ще трохи – і пройде мільйонна похмура вівця
котроїсь там ночі що б’ється мов тиші піала –
на слізки чи дрізки
………………………………не ловиться сон на живця
годинник – це сом що з руки напуває тантала

сухим шарудінням секунд
……………………………тихо двері риплять
міфічні невдахи заходять неквапом по троє –
писати літопис на кружці прогірклих порад
і вчити співати самому знімотненим хором

квартирне лахміття тріпоче як знята вуаль
з оман чи мани…
…………………закусити? – а манни – ні крихти…
і місяць у небі стирчить мов отруєна гла
кощієва смерть
…………………острівець у ріці геракліта

ріка пліснявіє
………………і хліб вимирає
…………………………………і дім
і тільки дими по-циганськи блукають у міфі
про спокій
…………..про спрагу
………………………… про втечу
………………………………………та як не крути –
повернешся в тіні холодним старанним сізіфом

в кімнату-наперсток
……………………… у клітку
…………………………………на шабаш примар
оман і покут
……………до речей що уклякли сичами
… тут протяг у вену цілує безсмертний комар
і вівці рахують людьми зголодніле мовчання

безсоння й байдужість
……………………………а відлік стоїть на нулі…
і краплі каяли поразок дрібочуть із кранів…
і ниже на нитку подряпинки-ранки малі
і ранки самотні – в намисто – царівна морана

і – ніч насуває (котра ж то?...)
……………………………………й на рипи дверей
(яких ти не чуєш) порожні поцвілі піали –
гіркої хліб-солі й безсоння – морана бере
і йде зустрічати – кощія сізіфа тантала

і хто ще в тобі на гостині троїстій жиє
і п’є мертву воду і вівці рахує наосліп
і слухає як темна тиша беззубо жує
солоний сухарик-смертєпис міфопис літопис



2020

… в ночі – густе волосся, день – потойбічно сивий,
дім – теорема ляльки, змоченої вві злі.
тихо шурхочуть сови, дряпають зелень зміїв,
в пазуху мостять кігті, гріються до сльози.

на божевільній кулі – опіки страта-сфери.
у блідошкірій скрині – вакуум, порох, цвіль…
між кораблів гомера спи, мишеня мізерне!
мряка ввійде під ранок із лантухом могил.

ти не дивуйся, звірю, – зварений дощ не пада,
у маріанській склянці стікс не тече з руки…
хай тобі скажуть мертві, що в них – чи кривда? правда
на перекислім небі? ловляться хробаки

на незабуту пам’ять? на перестиглий хрестик
гострить кропива шуфлю? чи там нема кропив?
…ходять поважно хмари, начебто стюардеси.
носять вино з печаллю тим, хто ще з чаш не пив.

ти там, звіря, не думай, хто з них наступний сьорбне,
де там прозорий речник виріже реченці…
ми – цьогобічні звірі, з видами на безодні.
ми тут – промоклі вівці, стрижені у ченці.

ми ще – затерплі вої (як не здають – здаються
тим, хто полює в полі – смуткам, зіркам, вовкам…)
дні нам лоскочуть вії. ніч нас бере на руці.
тіло – легенька скринька. кришка її – тонка:

вирізьблена димами, викохана ножами,
витерта без ганчірки, виношена в гріхах…
церква, корчма, розпродаж – де вона не лежала!
що вона не ховала в поросі! (світ – це гра)

хочеш, – доставку піцци під голубами риму?
хочеш, – пекельну діжку, барбі з сухим айк’ю?
поки годинник б’ється, поки когут не гримнув,
поки метелик молі шерстку твою м’яку

дірочками малює – сивими чи густими,
білими чи з червоним, зубками чи чолом, –
пахни! – вогнем осіннім чи корабельним димом,
щоб невмируще сонце грілось твоїм теплом…

грайся летким промінням, вівці лічи і тварі,
нетлю годуй і твані, коси стрижи землі…
миші на цьому світі ходять поводирями,
носять сову на шиї, лущать зерно у злі.

хай там – сама полова! хай там щоніч – то повня!
хай там ікру червиву в зморшки накидав час!
може, до завтра манна в чорній ріці потоне.
може, – надкусить землю, і порятує нас…

о мордору мойро, вколися у біль веретен!
з позбувних бентег ми виходимо в сиві вар’яти:
нам щез-би вбирається в сонце, неначе в карден –
потвора, нам крани вливаються в третій верден,
нам сорок уривків барвінку до ранку ковтати.

подай мені, клоуне, перший – із льону і труб,
з гобойної фобії ванги та з медом вальгалли…
домашній корчмар і ліхтар місяць перцем натруть,
сумлінний лихвар з вівтарів зніме темну ікру
(таку ми на іспитах різних ще здавна здавали).

налий нам по другій! – з беззубих прозорих молок,
із другого моря, із третьої чаші, зі спеки,
зі звірів цукрених, зі стигм і зі спраги, з думок
і вуст не-пророків…
… на трьох розіб’ємо димок.
посіємо в смушевій торбі спориш і вузенькі

ходи між гіркавим печенням. посіємо щем,
коли три-на-десять четверта – й хитається люстра,
і хтось на руках колихає того, хто з дощем
відходить з калюжного сонця – за сіллю, а ще
комусь батогами гарчать-не мовчать заратустри…

і мойрі нахлюпай! то клопітно, клоуне, та
дражнити биків – наша забавка, чорно-червона…
чи лета на ниточці змієм у стелю зліта,
чи веснам порізано вени – і вічна сльота,
чи рильце півоній кохання бджоли-спазмалгону

під ранок благають, а ножиці – хто пригорне?
подражнить, умиє, застольну утне – що хоч падай?..
давай! – із криниці – змію та солодкий ранет!
і – нервом скропи. і наріж у масний вінегрет
останньої нитки душі –
буде сидячки спати

і бачити чад сріблоногий. і вчадіє, мо’,
і вколеться, може, поки дансмакабрять вар’яти
на варті життя, якщо ми тут іще живемо –
в осіннім курчаті, хрящі, у хрущі, на трюмо –
в картинці без ліній, в гарячці, між бур і крамол,
у вирі завіс, що чигають на наші свічада,
у тиші дніпра, що співають надвечір дівчата…


2017

твої п’ястуки, змієборцю, не будуть повинні
гортати яєць, не відкладених кільцями часу.
три сторони темряви. папороть вводить людину-
наркотик у теплий папірус, як вітер – у парус, –

у маску кори – як мураху, що носить у хмизу
три кошики криги, три – смутку, сокиру і свитку,
й сову – випускати на регіт у лисому лісі,
й ману – умиватися нею, мов голкою – нитка,

і квітку, яку запускають у пастку рогату –
живцем на тіла, що прийдуть із дарами й насінням:
землі будувати з землиці манюсіньку хатку,
кричати, ковтаючи сині нічні намистини –

чи палі опали із плесен колінних суничок,
чи вогкі агати під пахвами літа на ложі,
що в корчах любові та виклику зміїв закличе,
бо кільця їх пестять, ясненні,
бо кільця їх гожі…

бо кільця їх тиснуть на числа на горлі – пунктиром.
бо скоро в сумах не носити всі рани крилаті,
годуючи плоттю і сонцем людей і папірус,
куняючи квіткою в соннім осіннім багатті,

конаючи м’ясом у ротиках спраглих сніжинок,
шукаючи шуби у кожному здохлому вовку…
ти будеш тим літом, якщо ти народжений з жінки.
ти будеш змією, якщо ти народжена з шовку

закритих дверей підвечір’я, вершків на світанку,
прозорого полудня чи сатанинської ночі,
що носить сову і втинає деревам фаланги,
що довшає з кожним залізним «коротше…», « коротше…»,

що, може, й самиця, але – дітожерка, ще й ласа
до всіх мурашин і жовтків, до червоних і білих…
… поцокай горішками, вивірко в колесі часу!
чи хоч тобі зуби на зарубках раз поболіли?

чи кільця пекли, татуйовані в ребра? чи піна
останніх секунд чи поривів у пошук палила
трикутні вуста?

змієборці не будуть повинні
калічити големів, зроблених з темряви й пилу.

вони заклянуть – і пробачать. і кинуть за плечі.
і хтось – не заплаче. а хтось – поцілує мішок, бо
ти – змій, раз народжений з літа в шовковій вуздечці,
ти – літо, якщо ти народжена з жінки і вовка.



2017

ти – слово а я – означник
що вміст намахує:
з дощу – та й під ринву
і авгіїв винаймай…
ти – гойне створіння
із дантових кіл під маками
дієве – асклепія згейниш до лореляй…

повільне й важке –
аж мильні кити хитаються
захмарюють видихи
цівками мінних фраз
і хвоя пахтить
і лета несе літавицю
і мариться-мавиться –
хоч би ба в мавпу влазь

і тихо означуй –
кокоси
бубняві шепоти
незнаних шаманів
кумедну ошатність шкір
аж доки поріз
не почне як сльоза рожевіти
ковтаючи прірву ер
мов корисний жир

але то – дарма
розарії – на гербарії
ти гоїш
звірят – не тритонів
струмки – на мул
нас парило
нас розпарило
злихоманило
зангінило
так що клей ряст
і суши улун


на лезах ріки
що впада у дрімучі безвісти
пасеться бізон-робінзон
і жує бузок
розстріляних темних таїн
про гравця в миттєвості:
кому – ту що мертва вода
а кому – пісок?

