликів на вулицях
    по підземних вилицях
    хороводом звилися -
    видно лиш потилиці.
    Вихід, мов облачення,
    набираєм значення -
    до сього небачені,
    від сьогодні навчені
    відсвітити світ.

    25 Липня 2008

    ======================================

    Щоби кожному
    ------------
    О, як місячно сяйво тулиться
    до віконниці. В ліжку - дід.
    А в кишенях порожніх вулиці
    пробирає до нитки світ.

    От і все - всі дороги сходжені
    і народжені всі слова.
    І поділять на долі множене,
    наче ніч на мишей - сова.

    І нема - як обняти зрощене,
    бо зрослися у крилах сни.
    Та ніяк попросити в прощених
    не вмивати очей слізьми.

    От і все - вже не треба дихати,
    відмикати засови уст.
    На очах помираєш тихо ти,
    як від вірту морозний хруст.

    Так за мить - і життя розорено,
    на світлинах відбито слід.
    До чола, що століттям зоране,
    був щасливим сягнути дід.

    30 Липня 2008

    ======================================

    Таки гряде
    -----------
    Таки гряде.
    О, серце - витлій,
    не вижати тепла
    та вижити у нім.
    Я сплющу
    доки бачу
    світло
    і стану пробиватись ним
    у житла,
    де сплять на шамотні
    дощі
    й чекає грім,
    щоб закотитися до вуха
    жахом.
    А ніч,
    мов плаха,
    де крила опадають
    птаха
    під лезами
    жаскої темноти.
    Дивися місяце туди,
    де стала
    і не йде дорога,
    де кроку
    відмовляють ноги,
    а крику -
    клерки німоти.
    Добігла кров
    і фініш - стартом,
    я з долею
    засів за карти,
    де прикуп - небо,
    а мої ходи
    були учинкам
    переважно варті,
    розважені.
    На долі жарти
    відповідав мовчанням -
    повен рот води,
    та не ковтнути.
    Вода замішана
    на правді
    гірка насправді
    холодна в суті.
    Але набрав -
    так має бути,
    тримай,
    увагою прикутий,
    обійми тиші
    золоті.
    Ходи - не ті,
    бо водить тінь,
    бо світло пхає
    просто в спину
    і не до спину.
    Потоки душ
    у колір глини
    несуться поруч,
    крізь і скрізь.
    Я відчуваю
    їхню слизь
    і пробираюсь
    через,
    ними.
    Живих вдягаю
    в пантоміми,
    а мертвим
    роздягаю вись.
    В мені Адам
    колись моливсь
    і домолився
    врешті Єви.
    Ребро моє -
    моя суттєвість
    і нитка
    роду,
    щастя голка.
    Як богомольця
    богомолка,
    не стрінеш ти.
    Нап`юсь
    твоєї доброти
    і вмию очі
    красотою
    і буду снити
    я тобою,
    коли забракне
    висоти,
    коли захоче
    серце битись,
    розбитись,
    попелом сніжити
    із царства мук.
    Воно зупине
    стук
    в твоїм тремтінні
    рук.
    І стане стук
    твоїм,
    щоб нити.
    Прийми його,
    щоб полюбити
    себе в собі -
    бо ти є світом,
    бо ти є світлом
    на землі,
    моя непізнана
    любове.

    31 Липня 2008

    ======================================

    Розмитi фарби
    -------------
    Розмиті фарби -
    не видно днів,
    хіба на дні
    небеснім -
    ясно.
    Вільготно язику
    у яснах,
    коли розмова -
    птах,
    а зір,
    поношений в світах -
    не вкинути,
    не відновити -
    осушений від сліз,
    він дотик бритви
    та камінь в душу.
    Не втримати -
    а мушу,
    бо в ньому відбиває
    даль
    свої шляхи,
    мої страхи
    і серце часу.
    І жаль
    мені не того серця,
    а Пегаса,
    що заблудився
    у моєму.
    З крил
    струсив пилок
    поеми.
    Упав пилок -
    піднявся пил,
    що залежався
    тут роками,
    і вийшов
    зі сльозами
    камінь,
    та бракувало
    кінських сил,
    щоб вийшло так,
    як сни хотіли,
    до чого
    стрімголов,
    неначе стріли,
    летіли
    крихітні бажання -
    вдихати світ,
    немов востаннє
    поцілувати
    матринську руку.

    1 Серпня 2008

    ======================================

    Будую мiсце
    -----------
    Будую місце
    на землі,
    щоб небо - чисте,
    а трава - зелена.
    До мене
    тут гули джмелі,
    палали віхи
    у знаменах
    і бились сльози
    грозові.
    О, нене -
    то було
    до мене.
    Але святе -
    пустим не стане,
    так по живому
    ріже рана -
    коли живе,
    як не живе -
    а думає -
    як пережити...
    Це місце -
    не для ями,
    а для сита,
    щоб сіяти
    по небу погляд
    і збирати
    мито
    знань
    знайти -
    до пари інь
    та силу янь.
    І довго
    за любов молитись
    і за життя -
    щоби не сходило
    із рук дитя,
    а мати
    з розуму
    убито.
    Не зрушуся
    із місця
    я.
    Їм спокій
    буду сторожити.

    1 Серпня 2008

    ======================================

    Радiю думкою
    ------------
    Радію думкою
    про щастя,
    з тієї радості -
    живу.
    Не так щоб зовсім наяву,
    але стараюсь
    думку вкласти
    у плани Божі.
    Хоч
    не гоже
    шукати істин
    у вині
    та недруга взлюбити на війні,
    виношую в собі
    ідею -
    набрати совістю своєю
    по вінця щирості
    для всіх.
    Коли би міг -
    то перевів діточий плач
    на сміх,
    а сльози матерів -
    на втіхи море.
    Коли би міг -
    то кинув би розгубленим
    до ніг
    дорогу сонячну,
    а лиху - горе.
    І задивився би -
    як на очах
    зникає страх,
    та сонце тане.
    І доки з думкою
    живу -
    щасливим стану,
    хоч серце битись
    перестане,
    бо як
    живитиму траву -
    то оживатимуть у ній
    мої бажання -
    гойдати небо,
    зір зітханням
    збирати подих
    для землі.

    4 Серпня 2008

    ======================================

    Як затремтить струна
    --------------------
    Як затремтить струна,
    та нажене сльозину -
    гомоном Батьківщини
    стане мені вона.

    Кроком частую шлях,
    в куряви смак ядучий,
    сонце майструє з тучі
    понаді мною дах.

    Дихає в спину час -
    миттю пробіг повз мене.
    В битвах за крок шалених
    тратив той час не раз.

    Тратив і не жалів,
    бо не зайшла потреба
    серце нести від себе
    там, де бракує слів.

    Там, де німим німа
    дивиться правда в очі,
    схоче - не залоскоче,
    виросте, мов стіна.

    Як за стіною - страх -
    крейдою на обличчі -
    пише себе і кличе
    щоби спинився шлях.

    Крок - і землі нема, -
    рай зустрічає співом,
    плач залишаю зливам -
    поки приспить зима.

    Як затремтить струна,
    та нажене сльозину -
    пісня - дорога. Сину,
    випий її до дна.

    19 Серпня 2008

    ======================================

    Як слово спеклося
    -----------------
    Як слово спеклося -
    виймай пережите -
    думки запашні
    із печі-горловини.
    Ножем охрести
    та хлібині у спину
    внеси лезо добре -
    щоб легше ділити
    її поміж слухів.
    Утвердження віри
    у кірці.
    М'якуш
    має присмак тривоги.
    Обскублені скиби,
    мов щастя пороги,
    де виїлась правда -
    там виросли діри,
    а сонце засохло
    окрайцем надії -
    смакує лиш тим,
    хто багатий
    на зуби.
    Кришіте, кидайте
    це тіло - на згубу,
    хоч псам на дорогу.
    Як серце черствіє
    життя вигасає
    і холодно в скронях
    і пусто - пустеля
    висмоктує голос.
    Та ще не дозрів
    заколисаний колос
    і крихту тепла
    пеленає долоня.
    Агонія миті -
    народження миті.
    Як слово спеклося,
    так важко - ділити.

    21 Серпня 2008

    ======================================

    Щастя у колисцi
    ---------------
    Щастя у колисці звилося клубочком.
    На полиці часу сни поміж людей.
    Просвітками - ночі вишита сорочка
    прилягла відсвітом до земних до грудей.

    Мандри манівцями вистелені ланцям,
    огинають тишу каравани міст.
    Лиш цвіркун плескоче світлячковим танцям -
    пробирає око люмінальний твіст.

    Дивляться з-під лоба дві церковні бані,
    а хрести-зіниці ввігнуті у вись,
    пустка править службу в летаргічнім стані -
    літургія літа в здавленім "колись".

    Так здається - здавна тут вселилась совість,
    приховала очі, поховала срам.
    Ні краплини віри, ані неба в слові,
    зачекався світла позабутий храм.

    І коли в колисці ворухнеться щастя
    розділю свій подих, наче хліб - напів,
    притулю надію, мов прийму причастя.
    Храм Тривоги Серця - колисанки спів.

    28 Серпня 2008

    ======================================

    Ручки-рученята
    --------------
    Ручки-рученята -
    крильця янголяти,
    стріли-оченята,
    голосочок - свято,
    усмішка богів.
    День до вас летіти,
    ночі недоспати,
    човником пристати
    та заколисати
    біля берегів
    серця-батьківщини.
    Сину - небо синє,
    ясне, повноскрине,
    ти - моя кровина,
    я - твій оберіг.
    Стану злу стіною
    та піду війною -
    щоби над тобою
    мліло висотою.
    З тисячі доріг
    вибирай - до серця.
    Там зустрінеш спокій
    на горі високій,
    де глибокі кроки
    та доглядне око
    не впускає гріх.
    Будь собі - собою,
    а мені - рікою,
    бистрою гірською
    з чистою водою -
    щоби пити міг.
    Щоб - як сонце сяде,
    дім назву я - садом,
    зими - цвітопадом,
    вітер - променадом
    ти мене провів,
    де життя не хоче...
    Заслонивши очі,
    щоб промовив конче,
    - Спи спокійно, Отче.
    Чуєш журавлів?..
    Ручки-рученята -
    крильця янголяти...

    28 Серпня 2008


    Коментарі (23)
    Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" 0 | Самооцінка -

  14. Пісні
    висить ябко
    -----------
    (під мелодію одноіменної нар. пісні)

    висить ябко, висить -
    Єву жаба дусить.
    ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
    змій ті не укусить.

    Єво ж, моя Єво,
    най Господь бороне -
    казов не чіпати, казов не чіпати
    нам тії бомбони.

    шо там Адзю, шо там -
    серця ти послухай
    будем знати правду, будем знати правду
    про Господні вуха.

    висить ябко, висить -
    впасти мусить - знаю.
    а хто ябко хоче, а хто ябко хоче -
    той най зачекає.

    26 Вересня 2007
    :)

    ========================================

    Цофнись паротяг
    ---------------
    (або Пастой Паравоз по Львівськи) :-)
    (Жарт)

    Цофнись паротяг і кулечко не буцай,
    Бльоткарку гамульці натискай.
    До рідної мамці з востатним сервýсем...
    Мамуньо, вочима зустічай.

    Чекати не треба мамусю синочка
    Твій сúньо не той же вчéра був
    За смочок ми втєгла липка трясиночка
    І жицє те - завше любит гру.

    Цофнись паротяг і кулечко не буцай.
    У долі глянь ввочи та не гай.
    І жéби не запізно... з востатним сервýсем...
    Бльоткарку гамульці натискай.

    29 Січня 2007

    ========================================

    Колискова
    ---------
    (пісня)

    Він Ісус, що воскрес,
    Він Христос із небес,
    Був розп`ятим людськими гріхами.
    Спас, життя нам віддав
    І Дорогу вказав,
    Колисковою зліг в серці мами:

    (Приспів)
    Люлі-люлі, люляй.
    Люлі-люлі, люляй,
    Синку.
    Люлі-люлі, люляй,
    Боже мій.
    Люляй, люляй,
    Дитинко -
    Листям тремтить хрест ще твій.

    Там, де Віра - там Рай,
    Там, де серце - там край,
    відчиняй у душі світлу брами.
    Рани з болем зрослись,
    Батько кликав у вись,
    Тільки голос моливсь, голос мами:

    (Приспів)
    Люлі-люлі, люляй.
    Люлі-люлі, люляй,
    Синку.
    Люлі-люлі, люляй,
    Боже мій.
    Люляй, люляй,
    Дитинко -
    В серці несу хрест я твій.

    Час у вічність летить,
    Тлінь закутано спить,
    Хуртовина блукає полями.
    В кучугури село на Різдво занесло,
    Мов крізь сон ледь гуло -
    Тихо чувся лелів голос мами:

    (Приспів)
    Люлі-люлі, люляй.
    Люлі-люлі, люляй,
    Синку.
    Люлі-люлі, люляй,
    Боже мій.
    Люляй, люляй,
    Дитинко -
    Листям тремтить хрест ще твій.

    11 Жовтня 1989

    ========================================

    Вона одна
    ---------
    (пісня)

    Так пристрасно молилася Вона,
    Розп`яли руки небо стигле...
    Услід за вітром очі бігли,
    Сльоза платила відчаєм сповна.
    Так пристрасно - Вона одна.

    Так глибоко надія проросла,
    Прорвала дійсність, ген згоріла...
    Та серце билося здичіло,
    Молитву жаль устами переслав.
    Так глибоко - ніхто й не знав.

    А на світлині пам`ятно оцій -
    У попіл танули обійми...
    Тепер Вона, до болю вільна,
    Ховала серце в щогодинний бій.
    Так пам`ятно - ти мій.

    30 Липня 2007

    ========================================

    Перейти на "Ви" або Не розтуляй долонь
    ---------------------------------------
    (пісня)

    Не розтуляй долонь – без Тебе я безкрилий,
    Ні сну, ні вітру, тільки одиноке "ні".
    З краплин свого тепла Тобі змаструю зливу,
    недолічу на пальцях спорожнілі дні.

    Пр.
    Будує спогад пам`яті мости –
    Тут є ще Ти, а там уже не стало...
    Бо полюбити – поле перейти,
    А розлюбити – сто життів замало.

    Молюсь і вірую, тамую безголосся...
    Не замикай дверей – для мене ти мій храм.
    Де ласки рук живуть в розпущенім волоссі –
    Там світло зустрічі, розмова сам-на-сам.

    Пр.
    Будує спогад пам`яті мости –
    Тут є ще Ти, а там уже не стало...
    Бо полюбити – поле перейти, А розлюбити –
    сто життів замало.

    Не переходь на "Ви" – по тому боці осінь,
    А тут весни рушник, розстелений на двох,
    Тут ми по небі ласк перебігаєм босі
    І позбуваємось чекання і тривог.

    Пр.
    Будує спогад пам`яті мости –
    Тут є ще Ти, а там уже не стало...
    Бо полюбити – поле перейти,
    А розлюбити – сто життів замало.

    2 Серпня 2007

    ========================================

    Танго на лежа.
    -------------
    (пісня)

    Зрослись в октаві такти музики,
    Згубили ноти `ля` і `до`.
    І розшпилялись пальці в ґудзиках
    Її осіннього пальто.

    Позаходились капці хатою,
    Думки хатні порядком змін.
    Вона стелилася цератою,
    І церувався нею Він.

    Вона шукала: в ритмі поверхів;
    В землі, що крутить нею, вісь.
    Та знаходились тільки подихи,
    Що вже зі стінами зжились.

    Не переходячи на сумніви,
    На лежа танго в п`янкісь тіл.
    Не переходити ж знова на "Ви",
    Коли в Амура бракне стріл.

    Вона і він - дві пересічності,
    Стара історія, мов час:
    В на лежа танго все в незвичності,
    Коли танцюєш перший раз.

    29 Липня 2006

    ========================================

    На `Лю...`
    ---------
    (пісня)

    I
    Новобранець вартовий
    засина на чаті місяць.
    Чи то ангел чи чорти
    у дорозі серце місять?

    Ось вже дім, а ось балкон
    темінь ваблять самотою.
    Гострить стріли купідон -
    ніч на ловах, я з Тобою.

    - Ах! Моя Сеньоріто, мерщій
    розправляйте крила...
    Я підбираю ноти-ключі,
    і тріпочу в жилах...

    Ми летимо до планети на "Лю..."-
    для сердець кінцева...
    Я в бокали жадання наллю -
    Сеньоріто, де Ви?

    II
    Зорі, сипані бігцем,
    на подолі... наче бісер.
    Свічі бавляться лицем -
    Ти, мій ангеле, мій бісе,

    роздирай на пасма час,
    правди і неправди цноти.
    Я лиш Твій... все решта - фарс,
    незаслужені клейноди...

    - Ах! Моя Сеньоріто, пече
    коли серце рветься...
    Ваш кабальєро, Ваше плече
    в поцілунках тнеться.

    Ми летимо, бо падаєм в "Лю..."-
    для сердець кінцева...
    Ах, Моя Примадонно - "Люблю!"
    - Сеньоріто, де Ви?

    III
    Ніч забилася в куток,
    тіл тепло сильніш каміну,
    ще кохання на ковток,
    Ваші ще тремтять коліна...

    Ще... і ще... і через ще -
    скільки небу відчинятись?
    Почуття тримають щем -
    як же нам на мить зірватись?

    - Ах! Моя Сеньоріто, чому
    ніч така коротка?
    Ваш кабальєро Любов саму
    захова в обмотку...

    Нам так хотілось летіти, "Лю...!"-
    для сердець кінцева...
    Ах, за Вас я гріхи відмолю -
    Сеньоріто, де Ви?

    11 Квітня 2007

    ========================================

    Спогади
    -------
    (пісня)

    Було боязко -
    стрімно з полиском,
    Поза вікнами шаль грози.
    Напросилася -
    перелилася
    За марусині пояси.

    В трансі дикому
    гість некликаний
    Перехоплював мить пори...
    Серце билося -
    наживилося
    Неба стрілами на вітри.

    Хай же збудеться
    все що судиться...
    І пульсуюче гнало кров-
    З кожним подухом,
    з кожним подихом
    Рвались спогади на любов.

    9 Травня 2006

    ========================================

    Старий Маляр
    ------------
    (пісня)

    У сірому плащі Старий Маляр вже в місті.
    І натягнувся взір і рветься тятива...
    І в кожному шриху замокнутoї кісті
    Він пристрасно вдиха приховані слова.

    Приспів:
    Розмалюю цей день непогожий -
    Краплинами зітреться край неба і землі...
    Ми з тобою так різні, так схожі -
    І серце і душа і мрії-кораблі.

    У тих словах тримких, розбитих на краплини,
    Одвічність проліта і зтліє ще не раз.
    Від подиху, на мить, розсипляться провини -
    Кому гортати сон? Куди подіти час?

    Приспів...

    Молитва на устах і фарби на мольберті
    Переплетуть усе, що у моїм житті,
    Загасне унісон завершеним концертом,
    Заклеєним конвертом власних почуттів.

    І ще раз:

    Приспів...

    ========================================

    Телекомунікаційна
    -----------------
    (пісня)

    Оператори зв`язку позривали проводи,
    Повідомлення униз переносять краплі смутку...
    Прориваються слова між контактами води,
    Зависають почуття, припіднявши серця трубку.

    Приспів (За бажанням)

    По цім боці небес - я ще вдома,
    По тім боці гряде вічним "Я" переліт.
    І відносить рядки невагомо...
    Там, де серце Твоє - там впаде їхній цвіт.

    У затримці фази слів, що у долі я просив,
    Переборюючи страх, очі набирають поспіль.
    Криють полисками ніч перевтілення грози,
    І розносяться гудки, розкотивши граней простір.

    Приспів....

    Поза криками "Ало" збіг миттєвостей потік.
    Між контактами води... Більш ніхто того не знає,
    Як вишукують дзвінки абонента по той бік...
    Серце трубку опуска... Оператор код міняє.

    17 Травня 2006

    ========================================

    На взірець Боба Марлі
    ---------------------
    (пісня)

    Ледь прозора нитка з поділкою між -
    На багатих і може...
    Може і не варто за ломаний гріш
    Поклонятись вельможі.

    Пр.
    Дитинко не плач, дитинко не плач-
    Бо усе буде гаразд, бо усе буде гаразд.
    Дитинко не плач.

    Хтось усе шукає де подіти час,
    Хтось за крихти роботу.
    Та осиротіло дивляться на нас
    Паперові банкноти.

    Пр.

    Пляшка порожніла і видно вже дно,
    Та у світ двері навстіж...
    Знову нагадало випите вино
    З дна припідняте щастя.

    Пр.

