і коли ти до неї, нарешті, стаєш прихильна,
погоджуєшся з гудінням мотору і запиленим вікном,
на розніжене тіло починає спадати сонна ідилія,
махають долонями дерева і в'ється дорога, як плямистий пітон.

втискаєшся у сидіння і ловиш віями захід сонця,
в якому якась сільська жінка торгує соковитими кавунами.
різнобарвні корови зупиняють рогами останній стронцій,
ти покірно чекаєш коли вони пройдуть степовими материками.

чуєш, як стискається сЕрця шин, як вдивляються в безвість фари,
виловлюєш поглядом руду лисицю, що поспішає до своїх малих лисенят,
із колонок лунає Ліда Лі і своєю наготою лякає і так перелякані хмари,
що дощовою свіжість омивають херсонські виногради із всевишніх врат.

ти придбала бурштинове гроно у першому ліпшому винограднику.
старенький власник розповідав про найкращі сорти і солодке вино…
відправляєш по одній бубці на язик і на тлі небесного клаптика
вдивляєшся у перші острівки пісчяних пляжів, мов у цікаве кіно.

море лагідним цуценям лиже тобі звільнені ноги без підборів міста,
проситься пінистим шампунем із запахом риб і слизьких медуз до рук,
завтра буде медова пахлава, варена кукурудза і джаз від сивого піаніста,
завтра звільнишся від утоми, як звільняються роздягнені манекени від синіх перук

сидітимеш у плетеному кріслі в ресторанчику, що за три кроки до моря,
слухатимеш втаємничене шепотіння хвиль, які дихатимуть солоним бризом
і виловлюватимеш із келиха шампанського устами розм'яклі зорі —
смиренна, як монашка, спокійна, як ворожка і слава Богу ніким не визнана.

Макс признався другу Толі:
- Вчора троє враз пристали.
Певно, старші. Злі доволі.
Щось мені про гроші плели.

Я одному дав нормально.
Потім іншому добряче.
Поруч друг киває схвально:
- Ну, а з третім схоже наче?

Макс зітхнув, розвів руками:
- Тому зовсім не дісталось.
Скажу так, як є, між нами,
В мене грошей не зосталось…

45 градусів по фалосу –
сутність мого роману
послухай, історіє персональних страждань, —
коли він нарешті ляже
а я нарешті встану —
щоб перетнути гарячу точку горизонтальних вражень
виставлю нову вертикаль —
Річка моя безводна тоді впаде до ніг Океану
і заволає мій власний камінь Фаль
ще необроблений — чистий голос хаосу
найгучніший свідок мого безнадійного риму
маленьких великих — а все руйнівних пожеж
45 градусів — з гори у воду
антиутопії кожного білого дня
авжеж
йдучи на звитягу варто думати про хороше
лягати на все що завгодно окрім щитів
коли я нарешті ляжу —
а він нарешті встане
й запустить таймер нових життів
і вражень старих як світ і як світ солодких
вже буде доста — ніби піднесені королям яства
тоді почнеться нова історія нові канони нового блядства
ця казочка не про інтим —
на кону жодного витязя який би здолав дракона
на кону жодного козиря який би бив туза
я — дівчинка з силою Лаоокона
гроза
втомилася бути настільки стожильною
щоб тримати небо
втомилася бути рупором й налигачем
послухай, я душила його голими руками
я стримую вітер плечем
Річка моя безводна пустеля тече і тече і тече
і немає цьому ні розради ні краю

а він упирається звивається не конає
він обвиває мене як шибарі — забагато пут
45 градусів по фалосу — гострий кут

убити можна або завдати болючих ран
хоча — якщо придивитись — стріла Зенона
ще зовсім трішки і допишу роман —
нову історію нові канони

мені сказали що я не з піни — що я з ребра
я жертва чорної трансплантації — не стихії

послухай, не треба ніяких вигнань ніяких драм
я — дівчинка з силою Лаоокона
я знаю як розмовляти зі зміями
це вроджене вміння — його народили в мені мої порожні надії
мої незакриті гештальти мої розтринькані дні
я дуже добре розумію змія
бо він — у мені
коли Танатос приходить в гості несе шампану —
ридає Ерос
бо сили нерівні у цих двох

45 градусів — міцний смак у мого роману
автор якого — Бог

Ти – вітер, друже. Я – ліс
твій. І звіяний лист,
під’їдений кружкома
ще й гусенями письма.
І, що лютіший Борей,
біліше листя дерев.
Їм божество зими
боргує за килими.

-----------------

Поведал я, что статус скотства —
Все лишь падкость от наследства.
Но повзрослев, увидел сходство
С отрыжкой юности и детства…
08.08.2021.

Природой как не восхищаться ,
Как ею нам не любоваться,
В любую пору всё живёт,
А рядом человек идёт!
С зерна вокруг всё прорастает,
Целебной силой нас питает,
Природа – дар бесценный в мире,
И все беречь её должны мы… 2009 Швец Т.В.



Гармония в природе , человеке - Всевышнего создание!
Любовь все улучшает, вдохновляет,
Человек становиться счастливей, природа –расцветает !!!
9.08.21 Швец Т.В.

Має бути літо? Значить, літо буде!
Золотавим цвітом забарвить усюди.
Лагідним промінням землю нагодує.
Розсипом веснянок щоки розцілує.

Має прийти осінь літечку на зміну?
Має розпочати новую картину.
Вогняним багрянцем плідно-променистим
Обійняти м’яко наостанок листя.

Мають хуртовини гризти та кружити?
Мають над душею білим вовком вити.
Під морозним ігом світ відпочиває,
Нового натхнення у собі шукає.

Маєм стріти весну? Весна вже в дорозі!
Може, тихо стоїть на твоїм порозі.
Посмішкою долі тебе привітає.
Та не квап сезони, вона почекає.

09.08.21

Непомітно якось промайнуло
те, чого хотіли й не було:
ні за що отримати тепло,
познімати маски... бо забули,
як весною пахнуло зело.
І неначе й не було розмаю,
і не пах камелією сад,
хоч когось із мрії нагадає...
іноді... коли душа піймає
той неуловимий аромат
вечорами, ніччю, на світанку
пасії своєї у гаю...
ну, а нині мила куртизанка
оживає лиш у дежавю.
А літа, до осені готові,
не обняті крилами любові,
відлітають птахами у сни...
не усе рахують восени
і зимою намалюю знову
мрію на шагреневій основі
іншої найкращої весни.

08.2021

1 verse
I’ll tell you, your confessional about love
look around, we’re alone
Why? What for?
What are us keep the Earth?

Chorus
Faith only person
love forever alone
Hope is always the last to die
This is all that’s us need to live

2 verse
We’re two ship on different sides of sail on the river
on the water we violent and peaceful
Why? What for?
What are us keep the Earth?

Chorus:
Faith only person
love forever alone
Hope is always the last to die
This is all that’s us need to live

3 verse
We’re two birds winged to the sky stick together
We’re flying proper way
Why? What for?
What are us keep the Earth?

Chorus:
Faith only person
love forever alone
Hope is always the last to die
This is all that’s us need to live
Переклад:

1 к.
Я розповім тобі свою сповідь про кохання,
Озирнись навкруги ми одні
Чому? Навіщо? Що нас тримає на Землі?
Приспів:
Вір єдиній людині
Люби одного назавжди
Надія помирає останньою
Це все що нам потрібно в житті
2 к.
Ми два кораблі по різні боки пливемо по річці
На воді ми буйні і спокійні
Чому? Навіщо? Що нас тримає на Землі?
Приспів:
Вір єдиній людині
Люби одного назавжди
Надія помирає останньою
Це все що нам потрібно в житті
3 к.
Ми два птаха крилаті на небі тримаємося разом
Ми літаємо правильним шляхом
Чому? Навіщо? Що нас тримає на Землі?
Приспів:
Вір єдиній людині
Люби одного назавжди
Надія помирає останньою
Це все що нам потрібно в житті

Authors song: Natalia
2016

Він тягнеться від самої зими,
Немовби шнур, у втомі чоловік.
До нього туляться вітри, громи,
А він – до сховку правду поволік.

Та правда, кажуть, нині зайвина.
Є депутати і Святе Письмо.
І спогад ще й учора долинав
Як і завжди, без вигадок, обмов.

Але це не для всіх намічено давно.
Хай людям легше буде – не мені.
Дивлюся з ними я в одне вікно,
І добре, що є тіні на стіні.

А складнощі у кожного свої.
Нікому власні я не відішлю.
Вчорашнє,-- ось! -- іде, бреде, стоїть.
Його запише тисяча карлюк.

А з ним і я – і вічний, і кінець;
Тепер початок мій не віднайти.
Скажіть, що нібито я молодець;
Нітрохи не побачу марноти.

Розправляймо, братове, знамена!
Красний день для козацьких полків.
І чуприна й широкі рамена,
мов твердині яса, козаків.
Ти не ремствуй на долю, не треба.
Не полине навспак дід Дніпро.
І вервечка з барвінкових стебел
нагадає, мо́, ле́геню про…
Про серпанок рахманний туману,
про строкаті осінні ліси…
Обіруч обійматиме маму,
коли мирні настануть часи.
Не гляди у свічадо ніколи!
Бо лукавий зіб’є із пуття.
І тоді горилиць в матіолі
не спивати тобі смак життя.
Хай люстерко залишиться жінці,
примиляється хай перед ним.
І жахтіють ланіти червінцем.
Ти ж молись перед ликом святим.
Благоволити мусиш єдине:
нехай з ґноту маленький вогонь
Матір Божу благає про сина
і про мирний Батьків, тихий сон.
Молитви твої чотки відмірять
ти, козаче, тривкий, як булат.
Відбиваєш із лігвища звіра
побратимів своїх і дівчат.
Навідліг засвистіла шаблюка,
шпарко нехрист біжить до кремля,
путівець устелила пилюга
і горить під ногами земля.
Не для доброго в мокші кебета.
Будь помисливим, друже, із ним.
Бо в московських, кривавих тенетах
ти назавжди помреш молодим.
Доброхіть ми степи не залишим!
Бовваніють у ньому баби́*.
Степ одвіку вшановує тишу
і ніколи не терпить ганьби.

Та швидше б із козачих пліч
ярмо війни упало пріч.
08.08.21р.