… світ «пішов, як на дно». Цить, малята! – льодяники сплять
у чаклунській корчмі біля ліжечка. Стелі сурмлять
у нагострені зорі (в них кожний трикутничок – дуло).
Вартові пропускають. По сотні. Частіше – по тьмі.
Клямкам гномики карки ламають, неначе хрумкі
і тьмяні настанови спастися – зі слізних цидулок

і не сказаних слів. Наступає невидиме. Дме
у пропахле піском несвідоме – не зло, а, бігме, –
не довершена в давнім минулім праводна розплата.
І до того, як сніг чи різдво, – всі підемо углиб,
де розкришиться світло на хліб – на отруєних риб,
що в них очі – то виразки нас, а роти – банькуваті

і всеїдні, хіба що повільно. Дивіться у них!
Гарпун бачить горлянку. Знедомненість бачать вогні.
Темний пляж себе бачить поромом в іоновій пастці.
Той, що носить обличчя з мурах, бачить подих печер,
де – таємна хода, де сумний бородань, темний дверг,
на коштовному троні сидить, а камінне багатство

вкаменовує тих, що побачили (свідків – не тре)…
Люстро гномів із тверді м’ясної, з волосся дерев
не відтворить холодного інею Імира. Але
так повториться – створиться – зникне – зпідводніє – світ.
Спіть, малята, в чаклунсько-корчмарському тілі доспіть! –
доки сонце не виявить вашу подібність на альвів,

доки біла гадюка з розбитої плоті небес
не покаже чудес передсмертя – й буденних чудес,
коли людство у присмерку майже от-от – і дозріло,
і даліла, схиляючись долі, нам долю приспить….
А льодяники – будуть: добілить сльоза антрацит,
рана рану залиже, як дерево – щогла зотліла, –

до солоного струпу. До оплесків бульбашок. До
«не дивіться на мене!», бо йду на знедонене дно,
що з прогнилого кухля вичерпує кисень і мряку,
і нагострені дула трикутників зорь, і страхи,
і споріднені збіги ковчегів, світів і богів,
і обличчя людей, що людей з них поїли мурахи…

І лишається: ліс із волосся, і скелі – до хмар,
і химерні печери – від Гріга, і грогу, і гра
зі святкового снігу, що ліпиться, світить, не тане.
Й оживає каміння, й мигдаль процвіта з полину,
і заклеює світло на щоглі рванину льняну,
й випливають з Вальгалл тіні воїв, і мариться дну,
що навіки плистиме земля, мов морозний льодяник –
крізь вогненну ангіну, й червоний потоп не настане…

…десять і вісім лілей твоїх
перетворюються на дев’ятдесять
двадцять і дев’ять страждань твоїх
крізь луску барабанно б’ються
язиків не маючи рибо чорна
до вод твоїх блідо-сивих
зайди приходять прала шукаючи
та і перуть там рибо:

чорні перуки і сиві перуки
виразки сонячні й видиви пеклові
ситих своїх тарганів і рожевих
але рожевих – менше…

губи тобі розбухають і кривляться
слово тобі задихається в бульбашці
місячні черви у кутиках крутяться
зайди-бо рибо-жінко!

двадцять і -надцять лілей твоїх рибонько
замість легких сорочок
ребра тобі оплітають звиваються
пестять гниють ночами
просять сітей гамівних і пальчиків
просять зірок і очей засліплених
золотом чорним з бажань тамованих
намулом тоскним що в мить змивається
просять і ще раз просять
глека-акваріум рибну ладанку
аби над серцем хвістливо битися
жар тамувати здійсняти бавити
ніжно лускою мити
душу рибалки…

рибино чорная
ходять на прало хирляві ратиці
жебри пустельні вулкани соннії
м’яті варрави телята з’їджені
вовком вселенським

глеки
їхні – то друзки жуки й саламандрищі
глеки – з ножів кісточок краснопіркових
і гарпунів що ріці темну течію
крають на шмаття

квіти
мокрі вуста виїдають (не гоїться!)
квіти луску завивають як мумію
риба в тобі засинає… боліло би
але пісок не хоче

-надцять і -надцять гачків перемелено
-носто і -носто квіток закатовано
тридев’ять вод пересохлих мов хусточка
вбитого сонця фугу
грають на ночі

з луски червонястої
вийдеш на берег порожній засмічений
вимиєш глеки побиті – лататтями
вимиєш ріку – прощанням і старістю
вигризеш дерево вербу засмучену
глянеш на тіло своє недовипране
чорним вустам що як паща проваллєва
жменьку повітря – цілунком чи каменем –
вишлеш –

…. ген там по суші
замість офелій у сіті вічності
привиди зайд і червиві човники
випрані болі дзвінкі мов глечики
жаби з ниток і качки наїджені
кров’ю і ще раз кров’ю
сплять і пливуть наче жертви-ідоли –
випий! ковтнути в останній рибонько –
наче піском прорости – не боляче
(знаєш то рибо-жінко)

най твоя жертва пливе мов течія
в тебе без тіла без рік без місяця
в тінь чи примару у гниль чи вигадку
й поряд ростуть наче ріг на зорянім
єдинорогу – квіти :

десять і вісім –
як перша молодість
двадцять і дев’ять –
багряне в білому
сорок і -надцять –
мов сонце в пляшечці
що ти в ній спиш пів-носто

зимна радість обличчя – торкатися інших облич –
на землі, між землею, де вершник на дереві – сич,
де титанові зерна гойдають небесні моря…
я приходжу до тебе, як марне звірятко-зоря –
у намріяні руки, намарені контури глин,
щоб у них залишитися – вітром (живим? неживим?),
не роздмуханим големом, голою твердю цитрин,
дряпотливою цитрою, сидром у розпачі ринв,
коли в шиби, задушені поглядом-дивом, вмерза
то коса летавиці, то яблучна риба-сезанн…

як дитина занедбана брязкальцю дражнить язик,
наче дзвін, що втрачає пречисті вузли голосів,
мов китайський дракончик – у теплі боки ліхтаря,
я у тебе говорю… мій дім – лепрозорій. моя
мельхіорова стежка – до пагорба? в поза...? – впусти!
(закриваю обличчя зимою-імлою хустин)…

…це хвилюється стежка обабіч – потойбіч – земних.
це за плінтусом злодій шепоче до тиші: «вломи
крайчик часу і кутику, вістря і остраху… спи,
наче віспинка світла – на чорній воді з-під стопи»…

…і бегонії жухлі в агонії квіту – до криг,
й теракотові стайні, що в них переломлений крик
вичищає утечі, стояння, змію, кістяки,
і похмільний синдром, що нерідко дається взнаки,
і терпець, що втікає, як нитка – із голки, чи пульс, –
всі бояться спинитися…

знаєш, я також боюсь,
що спинюсь, не діставшись – ні берега себе, ні дна,
ні свічі і ні виду, ні полум’я, ні полотна,
ні часу, ні безчасся, – в болоті вини і цукрів.
бестіарій дотлів. і звіринець мій люто згорів.
ні звірятка, ні цятки. ні сліду… й ні миті гули
на жердину наштрикнуті шість і три в колі хвили…


земна радість невчасна і зимна не-радість…. куди
йти, коли ти не знаєш, як рухатись, господи? йти –
глинокруго? мурашково? пильно? з-під рук гончаря?
і дзвеніти крізь пустку: «нікуди», «ніхто», «нічия», –
як дитина – у брязкальце – сіпати клятий язик…
що за звичка, о господи? як ти до звичок тих звик?! –
калатають у землю – у бубни вулканів – кроти
з ганчірками на мордах, о боже… світанку кортить
опалити – не паляться… котять підводи… і де
я між ними, скажи?

…ця земля, мов бджола, не гуде.
цій землі кожен равлик і камінь у горлечку зник.
попіл сонця і смерті фарбують обличчя янцзи.
тихий циркуль видзенькує повню і повняву чаш.
відштовхни чи прийми, опали й остуди, отче наш!

відпусти чи пусти – на поталу – свічі й солов’ю…
всі бояться і прагнуть – у теплу долоню твою…

Я Вас – три крапки … В кожній – профіль коми,
зникомих літер і вульгарних буднів,
тінь вершників на витертих волошках,
омитих першим, наче ніч, дощем.
Насніть мені себе – з липким піском і
тертим снігом – до колін майбутніх
стоянь у Вас, мов у ріці, – до зморшок,
тримань за Вас – так щемно – за плече

печер правдавніх Ви, які ходили,
як ходять пори року – поміж голі
поля – аби поля ті оживали
і вірили у зерна і траву…
Насніть мені! – ліхтарикові хвилі
у вікна, лампу в позі богомола,
задивлену на нас, і теплий шалик
із першо-вічних згадок, здертих з вуст

напівцілунком… Пелюстки і замах
на ніч – безсонням, сміхом-лабиринтом…
Шумерських знаків на чолі-табличці,
де пишеться, що я Вас…. (Але – цить).
У рукавах, з’японених сльозами,
ховає день вогонь, який горить на
іншім боці, наче марні титри
ненаших кін. Ночам погано спиться.
І замість зорь – вологий антрацит,

що видають – зі знижкою – за повінь
пустельних спин в безхатніх «надобранчах»,
за вигірклі настоянки знайомців
в зміїних кільцях втомлених квартир…
За те, що Болівар – щодалі – поні.
За час, що, наче стигла помаранча,
текти не хоче: то лоскоче в оці,
то треться, наче висохлий імбир –

в сумливий чай. За порохи музейні
на тім плечі, де плавилася втома
і виростали ельфові-мигдальні
сади, і пахло небом, світлом, тлом
подвійних снів, що в них нічні озера
тілами риб і світлом пишуть, хто ми,
і на дзеркалах їхніх в сонних спальнях
метелики впиваються теплом…

… крайнебо заїдає марципаном
фантазій і бажань черговий вечір.
Насніть мені! – набутися – за руку,
лишаючи на ній, мов письмена
шумерів чорних, – нас, ману і манну,
несказане й летке, як вітер втечі
з людей – у диво, й білосніжні рухи
снігів на чорночолих племенах
Тих-хто-любив…

Ти спиш. Як потойбіччя
в земній печері. Горілиць-безлицьо.
Шумери, Шуберт, щуча ласка в шубі
і шарудіння марне шпигунів
тобі не сняться. Наче тиха мжичка –
з землі у небо – пнуться колісниці
розчавлено-затиснутих між губи
« Я Вас… Тебе…», – безсилі і смішні…

… обтрусивши з підошов стійких полинових солдатів
одинокості дому, що ти полишаєш, мов день,
ти торкнешся стіни, на якій криво сунуть мулати
ще школярских зізнань і павук їм гогенно гуде.

