1к.
В мені прокинулась любов жива,
і десь в серці крила розпустила,
І моїм світлом заповнить всю тінь,
і ці два серця будуть битися
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
2к.
В твоїх очах я живу цілий світ.
ти в мені і спогадах моїх живий.
Я навколо інших не помічаю.
Я в думках про тебе одному розтану
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
3к.
В життя ти увійшов сиреною.
І наповнюючи кожну годину прекрасним життя.
Мить заповнив собою,
прикрашаючи шлях чарівною казкою.
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
Translation:

1 verse
is awakening to love is alive in me
and somewhere in the heart wings dissolves
and the fill light would all the shadow
and two hearts will beat
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive
2 verse
in your eyes i'm alive whole world
in my memories of you are alive in side me
i don't notice other around l'll melt my thoughts of you alone
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive
3 verse
you entered into life of a siren
filling every hour a wonderful life
the moment is filled out yourself decorating the way magic fairy tail
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive

Автор пісні: Наталія
2018

На тихі спомини мої
Ти не зважай, не нарікай.
Я значно більше затаїв,
Але провина – не гірка.

Я – ще вчорашній біг води,
Без тебе – вдалий мудрагель.
Зі мною – місяць молодий,
Синиця, навіть журавель.

Не відпускай мене, і я
Зникоме, спогад не пущу
Туди, де щему сулія
У краплях і крапках дощу.

Назад я глибше не піду,
Спиню думки, спиню слова.
Вони – у нашому саду,
А ти – інакша, ділова.

Немов і знати не могла,
Що я минуле полюблю.
Позаду – падає зола.
Дзеленьки чую кришталю.

Довгожданій події
Я зрадію тому,
Що обійми розкрию
І тебе обійму.
І чекання щоденне
Зникне десь, наче дим,
Як вернешся до мене
Ти уже назавжди.
Без гіркої печалі
І покрову пітьми, –
Будем жити надалі
Довго й радісно ми.
Тільки щастя безкрає,
Без терзання й тривог, –
Ми повсюди спіткаєм
І знайдемо удвох.
Вийду радо назустріч,
Як робив це не раз,
Щоб прискорити зустріч
І уменшити час.
Щоб скоріше побачить,
У найкращім краю, –
Молоду і гарячу
Любу вічно мою.
07.08.21

Ще випромінює частоти
твоя душа моїй монаді
і, поки ми обоє раді,
я не питаю, – де ти, хто ти?

І хай несуть нас білі коні
у темні ночі поміж зорі
у їхньому німому хорі
за обрії на оболоні.

І як по щучому велінню
помчу алюром за тобою
твоєю вічною луною
у цю феєрію видіння,
де ми казковою порою
непереможні у двобої.

Давно у вусі не «свистіло»
ночами, як оцього літа...
напевне чують Аеліту
рецептори душі і тіла.

Лечу у полум’ї ясному,
тримаюся за білу гриву,
аби як і раніше, знову
побачити її щасливу.

Усе одно, якої масті –
чи Аеліта, чи Маруся...
але проснутися боюся,
бо карта падає на щастя
і, не готовий до причастя,
щоб не упасти, я сміюся.

08/21

ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
по твоїх ще гуркочуть потяги і спогади автомобільного літа,
ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта.
діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…

чорний кіт, у вазоні тобою колись подарована лаванда,
червона твоя краватка і на ній моя невідіпрана помада,
я себе інколи заспокоюю:
—Ти не маєш наді мною ніякої влади!
згадую, як ти казав про мене, що диявол носить сміливе Прадо,
але ти помилявся… я так і не навчилась давати ради
нотаткам старих віршів, що лишились на добру згадку.

чорний кіт треться об ногу, муркоче... мов заспокійливе,
лаванда пахне лавандою і обсипається на обличчя килима,
дітей ми досі, неначе останні дурні, все ділимо, ділимо, ділимо,
зачиняємося один від одного метушнею міських запливів,
наче вередливі діти на двох розламуємо шоколадку.

хоч страшно жити, я ще міцніше тримаю мікрофонні зорі,
хоч важко, але тримаю, щоб не стало устам прозорим схололо.
я стала трохи черствіша, але всеодно клубок підступає до горла,
коли розумію, що самі собі отруїли свою розтанцьовану баркаролу,
а те, що заплачу побачить лиш твоя у помаді червона краватка.

ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
по твоїх ще гудуть поїзди і спогади автомобільного літа,
ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта…
діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…

За мною дні ідуть. І де я дінусь?
Поважне щось моє у цьому дійстві.
Воно ще неоцінне: плюс чи мінус,
Але ні блазнювання, ні крутійства.

В такому ось величному завзятті,
Де ходять поза мною ситі хмари,
Веселощі у смутку розіп’яті,
Дістати за дурницю можна кари.

Себе до Бога ліпше повернути.
А для везіння -- перейти дорогу,
За ґудзика вхопившись, і маршрути
Знайти можливо тільки для убогих…

Нависне день високий наді мною.
Мене зозуля всоте нагадає
І щезне за луною, за стіною.
Думки лякливі скотяться кураєм

В долину, де і сумніви листаті,
І я – статечний і сердечний буду.
Там річка, сонце, зайчик на лататті,
Що із дитинства. Він зі мною всюди.

Сова та жайворонок разом.
Та різні маючи смаки,
чутливі надто до образи.
Стосунки ж теплі, завдяки

тому, що з’єднані коханням.
Глибока щирість почуттів
у спільному для них бажанні:
духовний зміст без зайвих слів.

Для спілкування є нагода
завжди! Обходити кути
глухі, навчились, якось згодом.
В шляхах тернистих до мети.

Сова та жайворонок в парі.
Прокинеться вже ВІН зрання!
ВОНА ж долучиться до справи
пізніше трішки… Навмання

вже має взяти естафету!
Вперед! Енергії запал
до ночі пізньої на злеті!
ВІН самовіддано чекав…
Та сон таки його здолав.

Ось так, працюючи, зуміли
налагодити побут свій.
Вразливі, відчайдушні, щирі!
У кожного є власний стиль
для втілення найкращих мрій!

01.08.2021

1к.
В мені прокинулась любов жива,
і десь в серці крила розпустила,
І моїм світлом заповнить всю тінь,
і ці два серця будуть битися
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
2к.
В твоїх очах я живу цілий світ.
ти в мені і спогадах моїх живий.
Я навколо інших не помічаю.
Я в думках про тебе одному розтану
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
3к.
В життя ти увійшов сиреною.
І наповнюючи кожну годину прекрасним життя.
Мить заповнив собою,
прикрашаючи шлях чарівною казкою.
Приспів:
Прислухайся «моя любов жива»
Не померла вона моя любов
І хоч на вершині, і хоч на дні
Все одно ти - моя любов жива
Translation:

1 verse
is awakening to love is alive in me
and somewhere in the heart wings dissolves
and the fill light would all the shadow
and two hearts will beat
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive
2 verse
in your eyes i'm alive whole world
in my memories of you are alive in side me
i don't notice other around l'll melt my thoughts of you alone
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive
3 verse
you entered into life of a siren
filling every hour a wonderful life
the moment is filled out yourself decorating the way magic fairy tail
chorus
listen to my love is alive
my love didn't die
even on the vertex, even on the bottom
my love is alive

Автор пісні: Наталія
2018

                І
Невіруючих на землі нема...
Немає також і кінця терпінню
у деміурга... застує пітьма...
космічний розум зійде із ума,
осмислюючи бісове творіння.

                ІІ
О, неофіти в арамейській мові,
чого вам цей розп’ятий заважає?
Ви хочете собі земного раю?
У бункері уже один чекає
і в дикім полі є ще людолови.
І пом’яну ненаситну еліту,
що головою пнеться до зеніту
у боротьбі диявола і Бога.
Йому не залишається нічого –
як бути за орбітою конфлікту
з лукавою юрмою світу цього.

        ІІІ
О, віруючі у пусті ідеї,
у ідола, що додає снаги...
водили вас єгипетські боги,
тепер ведуть за носа фарисеї.
О, неуки, освічені зі тьми,
чого вам заважає розіп’ятий
за те, аби і ви були людьми?
На те і Сина народила Мати.
...............................................
О, як би люди радісно жили,
якби не тільки їли і пили,
але й не воювали, окаянні...
і крилами надії осіянні,
усіх оберігали б янголи
в молитві щирій і у покаянні.

08.2021

коли спадала докучлива спека, вони їхали на велосипедах,
вітер сміливо ворушить її русяве волосся і білу футболку,
яку вона не задумуючись обрала із його холостяцького намету,
з якої не буде кращого толку, щоб обіймати її досконале тіло.
між ними — незнанні планети, між ними червоні — ранети.

вона гукає:
— Гей, доганяй, бо я буду швидша! я буду вільніша!
на них заздрісно дивляться перехожі, серпневі квіти і діти у візочках,
потім вона під вечір буде для нього складати розкішні вірші
та замикати усі перспективи його бізнесу на сріблясті замочки,
поки він стане зовсім спокійним і сірі дрібниці залишить.

він буде трохи бурчати:
— Ти б привела своє життя до ладу:
файли у ноутбуці, думки у мізках та книги розкидані на столі…
він, мабуть, не знає, що вона тоді зовсім не зможе нічого писати,
навіть, про те, як у нього досі веселий протяг гуляє у голові,
навіть, про те, як нього найкраще вдаються дотепні жарти.

потім вони сидітимуть на балконі, коли вже поснуть сусіди,
вона, майже, палитиме сигарету і дивитиметься, як падає з неба зірка,
подумає, що за зіркою чимдуж можна майнути скорпіоновим слідом,
поки вона назавжди у осінь холодну хвостом яскравим не зникла.
поки її жіноча свобода ще вільно дихає розпашілим літом.

ранком вона причинить двері, забувши босоніжки і свою писанину,
тихо, навшпиньках, вдихне свіжий ранок і загадково всміхнеться…
просто, вона любить з оцього життя обривати свою цілющу ожину…
просто, вона не хоче, щоб її зливи приправляли чилійським перцем.
просто вона не мріяла задихатися без повітря, як мертва рибина.

він побачить її забуті речі, може, навіть стривожено обізветься,
далі буде ще цілу вічність втішатися думкою
—Вона до нього іще повернеться …
хоча б в одинокий вечір міцною самбукою...

Світ вічний і минущий, мов півлітра,
Усе до часу – і добро, і зло,
Бо врешті час усе до решти витре,
Усе пощезне – гейби не було.