То снюся в пеклі між чортів,
То прагну пестощів повії, –
Хоча нема багато снів
І нині зрідка дуже мрію.
То голову схиляю ниць,
То вгору носа задираю
Між непідступних молодиць
І тих, на кого не зважаю.
Ожина всюди наяву,
Суниці – видимі в уяві, –
Отак безклопітно живу,
Про все віршуючи лукаво...
09.08.21

Взглянуть на мир с полёта птицы,
И для восторга нет границы!
Лес, поле, речка - как картина!
Собрали всё в себе едино!
И кажется картину ткали,
Умело нитки подбирали!
Величие, целостность природы,
Не передать только погоды…2009 Швец Т.В.


Мир прекрасен!!!
Дар Небес!!!
Жизнь любить!!!
Трудиться!!!
Благодарить!!! 9.08.21

Сиджу з гарячим шоколадом.
Не відчуваю себе гадом.
За вікнами вирують штати.
А в Неньці... Що там і казати!

Вмикаю комп - дивлюсь й читаю,
До Батьківщини зазираю...
Хтось скривиться: "Ти час марнуєш!
Давно ж Остром бо не крокуєш!"

Але, хоч трісни, тягне знов!
Така мабуть у мене кров.
Питання, гіркота й злобА.
Чому не нація - юрба?

Чому перевертні у Раді?
Чому запроданці при владі?
І так питав би і питав,
Не їв би довго та не спав.

Але давно те зрозуміло,
Що дурно витрачаю сили.
Роки спливають, я сивію,
А в Неньці злодії й повії!

Писав про те давним-давно,
Що в Україні - сум й гімно.
Ну й що - змінилося на краще?..
Не лізуть сатані у пащу?..

А вірш цей прочитають й хором
Почнуть казать, що втратив сором...
Що ж, треба сьорбнути какао.
Бувайте - там! А я - тут. Чао!

19.12.20р.

...А серпень то доволі впертий
Ніяк не випровадиш з хати
Один із нас хтось мусить вмерти
Ой! думку треба відізвати

Негоже Боженьку гнівити…
Й перед думками щось незручно
Я ними з пам’яттю сповитий
І запевняю досить влучно

Недільку дві і серпень зникне
А ось куди - вже вибач, хлопче
А думка щодо… напівдика
Засяде як, все топче й топче…

А серпень, дійсно, дуже впертий —
Куди не глянь, розлігся всюду
На те він, Боженько і серпень
А мене вибач, більш не буду…
08.08.2021.

Онук приїхав в гості до бабусі.
Була з ним мама лиш на вихідні,
Сказала: « У суботу повернуся!»
І от вони залишились одні.
Бабусі в радість, бігає навколо.
Не знає, де онука посадить,
Нагодувати чим – бо ж воно кволе,
Голодне, мабуть, в місті тім сидить?!
Сергійкові ж усе навкруг цікаво.
Він у селі ні разу ще не був.
Йому б у ліс, на річку, на заплаву,
Щоб все побачив і усе відчув.
Бабусі ж, звісно, від того морока –
Одного як же можна відпустить…
Кидає все і диба слідом, поки
Онукові захочеться спочить.
А той готовий бігати до ночі,
Аби усе побачити, як слід.
І там пройти, і те погладить хоче,
І з того скуштувати гарний плід.
От якось вони луками блукали.
Уже іти обідати був час
Бабуся, звісно, трохи і пристала,
Хотіла внука кликати якраз,
Коли то чує – він її гукає.
Мабуть, цікаве щось таке знайшов.
І справді, якусь квітку розглядає,
З усіх боків її вже обійшов.
- Що то за квітка? Та така висока!
І який гарний в неї жовтий цвіт.
- То тирлич. – зупинилась за два кроки.-
Пора б уже, онучку, на обід.
А той її, неначе, і не чує:
- А що то тирлич? Звідки узялась?-
І біля квітки зазира, тупцює.
Бабуся хутко, поміж тим, знайшлась:
- Ходім, Сергійку, а я по дорозі
Все про ту квітку розповім тобі.
Хоч хлопчик відірватися не в змозі:
- А можна, я зірву її собі?
- Не можна. Квітка рідкісна, онучку.
Її Червона книга береже.
Ходімо вже, давай бабусі ручку,
Бо ж час-таки обідати уже.
Зітхнув хлопчина, квітку ще оглянув,
Все озиравсь, аж ледь не до села.
Бабуся ж, ко́ли обіця́нка да́на,
Про тирлич повідати почала:
- Було давно то у селі одному.
Жили, говорять, дві сестри у нім.
Хоч виростали у одному домі
Та були зовсім різні, поміж тим.
Одна – красуня писана, неначе,
Що і очей було не відвести.
Та і, до того ж, бойова козачка,
Уміла було так відповісти,
Як хто хотів покривдити словами,
Що тому швидко затягло язик.
Не хитрувала, говорила прямо…
Був в неї також гарний чоловік.
І добрий, і красивий, і розумний.
В сім’ї і в хаті все в них до ладу.
Їм вдвох ніколи не бувало сумно
Ні в хаті, ні у полі, ні в саду.
Друга ж сестра родилась не вродлива.
Іще з дитинства заздрила вона
Сестрі, що почувалася щасливо:
Та з парубками, а вона одна.
У тої чоловік – красивий, вмілий,
А їй хоча б плюгавенький який.
Так заздрила, що, навіть, почорніла,
Дивилась зло услід сестрі своїй.
Не щастя їй, а всяких бід бажала,
Хотіла в горі бачити сестру,
Аби вона все мучилась, страждала.
Щоб мор напав, кінець її добру.
Щоб її коси чорні посивіли,
Щоби зійшла уся її краса.
Отак частенько мріяла сиділа
Та ще й прохала в поміч небеса.
Та небеса в отвіт на те мовчали,
Доводиться все думати самій.
Тож вона «помсту» готувать поча́ла,
Як то якось прийшло на розум їй.
Були у них обох тоді вже діти –
Синочки, віку, мабуть, одного.
Звичайно, дітям як не порадіти.
Та ж їй одній виховувать свого,
Бо ж чоловіка справжнього не мала.
А у сестри і в цьому радість є.
Отож вона якось прослідкувала,
Як син сестри раненько устає
Та йде до річки на човні кататись.
Бува, зовсім далеко заплива.
А на воді ж усяке може статись?!
От зла і накрутила голова.
Він човен на ніч залишав на річці,
Під берегом кілочком припинав.
Ох, і насолить же вона сестричці!
Вночі, як у селі вже кожен спав,
Пішла вона, знайшла той човен й тихо
Пробила в днищі дірку. Та й чека,
Як упаде сестрі на серце лихо,
Як доля їй повернеться гірка.
Та ж Бог на небі все на світі бачить.
Наруги тої він не допустив
І тою ж їй монетою віддячив,
Сестру від злої помсти захистив.
Уранці хлопець знову став збиратись
Поплавати на річці у човні,
Як тут прибіг до річки його братець –
Син злої та і просить: - Дай мені
Поплавати. Бо ми ж човна не маєм.
А хлопчик добре серце в грудях мав:
- Бери,- говорить,- коли так бажаєш.
Він-то про плани тітчині не знав.
Стрибнув той хутко в човен та й подався,
Не бачачи, що човен протіка.
Коли ж помітив, то кричати взявся
У поміч. Та широка там ріка.
Чи ж докричишся аж із середини?
Той крик сестра почула лиш лиха.
Та ж думала, що то сестри дитина
Й собі раділа від того гріха
Та з радості аж руки потирала,
Бо ж «відомстити» за усе змогла…
Як гірко вона плакала, як взнала,
Що то її кровиночка була.
Що власними руками і зробила
Для сина пастку. І уся вона
Від того горя зсохла, пожовтіла,
Бо ж знала, що лише її вина.
І, як сльоза скотилася остання,
Упала й квітка виросла по ній,
Що буде нести всі її страждання
Аж до кінця, напевно, її днів.
Так, кажуть, і з’явились оці квіти.
Нагадуванням служать для людей:
Не треба іншим людям зло робити,
Воно ж на твою голову впаде.

***
Електорату буйному, – привіт!..
кому усе одно на повороті,
яка сопля вчепилася на дроті
і лізе... лізе... насмішити світ.

***
Не обране нині тамує досаду,
гадає на євро і на прапори,
чому плазуни потрапляють у Раду,
а нео-романтики у табори.

***
Святоші, і таті, і черті бедраті
уміють забрати чуже:
у дурників – зайве,
у хаті – пенати,
у храмі – ікони,
у небі – палати,
які Михаїл береже.

***
У кожного є особиста манера
брехати в етері народу, чому
хороші – кацапи, погані – бандери,
яким ліліпутя будує тюрму.

***
І слуги Московії чують Феміду,
еліті параші готовий капкан
і їм не сховатися за океан
або фараонами у піраміду...
і пуцька, і бацька – у пекло аїду,
а чучело їхнє(і наше) – в Оман.

***
Зі стола ліліпутії кришками
ще годують скелети обуз...
видає себе почерком нишпорка,
що веде шапіто у Союз.

08/21

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів мені?
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Про сумніви і сутінки забудь,
митарствами крокуємо останніми.
І зробляться, як завершиться путь,
шовковими, святковими обставини.

Мелодія злітатиме з душі:
мереживо залюблення збережено!
Розкрилиться, розквітне. Та стрижі
над нами закружляли застереженням.

Не бійся: дійсність пісня прожене,
і вільними на провесні одружимось.
Проте переважає крижане,
не радість наростає, а – напруження.

Бо жах над почуттями – падишах,
обставини – страшні – не переможемо,
відступимо від щастя, бо душа
стривожена стрижами і
стриножена…

2020

Грр. Це що, бурчить животик?
Хтось нарешті зголоднів.
Треба надіслати ноту
До турботливих батьків.

Їх доступно повідомить –
Їсти хоче ваш малюк.
Де гуляє ваша совість?
Чому ще не варить суп?

Хоча суп… складна то справа
Може, з печива почнем?
З звіриками? Це цікаво –
Впізнаю, а потім їм.

Тихше, тихше мій животик,
Чую з кухні добрий звук.
Що там? Ні! Протестна нота!
Я не буду їсти суп!