Ти торкнешся перил, на яких пахнуть сонцем карибів
сто відбитків часу міцно зліплених зим у вузлах
чи то пальців, чи див… І вдихнеш загратовану рибу -
це картонне повітря, цей вітер, що м'яко назад

розвертає сніжинки, немов пароплавні прикмети
про забуту печаль, про принадні ножі заборон
повертатись у час, що стоїть, наче метри - на метрах
у квадратному лісі химер, де з насуплених бров

наїжачених кущиків штор випивають, як море -
береги таємничі, - світла - всі загрози й гніви…
І минуще цвіте золотим перерізаним горлом.
І мураха, неначе апостол, іде по халві
у комашачий вирій…

Що ліс той, що дім той не бачив?
Як він мружився, бідний! Як пестив спекотньо сніги! -
на порозі, де чаша вчорашня тулилась до чащі,
і лісисті звіриська за стінками гілки сухі

розминали, аби хоч притишити (задля сусідів…)
І тумани дверей замикали яри на дими….
І невидимі духи сміялись яскраво, мов ситець
перших літніх погод - на руках прохолоди й пітьми…


Що він бачить, цей дім? - сиві сходи і зсушені мушлі,
де примари ліфтерів з ночей виколупують цвіль,
і обличчя стіни, що тримається - слабко і мужньо -
за вервечку слідів, що нечутно зникають в муці,

поки млин ще працює на божім повільнім горищі,
поки є ще земля, на якій є будинки сумні,
поки стіни тримають своїх заколисаних грішних
за зупинені сни і журливе тремтіння спини...

...у залитому світлом човні без біди біди,
у воді із веселками з мертвої плоті барвів
вона гіркне, мов мул зірок, протисмак води,
і їй хочеться, аби хтось її грів та бавив.

Пахнуть китиці неба щастям чужинців-гідр.
Стигнуть грона вітрів бронхітом ляльок у птастві.
Наче рвана футболка, розходяться береги.
Б'ється пульс попід коміром, наче горня смугасте
просто так разбивається, а не на усміх щасть.

Вишиваючи битви вітряцькі, відьомський погляд,
вона просить у неба відчаю і хвороб,
щоб боліло по-справжньому, а не камінчик ногу
серця-привида муляв, скрививши прокислий рот.

Навкруги треться світло гієною - коло трупа.
Навкруги пахнуть музика, сонце і спориші...
Велетенські чар-рути до лип випускають трутнів.
Марсіанські ангелики німби на гаражі

надягають, мов квіти - на душі собак і мавок.
Все цвіте й шаленіє, живе, як світляк, - навік...
А із неї ростуть болотяні чортяцькі трави -
і облизують зморшки з піщинками між повік,
наче темряву з хріном.

Хитається човен. Жалить
бджілка-місяць. Кусається світ, як терновий бриль...
...розпускаючи світло - не в'язаний чорний шалик, -
вона слухає воду пітьми, як диван - піжаму,
й антимолиться: "господи.. хай уже... забери..."

***


… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –
телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах
будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,
коридором колон, що нечутно рахують губами

сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,
слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,
і криваві краватки, що з них поросли снігурі
на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,

щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…
Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.
Так сполохані урвища морди ховають в китів,
відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,
замуровані в долях, сварливо хлюпочуть на дні
символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..
Так південні циклони цитрини несуть до води,
щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.

Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так
прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок
набираються вітру. Так сутіні сірий черпак
опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом

перестрашених підлітків і пів-олійних старих…
Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,
слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,
наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –

і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,
наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих
зацілованих зливами замків – як зріють плоди,
як дзвенить водограй, як трава пророста з теплоти,
як він йде коридором колон і чекань – і приходить…


***


… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?
Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях
кришталевих секунд і годин? – як безодня тече
по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і
непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..
Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,
що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря
під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру
двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –
Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.
Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.
Наче нитка господня – до шитої чорними латками
гамівної сорочки чекання інакших часів,
розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…

... і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,
і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.

І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім
стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.
Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.
І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків
і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…
Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…
Із полиці ночей нескінченних усміхнений день
розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами
льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,
як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…
І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,
й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…

Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі
журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники
ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали
прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –
і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…

… чи була вода жива, чи здавалась нею?
Що ти знаєш, сухокорінна, простоволоса?
Соки сонця у серці шавлії п’єш, і феї
ніжнонічні тобі ще брешуть і зорі носять

у долонях звіра-зайди, що – поряд наче,
аж руїни пахнуть вином і рипить підлога…
Але світло над вами мучиться. Світло плаче:
так рида – не знати, що ‘йму просити в бога…

Щойно світло загасне, то справді загасне світло,
і загусла рука в сьогоденні мине, мов гусінь –
з абрикосів на смаженім дереві, що солідні
мілілітри неба ним спеку нічну закусять.

І зав’язані очі звички розв’яже погляд.
І тривалість ридань тропічних драконорівна,
наче нитка – з ребра сорочки, впаде на голе
поле «поряд-на-крові»…

…із крові бур’ян-царівни
виростають у воду студену на суднім ринку.
Випадають ув осад осені-дивожерки…
І горять, як останні багаття, солоні скрики.
І ховаються зорі в рани, мов у кишеньки.

Й табунами приходять спокуси і темні фіри
шкодування за світлом – від рук, що загусли в меді
засинань у хурделиці теплій наплічній, ирій
випадково лоскочучи пасмом – немов безсмертя

швидкоплинним життям турбуючи…
Спи, бур’яне!
Страходихай, зачувши звіра, зорю чи завтра…
За вікном дерева смажені марсіани
роздають самотнім, яких більш ніхто не знайде.

За душею вітер плачеться смолоскипам
про якусь любов убивчу та спробу втечі…
Біля серця гномик ниточки чорні сіпа.
Дзьоба півень ранку сірого битий глечик.

А прокляте світло гасне повільно-стрімко –
цуценята дохнуть довше без буди в холод…
Не тремти, долоне, наче мала тваринка,
як остання травинка ніжності шкіру вколе!

Щем. Остання нитка усмішки рветься вогко
на дві змійки відчаю – ох і до тебе липнуть!
Спи, бур’яне, спи. То ходить не вовчик – вогник.
То забуті тіні закоханих смолоскипів

шурхотять дощем і мертво шкребочуть стіни.
За тобою йдуть – жаліти, а чи зломити,
щойно день закусить сутінки чаєм синім,
щойно ти з долоні випустиш пташку світла,

щоб воно загасло десь, а не тут – на волі,
в бур’янах-жінках, що пахнуть теплом смертельним…


…ой, вода студена… ой, мертва вода... ой, долі –
далі долі тече пітьма… і горить метелик…

…а волосся тече, наче ртуть, у птахів
утікацьку ріку – поза всесвіт безокий…
Затинаються в білій журбі вітряки.
Зупиняються сльози – у дереві соки

так відходять сезонно. Та тут – не сезон.
Аксіома зникомості дива у диві.
Бусурманське прощання, мов хижий циклон,
наступає на п’яти. Мовчу, хворобливо

потонувши в тобі – у землиці скляній,
під хрестом на могилі хреста і заліза.
Через те, що до хмар відтремтіли столи.
Через те, що часом усвідомлюєш пізно:

не допросишся снігу у білих вершин,
не поблякнеш від темряви мокрих пожарищ...
…підрукавний ангелик тебе довершив
паперовим журавликом. Зоряні шкапи

удавились болотом, де з-поміж осок
найкрасивіші – чорні коханці на муках…
На очах-мідяках літургійний пісок
розцвітає, як серпень – у збуджених мухах.

Не болить голова. Не сверблять різники
у келішках печалі. Натомлений амок,
накурившися бігом, забиті зірки,
мов перепілок, пестить ножами-руками.

Вкаменований демон-вішак. І віслюк
із веселкою сохлою в ніздрях… На східцях
прорізається заповідь «Не…», але звук,
не сказавши, що – не, сам по собі скінчиться,

як вся лірика світу.
… на хрестику тиш,
на розп’ятті годинника – словом і димом, –
із лицем потойбіччя журливо сидиш
десь далеко-далеко – раніш від людини

і пізніш від останніх у ліжку життя…
Й – ні сніжинки не дась. Ні півкотика склянки…
Лиш січневі вершки по землі – Божий дар
скла і снігу – птахам відправляють слов’янку…

Хто вкрив тебе, леле? Чи вкрив був?.. Розхристана ртуть, –
отак вони діють – колодязі, прірви та глюки,
романи безлюдні (але всі герої – помруть),
молочні намордники, що гамували білугу….