І лиш слова, озвучені душею,
Вознесені над тванню суєти,
Над грішною невтішною землею,
Переживуть погублені світи.

Зоря вечірня встигла вже зайти.
Червоний місяць видерся на стріху,
Вдивлявся пильно у долину тиху,
Задумавшись: чи трохи посвітить,
Чи знову закотитися і спати.
В селі потроху гамір затихав,
Хоча у такий час ніхто не спав,
Старалися роботу доробляти.
Завели пісні жаби на ставу
Так голосно, аж попід лісом чути.
Собаки озивались… та не люто,
А так, мов мали забавку нову.
На луках коні паслись в табуні.
Понад водою вогнище горіло.
Навколо нього пастушки сиділи,
Адже вони сьогодні у нічній.
Десь поза лісом гримало бува
І блискавиці небо осявали.
Але гроза відходила помалу,
Отож страху ніхто не відчував.
Горішки гризли, що сьогодні вдень
У лісі під ліщиною набрали.
Пусті шкарлупки в вогнище кидали,
Ліниво позираючи лишень.
Сиділи мовчки, хрускіт лише чуть,
Як зі шкарлупи зерня добували.
Але, здавалось, миті лиш чекали,
Коли питання вірне віднайдуть,
Аби з усіх боків обговорити.
Тут обізвався меншенький Андрій:
- А знаєте, казав мені дід мій,
Коли у небі почина гриміти,
То бог Перун розлущує горіх.
Оце неначе як і ми із вами.
Але горіх його не такий са́мий.
Ніхто з людей і зрушити б не зміг.
Як він розлущить – то вода тече
Дощем на землю з однієї шкарлупи,
А з другої вогонь у землю лупить.
То блискавка… - А я от чув іще,-
Озвавсь Петро, - що, як гроза надходить,
Ховатись завше під ліщину слід.
Розповідав мені також мій дід,
Звідкіль таке припущення походить.
Колись диявол з Богом сперечавсь,
Казав Йому: «Я можу так сховатись,
Що будеш ти за мною вік ганятись,
Не зможеш вбити, як би не старавсь!»
А Бог йому: « Усе одно знайду
І вб’ю!» «А я сховаюся під людину!
Уб’єш мене – вона також загине!»
«Нічого, я поправлю ту біду.
Уб’ю її й небесне царство дам,
Але й тебе не залишу́ живого!»
І став тоді казати чорт до Бога,
Що зможе він сховатись там чи там.
Усе, що знав, вже перерахував.
Одну ліщину лиш забув згадати.
Тож блискавка скрізь може попадати,
Де би диявол схованки шукав.
Окрім ліщини – в неї не влуча,
Бо чорт під нею схованки не має.
Я от в кишені гілочку тримаю,
Так мій дідусь мене тоді повчав.
- А я чув, - одізвавсь іще один,-
Що то архангел Михаїл метає
Ті блискавиці. І, коли влучає
У дерево якесь, то, значить, він
Таки чортяку в схованці дістав.
Як дерево якесь вогнем палає,
То там чортяка в тім вогні конає.
А про ліщину я таке не знав.
Степан найстарший мудро обізвавсь:
- Горіхи, кажуть – то велика сила.
Не випадково в церкві їх святили,
Тому і Спас Горіховим назвавсь.
Казала бабця, що колись було,
Як перед Спасом за горіхи брались,
До лісу найстаріша посилалась.
Увечері стрічали всім селом.
І скільки з лісу принесе ота
Горіхів – то від того й міру брали
І, доки більш того не назбирали,
Із лісу хай ніхто не поверта.
- А я от, хлопці, про ліщину чув
Історію одну смішну від тата.
Як хочете, то можу розказати?!
- Давай, давай! – хор голосів загув.
- Жив чоловік із жінкою в селі
І мали одного надію-сина.
Раділи: коли виросте дитина,
То буде працювати на землі.
І їх догляне в старості самих.
Вони ж тоді, нарешті, відпочинуть.
Та час минув і виросла дитина…
Але чомусь не радує то їх.
Батькам нема спочинку день по дні,
А син проснеться близько до обіду,
Поїсть та й ляже на ряднині піде
На сонечку. Та й мріє в напівсні,
Як піде він до міста й під кущем
Знайде важку торбину з золотими…
Отак і жив із мріями отими.
Спав, їв… Батьки прожили трохи ще
Та і померли. Він лишивсь один.
Продав потроху, що батьки надбали,
Проїв всі гроші. Коли ж їх не стало,
Задумався: як далі буде він?
Аж бачить, як сусіди в ліс біжать
Та на зиму усе заготовляють:
Дрова несуть, усякий плід збирають.
Тож вирішив, що досить вже лежать.
Узяв лантух та і у ліс подавсь.
Блукав, поки ліщину не натрапив,
А там горіхів – устигай зривати.
Та він втомився, під кущем уклавсь,
Спочити трохи. Думає, лежить:
«От би горіхи як гарбуз родили.
Один зірвав і тиждень його б їли.
Не треба б було кожен день ходить».
Отак воно замріявся й заснув.
І сниться сон йому, що він, неначе,
Горіх у лісі, мов гарбуз набачив
І в місто із горіхом тим прибув.
Як про те диво слава поповзла,
То до царя одразу запросили.
За диво те півцарства зголосили.
Та він уперся, що ціна мала.
Давай все царство і не менш того!
Та ще й принцесу гарну на додачу.
Розгнівавсь цар, нахабство те побачив,
Як дзизне своїм посохом його…
Схопився хлопець, сон умить пропав.
Де він, що з ним зробилося – не знає.
На лобі гуля як горіх зростає,
Який йому на голову упав.
Сидить він, гуля усе більш стає,
І думає: то добре Бог ладнає,
Що як гарбуз горіх не виростає.
Бо, як торохне – то одразу вб’є.
Всі посміялись. Аж Мишко тоді
Сказав: - Я, хлопці, чув від свого тата…
Мене тоді раненько вклали спати,
А він із кумом за столом сидів.
Щось говорили стиха. Я не спав
Та до розмови тої дослухався.
Кум щось таке почув та розсміявся,
А тато голосніше мовить став:
- Не віриш? От, їй Богу, не брешу.
Мені Микита сам про те повідав.
Коротше, він почув від свого діда…
Не смійся, куме, я тебе прошу…
Так от, повідав, каже, йому дід,
Що гілочка ліщинова буває
Всі забаганки лю́дськії сповняє.
Але обов’язково знати слід,
Що гілочку ту легко не знайти.
Її в ніч на Купала слід шукати
І певний вона вигляд має мати –
Як вилочка – роздвоєна. Піти
Надумався Микита в темний ліс,
Бо ж дуже скарб знайти йому хотілось.
Діждався, коли й сонечко спустилось,
З собою лише ніж маленький ніс.
Приблизно знав куди потрібно йти,
Хоч уночі ліс вигляда інакше
Та ще ж і нечисть плута пам’ять вашу,
Старається подалі завести.
Іде Микита, від страху дрижить,
А навкруги щось шурхотить, лякає,
Над головою тінню пролітає.
Напевно, намагається вхопить.
Та шепотить Микита «Отче наш»
В надії захиститись від напасті
Та дивиться, щоб часом не упасти.
Де й молодецький подівавсь кураж.
Уже й не радий, що у ліс пішов
Та скарб знайти до відчаю хотілось.
Аж ось ліщина, накінець, зустрілась.
Він хутко навкруг неї обійшов,
Вдивляючись, руками гілки мацав,
Шукаючи єдину ту, яка
Дасть знати, як опиниться в руках.
Бо ж в темряві знайти – нелегка праця.
Обмацавши, поліз в гущавину,
Розсунув гілки…й раптом перед очі
З’явилося якесь страхіття ночі.
Мороз Микиті шкірою майнув.
Воно ж до нього лапи простягло,
Неначе намагалося вхопити.
Вогняні очі втупились в Микиту…
Очуняв він, як біг уже селом…
Мишко замовк, завмерли всі навкруг,
Із острахом у темінь позирали,
Немов якоїсь напасті чекали.
Здавалось, навіть, і вогонь притух.
Аж тут Степан найпершим одізвавсь:
- А як же чорт в ліщині міг сидіти?
- Та не казав, що то був чорт, Микита,
То він сову, напевно налякавсь.
Микита то вже потім зрозумів.
Та уночі вже не ходив до лісу,
Подумавши, що ну його до біса.
Без того скарбу вже б і так прожив.
Всі засміялись і страхи бігом
Пропали. Знов про щось загомоніли.
Та про ліщину більш не говорили,
Тож дослухатись нам нема чого.

Цей танкер не вийде із порту,
Зіржавіє, всохне, засне.
Взірветься залізна аорта,
І вічність у трюми зайде.

Все стане за мить чорнотою.
То смерть- її постать бліда.
Віл'ється липкою водою,
Як тиха холодна біда.

А де ж та свобода, вітрила,
А де океан і вітри?
Та тиха невидима сила
Що кличе лише догори?

Коли ж він до дна доторкнеться,
Занурившись носом у рінь.
Вмить зірка у небі займеться,
І щось попливе в височінь.

Про що писати?
Все описане…
Від того аж
Й до цього часу
І тричі, в збиток, перевидане
Хіба що ви пера Пікассо…

Тоді дозвольте без прикрас
Без несенітностей й догадок
Ну щось таке… не напоказ
А щоб відразу у припадок
Хай скорчить душу - зрів би плач…
І щоб у жилах кров на диби
І щоби сам собі палач
Якщо з помарками ще й хиби

Без шароварщини! забудь!!!
Ми нею геть по-горло ситі
І пам’ятай: письмо - не суть
А ті, хто нехотя убиті…
01.08.2021.

РОЗДІЛ-1. СИВА ДАВНИНА,

Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…
Якби хто сказав, що Федір Чеберяк— « враг народу», ще вчора, то засміяли б та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки— рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами, червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату— ого-го-го! Вібудувалися швидко, днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі: хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина—Єфимія…
Позаду хати та вишневого садочоку— господарчий двір: клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.
Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці—вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять— притуляться до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть…
Як зайдеш, то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв)— пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння— переважно усе на замовлення односельців.
Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі—між біляві кучері сиплються, місяць— у рота заглядає, а він батькову улюблену:
« Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька
Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку..."