    Все, що наболіло у Твоїй душі,
    І що серце приспало,
    Позмива, як вікнам, вік нам на дощі...
    І життя, що замало.
    Так замало.
    Пр.

    12 Липня 2006

    ========================================

    Поєднання
    ---------
    (пісня)

    Де моя Душа -
    Туди не ходять поїзди.
    Мідного гроша
    У пошуках не знайдеш Ти.

    Де мої слова
    Дарують світло і тепло,
    Сонця перевал
    Гребе по небу хмар веслом.

    Де моя любов?
    Вона у слові та в душі.
    Я її знайшов
    Колись у Літньому Дощі...

    Там де Дощ - там я,
    І курс до літа берегів...
    І Твоє Ім`я
    Кидає на вітрила слів.

    Прийде час - Твою молитву перерве,
    Сплетені долоні розірве,
    Подихом торкне уста...

    І Дощ цей переста.
    І Дощ цей переста...

    24 Квітня 2006

    ========================================

    Я повернусь
    -----------
    (пісня)

    Я повернусь -
    В Дощі розтане серця лід.
    Перон здригнувсь
    І подих набирає хід.
    В Твоїх очах
    Я бачу сонце і весну,
    Надії птах...
    що з половинки серця.

    Приспів:

    Дощ спада -
    і клаптик неба нам дарує.
    Як вода,
    життя з безсонь...
    Повернусь -
    і губ тепло знов намалює
    Ніч на двох,
    сердець вогонь...

    Несу літа
    через нестримний погляд Твій.
    І гіркота
    розбила болем дінце мрій.
    Дощу в дощах...
    і виривається зі сну
    Надія-птах,
    що з половинки серця.

    Приспів.

    ............
    Пара-па-па
    Пара-па-па-па-па--папа...
    .....
    Най-на-на
    Лалі-люлайла-найна-нана...
    Най-на-на
    На-на---на-на

    23 Березня 2007

    ========================================
    На долоні безсоння
    ------------------
    (пісня)

    Крихти світла, самота
    в пісню укладає спогад.
    Прагнуть дотику вуста,
    сни присіли на дорогу.

    Проминув, як промінь, час.
    Осідлали тишу мрії.
    Вечір - ночі перелаз.
    Зорі тліють, та не гріють.

    Приспів:
    ***
    Щастя-лихо -
    лежи, не дихай.
    Любов у скронях б`є -
    очима тіні п`є
    і тихо
    питає - хто ти є?

    Божа воля -
    не збожеволів.
    Де сон, а де є яв?
    Моє прожите "я"
    по колу
    рече твоє ім`я.
    ***

    Танець вітру, тане сніг -
    та не душу повінь гоїть.
    Біль годинником набіг,
    через вінця ллє журбою.

    І пече-тече печаль -
    серце обпікає шалом,
    опадає ніч-вуаль,
    темінь випускає жало.

    Приспів:

    4 Лютого 2008

    ========================================
    Сніг опадає
    -----------
    (пісня)

    Сніг опадає -
    холодно на серці
    та біла пелина...
    Нас розділяють -
    сотні кілометрів
    і слово "чужина".
    Як відшукати -
    червону руту
    і папороті цвіт?
    Так проминає
    у журбі і скруті
    час, сніг, світ!

    Приспів
    ****
    Бо не в тому річ,
    що в лютневу ніч
    на порозі сніг
    на весну чекає.
    Є на світі ти -
    тож світи, світи,
    серце відігрій,
    я тебе кохаю!
    я тебе кохаю!

    На-на-най, на-на
    на-на-най, на-на
    на-на-най, на-на
    на-на-най, на-на, на...
    ****

    Я приземляю
    мрії лет високий,
    збираю крихти сну.
    Не замовкає
    в серці одинокість -
    люблю тебе одну.
    Як відшукати -
    червону руту
    і папороті цвіт?
    Так проминає
    у журбі і скруті
    час, сніг, світ!

    Приспів

    Тож допиваю
    смуток у чеканні,
    хуртечу кличе вир...
    Та відчуваю
    подихи кохання.
    Люблю тебе - ти вір!
    Як відшукати -
    червону руту
    і папороті цвіт?
    Так проминає
    у журбі і скруті
    час, сніг, світ!

    Приспів

    6 Лютого 2008

    ========================================
    Так-так

    (пісня)

    Так-так -
    цокає годинник,
    я робиваюсь на хвилини,
    в мені
    всі дороги зійшлись.
    І так
    холодно і тихо
    і видно як, мороз надихав
    на склі
    зледеніле "колись".
    Я чекаю -
    це тіло знає
    дотик милих рук.
    У мовчанні
    не замовкає
    тільки серця стук:

    Приспів:
    ***
    Сер-це
    переганяє
    неслухняний час,
    бо втікає щастя з раю -
    і немає нас.
    Ра-но -
    піснею стану,
    вітром на устах -
    віднайду тебе, кохана.
    Кличе доля-птах.
    ***

    Ця ніч -
    вибілила крила,
    мені невпинно говорила
    про те,
    як самотно в містах...
    Та ще
    б`ється і тріпоче
    все те, що віриться. Я хочу
    тво-ї
    прочитати уста.
    Я чекаю -
    це тіло знає
    дотик милих рук.
    У мовчанні
    не замовкає
    тільки серця стук:

    11 Лютого 2008

    ========================================
    Весна у сонному місті
    ---------------------

    (пісня)

    По бруківці сонним містом
    ходять краплі дощові.
    З них нанизує намисто
    невблаганний перебій.

    З них складають звуки ноти -
    ллється пісня, холод зник,
    і життя нема на потім
    в кожнім подиху весни.

    Приспів:
    ***

    Навесні
    не засни -
    радість в серці посели.
    І журбу
    цю журбу
    ти любов`ю спопели.
    Бо нема
    не знайдеш
    щастя більшого ніде -
    біло в нас
    у саду,
    долі яблуня цвіте.
    ***

    Чаші повні у кохання -
    і ні краю і ні дна,
    ні хвилини на вагання,
    як бренить жаги струна.

    І не слухається серце
    і немає вороття,
    більше співу більше терцій
    у мелодії життя.

    Приспів:
    ***

    Забуваю все на світі,
    поворожу на руці -
    скільки хвиль у морі квітів,
    скільки крапель на щоці.

    Дрібочи - буди заснуле
    місто серця, що на двох,
    бо весну життя відчуло
    та позбулося тривог.

    Приспів:
    ***

    13 Лютого 2008

    ========================================

    Весна у снах
    ------------
    (пісня)

    Цей свіжий сніг
    на місто ліг
    та міста снігу мало -
    на скроні й серці білий слід,
    розлуки, сльози, переліт,
    дороги та вокзали.

    А десь весна
    мандрує в снах
    і сад кохання в цвіті.
    І серце проситься туди,
    там, де немає холодів,
    і чути кроки літа.

    Приспів:
    ***

    Притулись, пригорнись
    і не думай про колись
    бо вогонь - цей вогонь
    не погасне.
    Подивись, як горить
    кожне слово, кожна мить -
    від тепла двох долонь
    долі ясно.

    На-на-най,на-на-най,
    на-на,на-на, на-на-най
    на-на-на, на-на-на
    на-на, на-на.

    ****

    Від забуття
    до вороття
    в чеканні час і віра.
    Лютує в лютому зима,
    земля у білих килимах,
    а очі в неба - сірі.

    Та не журись,
    бо розійшлись
    на небі сніжні хмари,
    не жде весна -
    мандрує в снах
    і серце нею марить.

    Приспів:
    ***

    26 Лютого 2008

    ========================================

    Пісня злуки
    ------------
    (пісня)

    Щастя в журбі
    роз-гу-би-ло-ся,
    наче листя осіннє
    в тремтінні
    від вітру дерев.
    Очі мої
    за-ди-ви-ли-ся -
    що за усмішка, мила,
    в ній сила,
    що дух вібере.

    Човен відплив
    хви-лі-би-ли-ся
    розліталось чекання
    в бажаннях
    зустріти тебе,
    а поміж злив
    за-ли-ши-ли-ся
    довгі рóки мовчання
    в блуканнях.
    То ж де ти тепер?

    Мо-я, мо-я, мо-я!

    Приспів:
    ***
    Мила, люба і кохана -
    ніч відлине.
    Я прийду до тебе знову
    в ніжних спогадах й піснях.
    І летітиму на крилах
    лебединих
    там, де осінь золотила
    нашій долі довгий шлях.

    Знаю стрінемось
    на березі розлуки
    і зберемо маки пристрасті,
    що в радості зростуть.
    Знову нам кохання
    поєднає руки
    І ще раз у море ласки
    хвилі щастя віднесуть.

    Най-на-на-на, най-на-на-на
    най-на-на на
    най-на-на на-на най-на-на
    на-на на-на-най на-на.
    ***

    Доля, мов сни
    за-ту-ма-не-ні -
    і не видно вже моря,
    де зорі
    надії пливуть.
    Крила весни -
    мрі-ї-зра-не-ні,
    я тебе розшукаю -
    кохаю,
    рушаю у путь.

    Ти, тільки ти!
    Сер-це-сту-ка-є -
    оббиває пороги
    тривоги,
    вдихає дощем.
    Боже - світи
    ме-ні-злу-ко-ю
    щоби в сонячнім світлі,
    в політті
    розвіявся щем.

    Мо-я, мо-я, мо-я!

    Приспів:
    ***

    27 Лютого 2008

    ========================================
    Від порогу до порогу
    --------------------
    (пісня)

    Від порогу до порогу
    пів села,
    а від серця ллється
    сонячна дорога,
    що до тебе мила-люба
    привела
    і рушник на щастя
    кинула під ноги.

    Сходить лід в гірських потоках
    навесні
    скоро спів пташиний
    заполонить душу,
    а в лісах біліють проліски,
    мов сніг,
    я тебе зустріти
    нині, доле, мушу.

    Приспів:
    ***
    Це-вес-на-а-а-а
    в серці стукає без тя-ми,
    на-че-в сна-а-а-ах,
    наші зустрічі, коха-на.
    Твої очі - божий світ
    і два неба ясно-сині.
    Тож відправимось в політ -
    в нас одне життя віднині.
    ***

    Всі тривоги пристороги -
    краплі б`ють,
    але пісня лине
    і стихає злива.
    Є у мене ти, кохана -
    в добру путь,
    вирушаймо разом -
    радісні й щасливі.

    Красна-весно, ти чудесна
    на крилі
    принеси тепло нам
    в промені надії.
    Хай мерщій летять-курличуть
    журавлі
    і курли небесним
    щастя нам насіють.

    Приспів:
    ***

    29 Лютого 2008

    ========================================
    Ай-не-не-не
    -----------
    (пісня)

    Ай-не-не-не,
    котить пісню краями дорога,
    за кибиткою курява йде,
    а циганська земля десь у Бога -
    тільки він добре відає де...

    Ай не гріш, не гніздечко нагріте
    не замінять цигану коня,
    лиш на волі п`янкий віє вітер
    і так пристрасно струни бринять:

    Приспів
    ***
    А у циган душа, як пісня,
    а у циган любов - вогонь,
    кохай мене - безтямно, грішно,
    гори-гори - не охолонь.
    Ай не-не-не - не треба знати
    куди дорога приведе
    кохай мене в цю ніч крилату
    аж доки сонце не зійде.
    Гоп-гоп-опа!
    Ай-не-не-не, ой нене нене,
    ай-не-не-не - вогонь палає,
    ай-не-не-не, ой нене нене,
    ай-не-не-не - тебе кохаю.
    Гоп-гоп-опа!
    ***

    Ай-не-не-не,
    що чекає нас завтра, цигане,
    у ворожки усе розпитай.
    Чи колись та година настане,
    як від пісні залишиться край?

    А від краю до краю лиш туга,
    а від болю до світла - струна.
    То не вітер - то Бог пісню слуха,
    ай навіщо ця пісня сумна:
    Співаймо ромале...

    Приспів
    ***

    29 Лютого 2008

    ========================================
    Angle s eyes
    ------------
    (song)

    So many times, I thought, I found you, my love.
    So many times I opened heart to hope and strangers.
    So many times it was no place to stay or go
    And miseries, as rain, were dropped by luck and danger.

    And no one knows how story goes and fairy flies.
    And no one knows who will be next in flames of glory,
    But where hopes and where wells of angel’s eyes
    I see my love and goodness’ never-ending story:

    Refrain:

    From far away - from paradise
    Where the wind of souls is calming
    The life is caught by angel’s eyes -
    This is the time when love is coming.

    While being blessed by destiny
    Your lonely heart will find its beating.
    Composing nights, as symphonies,
    In broken swears’ forsaken city.

    There will be times, when butterfly on flame will fly.
    There will be times, when hope is gone as well as sorry.
    There will be times for scrutiny and loud outcry,
    For honesty, for harvesting of fruits of worries.

    So stay with me through laughs and cries, o angle’s eyes,
    I will accept, as bless, the rain and sing with heaven.
    The spring is coming, flowers bloom in paradise
    And I am counting our heavens up to seven.

    Refrain:

    March 7 2008

    ========================================
    Moment of Truth
    ---------------
    (Song)

    I am matching the tunes of songs
    to the sparkles in baby’s eyes,
    lips are painting with lovers’ tongue
    riddled poems on cloudy skies.

    Share with Truth your entire world,
    talk to It, as all angels do,
    take a moment in breath-on-hold
    and allow heart to sing and groove.

    ( Refrain )

    Rainy day -
    over sudden drops are falling.
    Love and pain -
    Fortune flips a golden coin.
    And I am free to fly,
    but heavens start to cry.
    It’s really cold -
    on scold
    the whisper drew,
    - Goodbye.

    No one worries, but you and I –
    whether wisdom will once prevail,
    whether fairies will live or die
    and the honesty - never fail.

    No one knows, but the wind and God -
    where love's planning to stop, where goes…
    Lady Death's counting crows and odds
    and the face of the Truth run shows.

    ( Refrain )

    17 April 2008

    ========================================
    Доля-ниточка
    ------------
    (Пісня)

    Ти тягнися, та не рвися, доле-ниточко.
    Серце - кліточка,
    а в ній та,
    що тріпоче, заливає співом літечко
    хтиве літечко
    на устах.

    По дорозі подорожником стелитимусь
    Очі - привиди,
    обрій зблід.
    А чекання безустанно полинитиме,
    болем виведе
    в ясен світ.

    Приспів:

    А в душі - мов рана, дно
    переблизнене,
    переоране,
    пересіяне.
    І заповнюється сном
    гріх замулений,
    незамолений,
    перемелений.
    І ні вітру від розмов,
    бо ні слова про любов.
    Тільки музика німа,
    бо все те, чого нема
    таки було...

    Чи зостану та розтану в небі птахою?
    Крила змахами
    ріжуть край.
    Послужу я Божій Волі вістрям й плахою,
    пекла жахами,
    пальцем в рай.

    Не губи мене, бо я прийду провиною,
    слово - бритвою
    перейде.
    А засіяна любов зросте причинною
    і молитвою
    розцвіте.

    Приспів:

    18 Квітня 2008

    ========================================
    Люблю тебе за очi
    -----------------
    (Пісня)

    Люблю тебе за очі, наче сон,
    бо засинаю в них.
    Твій усміх - колискова.
    Притулок для руки - вогонь зі скронь -
    я забуваю, як
    складати з думки слово.

    Нехай в чеканні - часу в`ється нить,
    співучий день летить
    на крилах солов`їних.
    Мені для щастя лиш потрібна мить,
    коли вуста твої
    зливаються з моїми.

    Коли немає, як спинити біг
    твоїх гарячих "так"
    та у волоссі пальців,
    а пелюстки-цілунки з рук до ніг
    розносяться теплом
    у розпашілім танці.

    Коли тебе на подих пізнаю
    і запаху твого
    наосліп набираю.
    Коли за очі й усмішку твою
    назву цю щастя мить
    ошаленілим раєм.

    19 Червня 2008

    ========================================

    Соломiя
    -------
    (пісня)

    Глибина очей сягає небеса,
    дві стріли вразливі - брів її стремління,
    із промінння сонця сплетена коса,
    а вуста палають в пломенях весінніх.
    Неземне моє
    та Боже сотворіння.

    Приспів:

    Соломіє, мія-мія -
    мріє моя,
    серце мліє,
    погляд сію
    за тобою я.
    Соло тліє - пісню гріє,
    світить зоря.
    Зірка - доля,
    Божа воля,
    Ти в цю мить - моя.

    Поцілунком за усмішку заплачу
    та у морі квітів викупаю радість,
    хмаровиння недовіри та плачу
    розжену над білим від цвітіння садом.
    Неземна моя,
    богине сонця - Ладо.

    Приспів:

    Я складу тебе із тисячі пісень
    і до ніг твоїх тулитимуться ноти.
    Я на крилах ночі намалюю день,
    а із рамки щастя гляне наше фото.
    Неземна моя,
    я повторю усоте.

    Приспів:

    25 Червня 2008

    ========================================

    Повертаюсь восени
    -----------------
    (Пісня)

    Ображене небо - і лєється журба,
    образи спливають у образі сірім.
    У вуличних корках розтане юрба,
    а ноти розлуки - в осіннім ефірі.

    Тебе охрестив я сьогодні - Жива,
    любове - натхнення, розгублене в листі.
    Як усмішку долі на вітер кидав,
    нанизував крила в лелечім намисті.

    А літо минулось у солоді уст,
    у танці шаленому - місячнім сальса.
    До-нитки-дощем я ще раз повернусь
    тебе відтворятиму дотиком в пальцях.

    А як нагадаю - покличе весна,
    теплом навороженим вижене холод.
    Зі сиплого листя жовтнева казна,
    з намиста лелечого - замкнене коло.

    7 Жовтня 2008

    ========================================

    Стежкою до Крутів
    -----------------

    Поле родить так полинно,
    Нами поле вкрите.
    Полягли ми – полягали
    У зелених свитах.

    Нашу кров дощам не змити –
    Маків море грає,
    Ген, хвилюється, стікає...
    Аж серденько крає.

    Хай те серце з Берестечка
    Стежкою до Крутів
    Нас усіх збере у пісні –
    Триста незабутих.

    Триста душ вагою волі,
    Наче теплий вітер,
    Коливають маків поле –
    Пурпурові квіти.

    Білий Світе! Крові Цвіте!
    Розвеснись, як можеш!
    Відросися... Відмовчися
    Про людське та боже...

    Час, напевно, добрий лікар...
    Та гірчить полями.
    Стережемо подих вітру
    Ми із полинами.

    29 Травня 2009


    Коментарі (27)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Най го Копко копне. :-)
    База,
    Клюб Недобитих Летунів. Тчк.
    Докладна на накладну (наклав добре)!
    Пане Ґенарале, Копко
    (той шо на бригадира Курдупляка з Бройлівки похож, тіко в того воден вус сіпає, коли кубіта путня путню несе -
    а у Вас водразу обидва накручені на 12ту годину по обіді).
    Наша миролюбива ВЧ, разом із т.д. та т.п., успешно провела демонстрацію сили у місцевім шинко-барі з обтягчаючими макітри і жолудки обстаятєльствами. Усе було спочатку так файно приурочено до празднуванія до Днє Голодних Мас ( Голі Ду-и всі до купи = пролєтарі і косарі всіх кому вже лєнь, або Ленін на вухо стрикоче Крупській водним кроком до переду і двома з реверансіком до заду).
    Кароче папан, інструкції по проведєнію не достали, бо у Вашого св`язного кулко сі спустило якраз коло хати Євдохи Кривозуб і той у неї напив сі столярного клєю і прилип ним до грудей Євдохи, а вона мала іти здавати молоко, то нічого не вийшло, тіко ввійшло.
    Але то ше ніц. Зобрали ми всіх, хто ше єко-тако тримавсі по свєтах і стрілєв вочима у бік побудови свєтлого майбутнього, у Магазині Лікеро-Горілчаних Виробів -"У Баби Рузі - дай рузі/бузі" і розпочализьмо просвітлять орлів і орелок, воронів і воронок, верблюдів і вербля.ей, мухок і муху.в докладом про те - як було би файно, коли пролетарі і косарі всіх країн вставали, як мій Сірко - "гнані і голодні". Від докладу у людисок почавсі сушняк і головний куркуль дід Онуфрій Жебизнав побіг розкуркулювати себе на дві каністри бурачанки. Я якось полічив усмішки наших ветеранов, получилось: 1 кг жаліза, 100г золота, чашка порцеляни, три середньо-статистичні зуби і 47 самозаводних щелеп.
    Замість паради устроїли хоровод. Оркестра грав "Хустинку" - зашмальцьовані механіки лобузали губоскатами безстидних доєрок, а пільоти, шо не раз, смикали себе за парашютні шлєки і пританцьовуючи у такт та збиваючи з підкидами до гори, коров`яки. Потім падали на пишні груди радісток, прицьомкуючи усе, як учив великий Морзе.
    Зо стайни, же коло клюбу, вибігали Мариська Конопелька в одних райтузах, а за нею в приприжку Петро Пом`ятий - в одних галіфе і пільотці, а за ними з кувалдов гнавсі Мариськин тато від першого браку і мама від другого зі серпом - всі дружно і весело пихтіли і вдавали паровоз, шо дає задній хід.
    Ну потім з`явилась бурачанка і народу стало легше... Музика пішла невпопад: той, шо на бубні грав - почав валити по писку трамбоністу, а той дувсі, як жаба і бринькав губами по цимбалах. Тотім все пішло в дію і почалось "Льодове побоїще " (тіко без льоду). Варги складалисі, як баяни. Хфедір Цьомко рахував вибитими зубами кіко струн залишилось на бандурі. З балалайки зробили ноцника, бо пиво страшні просилосі на полив. Пам`єтаєте той, як єго - фільм про Брусліка, де він махав ратицями - так ніфіга ту такого не було, бо всі собі уподобали стиль п`єного і кожен раз, коли нога йшла в рукопашну - то центр прітяженія перемагав.
    Після цього я втратив орієнтир і забравсі під трибуну на заслужений відпочинок, так же наблюденіє було уривками, але пристойним.
    Пане Ґенерале Копко, мені сі сторінка скінчила на туалєтній бумазі, а до Бази 3 км - як доберусі - то допишу...
    Дайте я Вас поцьомкаю, пане Ґенерале на востаток,
    Вас подчіньонний Зеньо Збиток!
    (... твою мать, Сірко - я ти підітрусі дуп-в по моїм рапорті, кур-а!)