Хто ласував ними, той знає, як терпне терпець,
як білі левиці в подряпинах спокою лови
ведуть на судоми настрашені (хай йому грець,
страхіттячку тому!) Як дівчина болеголова

виходить із джунглів оцих безсоромних нічних
купань у жахіттях – маною, мадонною смерті….
Тремтить у руці її мідно-зміїстий свічник.
У нім догорає одненька сльоза милосердя

Морфея скаженого… Їж їх і пий, наче спів
безсонних провулків, будинків, автівок циганських,
твоїх сивочолих невільних надій-солов’їв,
у синій пательні засмажених заживо з ласки

святого Нікого Ніколи…. Ласуй! – громовиць
у роті солом’яний присмак дитинством кривавить…
Коли ти прокинешся, день загарчить, долілиць
заснувши, як жертва-глядач – на програмній розправі

себе із собою. Коли це не сни. Вже не сни.
Орда характерників. Постріли гілок дубових.
Коти-каратисти. Розмови сокири й сосни.
Холодні чистилища, де обіймаються повінь

і ніжна пожежа – і хоч затуляй вухозір!
Бо ти – це вони. Всі вони. І вже луснеш – а більше
і більше вони у тобі на життя грозові
намотують савани слоноподібної тиші –

і ти розриваєшся. Шмаття докупи іде.
Саме йде докупи, хоч як йому крок не роз’ятрюй!
І день долілиць відмовляється бачити день,
коли він помре – і воскресне на кутику карти,
навскіс від «конати»…

.. і от би – тих бісових снів!
Хай жахів, але – хоч прокинутись – вижити – втяти
стотисячну голову гідрі пекельних світів,
що всі заблукали у рані у горлі кімнати,
що ласує снами. Як ти…

…а левиці – гарчать
із білого неба. І білі ворони по болю
малюють погоду. І ходить самотня свіча
з тобою на шиї – збирати у цукрянім полі
вітри і волошки. Солоні волошки й вітри, –
щоб ними всі Три тебе вкрили. Щоб Він тебе вкрив…

…відпущаємши – дихання, віру, хустинки, псалми,
нездоланних купин опалимі-опалені голки,
громовиці й веселки, яким не лишили семи,
сьому п’ятницю із недописаним словом «.. о по’лку»

чи «…полку’» – ні про кого, про себе, ніщо і ніхто…
Як несила – спиратись на ніччю знеструмлений легіт!
Відлітають птахи, як серця, на залізний кордон,
де стрічаються твань і мисливський захоплений клекіт

душоловів. Де вже – нінавіщо. Не варто – ні сил,
ні поживи, ні слів, ні компресів бруньками берези…
Де спадає все те, що, неначе сорочку, зносив –
і його замітають хвостатих малих ірокези.

Де лункі горошиноньки пам’яті котяться за
видноколо, мов голови, стяті невидимим списом.
…ще тремтить, мов білизна – на гілці, – остання сльоза.
Ще ворона стискає останнє прокляття у писку.

Та вже звичка бубнявіє в тілі – до бути без тіл,
без бажань і доріг, без порушень і заклику кари…
Вже зривається перший казан із печі висоти.
Вже долоні кошлаті шкребоче малиновий карлик…

Головне – не згадати ні вигадок теплих, ні зла.
Не злякатися вкотре. Зламати солом’яне «треба» –
як до горла підступить пропахла землею смола,
коли сурми покличуть з пекельної пригоршні неба.

…. о, ці строї зі шкір чудернацьких небес не зносити! -
як і душ, зашкарублих від хижих обіймів пітьми…
Ми - зернята планет, пересіяних у білім ситі
недолюблених зим, у сніги чорно-сірі сповиті.
Ми - засмаглих від криги хмарин піт, на сиві степи

і ліси блідозвірові м'яко пролитий. Ми - сутінь.
Пелена, у яку загортають всезнавців-сліпців.
Ми засліпленим сонцем вечірнім подолано-скуті.
Нас на це прирекли до народження демони й судді
й відпустили у храми безлюдні плести манівці

нашим хворим шляхам - на олії та рейках іржавих,
на падіннях дзвінких, на залисинах давніх давнин…
Нам налили у горла настоянки духу і шавлій,
нагострили надії, неначе пластмасові шаблі
і сказали цвісти будяками на грудях руїн.

Ми навчилися. Майже. Під плюскотом лайки підошов.
Ми звикали. Ми гнулися. Нас відливали вітри
золотими людьми, чиї руки - то місячний дощик,
чия мова - прозора, чий усміх - як небо завдовжки,
чия віра в найкраще, мов хрест у тумані, горить

і навчає горіти. Ми звикли. Ми стали богами.
Самоліпами. Глеками. Глиною. Кругом. Вином…
Нам звучав, як веселка - об радість, кожнісінький камінь.
Нам являлися квіти в пустелях - і пахли думками
неосяжного всесвіту… Все це минуло давно.

Ми забули. Ми стерлися. Нас перемолото в ситі.
Жорнови вітряків бога часу зім'яли. На пси
ми зійшли. Наші рідні зуміли до нитки зносити
наші рядна вологі. І зорі, як вовчики, ситі
із холодних калюж долизали серця-голоси.

І тепер на здичавілім килимі срібла земного,
на засмоктанім кроками інії, цеглі та склі
ми єдине, що здатні, - брехати - про бога без бога,
ми єдине, що хочемо, - гризти, як сумнів, дорогу
і стріляти прокльонами в руки нічних скрипалів,

що виводять із прірв подорожніх… Ми - зламані, Збиті.
Ми - безмежні, що прагнуть нарешті дістатися меж….
І коли небеса пропонують нам груди - щоб пити, -
чорний оцет стікає по нашій забутій молитві.
Ми сахаємось неба, бо нас уже в нім не знайдеш…

Нас уже не відмити - вітрами, людьми та святими.
Нас давно не врятуєш, - відступників, злодіїв, псів…
І у спалених барах, зникомі в горжетках із диму,
в горностаях зізнань, х***ваті сліди херувимів,
нелюдимів-відлюдників, плачемо, знаючи: гримне
той, з ключами, дверима, почувши, як ми голоси
повтрачали. Забули. Не втримали. Не донесли......

Мертві коні не йдуть. І вода ув озерах - іржава.
І сумний диригент голить серце уламками вір.
Ті, які не кохали, прокислі, як вітер і щавель,
відпускають шляхи - й ті летять, як спасенні варрави,
в божевільного неба роздуті криві рукави.

Наливають дощі в кухлі ніжність із пилом гіркавим.
Хмарочоси бажань обіймають маківки висот.
У мансарді Венер, із горнятком какавної лави
у руці зоредайній, громи і гримаси лукавий
на обличчі малює. Танцюють повільний фокстрот

чорні гори чудес нездійсненних - у тінях байдужих
зморшкочолих сердець у сирітських сорочках імен...
Помирають слова в буцегарнях осель і у мушлях,
мильних бульках мотелів, таксівках, що їздять на ружах
і вітаннях по радіо. Наче спідниці кармен,

вигоряють свята непорочних і праведних весен.
Зацвітають осиріси - замість лілей і бузку...
Ті, які не кохали, торкаються сходів небесних -
й осипаються сходи, і смерчі печалі воскреслі
роздирають цілунками очі та ротики склу,

що несуть перед себе оті, що - ні-ні і ніколи -
тільки дряпали душі заради сльозинки тепла,
аж допоки їм спроби не злізли, як фарба наколок,
аж поки мертві коні спіткнулись на зламанім колі,
аж поки їм долоні проштрикнула птаха-пила -
і сумний диригент звук порізав уламками ліній...

...прокидаються ранки, задушені рваним гніздом...
І подолана армія Він у проклятій долині
забуває: це як - поклонятись місцевим богиням,-
салютує швидкому годиннику в`ялим хвостом…

І розтерзана армія жон, що їм біле не снилось,
притискає сонливі крижинки до болю, що вже
не болить, як то треба... І слухає небо безсило:
чи кохаються гнівом наземні харибди і сцилли,
добиваючи коників мертвих під зимним дощем?

Дослухається небо... - як той, що - один із численних,
що варрави шляхів його в полі втрачають зірки,
проклинає ім'я, задихаючись вітром зелених
безнадій-божевіль її вуст... Як він марить під кленом
- хижим кленом долоні - про волю (губами руки
не торкатися)...

...небо! Чи смішно? Чи солодко - чути?
Рукавами голубити - і відпускати - в горня
гостровранішніх кав і півсхрещено-хибних маршрутів,
неймовірності втеч і повернень, щоб ножик у груди
то впадав, як навічно, то мертвим човном виринав?


…ув іржавій воді…. відображення….човники… коні…
душові… душогубки…подряпані промені… Ті,
хто холодні серця вигрівали на теплих балконах
незакоханих душ, ті, що кульку любові у скроні
не впіймали, затоптану землю від неба боронять…
Їхні коні не можуть… Але їм дозволено – йти…

Не мавпа серед мавп у млості мап,
не птах, що не пізнає співу-змахів…
Інкогніто… Я cogito… Зима
навколо думи душить, наче мавр.
Хитаються підземні черепахи.

Хитаються небесні черепи.
Ховаються у хмарах. Стогнуть хмари.
День затуляє личко. Ніч рипить.
Підводи ржуть. Вони везуть гроби,
немов гриби – заліські куховари,

немов хати – заморські вояки,
утікачі від права просто вмерти
у спокої (в безвітрі – вітряки)…
Я теж хотіла вміння утекти
й не повертатись, наче син Лаерта,

у ці моря камінні, у шторми,
у невпізнання рідними – й не дуже,
у край, де чути, як біда шумить:
сокира-місяць падає на шви
лісів, що змерзли у собачих вушках

у зоопарках… Де в клітках – волхви.
Де у кутках – зіпрілий Дідух дохне.
Де в душу цілять кулі із халви.
Де від найближчих гірш нема лихих,
бо сонце їх – лишень трухлявий вогник.

Бо руки їхні – лущені й слизькі.
Бо душі їхні – непідвладні мітлам
анг’елів без чинів. Бо в них піски –
не кров. І краще йти собі ні з ким,
поки чорти унерухомлять світло.

Поки земля у-не-покоїть всіх:
анциболів і мавп, імперських фриків,
кавалки неприйнятної краси,
блудниць і блудних, стиглі голоси
і німизну відлюдьків евридиких…

Допоки так… – інкогніто. Навзрид.
У втраченій колекції комашок
вслухатися: чи ніч іще рипить?
Чи у підвод смертей болять гроби?
Чи смокчуть мавпи груди черепаші
землі-Землі?

Вслухатися. Живцем
уземлені так слухають, чи жито
небес торка підкоп… Але все це –
намарно. Ще не стиснуто пінцет
з метеликом, наштрикнутим на «жити»…

…у одну із неділь непомітно закінчиться час.
Відпливуть барракуди очей у коралові склепи.
Відцвіте золота алича у засмазі, й клечань
порохами оглодані руки відправлять молебень

про впокорення теплих небіжчиків пам’яті шаф,
робінзонів повітря, яким ще в далекім не-вчора
безнадійно кортіло до п’ятниці темне лоша
загадкової ночі припнути, мов тіні – до штори.

Сколопендровий ранок на бляклих смарагдах надій,
наче квочка, побита вітрами вселенської суки-
швидкоплинності, висидить іній, що плетену тінь
не-тебе у райці, вбито-битім, лишає пів-звуку –

звуку звуку, з яким б’ється тиша на друзки життів,
нерву нервів, яким поганяє знелюблене людство
сніговий фаетон – у печеру, де – віск, нашатир,
і недопалок сонця у вовчо-надщерблених блюдцях
некрасиво навіки зіщулених мертвих очей…

У одну із неділь, у тонкій вишиванці розплати
за поцуплені миті, пристане до тіла ковчег,
що з брехні у безодню іуд і лякливих пілатів

безкоштовно розвозить – до щастя плекати сади
скам’янілих троянд і нарцисів із чорної ґуми,
поки тут – невідомим солдатам кохання святих
покладають мовчання і зречення, бомби й пакунки

недостиглих плодів не-знання, як позбавитись рис –
віддзеркаленням стати пустого-порожнього виду…
На одній із неділь проросте у печаль кипарис
із плутонівським серцем, гадюками-снами обвитим.

І закінчиться час. І миттєво закінчиться час:
підфартить самогубцю, що вміє за лівим і правим
одночасно стояти. Загасне лілея-свіча
на безводній воді, у коралових іклах заграви,
над землею, яка не тримає.

… за лоном землі,
за приземленим сенсом, по горло у грудочках мерзлих,
най тобі буде час – відстояти у зливі золи
сто епох незворушності, двісті засушених злив,
триста сорок неділь, що спадають з небес гостролезо…

…чи вітер нетутешній, чи вогонь,
що відкриває сто дверей в курганах
у цім степу, де пахне камінь ханом,
і висить хиже сонце, мов грифон,

простертий над тобою. Де там – ти? –
де сто Не-Ти навпроти вітру, проти
тебе, що ти – то камінь, вихор, протяг,
то знову – ти, навпроти самоти,

що відчиняє двері в землю…. Йди.
По кінчику часів скінченних майя –
за сивим запорожцем у Дунаї,
за фараоном родом з маєти

пісків і злота. За рабом, живцем
зашитим у скарбниці мертвих зужмом.
За деревом, що у пожежі мужньо
стікає кров’ю в трави. За жерцем,

що палить вітру очі й ріже ніж
небесний хлібом, жалом та євшаном.
За голосом, що гордий цар піщаний
посіяв у повітрі… Ти гориш! –

між опіком і жаром. Між пером
і м’ясом чорним сивого грифона
в імлі. Між таборами: ось – горгони,
он – скіфки. І війна… І виє ром

невидимий за конями, у грім
зануреними черепами… Годі
побачити все – і Сімаргл, і Одін,
і степу дух, і мавка у корі

мурашній, і Мара, і Тот, і мідь
кургана, і всі ті, хто Ти не знайдуть
у цім степу, що вийшов з ями саду
і вибухнув на клапті й межі… Мить

гримить-тремтить цимбалами в тобі,
коли навпроти тебе – сотні зайвих,
а у тобі – не знати – смерть чи зав’язь…
Дивись і бач! Не бач. Дивись. Терпи! –

у цім Ніщо багатоликім… Стій,
аби дійти до себе – й небо влити
у пекло. Приручити дим і вітер –
вогненний, нетутешній. Бо це ти –

той вітер – свист-і-вереск-тупіт-ключ
до ста курганів, що жиють, як мертві,
навколо серця, що дитям в наметі
у пустці спить...

«Поціль у небо! Влуч!
Поціль у небо!» – трави просять. «Спи!» –
пожарище шепоче. Пахне димом.
Сто бездоріж простерто несходимих.
Для ста тебе вони усі – сходимі.
Лише від себе справжнього, Єдиний,
спаси і відведи, і заступи…

«…осінь пахне чужим кашеміром, кошлатим чолом
кошеняти-горища, задзьобаним холодом птаства,
гастрономом, де гріє похмілля троєщинський лох,
а неділені риби в кишені хустинку смугасту,

наче щастя, термосять. Глухі парасолі дзвінків
до законних дощів випадають із потиску звички
слимаків, що на човниках бігу своїх двійників
переводять, як час, у мохерне тепло рукавички,

що і миші-гризоти, й турботи-вовки – на нитки…
Вже давно і навік. Хто ще цілий – сусіди, й погода
в попільничці на сходах.
…гарчать, наче пси, літаки.
І небесна яєчня під кришкою втоми доходить –

на грудневому смальці, на соці каштанових ід,
на подряпинах літа, загоєних, наче на камені,
збайдужілим цементом… Голодний синоптик сидить
на розплавленнім дроті й востаннє віщує зникання

летаргійних прикмет виживання в утробі мовчань,
в лабіринтах сумних батарей, на відставлених ліктях,
на вечерях, коли уникає долоня плеча,
а зачинена ванна кімната – найвправніший лікар…

У залізному замку Якщо ходить привид Якби:
ланцюги його – дооовгі, як мури застуди і меду…
І холодна субота, мов грішник, в каструлі кипить,
дослухаючись до закатованих стогонів метрів
і квадратів, і кіл…

І замурзана осінь тремтить,
як надіта на голе – сорочка, що гидиться тіла…
Пахне сіллю й дощами. Бомжує по килиму мить.
Виють пси за вікном. Листопад до верби селявіє…»


Симфонічні розмови з дощами задмухує скло
рукавички, пошарпане вітром. Дерева-флакони
(спорожнілі) життя деренчать, і чарки під столом
непомітно рахує сліпий домовик телефоном…

На жертовнику ранку холодний будильник долоні
зарізав правду снів. Кашляв светру про поспіх, про біг
марафонців метро – і втікав у юрбу водомірок…

Самота, наче жінка, стирала сльозу із губи
й говорила дощу: «Пахне осінь чужим кашеміром….»

Не бажай і не мрій. Невкорінені долі летять
горобцями – в небесний кулак із покривленим пальцем….
Та хапуга в тобі, той в утробі покараний тать
не подужає смерті зірок чи надірваних танців

на невидимій палі, на сміх сторожких глядачів…
Перерізані очі стежок виглядають падіння.
Білий мамонт світанку на холоді сивім спочив
(то – саванна чи саван, – цей холод?) Сова з павутиння

тіні місяця в ранок влітає – у прірві зника…
Угамовано вітер, як лапи тварини – в панчохах…
Не бажай, не проси, і примов не губи з язика –
їхні човники гинуть у суші схвильованій. Човгай

кроком карлика по закатованих ребрах доріг.
Повз людей, що – красиві та дикі, неначе наскельні
скорпіони та бджоли. Не слухай, як спить носоріг
білосніжного сонця у божій щасливій майстерні

(тільки – після погрому, що вік йому – пра- і пра-пра…)
Хай життя пробринить по тобі, мов колеса підводи,
що везе мертв’яків на схід болю, де чорна ріка
їм дарує дива неземної пекучої вроди.

Ні, не слухай колес. І води тої марно не клич.
Пам’ятай, що кожнінька сльоза – то цеглинка Синаю.
Буде ранок пастися колись, наче мамонт, і в піч
світанкових небес докладати хмизинки Немає-

Днів-а-Ночі-Були (ті кущі загули-віджили…)
Буде ґвинтики дум випускати твій внутрішній логік
у той день, коли трави злетять на вечірку джмелів,
і піски у воді подолають розчинні жалі,
і – чи дерева погляд, чи тихі кропивні пологи

золотавими квітами світла, – ці діти Мари, –
доброзичливо мачуху кинуть. І рушать у тишу –
перевчати вуста темних скель у зміїній ікрі
на пісні солов’їв, малювати свята на корі
пересохлої усмішки стежки. І очі вже інші

виглядатимуть крок переможця, що гоїть усе –
і себе, і повітря, й земні та небесні щедроти…

Не бажай. Не проси.
Б’є вода у небесний басейн –
зустрічає з пустель гамірні невеличкі народи,
між яких – горобці, горобці твоїх марень і мрій…

…а тепер – говори. Про що хочеш. Тепер – говори.

До зеленого сонця, що ходить у дім на землі,
до волошкововустих, зігрітих Ярилом, крижинок
відлітають сухотні міста. Розрізає вузли
на канаті цнотливого кольору зла та ожини

тиха первісна ніч. Задивляється Марсом і шклом
на скривавлені ноги колон, що стоять на канаті,
і готує спасенним – «Шалом!», щоби, наче шолом,
простягнути усім, хто впаде в залаштунковий натовп –

рятувати своїх – ув агонії після смертей,
за якими мовчать фараони в пісках-балахонах,
за якими на воду міняє вогень Прометей,
за якими вулкани закохані раптом холонуть
і не хочуть уже ні людей некиплячих, ні міст…

Хижа первісна ніч облітає колони, як мати.
І непевно втікає – у дім, де сидить Трисмегіст
і навчає – смарагдів, Єгипту, вогню, як з’єднати
досконале із Богом. А учні – жовтіші за віск…

Ніч летить, затуляючи очі смушевим туманом –
над печерами-снами, де сплять неофіти-волхви з
полинами-дарами сердець, – у сталеві тюльпани

хмарочосів самотніх. І далі – за ріки-сади,
із яких, наче темні дерева, залізні та дикі,
гомонять характерники, духи, русальні святі
до підземних джерел, до тварин, до земного владики,

до людей, що застигли на фресках, нанесених скрізь:
на печінках будинків, на вежах, на скронях меліси-
шалашів компаньйонки, на рисі дзеркальнім – зі сліз,
на сльозах ураганів, на осені, спаленій листям,

на таких же ночах-шифрувальницях магії тіл
і думок, воскресінь і смертей, і ночей ув обличчі…

Вузькозора хижачка сича, що гризе Іггдрасіль,
повертатися хутко додому стурбовано кличе.

Там – зашторені шклом, чорним-чорним, щілини душі.
Там не чути смішинок із сіна; і зцілено рани
і канатних колон, і титанів. Там ніжно лежить
на ожиновім ложі цар-морок на мертвій Морані.

І хіба що сестра – у сорочці із сонця в росі,
у темниці, якої нічим не відімкнеш до сходу,
випускає крізь ґрати солодких ручних горобців,
що осяйливим днем, наче чари-зернини, восходять

на сухотних реберцях земель піднебесних. Міста
і струмки, й піраміди, і фрески, і люди у коцах
свою темряву душ і ночами освячений страх
обертають до хмар із волошок і зелені сонця…

Шампанський вітер пастки готує на тих, що - звук
земної тиші, якою двічі поштар не дзво…
Сьогодні знову паскудна звичка - пиляти сук
сліпим деревам, яких ламає чуже Різдво.

На небі висять штани із вати - стара джинса.
На канделябрах ліхтарних зайців - дрантя із вух…
Птахи шукають казки бездонних Шехерезад -
знаходять рани на хіппі-мантрах, що їх павук

змотав, упавши в нірвану літа. А літа - зась.
Лишило клоччя на зморшках мітел, калюж, імли…
Сьогодні шістка у місті, вітрі та небесах
здалась укотре у лапи мафїї: Не-Змогли -

турецький батько хрещений. Сильний. Катує, гад.
Ката вагони котів підвальних по нервах - і
ховає вечір вогні чекальні під кат, між пальт,
що ходять поруч, рука під руку, і тельбухи

кохань слинявих, ламких обіймів течуть з кишень.
І страшно-страшно, бо вступиш - бліднеш. Не вступиш - теж.
Сьогодні знову паскудна втома знайшла мішень,
бо все знаходить, як тінь, що знає, куди ти йдеш.

Бо хоч - ліворуч, а хоч - навшпиньках і ще лівіш,
бо хоч - у скриню, як п'ятирічна, а хоч - скафандр,
бальзам цинізму кобіт Бальзака, нездалий вірш,
руно песецьке, червоні мешти в тон сарабанд

калин і зливок, - паскудна відьма завжди кує:
раз-два - зозульно - твоїм погодам, стожарам, сну…
Хай навіть віриш: кого немає, той був і є,
хоч тіло віри дзвенить і жалить - вдає осу.

Чи - як сьогодні - на небі висить маст-хев дизайн -
світляк у хутрі ледь хмарнім, ніжнім… І зайці міст
у вухах світла легенько гріють. І динозавр -
чекання звістки від когось, - вправний еквілібрист

у намистинах над серцем, тішить, немов Токай.
Але, паскудство, дзвінки померли всіх листонош.
І це "сьогодні" чоло кусає, немов блоха.
І хоч тікати, але нема де. Ковтає дощ

сліпі дерева, шаманський вітер… Бубновий вир
двірник не рушить. Птахи шукають дурних казок.
Надходить вечір - такий охлялий сумливий звір…

… ти хоч приснися… Чи впрів у криці? Чи в тиші змок?
Чи випив вітер? Який, до речі, за сто вітрів
у вас там вітер? Чи вже дерева - у ляк: "Різдво!"?

Останній заєць мого подвір'я вже догорів.
Безсонні двері чатують марно. Ніхто не дзво...

Небо спить і не знає: синиці давно не в ціні.
Кисню води свинцеві пташині синці, як татухи,
промакають прощанням людей. Шурхотять ясени:
перерізані ротики осінь цілують за вухом…

Наші теплі цілунки повз обрій, розп'ятий за нас
колом кволих смертей у вчорашнє амеби "сьогодні", -
гартування води, що тече, як запрадідський гас
із світильників душ - у розверсті стоп-крани господні.

Гартування калюж із іржі батарейних сердець.
Годування струмків, що, мов армія, в посусі гаснуть.
Замовляння волошок, що кожна - і поле, і мрець.
Замикання кордонів між обрієм котосмугастим -

і набридлими смугами п'яної зебри, що їй
світлофори - не писані, сонце й дива - мимобіжні…
Як на страті - рубіни листочків, але - ще живі…
Голуби баобабами дупи занурили в ніжність

плям бензину на вигинах парків у пальцях природ -
риторичних коханців, яким не коритись - не варто…
Нападають вітри на смішний ліліпутський народ
гілочок і каштанів. Летять на крилатих гепардах,

як прийдешні морози, хвилини. І кисню - катма.
Й соломинки зі спалених стріх, що стікали золою,
не рятують, безрукі, коли бірюзовий туман
не дає випливати з тобою за звірями Ноя

на солом'яних зайчиках світла - по тверді води,
загартованій богом прикмет і недоль - за вінками…
… виринають огидні почвари з долонь мерзлоти.
Вислизають із темних глибин то скелети, то камінь,

то інакші віджилі, забуті навзаєм за мить,
ненароджені інші, приречені вічно втрачати
в нешекспірово-простих сценаріях…

… небо ще спить,
відмотавши заплутані сльози хмарин на початок

неймовірно буденного дійства: про травми води
у калюжах зірок, у красі кримо-римських агоній,
про дотично-убивчі насичені світлом світи,
про рубінові рани дерев на кисневих іконах,

про цілунки, поцуплені поспіхом із підвіконь
у малиновій хатці, яку не збудовано досі,
про розхристаних шаликів крик - мов рожевий бекон
із дракона, мов крик дитинчати, коли ягоосінь
відбира від батьків,

про сліди баобабів, які,
наче голуби, в душі вкорінені, шурх - полетіли
виливати любов у зацукрену сіль чумаків,
випивати тепло соломинкою спраглого тіла,

коли обрій, розп'ятий намарно, стрічає свого
двійника, про якого не чули ніколи нічого….

Заґратовані хмари - неначе тюремний вагон.
Наші теплі цілунки розгойдують небо, як човен.

Загартовані води між нами - свинцеві. Синці -
відображення двох - не помітні: бур'ян макіяжить…
Ти - керваве рубінове листя у мрячній руці,
із якої несправжні синиці повзуть у вчорашнє...

… мені снилися глеки, залиті по горло життям,
перемішаним із льодяними зіницями Стіксу.
Понеділки з очами - мов ті перепілки в житах, -
чатували на вранішній Чад, а ловці лицесписі

ненагострену зброю у волах катали, мов ком,
наче кульку земну - не надуту, розжовану гірко…
Десь далеко Перун частував очерет шашликом.
Десь на змучених конях-відлюдниках духи горілки

прямували у безвість - у землі забутих безмеж,
пережитих підніжок, прощань, щедро скроплених скунсом,
де самотні ведмеді й принцеси з нахилених веж
виглядають дорогу - й бояться звідтіль повернутись.

Мені снилися вогнепоклонники й водні коти.
Мені снилися в'язні печер, каравани столітніх,
що везли на тригорбих серцях вічну ношу - іти
й визволяти з музеїв застуджені кубики світла,

що колись їх замкнули - подалі від тісних шкарлуп,
непіратських пов'язок, золочених масок на бевзях…
Мені снилися Віттові пестощі вітру - по шклу,
тихі пустощі рос на кропивних земних діатезах,

неприручені півники, що в дощову сивину
фіолетові весла долонь, як у річку, вмочили.
Кажани темних вікон. Сади, що летять на війну -
й опадають на шкірці жовтневій, немовби злочинець,
недолугий і грубий…

Знайомі зникомі міста.
Лабіринти, що греків, як раків, на вогнищі смажать.
Лікарі, запорошені, наче троянди - в листах
про життя і надію. Вулкани. Обличчя. Пейзажі…

Хоч гендлюй, бо все сняться… Любаси. Пів-сестри. Чужі,
що дорогу одну калапуцяють, наче сметану,
копитами у сумі. Сусідські свята на межі.
І кумедні пінгвіни-неділі, що втомлено тануть,
як ментол-валідол - під мовчанням…

… І з крану вода,
із прононсом моржа та іржею, - в обличчя - ні ради,
ні життя не давала. І день за вікном загортав
у фольгу поспішань ці гіркі та солодкі неправди,

але дуже повільно. Бісилися, кляті, "на біс".
Заважали себе віднайти, мов жону - Менелаю.
Реготалося люстро в руках (як прабабський сервіз, -
нетутешнє, замурзане, мовби істерики хвіст),
і казало люстерко, що вдома нікого немає…

…і дощ – сухий. І паморозь – гаряча.
І попільниця, повна балерин, –
не сцена, а трава, що не пробачить
воякам білим смерті. Кольори –
то озеро в тумані, то – білизна
вагонна, татуйована у бруд.
Про що не мрій, то пнеться горолисо
в молочний морок мовчазних споруд
на тілі неба. Музику ламає,
як зайву кістку. Падає у сказ.
Минуще так повільно не минає,
немов у кисні – мертвий водолаз.
Минуле так мінориться навшпиньках
з-під столу – хоч сльозу йому подай,
чи бульбашку із голосом барвінку,
чи місце для реклами, чи китай
застінків цих, замурзаних у тіні,
чи падопосуд, чи безодню шаф,
де на скелетах квіти павутиння,
і привид, золотий, мов падишах,
де – поспіх ранку й вішаки, мов леви,
нетиху тишу вухами стрижуть,
де новорічний янгол, як Малевич,
квадратить німб і яблучну іржу
чужої кульки неба…
Що подати?
Як падати – під стіл, у спориші
розмов, неначе ліс, дивакуватих,
мовчань, що в них війна між «ні душі»
і «ні війни»? – Сухим дощем? Спідничним
суничним сяйвом ляльки – на ножі?
Як падати, коли ти йдеш? – як мжичка
на вічний спокій цвинтаря живих?

Там кольори – озера у тумані.
Там сміх – сновида чи лютневий джміль.
Там музиці німотній притаманно
крутити в’язи снів і божевіль.
Там балерини скрючено-тютюнні
чекають принців царства смітника,
й чекальна фіфа бачить вічні дюни –
і жодного вогню чи хідника.
І притискає звіробій і м’яту
долонь до скронь, гарячих від знання,
що цих чекань пустеля – непочата,
що їх минуща дурість – не мина,
як мертва гілка – в осені, як виклик –
на пучках ліфта, як у плоті – плоть,
як родимка, що в’їлася, мов ікла
тепла, у спокій вицвілих болот
чи то душі, чи звіра, котрий звіра
шука по крові, і без жодних «як»…

Йде дощ сухий. Тече вода у вирій –
сорокомістний змучений каяк.
І все не так. Бо – просто. І – як завше.
І не трагічно. В межах. Що тих меж…. –
букетик стін. Задивлені пейзажі.
Пігулка слів. І все – коли ти йдеш…

Промов мені слово – хай буде воно самурай.
Один з каравану несправжніх, у колесі білки
застряглих по вуха. Нехай під реліктовим гінкго
воно буде духом, голодним до світла вмирань –

так ніжно і боляче – від рукавів його сліз.
Від поясу чорного вихору тиші, що впаде
на масляний шепіт солоного сонця в лампаді –
холодну закуску страхіть, що зарання збулись.

Збулися зарання. До того, як їх передчув.
До того, як їх напророчили кава чи розум.
До того, як ніжні сильфіди і квіти ерозій
торкнулися скелі сумління губами дощу

з підземного неба. До того, як стало однак:
вживати з-під крану цю ніжність із хлоркою звички,
вбиратись у потяг, котрий у цім віці не личить,
як біле й смугасте; носити на пальці вітряк,

порубаний штилем на тонко, чи пастку – в ребрі,
ходити з торбами від щастя до майже – благати
чи хати окраєць, чи вибуху пляшечки хати,
чи висі із маслом, чи сирної дірки в горі…


….гримів телевізор, і вершники штири у нім
іржали з-за шкла – що аж дряпали синє повітря.
Котів за вікном позмивало плачем Геракліта
(за нами чи просто?) Повзли мовчазні таргани

двох стрілок, охлялих і кволих, бо тиша – з отрут
найперша і проста, як борна – із зародком світу…
Збайдужілі сили слова силували сидіти,
немов партизанів у хащах аїдових руд.

Чар-рута калачиком спала у травах сухих.
Була ікебана з людей і зачинених мертво
на холод і протяг дверей – мов накладене вето
на право цвісти в трясовині, на лонах страхів,

продажних, як доля кожнісінька, обрана за
надріз на печалі, кидок від Даждьбога – до Бога…
Звертання дивилось із вуст, як звіря – на дорогу,
коли продавати звіря це несуть на базар,

та ні – не зривалося… Нишкло. Криваво на клей
тулилось до губ, наче меч – до стегна самурая…
Ламкі шестилапи кутково-павучого раю
дивились на те, як це ніжне мале догоряє,
немов хризантема в багатті осінніх алей, –
так ніжно і боляче … –
куций словесний дивак,
із поясом чорного вихору болю, що впаде
до того, як ти передчуєш вигнання із саду,
до того, як змовчиш, аби так мовчати відтак….


2013

Цідять сумні будинки місяць крізь чорні вола.
Пекло в китайськім халаті витріпує сивий килим,
зліплений з індіанок, десятирічно-кволих,
сплетений з альбатросок у гамівних вітрилах

темряви, що жіноцтву світить, як свічка тала,
наче руно, з язонів здерте із клаптем шкіри…
Пекло той килим тріпа – наче жагу Тантала.
Пекло той килим тулить в посуху двох інжирів

в чайна-халаті, – наче скарб чи дитя, – до плачу
кульок повітря, здутих з гойдалок на подвір’ї.
Сіпає нитки сонця з неба холодна швачка.
Темрява лиже лавки-плями гірких пломбірів

із молока з ліхтарним присмаком. На деревах,
у порцеляні вітру замкнених, птахи голос,
наче любов, втрачають. Плачуть зірки про невід.
Тихі нічні бажання, ніби древляни – Ользі

з лазні, – волають Пеклу в м’ятій китайській байці
про чергові судоми, пінне кипіння жовчі…
Тріпає жінка килим. У мозолясті пальці
темрява, мов комаха, яйця страшної ночі

їй відкладає, щоб їй темні думки росли крізь
синю цупку тканину в рудоквітковий несмак:
щоб в ополонку суму, як у хвилястий Світязь,
їй припливали весни, вбрані, як баронеси,

імператриці, зшиті з дутих химер придворних,
кольору губ какао вільні туземки з Фіджі,
білі слов’янські лади, круглі, немов валторни,
чорні кармен-торнадо в танцях катастрофічних, –

вчити її гасати в джунглях свобод і хоті,
вчити її змирятись з тихим згасанням вогнищ,
вчити її коритись лагідним дон-кіхотам,
вчити її мовчати, якщо потрібна поміч…

Тихо варити тєлік, наче сумнівну зупу.
Не прокидатись, поки вічний сусід не зцілить
втечею. Натирати сміхом відьомським ступу.
Передчувати повню, – наче застуд бацили.

Пити дощі, як м’яту. Ніжно гойдати злидні.
В старість повзти по хвилях споминів, як вітрильник.
М’яко плекати пекло внутрішнє, й енне літо
тріпати на подвір’ї поночі, наче килим…

…і стіл – не стіл, а мумія жирафа.
І кут – не кут, а зоряний горох,
поставлений навколішки. Плоть граппи
у келишку. Розтріпані кульбаби.
У чайному будиночку для трьох –

все вмеблювання. Цідить муха писком
пронизливу елегію новин.
Сорочка – як надірвана записка –
на вішаку. Прощання одаліски
із вершником без хмілю й голови

лежить, неначе жолудь, у кишені,
із ладанкою, діркою й життям,
дірявим також. Цвяхи у свячену
вологу стін годинник пхає. Чемно
падуть ті цвяхи. Музика – ще та, –

ганчіркою столезою – по вухах…
Хто б від такої не схотів піти?
Чортополох у вікна морок буха.
У дзеркалі – циклон та груповуха.
І вся любов – Сізіфові понти.

І – шабаш. Й шарудіння «квітів» Босха
із ніжності-покійника в вустах
дверей. І хилитається кокосом
підстельне небо. Й входить голос босий
у скиглення у трубку, як в міста

заходять жебраки. Такі смакоти
до чаю – хоч із маслом їх жери,
у білому, святкуючи свободу –
таку прекрасну, як і ти достоту,
таку, що – боже збав і відведи.

Хай буде! Стіл – жираф. Цікавий. Довгий.
Хай буде кут – як місце для покут.
Кульбаби і кропиви на порогах.
Ходіння в бородаті епілоги,
де всі надії хором розіпнуть.

Хай губи – чорні від чаїв. Хай – віхи
чортополохів – ув очах. Хай ти –
в будинку, де на всіх не стане – дихать…
Облиш, Сізіфе! То не мука – втіха –
коли ще обираєш, чи піти…



2013

… переливаючи дихання з чаші мовчання у келих «треба»,
перепливаючи з західного узбережжя серця на найкрайніший захід,
чи помічав хто, як вона очі вмочувала в рани неба,
як механічно ставала на воду лавандову в позі птахи
з дзьобом ванільним, в якім, мов форелі криваві, терпіння й острах -
вкотре просити збавити - били пір’ям, піски ковтали...
Потопельники вимагали в морських черепах захистити пропащий острів.
Дерев’яні причали благали птахів донести їм життя й металу.
Танцівниці в портах обливали дітей і повітряних зміїв плачем.
Землетруси охлялі хотіли покути за те, що завдали лиха.
Полуднева спека молилась на дощ або хоч на з вітру плащик.
Зоопарки хотіли саванн цукрених. Малі попелюшки тихо
вимикали новини й казали: от би нам – грона суниць крилатих,
сніданок з шампанським, карету, сукню, і щоб батьки – довічно….
Переливаючи дихання в тишу, вона думала: жити або кохати,
перепливаючи з берега пам’яті на дороге обличчя,
перетікаючи з моря загублених в урвище незбагненних,
пересаджуючи словам душі, ніби оселяючи нових господарів в чари-мушлі, –
кожен просить про це: і калігули, й сонячні діогени.
Кожен калатає у небо, наче в солодку боксерську грушу,
розбиваючи порцелянове. Викликаючи урагани, як ті роллс-ройси.
Забиваючи срібні цвяшки в груди м’яти в садах едему.
Засинаючи на молитвах цих, неначе короновані – на горосі
(і снодійному, якщо десь ми його знайдемо)…

Потопельники вимагали водоростей камінних –
задля спокою й штилю. Зоопарки просили тиші трави Зімбабве.
Перелітні закохані – рівного шалику й кисневих «без зупинок».
Розчепірені краби будинків – щасливих скриків й дитячих скрабів.
І все це чулося - у шинах автівок нічних, в голосах циганських
літаків з дощем, у реверансах тепломереж - багаттям
передмість, у плітках сусідських, у дружніх масках,
у синцях на казках, що їх не порахувати...

І коли вона прокидалася в кишені ночі, дірявій, мовби
пісок на західнім узбережжі її неприспаної печалі,
її мовчання, мов ранній злодій, хапало торбу
форелей темних. І всі безодні їй вибачали,
що з ними - хором:
щоб вітер - вранішній і вершковий,
щоб бинт - на заході, де від шторму забракне дихань
у міст прадавніх,
щоб - весни-коники в талій крові
самот, щоб сни - пробудні і кольорові,
щоб він був поряд і вже ніколи звідсіль не їхав….