І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди, тугі диньки, на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні—Анна народилася , білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…
Не від світу цього був Федір! Їй Богу, не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить. задумливо... Міркує—сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.
Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий:в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були розплющені. Живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
блакитне небо...
Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім»ялу' траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
-Ой Федоре, ФедорОчку,
притулюся до одвірочку.
передасть тобі звісточку
твоя дівочка..."
А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
- Ой, на горі гречка?
Біжить зайчик.
Він ніжками чеберяє!
Якби такі ніжки мала,
І я б ними чеберяла
Як … той… зайчик…
Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!
Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію проводжають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий—співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.
______________________________________________________________________________________________________
РОЗДІЛ-2. ЛЯНКА.
_______________________________________________________________________
Федір Чеберяк воскрес у святу неділю сорок восьмого. Хату відімкнув своїми ключами. Хазяйським оком зміряв господу та й почав жити, як нічого й не було. Худий, із потьмянілим волоссям, яке стирчало на всі боки та нагадувало відквітлу кульбабу. Вже не такий, як раніше веселий і співучий— замкнутий і неговіркий—старий сивий дід. Та і був уже дідом, бо донька Анна уже на той час мала чоловіка, малих—Марічку та Оленку, власним трудом здобуту освіту повара.

Відкрив майстерню, і почав човгати рубанком по соснових дошках. Казали люди, що видно знала Фросина, що не дочекається чоловіка, а, може, поштою якось зв'язувалися ? Бог його зна… Тепер ця таємниця кане в лету. Чого старий Федір не розпитував нічого? Кожної суботи поспішав до церкви, коли уже можна було не зважати на політичні переконання, після церкви— на кладовище до Фросини, а по будням працював столяром у будівничій пригаді. Будь-яких соціальних контактів Федір намагався уникати, особливо близьких. А про те, щоб впусти у життя людей по-справжньому і зовсім не могло бути мови. Час спливав, як вода із річки Вовчої після паводків… Федір Чеберяк жив вовком-самітником, поки онука не вирішила будуватися на Чеберяківській землі, а на світ з'явилася Федору велику утіха—правнучка Лянка.

Цікавість дівчики до прадіда виростала так швидко, як виростає добре доглянута розсада у теплиці. Спочатку вона посміхнулася до нього із ліжечка, потім заагукала, пізніше схопила за носа манюсінькими пальчиками і попробувала, який дід насмак теплими устотами, які пахли молоком. Коли Федір підносив її тендітне тільце до обличчя, то мала виявляла неабияку цікавість до старого. Здавалося, що Лянка слухає з усіх оточуючих прадіда найуважніше. У рік—тягнула Федора Чеберяка за палець погуляти, у три— читала з ним казки, у п'ять — співала пісень українських … Федір Чебаряк почав відтавати від криги сердешних думок, про, які ніхто і не відав.

Дуже вже любив притулити правнуку до себе і лоскотати за боки, примовляючи: « Ой, на горі жито, сидить зайчик, він ніжками чеберяє…». А та заливалася сміхом і гоцала на дідових руках так, що місця було мало у двох хатах зразу, які притулилися поруч. Одна—стара, Чеберякова, друга—нова, вибудувана із силікатної цегли і шиферною, лискучою покрівлею—у якій жила онука Марічка з чоловіком і малою.

—А цьо у тебе три палсі злослись?— не вимовляючи усіх буков,— питалася мала у прадіда. Федір чесав потилицю і починав про природу, про степ, про те, як вовчиця рила для майбутніх вовченят глибоку нору, а їй в обличчя бризнув струмінь джерельної води і відтоді почала життя колись повновода річка Вавча, яка текла Диким Полем. Лянка відволікалася, але питання, чому у діда Фєді зрослись пальці на руці, хвилювало її не менше , чим хвилювали цікаві оповідки про сиву давнину, сусідське цуценя—Пальма та дефіцитні іграшки.

—А де твоя дєд Фєдя жінка?—спиталася уже трохи старшою, бовтаючи ногами у зморщених на колінках,
бавовняних колготах червоного кольору.
— У Вирій полетіла. Як пташка-журавель—пурх—і в небі!—намагався дохідливими словами пояснити прадід.
—І со?
— Тепел там живе?
—Літає.
—А то не больно там жить?
—Ні, не больно. Давай, Лянцю, не збивай мене з толку. Ти ото кого хочеш затуркаєш. Пішли краще книжку тобі почитаю—намагався відбитися від серйозних питань Федір. Так у взаємній симпатії проходили дні Федора Чеберяка і цікавиці- Лянки.

Мала не вилазила із прадідової хати… А чого звідти іти? Хоч і підросла, а цікавості менше не стало. Прадід Федя— добрий! Прибіжиш до нього, а він тобі, аж цілого карбованця, а то й два-три, дрібними копійками насипе у рожеві жмені. Це ж яка радість величезна! Біжить чимдуж у магазин « Дитячий Світ», що у Сірківці уже відкрили. Купляє альбоми, олівці, книжки цікаві, а наостанок і « Ескімо» у лискучій обгортці з київськими каштанами. Смачне—не одірвати! «От виросту,—думала собі,—у Києві жити буду! Вирішила, як крапку над літерою «і» поставила.

Повернеться до прадідової хати—тягне відро із водою від колонки. Виприбирує. Дере-дере поли дубові, аж поки Федір не спинить. Принесе винограда мускатного із садочку та й стане Лянку пригощати. Сонце—у кучері Лянці світить, місяця—у очі васильково-зелені заглядає…

Одного разу при такій помочі першокласниця Лянка залізла за божник із двома красивезними, таємничими іконами. Мац- мац рукою, аж рожева рожа у віконо увіткнулася, а за божником— книжка. Якась чудна, зшита товстою, шовковою ниткою, де олівцем, де чорнилами, де шариковую ручкою пописано, наче, як вона у школі, в «Прописі» літери обводила, так і в книжці —поверх олівця жива фарба лягає:

"…Бо це ж, либонь, позавтра буде місяць,
Як у дому нема скоринки хліба".
Заплакала, схилилась до дитини...

""""""""""""""""""""
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

І карлючки внизу: В.С... Далі— нерозбірливо було…
Аж завмерла із книжкою- самошиткою у руках на вирізьбленому ще прапрадідовім стільцеві, під яким валявся забутий віник. І читалося, і читалося, несамовито, по-дитячому сприймалося, а багато і не розумілося. Стояла Лянка, як заворожена на стільці посеред старої, Бог знає якого року побудованої хати, аж тут дід Фєдя:
— Ти що ото робиш? І схолов… Похитнувся, як стовпчик до одвірка. Може, б і матюк якийсь з губів пошерхлих злетів... Але— ні… Федір Чеберяк на таке нездатний, щоб правнучку ображати. Тільки сірий став, як стара незапалювана свічка на божнику...

—Це ти писав?— Лянка до діда. Той супиться, як темна хмара перед грозою, книжечку забрав тай почалапав до коридорчика. Там драбина на горіще—поліз ховати, там де царські гроші з Катериною Великою, Миколаєм, кєрєнки і одна золота монета із двухголовим орлом, аж за під самою стіною, де стара курадза складена. А що ж Лякка знає—не маленька. Про ті скарби ні мати, ні баба не знають, а Лянка знає, бо уміє прадідові таємниці берегти.
—Дєд Фєдя, а хто то написа? Шо то за книжка—невгамовувалася дівчинка.
—Людина одна хароша писала,—зам'ялася дід. Работали разом колись… Не нужно воно тобі те—глипнув на Лянку не стільки розсерджено, стільки—стривожено.
—Не кажи нікому Уляно, бо велика біда станеться. Чуєш дитино? Поклянись отут мені зараз перед іконами! Шоб мовчала мені! Очі твої не бачили, вуха нічого не чули та і не було тут ні кижки, ні разговорів оцих ненужних… Нічого не було!
Лянка на Бога глянула—перехрестилася(дід навчив) та й забула. А тільки з того часу завела собі схожу книжечку, перерізавши шкільний зошит напополам і писала там свої перші заримовки у прадідовій,затишній хаті, а потім читала діду. Той підправляв щось у книжечці. Казав:" Ну, давай почитай мені, як у тєатрі." Лянка підіймала руку до скроні, як спаравжня артистка і натхнено-журливо починала:

чи на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні...


РОЗДІЛ-3. СТАРІСТЬ.
_______________________________________________________________________
—Зовсім здурів дід Федя!—запричитала Марійка, Ляньчина мати уранці в неділю,— Пішла, понесла йому вареників з вишнею і борщ, а він і дивитися не став!
—Чого?—запитався здивовано Микола, Ляньчин тато.
—Ти собі тільки представ! Каже, що ми отравить його хочемо!
—Тю!—трохи не поперхнувся свіжим борщем, який весело тьопав із білого полумиска.
—Іди Лянко, однеси ти! Начорта нам його хата здалась! Наче у нас своєї не має! Правда кажуть, що на старість усі мозги висихають! Жениться вздумав! Де-в'нос-то год! Дев'яносто ! А він жениться!—репетувала, як різана у дворі під старою абрикосою.

Ота вічна проблема української родини—нездорово сваритися за батьківський спадок, мабуть, дошкулила не одному поколінню. Тому розумні батьки зазвичай ділили усе порівну, щоб нікого з дітей після смерті не образити і гризні не наробити.
—Піди… Піди, Ляньцю, хай, може, що поїсть… Та й збирається кудись швендяти! Напросися з ним у гості! Хоч знатимемо, що за баба і звідкіля вітер дує—намовляла матір Лянку.
Дід Фєдя зустрів Лянку у картатому піджаку і білій праздниковій сорочці. Такий собі, швидкий і веселий, наче стара іграшка-потяг, яку недавно зарядили новою батарейкою. Лянку узяв, не відмовив правнучці улюбленій.

Баба була низька і якась дуже неохайна, як здалося малій. Трепетливо бігала навколо прадіда, підставляла під носа смажені котлети, копчену ковбасу до чарки горілки, а Ляньці підливала лимонад « Буратіно». В гостинець з собою— солодкі вафлі « Артек». Наклала Лянці у торбинку купу яскравих, різнокольорових клаптиків лялькам на сукні. Лянька роздивлялася те добро, а прадід говорив, трохи захмеліло, схиливши голову до столу, бо пив рідко, хіба чарку-другу—на свята:
—Ти не ображайся на мене, не можу я Фросину забути і все тут. Присниться— манить до себе, наче, як жива! Каже: «Іди до мене мій Чеберяйчику! Тут вільно душенці! Всім вільно, хто на людському горі за життя не наживався!» І дивиться на мене довго і пронизливо, так, як отоді, коли побралися. Сонце—у косу заглядає, місяць—в очах світиться... Не получиться у нас.
Чесав свою голову, біляву кульбабу, зрощимися пальцями.