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. З Рубрики Емігрантські
    ***
    Шануймо час
    -----------
    Так солодко собі секунда спить,
    Вказівкою не рушить циферблату...
    Не поспішай її завчас будить,
    А розбудивши, з Богом поховати.

    На цвинтарі, де в миті грузне хрест,
    Де охоронцем пам`ять зачапіла -
    Тут спочива: Голгофа й Еверест,
    І береги Небесного Світила.

    Тут ще не втерті сльози матерів,
    І не ціловані уста коханих...
    Дощем не плаче за Тобою Львів,
    Очима сірих стін веде до брами.

    Чадіє стримністю його лице,
    У китиці вдяга живі ще квіти.
    Ще мить! Ще мить? Ще мить...щемить і все.
    І правда тут... нема де правди діти.

    19 Липня 2006

    ***
    Світ Новий - немовля.
    ---------------------
    Прокричалися променем півні,
    В ланцюгах перебрамлював дзяв.
    Бракувало копійки до гривні,
    Щоби час зупинився... і став.

    Продзеленькала кроком кишеня,
    Колисала валіза свій скрип.
    Як перон затиснувся у жменю,
    Так вагонне вікно стерло глип.

    Серця щем - поміж шпалами вимір,
    Світ Новий - оповитий малюк.
    У холоднім купе простір вимер,
    Мамин погляд стеріг перестук.

    А Душа... залишилась, де півні.
    І чекала на клич журавля...
    Так бракує копійки до гривні,
    Як безвинним було немовля.

    29 Грудня 2006


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. З Рубрики Їй і Вона
    Думки закохані у вітер

    Думкú Твої закохані у вітер,
    Вони не припадуть краплинами на стук.
    Ти та, яка живе в лататтях літер,
    В розрúвах пелюстóк зі сну, у склáдках рук.

    Ти та, котра занóситься, мов скалка -
    Прошúвшись до кістóк, викрúкуєш "Всміхнúсь!"
    ЗатЯжка... кóрчишся у недопáлку,
    Затрúмка... і не дим... а рýки потяглúсь.

    Дивитися - не бачити, забути:
    Від лаконічності - до зламу почуття.
    Охрещую ім`ям свій подих - `Бути`...
    Легені. Збúлися недоліки життя.

    14 Листопада 2006

    ***
    Лиш емоції
    ----------
    Пришито
    Небо до Душі,
    а голки -
    сточені вірші...
    І я
    уже не пам`ятаю,
    чи в Браму стукалось
    до Раю.
    Та відчинив
    Хтось -
    світло вплав.
    I я осліп,
    і ніч застав.
    Шукав
    навпомацки
    плече.
    І щось
    пече:
    від крил удару
    загорітись,
    промокнути,
    схолонути,
    розбитись,
    роздрібнитись
    у міріадах зір,
    не дихати,
    не знати мір,
    упавши,
    тишею покритись,
    за Тебе
    пошепки змолитись.
    Тебе не бачити
    і оживати,
    долоні розтуляти,
    відпускати -
    лети,
    лети мо`,
    летимо...

    29 Квітня 2007


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. З Рубрики Інше
    ***
    Хвиля хвилі
    -----------
    Я стою серед вітрів
    І гойдаю морем хвилі.
    День на хвилю постарів,
    Хвилю не хвилюють милі.

    Милі хвилі хвилі зріз,
    А хвилинам ідіоми -
    Як зарублені на ніс,
    Крають берег аксіоми.

    14 Липня 2006

    ***
    Люблю
    -----
    Згубилось тіло у любові -
    А значить нічого ховати...
    Вона живе у кожнім слові
    Її руками не втримати.

    Вона в Тобі, Вона без Тебе,
    Вона з хреста і Божа Мати.
    І я люблю, вдихнувши неба,
    Твоїх очей сліпкі дукати.

    І я люблю за душу думку,
    І за образу уст сирітки.
    Нехай заповне поцілунком-
    Ти знаєш що і знаєш звідки...

    Комусь від Неї стане тепло,
    А хтось згорить у Ній заживо...
    І заплативши болем пекла,
    Опустить хрест у гріх цнотливо.

    16 Липня 2006

    Поміж Краплин

    На слух привітний стукіт у вікно...
    Це знову час з`їзджає шклом розбито.
    І в котрий раз одне і теж кіно -
    Душа у неповторність перелита.

    Поміж краплинами врятуй мене -
    Там у надію вирядився спокій,
    Там ще живе все те, що промине,
    Там ще не чути відчайдушних кроків.

    Нехай живу поміж дощу краплин...
    Між них розтанути - журбою стати,
    Та не ховатися в комку хвилин,
    Коли, розбивши супокій, з`їзджати.

    10 Березня 2006

    Рука малює пестощами тіло

    Рука малює пестощами тіло
    і дихання зісунулось у стогін.
    Від мандрів цих нестримно-очманілих
    злипає очі враз і кожен огин.

    Немов росою, надми вкриті потом,
    і кожен рух уже торкає неба...
    Нам байдуже, що з нами буде потім -
    гойдаєм світ і мріємо... про себе.

    23 Липня 2006

    Лазірко зиркає

    "...у дурному вірші Лазірко"
    Сергій Корнієнко

    Лазірко зиркає словами з-під пера,
    та бульбашки, що гусячі, по шкірі
    роздмухує,
    (луну витрухує)
    ось так -
    "oh, yeah... oh, yeah... oh, yeah...",
    жартує, та не лицемірить.
    Підошва неба стерлася з дощу і Ра
    спагетно перелазить через діри,
    а вуха слухають,
    як серце бухкає
    таки
    моє... моє...моє...
    на бульбашки - бракує шкіри.
    Хай вірш зелений та дурний, не вірш - а гра,
    бракує глибини, душі та виру,
    назвіть - порнухою,
    слівцем під мухою
    ще б пак -
    так є... так є... так є...
    аби всещиро.
    Кишить думками - де є дуст? Пора
    іти горі до Магомета. Віриш?
    Коли столи ще є,
    коли є з ким (хто п`є)
    а - є,
    направду -
    є... є... є...
    Я накриваю з миром,
    ви ж наливайте - в міру.
    Образа - пшик,
    до неї - звик,
    а неба чорний черевик
    старанно досвінговує
    останнього проміння крик.
    Віршу - гаплик!
    Всесвітньо - гик :)

    7 Січня 2009

    Ні-чи-я

    Невпинний колообіг
    у пізнанні власнім,
    себе до неба роззявляє
    зозуляче
    "я".
    Роздмухалась любов
    у попелястім щасті
    і вирвалась душа,
    мов пір`я.
    В леті яснім
    голодне "я" по волі,
    воля з болю -
    ні...чи...я.

    23 Квітня 2008

    Відьмацька ніч

    Ця ніч відьмацька - тож мітла тремтить в міжніжжі,
    забудь про всіх живих, святих - тепер пітьма.
    А крок - по вусі кажана скажено ріже,
    на свіжу кров чекає комарні юрма.

    Сповзає, мов змія, на хутір крадьки темінь.
    Несеться вітер стрімголов бозна-куди,
    заховують у гнізда птахи власний лемент,
    туман шляхи латає ниткою з води.

    Мольфар-мірошник меле світло в жорнах-хмарах,
    мережать лоскоти русалки у ставку
    несе з корчми хмільним слівцем та перегаром,
    сопе ковальський міх, чекаючи на "куй".

    Де око не клади - чатують з лихом змори:
    анциболот, хованець, той що греблі рве,
    лісун, очеретяник, щезник в мухоморах,
    у світлячках пекельник - глянь, тай оживе.

    Біда несе в торбині кодло битих злиднів,
    клекоче трунком, гострить нишком язика,
    очиська перекочує вогнем огидні
    та приколисує недугу на руках.

    Стару церквицю підпирає болем віра,
    а три хрести, мов круки, здзьобують зірки,
    і стрижні в`їлись, мов капкан у лапу звіра -
    ятрять в дошках, Бог проглядає крізь дірки.

    Відьмацька ніч - розпусниця, стара повія.
    За щастя - душу, за любов - кубло з утіх.
    Важкі повіки вгору тягне нечисть Вію -
    це час прийшов прозріти і допити гріх.

    13 Листопада 2007


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. З Рубрики Іншою Мовою
    ***
    New York vision
    ---------------
    “Freeze, Don’t move!” - dress to kill on City,
    City that never sleeps.
    Buildings dive into eyes… and pity’s
    getting’em out of… Slips

    precious mind to unhook the abyss -
    straight lips and fishy sky.
    River’s veins - pushing blues… and cabbies
    hunt for time… cutting Apple Pie.

    22 Лютого 2007

    ***
    Living...
    ---------
    Living on cutting edge –
    cutting the edge of living…
    Raising your arm to sledge –
    sledging away from giving.

    Swearing to you my pledge…
    Pledging – avoid a swearing.
    Stopping to fight in rage –
    Raging my fight for carrying…

    Bearing the truth is hard,
    harder - to bear the bearing.
    Guarding True Love from heart –
    truly, protecting belly.

    Nothing’s compares to You,
    if You compared to Nothing…
    Living’s a point of view –
    viewing of point passing.

    20 Лютого 2007


    ***
    We are low on supplies...
    -------------------------
    We are low on supplies for Blood –
    someone’s veins are too hard for sharing.
    S.O.S. greetings being shot
    to the head, and prepared for bearing…

    We are low on supplies for Heart.
    This is not operation – “Open!”
    I am begging you - be a part
    of repairing for those with broken...

    We are low on supplies for Love.
    For Christ Sake, Open Gates! Soul’s leaving…
    And I let you to let it go
    to someone who’s bereft of living...


    19 Січня 2007

    ***
    Puppet
    ------
    My hands are pulled up
    and posture is standing.
    Don’t know: how to stop,
    the start, and the ending.

    Attached to my strings
    and strings... are to heaven -
    invisible links
    from “Always” to “Never”.

    I’m hanging around,
    but some lines are missing.
    Those things: touching ground,
    no blessing or bliss in.

    No strings to the lips,
    that I used for kissing;
    and nothing that keeps
    to tell You: “Don’t Listen!”.

    Like rain losing drops,
    Love cuts its connection…
    and sound of chops
    is more than perfection.

    I’m following “right”,
    but wireless minding
    keeps pushing aside
    whole process of sliding.

    No matter how hard
    the “pulls” are rejected -
    events stick to chart
    for "lines disconnected".

    No dicing for rolls,
    and breath in to spare…
    Don’t lose our souls,
    O Great Puppeteer!

    17 Січня 2007


    ***
    Companions
    ----------
    They’re watching you over shoulder
    by making me ten years older.
    They’re sitting like drugs on taking,
    by pushing as far, as pure faking.

    They’re holding my hands and others,
    so all look like – sisters and brothers.
    So moody, so itchy and scratchy,
    the worst fit in rows Fibonacci.

    But one day, they’re gonna getcha...

    My little companions - thoughts:
    so stretchy – could wrap whole world,
    so hot… like exotic dancer,
    so silent… as growing cancer.

    11 Січня 2007

    ***
    Crossing out
    ------------
    Cross me out, if I am wrong.
    Crossing is the same as killing.
    Make this line short, as it long
    couldn’t be for petals peeling.

    Crossing is like crucifying,
    Crossing is like slashing face.
    Watch me out… a man is dying…
    Outlined soul gets cut… then paste.

    Maybe, once the crossing’s over,
    and your mind is clear, as pain -
    nothing’s crossing mind, but power:
    placing checkmark next to ‘vain’.

    10 Січня 2007


    ***
    Hoarding my minds
    -----------------
    Dandelion’s weak and sneezing,
    tossing its’ darts… no aiming.
    Handshakes of summer’s squeezing -
    strong hands ain’t gonna save me.

    Tend to convince perception –
    crawling is good for nothing.
    World – number one exception,
    boarding is short and classy.

    Hard to believe in passion
    Commemorating crashes…
    Streets are as dance of clashing,
    hoarding my minds in dashes.

    5 Січня 2007


    ***
    We’re lonely together
    ---------------------
    We’re lonely together, people!
    Resting peace rests in peace today…
    Our weapon is shout, that ripples,
    Our freedom, that sways away.

    Please don’t tell me – you are in heaven
    No one’s buying your lullaby.
    I’m not counting this week to seven,
    This is my time to say Goodbye.

    I’m not walking to measure distance
    From this glass to the thirsty lips…
    You’re my and the only instance,
    And your soul is so tart, when sips.

    December 12, 2006

    ***
    Улыбка в ответ...
    -----------------
    В ярких красках по осени шел наугад маскарaд -
    тусклым светом молвы он гримировал вести и час...
    Сколько жизни и столько же тлеет дорогой лампад...
    Сколько неба клочков в глубине искупается глаз?

    Не смотри на меня, словно время в песочных часах -
    никому, кроме Бога, под силу поставить вверх дно...
    Я люблю эту землю за то, что она все в бегах,
    я упал, чтоб обнять ее душу... но ей все равно.

    Не понять, не принять и не стать от греха беглецом -
    словно гроб, опускается медленно Новый Завет.
    Что случилось с его искаженным от боли лицом? -
    Это мир улыбнулся Тебе... Улыбайся в ответ!

    1 Безерня 2007

    ***
    Bag with beggar
    ---------------
    What’s bugging you here? A big bag with beggar…
    Begin then some begging for bigger own soul.
    It’s a matter of time, so shut up while dragging -
    Performing hammed stabbing through each second’s wall…

    From second-to-second – some spares, some conclusions.
    From second to no one – leftovers of flesh…
    Not bigger than bag is your final seclusion,
    Much lighter than wing is your value in cash.

    19 Березня 2007

    ***
    Мы засыпали...
    --------------
    Мы засыпали -
    чтоб уйти с былью,
    чтоб переспать
    с головной болью.
    И разлетались,
    чтобы стать пылью,
    эта пыль отложилась
    солью.
    Не распинайте же,
    Христа Ради!
    Разве вам тут
    некого больше?..
    Мы так хотели
    идти
    сзади -
    нам так хочется
    жить
    дольше.
    Не подставляй...
    каблук свой продвинув,
    а предложи
    плечо и руку.
    Вместо ножа,
    что пройдет
    сквозь спину,
    определи глубь
    серца по стуку.
    Время уходит,
    уходят люди.
    Во что успеешь
    превратится?
    Не суета,
    а смерть нас
    разбудит...
    кроме неё
    Любовь и Птицы.

    13 Квітня 2007

    ***
    These are your hands...
    ------------------------
    These are your hands, here my lips stay...
    We’re transforming all words into touch.
    You’re - temptation, I’m your death’s play-
    simplified rhymes are prolonging its march.

    Gladness is veiled – distress of silence,
    soon for the gasp we will buy magic spells:
    mascara, lipstick, torn downs of guidance,
    closets of clothes are billions of cells…

    Changes of dress code – sagacity’s missing,
    capitulation, a new paragraph…
    Night's Light - to read bluffs, city - to listen
    pushes of springs against bodies in Love.

    30 Березня 2007

    ***
    Time dismembered the sky...
    ---------------------------
    Time
    dismembered the sky...
    on searches,
    imprinting thoughts by
    fragments of events.
    Your serenity is where
    Church is…
    And hidden in the whisper,
    voice –
    makes sense.

    Rolling Stones are to tear…
    Like powder,
    consternation
    on blanched faces dulls.
    Executioner’s paid…
    And louder
    silence breeds,
    cutting “Love” off…
    vibrant pulse.

    9 Квітня 2007

    ***
    For better
    ----------
    In the crucial moment -
    just open the Heart,
    as some letter,
    after killing all time
    in the Name of the Mightiest God,
    put your prayers from maw
    into Box "Aftertime"
    just for better
    life for man carrying guns
    and for woman who’s bearing her child.

    After burning the Cross
    and dismembering Holiest Body,
    You won’t set to believe –
    Resurrection was only a fib.
    Reason’s simple – "for better"...
    `cause, otherwise,
    thirsty and bloody
    qualms
    will trash every Soul
    without trying to move
    any lip.

    And "for better" tastes flesh,
    while all Butchers’
    are honored
    always,
    "Life or Death" seems to be
    an equation
    with dreadful outcome.
    Never knowing "for good",
    how to pass without rest
    in the Soul’s Maze -
    Constant search is
    for Love
    and discovery Beat Heart
    on palm.

    27 Квітня 2007

    ***
    Living...
    ---------
    Living on cutting edge –
    cutting the edge of living…
    Raising your arm to sledge –
    sledging away from giving.

    Swearing to you my pledge…
    Pledging – avoid a swearing.
    Stopping to fight in rage –
    Raging my fight for carrying…

    Bearing the truth is hard,
    harder - to bear the bearing.
    Guarding True Love from heart –
    truly, protecting belly.

    Nothing’s compares to You,
    if You compared to Nothing…
    Living’s a point of view –
    viewing of point passing.

    20 Лютого 2007

    ***
    Going blind
    -----------
    Light, withered by conciseness chin
    start trembling, touched by spirit’s power.
    Time pulverized such dainty grin,
    and painted smirk and knocked to cower...

    Convulsions of the heart upraised,
    awed by its own determination.
    Sense convoluted minds with taste
    of sight’s demise. Precipitation

    is counting droplets of dismays,
    while taking crushing course with body,
    pure truth still punching into face
    till countenance becomes a wady.

    Dull pain, while swapping blush with pale,
    is ready to commit in silence treason.
    A letter seen transcribed in Braille,
    as wadies... reaching rainy season.

    16 Травня 2007

    ***
    Velocity of longing
    -------------------
    Light hesitates, so darkness is tiptoeing.
    Sun’s silky wave is slowly crossing face.
    The gesture of the hand, as sign for loving…
    But somehow its desire’s missing grace.

    So soft and touchy fingers play with hair,
    Forgiveness on its tips and warmth are calm.
    Right now, two lips are lighter then the air,
    This moment keeps its promises on palm.

    Inhaling prophesy’s fulfilled with longing,
    With pumping blood, like jumping from a plane.
    From whispers, feelings getting wet and tongue in…
    All minds are helpless under kisses’ reign.

    Whole flesh is tense and density is rising,
    “O God” is here to remind thee name.
    Four eyes are blinded by derived devising,
    Each pat is stronger and bit lesser tame.

    Arousing ecstasy makes other senses nodding,
    Appealing peels, hot air’s catching sense.
    While going downward, we rejoin with bodies
    That most seductive and reclusive dance.

    11 Травня 2007

    ***
    Inception
    ---------
    The Future that is now the Past, called Wind,
    Blew under wings of Darkness, pass was blundered.
    Creator caught with eye the butterfly and pinned –
    The body piercing with delighted thunder.

    Evolving Soul from dust to other dust…
    For billions years time was spongy-growing,
    Till Master got it, that he really must
    To squeeze the sponge on dust and mix with Love in...

    And clay was made, the stickiness just right,
    And hands with heart and eyes without precision.
    Imagination process, burning, Light…
    With copy rights, the World was glued to Vision.

