Занурюю погляд поволі в блакить
Глибоку безмежного неба,
Щоб очі на мить од журби увільнить
І біль приховати від тебе.
Тамуючи стогін, мовчазно стою,
Безсилий хоч слово сказати –
Боюся надію убити твою
І віру нараз поховати.
Ні думки, ні сили, ні волі нема,
Лиш ляк мовчки тіло колише,
Що ти здогадаєшся, певно, сама
Звідкіль і чому оця тиша?
І саме про це нині думаєш ти,
Німіючи мужньо від туги, –
Адже міг шумливо й грайливо прийти
До хати найкращого друга…
Мені уже душно від крику і сліз,
І тяготу горя, й печалі, –
Прости, що я звістку недобру приніс
І змовив на муки помалу.
16.01.15

"Ненила нендзорі зненацька мовить:
- Ненатля - ти не в курсі, що за слово?
І нендзорі, заскочений, готовий:
- Ненаське теє слово - стопудово!

Чи, може, ненатленне, у натурі?
- Та ні, ненатле, - їй ненила хмуро..." -

Вправляються поети в екзерсисах
І зводять з розуму, коли подібне пишуть.


18.01.2015

Молюся за наших, за Надю - до сліз,
Хоч плакати сильним не личить.
А київська подруга - знову в круїз
І щастя мені, бідній, зичить.

У мене - незмінна належність сім’ї,
За справи суспільні беруся.
А подруга з френдом - у теплі краї,
Лишаючи сина бабусі.

Я словом, як пострілом, цілю в катів,
Бо в бій дітлахи не пускають.
А подруги рейс на Балі відлетів,
А, може, вже сів у Дубаї.

Чи я їй суддя? І тягар, і політ
У кожного свій, неповторний.
Мені за державу образа болить,
Її ж і заморська пригорне.

Вона настраждалася теж у житті…
Аби не міраж - та оаза.
Та тільки ефект паралельних світів
При згадці про неї щоразу...

17.01.2015

У промінні заблукавши - шукаю затінку
Різні люди ,різна вдача - всі знають оцінку
Тут у парі , у розмові - розділений погляд
Хтось боронить , хтось осудить - отриманий досвід

Режисури постановка - невивчені ролі
Репетиції у пробах - акторів паролі
Мій герой у цій виставі - без сумніву цілить
Досить часто нарікає , не туди все мітить

Запозичив чужу думку - на себе вдягає
Не той колір , не той розмір - а він зволікає
Свій завжди застерігає - зупинить , розкаже
Заздрість у притик стріляє - своє забирає

Все було уже по ходу - і злет , і падіння
Віднімали , додавали , цінили уміння
Бій курантів , звін зеркальний - у золоті срібло
Тільки пальці поніміли - в'язати плетіння

Так минули три десятки - ні сім'ї , ні дому
Повернули без остатку , все в чистому полі
Відганяю сновидіння - ночами блукаю
Лист пишу , розповідаю - спішу , сповідаю.
2013р

Десь у слобідці під Савур-горою
Німіла казка від нічних дрімот,
Нечутною, неквапною ходою
Вкрадався ранок зливою турбот.

Молився терен білим хмаровинням,
Тужавів дуб з пітьми і зойкав крук,
Вмивалась хата золотом проміння,
Торкалось сонце до чола і губ.

Ще не було печалі, ані втоми,
Червневий вітер бавився теплом,
Прудке дівча невиспане з учора
Із відрами майнуло за село.

Там козаки стояли у байраку,
У ватрі вогник тихо догорав,
Серденько калатало в ритмі кроку,
Того не знає той, хто не кохав.

А терен той, трояндовий душею,
Вливався в засвіт млостю аромат,
А соловейко слідом за зорею
Альтовим соло забринів у лад.

Чекав її, тож обнялися рвучко –
Котились відра травами в росі…
Як солов’ї співали палко, гучно,
Як пахло зілля в спутаній косі…

Минувся рік і щедра добра осінь
Пишалася плодами нив, садів,
Дитя до серця пригортала млосно,
Бринів тужливо колисковий спів.

А він десь там, за війнами з ордою,
Забув той день і вже її забув,
Бо горбик із землицею святою
Периною укрив.
Козак повік заснув.

Хотіла розігнути в райдуги дугу,
Щоб більше люду нею милувалось...
Хотіла загорнуть свою тугу
Барвистим літом... та перестаралась...
Хотіла моросити сонячним дощем,
Щоб тішилися квіти на узліссі.
Хотіла приглушити тихий щем,
Що осідав у мисленій завісі.
Та віхи долі, вишиті давно...
На небі, симетричним візерунком...
І ти не вип'єш десь...чуже вино,
І не примножиш щастя...поцілунком.
І не зіграєш на чужій струні...
Мелодію, котра була твоєю.
І не розпалиш юності вогні,
Коли вже час поплив за течією...

Мабуть що так...мабуть сьогодні осінь,
чи то в природи сплутались думки?
Не заметіль під стріхою голосить,
а сірий дощ у січні б'є в шибки!

Не соромно йому отак приходить,
Сумні думки навіювати в такт?
Але природу сум мій не обходить,
у неї власний на погоду смак!

Нудьга, нудьга...
і настрій, гірш не треба!
Припали пилом шуба й чобітки,
бо у природи бач, така потреба,
зробити все сьогодні навпаки!

2015

Сыро... Январь завершает разбег...
Дождь или снег- все равно...
Снежного мира разбитый ковчег
Пущен зимою на дно.

Этот "эрзац", заменитель зимы,
Уксус, убивший вино,
Встречей, к которой готовимся мы,
Нам воскресить суждено.

Тело твое- алебастр или шелк?-
Взгляд и касанье... Его
Тайных желаний таинственный ток
Снова коснется всего,

Вновь обнаженности теплой волна
Нас заколышет, звеня,
И пробужденья хмельная весна
Вспыхнет в горниле огня...

Сбросив одежды ненужный покров,
Жаждой желанья маня,
Части единого- страсть и любовь-
Свяжут тебя и меня...

В окна сочится продрогшая мгла,
Дождик слезой моросит...
Вновь наши души и наши тела
Встреча теплом воскресит...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115011800016

Сумею все… и все переживу…
Пусть сатанеют ка′ты и пилаты.
Душа моя завернута в траву,
И не впервой ни падать, ни вставать ей…
Настояна на болях и боях,
Она как камень, белый и горячий,
Что выброшен судьбою на путях,
Где род людской весь молится и плачет…
А для души не создано межи
Меж болью-радостью, меж утешеньем-горем,
Заточенные вслед летят ножи.
Идет война – война с самим собою…
И кто ж тебя услышит в той войне,
Где правде быть судилось половинной…
Грустить и стихотво′рить тихо мне
о воле..
о добре..
об Украине…
О том, что день придет на смену тьме,
Что солнце никогда не будет лишним.
Между боями, в звонкой тишине,
Дай ближнего нам полюбить, Всевышний…
Того, кто «против», и того, кто «за»,
Кто тут и там, кто с нами и не рядом…
Да освятится горькая слеза
Любовью
наполняющимся
взглядом….

печальная Мария на иконке
печет слеза и скапывает с века
и мир течет – и молодой и ветхий
игрушкою в обертке неба тонкой
а мы в своих желаньях все смешней
нас вдохновляют то стихи то пушки
мы к ТЕМ ВРАТАМ доро′гою заблудшие
подбрасываем топлива войне…
мечта немая не увидев свет
почтительно склоняется всем телом
и ангелы рыдают под прицелом
но нету слез
и слов уж
больше
нет…

і коли останній промінь
ледь торкне твого чола
ми заглибимось у спомин
що було а вже нема

розбредуться перехрестя
ще не сходжених доріг
і тоді із пересердям
я скажу ти переміг

ці стрічання й розставання
і тебе передчуття
називаються коханням
де є ти там буду я

у суцвіттях поцілунків
закружляємо і квіт
перехопить і за руки
відведе у дивний світ

2015

хочеться снігу… домашньої кухні
на перше, на друге і на десерт…
щоби в долоні, а краще із кухля
дмухав і пив вже відтепер…
січенько… Боженько, що то за кара?
ні льоду, ні снігу - досадно аж…
може тому, що із неба задаром
видимий мною світо-міраж?
та я не один, ось поруч земляни
лисиця і заєць... синичка і кіт...
збери янголят і змилуйся, Пане
кара - за що?!! чекаємо звіт
17.01. 2015.

Брунькуй, виструнчуйся, брини,
викралюйся і троль!
Якщо це навіть роль Весни,
все ж, зимо, - тільки роль...

16.01.2015

Мовчи, мовчи - і золота прибуде.
І потече кисіль із берегів.
Коли потонуть миролюбні люди -
І потороччям вкриються нагі.

І будуть рвати греблі придорожні,
І домовини лізтимуть - як тля.
Тепер німуй, хоча... зітхнути можна.
Зі шпар усіх люципер намовляв.

Ішов Господь, та він балакав тихо.
Ти щось ловив - про щоки, гріх, олжу.
Тримай бриля, знов налітає вихор...
Сплюнь ікла брата.
Вивертай кожух.

Тобі - лиш човник, а панам - чертоги.
Пливуть жетони, лялечки, м"ячі.
Твій кінь літав. І пломеніли роги.
І напинали шатра циркачі.

2015

- І ти, о, Бруте! - гучно скрикнув Цезар
І тогу закривавлену зірвав, -
Волаю я за помстою до неба:
Нехай не має більш нагальних справ!

На пальми лізли голі папуаси,
Лякаючи розгублених папуг,
І мавпи в джунглях скрикнули всі разом:
- О, бідний Цезар! Брут йому не друг.


17.01.2015

Ця утома від світу не лікується швидко.
Я хотіла злетіти. Вже й дороги не видко...
Сизі кола по небу, мідний град і пір'їни.
Закладаю щоднини по душі, по раїні...

Над лошатами літо. Між ріднею остуда.
Повноводиться Ворскла...
І зливаються люди...
Білі вени безсоння. Зеленаві опони.
Я росла б цикламеном... На заваді циклони.

Здобуваючи тишу, виплітаючи верші,
Я простую по хвилях - не остання, не перша.
Розступилися біди, поцятковані сосни.
Хоч гори між пеньками, хоч кефаллю шубовсни.

- Все минеться до снігу... - шепче вітер затято. -
Повисушую жито, угамується дятел.
Вкоріняться горіхи, рожевітимуть смоли...
Так жадалося меду...
Та кусалися бджоли.

Ця непізнана terra - скатертина грудкаста.
Обійти б її тричі.
Мо", ще вродиться щастя.

Therapy

This fatigue of world is not treated quickly,
I wanted to fly, but the pathway was briskly.
Gray circles in the sky, copper hail and feather,
Every day I put down a soul, a poplar…

There is summer under foals, the natives are ill,
Vorskla is flooding, and people are merging. Still
Insomnia’s veins are bleeding… I would be a cyclamen,
But cyclones prevent me from this. Amen.

Obtaining eternal silence and knitting tackle,
I walk on the waves – I am not the first in this battle.
Disasters and speckled pines move aside,
I may burn between hemps or like a mullet - hide.

“All will pass, when it starts to snow” -
Wind whispers, “when woodpecker calms down”.
“When nut trees go to sleep and resin becomes rosy”…
I wanted honey so much… But bees were noisy…

This unidentified terra is a clumpy curtain…
Bypass it three times – maybe there will be fortune…

2014

Переклад виконано на кафедрі теорії і практики перекладу
Тернопільського педагогічного університету імені Володимира Гнатюка
під керівництвом к. філ. наук Н.І. Пасічник

У часи надтривожні останні
Значно виросла витрат стаття.
Все дорожчим стає виживання
І знеціненим - кожне життя.

17.01.2015

Не в пиятиці похвальби шаленої,
Не в пиятиці гордості сліпої,
Не в буйстві сміху, в пісні галасливій,
Не в передзвоні чаші кругової ,
А в силу тверезої покори
І чистоти оновленої
На справу грізного служіння
В кривавий бій постанеш ти.

О Русь моя! як муж розумний,
Суворо допитавши совість,
З душею світлою і многодумною,
Сміливо йде на Божий поклик,
Отак, зцілившись од пороку,
Свідомістю, скорботою і соромом,
Постанеш ти світові високо
У сяйві світлому й святому!

Іди! тебе народи кличуть!
І, учту бранну завершивши,
Даруй їм дар святий свободи,
Життя дай думці,життю - мир!
Іди, світла твоя дорога!
В душі любов, в десниці грім,
Грізна, прекрасна,- ангел Бога
З осяяним вогнем чолом!
3 квітня 1854

А.С.Хомяков «Раскаявшейся России»

Не в пьянстве похвальбы безумной,
Не в пьянстве гордости слепой,
Не в буйстве смеха, песни шумной,
Не с звоном чаши круговой;
Но в силу трезвенной смиренья
И обновленной чистоты
На дело грозного служенья
В кровавый бой предстанешь ты.

О Русь моя! как муж разумный,
Сурово совесть допросив,
С душою светлой, многодумной,
Идёт на божеский призыв,
Так, исцелив болезнь порока
Сознаньем, скорбью и стыдом,
Пред миром станешь ты высоко,
В сияньи новом и святом!

Иди! тебя зовут народы!
И, совершив свой бранный пир,
Даруй им дар святой свободы,
Дай мысли жизнь, дай жизни мир!
Иди! светла твоя дорога:
В душе любовь, в деснице гром,
Грозна, прекрасна, - ангел бога
С огнесверкающим челом!

Зібрались дикобрази попоїсти.
Трави ж – катма. Посунули у місто:
- Там, - кажуть, - хоч бананів поїмо.
- Або поетів, якщо стрінуться…
- Та мо’…

Якби ж поети! - то ще не найгірше…
Знайшлись лиш сині купи жовтих віршів,
Та й ті гуртом заледве що відбили,
Бо їх якась мара пощось чорнила.

Коли крихтИ останні дожували,
Несито переглянулися - мало…
Чкурнули за марою наздогінці,
А та:
- Добавки? Ставте по оцінці!

(Джерело натхнення - тут: http://maysterni.com/publication.php?id=106863)

повінь стрімких повік блаженно мовчить
на один вдих заготовано пестощів постріл
ти загортаєш мене яструбом брів на плечі
марево срібних борів нам колисає постіль

як заморочив голову ясного шовку жасмин
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене аж до самої весни
питиме сто ночей осуди й схлипи застуди

з теплих краплин молока із молочаєвих слів
руни тремтливих русалок родяться на руці
всипане затишком небо там де пісок осклів
там де уперто радиться сяєво ста промінців

благаєш мене ворожбите про ранній сон
у якому червоні яблука і останні сніжинки
і ми з тобою осучаснено вишите полотно
де ноги звиваються зміями у пастці схлипів

ти дорогий мені чоловіче на довгій дорозі
коханий ? іще не знаю та й враз не зможу
а Київ стоїть і мружиться Дідом Морозом
боїться сполохати у плаві рожеві рожі

Світ змінився. Летить під укіс шкереберть
Все, що ми відчували, що чули і знали зі школи.
Це війна... Просто все, як життя і як смерть.
І нікУди не дітись. Нічого не зміниш у долі.

Ще колись дев"ятнадцятий вік, як спливав,
Золотий... І даремно був Срібним назвАний,
Він для людства найкращі часи спланував...
А у спадок надав лиш криваві роз"ятрені рани.

От і нині... Цей світ полетів під уклін,
Наче потяг без гальм... І керманичі- блазні...
Ще не в звичці, що це назавжди, це по скін
Наших днів... Що криваві річкИ- непролазні...

Той, хто думав, що час у минуле вернуть,
І вернЕться- так само застигне від болю,
Як і той, стрімголов у майбутнє пірнуть
що збирався- безчасся нап"ється доволі...

....... ........ ........ ........

Світ змінився, і долю ми питимем разом.
Світ змінився. Нічого тут не додаси
До прадавньої суть-філософської фрази-
"Не дай, Боже, нам жить в доленосні часи..."


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115011700140

Про нього казали - хороша людина,
і мухи такий не скривдить,
є дім і родина,
і все, як годиться,
робота, дружина, діти.
Жили, як усі, не багато й не бідно,
раділи доньці і сину,
хоч доля й не гладила по голівці,
але й не штовхала в спину.

Та раптом, сипнуло у вікна градом,
кривавим дощем накрило,
смерч пролетів над притихлим садом,
біда розпустила крила!
Стискає рука автомата щосили,
негода прийшла до хати!
За доньку і сина, за біль України,
хороша людина іде воювати!

2015

Кожен щем, кожен порух i вiтер, i кожне обличчя,
степiнь близькостi з котрим здавався менi вищим за
близькiсть неба й комети, i кожне розгойдане вiче,
закипiле всерединi мене, i кожна сльоза,

забракована за неспроможнiсть котитися бростю
власних вiй (бо наступне зруйнує i спалить усе) -
це найлiпшi мої фiгуранти у списках на розстрiл
у застiнках, обмежених певним з моїх передсердь.

Палiмпсести внизу на бетонi - проста параноя:
те, що дряпає - вид забороненого багажу.
Треба мати талант, аби рiвно вести пiд конвоєм.
Я веду пiд конвоєм - а значить, уже не пишу.

15.01.15

               І
Галюцинація Росії –
це небо
               жовто-голубе.
Хіпує нація-месія.
У неї лицарі –
                     злодії
із ветеранів КаҐеБе.

Сам Пу натягує пілотку.
Уключено автопілот.
Бойовики дають наводку.

А що удіємо, народ,
коли при владі ідіот,
що може
           натиснути кнопку?

У Рашії нема ума.
У Путіна гальма
                           немає.
На носі ядерна зима
і невідомо зокрема,
чого Америка чекає?

               ІІ
Які то ненаситні буржуї
оці чужі Америка-Європа.
Зате
        великі карлики
                           свої.
Як гарно скачуть оба
                       опа-опа.

Які вони пігмеї...
                      ...і орли,
богатирі у Раші на розпутті.
Але якого біса Ліліпуті
на себе красні ризи нап’яли?

Німіє православіє вселенське.
Блідніє сонцеликий Нурсултан,
і панікує бацька Лукашенко,
і Михаїл у Грузії не пан,
і Гавела нема
                         у Порошенка.

І не минає «Руськая вєсна».
І не літає з осені лелека.
Іде війна,
               загарбницька війна.
І як же до Америки далеко.

               ІІІ
Америка усіх навчає,
а їм – бананами об стінку.
А уявіть, –
               її немає.
Яку відкриємо сторінку?

Але – Америка погана!
Усе там є, а їй все мало.
Їй дуже треба –
                      мани-мани...
А може й
               українське сало?!

Окрім якогось ку-клукс-клана
вона ніяких бід не знала.
Не мала жодного тирана.
Усіх рабів повиживала.

І у Японії пальнула,
і у червоному В’єтнамі,
і Перл-Харбору
                       орігамі
чомусь усе ще не забула.

І не закрита й досі тема, –
яка Америка погана?!
І на адресу дяді Сема
одна за одною
                       догана.

А от Расєя дуже мила.
І лише підливає масло,
аби усе, що не згоріло,
гарячим полум’ям погасло.

І на Донбасі, і у Раші
про це
             по радіо казали, -
Її туземці всюди «наші».
Вони нікого не чіпали.

Ось вийде Рашія із п’янки
і забере конвой і танки.
Немає на Донбасі янкі?!?!?!
А є – озброєні макаки.

Але утремо янкі носа
і у Союзі так не буде,
аби якісь там негритоси
жили, неначе білі люди.

І як то боязно рашисту,
якщо у них таке настане, –
і із Бандерії – фашисти,
і із Америки – погани!

А Раша?
             О!
                     Які то браття!
Дає і забирає гроші
удвоє
                і утроє
                               довші.

І ради нашого розп’яття
усе роздмухує багаття...
Яка то
             Рашія
                           хороша!

                              15.2015

Ой сестри,мої сестри!
Тримайте подарунки -
Най бачать всі навколо
Ці гарні візерунки.
Най знають мої сестри,
Що брат є в Україні,
Що б’ється він за волю
Рідной Батьківщини.
Пам’ятайте сестри,
Що як не стане брата -
Знайте ви в обличчя
Свого супостата.
Сестро моя сестро,
Не корись чужинцю!
За мову рідну й слово -
Видряпай очницю!
Най ви мої сестри
В далекім Киргизстані
Та не простіть кацапам
Брата у савані.
16.01.2015

Посеред пахощів трояндових країн,
В обрамленні гірського колориту,
Посеред озера і тисячі видінь
Існує острів, для закоханих у літо.
Я так сумую за погожим ранком,
Що розкуйовджує волосся у верби...
За літнім сонячним серпанком,
Що огортає щастя береги...
За плесами озерець синьочубих,
За щебетом грайливих солов'їв,
За райдугою квітів, серцю любих,
За вічністю смарагдових гаїв.
Сумую за тобою...в літніх зорепадах...
Такий далекий і водночас близький...
І відображений у зоряних свічадах,
Моїх, гаптованих ілюзіями мрій.
Думками я на острові, коханий...
Блукаю лабіринтом шовкових алей,
Зриваючи, замріяні тюльпани,
Торкаючись пелюсток орхідей...
Сумуючи, я повертаю наше літо,
Занурююся в дощову купіль
Кохання, що зірками оповите...
Зітхаю, бо надворі заметіль...

Вы по каким критериям, скажите мне,
Отбор девиц ведете для своей постели?
Вы умных ищите? Или смазливые нужней?
Или друзья, чтоб от фигуры обалдели?

Какой ваш вкус? На коих больше спрос,
На ласковых? Или на тех, что властны?
Среди знакомых проведите вы опрос,
Чтоб точно знать, с какой вам будет счастье!

Вы же зависимы от вкуса всех людей,
Необходима зависть окружения...
И выбирая из бесчисленных блядей,
Придерживайтесь посторонних мнения!

Какие, нынче, в тренде ваших глаз?
Растеряна и смущена в конфузе...
- Смотря на ту, с которой вы сейчас,
Я крайне рада,
что совсем
не в вашем вкусе...

Сонячне сяйво згасло,
Хоч і не стигне сонце,
Вуха печуть ті гасла.

Ясність чи сніг - все марно,
Тихо сопе байдужість,
А в підребер`ї хмарно.

Тільки одні терцини
Оду співають хибно,
З дня на нову годину.

Цвіти попри все: ненажерливу владу,
Злодюгу сусіда і ляпаси “Граду”,
Байдужих дітей і стурбованих “друзів”,
Що роги скрутити не здатні катюзі.
Прости їх. І далі у пишному цвіті
Зростай, наймужніша, найкраща у світі,
Для тих соколят, що за тебе - горою,
Для їхніх дітей, для прийдешніх героїв.
Гартує Господь непідкорених духом,
Не вбити ні війнам тебе, ні розрухам,
Ні ситим щурам, ні мистецьким повіям.
Хай звідки б пронизливий вітер не віяв,
Цвіти, воскресай, хоч укотре розп’ята,
У вулиць твоїх не за горами свята.
Твій кат захлинеться кривавою грою,
Повернуться з бою сучасні герої,
І пісня твоя ще дзвінкішою стане…
За ніччю - завжди неминучий світанок.
16 січня 2015

Як дикобрази, що зібрались їсти,
Балакають ненатлі пародисти.
Підхоплять синій текст - і зачорнять.
Ще й квилять: Став оцінку!.. краще п"ять...

І дивишся на них, і сиплеш їм крихтин.
А досить запитати: "Хто, прояво, ти?".

І давляться бананами, травичкою...
Від Брута словоблуддя стало звичкою.

У пору косовиць і диспепсій
Тьма-тьменна дикобразів.
Сій не сій...

Якщо ти відданий не товпам - врожаям,
Крокуй, поете, мимо ясел, ям.


2015

Над країною ніч...
І співають вітри переспіви
Про козацтво, про Січ,
Про арійське надбання віків...
І зійшлись віч-на-вІч
Дві сестри, нерозлучнії діви-
Україна й Росія...
Наче хто на біду поробив...
По землі сивина
Холодів розлилась... Покриває,
Мов ряднини шматок,
України чоло золоте...
І гуляє війна
Ще колись сонцесяючим краєм,
І не скаже ніхто,
Чи й надійде братерство святе...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115011511790

Різдво оце якесь воно сумне,
Хоч ми і Господа прихід вітаєм,
За стіл сідаємо святковий -
Та побратимів ми не забуваєм.
Як же святкується тобі,
Мій брате, там удалечі від дому?
Чи є із ким свій розпач розділити
І прихилитись до плеча є кому …
Молитву змовлю тиху я за тебе,
За тисячі таких як ти, за долю України
Дай,Боже, щоб наступним вже Різдвом
Втішався в колі друзів ти й родини!!!

Січень 2015 року

Зісковзував яскравим шовком день,
Торкаючись зіниць твоїх, етюдом...
Щоб завтра, із наплутаних натхнень,
Завершений шедевр став "просто" чудом.  
Щоб завтра зрозуміла...що пастель,
Надійно зафіксована у взорі...
Щоб завтра перейти на той щабель,
Котрий встелили шлейфом ясні зорі.  
А ти пастеллю далі малював
Нові штрихи, тушуючи зигзаги...
І той шедевр кохання чарував,
Та надавав нестримної наснаги...

Війна... будь ти проклята, Війно
ненажерлива, чуєш, Відьмо?…
...наче медом помащено медом
наче Тіло не з крові, а з крейди
наче дошка шкільна, щоби стерти
наче Світ з люциферої сперми?!..
наче в душах людських "коротнуло"!?
і до світла дорога крізь дуло…
може досить? паняночко, досить
проковтни свої "гради" і "оси"…
дай спокійно лягти і проснутись
а тебе, хай там що… більш не чути
будь ти проклята тричі і всоте
на сніданок, в обід і навпроти
у портфелі, портфоліо - фото
у Десні, у Дніпрі і в болоті
у поета, бариги-міняйли
у Мак'картні, і в Роя і в Лайли
у Миколи, Петра ( той, що тесля )
в тім, хто видумав крила і весла
і у серці, цілованим скальпем
і у хмарці, націлену в Альпи
на підйомах, і спусках Говерли
на вустах і живих, і померлих...
будь ти проклята, читана Війно
переспівана радо у фільмах
монументах граніта і бронзи
на підмостках для читання прози
словом скрізь
озвірілі двоногі
де раби рабослав'ять убогих --
будь ти проклята...
15.01. 2015.

під скелею де в ріст людський трава
і де душа збирала в жмені жито
не нами вік неволі пережито
не нами стежка стоптана крива

не ми лупали скелю ту не раз
не нам із неї предки говорили
що не в траві а в житі чорна сила
чекає з дня у день невільних нас

та хтось пожав і жито і з тих пір
куколю стебла вибуяли лісом
що не бере ні слово ні залізо
ні вдзовж ні вглиб ні вгору ані вшир

Там: Ату! А тут - АТО.
Перемога тільки сниться.
Чи то порох вже(ще) не той,
чи гнила порохівниця?

14.01.2015

У шерехах ночей зимова сплячка
весняної жаги і сподівань.
Небесна притомилася конячка
А раптом у кінці чергова хлань?

А шлях важкий – тремтять і круп, і ноги,
судомою бере утома м’яз.
Назовні – твердь, внизу – багно дороги
і окрик «Вйо!», що ріже навпіл час.

Не іскри з-під копит, а баговиння.
І сухожилля, наче тятива.
Іржаві плями – крові ластовиння.
Скоріше би смарагдова трава.

По ній уранці – босими ногами.
Сріблясті роси, як купіль життя…
Щоб не пекло убивчими вогнями,
не плакало налякане дитя.

Але не нині. Нині – мряка стужі,
вологий сон, завожена постіль;
яса вітрин, вино, японське суші…
і сум душі, означений як біль.

Життя вмирає сущими смертями
і пахне гаром – догоряє степ.
Одвічне небо оберта над нами
добро і зло, магічний свій вертеп.

Ворота сині. Стишує коняче
і наостанку рже у марний світ.
Тепер козлине, може і козляче,
гонитиме по колу кодло бід.

Сьогодні кров, а завтра миру тиша.
І навпаки. Це круговерть мари.
А десь шкребе в безодні долі миша,
ховаючи до нірки сон гори.

14.01.15

Гойда-гойда, люлі-люлі,
Засинай, моя красуля, –
Спить натомлений твій татко
І тобі пора вже спатки.
Люлі-люлі, гойда-да,
Хай мине тебе біда!

Темна ніч прийшла в кімнатку,
Щоби спало ти, малятко.
Не полохай сон короткий, –
Спи, любов моя солодка.
Люлі-люлі, гойда-да,
Хай мине тебе нужда!

Не дивися серед ночі
У мої щасливі очі, –
Не просися знов на руки,
Найбезболісніша муко.
Люлі-люлі, гойда-да,
Доні маму не шкодА!

Гойда-гойда, люлі- люлі,
Вже година промайнула,
Чом відкриті оченятка
Не збираються ще спатки?..
Гойда-люлі, ля-ля-ля,
Засинай, моє маля!
24.06.09

знову прийшла я до тебе великий Боже
хоч і не варто та стала вже геть порожня
наче щербата китайська ваза.

от розкажи мені, що йому зараз сниться
чи журавель у небі чи у руці синиця
що хоч тепер його вразить

я б і хотіла мій Боже тобі розповісти
що нам тепер немає й на хмарці місця
та залишилися спогаду сирота

то все прохала у тебе коралі й намисто
то шепотіла про сонце на сукні барвистій
поки у нього перша зросла висота

що йому Боже як Київ нестямно зітхає
коли морока та морок дістали до краю
колом померкла повільна хода

тільки не думай що скаржуся Боже милий
повно в провінції рік і тернового мила
щоби усі відрази обмити сповна

з ким не буває
пліч – о -пліч ішла та й упала
вкотре ти скажеш у сон падолиста опала
вкотре зимуєш у мене на шиї одна

що ж мені Боже зривати йому корону
хай вже моя розлітається в друзки
та крона
знову ростиме замріяно-неземна

син обриває у бабці сливове проміння втіхи
донька мій Боже під боком пахне горіхом
інше
усе дрібнота усе дарма.

ти мені кажеш мій Боже, що дуже шкода
дід не просохне бо клята ж у хаті погода
із матюками три діжі вини та вина

брат лютим звіром шкірить зуби на спадок
зміни на лапах чалапають виноградно
де чорним списом виорює душу війна

я в тебе Господи хочу одне лиш просити
ти розкажи йому що я вибачаю осліпле
хай не заблудиться в наших важких іменах

Немає сорому, не бачимо нікого
Закрились вдома і не крає серце й втома
Лягла на плечі і опухли очі
Від сліз від горя . від журби й немає мочі
Від смерті і німіють руки
Все опускаються в ті вічні муки
Яка печаль, які потужні болі
І який сором, стоїмо, неначе голі
І санкції не покривають до кінця
І світ вже відвернувся, так, з проста
Той вітер нас окутає собою
І стоїмо неначе в пеклі із собою
Голі-голісінькі і помочі нема
Чого ж із нами поступили так, війна…
І ніби живемо в своїй країні,
І ніби все моє, але до нині
Не виправимо те, чого нема
А скільки їх забрала та земля
Накрила, темно й під прицілом ночі
Уже й нічий руки не лоскоче
Уже нічиє слово не зігріє
Це наче напасть і усе хворіє
Чому, за що і за які провини
Ми живемо й не бачимо дитини…
@ Дівчур Христина 2014

А як дивитися на смерть людську
Як не жаліти, як не плакать можна
І заспіваю пісню я сумну
Та голосу не маю й замовкаю
І долю я нікчемну проклинаю
Чому подарувала смерть вона усім
Чого забрала душі й не чекала
Отак взяла і підіграла
Кому, за що чаклує Ірод
Це наче епопея чи троянський вірус
Він забирає праведні серця
Він убиває, гасить й без кінця
Як карусель закручує у врій
Й не відпускає вже ніколи з миром
Земля горить вже під ногами, пнеться
І скоро все це увірветься
І лишиться лиш дим й неспокій
Пожар і попіл і вилізе все боком
@ Дівчур Христина 2014

і зовсім не тривкий той перший сніг зими коли
будує храми з кисню і пускає птахом в хмари
стоповерхові плити кабали що височать в імлі
стовпом медитативності постали межи нами

розбурханим пагіллям злізе долу тиск а вись
засліпить зимофарб'ям твої смарагди-очі
не бійся ближче хутко до мене пригорнись
нехай гілля тонке думки тобі й мені лоскоче

нам застелила білим стежини лагода й теплінь
лишивши зради й холод в вільготно-тоскнім небі
твої вуста гранатово-п'янкі аж до моїх зомлінь
упевненішим будь торкнись і притули до себе

крижини серця поглядом з жаринкою стоплю
це перший крок він мій я знаю й надто близько
мрійливо-ніжне в цноті шепіт я тебе люблю
промовлю й ув очах твоїх впаду я низько-низько

а ти як лик святійших з скинійних образів
лиш доторком побожним до мого чола в ікони
замироточать очі й в мене ой свічник згорів
взялись кадильно-білим димом давні перепони

будує храми в хмарах сніговій з імли
коли наважишся на більше ти коли

2015

Цукерки шелестять обгортками,
Мені смакують, скотиняки!
Ой! Не умію бути гордою,
Про вибір? Вибір – повна с..ка.

Жую і думаю про живлення,
Про задоволення і смак.
Слабка душа. Дух – не двожильний.
Цукерок авторство – до с..ки.

Обгорток наскладала купу.
Конвертувати б у валюту.
Але ж Йому, мабуть, до дупи,
Що злидні – ворог честі лютий.

Однак цукерки ще досяжні,
Тому за щоки й закладаю,
Панове совісті присяжні,
Не грайте, я про вас все знаю.

Мій намір – їсти, с..ти, їсти.
Це моя акція протесту.
Гей! Патріоти! Сепаратисти!
Цукерки – не контрольні тести.

Мене відтак винити ні в чім.
Цукеренка не вибирала.
А він чи батько, а чи вітчим.
Для кого як. Та краще б – сала…

14 січня 2015 року

Мамі скажіть - пізніше озвусь
чекає мене
най при молитві
у ранковій, вечірній…
Бабусь
їх оминайте, болить їм…
скільки землі…
утримати б хрест
корінча, що згубила калина
… затримаюсь я
думаю - весь
вісімнадцять годків -- не провина
Мамі скажіть, дівчина ота…
третя хатина, в центрі… ліворуч
руно золоте
мій аватар
запах у снах
завжди вона поруч
Мамі скажіть, тут тільки свої
тут море і пляж
а ні снарядів
а що так свистить?
так то ж солов'ї
сієм, скородимо
тому й вони раді
Мамі скажіть…
14.01. 2015.

Ходить Надя по дохторах майже ціле літо, -
Довгий час чомусь в родині в них немає діток.
Вася - муж, як хмара, ходить. Є ж проблема, дійсно.
Купа грошей, нервів, ліків. І паперів, звісно.
Люди радять – їдь в столицю. Хай професор скаже.
В чому річ, у чім проблема? Врешт - життя покаже.
Та з села у Київ їде. Там дохтори ліпші.
Стос паперів їм привезла. Може, ті мудріші.
Лікар все оглянув добре: - Так буває часом.
Краще б ви прийшли обоє. З чоловіком разом.
Може, справа з чимось іншим. Тут не бачу лиха.
А який у Васі резус? – враз питає стиха.
Надя змовкла, зчервоніла. Щось собі гадає:
- Резус той слабенький трохи. Має те, що має.
Лікар їй: - Детальніш прошу! Резус у мужчини?
Мушу знати, що й до чого. В чім ото причина?
Взяла та себе у руки: - Що ж стидатись ниньки?
Резус має муж не дуже. Кволий та дрібненький…

Дума

Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.

Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.

Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».

Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.

Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..

Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.

У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.

Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».

Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.

Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.

Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.

Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…

От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».

То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.

Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.

Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.

То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.

Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.

Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.

У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.

А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…

Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».

Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».

Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.

Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.

Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.

Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.

«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».

І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…

Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.

Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!

Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…

Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.

14 січня 2015 року

будуть довго стелитися кроки
будуть щедро рясніти всі дні
буде небо ясніти глибоке
наче зорі в одному рядні
наче яблука збирані в серпні…
наче мед, що у слоїках спить
наче вишні в кислиночку терпкі
наче збита копитами линь...
14.01. 2015.

Чомусь не спиться уночі поету,
До болю серце рветься і кричить.
Немов потрапив на другу планету –
Де люд бідує – влада ніби спить.

Вона не замічає цін зростання,
На ліки й на абияку їду.
Народу це бездарне керування
Вже вилилось у рокову біду.

Неоголошена війна забрала
Людей знедолених не сотні – тисячі.
На Сході кожна мати постраждала,
А в хатах кинутих кричать сичі.

Ослабли крила й сила у поета,
Болять народу болі та жалі.
А його воля і незламна й вперта –
Боротися за Правду на Землі.

Терпець колись урветься у народу,
Для мужновладців прийде помсти час,
Воскресне Правда з Заходу й до Сходу.
Господь-творець охороняє нас.
09.01.2015

Коли б я думкою була,
Щоби до зір могла літати –
І людям правду передати,
І побороти силу зла –
Аби я думкою була.

Коли б я пташкою була –
То облетіла би пів світу,
Туди-де гинуть наші діти,
Несла б по крихітці добра –
Коли б я пташкою була.

Аби я піснею була –
То рідна колискова мами
Теплилася б поміж братами,
Любові сповнена й добра –
Аби я піснею була.

Згасила би пожар війни –
Коли б магічну силу мала,
Й до рідного свого причалу
Живі верталися сини
Із пекла братньої війни.
13.01.2015

Плачеш ти кривавими сльозами,
Україно зоряна моя.
Колосилась ти колись хлібами
І вслухалась в трелі солов’я.

Як жила у братньому союзі –
То раділи мати і дитя,
Бо були всі наче добрі друзі
І творили світле майбуття.

Був дешевий газ, тепло і світло,
І робота до душі була,
Та еліті нашій жить набридло –
Коли вдосталь світла і тепла.

Захотілось володарювати
Та стояти твердо ‘‘у керма’’,
Щоб безправним людом керувати
І добились влади недарма.

Та й створили ‘‘вільну’’ і єдину…
Для наживи власного добра
Незалежну бідну Україну
Розгребли… Обчистили до тла.

Ще й панами називатись стали,
Міліарди нажили з біди.
В селах всі колгоспи розігнали –
І нема роботи молодим.

Зростає поле бур’янами,
Ферми розвалили й розтягли,
Де поля пишалися снігами –
Процвітають сиві полини.

А еліта наша не страждає…
Безробіття й біди – ніпочім.
На війні мільярди наживає…
Люд нещасний залиша свій дім.

Та немає їх нігде спасіння,
Бо щоденно гинуть їх сини.
Наступило у людей прозріння,
Бо усе страждають від війни.

Витри сльози, Україно-мати,
Ще розквітнеш в росяних садах.
Недарма загинули солдати
Їх колись прославиш у піснях

Непотрібна всім війна скінчиться,
Україна рідна оживе.
І пшениця знов заколоситься,
І життя засвітиться нове.
11.01.2015