Не дивися на мене зраділо,
Захмеліла від сліз удова, –
Мов трава восени, посивіла
І схилилась моя голова.
Не розбурхуй благально словами
Те, що спогадом швидко стає, –
Непривабні морщини, як шрами,
Покривають обличчя моє.
Не заводь недоспівану пісню
Про завидне якесь майбуття
В час, коли я безпомічно висну
На короткій мотузці життя.
І не треба пояснень відвертих,
І даремних вмовлянь, далебі, –
Адже зрадити можу зі смертю
Я назавтра наївній тобі...
04.11.20

Після чорної ночі й білої лжі
б’ються посуд, трюмо й вітражі,
гинуть книги, портрети й листи –
тільки я залишаюсь і ти.

Я виймаю з очей твоїх зло
й розбиваю на ска́лки і скло,
щоб знайти за межею межі
і собор, і нові вітражі…

…Щоб застигнувши в мармурі й склі,
дочекатись когось на землі,
хто з промінням моєї душі
не повторить чужі віражі.

29 січня 2002 р., Київ

             І
В коловороті поколінь
іще від Байди і Мамая
донині – всі, кому не лінь,
оплакуємо долю краю
і славимо його, буває,
від Отче наш і до амінь...
Роса очей не виїдає
і не щезає Божа тінь.

             ІІ
Чекаємо на манну з неба,
яка ось-ось тай упаде,
і Україну поведе
її Антей, а не амеба
із міткою еНКаВеДе.
Щаблі ламаються. Істоти
не досягають до висот.
Линяють коміки-сексоти
і очищається народ.
Але нікому не відомо,
коли ми чесно і свідомо
повимітаємо сміття –
і тих, у кого не всі вдома,
і ворогів, що – за життя.
А поки-що на авансцені
Московії попихачі:
гордони-аристовичі,
неутопаючі арсени
не КаеСУ, то Дейв і Чіп,
не Мата-Харі, то «казбеки...
какая разніца...» ...мені,
чи то агенти потайні,
чи то лакеї – учні зека
пиляють бакси у тіні?

             ІІІ
Нема ні миру, ані слави...
не ті... не ті поводирі
позасідали угорі...

Нові нувориші лукаві,
лиси-пройдисвіти старі
надіються
          почути,
                      – браво!

І у терновому вінці,
заведена на манівці,
іде
     між крапельок
                     держава.

11.2020

Я із тисячі рук розпізнаю твої дві долоні,
Що лягають мені на притишені зморені скроні.
Що птахами злітають, як я вирушаю в дорогу,
Відчуваю у них я кохання твоє і тривогу.

Я впізнаю тебе серед натовпу в людному місті,
Поміж тисячі доль, поміж мрійників і реалістів.
Де сміється печаль і сльоза від любові невинна,
Там, де губи твої, як солодка липнева малина.

Нас розділять світи і пустелі, й моря-океани,
Поряд будемо йти через відстань комусь нездоланну.
Нам кохання зорею яскравою здалеку світить,
Нероздільні з тобою ми в цьому безмежному світі.

В країні У не родяться Мойсеї
Маленькі дзвони кволі голоси
Алеями зітхань гуляють геї
І тихо скавулять безхатьки-пси

І сосни виростають у містечках
А баби... да... робітні до утіх
У цьому році неврожай на гречку
З Китаю привезуть одну на всіх

Поніс і кинув голос я до урни
Аж груди розпирає ач герой
А ті що не пішли звичайно дурні
А може ні це я – невдаха-гой…

Хома спитає а навіщо браття
Роки минають диво не гряде
Ніхто уже не сходить на розп’яття
І віри чудотворної не жде

Часи недобрі як сум’яття долі
Міняє пай порожнє на пусте
В театрі слів лихий тасує ролі
Гріховне видаючи за святе

Ось прийде кирпа виправить горбатих
Чи стануть рівні рівними в житті
Тин нахилився до старої хати
а там надії… віники в куті

11.2020

І загорявся, і згасав
Надії вогник часто,
А я терзався і кохав,
Бо відчував так щастя.
Бринів любов’ю, як струна,
І замовкав безсило,
Коли, спустошена до дна,
Моя душа хандрила.
Щоб розбудити знов її
Та не упасти в безум, –
Щодня уквітчував краї
Причаєних поезій.
І уберігся від біди
Розлуки достовірно,
Адже любив одну завжди
За серце чуле й вірне.
03.11.20

Не запитуй мене, де так пізно була
і чому діамантами очі іскряться?
Я шампанське пила із того джерела,
що дарує чаклунці божественне щастя.

Не казала нікому й тобі не скажу,
де рожеві фламінго купаються в росах,
й фантастичні наяди на туги стежу
розсипають коралі надій вінценосних.

Мерехтить на повіках блаженна сльоза,
зорепадом спалахують миті казкові,
й дивовижно небесних очей бірюза
розчиняється терпко в смарагді любові.

Де сновиддя туманні з нуги й молока
благодаттю ночей всолодитись не можуть.
Виноградна лоза й кожна жінка тремка
без кохання дурманного - глечик порожній.
29.10.2020р

Обабіч дороги липи старезні
І стовбури мають широкі-широкі,
Хоча вже дуплаві, всі майже посохли,
Бо кілька віків тут ростуть вони врешті.

Тримаються все ж, зеленіють ще зрідка
І навіть цвітуть та приваблюють бджілок,
Які прилітають сюди дружно влітку
Збирати нектар з квіточок малих їхніх.

Набачились всього ці липи-бабусі
Та не розкажуть чого натерпілись.
Життя буревії їх не зігнули,
Ці свідки столітніх подій стоять й досі.

2020 р.

Голова болить не від горілки.
Не від неї нудить і нутро…
Як зайшов до однієї спілки
Зрозумів одразу: хто-є-хто.

«Розквітають» прапори червоні
(їм би ще двоглавого орла)
наче й сивина в людей на скронях –
Совісті, дивлюся, що нема.

Навіть не «бальзаківського» віку,
погляд КДБешний мов бурав...
За душею ж прогріхів без ліку
я таких не маю і не мав.

Та чомусь не ладиться розмова,
Перейшла на надвисокий тон.
Не виносить поетичне слово
й люто проклинає – Вашингтон.
03.11.20р.

Говорила змія зі змією
на краю кам’яної пустелі,
злившись кольором,
потім – думками,
над бентежною прірвою – вкотре,
про обмеженість світу,
що ж далі,
навіть ні́куди більше повзти.

"Рідко мудрість шукає книгу,
книга швидше до мудрості схильна.
То ж навіщо нам ці суперечки?
Їх – багато, а нас – лиш двоє:
мудрість – ти, ця змія навпроти,
дурість – я, твій пові́тряний змій…"

19 травня 2002 р., Київ

Павутиння сну, павутиння мрії,
Павутиння втомлених думок.
У штормах п’янкої безнадії
Віднайдемо магію зірок.

Ти в реальність входиш, як в пустелю.
Із гармонії пірнаєш в дим
Дисонансів. Проломити стелю
Неможливо у полоні зим.

9 лютого 2020

Тераса муз – прекрасний Гелікон,
Навколо танці, музика і співи.
Музичний Бог – великий Аполлон
Гра на кіфарі вельми чарівливо.

Росте гора в Беотії увись.
Як виросте ще вище від Олімпу?!
І Зевс могутній блискавкою: «Блись!» -
Розгнівався у сяйві власнім німбу.

Послав Пегаса диво зупинить.
Крилатий кінь помчав, мов навіжений.
Удар копитом. І блаженна мить –
Там джерело забило Гіппокрени.

Кастальське джерело. Вода п`янить,
Вона властивості чудесні має –
Натхнення подарує нам умить,
Усим гостям цього земного раю.

Купальниця Венера понад ним
Омита чудодійною водою.
Красується там тілом чарівним,
І вродою, навічно молодою.

Жили раніше на горі Парнас
В Елладі древній Аполлон і музи.
Святилищем мистецьким стала в нас
Тепер гора ця символічна, друзі.

У Франції об`єднання «Парнас»
З`явилось в дев`ятнадцятім сторіччі.
Поети в романтично світлий час
Писали тільки лиш на теми вічні.

Мистецтво для мистецтва там було –
Краса кохання і Природи велич.
Проблем сучасних, де добро і зло
У творчості не проростали зела.

Від дійсності тікали у казки,
Себе ізолювали від суспільства…
Й сьогодні йдем у казку залюбки,
Де час немов навіки зупинився.

Були такими Теофіль Готьє,
Леконт де Ліль, Ередіа Марія –
Значні поети. Бачення своє
Несли як ту – високу людства мрію.

Античні міфи в творчості жили,
Прекрасні форми, вишукана мова…
Виводило все людство із імли
Стилом відточене до блиску – слово.

І в Україні їх відчутний вплив
У неокласиків. Зеров Микола,
Клен, Филипович. Цим Драй-Хмара жив.
І навіть Рильському близька ця школа.

…Грот Аполлона відновили тут.
Ми стоїмо в цій напівкруглій чаші.
Яку красу казкову, «ліпоту»
Ми поглядом спостерігаєм нашим!

Мов на долоні Нижній став увесь,
І Флори павільйон, фонтан б`є вгору,
Скель нагромадження, ліс до небес,
І площа Зборів. Панорама моря,

Що Іонійським зветься. Дев`ять муз
Ерато, Кліо, Галія, Евтерпа,
І Мельпомена. Терпсихори блюз,
Уранія і Калліопа в вербах.

І Полігімнія співає гімн
Красі цій неземній, її полону.
І славить радісно усіх Богів,
Й найбільше, мабуть, Бога Аполлона.

7-8 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Під Чернечою горою, де Дніпро гуляє
Славний отаман Підкова лежить-спочиває.
Не змогли його здолати татари і турки
Та скарали підлі ляхи, як дався їм в руки.
Заманили та в кайдани його закували,
А у городі у Львові голову зрубали.
Думали, що покарали, ім’я його стерли.
Але пам’ять про козака ще й досі не вмерла.
Ще і досі ім’я славне поміж люду чути.
Був, говорять, йому братом Іон Вода Лютий,
Той, що став на люту січу з турецьким султаном
Та склав голову зі славним Свірговським Іваном.
Ще малим, говорять люди, татари напали
І маленького Івана у ясир забрали.
Не судилося малому рабом в Криму жити,
Бо козаки в степу встигли їх перехопити.
В лютій січі положили орди половину
І звільнили із полону з ясиром дитину.
Як звільнили, то забрали, на Січ подалися.
Там козацької науки учити взялися.
Не дарма учив науку та їв саламаху,
Бо вже скоро аж свистіла у руках домаха.
Пішла, мабуть, лиш на користь козацька гостина,
Бо в добрячого козака виросла дитина.
Сам високий та кремезний, як дубок, неначе.
І такий – кому завгодно може дати здачі.
Кажуть, дишло об коліно міг переломити,
А волячим рогом дошку дубову пробити.
Іще кажуть за колесо спинив якось воза,
Що його шість добрих коней мчали по дорозі.
Міг загнати в дошку таляр, що так не дістати,
Тільки треба його було ножем вирізати.
А підкови його руки без зусиль ламали,
То ж Підковою козаки його і назвали.
Молодим ходив в походи з козаками морем
Разом з Кішкою Самійлом султану на горе.
Бо й Очакову дісталось, Гезлеву і Кафі.
Запорозькому козацтву Самійло потрафив.
В тих походах Іван вчився, як слід воювати,
Як топити флот ворожий і фортеці брати.
Не пропала та наука, згодом пригодилась,
Як посли молдавські раптом на Січі з’явились.
Взнали якось, що живе там брат Іона Води,
Та й схотіли, аби став він в Молдові господар.
Бо Петро Кульгавий клятий під турка лягає,
Добро знаті боронити не допомагає.
То ж вона готова стріти на кордоні дружно
І підтримати Підкову в боротьбі оружно.
Хоч і віри тому слову не було у нього,
Та ж володарем зробитись – хто ж не хоче того?
Зібрав Іван собі військо – три сотні голоти,
Кому на Січі сидіти не було охоти,
І подався у Молдову господарювати.
Та Петро Кульгавий вийшов його зустрічати.
А у нього й війська більше і гармат багато,
Довелось ні з чим Івану назад повертати.
А з Молдови у Варшаву скарга полетіла
Аби славному козаку віку вкоротили.
Повелів король негайно козака схопити,
Не хотілось йому, бачте, турка розізлити.
Та піди візьми такого. Стали коло броду,
Польських жовнірів загнали у холодну воду.
Тут підмога підоспіла знову до Підкови,
Можна новий починати похід до Молдови.
Пішло військо козацькеє на Ясси-столицю,
Вийшов Петро з своїм військом проти нього биться.
В нього й війська знову більше, і турки при ньому.
Та козаки добре знають, як зарадить тому.
Ледве турки запалили на мушкетах гноти,
Як попадала на землю козацька голота.
Тільки-но турецькі кулі мимо пролетіли,
Як козаки перед турком піднялися сміло.
Загриміли їх мушкети, ударили разом,
Половина яничарів полягла одразу.
Ті, що лиши́лись, зайцями врозтіч подалися.
Сам на сам із козаками Петро залишився.
Не став долю спокушати, битись з козаками,
Вслід за турками подався до волохів прямо.
Став благати свого брата, володаря краю,
До султана також слізні скарги посилає.
І одне лише прохання чується від нього:
Поможіть із Ясс прогнати самозванця того.
А Підкова, як господар сидить у столиці,
Випуска нещасних, котрі сидять у в’язниці.
Призначає на посади козацьку старшину,
Відповідно його вкладу й відповідно чину.
До султана посилає посольство чимале,
Аби його господарем і в Стамбулі мали.
А тим часом на Молдові хмари все чорніші,
Бо зібрав Петро Кульгавий військо іще більше.
Тут і турки, й трансільванці, і семигородці,
Ще й частково знать молдовська на Петровім боці.
Та хіба велика сила козака злякає?
У столиці своє військо Підкова збирає.
Збира військо й вирушає ворога стрічати.
А надумав ворог його хитрістю узяти.
Назганяли із околиць табуни худоби
Та пустили попереду свого війська, щоби
Потоптала та худоба та ряди змішала,
А тоді вже б на козаків все військо напало.
Ще й гарцівників пустили перш худоби тої,
Щоб зманили ті козаків кинутись до бою.
Та кого вони хотіли, кляті, одурити?
Козаки з мушкетів стали гарцівників бити.
А, коли усіх побили, за худобу взялись –
То стріляли, то кричали – худоба й злякалась.
Завернула з переляку на свої ж порядки.
Не чекало того військо, кинулось тікати.
Але тут іще й козаки вдарили із боку.
Сам Петро тікав із поля, як заєць, нівроку.
Утекло вороже військо, гармати лишило.
А у ті часи гармати – то велика сила.
Притяг в Ясси ті гармати Підкова з собою.
Але знову готуватись потрібно до бою.
Нове військо підступає,знову битві бути.
А боярство на Молдові уже носом крутить.
Вже готове і під руку Петрову податись.
Тож на військо на молдавське не варт сподіватись.
Взяв Підкова всіх козаків, прихопив гармати
Та й рішив на Україну тоді повертати.
А зима була холодна, снігу навалило
У степу усі дороги-шляхи перекрило.
Не пройти на Січ степами, хіба лиш Поділлям.
А там уже королівське повеління діє.
Знов король отримав грізні скарги від султана:
Як розбійника не спинить – воювати стане.
Тож велів король негайно Підкову схопити
І відправить до Варшави аби там судити.
Але ж як його узяти, в нього ж ціле військо,
Не підпустить воно ляхів до Підкови й близько.
Узялися тоді ляхи Підкову вмовляти,
Щоб сам їхав до Варшави себе виправдати.
Мовляв, король у Варшаві не все добре знає,
Як почує виправдання, то не покарає.
Та заледве-но Підкова війська відділився,
Як одразу у в’язниці ляській опинився.
Ой, повірив козак чесний у ляську порядність,
Опинився у кайданах зовсім безпорадний.
Силою не сміли взяти, то хитрістю взяли
І, закутого в кайдани, до суду призвали.
А там уже й засудили козака до страти,
Аби знав, як без дозволу з турком воювати.
Привезли його до Львова, зігнали народу,
Кат з сокирою чекає вже біля колоди.
Королеві було сором чи просто злякався,
Бо зрання́ на полювання, начебто, подався.
А Іван по-королівськи між жовнірів ходить
Та слова свої останні каже до народу:
- Я, шановні громадяни, смерті не боюся.
Скільки себе пам’ятаю – з невірними б’юся.
Не ламав ніколи слова, не чинив розбою,
Тож неправду королівську бачу над собою.
Я хотів від бусурманів свій край захистити,
Та король не хоче, бачте, того допустити.
Дав султану турецькому себе залякати,
Тож мене і присудили сьогодні до страти.
Я звертаюсь до одного єдиного Бога:
Хай же моя кров невинна упаде на нього!-
Випив склянку за здоров’я своїх побратимів,
Попрощався, як годиться козакові,з ними.
А тоді уже до ката підійшов без страху,
Поклав голову спокійно перед ним на плаху.
Піднялась сокира ката і з силою впала…
Ще одного запорожця славного не стало.
Ой, не стало запорожця, славного козака
Та із пам’яті не зітре сила то ніяка.
Доки буде ще лунати українське слово,
Буде народ пам’ятати Івана Підкову.

За ширмою заплющених очей
душі моєї болю не розгледів
і розпачу опущених плечей,
закутаних у збайдужіння пледі…

А ти любив мене таку як є
і у безмежжя кликав за собою,
де ми дюбові щирої зіп‘єм
та размотаєм пристрастей сувої…

І я повірила, відкрилася й пішла
за щастям у свою дитячу мрію.
Уже позаду страху кабала,
закохано надією зорію!

Бабусе моя, бабусе!
Одвічне завжди спішить...
Дай пам"яттю прихилюся
До тебе я у душі...
Ти б може була єдина,
Яку на руках носив,
І, ніби мала дитина,
Все вибачення просив
За те, що малим дитятком
Невільно міг засмутить...
...як маму частково з татком
мені замінила ти,
Що вічно були у справах
Будівлі майбутніх днів...
А ти споконвічних правил
Світлину дала мені
Незмінною новиною,
Моя найтепліша з мам...
...коли ти пішла з весною,
У серце прийшла зима.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120110207241

Ніхто не лишиться голодним
Якщо дістатись Джерела
Його маленької Господи
Його всесвітнього Села
Воно незриме, й без адреси
Воно без вулиць і хатів
Воно - Ріка, Воно і Плесо
Із найправдивих в світі Слів
...Було розп’яли Бідолаху
Палили, нищили, та - зась
І за пожертву, за відвагу
Тепер цеглина - кожен з нас…
Ніхто не лишиться голодним…
01.11.2020.

Ти мене не чуєш і не бачиш,
Хоч стоїш на відстані руки
І тремтиш від холоду терпляче,
Стриманості впертій завдяки.
А тому, втрачаючи надію
На кохання радощі малі, –
Обійняти хочу, та не смію
Я тебе в передвечірній млі.
Замість поцілунків аж до крові
І зізнань душевних дочиста, –
Жаль безмежний гордої відмови
Гіркотою спалює вуста.
02.11.20

Ти не народна, лише - золота.
Твій шлях природний, хоч не в житах.
Збулися мрії, твої й мої,
Злетіли в вирій роки твої.
Зоря не згасла, іще горить,
Хоч пам‘ять власна - бува болить.
Ще попереду ціле життя.
А твоє кредо - цвітне шиття!
Іди спокійно - вперед і в даль,
А твої мрії не про печаль.
Усе минеться любов і сум,
Хай повернеться - крилатість дум.
Не все так просто в житті бува,
Все що посієш – збереш в жнива.
Вже осінь злато тобі несе.
За все відплата - життя твоє.
Омега, Альфа - не в тому річ.
Марія, Соля, як зорі в ніч.
Ти не турбуйся - ще буде все…
Та лиш у Вірі Надія є!
01.11.2020 р.

Прийшла пора розхристаних думок.
Дерева голі, вечоріє рано,
як не дощем полоще, так туманом
укриє береги свої ставок…

Здається, що так близько до зими.
Останній місяць. Як тут не радіти?
Та бабине давно минуло літо
і донечці різдвяні сняться сни…

Я снігу хочу білого листа.
На нім так легко римувати слово
й не видно бруду під його покровом
і, навіть, веселішає в містах.

А поки листопадить за вінком
і барабанить дощ у підвіконня…
А що робити? Кажуть: «Міжсезоння…» –
Не краплі – сльози скочуються склом.
02.11.20р.

Якщо хочеш весь день собі зіпсувати,
зранку покури – і лягай спати.

Сонна химера кошмарного монстра
нерви, мов зуби, тобі загострить.

Вулиця п’яна, мов спіраль м’ясорубки,
виверне з тебе яйця голубки.

Школа спливе, мов музична фортеця,
в класі для скрипки все й розпочнеться.

Белли Анатоліївни білий манус
просольфеджує, як усе відбувалось.

Паузи в сні прокричиш баяном –
скрипці й йому вже сто літ під диваном.

23 листопада 1995 р., Київ

Я не шаную бідність і війну,
Стривожуюсь при слові «непогода».
Таки я свій екватор перетнув,
Йдучи в обійми матінки-природи.

Хочу дяковать тим, хто увірував
Не штовхав на околицю снів —
Не чистець я, життями провірено
Загадав би, не вистачить слів…

Хочу знати свій заспів між нотами
Не доспіваний з різних причин
Хто кермує між нами-єнотами
Не важливі окраса і чин…

Хочу знати де правда прикована
Глянуть в очи митцю-ковалю
І Тільцем своїм стримати Овена
І кричати… кричати : - Люб-лю!

Хочу дяковать… дяковать… дяковать…
За прозріння прозрінь, се-ля-ві
Бо мені, як і вам, не однаково
Що цікавого ще в голові…

Хочу ладаном щирости правилом…
По стерні із терновим вінком…
І щоб смертю невинних не бавили
І свічадо текло за вікно…
Хочу дяковать…
01.11.2020.

Цей чоловік колись любив мене,
а зараз просто дивиться на фото.
Ледь впізнає, минуле мовчазне
відлунням болісним - душі скорбота.

Води багато утекло... Граки
верталися бузковою весною.
І я про нього думала ж таки
хоч інколи і фарбувала хною

волосся посивіле кожен раз,
як сподівалася, що обізветься
й затихне річка повені образ
у листопаднім шелестінні серця.

І він згадає, надішле листа,
чи серед ночі зателефонує.
А я йому скажу, що вже не та,
у мене інший є, його люблю я.

А я йому скажу, - немає меж
всім нашим сумнівам і протиріччям.
В одну ту саму річку не ввійдеш
двічі...

29.10.2020р.

А лист кружляє все, кружляє
Та землю килимом вкрива.
І від краси рідного краю
Аж обертом йде голова.

Чи є така іще на світі?
Упевнена, що лише тут
Яскравіше і сонце світить,
Жоржини краще теж цвітуть.

Все загадковістю повите,
У казку кличе золоту.
Як тебе, краю не любити
І землю-матінку святу?

2020 р.

По іншу сторону добра
нема утіхи, тільки правда.
Чи то наснилася мара,
чи то життя таке насправді?

Напевно так, а може й ні.
Хрустіти пальцями – проблема.
Осінні ночі, літні дні…
Оце по-справжньому дилема.

А я не звик, а я люблю.
А я забув, про що розмова.
Купив по акції DURU,
а там, крім мила, ще й підкова

На щастя, мабуть. Та нехай.
Не відмовляюсь ні від чого.
Колись давно лякав Бабай,
тепер претензії гнідого.

- Віддай копито – кінь ірже.
- Без нього в полі я кульгаю.
- Та забирай… не Фаберже.
Піду опеньків назбираю.

І парасольок кілька штук
(без права, звісно, на помилку).
Світ галасує, вимкну звук.
ЗалИшу сюркати кобилку.

По іншу сторону добра
сократи істину шукають.
Пірнають глибоко(до дна),
і там живуть… не виринають.

30.10.2020

Не виходить легко –
треба труд трудить.
Твій пророк далеко,
з неба в ріг труби́ть.

Побудуєш сходи
з каменів і скла?
Хай пройдуть народи
вище й вище зла.

8 грудня 1995 р., Київ

Гіркий талан мою планиду вершить,
крива життя гайнула шкереберть.
Хай всесвіт перевернеться як вперше,
коли зустріну, мила, я тебе.

Я так чекав… Я щиро сподівався,
у снах шукав п‘янкі твої вуста,
а доля закружляє нас у вальсі,
як спалиш ти останнього моста.

І ти прийшла розгублена, змарніла,
та у очах палав живий вогонь,
а посмішка мені давала силу
і щастя пломеніло між долонь.

І світ перевернувся під ногами,
завирувало барвами життя,
шикуються у оду щастя гами,
кохання нас веде у майбуття!

Наш листопад вітає на порозі,
багряні вистеляє килими,
з нудьгою, люба, нам не по дорозі,
на нього довго так чекали ми!

Все за осіннім сценарієм:
дощ у вікно дріботить,
кроки розсипаним гравієм…
Серце пронизує хіть.
Вітер гуляє до півночі,
люди поснули давно.
Ми живемо не за Гринвічем,
час відміряєм – вином,
миті – п’янкими цілунками,
що спопеляють мене…
Ніч зачарована трунками
хай на землі не мине.
01.11.20р.

Сьогодні там,
А завтра тут
Дістав
Конституційний суд.
І на рахунок
«Три-чотири»
Його замочать
У сортирі.

Уже птахів не чути голоси,
довкіл сапфіровий туман розлігся.
В мені, пшеничним зерням прорости
і я залишу справи всі на після.

І прилечу на крилах мрій, бо ти
човном потонеш у морській безодні
без весел і розправлених вітрил -
моїх обіймів не замінить жодна.

І не розвіє ніжністю жалі,
не відшукає у душі родзинку.
На двох кохання ділить врожаї -
медових динь і смутку павутинку.

Я та криниця, що немає дна,
не випити повік - насолодитись.
Глибока, невичерпна таїна,
жага любові - пий, мій ненаситний.

28.10.2020р.

Хвилю вітер гонить, синє море грає
Отаман Сулима у похід рушає.
У похід рушає, чайки споряджає,
До турка у гості усіх припрошає.
А козаки й раді – що його сидіти
На Січі журитись та горілку пити?
Краще з товариством у похід податись
І розвеселитись, і Січі придатись.
Одяг ізносився, пора б замінити,
Козак із походу тільки й може жити.
Там пошарпа турка, там татарів кілько
Дивись, у кишені задзвенить копійка,
А при тім невірним голови рубати
І братів з неволі своїх визволяти
Правда, і самому голову зложити,
Може. Та не вічно ж козакові жити?
Він на те і взявся був козакувати,
Щоб життям постійно та й ризикувати.
Тож, як кинув клич свій отаман Сулима
Аби йти походом до самого Криму,
Не було одбою в Січі від охочих,
Кинули горілку і вже шаблі точать.
Місяць на високих очаківських вежах,
А козацькі чайки понад узбережжям
Пропливли лиманом, веслом не скрипіли,
Турецьку сторожу та й не розбудили.
Турецькі галери на хвилях гойдали,
Паші яничарські спокійненько спали,
Та й проспали чайки всім туркам на горе,
Бо уранці чайки вже були у морі.
Підняли вітрила мов пташина зграя.
Та чомусь Сулима в Крим не повертає?
В Крим не повертає, та все морем, морем
Козакам говорить: «Почекайте, скоро!»
Обійшли козаки той Крим стороною,
Летять чайки морем одна за одною.
Отаман на чайці стоїть позирає
Та якуюсь думу думає – гадає.
То наморщить лоба, то кулак стискає,
То зубами креше, то тихцем зітхає.
Згадує, напевно, свою тяжку долю
І козакування, й турецьку неволю.
Якось молоденьким іще козаченьком
У похід подався в море далеченько.
У похід подався та й не повернувся
У морі скупався, ледь не захлинувся,
Коли їхню чайку гармата зустріла,
Майже всіх козаків на той світ пустила.
Він же якимсь дивом та й урятувався,
Хоч до рук турецьких отоді й попався.
На козацькі руки кайдани наділи,
До весла важкого навік посадили.
Плавала галера по всім Чорнім морі,
Побував Сулима в Варні й на Босфорі,
У Криму й Синопі, навіть в Трапезонді.
Ті часи, напевно згадував сьогодні.
Плавала галера, по морю носилась
Козацькою кров’ю і потом живилась.
Налягали хлопці на важкії весла
Аби морська хвиля її легше несла.
А по їхніх спинах канчуки гуляли
І на віки – вічні розписи лишали.
Так п’ятнадцять років мимо пронеслося,
В Сулими по пояс відросло волосся,
Заріс і завшивів, страшно і згадати,
Як тоді прийшлося козаку страждати.
По тих страшних роках, що й згадати гірко
Зійшла знов на небі Сулимова зірка.
Султан тоді з папой римським ізчепився
Тож корабель їхній скоро опинився
В Середземнім морі. Знов бої, походи
Й канчуки нещадні замість нагороди.
Хто зна, як би доля далі повернулась,
Але ж таки щастя козаку всміхнулось.
Біля Італійських берегів далеких
В довгу нічку темну, коли спала спека
Й розімлілі турки спокійненько спали,
Невільники - браття кайдани ізняли.
Кайдани ізняли, шуму не робили,
А усю сторожу мотуззям душили.
Подушили клятих, за яничар взя́лись,
А ті міцно спали та й не відбивались.
Пов’язали руки, ноги пов’язали
І господарями на галері стали.
Кілька день потому по морю блукали,
Накінець у Римі берега пристали.
Вийшли всі на берег, а їх аж хитає,
Вже й ходить відвикли, ноги не тримають.
А такі зарощі, а в такім лахмітті.
Чи то і людина йде по білім світі?
Та що козакові – аби кості були,
Наросте і м’ясо. Коли в Рим прибули,
До самого папи в гості завітали,
Триста турок – бранців йому дарували.
Із того дарунка папа дуже радий,
Козакам у нього залишатись радить,
Бо йому вояки на війні потрібні.
Але ж на козаків десь чекають рідні?!
Та й чого їм було в чужині робити?
Краще в Україні голови зложити.
То ж гуртом зібрались в свою Україну.
Папа перешкоди у тому не чинить,
Ще і своїм коштом поїть, одягає,
На дорогу дальню гроші виділяє.
А вже козакові Івану Сулимі,
Що за отамана був тоді над ними,
Він свого портрета в золоті дарує,
Козака за мужність велику цінує.
Отак повернулась козацькая доля,
Отак посміхнулась знов до нього воля.
Повернувсь Сулима знов на Україну,
Стріли його радо січовії стіни,
Стріло його радо товариство славне.
Та й обрало скоро уже й в отамани.
Згадує Сулима ті часи нелегкі,
А навколо море далеко – далеко.
А навколо хвилі високі гуляють.
Пливуть чайки морем, в Крим не повертають.
Не іде Сулима на татарство враже,
Має щось на мислі, але що - не каже.
А на мислі в нього не Козлов чи Кафа.
На Азов націлив, як би Бог потрафив.
Довелось бувати йому в місті тому
Коли ще кайдани дзвеніли на ньому,
Коли ще на веслах довелось сидіти,
На галері клятій по морю ходити.
Місто було видне і було багате,
А для православних дуже ж уже кляте,
Скільки того люду гинуло в неволі.
Скільки проклинало свою гірку долю?
Наче і під боком, не за морем синім
Православні люди у неволі гинуть,
Та степи безводні, та орда у полі
Не дають нещасним вирватись з неволі.
Та й козакам степом дійти не під силу.
Он за Скалозуба були захотіли
Та в степу пропали разом з отаманом,
Десь уже й могили поросли бур’яном.
Все то в отамана в голові клекоче,
Дуже він Азова захопити хоче.
Покарати врешті клятих бусурманів,
Братів православних звільнити з кайданів.
Оті чайки морем Крим той облетіли
Аби раніш часу татари не вздріли.
Татари не вздріли та й ґвалт не підняли,
Туркам до Азова сигнал не подали.
Пройшли чайки морем, далі у протоку,
Крим вночі лишили із лівого боку,
Ну, а далі морем до Дону самого,
Наче сніг у липні упали на нього.
Скільки бусурманських голів порубали,
Здобич величезну у Азові взяли,
Залили за шкуру туркам добре сала
Аби ту гостину довго пам’ятали.
Щоб не забували козацького бою,
Визволили бранців, узяли з собою,
По собі лишили попіл та руїну
Та і подалися назад на Вкраїну.
Пливуть морем чайки, додому вертають
Козаченьки славні все пісні співають
Про козацьку долю та про вільну волю
Та про те, як славно жити в чистім полі.
Раді, що живі ще, вбитих поминають
Зустрічі із Січчю – матір’ю чекають.
Та до тої Січі ще плисти та плисти,
На шляху до неї ще Очаків – місто.
А там флот турецький, галери здорові,
Ще проллють чимало козацької крові.
Знають то козаки, хоч й веселі, наче,
Але неспокійно на душі козачій.
Та про той Очаків і отаман знає,
Та, видать, на мислі ще щось таки має.
Бо не поспішає, та чекає ночі.
Чи то серед ночі прориватись хоче?
Не схотів Сулима як розбійник крастись,
Вирішив до турка добре привітатись.
Ой, Іван Сулима, голово гаряча,
Не одна дівчина за тобою плаче.
А ще більше плаче бусурман по світу
Від твойого того славного привіту.
Нічка була темна, сон у турок кріпкий,
Зачепились чайки за галери чіпко.
І на сонних турок козаченьки впали
Та і заходились, славно гостювали.
Кого порубали, кого потопили,
Половину флоту туркам попалили,
А вже коли сонце зійшло над лиманом
Подались козаки разом з отаманом
По Дніпру до Січі, до свого порогу,
Славлячи Сулиму, дякуючи Богу.
Але Січ козацька щось не надто рада
І смутні козаки, і немає ладу
Й раді б привітати козаків з походу,
Але кляті ляхи не дають проходу.
Доки козаченьки у похід ходили,
Ляхи на порогах Кодак спорудили.
Кодак спорудили , військо посадили ,
Як овід уп’ялись в козацькеє тіло.
Ні на Січ, ні з Січі не дають проходу,
А човни козацькі пускають під воду.
Ні куліш зварити, ні риби зловити,
Зживають козаків з білого зі світу.
Як почув Сулима протаку недолю:
- Не дамо ми ляхам, - каже, - нашу волю.
Доки ляхи з шведом десь собі воюють,
А оті в Кодаці навіть в ус не дують,
Візьмемося, братці – те гніздо осине
Та і поруйнуєм. Нехай воно згине!
- Добре, отамане! Любе твоє слово,
Ми вогонь і в воду з тобою готові!
Але ж, кажуть стіни в Кодака високі,
А рови навколо глибокі – глибокі.
І стіни високі, й на стінах гармати.
Як же таку силу зможем ми здолати?
- Чи ж ми не козаки? – отаман питає, -
Чи ж козацька сила лядську не здолає?
Чи є в світі стіни аби нас спинили,
Від яких без бою ми би відступили?
- Ні, - кричать козаки, - Веди отамане!
Ніщо на заваді нам тепер не стане!
Взяв Сулима військо – тисячу охочих,
Дочекавсь, як стали найтемніші ночі
І, коли в фортеці ляхи мирно спали,
Козаки тихенько їх сторожу зняли.
Лиш один устиг ще крикнути: «Тривога!»
Що все військо лядське підняло на ноги
Та поки то ляхи очі продирали,
Та штани вдягали, та шаблі хапали,
Козаки рови всі хмизом закидали,
По драбинах швидко на стіни помчали.
Ляхи лиш на стіни вилізли спросоння,
А тут вже козаки звідтіля їх гонять.
Голови рубають та униз скидають,
На поляків сонних гуртом насідають.
Хвалилися ляхи, що стіни високі,
Що Кодак не взяти ні з якого боку.
Та козаки того і не чули наче.
Хвальків, мабуть, слухать, діло не козаче.
В ніч одну козаки Кодак захопили,
Усе лядське військо у ньому побили.
А саму фортецю ущент зруйнували,
Кодацькі гармати на Січ відіслали.
Полякались ляхи, як про те почули,
Вони ще Трясила досі не забули.
Невже знов козацтво за зброю візьметься,
Знову кров шляхетська рікою поллється?
Йшло велике військо з шведського походу,
Степи толочило і дніпрову воду.
Гетьман Конєцпольський йшов проти козаків
Аби їх побити, у кайдани взяти.
Але ж то Сулима, спробуй його взяти,
В нього і козаки, в нього і гармати.
І не підступитись, і не захопити
Хоч і до морозів у степу сидіти.
Тож він реєстровців собі викликає
Хитрістю Сулиму взяти намовляє,
Сипле обіцянки та кида погрози,
Бо не за горами уже і морози.
Знайшлись реєстровці на зраду готові,
Прийшли до Сулими: - Ми ж одної крові!
Візьми нас до себе, поміч тобі буде,
Бо женуть за нами гетьманськії люди.
Знав би ти, Сулимо, кого ти приймаєш,
Кого коло серця свого пригріваєш.
Наказав би зразу голови зітнути
І прохань їх слізних навіть і не чути.
Та піддався слову брехливому тому,
Пустив підлих зміїв до свойого дому.
Думав братів кревних, певно, врятувати
Та й сів було з ними тоді чаркувати,
А вони, негідні, споїли, приспали,
А тоді Сулиму у кайдани взяли.
І Сулиму взяли, і усю старшину.
Зрадили козацтво і усю Україну.
Вивезли тихенько, як козаки спали,
Щоб ті не почули та й не врятували.
Кинулись козаки – нема отамана.
Куди подівався з козацького стану?
Доки зрозуміли, за шаблі вхопились,
Бачать, що вже надто вони запізнились.
Зрадників хотіли було покарати,
Та вони сховались за лядські гармати.
Голови схилили козаки від горя,
Краще б потопитись їм у Чорнім морі,
Краще було б згинуть від чужого бога,
Ніж віддати ляхам отамана свого.
Але що робити? Отаман далеко
І порятувати його, ой, нелегко.
Хто ж візьме козаків? Хто ж скерує ними?
Де іще узяти такого Сулиму?
Тож сумні вертались на Січ козаченьки.
Як же їм без батька до своєї неньки?
А Сулиму ляхи везуть до Варшави,
Хочуть покарати козацькую славу.
Ні дарунок папи, ні його звитяга,
Мабуть, не врятують – таки, бідолагу.
Бо і ляхи тиснуть й турки насідають,
Покарать суворо його вимагають.
Відвернулось, видно, щастя від козака,
Не простили йо́го турки та поляки.
У самій Варшаві голову відтяли,
А стражденне тіло ще й четвертували.
Та козак, говорять їм в лице сміявся,
Видно тої смерті зовсім не боявся.
Не страшна, бо в очі скільки раз дивилась,
Що й сама, напевно, із рахунку збилась.
Стратили поляки, та зраділи марно,
Бо та смерть для Польщі не пройшла безкарно.
І не встигли звестись знов Кодацькі стіни,
Як взялась за зброю ненька – Україна.
Знову кров лилася і пани втікали
«Це вам за Сулиму!» - козаки казали.-
«Це вам за Сулиму, щоб не забували,
Якого козака ви замордували!»
Та ще і сьогодні пам’ята Вкраїна
Славного козака та вірного сина.

Де я і де мої личини?
Я загубився в небесах.
Шукаю я першопричини
Подій, мов перелітний птах.

Сміється Всесвіт над бажанням
Спинити доленосний біг.
І б’ється свіжо, первозданно
Космічне джерело, мов сміх.

31 грудня 2019

"Він був таким зухвалим, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
уважачи, що головна задача
не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
щоб виповісти бачене голландцям,
він взявся за офортну голку і
удався до оповідань.
Об чім же
він оповів нам? Що він роздививсь?

Він виявив у дзеркалі лице,
котре саме у знакомитім сенсі
є дзеркалом.
І усілякий вираз
обличчя є зображення того,
що коїться з людиною насправді.
А міркувати є над чим:
і сумнів,
і розпач, і надії, й гнівний сміх –
як те не дивно – і окремі риси
обличчя здатні виказати нам
суттєво різні гами почувань.
І дивовижа те, що прикінці,
на зміну гніву, гіркоті, надіям
і подиву, воно – суцільна маска
супокою і навіть видається,
що це саме свічадо від своїх
обов’язків відмовитись не проти,
і стати просто склом, не даючи
і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

Таким побачив він своє лице.
І узагальнив, що людина в стані
оговтатись і опісля потал,
що горе або радість рівним чином
їй личать: як то розкіш у одежі
царів. Чи діри – в лахах злидаря.
Він все приміряв і рішив, що все
приміряне пасує до мірила.

II
І отоді він озирнувся вкіл.
На иншого дивитись маєш право
лишень як слід розгледівши себе.
І чередою перед ним пішли
аптекарі, письменники, солдати
з ловцями пацюків, жиди, купці –
Голандія дивилася на нього,
як в дзеркало. І дзеркало змогло
правдиво – для десятків поколінь –
вмістити всю Голандію і те, що
одна-єдина річ в собі єднала
ці – молоді, старі – усі обличчя.
Що світлом звуть цю посполиту річ.
Обличчя різні там, де різне світло:
Одні, немов проміння лампи, повні
просвітленя. А инші більш подібні
поверхні, що вбирає світло лампи.
У цім – і суть відмінностей.
А той,
ким світло це творилось, своєчасно
(завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
А тіней не лише нема без світла,
при нім вони й співставні з ним, і навіть
над ним не без окремих переваг.

І усілякі вирази облич –
розгубленість, надія, гнів, погроза
і навіть зовні незворушна маска
супокою – не так гримаси долі
або судоми мускулів лиця,
як дар і примха світла.
Тільки ці
дві речі – тінь і світло – з нас і творять
людей.
Не згодні?
Що ж, поставте дослід:
гасіть свічки, позапинайте вікна.
Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

III
Та люди думають инакше. Люди
гадають, що удатні самотужки
на вчинок, на кохання, на обман,
або пророцтва навіть.
Менше з тим,
вони лиш користаються зі світла
і часто схильні зловживати ним,
як річчю, що придбали за безцінь.
Одні це світло застують другим.
А другі просто уникають світла.
А треті залюбки затьмарять світ
парсуною своєю – й так буває.
А для когось воно зненацька гасне.

IV
І щойно воно гасне для того,
кого кохали, а для нас не гасне,
і ти у змозі бачити хіба
отих, кого і бачити не хочеш
(зосібна і передусім – себе),
тоді ти погляд звернеш свій на те,
що досі виглядало тлом хіба-що
портретів і полотен
– до землі...

Трагедія завершена. Актор
іде собі. Але лишилась сцена
– на ній життя лише розпочалося.

Що ж, у подяку долі зобрази
зі усією пристрастю цю сцену.

Ти закінчив свій монолог. Вона ж
переживе твої слова, твій голос
і грім аплодисментів, і мовчанку,
яка, зазвичай, чутна краще після
аплодисментів. Зрештою, – тебе,
що також пережив це все.

V
Еге ж,
ти знав про це раніше.
І така ось
є стежка до пітьми.
Та чи доконче
жахний цей морок? Позаяк пітьма
– це давня форма застороги світла
від зайвих трат, инакша форма сну,
подоба передишки.
А художник –
художник має бачити крізь морок.

Що ж, він і бачить. Риси лиць.
Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
Усе це – ніби сновидіння світла,
що тимчасово спить глибоким сном.

Аби колись прокинутись зненацька.

Ото лізе павук по сходах,
от уже і десятий поверх,
а у жінки високий каблук:
стук та стук.

Закидає павук петлицю
на жіночу пухку спідницю,
а у неї високий каблук:
стук та стук.

Шерстяна і гаряча пустеля,
крок за кроком – все ближче стеля,
невідомий і тихий звук,
стук - не стук…

Неосяжних одінь простори,
перед оком безстидника гори,
десь з-під низу карбується "стук" –
то каблук.

Запашіли захекано груди,
ой, щось буде, мабуть, щось буде,
а у жінки усе каблук
стука: стук!

Павутинка стежину прошила
аж до шиї, уже до шиї;
не стомився іще каблук:
стук та стук.

Під ногами легенький хруст –
то підлазить павук до вуст,
ой, до чого ж високий каблук:
стук і стук!

Вп’явсь павук у жіночі губи
і цілує її й голубить,
захитався ото каблук:
стук-стук-стук…

Задивився павук у око –
ой, до чого ж натура глибока,
сексуально скрипить каблук:
ситиук…

Чхнула жінка від лоскоту в носі,
ой, чого б їй не бути босій, –
не підпав би павук під каблук:
стук-пристук!!!

– Тук-тук-тук?
Що ж ти, жінко! коханню каюк?!
Ет! Загинув такий павук!
Краще б ти поламала каблук!..

тік-так-тук…

1 лютого 1992 р., Київ

Я на сповідь піду у поля,
де волошки співають пісні́
(для маленьких іще янголят)
і молочні тумани рясні.
Там бджола над нектаром дзумить
і стривожений охкає грім…
Відчуваю нутром кожну мить
злуки тіла із Духом Святим…
Він за плечі мене обніма…
і указує праведний шлях.
Не повірю, що Бога нема
в України просторих полях.
31.10.20р.

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти - згубне, ти пекельне
полум'я.

Солодкий трунок
пестить болем
серця рану,
Твоєю бути - захлинутись болем
вщерть,
Ти створений з холодного
туману,
Розтанеш вранці,
наче райська смерть.

Беззахисна з тобою,
злий спокусник,
Твої обійми - щастя без кінця,
Себе я забуваю,
пам'ять - пустка,
Ледь п'яна посмішка
не сходить із лиця.

Лід з полум'ям у суміші
пекельній,
Біль з насолодою
мій розум,
душу
п'є,
В душі міцніє
краєвид пустельний,
Наднова зірка -
серце то моє.

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти згубне, ти пекельне
полум'я!

Це всього лише крапля дощу, а ти думав, що злива.
Липне листя вологе до щік, до нічного вікна.
І наступна зупинка вагону така особлива:
Там чекає вона…

Це безгучний гудок сповіщає про тишу перону.
Не важливо, що станеться потім, як буде зима.
Хай розмова почнеться глибока така і бездонна,
Де розлуки нема…

Це всього тільки сніг, а ти думав, що срібна перина
Досі сниться тобі у відлунні коліс голосних.
Там чекає вона, зафарбовує кожну хвилину
В теплий сміх.
30.10.2020

– Скажіть,
чому ви не приєднуєтесь до компанії?
чому ви тікаєте з балу на свій корабель?
Ви чините, як громадянка
консервативної Анґлії, чи то Британії,
або як міністр,
у якого поцупили портфель.
Я, власне, перейняв її,
тому що мені завжди подобалось,
як вона вимірює мене оком
ось уже скоро четвертий рік.
Я чув, і не раз, що вона в мене влопалась –
влопалась!
але мене завжди зупиняв її похилий вік.
У мене б удома знайшлася для неї
чаїнка і цукру крупинка,
аби заварити міцний нашатирний чай –
я високо ціную в ній те, що вона жінка,
жін-ка!
жінка зі стажем,
яку ще піди відгадай.
Може б, вона хотіла,
щоб перед нею я впав на коліна?
щоб на її ґанку щоранку чекали на неї
квіти живі?
але ж це абсурд!
це досить сумна картинка –
поєднувати колір мій
з тим, що вже перецвів.
– А якщо я спитаю у вас,
чого б вам більше всього хотілося,
що означає ваш погляд,
який поступово ґвалтує мене?
Вона ще мовчала,
але вже ... просто наскрізь дивилася
все нижче і нижче
на місце одне і ... одне.

29 листопада 1995 р., Київ

Крутить вітер золоті педалі
Та спокійно їде собі далі.
Лист берези, клена та тополі -
Накатався вітерець доволі.
Вже доїхав до своєї хатинки,
Зайде й буде дути крізь шпаринку,
Щоб осінньо-жовте листовиння
Закружляло у таночку нині.

Запроси ти мене на побачення
В тихий вечір і зоряну ніч,
Подаруй почуття нерозтрачені,
Коли стрінемось ми віч-на-віч.

І букет принеси ще ромашковий,
Бо ти знаєш - ці квіти люблю.
Пригорнуся до тебе, мов пташечка
Й почуватимусь, мов у раю.

Обніми мене міцно із ніжністю,
Наче лебідь своїми крильми,
Мої руки в долоні візьми
І я стану найщасливішою.

2020 р.

Присядь. Не стій. Розмова буде
Не про кіно, не про театри
За Листопадом стрітим Грудень
Якщо світогляд не розтратим…
А там, дивись, проснемось в Січні
Ти що, ти проти снігопаду?
Дивись мені… не падай в відчай
Якщо утримаєш пораду…
Ні-ні, без рук, вже краще в шафі
Ну там, де дух твоєї бабці...
Де дідця клопіт… тяглий трафік
Ну ось і все, продовжим вранці…
Присядь. Не стій. Розмова буде.
28.10.2020.

Ти не лай мене, осене. Рацію маєш, авжеж.
Сам же бовкнув: «Люблю» – значить, мав би частіше з’являтись.
То затримався в офісі (хай мене Бог береже!),
то пішов на нараду з шановним кавказьким земляцтвом.

Так життя і мине, без якихось просвітлень і див,
у нікчемних турботах про зайву копійку чи крону…
Ти не лай мене, осене. Впевнено в зиму веди,
втім не квапся із покривом сніжним і після Покрови:

я б іще потоптався по листі твоїм золотім
в час, коли не солодка малина і сонце поблякле;
і, тобою натхненний, хоч подумки б
в небо злетів,
раз у Бога для мене
омріяних крилець
забракло.

Пожовкло волосся, мов листя кленове,
навколо очей ниточки променисті.
Бабуся потрапила в казку чудову,
їй так до лиця кольори падолиста.

Беретик із фетру, пальто старомодне,
в руках повідочок, коричнева сумка.
Вона пересічна, тутешня, природна,
як вицвілі сльози, роз'ятрена думка.

А поруч із нею грайливе створіння,
вихляє обрубком хвоста, цю дворняжку
колись підібрала у пору осінню,
скорботу холодну, коли було тяжко.

Усіх поховала в сиру домовину -
єдиного сина, сестру, чоловіка.
Гіркої печалі одвічну провину
самій залишилось сьорбати до віку.

А песик її відбіжить погуляти
і знов повернеться захеканим, наче,
боїться згубити дорогу до хати,
й поглянути вкотре чи бабця не плаче.

Ні! Сонячний зайчик в очах волошкових,
виблискує ніжністю і оксамитом.
Так щемно, зворушливо і калиново
старенька прощається з бабиним літом.

26.10.2020р.

За вікном завиває зима,
мокрий сніг налипає на віти…
У квартирі сумуєш сама,
як, скажи, твоє серце зігріти?
Ліхтарі засвітилися вряд.
Через хмари не жди зорепаду…
Поміж срібного снігу лампад
потаємно рушаю до саду.
Подивлюсь хоч на вікна твої,
бо погода сьогодні погана.
Йду по білій, пухнастій землі…
Щоби поруч побути, кохана.
30.10.20р.

Кримінальна влада дуже пильна –
знає що, куди й кому несуть.
І уже не виглядає дивно,
що юрбою обрана дитина,
має свій конституційний суд.

Мали візи і свої, і наші...
На заваді не стояв ковід...
Та Європа заважає Раші...
і беззубе заварило кашу,
маючи азійський апетит.

Хоч дурні юродиві, та хитрі.
Хто купує, той і виграє.
Хто куди, а свині до корита.
Вівці цілі, в вовки не ситі
і чуже хапають як своє.

Все, що установи награбують,
списують на вірус і війну.
Є закони... і Феміду чують...
шахраї від шахраїв рятують...
жуліки освоюють казну.

Мафія зеленого розливу
діє із кумами заодно
і стає готове косо-криво...
Смійтеся! Радійте цьому диву,
«лайкайте відосики» й кіно.

Помагайте цій веселій зраді,
може й вам на куш перепаде,
адже умостились де-не-де...

будете сіяти на параді,
бо нема нічого на заваді,
поки шут зі сцени упаде.

10/20

Перед холодом цим-безпорадна-
Я свої зачиняю крила.
Осінь вішає мокрі рядна,
Набундючує хмари-брили,
Котить, гонить мою надію
(Не відчуєш життя без болю).
Паперовим яскравим змієм
Відборю у мотуззя волю.
Хай метеликом, змієм-в небо!
Я до нього, а там-що буде...
Мені сонця без міри треба,
Щоб мої не схололи груди.
Безпорадна...та досить сили
Перебути зимові ночі.
Я свої зачиняю крила,
Щоб весною розплющить очі.

Козача вдова Марія хутір в степу тримала,
Який король козакові надав за пролиту кров.
Вдова козача Марія три сина-соко́ла мала,
Схожих, як три краплини – Андрій, Микола й Петро.
Була вона жінка гарна і добра, і працьовита,
А що молода вдовою, так то не її вина.
Багато тоді у краї лишалось у вдовах жити,
Бо ж навкруги вирувала, вважай, постійна війна.
Татари ясир шукали тоді в українських селах
І ляхи уже поча́ли під себе усе гребти.
Козача ж вдова Марія завжди привітна, весела,
Нікому не відмовляла, як в змозі допомогти.
У полі, в дворі і в хаті щодень вона працювала,
З мушкетом вправлялась добре, ще батько її навчив.
Але й січове козацтво про неї не забувало,
Бо ж був чоловік поважним, шанованим на Січі.
Росли, як з води синочки на радість матусі рідній,
Вже їй і по господарству старалися помогти.
Та ж пам’яті чоловіка повинні були буть гідні
Й відправились в Запорожжя, щоб там навчання пройти.
Вернулись за кілька років всі три високі та гарні.
Не може від них матуся очей своїх відвести.
Її надії і мрії були, як видно, не марні,
Бо ж їй удалось одною таких синочків зростить.
А схожі ж, як три краплини, сама ледве розрізнила
Де то Петро, де Микола, а де на мазунчик Андрій.
Фігурою всі у батька, вчувається його сила,
А очі її блакитні… Не сумно вже їй одній.
Та ж їм уже й не сидиться удома побіля мами.
Вони усі три готові іти Вітчизні служить.
Не хочуть в землі длубатись, їм мріється козаками,
Аби їх татусь із неба поглянув й міг порадіть.
Петро подався в надвірні служить до князів Острозьких,
Микола до реєстрових вписався до козаків.
Андрій же на Січ подався, щоб на берегах дніпровських
Продовжити справу, котра була тут ще од віків.
Жилось в Україні тяжко, а далі ще тяжче стало,
Коли узялися ляхи добро не своє ділить.
Спочатку магнати ляські всі землі кращі забрали,
А потім дрібнота всяка примчала, щось ухопить.
Колись іще вільні землі зненацька панськими стали.
Хто вільним був хліборобом, чиєюсь власністю став.
Прийшли і ні в кого згоди на те усе не питали,
Бо ж польський шляхтич, вважали на те повне право мав.
Петро у князів Острозьких служив у сотні надвірній.
Були на той час Острозькі не ті вже, що князь Василь.
Все більше на ляхів схожі, змінили мову і віру,
Щоб край рідний захищати, не докладали зусиль.
Якось Петра сотник кличе, чи хто не слуха поглянув:
- Ти бачив, тут гарували якіїсь польські пани?
Тепер вже геть подалися… Я чув, як один з них сп’яну
Хваливсь, що забрати хутір козацький хочуть вони.
Якиїсь панок Пшибенський зібрав підпанків ораву ,
Отримав від воєводи на землі оті папір.
Тепер, говорить, на землі ті має він повне право.
Я думаю, хлопче, часом не твій то батьківський двір?
Петро не довго і думав, коня осідлав й подався.
Хотів на шляху догнати отой розбійний загін.
Та так і не зміг, хоч шляхом без перепочинку гнався.
А вже недалеко дому дим чорний побачив він.
Коли влетів на подвір’я, жахливу картину бачить:
Лежить вже мертва матуся, мушкет тримає в руці.
Панки попід стіни тулять та озираються лячно,
А двоє посеред двору. Мабуть, вже не встануть ці.
В Петрові кров зашуміла, він вихопив шаблю миттю
І заходився рубати, не дивлячись: пан чи ні.
А ті хто куди щурами. Бо хто ж ризикне спинити
Коза́ка, як той при шаблі та ще й на баскім коні.
Панок, головний, напевно, щось там верещить з-за плоту.
Петро коня розвертає аби дістати того.
Та звідти лунає постріл…Зна куля свою роботу
І в саме козаче серце вона влучає його.
Упав коневі під ноги, закривши навіки очі.
Але пани іще довго не сміли і підійти.
Нарешті отой, що стрілив, хоча й не надто охоче,
Наблизився до козака, ногою торкнув: «Гей,ти!»
Побачивши, що то й мертвий, він став над коза́ком гордо,
Дивіться, мовляв, як треба себе з тим бидлом вести́.
Тепер уже й інші вийшли, вже їх зупинити годі,
Взялися хвалити пана, дурниці всякі верзти.
Пшибенський, а то він саме, лишивши пахолків троє,
Подався чимдуж на Білу папери у суд подать.
Мовляв, на нього напали, а він боронився з боєм,
А так і в думці не мав він аби когось убивать.
Ледь-ледь осіла пилюка слідом за тими панами,
Як в хутір влетів Микола із шаблею наголо.
Він пахолків з хати вигнав на вулицю стусанами,
Велів їм розповідати, як саме все тут було.
Почувши, що пан від’їхав від хутора недалеко,
Знов сів на коня й подався, щоб зграю перехопить.
А ті по дорозі сіли ще й перекусили легко,
Бо ж, як шляхтичам, їм треба поїсти й вина попить.
Тут їх і настиг Микола. Пшибенський аж рот роззявив,
Коли побачив живого того, кого тільки вбив.
Тоді метнувся уліво, спіткнувся, метнувся вправо,
Адже таке не побачиш і між найстрашніших снів.
Микола ж не довго думав, узявся панів рубати,
Поки вони ще не встигли сховатись в ліску бігом.
Один упав на коліна та й став Миколі кричати,
Мовляв, то не я. Пшибенський он той – то й рубай його.
Микола услід метнувся, Пшибенського взяв за карка,
Жбурнув коневі під ноги та шаблею замахнувсь.
А той: «Невмирущий» - лише, неначе ворона карка.
Здавалось, що він од страху слова геть усі забувсь.
Там, де не поможе сила, там хитрість є і підступність.
До чесного бою стати ніхто із них не посмів.
Але, як побачив спину, то вистрілив в неї тупо
І, дивно – не промахнувся, хоч, навіть, очі закрив.
Не встиг Микола і шабля на голову не упала.
Скотився козак на землю і шаблю випустив з рук.
Пшибенський, як то побачив, хоч ноги іще дрижали,
Велів, щоб уже напевно, козака тягти на сук.
Коли змордоване тіло повисло на осокорі,
Ще довго пани стояли, боялись, щоб не ожив.
Коли ж упевнились, наче, манатки зібрали скоро
Та й подалися на Білу… В один із наступних днів
В покинутий мертвий хутір ввігналися запорожці.
Андрій залетів найперший на білім своїм коні.
Знайшли й поховали мертвих, лишили напис на дошці,
Хто саме й чому загинув та і по чиїй вині.
Ще кілька день перебули, та все на панка чекали.
Об’їздили всю округу, шукаючи хоч сліди.
Знайшли Миколине тіло, на хуторі поховали.
А пан як у воду канув, піди-но, спробуй, знайди.
Андрій на могилі братній помститись за смерть поклявся
І не зупинятись, доки панка того не знайде…
Та рік за роком минали, пан, навіть, не потикався
Нічого не було чути про того панка ніде.
Та ось, як наруга ляська, нарешті, народ дістала,
То спалахнуло зненацька вогнем Подніпров’я все.
Пани, покидавши лахи, у Річ чимскоріш втікали,
Боялись: народ у гніві їм голови вмить знесе.
Набігло панів до Польщі, про поміч усі волають,
Самі бо погамувати не в силах народний гнів.
Нехай бо владарі Речі туди війська направляють,
Аби володіння їхні не згинули геть в огні.
Зібравши війська, поволі Потоцький туди подався.
А слідом за ним і браві тепер вояки-панки.
І кожен своїм геройством весь час перед інших пхався,
Хоча воя́ка із нього, признатися, ніякий.
Між ними і пан Пшибенський геройством своїм хвалився.
Мовляв, власноруч убив він кількох таких зарізяк.
Та чомусь побіля війська той пан увесь час тулився
І випхати його далі ніхто би не зміг ніяк.
Нарешті біля Кумейок зустрілись в бою дві сили.
То козаки насідали та ляський табір товкли,
То потім уже поляки хід бою перехопили
І насідати на табір козацький розпочали.
У тій колотнечі лютій козацтво на смерть стояло.
У кого не було зброї, той дишло у руки брав.
Полякам від тої зброї добряче перепадало.
Аж ось і вечір спустився ледь видний крізь дим заграв.
Козацтво, зібравши сили, дісталося Боровиці.
А там в кількаденній битві поляки в кільце взяли.
І почались розправи, пішла лютувати криця,
Виловлювали поляки всіх, що на Січ не втекли.
Панки теж сміливі стали, взялися селян карати,
Це ж їм не на полі бою на шаблі ворожі йти.
Вигадували усякі селянам і кари, й страти
Аби свій страх у їх криках, нарешті перемогти.
Пшибенський також носився з такими ж, як сам «орлами»,
Шукав, на кому б зігнати свою невгасиму лють.
Хоча весь час озирався, щоб не дай Бог, з козаками
Й на мить не пересіклася його кривавая путь.
Та ж долю не оминути, хоч як би не намагався.
Якось великим загоном ввірвались вони в село.
Зігнали селян на площу, знайшли, коли хто ховався
І почали творити вже звичне криваве зло.
І тут, якось непомітно, козацький загін під’їхав.
Він саме був проривався з-під Чигирина на Січ.
І враз на площі великій зробилося тихо-тихо.
Хоча козаків з десяток, але не у тому річ.
Як тільки Пшибенський раптом ота́мана їх помітив,
Полізли на лоба очі і голос пропав, мабуть.
Хапатися став за серце та в остраху шепотіти
Одне лише: «Невмирущий!» і було найближчим чуть.
Андрій і шаблі не витяг, потреби в тому не було,
Бо пан Пшибенський без того під ноги коню зваливсь.
А всіх тих панів-героїв із площі, мов вітром здуло.
Один лише пан в пилюці лежати і залишивсь…
Із тих часів Невмирущим Андрій на Січі став зватись.
А згодом і одружився, в свій хутір жону привів.
Та скільки разів по тому за шаблю прийшлося братись
І скільки ще пережити кривавих в житті боїв.
А скільки їх невмирущих ставали до бою сміло,
Бо ж навкруги вирувала, вважай, постійна війна.
Мільйонами невмирущих країна свій шлях встелила,
Аби могли ми співати, що ще не вмерла вона.

Ти не народна, вже - золота.
Твій шлях природний, хоч не в житах.
Збулися мрії, твої й мої,
Злетіли в вирій роки твої.
Зоря не згасла, вона горить,
Хоч пам‘ять власна - бува болить.
Ще попереду ціле життя.
А твоє кредо - цвітне шиття!
Іди спокійно - вперед і в даль,
А твої мрії... не про печаль.
Усе минеться любов і сум,
Хай повернеться - крилатість дум.
Не все так просто в житті бува,
Все що посієш – збереш в жнива.
Вже осінь злато тобі несе.
За все відплата - життя твоє.
Омега, Альфа - не в тому річ.
Марія, Соля, як зорі в ніч.
Ти не хвилюйся - ще буде все
Бо лиш у Вірі Надія є!
01.11.2020 р.

Слухняна сльоза

В житті все склалось!

І склалось безсумнівно.

Хоча були, я думаю сумні

Життя моменти.

Та все минуло вже,

Та все вже утряслось…

І відстоялось…

ЗагалОм,

Живемо, творимо, не киснем.

Мабуть забули вже маленькі ролі,

А може й не було таких.

За це звичайно вдячні долі…

І так від ролі і до ролі

ЙдетЕ…
В кіно і по життю,
Спектаклях…
Можливо щось втрачається

По краплях?

Неначе шкіра, що шагрені

Зжимається…

Але ж і жест, і голос, і сльоза

Все – та ж….

Вона слухняно, так по бороді
У променях юпітера щезає,
Бринить, як тремола, зникає
У шелесті партЕра.

Собі ви кажете, - я не покаюсь!

І долі іншої не хочу я…

Це мій Ковчег і Ноя роль –
Моя!

Так, ви із Могікан останній

І королівський ваш, по праву, трон

А ваші ролі камертон

колегам вашим і не тільки.

А ще зробити треба стільки…

Ви не жалкуйте ні про що…

Хай заздрість злиться, вам то що…

І не судіть себе ви строго,

Бо ви Актор…..
Актор від Бога!!!.

Війна за душі. Все горить
На тіло знижки
А очі… очі до гори
З моєї книжки
Замоклий трепіт солов’я
Гуляє вітер
Можливо ти, можливо я
Ну майже діти…
28.10.2020.