    Suppressed by swarms of years, smash by smash,
    The Masterpiece was still sustained unfinished.
    O God, he pulled and dropped on clay eyelash
    And sense was made, and all concerns diminished:

    First Angel’s wings, first touchups lips and soul
    With eyes as deep as Masters` own perfection.
    “My darling dolly, Lucifer!” he called…
    “You are my son… and World’s Humane Inception!”

    10 Травня 2007

    ***
    Loosing Compassion
    ------------------
    World of Compassion –
    glimpse to Relieves,
    gliding trough Passion,
    beyond Believes.

    Concurring Future
    with knowing Past –
    same number butchers,
    never the less.

    Hungry for Power,
    thirsty for Blood:
    next to discover -
    another plot,

    escorting lousily-
    peace guarding time,
    nonstop for puzzling,
    upraising crime.

    Kingdom of Kindness –
    chaotic fibs…
    How much left rightness
    in reading Lips?

    2 Червня 2007

    ***
    Life for Love
    -------------
    Mind plays a Game of Sanity -
    Spirit is light and clear.
    Money can’t buy Serenity -
    be to yourself sincere.

    Time is for `Set Priorities`,
    Soul’s to make you Free.
    Challenging God’s Authorities -
    cutting an Apple Tree.

    Vanishing in Profanity,
    ready to let you go…
    Winning the Game of Sanity –
    loosing Life’s Twine for Love.

    31 Травня 2007

    ***
    Last Lullaby
    ------------
    Oh why? Oh why?
    You're holding the distance,
    restraining persistence
    for My Way to Sky.

    Don’t lie, don’t lie
    that time is for better…
    It’s really no matter –
    to fly or to die!

    Goodbye, goodbye…
    I’m free from Tomorrow,
    at candles of Sorrow
    flies Pain’s butterfly.

    Don’t cry, don’t cry –
    the Happiness’s near,
    ‘cause Angels are here…
    But don’t ask me “Why?”

    Oh why? Oh why?
    The promise is broken,
    the Live lays outspoken –
    your Last Lullaby.

    ***
    Остання Колискова
    -----------------
    (переклад з англійської)

    Чому? Чому?
    Здалека тримаєш,
    бажання стискаєш -
    Шлях в Небо Йому.

    Без гри, без гри
    що час все розгоне...
    Не так вже й вагомо:
    - Лети чи помри!

    Бувай, бувай...
    Відзавтра лиш воля,
    Метелику болю…
    Свіч розпач - згорай.

    А лез не знай -
    бо Щастя вже близько,
    та Ангели низько...
    "Чому?" - не питай.

    Чому? Чому?
    Ламається слово -
    Життя Колискову
    Співаю тому.

    29 Травня 2007

    ***
    From hold to welcome
    ---------------------
    I’m your truly Master!
    Please unfold your minds.
    Heart is shrinking faster,
    Soul with body binds.

    Rays are my reflection,
    suns - at mirror glance,
    under full protection
    worlds’ the only chance.

    Wind of space is blowing,
    plows through disarrays,
    black holes set for sewing,
    super novas gaze.

    Dumping clumsy mystics,
    let them plunge to hell.
    Life goes on ballistic
    till it rings its bell.

    Use my hands as lever,
    I will do the math…
    One side holds “Forever”,
    other welcomes “Death”.

    19 Травня 2007

    ***
    Too close…
    ----------
    You’re too close:
    staying on striking distance,
    looking for less resistance,
    sharpening concisely claws.

    Ready to loose:
    one feet to Gates of Eden,
    two open mouths to feed them,
    three ways to die, four… to choose.

    Last breath buying:
    too crazy… to try to take,
    too human… to make it faked,
    too worthy… to die for trying.

    Getting over:
    checking for reincarnation,
    fighting oblivion’s nation,
    trashing the heart of lover.

    Burning the Cross:
    banning all strikes - no distance,
    begging for non-resistance,
    declawing all wordy laws.

    15 Травня 2007

    ***
    Tunnel
    ------
    These verses are Soldiers of Holy Trinity
    And War is a Game with Choice.
    Thoughts start its swarming, and spreading Infinity
    With moods’ fluctuating voice.

    The battle gains Glory, and counts Mortality
    On field, that is tunnel wide.
    As tall, as Worlds’ Wisdom - Humane Vitality,
    And Sky, given Free for glides.

    The point of narrowing - walls pulling the tunnel,
    Like Gates of some Ancient Church.
    Flows blood of the Future through Cardiac Funnel,
    Prepare your Sins for torch.

    I’m glad you are near – in squeezing the trigger,
    To set up Apocalypse.
    Heart (pumping True Love) ticks with time, growing bigger,
    And whispering prayers with lips.

    These verses are warriors of Angelic Army,
    Reflection of Sun’s on mails.
    The end of the burrow - the time lag of Karma
    for You and for What Prevails…

    8 Травня 2007

    ***
    Your Sorry
    ----------
    Hello, my beloved Soul!
    I am your devoted Sorry
    as always too late to call,
    and never too soon to worry.

    I'm catching the grace of flames,
    whose Faith is as strong as Word is...
    While dying at arms of Blames,
    still weighing Belief in stories.

    Still marching with Heart Beat Band,
    forecasting by clouds Devotion,
    I am to begin... and end,
    "Forgive me" - is my promotion.

    And when it is time for pass…
    And breath’s hardly taken – pleasure.
    When ashes to ashes... Guess -
    I am your... the best Confession.

    1 May 2007
    1 Травня 2007

    ***
    Гроза за окном
    --------------
    По окну скребёт гроза,
    словно кошка когти точит.
    То ли ей не жалко ночи,
    толь грозится вскрыть глаза.

    Взгляд приклеен к потолку,
    а глазок прижался к двери.
    Сколько ж надо в Счастье верить?
    Сколько ж нужно коньяку?!

    Ветер пылок и колюч,
    на бумаге много точек...
    Я стараюсь между строчек
    к Сердцу подобрать свой Ключ.

    Всё скучаю по Тебе,
    словно в миг сместились годы.
    Толь таков мир от природы,
    что не верится Судьбе.

    Потерялся мыслям счёт -
    знаю, что платил дыханьем...
    Тихо пряча в подсознанье,
    журавлиный перелёт.

    Смысл истёк остатком сил.
    И не знаю, что осталось -
    пережить всего лишь малость:
    Сердца бой, да трепет жил.

    Перешёл за годность срок -
    словно рамки из картины.
    Сняты крылья. Паутиной
    спал Небесный Ободок.

    Проскользают с темнотой,
    как Слезинки Счастья, капли.
    Одноного, словно цапля -
    сад склоняется листвой.

    Пальцы врозь - как на иглу,
    ночь пронзают через утро.
    Две странички "Камасутры"
    по озябшему стеклу.

    15 Квітня 2007

    ***
    Endless touches’ ocean
    ----------------------
    Convince me with a kiss – I’m really yours for good.
    Behold my eyes and catch the heart’s bird in a motion.
    Lays nothing amid us, with wine’s provoking mood
    indulge your body into endless touches’ ocean.

    Then we’ll become two fishes, our fins and tails
    shall spatter waves of utter sacrifice on fusions,
    entire skin will slowly start to bloom with scales,
    reflecting our minds to infinite conclusions.

    We’ll smuggle stifling air through developed gills,
    blind image under bubbling yearnings’ supervision.
    I truly crave to taste it – how it’s fishy feels
    to split a tail with delicate, like trust, incision.

    From calm to turbulent, completely lost in time,
    the desiccative ocean will surrender splashes.
    Will heavens come repeatedly, as… cents in dime?
    God knows…
    but even dream can bliss me out,
    my precious.

    17 Травня 2007

    ***
    Greedy morning
    --------------
    Airstreams’ clout breeds on catching stiffed breathing,
    Life goes by a chance and the chance is unspoken.
    Shadows kowtow stripping stellar light’s sheathing,
    horizon’s concealed, but its seal - slightly broken.

    Taste of the morning lost tartness for briskness,
    still pleasantly zestful and classic in coffee.
    Moments check smudges of dimness for weakness,
    like two little eyes caught with sneaking on toffee.

    Clouds’ lingerie’s laid to whitish its colors.
    Sun spreads rays till eye finds dispersals erotic.
    Minds are submerged in awakening. Dollar’s
    soaked badly in greed spiking new semiotics…

    18 Червня 2007


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. З Рубрики З Обличчя
    ***
    Проталини пам`яті.
    ------------------
    Ну от і все. Час оступився і заліг сліпцем
    На дно розбитої від втрат божниці тіла.
    В безпам`яття за обрисом кидається лице -
    Твоє лице, що всі роки ці болем тліло.

    Воно кривилося нераз в мені вчорашнім днем;
    Уздрівши спогад, на дві скроні серце рвало.
    І вполонившись в оберемок білих хризантем,
    Із них похапливо свою ж усмішку крало.

    Зажура барикадиться сутулістю плечей,
    І мостяться знечулістю шляхи бажання.
    І хміль недоспаних, розбитих по кутках ночей,
    Проходить поступово... гублячись в зітханні.

    26 Серпня 2006

    ***
    Хлібороб
    --------
    Прошиті полем руки хлібороба-
    Пісний і чорний в хлібороба хліб...
    Він п`є любов землі з джерел утроби,
    Склада роки з мозоль у втоми сніп.

    Лице вдягає трудодень у старість-
    Ще півні не співають сонцю гімн.
    Коли ховається до губ опалість,
    Цигарка губиться і губить дим.

    Йому приносить ранок серп й серпанок,
    І очі похмиляються в межі.
    За нею цвинтару розбитий ганок -
    Лягає час на плужні рубежі.

    26 Липня 2006

    ***
    Жнива (або "Хлібороб ІІ")
    -------------------------
    Коли руками спіль збира духмяність хліба,
    Очима щедрість розсіває доброту.
    В рівках долонь, мов на протертих сіллю скибах,
    Всихає сонце - переводить змога дух.

    Мов піраміди, зводяться снопи - і зерня
    Лопатою впліта кагати у сувій.
    Проходять босоніж по кострубатім терні
    Настромленість очей, гримує піт стрижій.

    Серпом погладжує на виступах сутулість.
    Несе у збані прохолода зір криниць,
    В котрих б`є спокій - луняться роки зозулі,
    І небо роздягає погляд горілиць.

    1 Серпня 2006

    ***
    М`ясорізка
    ----------
    Убий мене - я буду свіжо усміхатись
    Наліпленням пояснень, розфасувавшись в трунах.
    Команду струм подасть, щоб тілу роздягатись...
    І тіло роздягнеться згачковане, здригструнне.

    Тупіє зрізом ніж, розчавленням - сокира,
    Випльовуєм нутро. Навпіл, начверть - це туша.
    Усмішка різника присіла, легкодушна
    І ділить криця теплі, облиті кров`ю душі.

    Пролилися багрянь і сенс - його двоякість -
    (Хіба комусь гуманності захочеться до того)
    На все у світі ліпиться ціна та якість.
    Заради Бога - На! Живи... убий мене... смачного.

    21 Серпня 2006

    ***
    Моя Любов
    ---------
    Моя любов - це блискавка і грім,
    Це річка з гір, пустеля повна спраги.
    Це сонця дотик, вітру дикий стрім
    І певний крок відважної ватаги.

    Моя любов - це одичілий кінь,
    Відлуння заблукале у безодні,
    Це постаті Твоїй одвічна тінь,
    І дзвін церков на Свята Великодні.

    Моя любов - це папороті цвіт,
    Її ніхто не бачить, окрім Тебе.
    Вона не вміє рахувати літ,
    І Бог вже не візьме її до себе.

    Моя любов - це пірвані листи,
    Молитва тиха поміж чар мовчання.
    Моя любов - це знову тільки Ти,
    Моя любов... у час прощання.

    3 Травня 2006

    ***
    Відчуття музики
    ---------------
    Блукає музика по струнах скрипаля -
    Все за лучок хапаючись гачками знаків,
    Витискуючи з пальців душу... і земля
    Продовжує свій лет набрякнувши у тямкість.

    Ножами нот до вух прорізується звук,
    Він крізь копірку нерва відіб`ється в серці.
    І полиск сліз натягує по брижі лук,
    Щоби з очиних стріл влучити в міру терцій.

    Як передати дихання по лікті перетяг,
    І присмаки судоми від тремтіння пальця? -
    Ковток повітря з повним виміром в життя,
    Занесений уроздріб відчуттям... по скалці.

    15 Серпня 2006

    ***
    Сварка
    ------
    Здвигом голова і погляд косить...
    Та підкошує (бо досить) ... ніг відрух.
    Їжаться слова - уста заносять
    вату правди у знечулі мушлі вух.

    Серце неподатливе на стріли...
    забагато рубцювалось - тож стріляй
    викликом своїм, не надто вмілим,
    в`їлим зашморгом на брижах не конай.

    Перерізались, мов жили, дроти -
    не знаходить трубка затяжний живець.
    Місто вилізло, повзе з роботи,
    обривається моментами терпець.

    Все так просто... а здавалось складно.
    Все, що складно - просто склалась перія...
    Так хотілося, щоби помадно
    смакувало ще в мені Твоє не "Я".

    21 жовтня 2006

    ***
    Пияк
    ----
    Місто все залягло - грузне в чарці та гріє.
    -Ну давай, на коня! За поліття... мерщій.
    Ще не спиться таксі та панелі повії,
    І покинутий крам розбирають бомжі.

    У кишені життям дзюркотить шво і пустка:
    Скільки гріш не кидай - а що є що нема.
    Прохрустіла жорства, навантаження луска -
    Гравітації центр заважкий для керма.

    Вже на автопілот замикає свідомість,
    Диво-зілля гойда ліхтарі та підсвіт.
    Губить пісня свій слух, а слова невагомість,
    І плететься язик за ногами услід.

    Чи дійду-не-дійду? - Знають лиш калабані.
    Як трясеться рука - віда чарка і хміль.
    Щоб збагнути себе у тверезому стані,
    Треба прийняти спершу "лікарство на біль".

    Чи сеча-не-сеча? - стид ніяково крапа.
    Звикся ніс-пахідерм... і все тіло, мов німб.
    Пахіємія б`є рефлекторно, як запах.
    Пахітоса на зуб не прикута зовсім.

    Завтра бочкою день до чайної прикотить,
    І наповниться суть, зкаламутиться дно.
    Як печінки не з`їсть ця безвічная похить,
    Буде вабити зір, як на муху лайно.

    28 Жовтня 2006

    ***
    Пальці
    ------
    У трансі пальці... від сумління:
    за скроню вказівного хвалять;
    та на мізинець зрозуміння,
    коли середній погляд вжалить.

    Великий пхається у дулю,
    то розпива з двома молитву...
    Лиш той, що без ім`я знечуло
    тремтить від наготи. Мов бритва

    прошаркується з горлом голос.
    Губам вкладають поцілунок
    із вітру. Пробіга крізь волос
    хвилястий Пікассо малюнок.

    Наставлені на лад творити
    і відривати стіл від тями...
    Нам чіпко так, що хочем жити...
    сковзаючи весь час до ями.

    22 Грудня 2006

    ***
    нАрКоТиК
    --------
    Оп`яніли, гойдаючись вистигли вишні...
    Від прокусу змії оніміла рука,
    на іконі обрамлено висох Всевишній
    і забився в куток... а молитва чека.

    Напічнявіло сонце, готове до втечі...
    Проривалась судина, ховаючи зло,
    наливалися очі, осунулись плечі...
    і здавалось, що гріло все те, що втекло.

    Розляглася дорога до серця і далі
    течія віднесла у запамороч гніт.
    Одягнувши "За Жах!" ордени та медалі,
    Перейшовся устами у пошепках світ.

    Вже шкоробиться він - то спада, то злітає,
    ще пів поділки зваб... і відплив небосхил.
    Небо губить ключі... i судома тримає
    за упадки колін та за кінчики крил.

    Прокидається рань від відспіву швидкої.
    Ще повзе над лицем по цераті замок...
    На холодному пальці чужою рукою
    хтось почіпить недбало цупкий номерок.

    28 Липня 2006

    ***
    Що за вікна душі...
    -------------------
    Що за вікна душі? Ледь причинено...
    Крізь шпарини видніється крик.
    Стигне кава без цукру розчинена,
    І солодить розмову язик.

    Що за втіха кохати до відчаю,
    Роздавати тепло... То ж візьми!
    Не сумуй за погаслою свічкою,
    За опалими в листі крильми.

    Що за примха в очах не губитися,
    Пожинаючи поглядом ниць...
    A в губах охололих змолитися,
    Перелитися світлом зіниць.

    Що за маски на маски нап`ялені?
    Карнавал наш пожвавлює хід.
    Вже не серце... а так - недопалина.
    Вже не видих... а куснями лід.

    27 Березня 2007

    ***
    Душі холодно
    ------------
    День розплющив на викоті очі,
    Заходився в нівеченні тиші...
    Що не розтин - то крок в поторочу,
    Де чатує на неї Всевишній.

    Що не погляд - то крила безтілі,
    Що чекають Тебе в недовірі.
    Що не вістря - думки звироднілі -
    Розсипають краплини по шкірі.

    Що не усміх - то він не для світу-
    Спішна гра в зле нап`ялені маски...
    Наших душ спорожнілі гаміти
    Вічно в пошуках Божої Ласки.

    2 Червня 2006

    ***
    Вуглекопи
    ---------
    Виглекопи з копалень викопують смерть,
    Що чекала на них безліч літ.
    Що з розбитих скрижалей, виблискує твердь-
    Що з натружених рук - мозолі.

    Чорні роби і каски і знову у бій,
    Їх проковтує паща... і згин -
    Для кишені дрібні пересиплюють в ній
    І життям важуть спалах жарин.

    Прокіптявилось сонце і вицвіла ніч-
    Підступає наступна стіна.
    Йде гурма трударів - міліони навстріч...
    Та купається в них не вона.

    Вагонетками дихають чорні хребти
    І злітають з орбіти зіниць.
    Вуглекопи лаштують до пекла ходи,
    Небо глумиться в кожній з іскриць.

    19 Липня 2006

    ***
    Почуття... на постріл
    ---------------------
    Почуття відійшли на постріл,
    Гнала навстіж на засув двері,
    Заблудився (де очі) простір,
    Заходились думки в папері.

    Твоїм диханням дише холод,
    Двом вказівкам на пальцях встрічно.
    Де відтинки малюють коло,
    Осуд надиться пліч-о-плічно.

    Слова брак - необачна злежність
    Капелярів судинок звилин.
    З протилежности в протилежність -
    Цівки пальців готують вилин.

    Зграя сліз, що уже за звичай,
    Надолужує зчіп емоцій.
    В рукави закотився відчай,
    І ніхто ні на чому боці.

    Затеклися в тремтливість губи -
    До відрази згорять по згину.
    За для поступу (чи то згуби)
    Ми готові стрілятись... в спину.

    18 Листопада 2006

    ***
    Безпритульний
    -------------
    Година здається пів-п`ятою,
    Сусід по картонці не спить.
    Флящина на кварту освятою,
    Якось недогріло, зимить.

    "Вчорашнє" на снідання подано
    По запаху гирл смітників.
    Життя, що не куплене, продано
    За лайку і гвалт матюків.

    Люд ходить у день переходами,
    Надвечір залазить до нір.
    Домівку будую між сходами...
    Забракло дверей, що на двір.

    Стара парасоля триспицева
    Уклалась, мов пальці на хрест,
    Лушпиння на тілі проницила
    Жебрóта - незгод маніфест.

    Підмісто моститься під зорями,
    (А зір - скільки зір зачерпне)
    Прокурене смогом, відстояне,
    Облізле на бруд і хмільне.

    Життя з мідяків і попрошення,
    В`юків переношених крам.
    Реклама (до храму запрошення)-
    Чомусь не впускають у храм.

    В хустинці: на вузлик замотане
    Намисто, що з вервички літ;
    Та мами думки заклопотані,
    Що все не вкаладались у слід.

    Добро конденсується в пожитках,
    Виходжує ноги хідник...
    Лежить переправа на прожитках,
    Ховаючи відстань... в смітник.

    16 Січня 2007

    ***
    9.11.
    -----
    Від Нью-Йорку до Тора-Бора
    Гложе пам`ять наріжні камні:
    В небо душі, тіла у порох,
    Нерв згострився і зір незламний.

    Леза крилами - тнуться жили,
    По прошивах стікає криця.
    Відчайдушні збирають Сили
    З шкла-бетону відлиті лиця.

    У береті блакиті вежі
    Промокають у дим і сажу,
    На новинах телемережі
    Застигають картини сказу.