30.05.20

Ось мине війна –
Супокій прийде, –
Жалю новина
Стане де-не-де.
І зволожить зір
Та обличчя тих,
Хто пізнав надмір
Втрат і лих гірких.
Вбогі і сумні,
З тяжкістю образ, –
Будуть день при дні
Жити серед нас.
Лиш мені й тобі
Не допомогти
Вгамувати біль
Тої пустоти.
Видно доля їм
Випала така
За кличі у дім
Мирний чужака…
08.08.21

Без навару борщ - не борщ, а тьху!
А без мавки не життя, а мука.
Та про це нікому ні гу-гу!
Цей секрет - таємний. Цить! Ні звуку.

Ну, а я наважусь, натякну
Про любов, бо це - серйозна тема.
В ліжко йду, неначе на війну,
Помагають Біг і нічка темна.

У коханні жінка - генерал,
Я - зольдат, слухняний чоловічок.
Це не інтернетний віртуал -
Бійня справжня! Еротична січа!

Позривало нам обом дахи,
Щал чуттєвий мчить у рай експресом.
Це розплата за важкі гріхи:
Замалу зарплату і поези.

А під ранок тілом дрижаки,
Навпіл тріснула дубова хижа...
Тулиться кохана до щоки,
"Я люблю тебе!" - шепоче ніжно.

06.08.2021р.

Світає... думки чорним деком.
Ти близько, водночас далеко.
Як сльози блаженства й покути,
багата й нема що вдягнути.
Іще молода, та люстерко
говорить про інше - "вже ретро..."
Так хочеться віхоли в спеку,
а взимку зустріти лелеку.
Зриваюся в подорож знову,
та тягне магнітом додому.
За зустріччю завше розлука -
солодка відрада і мука.
Знайшла скарб, а після згубила.
Чом осінь вмирає, так мило?
Народжуєм, згодом втрачаєм.
Земля поміж пеклом та раєм.
О, Боже, чому одночасно
така я щаслива й нещасна?

08.08.2021р.

1 verse
I’ll tell you, your confessional about love
look around, we’re alone
Why? What for?
What are us keep the Earth?

Chorus
Faith only person
love forever alone
Hope is always the last to die
This is all that’s us need to live

2 verse
We’re two ship on different sides of sail on the river
on the water we violent and peaceful
Why? What for?
What are us keep the Earth?

Chorus:
Faith only person
love forever alone
Hope is always the last to die
This is all that’s us need to live

3 verse
We’re two birds winged to the sky stick together
We’re flying proper way
Why? What for?
What are us keep the Earth?

Chorus:
Faith only person
love forever alone
Hope is always the last to die
This is all that’s us need to live
Переклад:

1 к.
Я розповім тобі свою сповідь про кохання,
Озирнись навкруги ми одні
Чому? Навіщо? Що нас тримає на Землі?
Приспів:
Вір єдиній людині
Люби одного назавжди
Надія помирає останньою
Це все що нам потрібно в житті
2 к.
Ми два кораблі по різні боки пливемо по річці
На воді ми буйні і спокійні
Чому? Навіщо? Що нас тримає на Землі?
Приспів:
Вір єдиній людині
Люби одного назавжди
Надія помирає останньою
Це все що нам потрібно в житті
3 к.
Ми два птаха крилаті на небі тримаємося разом
Ми літаємо правильним шляхом
Чому? Навіщо? Що нас тримає на Землі?
Приспів:
Вір єдиній людині
Люби одного назавжди
Надія помирає останньою
Це все що нам потрібно в житті

Authors song: Natalia
2016

побудуй мені дім, щоб всередині декор і червона цегла,
щоб зелена канапа та з червленого дерева стелажі для моря книжок.
і у ньому моїм думкам буде вільно, а тілу прозорому тепло,
і у ньому час протікатиме, як протікає крізь пальці білий пісок.
і хай — стеля, як небо, а стіни, наче самшитові стебла.

спротив, що я поетка сильніший за торнадо, за плач обгорілої вишні,
в житті усе вимірюється логічними фактами, що вірою із дитинства,
ніщо не віщувало біди, але малою вигукнула:
— Дай мені слово, Всевишній!
відтоді воно у мені звірятком живе, а розгнівається, то левом вистрибне,
як виструбують чари відьмацькі із старовинного персня.

заспокоюю його, наливаю яблуневого соку, купляю сріблясті сукні,
завиваю його, як волосся на бігуді та кажу:
— Сік смакуй та до серця мого не стукай!
Навіщо тобі хворе суспільство, де замість радості — суцільна мука?
То — плітки, то— насмішки, то — критики, а критиків, як серпневих мух...
і дорога важка, як не камінь, то в обличчя липка пилюка.

Сиди тихо і не треба про високе з ілюзорними опонентами…
Описуй стиглість солодкого гранату, пори року та розквітлі гладіолуси за вікном.
а воно, аж висвистує розгнівано:
— Я твоя зброя, то скинь, хоч на іншу планету!
Я у тобі не для того палаю, щоб ти боялась мене перед кожним сном!
Хто ти: Виросла Герда, зморена Анна, чи ображена Гретель?

беру реванші, щоб відпочити, бо ображати душу—така марнота,
переконую себе:
— Пишу для себе і це—випадково !
рими ніжні, як вечірні зорі, спадають ранками, наче сусальне золото,
чомусь сьогодні знову зізналась в любові великому слову…

цей асфальт, це каміння, цей погляд байдужий і гострий.
що до вроків мені, як прозріння відбудеться скоро?
я вже звикла: вдих – видих… І квіти тут штучні і гості,
а вжахнутися гострого — сором, який же це сором!

побудуй мені дім, бо я більшого щастя уже не хочу,
щоб фіранки прозорі в сніжинках, щоб дихати було легко,
мені дім цей потрібен, щоб гравсь наш малесенький хлопчик
і усі книжки прочитав із батьківської бібліотеки.

побудуй мені дім,
поки вірші мої гніздяться,
поки з вирію прилітають білі лелеки.

Десь у нетрях Інстаграму
Пропадають тато і мама.
Дітлахи не вчать уроків –
Зависають у Тік-Току.
Дідуся й бабусю внуки
Інструктують по Фейсбуку.
Навіть з кумом зміркувати
Примудряються у чаті.
Скрізь всесвітня павутина –
Не дістатися людини.

Мир во всём мире, друг к другу милосердие.
Это возможно, если мы будем делать над собой усердие.
Это возможно, если мы будем ставить жизнь превыше всего,
Ведь, она - это дар. Храни, всегда защищай от бед, цени его.

Жизнь - это дар, милостиво подаренный нам Творцом.
И она важна, не важно, живёшь ты на улице или окружён дворцом.
И она важна не зависимо от твоего цвета кожи,
От твоей религии и других убеждений быть может.

Время проходит. Оставь после себя на этой планете след.
Сей добро вокруг себя на протяжении долгих лет.
Живи счастливо, не забывай о себе и другим помогай
И пусть будет жизнь твоя и твоим близким будто изведанный рай.

Добрыми делами мы уменьшаем горести на земле
И если будешь ты добр, честь и хвала в жизни тебе.
И если будешь ты добр, в жизни будет меньше зла.
Эта планета - наш дом. Нам и нашим наследникам она дана.

Мы в силах превратить её в ад или превратить в рай.
Обдумай всё верно и между ними ты выбирай.
Что хочешь ты видеть в мире последствием от твоих рук?
Добро или зло? И эти слова не просто пустой звук.

Живи пока живёшь и жадно воздух вдыхай
И в жизни себя ты другим всего по кусочку раздай.
Твори, мечтай, люби! Пусть яркий пламень горит!
И плавит зла холодного черствого твердый гранит!

Любимым будь! Спасай других от злого сна!
И помни: лишь один нам раз эта жизнь дана!
Храни её как дар Небес, Любви, Творца.
За всё что ты сделал спокоен будь во время конца.

Розіп'яли, врешті-решт, Христа,,
І мене - Марію Магдалину.
Для вірян я лялечка пуста,
Хоч писала проповідь Нагірну,

Народила доню (Божий лик!).
Муж від суму не знаходив місця,
Бо вночі апостоли прийшли
Й тихо удавили у колисці.

Бог повинен бути лиш один!
Тож для віри зайві боженята.
О, мій сину! Вижив тільки ти!
Скнів у рабстві, підкиднем, без тата.

Я ж бо, як не рік - несла дитя,
Та про це в письмі святому - тиша.
Прокляли мене ще за життя:
"Ще народиш,- кажуть,- то заріжем".

Люта в послідовників любов!
Всю сім'ю Христа чекає страта.
Вибач, сину, - ти безсмертний Бог,
Та про тата краще і не згадуй.

05.08.2021р.

1к.
В мені прокинулась любов жива,
і десь в серці крила розпустила,
І моїм світлом заповнить всю тінь,
і ці два серця будуть битися
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
2к.
В твоїх очах я живу цілий світ.
ти в мені і спогадах моїх живий.
Я навколо інших не помічаю.
Я в думках про тебе одному розтану
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
3к.
В життя ти увійшов сиреною.
І наповнюючи кожну годину прекрасним життя.
Мить заповнив собою,
прикрашаючи шлях чарівною казкою.
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
Translation:

1 verse
is awakening to love is alive in me
and somewhere in the heart wings dissolves
and the fill light would all the shadow
and two hearts will beat
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive
2 verse
in your eyes i'm alive whole world
in my memories of you are alive in side me
i don't notice other around l'll melt my thoughts of you alone
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive
3 verse
you entered into life of a siren
filling every hour a wonderful life
the moment is filled out yourself decorating the way magic fairy tail
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive

Автор пісні: Наталія
2018

На тихі спомини мої
Ти не зважай, не нарікай.
Я значно більше затаїв,
Але провина – не гірка.

Я – ще вчорашній біг води,
Без тебе – вдалий мудрагель.
Зі мною – місяць молодий,
Синиця, навіть журавель.

Не відпускай мене, і я
Зникоме, спогад не пущу
Туди, де щему сулія
У краплях і крапках дощу.

Назад я глибше не піду,
Спиню думки, спиню слова.
Вони – у нашому саду,
А ти – інакша, ділова.

Немов і знати не могла,
Що я минуле полюблю.
Позаду – падає зола.
Дзеленьки чую кришталю.