На терасі долонь засмагають дванадцять «якби» –
на тринадцятий місяць, потиснувши віхолі шию,
на кминівськім крайсвіті, де янголи, мов яструби,
полювання на світло, як звички лихої, лишились

(бо – старі і все важчі), де – сині веселки, й горби
поза спинами зречень – себе – задля гарпій «по правді»,
ми відкупимо руки, хрипкі, як надії, в орбіт
нерухомих земель, наче бомби коштовні – з ломбарду,

де сидить дух туману над містом застуджених див
і, як бідність в пустелі, димить і сміється – до скону…
І – осиплються плечі сумлінь мармурових стовпів.
І в тюремній воді зійдуть з лотоса пролісок й сонях.

Хоч повстане бур’ян потойбічних джинсових троянд –
ні про що без любові , в кривавій перуці «від свята»,
та його розстріляють – з кошлатих невбраних плеяд
в ніч на п’ятницю п’яту на площі тридев’ятдесятих

царств Ось Тут і Ось Зараз. І видалить тропік брехні
медсестра козерогу. І кола розігнуться часу…
І ми рушим по них в теплі сутінки кольору хни –
пити спокій із вуст, наче Конго –– зі стегон Кіншаси,

їсти вітер вприкуску із пилом забутих доріг,
вічне дерево гріти мурашками дотиків теплих,
годувати птахів вдячним шепотом хмар на горі
і вливати вогонь у розніжені сонячні стебла.

…на терасах долонь засмагають, мов тіні – в мороз, –
одинадцять…. десяток.. п’ятерко.. ілюзій склооких.
Вицвіта, як сорочка, колишніх небес купорос.
Панна Втома вичавлює з місяця вигірклі соки.

П’яний розпач танцює, як ввічливий вихор – Чугайстер.
На душі – мокре листя, й пугач надліта – наче в лісі…
І росте, як ворона – з самотності цвинтарних айстр, –
із пустелі руки запитання, коли ти скінчишся…


2013

….і малюнок на дереві тоскний, мов ятка нічна,
і обвуглені шлунки кропив біля синіх шашличних…
Ліхтарі-далматинці цілують плече глядача
з теплим байковим пір'ячком й видихом гірко-шулічим.

Ботсади відлітають, неначе дракони, у міф.
Зморшкуваті озера - немов доріани, в оліях
згірклих фар-сліпаків… Могікани-трамваї громи
притискають до скронь. На засиджених лавах-повіях -

санітарна година ворон. Оксамитовий щур
циганчати з квітками, як доля, описує коло…..
І над згустками крові забитого містом дощу
молодик мало-мало прямує до фази монгола -

вимальовує мультики, що в них не місто - ріка
із вогню, й саламандри-сомнабули іскрами кроків
витанцьовують сонце, як збоченці… Темна рука
нашорошених вуличних мар затуляє дороги,

наче очі - цнотливому звіру, аби не дійшов
до дорослих красивих ілюзій про лікарське листя
чи плеча, чи долоні… Про бабок, що пахнуть зі щок,
мов жоржинові яблука… Про голоси, що намистом

обвивають - й стікають, мов кров чудодійна, на плащ
із бруківки і пилу - і там починаються квіти…
Ти тремтиш, бо дороги направду не видно - хоч плач.
І будинки заломлено, мов капелюха кобіти

з неохайної виставки вроди в проваллі сумів…
Ти боїшся, ти тулишся щільно, як мокра канарка -
до тернового болю твоїх абрикосових снів,
до сліпого дощу з бірюзової теплої хмарки,

до - додому і з дому, до кетягу чар і примар,
до солоного келиха, що, наче спогади, п`ється…
Ліхтарі-далматинці пістолі із збуджених хмар
притискають до скронь, бо пече від прозорого перцю
невидимок-зірок.

Все по колу - малюнок із лав,
перекошене дерево, вітер, який не зловити,
і знання, що вогненна ріка - гордовита і зла,
і впадає у безум, й рука, що тримає - зола
на сльозі циганчати, що згубить украдені квіти...



2013

Найкраще стається нишком, по-мишачи непомітно.
Вживаєш його, мов з крану – шкідливу і неживу.
А потім приходить тиша, тендітна, як слон – із міді,
із голосом океану, що лиже біду по шву.

Я чую, як сплять сирени в воскових печерах сенсів,
як човен на зябра ріже пластмасові щастя юнг.
І водорості, й мурени, і скрині, й краплини серця
Великої Спеки, й трішки закислих у сон-бою

браслетів скелетів голос занурюють в бік мовчання,
яке накриває, наче чи мачуха, чи межа…
Й тікають, як дим – з волосся, піжами, тарелі, чайник…
Й, мов нутрощі вовкулачі, розчавлене медвежа

плода/помідора/іскри, що гусла, як рід бурштинний,
лежить і стікає криком – німотним, як сморід риб
прамертвих… – а ти це тріскай, як відстань – нічні машини,
що носять не шини – кригу, і п’ють свіжий сік гори…

О тишо, оманно тишо!.. Кричать заводні пінгвіни
на півдні. Туземці глеки випалюють з вуст богів…
А ти мені знов не пишеш (і я тобі – не повинна).
І худне вай-файний легіт на тиші, як на брехні.

Й кити відлітають в серпень – фонтани серпом стинати.
І мідії рти розверсті занурюють в рот зими….
А в крані всихають стебла води, і плодиться натовп
пустельників-тиш – на хресній ході дзиґаря… Й сумні,

по-мишачи тихі кроки слонів, що везуть мовчанку,
в’їдаються в шкіру, наче людина, іржа, діра…
І ти мені знов не пишеш – випрохуй чи чунга-чангуй
напоказ… Повітря плаче. Ганчіркою витира

тамтой океанський шепіт, впокорений і безтямний,
що зносить альтанки наші, як течія – парашут
кульбабки… Прозорий щебет жалів-пеліканів. Таймер
заціпило. В тишу нащось пишу і пишу – вітрами
самотності. На ніч. Натще. Намарно. Пишу й пишу…



2013

Я пишу тобі з ока бога. Тут пахне мороком,
бедуїнські зірки, і чіпкі марсіанські злидні.
Небеса в обладунках тиші. Верблюди ворога
відчувають сідлом. Пісок на хиткій палітрі
замісив рожевий з червоним. Долоні каменю
відстають від спокою сонця. Сновидні гори
витинають ніч й підставляють плече розплавлене
під ходу вітрів.
Пустеля і білі строї –
ні води, ні коханців із крамом жаги і ніжності,
із імбирним віддихом серця, гірким і світлим…
Приїздять чужинці – на фотолистівках вішатись.
Від’їздять чужинці – сміятися і просити
сірники у неба, в синіх бинтах і тріщинах.
Килими у жменьці ганять чаї і трави…
Мов дроти далекі, тремтять голоси коричневі,
як засмага хвора або бадьора спрага
чи видінь, чи тіней, чи недоступних вогників.
Шарудить залізо літнє, як ніж – по скроні.
Скорпіони сплять у нірках, немов смаколики –
у піщаній каші. Крихточки рубіконні
вислизають з-під кроків. Крокам прощання мариться.
Десь лежить Синай, наче коц – на минулім. Лихо
спить далеко-далеко, неначе в печері – карлиця,
до грудей пригорнувши пожарища мрій і дихань.

Я пишу тобі вітром по тиші. Хустинка крутиться,
як Земля – на мангалі смертей. Прилипа до вітру…
На коліна стає печаль, як ручна верблюдиця.
Сірники відмовляються плакати і тремтіти.
Килими звабливо кличуть тіла впокорених
мандрівних імен. У гірські світлоносні пащі,
наче ріки, впадають слова – нескоренні, створені
із піску, із духів, з див, що, як ми, пропащі…



2013

Глянь: небо – гранат і смородина. Спершу – гранат.
Розсипані зернятка подихом ніжно розчавиш…
Далеко – зірки у громи божевільно гримлять.
Далеко – стоять на морозі невидимі чаплі-

застуди і ловлять в кулак непомітних гуляк
під руку з ліхтарною сумішшю класики й ночі.
Хмарин гамівні сорочки розрізає літак –
й манірно тремтить в штормовім розтривоженім клоччі.

А в нас – пахлава на столі, що тече, мов свіча.
Земля на порозі – жебрачка із клунком, що худне
буквально за миті. Горнятка із шаф деренчать,
голодні до вин, але вини чекають на будні,

бо очі – такі двокімнатні: блукай – аж зітри
всі капці і двері, – не вийдеш до ранку під вечір…
І китиці світла із запахом снігу й цитрин
муркочуть, впиваючи рай у зав’язані плечі –

ковзкі рукави індіанського пончо в ногах
оселі чи гойдалки, що їй мотузки звільнили…
Згинаються сни, наче ті танцівниці Дега,
в безсонні прекраснім втрачаючи морок і тіло,

вбираючись в довгий, неначе цілунок, сатин.
І сонце тече під розверстий, мов пекло, дво-камінь –
дво-космос, довершений, наче всі зниклі світи,
закопані з чортовим скарбом побіля Диканьок,

здичавілих урвищ крайсвітніх й сумних Атлантид…
… трима карамелькою в роті мовчання кімната.
Життя, мов повітряна куля, крізь стіни летить –
влучати у місяць, як зможе його відшукати.

Тече пахлава – і бентежить безгрішність стола.
Земля на порозі мугикає, кашляє, скніє….
Герань підвіконню квадратик «вікна» затуля,
аби не підгледіло, бідне, що в ночі казки є –

прості, наче дно, двокімнатні, як очі: блукай
аж хоч до світання з ліхтариком щастя в долонях…

Кусає повітрю щоку хуртовина легка.
Смородина з неба паде, і гранати холонуть

на протязі –просяться в губи ранкових заграв.
Але, поки ловляться, будемо ніжно ловити
ці зернятка подихом…

Час якийсь циган украв.
Годинник стоїть на підлозі, мов чорна гора.
У пончо пітьми тихо бавляться китиці світла…



2013