    Бовдур мук і муці дощиться,
    Дикі танці на дикім Сході.
    Все святе у корані ситцем,
    Коли книгу гортає злодій.

    Рятувальники в сивих латах
    Розгрібають урази змови,
    Потираються руки ката
    Від бажання напитись крови.

    Царю їхній (і наш) Небесний,
    (Як згадаєш нас... ненароком)
    Вишли янгола в День Восресний
    (Що з мечем та уздрілим оком).

    Пасмо кривди в підкову гнеться
    Від Нью-Йорку до Тора-Бора...
    І в легені осівши, пнеться
    По живому тілесний порох.

    11 Вересня 2006

    ***
    Ангел, котрий не літає.
    -----------------------
    Прочитую вітер - захоплюють здриги,
    В позгинність підвласність живе зодягає.
    Думки занеслись до Червоної Книги
    В параграфі : "Ангел, котрий не літає".

    Виловлюю сміх на присутність оскоми.
    Шукаючи певність, знаходжу неспокій.
    Вбиваю у груди свої забобони,
    І спалюю міст, де сходилися кроки.

    Заповнюю криком прогалини втоми,
    Наїв мій наїв наддовірою воло.
    Проставивши крапки, зправляю на коми,
    Стираю з рядків свій зпаперений голос.

    Зникає усе, що навчився гоїти.
    Політерно гаснуть абзаци та слово.
    Можливо, як біло - то легше взлетіти...
    Та падаю світлом на щастя підкову.

    13 Грудня 2006


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. З Рубрики У Дотиках
    ***
    Ми такі, що...
    --------------
    Ми такі, що "вогонь з долонь":
    "Не згориш - то бери!"
    У рамена тече полон
    поміж нетрями гри.

    Вже спокуса з гарячих губ
    нахилилась вприлип...
    Переходячи цноти труп,
    наближаючи глип.

    Напихаючи воло втіх,
    тупим горлом язик.
    Заховаємо гріх у сміх,
    розкидаючи крик.

    І коли вже "коли" нема
    Від розлогости тіл,
    За ніщо "все що є" трима
    онебеснений діл.

    Перевесла із рук та ніг,
    двох сердець перебій.
    Без обставини збився збіг...
    Я непрошено Твій...

    28 Листопада 2006

    ***
    Зведення в потиках
    ------------------
    Мої зведення в потиках,
    мов зашиті в слова:
    то навіжені дротики,
    то обтягують цвях.

    Ти згортаєшся звагою,
    Ти вкладаєшся в ніч.
    Губи зваблені спрагою
    по кутки протиріч.

    Час забути - забутися...
    та тремтіти свічкам,
    в наготу одягнутися,
    відріктися від тям.

    Називатись коханими,
    стрим ковтати трункий,
    бути там, де прочанами
    ходять грішно думки.

    Ніч невкладено стелиться,
    губи стискують кров.
    Наче жорнами мелеться,
    потілесно любов.

    12 Листопада 2006

    ***
    Віддаємося собі
    ---------------
    Простирадлові бинти
    І баталії подушки...
    Постиралися фронтú,
    Замість слів - зітхання смужки.

    Розмальовують тіла
    Протилежність у цілунки...
    Їм на ложі сповила
    Спрага зваби постерунки.

    Стель стариця за поріг,
    Щоб відкрити очі неба -
    Світ непройдених доріг
    Від клітин моїх до Тебе.

    Віддаємося собі,
    Віддамо борги вже потім...
    Все, що бачу я в Тобі,
    Заховалося у цноті.

    Вже розведені мости
    І швартує насолода...
    Де стираються фронти -
    Там життя по світу ходить.

    16 Травня 2006

    ***
    Тепло генез
    -----------
    Слова вдихали душу,
    І видих - "Так, люби..."
    Виходили на сушу
    Прикушення губи.

    Збивалися від ритму
    Спружні... та серця стук.
    І час безвладно витнув
    Спині уп`ялість рук.

    Ховалася від тіні
    Запамороч двох тіл,
    Скотившись по коліні
    В розквітлий переділ.

    І все, що було потім,
    А також все, що без...
    Проходило по плоті
    Теплом в безвік генез.

    23 Червня 2006

    ***
    Ранок зліз навколішки
    ---------------------
    Ранок зліз навколішкú,
    Сонце скудлилось волоссям.
    Розкриваються дужкú
    Від рамен - до там, де босо.

    Ниць в осонні ріже шкло -
    Нишком бавиться проміння.
    Пробігаються чолом
    Світла нишпорки за тінню.

    Ватра тіл, як догора -
    Спин закутує у думку.
    Мов лоскотики пера,
    Шкіру зводять поцілунки.

    Діалог з подряпин фраз...
    На доповненнях емоцій
    Крутить профілем анфас
    У сповільненому кроці.

    Очі, зіткані вікном,
    Розійшлися в цятках тями.
    Ніч безсоння, наче сон...
    Закарбована губами.

    16 Грудня 2006

    ***
    Падаю
    -----
    Як важко вирватись... є наслідок. Причина -
    рука вивільнює на стрим ціпку мотузку.
    Тягá землі, що набирає летом чину,
    заповнює перед благим упадком пустку.

    Облізла стеля неба вгойдує світило,
    все ближче цятка, у котрій не розминеться...
    І відібрався дух, як з корабля вітрило,
    і пригорнулась Ти. І п`ять секунд... на "б`ється".

    3 Січня 2006

    ***
    Взялись обійми
    --------------
    Взялись обійми, серце стало від
    перерахунку бою. В шоці,
    оголені, мов електричний дріт,
    тіла зімкнулися, тріпочуть.

    Думки розсипались у копійках -
    під стіл, за ліжко... приховались,
    зійши по дотиках... і не торкав
    вже інший світ. Ненакохались.

    Ключі, мов пальці на акорд здвигнí,
    душа відчинена та пíтно.
    Залився в солодь уст і заватнíв
    Останній промінь... мокро вíк-нам.

    19 Грудня 2006

    ***
    Тепло
    -----
    З долонь:
    в долоні перебралося тепло;
    дійшло до серця;
    запалило зблизом усміх;
    від насолоди вільно дихати...
    втекло;
    десь при дорозі ласк...
    у щасті медом згусло.

    Солóдко:
    доторки небес;
    вуста тремкі;
    нема де впасти навіть яблукові зради;
    в них заплітаються слова;
    з думок вінки
    сплелись,
    пливуть в керунку виру тілопаду.

    При тілопаді видно:
    відбитки розваг;
    як місяць,
    ламінований у скло,
    витає;
    як сонцекрилий,
    випурхлий з долоні,
    птах
    спаливши в леті ніч,
    у пальцях догорає.

    2 Квітня 2007

    ***
    Ніч розпущена...
    ----------------
    Сховай себе у пригорщу тримких обійм,
    нехай жага проснеться в танці зблизу.
    Знайома плівка, не для всіх обачний фільм -
    і спалах тіл тече згори донизу.

    Кордони поцілунку в лабіринтах шпар
    перебирають в засторозі шкіру.
    І ніч розпущена... у пелюстках стожар,
    осілися думки... на дно довiри.

    Низький політ... октав, тривалі віражі.
    Уже не дихання, а випадковість...
    Як свічки мало... розпалитися душі.
    Як тіла досить... загубити совість.

    26 Лютого 2007

    ***
    Тіні перебирають біле
    ---------------------
    Дві тіні на стіні перебирають біле,
    Натомлені свічки ховаються у здриг.
    Усе, що на губах, зволожене й зітліле,
    П`є пагубу подій із келиха інтриг.

    Заплутались слова, їм осушився витік...
    І титрами рука озвучує кіно.
    Як б`ється в морі ласк сп`яніла хвиля миті...
    Так одягу спада лушпиння під вікно.

    8 Березня 2007

    ***
    Це Твої руки...
    ----------------
    Це Твої руки. Де мої губи?...
    Йде переведення в дотики слів.
    Ти моя зваба, я Твоя згуба -
    в римах банальнальних продовжуєм спів.

    Щастя закралось - тиші припадок,
    згодом за дихання купимо спин.
    Впýщена стрілка, туш і помада.
    Наш гардероб - міріади клітин.

    Зміни його: недоліки змісту,
    капітуляція, взятий абзац.
    Ніч прокохалась, будиться місто,
    прýжні витискують з тіла матрац.

    29 Березня 2007


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. З Рубрики - Зима, як Різдво
    Різдво Запорошене
    -----------------
    Пахло соломою... пахло ще стравами,
    гріло прихóдом. І казка:
    шкло переплетивом (білими травами),
    очі прошиті у ласку.

    Стіл вишиванкою, дІдуха внесено.
    Голос Молитви. Вечеря.
    Сум потойбічний, та слід ненанесений...
    Заколядуйте... при двéрях.

    Там, на покуті спокутує... Холодно.
    Миро запечене в глиці.
    Запорошило Різдво... та не солодно:
    гіркне кутя - гаснуть лиця.

    6 Січня 1990

    ***
    Прихід Різдва
    -------------
    Звик до рук молебінь.
    Наче хвилі гребінь,
    подалось Різдво по втіху
    в Край Солом`яної Стріхи.

    Місяцеві ріжки
    перейшлися пішки.
    Крізь розірвану кишеню
    срібла висипалась жменя.

    Пісня лине степом,
    Сніг іде з Вертепом.
    - Не сумуй, моя Ти пані,
    що у пірванім жупані.

    Панна Ніч привстала,
    сани йому дала.
    Б`ють на спів серця-дзвіночки,
    Дим осель впліта віночки.

    А як повернуся,
    На плече схилюся -
    То світитиму Звіздóю,
    першим снігом, колядою.

    28 Грудня 1990

    ***
    Св. Миколай (дитячий)
    ---------------------
    Йшла по селах ніч сріблиста,
    Добрела начас до міста.
    І втомившись, ради сну,
    Розповзлася по вікну.

    Навздогін їй, в кожну хату,
    Де вже чемно сплять малята,
    Зі санок тай на трамвай
    Поспішав Дід Миколай.

    З року в рік мішок за спину,
    Де дарунків на родину,
    Як зима розсипле стружку,
    Він кладе всім під подушку:

    Пів цукерочків торбини,
    Апельсини, мандарини,
    Та ще різної різноти.
    Щось комусь, якійсь щедроти.

    Що ся стало у Маринки?
    Бо на личку дві сльозинки
    Покотилися додолу.
    -Не піду, говорить, в школу!

    Ранком шусть... нема нічого.
    Подаруночка такого,
    Що давно уже чекала.
    Лиш подушка пустувала.

    -Ти не плач, моя Маринко,
    Витри з личенька сльозинку.
    В Дідуся дітей багато.
    Задзвонив з роботи тато.

    -Я його вже повстрічав,
    І мені він передав
    І для Тебе подарунок,
    Та солодкий поцілунок.

    -Так що, люба, не журися,
    Та зі мною не сварися.
    Власне чемній лиш дитині
    Буде подарунок нині.

    Нічко-ніченько сріблиста,
    Він прийшов таки до міста
    Через вічність, через край
    Добрий Дідо Миколай.

    19 Грудня 1991


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. З Рубрики - Для Конкурсу Впізнай Себе... :-)
    ***
    Мить єдина. Її немає.
    Ця жінка, що була колись...
    І біль, шаліючи розливсь,
    Бо втрату подих відчуває.

    Я віддаю Їй вперше і востаннє
    Усе, що завше серцем розумів.
    У пристрасті, бо тій не треба слів,
    Виловлюю з колись слова мовчання.

    Напівзабутній, нерозгаданий в думках.
    Зіп`юсь в устах, покинутих не мною,
    Хай ділить смуток навпіл із жагою
    Твій погляд, згублений в моїх очах.

    30 Листопада 2006

    ***
    За вітром подих, у серце трунок -
    Торкнути ніжність і стати листом...
    Хай припадає мій поцілунок
    До ніг Твоїх... Та аркуш чистий.

    Та аркуш легкий, неначе Мрія...
    Він таємниця, він слово честі.
    Перо послушне в словах "Н-А-Д-І-Я",
    П`є неосяжність без Мрії Всесвіт... :-)

    29 Листопада 2006

    ***
    Віддаль.
    Від "даль"...
    Віддай.
    Від "дай"...
    Далі далі даль...
    Далі дай - діл.
    Далі долу Відчай.
    Віддаль.

    3 Грудня 2006

    ***
    Я божеволію ночами,
    Купляю вітер за думки.
    Для Тебе відкриваю брами,
    Неначе розстані руки...

    Або ж на сотню кілометрів
    Міняю всі твої листи...
    В Твоїх обійм попасти нетрі -
    Себе без подиху внести.

    3 Грудня 2006

    ***
    Глибину покохати вірша
    І кохати не власне страждання...
    Завирована в кипіть душа
    Перемелює рядно кохання.

    Розтопилась крижинка в битті
    Віртуально зігрітого стриму.
    Ми ховалися від почуттів
    Не дібравши "на дотики" риму.

    1 Грудня 2006

    ***
    Ось Тепло моїх рук...
    Ти себе все шукаєш,
    Твоє серце у стук...
    Але сил вже не має...
    Це усе не обман -
    Перехрестя доріг,
    Ніжно-білий туман.
    І не чуєш вже ніг...
    НЕ МОВЧИ! Не мовчи…
    Білий сніг замітав
    Всі жахіття вночі,
    Від яких Час тікав?
    Я благаю Тебе,
    Усі твої шляхи…
    Коли лихо пройде,
    Позамолюй гріхи.

    1 Грудня 2006

    ***
    Самоту притуляєш до слова
    І чекаєш від вітру пориву...
    Щастя б`ється об скач у підковах,
    Передчасно провітрює зливу.

    Як душа Твоя хвора на весну,
    І не знаєш де серця подіти...
    Ще Твоїм у Тобі я воскресну
    І згорю, щоб Тебе відігріти.

    29 Листопада 2006

    ***
    Я - мисливець... на безжалісних звірів,
    Що полюють на біль і страждання,
    Що у снах навіть в щастя не вірять,
    Що за слабкість вважають кохання.

    Я - мисливець, Ти чуєш - мисливець.
    Може завтра, а може сьогодні,
    Затиснувши краї власних вилиць,
    Приведу Тебе в Царство Господнє.

    1 Грудня 2006

    ***
    Чарку сушняк осуше
    Виросте небом німб.
    Море сире, мов суші.
    Суша, мов сир у нім.

    15 Грудня 2006

    ***
    Як я хочу
    Дібрати пароль:
    Сі-до-мі, ля-до-фа, мі-до-соль.
    Тільки знаю
    Твоє амплуа:
    Ні до-сі, ні до-мі, ні ля-фа...

    15 Грудня 2006

    ****
    Цофнись паротяг (або Пастой Паравоз по Львівськи) :-)

    (Жарт)

    Цофнись паротяг і кулечко не буцай,
    Бльоткарку гамульці натискай.
    До рідної мамці з востатним сервýсем...
    Мамуньо, вочима зустічай.

    Чекати не треба мамусю синочка
    Твій сúньо не той же вчéра був
    За смочок ми втєгла липка трясиночка
    І жицє те - завше любит гру.

    Цофнись паротяг і кулечко не буцай.
    У долі глянь ввочи та не гай.
    І жéби не запізно... з востатним сервýсем...
    Бльоткарку гамульці натискай.

    29 Січня 2007

    ****
    Поле роздуму для "sugar daddy" :-)

    (Жарт)

    З такої талії й сідниць
    Відверто кажучи атас.
    Ти мій цукерочок "Киць-киць",
    Я Твій з футляром контрабас.

    Стоїш напудрена. Думки
    Пнуть очі в розмір гаманця.
    Непереможено глумкий
    Присівший шарм Твого лиця.

    Перецінивши габарит,
    І намотавши зціп на вус -
    Ти, мов тілесний паразит,
    Шукаєш місце для надкус.

    Ну та нехай, Ти ж вся в ціні -
    Гойдають груди силікон.
    Атас проходить по стегні,
    Посівши причандальний трон. :-)

    12 Січня 2007

    ***
    Зимова пристрасть.
    -----------------
    (Продовження дуетного написання вірша.
    Мрія & Юрій)

    Зима. Сніг прилипає там, де крок,
    І видих згустками тепла парує.
    Твій поцілунок ввів мене у шок –
    Мурашка миттю тілом десь прямує.

    Сховалась солодь у тремтінні губ,
    Вона у дотиках Твоїх існує.
    Я не боюсь картин гріховних згуб -
    В уяві тих, що Ти мені малюєш.

    Що вартий гріх, коли тілес вогонь
    Дзюркоче в пригоршні палкої втіхи...
    Крадеш мене в чаруючий полон -
    Із снігом-щастям вже набиті міхи.

    Зима така, як почуття... в білінь
    Розмалювали все небес посланці,
    Та в нас в душі пора весни, цвітінь...
    Кохані ми з тобою - не коханці! :)

    29 Грудня 2006

    ***
    І сказав: "Бути світлу!", Час...
    Начіпивши на рвану блузу,
    Ґудзик сонця. І стерлись, враз,
    Всі акорди нічного блюзу.
    Акварель з аркуша вікон
    Розчинилась в направах рухів:

    Оком шиті штрихи не в тон
    Лоскотіння за шибу мухи.
    А на місці бруківки збій
    Фрагментально авто збирає -
    Серенад перетрубний рій
    Обережність до вух складає.
    Намальваний містом, Ти...
    ____________________у направах.

    9 Січня 2007


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. З Рубрики У Роздумах
    Підступи до раю
    ---------------
    Окреслено межу... обіцяне безсмертя знає,
    Де важіль перекинуто на бік від тіла та гріха.
    І каторжно, не в крок, дорога в рай без крил витає -
    Де босоніжжя душ вогонь очищення вдиха.

    Заповнюється крок по зближення... і перелите
    Дзюркоче стисло. Скрегіт, здвиг на відстані ступні.
    Циганять в крадькома черству мовчання скибу миті,
    Витискують ступню на спалах поступу східні.

    Занурена очима, в невблаганні похить свічі,
    Вона тамує подих - і стіни вже хитають тінь.
    За руки височінь трима поруччя, нишкне відчай,
    Коли зникає кволо діл... а з ним і стін крутінь.

    Для чого небо і блаженний едем, як без тіла:
    Не влитися у пригоршню спроможности воді,
    І не шукати правди, недоведеної ділом,
    Та чатувати злудою - прийдешнім "А тоді...":

    Дивитися вікном, у нове відчиняти двері,
    Народжувати світ і проводжати там де сон,
    Думками повзати по білосніжному папері,
    І цілувати святощі замолених ікон.

    Вдягатись променем і тінь собою одягати,
    Любити, вірити, надіятись, рости, цвісти,
    Бути коханими, і так від пристрасті кохати,
    Щоби ні попіл втрат, ні стукіт серця не згребсти.

    Полізли руки павуком, коли досліпла свічка -
    Плетуться по поруччю, десь кусає лікті млість.
    По плетеві небесному, спинаючись до вічка,
    Де гріє око істини та гложе безвіч кість.

    9 Серпня 2006

    нАрКоТиК
    --------
    Десь у спілість заносяться пригоршні вишні,
    Тут прокусами змій здріють згини руки.
    На іконі обрамлено висох Всевишній,
    Затискає каліцтво знова п`ястуки.

    Напічнявівши, сонце приховує втечу,
    Ну а пружність судини - рух вістря керми.
    Повен голки кадій трутизни марних течій
    Звідкіля плаче сутність очима сарни.

    Розляглася дорога до серця і далі,
    Кожен поштовх несе у запамороч тлінь.
    Одягнувши "За Жах!" ордени і медалі,
    На устах проступа смерти наглої тінь.

    Вже шкоробиться світ - то спада, то взлітає,
    Ще пів поділки зваб і сягне небосхил.
    Тільки в небо ключі спазмом тіло ломає...
    Збожеволено гне необачність коси.

    Прокидається рань від відспіву швидкої.
    Ще повзе над лицем по цераті замок...
    І невтомлено жаль, що прийшов за Тобою,
    Вихиля на дорогу одушілий ковток.

    28 Липня 2006

    ***
    Старий варіант ( перед реанімацією ):

    Світ зновá постарів, спорожнивши питóме...
    Та двох сонець крутíнь заносúлась у шкраб.
    Сплячих стін поводир перевóдив рухомість,
    Розпирав небосхил - недокинутий трап.

    Напихалась нераз через край всякість смíття,
    То знова в порожнéчі вистоював час.
    І летіли секунди - здавалось століття,
    Розбивався безвíком - годин перелаз.

    Хочеш я поділюсь - сонця два забагато,
    Принеси власний світ, де ховався сірник.
    Власне так повставав цей наш лет непочатий...
    Ну скажи, що "не так"... бо до "так" я вже звик.