Довгожданій події
Я зрадію тому,
Що обійми розкрию
І тебе обійму.
І чекання щоденне
Зникне десь, наче дим,
Як вернешся до мене
Ти уже назавжди.
Без гіркої печалі
І покрову пітьми, –
Будем жити надалі
Довго й радісно ми.
Тільки щастя безкрає,
Без терзання й тривог, –
Ми повсюди спіткаєм
І знайдемо удвох.
Вийду радо назустріч,
Як робив це не раз,
Щоб прискорити зустріч
І уменшити час.
Щоб скоріше побачить,
У найкращім краю, –
Молоду і гарячу
Любу вічно мою.
07.08.21

Ще випромінює частоти
твоя душа моїй монаді
і, поки ми обоє раді,
я не питаю, – де ти, хто ти?

І хай несуть нас білі коні
у темні ночі поміж зорі
у їхньому німому хорі
за обрії на оболоні.

І як по щучому велінню
помчу алюром за тобою
твоєю вічною луною
у цю феєрію видіння,
де ми казковою порою
непереможні у двобої.

Давно у вусі не «свистіло»
ночами, як оцього літа...
напевне чують Аеліту
рецептори душі і тіла.

Лечу у полум’ї ясному,
тримаюся за білу гриву,
аби як і раніше, знову
побачити її щасливу.

Усе одно, якої масті –
чи Аеліта, чи Маруся...
але проснутися боюся,
бо карта падає на щастя
і, не готовий до причастя,
щоб не упасти, я сміюся.

08/21

ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
по твоїх ще гуркочуть потяги і спогади автомобільного літа,
ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта.
діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…

чорний кіт, у вазоні тобою колись подарована лаванда,
червона твоя краватка і на ній моя невідіпрана помада,
я себе інколи заспокоюю:
—Ти не маєш наді мною ніякої влади!
згадую, як ти казав про мене, що диявол носить сміливе Прадо,
але ти помилявся… я так і не навчилась давати ради
нотаткам старих віршів, що лишились на добру згадку.

чорний кіт треться об ногу, муркоче... мов заспокійливе,
лаванда пахне лавандою і обсипається на обличчя килима,
дітей ми досі, неначе останні дурні, все ділимо, ділимо, ділимо,
зачиняємося один від одного метушнею міських запливів,
наче вередливі діти на двох розламуємо шоколадку.

хоч страшно жити, я ще міцніше тримаю мікрофонні зорі,
хоч важко, але тримаю, щоб не стало устам прозорим схололо.
я стала трохи черствіша, але всеодно клубок підступає до горла,
коли розумію, що самі собі отруїли свою розтанцьовану баркаролу,
а те, що заплачу побачить лиш твоя у помаді червона краватка.

ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
по твоїх ще гудуть поїзди і спогади автомобільного літа,
ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта…
діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…

За мною дні ідуть. І де я дінусь?
Поважне щось моє у цьому дійстві.
Воно ще неоцінне: плюс чи мінус,
Але ні блазнювання, ні крутійства.

В такому ось величному завзятті,
Де ходять поза мною ситі хмари,
Веселощі у смутку розіп’яті,
Дістати за дурницю можна кари.

Себе до Бога ліпше повернути.
А для везіння -- перейти дорогу,
За ґудзика вхопившись, і маршрути
Знайти можливо тільки для убогих…

Нависне день високий наді мною.
Мене зозуля всоте нагадає
І щезне за луною, за стіною.
Думки лякливі скотяться кураєм

В долину, де і сумніви листаті,
І я – статечний і сердечний буду.
Там річка, сонце, зайчик на лататті,
Що із дитинства. Він зі мною всюди.

Сова та жайворонок разом.
Та різні маючи смаки,
чутливі надто до образи.
Стосунки ж теплі, завдяки

тому, що з’єднані коханням.
Глибока щирість почуттів
у спільному для них бажанні:
духовний зміст без зайвих слів.

Для спілкування є нагода
завжди! Обходити кути
глухі, навчились, якось згодом.
В шляхах тернистих до мети.

Сова та жайворонок в парі.
Прокинеться вже ВІН зрання!
ВОНА ж долучиться до справи
пізніше трішки… Навмання

вже має взяти естафету!
Вперед! Енергії запал
до ночі пізньої на злеті!
ВІН самовіддано чекав…
Та сон таки його здолав.

Ось так, працюючи, зуміли
налагодити побут свій.
Вразливі, відчайдушні, щирі!
У кожного є власний стиль
для втілення найкращих мрій!

01.08.2021

1к.
В мені прокинулась любов жива,
і десь в серці крила розпустила,
І моїм світлом заповнить всю тінь,
і ці два серця будуть битися
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
2к.
В твоїх очах я живу цілий світ.
ти в мені і спогадах моїх живий.
Я навколо інших не помічаю.
Я в думках про тебе одному розтану
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
3к.
В життя ти увійшов сиреною.
І наповнюючи кожну годину прекрасним життя.
Мить заповнив собою,
прикрашаючи шлях чарівною казкою.
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
Translation:

1 verse
is awakening to love is alive in me
and somewhere in the heart wings dissolves
and the fill light would all the shadow
and two hearts will beat
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive
2 verse
in your eyes i'm alive whole world
in my memories of you are alive in side me
i don't notice other around l'll melt my thoughts of you alone
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive
3 verse
you entered into life of a siren
filling every hour a wonderful life
the moment is filled out yourself decorating the way magic fairy tail
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive

Автор пісні: Наталія
2018

                І
Невіруючих на землі нема...
Немає також і кінця терпінню
у деміурга... застує пітьма...
космічний розум зійде із ума,
осмислюючи бісове творіння.

                ІІ
О, неофіти в арамейській мові,
чого вам цей розп’ятий заважає?
Ви хочете собі земного раю?
У бункері уже один чекає
і в дикім полі є ще людолови.
І пом’яну ненаситну еліту,
що головою пнеться до зеніту
у боротьбі диявола і Бога.
Йому не залишається нічого –
як бути за орбітою конфлікту
з лукавою юрмою світу цього.

        ІІІ
О, віруючі у пусті ідеї,
у ідола, що додає снаги...
водили вас єгипетські боги,
тепер ведуть за носа фарисеї.
О, неуки, освічені зі тьми,
чого вам заважає розіп’ятий
за те, аби і ви були людьми?
На те і Сина народила Мати.
...............................................
О, як би люди радісно жили,
якби не тільки їли і пили,
але й не воювали, окаянні...
і крилами надії осіянні,
усіх оберігали б янголи
в молитві щирій і у покаянні.

08.2021

коли спадала докучлива спека, вони їхали на велосипедах,
вітер сміливо ворушить її русяве волосся і білу футболку,
яку вона не задумуючись обрала із його холостяцького намету,
з якої не буде кращого толку, щоб обіймати її досконале тіло.
між ними — незнанні планети, між ними червоні — ранети.

вона гукає:
— Гей, доганяй, бо я буду швидша! я буду вільніша!
на них заздрісно дивляться перехожі, серпневі квіти і діти у візочках,
потім вона під вечір буде для нього складати розкішні вірші
та замикати усі перспективи його бізнесу на сріблясті замочки,
поки він стане зовсім спокійним і сірі дрібниці залишить.

він буде трохи бурчати:
— Ти б привела своє життя до ладу:
файли у ноутбуці, думки у мізках та книги розкидані на столі…
він, мабуть, не знає, що вона тоді зовсім не зможе нічого писати,
навіть, про те, як у нього досі веселий протяг гуляє у голові,
навіть, про те, як нього найкраще вдаються дотепні жарти.

потім вони сидітимуть на балконі, коли вже поснуть сусіди,
вона, майже, палитиме сигарету і дивитиметься, як падає з неба зірка,
подумає, що за зіркою чимдуж можна майнути скорпіоновим слідом,
поки вона назавжди у осінь холодну хвостом яскравим не зникла.
поки її жіноча свобода ще вільно дихає розпашілим літом.

ранком вона причинить двері, забувши босоніжки і свою писанину,
тихо, навшпиньках, вдихне свіжий ранок і загадково всміхнеться…
просто, вона любить з оцього життя обривати свою цілющу ожину…
просто, вона не хоче, щоб її зливи приправляли чилійським перцем.
просто вона не мріяла задихатися без повітря, як мертва рибина.

він побачить її забуті речі, може, навіть стривожено обізветься,
далі буде ще цілу вічність втішатися думкою
—Вона до нього іще повернеться …
хоча б в одинокий вечір міцною самбукою...

Світ вічний і минущий, мов півлітра,
Усе до часу – і добро, і зло,
Бо врешті час усе до решти витре,
Усе пощезне – гейби не було.

І лиш слова, озвучені душею,
Вознесені над тванню суєти,
Над грішною невтішною землею,
Переживуть погублені світи.