Про те скоро і забули, бо відписав Федір Чеберяк хату своїй дочці-єдиначці і став швидко здавати. Зовсім охляв, з оличчя став схожим на висушений гриб на лісовій, позбиткованій зимоє, безсніжній галявині. Всох, чи від життя, чи від яскравого сонця, що це життя василькове живить.

У Лянки школа почалася, а прадіда, оглухлого та з отим, як казили батьки, старечим ... забрала донька.
Бувало приходила Анна, баба Ляньчина, у гості та жалілась Марійці:
—Таке важке… Поки до туалєта дотяну... Ото уже і горшок зробили. У стульці пропиляли дірку. Тільки ж у хаті вонище… Ой, якби ти знала... Уже одгородили, а воно всеодно не те… Старість—не радість!

Лянку тепер до баби в гості не ходила, бо Марічка не пускала. А що робить малій дитині, якщо там уже смерть у клямку стукає. Але смерть чогось не квапилася… Федір Чеберяк іще чотири роки пролежав у доньчиній садибі… Один раз Лянка побачила, як баба з матюками тягнула діда Фєдю на горшок і вжахнулася, бо баба підняла руку із усієї сили-силенної ляснула батька по спині!
— Сил у мене на тебе нема! Та коли ти здохнеш уже!

Це вже тоді, як Лянка виросте—згадає, що бабу так само проклинатимуть лежачу. На кожну силу у житті завжди знайдеться інша... Все заподіяне зло повернаться бумерангом, може, болячкою, може, самотністю, може, втратою найріднішої людини, а може, і тим і другим, і третім одразу. Ніхто не знає, що його завтра очікує—чи сума, чи тюрма… Може, тому і говорять, що годі людину зрозуміти, поки у її шкурі не поживеш, її ситуацію життєву на себе приміряєш…

—Піди Лянко—покорми, може, у тебе шось візьме—казала баба—у мене, геть, нічого не бере з рук. Лянка підходила до прадіда і той оживав. І так здавалося, наче не Лянка мало років мала, а прадід став, менший за неї у мільйони разів— зорів ніжним, прозорим, дитячим, безпомічним поглядом, як відмираюча тмяна зірка. А що ж тут зробиш? Старість— пора квіточок колючих... Жінка вона, хоч і передбачувана але жорстока…

РОЗДІЛ- 4- ПРОЩАННЯ.
_______________________________________________________________________
—Сідай, сідай, Ляночко—заворушився старий у ліжку, наче і не було тих чотирьох років, які випали із їхньої заговореної небом дружби.
—Як ти тут поживаєш, дєд Федя?—примостилася на ліжку Лянка коло прадіда і принишкла, як мишка.
—Та нічого, Ляночко… Потихеньку… Пора мені. Скоро у Вирій летіти буду. Як пролітатиму, махну тобі журавлиним крилом, а ти знай, шо то я тебе бережу.
—Та шо ти, дід Федя, таке мелеш! Баба Аня он казала, шо ти нас усіх переживеш!
—Та то таке… Це тобі ось... Згодиться…—протягнув акуратно щось загорнуте у стару, помережену дрібними квітами наволочку. Лянка розкрила і трохи не зойкнула. Там була книжечка потерта із віршами, яку колись знайшла за божником і золота монета з Миколою другим. Хотіла була відмовитися, але стільки радості зустріла у прадідовому погляді, що і при нормальному його житті не бачила, а дід із придихом продовжував та, мабуть, було важко дихати старому, бо говорив із свистом і задишкою.
—Я вже старе луб'я , онучко, а тобі жить… Помниш, питалася, то я тобі розкажу, а ти тільки не перебивай…І нікому таємниці моєї не видавай. А Лянка і не збиралася. Ковдру на ліжку чогось поправляла, якось несвідомо, хотіла затишку для діда Фєді, а він хоч важко, а говорив:
—То був час, коли забирали усіх без розбору. І мене забрали… А за що? І сам не розумію. Чи бомагу, хто на мене написав? Пригадую—біг швиденько повз вугол, а там мужики зібралися—шепочуться про щось, а я бігом, бо у справах… Аж тут один: « Правда, Федька?». А я йому похапцем, бо ж справи хазяйські самі робиться не будуть, кажу: « Правда, правда…» Та й далі скоріш собі чимчикую. Другого ранку мене і забрали.
Лянка, аж рота розкрила і скоріш:
—Хто?
—Хто? Комуняки… Хто ж іще нашій пшеничці жити забороняв? Вони ж… Кляті… Пам'ятаю , довго зо мною намучилися, а таки, як шкіру наживо ножом із пальців зняли,
то дерев'яні плоскогубці на руку оділи, так я ото, онучко з ними і зжився. Обвинили мене у тому, шо проти голуду я був, чи шо… Так, а як не проти голоду, як без хліба ж усі вимерли б… А скільки вимерло? І дядька цього, який вірші писав, живцем спалили… Теж він проти голоду був… Харашо писав. Бувало, у шлунку пусто, ноги не носять, а сон не йде, а він нам із старого, із нового читає… А ми слухаєм людину тямущу… Тільки й зосталося, шо книжечка оця. Може, виростеш, та розшукаєш родичів, чи народу нашому згодиться та й надрукувать, а то й не знає ніхто… Час він міняється, як і влада….
Та й затих старий Федір Чеберяк, як бронзова лялька на дерев'яному ліжку, чи життя висосало, чи сонце яскраве, що це життя розлого-квітуче живить.

З того часу, як полетів старий Федір Чеберяк у Вирій, Лянка комуністів зненавиділа, попри те, що дід рідний по батькові пройшов усю Вітчизняну, був комуністом, а потім повернувся і помер від горілки, раніше чим прадід її. Що Лянці до цього? Вона того не знає, який той був, а прадід Фєдя—добрий за вдачею. Скільки усього приємно у долю її приніс, навіть, віконниці і двері на новій хату вичаклував. Пам'ятала добре, як у жовтенята приймали—усіх гамузом, навіть, останніх двієчників, як у піонери—так само. Як уже Черненко помер—у школі в коридор постамент з Леніним витягли, поряд портрет тільки представившогося. Усі удуть у школі, наче, якась величезна біда, а батько налаштовує вдома радіоприймач на хвилю « Свобода» та слухає нишком… Так той радіоприймач і в «путч» налаштовували, коли мати із вереском прибігла із поганою новиною: « Ой, Миколко, нас же до списку у міліцію внесли! Мене один з батьків мого учня попередив. Наче, багато балакаємо!» Слава Богу минув той «путч», як невиправний шторм в океані, а Лянка уже доросла стала. Одним словом—студентка. В косах русявих—місяць, в очі василькові—сонце заглядає.

______________________________________________________________________________________________________
РОЗДІЛ-5- КРОВООБІГ.

Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк) сиділа у своєму кабінеті Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова із величезною втомою у ногах, а ще більшою у думці. Операція, наче ж і вдало пройшла… Не йшов із думки хворий— Павло Олексійович Лесик, професор філологічних наук Київського Університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Старенький, сивий дідок до якого вона ненароком зайшла у палату, як черговий лікар, поцікавитися, чи все нормально і, чи не має скарг до обслуговуючого персоналу. Скарг не виявилося, а на білій, ще совдеповській тумбочці уздрілася книжка з рукописними поезією. Вона ще тоді жартома сказала:
— О, бачу, не нудьгуєте, пане хворий! Що це у Вас? Можна—спиталася інтелігентно, вказуючи на милу книжку у сірому, ручному переплетенні.
—Звичайно можна—посміхнувся професор.
Уляна Миколаївна почала читати і її вираз обличчя враз змінилося із веселого на дивно-зацікавлене. Тихо запиталася, відірвавши очі від книжечки:
—Звідки це у Вас, пане… Павле Олексійовичу?
—О, пані лікарко! Це давнє захоплення—розшифровувати древні манускрипти нашого прихованого часу. Цей рукопис чудом зберігся і був переданий мені родичами так званого Василя Микитовича Скрипки, професора Криворізького педагогічного університету, якого не минув ГУЛАГ, а опісля і впродовж праці на теренах вразумлєнія педагогічного птаства і спокійна, дякувати Богу, смерть. І по всім натякам стилю письма цей рукопис схожий на славнозвісний почерк усім відомого нам поета Василя Стуса. І я зараз над цим мудрую… Тому, пані лікарко, ви просто зобов'язання зберегти мені життя.
Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк), аж проясніла.
—Ви знаєте… У мене теж є щось подібне!
—Тобто?—зацікавився професор.
—Мій прадід, Федір, теж пройшов ГУЛАГ і залишив мені, ще коли я була дитиною рукописну книжечку із віршами. Я намагалася сама знайти автора, але, нажаль, мої дослідження не пішли за межі Гугла. Одне я можу сказати із впевненістю, що це не Василь Стус, бо за всіма датами, роками і обставинами Стус надто пізніший, чим те, що є у моєму рукописі.
Наступного ранку Уляна Миколаївна знайшла на балконі поміж кипою дитячих списаних зошитів і старою консервацією маленьку, затерту рукописну книжечку, що досталася у спадок від прадіда Федора і терміново доправила її до палати хворого професора. Той довго вивчав, порпався у своїх записах, здивовано посміхався, але вирок не поспішав виносити. Скоро і прийшов день оперативного втручання. І ось зараз, коли складна операція пройшла вдало, лікарка і справді відчула себе втомленою, але щасливою. Коли вискочила на подвір'я коло стаціонару була весела і цілком собою задоволена: « Павло Олексійович Лесик має можливість прожити іще довго на цьому світі! І вона, таки, має до цього суттєву присутність!"--майнула думка. Аж тут у сумочці заворушився смартфон, бо, певно, після операції не зняла із віброрежиму. « Син, син... Андрійко телефонує! Мабуть, хоче приїхати… Дружина Настя—не годує.»— пролунало у голові.
—Ало, синочок! Слухаю тебе?
—Мам! Настя народила! Хлопчик! Три п’ятсот—вага! Зріст п'ятдесят два сантиметра!
—Як народила? Їй же ще, майже, три неділі ходити!
—А так! Я завжди казав, що ваші медицинські штучки ні до чого, коли розвивається вагітність! Усе нормально, мам! Де́в'ять і десять по шкалі апгар! У мене син, мамо! А ти бабця! Чуєш, ти молода бабця—лунали із телефону радісні викрики Андрія.