    3 Листопада 2006

    ***
    Не стукай
    ---------
    Не стукай, як в серце входиш,
    об душу язик обскрібши.
    Відпружся, бо пальцем водиш
    навколо. Подумай ліпше:

    Відраза на дно осіла -
    зростатиме... аж зігнеться
    у пальцях завинно в силу,
    у думці на Жаль зітреться.

    ... А Ти, протираєш вічко,
    завмер у спокуті штивно.
    Слова, мов лягли під січку...
    за тридцять лиш срібних... Дивно.

    30 Грудня 2006

    ***
    Не...
    ------
    Не зарікайтесь у правилах тону:
    Збіг інтонацій - ознака "Попав".
    Не задивляйтесь при грі на оскому:
    Зрадите погляд - напишуть "Пропав".

    Не зазіхайте на те, що не ваше:
    Надто важкий крім свого хрест чужий.
    Не переходьте дороги не знавши:
    Те що перéхід є кращим за "Стій!"

    Не наливайте порожність до шклянок:
    Будете пити з них певно самі...
    Накип душі, наче листя... Омана,
    Як опадає - то бути зимі.

    11 Листопада 2006

    ***
    ПередВеликдень.
    ---------------
    Церковний дзвін накликує молебінь,
    На запах ладану все надить прихожан.
    І ті, ступаючи крізь брами неба,
    Збирають поглядом весь біль Христових Ран.

    Це він пече і стегматично плаче,
    Вбиває цвях і коронує в терня знов,
    Здрига у кожнім подиху... А значить
    Така ціна Тобі - Одвічная Любов.

    В Тобі з ікон святі ховають душі,
    В пересторозі грішності, завчас мовчать -
    Про те, яким прийдешнім стане хліб насущний -
    Накладена давно Всевишнього Печать.

    Горять живі та мертві очі свічі.
    В ній сльози Істини шукають каяття...
    І тіло їхнє Істина калічить,
    Та накриває плащеницею життя.

    4 Жовтня 2006

    ***
    Компаньйони ( українська версія/переклад )
    -----------
    За Тобою слідкують Вони з-за плеча,
    приписавши мені років десять завчас.
    Вони всілись, як прийняте "зілля для чар",
    завдяки попихáм, що так схожі на фарс.

    І приймаються з рук вони цих... та чужих,
    щоб як "брат і сестра" здаватися зрячим.
    Вони в настрої, в рóздяпах, в стані свербкúх,
    та найгірші на вхід у ряд Фібоначі.

    Прийде день, Ти в сільце їхнє втрапиш, нáче...

    Маленькі мої компаньйони - думкú:
    гарячі... немов танцівниці вмілі;
    на розтяг такі, що хоч світ огорни;
    і тихі... неначе саркома по тілі.

    11 Січня 2007

    ***
    Дорога через ніч
    ----------------
    Припавша кирка місяця -
    Розбитий час... Копальня ночі:
    То завмира, то біситься,
    То зводить зір, то хмар толочить.

    Розчесані жаринами,
    Тремтять зірки. Так непорушно:
    В`юки доріг за спинами,
    В подолі рук на видих душно.

    На відстані у похить вій
    Не проковзнути в мить прозрінню:
    Іти пів-дотиком до мрій -
    В наступне впертись покоління.

    9 Листопада 2006

    ***
    Втрачений Шанс
    --------------
    Коли здавалось би кінець -
    Фатальність, що не за горами,
    Вниз посилає нам Творець
    Ледь зрозумілі телеграми.

    У кожнім слові Ключ Старий
    У двері, що на час закриті,
    Що просяться на стук: "Відкрий!" -
    Світам Новим нестримні миті.

    А ми, закутавшись у страх,
    Благаєм в Істини прозріння...
    І Ключ Старий, що у словах,
    Обмінюєм на невезіння.

    5 Травня 2006

    ***
    Віддзеркалення дійсності (або - якби не Ти)
    ------------------------
    Якби не Ти: об мене б терлись леви,
    Їм кігті би гострив переполох;
    А може і без світла, кришталево,
    Крізь плоть в мені просвічувався Бог.

    Не звикнути б душі до тьми і болю,
    І не збирати серця черепки,
    Не вириватися грудьми на волю,
    Забувши про наставлення руки.

    Я міг би небо птахом відчиняти,
    І зачиняти даль його крилом;
    З-за пазухи габу для моря гнати,
    Та ударяти нею об весло.

    Не забивав би у щодень поклонів,
    Та не шукався папороті цвіт;
    До вух не лізли би прокльони,
    Дзеркалився простим добром їх літ.

    Я б кулею не став для ран солдату,
    Від похоронки не роздерши дім;
    Сльозою б не всихав у Тебе - Мати,
    І гнав би блискавкою в поле грім.

    Я би не вішав на засову двері,
    На шию зашморг, орден на грудях;
    Розгладжував би час і мезентерій,
    І завагався б заганяти цвях.

    При покликах вогню зі шкла би видув
    Два сонця - щоб за день не перейти;
    Куточком ока розпочав кориду,
    Де кров`ю протікав не Він, а Ти.

    Я б жадібно ковтав безсилля віри,
    У краплі не втопивши всі світи -
    І нею би себе не обезмірив...
    Не знав лиш - де упасти, де цвісти.

    Я з невагомості стелив би плити,
    Де питель посходилась з німоти.
    Якби не Ти, я міг би жити й жити...
    Було б чужим життя... якби не Ти.

    4 Серпня 2006

    ***
    Мені не байдуже
    ---------------
    Мені не байдуже, коли мій Друг в потребі,
    І не однаково, коли Він у біді.
    Коли постійно кровоточуть рани неба,
    Чи бій крила пташиний по живій воді.

    Зворушливо, коли не спить і жде дитина,
    Шукаючи губами смак грудей... Щемить -
    Коли хтось забуває слово "Батьківщина",
    І не приховує того, що "не болить".

    Збиває пульс від материнських сліз пролитих -
    Перекарбованих у ласку їх руки.
    Мороз по шкірі, як батьків ховають діти,
    І серце розрива, коли це навпаки.

    Чомусь не так, коли в одних кінці з кінцями,
    А іншим не дано знайти їм береги...
    І недовірливо, коли Служитель Храму
    Розпродає молитву за чужі гріхи.

    Все губиться, коли не дивляться у вочі,
    Ножем по шклі, коли говорять поза них.
    Не сплять думки дрейфуючі... Крізь шпари ночі
    Я відчуваю кожен їхній стоп і здвиг.

    В очах запал, як за словами “можу” й “мушу”
    Приходять, з часом, - “бачу”, “хочу” і “роблю”...
    За все єство, котре вбира Вселенську Душу,
    Мені не байдуже - бо я її люблю.

    21 Червня 2006

    ***
    Проколи віри
    ------------
    Наго в дзеркалі, у ньому тіло гапить.
    Тіло звином, наче видертий папір.
    Вбого зморщилось і думку холод квапить
    Наколотися на все чим впитий зір:

    Коронуються у терня спазми скроні,
    Цвяхи протупцьовують... до рук і ніг.
    Розрізає тиша слух на перепони -
    Зкрапує душею світла оберіг.

    Проторочують все тлінне тями спиці -
    З поцілунку в`яже зрада гаманець...
    Позлітались янголів голодні птиці -
    Видзьобався для сльози очей скіпець.

    Стало б воску, а вогню без міри досить...
    А не стане - буде розсипатись сіль.
    Ті, хто рани за Христа на тілі носить,
    Знають, як нести хрести життя крізь біль.

    Знає і життя кому і скільки... Колко
    Перекроюватись і зшиватись знов -
    Щоб нанизами на подих вістрям голки
    Розривати серце вірою в любов.

    20 Серпня 2006

    ***
    Небесне Запитання
    -----------------
    Небеса в небесах,
    Як же Вас осягнути?
    Коли світ у гріхах
    До спокуси прикутий.

    Коли світ у гріхах
    І лиш крапля надії...
    І нанизує страх
    На мовчання події.

    І нанизує страх -
    Провисають карнизи...
    Мрії зранений птах -
    Там, де крила - там зрізи...

    Мрії зранений птах -
    В нього очі опалі...
    І лиш тільки у снах
    Висота кличе далі.

    І лиш тільки у снах
    Ми вже там... А по суті-
    Небеса в небесах...
    Тільки ми на розпутті.

    19 Травня 2006

    ***
    Равликуємо
    ----------
    Равликами, порізно -
    По кутках убогих.
    Той, хто перший в пролежнях -
    Пазуха у Бога.

    Хто процідить слово "Так" -
    Стане першим в лазі.
    Як вже є - тіла навзнак
    Ніжаться... у сказі.

    Хтось казав, що завтра гріх
    Вибачать коліна...
    Та просвічує поріг
    Нас... і голі стіни.

    18 Жовтня 2006

    ***
    Приплив Сьогодення
    -------------------
    Бачу берег Сучасності!
    Капітанам голів:
    "Мис Розбитої Гласності"...
    (Там, де правда без слів)

    ...На безлюдному острові:
    Око дре океан,
    В одновимірнім просторі...
    Без дверей... лиш паркан.

    Протираються прозірки
    Нерухомим думкам,
    І зарікся на позирки
    Знову від Сам-На-Сам.

    Бастіони невпалості
    Не витримують бій,
    Докона в досконалості...
    Надвигадливість. Мрій!

    Там, де вимір принадами
    З небокраю стіка,
    Ухопившись за гадане,
    Ковзне в пальцях рука.

    Жалюгідно, в неспокої
    Протир вибився з ран.
    Там, де яма глибокая -
    Затікає стоп-кран.

    Все, що поруч нагачено, -
    Наче платівки хрип...
    Путівцями тлумачено
    Мову здавнену риб.

    9 Січня 2007

    ***
    Гріховність
    -----------
    Навертає тіло гріх,
    обпеклися глеки зради...
    Все ховаючись у сміх,
    біль танцює доки всяде.

    Вниз, по тями рівчаках,
    кров стікає у провини...
    Грає істина терпка,
    струни рвуться без причини.

    Рвуться й часу ланцюги...
    Та у вільному падінні
    б`ють судоми-батоги
    по вже мертвому сумлінню.

    2 Березня 2007

    ***
    Не Тобі
    ---------
    Спасибі Тобі, мій Друже -
    За те, що Тебе нема...
    За потиск руки байдужий,
    За погляд, що не втрима...

    Ховає кишеня дулю,
    Дарує усмішка схиб.
    Я серця свого не стулю,
    Хоч голос душі охрип.

    Тупіє краєчок вуха,
    Серединка на проліт,
    У горлі давно вже сухо,
    А глибше - шкребоче кіт.

    Той кіт, він як кіт, одначе -
    Гуляє сам по собі...
    Заплющивши очі, бачу
    В передирках сон і біль.

    Запізно кидатись в очі -
    Зарано від рани зліг
    Твій Син, Милоседний Отче,
    За наш Первородний Гріх.

    5 Квітня 2007

    Поетам
    ------
    З кухлі світу думкú -
    хай Душа вже нап`ється...
    Як засієм словами,
    так посходять рядки.
    Наливаючись сонцем,
    тепло переб`ється
    розділовими знаками
    від ліній руки.
    Знову стрінем весну,
    мов коханець коханку,
    потаємно вдихаючи
    пригублений зміст.
    Та нехай все життя
    переходить ва-банку,
    бо для нас не існує
    поміж присрастей піст.
    Це так легко іти,
    не спиняючи кроків,
    і так важко губити,
    нам всім тих -
    хто не в крок...
    Світ втомився чекати
    наступних Пророків -
    від Пророків
    про рóки
    нам на рóки байóк.
    Та колись ми прийдем
    там, де Сонце сідає.
    І піднéсемо руки...
    і опустимо світ.
    Як в поетовім серці
    раптом біль затихає -
    Значить час відштовхнутись...
    Та чи лишиться слід?

    27 Квітня 2007

    ***
    Читаю газету
    ------------
    Подумав, що в серце... язик зрикошетив.
    Прикинув на голову... сіпнуло руку.
    Печінку на виїд, забився в газету -
    бігцем перетравлюю зміст передруку.

    Грімливо на шпальтах, мов лунь канонади -
    помпезні сенсації, крики реклами.
    В параді важливості першими - вади.
    Словами замовника зшито регламент.

    Листаю події, мов краплені карти:
    як падають коні і вершники з ними,
    усе навпаки в діях суму та жартів,
    збирається сміх під нанесення гриму.

    Пропахла інтимом політика хвасту,
    все тицькає влада народу забавки.
    Готуються справи на власному щасті.
    Де люди осліпли - там визріли стáвки.

    Грошиста верхівка гойдає законом,
    втирає сідниця у крісло посілість.
    Від виміру зірки поважність пагону,
    у пролежнях серця турбота та милість.

    Комусь недоїсти, комусь недоспати,
    комусь перейтись коридором "Відвертість"...
    Де приспана правда, де крицею грати -
    виглядують очі ще свіжої смерті.

    27 Грудня 2006

    ***
    Kафе `Душа у Тілі`
    -----------------
    Маестро осені по клавішах листів опалих
    Перетосовував акорди шамотою спазмів...
    Вслід переносився очима вулиць час оспалий,
    Перефарбовуючи їхні погляди в сарказми.

    Злітались ангели в нічне кафе "Душа у Тілі"-
    Одні, як блискавці... дивилися мов нетлі другі.
    В плащі з дощу ховали власні крила - чорні й білі,
    Столи позаливав безперестанний перегугіт.

    Думки приносили в горнятках з параграми свідчих,
    До стінок прикипало серце повне страсті...
    Ті ангели в перезірках вдавали шкулких слідчих -
    Витрушували попіл слів з передчуттів напасті.

    Облуплювались від баталій аргументів стіни
    І проступали холодом по них форпости поту...
    При звабах грілося містичне тіло месаліни,
    Котра від слідчих у табу ховала власну цноту.

    За барним столиком гойдались тіні пережитків -
    В шухляду тями не складались трагі-маски втрати...
    Проникливість бентежила гостей, що на підпитку,
    Як змахи вістря палача на гласнім місці страти.

    Збігали хутко пошуками сенсу пересуди,
    І не знаходила для сили місця горда воля.
    Її з кафе під руки виносила спіль облуди,
    І розпинала нею перехрестя "Вибір-Доля".

    З в`юками ніцих сновигали безпритульні злидні,
    Та проминали не спиняючись на "Стій" достатки...
    Убозтво нишпорилось у смітті... і були видні
    У здвигах вилиць їхніх самоти гіркі припадки.

    Скотилась рань по колії залізного базали,
    В ній ледь жевріли ще жарини міста рукотворні...
    Від втоми жалюзі позападали... і зникали
    В осонні білі ангели, в комоді тіней чорні.

    Змивала метаграмні столики недбало пустка,
    І при замруженні відпружнювала зчепи нервів.
    Вони звисали у дзюравих недовіри згустках,
    Котру сточили світлом струменисті сонця черви.

    За поштовхом до серця повножило кров стреміла,
    Турбот збігалися зі сну потоки очманілі...
    І лиш "Душа", що з йонів, без оглядки трепотіла...
    В ту ніч, коли згоріли з німоти слова "у Tілі".

    9 Липня 2006


    Коментарі (17)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. З рубрики - У Дощі.
    Обличчя думки
    -------------
    Мої думки так схожі на твоє обличчя,
    І залишаються слова... не ті без них.
    Не переносять плечі неба стиглий відчай,
    Упившись ним у серці спраглий бій затих.

    Не відбиває стук у шкло тавра для скроней,
    І видають свій припис канності літа.
    Поміж завмерлих від мольби цупких долоней
    У святість почуттів вливаються уста...

    Мої думки так схожі на твоє обличчя...

    1 Травня 2006

    Поєднання
    ---------
    Де моя Душа -
    Туди не ходять поїзди.
    Мідного гроша
    У пошуках не знайдеш Ти.

    Де мої слова
    Дарують світло і тепло,
    Сонця перевал
    Гребе по небу хмар веслом.

    Де моя любов?
    Вона у слові та в душі.
    Я її знайшов
    Колись у Літньому Дощі...

    Там де Дощ - там я,
    І курс до літа берегів...
    І Твоє Ім`я
    Кидає на вітрила слів.

    Прийде час - Твою молитву перерве,
    Сплетені долоні розірве,
    Подихом торкне уста...

    І Дощ цей переста.
    І Дощ цей переста...

    24 Квітня 2006

    Очима Крапель
    -------------
    Ми падали та канули безслідно
    У невідомість склавши імена...
    В потоці тіл, усім законам згідно,
    Дорога Хрестна вимита сповна.

    Ми за гріхів спокутою небесних
    Зійшли повинно згустками води...
    Приходь до джерела, де ми воскресним,
    І вже прийнявши нас на плаху йди.

    Вливаючись у кров, що в твоїх жилах,
    Дійшовши до границь перил думок,
    Ми для душі повернем давні крила,
    Враз привідкривши істини ковток.

    Приспавши сонце на своїй долоні,
    Брам Всесвіту торкнися і лети...
    Впадемо знов, хоча уже солоні,
    За тих кого любив і вратив Ти.

    13 Квітня 2006

    Монолог з Дощем
    ---------------
    Вже пізно. Трамвай. У стук почуття
    Відбивалися у недоречність...
    І котились картини, зливались життям -
    Тим самим, що вело в безконечність...

    Ще зарано на біль. І краї присторог
    При словах, що так схожі на вітер.
    Я живу цим дощем. Мій душі монолог -
    В кожній крапельці, що поміж літер...

    11 Квітня 2006

    Слів моїх дороги
    ----------------
    Закутані слова у необачність-
    Розпеленати їх нам не дає прощання.
    І погляд залиша на згадку вдячність
    За все, що називали ми сердець пізнанням.

    Той Літній Дощ, теплом колись пролитий,
    Зударами чеканнь настукує в безтямах...
    І слів моїх дороги ще не биті -
    Всі у тузах... валетах, королях і дамах...

    12 Травня 2006

    Моя
    ---
    Ти скрипкою дощу, що раптом перша, стала.
    І за лучками витягався шорох...
    Вся музика оця в акорди сум уклала,
    Та виривала серця дикий сполох
    Нехай... опально.

    Під мантією мрій посланці віри крились...
    Зайшовши крадькома у Твою Душу,
    Розгублені слова, сахнувшись, сном розлились,
    І їх вже більше сумнів не осушить.
    Ти моя... віртуально.

    19 Квітня 2006

    Прохання
    --------
    Ховається весна у диханні дощу...
    І краплі штрих-за-штрих кромсають грані світла.
    По вервиці доріг летить моє Прошу,
    Моє тобі Вернись, мов босоногий дітлах.

    І загубилась мить поміж рядків листа,
    Де усмішка моя твоєю все ще снила.
    Мов мокре кошеня, тремтять п`янкі вуста,
    За цвітом яблуні... любові тануть крила.

    17 Березня 2006

    ***!**
    На взірець Боба Марлі

    Ледь прозора нитка з поділкою між -
    На багатих і може...
    Може і не варто за ломаний гріш
    Поклонятись вельможі.

    Пр.
    Дитинко не плач, дитинко не плач-
    Бо усе буде гаразд, бо усе буде гаразд.
    Дитинко не плач.

    Хтось усе шукає де подіти час,
    Хтось за крихти роботу.
    Та осиротіло дивляться на нас
    Паперові банкноти.

    Пр.

    Пляшка порожніла і видно вже дно,
    Та у світ двері навстіж...
    Знову нагадало випите вино
    З дна припідняте щастя.

    Пр.

    Все, що наболіло у Твоїй душі,
    І що серце приспало,
    Позмива, як вікнам, вік нам на дощі...
    І життя, що замало.
    Так замало.
    Пр.

    12 Липня 2006

    ***
    Смак поцілунку
    -------------
    В облаченні старім прочани в русі...
    По блискавці уклін і світ здрига ще раз.
    І настрій перехожих, що не в дусі,
    Ховає їхній зір у торбу від гримас.

    Двірник авто у ритмі автостради
    Роз`яснює колізій плинну череду...
    І свіжий смак замоклої помади
    Твоїм теплом ожив не на свою біду.

    5 Квітня 2006

    ***
    Коли Ти мовчиш

    В мовчанні таїнство причини...
    Воно сильніше в`ялих слів,
    І розсипаються хвилини
    Краплинами земних дощів.

    І заховавшись у долонях,
    Згубились ниті до небес...
    Лиш тільки криком стук у скронях
    І подих на засув... А десь

    За океанами Розлуки,
    Де сонце гніздиться на ніч,
    Душа, закохана у звуки,
    Де кожна нота віч-на-віч...