Зоря вечірня встигла вже зайти.
Червоний місяць видерся на стріху,
Вдивлявся пильно у долину тиху,
Задумавшись: чи трохи посвітить,
Чи знову закотитися і спати.
В селі потроху гамір затихав,
Хоча у такий час ніхто не спав,
Старалися роботу доробляти.
Завели пісні жаби на ставу
Так голосно, аж попід лісом чути.
Собаки озивались… та не люто,
А так, мов мали забавку нову.
На луках коні паслись в табуні.
Понад водою вогнище горіло.
Навколо нього пастушки сиділи,
Адже вони сьогодні у нічній.
Десь поза лісом гримало бува
І блискавиці небо осявали.
Але гроза відходила помалу,
Отож страху ніхто не відчував.
Горішки гризли, що сьогодні вдень
У лісі під ліщиною набрали.
Пусті шкарлупки в вогнище кидали,
Ліниво позираючи лишень.
Сиділи мовчки, хрускіт лише чуть,
Як зі шкарлупи зерня добували.
Але, здавалось, миті лиш чекали,
Коли питання вірне віднайдуть,
Аби з усіх боків обговорити.
Тут обізвався меншенький Андрій:
- А знаєте, казав мені дід мій,
Коли у небі почина гриміти,
То бог Перун розлущує горіх.
Оце неначе як і ми із вами.
Але горіх його не такий са́мий.
Ніхто з людей і зрушити б не зміг.
Як він розлущить – то вода тече
Дощем на землю з однієї шкарлупи,
А з другої вогонь у землю лупить.
То блискавка… - А я от чув іще,-
Озвавсь Петро, - що, як гроза надходить,
Ховатись завше під ліщину слід.
Розповідав мені також мій дід,
Звідкіль таке припущення походить.
Колись диявол з Богом сперечавсь,
Казав Йому: «Я можу так сховатись,
Що будеш ти за мною вік ганятись,
Не зможеш вбити, як би не старавсь!»
А Бог йому: « Усе одно знайду
І вб’ю!» «А я сховаюся під людину!
Уб’єш мене – вона також загине!»
«Нічого, я поправлю ту біду.
Уб’ю її й небесне царство дам,
Але й тебе не залишу́ живого!»
І став тоді казати чорт до Бога,
Що зможе він сховатись там чи там.
Усе, що знав, вже перерахував.
Одну ліщину лиш забув згадати.
Тож блискавка скрізь може попадати,
Де би диявол схованки шукав.
Окрім ліщини – в неї не влуча,
Бо чорт під нею схованки не має.
Я от в кишені гілочку тримаю,
Так мій дідусь мене тоді повчав.
- А я чув, - одізвавсь іще один,-
Що то архангел Михаїл метає
Ті блискавиці. І, коли влучає
У дерево якесь, то, значить, він
Таки чортяку в схованці дістав.
Як дерево якесь вогнем палає,
То там чортяка в тім вогні конає.
А про ліщину я таке не знав.
Степан найстарший мудро обізвавсь:
- Горіхи, кажуть – то велика сила.
Не випадково в церкві їх святили,
Тому і Спас Горіховим назвавсь.
Казала бабця, що колись було,
Як перед Спасом за горіхи брались,
До лісу найстаріша посилалась.
Увечері стрічали всім селом.
І скільки з лісу принесе ота
Горіхів – то від того й міру брали
І, доки більш того не назбирали,
Із лісу хай ніхто не поверта.
- А я от, хлопці, про ліщину чув
Історію одну смішну від тата.
Як хочете, то можу розказати?!
- Давай, давай! – хор голосів загув.
- Жив чоловік із жінкою в селі
І мали одного надію-сина.
Раділи: коли виросте дитина,
То буде працювати на землі.
І їх догляне в старості самих.
Вони ж тоді, нарешті, відпочинуть.
Та час минув і виросла дитина…
Але чомусь не радує то їх.
Батькам нема спочинку день по дні,
А син проснеться близько до обіду,
Поїсть та й ляже на ряднині піде
На сонечку. Та й мріє в напівсні,
Як піде він до міста й під кущем
Знайде важку торбину з золотими…
Отак і жив із мріями отими.
Спав, їв… Батьки прожили трохи ще
Та і померли. Він лишивсь один.
Продав потроху, що батьки надбали,
Проїв всі гроші. Коли ж їх не стало,
Задумався: як далі буде він?
Аж бачить, як сусіди в ліс біжать
Та на зиму усе заготовляють:
Дрова несуть, усякий плід збирають.
Тож вирішив, що досить вже лежать.
Узяв лантух та і у ліс подавсь.
Блукав, поки ліщину не натрапив,
А там горіхів – устигай зривати.
Та він втомився, під кущем уклавсь,
Спочити трохи. Думає, лежить:
«От би горіхи як гарбуз родили.
Один зірвав і тиждень його б їли.
Не треба б було кожен день ходить».
Отак воно замріявся й заснув.
І сниться сон йому, що він, неначе,
Горіх у лісі, мов гарбуз набачив
І в місто із горіхом тим прибув.
Як про те диво слава поповзла,
То до царя одразу запросили.
За диво те півцарства зголосили.
Та він уперся, що ціна мала.
Давай все царство і не менш того!
Та ще й принцесу гарну на додачу.
Розгнівавсь цар, нахабство те побачив,
Як дзизне своїм посохом його…
Схопився хлопець, сон умить пропав.
Де він, що з ним зробилося – не знає.
На лобі гуля як горіх зростає,
Який йому на голову упав.
Сидить він, гуля усе більш стає,
І думає: то добре Бог ладнає,
Що як гарбуз горіх не виростає.
Бо, як торохне – то одразу вб’є.
Всі посміялись. Аж Мишко тоді
Сказав: - Я, хлопці, чув від свого тата…
Мене тоді раненько вклали спати,
А він із кумом за столом сидів.
Щось говорили стиха. Я не спав
Та до розмови тої дослухався.
Кум щось таке почув та розсміявся,
А тато голосніше мовить став:
- Не віриш? От, їй Богу, не брешу.
Мені Микита сам про те повідав.
Коротше, він почув від свого діда…
Не смійся, куме, я тебе прошу…
Так от, повідав, каже, йому дід,
Що гілочка ліщинова буває
Всі забаганки лю́дськії сповняє.
Але обов’язково знати слід,
Що гілочку ту легко не знайти.
Її в ніч на Купала слід шукати
І певний вона вигляд має мати –
Як вилочка – роздвоєна. Піти
Надумався Микита в темний ліс,
Бо ж дуже скарб знайти йому хотілось.
Діждався, коли й сонечко спустилось,
З собою лише ніж маленький ніс.
Приблизно знав куди потрібно йти,
Хоч уночі ліс вигляда інакше
Та ще ж і нечисть плута пам’ять вашу,
Старається подалі завести.
Іде Микита, від страху дрижить,
А навкруги щось шурхотить, лякає,
Над головою тінню пролітає.
Напевно, намагається вхопить.
Та шепотить Микита «Отче наш»
В надії захиститись від напасті
Та дивиться, щоб часом не упасти.
Де й молодецький подівавсь кураж.
Уже й не радий, що у ліс пішов
Та скарб знайти до відчаю хотілось.
Аж ось ліщина, накінець, зустрілась.
Він хутко навкруг неї обійшов,
Вдивляючись, руками гілки мацав,
Шукаючи єдину ту, яка
Дасть знати, як опиниться в руках.
Бо ж в темряві знайти – нелегка праця.
Обмацавши, поліз в гущавину,
Розсунув гілки…й раптом перед очі
З’явилося якесь страхіття ночі.
Мороз Микиті шкірою майнув.
Воно ж до нього лапи простягло,
Неначе намагалося вхопити.
Вогняні очі втупились в Микиту…
Очуняв він, як біг уже селом…
Мишко замовк, завмерли всі навкруг,
Із острахом у темінь позирали,
Немов якоїсь напасті чекали.
Здавалось, навіть, і вогонь притух.
Аж тут Степан найпершим одізвавсь:
- А як же чорт в ліщині міг сидіти?
- Та не казав, що то був чорт, Микита,
То він сову, напевно налякавсь.
Микита то вже потім зрозумів.
Та уночі вже не ходив до лісу,
Подумавши, що ну його до біса.
Без того скарбу вже б і так прожив.
Всі засміялись і страхи бігом
Пропали. Знов про щось загомоніли.
Та про ліщину більш не говорили,
Тож дослухатись нам нема чого.

Цей танкер не вийде із порту,
Зіржавіє, всохне, засне.
Взірветься залізна аорта,
І вічність у трюми зайде.

Все стане за мить чорнотою.
То смерть- її постать бліда.
Віл'ється липкою водою,
Як тиха холодна біда.

А де ж та свобода, вітрила,
А де океан і вітри?
Та тиха невидима сила
Що кличе лише догори?

Коли ж він до дна доторкнеться,
Занурившись носом у рінь.
Вмить зірка у небі займеться,
І щось попливе в височінь.

Про що писати?
Все описане…
Від того аж
Й до цього часу
І тричі, в збиток, перевидане
Хіба що ви пера Пікассо…

Тоді дозвольте без прикрас
Без несенітностей й догадок
Ну щось таке… не напоказ
А щоб відразу у припадок
Хай скорчить душу - зрів би плач…
І щоб у жилах кров на диби
І щоби сам собі палач
Якщо з помарками ще й хиби

Без шароварщини! забудь!!!
Ми нею геть по-горло ситі
І пам’ятай: письмо - не суть
А ті, хто нехотя убиті…
01.08.2021.

РОЗДІЛ-1. СИВА ДАВНИНА,

Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…
Якби хто сказав, що Федір Чеберяк— « враг народу», ще вчора, то засміяли б та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки— рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами, червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату— ого-го-го! Вібудувалися швидко, днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі: хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина—Єфимія…
Позаду хати та вишневого садочоку— господарчий двір: клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.
Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці—вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять— притуляться до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть…
Як зайдеш, то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв)— пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння— переважно усе на замовлення односельців.
Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі—між біляві кучері сиплються, місяць— у рота заглядає, а він батькову улюблену:
« Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька
Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку..."

І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди, тугі диньки, на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні—Анна народилася , білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…
Не від світу цього був Федір! Їй Богу, не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить. задумливо... Міркує—сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.
Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий:в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були розплющені. Живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
блакитне небо...
Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім»ялу' траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
-Ой Федоре, ФедорОчку,
притулюся до одвірочку.
передасть тобі звісточку
твоя дівочка..."
А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
- Ой, на горі гречка?
Біжить зайчик.
Він ніжками чеберяє!
Якби такі ніжки мала,
І я б ними чеберяла
Як … той… зайчик…
Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!
Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію проводжають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий—співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.
______________________________________________________________________________________________________
РОЗДІЛ-2. ЛЯНКА.
_______________________________________________________________________
Федір Чеберяк воскрес у святу неділю сорок восьмого. Хату відімкнув своїми ключами. Хазяйським оком зміряв господу та й почав жити, як нічого й не було. Худий, із потьмянілим волоссям, яке стирчало на всі боки та нагадувало відквітлу кульбабу. Вже не такий, як раніше веселий і співучий— замкнутий і неговіркий—старий сивий дід. Та і був уже дідом, бо донька Анна уже на той час мала чоловіка, малих—Марічку та Оленку, власним трудом здобуту освіту повара.

Відкрив майстерню, і почав човгати рубанком по соснових дошках. Казали люди, що видно знала Фросина, що не дочекається чоловіка, а, може, поштою якось зв'язувалися ? Бог його зна… Тепер ця таємниця кане в лету. Чого старий Федір не розпитував нічого? Кожної суботи поспішав до церкви, коли уже можна було не зважати на політичні переконання, після церкви— на кладовище до Фросини, а по будням працював столяром у будівничій пригаді. Будь-яких соціальних контактів Федір намагався уникати, особливо близьких. А про те, щоб впусти у життя людей по-справжньому і зовсім не могло бути мови. Час спливав, як вода із річки Вовчої після паводків… Федір Чеберяк жив вовком-самітником, поки онука не вирішила будуватися на Чеберяківській землі, а на світ з'явилася Федору велику утіха—правнучка Лянка.

Цікавість дівчики до прадіда виростала так швидко, як виростає добре доглянута розсада у теплиці. Спочатку вона посміхнулася до нього із ліжечка, потім заагукала, пізніше схопила за носа манюсінькими пальчиками і попробувала, який дід насмак теплими устотами, які пахли молоком. Коли Федір підносив її тендітне тільце до обличчя, то мала виявляла неабияку цікавість до старого. Здавалося, що Лянка слухає з усіх оточуючих прадіда найуважніше. У рік—тягнула Федора Чеберяка за палець погуляти, у три— читала з ним казки, у п'ять — співала пісень українських … Федір Чебаряк почав відтавати від криги сердешних думок, про, які ніхто і не відав.

Дуже вже любив притулити правнуку до себе і лоскотати за боки, примовляючи: « Ой, на горі жито, сидить зайчик, він ніжками чеберяє…». А та заливалася сміхом і гоцала на дідових руках так, що місця було мало у двох хатах зразу, які притулилися поруч. Одна—стара, Чеберякова, друга—нова, вибудувана із силікатної цегли і шиферною, лискучою покрівлею—у якій жила онука Марічка з чоловіком і малою.

—А цьо у тебе три палсі злослись?— не вимовляючи усіх буков,— питалася мала у прадіда. Федір чесав потилицю і починав про природу, про степ, про те, як вовчиця рила для майбутніх вовченят глибоку нору, а їй в обличчя бризнув струмінь джерельної води і відтоді почала життя колись повновода річка Вавча, яка текла Диким Полем. Лянка відволікалася, але питання, чому у діда Фєді зрослись пальці на руці, хвилювало її не менше , чим хвилювали цікаві оповідки про сиву давнину, сусідське цуценя—Пальма та дефіцитні іграшки.

—А де твоя дєд Фєдя жінка?—спиталася уже трохи старшою, бовтаючи ногами у зморщених на колінках,
бавовняних колготах червоного кольору.
— У Вирій полетіла. Як пташка-журавель—пурх—і в небі!—намагався дохідливими словами пояснити прадід.
—І со?
— Тепел там живе?
—Літає.
—А то не больно там жить?
—Ні, не больно. Давай, Лянцю, не збивай мене з толку. Ти ото кого хочеш затуркаєш. Пішли краще книжку тобі почитаю—намагався відбитися від серйозних питань Федір. Так у взаємній симпатії проходили дні Федора Чеберяка і цікавиці- Лянки.

Мала не вилазила із прадідової хати… А чого звідти іти? Хоч і підросла, а цікавості менше не стало. Прадід Федя— добрий! Прибіжиш до нього, а він тобі, аж цілого карбованця, а то й два-три, дрібними копійками насипе у рожеві жмені. Це ж яка радість величезна! Біжить чимдуж у магазин « Дитячий Світ», що у Сірківці уже відкрили. Купляє альбоми, олівці, книжки цікаві, а наостанок і « Ескімо» у лискучій обгортці з київськими каштанами. Смачне—не одірвати! «От виросту,—думала собі,—у Києві жити буду! Вирішила, як крапку над літерою «і» поставила.

Повернеться до прадідової хати—тягне відро із водою від колонки. Виприбирує. Дере-дере поли дубові, аж поки Федір не спинить. Принесе винограда мускатного із садочку та й стане Лянку пригощати. Сонце—у кучері Лянці світить, місяця—у очі васильково-зелені заглядає…

Одного разу при такій помочі першокласниця Лянка залізла за божник із двома красивезними, таємничими іконами. Мац- мац рукою, аж рожева рожа у віконо увіткнулася, а за божником— книжка. Якась чудна, зшита товстою, шовковою ниткою, де олівцем, де чорнилами, де шариковую ручкою пописано, наче, як вона у школі, в «Прописі» літери обводила, так і в книжці —поверх олівця жива фарба лягає:

"…Бо це ж, либонь, позавтра буде місяць,
Як у дому нема скоринки хліба".
Заплакала, схилилась до дитини...

""""""""""""""""""""
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

І карлючки внизу: В.С... Далі— нерозбірливо було…
Аж завмерла із книжкою- самошиткою у руках на вирізьбленому ще прапрадідовім стільцеві, під яким валявся забутий віник. І читалося, і читалося, несамовито, по-дитячому сприймалося, а багато і не розумілося. Стояла Лянка, як заворожена на стільці посеред старої, Бог знає якого року побудованої хати, аж тут дід Фєдя:
— Ти що ото робиш? І схолов… Похитнувся, як стовпчик до одвірка. Може, б і матюк якийсь з губів пошерхлих злетів... Але— ні… Федір Чеберяк на таке нездатний, щоб правнучку ображати. Тільки сірий став, як стара незапалювана свічка на божнику...

—Це ти писав?— Лянка до діда. Той супиться, як темна хмара перед грозою, книжечку забрав тай почалапав до коридорчика. Там драбина на горіще—поліз ховати, там де царські гроші з Катериною Великою, Миколаєм, кєрєнки і одна золота монета із двухголовим орлом, аж за під самою стіною, де стара курадза складена. А що ж Лякка знає—не маленька. Про ті скарби ні мати, ні баба не знають, а Лянка знає, бо уміє прадідові таємниці берегти.
—Дєд Фєдя, а хто то написа? Шо то за книжка—невгамовувалася дівчинка.
—Людина одна хароша писала,—зам'ялася дід. Работали разом колись… Не нужно воно тобі те—глипнув на Лянку не стільки розсерджено, стільки—стривожено.
—Не кажи нікому Уляно, бо велика біда станеться. Чуєш дитино? Поклянись отут мені зараз перед іконами! Шоб мовчала мені! Очі твої не бачили, вуха нічого не чули та і не було тут ні кижки, ні разговорів оцих ненужних… Нічого не було!
Лянка на Бога глянула—перехрестилася(дід навчив) та й забула. А тільки з того часу завела собі схожу книжечку, перерізавши шкільний зошит напополам і писала там свої перші заримовки у прадідовій,затишній хаті, а потім читала діду. Той підправляв щось у книжечці. Казав:" Ну, давай почитай мені, як у тєатрі." Лянка підіймала руку до скроні, як спаравжня артистка і натхнено-журливо починала:

чи на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні...


РОЗДІЛ-3. СТАРІСТЬ.
_______________________________________________________________________
—Зовсім здурів дід Федя!—запричитала Марійка, Ляньчина мати уранці в неділю,— Пішла, понесла йому вареників з вишнею і борщ, а він і дивитися не став!
—Чого?—запитався здивовано Микола, Ляньчин тато.
—Ти собі тільки представ! Каже, що ми отравить його хочемо!
—Тю!—трохи не поперхнувся свіжим борщем, який весело тьопав із білого полумиска.
—Іди Лянко, однеси ти! Начорта нам його хата здалась! Наче у нас своєї не має! Правда кажуть, що на старість усі мозги висихають! Жениться вздумав! Де-в'нос-то год! Дев'яносто ! А він жениться!—репетувала, як різана у дворі під старою абрикосою.

Ота вічна проблема української родини—нездорово сваритися за батьківський спадок, мабуть, дошкулила не одному поколінню. Тому розумні батьки зазвичай ділили усе порівну, щоб нікого з дітей після смерті не образити і гризні не наробити.
—Піди… Піди, Ляньцю, хай, може, що поїсть… Та й збирається кудись швендяти! Напросися з ним у гості! Хоч знатимемо, що за баба і звідкіля вітер дує—намовляла матір Лянку.
Дід Фєдя зустрів Лянку у картатому піджаку і білій праздниковій сорочці. Такий собі, швидкий і веселий, наче стара іграшка-потяг, яку недавно зарядили новою батарейкою. Лянку узяв, не відмовив правнучці улюбленій.

Баба була низька і якась дуже неохайна, як здалося малій. Трепетливо бігала навколо прадіда, підставляла під носа смажені котлети, копчену ковбасу до чарки горілки, а Ляньці підливала лимонад « Буратіно». В гостинець з собою— солодкі вафлі « Артек». Наклала Лянці у торбинку купу яскравих, різнокольорових клаптиків лялькам на сукні. Лянька роздивлялася те добро, а прадід говорив, трохи захмеліло, схиливши голову до столу, бо пив рідко, хіба чарку-другу—на свята:
—Ти не ображайся на мене, не можу я Фросину забути і все тут. Присниться— манить до себе, наче, як жива! Каже: «Іди до мене мій Чеберяйчику! Тут вільно душенці! Всім вільно, хто на людському горі за життя не наживався!» І дивиться на мене довго і пронизливо, так, як отоді, коли побралися. Сонце—у косу заглядає, місяць—в очах світиться... Не получиться у нас.
Чесав свою голову, біляву кульбабу, зрощимися пальцями.

Про те скоро і забули, бо відписав Федір Чеберяк хату своїй дочці-єдиначці і став швидко здавати. Зовсім охляв, з оличчя став схожим на висушений гриб на лісовій, позбиткованій зимоє, безсніжній галявині. Всох, чи від життя, чи від яскравого сонця, що це життя василькове живить.

У Лянки школа почалася, а прадіда, оглухлого та з отим, як казили батьки, старечим ... забрала донька.
Бувало приходила Анна, баба Ляньчина, у гості та жалілась Марійці:
—Таке важке… Поки до туалєта дотяну... Ото уже і горшок зробили. У стульці пропиляли дірку. Тільки ж у хаті вонище… Ой, якби ти знала... Уже одгородили, а воно всеодно не те… Старість—не радість!

Лянку тепер до баби в гості не ходила, бо Марічка не пускала. А що робить малій дитині, якщо там уже смерть у клямку стукає. Але смерть чогось не квапилася… Федір Чеберяк іще чотири роки пролежав у доньчиній садибі… Один раз Лянка побачила, як баба з матюками тягнула діда Фєдю на горшок і вжахнулася, бо баба підняла руку із усієї сили-силенної ляснула батька по спині!
— Сил у мене на тебе нема! Та коли ти здохнеш уже!

Це вже тоді, як Лянка виросте—згадає, що бабу так само проклинатимуть лежачу. На кожну силу у житті завжди знайдеться інша... Все заподіяне зло повернаться бумерангом, може, болячкою, може, самотністю, може, втратою найріднішої людини, а може, і тим і другим, і третім одразу. Ніхто не знає, що його завтра очікує—чи сума, чи тюрма… Може, тому і говорять, що годі людину зрозуміти, поки у її шкурі не поживеш, її ситуацію життєву на себе приміряєш…

—Піди Лянко—покорми, може, у тебе шось візьме—казала баба—у мене, геть, нічого не бере з рук. Лянка підходила до прадіда і той оживав. І так здавалося, наче не Лянка мало років мала, а прадід став, менший за неї у мільйони разів— зорів ніжним, прозорим, дитячим, безпомічним поглядом, як відмираюча тмяна зірка. А що ж тут зробиш? Старість— пора квіточок колючих... Жінка вона, хоч і передбачувана але жорстока…

РОЗДІЛ- 4- ПРОЩАННЯ.
_______________________________________________________________________
—Сідай, сідай, Ляночко—заворушився старий у ліжку, наче і не було тих чотирьох років, які випали із їхньої заговореної небом дружби.
—Як ти тут поживаєш, дєд Федя?—примостилася на ліжку Лянка коло прадіда і принишкла, як мишка.
—Та нічого, Ляночко… Потихеньку… Пора мені. Скоро у Вирій летіти буду. Як пролітатиму, махну тобі журавлиним крилом, а ти знай, шо то я тебе бережу.
—Та шо ти, дід Федя, таке мелеш! Баба Аня он казала, шо ти нас усіх переживеш!
—Та то таке… Це тобі ось... Згодиться…—протягнув акуратно щось загорнуте у стару, помережену дрібними квітами наволочку. Лянка розкрила і трохи не зойкнула. Там була книжечка потерта із віршами, яку колись знайшла за божником і золота монета з Миколою другим. Хотіла була відмовитися, але стільки радості зустріла у прадідовому погляді, що і при нормальному його житті не бачила, а дід із придихом продовжував та, мабуть, було важко дихати старому, бо говорив із свистом і задишкою.
—Я вже старе луб'я , онучко, а тобі жить… Помниш, питалася, то я тобі розкажу, а ти тільки не перебивай…І нікому таємниці моєї не видавай. А Лянка і не збиралася. Ковдру на ліжку чогось поправляла, якось несвідомо, хотіла затишку для діда Фєді, а він хоч важко, а говорив:
—То був час, коли забирали усіх без розбору. І мене забрали… А за що? І сам не розумію. Чи бомагу, хто на мене написав? Пригадую—біг швиденько повз вугол, а там мужики зібралися—шепочуться про щось, а я бігом, бо у справах… Аж тут один: « Правда, Федька?». А я йому похапцем, бо ж справи хазяйські самі робиться не будуть, кажу: « Правда, правда…» Та й далі скоріш собі чимчикую. Другого ранку мене і забрали.
Лянка, аж рота розкрила і скоріш:
—Хто?
—Хто? Комуняки… Хто ж іще нашій пшеничці жити забороняв? Вони ж… Кляті… Пам'ятаю , довго зо мною намучилися, а таки, як шкіру наживо ножом із пальців зняли,
то дерев'яні плоскогубці на руку оділи, так я ото, онучко з ними і зжився. Обвинили мене у тому, шо проти голуду я був, чи шо… Так, а як не проти голоду, як без хліба ж усі вимерли б… А скільки вимерло? І дядька цього, який вірші писав, живцем спалили… Теж він проти голоду був… Харашо писав. Бувало, у шлунку пусто, ноги не носять, а сон не йде, а він нам із старого, із нового читає… А ми слухаєм людину тямущу… Тільки й зосталося, шо книжечка оця. Може, виростеш, та розшукаєш родичів, чи народу нашому згодиться та й надрукувать, а то й не знає ніхто… Час він міняється, як і влада….
Та й затих старий Федір Чеберяк, як бронзова лялька на дерев'яному ліжку, чи життя висосало, чи сонце яскраве, що це життя розлого-квітуче живить.

З того часу, як полетів старий Федір Чеберяк у Вирій, Лянка комуністів зненавиділа, попри те, що дід рідний по батькові пройшов усю Вітчизняну, був комуністом, а потім повернувся і помер від горілки, раніше чим прадід її. Що Лянці до цього? Вона того не знає, який той був, а прадід Фєдя—добрий за вдачею. Скільки усього приємно у долю її приніс, навіть, віконниці і двері на новій хату вичаклував. Пам'ятала добре, як у жовтенята приймали—усіх гамузом, навіть, останніх двієчників, як у піонери—так само. Як уже Черненко помер—у школі в коридор постамент з Леніним витягли, поряд портрет тільки представившогося. Усі удуть у школі, наче, якась величезна біда, а батько налаштовує вдома радіоприймач на хвилю « Свобода» та слухає нишком… Так той радіоприймач і в «путч» налаштовували, коли мати із вереском прибігла із поганою новиною: « Ой, Миколко, нас же до списку у міліцію внесли! Мене один з батьків мого учня попередив. Наче, багато балакаємо!» Слава Богу минув той «путч», як невиправний шторм в океані, а Лянка уже доросла стала. Одним словом—студентка. В косах русявих—місяць, в очі василькові—сонце заглядає.

______________________________________________________________________________________________________
РОЗДІЛ-5- КРОВООБІГ.

Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк) сиділа у своєму кабінеті Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова із величезною втомою у ногах, а ще більшою у думці. Операція, наче ж і вдало пройшла… Не йшов із думки хворий— Павло Олексійович Лесик, професор філологічних наук Київського Університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Старенький, сивий дідок до якого вона ненароком зайшла у палату, як черговий лікар, поцікавитися, чи все нормально і, чи не має скарг до обслуговуючого персоналу. Скарг не виявилося, а на білій, ще совдеповській тумбочці уздрілася книжка з рукописними поезією. Вона ще тоді жартома сказала:
— О, бачу, не нудьгуєте, пане хворий! Що це у Вас? Можна—спиталася інтелігентно, вказуючи на милу книжку у сірому, ручному переплетенні.
—Звичайно можна—посміхнувся професор.
Уляна Миколаївна почала читати і її вираз обличчя враз змінилося із веселого на дивно-зацікавлене. Тихо запиталася, відірвавши очі від книжечки:
—Звідки це у Вас, пане… Павле Олексійовичу?
—О, пані лікарко! Це давнє захоплення—розшифровувати древні манускрипти нашого прихованого часу. Цей рукопис чудом зберігся і був переданий мені родичами так званого Василя Микитовича Скрипки, професора Криворізького педагогічного університету, якого не минув ГУЛАГ, а опісля і впродовж праці на теренах вразумлєнія педагогічного птаства і спокійна, дякувати Богу, смерть. І по всім натякам стилю письма цей рукопис схожий на славнозвісний почерк усім відомого нам поета Василя Стуса. І я зараз над цим мудрую… Тому, пані лікарко, ви просто зобов'язання зберегти мені життя.
Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк), аж проясніла.
—Ви знаєте… У мене теж є щось подібне!
—Тобто?—зацікавився професор.
—Мій прадід, Федір, теж пройшов ГУЛАГ і залишив мені, ще коли я була дитиною рукописну книжечку із віршами. Я намагалася сама знайти автора, але, нажаль, мої дослідження не пішли за межі Гугла. Одне я можу сказати із впевненістю, що це не Василь Стус, бо за всіма датами, роками і обставинами Стус надто пізніший, чим те, що є у моєму рукописі.
Наступного ранку Уляна Миколаївна знайшла на балконі поміж кипою дитячих списаних зошитів і старою консервацією маленьку, затерту рукописну книжечку, що досталася у спадок від прадіда Федора і терміново доправила її до палати хворого професора. Той довго вивчав, порпався у своїх записах, здивовано посміхався, але вирок не поспішав виносити. Скоро і прийшов день оперативного втручання. І ось зараз, коли складна операція пройшла вдало, лікарка і справді відчула себе втомленою, але щасливою. Коли вискочила на подвір'я коло стаціонару була весела і цілком собою задоволена: « Павло Олексійович Лесик має можливість прожити іще довго на цьому світі! І вона, таки, має до цього суттєву присутність!"--майнула думка. Аж тут у сумочці заворушився смартфон, бо, певно, після операції не зняла із віброрежиму. « Син, син... Андрійко телефонує! Мабуть, хоче приїхати… Дружина Настя—не годує.»— пролунало у голові.
—Ало, синочок! Слухаю тебе?
—Мам! Настя народила! Хлопчик! Три п’ятсот—вага! Зріст п'ятдесят два сантиметра!
—Як народила? Їй же ще, майже, три неділі ходити!
—А так! Я завжди казав, що ваші медицинські штучки ні до чого, коли розвивається вагітність! Усе нормально, мам! Де́в'ять і десять по шкалі апгар! У мене син, мамо! А ти бабця! Чуєш, ти молода бабця—лунали із телефону радісні викрики Андрія.

На виписці, що не забарилася, син Андрій гордо підносив до матері, Уляни Миколаївни Романовської, лікарки Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова, малесенький згорточок. Уляна Миколаївна акуратно відкрила блакитний, шовковий конверт і, аж здригнулася від несподіванки. На неї дивилися такі ж самі василькові очі, як і у прадіда Федора, сповнені глибокої ніжності і неприхованої василькового блаженства.
—Вилитий!—промовила і трохи не присіла на євро плитку, якою щедро було устелено грішну землю перед родильним будинком.
—Я? Я!—не вгамовувався син.
—Та ти, звичайно… І Настин носик, і посмішка, наче, моя. А тільки, усе ж вилитий прапарапрадід твій—Федір Чеберяк! У волоссі білявому—місяць, у очі василькові—сонце заглядає.
—А у нас Федір народився! Федір! Чуєте! Ти ж не проти, Настю? Так і назвемо!—невгавався Андрійко, зачіпаючи перехожих по доріжці до машини. Ті милостиво одарювали щасливу процесію прихильними усмішками, бо, у всі віки народження дитини—велика утіха для усього великого українського роду, як свіжа, тільки розквітла мальва, що увесь свій вік буде дарувати людям свою яскраву красу і свою вперту, молоду силу.

______________________________________________________________________________________________________ РОЗДІЛ - 6. САМІ В СЕБІ- РІД.

Андрійкова дружина—Настя була цікавезною київською панянкою— загадковою, інтелігентною і трошечки філігарною у сприйманні світу, як складна, поезія містифікації. Вчилася на факультеті філології . Академ поки не брала та, мабуть, таки прийдеться... Дівчина горда з русявим, довгим волоссям, з витонченими рисами обличчя, заглиблена у зразкові медитації, де сама в в себе... Молодята жили неподалік матері. Уляни Миколоївни Романовської ( по крові Чеберяк.) із великою радістю кидалася на допомогу молодій родині. Маленький Федір був голосистий, тому часом, коли невістці треба було до університету, а новоспечена баба мала вільний час і могла посидіти з внуком, який звеселяв її своїм шовковим голосом і не давав сумувати.

Одного разу, коли Настя повернулася за дитиною, побачила, на кухонному столі стареньку рукописну книжечку і захопила її разом з перекусом після студентського будня: філіжанкою чаю з молоком і запашним круасаном. Із великою цікавістю всілася за барну стійку сучасної, тільки відремонтованій кухні.
—О, Свідзінський!— дзвінко вигукнула.
—Хто?— здивовано підняла голову Уляна Миколаївна очі від сотейника із першою кашею для малого Федірка.
—Володимир Свідзінський!— без тіні вагання виголосила невістка, гортаючи стареньку самошитку.
—Звідки ти, доню, знаєш?—насторожилася Уляна Миколаївна. Надто часто останнім часом доля-ворожка в плямах рудої фарби, барвила її будні новими несподіванками.
—Люблю Свідзинського!—невгамовувалася Настя. Колись він допоміг мені пережити лихі часи. Схоже на заглиблення в біль і винесення на поверхню в красивих образах. Наприклад оцей:

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

Настя читала так заворожено втягуючись голосом у текст, наче медитувала. І Уляна Миколаївна за інших обставин, звичайно, б звернула увагу на «лихі часи», які прийшлось пережити її невістці, але не зараз... А Настя не зупинялась:
— Мені він здається особливим! Одного разу розмістила на сторінці фейсбуку цей вірш, як улюблений, а мені написала одна дівчинка, що досліджувала свої родові корені і відкопала те, що Свідзинський її родич, але у сім»ї не любили про це говорити—невгавала Настя.

Звідки Настя така розумна і тонкострунна душею взялася? Сам Бог тільки і відає!

Уляна Миколаївна скоріш здавши зміну із внуком, заглибилася в інтернет вивчати цікаві факти про Володимира Свідзінського. Тому, коли настала зустріч із професором Лесиком, Уляна Миколаївна була цілком готова до будь- якої інформації.

—Так. Ваша Настя цілком може бути права!—засвідчив профессор, з яким невдовзі була організована зустріч..
—Розумієте, це моє давнє хобі—відшуковувати і розшифровути незвідані факти українського письма, але я—аматор, самоук… За стилем письма, глибоким нашаруванням у віршах від лексики до наповнення, ривкого занурення у себе і медитації—цілком те. Людина писала і говорила, що слово може бути поза епохою. Навіть, ті біографічні дані цілком співпадують. Припустимо... Обставини змусили зустрітися вашого прадіда з поетом? Невідомі дві смерть Володимира Свідзінського—спалення у с. Непокритому, чи смерть у селі Батурки Уразівського району Курської області—це ще лишається питанням… А от де вони зустрілися? І як могли попасти старі поезії, і хай, навіть, нові,—це ще більше питання… Тобто одне з двох, або Свідзінський був заточений, аж у Росію, або вони зустрілися перед спалюванням.... Адже, цілком, можливо, що книжечка якимсь чином досталася у спадок іншому полоненому, а далі репресованому… Там могли записуватися твори різних авторів. Нагадує—«Медозбір» за стилем, але наполягати на те, що це, саме, Свідзінській? Це вже зібрано із поезій, які витягнуті із-за кордону… Цілком можливо, що знаходитимуть у книжеці і його невідомі…

Молоде покоління—має сенс бути престижнішим за нас! Ваша Настя— молодець! Треба показати це Елеонорі… Замовк… Попрощався… Залишив букет рожевих троянд на столі лікарки. Обоє були збентежені і, здавалося, щасливі, спантеличені новим світлом незвіданого. Кожне відкриття нового вірша—велечезний скарб… А якщо це і справді Свідзінський? У кожного в грудях билася своя правда...

Уляна Миколаївна Романчук у глибокому задумі блукала по занімілій квартирі. Як так може бути? По яких світах таскало її прадіда Федора? Звідки він приніс ту книжечку з Харківської області, чи з Колими? Адже, вона нічого не знає і зараз пиляла свою совість, наче напильником: " Чого не стало розуму запитатися конкретніше у діда Федор? Як воно було насправді? Чого була така мала? Чого така несмілива? Чому людина завжди шукає у собі причини від того, що неспроможна бути найкращим пророком, найцілющим лікарем, найсильнішим провидцем? Витягла з альбому світлину прадіда. Білява кульбаба на голові, сонце—у очі заглядає, місяць крізь серце розрізає! Аж жахнулася…
—Що ж це мені? Чи з глузду їду? Прадід, наче, говорив: « Смерть, ясно, жінка, наче передбачувана, але жорстока… Смерть—тільки початок. Наснилося мені... Інше—тото бажання жити. Не бійтесь!».

Відняла фото від обличчя, глянула на малого Федірка—сонце у очі заглядає, місяць у кучері біляві сиплеться... Вилитий тобі прадід Фєдя і все! Бабі дулі крутить, а любові—через край великого серця. І все—до людей!
— Що, наш малий, Чеберяйчику? Посміхаєшся уже? Час прийшов! І і чомусь, незрозуміло , милуючись красою немовля заспівала дитячу пісеньку, яку колись співала її прабаба Фросина, а потім баба Анна, а потім мама Марійка, а потім вона, Лянка, а тепер буде співати Настя:

« Ой на горі жито, сидить, зайчик,
він ніжками чеберяє.
якби такі ніжки мала
і я б ними чеберяла,
як той зайчик,
як той зайчик..

Сіла і задумалася: « Як то воно таке може статися? Носило- носило старого по світах і в усе єдине переплелося—тут тобі і дід Фєдя, тут тобі і Сірківка рідна, тут тобі і Київ, тут тобі і Свідзінський.. Чи Бог Сам знає, який каторжник, чи полонений, який ту книжку заніс? Тут тобі і мій улюблений Василь Стус, якому все це якось боліло, якого ти Лянко, трепетна дитино, у одинодцятому класі по селу декламуванням розносила:

"У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней, В полі синьому, як льон.
А в цілому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон."

А ще голос Пророка Фєдора: « Чого, Лянко не пишеш? Я ж казав, що Бог дав, тільки він і відійме…» Стерепенулась… « Чого ж я раніше не писала? Відкрила ворд… Написалося: « Че-бе-ряй-чи-ки" Розділ перший. Своїм рідним—присвячую.»

Промайнула спрагла думка: "Якщо погано напишу, суспільство нічого не втратить, а, як добре, то згадуватиме про прадіда усенька вічність» І гірко-гірко заплакала, наче сам Чеберяковський рід погладив її, Уляну Миколаївну, по голові: « Усе буде добре, Ляночко! Пиши.» Пролетіла серпнева стигла зоря, сіла на повіки, бо вже серпень йшов, вже на осінь з багряною, пахучою айстрою, мускатним виноградом, яким колись пригощав прадід Фєдір Чеберяк і солодким соком кавуна хвилини мірялось...

Юлія Івченко. Серпень 2006- 2021р. У творі " Чеберяйчики " використоно поезії Володимира Свідзінського, Василя Стуса, дитяча, народна пісня " Чеберяйчики", власне.

( Кому чого не вистачає--говоріть!)

Вечір лугівкою за течією,
наздоганяє хвилястий потік.
На мілководді в тарілці лілеї
сонце втопило рудий сердолік.

На бережині, кущі верболозу,
мочать галузки у сріблі води.
Обрій фарбує зірниченьку Божу,
пахнуть ожиною глоду плоди.

У очереті шепочуть русалки,
ряска полоще рясні килими.
День засинає в пелюстці фіалки,
вітер наспівує мантри, псалми,

Плесо ріки огортає чалмою,
сивим серпанком навіяних снів.
Я до причалу пливу бистриною,
за небокрай в паперовім човні.

04.08.2021р.

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує мене в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить твого буття
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може, це від того, що не знаю,
Коли і де судилося востаннє з тобою бачитись?
А, може, все починається спочатку?..

1 verse
We are rich people
Stomp your feet
Clap your hands
Don’t notice anyone
Stuff your pockets

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you

2. Verse
We are people beggars
Calluses your feet
Black hands
Don’t raise your head
To collect money

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you

3 verse
We are poor people
No calluses your feet
Delicate hands
Sometimes work
Relax sometimes
Lucky in live

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you
Переклад:

1 к.
ми багаті людці
ніжками тупає
ручками плескаємо
нікого не помічаємо
кишені набиваємо
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається
2 к.
ми жебраки людці
ніжки мазольні
ручки чорні
голову не піднімаємо
гроші збираємо
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається
3 к.
ми бідні людці
ніжки не мозольні
ручки ніжні
іноді працюємо
іноді відпочиваємо
в житті пощастило
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається

Author’s song: Natalia
2016

Дзумить над квіткою бджола,
висотує нектар.
Комаха може і мала
та має Божий дар.
Чи може знає наперед,
вертаючи з полів,
що взимку дуже треба мед
тому, хто захворів.
Мене на роздуми навів
цей нелукавий труд.
Людина проти бджіл, джмелів –
ледачкуватий трут*.
04.08.21р.

Розкидані степами України
уздовж Славути протягом віків
простують у майбутнє неупинно
могили запорозьких козаків.
Дрімає у курганах тих звитяга
і потяг до свободи віковий…
Але куди бреде народ-нетяга
у мареві розхристаних завій?

Кургани, козацькі могили,
обабіч стежин і доріг –
місця незборимої сили,
русинів святий оберіг.

Заговорили нашу волю, славу
підступно споконвічні вороги.
Продати землю – втратити державу!
Невже це нам блаженним до снаги?!
Спираймося, брати, на власні сили,
єднаймося у оріанський круг!
Воскресне лише там, де є могили,
нетлінний, родовий козацький дух!

Здолаємо спільно руїну,
гуртуймо Сварогову рать,
відродимо нашу країну,
і буде народ панувать!

Скік-поскік, скік-поскік –
З ноутбука мультик втік.
Розридалась гірко Настя –
Подивитися не вдасться.
Плаче баба, плаче дід,
А за ними киця вслід.
А знадвору песик – Гав!
Я той мультик відшукав!