На виписці, що не забарилася, син Андрій гордо підносив до матері, Уляни Миколаївни Романовської, лікарки Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова, малесенький згорточок. Уляна Миколаївна акуратно відкрила блакитний, шовковий конверт і, аж здригнулася від несподіванки. На неї дивилися такі ж самі василькові очі, як і у прадіда Федора, сповнені глибокої ніжності і неприхованої василькового блаженства.
—Вилитий!—промовила і трохи не присіла на євро плитку, якою щедро було устелено грішну землю перед родильним будинком.
—Я? Я!—не вгамовувався син.
—Та ти, звичайно… І Настин носик, і посмішка, наче, моя. А тільки, усе ж вилитий прапарапрадід твій—Федір Чеберяк! У волоссі білявому—місяць, у очі василькові—сонце заглядає.
—А у нас Федір народився! Федір! Чуєте! Ти ж не проти, Настю? Так і назвемо!—невгавався Андрійко, зачіпаючи перехожих по доріжці до машини. Ті милостиво одарювали щасливу процесію прихильними усмішками, бо, у всі віки народження дитини—велика утіха для усього великого українського роду, як свіжа, тільки розквітла мальва, що увесь свій вік буде дарувати людям свою яскраву красу і свою вперту, молоду силу.

______________________________________________________________________________________________________ РОЗДІЛ - 6. САМІ В СЕБІ- РІД.

Андрійкова дружина—Настя була цікавезною київською панянкою— загадковою, інтелігентною і трошечки філігарною у сприйманні світу, як складна, поезія містифікації. Вчилася на факультеті філології . Академ поки не брала та, мабуть, таки прийдеться... Дівчина горда з русявим, довгим волоссям, з витонченими рисами обличчя, заглиблена у зразкові медитації, де сама в в себе... Молодята жили неподалік матері. Уляни Миколоївни Романовської ( по крові Чеберяк.) із великою радістю кидалася на допомогу молодій родині. Маленький Федір був голосистий, тому часом, коли невістці треба було до університету, а новоспечена баба мала вільний час і могла посидіти з внуком, який звеселяв її своїм шовковим голосом і не давав сумувати.

Одного разу, коли Настя повернулася за дитиною, побачила, на кухонному столі стареньку рукописну книжечку і захопила її разом з перекусом після студентського будня: філіжанкою чаю з молоком і запашним круасаном. Із великою цікавістю всілася за барну стійку сучасної, тільки відремонтованій кухні.
—О, Свідзінський!— дзвінко вигукнула.
—Хто?— здивовано підняла голову Уляна Миколаївна очі від сотейника із першою кашею для малого Федірка.
—Володимир Свідзінський!— без тіні вагання виголосила невістка, гортаючи стареньку самошитку.
—Звідки ти, доню, знаєш?—насторожилася Уляна Миколаївна. Надто часто останнім часом доля-ворожка в плямах рудої фарби, барвила її будні новими несподіванками.
—Люблю Свідзинського!—невгамовувалася Настя. Колись він допоміг мені пережити лихі часи. Схоже на заглиблення в біль і винесення на поверхню в красивих образах. Наприклад оцей:

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

Настя читала так заворожено втягуючись голосом у текст, наче медитувала. І Уляна Миколаївна за інших обставин, звичайно, б звернула увагу на «лихі часи», які прийшлось пережити її невістці, але не зараз... А Настя не зупинялась:
— Мені він здається особливим! Одного разу розмістила на сторінці фейсбуку цей вірш, як улюблений, а мені написала одна дівчинка, що досліджувала свої родові корені і відкопала те, що Свідзинський її родич, але у сім»ї не любили про це говорити—невгавала Настя.

Звідки Настя така розумна і тонкострунна душею взялася? Сам Бог тільки і відає!

Уляна Миколаївна скоріш здавши зміну із внуком, заглибилася в інтернет вивчати цікаві факти про Володимира Свідзінського. Тому, коли настала зустріч із професором Лесиком, Уляна Миколаївна була цілком готова до будь- якої інформації.

—Так. Ваша Настя цілком може бути права!—засвідчив профессор, з яким невдовзі була організована зустріч..
—Розумієте, це моє давнє хобі—відшуковувати і розшифровути незвідані факти українського письма, але я—аматор, самоук… За стилем письма, глибоким нашаруванням у віршах від лексики до наповнення, ривкого занурення у себе і медитації—цілком те. Людина писала і говорила, що слово може бути поза епохою. Навіть, ті біографічні дані цілком співпадують. Припустимо... Обставини змусили зустрітися вашого прадіда з поетом? Невідомі дві смерть Володимира Свідзінського—спалення у с. Непокритому, чи смерть у селі Батурки Уразівського району Курської області—це ще лишається питанням… А от де вони зустрілися? І як могли попасти старі поезії, і хай, навіть, нові,—це ще більше питання… Тобто одне з двох, або Свідзінський був заточений, аж у Росію, або вони зустрілися перед спалюванням.... Адже, цілком, можливо, що книжечка якимсь чином досталася у спадок іншому полоненому, а далі репресованому… Там могли записуватися твори різних авторів. Нагадує—«Медозбір» за стилем, але наполягати на те, що це, саме, Свідзінській? Це вже зібрано із поезій, які витягнуті із-за кордону… Цілком можливо, що знаходитимуть у книжеці і його невідомі…

Молоде покоління—має сенс бути престижнішим за нас! Ваша Настя— молодець! Треба показати це Елеонорі… Замовк… Попрощався… Залишив букет рожевих троянд на столі лікарки. Обоє були збентежені і, здавалося, щасливі, спантеличені новим світлом незвіданого. Кожне відкриття нового вірша—велечезний скарб… А якщо це і справді Свідзінський? У кожного в грудях билася своя правда...

Уляна Миколаївна Романчук у глибокому задумі блукала по занімілій квартирі. Як так може бути? По яких світах таскало її прадіда Федора? Звідки він приніс ту книжечку з Харківської області, чи з Колими? Адже, вона нічого не знає і зараз пиляла свою совість, наче напильником: " Чого не стало розуму запитатися конкретніше у діда Федор? Як воно було насправді? Чого була така мала? Чого така несмілива? Чому людина завжди шукає у собі причини від того, що неспроможна бути найкращим пророком, найцілющим лікарем, найсильнішим провидцем? Витягла з альбому світлину прадіда. Білява кульбаба на голові, сонце—у очі заглядає, місяць крізь серце розрізає! Аж жахнулася…
—Що ж це мені? Чи з глузду їду? Прадід, наче, говорив: « Смерть, ясно, жінка, наче передбачувана, але жорстока… Смерть—тільки початок. Наснилося мені... Інше—тото бажання жити. Не бійтесь!».

Відняла фото від обличчя, глянула на малого Федірка—сонце у очі заглядає, місяць у кучері біляві сиплеться... Вилитий тобі прадід Фєдя і все! Бабі дулі крутить, а любові—через край великого серця. І все—до людей!
— Що, наш малий, Чеберяйчику? Посміхаєшся уже? Час прийшов! І і чомусь, незрозуміло , милуючись красою немовля заспівала дитячу пісеньку, яку колись співала її прабаба Фросина, а потім баба Анна, а потім мама Марійка, а потім вона, Лянка, а тепер буде співати Настя:

« Ой на горі жито, сидить, зайчик,
він ніжками чеберяє.
якби такі ніжки мала
і я б ними чеберяла,
як той зайчик,
як той зайчик..

Сіла і задумалася: « Як то воно таке може статися? Носило- носило старого по світах і в усе єдине переплелося—тут тобі і дід Фєдя, тут тобі і Сірківка рідна, тут тобі і Київ, тут тобі і Свідзінський.. Чи Бог Сам знає, який каторжник, чи полонений, який ту книжку заніс? Тут тобі і мій улюблений Василь Стус, якому все це якось боліло, якого ти Лянко, трепетна дитино, у одинодцятому класі по селу декламуванням розносила:

"У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней, В полі синьому, як льон.
А в цілому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон."

А ще голос Пророка Фєдора: « Чого, Лянко не пишеш? Я ж казав, що Бог дав, тільки він і відійме…» Стерепенулась… « Чого ж я раніше не писала? Відкрила ворд… Написалося: « Че-бе-ряй-чи-ки" Розділ перший. Своїм рідним—присвячую.»

Промайнула спрагла думка: "Якщо погано напишу, суспільство нічого не втратить, а, як добре, то згадуватиме про прадіда усенька вічність» І гірко-гірко заплакала, наче сам Чеберяковський рід погладив її, Уляну Миколаївну, по голові: « Усе буде добре, Ляночко! Пиши.» Пролетіла серпнева стигла зоря, сіла на повіки, бо вже серпень йшов, вже на осінь з багряною, пахучою айстрою, мускатним виноградом, яким колись пригощав прадід Фєдір Чеберяк і солодким соком кавуна хвилини мірялось...

Юлія Івченко. Серпень 2006- 2021р. У творі " Чеберяйчики " використоно поезії Володимира Свідзінського, Василя Стуса, дитяча, народна пісня " Чеберяйчики", власне.

( Кому чого не вистачає--говоріть!)

Вечір лугівкою за течією,
наздоганяє хвилястий потік.
На мілководді в тарілці лілеї
сонце втопило рудий сердолік.

На бережині, кущі верболозу,
мочать галузки у сріблі води.
Обрій фарбує зірниченьку Божу,
пахнуть ожиною глоду плоди.

У очереті шепочуть русалки,
ряска полоще рясні килими.
День засинає в пелюстці фіалки,
вітер наспівує мантри, псалми,

Плесо ріки огортає чалмою,
сивим серпанком навіяних снів.
Я до причалу пливу бистриною,
за небокрай в паперовім човні.

04.08.2021р.

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує мене в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить твого буття
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може, це від того, що не знаю,
Коли і де судилося востаннє з тобою бачитись?
А, може, все починається спочатку?..