    7 Квітня 2006

    ***
    Надходить
    ---------
    Консиліум небес проводять птахи,
    Тамуючи від галасу ковтки відлунку...
    Спинаються навшпиньки, здерши лахи,
    Карки кульбабок... Курява хотує клунки.

    Дощам пообтинали пуповини,
    Гаптовані оцупками, шпилясті сосни...
    Прорвався путівець через ожини -
    Розгублений, несходжений і медоносний.

    Розносять немовлят без тлуми бриги,
    Колиски чути скрип в корозіях живиці...
    І корчиться за шклом опуклий лигир,
    Збираючи з плечей байдужі лотрів лиця.

    31 Травня 2006

    ***
    Телекомунікаційна

    Оператори зв`язку позривали проводи,
    Повідомлення униз переносять краплі смутку...
    Прориваються слова між контактами води,
    Зависають почуття, припіднявши серця трубку.

    Приспів (За бажанням)

    По цім боці небес - я ще вдома,
    По тім боці гряде вічним "Я" переліт.
    І відносить рядки невагомо...
    Там, де серце Твоє - там впаде їхній цвіт.

    У затримці фази слів, що у долі я просив,
    Переборюючи страх, очі набирають поспіль.
    Криють полисками ніч перевтілення грози,
    І розносяться гудки, розкотивши граней простір.

    Приспів....

    Поза криками "Ало" збіг миттєвостей потік.
    Між контактами води... Більш ніхто того не знає,
    Як вишукують дзвінки абонента по той бік...
    Серце трубку опуска... Оператор код міняє.

    17 Травня 2006

    ***
    Всесвіту Світи

    У Всесвіту Світи, що на Краплини схожі,
    Галактики Хмарин, плакучі, мовчазні,
    В стрімкому маятті... І Космос непогожий
    Туманно загорта у вічне згаслі дні.

    Вдихають катаклізм, впіймавші вухо звуки -
    Повторюють на біс: "Амінь"... Немов ножі
    Притуплені вікном, нетерпеливі руки
    Зрізають весь стриптиз промокшої Душі...

    30 Квітня 2006

    ***
    З ніччю на Ти

    Стираються шляхи, які торочуть даль,
    Розбивши день в мажорі попихами.
    І сиплеться в поділ натовчений кришталь-
    Скуйдовченість розчесана вітрами.

    Заполонивши все, розводяться мости
    Поміж вогким промінням і землею...
    І знову ночі шепіт із дощем на "Ти",
    І дотики його в питанні: "Де я?"

    26 Квітня 2006

    ***
    Вимір
    ----
    Ледь-ледь від краплі до краплини...
    Звисаючи з повік, тремтять.
    Збиваючись, додолу ринуть,
    Б`ючи кришталь. Кінець. Мовчать.

    Під вітер, що блука волоссям,
    Лягає ряд-у-ряд печаль...
    І вже пливуть його покоси,
    І знову струни рве скрипаль.

    Його крізь дощ ледь-ледь і чутно.
    Коштуючи твої уста,
    Мені так солоно, так смутно-
    Ледь-ледь від краплі небеса.

    25 Березня 2006

    ***
    Прощання
    --------
    Краплинами причин краї доріг зашиті...
    І закотились мрії за надій межу -
    У миро з вівтаря гряди одної миті
    Перелили слова, що я вже не скажу.

    А ти цвітеш всім тим, що може прийде потім...
    Розпахнена душа штовхає на почин,
    Де я прощатимусь... уже не твій на дотик,
    За крок до вівтаря, в причастії причин.

    22 Березня 2006

    ***
    Старий Маляр
    ------------
    У сірому плащі Старий Маляр вже в місті.
    І натягнувся взір і рветься тятива...
    І в кожному шриху замокнутoї кісті
    Він пристрасно вдиха приховані слова.

    Приспів:
    Розмалюю цей день непогожий -
    Краплинами зітреться край неба і землі...
    Ми з тобою так різні, так схожі -
    І серце і душа і мрії-кораблі.

    У тих словах тримких, розбитих на краплини,
    Одвічність проліта і зтліє ще не раз.
    Від подиху, на мить, розсипляться провини -
    Кому гортати сон? Куди подіти час?

    Приспів...

    Молитва на устах і фарби на мольберті
    Переплетуть усе, що у моїм житті,
    Загасне унісон завершеним концертом,
    Заклеєним конвертом власних почуттів.

    І ще раз:

    Приспів...

    16 Березня 2006

    ***
    Сповідь Дощу
    ------------
    Мені учора сповідався дощ,
    Крильми чіпляючись за шпальти неба,
    Він прошивав усе єство у себе,
    І розсипався в міріади прощ...

    Душа з краплин - не позбиратись їй,
    Вона упившись, зріла хоругвами,
    І понеслась одвічними вітрами
    За пелюстками зірваних надій...

    Заславши в терня бризки кругові,
    Здригаючи від стуку серця стіни,
    Молитвою зкрешаючи руїни,
    В нім заживали рани світові.

    І перед ним я на коліна впав,
    Благав безмовно виплеску прозріння,
    Заплутавшись у неземне тяжіння...
    Де я, де дощ - лиш тільки подих знав.

    Мені учора сповідався дощ...
    учора сповідався дощ...
    сповідався дощ...
    дощ...
    шшшшшшш...

    9 Березня 2006

    ***
    Ще вчора
    --------
    Ще вчора сонця блиск вливався у безвинність,
    Ще тільки вчора всі шляхи вели у світ -
    Такий, що не хова свою нестримність,
    Таку, що не листає літ.

    Ще вчора шепіт не служив мені спасінням,
    Ще тільки вчора, як зайшов з небес каприз -
    Такий, що пророста в душі прозрінням,
    Таке, що не жаліє сліз.

    Ще вчора серця стук відтворював свій вимір,
    Ще тільки вчора світ чеканням обгорне-
    Таке, що не бажає в гості нині,
    Таке, що вчора не верне...

    28 Березня 2006

    ***
    Втома
    -----
    Хвилини і дощі, дощі і ще хвилини...
    Їм не спинити рух - одне і теж русло.
    І в дзеркалі кривім небесної краплини
    Живе цей мокрий світ усім вітрам назло.

    Повз миті переліт, порослі рухом крила,
    Летять гінці униз на відстані весни...
    І втомлена душа - вже не небесна сила,
    Застигла на очах, де засинають сни...

    30 Березня 2006

    ***
    Портрет Монни Лізи
    ------------------
    Монна Ліза. Крап - краплі не дарма...
    Крізь розрізи жил точаться провини.
    Стопричинний лет та оман сурма
    Розпинають зір на вікна картину.

    Моросить, вона - стримно мовчазна...
    Накидає час на пано ескізи.
    Усмішка твоя, хто її пізна...
    Крізь розрізи жил - крап... і Монна Ліза.

    3 Квітня 2006

    ***
    Звернення
    ---------
    Пане Дощ, Ви такі недоречні-
    Нас притулкам вишукує поспіх.
    Ваша Милість, Ви так безперечні
    У розгризах краплинами злості.

    Хай насупленість і несвідомість
    Від нестримності Вашої страсті
    Не нагадують Вам невагомість
    Наших зморшок, похованих в настрій.

    Ми від щедрості втомлені знову,
    Нам від щирості сліз - щем...часами...
    Забуваємо янгольську мову
    І вповзаєм до мушль слимаками.

    26 Травня 2006

    ***
    Краплі розлуки
    --------------
    Дощ зберігся не так на очах,
    швидше всього в обгорточці тиші.
    Бо в очах на ночівку зляг страх,
    посекундно питаючи: "Дишеш?"

    Страх великий не так, як той біль,
    що ділився живцем на настуки:
    виливаючи з губ їхню спіль,
    та змикаючи неміччю руки.

    Не так біль, як ті сльози Твої.
    Не так сльози, як краплі розлуки...
    Дощ зберігся, де тиші краї...
    мов кістки, роздробивши всі звуки.

    3 Листопада 2006

    ***
    Налилися дощем
    --------------
    Налилися дощем персисті хмар сполуки,
    Проціджують єство до губ стічних землі.
    Слюнявчики-дахи, підгузниками люки...
    І вітру пелюшки розхристані в гіллі.

    У бузька під крилом дрімає летом вирій.
    Серпанок, серпень, серп не звичні для води.
    Повештали на схід буянь зелені хвилі,
    І всім ладам на зло не скорили ходи.

    Іще трима кітва закинутого літа,
    Ще ловиться тепло світанкам на росу.
    І вервиці життя перебирають діти...
    Та недобачно час нагострює косу.

    1 Листопада 2006

    ***
    Ти не прийдеш
    -------------
    Сьогодні Ти на зустріч не прийдеш,
    Де дощ збиває на вітринах лиця...
    Що в колір тіней, весь його кортеж
    Покатуляє звинна громовиця.

    З плечей скидають світло ліхтарі,
    Погойдуючи листопад грайливо.
    Край згорблених покрівль, як світ старі,
    Переливають ринви через вінця зливу.

    Можливо, Ти колись тут промайнеш -
    Де мить відбила на вітрині відчай...
    Пройде повз Тебе проливний кортеж
    По збитих, незнайомих нам обличчях.

    24 Травня 2006

    ***
    Алюр думок
    ----------
    Ковтки - з краплини по краплині.
    Хреста забракло на думок алюр...
    Справляють журавлі хрестини -
    У крижмі хмариться лице баюр.

    На плечі просяться, мов діти,
    Забуті шатнями чіпкі плащі.
    Тепло ховається - щоб гріти,
    І пропихатись з рук рукавно в щіль.

    Жінки, мов лелії під вечір -
    Стуляються гуртом в осінню вбрань.
    Їх погляди збирають речі -
    Крамнички причепурені на "Глянь!"

    Ознаки клопоту в розмовах
    Даються знатись по відтінках фраз -
    "Такі то справи", "все чудово",
    "Аби не гірше", "Слава Богу", "клас".

    То ж збився ритм у згустках літер,
    І напросилося до рими "Ти"...
    Збілів би вірш, коли би витер
    За словом "осінь" "три з алюр хрести".

    9 Грудня 2006

    ***
    Осінь - стара песиця
    --------------------
    Мокра осінь - стара песиця
    Прокульгавлює через місто;
    Пале листя по ній дощиться,
    Хвіст доріг замітає відстань.

    Пригнітились пташині вуха
    І гирявить по шерсті сирість.
    Продається кульга за рухи,
    Подаються плювки на милість.

    На очиськах луда з туману,
    І запались по ребрах трави,
    Зуби вип`ялись перунами,
    На відвис язик дзюрчавий.

    Помутнівши від хвилювання,
    Відбивають калюжі холод...
    Перший крок, як і крок останній -
    Лапи зчовгують вжите коло.

    21 Листопада 2006

    ***
    Гроза за вікном
    ---------------
    Щоб зайти гроза шука... -
    мов котячі, кіхті точуть.
    Чи то їй не шкода ночі?
    Спалахом очей ляка...

    Погляд липне в стелі кут,
    вічко хоче в око впасти.
    Скільки ж вірити у Щастя?
    Скільки ж треба коньяку?!

    Пристрасть вітру. Власноруч
    вношу крапки на пергамент...
    Та стараюсь між рядками
    підібрать до Серця Ключ.

    Наче в мить змістився вік,
    Сум і Ти - все мимоволі...
    І не віриться у Долю -
    бо до того світ вже звик.

    А думкам згубився лік,
    подих втратився натомість.
    І ховає підсвідомість
    журавлиний переліт.

    Суть стіка з останніх сил.
    І не знаю, що лишилось -
    дрібку пережити снилось:
    Серця бій, та трепіт жил.

    Термін вигас, вічність в нім.
    Наче рамки із картини,
    зняті крила. З павутини
    облетів Небесний Німб.

    Посковзали для принад,
    як Сльозинки Щастя, краплі.
    Одноного, ніби чапля -
    нахиляє листя сад.

    Пальці врозтіч, голки в тлі -
    через ранок ніч в пронизах.
    "Камасутри" експертиза
    в русі по холоднім склі.

    16 Квітня 2007

    ***
    Сонця злиток.
    ------------
    Сонця вкрався до крапель злиток,
    Бальзамуючи стрім у зір -
    Так сплативши дощеві мито,
    Оголошують крила збір.

    Надолужує листя шелест-
    Так заходжує вітер крок.
    Мов не осінь проходить через...
    А крізь пальці біжить пісок.

    Залишилися недопиті
    Сонценосні здрібки злиття-
    Так не займано сходять миті...
    По долоні Твого життя.

    21 Листопада 2006

    ***
    Я повернусь
    -----------
    1
    Я повернусь -
    В Дощі розтане серця лід.
    Перон здригнувсь
    І подих набирає хід.
    В Твоїх очах
    Я бачу сонце і весну,
    Надії птах...
    що з половинки серця.

    Приспів:

    Дощ спада -
    і клаптик неба нам дарує.
    Як вода,
    життя з безсонь...
    Повернусь -
    і губ тепло знов намалює
    Ніч на двох,
    сердець вогонь...

    2
    Несу літа
    через нестримний погляд Твій.
    І гіркота
    розбила болем дінце мрій.
    Дощу в дощах...
    і виривається зі сну
    Надія-птах,
    що з половинки серця.

    Приспів.

    ............
    Пара-па-па
    Пара-па-па-па-па--папа...
    .....
    Най-на-на
    Лалі-люлайла-найна-нана...
    Най-на-на
    На-на---на-на

    23 Березня 2007


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Всім ду-па-рада! :-)
    Притренькавсі день, обходєчи дорожні ями, як Петро Грець свою тещу. Коли Божі свєта - то п`ємо після церкви, а коли народні - то кожен день.
    Га-не-га, але нинька народне свєто і чєс парадуватисі. А же би всьо було так, як у людей - то тра робити всьо так, як кажут. Інструкція по проведенню паради застрєгла у планшеті носили штабу Міська Фйортки, а той скочив у гречку не дійшовши дві хати до Бази.
    Шо робити? Значит камандіри хочут жеби ми то самі допетрали. Ну шо, підготовка пройшла, як то кажут "без керовніци" - і то файно, бо демократично.
    Завезли соляри - увімкнувся ґенератор, а за ним пелєнґатор, а за ним цілева нишпорка, а за нею запрацювала підпільна фабрика міцно-підігріваючих напоїв (цукор і дріжджі мінєли на шкірки сибірьських котів, привезених з Молдови (як придаток до партії вина "Стругок 1") у колишнім радгоспі "Шляк Комунізму")), деґустацію проводили хором - хоріли на рано.
    Кароче, у нас людиска - майстри справи! Змайструвалисьмо трибуну з похоронного ЗиЛ(а) - ну на ній ми небіжчиків возимо і гній чєсом. Кіно-механік переробив воден з "камєр проводу цілі" на телєкамеру (вишка вже була). Зеньо взєв на себе гріх вести передачу "на-живо" прємо з паради.
    Як прийнєто, перед парадов було прийнєто і гріло... Телєвізори ввімкнули тіко ті хто вже не міг пройтисі головнов вулицев села. Решта вишикуваласі на ходу. Оператор камери, той самий кіно-механік заснув, але камера видавала сигнал. На трибуні все начальство і дослужені вособи весело сьорбають графінами посивілу чомусь водичку і наводєть фокус на все, шо білє трибуни. Захрипів балакомовець - пішла музика пропагандистського характеру: "Розпрягайте хлопці коні...".
    Колона трударів рушила у такт помахів рук з трибуни. Почався членороздільний репортаж з місцє трафунку паради.

    - Дорогі кулєги, кулєжанки... ну і решта! Нинька наша парада, дєку Богу, почаласі (сьорбає прамо з графіна і втирає писок перед вогирком - хрумає).

    - Ну ідіт, чого сталисти (забув вимкнути мікрофон)?

    - У перших шеренгах (прошу читати так як є, а не "шерінках") ідут наші передовики... йой тримайте Василє, бо зара впаде, ну не видите же хлоп перехвилювавсі і прийнєв... перед летевізією... Це наша гордість і надія (підморгує доярці Надії Набитій). Вони всі зароблєють тежко на Радехівському М`ясокомбінаті "Бичі Роги і ратиці Радехова".
    (Шеренга пройшлась, як на бал-маскараді про вікінгів і вікінгинь)

    - Тепер вже гойдаютьсі мужні мужі і мужихи з панчухової фабрики "Добрі на литки нитки".

    - Приходєт телеґрами від всіх трудєщих нашого краю. Ось і водна з них - нас чує Донецьк -вуглекопи кидають кирки - їм остопі...ило "лупати цю скалу", уже сміються правими зубами і скрегочуть лівим - решту з`їли алігархи.

    - А ось наші славні свиноматки... ведіт акутатно - трибуну загадют... все їм сі прибавлєє. Не знаю кіко, але видко же теньґі.

    - Онде наше майбутнє... викинь цигарку з писка... я ти дам зара "Подависі".. яким боком плякату несеш?.. шо за переноска у слові "рахуй"?..

    - От їде символ праці робітник і селянка і цікавій позиції зовсім не похожій на "Мосфільм". Вона ніби серпом по колоскам, а він ніби зо заду молотом на відмашку, але вражає. Прамо сюр і реалізм.

    - Видко вже комбайн "Нива"... ним ми, хіх, макову соломку збираємо і за горівков їздимо... і трактор, за назвою якого утворилась цала держава - "Білорусь".

    - Ось і решта... хто як... хто на чім... Не смійсі так водверто Штефане - зубів нема - стид на телєвізію давати... А ти шо? Не шкірсі! Прамо ювелірний магазин, а не зуби...
    Ну куди прийшов у фуфайці і в кирзах по коліна в гною... Бабо Ганьо - то прапорцєма махают і чвітками... а не ціпком у бік трибуни... Не сідайте більше десяти на фіру - розвалисі, як потім боєгруз і пільотів до бойових машин підвозити?

    - У небі з`явлеєсі наша неперевершна авіяція...

    Тут репортаж перериваєсі - п`яний пільота, який летів на поле розкидати гній, натискає кнопку відкуркованє шлюзів... і все "добро" поливає ходу та трибуну. Починаєсі моментальна міграція люду, як при бомбованю....
    Тіко Зеньовий Сірко троха прищуривсі перед камеров, як показав врешті свою морду... бо цалий час камера була наведена на його... знаєте шо?