1 verse
We are rich people
Stomp your feet
Clap your hands
Don’t notice anyone
Stuff your pockets

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you

2. Verse
We are people beggars
Calluses your feet
Black hands
Don’t raise your head
To collect money

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you

3 verse
We are poor people
No calluses your feet
Delicate hands
Sometimes work
Relax sometimes
Lucky in live

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you
Переклад:

1 к.
ми багаті людці
ніжками тупає
ручками плескаємо
нікого не помічаємо
кишені набиваємо
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається
2 к.
ми жебраки людці
ніжки мазольні
ручки чорні
голову не піднімаємо
гроші збираємо
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається
3 к.
ми бідні людці
ніжки не мозольні
ручки ніжні
іноді працюємо
іноді відпочиваємо
в житті пощастило
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається

Author’s song: Natalia
2016

Дзумить над квіткою бджола,
висотує нектар.
Комаха може і мала
та має Божий дар.
Чи може знає наперед,
вертаючи з полів,
що взимку дуже треба мед
тому, хто захворів.
Мене на роздуми навів
цей нелукавий труд.
Людина проти бджіл, джмелів –
ледачкуватий трут*.
04.08.21р.

Розкидані степами України
уздовж Славути протягом віків
простують у майбутнє неупинно
могили запорозьких козаків.
Дрімає у курганах тих звитяга
і потяг до свободи віковий…
Але куди бреде народ-нетяга
у мареві розхристаних завій?

Кургани, козацькі могили,
обабіч стежин і доріг –
місця незборимої сили,
русинів святий оберіг.

Заговорили нашу волю, славу
підступно споконвічні вороги.
Продати землю – втратити державу!
Невже це нам блаженним до снаги?!
Спираймося, брати, на власні сили,
єднаймося у оріанський круг!
Воскресне лише там, де є могили,
нетлінний, родовий козацький дух!

Здолаємо спільно руїну,
гуртуймо Сварогову рать,
відродимо нашу країну,
і буде народ панувать!

Скік-поскік, скік-поскік –
З ноутбука мультик втік.
Розридалась гірко Настя –
Подивитися не вдасться.
Плаче баба, плаче дід,
А за ними киця вслід.
А знадвору песик – Гав!
Я той мультик відшукав!

1 verse
We are rich people
Stomp your feet
Clap your hands
Don’t notice anyone
Stuff your pockets

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you

2. Verse
We are people beggars
Calluses your feet
Black hands
Don’t raise your head
To collect money

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you

3 verse
We are poor people
No calluses your feet
Delicate hands
Sometimes work
Relax sometimes
Lucky in live

Chorus
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Money is wallowing from heaven
Rich and poor and beggars
Have one misfortune
Hard to get money
Fortune smiles on you
Переклад:

1 к.
ми багаті людці
ніжками тупає
ручками плескаємо
нікого не помічаємо
кишені набиваємо
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається
2 к.
ми жебраки людці
ніжки мазольні
ручки чорні
голову не піднімаємо
гроші збираємо
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається
3 к.
ми бідні людці
ніжки не мозольні
ручки ніжні
іноді працюємо
іноді відпочиваємо
в житті пощастило
Приспів:
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші валяться з небес
фартуна посміхається
у багатіїв, у бідних і у жебраків біда одна:
гроші дістаються важко
фартуна посміхається

Author’s song: Natalia
2016

Знову стрілись удвох і відверто
Розмовляли про вічне, як завжди.
І лунали котячі концерти
Та із вікон дивилися ґазди.

Рівновага стояла у світі,
Що, здається, не зникла і досі.
Не могли ми стрибати, летіти,
Просто – переступали покоси.

Стрілки сіна і сонця лежали,
Як віщунські загублені знаки.
І було нам радіння замало,
Не лякали – змія, вовкулаки.

І між нами – реакція, сенси.
Несподівані вибухи світла.
Видавалося: ми – неотеси,
Та взаємна приваба розквітла.

Зачаровані, разом хоробрі,
Ми слова наслухали матусі,
Що невдале – залишити добре,
Хай позаду воно, йде за обрій…
І я – тільки тепер озирнувся…

Ні слідів, ні свідків, ні провидців
Аніде роками не знайду,
Хоч мені удома не сидиться
Від терзання почуттів і дум.
Бо цікавість час не розполохав
І бажання давні не зім’яв, –
Тож ще сподіваюся потроху
Що колись про все дізнаюсь я.
Життєлюбний, честю одержимий,
І найсміливіший серед нас, –
Ти збирався їхати до Криму,
Та потрапив згодом на Донбас.
Там бої точилися запеклі
За простори рідної землі
І себе у вогняному пеклі
Ти, найсміливіший, не жалів...
Від утоми знов мені не спиться,
У світи задивленим стою, –
Ні слідів, ні свідків, ні провидців
Ні в чужім, ні в рідному краю.
04.08.21

Добре, коли письмовий стіл біля вікна
Можна спостерігати, як відбувається весна
В деталях, в подробицях, за миттю мить
Бачити, як весна трансформує світ

День у день, кілька коротких днів
Світ у вікні вислизає з тіней,
Метеликом, котрі залишають хітиновий склеп,
Здригається ширитися назустріч весні

Квітень 2015 р.

1к.
Прийшов світанок обійми тишею,
Луки залиті сивим туманом,
роса покрила траву і квіти.
Зоря прокинулася на небі
У висхідних сонячних променях
Ліс прокинувся від нічного сну
Приспів:
Цей ліс живий, він живе
у нього добрі очі
виконаний доброї сили,
У нього голові шумлять вітри,
і все живе прокинулося на землі
2к.
Птахи заспівали в небі
і дятел весело по дереву стукає.
Ліс послухай, на пень присівши,
дуб дивиться крізь пальці
на білих радісних беріз
Приспів:
Цей ліс живий, він живе
у нього добрі очі
виконаний доброї сили,
У нього голові шумлять вітри,
і все живе прокинулося на землі
3к.
Озера дзюрчат в лісі
всіх напоює цілющою вологою
ліс від цього зростає
Ліс нагодує всіх їжею
пісні співає хто в лісі живе.
Приспів:
Цей ліс живий, він живе
у нього добрі очі
виконаний доброї сили,
У нього голові шумлять вітри,
і все живе прокинулося на землі
Translation:

1 verse
dawnarried arms of silence
the meadows are flooded with gray fog
dew is covered the grass and flowers
dawn woke up in the sky
and in the rising - up solar rays
the forest woke up from night's sleep
chorus
this forest is alive he lives
he has kind eyes
is made kind power
winds make noise in his head
and everything living awakened on the Earth
2 verse
the birds were singing in the sky
and the woodpecker pretty fun
pounding on wood
listen to the forest sat on a stump
and oak tree looks through its fingers
on white joyful birches
chorus
this forest is alive he lives
he has kind eyes
is made kind power
winds make noise in his head
and everything living awakened on the Earth
3 verse
the lakes are babbling in the forest
everybody give to drink to life
- giving moisture
the forest from this is growing
the forest will feed everybody eating
sing song who live in the forest
chorus
this forest is alive he lives
he has kind eyes
is made kind power
winds make noise in his head
and everything living awakened on the Earth

Автор пісні: Наталія
2018

Поїздка вранці – радісна, святкова:
як на побачення, лечу я на роботу!
Від себе, автора, не від смартфона
чекаю перше слово, першу ноту.

Мені телефонія не потрібна,
звучати ні хвилину не повинна:
наповнююсь мелодіями липня.
Плюс пасажирок золоті коліна

мене заводили сильніше кліпів
і гарячіше, вибачаюсь, порно.
А липень на чудові квіти кликав
і на шовковицю рожеву, білу, чорну.

Прийшла пора і ягідна, і римна.
Плюс пасажирок золоті колінця.
Медовими мелодіями липня,
повірте, я наповнений по вінця!

2021

Десь отам, за річкою,
В повечірній час, –
Гасне сонце свічкою
Тужною щораз.
І дочасним холодом
Віє звідтіля,
Де в червонім золоті
Небо і земля.
Там вбиває молотом
Час у вічність дні
І незрушним мороком
Бачиться мені.
Гусне і не дихає
Обрію вкриття
Там, де тихне віхола
Плідного життя...
03.08.21

Вас убивають вдома, в рідній хаті,
І холодом, і голодом, усяк.
І ви самі у тому винуваті,
Що вами править блазень чи босяк.

Ви від війни своїх синів – в Європу,
Втекти від смерті, куль і від гранат.
Нехай ідуть чужі по чорнотропу,
Бо сам за себе нині син і брат.

Пересидять і грошиків надбають,
Повернуться, як скінчиться війна…
А хто із вас її отам спиняє,
Де кожен день є смерть і не одна?

А стати поряд і піти за матір,
За землю, що колись була твоя?
Тому самі в усьому винуваті,
Що кожен бачить лиш своє ім’я.

Країну перекроїли злочинці,
Назвали біле чорним от і все.
Уярмлені чужими українці
Мовчать, хоч ґедзь їх кров донині ссе.

Мовчать затято, знають, що до смерті
Одна лиш мить – і в прірві всі вони.
Чужинцями закреслені і стерті
Із мапи світу і земля, й сини.

Бо їм страшну Господь придумав кару –
Мовчанням убивати все живе.
Та інородці вже оцю отару
Зі списків людства викреслили. Рве

Волосся мати за убитим сином,
Голосить в хаті молода вдова…
На блюдечку ви принесли країну
Для влади, що очолила братва.
03.08.21

Я не люблю, коли по комусь дзвони.
Не стомлююсь ніколи від життя.
Я не люблю себе у всі сезони,
Як пісня не вдається до пуття.

Мене від циніків відвертих вивертає,
Не вірю я в захопленість, а ще -
Коли чужий мої листи читає
Чи зазирає в них через плече.

Я не люблю, коли наполовину,
Чи на півслові змовкли, як почув.
Я не люблю, коли стріляють в спину,
Я також проти пострілів впритул.

Ненавиджу плітки у виді версій,
Сумнівних почестей отруєну імлу,
Або, коли навмисно проти шерсті,
Або, коли залізом - і по склу.

Я не люблю упевнених без міри -
Нехай відмовлять гальма і мені!
Що слово честь забули лицеміри,
За честь вважають жити у брехні.

Коли я бачу зламаних безкрилих,
То їх мені нітрішки не шкода -
Я не люблю ні ґвалту ні безсилля,
А жаль лише розп’ятого Христа.

Я не люблю себе, коли боюся,
І прикро ще, коли невинних б‘ють,
Я не люблю, коли залазять в душу,
Ненавиджу тим більше, як плюють.

Я не люблю манежі і арени -
На них мільйон міняють на дрібні,
Й нехай попереду якісь великі зміни,
Любові це не викличе в мені.

02.08.2021

Доволі. Напився я сантиментів
Із кухля. Так, так, - серпневого літа
Потрібна однак одна сигарета
А з мене на обмін ціла півлітра…

Попрошу львів’ян підсунутись ближче
Ваш дух і краса мені імпонує
Допоки не ллє і вітер не свище
Поблизу човна побудете буєм…

Друзі сердешні з Івано-Франківська
Дзвіночок по скайпу з переферії
Човен вже повен… віршоване військо
Хто ж нас тепер зупинити посміє???
02.08.2021.

1
Субдомінанта, домінанта, тоніка -
От і уся пісенна архітектоніка.
За до мажором - мінорне ре вужиком,
Голос митця волає зі сцени суржиком.
2
Обрій захмарено, в небі - ні зірочки,
В хаті немає ні газу, ні жодної свічечки.
Є тільки тиша, обарвлена леготом,
Ззаду у неї пір'їна, а місяць - іспереду.

Поруч спокусниця лащиться кішкою
І шарудить нетерпляче під ковдрою ніжкою.
Хай політає зі мною до ранечка
Юна жар-птиця, свята вогнептахова панночка.

02.08.2021р.

***
Знову пандемія сліпоти
падає на голови слабенькі
і займають трони то шути,
то невидимі із висоти:
зелі, ліліпуті, лукашенки.

***
Міль і тля обтяжує калину,
смикають її мертвечуки,
слуги... дуже хочуть Україну...
потай точать їй ножа у спину
ківи, рабіновичі, бойки.

***
Аби були злодії непідсудні,
а нація була щасливою,
у владі є ще принципові дурні
і дурні з ініціативою.

***
Що не кажи, а Вова – не шериф
ані у Кончі, ані в об’єктиві...
але які б усі були щасливі,
якби уміли плюнути на міф
Наполеона й не чекати дива.

***
Світ линяє як у сні дурному:
у ціні не рупії, а шекель...
танцями улещують Макрона
як на коронації Бурбона...
може, і посуне пані Меркель
із посади на трубі «Газпрому».

***
Ще чекають жара і морози,
епідемія теж не нова...
попираючи наші права,
ділять землю царі-мафіозі,
наближаючи Божі жнива.

08/21

1к.
Прийшов світанок обійми тишею,
Луки залиті сивим туманом,
роса покрила траву і квіти.
Зоря прокинулася на небі
У висхідних сонячних променях
Ліс прокинувся від нічного сну
Приспів:
Цей ліс живий, він живе
у нього добрі очі
виконаний доброї сили,
У нього голові шумлять вітри,
і все живе прокинулося на землі
2к.
Птахи заспівали в небі
і дятел весело по дереву стукає.
Ліс послухай, на пень присівши,
дуб дивиться крізь пальці
на білих радісних беріз
Приспів:
Цей ліс живий, він живе
у нього добрі очі
виконаний доброї сили,
У нього голові шумлять вітри,
і все живе прокинулося на землі
3к.
Озера дзюрчат в лісі
всіх напоює цілющою вологою
ліс від цього зростає
Ліс нагодує всіх їжею
пісні співає хто в лісі живе.
Приспів:
Цей ліс живий, він живе
у нього добрі очі
виконаний доброї сили,
У нього голові шумлять вітри,
і все живе прокинулося на землі
Translation:

1 verse
dawnarried arms of silence
the meadows are flooded with gray fog
dew is covered the grass and flowers
dawn woke up in the sky
and in the rising - up solar rays
the forest woke up from night's sleep
chorus
this forest is alive he lives
he has kind eyes
is made kind power
winds make noise in his head
and everything living awakened on the Earth
2 verse
the birds were singing in the sky
and the woodpecker pretty fun
pounding on wood
listen to the forest sat on a stump
and oak tree looks through its fingers
on white joyful birches
chorus
this forest is alive he lives
he has kind eyes
is made kind power
winds make noise in his head
and everything living awakened on the Earth
3 verse
the lakes are babbling in the forest
everybody give to drink to life
- giving moisture
the forest from this is growing
the forest will feed everybody eating
sing song who live in the forest
chorus
this forest is alive he lives
he has kind eyes
is made kind power
winds make noise in his head
and everything living awakened on the Earth

Автор пісні: Наталія
2018

Хризантеми пишні гарні
І морозу не бояться,
Свіжі-свіжі аж до снігу
І бузкові, жовті, білі.
Зовсім крихітні й великі
Пелюсточками прикрили
Свої личенька гарненькі.
І рожеві й червоненькі
Довго будуть квітувати,
Осінь їм як рідна мати.

2017 р.

Тут влітку добре… Річка і пісок,
І верб тінистих шелести і знаки
Про те, що штиль втрачає свій видок,
Бо хвилі підіймаються в атаку.
Тут завжди сонце жваве і ясне
Золоче зранку полохливі води, –
І швидко проминає день за днем
Такої довгожданої свободи.
Тут я рудію в себе на очах
І радуюся кольору такому,
Що подивує згодом глядача
Та щиру заздрість викличе притому.
Тут справжнє літо бачу дотемна
І відчуваю спраглою душею,
Як все хороше меншає й мина,
Чи то пливе услід за течією…
02.08.21

Не нарікай,
як очі втома стулює,
Що день малий, а довга ніч гірка.
Розкішно-дико відцвітуть петуніі
І одгуляє літо по садках,

Дощі осінні затяжні унадяться,
Осклілий світ благатиме тепла...

Вдихай-люби життя цілющі радості,
Аж поки мить остання не прийшла.

Розвіяли солоди
Хард-рок... горлопани
А бубен як молотом
І все ради пана...

Забудь, не спочинеш вже
В панства веселощі
Навколо зачинено
Гульби - дебелощі

О боженька спокою
Боженька правдоньки
І що ж я тут ойкаю?
Змилуйся, падонько...
01.08.2021.

Все далі на північ ішов антський рід,
Все далі степи, де раніш вони жи́ли.
Все менше у них залишається сили,
А десь, може, готи женуться услід.
Із жахом пригадують анти той час,
Як вістка родами страшна розлетілась,
Що готи у землях у антських з’явились,
Що Бус навперейми із військом помчавсь.
Хоча скільки років бік-о-бік жили,
Бувало усяко – бува й воювали,
Бувало в строю у єдинім стояли,
Як проти ромеїв походом ішли.
Та, наче, уже прижились та обвиклись,
Забули колишню за віщось вражду.
А тут раптом готи війною ідуть.
Можливо, тому, що зі сходу з’явились
Якісь дикі гунни? Панують в степах
І готи їм змушені були скоритись.
Та ж треба єднатись, в однім строю битись?
Чи розуму збавив вождів готських страх?
Та згодом страшніші ще вісті прийшли,
Що готські війська в битві Буса здолали,
Усе антське військо на полі поклали,
А Буса з синами в полон узяли.
Та не зупинились на тому, стрімким
Набігом і град стольний антський узяли,
Весь люд теж побили, старійшин зв’язали
І, поки здіймався над згарищем дим
І Буса з синами, й старійшин вони
На полі за градом усіх розіп’яли…
Тож антські роди у страху утікали
Від тої нежданої зовсім війни.
Подалі на північ, в дрімучі ліси,
Де можна від готів було заховатись
І від небезпеки тії врятуватись,
Бо ж меч готський всіх без розбору косив.
Страх гнав уперед, хоч готові були
Мужі кожну мить за мечі свої взятись.
Та ж роду тоді вже не порятуватись.
Що купкою супроти війська могли?
Здолали вже купу річок на путі,
Пройшли болота і гаї невеликі.
Уже потяглися краї більше дикі,
Де анти іще не бували в житті.
Стояли дрімучі ліси навкруги -
Бори і діброви, неходжені людом.
Звірини бродило усякої всюди,
Полюй, якщо тобі таке до снаги.
Тож з голоду рід тепер не пропаде,
Вже й менше від страху назад озирались.
Навряд би чи готи сюди аж дістались.
Та вождь, все одно, рід ще далі веде.
Спинились підвечір в долині одній,
В діброві густій на широкій галяві.
Жінки готували на вогнищах страви,
Співаючи стиха прадавні пісні.
А чоловіки полювати пішли,
Поки іще сутінки не опустились.
А інші шукати води заходились.
Тут скрізь ручаї із річками текли.
Не те, що в степу. Піднялися на пагорб,
Де, справді, широкий ручай протікав.
Там кожен напився, в цеберки набрав.
Холодна вода додала їм наснаги.
На ранок вождь знову на пагорб піднявсь,
Аби роздивитись, що за виднокраєм,
Що там попереду на рід їх чекає.
З ним кілька мужів ще й синок ув’язавсь.
Ще тільки здіймалося сонце на сході,
Криваво-червоне. Роса на траві.
Навколо незнаний, невіданий світ.
Людину зустріти у хащах цих годі.
- Он там, попереду, бач, гори якісь!-
Промовив з мужів хтось: - Там можем спинитись.
На горах тих легко нам оборонитись.
- Так, дійсно, є гори. Ти не помиливсь.
Можливо, і справді, осядемо там.
- А як ми поселення наше назвемо?
- Та ти почекай, поживем, обживемо.
Туди ще потрібно дістатися нам.
Над обрієм коло червоне знялось,
Від нього навколо все зачервонілось,
У водах струмка воно щедро відбилось…
Їм договорити так і не вдалось,
Бо тут од води одізвався синок:
- Татусю, то клов? Он челвона?– питає
(багато малих «р» ще не вимовляє),
Показує пальчиком їм на струмок.
Поглянули всі – а таки дивина.
- То, синку, зовсім і не кров, а водичка,
Дажьбог умиває у ній своє личко,
Тому і червона зробилась вона.
А потім всміхнувся: - Бач, син вже почав.
Чого над цим думати довго й гадати?
Так Кловом і будем струмок називати…
І жарт той всім настрій одразу підняв.
Хоч жартом назвати то важко, напевно,
Бо ж «клов» по-слов’янськи і значить «вода».
Так хлопчик струмку тому назву і дав
Й вона збереглася з часів отих древніх.

Дід казав про лікарські рослини.
Плів про те, що має знати кожний.
Вчив сусіда: крім плодів шипшини
Особливо добрий подорожник.

Для руки, ноги чи носа, може,
Де болить, там, звісно, прикладаєш.
- А якщо язик свербить, поможе? -
Враз його сусід чогось питає.

- В мене жінка балакуча дуже.
Аж язик болить. А вуха в мене.
Дід всміхнувсь:- Якраз поможе, друже.
На язик щодня на півгодини!

Через тиждень знов зустрілись потім:
- Як дружина? З язиком вже ліпше?
- Я тримав це півгодини в роті.
Щось не помагає. Навіть гірше.

- Іншим разом, дурню, слухай краще!
Спробуй ліки знову, хлопче, нині.
Я ж тобі казав зробить інакше.
Треба класти на язик дружині!

01.08.2021

Підкаже зіроньці зірка,
Навіщо люди на світі живуть.
Утискуються у кватирку
До мене туга, печаль, каламуть.

А зірочка не розкаже
Заради чого такі ми отут.
І з неба падає сажа,
Хитнувся вигін, немовби батут.

Навічно я у природі.
Втекти із неї не зможу колись.
Немовби – це нагорода,
Яку за щось незвичайне дали.

Вона зі мною ж то разом…
Дивлюсь у смисли природи. І що?
У мене – знову образа
І знову слухаю тільки пташок.

Зірок почути не можна.
Хоча красуються ось, наяву.
І зірка відає кожна,
Навіщо люди на світі живуть.

1
Голубий саксонський ліс.
Порцелянна білизнá.
Світ побляк, світ обволіксь
ніби зависсю вапна.

Ти, в коричневім пальті,
я – розпродажу типаж,
Ти – ніхто, я – поготів.
Отакий собі пейзаж.

2
Білі схилів гладь і тиш.
Знизу чути молоток:
гір прихильність до підніж
навіч, – судячи з чуток.

Піки гір, догідні снам,
фотоплівці, чотам туч.
Схильність гір тирчати нам
суть підспудна їхніх круч.

3
На ніч дім окрай плато.
Цíвки з ґноту вихиляс.
Ти ніхто, і я ніхто:
диму мертвого петля.

Бог у оболоку зник,
нігтик місяцю обгриз.
Як пейзажеві – убік,
зась і нам – уверх, униз.

4
Голубий саксонський ліс.
Зір у дзеркало і даль
перевів у вись кудись
ока сірого кришталь.

Світ етеру, ніби скло
зі поваплених зітхань
ні об чім, циклон-ракло
розбиває без вагань.

5
Ми оба – ніщо й ніхто,
гір одлуння акурат
нам агукається: сто,
двісті, триста тисяч крат.

До ядух і хрипоти
у поробі на привій
наші ребра і хребти
гожі ламаній кривій.

6
Як обійми затісні –
оковидів набакир,
схилів, бганок простині –
більше, часу в перекір.

От і маятника змах
у заобрії вести
нас не пріч, як битий шлях,
далі м’яса на кости.

7
Голубий саксонський ліс.
Гір зубцями світ звістив,
що матерій – у обріз.
Це місцевий лейтмотив.

Далі – кисень і азот:
в тіло вхожі, як кутя
через ніздрі, через рот.
Смак і колір небуття.

8
Чим ми дишем – те ми є,
в тім, що топчем – гниємо.
Вид гори не додає
опцій з огляду умов.

Це – закрай землі. Кінець
геології; уділ
наших, буцім під вінець
знизу витурених тіл.

9
Ми самі тут – узірець
висоті у міці уз.
Нижче – біс йому і грець.
Я і глянути боюсь.

Кріпше в лікоть мій вчепись,
попередь проваль улов,
мрійно гледячи у вись,
від тяжіння стрімголов.

10
Ліс саксонський до небес.
Світ, пильніший ока птиць
– Гуллівер і Геркулес –
щодо меншої з крупиць.

Сума їх потал, і ми
в нім навзаєм узнаки –
абажуром без тасьми,
як мостині – маслаки.

11
"Тук-тук-тук" узутих ніг
по долівці від маслів.
Гори кутають у сніг
сіль заціплих дієслів.

Тим і гожі кряжі гір
мандрівцю у наготі,
що бездушні на позір;
гола скеля – поготів.

12
До страшенних світу форм
наше діло – сторона.
Ми для них – подніжний корм,
і двокрап, і два зерна.

Двох безодень – менше з лих,
скорше м’яза і костей
нас одраює – своїх
перепрошених гостей.

13
Голубий саксонський ліс.
Пря зіниці і лиця.
Гладі щік пасує близь
лиць клітинного кінця.

Зір на часі бранець рис,
і затінених, і ні –
голубий саксонський ліс,
де кінчаються вони.

14
Не любови – сенсу скул,
дуг надбрів'їв, звуку "ах",
домагаються крізь гул
крови голосу в снігах.

Проти них і я, і ти,
чорні оба, далебі,
риси їх у самоті
ми рокуємо собі.

15
Нас не буде инших. Ні
тут, ні там, де рівні всі.
Тим хуткіше наші дні
добіжать у цій красі.

Що ясніш на тлі у гір
профіль, пористість, анфас,
то затятіше відбір
часу збавиться і нас.

16
Голубий саксонський ліс.
Мрій базальтових рідня.
Світ без пафосу і сліз,
себто – завтрашнього дня.

Ми – ніщо зі двох ніхто.
Сума лиць, мого з твоїм,
неповторна і на сто
тисяч літ оглядин в нім.

17
Нас не буде инших! Ніч,
цівка диму зі труби.
Ми ітимем ранком пріч,
дві закушені губи.

Сума двох потал, ядух,
нас остачі – я, і ти.
Міріади білих мух –
запорука чистоти.

18
Нам ціна – базарний гріш!
Битий козир – двійка треф!
Хто пізніш, а хто раніш.
В нас одна тече пся крев.

Хто на гріш цей, яко тать,
зуб точив і око клав?
Сон майне і не віддасть
ані решки, ні орла.

19
Голубий саксонський ліс.
Насту з місяцем наждак.
Колообіг без коліс
обліковує тік-так.

Ніч. Помешкання квадрат.
Укривало зі рядна.
Геометрія утрат,
декорація кіна.

20
То не янгол кинув тінь
у повині невпопад
на сіяння опостінь.
То жарини двох лампад

поніч, світу на краю,
розпалялись добіла –
моя доля на твою
надивитись не могла.

21
Збережи на чорний день
ліс і небо голубе
зі незв’язних одкровень
щодо мене і себе.

Миті вихопити із
течі часу – гибла річ,
як обвалом верх і низ
поміняти умлівіч.




--------------------

Подруг не выбирают
Они приходят в детстве
А дальше, как получиться
Суметь их сохранить
И новых добавляем
Без них ведь трудно жить
Кому можно открыться
Поспорить, поболтать
Посплетничать немного
И сразу же прощать…
Секретом поделиться
И выслушать совет
С ним можно и не согласиться
Решать нужно самой, поверь
Но важно мнение узнать
И если это честно
Мы можем правильно решать
Семейные проблемы
Ведь это жизнь
Без них никак
Но главное понять
Прежде нужно позитив отдать
А счастье получить взамен…6.06.17( написаны в больнице)

Збавляє до нуля вогонь
Чудовий другий місяць літа.
Благає яблунька його,
Плодами білими облита.

Пробачте, змушений іти,
та дружба ніжна зобов’яже
в іще незвідані світи
зібрати дужі саквояжі.

Добу журливу почекай,
і рушить у відпуску Липень.
І паспорт є, і портсигар –
в «Борисполі» перекурити.

За злетом лайнера простеж
і захворій нестерпно Серпнем:
останній літній місяць теж
є на сюрпризи невичерпним.

2020

Все, що було, було єдиний раз –
печаль, і біль,, і усмішка знайома...
минуле не вертається до нас.
Колись прийде і той останній час,
але коли – нікому не відомо.

Почую лиш по дотику долонь,
що це вона... і нині як учора
і прохолодна, й лагідна як море,
і водночас гаряча як вогонь,
і як бувало іноді, сувора.

Тоді пойму, що це іще не рай,
і може, пожалію, що проснувся...
але уже почути не боюся, –
я полечу, а ти мене чекай...
хоч іноді чекай... я повернуся.

Її фантом полине у блакить...
і це мине – як чудо неповторне,
таке яскраве, аж місцями чорне
в останню ніч, останній час і мить,
коли любов по-справжньому болить.

08.2021

Жива лісова магія
У ньому все живе і розквітає.
всі збіглися,
Що б подивитися на красу і силу лісу
І що б послухати шум вітрів,
Та й спів птахів
Всіх їх зачарувала магічна сила лісу
Автор: Наташа
2020

1 verse
I’ll write you are the game script
So that you began living in your role
You are not at the real scene
And in live two images live

Chorus:
Two roles
Two roads
Learn to play two roles
Open scene

2 verse
I’ll write you are a fairy tale
So that opened your world
Don’t flirt double game
Come back real life

Chorus
Two roles
Two roads
Learn to play two roles
Open scene

3 verse
I’ll write you are life
So that leading you to the world of being
scene of being opened
There is work to do

Chorus
Two roles
Two roads
Learn to play two roles
Open scene
Переклад:

1 к.
Напишу тобі сценарій гри
Щоб ти вжився в роль свою
Ти на сцені не ріальний
А в житті два образи живуть
Приспів:
Дві ролі
Дві дороги
Дві ролі зіграти навчились
Сцену відкрий
2 к.
Напишу тобі казку
Щоб відкрив свій світ
Незагравайся подвійною грою
Повернись до реального життя
Приспів:
Дві ролі
Дві дороги
Дві ролі зіграти навчились
Сцену відкрий
3 к.
Напишу тобі життя
Що веде тебе в світ буття
Сцена буття відкрита
Там працювати треба
Приспів:
Дві ролі
Дві дороги
Дві ролі зіграти навчились
Сцену відкрий

Author’s song: Natalia
2017

Золотом динним вгорі яскравіє
Давнього місяця ранній вогонь, –
Сяйво мигтливе народжує мрії,
Поки світанок не згасить його.
Тиша дрімлива наповнила простір
І тріумфує нечутно навкруг, –
Хочеться з небом зрівнятися зростом,
Щоб подивитися за виднокруг.
Більше відкрити світів неосяжних,
У споконвічно манливій красі, –
Тільки зрости неможливо і важко
Нині побачити видива всі.
Понад лугами кошлаті тумани
Лізуть від річки у різні боки,
Мов нещодавні бажання ятряні,
Чи неприборкані днями роки.
Сльози неждані зволожують вії,
Бо недостатньо для щастя цього
Динного золота, що даленіє,
Ніби натхнення недавній вогонь…
01.08.21

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож, і блискавки очей
Назавтра віддано надії.