    Коментарі (12)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Шкіряні Рукавички. (Казка)
    Ще не встигло осипатись з дерев листя, як почав трусити сніг... Всі подумали, що разом з ним закружляють незабаром і самі Свята.
    - От буде весело, подумала Оленка, зазирнувши у прозірку порцелянової свинки-скарбнички. Було важко вгадати скільки монеток лежить на дні, але з огляду на негучне дзеленчіння, напевно досить, щоби накупити подарунків для вузенького кола.
    Пролетів ще місяць, і розбивши свинці боньо та старанно полічивши гроші, дівчинка відправилась з бабусею вибирати майбутні дари.
    Місто причепурювалось до Свят. Пахло ялинками, а від різнокольорових кульок та дощиків відбивались сонячні зайчики і прижмурювали людям очі. Магазини гостинно відчиняли двері перехожим і ті, мимоволі, ставали можливими покупцями. Дві години перебігли незаувживши й коли.
    - Ну що, Оленко, Усе купила? - посміхаючись запитала бабуся.
    - Майже все , підняла свої очка Оленка.
    - Залишилось купити, щось для мами. Але не знаю що...
    - Ооо?.. Так вибери щось таке, від чого мамусі буде тепленько. Адже зима - холодно, підморгнула їй на це бабуня.
    Відразу ж дівчинці прийшли на думку і припали до ока рукавички.
    - Я їй подарую шкіряні рукавички... вона ж у мене модниця, продзеленчіла дзвінким голосочком Оленка.
    - Гаразд, іди вибирай, а я почекаю біля каси, ледь зауважливо похитнула головою, в знак схвалення вибору внучки, привітна жіночка.
    Оленка, підійшовши до складених старанно одна на одну коробочок з рукавичками, потягнулась за однією з них. Її рука не досягнула вершечку та, з необережності, зачепила інший рядок з коробочок, ті почали падати... одна з них впала на підлогу та розлетілась.
    - Ось це і буде мій подарунок мамі, подумала про себе дівчинка. Рукавички були насправді чудовими: ясно-коричнева шкіра, розшита сніжинковими візерунками; справжні (неначе засніжені) вівцеві серединки; по п`ять схованок для кожного з пальчиків. Уклавши до середини коробочки випавші речі, Оленка охопила її руками і відправилась до бабусі - щоби похвалитись своїм вибором.
    Так буває часто - час минає так швидко, як дує вітерець. От і вже ялинка прибрана, накритий стіл для Вечері, за вікном морозець навздоганяє личка діточок та дорослих, пощіпує їхні щічки, поскрипує під взуттям і розмальовує вікна незабутніми мержками, ніби перекручує сіро-білими шкельцями калейдоскопу. Під ялинкою ховаються один поза одним подарунки і напевно розмірковують - хто ж то буде першим вилупленим з кольорової обгорточки і розгаданим на диво та на радість всім.
    - Я буду першою, впевнено зголосилась, обгорнута лишень одним папером і розшита бусинками бурштину, скринька для біжутерії.
    - Це ж я лежу на самісінькім чубку цього незграбного пакунку, який називав себе якимось незвичним для неї ім`ям - "Де-Ви-Де Програвач" (DVD).
    - І чого це він так себе називає? Може то я йому перегороджую очі і він вимушений запитуватись усіх "Де-Ви-Де"? - поміркувала так собі скринька для біжутерії, але спираючись на власну причепуреність, не клацнула ані слова.
    - Ні! Це буду я, пробурмотів десь з-за Різдвяної Червоної Кульки старанно запакований порцеляновий набір посуду для чаю.
    - Я ж найбільший та найважчий, розважував власні думки він, доказузуючи самому собі власну рацію.
    - Та ні, це будемо ми, підхопили суперечку зимові чобітки, - ми ж зараз у найбільшій пригоді для нашої господині.
    І так пішло і поїхало... Кожен старався довести свою правоту, кожен мав (по-своєму) рацію. Зійшлись думками в одному, що найбільше подарунків отримає найменша господиня. На цьому суперечку перервав старий годинник, який хоч і простояв у кутку вже багато років, але ані на секунду не зупинявся ходити, і за це його поважали всі кімнатні речі і замовкали, коли він оголошував настуні пів години своїм басуватим бомуванням.
    Затиснені між пакунками, лежали, як у мушлі, притулені одна до одної рукавички. Вони нагадували сліпих кошенят, так як від народження проминуло не так вже й багато часу, а побачити світло прийшлось випадково - після дивної легкості лету і прориву проміння, що охопило їх відразу ж, як їхня коробочка, в моменті, відчинила їм світ. Вони не пам`ятали, звідкіля вони повстали, який Творець зшивав їх докупи і вдихнув у них їхню сутність та форму, вони не знали ще яким є їхнє призначення і чому вони не такі як всі. Одне було зрозумілим, що вони - це пара. Складені пальчик до пальчика, рукавички дрімали і не звертали уваги на суперчки, бо яка ж різниця і чи вартувало навіть знати про це - "хто перший, а хто останній" - вони теж не знали.
    Ось закінчилась Вечеря. Рукавичкам почулися голоси та звуки роздирання паперу, радісні вигуки отримувачів подарунків і майже нечутні поцілунки подяки.
    Підійшла черга і на них. Пройшов шерех. Коробочка, наче літак знялась у тендітних маминих руках і приземлилась разом з нею у крісло, яке знаходилось неподалік ялинки. Ось вже злітають стрічечка і паперова кокарда, дреться повільно, заклеєний скотчем, папір і через секуду підіймається угору верхня частина коробочки. Знову світло, але воно вже не біле, яким колись було в магазині, а різнокольорово-блимкувате. Яке перелиття кольорів, які тверді і теплі руки, що тримають нас, розрізають нитку, котра тримала нас разом. Що за дивні перші відчуття наповнення - коли пальці проковзують у нап`ять-розгалужені тунелі їхніх кінцівок і як ці тунелі починають вгинатись і вигинатись: будуючи то кулю, то стараються знайти межу - як задалеко можна відійти пальцеві від пальця. Ах, які теплі відчуття, це так цікаво, це так незвично, це так... перший раз.
    - Гей, Ліва, Ти як? Я літаю, Права - лапай мене... Яка ж це втіха - бути співучасником відрухів власного вмістимого і довірятись вмістимому, як самому їх Творцеві. Хоча рукавички самі не могли здогадуватись, що трапиться далі, вони залюбки погоджувались на кожен рух. Їм здавалось, що це вони самі виконують ці вправи, і почували себе потужніми птахами, які знають, що таке лет та є частинкою цього вмістимого, яке так віддано живило все навкруги теплом та силою переміщення у просторі.
    Та не пройшло і хвилини, як руки спорожнили всі тунелі, склали дві рукавички знова пальчик-до-пальчика і відправили їх назад до коробочки, яка уклалась поруч зі всіма решта розпакованими і переглянутими подарунками. Задоволеним залишався лиш "Де-Ви-Де", бо його відразу ж ввімкнули і приєднали однією зв`язкою до телевізора, а другою подали, наче кров, струм від елекромережі. Через три хвилини він міг вже читати і переказувати телевізору, про що це таке говориться на цій кругленькій книжечці під назвою "Диск".
    Що вдіяти? Знова стало темно, але теплесенько-теплесенько. Рукавички спочатку засумували, та відразу заспокоїлись, бо стало дуже тихо - прийшла нічка.
    - Спи Ліва, Спокійної Ночі Тобі - промовила Права.
    - Доброї Нічки і Тобі, Права - відповіла їй Ліва.
    Нехай Сплять... і нехай їм насниться все те, що трапилось з ними увечері.
    Вони ж навіть не запідозрюють що чекатиме на них завтра - великі і казкові мандрівки, нові світи і теплі чиїсь руки.


    Коментарі (22)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. А нинька Суботник. :-)
    Була то середина 80-тих. Гримнув чєс "пєрєстойкі". Наше село здавалось ніби приклєєнем медичним чимсь до Бази. Там всьо крутилосі, як водорваний пропелєр гвинтокрила по пасіці Діда Гілька. От і про різні проблєми зачили людиска говорити не з під лоба, а в лоб. Ось і наш камандір теж перебудовувасі, але зачєв усе з низів, так як верхи могли і звйоздочку не то шо не дати, а й відорвати, як зуба, ржавов обценьгов. Профрував, як кодло голубів, Суботник. Зеньо здецидовавсі вперше, застосувавши силу критики, обговорити - як все ж перейшло мироприємство. Хрипнув гучнобалакач, прозвенівши перед промовою роздираючим вуха пискотінням:
    - Кх-кх. Хм. Я вотово, вніманіє, вніманіє, о! (сподобалось певне, бо усміхнувся сам собі )
    Читаю звіт про Суботник, але руки сі трясуть ніби день з отбойним молотком на фестівалі юних талантів лезбінку витанцьовував. Вибачєюсь. Стараюсь ввійти у резонанс махами голови у відповідність ду-па-перу (нічого з країнов Перу і задком спільного немає), але всьо нагадує молитву біля Стіни, ну як її - Реву у Єрусалимі (листок вібрує, голова доганєє).
    - То, же Гриця Буцім не було з нами - то ніц. У нього сєкретна місія - він троха поважно, троха впідскок зо шмайсером, пішов зніматися у совітське кіно (часи такі - кожен гріш зара тра) - буде косити під Мересьєва і повзти від смт. Кривосуки до Радехівського Воєнкомату. Але так як вся зйомочна група в дубель п`яна, то він посилено вивчеє коливно-хитальний рух з точкою опори ніжки "табуретка-зємля". Поки ті артиста прийдут до себе то сі сніг зтопит, ну а нам того й тра, бо йнакше тра було би по сценарію чікі-чікі (обрізаніє) нижче паска робити, а так нехай ті німаки спочєтку його найдут (нам головне же би за аренду голови - капало конкретно). (задумався, мало не заснув)
    - Во, шо я то казов? А. (шкобає себе по ду-і)
    Суботник пройшов у стилі "разброда і шатанія".
    Хто казов вам шалапаї в музеї Революції на броньовик свастику домальовувати? А шо з Лєніним зробилисти? Тож була Панорама про Лєніна Суботник, а не ваш. Нашо було бревно у нього виривати і замінєти його на пустий 10-ти літровий бутель від самогони? Ше й флєшку зпід Тархуна до кепки приштуцовувати з трубков прамо в писок. Нашо було знімати з його маринарку і мешти, та надівати лапті з комплектом брігадіра механізатора без руля. Нафіга було йому фінгал на лобі ставити, зпілений з бугая Буйного рог, приклєювати на потилицю - це шо за чорнобильський циклопа вам - чи ге-ге- ( пчихає ) гемон? Дєкую, Холєра той нашморк (Дує носа, як до рури)! Ніс помадою вишмаруваний, а зпід паху журнал Плєбоя встромлений. Хто йому у ширінку кубинську сигару вліпив у презервативі? Хто поправив лозунг "Ми не раби - раби не ми!" на " Ми не раби - рабині ми!"? А єнший лозунг - хто слово "гегемон" на "бегемот" замінив? Ну прибрали то прибрали... З панорами тіко Лєнін добре же лишився. Де Сталіна ділисьти батяри? - то ж анти-кваріат!
    Зеньо забуває вимкнути мікрофону, тому відлеглий репортаж уривками іде на всю Базу, бо на дєжурну вишку повзе незрозуміле щось:
    - А шо я Вам казов, не курити сухий спірт, настоєний на апсценті?
    Негайно несіт Сталіна (руки на місці?), видите - стадо не дуже мирно настроєних пенсіонерів розхитує вишку поступово несеметричними рухами у такт реміксу "Інтернаціоналу" і "Рузі-бузі дай" в приприжку на роскалєх. - Мене тяготіння на землю просит, але у них зуби вставні і жалізні, щей клацают. Тут чути щирі прагнення Зеня: "Tікай Сірко, тікай - як добре потиснусь - то прикрию!" (добре тисниться - прикриває - летять мати і інша непотреб - вставні щелепи збиваються з такту і вибивають че-чьотку).
    - Кнедлик, то не Горбачов на стенді, то електро-монтьор Стоьпа Голуб... бачите п`ятно? - то від потуги закручування жарівок головов (а вчора єдна попалась без скафандра - то його так і закосило).
    - Матко Бозка, то-то все шо позостало з мого льокатора запасів етилу протівніка методом продуву? Розберусь, як не зб`ють на квасне ябко.
    - Пам`ятник тащіт, тащіт говорю - а не тащіться з його фуражки... то так має бути, та не малюйте ж йому крижиків... вуса нашо брити?
    - Беріт гирю, шо за хлівом і пиляйте лобзіком, шоби іскра пішла - приготуємо шось, бо не весь час же уху.. їсти.
    Чути як Зеньо набирає нумер (трах-тах-тах-тах, трах-тах-тах...)
    - Альо, Кнедлик наблю-блю-дадаю Вас. В льорнеті писок недовольного красноармійця. Дивлюсь я, де Кнедлик, і думу гадаю, шо то за холєру на шлєках він пхає. Кнедюля - дивисі не вкинь Сталіна собі на ногу, бо у нас на Базі 50-го розтоптаного не завозят - кажут же тіко для кловунів.
    - Скоріше би. Пенсіонери звіріют - поздоймали щелепи і крутєт ними гайки. (кидає трубу об підлогу)
    - І чого би то я зєнітку, бабуля, солярков змазував? Га? Вона ж не горит... альо, бійтисі Бога... я Вам за те... за те... карочє - Вам коли-небуть хтось зкопував город протівотанковов??? Та не дєкуйте, нема ше за шо... тіко би хлів потім з виходку не здоймати...
    - Дед, а дідуля - лапай лімонку і лічи до 10-ть - то зобачиш то шо я, а то і вище...
    - Нє стареють душой партізани...і нє здаюся теж доречі. Спокійно селяни - зємля зара попливйот. Нєа, не злізу... на дєжурці я... поняв - коник горбунець тобі арахісом по ягодиці.
    Лохорадочно набирає другий нумер:
    - Альо, Місько, то не ти на стенді про Чевоноармійців Котовському і його коневі яйці, шо з минулої Паски, понаклєював... я розумію шо то сюр-реалізм, але нафіг було плякат чіплєти зі словами Висоцького "Ох где ж бил я вчера... Не пріпомню ні..." А тоди так нецензурно "как как как".
    -А для чого було Чапаєву і його коньови голови переставлєти місцєма? Червоно-армійцям замість штиків - граблі і вила, хе - одному паяльну лампу замість будьонівки прив`язали і написали - "Перший Вогнеоприскувач - Петро Паливода".
    - А з Анокою шо зробилисти? - не стояла вона на тім стенді раком обернена до корита з кукурудзяними палочками і з лопастями, прикрученими до сідниці... я Вам дам праобраз Карлсона...і чого це до неї взвод красно-армейців на карачках чимчикує - це ж ті самі жовніри, шо були на іншому стенді про ранєних після Куліковського здається.
    - Я вам дам свиней привєзувати до крісел засіданє Ставки...
    - Ню всьо - одна надія - як вишка впаде - то хоч би на виходок. Амінь.
    Знову виторохкує нумер:
    - Ви там тіко кіп`ятком не тово, там у Вашому керунку біжит напів-дика гурма зі слоїками соляри, дуже забита та поколінчасто-грижата. Я там троха лімонками жонглював, то єдна так вгатила в ящік зі цьвоками, шо наші ветірани залишились без біноклів на носах і всі як йожіки, котрі ніби тіко но з абразури Матросова стєгували - так шо біжуть на запах.
    - Совітую падати на землю та імітувати Сірка, за єдно може й накормлят, тіко Ви ногу на Сталіна не закидуйте, бо нафаршируют дустом.
    - Можете так само імітувати музейний експонат "Ленін в шалаші зпилює Сталіну ногті лобзіком", або "Нє пойманий собака нє Сталін!" (не пам`ятаю де коми тіко ставити), "Сталін посилає пролетаріат і пролетаріат упираючись устроює БАМ (Браство Анонімних Мазохістів)".
    - Кароче всім решта атбой. I ні звука... і чого це мене від сушені сушит?


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. Ліпим Матрицю зо сну. :-)
    Наше село якось втиснулосі межи ше двох - Похмилівков та Невтидверами. Назвати його живописним мона, коби то врахувати же будувалосі воно дійсно живо. Є у нас возеро - Гнилі Мочі називєсі, є і річка Викрутка. Йой тежко приходила до нас "совєтська власть". Тіко но підносиласі, так водразу й падала. Кіко люду позароблєло тутка собі (окрім трудоднів) грижі. Та з чєсом вотворили тутка колгосп і назвали єго "Шлях Комунізму". Шей дотеперка висит, як дерті гачі, перед в`їздом табличка. Але бахурі то ті батєри - виправили "х" на "к" - так же теперка все відповідає дійсности.
    Було би вцалі зле, коби не стратегічна льокація нашого місця. Тому ше за "совітів" було збудовано тутка Льотничу Базу з летовищем, яке ми обізвали "летнижче"м. Чули с ти про Зеня? Він камандір тої самої Бази. Часи помінєлисі і теперка жеби якось не розпростерти ноги, База задіяна у різних військово-комерційних проєктах. Зеньо мешкає біля Діда Врунька, котрий не поділив сотку з Петром Кволим. Там і Пелехата мешкає, а далі, голова сільради, Місько Прамовписок. Є у камандіра і друг, звати його Сірко. На чтерих лапах бідаця кульгавить, але вірний - від огона до лівого, вибитого кірзою, зуба.
    Теперка ніч. То після Клюбного Кіна, де показували "Матрицю", Зеньо випуцовав на завтра військові чоботиска, хильнув "лікарства на сон" і захропів...
    І вотово, снитьсі єму же попав він у світ паралельно протилежний - усе, як у зворотньому кіно, але повільно якось - на гамульцях - і події... і суть ( "ц" після "с" нема - прошу не путати).
    Дивитьсі - а у його кріслі Зєнітної Установки сидит він сам і самольот з диму і вогню совєцькій підоймаєсі "!!хххууууб, аааааа, аеееее" та починає хвостом летіти, всі гільзи заскакують до середини і натєгують, як панчохи, кулі. Звуки від зєнітки такі "!фффут-ффффут-фффут" і все гарненько складаєсі до ящика. Завгосп, Василь Капец, кричит: "!вапоП" і виповкує з морди кусок кубаси та суне його до писка Сіркови. Сірко біжит до заду та засовує кубасу до льодівки. Гвинтокрилий літун, Кнедлик, починає проявлятись, як з туману,!"ааадрооом, ооокррііС", вбираючи у себе весь дим та випукуючи його назад у сигару і та росне та запаковиєсі до цельофани.
    Мирон Впертий випльовує пів відра молока у слоїк (3л) і назад, гуськом, до Пелехатиної корови на коліна, у дойки всмокчується молоко, та кричит "!уууМ-уууМ" та випльовує траву, та зачинає рости.
    Дід Гілько, кричит "!!!!аааврруК" та вискакує, як професійний медитуючий йога з купи гною на фіру, за ним летит прямо йому до рота папіроса "Верховина", а батіг до лівої руки, отряхаючись по дорозі з гною.
    Геньо Варґа чіплєє рибу на гачки, закидує і витягає робаків. Батраки бігают по кукурдзяному полю чіпляючи назад качани і заскакуют до тачанки, коні задками везут їх на поле кориди, де вони оживлєют бика і висмикуют по-одному шпаги - то з мотадора, то з бика. А потім Клюб, музика, Гриціан вилітає задом з естрадного барабану, же на сцені, і летит на стіл, же збоку, викрикуючи: "!ууунаабааараааб оооп ііінем ааА". Засовує кінчик вогирка в писок і як факір витєгує ше два звідтам, вливаючи час до часу мутну рідину до граньоного стакани...
    Во, Зеньо ледво вискакує звідтам і "матриться"... Ну тра ж було такий цуд на ніч на воко брати?


    Коментарі (9)
    Народний рейтинг 5.63 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  30. Нинька в Клюбі... файно! ІІ :-)
    Так-так (кумекає не тіко кулємйот , але й бахуриска чєсом).
    Клюб гудів так, ніби хтів сходити... та не було де. Де той механьо, ку.ва?!
    Як то фест плівка крутисі, та не водразу людиска петрають. Ви так си подумали же то кіно на тім шось трафило. Не ниська. Допуки бабі Рузі дід Шмагало робив штучне помпкованє диханє через руре випендовов, бахурі помінєли пльонки.
    Єдна була провженнєм епопеї "3-ьох мґновеній - Коли вражий льотчик не здаєсі!", а друга "Єволюція Жавтнєвая Большая" (без мгновеній, але з картавим - то папан їхній такий). Поїхала синхронка двох проєкторів.
    Іде засіданє Беременого Правітєльства у Клюбі Бази. Всі гулєють навколо і по головам мііністрів. Німа сцена - міністри придивляютьсі, як Микола Зграбний мацає Доську на коліні міністра Войни, а той робит міну же справа мокра і тоди із його голови вилазит барабан по якому лупит Місько Здертий.
    "Большевікі...раз -два-три-чотири , ми всі разом пили. опа-опа...переворот....ми чотири пияки..." - на міністра праці на голові стіл, а на ньому флєкон з чвітков і флєшка зпід "Пєної Вишеньки".
    Міністр (лисуватий і теньґий) Порєдку натєгує на носа окулєри і вдивлєєсі пильно на Мариськин вогирок, який вона облизує на кінчику мешта міністра Цноти.
    Прємо на столі другий стіл, а за ним Бере-та, До-ро-та, А-не-та.
    Міністр Поредку зачитує писульку прємо з носа До-ро-ти, який вона давит і колупає.
    "Дивітьсі дівки...Надо арєстовать...козу з носа....і прідушіть..."
    Міністри підтакують і махають у бік Гриціяна, котрий зо сцени тєгне як бомба затєжної дії караоке на пісню "Дарма я наївсі цибулі".
    Зєньо чистит зуба гарматою "Аврори", підоймаєтьсі зо крісла і виходит за Клюб до хліва, там вже поміж кур, на патику сидит зо завєзанов мордов Лєнін і єднов руков тримає зуба, а другов підоймає ліве крило і общупуєсі на бруденшафт зо сусідньов курков. Зєньо починає поливати отряди повстанців і чути відбитки дощу з курток комісарів. Тіло зєнітчіка, передригнувшись з насолоди, хитаєтьсі разом з броньовиком. Він позіхає, плює Лєніну у воко і плентаєтьсі поміж хвиль Нєви та проштовхає лобом "Аврору" назад до Клюбу. Там теперка всіх обмацують при вході Ворошиловські стрільці у яких на штиках крутєтьсі пропелєри направлені у бік кепки Лєніна, у якого на голові крім неї їде чотироствольна сіялка та місить дух пролєтаріяти.
    "Баришня - ето Смольний?...дзінь-дзінь-дзінь-йох-тох-тох-а-я-я-я-йох-тох-тох...Позові те пожалуйста....що із Тобою - дзінь-дзінь-дзінь-йох-тох-тох-а-я-я-я-йох-тох-тох..."
    Ой, де той механьо - Зоська на п`єтім місяці ше раз у тяж зашла.


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -