Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Майстерень Адміністрація

Аналітика ⁄ Переглянути все

  • Повноцінна війна з кремлем почнеться 7-8 лютого 2014
  • І.Каганець. Іудохристиянська антитеза
  • І. Каганець. Кирилиця, як інформаційна диверсія (?)
  • Расследование: В Киевской Руси матерились только московиты
  • Як українці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню
  • Хотят ли русские войны?
  • Львівські граблі (до подій 9-го травня 2011 у Львові)
  • Єпископ Євстратій: Виникає запитання, чи не намагається Росія експортувати теракти в Україну
  • Іржа корупції, або ж «Геть від кремля!»
  • Р.Забілий. Як КДБ дописував спогади повстанців
  • Блаженніший Любомир Гузар: «Ми мусимо себе знову відкрити — як люди, які мають багато спільного»
  • Українці і росіяни
  • Національне питання - сьогодення і контекст історії України
  • Стосунки українців із євреями
  • Тетяна Монтян. ОСББ – наука спільної дії
  • Україна. Основні проблеми і їх вирішення
  • Сучасна українська еліта
  • Округ президента Ющенка
  • C. Грабовський. Чи були жертви УПА невинними?
  • Віртуальні знайомства. Плюси і мінуси проектування майбутнього.
  • Тотальна корупція - що нині править світом...
  • Професор Тищенко відкриває нові сторінки історії України
  • Перезавантаження духу. Холодний Яр
  • Сторінка «Інших» на ПМ
  • М.Сидоржевський «Кастрати ніколи не любили тих, хто може»
  • Національна премія України імені Тараса Шевченка - 2009
  • Автори, які повинні бути на ПМ
  • Вікторія Поліненко. Блиск і вбогість масукрліту
  • Протидія проявам антисемітизму, ксенофобії, та нетерпимості в Україні
  • Національна премія ім.Т.Г.Шевченка та її лауреати

  • Сторінки: 1   2   

    Критика
    1. Повноцінна війна з кремлем почнеться 7-8 лютого 2014
      Илларионов: В течение недели Россия начнет тотальное давление на Украину

      Руководство России разрабатывает план по установлению контроля над Украиной, поэтому в течение ближайшей недели Кремль начнет еще большее давление на Киев. Такое мнению в эксклюзивном комментарии Gordonua.com высказал экс-советник Владимира Путина, член российского "Комитета солидарности с Майданом", экономист Андрей Илларионов.

      "Россия возобновила торговую и информационную войну против Украины. Сейчас уже идет задержка товаров через Украину на 10–15 дней. Со всех телевизионных каналов каждый день обрушиваются тонны пропагандистских материалов о том, что в Украине осуществляется государственный переворот, после которого к власти придут фашисты и неонацисты. Целью этого переворота, здесь я буквально цитирую, является "геноцид и уничтожение русского населения", – сказал Илларионов.

      Параллельно с этим, по словам экс-советника Путина, Россия увеличивает свое присутствие в Украине, в частности, в Луганской области и Крыму.

      "Донские казаки вступили в Луганскую область для того, чтобы защитить русское население Восточной Украины, а байкерские клубы "Ночные волки" и "Казаки Волгограда" направили своих членов в Севастополь для его защиты от разбушевавшихся молодчиков. Все это производит впечатление массированной, хорошо подготовленной кампании, которая только начинается и будет идти по нарастающей в течение ближайших 7–10 дней", – отметил он.

      Илларионов высказал свое несогласие с мнением премьер-министра Польши Дональда Туска, что активное вмешательство России в дела Украины начнется после завершения Олимпиады в Сочи. Он считает, что это произойдет сразу же после ее открытия.

      "После торжественной церемонии открытия Олимпиады Россия начнет совершать действия качественно иного рода. Никакого ожидания завершения Олимпийских игр не будет. 7–8 февраля начнется давление на Украину по всем направлениям", – сказал он.
      Ряд спикеров российской власти прямо называют нынешнее время исключительно благоприятным для воссоединения Украины и России

      По словам эксперта, у России есть три возможных сценария развития событий в Украине.

      "Первый, базовый, сценарий предусматривает установление контроля над всей Украиной. Это был бы наиболее приемлемый вариант. Второй сценарий, который сейчас вышел на первый план и о котором сейчас говорят все прокремлевские политики и политологи, – это федерализация или конфедерализация Украины. При осуществлении такого проекта нужно будет установить контроль над промосковской частью страны. И, наконец, третий сценарий. Его будут реализовывать, если не удастся осуществить первых два. Это установление контроля над Крымом, Луганской и, возможно, частью Сумской области. То есть в тех районах, где преобладает русское население", – сказал он.

      Илларионов считает, что для России сейчас абсолютно неважно, кто будет назначен премьер-министром Украины, поскольку "решение уже принято и операция развертывается".

      По его словам, давление может быть уменьшено только в случае назначения на этот пост Андрея Клюева или Виктора Медведчука.

      "В случае назначения кого-то из них, Москва может уменьшить давление на Украину за счет того, что они сами, а не Кремль, будут выполнять российскую программу", – предположил эксперт.

      Он подчеркнул, что целый ряд спикеров российской власти прямо называет нынешнее время "исключительно благоприятным для воссоздания вековечной мечты о воссоединении Украины и России".

      "Как известно, Путин не считает Украину государством. Многие в Кремле называют ее недогосударством. С их точки зрения, Украина больше не будет такой слабой по отношению к России, а Россия не будет столь сильной по отношению к Украине, как сегодня. И Запад в лице ЕС и США не будет столь безразличен к украинскому кризису, как сегодня. Поэтому еще раз подчеркну: отсчет времени идет на дни, поскольку рано или поздно Украина выберется из политического и экономического кризиса", – сказал Илларионов.

      "ЭКСКЛЮЗИВ GORDONUA.COM"
      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    2. І.Каганець. Іудохристиянська антитеза
      Ігор Каганець,
      Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV





      В ролі сатанинської, антиеволюційної антитези виступає іудохристиянська єресь. На жаль, вона домінує в нинішньому християнстві. Щоб у цьому переконатися, корисно розглянути її з погляду наведених вище 12 тез арійства. По кожному пункту іудохристиянська єресь виступає в ролі противника.

      1. Хрещення. Цей арійський обряд дружнього поєднання з Всесвітом через занурення у природну воду в іудохристиянстві трактується як позбавлення «первородного гріха». Тобто вважається, що дитина вже народжується з тавром диявола, у стані фундаментального інформаційного забруднення. Тому під час іудохристиянського хрещення виконується обряд відречення від «сатани і всіх діл його», таке собі «перехрещення». Натомість в арійстві вважається, що діти народжуються у стані святості і перебувають у Просторі волі (див.: Діти у Просторі волі).

      2. Причастя. Цей арійський обряд духовного єднання перетворено на повну протилежність, а саме на акт символічного канібалізму, коли послідовники поїдають тіло свого вчителя. Замість свіжого виноградного соку використовується алкогольне вино, тобто наркотична і отруйна рідина, призначена для зовнішнього застосування (дезінфекції). Під час підготовки ритуального хліба (просфори) здійснюється ритуал пробивання списом символічного тіла Ісуса. Це ритуал чорної магії, коли людині завдається страждання через маніпуляції з її образом. Наприклад, «лялька Вуду» та інші «ляльки» використовуються як посередник для руйнування енергетичного поля людини і завдання їй страждань. Такі «ляльки» виготовляються з думками про ту людину, яка є об’єктом-мішенню психоенергетичної атаки.

      3. Молитви. Молитва «Отче наш» заблокована реченням «І не введи нас у спокусу, але визволь нас від лукавого». Введення у спокусу – це приховане спонукання до зла, такими речами займається не святий Творець всесвіту, а його противник диявол – «брехун і батько брехні» (133). Тобто згадане речення є прямим звертання до диявола (докладніше: Молитва «Отче наш» без вставок). Про що людина думає, те вона й притягує: ми там, де наші думки. Окрім того, в іудохристиянстві використовується багато брудних і руйнівних молитов – від Митаревої молитви («без числа нагрішив я, Господи, прости мені») до Псалма 50 («в беззаконнях я зачатий і в гріхах родила мене мати моя»).

      4. Опускання у простір страждань. Іудохристиянська єресь розглядає людину як грішника і раба, слабку і брудну істоту. На іконах святі зображуються зігнутими, з похиленими головами, старими і виснаженими. Апостоли, які були молодими, переважно 20-річними, зображуються немічними старцями.

      «Князем цього світу» в іудохристиянстві вважається диявол. Ісус Хрестос розглядається як «цап відбувайло», на якого перекладені гріхи всіх людей. Його начебто замучили проти його волі. Воскресіння розглядається як короткий епізод, головна ж увага приділяється стражданням Ісуса. Три години, протягом яких він перебував розіп’ятим на таврі, перетворені на вічність, тому головним символом Ісуса в іудохристиянстві є розп’яття – символ приниження і поразки, символ торжества «дітей диявола».

      Воскреслого Ісуса розглядають або як примару, що на 40-й день возноситься кудись в небо, або як зомбі (гальванізований труп), який рухається в тілі з дірками в боці, руках і ногах. Навіть є картини, на яких «апостоли» у вигляді старців семітського типу зі здивуванням запихають пальці у дірку в боці воскреслого. У такий спосіб заперечується Воскресіння і Перемога Ісуса Хреста (див.: Вознесіння Господнє чи заупокійні сороковини?).

      5. Забобони. Іудохристиянська єресь є суперечливим конгломератом догм, які суперечать одна одній, історії і здоровому глузду. Їхнє завдання – перетворення людини на темного, безвольного, слабкого, неосвіченого раба. В жодному разі це не можна назвати «освітою». Сучасна державна система освіти також несе на собі потужний відбиток іудохристиянської єресі, що виявляється в плеканні посередності, пасивності, нудоти, брехні, руйнуванні здоров’я, опусканні дітей у Простір страждань (докладніше: Тотальна освіта).

      6. Духовне жебрацтво. Іудохристиянство просуває думку, що скромній людині треба робити добрі справи таємно, мовляв, хай про них говорять інші, якщо випадково про це довідаються. Це ставить дітей Божих у нерівні умови з галасливими дітьми диявола, які несамовито «піаряться» і вихваляють одне одного за неіснуючі добродійства. При цьому свої пороки вони представляють як чесноти, потворність – як красу, брехню – як правду, а збочення – як норму. Брудне, депресивне і брехливе інформаційне поле загальмовує будь-які позитивні ініціативи дітей Божих.

      З другого боку, в іудохристиянстві сформовано стереотип, згідно з яким треба ділитися не світлом і радістю, а тривогами, страхами, стражданнями, сумнівами, бідами. Це робиться для того, щоб викликати до себе жалість і випросити якесь подаяння, пільгу, допомогу.

      7. Перевертання уявлень про піст. Арійський звичай, спрямований на радісне очищення і посилення духу, душі та плоті людини, діти диявола перетворили на повну протилежність. Згідно з їхніми догмами, під час посту треба виснажувати тіло, а свою психіку наповнювати негативними емоціями, думками про страждання і смерть. Радісні емоції, пісні і танці, які є найпотужнішим засобом очищення і оздоровлення, визнаються гріховними і забороняються.

      8. Стадо овець. Замість арійського погляду на громаду як спільноту, спроможну до самоорганізації, іудохристиянська єресь представляє громаду як збіговисько овець, яким потрібен зовнішній пастир (пастух). Всі вівці є слабкими і грішними, пастир є сильний і безгрішний. Громада не може змінити пастиря, бо він призначається не ними, а вищестоящим начальством.

      9. Непротивлення злу. В іудохристиянстві пасивне терпіння вважається заслугою і ознакою святості. Зразками святості і прикладом для наслідування вважаються мученики, особливо якщо вони добровільно дозволили себе замордувати. Відповідно, якщо когось не замучили, то він «не дуже святий». Це перевертання істини з ніг на голову, адже святість і страждання несумісні. Свята людина перебуває у просторі Царства божого, а це простір повної безпеки, щастя і процвітання (див.: Абсолютна захищеність у Просторі волі).

      10. Іудофільство. На відміну від Євангелія, яке розглядає іудеїв переважно як противників Божих і «гріха невільників» (133), іудохристиянська ересь вважає їх «обраним народом». Іудейські тексти включені до складу Біблії, головні події Євангелія трактуються як виконання давніх іудейських «пророцтв». Іудохристиянські свята максимально прив’язані до іудейських свят, зокрема, Пасха прив’язується до іудейського Пейсаха (див.: Що святкуємо?). Народне свято зустрічі весняних птахів «Сороки» перекручене на поминки «сорока мучеників севастійських», а з арійського свята Маковія зробили поминки «семи мучеників Маккавеїв» – іудейських повстанців 2 ст. до н. е. проти гелленізації (арієзації) Іудеї.

      11. Ставлення до дітей і жінок. В іудохристиянстві процес зачаття і народження пов’язується з забрудненням і гріховністю. Тому чистим (непорочним) визнається тільки протиприродне зачаття без участі чоловіка. Після народження дитина і жінка потребують спеціального ритуалу очищення. В цілому жінки і діти вважаються істотами другого сорту.

      12. Психотерор. Головним засобом контролю над людьми в іудохристиянстві є приховане чи відверте залякування, формування комплексу вини і неповноцінності. Світ представляється як місце страждань, тобто страждання визнаються нормою. Найприродніша справа – дітонародження – представляється як смертельно небезпечна процедура, майже неможлива без хірургічного втручання. Відповідно, найкращий вихід для людини – покірно витерпіти всі страждання, вмерти і ніколи більше сюди не повертатися. Людина сприймається як біоробот, який повинен діяти згідно з детально регламентованими настановами «пастирів» та їхніми «пророцтвами», інакше буде спалений у «печі огненній, де буде плач і скрегіт зубів», піде на вічні муки.

      Продовження: Світоглядні принципи арійства


      В тему:

      Добра Новина Ісуса Хреста, Сина Божого
      Наші популярні єресі
      Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля
      Арійські обряди та настанови
      Сонячний аеростат, або Як позбутися паразитів
      Жид у вертепі


      Світоглядні основи вакцинації
      «Пшениця без куколю. Євангеліє без вставок і спотворень» (2012): друга редакція


      "Ігор Каганець, Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV"
      Коментарі (12)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    3. І. Каганець. Кирилиця, як інформаційна диверсія (?)
      Ігор Каганець,
      Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV



      Як ми вже знаємо, протокирилиця – світська абетка – була створена на основі архаїчного рунічного письма (черт і рез) і священної глаголиці.
      Глаголиця – священне письмо брахманів
      Подібність кирилиці до гелленського алфавіту спричинена тим, що геллени (давні греки) отримали письмо від трипільського народу пелазгів («лелек»), частина якого у 3–2 тис. до н.е. переселилася з України на Балкани. Історик Діодор Сицілійський у 1 ст. до н. е. писав: «Хоч ці букви називають фінікійськими, бо їх привезли до гелленів з країни фінікійців, вони могли би називатися пелазгійськими, оскільки ними користувалися пелазги». Лінгвісти стверджують, що в основі давньогрецької (гелленської) мови знаходиться пелазгійський субстрат. Та й самі геллени виводили своє походження від пелазгів.
      Пояснимо, що пелазгами називалися племена, які в кінці 3 тис. до н. е. ринули з України на територію Греції, Італії, Малої Азії і всього Середземномор’я. Вони заснували Трою і пішли далі на Захід, зокрема в Італію і Грецію. «Першими індоєвропейцями в Греції були не греки, а пелазги, які прийшли з півночі у III тис. до н. е.» (Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К. Абрис, 1994. – С. 106).
      Професор Олександр Чертков (1789–1858) дослідив назви етруських племен в Італії: трояни, орателі, дуліби, ірпіні, бреги, обричі, давні, поляни (Чертков О. Пелазго-фракійські племена, які заселяли Італію // Основа, №4, 5–1994, № 6–1995).
      Геродот писав, що Геллада початково називалася Пелазгією. Плутарх стверджував, що пелазги були засновниками Риму, і писав, що «пелазги, які обійшли більшу частину землі і підкорили мало не всі народи, поселились там і дали місту своє ім’я в ознаменування сили своєї зброї» (Шамбаров В. Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. – М.: Алетейа, 1999).
      Тодішні вихідці з українського етнотворчого казана ще зберігали світлі зовнішні покрови, властиві раннім арійцям, тому Гомер називав їх «богосвітлими пелазгами» (Одіссея, XIX). Античні статуї зображають антропологічний тип, однаково властивий гелленам, галлам і слов’янам.

      ГЕЛОНСЬКА АБЕТКА, АБО ПРОТОКИРИЛИЦЯ

      Прабатьківщина племені гелленів, які дали назву всьому народу «давніх греків», знаходилась в Україні – приблизно на території сьогоднішніх Полтавської, Харківської та Дніпропетровської областей. Їхньою столицею був Гелон (скоріше всього, нинішнє Більське городище, що над Ворсклою) і, згідно з Геродотом («Історія», IV, 108), ці гелонці говорили гелленською (гелонською) мовою. Історія знає багаторазові масові переселення з України на Балкани, натомість переселень у протилежному напрямку не зафіксовано. Тому гелленські (давньогрецькі) мова і абетка є похідними від гелонських (давньоукраїнських), а не навпаки.
      Додатковим підтвердженням є те, що давньогрецька абетка є спотвореним варіантом первинного давньоукраїнського оригіналу. Наприклад, у ній відсутня буква В (веді), натомість по дві букви Е та О (див. також: Центр і периферія, або пробудження Пульсара).
      Гелонська абетка (гелониця), народжена в прадавній Україні, стала основою для формування гелленської (давньогрецької) абетки, а також абеток інших арійських народів – вихідців з Українського етнотворчого казана: «Думка, що кирилиця, якщо можна так висловитися, була у вжитку задовго до Кирила, має на свою користь багато переконливих міркувань. Перечитуючи нещодавно Цезаря, ми наткнулися на його категоричне твердження, що кельти у Франції користувалися для своєї писемності грецькими літерами (це при наявності поруч латинської культури!). І це було ще до н.е.» (Лесной Сергей. Откуда ты, Русь? – С. 189). Отже, кельти у 1 тис. до н.е. користувалися гелонським письмом.
      «Іншим прикладом може служити образ Хреста на рушнику, так званий образ Вероніки, що зберігається серед інших реліквій у Ватикані. Загальновизнано, що він відноситься до перших століть хрестиянства. На ньому, крім літер IС (Ісус) ХС (Хрестос), є чіткий напис: «ОБРАЗЬ ГСПДН НА УБРУСЕ». Убрусом називається ще й досі в деяких місцях рушник» (там же).
      Отже, гелонська абетка (гелониця) – це і є протокирилиця, що виконувала у слов’ян функцію світського письма, призначеного для щоденного вжитку. Подібним чином ми розділяємо одяг на святковий і буденний. Читання чарівним глаголичним письмом надавало процесу читання (почитання) особливої урочистості, піднесеності, святості, винятковості.
      Очевидно, що протягом тисячоліть обидва види письма розвивалися і змінювалися. Оскільки святкова глаголиця була орієнтиром для буденної гелониці, то обидві абетки перебували у тісній зв’язці і розвивалися узгоджено. По-суті, це було два варіанти однієї абетки, адже відрізнялися вони тільки формою написання букв.
      Наявність священного і світського письма сприяла підтриманню правильної соціальної ієрархії. Нагадаємо, що у слов’ян духовна верства традиційно була провідною: багаточисельна варна брахманів пронизувала все суспільство і задавала вектори його розвитку. Тому світська література на основі утилітарної гелониці була чітко зорієнтована на духовну літературу, створену на основі вишуканої, чарівної глаголиці.
      Повна відповідність між двома абетками дозволяла легко і точно перекладати (транслітерувати) тексти з глаголиці на гелоницю, причому не тільки букви, а й числа і дати, тому що буквам обох абеток відповідали ті ж самі числа.
      Освічена частина суспільства, особливо його духовна і адміністративна еліта, володіла обома видами письма. Ось що повідомляє польський історик 16 ст. Матвій Стрийковський, посилаючись на старі руські літописи, про навчання синів Володимира Великого: «І дав усіх вищезгаданих синів своїх, і при них кілька сотень синів боярських вчити письму грецькому, а також глаголичному, поставивши над ними дяків і навчену молодь» (Лесной Сергей Парамонов. Откуда ты, Русь? – С. 164). Якби тут йшлося про грецьку (гелленську) мову, то так і було б сказано, але ж тут говориться не про мову, а письмо. До того ж неймовірно, щоб грецька на Русі раптом стала «другою державною», що її обов’язково треба вивчати. «Геленським письмом» тут історик називає саме гелоницю. Гелониця – це умовна назва. Ми ще не знаємо, як слов’яни називали цей тип письма, але аж ніяк не «грецьким». Врешті-решт, навіть сьогодні ми кажемо «українська абетка», а не «грецька» чи «російська».

      У ПОШУКАХ «ЗБРОЇ ВІДПЛАТИ»

      Після завоювання Єгипту арабами в 7 ст. Александрійський іудохристиянський центр утратив свій вплив. Боротьба за духовну і політич-ну владу розгорнулася між двома центрами – Константинополем і Римом. Їх об’єднувала спільна іудохристиянська світоглядна основа, хоча «боротьба за паству» нерідко призводила до жорстких взаємних конфліктів.
      Уже з середини 5 ст. головною загрозою з півночі для Східної Римської імперії стала слов’янська Болгарія. Так, за великого князя Пресіана, що був наступником великого князя Маламира і правив від 836 по 852 р., болгари успішно вели наступальні війни проти Візантії. Болгарія отримала вихід до Егейського та Адріатичного моря, військові дії Пресіана розчленили Візантію на три окремі частини: Південну Албанію, Грецію та землю біля Константинополя.



      Візантія гарячково шукала чарівну зброю, яка її врятує. І знайшла! У 849 році правляча еліта створює стратегічну освітню програму і засновує при дворі імператора Михайла III вищу школу. Для її роботи було виділено пишний Магнаврський палац, тому цю школу називали Магнаврською. Її головними засновниками були регент Варда (дядько імператора) і вчений Лев Математик. Викладачами і випускниками Константинопольської вищої школи («Університету Варди»), були видатні діячі візантійської держави. Саме тут вчився майбутній «винахідник кирилиці» – Костянтин Філософ. Одним з блискучих викладачів був Фотій – майбутній Константинопольський патріарх.
      Десь у цей час і народилася ідея застосувати проти Болгарії духовно-інформаційну зброю. Це мало бути дещо потужніше чим секретний «грецький вогонь» (різновид напалму) чи легендарна німецька «зброя відплати» Фау-2 Вернера фон Брауна (від нім. «Vergeltungs Waffe» — «зброя відплати»). Унікальність інформаційної зброї в тому, що вона включає у ворога механізм самоліквідації, тож він знищує себе власними силами. Успішне застосування такої зброї було б важливішим за десяток виграних війн, адже дозволило б Візантії остаточно вирішити «болгарське питання».

      ПОХОДЖЕННЯ БОЛГАР

      Слов’янська держава болгар була продовженням слов’янської імперії Аттили. «Дунайські болгари не тільки були нащадками гунів Аттили, але й їх княжий дім походив від нього по прямій лінії» (Иловайский Д. И. Начало Руси. – М.: «Олимп», «ACT», 2002). Першими правителями болгар були Ірник (молодший син Аттили), Коурт і Асперик, якого візантійці називали Аспарух.
      Болгар часто називали гуннами. «Ясно, що гунів у той час зараховували до народів сарматських. А що під сарматами розумілись племена арійські, а не туранські, то в цьому тепер згодні майже всі вчені» (там же).
      Байки про те, що Болгарська держава була заснована у 7 ст. волзькими булгарами – це вигадки німецьких істориків. Візантійські письменники вживають ім’я «болгари» уже в другій половині 5 ст., тобто відразу ж після розпаду імперії Аттили. «Болгари почали здійснювати в той час навали за Дунай у Фракію, і незабаром зробилися такі страшні, що імператор Анастасій на початку VI століття побудував довгу стіну від Мармурового моря до Чорного, щоб убезпечити від них столицю» (там же).

      КОНЦЕПЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ АТАКИ

      Головна причина фальсифікацій у тому, що болгари, так само як готи і гуни, були слов’янами і аріянами. Для нівелювання цього факту антислов’янська пропаганда намагається представити давніх болгар тюрками. Для цього їхніх князів називають не інакше як «ханами». Це нахабна брехня, адже у записах, що збереглися, для позначення болгарських зверхників використовуються гелленське ΚΑΝΑΣ («канас», тобто спрощене для легшої вимови слово «князь») і слов’янське KNZZA (князя), ΚΑΝΑС ΒIΓI (великий князь, де «вігі» – великий, багатий, пор. з англ. Big - великий), а також «принц» і «архонт».


      КАНАС БІГІ ОМОУРТАГ (князь великий Омоуртаг) – напис на камені, виконаний на замовлення Омуртага, сина Крума, правителя Болгарії з 814 до 831 року.

      Болгарського великого князя Крума, що правив у 802–814 рр. і мало не знищив Візантійську державу, зазвичай зображують як чорноволосого тюрка у східному одязі, хоча, згідно з описом візантійського хроніста, він був світловолосою людиною зі світлими очима. Мати Крума – Лана (або Світлана) – була слов’янкою. Настирні намагання представити болгар тюрками нас уже не дивують, адже подібним чином причорноморських слов’ян-готів пропаганда досі намагається представити північноєвропейськими німцями, а гунів – якщо не китайцями, то принаймні тюрками.
      Духовною основою слов’ян Болгарії була етнічна традиція (язичництво, народництво), окультурена і організована аріянською церквою. Ідея Візантії полягала в тому, щоб розкласти національну аріанську церкву за допомогою візантійського іудохристиянства і підпорядкувати її Константинополю. А через підконтрольну церкву можна було впливати на народну свідомість, настрої і державну політику. Та для цього спочатку треба було зламати захист інформаційного простору Болгарії і впорснути в нього духовну отруту. Головним інформаційним носієм були писані тексти. У ті далекі часи писане слово викликало велику повагу і священний трепет. Тільки на основі текстів можна було розгортати масову усну пропаганду, яка дозволяла перехопити управління народною свідомістю. За словами Костянтина-Кирила, проповідувати тільки усно – це те ж саме, що писати на піску.
      На відміну від аріянства, іудохристиянство дотримувалося догмату, що священне писання дозволено викладати тільки гелленською, латинською та єврейською мовами. Всі інші мови вважалися «низькими» і «недостойними» слова Божого. Римська церква дотримувалася цього догмату аж до Другого ватиканського собору у 1969 році, який дозволив здійснювати богослужіння не тільки латинською, а й національними мовами. Зрозуміло, що це було не від хорошого життя, а як реакція на кризову ситуацію.
      У візантійської держави та її церковного придатку гостра криза виникла у 9 столітті. Як ми вже говорили, через наростаючий болгарський пресинг стояло питання про саме існування імперії. Тож саме в цей час серед візантійського істеблішменту й виникла ідея «поступитися принципами» і здійснити інформаційну атаку болгарським діалектом слов’янської мови. Для цього потрібно було «поставити на конвеєр» переклад візантійської літератури на староболгарську мову і організувати її масове поширення. Діяти треба було швидко і енергійно, адже новий болгарський володар – Борис (852–889) – прагнув розширити попередні завоювання і довершити справу своїх попередників з ліквідації Візантії.

      БРАТИ-ДИВЕРСАНТИ

      Історія цієї спецоперації доволі темна. Відомо, що готувалися до неї фундаментально. Головними виконавцями були призначені брати Кирило і Мефодій, справжні імена – Костянтин (827–869) і Михайло (815–885). Вони народилися в сім’ї візантійського воєначальника на ім’я Лев з військово-адміністративного округу Фессалоніки. Їхня молодість припала на часи військової експансії Болгарії, внаслідок яких Фессалоніки стали прифронтовим містом. Батько майбутніх Кирила і Мефодія воював проти Болгарії, що навряд чи сприяло любові його синів – «солуньських братів» – до болгарського народу.
      Кирило вчився у Константинополі при дворі візантійського імператора Михайла III, тобто у згаданій вище елітарній Магнаврській школі, своєрідній «академії державного управління». Він був другом Константинопольського патріарха Фотія, брав участь у дипломатичних місіях. Так, у 855 р. він вів переговори з арабами в Сирії з метою обміну військовополоненими. Схоже, що Кирило був довіреним дипломатом, придворним аналітиком, лінгвістом, радником.
      Мефодій рано вступив на військову службу і зробив успішну кар’єру, протягом 10 років був стратегом (вищим військово-адміністративним керівником) Славінії, візантійської провінції на території Македонії. Таку посаду могла займати тільки віддана державі людина, що користується довірою імператора.
      Таким чином, брати належали до вищого імперського істеблішменту, можна сказати, мали генеральські звання. Відповідно, вони ревно відстоювали інтереси імперії і просували назовні її вплив.
      Оскільки жвавий інтелект і дипломатичний хист Кирила добре доповнювалися адміністративним талантом і зв’язками старшого брата – Мефодія, їхня робота в парі була надефективна. Тож саме цим братам фактичний правитель Візантії – високоосвічений і талановитий регент Варда – доручив інформаційну спецоперацію проти Болгарії.

      КОД ГЕНЕРАЛА КИРИЛА

      Головна проблема перекладу грецьких (гелленських) текстів на болгарську мову полягала в тому, що їхні абетки, попри подібні букви, системно відрізнялися.
      По-перше, у слов’янській абетці були відсутні деякі грецькі букви, наприклад, ксі, псі, тета, що заважало ефективному перекладу імен, назв і термінів.
      По-друге, навіть подібні букви мали різні числові відповідники, наприклад, слов’янській «В» (веді) відповідало число 3, а грецькій «В» (віта) – число 2 (у грецькій не розрізняються «Б» і «В»). Інші букви також мали інші числа (перше слов’янське, друге грецьке): Г (4, 3), Д (5, 4), Е (6, 5)... І (20, 8)... К (40, 20)... Ч (1000, 9).
      Це означало, що переклад чисел і дат, які тоді записувалися буквами з відповідними позначками, перетворювався на важку і копітку справу, перед собою треба було постійно тримати кодову таблицю. При масовому тиражуванні така невідповідність привела б до величезної кількості помилок, що знецінило б усю перекладацьку роботу (хто захоче читати весь цей хаос).
      «Геніальний винахід» Кирила полягав у тому, що він додав до слов’янської абетки відсутні в ній грецькі букви і привів нумерацію новоствореної кирилиці у відповідність до грецького алфавіту. Сучасною мовою, Кирило брутально зламав і перекодував світську слов’янську абетку. На перший погляд, його новотвір мало відрізнявся від слов’янського оригіналу, проте насправді це вже була інша система:


      Первинні числа слов’янської абетки і після модифікації Кирила та Мефодія

      Якщо глаголиця і гелониця (протокирилиця) мали однакову нумерацію букв, то кирилиця присвоїла для більшості букв інші, грецькі числа, а число 1000 взагалі проігнорувала, бо воно відсутнє у грецькому алфавіті, отже непотрібне.
      До гелониці також додали чотири букви (*), які необхідні виключно для відтворення чисел з грецької, адже для слов’янської мови вони зовсім не потрібні, зокрема, звук букви Тета (9) взагалі відсутній у слов’янській мові, тому його читають як Т або Ф.
      Отже, новостворена кирилиця дозволяла легко робити переклади з грецьких текстів, особливо це стосувалося назв, чисел і дат. Водночас вона робила надзвичайно важким переклад чисел і дат із глаголичнів текстів. Фактично кирилиця переорієнтувала світську слов’янську літературу з сакральної слов’янської глаголиці на грецьке письмо.
      ЦУКЕРКА З ОТРУТОЮ
      Слов’яни й раніше перекладали з іноземних мов, але робили це дуже вибірково, виходячи з власних інтересів. Так, перебуваючи в Херсонесі, Кирило познайомився з Євангелієм і Псалтирем, написаними «руськими письменами». Тепер же цю справу мав узяти у свої руки зовнішній інформаційний центр, створений на базі Константинопольської вищої школи. Саме під нього і було створено новий стандарт письма. Поява кирилиці відкрила простір для масового перекладу на тодішню болгарську мову багатющої літератури, написаної класичною давньогрецькою (гелленською) і вже новою («візантійською») грецькою мовою.
      Створення корпусу перекладної літератури відбулося ще протягом перебування Кирила і Мефодія на території Візантії. Проблем з перекладачами не було, оскільки на той час імперія була наполовину слов’янською. Наприклад, у 8 ст. Греція була тотально ослов’янена, оскільки попереднє грецьке населення було дуже винищене війнами і хворобами (Васильев А. А. История Византийской империи. – Т.1. / Пер. с англ. А.Г.Грушевой. — СПб.: Алетейя, 2000. – Вопрос о славянах в Греции). Для порівняння, якби сьогодні Росія вирішила розпочати масові переклади на українську, то виконавців у неї було би більше ніж достатньо.
      Яку ж літературу пропонували слов’янам візантійські «філантропи»? Передусім ту, що несла іудохристиянські ідеї одноразового життя (заперечення реінкарнації), прірви між Творцем і людиною, вивищення греків і євреїв, приниження етнічних культур, оспівування покірності та спасіння через страждання, уявлення про людину як брудну й зіпсовану істоту, а також «в муках народжуватимеш дітей», «земля родитиме тобі тернину і будяки», сцени катувань мучеників – одне слово, весь ретельно дібраний концентрат духовної отрути (див.: Іудохристиянська антитеза).
      Але отруту ніколи не подають в чистому виді, її додають до чогось смачненького, та ще й загортають в яскраву обгортку. В якості «цукерки» слов’янам могли пропонуватися справді вартісні тексти з історії, географії, природознавства, а також всілякі пригоди та байки. Але тільки на початковому етапі – щоб зацікавити новим літературним стандартом. Надалі мали бути переклади виключно релігійної літератури іудохристиянського спрямування. Те, що сьогодні називають «чорнухою», інформаційним брудом, деструкцією. Ключовим чинником привабливості цієї «цукерки» було застосування зрозумілої, по-суті – розмовної мови південних слов’ян, якою розмовляли і в Болгарії: «Переклади, створені Костянтином, були орієнтовані на діалект слов’ян, які проживали в Солуні і його околицях» (Просветительская деятельность Константина (Кирилла) и Мефодия).
      Головним центром перекладів могла бути згадана вище Магнаврська школа, заснована у 849 р., або одна з її філій. Такою філією, найвірогідніше, був Поліхроніїв монастир на березі Мармурового моря, в якому настоятелем був генерал Мефодій.
      У 856 р. до влади в імперії приходить Варда – ідеолог і співзасновник Магнаврської школи, а в 857 р. Константинопольським патріархом стає його соратник – Фотій. Програма «Зброя відплати» набуває виразніших обрисів: «Костянтин разом зі своїми учнями, серед яких були Климент, Наум і Ангеларій, оселилися в монастирі, настоятелем якого був Мефодій. На думку ряду вчених, в монастирі навколо Кирила і Мефодія утворилася група однодумців, своєрідний науковий гурток, в якому зароджується ідея створення слов’янської абетки і починається робота по її втіленню в життя» (там же).
      За кілька років було сформовано стартовий пакет перекладної літератури – отруйна «цукерка». Залишилося знайти слушний момент для її застосування. Враховуючи циклічність розвитку, треба було дочекатися ситуації, коли Візантія буде на підйомі, а Болгарія на спаді.
      ІНФОРМАЦІЙНА АТАКА
      У 855–856 роках Болгарія зазнала невдачі у черговій війні з Візантією. Проте цього разу імперія зажадала в обмін на мир не територію, а хрещення володаря – великого князя Бориса (Богориса) – і правлячої верхівки. В цей час у Константинополі перебувала в якості заручниці сестра Бориса. Вона прийняла хрещення під іменем Феодора і була вихована в дусі візантійського іудохристиянства. Близько 860 року вона повернулася до Болгарії і стала схиляти свого брата до прийняття візантійської віри. Тиск на Бориса посилювався.
      У 863 році Болгарія пережила сильний голод через неврожай, викликаний посухою. У цей же час відбувся потужний землетрус, що багатьма було сприйнято як поганий знак. У цій ситуації загального пригнічення та тривоги відбувається вторгнення в Болгарію візантійського війська. Вимога та ж сама – хрещення Бориса і знаті. «У 864 р. за ініціативою патріарха Фотія і кесаря Варди в Болгарію був направлені війська. Цар Борис, чия армія була ослаблена неврожаєм і голодом у країні, зрозумів, що опиратися безглуздо, і направив делегацію до Константинополя з обіцянкою прийняти християнство у Візантії і відмовитися від союзу з франками. Незабаром після цього, ймовірно у вересні 865 р., Борис був хрещений спрямованим у Болгарію візантійським єпископом. Значне число болгарської аристократії було хрещено разом з ним» (Лимарев В.Н. Краткая история Византии. 9 век).

      АКТИВАЦІЯ ДУХОВНО-ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЗБРОЇ

      Зрозуміло, що візантійський єпископ прибув у Болгарію не сам, а з численною делегацією, книгами, іконами, символікою та іншою наглядною агітацією. Ось тут і відбулася імплантація в народне тіло Болгарії ворожого інформаційного центру, який мав включити механізм самоліквідації.
      Ця подія важливіша, чим факт хрещення болгарської еліти, тобто офіційне визнання духовної залежності від Візантії. Оскільки хрещення Бориса відбулося під примусом, він намагався позбутися духовного ярма, для цього навіть уклав унію з Римською церквою. Але було пізно: механізм самоліквідації було активовано. Не допомогло навіть те, що за царя Симеона, який правив з 893 до 918 р., Болгарія успішно воювала з Візантією і досягла піку територіальної експансії, а болгарська церква стала самостійною (автокефальною) – організаційно, але не духовно (можна сказати, що «кожний вмирає самостійно»).
      Поступово болгари втрачали духовну єдність, у них посилилися міжусобиці, а вже у 1018 році Болгарія втратила здатність до системного опору і стала частиною Візантійської держави.
      Імплантований інформаційний центр спочатку діяв у столичному місті Плиска, а у 893 р. був перенесений до нової столиці, тож прославився як Преславська книжна школа. Головний напрям діяльності – переклад іудохристиянських текстів, а також підготовка нової генерації проповідників, учителів і священиків. Вважають, що одним з діячів цієї школи був чорноризець (монах) Храбр.
      Другою потужною «фабрикою іудохристиянства» стала книжна школа в місті Охрид (нині Республіка Македонія), в якій, як повідомляють македонські історики, пройшло навчання близько 3500 майбутніх викладачів і священиків.
      Чи брали Кирило і Мефодій особисту участь у здійсненні болгарської спецоперації – достеменно невідомо. Вся ця тема покрита суцільним мороком. «Як не дивно, не збереглося жодного візантійського документа, де б згадувалося про діяльність Костянтина і Мефодія. Немає свідчень і в листах патріарха Фотія, при тому, що збереглося понад трьохсот його листів, проте в жодному він не говорить про солунських братів» (Просветительская деятельность Константина (Кирилла) и Мефодия).
      Проте нічого дивного тут немає, просто розвідка не видає свою агентуру. На відміну від інших, Візантія сприймала діяльність братів-генералів не інакше як бойову спецоперацію, тому дотримувалася режиму секретності. Це давало можливість повторно застосувати цю чудесну «зброю відплати», адже розсекречена інформаційна зброя тут же втрачає свою силу. Більше того: «Початок інформаційної війни визначити неможливо, і це дає певні переваги агресорові. Але якщо жертва нападу встигне усвідомити, що проти неї ведеться інформаційна війна, то отримані агресором на початковому етапі переваги можуть обернутися проти нього самого» (Расторгуев С. П. Философия информационной войны. – М.: Вузовская книга, 2001. – С. 138). Це як з умисною брехнею, яка є найпростішим видом інформаційної зброї: як тільки вона викривається, то брехуну треба негайно втікати.
      Кирила і Мефодія представляють як захисників слов’ян та їхньої культури. Мовляв, вони створили слов’янську абетку, переклали на староболгарську мову багато грецьких книжок і просували богослужіння місцевою мовою, за що навіть зазнали переслідування від Римської церкви. Тепер же ми розуміємо, що насправді вони зламали слов’янську абетку і використали її для просування ворожої ідеології. Конфлікти ж із Римом були викликані не палкою любов’ю до слов’ян, а боротьбою за паству, адже солунські брати вторглися на територію інтересів Римської церкви. Проте завдяки спільній іудохристиянській основі ці конфлікти розв’язувалися, адже Рим і Константинополь «дружили проти слов’ян», тобто мали спільного ворога.

      ПОВТОРНЕ ЗАСТОСУВАННЯ

      Після упокорення Болгарії кордони Візантії впритул наблизилися до території Русі. Проте знайомство цих двох держав відбулося значно раніше. Перший напад Русі на Візантію відбувся ще у 860 році, коли морський десант русів пограбував околиці Константинополя і з великою здобиччю повернувся додому. Протягом наступних століть Русь доволі успішно воювала з Візантією, виборюючи вигідні умови для торгівлі. У 987 р. Володимир Великий допоміг імператору Василю II Македонянину зберегти владу і навіть домігся династичного шлюбу з його сестрою Анною (див.: Свята Русь – держава Золотої доби).
      Попри це Руська держава залишалася головним ворогом Візантії на північному напрямку. Ситуація загострилась після смерті принцеси Анни у 1011 р. Оскільки у цей період Русь неможливо було перемогти у відкритій війні, Візантія вирішила застосувати стару «болгарську заготовку» з духовно-інформаційною зброєю.
      Імплантація духовної отрути відбулася за правління Ярослава Мудрого, який у 1039 р. привів до Києва поставленого Константинополем митрополита – грека Феофемпта. Як і в історії з Болгарією, митрополит прийшов не сам, а з численним апаратом бойових кадрів у рясах.
      Проте цього разу візантійці навіть не доклали зусиль для перекладу текстів на тогочасну українську мову. Вони притягнули з собою старі болгарські книги, а староболгарську мову проголосили священною «церковною», натомість народну українську оголосили низькою і негідною для слова Божого.
      Але як сталося, що аріянська Русь пішла в духовне рабство іудохристиянської Візантії? Ця тема вимагає спеціального розгляду.

      Продовження: Ярослав Мудрий – внутрішній ворог.


      "Ігор Каганець, Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    4. Расследование: В Киевской Руси матерились только московиты
      Артем Деникин

      Расследование: В Киевской Руси матерились только московиты

      Комплексы неполноценности московитов удерживают большинство представителей этого народа в плену нецензурных слов и выражений. Которые просто противоестественны любому нормальному и уважающему себя человеку.

      Вокруг русских матов существует масса мифов, не соответствующих действительности. Например, российские лингвисты и историки распространили о мате два мифа: что русские стали материться в ответ на «татаро-монгольское иго» и что матерщина – якобы «порождение славянского язычества».

      На самом деле славяне никогда не матерились. В том числе у белорусов и украинцев, как и у поляков, до российской оккупации 1795 года самыми скверными ругательствами были только «курва» (продажная девка) и «холера» (болезнь). Ни Киевская Русь, ни ВКЛ, ни Речь Посполитая не сохранили ни одного документа с матом и ни одного распоряжения властей о борьбе с матерщиной, хотя в Московии подобных документов в огромном избытке.

      Если бы не российская оккупация, то белорусы (литвины), украинцы и поляки не матерились бы и сегодня. Сегодня, впрочем, поляки все-таки почти не матерятся, а словаки и чехи ВООБЩЕ не матерятся.

      И это вполне нормально, ибо большинство народов мира не знают матов – как не знали их и славяне, балты, романцы, германцы. Сексуальная лексика у них крайне скудная (по сравнению с русской), а многие языки вообще при сквернословии не используют сексуальные темы. Например, французское «con» передает с разными артиклями название и мужского, и женского полового органа, а предел сквернословия французов – просто назвать оппонента этим словом. И лишь только в английском языке и лишь в начале ХХ века, и лишь в США – появилось ругательство «mother fucker», аналога которому нет в Европе, и которое было калькой русских матов – его и внесли в язык США эмигранты из России (см. В.Бутлер «Происхождение жаргона в США», 1981, Нью-Йорк).

      Таким образом, матерщина – это вовсе не «порождение славянского язычества», ибо славяне-язычники не матерились.

      Мифом является и суждение, что «в древней Руси матерились». В Киевской Руси никто не матерился – матерились только в Московии, но она-то как раз Русью и не являлась.

      Первые упоминания о странной привычке московитов говорить матами историки находят в 1480 году, когда князь Василий III наравне с сухим законом требовал от московитов перестать материться. Затем Иван Грозный велел "кликать по торгам", чтобы московиты "матерны бы не бранились и всякими б непотребными речами скверными друг друга не укоряли".

      Затем немецкий путешественник Олеарий, приехавший в Московию, с прискорбием отметил широчайшую распространенность матерщины: «Малые дети, еще не умеющие назвать ни Бога, ни мать, ни отца, уже имеют на устах непотребные слова».

      В 1648 году царь Алексей Михайлович задумал «извести заразу» и дал царский указ, чтобы "песней бесовских не пели, матерны и всякою непотребной лаею не бранилися... А которы люди учнут кого бранить матерны и всяко лаею – и тем людям за такие супротивные христианскому закону за неистовства быти от Нас в великой опале и в жестоком наказаньи".

      Московский священник Яков Кротов отмечает:
      «На протяжении и XVII, и большей части XVIII века в Московии спокойно относились именно к матерной брани. Простой пример: около Савинно-Сторожевского Звенигородского монастыря, расположенного в трех километрах от Звенигорода, протекает ручеек, и во всех писцовых книгах, начиная с конца XVI столетия, когда была составлена первая, совершенно нормально писцы фиксировали название этого ручья, протекавшего по земле, которая принадлежала монастырю. Первая буква была "п", вторая половина оканчивалась на "омой". Кто ходил сюда мыться от Звенигорода, за несколько километров? Не совсем понятно. Но, так или иначе, в конце XVIII века, когда проводится генеральное межевание России, составление полной карты Российской империи, по указу Екатерины Великой все названия, которые содержат в себе непристойную лексику, матерные корни, заменяют на более благозвучные. С тех пор переименован и этот звенигородский ручей».

      До сей поры на картах Московии-России существовали тысячи топонимов и гидронимов, созданных на основе матерных слов.
      Ничего подобного в это время ни в Беларуси-Литве, ни в Руси-Украине тогда не было – там народ матов не знал.

      Это обстоятельство вроде бы можно было бы объяснить тем, что белорусы и украинцы никогда не были под Ордой, а московиты в Орде триста лет жили, а потом в ней власть захватили, присоединив Орду к Московии. Ведь раньше советские историки так и считали: что маты московитов явились якобы их ответом на «татаро-монгольское иго».

      Например, Владимир Кантор, беллетрист и член редколлегии российского журнала "Вопросы философии" недавно писал:
      «Но в России появляется во время татар слово "эбле", которое производное нам, русским людям, понятно, связано с поношением матери и так далее, по-тюркски значило просто жениться. Татарин, захватывая девушку, говорил, что он "эбле" ее, то есть берет ее. Но для любого русского простолюдина, у которого отбирали дочь, жену, сестру, он совершал насилие над женщиной, и в результате это слово приобрело абсолютно характер изнасилования. Что такое матерные слова? Это язык изнасилованных, то есть того низшего слоя, который чувствует себя все время вне зоны действия высокой культуры и цивилизации, униженным, оскорбленным, изнасилованным. И как всякий изнасилованный раб, он готов применить это насилие по отношению к своему сотоварищу, а если получится, разумеется, и к благородному».

      На первый взгляд, версия кажется складной. Однако она ошибочна.

      Во-первых, нынешние татары Казани (тогда булгары) точно так «изнывали от татарского ига» (ибо Казань была в равной мере вассалом татар, как и Москва), но никаких матов почему-то не родили миру.

      Во-вторых, татары Орды не были тюрками, а были смесью тюркских и финно-угорских племен. По этой причине они присоединили к Орде финнов Суздаля-Московии (мордва, мокша, эрзя, мурома, меря, чудь, мещера, пермь) и стремились объединить все уходившие с Волги в Европу финно-угорские народы, в том числе дошли до Венгрии, народ которой считали «своим по праву».

      В-третьих, никакого «татарского ига» не было. Москва платила татарам только налог (половину которого себя за труды по его сбору оставляла – на чем и возвысилась) и выставляла свое московское войско для службы в армии Орды. Никогда не было такого, чтобы татары захватывали в жены девушек Московии – это современные выдумки. В рабы – захватывали во время войн, но точно так славян сотнями тысяч в рабы захватывали сами московиты (например, 300 тысяч белорусов были захвачены московитами в рабство в войне 1654-1657 гг.). Но рабыня – это не жена.

      Вообще говоря, вся эта версия Владимира Кантора «высосана» из пальца лишь на двух сомнительных основаниях: на наличии в языке тюрок слова «эбле» (жениться) и на мифе про пресловутое «татарское иго». Этого весьма мало, тем более что без объяснения остаются другие главные матерные слова русского языка. А они-то как образовались?

      Хотя должен заметить, что эта гипотеза Кантора – уже некий прорыв в теме, ведь раньше советские историки вообще писали, что московиты просто переняли маты у татаро-монголов, мол – те научили московитов материться. Однако ни в языке тюрок, ни в языке монголов никаких матов нет.

      Так вот есть два серьезных обстоятельства, полностью опровергающих гипотезу Кантора про происхождение одного из русских матов от тюркского слова «эбле» (жениться).

      1. Раскопки академика Валентина Янина в Новгороде привели в 2006 году к открытию берестяных грамот с матами. Они намного древнее, чем приход в Суздальское княжество татар. Что ставит ЖИРНЫЙ КРЕСТ на вообще попытке историков увязать маты московитов с языком татар (тюркским).

      Мало того, эти маты на берестяных грамотах Новгорода соседствуют с элементами финской лексики – то есть, люди, их писавшие, были не славянами (колонистами ободритами Рюрика, приплывшими с Полабья и построившими тут Новгород), а местными полуславянизированными колонистами Рюрика финнами (или саамами, или чудью, весью, муромой).

      2. Есть в Европе еще один народ, кроме московитов, который матерится уже тысячу лет – и ТЕМИ ЖЕ САМЫМИ РУССКИМИ МАТАМИ.

      Это – венгры.

      Впервые о венгерских матах российские историки узнали совсем недавно – и были крайне удивлены: ведь венгры – не славяне, а финно-угры. Да и не были ни под каким «татаро-монгольским игом», ибо ушли с Волги в Центральную Европу за века до рождения Чингисхана и Батыя. Например, московский исследователь темы Евгений Петренко крайне обескуражен этим фактом и признает в одной из публикаций, что «это полностью запутывает вопрос происхождения русских матов».

      На самом деле это не запутывает вопрос, а как раз и дает полный ответ.

      Венгры используют маты, абсолютно аналогичные матам Московии, с самого времени прихода в Европу с Волги.
      Ясно, что гипотеза Кантора про происхождение одного из русских матов от тюркского слова «эбле» (жениться) – никак не применима к венграм, ибо тюрки не заставляли их девушек силой вступать в брак. Да и тюрок никаких вокруг венгров в Центральной Европе нет.

      Евгений Петренко отмечает, что сербское матерное выражение "ебене слунце в пичку" появилось исторически недавно – всего лет 250 назад, и было перенято сербами у венгров в период, когда Сербия попала из турецкого ига под власть Австро-Венгрии при императрице Марии-Терезе. Венгерские летописи еще средневековья переполнены такими матами, которые больше нигде и ни у кого вокруг (славян, австрияк, немцев, итальянцев и пр., в том числе турок) не существовали. Их сербам тогда несла венгерская колониальная администрация, венгерская армия и венгерская аристократия.

      Почему же маты венгров абсолютно идентичны матам московитов?

      Ответ может быть только один: ЭТО ФИННО-УГОРСКИЕ МАТЫ.

      Напомню, что венгры, эстонцы, финны и русские – это один и тот же финский этнос. Русские, правда, были отчасти славянизированы киевскими попами, насаждавшими у них православие. Но вот исследования генофонда русской нации, проводившиеся в 2000-2006 годах РАН (о чем мы ранее подробно рассказывали), показали, что по генам русские абсолютно идентичны финскому этносу: мордве, коми, эстонцам, финнам и венграм.

      Что и не должно удивлять, ибо вся Центральная Россия (историческая Московия) – это земля финских народов, а все топонимы ее – финские: Москва (народа мокша), Рязань (народа эрзя), Муром (народа мурома), Пермь (народа пермь) и т.д.

      Единственным «белым пятном» остается вопрос древнего наличия матов в Эстонии и Финляндии. Судя по тому, что берестяные грамоты Новгорода с матами могли с большой вероятностью писаться саамами (а не чудью или муромой), так же населявшими Эстонию и Финляндию, маты должны быть издревле у эстонцев и финнов тоже. Этот нюанс нуждается в уточнении.

      С другой стороны, в финно-угорских этносах маты могли родить именно угры. То есть венгры и оставшиеся жить в землях будущей Московии им родственные народы. Угорская группа языков включает сегодня только венгерский язык и обско-угорские хантыйский и мансийский. В прошлом эта группа была куда как более мощной, в том числе, предположительно, включала народ печенегов, ушедших с венграми в Центральную Европу и по пути расселившихся широко над Крымом и в степях Дона (их якобы истребили татары). В самой же Московии главным этносом был мордовский этнос мокша (моксель на его языке), давший название реке Моксва (Moks мокша + Va вода), измененное в киевском языке на более благозвучное славянам «Москва». И этнос эрзя (со столицей Эрзя и государством Великая Эрзя, позже измененной на Рязань). В пермской группе коми и удмуртов выделялось государство Великая Пермия. Все это – историческая территория исконного распространения матов.

      Таким образом, нелеп сам термин «русские маты». Ибо они вовсе не русские (в понимании Руси как Киевского Государства), а финские. Оставшиеся в языке туземного финского населения Московии как субъекты своего дославянского языка.

      СУТЬ МАТОВ

      В чем суть русских матов?

      Ясно, что российских исследователей вопроса всегда смущало то обстоятельство, что у русских есть маты, а у славян и других индоевропейцев – их вообще нет. Поэтому в данном вопросе россияне всегда, под спудом некоего «комплекса неполноценности», вместо научного рассмотрения пытались оправдаться или «загладить вину». То славян пытались к матерщине приплести – мол, это славянское язычество такое. Но не вышло – ибо славяне никогда не матерились, а русские – это не славяне. То пытались показать, что русские маты придумали не просто так, а в ответ на иго татар. И это не вышло: у венгров точно те же маты, но никакого «татарского ига» у них не было.

      Справедливости ради следует сказать, что русские – это действительно несчастный народ бывших финских этносов, судьба которого на протяжении последней тысячи лет просто ужасна.

      Вначале его завоевали в свои рабы младшие князья Киева, которым своих княжеств на Руси Киева просто не досталось. Поскольку тут в будущей Московии никаких славян отродясь не было, князья и их дружины относились к местному финскому населению как к рабам. Именно киевские князья ввели в Московии крепостное право (то есть рабовладельчество), что было дико в Киеве по отношению к крестьянами своего этноса. Напомню, что ни на Украине, ни в Беларуси-Литве никогда до российской оккупации 1795 года крепостного права не было, а кроме Московии крепостное право существовало еще в Европе только в одном месте – в Пруссии, где точно так немцы сделали рабами местных пруссов-инородцев и местных славян.

      Затем эти порабощенные Киевской Русью финские земли попадают под власть Орды заволжских татар, столица которых располагалась возле нынешнего Волгограда. Те создавали Империю тюрок и финно-угров, поэтому ментально Суздальские земли тянулись к Орде, а не к индоевропейской Руси Киева и Литве-Беларуси ВКЛ (стране западных балтов). Мало того, княжеская элита земель будущей Московии нашла в Орде весьма удачное обоснование своей рабовладельческой власти над местным финским населением: восточные традиции возводили правителей в ранг Бога, чего никогда не было у европейцев, в том числе у Византии и Православия Киева.

      Эти два главных довода навсегда отвратили Московию от Руси и Киева, создали новый восточный тип государства – полную сатрапию.

      Поэтому у финно-русов (московитов) были все основания всех материть: свободно они жили только в своих национальных финских государствах (от которых остались только финские топонимы) до прихода киевских поработителей. А затем настала тысяча лет полного рабства: сначала рабства в составе Киевской Руси, затем то же самое рабство, но уже когда над киевскими поработителями сверху сидели еще татарские поработители, а потом поработители стали именоваться «Московскими Государями». До 1864 года (отмены крепостного права) народ оставался в состоянии порабощенных туземцев, то есть рабов, а аристократия его презирала равно с той же долей презрения, как англичане и французы презирали в XIX веке завоеванных ими негров Африки.

      Да, от такого тысячелетнего гнета Киевской Руси, Орды и затем Московии-России с избытком достаточно ненависти в финском народе, чтобы родить маты – как туземный сленг сквернословия в отношении угнетателей.

      Но… Мы видим, что эти маты существовали у финно-угров еще до их порабощения соседями с Запада и с Востока. И существуют у венгров, которые весьма удачно сбежали с Волги в Европу, избежав участи своих соплеменников.

      Это означает, что маты финно-угров зародились вовсе не как ответ поработителям, а как нечто свое внутреннее, чисто исконное и без какого-то внешнего влияния. Ибо финно-угры матерились ВСЕГДА.

      Часть исследователей высказывает такую точку зрения: маты – это часть некоей мистической культуры, в ряду заговоров или проклятий. В том числе некоторые (А. Филиппов, С.С. Дрозд) находят, что ряд матерных ругательств в сути означает не что-то оскорбительное, а пожелание смерти. Например, отправление в «п…», как они пишут, означает пожелание идти туда, откуда родился, то есть – уйти из жизни снова в небытие.

      Так ли это? Сомневаюсь.
      Была ли у финно-угров в прошлом, в эпоху зарождения матов, такая мистическая культура, в которой бы использовались сексуальные темы матерщины? Лично мне трудно это представить. Да, сексуальные темы присутствуют у всех древних народов – но как символы плодородия. А в нашем случае речь идет совсем о другом. И никакой «мистической культуры» или «языческих культов» тут просто нет.

      Как мне кажется, наиболее верно суть матов находит московский священник Яков Кротов:
      «Один из современных православных публицистов игумен Вениамин Новик опубликовал несколько статей против сквернословия, против матерной ругани. В этих статьях он подчеркивает, что матерная брань связана с материализмом. Тут своеобразная игра словами, с диаматом. "Почему разрядка, а матерная брань, сквернословие, это часто оправдывают как эмоциональную разрядку, должна происходить, - пишет игумен Вениамин, - за счет других людей? Матерщиннику же непременно нужно, чтобы кто-нибудь его слышал. Матерная ругань – есть прежде всего симптом эволюционной недоразвитости. Биологи знают, что в животном мире существует ярко выраженная связь между агрессивностью и сексуальностью, и некоторые "особо одаренные" (саркастически пишет игумен Вениамин) особи используют свои гениталии для устрашения противника. А некоторые не менее одаренные представители семейства гомо сапиенс делают то же самое словесно. Эксгибиционисты просто более последовательны". Это опровержение сквернословия и отпор ему с позиций современного, хорошо образованного человека».

      Именно так.
      Индоевропейцы не матерились, потому что их праэтнос формировался как более прогрессивный и исключающий в общении обезьяньи повадки «использовать свои гениталии для устрашения противника». А вот праэтнос финно-угров, не являющихся индоевропейцами, формировался иным путем – и использовал обезьяньи повадки.

      Вот и вся разница: русские и венгры потому матерятся, что не являются индоевропейцами. И потому, что их предки развивались иначе, чем индоевропейцы – в другой совершенно культурной среде.

      Мало того, использование матов в общении обязательно ретроспективно означает, что в далеком прошлом предки русских и венгров эти маты употребляли в качестве иллюстрации ПОСТУПКОВ – то есть у финно-угров был в ходу как ЗНАК ОСКОРБЛЕНИЯ показ гениталий оппоненту. И разные иные непотребные ДЕЙСТВИЯ.

      Кажется дикостью? Но это ничуть не большая дикость, чем сам факт почти ПОЛНОГО одобрения матов в России – в первую очередь деятелями культуры. Как, например, относиться к таким высказываниям: ГАЛИНА ЖЕВНОВА, главный редактор объединенной редакции "Губернские известия" делится с читателями: «К мату отношусь положительно. У русского человека есть два способа выпускания пара. Первый - водка, второй - мат. Пусть будет лучше мат».

      Почему же у других народов нет «способов выпускания пара» только в виде водки и мата? И чем мат «лучше» водки?

      ЧЕМ МАТ ЛУЧШЕ ВОДКИ?

      В России не понимают, что мат разрушает основы Общества. Мат, будучи животным поведением «использовать свои гениталии для устрашения противника», уже асоциален. Но ведь матерщина эволюционировала по сравнению с животными: само название «мат» означает оскорбление матери оппонента в сексуальном насилии со стороны говорящего. Чего нет у животных.
      Для финно-угров (русских и венгров) это, может быть, своя нормальная местная традиционная форма общения. Но для индоевропейцев это недопустимо.

      Каждый из нас был ребенком и знает, что всякая гадость легко проникает именно в детские мозги. Так и маты венгров и русских внедрялись в Европе не через наших взрослых европейцев, а через детей, контактировавших с детьми говорящих матерно этих народов. Уже один этот факт показывает, что матерщина идет в умы людей через развращение наших детей и по сути мало отличается от детской порнографии или совращения малолетних.

      Пусть там в России всегда матами общались. Но нам-то зачем им уподобляться? Наши предки этих им чуждых матов не знали.
      Весьма плохо, когда сексуальное просвещение детей начинается с познания ими матов и их значения. Именно так было и со мной: меня подростки матам учили и объясняли их значение – были первооткрывателями для меня таинства отношений мужчины и женщины – через маты.

      Это нормально? Это абсолютно ненормально.

      Поэтому кажется совершенно ошибочным мнение редактора российской газеты о том, что маты лучше водки. Наши дети водки в 10 лет не пьют, а матам учатся. Зачем?

      Российские публицисты с гордостью и радостью говорят, что русские маты вполне заменяют вообще любую передачу мысли и понятий. Ольга Квирквелия, руководитель российского просветительского христианского центра "Вера и мысль", в передаче «Радио Свобода» в феврале 2002 года о мате сказала: «В принципе мат, как хороший мат, настоящий, не тот уличный, который мы сегодня слышим, это просто сакральный язык, которым можно рассказывать действительно абсолютно все. Я увлеклась матом, когда я слышала случайно в Новгородской области, в деревушке, как бабушка дедушке объясняла, как сажать огурцы. Не матерные были только предлоги, понятно идеально. Она не ругалась, она очень ласково, очень дружелюбно объясняла, как правильно сажать огурцы. Это язык, который, к сожалению, нами практически утрачен и превращен в нечто пошлое, гадкое, гнусное и нехорошее. На самом деле это не так. И это отражает очень глубинные пласты сознания».

      Я в шоке. Почему бабушка не может рассказывать нормально о посадке огурцов нормальными человеческими терминами, а подменяет их все сексуальными терминами? Это Ольга Квирквелия видит «сакральным языком». Что в нем «сакрального», кроме животного показа своих гениталий?

      Она еще говорит о том, что «Это язык, который, к сожалению, нами практически утрачен». Получается, что финно-угорский язык русских и венгров – это и есть язык полных матов, где все понятия заменяются ими?

      К сожалению, все плохое и гадкое имеет тенденцию распространятся вокруг, как болезнь. Так Россия принесла свои маты к сопредельным ею завоеванным народам белорусов, украинцев, прибалтов, кавказцев, народов Средней Азии, которые на своем языке говорят, но через слово вставляют финские маты. Так финские «сакральные слова» стали обиходной лексикой далеких узбеков. Мало того, матюкаться стали в США – уже по-английски, и вполне нормально в фильме «Полицейская академия» видеть сюжет, действие которого долго разворачивается на фоне по-русски написанной на телефонной будке надписи из всем знакомых трех букв «х..». Это кто же написал там это? Янки?

      А ведь такого больше нигде в мире нет: писать маты на стенах. И даже Высоцкий замечал: в общественных французских туалетах есть надписи на русском языке. Написать мат на стене – это равно животному поведению демонстрации гениталий. Чем «сакральные» восточные соседи и занимаются, как обезьяны. Это эксгибиционизм восточного соседа.

      Норма ли это поведения для нас, европейцев, в том числе белорусов и украинцев? Конечно, нет, ибо ничего сакрального, то есть священного, мы этим просто потому выразить не можем, что наши предки матов не знали. Эти маты – нам чужые и чуждые.
      В наших европейских языках достаточно средств выразить любые понятия без матов, как нет матов и в произведениях Льва Толстова. Он «сакральным языком» не пользовался, но создал литературные шедевры мировой культуры и русского языка. Что уже означает, что русский язык ничего не потеряет без этих матов. А только обогатится.

      Артем ДЕНИКИН



      http://obozrevatel.com/news/2011/1/11/415200.htm

      "Расследование: В Киевской Руси матерились только московиты"
      Коментарі (8)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    5. Як українці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню
      Олексій Горбачевський, УТ

      Вони були першими, хто підняв повстання в серці ГУЛАГу. Після них був Кенґір та інші, які струснули основами радянської репресивної машини і змусили Хрущова розпочати "відлигу". Їхнім прапором був чорний - з червоною смугою.

      58 років минуло від події, яка струснула ГУЛАГ і назавжди змінила табірну систему Радянського Союзу. Події, яка, власне, стала початком кінця страшного "архіпелагу".

      Чекістів недарма так цікавили подробиці Норильського повстання, адже важко зрозуміти, як знесилені тяжкою працею в суворих природних умовах в'язні, оточені колючим дротом та озброєною охороною, змогли кинути виклик радянській машині терору, яка виявилася не всесильною.

      Тоді, у травні 1953 року, одночасно застрайкувало понад 20 тисяч політв'язнів Норильська. 70% з них були українцями. Протистояння з адміністрацією тривало 69 діб і завершилося поразкою. Але прецедент був сенсаційним, а наслідки - набагато серйознішими, ніж могло уявити собі радянське керівництво на той час.

      Карагандинський етап

      "Вірус непокори" привіз до Норильська карагандинський етап.
      Олександр Солженіцин

      Державний, особливо режимний, табір (далі Горлаг - "государственный особо режимный лагерь") Норильська невипадково мав серед в'язнів недобру славу. Сюди відправляли особливо "незручних" для радянської влади осіб. Відправляли, за термінологією кадебістів, "на вимирання". 1953 року в Горлазі перебувало 30 тисяч ув'язнених.

        Вигляд на 5-й лагпункт (зону) Мінлагу - "Інтауґоль". 1955 р. Архів Центру досліджень визвольного руху

      Влітку 1952-го переважно українців і литовців з усього Піщаного табору (Караганда) без попереджень зібрали і відправили на пересилку до Майкудука.

      Переведення з Караганди не обіцяло нічого доброго. Тут уже був вдалий досвід боротьби в'язнів за свої права. Крім того, навколо карагандинського табору було багато українців-поселенців і розправитися з українцями-в'язнями відкрито адміністрація не могла. Тому найнепокірніших вирішили перевести до Норильська.

      В карагандинському етапі налічувалося 1200 людей. Серед них значну частину становили вояки ОУН-УПА. Табірне начальство ретельно підготувалося до зустрічі. "Всім сукам (кримінальним злочинцям, які перебували на службі у табірного керівництва) табору роздали "для самооборони" фінські ножі, пояснивши, що до Норильська рухається великий етап бандерівських головорізів", - згадує Євген Грицяк, який ішов у тому етапі.

      Євген Грицяк - уродженець Прикарпаття, член Молодіжної сітки ОУН, солдат Четвертого Українського фронту, керівник повстання в 4-ій зоні Горлагу

      Жорсткий режим серед в'язнів завжди забезпечували спільні зусилля табірної адміністрації та "блатних". Через це потерпали "політичні". Не дивно, що земляки, яких етаповані зустріли в Горлазі, просили не висовуватися, замаскуватися, інакше всіх тут знищать.

      "Української в Норильську ніхто не забороняв, але розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми видавали себе як українців або, як нас всюди презирливо називали, "бандерів", чим викликали на себе шквал різних додаткових утисків", - пише Євген Грицяк.

      "Ми знаємо, з ким маємо справу"

      Умови в Горлазі були жахливими. В'язні будували місто Норильськ. Полярна зима, жодних вихідних, 12-годинна робоча зміна. "По 12 годин працювали в котлованах. Дали кайло, і я там довбу. І маю видовбати 20 см, то буде стільки там хліба", - розповідає вінничанка Агафія Книш.

      Глибина котлованів сягала трьох, п'яти, а часом і десяти метрів.

      Іван Кривуцький, колишній в'язень 4-го табірного відділення згадує: "Бувало, повертаємося з роботи, а тут оркестр грає "Кипучая летучая", а в кожній колоні зі 100 чоловік одного-двох несуть уже неживих, а трьох-чотирьох ведуть під руки, тому що вже ледве ноги тягнуть".

      Футурист, шестидесятник і бітник. Соратник Семенка не розкаявся після ГУЛАГу

      Крім тяжкої роботи, мусили терпіти постійні приниження й знущання з боку охорони, активістів, "блатних". Місцем катувань часто ставав БУР (барак посиленого режиму). Щоби знищити хоча б думку про непокору, в'язнів пропускали через так звану молотобійку: групу людей заковували в наручники, після чого били, відтак піднімали догори й кидали всім тілом на підлогу й топталися по них.

      Також дошкуляли "стукачі". Агентура в політичних таборах була доволі численна.

      "В нашій 4-й зоні були виявлені списки всіх агентів оперативного чекістського відділу. Там нараховувалося 620 агентів, тобто завербованим був кожний п'ятий ув'язнений. Це та сама норма, введена серед всього населення великого Радянського Союзу, де так "вільно" дихала людина!" - згадує Євген Грицяк.

      Норільські каторжани. Фото: glavred.info

      Конвой постійно погрожував зброєю. Коли в'язні казали, що охорона не має права в них стріляти, відповідь була однаковою: "Маємо право! Ми знаємо, з ким маємо справу!" натякаючи на бойове минуле бійців ОУН-УПА. А неподалік відгарнізону висів красномовний плакат: "Боец, помни кого ты охраняешь! Убийц своих отцов и матерей! Будь бдителен!"

      За словами Євгена Грицяка, адміністрація вирішила відразу "зламати" членів карагандинського етапу: "Біля воріт зони стоять шість "сук" із ножами й залізними палицями в руках. Конвой обшукує перших п'ятьох в'язнів і запускає за ворота. Там їх збивають з ніг, б'ють, погрожують ножами і гонять болотом по-пластунському до самого барака. І так п'ятірка за п'ятіркою".

      Керівництво розраховувало, що "бандери" не винесуть такої образи й дадуть відсіч. А за це їх можна було б безкарно розстріляти. Але вони витримали.

      Понад те, з прибуттям карагандинського етапу в Горлазі почастішали випадки відплати, яка чекала на особливо старанних виконавців безчинств. Приміром, помічник начальника БУРу Іван Горожанкін насолоджувався, б'ючи в'язнів. Особливо насідав на "бандер". А десь за два тижні після знайомства з їхнім етапом його знайшли з відрубаною головою.

      Колишній в'язень Степан Проць згадує: "Старший нарядчик, вгодований чекістами, каже: "Бандери", вам тут могила. Але через півтора місяця він сам її знайшов у цьому таборі".

      Майже перемога

      "З української точки зору, всі ті опори були продовженням визвольної боротьби"
      Степан Семенюк

      Винних у випадках страт активістів та інших живодерів знайти було неможливо. Дедалі менше охочих було ставати так званими молотобійцями, і згодом молотобійки взагалі скасували! Карагандинський етап виявився адміністрації не по зубах. Її впевненість у власних силах підірвала й смерть Сталіна у березні 1953 року.

      Політв'язні сприйняли цю звістку з надією на амністію. Та їхні сподівання, як з'ясувалося, були марними. Навпаки, у в'язнів почали стріляти без попередження. Ці показові розстріли відверто провокували арештантів на протидію, яка не примусила себе чекати.

      Табірний цвинтар

      З Довідки начальника тюремного Управління МВС СРСР полковника М. Кузнєцова:

      "25 травня під час етапування ув'язнених 1-го табірного відділення до 5-го охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в'язень Шигайлов і поранений в'язень Дзюбук.

      Того ж таки 25 травня під час етапування в'язнів 4-го табірного відділення до 5-го за непокору охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в'язень Сафронюк Еміль Петрович.

      26 травня молодший сержант Дятлов безпідставно відкрив автоматну стрілянину по ув'язнених, які перебували в житловій зоні 5-го табірного відділення, поранивши 7 в'язнів - Климчика, Медвєдєва, Коржева, Надейка, Уварова, Юркевича і Кузнєцова.

      Ці факти розлютили ув'язнених 4-го, 5-го табірних відділень, яких там було 7000 чоловік, останні відмовилися вийти на роботу, поводяться вкрай збуджено, відмовилися виконувати розпорядження адміністрації табору, висунули категоричні вимоги про приїзд московської комісії..."

      27 травня 1953 року

      В'язні масово відмовлялися виходити на роботу. До страйку приєдналися 1-ше табірне відділення, 3-тє каторжне відділення й 6-те жіноче.

      В'язнів стали морити голодом. Вони встановлюють на одному з будинків, який зводили, плакат: "Нас убивають і морять голодом". Того самого дня їжу привезли. В'язні повернулися до бараків, але на роботу не виходили. Керівництво табору посилило зовнішню охорону, але до рішучих дій не вдавалося.

      6 червня 1953 року прибула комісія з Москви, яку очолював начальник тюремного Управління МВС СРСР, особистий референт Берії, полковник М. Кузнєцов. Він вів перемовини з представниками всіх табірних відділень, окрім 3-го. Каторжани повноважень московської комісії не визнали.

      Табірне весілля

      У складі делегацій для переговорів з московськими гостями були представників всіх національностей табору. В'язні висунули низку вимог, зокрема, вимагали покарати адміністрацію Горлагу, скоротити робочий день, дозвіл на листування. Кузнєцов пообіцяв їх виконати, але за умови, що всі повернуться до роботи.

      Як радянська влада вбивала інвалідів і божевільних

      9 червня всі табірні відділення, крім 3-го, вийшли на роботу. Того ж дня Кузнєцов повідомив, що уряд розглянув вимоги в'язнів і постановив:

          1. Змінити керівництво Горлагу.
          2. Скоротити робочий день до 8 годин.
          3. Гарантувати вихідні.
          4. Дозволити листування і побачення.
          5. Зняти з бараків замки і ґрати, а з одягу ув'язнених - номерні знаки.
          6. Вивезти з Норильська всіх інвалідів.

      До того ж Кузнєцов обіцяв, що згодом всі права засуджених будуть переглянуті.

      Кульмінація протистояння

      И черный флаг с кровавой полосой
      Укажет путь нам в праведной борьбе!

      Гімн Норильського повстання, слова Григора Климовича

      Начебто перемога, проте ці поступки - лише прикриття. Начальника Управління табором, генерал-майора Семенова зняли з посади і призначили... заступником начальника Горлагу.

      Старшого лейтенанта Ширяєва і старшину Бєйнера, яких в'язні звинувачували у багатьох вбивствах начебто відправили до тюрми. Щоправда, не як засуджених, а як начальника та його заступника сумнозвісної тюрми, яку називали "Ямою".

      Тим часом 3-тє каторжне відділення продовжувало страйкувати. Їх не годували. "Каторжники" вирішили сповістити про це населення Норильська. В'язні виготовили листівки. Спеціаліст із типографської справи, Петро Миколайчук з Умані видовбав матриці для них у камені.

      Листівка з таборів на Воркуті, подібна до норильських. Державний архів РФ. Фото: glavred.info

      Проблему розповсюдження вирішили оригінально - за допомогою повітряних зміїв, один із яких нині експонується в музеї Норильська. Кожен змій переносив до 300 листівок, які прив'язувалися під змієм скручені в трубку і перев'язані ниткою. З-під нитки звисав запалений ґніт із вати. Коли змій піднімався, ґніт перегоряв і листівки розсипалися містом. Охорона стріляла в зміїв, намагаючись збити.

      Ось тексти деяких листівок:

      "Нас розстрілюють і морять голодом. Ми домагаємося виклику Урядової комісії. Ми просимо радянських громадян надати нам допомогу - повідомити уряду СРСР про знущання над в'язнями в Норильську.

      Каторжники 3-го відділення"

      "Солдати військ МВС!

      Не допускайте пролиття братської крові. Хай живе мир, демократія і дружба народів.

      Каторжники Горлагу"

      Розпочинається новий наступ на в'язнів, який очолює, між іншим, саме московська комісія, посилена помічником генерального прокурора Вавіловим, який прибув зі столиці. Активістів відділень, які вийшли на роботу, виловлюють, і вони зникають. В'язні відновили боротьбу. Оголошено траур за тими, кого встигли забрати на розправу. На найвищих бараках з'явилися чорні прапори.

      Протокол огляду місця події в Горлагу. Державний архів РФ. Фото: glavred.info

      Виникла нова проблема - не всі в'язні хотіли продовжувати страйк. Із загостренням протистояння такі настрої посилювалися. Серед українців 4-ї зони внутрішню опозицію очолив Іван Кляченко-Божко, колишній комуніст, який на той час відсидів уже 21 рік.

      Його аргументи були вагомими: "Вони перестріляють нас усіх і тоді вже переконаються, що повстання більше не буде! У Східному Берліні передавили танками німецьких робітників на очах у всієї Європи, а тут, на безлюдному Таймирі, вони посоромляться стріляти у власних політв'язнів?"

      Проте страйк тривав. Адміністрація застосовувала різні методи тиску: відключала воду, замінила солдатів охорони, поширила чутку про арешт активістів протистояння, намагалася розколоти в'язнів. До бараків підкидали провокаційні листівки, в яких, наприклад, йшлося, що безчинства в Норильську організували українці, щоби відірвати від Росії радянське Заполяр'я і приєднати його до України.   

      13 червня адміністрація починає форсувати події. Кузнєцов наказує в'язням покинути 1-шу зону. "Не бійтеся ватажків-провокаторів - бийте і ріжте їх", - кричав він у гучномовець. Розуміючи, що подальший супротив призведе до трагедії, керівник комітету повсталих Павло Френкель виводить в'язнів із зони.

      28 червня 1400 в'язнів 5-го табірного відділення відмовляються покинути зону. По людях відкрито кулеметний вогонь. 11 людей убито, 14 - важко поранено (з них 12 померло).

      Про тих, хто вижив у Сибіру. Як КГБ перевиховував колишніх повстанців

      В'язні 4-го відділення піднімають над своїми бараками чорний прапор із червоною смугою посередині на знак того, що пролилася кров. 4 липня Кузнєцов вимагає припинити страйк у 4-й зоні. Гарячі голови пропонують продовжувати опір. Але Євген Грицяк відмовився вести людей на смерть і вивів в'язнів із зони.

      7 липня оточено 6-ту жіночу зону. Литовка Ірена Сметонене-Мартінкуте згадує: "Жінки створили живе кільце. Лікоть до ліктя 4 тис. стояли і скандували: "Стріляйте! Свобода або смерть!". Кільце було навколо викопаної заздалегідь ями. Протистояння тривало ніч - солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді адміністрація застосувала пожежні машини. Почали бити водою в обличчя і по ногах. Так здолали опір жінок.

      Жінки-політв'язні на роботі в копальнях. Архів ЦДВР

      Ще майже місяць трималися "каторжники" 3-го відділення. Навколо нього стягнули війська. 4 серпня на територію зони на великій швидкості увірвалися чотири вантажівки. У кожного солдата автомат був прив'язаний паском до руки. На кабінах - кулемети. І без попередження почали стріляти в людей. Загинуло 57 чоловік, поранено - 98.

      Так завершилося Норильське повстання, у якому загинуло близько 150 осіб. Їхні тіла були поховані під горою Шмідтіха. Але значно більше людей загинуло в Горлазі від непосильної праці та знущань адміністрації.  

      ДОВІДКА
      Гора Шмідтіха

      Неподалік Норильська є гора імені Шмідта. Біля її підніжжя - величезне місце поховання норильських в'язнів. Слово "Шмідтіха" було синонімом смерті. "Піти під Шмідтіху" - значить померти.

      Люди часто помирали, тож для того, щоб усіх їх закопати у вічній мерзлоті, необхідно було чимало робочої сили. Тому якось влітку екскаваторами було викопано 20 двадцятиметрових ям, куди впродовж багатьох років мали скидали трупи. Але 400 метрів ями заповнили трупами всього за два роки.

      Стефанія Надорожняк-Коваль згадує: "Так було холодно. Кажемо до конвою: "Он везуть шпали на санях, дозвольте взяти одну, роздовбаємо кирками і розпалимо вогнище. Коли ті сани під'їжджають, а то везуть трупи з 4-ї зони під Шмідтіху. От де наша еліта, де наші президенти...".

      Джерело: "Український Тиждень"

      P.S.: Наслідки ГУЛАГівських повстань були значно більші, ніж можна собі уявити - хоч ця тема ще потребує ґрунтовніших досліджень.

      Радянське керівництво усвідомило, що по-старому жити вже не вийде. Після десятиліть сталінського терору розпочалася хрущовська відлига з її світлими сподіваннями на прогрес, а потім - ситий брежнєвський застій, який виховав обивателів, котрі хотіли жити ще краще і зрештою розвалили СРСР.

      Таким чином у минулому сторіччі українці разом з іншими народами доклалися до знищення двох найстрашніших режимів в історії людства. Чотири Українські фронти перемогли нацизм, а ув'язнені в Сибіру повстанці і політв'язні все ж таки вийшли переможцями у своїй нерівній війні проти репресивної машини Сталіна.


      © 2010-2011, Українська правда, Історична правда

      "Повний текст книжки Євгена Грицяка "Норильське повстання""
      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    6. Хотят ли русские войны?
      Россия в 2014 году окончательно должна решить проблему Кавказа

      13/05/2011
      "24 саати" || "Грузия Online"

      Лейла Нароушвили


      Дмитрий Медведев и Владимир Путин, известные на сегодня кандидаты в президенты, уже включились в предвыборную кампанию. Последние несколько лет, одним из важных компонентов президентских марафонов в России, стали сопутствующие военные действия «на окраинах», которые, в недавнем прошлом, приносили их инициаторам ожидаемый эффект: социальное недовольство населения переадресовывалась на «плохие нации», которым «добропорядочная» Россия, обычно, «справедливо воздавала по заслугам». Подобное «военизированное» сопровождение президентских кампаний, грозит превратиться в национальную особенность России. Российские эксперты и на этот раз, не исключают обострения ситуации на Южном Кавказе. В предыдущих конфликтах, Россия традиционно выполняла одновременно несколько взаимоисключающих функций: непосредственного участника конфликта; плацдарма для вербовки и заброса в зону конфликта российских наемников-боевиков; поставщика вооружений, как правило, обеим противостоящим сторонам, а также, роль посредника и миротворца. Именно по этим правилам старается играть Россия на «своем заднем дворе», как сегодня привыкли называть приграничные постсоветские государства, даже некоторые иностранные журналисты. Пока что, России это удавалось – беспринципный и безвольный запад, немножко поворчав для приличия, обычно очень скоро примирялся с неприкрытой российской агрессией.

      Предлагаем интервью с Павлом Фельгенгауэром, известным военным экспертом. Как и некоторые его коллеги, он считает, что Россия, в очередной раз, может спровоцировать войну на Кавказе, но аргументация его прогнозов значительно разнообразнее, чем у других специалистов и заслуживает внимания наших читателей.

      * * *

      На оккупированных грузинских территориях Россия энергично строит новые базы, ввозит вооружения, например, в Цхинвальском Регионе разместили не оборонительное, а наступательное оружие ...

      Да, там есть «смерчи», точка «У», хотя их скоро должны снять с вооружения и ликвидировать. Наверное, концентрация сил произойдет непосредственно перед началом боевых действий; заранее нет смысла держать там целую армию. Дойдет или нет до конфликтной ситуации этим летом, сказать трудно.

      19 апреля Грузия не продлила российско-грузинское соглашение 2006 года, согласно которому территория Грузии выполняла роль транзитного маршрута для переброски российской военной техники и живой силы в Армению. Что может последовать за этим?

      Это серьезное решение, несмотря на то, что соглашение не работало с 2008 года. Очень трудно будет иным путем доставлять вооружение и живую силу в Армению, вследствие чего, наши военные, которые там находятся, будут отрезаны от России. Я читал комментарий вашего военного обозревателя, который говорит, что можно организовать транзит через Иран, но это немыслимо дорого.

      В действительности, сейчас более серьезная ситуация складывается в Нагорном Карабахе, там конфликт даже более вероятен и он, неизбежно, повлечет за собой обострение ситуации и вовлечение всего Южного Кавказа. Его эскалация еще сильнее обострит отношения между Грузией и Россией; Грузия не пропустит российскую тяжелую технику в Гюмри; таким образом, мы не сможем перевооружить наши части, тем более, на фоне того, что Азербайджан перевооружает свои войска; в разных частях Армении расположены важные для России авиационные соединения, ракетные комплексы... Баку тоже будет стараться не допустить, чтобы Россия усилила свою группировку в Армении.

      Если там начнется очевидное соскальзывание к войне, нам придется любым путем пробиваться к своим войскам в Армении что, разумеется, может втянуть Грузию в возможный конфликт. У нас есть большие транспортные самолеты Русланан-124, мы их используем для переброски танков, но таких самолетов осталось не очень много, вообще наша военно-транспортная авиация в очень плохом состоянии. Военный транзит через Грузию – это серьезная проблема. России, конечно, не нравится, что его перекрыли.

      Грузия и так находится в сложных отношениях с Россией, а к этому может добавиться и конфликт между нашими соседями. Каким образом Грузия могла бы избежать вовлечения в этот конфликт?

      Для Грузии важно сохранять нейтралитет, чтобы избежать открытия второго фронта против нее; ведь в августе 2008г. была идея, нанести по Грузии удары из Армении, но армяне не разрешили. Для них очень важно поддерживать дружественные отношения с Грузией, потому что Грузия обеспечивает их невоенный транзит, который идет через Поти и Батуми. И Грузия заинтересована поддерживать отношения с Арменией, но при этом, Грузия не разрешает военный транзит через Верхний Ларс, так как, с другой стороны, для нее важно сохранение хороших отношений с Баку. Грузия должна выбрать сбалансированную политику.

      Для России, наверное, самый выгодный выход из карабахского конфликта будет, если ей разрешат разместить там русских миротворцев, как было в Абхазии и Южной Осетии, что легитимирует нам проход в Армению и «отодвинет» Грузию в сторону. Это будет лучший вариант, но пока, все вовлеченные стороны не хотят видеть там наших миротворцев. Именно Карабах сейчас самая непредсказуемая карта во всем Закавказье.

      К тому же, во время войны, еще одним решающим фактором является хорошая погода. В Карабахе не так все связано с погодой, как это было во время грузино-российского конфликта. Вообще, военный сезон на Кавказе достаточно ограниченный: для нас самое «лучшее» время для военных действий – с конца мая и до середины сентября. В августе 2008 года мы очень зависели от возможности нанесения наших воздушных ударов, поэтому и выбрали август, когда не было ни единого облачка. Абхазия, в случае русско-грузинского обострения не выйдет на первый план, все таки, Южная Осетия намного важнее – ведь из Ахалгори и Цхинвали прямая и короткая дорога до Тбилиси: нельзя начинать серьезную операцию, если в любой момент, ваша растянутая коммуникация снабжения может быть перерезана.

      Ваши русские коллеги пишут, что американцы планируют в Грузии открыть две военные базы. Это реально?

      Ерунда, зачем, что они там забыли? Базы в Батуми и Ахалкалаки нужны, если хочешь воевать с Турцией; традиционные советские базы были предназначены для войны с Турцией, как со страной-членом НАТО. Америка пока с Турцией не собирается воевать. В Батуми и Ахалкалаки нет больших аэродромов, но некоторые наши аналитики полагают, что американцы будут хватать автоматически, как клептоманы, все, что мы оставили.Им эти базы не нужны, потому что их нельзя использовать ни как транзит в Афганистан, ни даже против Ирана. Хорошие аэродромы есть в Сенаки и восточнее Тбилиси. Ахалкалаки даже как промежуточная база не годится - там нет нормальных коммуникаций. Американцев интересует, в первую очередь, авиационные базы.

      Грузия не смогла стать членом НАТО, чего только не придумывали, чтобы ее не принять. И все же, когда-нибудь это будет возможно, по вашему мнению?

      Сегодня в НАТО нет консенсуса на принятие Грузии, но при этом вовсе отказать тоже нельзя, потому что по натовским принципам - любая страна может вступить, если она выполняет определенные требования. Известны страны, которые противятся принятию Грузии: Германия, у которой совершенно нет никакого резона портить отношения с Россией, из-за Грузии; во Франции постоянно идет оживленная дискуссия по поводу России, кто-то за, а кто-то против. Иногда доходит и до скандалов: в прошлом году, мою хорошую знакомую, которая занимала высокий пост в министерстве иностранных дел Франции, уволили из-за ее антирусской позиции. Среди противников членства Грузии в НАТО можно назвать и Италию, но достаточно одной Германии, чтобы вас не приняли.

      Набралось достаточно факторов, раздражающих Россию: идея создания единого Кавказа, к воплощению которой прилагает усилия Грузия; прекращение российского военного транзита; запуск вещания на ПИК ТВ; трения, в связи с приближающейся зимней олимпиадой... Достаточно ли этого, для повторного нападения России на Грузию?

      Здесь есть вещи по серьезнее - олимпиада всего лишь одноразовое мероприятие, и не является главным фактором. Самое важное заключается в следующем: в 2014 году из Афганистана должны выйти американские и натовские войска, но нас не интересует Афганистан. В Москве существует консенсус среди политиков, военных и экспертов по трем пунктам: 1. Западные войска уйдут из Афганистана; 2. Победителем окажется талибан; 3. Талибан неминуемо начнет создавать угрозу стабильности Средней Азии, что поставит перед Россией большие проблемы. У нас нет столько сил, чтобы одновременно сдерживать два горячих и опасных очага – Кавказ и Среднюю Азию; поэтому, мы не можем позволить себе, чтобы самые боеспособные части и лучшая техника, были дислоцированы только на Кавказе. Сейчас мы направляем на Кавказ все наши новые вооружения: новые вертолеты Ми-28, новые модернизированные штурмовики Су 25 - все находится там: бомбардировщики, новые танки с тепловизорами для ночного боя. Кстати, они есть и в Абхазии.

      К тому же, к 2014 году, Россия должна провести модернизацию вооруженных сил: перевооружить армию, перейти на контрактную комплектацию вооруженных сил... Но пока, мы все лучшее гоним на Кавказ и у нас ничего не остается для Средней Азии, как это было, например, во время событий в Киргизии - у России не нашлось даже батальона, чтобы послать его туда. После того как мы укрепим границы и стабилизируем ситуацию на Кавказе, можно будет переориентировать все ресурсы на Среднюю Азию, где предстоят серьезные проблемы с салафитами, если, как мы полагаем, талибы выйдут на Пяндж и Аму-дарью. В принципе это, в некоторой степени, хорошо для нас: почувствовав угрозу наступления радикального ислама, среднеазиатские президенты выстроятся и начнут слушаться Россию; От Катара до Китая, нам будут помогать все - никто не хочет видеть исламистов-салафитов в Средней Азии, даже Иран. Во главе коалиции будет Россия, но чтобы ее главенство не осталось только на словах, нужны серьезные ресурсы для сдерживания и контроля над Средней Азией.

      Для нас совершенно неприемлем захват власти исламистами-салафитами даже в одном, отдельно взятом, среднеазиатском государстве, на бывшем постсоветском пространстве. И мы будем защищать это пространство. Но одновременно с этим, держать наготове существенные силы в Абхазии и Южной Осетии и к северу от них, мы не в состоянии - у нас нет столько современного вооружения и солдат.

      К 2014 году, когда нам придется создавать систему безопасности Средней Азии и защищать бывшую советскую границу, мы окончательно должны разобраться с Кавказом, чтобы больше туда ресурсов не посылать. У нас пока есть время.

      Означает ли это, что война неизбежна?

      Да, все идет к тому. Возможен новый конфликт, в том числе с Грузией. Неужели вы думаете, что бомбардировщики и танки ночного боя нужны России для преследования боевиков на Северном Кавказе? Поэтому, для передислокации наших ограниченных ресурсов на Среднюю Азию, Москве нужно, чтобы в Тбилиси был дружественный режим. Конечно, не я разрабатываю эту политику, но я полагаю, что у Москвы такое видение. На Южном Кавказе накопилось много сложных проблем, которые трудно разрешить мирным путем, а главное, никто этого не делает. Есть чисто формальные и безрезультатные переговоры между Алиевым и Саргсяном; Грузия и Россия вообще не разговаривают друг с другом; правда есть Женевские встречи, но они никуда не ведут. Россия явно не согласна ни на какие компромиссы, в том числе и по ВТО, а проблемы достаточно серьезные и нельзя бесконечно оставлять их на завтра. Видимо, Россия всерьез рассматривает иные способы решения проблем, помимо дипломатических.

      Повлияет ли на развитие данного сценария, исход противостояния между Путиным и Медведевым, если таковое реально существует?

      Некоторые говорят, что это выдумки, но все очень серьезно. Если до сентября Медведев не уволит Путина, и не включит нашу телевизионно-пропагандистскую машину, чтобы утопить Путина в дерьме, как поступили с Лужковым, то тогда Медведеву конец. На последнем выступлении в Государственной Думе, Путин сказал, что он ставит задачи, которые будут выполнены к 2020 году. В этой речи, которая, вместе с вопросами и ответами, длилась четыре часа, он ни разу не назвал Медведева по имени и отчеству, лишь два раза упомянул о президентском послании, но, ни разу не произнес имя Медведева, хотя он его формальный начальник. Такое не принято в России. А как аукнется их противостояние у вас, мне пока трудно сказать...

      Многое зависит от некоторых вещей, которые не решаются в Москве: от развития Карабахского конфликта; от ситуации на Большом Ближнем Востоке, который в любой момент может взорваться и весь регион запылает в огне. Западу тогда точно будет не до нас, и в Москве могут подумать: почему бы, на этом фоне, нам не разобраться с грузинами: мы спокойно сможем загнать Грузию в угол и заодно решить карабахский вопрос, разместив там наши миротворческие силы, а вдобавок мы разрядим нашу собственную, обостряющуюся внутриполитическую ситуацию.

      Бывают, такие внутриполитические конфликты, которые приводят к войнам далеко за пределами собственных границ.


      Коментарі (5)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    7. Львівські граблі (до подій 9-го травня 2011 у Львові)
      Остап Кривдик, для УП _ Фото TCН.ua

      9 травня 2011 року у Львові відбулися масові сутички між прихильниками ВО "Свобода", міліцією та "червонопрапорниками".

      Провокацію організувала і підтримала діюча влада, у першу чергу - керівник львівської ОДА Цимбалюк та керівництво обласної міліції - адже саме міліція допустила розгортання величезного червоного прапора, і саме вона захищала і прикривала провокаторів, не вчиняючи щодо них ніяких дій.

      Очевидно, рішення про такий формат приймалося у Києві - на рівні очільника МВС Могильова.

      Спів-організатор провокації - ВО "Свобода", котре, попри заборону суду на масові заходи, дало необхідні "чорні фігури" для владної гри, своєю симетричною дією посилило меседж неокомуністичних маргіналів.

      Декорацій вистачило: і зривання георгіївських стрічок із комуністичних пенсіонерів, і побиття місцевого "антифашиста" Калинюка, і розтоптаний вінок генконсула Росії у Львові Олега Астахова, і стрілянина "русскоєдиного" хулігана, і травмовані фотокореспонденти, і розбиті вікна в автобусах, і масові сутички із "Беркутом".

      Зрештою, цього і слід було очікувати: давно заряджувана рушниця, що висіла на стіні, вистрілила. Тільки - хто стріляв і в кого влучили?

      Символьна мета

      Ключовий меседж, котрий хочуть донести організатори провокації: "Галичани проти ветеранів Радянської армії - отже, вони за нацистів".

      Їм треба вкотре вбити клин між людьми Західної України та рештою українців. Їм треба знову зіткнути між собою наших дідів у громадянській війні - і хтозна, чи й не захочеться їм актуалізувати гасло "Победа деда - моя победа" сьогодні?

      День перемоги у Львові. Міліція і люди

      Другий, вторинний меседж - "комуністи і свободівці - брати по розуму". Абсолютно симетрична, можна сказати, синхронна дія - додаткове тому підтвердження.

      Третє ключове повідомлення, заховане у провокації - "Львів - небезпечний".

      Як результат, всеукраїнська суспільна дискусія зміщена із злочинної ролі СРСР у Другій світовій, із пам’яті про загиблих, із використання символіки ВВВ як "фігового листка" банкрутуючого режиму Януковича на неадекватність львів’ян.

      І байдуже, що на стороні "Свободи" було тільки декілька тисяч людей - чи більше їх було під "Цісарською кавою" 30 травня 2000 року, коли натовп після похорону Ігоря Білозіра бив шибки і ламав двері нещасного генделика?

      Переможці

      Від провокації виграли проросійські провокатори: це — гарна причина набрати молоду активну поросль. Тепер хуліганити можна буде, захищаючи "пам"ять і славу дідів", відчуваючи за собою моральне право "бити бандеру" у своєму Дніпропетровську, Донецьку, Одесі чи Києві. Тепер у них є право на наступний хід "білими фігурами", на який знову доведеться реагувати.

      Виграла й Партія Регіонів: вона подала сигнал "своєму" електорату про спільні цінності, відволікла його увагу від зростання цін на товари споживання і комунальні послуги, на закриття шкіл, і втягла їх в безкомпромісну війну за символи, унеможлививши насильством адекватний діалог між "сторонами".

      Виграв Кремль: проведено успішну роботу на розкол України, гуманітарна позиція української влади скопіювала кремлівську, а антикомунізм укотре зведено до "галичанства". Реваншистський ренесанс СРСР прийшов і в Україну. Крім того, картина "ворога" для внутрішньоросійського вжитку - знову чітка, як ніколи.

      Переможені

      Програла українська опозиція. Сьогоднішня бійка - це її 9 березня 2001 року.

      Потенційний соціальний протест проти влади, що майже дозрів, розколото ставленням до символів ВВВ, а відтак - задушено у зародку, морально здискредитовано застосуванням насильства. Схід після цього не захоче протестувати разом із Заходом, а Центр відмежується від одіозних дій львівських радикалів.

      Програв Львів в цілому: його буде успішно шельмовано в українських, російських і світових медіа як територію небезпеки і нетолерантності, де опозиція так само зневажає демократію, як і влада, і де антикомунізм - так само неадекватний, як і його опонент.

      Програла ВО "Свобода": акції під червоними прапорами успішно відбулися у всіх ключових містах Галичини - Львові, Івано-Франківську та Тернополі.

      Сутички не досягли цілі - і не могли їх досягти. Навіть якщо "свободівцям" вдалося б проломати "беркутівців", чи були б побиті львівські старці-енкаведисти, котрі скоро стануть перед Божим судом, встановленням правди і відновленням справедливості?

      Що буде далі?

      Справу щодо масових заворушень відкриють "за фактом" і або успішно похоронять, або повісять на когось із "свободівців", таким чином ще сильніше розкручуючи її як "єдину реальну альтернативу режиму".

      Влада знайшла хороший привід для посилення "антинаціоналістичної" (а, по суті, антиукраїнської) риторики. Наскільки їй вдасться роздмухати цю істерію і навішати локшину про свою "об’єднавчу роль" - покаже час, але перший крок є успішним.

      Стрілянина в День Перемоги у Львові

      Влада покомуністичнішає, відбудеться подальша реабілітація комуністичних символів і практик. Можливо, червоні прапори залишаться висіти на багатьох урядових установах і надалі, як це сталося, наприклад у Сумах з державним архівом, де червоний прапор повісили ще за тиждень до 9 травня)

      Вихід є?

      Як можна вийти з глухого кута?

      У першу чергу це - зміна свідомості галичан із локально-галицької на всеукраїнську, перехід "ментального Збруча". Це - прийняття того факту, що для людей з-за Збруча 9 травня є важливим днем, який болить до сьогодні - і святкується по-радянськи тому, що ніхто не зміг запропонувати альтернативного адекватного не-радянського формату.

      Галичани мають прийняти той факт, що радянські воїни для людей Великої України - "наші", банально тому, що саме в цій армії воювали до її перемоги і гинули їхні родичі. Необхідна повага і увага, терпіння і послідовність у діалозі.

      У другу чергу це - широке просвітництво в центрі і на Сході України щодо справжньої суті Другої світової війни, її виновників і її наслідків.

      Існує кричуща потреба "україно-українського примирення", як каже Грицак. Внуки ветеранів повинні зрозуміти, що комуністична імперія перемогла нацистську, але від цього українці не перестали бути її рабами. Сталін і його спадкоємці не припинили нищити українську пам’ять, мову і культуру. Боротьба Холодноярців і інших отаманів 1920-х років проти комунізму дає чітке розуміння того, чим була альтернативна УПА для людей Центральної України.

      По-третє, це - нова якість антикомунізму, котрий повинен довести до нового Нюрнберзького трибуналу.

      Це - нова якість націоналізму, громадянський інтелектуальний патріотизм, що стане альтернативою радикалам, потреба якого настільки очевидна у критичний для нашої держави час.

      Насамкінець

      Спадок 9 травня 2011 року відгикуватиметься українцям: запах насильства отруюватиме довіру між українцями різних переконань як мінімум ще кілька років.

      Тоді режим Януковича здеградує до повного кадрового, економічного і символьного банкрутства, забравши із собою в еміграцію, крім вкрадених мільярдів, сентимент до померлої Імперії, збудований кістьми її вбитих, загиблих і знищених рабів.

      Культ сталінської перемоги збанкрутує разом із режимом, звільнивши місце для вшанування загиблих і для звичайної людської пам’яті.

      Радянський патріотизм відімре, як відмер патріотизм царської Росії чи Австро-Угорської імперії, і залишиться справою лише вузького кола ідеологічних фанатів і історичних реконструкторів. А наше минуле не буде нашим майбутнім.

      Остап Кривдик, політолог, активіст

      © 2000-2010 "Українська правда"

      Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/05/10/6178393/


      Коментарі (20)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    8. Єпископ Євстратій: Виникає запитання, чи не намагається Росія експортувати теракти в Україну

      Публікації на тему:
      Вл.Соловьев. Истинное православие русского народа и лжеправославие богословов антикафоликов
      Злочини імперського ставлення до всього Українського
      Еліта в житті українського народу
      Історія та міфологія України


      Мета Російської церкви – масштабний конфлікт в Україні, який би підривав українське суспільство, ганьбив українську владу... Сценарій Кирила може призвести до громадянської війни...

      Єпископ Євстратій (Зоря) Української православної церкви Київського патріархату відповів на запитання УНАІН.

      ПАТРІАРХ КИРИЛО ВРУЧИВ ПРЕМІЮ ЯНУКОВИЧУ З ІНІЦІАТИВИ КОМУНІСТКИ

      Шановний владико, недавно Янукович від керівника Російської православної церкви Кирила отримав премію Алексія ІІ «за видатну діяльність зі зміцнення єдності православних народів»… Як винагороду за діла його Януковичу ще й дали 50 тисяч доларів. Чи відчули ви якусь єдність православних християн?

      Гадаю, якби ми відчули таку єдність, то заснували б схожу премію і теж би йому вручили. Московське поняття єдності означає розділення українського народу, українських православних, бо саме з Москви поділили українців на два сорти: на «канонічних» і «неканонічних». Тому було б правильніше назвати ту премію «за зміцнення єдності православних народів з Московським патріархатом».

      Звісно, краще б не роздавати такі премії, а робити справжні кроки з подолання розділення православних в Україні і згуртування їх навколо єдиної Помісної православної церкви. Але Москва не хоче, щоб в Україні була єдина церква – власне, вона не хоче, щоб і Україна була незалежною...

      До речі, ця премія була вручена з ініціативи члена КПУ Катерини Самойлик. Вона повідомила, що є представником фонду єдності православних народів. Правда, доволі дивно, що саме комуністка представляє такий фонд…

      Вас дивує, що пані Самойлик входить до фонду єдності православних народів? Але ж у російських церквах часто знаходять ікони зі Сталіним…

      Ага, Сталін ще й займає більше місця, ніж блаженна Матрона…

      З точки зору сучасних реалій, спільні дії комуністів і Московського патріархату якось можна пояснити, бо ті й інші виступають за інтеграцію з Москвою. Але з точки зору здорового глузду, історії, моралі, це неправильно. Крім того, МП був дуже постраждав від комуністів, вони завжди казали, що не може бути жодного загравання з релігією. Як на мене, вони щонайменше зраджують самим собі, коли вступають у цей неприродній союз.

      ПРЕДСТАВНИКИ ВЛАДИ ТИСНУТЬ НА СВЯЩЕНИКІВ, ЩОБ ВОНИ ПЕРЕЙШЛИ У МП

      Кажуть, що Кирило мріє знищити Київський патріархат. Гадаєте, йому сьогодні це вдається?

      Це справді його давня мрія і план. Він є одним з архітекторів того стану церкви в Україні, який є сьогодні. Зокрема, його діями впродовж 20 років відбувалося розділення церков. Він організаційно і всілякими іншими способами допомагав, аби це розділення сталося. Власне, він великою мірою і відповідальний за розділення.

      Патріарх Кирило, судячи з його заяв, вірить, що за допомогою влади можна Київський патріархат, якщо не повністю знищити, то перетворити на якусь невпливову й маргінальну структуру. І для цього намагається використати добре ставлення до себе сьогоднішньої влади в Україні.

      Але план щодо УПЦ КП не вдається. По-перше тому, що Москва неправильно оцінила Київський патріархат. Вона вірить у ту пропаганду, яку сама й поширює. Москва вірить, що в УПЦ КП немає суспільної підтримки і що українська церква складається з осіб, яких можна заманити батогом чи пряником.

      З нашими священиками проводять бесіди, у тому числі й представники влади, пропонуючи їм перейти в МП. Наприклад, у Вінницькій області була зроблена заява єпархії, де було перелічено, у яких районах області викликали наших священиків до районної адміністрації, там чиновники проводили з ними такі бесіди. Таке саме було й у інших областях – у Київській, Донецькій. Але більшість таких бесід залишаються безплідними. Поки що їм удалося зманити лише двох священиків.

      Свідомість українських парафіян теж недооцінена Москвою. Я особисто зіткнувся з цим, коли мені доводилося захищати нашу громаду в селі Ріжки Таращанського району, де священик обманом отримав від людей підписи під документами, на підставі яких він хотів переєструвати парафію на МП. У селі люди юридично не дуже грамотні, а батюшка просив, то вони й підписали, але десь через тиждень вони самі виявили, що їх переводять у МП. Нам, звісно, вдалося припинити перехід, але влада добряче потріпала нерви…

      Патріарха Кирил намагається щонайменше розпорошити Київський патріархат. Його план має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Зовнішній – те, що видається за його мету, – боротьба проти УПЦ КП. Аби влада в Україні йому сприяла, він підносить усе як шлях подолання розколу в православ’ї. Але внутрішня мета, про яку не говорять вголос українській владі, – подальше руйнування української державності, провокування серйозного, масштабного міжконфесійного конфлікту, який би підривав українське суспільство зсередини, ганьбив українську владу, виставивши її перед усім світом як таку, що переслідує віруючих. Цим самим хочуть зробити нашу владу повністю залежною від Москви. Тобто щоб Януковича, як і Кучму в останні роки його президентства, не запрошували на жодне поважне зібрання у демократичному світі й він був вимушений взаємодіяти лише з Росією та її союзниками.

      Влада мала б розуміти: те, що їй пропонується, має на меті зіграти проти самої влади, зруйнувати ту державність, на чолі якої ця влада й стоїть. А без державності влада вже не буде владою.

      СЦЕНАРІЙ КИРИЛА МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

      Ви так кажете, наче виправдовуєте владу, ніби вона якась недорозвинена й не розуміє, що її використовують... Хіба вона не бачить цинізму Кирила?..

      Я б не перебільшував аналітичні та інші здібності всієї влади в цілому, як і будь-якої людини, зокрема.

      Ще сто років тому відомий російський митрополит Антоній (Храповицький) говорив про сучасну йому російську інтелігенцію: «Наша інтелігенція дуже часто кадило від митрополита відрізнити не може». Ось приблизно таке саме в сьогоднішньої влади є розуміння церковних проблем.

      Наша влада, починаючи від Леоніда Кравчука, надто довірливо ставиться до всього. Наприклад, попередня влада виявилася надто довірливою до того, що казав патріарх Варфоломій. Зрештою, вона не зробила того, що хотіла і могла зробити. А те, що хотів зробити патріарх Варфоломій, – він робив. Влада так була й не зрозуміла, які справжні наміри патріарха Варфоломія...

      Сценарій патріарха Кирила доволі небезпечний. Якщо він буде реалізований, то це в гіршому варіанті може привести до громадянської війни й розпаду України, чого б Росії дуже хотілося.

      Загадаймо «кривавий вівторок» 18 липня 1995 року, коли міліція розганяла поховальну процесію (на Софіївському майдані), і пролилася людська кров. Це відбулося тому, що тоді теж проводилася така ж політика. На перших порах на Кучму впливали таким самим способом і ті самі сили.

      Аж після «кривавого вівторка» Кучма почав міняти свої погляди на УПЦ КП, на взаємовідносини конфесій. І в кінці його президентства, коли його запитали, чого йому не вдалося досягти на посаді президента, перше, що він сказав, – не вдалося реалізувати ідею єдиної Помісної церкви.

      Тому в мене є сподівання, що й нинішні політики зрозуміють, куди їх тягнуть.

      Росія досі не сприймає Україну як незалежну державу, тому будь-які спроби будь-кого з будь-якої влади демонструвати суверенність, незалежність у своїх діях, бути українцем, наштовхуватимуться на опір з боку московських сил.

      Як на мене, скупі, але все-таки маленькі проблиски прокидання вже є. Нещодавно міністр закордонних справ Костянтин Грищенко у пресі написав, що «Україні тісно в рамках «руского міра». Це свідчить про те, що в представників влади є розуміння того, куди Україну намагаються втягнути.

      ДІЇ МОСКВИ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ПОКЛИКАНІ ПЕРЕВІРИТИ УКРАЇНСЬКУ ВЛАДУ

      При всьому несприйнятті Москвою попередньої влади, вона все-таки не діяла так, як сьогодні. Саме при Януковичу відбуваються якісь дивні речі: з одного боку, російське керівництво зізнається в «любові» до сьогоднішньої владі, а з другого, постійно щось “зачищає” українське в Росії. Що б це мало означати?

      Гадаю, це є випробування української влади на її міцність і позицію. Хочуть перевірити реакцію. Бо самій російській владі все одно, чи існує українська бібліотека в Москві, чи ні. Для них це абсолютно непринципово.

      У них значно більше проблем з тими об’єднаннями, які формалізовані чи неформалізовані, але які значно впливають на життя Москви й Росії в цілому. Достатньо згадати торішні події на Манежній площі і той стан агресивного несприйняття, який практично по всій Росії склався між етнічними росіянами та вихідцями з Кавказу. Навіть у Карелії, яка під фінським кордоном, є ці проблеми.

      Дії Москви щодо українських організацій – відверто агресивний наступ. Вони перевіряють як далеко можна зайти. Російська влада щодо Ющенка мала певну сталу думку, тому перевіряти його не було потреби. А тут вони ще перевіряють. Будьте певні, що вони не зупиняться. Росія йтиме доти, доки їй це дозволятимуть.

      ВИНИКАЄ ЗАПИТАННЯ, ЧИ НЕ НАМАГАЄТЬСЯ РОСІЯ ЕКСПОРТУВАТИ ТЕРАКТИ В УКРАЇНУ

      Зі зміною влади в Україні заговорили про можливість застосування російських технологій в нашій країні. Після інсценізації кількох терактів ми бачимо, що це справді так. Нам тепер чекати вибухів у метро?

      Єпископ Євстратій (Зоря)Я б так не драматизував... В Україні немає реальних внутрішніх причин для тероризму...

      Коли ірландські бойовики влаштовували вибухи в Лондоні, то було зрозуміло, що це боротьба за відділення Північної Ірландії від Великобританії.

      Коли діють ісламістські терористи, їхні підстави теж зрозумілі.

      На Кавказі підривають чи відстрілюють когось щодня. Тобто Росія перебуває в стані громадянської війни на Кавказі. І відлуння цієї війни спостерігаємо і в столиці.

      В Україні немає підстав для того, щоб чинилися такі речі. Те, що відбувається в Україні (зокрема, вибухи в Макіївці), швидше за все, зовнішні провокації.

      Особливо мене насторожило, коли водночас у новорічну ніч підірвали пам’ятник Сталіну, спалили намет Московського патріархату біля Катерининської церкви в Чернігові й кинули пляшку в офіс ПР у Києві. Ось ця одночасність з явним ідеологічним напрямком дуже дивна.

      У Росії психологічно звикли до терактів, а в Україні – ні, тому в мене виникає запитання: чи не є це експортом таких речей в Україну, чи не вкладається це в загальний план суспільного розбурхування в Україні? Тож справа гідності й честі СБУ виявити цей зовнішній фактор, якщо він наявний.

      Історія України не дає підстав казати, що це внутрішній фактор. Українські політичні сили при всіх своїх антагоністичних відносинах ніколи не вдавалися до терористичних актів.

      Але в жодному разі не треба боятися. Гадаю, це і було б досягненням тих, хто займається такими провокаціями, бо в страху людина стає дуже покірною.

      Скільки ваших храмів уже захопив Московський патріархат?

      На стогодні відбувається конфлікт навколо Вознесенського храму в селі Кам’янка Тельманівського району (Донецька область). Там пробували громаду і священика перевести в МП, потім зареєстрували нову громаду МП. Ведуть агітацію в селі, аби вони підтримували МП, і хочуть, зібравши парафіян, прийняти рішення, що церква має належати МП. Чим це аргументується? У 1996 році цей храм у напівзруйнованому стані було передано УПЦ КП, але громада не оформила юридично правильно всі документи. Тепер в МП кажуть, що це безгоспне майно і нехай село вирішить, кому воно належить. Даруйте, але безгоспним воно було в 1996 році, коли це був колгоспний склад, у якому тримали отрутохімікати, - без підлоги, з розваленим дахом. А після того, як наша громада 12 років його відновлювала, тепер його хочуть відібрати. Та побудуйте собі храм, якщо ви вже громаду створили! Тим більше що за цими справами стоїть донецький бізнесмен пан Корюк.

      Є ще кілька ситуацій по Україні, де МП намагається відібрати в нас храми, – у Вінницькій області та на Київщині.

      Був анекдотичний випадок. На Водохреща в Кіровоградській області представники МП захопили ополонку на озері, куди святити воду мав приїхати наш єпископ на запрошення громади. Коли почали приходити люди, виявилося, що там стоїть кілька священиків МП і нікого не допускають до цієї ополонки освячувати воду. Наша сторона вийшли таким чином, що освятила воду з берега.

      Може, у тих, хто так діє і хто цим усім керує, “нечистий” вселився?

      У тих людей, хто вдається до таких дій, безперечно, Духа Божого там нема. Бо Дух Божий не діє шляхом лукавства, омани, насильства. Як кажуть, за плодами й пізнаєте їх. Ми завжди кажемо своїм парафіянам: «Ви можете відвідувати той православний храм, який забажаєте. Ми нікого силою чи залякуванням не тримаємо». А там постійно чути, що заборонено ходити до «розкольників», не відвідуйте їхні храми, хрещення їхнє не дійсне, хто туди ходитиме, потрапить у пекло. Гадаю, цим усе сказано.

      Розмовляла Оксана Климончук


      "Уніан"
      Коментарі (8)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    9. Іржа корупції, або ж «Геть від кремля!»
      Тут дві актуальні історії із сучасного життя в країнах колишнього СРСР. Викладаючи їх на наших шпальтах, Адміністрація ПМ аж ніяк не сподівається, що нинішні українські читачі після цього зміцнять для себе моральні орієнтири. Просто ми зобов'язані розставляти акценти так, як вважаємо за потрібне і корисне для подальшого зміцнення ПМ.
      Історія №1 - Імперська.
      Финальная битва между добром и нейтралитетом

      Previous Entry Add to Memories Share Next Entry

      Вы обязаны потратить на этот ролик свои 14 минут

      [info]navalny
      April 18th, 10:00

      Долг каждого честного гражданина распространять его.





      Продолжение истории с кражей 5,4 миллиардов бюджетных рублей. Той самой кражи, за расследование которой был убит адвокат Сергей Магницкий.

      Смотреть спокойно сложно. Кулаки сжимаются.

      Первые две серии были посвящены доблестным милиционерам - членам банды Артёму Кузнецову и Павлу Карпову.

      Эта серия - про скромных труженников налоговой инспекции.
      Руководитель ИФНС №28 Ольга Степанова, вместе со своими замами, одобрила вывод из бюджета 5,4 млрд рублей (якобы переплаченный налог на прибыль) на украденную фирму.

      Деньги перевели за сутки. Оценить этот факт могут те, кто когда-нибудь занимался возвратом НДС из бюджета. Эта вполне законная операция занимает месяцы и ГОДЫ.

      А потом, надо же такому случиться, эти женщины с небольшой зарплатой потратили миллионы долларов на покупку недвижимости в России и за рубежом.

      Степанова с мужем (на фото) в течение месяца после афёры зарегистрировала оффшоры, которые получили на счета в Цюрихе 8 млн евро.
      Купила виллу на знаменитой "Пальме" в ОАЭ


      Две квартиры в комплексе "Кемпински резорт Пальм Джумейра". Вот так выглядит интерьер:


      Купила виллу в Черногории и построила особняк в Архангельском.

      Заместители Степановой - Елена Анисимова и Ольга Царёва тоже прикупили квартиры в "Кемпински резорт".
      Такие вот милые соседи.
      Можно встречаться вечерами за коктейлем и обсуждать как легко в России, сговорившись с ментами, прокурорами и эфэсбэшниками, воровать деньги и убивать свидетелей.

      Документы, весьма достоверно подтверждающие всё изложенное в ролике можно найти здесь:

      Ольга Степанова и её муж.

      Елена Анисимова.


      Ольга Царёва.


      Сейчас обладательница вилл, квартир и швейцарских банковских счетов Ольга Степанова уже не работает в налоговой.
      Она работает в Рособоронпоставке. Веселой структуре, через которую должны пройти 19 триллионов рублей на перевооружение армии.
      Как они проводят перевооружение я уже писал.

      Напомню, что руководство деятельностью Рособоронпоставки осуществляет лично Президент РФ.
      Тот самый парень, который активно борется с коррупцией.

      Крайне важно сделать так, чтобы это видео увидело как можно больше наших сограждан.
      Чтобы увидели схему. Чтобы увидели лица этих убийц. Чтобы увидели роскошные интерьеры. Чтобы увидели фотографию семьи Магницкого.

      Каждый раз, когда какой-то кремлежулик вешает лапшу на уши про борьбу с коррупцией, надо пересматривать это видео.
      Вон она реальная жизнь: украли - убили - получили повышение по службе.

      Поразительная ведь вещь. Понятно же, что ни Медведев, ни Путин денег из этих 5,4 миллиардов не брали.
      Понятно же, что им обоим очень сильно надоел весь этот шум вокруг "дела Магницкого".
      По делу есть все доказательства. Куча документах о внезапном и фантастическом обогащении фигурантов.
       Полностью установлен весь состав банды и тех, кто их покрывает.
      Это человек тридцать наверное.
       
      Да, в неё входят сотрудники МВД, ФСБ, прокуратуры и налоговой.




      Но ведь и Медведев с Путиным вроде как начальство. Если не из соображений справедливости и наведения порядка, то хотя бы из сообращений поддержания собственного престижа могли бы устроить показательный разгром шайки и судебный процесс.

      Не получается. Всей политической мощи "вертикали власти" не хватает, чтобы отдать под суд очевидных жуликов и убийц.

      Вот об этом и надо всем рассказать.
      Прямая ссылка на это видео на Ютюбе здесь.
      Нажимаем на кнопочку Share - вылетает меню, через которое очень удобно запостить этот ролик в любую сеть - от "одноклассников" и "вконтакте" до твиттера и фэйсбука.

      Покажите ролик друзям и коллегам иностранцам - англоязычная версия здесь.

      Сразу отвечу тем, кто скажет: да у Билла Браудера, который и поддерживает расследование по "делу Магницкого", у самого рыльце в пушку - он от уплаты налогов уклонялся.

      Возможно, что и в пушку. Возможно, что уклонялся. 
      Если так, то надо расследовать, доказывать и привлекать к ответственности. 

      Напомню, что против Браудера возбуждено уголовное дело. Он объявлен в розыск. А еще до этого его (зачем-то) лишили российской визы.
      И напомню, что большинство ментов-фигурантов дела были награждены. Против них не то, что не возбуждено ни одного дела - даже проверки не одной не было.
      Диспропорция, да?
       
      Не скрою, у меня к "делу Магницкого" отношение очень личное. Я хоть его и не знал, но он мой коллега - адвокат.
      Он расследовал факты коррупции, то, чем и я пытаюсь заниматься.
      Магницкий делал это более эффективно, что принесло пользу обществу и стране, но мучительную смерть ему и трагедию его семье.
       
      В его деле есть такой эпизод:
       
      уже умирающий и постоянно испытывающий боль, он попросил судью разрешения дать ему стакан кипятка, чтобы разбавить им сухую лапшу "доширак", которой он питался.
       
      Не дали.
       
      Он ел эту лапшу сухой.
       
      Подумайте об этом. В 21-м веке, в мирное время, невиновный человек умирает в тюрьме и даже стакан кипятка не может получить.
      А какая-то тварь в погонах, обрекшая того человека на смерть, ухмыляясь покупает себе мерседес и новую дачу.
       
      Воспримите это тоже лично.

       


      Історія №2 - Антиімперська.
      Дело Фукса-Френкеля и кризис грузинско-израильских отношений
      15/04/2011

      Авраам Шмулевич

      "Грузия - одна из самых лояльно настроенных по отношению к Израилю стран, исторические связи между нашими государствами насчитывают две тысячи шестьсот лет" - Сказал мне в интервью в конце августа прошлого года посол Грузии в Израиле Вахтанг Джаошвили.

      "Грузинское общество считает Израиль одним из самых дружественных, по отношению к Грузии, государств. Наши двусторонние отношения строятся на долгосрочной основе и военно-техническая составляющая только одна из многих нитей, которые связывают наши страны. Мы имеем мощные бизнес связи с Израилем" - это была оценка одного из ключевых грузинских политиков Нугзара Циклаури, депутата парламента Грузии, Председателя Комиссии по связям с соотечественниками, живущими заграницей, данная им мне прошлой весной.

      Однако, в последнее время именно эти "два кита" грузино-израильских отношений - военное сотрудничество и бизнес - могут, как кажется многим, торпедировать их.

      Отношения между двумя странами вступили в полосу кризиса.

      Началось все, 15 октября 2010, когда в Батуми были арестованы два израильских бизнесмена: Рон Фукс (Ron Fuchs), владелец компании Tramex International Inc и Зеев Френкель (Zeev Frenkiel), владелец компании Nirrnetco. Арест был заснят грузинскими спецслужбами (которые, судя по всему, тщательно готовили акцию) и выложен в интернет.

      В пятницу 1 апреля 2011 Тбилисский городской суд приговорил Фукса к 7, а Френкеля - к 6,5 годам тюрьмы, признав их виновными в попытке дачи взятки заместителю министра финансов Грузии. Фукс должен выплатить также штраф в размере 500.000 лари (примерно $300 000), а Френкель - в размере 100.000 лари ($60 000).

      Бизнес в Грузии Зеев Френкель и Рони Фукс начинали еще в 1991 году. Фуксу и его партнеру по Tramex International Inc тогда, осенью 1991 г., удалось подписать с официальным тогдашним правительством Грузии совершенно фантастический контракт - бессрочное соглашение об эксклюзивном праве на разработку нефти и газа, а также управления всеми трубопроводами страны - то есть получить на вечные времена контроль над всей нефтью и всеми трубопроводами всей Грузии! Сделка, достойная книги рекордов гинн6са - такое было возможно только тогда и только в Грузии, считавшейся самой коррумпированной республикой СССР. Tramex International Inc взялась за восстановление старого нефтепровода Баку-Батуми и вложила инвестиции в строительство первого терминала в Супса, но он был взорван в ходе гражданской войны в Грузии. Тогда компания свернула свой бизнес в Грузии, а нефтепровод был передан на баланс Грузинской международной нефтяной корпорации, которая в настоящее время эксплуатирует 70 км участка трубы в рамках проекта Баку-Супса. О соглашении Фукс и его греческий партнер до поры до времени не вспоминали.

      Как описывает дело корреспондент портала Slon.ru в Грузии Георгий Зедгенидзе, чиновники правительства Звиада Гамсахурдия (те же бывшие партийные функционеры) упивались только что декларированной независимостью и понимали её как свободу воспользоваться "хлебным местом" во благо своей семьи. Но с тех пор в Грузии произошли две революции. В январе 1992 года, Звиад Гамсахурдия был свергнут в результате переворота во многом с участием тех же министров, сразу переметнувшихся к своему прежнему боссу - бывшему первому секретарю ЦК компартии Эдуарду Шеварднадзе.

      Шеварднадзе объявил главной целью своего правления создание "евразийского коридора" по транспортировке каспийских углеводородов в Европу в обход России. В этот грандиозный проект соглашение с Френкелем и Фуксом явно не вписывалось, поэтому "новые старые" министры объявили его утратившим силу в результате революции, создали государственные корпорации нефти и газа, передав им эксклюзивные права по управлению как новыми, так и старыми трубопроводами.

      Вскоре British Petroleum проложила через грузинскую территорию "нефтепровод века" из Азербайджана до турецкого Джейхана на Средиземном море. Израильские бизнесмены, хранящие соглашение 1991 года, резонно полагая, что лишние скандалы при реализации и без того сложного стратегического проекта BP не нужны, попытались добиться от неё (а также правительства Грузии) компенсации за разрыв контракта.

      После второй по счёту революции в ноябре 2003 года бизнесмены подали иск в находящийся в Лондоне Международный центр решения инвестиционных споров (ICSID) при Всемирном банке. Компания "Tramex" заявила, что инвестировала определенную сумму в развитие нефтяной сферы и потребовала 350 миллионов долларов в качестве возвращения инвестиций и компенсации за неполученные прибыли.

      В результате многолетнего разбирательства суд удовлетворил их требование и обязал нынешнее правительство выплатить бизнесменам $98,1 млн. Хоть расторгнутое соглашение было формально законно, лондонский суд формально был прав, но не менее очевидно, что заключен такой контракт был за взятку.

      Естественно, правительство не хотело отстёгивать от бюджета столь значительную сумму, тем более, что выплата ста миллионов в качестве компенсации по явно в прошлом коррупционной сделке нанесло бы моральный удар по усилиям Саакашвили по борьбе с коррупцией (оппозиция не преминула бы донести до общественности пикантность положения). Поэтому правительство страны, что называется, "уперлось". И стало изыскивать юридические возможности для затягивания процесса. Первым делом грузинская сторона опротестовала решение арбитража, Обсуждение этого иска дополнительно могло занять от 12 до 18 и более месяцев. Имелись и иные возможности. Израильские бизнесмены это понимали и попытались решить проблему так, как она решалась в "старой доброй Грузии": просто предложили заместителю министра финансов Автандилу Хараидзе взятку ("откат") в размере $7 млн. Причём от него ничего особенного и не требовалось. Фукс и Френкель просили лишь об одном: не оспаривать решение лондонского арбитража и не затягивать процесс выплаты любыми иными методами.

      Однако Френкель и Фукс не учли специфики современной Грузии. В среде работающих в Грузии иностранных бизнесменов, действительно, ходят упорные слухи, что, несмотря на отсутствие коррупции на низовом и среднем уровне, "в верхах все покупается". Правда, когда такие попытки подкупа производятся - дело всегда кончается так же, как и в данном случае - арестами. Один из работающих в стране бизнесменов сказал мне, что, по его мнению, такие упорные слухи специально распускаются грузинскими спецслужбами. Это похоже на правду.

      Замминистра Хараидзе - типичный чиновник эпохи президента Саакашвили - испугался, что вся история могла быть провокацией МВД, а израильские бизнесмены - агентами Департамента конституционной безопасности, который неоднократно проворачивал подобные спецоперации для выявления взяточников в высших эшелонах власти.Просто отказать им Хараидзе тоже не мог: если бы это действительно была провокация властей, то замминистра в лучшем случае выгнали бы с работы за несообщение о преступлении, а в худшем - могли даже посадить за это.

      Естественно, чиновник сразу сообщил руководителю Департамента Конституционной Безопасности Иосифу Топуридзе о предложении. Тот поблагодарил гражданина Хараидзе за сознательность и приказал принять участие в операции по выявлению и аресту взяткодателей.

      В рамках тщательно проработанного плана замминистра позвонил Рони Фуксу и туманно намекнул, что вопрос можно решить. Тот пригласил его для продолжения переговоров в Стамбул. Арендовав апартаменты в одном из самых престижных стамбульских отелей (чтобы иметь возможность пригласить солидных бизнесменов к себе), грузинский чиновник установил скрытую камеру.

      Запись разговора показали по всем грузинским телекомпании и выложили в Сеть:



      Видео-запись не оставляет сомнения, что имело место именно предложение взятки.

      Фукс и Френкель вновь предлагают Хараидзе $7 млн и ещё $18 млн обещают перечислить в фонд правящей в Грузии партии "Единое национальное движение": "Приближаются выборы. Ну пусть ЕНД создаст фонд "развития", "возрождения", или хотя бы "содействия сочинской Олимпиаде"! Нам-то всё равно!" - фривольно рассуждает перед телекамерой Зеэв Френкель. При этом он великодушно добавляет, что был бы не против, если бы правительство Грузии взыскало эти деньги с BP, а не из государственного бюджета. Затем предлагает Хараидзе взять себе лично $20 млн, после чего его жизнь "станет совсем иной".

      Несколько дней спустя Хараидзе вновь связался с израильтянами и сказал, что вопрос, по сути, решён, но детали надо обговорить в самой Грузии. Посетить гостеприимную страну Френкель и Фукс не отказались, как и от предложения вкусно пообедать в батумском рыбном ресторане, где (опять-таки перед скрытой камерой) подробно описали сложную схему перечисления $25 млн по цепочке израильских и европейских банков на счета Хараидзе и фонда правящей партии.

      На третий день в том же ресторане они и были арестованы. Согласно грузинскому законодательству, запись сделанная скрытой камерой считается приемлемым в суде доказательством.

      Защита Фукса и Френкеля построена весьма серьезно. Адвокаты Фукса пытались изъять из дела главное доказательство обвинения на том основании, что одна из записей была сделана в Стамбуле, а там использование скрытых камер запрещено, и подобные видеоматериалы не принимаются судами. Однако грузинские суды принимают подобные материалы, более того - скрытые камеры являются одним из важнейших средств борьбы с коррупцией, развернутой после "революции роз" нынешним президентом страны Михаилом Саакашвили.

      После ареста адвокаты заявляли, что грузинские власти сфабриковали обвинения против них, чтобы не выполнять решение арбитража. О фабрикации говорить трудно - слишком ясны слова самих обвиняемых на видеозаписи. Так что главная надежда Фукса и Френкеля - международное давление.

      Были наняты очень крупные силы, - Фукс человек очень небедный, - как юридические, так и, по-видимому, в области пиара, главным образом в Израиле. В Израиле его защищает фирма Gornitzky & Co. Группу адвокатов Фукса консультировал Грегори Крейг, бывший главный юридический советник президента Обамы. Крейг участвовал в США во многих громких судебных спорах, в том числе, возглавлял и группу юристов президента Била Клинтона, когда ему угрожал импичмент, в настоящее время является партнером в юридической фирме Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom.
      В январе он приезжал в Тбилиси и встречался и с представителями властей Грузии.

      Журналистам он заявил тогда, что должно быть найдено промежуточное решение, которое будет выгодным для обеих сторон.

      Для организации общественного давления используется и тот факт, что бизнесмены прибыли в Грузию после того, как Фукс 12 октября 2010 года получил приглашение от премьер-министра Ника Гилаури прибыть в страну "для урегулирования спора". Письмо на деле оказалось ловушкой. Премьер сначала отрицал это, но адвокаты Фукса обнародовали текст письма премьер-министром Фуксу и Кардасополусу: "В соответствии с уже достигнутыми договоренностями, позвольте официально пригласить вас в Батуми 14 октября 2010 года в целях завершения урегулирования вопроса и подписания сделки".

      Тогда Ника Гилаури попросту заявил журналистам после посвященных делу парламентских дебатов 30 марта, что: "Любой, кто попытается дать взятку государственному служащему, обязательно будет наказан соответствующим образом. Не имеет значения, кто пригласит его - будь то премьер-министр, или кто-либо другой", - то есть в борьбе с коррупцией этика отступает на второй план.

      Адвокаты обвиняемых утверждают, что до получения этого письма велись переговоры по урегулированию вопроса о получении Фуксом и его партнером от Грузии 98,1 млн. долларов США - сумма, которую Грузии поручил выплатить ICSID, с тем условием, что часть этой суммы, около 26,1 млн. долларов США должны были возвращены в Грузию в виде инвестиций.

      Власти Грузии считают, что юридически в этом деле все чисто. В частности, на одной из пресс-конференций заместитель министра иностранных дел Грузии Нино Каландадзе заявила, что "печально", что произошел такой факт, но подчеркнула, что дело в отношении двух граждан Израиля является "безупречным" с правовой точки зрения.

      "Прошла встреча между представителями правоохранительных органов двух стран, также прошла встреча с израильским послом в Грузии. Этот вопрос обсуждался в деталях. Нашему дружественному государству (Израилю) были представлены все имеющиеся документы и доказательства", - заявила Каландадзе.

      Однако израильско-грузинские недоразумения в связи с этим делом начались с самого его начала, причем даже в мелочах: как отметил портал Israelinfo, грузинские источники путали имена арестованных: одни называли Зеэва Френкеля Френком Зеэром, другие писали об аресте "израильского гражданина" Иоаниса Кардасополусса (греческого бизнесмена, партнера Фукса). Израильский Ynet, впрочем, не стал даже пытаться транскрибировать на иврите фамилию грузинского министра финансов, назвав его просто "Автандилом".

      Не замедлила воспользоваться этим инцидентом и непримиримая грузинская оппозиция. Оппозиционный нынешним властям Грузии "Национальный совет" (НС), заявил, что готов стать поручителями израильских бизнесменов - Рони Фукса и Зеева Френкеля.

      Лейбористская партия Грузии потребовала, что бы власти страны освободили задержанных.

      Лейбористская партия Грузии требует освобождения задержанных причем в беспрецедентно резких выражениях, отражающих степень ненависти оппозиционеров к власти. Как заявил политический секретарь партии Гиорги Гугава, "Михаил Саакашвили превратился в кавказского Гитлера… Президент этим оскорбляет 26-вековую дружбу между нашими народами, он, как сомалийские пираты, пленил двух влиятельных израильских бизнесменов.

      Второй президент Грузии Эдуард Шеварднадзе использовал дело для резкой критики ныне действующего, свергшего его третьего президента. "Белый лис" (прозвище Шеварднадзе) в беседе с журналистами: "Я бы на месте Саакашвили извинился бы перед израильскими бизнесменами и освободил бы их", те, кто задержал израильских бизнесменов, "нанесли непоправимый ущерб имиджу Грузии и совершили преступление против грузинского народа".

      Но главным оружием защиты бизнесменов составляют не юридические аргументы (тут сделать что-либо трудно), а политические и бизнес связи Фукса в израильской элите. Он входит в близкое окружение президента Переса и экс-спикера Кнессета Далии Ицик. Как сообщала "Гаарец", Перес, Фукс и Ицик неоднократно встречались. Переса и Фукса часто видели в считающемся самым дорогим и престижным тель-авивском некошеном ресторане "Рафаэль", Фукс бывал и в резиденции Переса, жертвовал крупные суммы партиям левого фланга израильской политики.

      Поэтому неудивительно, что в компанию по освобождению Фукса были включены крупные израильские силы.

      Сам президент Перес лично звонил Саакашвили, при этом в сообщениях израильских СМИ о состоявшемся разговоре имя Зеэва Френкеля не упоминалось. Складывается впечатление, что Шимон Перес особое внимание проявил по отношению именно к Рони Фуксу, с которым хорошо знаком.

      Некоторую двусмысленность давлению израильских политиков придает тот факт, что Израиль подписал конвенцию OECD, обязывающую израильские компании - как частные, так и государственные, - воздерживаться от уплаты взяток зарубежным чиновникам, призванных обеспечить интересы конкретной компании за рубежом. Ранее министерство обороны Израиля обратилось к различным компаниям, представляющим интересы оборонного комплекса за рубежом, с требованием включиться в глобальную борьбу со взяточничеством.

      Был отложен с визит в Израиль председателя парламента Грузии Давида Бакрадзе, который был намечен на 14 марта. 18 января очень резкое письмо направил своему грузинскому коллеге Григолу Вашадзе Либерман с требованием прекратить уголовное преследование, при чем опять именно Рони Фукса. Френкель вновь не упоминается.

      В письме Либерман заявляет, что у него, "как и у многих израильтян", есть чувство, что с Фуксом поступили несправедливо, и эта история "бросает густую тень на имидж Грузии в глазах Израиля и остального мира", включая потенциальных израильских инвесторов. Глава МИД выражает уверенность, что судьба Фукса отпугнет израильских инвесторов.

      У работающих в Грузии израильских бизнесменов, впрочем, это дело вызывает противоречивые чувства. По мнению всех опрошенных мною, на положении израильтян оно никак не связывается и угрозы для своего бизнеса они не видят. Как сказал мне один из ведущих бизнес в Грузии израильтян: "Френкеля очень жаль, Фукс и Френкель просто не поняли, что надо играть по новым правилам, было бы замечательно, если бы их помиловали".

      По мнению другого моего собеседника: "Дело совершенно очевидное. Совершенно очевидно, что здесь имела место попытка (доказанная) дачи взятки. Она провалилась. Заявления, что вышли на Фукса сами полностью опровергается записью из Стамбула - там видно, как они просто уговаривают согласиться на взятку. Помимо этого на суде уже доказали, что и в свое время была эта сделка коррупционной. Фантастическая наглая реакция израильских политиков и журналистов связанна только с тем, имхо, что Фукс дружен с Пересом и финансировал Партию труда ("Авода"). В Грузии нельзя давать взятки и нарушать закон. Те ,кто это делают - в сложной ситуации. Пока что позорится Израиль - в этом смысле рассеивается образ чего-то очень западного - Израиль в интерпретации Авигдора Либермана - выглядит как воровской притон".

      Другой мой собеседник высказался не менее категорично: "Тут все понимают, что арестовали за дело. Френкеля здесь знают и сочувствуют. Но, в общем, всем понятно, что это глупые игры израильского правительства и коррупционные его связи, когда из-за дружка нескольких политиков продают интересы Израиля оптом и розницу. Сравни с делом - Ави Яная, которого очень многие хорошо знают в кеиле (общине) московской. Он ходил в хабадскую синагогу. И ни одна израильская собака ничего не сделала - там, просто, нет связей. А воевал, кажется подполковник,…. Но всем наплевать. Для израильского истеблишмента есть граждане и есть граждане".

      Бизнесмен Ави Янай, живший в России с 2000 года и купивший несколько лет назад завод автомобильных фильтров, стал фигурантом 200-томного дела, по которому в качестве обвиняемых проходят 17 человек. 13 из них, в том числе подполковник ГРУ Дмитрий Стрыканов замешаны в сети по торговле женщинами из стран СНГ. Дело началось с совместного раскрытия израильскими и российскими правоохранительными органами преступной группы, в создании которой, были обвинены подполковник ГРУ Дмитрий Стрыканов и израильский мафиози Рами Сабан. Именно из-за Стрыканова дело рассматривается военным судом при закрытых дверях.

      Спустя некоторое время в списке обвиняемых оказался и Ави Янай, ставший вскоре одной из ключевых фигур этого дела. Согласно обвинительному вердикту, виновными в создании преступной организации российские присяжные назвали Ави Яная, полковник ГРУ внезапно оказался лишь "приспешником", мелкой фигурой. "Никто не может объяснить как это произошло и почему. Никаких улик, доказательств, фактов нет и в помине. Адвокаты других обвиняемых, с которыми мы разговаривали, недоумевают, не понимая в чем вообще заключается связь моего отца с этим делом. А на суде нам просто в лицо говорят какие-то нелепости, не давая возможности возразить", - заявила его дочь Лимор Янай.

      По ее словам, прокуратура утверждает, что Ави Янай регулярно летал в Израиль, якобы сопровождая "живой товар" или контролируя деятельность преступной сети.Другим возмутительным, по ее мнению, моментом является утверждение, что он посещал Израиль в 2004 году, якобы организуя поставку "живого товара". "В том году он не был в Израиле, и мы предоставили суду документы, что он не въезжал и не выезжал из страны. Нам ответили, что, очевидно, у него был... поддельный паспорт. На чье имя - неизвестно. То есть, на человека просто, открыто без доказательств, наговаривают", - утверждает Лимор.

      "Я уже вам рассказывала, что мы предоставляли официальные израильские документы с опровержением всех обвинений в адрес отца. На оглашении вердикта, куда нас - членов семьи - не пустили, были повторены все опровергнутые нами "улики". В частности, российский суд лжет, утверждая, что отец ранее был дважды осужден израильским судом и что в отношении него полицией расследуется несколько дел, в том числе по подозрению в торговле людьми и мошенничестве. Мы предъявили суду документ из МВД, согласно которому папа чист перед законом. На него не обратили внимания", - с горечью отметила Лимор.

      Разница в подходе к этим двум делам израильских властей, действительно, разительная. Никаких действий в его защиту практически предпринято не было. Хотя, в отличие от дела Фукса-Френкеля, дело Яная явно сшито белыми нитками в лучших традициях старой советской (новой путинской, впрочем, тоже) "юриспруденции".

      Еще один случай - подполковник запаса Яир Кляйн, который был арестован в аэропорту Домодедово в августе 2007, по запросу Колумбии через Интерпол. Москва с самого начала готова была отправить Кляйна на родину и не лезть в разборки между Израилем и Колумбией, и просила лишь официальный документ израильского МИДа с просьбой об этом. Но израильский министр иностранных дел Циппи Ливни упрямо игнорировала запрос Москвы, и Кляйн отмотал почти 3 с половиной года в московском КПЗ, и был отправлен на родину уже при правительстве Нетаниягу.

      Что касается дела Фукса-Френкеля, то для их освобождения существуют вполне законный путь, тут требуются лишь хороший климат грузино-израильских отношений, поменьше публичного шума - и решение вопроса относительно судьбы ста миллионов долларов (решение об этом должны принять сами фигуранты дела). Израильские бизнесмены имеют право оспорить решение суда в апелляционном суде в течение месяца. Они также имеют право просить помилования у президента Грузии Михаила Саакашвили, но пока с такой просьбой не обращались. Об этом заявила на брифинге пресс-спикер президента Манана Манджгаладзе.

      "Президент Грузии может помиловать не только израильских бизнесменов, но и любого заключенного и это его конституционное право. Для того чтобы этот акт состоялся, самую малость, должно существовать обращение-заявка на помилование со стороны заключенных, а такое обращение в администрацию на имя президента не поступало", - заявила Манджгаладзе.

      "Это не межгосударственный, а правовой вопрос. Верим, что подобные криминальные случаи не нанесут ущерб таким твердым отношениям и союзу, какой существовал и существует между Грузией и Израилем", - заявила пресс-спикер президента.

      Отношения между двумя странами важны не только для Грузии, но и для Израиля. И дело не только и не столько в бизнес-контактах. Грузия, действительно оказывает Израилю дипломатическую поддержку. Стран, на дипломатию которых Израиль может рассчитывать, не так уж и много. Например, как сообщало АЕН - 26.09.10 на Генеральной конференции международного агентства по атомной энергии (МАГАТЭ) в Вене был провален предложенный арабскими странами проект резолюции с требованием к Израилю вступить в Договор о нераспространении ядерного оружия - по сути означавший требование свернуть израильскую ядерную программу. Против высказалась, в том числе, и Грузия…

      Пока же общественный климат в отношениях двух стран портится с каждым днем. В Грузии видят в этом проявление слабости Израиля. Считая, что, закрыв глаза на очевидные доказательства, он "прогнулся" под требованиями России "надавить" на Грузию. Резкий, но типичный для грузинской стороны взгляд на это дело высказал в интервью мне один из ведущих грузинских специалистов по межнациональным отношениям и процессам на Северном Кавказе, учредитель и администратор всекавказского русскоязычного форума forumkavkaz.com, представитель Черкесского конгресса в Грузии Андро Габисония: "Вообще я давно наблюдаю как Россия занимается инвазией в Израильский истеблишмент. Эти все русские концерты на русском, ностальгические. Взятки русские я уверен там работают сильно… Как по другому можно смотреть на все те движения, что русские делают от имени Израиля по отношению к Грузии? Да ни как, а просто и прямо - Израиль повелся на фундамент заложенный в последнее время Московскими спец службами. Знаешь что самое отвратительное во всем этом? Слишком сильно там желание продавать израильские стиральные порошки на Российском рынке. Это важнее, а не мораль, Израиль, с легкой подачи Лубянки теряет былую славу Бен-Гуриона".

      К сожалению, мне не удалось получить никаких комментариев от Посольства Грузии в Израиле. Оно проявляет поразительную пассивность - с началом ухудшения отношений не было проведено никакой разъяснительной капании не говоря уже о превентивных мерах по погашению кризиса, а в последние дни посол Грузии вообще оказался недоступен.

      Наступит ли такое молчание в бывших ранее столь дружественными отношениях между двумя странами - вот в чем вопрос.

      http://www.apsny.ge/analytics/1302931436.php


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    10. Р.Забілий. Як КДБ дописував спогади повстанців

      Навіть написані в таборі і передані таємним шляхом на Захід мемуари не уникнули специфічної цензури від КДБ. Що і для чого дописали чекісти в спогади повстанця - про це приклад з підручника Комітету державної безпеки СРСР.

      Досліджуючи історію визвольного руху ОУН та УПА, науковці оперують фактами і свідченнями, які - здавалось би - не повинні викликати сумнівів у своїй достовірності. Однак насправді так не є.

      Часто фактографічний матеріал потребує ґрунтовної перевірки, а особливо - спогади учасників визвольного руху, які використовуються в історичному наративі як один із видів джерельної бази.

      У 1974 році в Парижі вийшли друком і згодом стали широко відомими спогади Данила Шумука "За східним обрієм". Для тих, хто не знайомий із автором, не завадить сказати коротко про нього.

      Д. Шумук народився на Волині у 1914 р. Був прихильником комуністичних ідей, свого часу перебував у членстві Компартії Західної України і комсомолі. За активну участь у комуністичному русі його арештувала польська поліція у 1933 р. та засудила на п'ять років і 4 місяці ув'язнення.

      Далі, із 1939 р. він активно будував "світле майбутнє" в Західній Україні. Потім - служба в Червоній Армії, участь у німецько-радянcькій війні, німецький полон, втеча із концтабору у м. Хорол (Полтавська обл.).

      Обкладинка книги "За східним обрієм"

      Із 1943 р. Д. Шумук воював у лавах УПА, за що був арештований органами НКВД у 1944 р. Слідство, суд, вирок - вища міра покарання, яку замінили на 20 років таборів.

      У таборах він теж зайняв активну протестну позицію: брав участь в Норильському повстанні 1953 р. Реабілітований та звільнений в 1956 р. Однак в 1957 р. арештований за відмову співпрацювати із КГБ. Знову слідство, суд, вирок - 10 років ув'язнення.

      Звільнений у 1967 р., а в 1972 втретє арештований за написання спогадів та розповсюдження "антирадянської літератури". Чергове слідство, суд і вирок - 10 років ув'язнення та 5 років виселення. У 1987 р. Д. Шумук звільнився і виїхав до Канади.

      В 2002 р. повернувся в Україну і проживав у м. Красноармійськ (Донецька обл.), де й помер у 2006 р. Посмертно нагороджений орденом "За мужність І ступеня" - він відбув у таборах та на виселенні загалом 42 з половиною роки.

      Данило Шумук

      Викликає подив незламність духу та пережите Д. Шумуком, що він й намагався залишити в спогадах для нащадків. Написане ним викликає неоднозначне враження. Підготовка спогадів та їх дорога за кордон мають свою історію.

      Власне, це й викликало в мене інтерес, коли під час візиту у Вільнюс мав можливість попрацювати у фондах музею в колишній тюрмі КДБ. У фонді діяльності радянських репресивних структур зосереджені документи колишнього КДБ Литовської РСР, за якими литовські колеги досліджують історію боротьби із своїм визвольним рухом, а науковці із країн Європи - історію радянської спецслужби.

      Є у фондах чимало цікавого й для українських дослідників, особливо якщо брати до уваги те, що у Литві у вільному доступі є масив документів цілком невідомий і знову захований за фіктивними грифами секретності у нас.

      Хорошковський плутає український гриф "Таємно" і радянський "Секретно"

      Опрацьовуючи велику підбірку "Трудов высшей школы КГБ", у збірнику №43 знайшов статтю В. М. Шищенко під назвою "К вопросу о понятии и методах разложения эмигрантских антисоветских организаций".

      Серед іншого, в ній присвячено рядки й спогадам Д. Шумука та історії, як вони потрапили за кордон. Головне - відкривається завіса над тим, яким чином причетне до цього було КДБ і яку мету переслідувало.

      Обкладинка підбірки праць КДБ

      "Мероприятия по разоблачению и компрометации эмигрантских антисоветских организаций и их главарей основываются на документально подтвержденных фактах. Материалы о таких фактах могут быть дополнены дезинформационными сведениями.

      Например, для издания за границей была направлена по контролируемому каналу книга отбывшего наказание в Дубравном ИТУ Данилы Шумука, являвшегося в 1942-1945 годах одним из руководителей окружного провода ОУН.

      В рукопись были включены дезинформационные сведения о жестокости боевиков СБ, фанатизме и ограниченности "проводников", о кровавых расправах бандеровцев над мельниковцами...

      Книга была издана под названием "За схидным обрием". Она вызвала распри среди зарубежных националистов, показала рядовым членам организаций истинный облик главарей и их методы сведения счетов в междоусобной борьбе".

      Отже, 15 січня 1972 р. під час арешту в Д. Шумука працівники КДБ вилучили в нього спогади, із якими, очевидно, "попрацювали" спеціалісти із ОТО - "Оперативно-технического отдела" і "підредаговані" направили за кордон по "контролируемому каналу".

      Сторінка із книжки з інструкціями, як боротися з "націоналістами"

      Таким чином рукопис опинився у видавництві "Смолоскип", який став жертвою оперативної гри КДБ.

      Комітет державної безпеки заклав міну сповільненої дії, яка працює дотепер. Вона працює у форматі інформаційних воєн навколо питань національної пам'яті. Про скільки таких мін ми ще не знаємо?

      Напрошується питання. Чи має суспільство право знати про факти подібної діяльності органів КДБ? Думаю, що так! Адже правда, як шило, її у мішку не сховаєш.

      Проблема суспільних дискусій навколо питань національної пам'яті, злочинів комуністичного режиму, люстрації, героїв, злочинців, розсекречення, засекречення, "можна", "не можна" - полягає в тому, що ми занадто мало і повехнево знаємо про минуле.

      Правда про минуле - єдиний засіб, що може вилікувати рани, завдані тоталітаризмом, вести до консолідації, злагоди й порозуміння.




      Руслан Забілий
      Директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" (Львів)


      © 2010-2011, Українська правда, Історична правда


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    11. Блаженніший Любомир Гузар: «Ми мусимо себе знову відкрити — як люди, які мають багато спільного»

      Публікації на тему:
      Національне питання - сьогодення і контекст історії
      Злочини імперського ставлення до всього Українського
      Еліта в житті українського народу
      Історія та міфологія України
      Вл.Соловьев. Истинное православие русского народа и лжеправославие богословов антикафоликов


      Мирослав Маринович: «Одвічна місія Києва — скромна місія миротворця»

      Відхід на спочинок глави Української Греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара виявився певною межею, яка відділяє одну добу від іншої в житті не стільки церкви, скільки цілого українського суспільства. Але наступну добу сам же кардинал Гузар і відкрив. Сьогодні, коли медійний ажіотаж трохи стишився, настав час для розважливої розмови. Представляти читачеві нашого співрозмовника Мирослава Мариновича немає потреби. Так само як немає потреби пояснювати, чому ми звернулися передусім саме до нього, адже його авторитет — одне з небагатьох наших надбань, які вистачило мудрості зберегти у вервечці втрат останніх місяців.

      — Пане Мирославе, заява Блаженнійшого Кардинала Любомира Гузара щодо необхідності об’єднати всі українські християнські церкви в єдину Київську Церкву викликала сплеск емоцій у суспільстві. А як її прокоментуєте ви?

       — Щиро кажучи, мене дивує ажіотаж довкола згадки про єдину Київську Церкву. Це лише доводить, що журналісти загалом мало слідкують за церковними процесами. Згадану ідею в теоретично ограненому вигляді Блаженнійший Любомир оприлюднив іще у квітні 2004 року в посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах». У колах православної ієрархії і загалом серед релігієзнавців цей документ запримітили, з’явилися перші стримані реакції. Можливість об’єднання нинішніх гілок історичної Київської Церкви (УАПЦ, УГКЦ, УПЦ КП, УПЦ МП) було обговорено, скажімо, на конференції, організованій Українським католицьким університетом у приміщенні НаУКМА в Києві 2008 року з участю представників усіх чотирьох гілок Київської Церкви, а також на конференції католицької допомогової організації Реновабіс у Фрайбурзі (Німеччина) 2009 року. Отже, дискусія на цю тему почалась уже давно, і я навіть смію припускати, що ідея „русского мира» з’явилася на світ не без впливу тривоги Москви щодо наростання києвоцентричності в церковному мисленні українських християн.

      Ясна річ, ідея Київської Церкви має багато перешкод. І чи не найважливішою серед них є нинішня призвичаєність до суто конфесійного мислення, яке сьогодні видається єдино можливим. Натомість в уявленні Блаженнійшого Любомира для об’єднання в єдиній Київській Церкві слід піднестися над вузькою конфесійністю. Адже Церква давніх русичів була дорозкольною, тобто перебувала в євхаристійній єдності і з Церквою-матір’ю — Константинополем, і з Єпископом Риму — папою. Отже, відновити дух давнього митропольного Києва означає не підживляти російську імперську свідомість, як це пропонує Московський Патріарх Кирил І, а стати на точку зору давніх киян: „І ту, і ту віру Бог дав“ (тобто, як тоді казали, латинську й грецьку віру). І навіть якщо в майбутньому вдасться об’єднати українських православних в одну Православну Церкву, вона однаково не відображатиме духовної матриці давньої Церкви Києва, бо одна з її гілок — нинішня УГКЦ, що уособлює в собі євхаристійну єдність з Римом, — буде існувати поза конфесійними православними рамками.

      Отже, у задумі Любомира ідеться, фактично, про подвійне католицько-православне сопричастя, яке обходять неприхильним мовчанням у Ватикані і піддають анафемі у Москві. Тут змодельовано ситуацію, коли уявна єдина Київська Церква перебувала б в одночасному єднанні з Церквами Заходу і Сходу, навіть якщо вони між собою у безпосередньому сопричасті не перебували б. Подібні прецеденти в історії Церкви вже були, і нині такі прецеденти є. Розділених київських християн значно обігнали вірні Мелхітської Греко-Католицької Церкви та Антіохійської Православної Церкви, що так само є синами й доньками колись єдиної Церкви і прагнуть тепер до об’єднання. Четвертого лютого 2005 року в передмісті Дамаска Думмарі греко-православний Патріарх Антіохії Ігнатій IV (Газім) спільно з греко-католицьким Патріархом Антіохії Ґреґоріосом ІІІ (Лагамом) посвятили для спільного вжитку парохіяльний храм Святих Апостолів Петра і Павла з написом: „Греко-Православна Церква — Греко-Католицька Церква“. До речі, популярною є фраза, яку приписують архієпископові м. Баалбек Еліясу Зоґбі: „Знаю, чому я в єдності, не знаю, чому у схизмі“.

      Цікаво, скільки ж серед нас, начебто і правовірних християн, таких, які живуть за прямо протилежним принципом: „Знаю, чому я в розколі, і не знаю, чому маю бути в єдності“!

      — Багатий досвід спілкування з християнами різних конфесій переконав мене, що саме на запитання „чому ми в розколі?“ мало хто може відповісти щось зрозуміле. Попросіть назвати бодай одну, але конкретну, причину, яка заважає об’єднанню з католиками. Впевненість у тому, що „так мусить бути, тому що мусить“, цілком ірраціональна, на рівні спинного мозку. Саме тому її так важко подолати.

       — Згоден, усе справді виглядає сьогодні цілковитою утопією — не меншою, ніж, скажімо, в часи Мартіна Лютера Кінга уявити собі, що хтось із тих чорношкірих, яких тоді не пускали в „білі“ автобуси“ чи „школи“, стане колись президентом Сполучених Штатів Америки. Але сталося… Тому позірна утопічність ідеї мене не стримує. Крім того, мене не дивує, що ця „фантастична ідея“ з’явилася саме в середовищі греко-католиків, які досі несуть на собі тавро „церковної аномалії“. Так довго принижуваним не залишається нічого іншого, як услід за Патріархом УГКЦ Йосипом Сліпим повторювати давній заклик: „Великого бажайте!“.

      — Але я не про велике — радше про сумне. Єднання може розпочатися тільки тоді, коли всі церкви — насправді, а не декларативно — будуть поза політикою. Річ навіть не в тому, чи готові до цього вони. І навіть не в тому, як цьому протидіятимуть політики, котрі цього не хочуть. А в тому, що ця проблема не належить до пріоритетних навіть у богословів. Таким чином, поки ви сперечаєтеся щодо філіокве, політики активно використовують церкву як знаряддя впливу на настрої мас. Більше того, що більше ви сперечаєтеся, то простіше їм керувати вами.

       — Будьмо реалістами: церковне життя не є вільним від політики в жодній країні. Причому там, де Церква претензійно декларує себе поза політикою, вона якраз і є щонайзручнішим інструментом політики (як у Росії). Тут важливо дослідити, якою є та політика, що впливає на церковне життя. Я переконаний: політичний вимір життя суспільства, як і вимір економічний, соціальний чи культурний, є лише проекцією духовного виміру, який є первинним. Ось чому за останнє десятиліття (до приходу В.Януковича) в Україні стихійно формувалася модель толерантного співжиття різних релігій, конфесій та релігійних організацій, яку в народі щораз більше сприймали як природну. Конфлікт між політикою і Церквою виникає тоді, коли духовне життя народу прагне сформувати одну політичну реальність, а політики реалізовують програму, задану іншим духовним полем. Саме це й стається, наприклад, коли українські політики на чолі із самим президентом проштовхують модель „русского мира“. Песимістичність вашого запитання є опосередкованим підтвердженням наявності цього глибинного конфлікту між потребами церковного життя і завданнями чужої політики.

      Проте я не впадав би в надмірний песимізм. Якщо вірити історикові Михайлові Брайчевському, в історії стародавнього Києва були три хвилі його християнізації. Дві перші обривалися рішучим реваншем язичництва, коли воно енергійно відновлювало свої суспільні позиції. Здавалося, що християнству настав кінець. Але третя хвиля виявилася успішною. Тому чим брутальніше влада насаджує сьогодні російські культурні моделі, тим швидше накопичується в глибинах суспільства протестний потенціал українства. За останнє двадцятиліття оте українство виявило себе двома хвилями — оксамитовою революцією 1989—1991 рр. і помаранчевою

      2004-го. Сьогодні старий світ узявся до рішучого реваншу — так і чуєш оте сумнозвісне: „Это есть наш последний и решительный бой“. Але може виявитися, що до третьої хвилі піднесення українства ми сьогодні перебуваємо ближче, ніж це може виглядати в найоптимістичніших прогнозах. І тоді й на церковному полі може спалахнути та велика духовна енергія, яка потрібна для преображення нинішніх патових ситуацій.

      — Біда в тому, що російські культурні моделі, які насаджуються в нас, і те, що ми на сьогодні можемо вважати „протестним рухом українства“, хоча й мають різні форми, виліплені з одного тіста — як-от відчуття, що ми поза загальноєвропейськими історичними та культурними процесами; виправдання і навіть поетизація ненависті й жорстокості „заради високих цілей“; наростання антизахідних настроїв. Це альфа і омега імперської ментальності, їхня життєва потреба і головний важіль керування. Коли за часів Ющенка на всіх каналах ТБ демонстрували серіали, які насаджували цінності тоталітарної держави, при тому з українськими субтитрами, на це не можна було дивитися без посмішки. Але сьогодні вже не смішно.

       — Я згоден, що ми живемо поза європейським історичним та культурним контекстом. Точніше, два десятиліття ми в Україні намагалися мавпувати європейські ідеї, пропонуючи Європі якусь карикатуру на неї. Врешті-решт ми втомилися від своєї вторинності, образилися на Європу за її байдужість, а тому модними стали радикальні антиєвропейські пропозиції: геть багатокультурність, геть толерантність, геть політкоректність. Але оте „геть“ — це не позиція, а лише реакція. Ми так і не навчилися поки що бути самими собою, бо це — плід тривалої свободи.

      Проте водночас я не схильний впадати в крайнощі самоприниження. Здається, ми ніколи не зможемо влитися в латинську (однаково — римо-католицьку чи протестантську) Європу, оскільки київська християнська традиція є дочірньою і щодо грецької (візантійської), і щодо латинської церковних цивілізацій. Щодо грецької цивілізації все зрозуміло: в ній ми виросли. Натомість наша генетична належність до латинської цивілізації особлива: ми несемо в собі відповідну порцію західноєвропейських „хромосом“, а відтак упізнаємо в собі європейські риси. Проте цілковито уподібнитися латинській Європі не можемо. Тому, скажімо, європейське бароко в нас трансформувалося в українське бароко (це поки Росія наглухо не забила повноцінне українське культурне „вікно в Європу“, прорубавши натомість своє власне, санкт-петербурзьке).

      Тому я не ставив би перед собою безперспективного завдання влитися в західноєвропейську цивілізацію. І не погоджувався б на те, щоб на російський манір підмінювати собою Візантію в її одвічному суперництві з Римом. Київ, який повністю усвідомив свою дочірність (чи в цьому разі — синівськість), може і повинен гармонійно поєднувати обидва береги, будучи культурним „продовженням“ одного і другого.

      Знаменно, що ідея Патріарха Любомира щодо відродження Київської Церкви точно відображає її дочірню природу щодо Церков Царгорода і Рима. „Доньці“ більше пристало не підживлювати ворожнечу, що на тривалий час охопила її „батьків“, а, навпаки, — намагатися їх примирити. У цьому сенсі донька має спілкуватися зі своїми батьками, бути „подвійно сопричасною“ з ними, навіть якщо вони все ще розсварені. Чи ж не про це мріяли свого часу Петро Могила і Вельямин Рутський, князь Острозький і Митрополит Андрей Шептицький?

      — А якщо замість того, щоби стати ланкою зв’язку, Київська Церква стане „слабкою ланкою“ між двома гігантами? Адже „доньці“ пропонують вивести батьків на зовсім інший шлях, а для того вона повинна стати сильнішою.

       — Що ж, якоюсь мірою ви маєте рацію: на зламі ХVI—XVII століть оті гіганти, не церемонячись, розшматували слабку ланку — митропольний Київ. Проте сьогодні динаміка світових геохристиянських процесів прямо протилежна: гіганти не розходяться, а, навпаки, — сходяться. Точніше, уже не можуть перебувати лише у „фортеці своєї правди“ (Патріарх Афінагорас), а тому змушені шукати інший modus vivendi. Тільки ж обидві сторони мають тисячоліттями вироблені амбіції чи образи, а відтак їм непросто знайти „золоту середину“ поміж собою. Але ж як часто в житті розварені батьки, будучи неспроможними знайти формулу примирення між собою, доходять порозуміння, діючи на благо спільної дитини! Саме діти (начебто такі слабкі) можуть стати для своїх батьків центром їхнього взаємного притягання!

      Щоб це успішно реалізувалося на рівні Церков, потрібні принаймні три передумови: (а) щоб і Рим, і Царгород переконалися, що після апофеозу 1960-х років їхні одноосібні моделі примирення уже не дають успіху, (б) щоб Третій Рим переконався, що його нинішні імперіальні пропозиції („русский мир“) не відповідають сучасним цивілізаційним вимогам, а тому не матимуть надійного майбутнього, і (в) щоб чотири гілки Київської Церкви перестали повторювати „мантри“ давньої ворожнечі, а „вгору піднесли серця“ й наново відкрили для себе одвічну місію Києва — скромну місію миротворця.

      Згоден, сьогодні все це ще неможливо. Проте прискорення світових процесів шалене: те, що колись тривало століттями, сьогодні займає в часі менше десятиліття. Отож мине ще кілька років, ще кілька мільярдів нафтодоларів викине Кремль на безперспективне облаштування „русского мира“, а тоді — я вірю — для „утопічної“ пропозиції Блаженнійшого Любомира, що має не залежні від неї паростки в усіх інших гілках Київської Церкви, раптом настане «зоряна мить».

      Світлана Філонова «Дзеркало тижня. Україна» №9, 11 Березень 2011



      Блаженнійший Любомир Гузар

      Фото Василя Артюшенко


      Блаженніший Любомир Гузар: «Ми мусимо себе знову відкрити — як люди, які мають багато спільного»


      Той, хто хоча б один раз зіштовхувався з главою УГКЦ патріархом Любомиром Гузаром, уже ніколи не стане іронічно заламувати брову на слово «авторитет». Це людина, до якої прислухаються всі — і „свої“, і „чужі“. Просто тому, що її слова та оцінки не спираються на хитке розуміння політичної доцільності чи модної ідеології. Може, тому ніхто в присутності глави УГКЦ не почувається „чужим“. Патріарха Любомира слухають з особливою увагою: його слова багато що ставлять на свої місця, повертають суть речам, — у світі медійних напівправд це здається справжнім дивом. Він постійно дивує своїх співрозмовників умінням бути справжнім у світі, яким правлять фальшивки. Умінням показати нам щось інше — інший погляд, інші перспективи, інші бажання — і посіяти в душах прагнення до цього іншого.

      Цього тижня Блаженнійший Любомир склав повноваження глави церкви. Інтерв’ю, пропоноване читачам, — останнє, яке він дав DT.UA у сані Верховного Архієпископа. Але ми не розлучаємося з владикою Любомиром. Це було б для нас надто важко.

      — Блаженнійший владико, десять років тому ви були обрані Верховним Архієпископом Української греко-католицької церкви. Але за тим стоїть довша історія?

       — Я був свячений на священика у 1958 році для праці в Америці. У 70-х був у Римі — продовжував богословські студії. Тут я мав нагоду спілкуватися з патріархом Йосифом Сліпим. Ми дуже уважно спостерігали за подіями в Україні, блаженнійший Йосиф мав контакти з різними людьми тут, і від них доволі добре знав, що відбувається вдома. За радянських часів, як ви знаєте, життя ішло хвилями — більш небезпечні часи, менш небезпечні. І от у 1977 році, коли ситуація для нашої церкви була дуже складна, патріарх Йосиф запропонував нам — трьом священикам — висвятитися на єпископів. Ми не мали на меті ставати правлячими єпископами — в Україні, чи поза нею. Це було зроблено на випадок, якщо наших владик ліквідують фізично чи ще в якийсь спосіб позбавлять їх можливості служити, — КДБ про них добре знало, це не було великою таємницею. Оскільки церква потребує єпископів, ми троє маємо приїхати в Україну, висвятити місцевих на єпископське служіння і забратися. Коли патріарх Йосиф відійшов, на його місце вибрали Мирослава Івана Любачівського. Він повернувся в Україну в 1991 році, а я залишився в Римі в монастирі. Працював в університеті. А потім і собі повернувся в Україну — це сталося у 1993-му.

      Пригадую, як в’їжджав в Україну, на кордоні заснув — бо довго стояли в Чопі, а прокинувся — Славське. А саме зі Славського нас вивозили з України. Сльози в очах встали — от і повернувся. Це не був мій перший приїзд до України — я тут бував ще за радянських часів, — але повернення відбулося тільки тоді, у 1993-му.

      — Мабуть, не надто легко було очолювати українську церкву владиці, який приїхав з-за кордону?

       — Україна завше була близько наших сердець — так нас виховували. Я дуже вдячний моїм батькам, що вони нас — мене і мою сестру — виховували в українському дусі. Вони цікавилися тим, що відбувалося тут, зберігали мову — вдома ми говорили тільки українською. Мати навіть забороняла вживати чужі слова, якщо є український відповідник. Пізніше в Україні ніяк не міг купити „далековид“ — бо виявилося, що тут це „бінокль“. Я 46 років був поза Україною. І хоча на момент обрання Верховним Архієпископом я вже майже десять років був в Україні, це не було легко. Я вивчився говорити так, що мене розуміли, але все одно залишався трохи чужим — тут інша система праці, інша система думання. Але мені було дуже приємно, що я на рідній землі. Це справді треба пережити, щоби зрозуміти, що це означає для людини — бути на рідній землі. В Америці нам не було зле. В Італії мені не було зле. Але в Україні найкраще і найлегше. Я дуже вдячний Богу, що він дав мені десять років, за які я мав нагоду, зрозуміти проблеми священиків, мирян, більше увійти в тутешнє життя.

      — Останні десять років УГКЦ набула авторитету і ваги не лише у Галичині, до її голосу дослухаються не лише греко-католики. Чого ще прагнути?

       — Наша церква багато пережила у минулому столітті — переслідування, мучеництво. Але Бог був милостивий до нас, і наша церква, подиву гідно, почала набирати організованого характеру, більш нормальних проявів життя — повставали парохії, єпископські кафедри, семінарії, власна преса. І нарешті ми повернулися до Києва. Я Богу дякую за ці останні десять років в Україні — це були роки гарного розвитку. А крім того, Боже провидіння дало, щоби наш народ багато років емігрував у різні частини світу.

      — Здається, ми звикли ставитися до цих міграцій як до чергової „української трагедії“?

       — Трагедії — те, що змушує людей емігрувати, а не самі міграції. Це добре, коли люди переїжджають, бачать світ. Це наше надбання — брати, які поїхали по світах, там об’єднувалися, спілкувалися, у тому спілкуванні творили добре церковне і народне життя. Але певний час між цими частинами не було ніякого зв’язку, ніякого спілкування. У 60–70 роках патріарх Йосиф відбув великі подорожі — можна сказати навколосвітні, — відвідуючи наші громади. Так він робив ці громади чимось єдиним, ми відчули, що ми — на різних континентах — в його особі маємо символ. Він по тих часах був для нас символом України — поневоленої, мовчазної. Ми гуртувалися навколо нього і усвідомлювали в такий спосіб свою єдність. Тепер ми вільні і свідомі того, що ми церква, розсіяна по цілому світу. Кожен відчуває відповідальність не лише за свою частку, свою паству, але за ціле — це, мені здається, особливо останні десять років сильно скріпилося. Ми розділені, але маємо спільне коріння — Київ, Київська церква. Це все більше стає дійсністю, яка задає напрям усьому нашому життю.

      — У суспільному житті, радше, іде зворотний процес — ми все більше зосереджуємося на власних бажаннях і проблемах і втрачаємо відчуття того, що ми є частиною чогось більшого.

       — Ми з того починали. Але це вже не так, якщо казати про народ в цілому. У нас є невелика група людей, які творять великий вплив. Вони свідомо живуть в закритих анклавах. Ми їх називаємо „олігархи“. Це люди, які не мають духовного пристановища. Але хіба вони — народ? Ні, вони не творять народу — вони маленька частинка. Напруженість, яку всі ми відчуваємо в суспільстві, мені виглядає як Божа благодать, яка нас примусить думати про ціле. Це виклик — Господь нас спонукає. Ми більше не можемо „кожен за себе“, ми не можемо не бути в контакті один з одним. Це може ще не всім ясно, хтось дуже бореться з тим, щоби не дати нам діткнутися. Цей дотик не обов’язково в питаннях фінансових, економічних — в загальних питаннях, від яких залежить подальший розвиток життя. Ми живемо в благословенний час, його треба використати — навіть супроти бажанню деяких людей.

      — Це винятковий оптимізм, як на наш час. Отже, ви вважаєте, в „проекту Україна“ є шанс відбутися?

       — Я кажу про те, що бачу. Може, бачу очами трохи іншими — я ж бо під совітським режимом жив тільки два роки з 1939-го до 1941-го. Тоді робилося все, щоби люди не дружили, не мали довіри один до одного, натомість мали страх і трималися один від одного подалі. Це плекали. Якось я прийшов на цвинтар, де мій дідо похований. Милість Божа, чи ви не можете тримати цвинтар трохи в порядку? Але нас на те не заохочували, того в нас не підтримували — щоби ми не надто міркували про своїх предків, не надто турбувалися про свою пам’ять. Це була цілеспрямована політика. І те напруження, недовіра, які між нами є — це наслідок тієї політики. Який хтось вважає за подарунок для себе і намагається підтримувати це в нас. Але подивіться: під Верховною Радою зібралися студенти, а перед тим збиралися підприємці. Соціальне напруження вказує на те, що ми є народ, і ми починаємо це усвідомлювати.

      — Може, це трохи греко-католицький погляд? УГКЦ — церква, яка об’єднує людей української свідомості. Але велика частина українців — не має того усвідомлення, це радше „радянський народ“.

       — Так, різниця є. Але вона не така вражаюча, як нам намагаються розповісти. Ми ідемо в напрямі до єдності. Радянщество в нас ще є. Але подивіться на молодь — як багато в них спільного. Подивіться на підприємців — у них є спільний інтерес. Суто економічний, але воно саме так і починається — з усвідомлення спільного інтересу. Нам весь час повторюють, що ми роз’єднані. Але всі ви маєте батьків і мусите думати, як їх забезпечити. Всі маєте дітей і мусите думати, як їх виростити, вивчити, забезпечити здоров’я. Ви різні, але скільки у вас спільного. В мене є відчуття, що хтось працює цілеспрямовано на те, щоби не дати нам відчути тої спільності, яка насправді є. Я мав нагоду відвідувати міста по всій Україні, і я ніколи не почувався ніде зле. На мене ніхто вовком не дивився.

      Ми маємо подолати прірву. Ми її вже одного разу закопали на Збручі. І тепер ми маємо її заповнити. 70 років — це три-чотири покоління. Галичина то від’єднувалася, то приєднувалася. Нарешті ми стали вільними в одній країні. Чи є ми ті самі після тих трьох-чотирьох поколінь, які зросли в неволі? Ні, не є. Але маємо працювати над тим самим. Ми мусимо себе знову відкрити — як люди, які мають багато спільного. Ми не можемо цього зробити через наших безголових політиків, які хочуть наживатися тією різницею. Це дуже безвідповідально. Вони витратили всі ці роки намарно, в той час, як мусили працювати над об’єднанням країни.

      — Ви вважаєте, у випадку нашої країни може бути одна вірна відповідь на питання „хто ми є“?

       — Не треба підходити до цього питання ідеологічно. Подумаємо, хто ми є — поза ідеологіями. Бо ідеологія — це те, що нам нав’язує якась сила. А до усвідомлення того, ким ти є, мусиш прийти самостійно. Час заворушень, напруги змушує міркувати про найголовніше. Часом кажуть, що нам потрібен диктатор, який про все подбає за нас, змусить нас бути такими, як слід, змусить думати про правильні речі. Але ж наша влада також робить певні кроки до того, щоби змінити наш спосіб думання. І отримує реакцію. Влада повинна пересвідчитись і звикнути: кожна акція викликає реакцію — і їй доведеться зважати на цю реакцію. Ідеологія, нав’язування способу думання — це може мати якийсь результат, але нетривкий і не завжди передбачуваний. Бо, як казав один американський лідер, не можна всіх дурити весь час. І тут у нас люди не є аж такі дурні, щоби ну вже зовсім нічого не розуміти. Я не кажу, що ми впораємося з цим завданням за п’ять, десять чи навіть 20 років. Для цього мусять змінитися покоління. Ми дуже обтяжені минувшиною — стільки років неволі! Але приходить молодь, яка вже того не знає.

      — Часом кажуть, що Галичина краще збереглася, бо менше була під СРСР, і тепер саме звідти мусить на Велику Україну поширюватися „українство“ і взагалі усілякі прогресивні ідеї. Що ви думаєте про цей „галицький месіанізм“?

       — Знаєте, ми часом любимо поговорити про те, що Галичина — це щось особливе, це „П’ємонт“ і т.д. І тому треба дякувати Богу, що багато галичан були змушені виїхати — вони побачили, що є на світі щось інакше, щось більше, ніж Галичина. От якби Бог цих людей ще більше перетер у тій макітрі, ще більше розсіяв — підіть, подивіться, який великий світ, який він різний, як багато в ньому праці! Ніколи не треба думати про себе, як про щось особливе, думати зверхньо.

      — За СРСР вже переміщували і перетирали до повної втрати себе — куди ще більше?

       — Це різні речі. В СРСР з нами це робили, щоби ми не заразили інших своїм потягом до самоусвідомлення. Тепер ситуація інакша: тепер просто ідіть і спілкуйтеся. Свідомо спілкуйтеся з людьми, з якими ви живете, працюєте, відпочиваєте. Такий собі внутрішній туризм. Духовний туризм. Дивіться на Україну у різних обставинах: на Волині, на Сумщині, на Донеччині, на Кіровоградщині — ті самі люди, з тими самими проблемами. Наші олігархи не мають тих самих проблем — і вони намагаються тримати нас від себе подалі, щоби не заразитися. Вони живуть у своєму світі, куди нам дорога закрита, між нас пересуваються в закритих авто з охороною, дітей посилають навчатися до Англії — подалі від наших дітей, щоби не зіпсулися українським духом. Це дуже короткозора політика, яка помститься.

      — А чи не запізнилися ми зі своїм національним самоусвідомленням — років на сто? Тепер начебто настав час думати про себе як про частину світових тенденцій, наднаціональних проектів.

       — Я з вами не згоджуся. Тобто кудись ми таки спізнилися — бо не мали доброго проводу. Але з іншого боку, ми зробили величезні кроки — саме завдяки тому, що не мали проводу. Якби мали великих державних мужів, потужних лідерів у політиці, могли би іти швидше вперед. Натомість ми мали і маємо людей, які дивляться вузько. Кого нам бракує? От вам приклад. Ліна Костенко написала книгу „Записки українського самашедшого“ і поїхала всією Україною презентувати її. Шкода лише, що це не сталося 20 років тому. От таких людей нам бракує — людей, які мають візію України. Наші політики не мають візії — вони мають лише інтерес. Вони мислять вузьколобо. А ми потребуємо державних мужів великого формату. Чому Німеччина так швидко піднялася після жахливої трагедії гітлеризму, після програної війни? Я гадаю, це сталося завдяки Ергардові і Аденауеру. Це були великі державні мужі — один з візією Німеччини як держави, інший — дуже потужний економіст. Вони повернули Німеччину на карту Європи за дуже короткий час.

      — Знову постає питання, до якого ми зверталися неодноразово: чому досі немає українського Гавела?

       — Я вам скажу — чому. Трагедія нашого народу в тому, що від кінця XVIII ст. — від знищення Київської лаври і Січі — ми є поневолені. Нам нищили мозок. Всі, хто нас окуповував, нищили мозок нації. Наш поступ сьогодні не треба вважити заповільним. Ми ж не маємо еліти — її нищили. Що сталося з блискучим відродженням 20-х років — з Холодним, Зеровим? Їх знищили. Що сталося у 30-х роках з селом? Хто були ті „куркулі“? Люди, які вміли працювати на землі, мали вплив у своїх громадах. Їх знищили. Так само знищували інтелігенцію — весь час. Не дивуймося, що не маємо сьогодні еліти. Пішов до школи, трохи вивчився, має освіту — це ще не є еліта, цього замало. Еліта — це люди, це інтелігенція, яка думає не лише інтелектуально — думає серцем. Та сама Ліна Костенко. Інші письменники. Еліта — вона не тільки інтелектуальна. Еліта — духовна. Все це було в нас знищено — не одноразово, воно винищувалося протягом поколінь. Треба дивуватися не тому, що ми повільно розвиваємося, а тому, що ми взагалі ще стоїмо. Що стоїть наше село, де кожен розумний був знищений. В містах — науковий світ, культурний світ — сотнями, тисячами вистрілювали. А інтелігенція — це не гриби, що ростуть після дощу. Скільки треба років, щоби виховати людей — науковців, мислителів, культурних діячів — здатних мислити широко, мислити категоріями держави, народу, нації?

      Ми якось дискутували про Чехію — порівнювали її з Україною. Як вже прийшла свобода, СССР пропав, Чехія мала те щастя, що могла позбутися комуністів і комуністо-вихованих людей, бо мала, ким їх заступити — мала людей, які мислили демократично, категоріями гідності людини. В нас такого не могло відбутися, бо в нас таких людей не було і бути не могло — нам те знищили. Назвіть мені одного політика в Україні, думаючого державно. Немає. Не тому, що ми придуркуваті — потрібен час, щоби їх виховати.

      — Ви вважаєте, є шанс?

       — Ми ж великий нарід!

      — Інші не менші.

       — Якщо ви про той Великий Нарід — то він не такий великий, як вам здається. Він просто робить багато галасу.

      — Я не так про Росію, як про інші тенденції, яким несила протистояти, які поглинули інші — не менші за нас — народи і поглинають нас. Споживацька культура, наприклад.

       — Ми не маємо тих людей вже тепер серед нас, але коли ми кажемо про „великий нарід“, це означає, що вони в нас є — в зародку. Це та молодь, яка сьогодні виростає. Ми мусимо її заохочувати думати про інше. Навіть не так «про інше», як просто мати потребу думати.

      — Хто і з якого дива стане це робити?

       — Оце важливе питання. Ми навіть в церкві ще не завдали собі клопоту на нього відповісти. Ми ще не маємо візії — якої ми хочемо України? Поки що я можу лише сказати — з великою гордістю, — що минулого року на Синоді вирішили працювати над тим, аби дати відповідь, принаймні якою ми хочемо бачити нашу церкву за 20–30 років. Ми хочемо зібрати групу з єпископів і мирян, які вироблять цю візію. Це мусить стати проривом для нашої церкви.

      — І на такому важливому етапі ви вирішили відійти від керівництва церквою?

       — Це не суттєво, щоби Верховним Архієпископом був саме я. Провід — не є суть. Я вже не маю здоров’я, щоби керувати всім. Але я ще й не в домовині — можу думати, говорити, писати. Всі ті зміни, поступ не від мене залежать — не я один маю такі думки. До того ж церква вже трохи інша. Синод — це вже не маленька групка, яка всіх тримає за язик. Це велика кількість людей, яких щось направляє і об’єднує. Я не мушу бути провідником — приходить час, коли треба передати важелі людям, які мають більше сили. Навіть фізичної. Вони мають далі бачити.

      — Але чи мають вони достатньо авторитету і мудрості, щоби провадити в життя такі непрості рішення і зміни?

       — Я ж не сказав: ви тут мастіть собі голову, а я сяду на камені і буду курити файку. Я буду тут, буду помагати. Втім, я впевнений, що без мене це все теж не розвалиться. Адже те, що вже є, — не моя заслуга. Це праця, яку почав Шептицький, а ми її тільки продовжуємо. Авторитет, про який ви говорите, береться звідти — ми спираємося один на одного. Шептицький мав візію церкви, він відкрив думання нашого народу. Ми спираємося на Йосифа Сліпого, який пережив стільки поневірянь — арешти, в’язниці, Сибір — але також мав візію церкви. Шептицькому не було легко. Сліпому не було легко. Любачівському не було легко. Мені не було. І тому, хто прийде за мною, легко не буде. Але це не трагедія. Нам є на що спиратися. В нас міцна основа. Тому змінам керівництва не варто надавати надто багато значення.

      Катерина Щоткіна «Дзеркало тижня. Україна» №5, 11 Лютий 2011

      http://www.dt.ua/articles/75318#article



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    12. Українці і росіяни

      Напевно таки російська мова виникла в колі слов'янських наших племен, як висока спроба християнізації - в основному від церковно-слов'янської говірки-мови, а українська - розвинулася в народних масах оцих же, об'єднаних слов'янських племен, як доцільна народним культурним традиціям виживання і розвитку "від рівня" власної землі, а не від рівня того чи того Писання, тієї чи тієї столиці. Далі всі ці змішування, насадження численним неслов'янам "крестьянства", тобто, фактично, поневолення в "руський мир", в якому прикро занепадають землі - над якими нині й "править" відірвана від коренів слов'янства нинішня російська культура - занепадають ніяк не доглянуті з любов'ю і творчим патріотизмом...
      Висновок, принаймні в Україні носіям російської культури для ближчого споріднення з ареалом країни життєво необхідне оволодіння українською мовою і культурою, а за змогою, й іншими культурами тут, у нас. Зрештою, як ледь не всі українці в цілях порозуміння із тим ще, загальнослов'янським імперативом, сприймають російську мову і культуру. Її імперська всюдипроникність допомагає іншим слов'янським мовам і культурам набувати своєї, але вже адекватної Промислу рідної землі, "імперськості". Тож і російськомовні наші земляки мають щиро радіти зростанню загальнослов'янської народної українськості, всіляко підтримувати цей процес, розвиваючи і своє, - і це буде нашим спільним ділом - братерським поєднанням російського і українського... (Редакція Майстерень)

      "У науці антропології розрізняють європеоїдну расу (раніше казали - білу), монголоїдну (раніше говорили-жовту), негроїдну (раніше казали - чорну), а четверта раса як би зникла. Це американські індіанці (червоношкірі), яких стали називати американськими монголоїдами. Антропологічне вивчення наприклад ( за контекстом статті, ред) російської нації показало, що вона на 80% є суміш угрофінських і тюркських коренів (татар) з невеликою домішкою слов'ян (в'ятичі, радимичі і східні кривичі). Білорусами стали західні кривичі і дреговичі, українці ж утворилися шляхом злиття полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів, дулібів, черкасів, гуцулів, лемків і бойків, а також інших менших племен.
      Таким чином, не розщеплення єдиної давньоруської народності, а об'єднання різних племен створили російську, українську та білоруську нації. Твердження, ніби Київська Русь - колиска трьох братніх слов'янських народів: російського, українського та білоруського, - офіційна профанація історії. Насправді, українці і білоруси дійсно сформувалися в Русі з слов'янських племен, а росіяни утворилися не в Русі, а в Золотій Орді (точніше в Московському улусі імперії Чингіз-хана) і не з слов'ян, а переважно з угрофінів і татар.
      Яке плем'я відсутня у моєму списку?.. Плем'я русичів! Існують тільки два "тексти-першоджерела", де згадується це плем'я. Перший - "Слово о полку Ігоревім", яке одразу після своєї появи викликало підозру в фальшивості. Другий - "Велесова книга", фальшивість якої доведена істориками і палеолінгвістами. Д-р філологічних наук Л. П. Жуковська встановила цей факт, як тільки в АН СРСР прийшла фотокопія малюнка однієї з дощечок, з яких нібито складається "Велесова книга". Жуковська виявила, що в 10-ти рядках тексту присутні мовні факти різних епох, які жодним чином не могли опинитися в одному тексті (Поддельная докириллическая рукопись: (К вопросу о методе определения подделок) // Вопр. языкознания. 1960. № 2. С. 143.).
      Детальний доказ фальшивості "Велесової книги" можна прочитати в роботах О. В. Творогова (Влесова книга.// Труды отдела древнерусской литературы (ТОДРЛ) XLIII, Ленинград, 1990, стр. 170-254). Виконали підробку емігранти Миролюбов і Кур, але з лінгвістичної неписьменності вони сконструювали "давньоруську мову" вкрай незграбно. Наприклад, як вам подобається дієслівна форма "іспіяхша"? Якщо це аорист (форма дієслова, що позначала дію, що завершилося в минулому), то слово читалося б як "іспіша" (випив), якщо імперфект (минулий час недоконаного виду), то "іспіяху" (попивав). З'єднання суфікса імперфекта "-ях-" і закінчення аориста "-ша" - неможливо. З таких та інших помилок полягає вся "Велесова книга". Книзі "пощастило". Її взяли на озброєння і російські і українські профанатори історії. Як же не взяти, якщо вона закликає до єдиної і неподільної Русі!.." Леонід Шульман


      Публікації на тему:
      Історія та міфологія України
      Українці і євреї
      Українці і поляки
      Українці і світ
      Злочини імперського ставлення до всього Українського
      Мовне питання - сьогодення і контекст історії
      Сучасна українська еліта


      Вічні друзі-недруги?

      Українські руйнівники Російської імперії

      Сергій Грабовський, для УП _ П'ятниця, 04 березня 2011, 11:22
      Без українців Російської імперії не було б. Це твердження можна вважати банальністю, трюїзмом, доконаною істиною, бо українці були не тільки будівельним матеріалом, а й будівничими (нерідко – одними із головних) цієї імперії. Та що там будівничими – чи додумалися би взагалі московіти до ідеї імперії без Теофана Прокоповича та його впливу на оточення Петра І?

      Ну, а далі – пішло-поїхало. Від Олексія Розумовського та Олександра Безбородька, Віктора Кочубея та Івана Паскевича – й аж до Семена Буденного й Клима Ворошилова, Сергія Корольова й Валентина Глушка, Павла Судоплатова й Володимира Семичасного.

      А також мільйонів "ревних малоросів", які запопадливо виконували всі вказівки "згори", чи з туманного Санкт-Петербурга, чи із зореносної Москви...

      А водночас як українці народили цю імперію, так вони її й знищили. З того часу як почалося формування модерної української нації, саме українці чи, принаймні, особи з українським корінням й українськими ментальними настановами розхитували цю імперію, аж поки аж удвічі впродовж ХХ століття її не поруйнували.

      Якраз у березні виповнюється чимало дат, прямо пов’язаних із нищенням цієї імперії, яку дехто у Москві страшенно прагне відродити, ясна річ, залучивши до неї Україну.

      Перша із цих знаменних дат – страта народовольцями російського імператора Олександра ІІ, яка сталася 1 березня за старим стилем (13 – за новим) 1881 року. Не тільки керівне ядро партії "Народна воля" складалося із українців, а й ідеологія цієї організації була несумірна із російськими традиціями.

      Бо ж партійна програма у галузі державного будівництва відверто зазначала: імператор повинен відмовитися від влади і передати її "Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів", а на місці імперії створюється "Загальноруський союз", поділений на самостійні у внутрішніх справах області.

      Народи ж, які були насильницькі приєднані до Російського царства (згадаймо: не так давно закінчилися бої у Чечні, а перед тим придушене польське повстання), одержують право відокремитися чи залишитися в Загальноруському союзі.

      А фактичний лідер "Народної волі" Андрій Желябов (один із активних учасників громадівського руху, поки той не був "прикритий" владою) прямо говорив про свою мету як про "розпад імперії на автономні частини".

      Імператор відхилив ультиматуми народовольців, і 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим (партійне псевдо – "Тарас"), здійснений виготовленими чернігівцем Миколою Кибальчичем бомбами і керований правнучкою гетьмана Кирила Розумовського Софією Петровською, виявився вдалим.

      "Партизани" (як вони себе називали) поставили імперію на грань небуття.

      Та імперія тоді вистояла; знайшлося чимало охочих милуватися її позірним зміцненням. І вся ця міць здиміла в 1904-05 роках, розвіяна вітрами війни із Японією.

      А далі вдарив грім. 14 за старим, а 27 червня 1905 року за новим стилем артилерійський унтер-офіцер Григорій Вакуленчук вигукнув до матросів українською мовою: "Та доки ж ми будемо рабами!" І на Чорному морі на якийсь час виникла територія, вільна від російського самодержавства – панцерник "Потьомкін", очолена після смерті Вакуленчука (потім більшовики запишуть його до себе – мертві не можуть заперечити) мінним машиністом Панасом Матюшенком.

      Активні учасники повстання – інженер-механік Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко і Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери і матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко і так далі.

      А підготовча арена – український театральний гурток у Севастополі, в якому брали участь майже всі керівники повстань на флоті. До речі, відвідував цей гурток і лейтенант Петро Шмідт. Той самий. А чому б і ні? Адже він був одеситом...

      1917 рік. Березень – за новим стилем. У Петрограді заворушення, влада дала наказ військам ці заворушення придушити (тобто стріляти у дружин робітників, з невдоволення яких кількаденною відсутністю хліба в крамницях усе й почалося). Війська виходять на вулиці, знехотя виконують накази і тут раптом напіврота лейб-гвардії Волинського полку замість того, щоб стріляти по простолюду, відкриває нищівний вогонь по поліції.

      Наступного дня весь цей полк разом із молодшими офіцерами починає вуличні бої проти поліції та жандармів. За ним підіймаються й інші. А за кілька днів на станції Дно останній російський імператор зрікається престолу...

      А за місяць відбувається своєрідний парад перемоги – перша українська маніфестація в столиці імперії. Під жовто-блакитними прапорами на вулицю вийшли понад 20 тисяч вояків столичного гарнізону. Очолювали колону кубанські козаки-чорноморці, котрі несли січовий прапор та бунчуки.

      Та імперія врешті-решт відновилася – вже під іншими прапорами.

      Для того ж, щоб придушити навіть спробу, навіть порух до інакодумства – і для того, щоб мати майже безплатну робочу силу, оновлена радянська імперія побудувала неозорий ҐУЛАҐ.

      Від початку 1920-тих до середини 1940-вих політичні ув’язнені та засланці в СРСР були беззахисними жертвами зеків-кримінальників, заохочуваних до цього табірним начальством.

      І тільки тоді, коли в ҐУЛАҐу з’явилися, як писав Олександр Солженіцин, "витримані плечисті хлопці", пануванню блатних і шпани у таборах настав кінець; а далі почалася плеяда табірних повстань, що змусила комуністичний уряд в екстреному порядку звільнити абсолютну більшість політичних в’язнів (до речі, представників усіх націй, далеко не лише самих українців!) і мінімізувати систему ҐУЛАҐу.

      Цими хлопцями були партизани УПА, що потрапили до полону, обдивилися, налагодили в таборах контакти із іншими полоненими бійцями Опору – литовцями, латишами, поляками – і продовжили бій. До беззаперечної перемоги над імперією.

      І знову знаменна дата, і знову березень. 2.03.1931 народився Горбачов Михайло Сергійович – перший та останній президент СРСР. Звідкіля у ледь не взірцевого компартійного номенклатурника високого рангу взявся такий виразний потяг до свободи? Цим питанням переймаються у ці дні і недруги, і симпатики політика, ім’я якого нерозривне із розпадом Радянського Союзу.

      А ще тим, як йому вдалося після стількох років перебування на вершинах влади, з одного боку, не "забронзовіти", з іншого боку – уникнути спокуси нахапати повну торбу яхт із чорношкірою обслугою і палаців у субтропіках...

      Важко точно сказати. Але, зрозуміла річ, не останню річ тут мусила зіграти й українська складова ментальності Горбі (до речі, якого дідька деякі ревнителі української мови пишуть його прізвище як Ґорбачов? Сам Михайло Сергійович таке слово і не вимовив би...) та сімейна атмосфера, створена його дружиною Раїсою Титаренко.

      Горбачови не тільки знали й шанували, але й розуміли в силу свого походження вірші Шевченка – і закладений у них потенціал свободи і шаноби до людини таки спрацював...

      І, до речі, політичні недоліки Михайла Горбачова теж легко пояснюються тією самою підсвідомою українською складовою його ментальності.

      Ну, а якщо до діяльності самого Горбачова додати ще й всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року (перешкоджати якому президент СРСР не став, хоч, як відомо, йому пропонували зробити це), то картина другого падіння імперії стане закінченою.

      Та це ще не все. Є ще один визначний українець, котрий змусив захитатися останній міф, на якому ще тримається імперська будова, – міф про "Велику Вітчизняну війну", про "армію-визволительку", про Радянський Союз, який, мовляв, порятував увесь світ від "коричневої чуми".

      Це Володимир Різун, відомий більше під псевдонімом Віктор Суворов. Він першим чітко сказав те, що крутилося на язику багатьох, – що будь-який тоталітарний режим завжди агресивний, що СРСР був одним із головних винуватців Другої світової війни, що під червоним прапором із серпом і молотом готувалася війна проти всього світу з метою встановлення панування кремлівської братії.

      Російський учений-історик Юрій Фельштинський так оцінив заслуги Володимира Різуна: "Для вивчення проблематики початкового періоду Другої світової війни Суворов зробив більше, ніж уся радянська і західна історіографія. Він знайшов відповіді на дуже багато які питання, що десятиріччями нас мучили... Заслуга його неоціненна".

      Справді: натовпи підгодованих Кремлем науковців із різних країн ведуть "обстріл" концепції Суворова, бо із міфом про "велику перемогу" впаде й перспектива відбудови "великої Росії", – але спинити процес загибелі "останнього міфу імперії" вже неможливо.

      Отож чи не варто новітнім реаніматорам Російської імперії замислитися над тим, що залучення до її побудови українців, звісно, надасть цій імперії певного імпульсу – але невдовзі спрацює за методом: "Рубль на вході, два – на виході", і третього українського удару не витримає вже Росія як така?

      Ба більше: палким російським патріотам варто подумати і над тим, як більш обережно залучати деяких українців до своїх державотворчих процесів. Це ж треба було, скажімо, призначити віце-прем’єром особу із прізвищем Шахрай!

      А для тих, кому ідея імперії органічно чужа, є гарна нагода ще раз подумки привітати Михайла Горбачова із 80-літтям і згадати у ці березневі дні тих українців, котрі руйнували сакраментальну євразійську "тюрму народів".

      Сергій Грабовський, для УП

      © 2000-2010 "Українська правда"

      http://www.pravda.com.ua/articles/2011/03/4/5983243/


      (Сторінка на стадії творення)


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    13. Національне питання - сьогодення і контекст історії України
      "Расизм - не наука, а політична концепція, яку нормальні люди відкидають. Ні арійської, ні єврейської раси не існує. Ні німці, ні українці не є, як стверджується у деяких( за контекстом статті, ред) маргінальних профанаційних історіях цих народів, арійцями. Арійці і зараз живуть на Землі. Вони називаються персами, говорять на фарсі. Аріана - це центральна область Ірану. Фарсі - теж індоєвропейська мова, багато слів із якої увійшли в європейські мови. Монета, сума, мати, брат. А на фарсі: ман, сум, Мадара, Барадара. Прикладів таких дуже багато.
          У науці антропології розрізняють європеоїдну расу (раніше казали - білу), монголоїдну (раніше говорили-жовту), негроїдну (раніше казали - чорну), а четверта раса як би зникла. Це американські індіанці (червоношкірі), яких стали називати американськими монголоїдами. Антропологічне вивчення наприклад ( за контекстом статті, ред) російської нації показало, що вона на 80% є суміш угрофінських і тюркських коренів (татар) з невеликою домішкою слов'ян (в'ятичі, радимичі і східні кривичі). Білорусами стали західні кривичі і дреговичі, українці ж утворилися шляхом злиття полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів, дулібів, черкасів, гуцулів, лемків і бойків, а також інших менших племен.
          Таким чином, не розщеплення єдиної давньоруської народності, а об'єднання різних племен створили російську, українську та білоруську нації. Твердження, ніби Київська Русь - колиска трьох братніх слов'янських народів: російського, українського та білоруського, - офіційна профанація історії. Насправді, українці і білоруси дійсно сформувалися в Русі з слов'янських племен, а росіяни утворилися не в Русі, а в Золотій Орді (точніше в Московському улусі імперії Чингіз-хана) і не з слов'ян, а переважно з угрофінів і татар.
         Яке плем'я відсутня у моєму списку?.. Плем'я русичів! Існують тільки два "тексти-першоджерела", де згадується це плем'я. Перший - "Слово о полку Ігоревім", яке одразу після своєї появи викликало підозру в фальшивості. Другий - "Велесова книга", фальшивість якої доведена істориками і палеолінгвістами. Д-р філологічних наук Л. П. Жуковська встановила цей факт, як тільки в АН СРСР прийшла фотокопія малюнка однієї з дощечок, з яких нібито складається "Велесова книга". Жуковська виявила, що в 10-ти рядках тексту присутні мовні факти різних епох, які жодним чином не могли опинитися в одному тексті (Поддельная докириллическая рукопись: (К вопросу о методе определения подделок) // Вопр. языкознания. 1960. № 2. С. 143.).
      Детальний доказ фальшивості "Велесової книги" можна прочитати в роботах О. В. Творогова (Влесова книга.// Труды отдела древнерусской литературы (ТОДРЛ) XLIII, Ленинград, 1990, стр. 170-254). Виконали підробку емігранти Миролюбов і Кур, але з лінгвістичної неписьменності вони сконструювали "давньоруську мову" вкрай незграбно. Наприклад, як вам подобається дієслівна форма "іспіяхша"? Якщо це аорист (форма дієслова, що позначала дію, що завершилося в минулому), то слово читалося б як "іспіша" (випив), якщо імперфект (минулий час недоконаного виду), то "іспіяху" (попивав). З'єднання суфікса імперфекта "-ях-" і закінчення аориста "-ша" - неможливо. З таких та інших помилок полягає вся "Велесова книга". Книзі "пощастило". Її взяли на озброєння і російські і українські профанатори історії. Як же не взяти, якщо вона закликає до єдиної і неподільної Русі!.." Леонід Шульман


      Публікації на тему:
      Історія та міфологія України
      Українці і євреї
      Українці і росіяни
      Українці і поляки
      Українці і світ
      Злочини імперського ставлення до всього Українського
      Мовне питання - сьогодення і контекст історії
      Релігійні питання - сьогодення і контекст історії
      Сучасна українська еліта



      (Сторінка на стадії творення)


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    14. Стосунки українців із євреями
      Знову ж таки, пробуючи охопити важкоохопне, користаємось зваженими поглядами сторін, що шукають позитиву, і доброчинності:

      Публікації на тему:
      Леонід Шульман. Хто я такий: сіоніст чи антисеміт?
      Леонід Шульман, др. Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства
      Мойсей Фішбейн. Єврейська карта в російських спецопераціях проти України
      Стелла Кренцбах: Живу ще завдяки УПА
      Володимир В'ятрович. Легенда про Nachtigall
      Друга світова війна
      Національне питання - сьогодення і контекст історії
      Злочини імперського ставлення до всього Українського
      Еліта в житті українського народу
      Релігійні питання - сьогодення і контекст історії
      Історія та міфологія України


      Ми можемо дискутувати на всі теми, але без тієї категоричної упевненості у своїй і тільки своїй правоті, яка призводить лише до рівномірного розселення - один циклоп на один острів, і стада німих овець довкола.

      До найбільш болючих питань історії взаємин


      Легенда про Nachtigall
      14.12.2007___ Володимир В'ятрович, для УП Володимир В'ятрович
      Нищення єврейського населення на окупованих територіях було реалізацією нацистських ідеологічних засад. Підхід до виконання цього завдання вражав своєю бездушною методологічністю – спеціальні "айнзацгрупи" виловлювали і вбивали євреїв, створювалися табори смерті, постійно "вдосконалювалися" засоби масового вбивства.

      На момент вступу на українські землі у 1941 році німецькі "айнзацгрупи" вже мали досвід у реалізації таких заходів. Тож, коли 1 липня вони ввійшли до Львова, діяли впевнено, реалізовуючи свої жахливі завдання.

      За наступні дні заарештовано кілька тисяч людей - євреїв та представників польської інтелігенції. Більшість із них майже відразу розстріляно, інших запроторено до щойно створеного гетто, мешканців якого винищено дещо пізніше. В подальшому жертвами "айнзацгруп" стали десятки тисяч євреїв.

      Слідство про перебіг масових вбивств євреїв та поляків в перші дні німецької окупації почалося відразу після завершення Другої світової війни. Радянськими органами було створено Надзвичайну державну комісію, яка встановила факт злочину і навіть назвала його виконавців.

      Підсумком роботи комісії стало спеціальне видання "Про злочинства німців на території Львівської області. Повідомлення надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників", опубліковане в Києві у 1945 році.

      Отож у згаданій брошурі організаторами та виконавцями злочину названо: генерал-губернатор Польщі Франк, генерал-майор поліції Ляш, губернатор Галичини Вехтер, начальник поліції Кацман, гауштурмфюрер Гебауер, гаупштурмфюрер СС Варцок, оберштурмфюрер СС Вільгауз, лейтенант СС Шейнбах, оберлейтенант СС Сіллер, штурмфюрер СС Райс, штурмфюрер Веске, оберштурмфюрери СС Рокіта, Урман, Шульц, оберлейтенант СС Векне, шарфюрер СС Колінко, шарфюрер СС Гейне, унтерштурмбанфюрер Гайніш, гауптштурбанфюрер СС Гжімік, шеф зондеркоманди №1005 Шерляк, гауптштурмбанфюрер Раух, шарфюрер СД Елітко, шарфюрер СД Прайс, керівник "бригади смерті" Ейфель, шарфюрери СД Райс і Майєр, обервахместри СД Клік і Вольф, капітан Блют, майор Сідорен, майор Рох, обер фельдфебелі Міллер і Пер, комісари в справах євреїв Енгель, Зейс, Укварт, Леонард, шарфюрери СС Еріх, Хан, Блюм, Верет, Біттерман та ін.

      Результати діяльності цієї комісії перевірялися й були підтверджені Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі на засіданнях 15 лютого і 30 серпня 1946 року.

      Зокрема, головний звинувачував з радянського боку генеральний прокурор Руденко, виступаючи на процесі, заявив: "Загони гестапівців ще до захоплення Львова мали складені за наказом німецького уряду списки найвидатніших представників інтелігенції, призначених до знищення. Одразу після захоплення міста Львова почалися масові арешти і розстріли".

      У цьому ж виступі можна знайти ще й такі слова: "Вбивства радянських громадян здійснювалися не випадковими бандитськими групами німецьких офіцерів і солдатів, а згідно із затвердженими планами німецькими військовими з'єднаннями, поліцією та СС".

      Факти, встановлені цієї комісією, побутували як незаперечні в історіографії, в тому числі радянській прес-конференції східнонімецького професора Альберта Ордена у 1959 році.

      Професор зробив сенсаційне "відкриття" про те, що масові вбивства у Львові організували і провели… українці, вояки спеціального батальйону "Нахтігаль". Проте, як виявилося згодом, основною мішенню його звинувачень були не стільки українці (хоч і про те, аби зайвий раз звинуватити українських націоналістів у всіх смертних гріхах комуністи не забували ніколи), як його колега професор Теодор Оберлендер, що в 1941 році був німецьким зв'язковим офіцером в українському батальйоні.

      Розпочалась активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність "Нахтігалю" та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові.

      Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій демократичній республіці. Усі докази зібрали блискавично швидко – протягом листопада 1959 року, набралося їх лише дев'ятнадцять.

      При перегляді даних обвинувачувальних матеріалів в очі впадає одна деталь – свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де "Нахтігаль" з Оберлендером мали чинити свої "злочини". З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними мешканцями Львова, – усі інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо.

      Можливо побоювалися що свідки-львів'яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв та поляків, але десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених в тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.

      Зібрані свідчення швиденько було передано до суду, який в підконтрольній Москві Східній Німеччині міг бути тільки "найгуманнішим", а тому заочно визнав Оберлендера винним і присудив йому довічне ув'язнення.

      Наступним етапом мало бути проведення процесу у ФРН. Збором доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму.

      Але ніяких нових документів знайти не вдалося, а ті, що вже були знайдені, не визнавалися західнонімецьким правосуддям. Тоді їх сфабрикували радянські спецслужби, які представили "свідчення" кількох вояків "Нахтігалю".

      Згодом в рамках інформаційної кампанії вони були опубліковані в окремій брошурі "Криваві злочини Оберлендера".

      6 квітня 1960 року ці "докази" були перекладені німецькою мовою і відправлені до штабу Асоціації жертв нацизму в місто Людвігсбург. Асоціація подала документи до суду.

      У звинуваченні мовилося, що батальйон "Нахтігаль" нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполю, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.

      Західнонімецький суд провів детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися "Нахтігалю". Слідчими було встановлено, що "більшість членів "Нахтігалю", хоча й знали про жахливі вбивства проведені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родини деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни".

      На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка переслухала 232 свідків і визнала, що закиди проти формування "Нахтігаль" й офіцера Оберлендера, цілковито позбавлені підстав.

      Хоча німецькі слідчі не виключали, що "члени українського батальйону "Нахтігаль", прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону".

      З огляду на сказане вище, підсудних звільнили від вини і покарання встановленого судом НДР.

      Що ж змусило Москву переглянути свої ж офіційні висновки щодо учасників та організаторів масових вбивств у Львові в липні 1941 року?

      По-перше, прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра інспірована КГБ проти західнонімецького уряду на чолі з Конрадом Аденауером.

      Він у 1953 р призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини й СРСР.

      Серед цієї маси людей панували виразні антикомуністичні настрої. З часом Оберлендер, спираючись на них, розпочав створювати потужну політичну партію з яскравим антилівим ухилом, таким чином привернувши до себе увагу КГБ.

      Частково завдання із компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера доблесним чекістам вдалося реалізувати. Не зважаючи на виправдання у суді, Оберлендер пішов у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.

      Іншим завданням кампанії проти "Нахтігалю" було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КГБ. Адже трохи більше як за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КГБ Богдан Старшинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру.

      Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру убив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини з 1941 року.

      Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину і докладно розповів про деталі вбивства, зробленого за наказом КГБ.

      Отже, легенда про участь "Нахтігалю" у масових вбивствах в липні 1941 року була інструментом політичної гри, яку проводили органи держбезпеки СРСР проти Західної Німеччини та української еміграції.

      Незважаючи на її цілковиту компрометацію, вона увійшла в канон радянської антинаціоналістичної риторики. Її й досі використовують несумлінні історики, виконуючи політичні замовлення.

      Прикро, що до кампанії, спрямованої проти повернення правди про український визвольний рух 1920-1950-тих років залучаються і закордонні установи, зокрема й такі солідні як дослідницький інститут Яд Вашем.

      Доречніше було б працівникам цього інституту спрямувати свої зусилля на відродження пам'яті про тих євреїв, які разом з українцями зі зброєю в руках боролися проти нацистського та сталінського тоталітарних режимів.
      __________________________________

      Автор: Володимир В'ятрович, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам'яті
      http://maysterni.com/publication.php?id=16716

      Стелла Кренцбах: Живу ще завдяки УПА


      Це спогади дочки західноукраїнського рабина, яка була спочатку в санітарній службі УПА, потім в розвідці УПА, потім знову в санітарній службі та після переходу групи на Захід виїхала в Ізраїль. Просимо стурбованих правописом зайве не турбуватися, до 1939 року в Галичині слова "єврей" в правописі не було, ми залишили правопис авторки, тобто "жид" - без жодних намірів щодо національної образи.
      ________________________________________________________
      Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА – Богові за те, що дав мені такі очі, як волошки українських піль, і золотисте волосся розлогих ланів пшениці. Що не нарисував на моєму обличчі відвічного тавра Ізраїля, і я росла, не уподібнюючись до моїх прапрадідів, Рахілі чи Ревеки, а, навпаки, нічим не різнилася від Марусі, Орисі, чи Олі, дівчат української землі. Я не раз дивувалася, чому захотілося Єгові створити мене зовсім неподібною до моєї матері, рудоволосої, зеленоокої Сари, ані до батька, чорноволосого із семітським носом та старозаконними пейсами, рабіна міста Б. в Західній
      Україні. Сьогодні я розумію те. Його Пресвята Воля хотіла, щоб я працювала ще на славу того Ізраїля, за волю якого я молилася ціле життя; тої ще Мойсеевої обітуваної землі, якій належить половина мого серця, бо друга половина залишиться до смерти повна любови до тої землі, на якій я родилася, на якій я зросла.

      Родилась я таки в тому містечку Б., що лежить за 75 кілометрів від Львова. Батька мого шанували в містечку не тільки жиди. Була це надзвичайно чесна людина, що життя своє вела згідно з Божими заповідями, що любила своє, але
      шанувала й чуже. Не дивно було, що батько мій жив у приязних відносинах з місцевим гр.-кат. Деканом, до якого часто заходив на дискусії про Біблію Старого Заповіту. Донька того ж священика, Оля, була моєю найщирішою товаришкою від першої кляси. Після закінчення народньої школи віддав мене батько до місцевої гімназії Рідної Школи, хоча була в місті теж польська державна гімназія. Батько казав, що в українській школі я переноситиму менше
      приниження. Але він дуже помилився, вживаючи слова „менше”. За вісім років навчання в українській школі я не зазнала жодного приниження. Товаришки уважали мене рівнорядною товаришкою, ставилися до мене, як до українки. В гімназії вивчила я докладно літературну українську мову, пізнала велич духа української літератури. І так з часом я стала ненавидіти ворогів України і любити її приятелів. Дома виховували мене за старозаконним звичаєм. Говорили ми не діалектом, а чистою гебрайською мовою.
      Батьки змалку защіплювали в мене любов до Ізраїля, такої ж поневоленої батьківщини, як і Україна. І тоді, коли я вже почала вглиблюватися в нутро своєї душі, я побачила, що моє серце поділене на дві рівні частини. В одній горить любов до Ізраїля, в другій до України. Може комусь видається моє
      твердження абсурдом, мовляв, велика, могутня любов існує тільки одна. Але коли я аналізую себе ще раз сьогодні, коли вже є виключена якась хиткість, я можу сміло сказати, що обидві любови були і є однаково великі й однаково сильні!
      В році 1935 я здала матуру і хотіла записатися у Львові на медичний факультет. Але моє подання відкинули разом з поданням 38-ми українців. Я була одинока жидівка, якої не прийняли. Тоді я записалася на філософію. Цього року виїхали до Палестини мої батьки, до яких я мала приїхати після закінчення студій. В червні 1939 р. закінчила я студії і одержала докторський титул. 28-го вересня мав відплисти до Палестини корабель, на який я мала зарезервований квиток. Але 1-го вересня вибухла війна і я не
      встигла виїхати зі Львова. Нові господарі — большевики спочатку ставилися до жидів прихильно. Я відразу одержала працю в середній школі, промовчавши, очевидно, моє соціяльне походження.
      Але не минуло року, як одного ранку з’явилися в моїй хаті міліціонери і звеліли збирати речі в дорогу. В яку дорогу? — спитала я спокійно, думаючи, що зайшла якась помилка. Я показала їм паспорт, усі потрібні довідки. Але все було даремно. Прийшов наказ вивозити жидів на Сибір та й годі. І тоді я почала збирати всі речі, одягнулася в найліпше вбрання і думала піддатися долі. Перед виходом я попросилась в туалету. Мені дозволено. Там ждав мене
      рятунок. Я жила в партері, вікно туалети виходило на подвір’я, я вискочила через вікно і перехідною брамою втекла на іншу вулицю.
      Ввесь час, аж до відходу большевиків, я переховувалась в моєї товаришки Олі, доньки священика з нашого містечка. Оля працювала в харчовому відділі бухгальтеркою і ледве змогла виживити нас двох. Вона ділилася зі мною останньою шкоринкою хліба, і була наче рідна сестра; вона ніколи не дала мені відчути того страху, який переживала із-за мене, наражуючи своє життя.
      Але і в неї, як і в мене, не було нікого. Мами не мала змалку. А батька вбили під час війни поляки — т. зв. Леґіон смерти, що складався з кримінальних злочинців і був висланий палити українські села та вбивати свідомих українців.
      Коли вступили у Львів німці, я була мабуть одинокою жидівкою, ще раділа їхньому приходові. Я думала, що вони створять Україну, а самі підуть проти большевиків. Але як я болюче розчарувалася! Скоро моя радість перетворилася в жах. Те, що почали робити німці з жидами, а опісля з українцями, було ніщо інше, як тільки продовження большевицької жорстокости.
      Жила я далі з Олею, працювала кравчинею в українських домах. Документи мала на прізвище українське, обличчя моє не було підозріле, але нерви мої не видержували. Кожного дня я бачила великі колони жидів, що покірливо йшли на
      смерть в супроводі декількох поліцаїв. Мене брала лють за ту покірливість. Я затулювала рота, щоб не крикнути їм: „Киньтеся і вбийте тих кількох поліцаїв, вас переважаюча більшість, згинете і так, але як герої, а не як
      раби!” — Я часто розмовляла про те з Олею, вона казала мені, що жиди не здібні на геройські вчинки. Тоді я погоджувалася з нею.
      Ох! Олю, щоб я могла оповісти тобі, як вміють по-геройськи боротися і вмирати сини Ізраїля, але ти напевне сама те бачиш... Життя у Львові ставало небезпечне і для українців.
      Упоравшись з жидами, німці почали арештувати українців. Тюрми заповнилися українською молоддю, інтелігенцією, а згодом і свідомими селянами. Часті розстріли, арешти і вивіз у Німеччину в концтабори були на денному порядку.
      Але українці не були покірливі, як жиди, за кров вони відплачували кров’ю, за смерть — смертю. Тоді вже доходили до мене вісті про УПА на Волині. З часом рух цей зріс і поширився по всій „звільненій” німцями Україні. Я догадувалася, що Оля теж має зв’язки з УПА, бо одного дня з’явилася в нашій хаті машинка, на якій Оля писала всякого роду пропагандивні речі.
      Часом Оля змикала, все в суботу ввечорі і приїжджала в понеділок досвіта, часто заболочена і втомлена. До нас почали заходити незнайомі мені хлопці і дівчата. Вони довго пересиджували в кімнаті Олі, або приходили тільки за
      ліками, що їх Оля приносила з аптеки, де працювала ляборанткою.
      Дверник нашого дому був поляк. Він зауважив, що до нас заходить багато людей, і почав слідкувати за ними. Якось вибалакалася переді мною його жінка, кажучи, що на нас мають сусіди око. Я розказала про те Олі, і тоді візити до нас дещо припинилися.
      Але ми були вже підозрілі. Я відчувала, що одного дня нас арештують (можливо була це психоза), нова хвиля нервового страху опанувала мене. Я рішила записатися на працю до Німеччини, мені здавалося, що там безпечніше. Про цей
      свій плян я розповіла Олі. Вона відраджувала мені їхати, та я настоювала, мотивуючи тим, що мені іншого виходу немає. Тоді вона запропонувала мені вступити в ряди Української Повстанської Армії. Пропозиція Олі видалась мені спасенням і я прийняла її з великою радістю. Вся моя істота була
      наелектризована ненавистю і жадобою помсти до ворога. А де ж найкраще могла я помститися, як не там? Було це 7-го листопада 1943 р.
      — Як ти представила мене, Олю, як українку чи жидівку? — питала я, ідучи полевою доріжкою в сторону сіножатей біля лісу.
      — Будь спокійна, вони про тебе все знають і між ними можеш бути тим, чим ти є. Вони не ділять людей на раси, тільки на чесних і нечесних.
      Я пішла з полегшею, слова Олі підбадьорили мене. І того дня стала я членом геройської УПА.
      До липня 1944 р. Переховувалися ми в лісистих околицях біля Львова. Там перейшла я 6-місячний санітарний курс, який провадило двоє лікарів жидів і один українець. В нашій групі нарахувала я тоді 12 жидів, з цього 8 лікарів.
      Коли в липні 1944 р. Большевики знову повернулися на Західню Україну, я дістала наказ піти в містечко Р. І працювати в місцевій міліції. Вісім місяців працювала я, як секретарка начальника міліції. Начальник був жид, комуніст, завзятий партієць. Я удавала перед ним симпатичку комунізму.
      Вигадуючи різні історії про життя в „ґетто”, я називала большевиків моїми визволителями тощо. Начальник симпатизував мені, навіть робив мені подружні пропозиції. Я удавала закохану, і йому здавалося, що відносини між мною і
      ним щирі, приязні. Тим часом я була у постійному зв’язку з повстанцями. Яінформувала їх про все важливе, що вдалося мені підхопити в міліції.
      Але одного дня на умовленому місці зі зв’язковим мене застукав сам начальник. Він зв’язкового важко поранив і, думаючи, що вбив, залишив на місці, а мене повіз у тюрму! Тимчасом зв’язковий, очунявши, рештками сил доповз до своїх і розказав про арешт.
      Я сиділа в місцевій тюрмі, яку зроблено з колишніх касарень. Тюрма була заповнена переважно селянами, і то старшого віку. Вся молодь була в УПА. Протягом п’яти тижнів мене допитували 15 разів. Мене мучили і били. В мене на тілі досі знаки — наглядні свідки тих катувань. Я увесь час мовчала, ні словом не відзивалася і мене почали досліджувати якимсь жахливим апаратом, чи я часом не оніміла. Я не могла видержати болю і крикнула. Моєю одинокою
      відповіддю на всі допити були зойки і стогін. А все ж таки одного дня відбувся суд і там почула я ніби мої зізнання. Мене присудили на смерть, і цей вирок я прийняла з полегшею. Мене дали у камеру смертників. Нас було 24 в кімнатці, яка з трудом могла помістити 12 осіб. Між засудженими була 70-літня бабуся і 12-літня дівчинка. Останню засудили за те, що пасла корову під лісом, ніби на те, щоб повстанцям доставляти молоко.
      Кожній з засуджених приписували обвинувачення, яке було абсурдом. Коли погасили в коридорах світло, жінки рішили всю ніч провести на молитві, щоб гідно зустріти ранком смерть. Стара бабуся зняла з грудей гарний хрестик, на якому блищало срібне знам’я Розп’ятого Христа. Всі по черзі цілували хрест, а тоді почали шептати молитви. Я молилася з усіма, щиро. Вправді релігія моїх батьків учить, що Христос не є Бог, тільки великий пророк, але цієї ночі я переконалася, що Христос — Єдиний Всемогучий Бог. Не знаю, скільки часу пройшло, нам на молитві, як раптом почули ми стріли і метушню на коридорах. Стрілянина змагалася, ми не знали, що сталося, але якась надія вступила в наші серця. За деякий час двері нашої камери відчинилися, а в них стали хлопці, яких я знала з лісу. Тоді містечко Р. Було чотири дні в руках повстанців.
      Від дня звільнення з тюрми життя моє тісно пов’язане з життям повстанців. Я переходила з ними з одного місця в друге, коли діставала наказ. Наша група складалась з 70-ти вояків, лікарів, трьох медсестер і ще чотирьох жінок.
      Літом 1945 р. Перейшли ми в Карпати, де злучились з двома іншими групами.
      Спочатку в гори большевики не заходили і ми жили деякий час спокійно. Але вже пізньою осінню почалися щораз частіші бої, і тоді наш шпиталь поповнився і праці в ньому було дуже багато.

      Одного дня, було це 7-го січня 1946 року, в саме українське Різдво, оточили нас большевики потрійним перстенем. Рятунку не було. Командир дав кожному з нас ручну ґранату, щоб вбили себе в останній хвилині. Бій ішов завзятий, нерівний, ішов і не переставав. Капелян нашого шпиталю, старенький священик-інвалід, три години молився перед дерев’яним хрестом і ввесь час просив: „Поможи їм, Христе, не дай марно погубити наші душі!” Ми молилися усі з ним. І тоді сталося чудо.

      На підмогу прийшла з другої сторони Карпат велика група повстанців і, напавши на большевиків ззаду, прорвала перстень. Казав командир тієї групи,
      що вони нічого не знали про наше положення. Але прийшов до нього молодий юнак з запискою, в якій просилося помочі. Хто був цей юнак, звідкіля він
      прийшов та хто його послав, ми ніколи не дізналися. З нашої групи він не міг бути, бо ми були оточені. Тоді почали говорити про чудо. Я довго думала над цією подією і врешті прийшла до переконання, що коли Бог творив чуда в часах Старого Заповіту, чому не міг цього зробити в теперішні часи? ...

      В літі 1946 р. нашу групу розбили дощенту. Большевиків було в десять разів більше від наших. Тоді згинула в бою моя подруга Оля. Наш шпиталь був дуже добре захований у гірській великій ущелині і помимо докладних розшуків нас не найшли. Нас врятувалося вісім осіб. Шпитальний лікар, старенький священик, двоє інвалідів без одної руки, двоє без ока, один з виламаною щокою і я.

      Три тижні ніхто до нас не навідувався, ми не знали, що діється довкола. Ми були без зв’язку. Це було ознакою, що про нас ніхто не знає. Харчі почали нам кінчатися, хоч я роз-поряджала ними дуже ощадно. Одного дня я зі страхом ствердила, що в нашій коморі залишилося всього пів мішка борошна. Ще тиждень і нам грозила голодова смерть, а зв’язку не було.

      Тоді заявив нам наш о. Володимир, що він піде шукати зв’язку. Ми не здержували його, хоч ніхто з нас не вірив, що цей 77-літній, зі штивною
      ногою старець, дійде до мети. Від його відходу минуло ще два тижні. Бараболя скінчилася і ми вже два дні нічого не їли. Лікар, що був уродженцем Києва, глузував сам зі себе, кажучи, що людина від смерти ніде нє може сховатися.
      Батьки його вмерли від голоду, а він втік у місто і врятувався, але після 13 років ця смерть прийшла за ним аж сюди.

      Але цього ж таки полудня не смерть загостила до нас, а — зв’язковий, який приніс нам харчі, гроші й наказ іти на Захід. Отець Володимир таки добився
      до якоїсь групи і вислав нам поміч. Зараз наступного ранку ми вибралися в дорогу. Ми пройшли були вже шматок дороги, як я пригадала собі щось і завернулася. Лікар сердився на мене, казав, не поведеться нам у дорозі. Але нам повелося напричуд добре. А те, за чим я вернулася, був дерев’яний хрест, який стільки разів врятував наш шпиталь. Хто зна, чи без цього хреста пройшли б ми були три кордони, вже тоді дуже добре бережені.

      1-го жовтня 1946 р. опинилися ми в англійській зоні Австрії. Там я розпрощалася зі своїми товаришами. Як я дісталася до Палестини, це вже не
      належить до теми моїх споминів. Ще мушу згадати про зустріч з моїм стареньким батьком, який, вислухавши моїх оповідань, запитав тремтячим
      голосом:
      — Чи ти, може, вихристилася?
      З цього питання я добре зрозуміла, що мій старозаконний батько легше переніс би вістку про мою смерть, як зміну релігії. А все ж і я часто роздумую над Христовою релігією, і з мого серця я не можу вигнати Христа, але я теж не маю сили бути вбивницею мого батька.

      Опинившись у новій батьківщині, я пообіцяла собі поінформувати світ про українців та їхню геройську УПА. Нагода одначе довго не траплялася, я була сірою людиною, а таких світ не радо вислухує. Але тепер, коли стала я працювати в міністерстві й мій підпис відомий не одному дипломатові, я сповнюю свій обов’язок. Закінчуючи ці короткі мої спомини, я звертаюся до свободолюбного світу й остерігаю його, щоб не легковажив собі українського питання, щоб не ставив його на другорядний плян. Бо тільки вільна Українська Держава буде запорукою і доказом справедливого миру в світі.
      http://maysterni.com/publication.php?id=17113


      Мойсей Фішбейн. Єврейська карта в російських спецопераціях проти України

      Доповідь на 26-й Конференції з української проблематики
      Іллінойський університет, Урбана-Шампейн, США
      24 – 27 червня 2009 року


      29 січня 2009 року, виступаючи на розширеному засіданні Федеральної служби безпеки в Москві, президент Російської Федерації Дмітрій Мєдвєдєв буквально однією фразою розкрив спецоперацію ФСБ (цитую мовою оригіналу): «В ряде соседних государств сохранялась нестабильная социально-политическая обстановка, не прекращались попытки расширения НАТО, в том числе и за счёт так называемого ускоренного вступления в альянс Грузии и Украины. Всё это, разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи». Себто – президент Російської Федерації відкритим текстом заявив, що зрив інтеґрації України до Північноатлантичного альянсу – це заслуга російських спецслужб, наслідок проведених ними спецоперацій. А заявивши, подякував Федеральній службі безпеки. Це пряме визнання того, що російські спецслужби провадять спецоперації проти України, спрямовані на підрив її суверенітету й незалежності. Це брутальне порушення не лише міжнародного права. Це брутальне порушення й російських законів: законодавча база Російської Федерації, що регулює діяльність ФСБ, не дозволяє цій спецслужбі проводити такі спецоперації. У «Федеральному законі про Федеральну службу безпеки», ухваленому Державною Думою Російської Федерації 22 лютого 1995 року (з усіма подальшими редакціями) про жодні спецоперації проти суверенітету інших держав і «кориґування» їхньої зовнішньої політики не сказано анічогісінько. Зазначимо: цей документ 1995 року підписав президент Російської Федерації. В цьому документі немає нічого бодай подібного на спеціальну операцію проти України, що з нею президент Мєдвєдєв привітав ФСБ. Натомість у прямих завданнях ФСБ є інше конкретне визначення: щодо припинення, унеможливлення витоку державних та військових таємниць. Спецоперація ФСБ, спрямована на недопущення вступу України до НАТО, є однією з найбільших таємниць Кремля. І витокові саме цієї таємниці сприяв пан Дмітрій Мєдвєдєв.

      Отже, російські спецслужби провадили й провадять спецоперації, спрямовані на підрив суверенітету й незалежності України. Співробітники ФСБ та Служби зовнішньої розвідки Росії за досягнення в ізоляції України були нагороджені. У структурах ФСБ, що займаються Україною, останнім часом штат збільшено в півтора рази порівняно з періодом 50-х років, коли в Україні діяло підпілля УПА.

      Розглянемо лише один із аспектів спецоперацій російських спецслужб проти України – так звану «єврейську карту». Спочатку – невеличка ретроспектива.
      Коли імперські картярі почали розігрувати на українських теренах оту мічену «єврейську карту»?

      У Російській імперії це практикувалося.
      В СРСР на багато років погромником було оголошено Симона Васильовича Петлюру. І не мало значення, що один із засновників, один із чільних ідеологів сіонізму, видатний публіцист, громадський та політичний діяч Володимир (Зеєв) Жаботинський ставився до пана Петлюри з чималим пієтетом: ім'я Володимира (Зеєва) Жаботинського в СРСР було заборонене.

      Доречно нагадати: невдовзі після вбивства Симона Петлюри в Парижі, саме на сороковий день – 4 липня 1926 року – Володимир (Зеєв) Жаботинський заявив у нью-йоркському The Jewish Morning Journal (цитую):

      Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". (...) я добре знаю цей тип українського інтеліґента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів.

      28 травня 2009 року російський сенатор і водночас голова створеного з ініціативи російських спецслужб «Всемирного конгресса русскоязычного еврейства» – Боріс Шпіґєль – під час єрусалимської зустрічі з прем’єр-міністром Держави Ізраїль паном Біньяміном Нетаніягу, порушивши тему антисемітизму, заявив: в Україні, мовляв, «відроджують старих національних героїв», що чинили злочини проти євреїв, і «переписують історію, вибілюючи цих людей». За приклад Борис Шпіґєль навів Симона Петлюру. Згідно з повідомленнями ізраїльських ЗМІ, «реаґуючи на це, пан Біньямін Нетаніягу висловив занепокоєність». Зауважмо: саме ізраїльська партія «Лікуд» репрезентує ідеологічну течію Володимира (Зеєва) Жаботинського, його портрет висить у штаб-квартирі саме цієї партії, яку очолює саме пан Біньямін Нетаніягу.

      А тепер доречно зацитувати самого Симона Васильовича Петлюру.

      З „НАКАЗУ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК УНР 26 серпня 1919 року”

      Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення – їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми – було поневолене й позбавлене своєї національної волі.

      Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й недолю...

      Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд яко зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення...

      Головний отаман Петлюра


      З ВІДОЗВИ „ПРОТИ ПОГРОМІВ”
      12 жовтня 1919 року


      Наша Народна Армія мусить нести рівність, братерство і визволення українському і єврейському громадянствам, бо останнє активно підтримує Правительство УНР. Всі його партії, як то: Бунд, Об’єднанці, Поалей-Ціон і Фолкс-Партей стали на ґрунті самостійності України і беруть участь у будівництві республіки.

      Я сам знаю, коли представники єврейського населення допомагали нашому війську і підтримували законну республіканську владу.

      З великою пошаною я ставлюся до тих жертв єврейського населення, які воно понесло на вівтар нашої отчизни в цій боротьбі. (...)

      Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів.

      Головний отаман Петлюра


      Невдовзі відзначатимуть двадцяту річницю установчого з'їзду Народного Руху України. Чи пам'ятає хтось, як двадцять років тому офіційна преса лякала читачів: «рухівці — антисеміти»? Я пам'ятаю. Бо тоді на з'їзді зачитали мою вітальну телеграму, вона закінчувалась єврейським словом — «Шалом!»

      На початку 1990 року влада лякала київських євреїв — приходили двірнички, попереджали: «Зі Львова їдуть рухівці з автоматами. Не виходьте з помешкань. Будуть погроми». Ми з філософом Мирославом Поповичем пробилися на телебачення, провокатори замовкли.

      1 грудня 1991 року в київській синагозі знайдено вибухівку. В день референдуму за незалежність України: ось, мовляв, не встигли стати «нєзалєжнимі» — вже синагоги вибухають. Ця вибухівка була підкладена не під синагогу, а під Українську Незалежність.

      2003 – 2004 роки. За розробками маніпульованих російськими спецслужбами московських політтехнологів супротивники кандидата в президенти України Віктора Ющенка ширять чутки й публікації, починають робити фільм про «антисемітизм Ющенка та його оточення». У грудні 2003 року Віктор Андрійович Ющенко привітав євреїв України зі святом Ханука. В адміністрації президента Кучми такого вітання не підготували. Вітаючи євреїв України зі святом Ханука, а потім зі святом Песах, Віктор Андрійович наголошував: „Історія євреїв багато чого вчить нас усіх”. І цитував Лесю Українку: „І ти колись боролась, мов Ізрaель, Укрaїно моя”. Я був звернувся до євреїв України й розповів, що під час війни родина мами Віктора Ющенка в його рідному селі Хоружівка переховувала трьох єврейських дівчат із міста Ромни. Півтора року. Ризикуючи власним життям. Вони рятували єврейські душі.

      Тоді кампанія звинувачень Віктора Ющенка в антисемітизмі зійшла нанівець. Фільм – уже витративши чималі кошти – робити припинили. Ми перемогли на Майдані.

      Але розігрування «єврейської карти» в спецопераціях російських спецслужб проти України не припиняється.

      В середині квітня 2008 року на російському інтернет-сайті «ИА REGNUM» вийшла інформація, буцімто ізраїльський історик Юрій Вільнер видав книжку «Андрей Ющенко: персонаж и „легенда”». І миттєво з сайту на сайт пішла гуляти фраза: «Дослідження доводить, що в роки Другої світової війни батько Президента України міг бути табірним поліцаєм і нацистським інформатором». «Доводить, що міг бути». Стилістичний недогляд, що на нього мало хто звернув увагу. Потім в Інтернет закинуто й сам текст «книжки». Я був почав читати. Над текстом стояла посвята: «Арону Шнеєру – гуманісту». Хто ж такий Арон Шнеєр? Коли він жив? Чи живе? Я почав згадувати. І таки згадав. На Арона Шнеєра в одній із своїх публікацій посилався ізраїльський публіцист Михайло Хейфец – той колишній радянський політв’язень Михайло Хейфец, що свого часу написав блискучі спогади про Василя Стуса. Арон Шнеєр – співробітник ізраїльського Національного інституту пам’яті жертв нацизму «Яд Вашем». Я зателефонував до нього. З’ясувалося, що текст «розслідування» він прочитав у Інтернеті, але уявлення не має, хто такий Юрій Вільнер. Російське інформагентство «REGNUM» твердило: «ця книжка, видана в Ізраїлі, з’явилася в Москві», але ніхто – ні в Ізраїлі, ні в Росії, ні деінде – ні науковці, ні журналісти – ніхто нічого не знав про існування такого «ізраїльтянина». Я зацікавився міжнародним ідентифікаційним кодом книжки, що був зазначений в Інтернеті: ISBN — 969–228–292–5. Перші три цифри позначають країну, де видано книжку. З’ясувалося, що «969» — це Пакистан! Можна було б припустити, що книжка отримала реєстраційний номер саме у цій країні. Але пошук цього видання у базі даних ISBN показав: «Такої книжки не існує». Це означало що міжнародний номер сфальсифіковано. Це означало, що і сама «книжка», і її «автор» – фальшивка, створена й запущена в обіг у межах антиукраїнської спецоперації, що мала на меті ускладнити українсько-ізраїльські взаємини, посварити українців з євреями й налякати цивілізований світ «темними сторінками фашистського минулого» батька президента України Віктора Ющенка. За кілька днів після першої появи фальшивки на сайті «Regnum» викриття було оприлюднене одночасно – в суботу, 18 квітня 2008 року – в київській газеті «Україна молода» і на одному з ізраїльських інтернет-ресурсів, а відтак розійшлося широким інтернет-простором. Антиукраїнська спецоперація захлинулася на самому початку.

      У своєму імперському шаленстві, замішаному на хронічному комплексі меншовартості, російське керівництво за допомогою своїх спецслужб намагається зомбіювати власною українофобією і світову спільноту, й російську громадськість, і – через підконтрольні ЗМІ та аґентів впливу – певну частину населення України.

      Розігруючи «єврейську карту» в своїх спецопераціях проти України, російські спецслужби використовують своїх «путін-юден», зокрема, московських рабинів.

      З сайту «Евразийского союза молодёжи» ( цитую мовою оригіналу):

      Раввины и евразийцы объединят усилия в борьбе с нацизмом
      21 Августа 2007 года
      20 августа в синагоге на Спасогленищевском переулке в Москве состоялась официальная встреча лидера Евразийского Союза Молодежи Павла Зарифуллина и главного раввина России Адольфа Шаевича. В процессе переговоров лидер ЕСМ и главный раввин России пришли к выводу, что у них есть один общий враг – современный украинский неонацизм, являющийся квазиофициальной идеологией «оранжевого» режима Ющенко.


      З сайту «Новости портала «Евразия» (цитую мовою оригіналу):

      Евразийцы и евреи за традиционализм и против украинского госфашизма
      11.11.2008

      11 ноября в московской синагоге в Марьиной Роще состоялась встреча между главным раввином России Берлом Лазаром, а также главой администрации Международного "Евразийского Движения" Павлом Зарифуллиным.

      В ходе беседы раввин Лазар выразил глубокую озабоченность в связи с возрождением нацизма на Украине и в Прибалтике. Он рассказал о присуждении награды героя Украины палачу СС Шухевичу. Главный раввин подчеркнул, что следует предотвратить вступление Украины в ЕС и иные международные организации, он призвал гостей воспользоваться своими связями и своим авторитетом в борьбе с реставрацией нацизма.


      Відомий російський журналіст, редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, про якого його співвітчизники кажуть: «Что у Путина на уме – у Проханова на языке», – той Алєксандр Проханов, який відкрито називає себе імперіалістом, 17 вересня 2008 року заявив в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы»: «Сталин становится лицом России». В тому-таки інтерв’ю він сказав: «Россия – потенциальная сверхдержава. В противном случае она рассыплется». Відтак Алєксандр Проханов заявив: «Мы добились вот этого кризиса на Украине». І на запитання журналістки «Что сейчас нужно делать?» відповів: «Нейтрализовать Ющенко».
      Російські високопосадовці (зокрема, мер Москви) вголос висувають Україні територіальні претензії. Плекані й вітані російськими спецслужбами провокатори плюндрують українські національні святині на нашій Говерлі, шматують і топчуть український прапор коло посольства України в Державі Ізраїль. Відтак постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій Чуркін на своїй прес-конференції 28 жовтня 2008 року, кажучи про Голодомор 1932-33 років, заявляє: «(…) украинское правительство использует этот вопрос с целью рассорить наши два братских народа, посеять международную рознь. (…) какие бы репрессии или действия ни проводились Сталинским режимом, его нельзя называть первопричиной Голода (…) И говорить, что сталинский режим был направлен против украинского народа, неверно». Не знаю, чи російський дипломат Чуркін читав книгу «Всё течёт» – книгу про Голодомор, що її написав видатний російський письменник Васілій Ґроссман. Не знаю, чи пан Чуркін узагалі читає щось, крім «інструкцій з Центру». Але ця його заява – безсоромне блюзнірство. Безсоромним блюзнірством і зухвалою брехнею є й інші його заяви, зроблені на цій прес-конференції в штаб-квартирі ООН. Цитую: «Второй вопрос, (…) имеющий, на мой взгляд, определенную логическую взаимосвязь с первым – это вопрос о героизации нацизма. (…) Президент Украины в приказе о награждении назвал героем одного из одиозных членов украинского нацистского движения господина Шухевича, который был нацистом. (…) Вы припоминаете, что на территории Киева были убиты тысячи евреев? Большинство из этих людей, которые убивали евреев в Бабьем Яру, были украинские нацисты».
      «Украинские нацисты»? Себто якісь українці, що буцімто були членами гітлерівської НСДАП, а не німці з «айнзатцкоммандо» розстрілювали євреїв у Бабиному Яру? «Шухевич, который был нацистом»? Себто Шухевич, який буцімто був членом НСДАП й, перебуваючи в Галичині, в якийсь спосіб був причетний до розстрілів у Бабиному Яру? Сказати таке міг або невіглас, або свідомий дезінформатор. Сподіваюся, бодай невігласом пан Чуркін не є.
      Нагадаймо панові Чуркіну, що саме СРСР, правонаступницею якого нині є Російська Федерація, з 39-го по 41-й рік був союзником нацистської Німеччини.

      Чого варті бодай кадри кінохроніки зі спільними радянсько-німецькими військовими парадами! Нагадаймо й про те, як ведеться дезінформаційна спецоперація щодо Головного командира УПА генерала Романа Шухевича. Спочатку до ЗМІ закинули версію, буцімто Роман Шухевич був «капітаном СС». Дезінформаторам відповіли, що такого звання взагалі не існувало. Тоді дезінформатори перетворили Романа Шухевича на якогось «оберштурмфюрера». Їм пояснили, що для того, аби до 1944 року потрапити в «СС», треба було довго доводити своє «арійське походження», якого Роман Шухевич, звісно ж, не мав. Тоді дезінформатори закинули до ЗМІ версію, буцімто Роман Шухевич отримав військову нагороду з рук Гітлера. Дезінформаторам нагадали, що з рук Гітлера військову нагороду отримав лише Гімлер. Що ж до Головного командира УПА Романа Шухевича, то, згідно з інформацією Військового архіву Німеччини, котрий міститься в місті Фрайбурзі, Роман Шухевич узагалі не був нагороджений жодною німецькою нагородою.

      Але дезінформаторам конче треба дискредитувати і генерала Шухевича, і УПА, і весь український національно-визвольний рух, і президента України Віктора Ющенка.

      Тож вони вдалися до давньої чекістської провокації й розіграли «єврейську карту»: одних звинуватили у винищенні євреїв, а інших – у «героїзації» тих, хто буцімто винищував. Прийом відомий: відвернути євреїв від українського національного відродження, відвернути і євреїв, і весь цивілізований світ від тих, хто хоче відродити справжню, українську Україну. Українську за духом своїм, за мовою своєю, за пам’яттю про своїх геніїв та героїв. Українську – для всіх у ній сущих, незалежно від етнічного походження.

      1942-43 років дружина Головного командира УПА Романа Шухевича пані Наталія Шухевич переховувала в себе єврейську дівчинку Іру Райхенберґ. Генерал Шухевич зробив дівчинці фальшивий паспорт на ім’я Ірини Рижко. Коли Ґестапо заарештувало пані Наталію Шухевич, дівчинку переправили до сиротинця при жіночому монастирі в селі Куликів, що на Львівщині. Там дівчинка пережила нацистську окупацію, пережила війну. Позаторік Ірина Рижко померла в Києві. У Києві її син Володимир.

      Про все це я сказав на своєму брифінґу в Міністерстві закордонних справ України 3 листопада 2008 року.

      Президент Віктор Ющенко підніс визнання Української Повстанської Армії на державний рівень. Маніпульовані російськими спецслужбами ЗМІ (і в самій Росії, й поза нею) розгорнули шалену кампанію звинувачень УПА у винищуванні євреїв. 14 жовтня 2008 року – на свято Покрови, в день ушанування пам’яті вояків УПА – я дав інтерв’ю Бі-Бі-Сі. Дозвольте зацитувати фраґмент.

      «“Антиєврейські акції УПА” – то є провокації, що запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий із доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, сіоністка, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку. Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: “Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів”. Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе».

      Російські спецслужби намагаються дестабілізувати обстановку в Україні, підірвати її суверенітет і незалежність, створити їй неґативний імідж, а відтак – унеможлививши інтеґрацію до європейських та євроатлантичних структур – перетворити на узалежненого й маніпульованого сателіта. Неабиякого значення у своїх спецопераціях проти України вони надають міченій «єврейській карті».

      Щодо українців і євреїв. Нас хочуть пересварити. Метод відомий: «Розділяй й владарюй». Розділити нас їм не вдасться. Владарювати також.

      Мойсей Фішбейн – визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного PEN-клубу та Національної спілки письменників України. Академік Іван Дзюба назвав його Поетом з Божої ласки. Про Мойсея Фішбейна пишуть світові енциклопедії. В Україні його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

      http://maysterni.com/publication.php?id=35259



      (Сторінка на стадії створення)


      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    15. Тетяна Монтян. ОСББ – наука спільної дії
      Частина ІI

      "- А звідки дістають ці чотири сольдо?
      - З грубих гаманців, моя дитинко!"

      Альтернативи дійсно немає
      Альтернатив (реальних) у житлового фонду України лише дві – або ОСББ, або повна руйнація будинку під чуйним керівництвом ЖЕКу.

      Звісно ж, будинок з ОСББ також можна довести до ручки, і деякі таваріщі саме так і роблять, але без ОСББ будинку капець настане ГАРАНТОВАНО. Є ще одна альтернатива, суто теоретична – передача наших затишних приватних квартир знову у державну власність – і хай держава сама дбає про нас, безпорадних. Влаштовує?

      Людям слід змиритись з тим, що ніхто нікому нічого не винен. Змиритись з цією очевидною істиною слід було ще 20 років назад, але безвідповідальні та корисливі політикани своїм цинічним популізмом свідомо підтримували в людях патерналістські настрої, аби отримувати зиск від атомарного (роз'єднаного) стану суспільства. Кожен має тільки те, що має – тут і зараз. Хтось – приватизовану на себе одного двокімнатну квартиру в міцному будинку на Хрещатику, а хтось – 1/7 напіврозваленої "гостинки" в Алчєвську, і змінити тут щось для абсолютної більшості людей майже неможливо. А отже, це треба визнати й думати, як з цим всім жити далі, не сподіваючись на диво.

      Якщо якийсь ЖЕК десь, колись, у якомусь будинку і зробив капремонт, то причин такого дива може бути всього три:

      В будинку живе хтось достатньо впливовий, аби домогтися фінансування ремонту саме цього будинку за кошти місцевого бюджету – за рахунок багатьох інших будинків, які потребують ремонту не менше, але... в них ніхто впливовий не живе.

      У місцевих чиновників з'явилася можливість та потреба негайно "засвоїти" якісь кошти, виділені на ремонти. При цьому, якщо порівняти реальну вартість фактично проведеного ремонту та кількість списаних на це грошей, різниця сягне неймовірних цифр "розпилу". Зрозуміло, що капремонт у цьому випадку проводить організація, яка або фактично належить чиновникам, або "чесно" виграла тендер за відповідний "відкат".

      Йдеться про капремонт у будинках, розташованих у центрі великих міст, щоб під цим приводом відселити мешканців у хрущоби на околицях, а їхні квартири захопити та після капремонту продати більш заможним покупцям.

      Комунізм та соціалізм закінчилися!!! Все на світі коштує певної суми грошей, а гроші, як відомо, не ростуть на деревах! Обов'язком КОЖНОГО власника є утримувати свою власність – у даному випадку житло. Нікому не спадає на думку попрохати когось стороннього взяти на себе відповідальність на технічний стан унітазу у власній квартирі – то на якій підставі хтось сторонній має дбати про всю каналізаційну систему багатоквартирного будинку?!

      Люди! Змиріться як з данністю:

      Відповідно до ч. 2 ст. 382 Цивільного кодексу України, власникам квартир у багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

      Власники індивідуальних будинків самостійно утримують своє житло, ні на кого не перекладаючи свої проблеми, і заможних серед них – небагато. То чому мають відрізнятися від них в плані відповідальності власники багатоквартирних будинків? Є цілком очевидним, що "бездоглядне" майно, власники якого уникають відповідальності за його утримання, або поволі руйнується (якщо не має особливої комерційної цінності), або – захоплюється рейдерами (якщо є комерційно привабливим об'єктом).

      Хай кожен, хто заперечує безальтернативність ОСББ, запитає себе, чи бачив він колись ЖЕКа-альтруїста? Чиновника-альтруїста? Рейдера-альтруїста? Жодна людина не відповість ствердно на це запитання – то звідки ж наївна віра в те, що хтось сторонній ДІЙСНО дбатиме про багатоквартирні будинки на користь їхніх співвласників???

      Якщо прямо запитати у противників ОСББ, хто саме повинен утримувати ОСОБИСТУ СПІВВЛАСНІСТЬ мешканців – їхні багатоквартирні будинки, і з якого, власне, переляку – відповіді, швидше за все, не буде. Територіальна громада? Держава? Добрий чарівник на блакитному гвинтокрилі? Практично ЖОДЕН українець не готовий відмовитись від своїх майнових прав на власну квартиру, але... величезний відсоток українців з легкістю відмовляється від майнових прав на ВЕСЬ будинок!

      Кому належить ваша квартира?

      Мені/нам з дружиною/нашій сім'ї/нам з другом. Ми її приватизували/купили/успадкували/виграли в лотерею "Лото-Забава".

      А кому належить весь ваш багатоквартирний будинок?

      Не знаю, ніколи не замислювався. Мабуть, ЖЕКу?



      Цілком реальний діалог, чи не так? А ось діалог на кшталт – "ми купили машину з кумом і разом на ній таксуємо; кожному з нас належить по півмашині, а вся вона належить сусідній СТО" – уявити неможливо в принципі!

      То в чому ж тут загадка? А в тому, що УКРАЇНЦІ В МАСІ СВОЇЙ НЕ МАЮТЬ НАВИЧОК КОЛЕКТИВНИХ ДІЙ! І саме це – причина ВСІХ наших негараздів! Саме ЦЕ, а не підступи ворогів, мова, НАТО чи ще якийсь фантом. Але в мене є прекрасна новина для всіх українців – КЕРУВАННЮ СПІЛЬНИМ (а саме так називається окрема наукова дисципліна) – МОЖНА НАВЧИТИСЬ!!! У цієї науки є свої закони, вивчити які може КОЖЕН! Так, КОЖЕН – будь-яка людина зі звичайним рівнем інтелекту та наявністю побутового здорового глузду! Так само, як практично кожен здатен навчитись читати – просто комусь ця наука дасться важче, а комусь – легше.

      ...Українці завжди славилися своїм вмінням об'єднуватись виключно перед розстрілом. Любі українці! У мене для вас є лише одна новина. Яка одночасно – парадокс! – є і доброю, і поганою:

      ЧАС РОЗСТРІЛУ НАСТАВ! Проект нового Житлового Кодексу мають ось-ось прийняти!

      А якщо ЧАС РОЗСТРІЛУ НАСТАВ – значить, настав для українців і ЧАС ОБ'ЄДНУВАТИСЬ!



      Проблематика співвласності та алгоритми її вирішення

      Є прекрасне українське прислів'я, яке складається з двох слів: гуртове – чортове. Те, що належить декільком, знаходиться під потенційною загрозою бути зруйнованим – тому що люди, на жаль, дуже часто нездатні між собою домовитись.

      Всі знають стару байку про синагогу і необхідність принести по пляшці горілки та вилити її в загальний котел. Індивідуальна стратегія кожного полягає в тому, що, оскільки котел спільний і ніхто не перевіряє, що саме виливається з пляшки в цей котел – то можна принести воду чи ще щось, дешевше за горілку. Підсумок – всі в синагозі будуть тверезими, дуже злими й матюкатимуть одне одного: "Які всі жлоби, ну чому не міг хоч хтось, або декілька людей, принести, врешті-решт, горілку, а не воду!"

      Правда ж, нагадує сумний досвід деяких вже існуючих ОСББ?;)

      Це явище має наукове формулювання: "індивідуальні раціональні стратегії призводять до колективних ірраціональних результатів", та кидає виклик фундаментальній вірі в те, що люди – створіння раціональні й здатні досягти справедливого результату.

      Якщо взяти за приклад створення ОСББ – всі знають, що є активісти, які охоче займаються колективними справами, є "болото", і є люди, які тільки під загрозою виконавчої служби, яка прийде та зверне стягнення на їхній улюблений телевізор, можуть себе змусити заплатити стільки ж, скільки платять всі інші. І нічого тут не вдієш. Відсотки кожного з цих типів людей є стабільними для кожного соціуму, і з цим просто треба змиритись, тому що навіщось природі це потрібно.

      Є декілька принципів, спільних для успішних ОСББ. Їх слід уважно вивчити, перш ніж сміливо кидатись у створення інституції в конкретному будинку.

      1.Потрібні адекватні правила спільної дії саме для конкретного будинку, тобто – вдало адаптований типовий статут.

      2. Ініціативна група, тобто, люди, які здатні об'єднати інших. В Україні зазвичай ОСББ створені тільки там, де такі люди знаходяться. Утім, за теорією ймовірності, не буває села без праведника і не буває будинку без активіста. Просто деяким потенційним активістам банально не вистачає знань, але зараз цю проблему вирішено й знання є загальнодоступним!

      3. Майданчик для обговорення проблем. Бо якщо люди не зможуть комунікувати між собою, з'ясувати претензії і потреби кожного – зрозуміло, вони ні до чого не домовляться.

      4. Взаємний моніторинг. Найефективніше й найдешевше, коли люди самі слідкують один за одним. Чому такі чистенькі міста в Німеччині? Тому що вони одні на одного "стукають" – в цьому є глибокий смисл, який середньому українцю поки що важко зрозуміти. Німці не "стукають" – вони здійснюють взаємний моніторинг.

      5. Санкції. Без санкцій – нікуди. Якщо взагалі ніяких санкцій немає, то з часом і ті, хто навіть не збирався порушувати, можуть-таки піти манівцями. Бо якщо хтось починає порушувати головний принцип: я зроблю це, якщо й ти це зробиш, то з часом починають безкарно порушувати абсолютно всі, і ресурс занепадає. Але санкції не повинні бути жорстокими. Тому що якщо людина знає – так, я дала слабину, мене покарають загальним осудом/невеликим штрафом, тощо, але якщо санкція буде занадто жорстокою, то далі людина буде порушувати вже свідомо, типу: а от чорта з два ви мене упіймаєте. Це психологічний момент, доведений багатьма дослідженнями.

      6. Механізми вирішення конфліктів між співвласниками неподільного майна. В українському законодавстві, на жаль, таких алгоритмів практично немає, тому що немає консолідованого суспільного попиту на впровадження цих алгоритмів. Тобто, якщо українці навіть не намагатимуться створювати ОСББ, ці механізми можуть ніколи не з'явитись. Ці лакуни в законодавстві цілком вдало заповнюються банальним здоровим глуздом, що й доводить досвід успішних ОСББ.

      7. Визнання державою права на самоорганізацію громадян і на створення власних правил. На щастя, навіть діюча влада визнає такі права, а якщо і чинить перешкоди, то – суто технічного характеру. У нас держава декларативно-патерналістська, наші слуги народні значно краще, ніж ми, знають, як нам керувати нашими спільними ресурсами, вони залюбки пограбують наші підвальчики та горища... Але проти дійсно міцно об'єднаних колективів чиновники практично безсилі! Тобто, об'єднатись дуже важко, як буде показано надалі, але якщо ви вже об'єдналися... Начувайтеся, чинуші, ЖЕКи та рейдери!

      8. Вкладені структури. Тобто: ми можемо керувати окремим будинком, він буде дуже навіть гарненьким. Можна навіть собі уявити будинок багатоквартирний, посеред депресивного району, навіть десь там у Горлівці чи в Єнакієвому, біля нього ростуть квіти, стоять паркани з електричним струмом, щоб чужі не заходили, і так далі. Але поза межами цього будинку буде творитись звичайний собі бардак. Тобто, аби структури були ефективними, вони мають спільно діяти з аналогічними структурами на певній території.

      Стосовно ОСББ – це мають бути асоціації ОСББ, чи хоча б кущів будинків, які "висять" на одних і тих самих комунікаціях. Наприклад, це якась комунікація, яка обслуговує кущ з кількох будинків – скажімо, водогонна труба, чи опалення, яке обслуговує кілька будинків, чи земельна ділянка, на якій будинки розташовані таким чином, що поділити її в натурі та виставити межові знаки неможливо – то хай цей шматок ділянки буде у співвласності. Тобто, скажімо так, дуже важко створити комунізм в окремо взятому будинку.

      Ось такими є загальні принципи – тепер питання в тому, як все це втілити на практиці.



      Три типи будинків – три види проблем

      Всі українські будинки можна розділити на три умовні групи – "зелену", "сіру" та "червону". Загальні проблеми керування спільним є однаковими для всіх них, але на практиці шляхи вирішення цих проблем є настільки різними, наскільки різними є способи лікування наслідків проблемного харчування у вигляді ожиріння – та дистрофії.

      "Зелені" будинки – це будинки, на яких величезними віртуальними буквами написано – "комерційно привабливий ресурс". Тобто, це відносно новий будинок, населений платоспроможними мешканцями, або (окремий випадок, коли будинок може бути старий та/або населений неплатоспроможними) – будинок з надзвичайно вдалим розташуванням (Хрещатик, тощо). Зазвичай стосовно таких будинків питання – "Чи варто об'єднуватись/ створювати ОСББ?" – навіть не стоїть, бо і так зрозуміло, що, звісно ж, варто! І головна проблема полягає в тому, аби "відбити" "зелений" будинок у рейдерів, ким би вони не були.

      Рейдером може бути місцева влада, яка натхненно дерибанить в "зеленому" будинку підвали та горища, або приватний ЖЕК, який також щось дерибанить, а на додачу "малює" дикі цифри в комунальних рахунках, або – в особливо важких випадках – вже створене забудовниками (коли у 99% майбутніх власників ще не було правовстановлюючих документів) – рейдерське фантомне ОСББ, в яке неможливо вступити через встановлені внески в 100 000 гривень, і яке практично неможливо ліквідувати, бо суди "на абонементі" у рейдерів, тощо.

      "Червоні" будинки – це будинки, які фактично є руїнами, розташованими в непрестижних місцях та населеними відвертими маргіналами. Зрозуміло, що раціонально мисляча, притомна людина, яка має квартиру в такому будинку, спробує якнайшвидше продати її хоч за скільки-небудь, та втече в більш перспективний будинок. Ті ж, хто не встигне це зробити та не матиме інших альтернатив – поповнять лави безпритульних, у найкращому випадку, отримають койко-місця в соціальних гуртожитках – якщо наша влада колись подбає про запровадження таких закладів. Єдина гіпотетична цінність таких будинків – у землі, на якій вони розташовані, а єдиним справедливим вирішенням питання "червоних помийок" був би їхній продаж з аукціону – з правом наступної забудови та розподілом виручених коштів пропорційно розміру часток співвласників таких будинків як цілісних майнових комплексів.

      "Сірі" будинки – це абсолютна більшість житлового фонду України. "Сірі" – тому що відносно них неможливо зробити однозначного висновку, є вони умовно-"зеленими" чи умовно-"червоними". Це стосується як фізичного ресурсу будинку, так і соціального.

      Фізичний ресурс – це технічний стан будинку та комунікацій та технічна документація на все це; в фінансовому відношенні – вартість приведення будинку в стан, що дозволяє його поточну безпечну експлуатацію та максимальне подовження строку його експлуатації на майбутнє.

      Юридичний ресурс – це правовстановлюючі документи на кожне окреме приміщення в будинку та на будинок в цілому, а також документація щодо прибудинкової території.

      Соціальний ресурс – це загальні та індивідуальні характеристики співвласників будинку. І справа тут не тільки і не стільки в платоспроможності/освіті/мотивації. Головне – це здатність_співпрацювати_з_іншими, готовність йти на компроміси та шукати порозуміння.

      Умовно кажучи, натовп заможних, високоосвічених, але непритомних співвласників яскраво-"зеленого" будинку "з понтами та амбіціями" має значно менше шансів на створення успішного ОСББ, ніж конструктивно співпрацююча група людей середнього достатку та рівня освіти з умовно-"червоного" будинку.

      Особливості проблематики кожної "кольорової" групи будинків будуть розглянуті в окремих статтях.

      Принцип "підводного човна"

      Як відомо, з підводного човна нікуди не подінешся. Набір сусідів-співвласників конкретного будинку – це даність, з якою треба змиритись. Можна, звичайно, втекти з конкретного "підводного човна" та купити квартиру в іншому будинку, але – переселення коштує неабияких витрат! Це пошук покупців (маклери-брокери, брррр, особливо в кризу), узаконення перенесення дверей в сортир на пару сантиметрів, довідка-характеристика, всілякі витяги з реєстрів, нотаріус, власне переїзд – перевезення меблів, перехід дітей в інші школи-дитсадочки, тощо... А що в підсумку? Зовсім не факт, що набір сусідів-співвласників в новому будинку хоч чимось якісно відрізнятиметься від "старого" набору!

      Отже, логіка та здоровий глузд підказують, що доведеться або тікати в ліс і жити зовсім самотньо, або... таки шукати шляхи до порозуміння з тими сусідами, які волею долі є співвласниками саме цього будинку! Звичайно, найпростішим є обізвати всіх уродами, бидлом та козлами, нездатними до конструктивної співпраці, але... підводний човен – таки підводний човен! НІКОЛИ не варто сваритись з сусідами настільки, аби відрізати назавжди можливість порозуміння.

      Бо практика показує: по-перше, чутки про те, що українці є безініціативними та нездатними до співпраці, є суттєво перебільшеними, а по-друге – люди міняються! І той сусід, який не хотів вас слухати вчора, сьогодні може прочитати щось в газеті/почути від знайомих/надумати сам – і погодитись "принаймні спробувати щось разом зробити".

      І вже тим більше не варто "списувати з рахунків" весь будинок у цілому як безнадійний в плані соціального ресурсу лише тому, що більшість сусідів перший раз послала вас подалі – можливо, наступного разу вони отримають нову інформацію/будуть в кращому настрої/помруть, а їхні спадкоємці виявляться притомними/змінять мотивацію з якихось ірраціональних мотивів. Мотивація людей швидко змінюється! Не слід плутати стан "тут і зараз" з потенціалом!

      Здобування інформації

      Найбільшою проблемою, з якою стикається людина, "яка хоче щось зробити в своєму будинку", є практично повний брак інформації про будинок. Але якщо з фізичним ресурсом будинку розібратись відносно нескладно (накрити поляну знайомому будівельнику та попрохати скласти приблизний кошторис приведення будинку в нормальний стан, отримати інфу від слюсарів, сантехників, електриків та інших ЖЕКівців за невеличку мзду тощо), то щодо юридичного та соціального ресурсу – питання значно складніше.

      Проблема полягає в тому, що в Україні лицемірно-формально нібито захищається "приватна" інформація, а отже, людям надзвичайно важко, не маючи корупційних зв'язків в БТІ/міліції/прокуратурі/судах – скласти навіть приблизний список співвласників власного будинку, а отже, дізнатись, з ком саме їх доведеться разом "керувати спільним" – створювати ОСББ чи просто для початку понаїжджати на ЖЕК та т.і.

      Не маючи списку співвласників, неможливо навіть визначити кворум для проведення загальних зборів, не кажучи вже про адекватну оцінку соціального ресурсу будинку в комплексі. Отже, ті, хто таки твердо вирішив всерйоз зайнятись об'єднанням співвласників свого будинку, буде змушений давати хабара в БТІ/в ЖЕК, або організовувати запити туди через знайомих міліціонерів/прокурорів/суддів. Інших способів в нашій країні немає. Втішає лише те, що клєрки з БТІ та з ЖЕку беруть за це недорого, а міліціонери/прокурори/судді можуть знайтись серед співвласників будинку.



      Кожен будинок – індивідуальність!

      Всі щасливі сім'ї щасливі однаково, кожна

      нещаслива родина нещаслива по-своєму.

      Лев Толстой. "Анна Кареніна"

      Деякі люди свій власний негативний досвід щодо ОСББ (чи досвід сусідів, знайомих, тощо) – екстраполюють на весь Всесвіт. Така позиція є абсолютно помилковою. Інституція сама по собі не може бути "хорошою" чи "поганою". Запитайте таких людей, чи готові вони проводити демонстрації перед ЗАГСами, протестуючи проти інституту шлюбу як такого лише тому, що чийсь там чоловік пиячить та піднімає на дружину руку, а чиясь жінка жахливо годує та підгулює з іншими мужиками.

      КОЖЕН ОКРЕМИЙ БУДИНОК Є ІНДИВІДУАЛЬНІСТЮ зі своїми власними умовами, населенням, станом його як ресурсу, специфічними проблемами тощо.

      НІКОГО, крім співвласників, доля конкретного будинку не хвилює. Рейдерів, як неважко здогадатись, хвилює не сам будинок, а можливість заробити на ньому, а політиків – можливість попіаритись.

      ВАША ДОЛЯ – ВИКЛЮЧНО У ВАШИХ ВЛАСНИХ РУКАХ, У ВАШІЙ ЗДАТНОСТІ СПІВПРАЦЮВАТИ З СУСІДАМИ! БІЛЬШЕ ВАМ НЕ ДОПОМОЖЕ НІХТО!

      Розпочніть з малого. Якщо ви прониклися усіма цими ідеями – допоможіть проникнутись ними своїм сусідам. Роздрукуйте цю статтю (або окремі її шматки, або самі напишіть коротеньку листівку) – та розкидайте по поштових скриньках в своєму будинку. Напишіть, що ви – Ваня/Маша з такої-то квартири, у вас такі-то телефони, електронна пошта, Твітер, Фейсбук, ЖЖ тощо, і що ви готові співпрацювати, добувати інформацію про свій будинок, разом вирішувати долю ВАШОГО будинку!

      Проведіть такий експеримент та поділіться досвідом! Адже, щоб змінити країну, її громадяни мають навчитися діяти разом. В країні – величезний дефіцит соціального капіталу! Ми не довіряємо один одному, тому не можемо ефективно співдіяти! Недовіра породжує бездіяльність!

      В країні купа атомарних одиниць, індивідуумів, які не вміють побудувати свою структуру, інституцію – для захисту своїх майнових прав, тому чиновники й політики, які побудували хоча б якусь, хоч поганеньку структуру для розпилу та дерибану, з легкістю долають опір одиниць.

      Якщо ж одиниці об'єднаються в колектив з досвідом співдії, вони зможуть конкурувати з владою і значно ефективніше керувати власною країною!

      Щоб навчитися співдіяти, доводиться розпочати з найближчого оточення, вчитися спільно управляти колективним майном. У випадку найбільш активного і адекватного "класу" – мешканців багатоквартирних будинків великих міст – цим майном є їхні спільні будинки й прибудинкова територія.

      Управління спільним будинком – це одне з життєво необхідних завдань мешканця великого міста. У процесі виникає колектив людей, які живуть разом, пліч-о-пліч. І діють солідарно. Це колектив сусудів-міщан, для яких їхній дім – їхня фортеця. І цей дім не менш важливий за традиційні структури, до яких входить міщанин – колеги по роботі, друзі по відпочинку, родичі.

      Єдиний легальний механізм управління спільним будинком і прибудинковою територією – ОСББ.

      Цей механізм наразі є доволі складним, але іншого не існує. ОСББ дає можливість налагодити стосунки з оточуючими людьми та інституціями, інвентаризувати спільне майно і нарешті почати ним ефективно управляти. Люди охоче вчаться в інших людей, починають цікавитися спільним, з'ясовують, що багато хто з їхніх сусідів – цікаві та креативні люди!

      Якщо таких колективів буде кілька (скажімо, десять будинків у одному мікрорайоні), вони зможуть із своїх представників створювати ширшу структуру, яка цікавитиметься спільним ресурсом більш високого рівня – майном територіальної громади, а згодом і держави в цілому!

      Люди, які навчилися діяти спільно щодо свого власного будинку, будуть співпрацювати (і чим далі, тим більш ефективно) і над вирішенням інших питань.

      Люди, які змогли зацікавитися і реалізувати управління невеличким спільним майном у вигляді прибудинкової території і горища, крім фінансового прибутку у вигляді економії коштів, які раніше розграбовували ЖЕКи та інші рейдери, отримають також величезний досвід співпраці і взаємонавчання.

      Інвентаризувавши (тобто зрозумівши, що кому належить і в якому воно стані) спільний будинок, колектив зацікавиться більшим спільним майном – кількома будинками або мікрорайоном.

      Таким чином, структури ефективних співвласників окремих будинків створять структуру вищого рівня – наприклад, співвласників мікрорайону, який обслуговується одними і тими ж комунальними мережами. Це доволі просто зробити через механізм представництва.

      Об'єднання будинків, які "висять" на одній теплотрасі, енергемережі або каналізаційному колекторі, буде змушене спільно вирішувати проблеми з функціонуванням і ремонтом цих теплотрас. Таким чином громадяни вникнуть у цифри й розрахунки, які досі залишаються таємницею за сімома замками, котрою ніхто особливо не цікавиться.

      Об'єднання ще вищого рівня – кількох мікрорайноів, районів, міст тощо – вникнуть у питання ще вищого рівня: доріг, транспорту, медичного обслуговування, інфрастуктури. Почнуть впливати на процес формування не тільки бюджету свого ОСББ, а й місцевого бюджету – і це вже буде справжнє бюджетування знизу, завдяки якому, наприклад, Бразилія вирвалася в лідери регіону та впевнено крокує далі.

      Критична маса організованих у великих містах людських колективів, здатних об'єднувати безсилих атомарних індивідуумів у дієвий кулак, зрештою почне впливати на життя країни. Як впливати – це питання дискусії, але явно краще за нинішні структури, засновані на оголтілому дерибані спільного ресурсу, накопиченого в радянські часи.

      Отже, розпочніть з малого! Познайомтеся з сусідами!





      Частина І

      ОСББ "Срібне Коло" працює! Рейдер-ЖЕК скавулить і ниє!

      Отже, сьогодні я вперше в житті сплатила рахунок за комунальні послуги! Мушу зазначити, що ще ніколи я не отримувала стільки задоволення від витраченої сотки баксів! І це не дивно — адже я йшла до цього дня довгі десять років, всупереч тому, що навіть власний чоловік не вірив в мене, не вірив в те, що мені вдасться об'єднати наш будинок та зробити з його співвласників ефективного колективного власника, тобто — зовсім нову економічну та соціальну сутність!



      Але — все по порядку. Отже, 05 січня 2011 року ми отримали Свідоцтво про державну реєстрацію нашого ОСББ “Срібне Коло”. Ця непересічна подія не справила ніякого враження на ТОВ “Рада 2” – приватний ЖЕК-рейдер, який багато років тому захопив наш “нічийний” тоді ресурс та успішно “доїв” його всі ці роки. “Нічого у вас не вийде — нахабно заявила мені начальниця ЖЕКу на прізвисько “Сіліконова Сіська”. Ми просто не передамо будинок вам на баланс, і документацію не віддамо!” “Усі-пусі, – глузливо відповіла я. Хто там вас питатиме, який там ще баланс, невігласка нещасна!”

      13 січня печатки та рахунку у нас ще не було, робити ми поки що нічого не могли, а тому з членами правління вирішили просто посмикати ворогів за вим'я та подивитись на їхні фізичні ресурси. Ми прийшли до Сіліконової Сіськи, яка зручно вмостилася в допоміжному приміщенні, яке належить нашому ОСББ, та повідомили, що їй настав час вимітатись геть разом з усіма манатками. При цьому показали свідоцтво про реєстрацію ОСББ та пояснили, що з моменту реєстрації наше ОСББ є єдиним легітимним власником цього будинку.

      Сіська знову-таки не сприйняла нас всерйоз та почала дізнаватись, чому це ми не поводилися настільки нахабно з керівництвом ТОВ “Рада 2”, якому правління напередодні завезло листа з вимогою передати по Акту технічну документацію на будинок та на земельну ділянку (прибудинкову територію) в повному обсязі, передати ключі від приміщень загального користування та технічних приміщень, тощо. Ми пояснили, що ще сподіваємося на наявність моску у її керівництва — це була неправда, бо ми достовірно знали про повну відсутність у цих таваріщєй будь-якого моску, але не могли ж ми сказати, що у нас просто поки що немає ані печатки, ані рахунку;)

      Залишати приміщення ми відмовилися, пояснюючи, що є його власниками, в той час як Сіська ніяких документів на це приміщення не має. Сіська викликала телефоном заступника голови ТОВ “Рада 2”, який поліз в бійку з нашим головою правління, в той час як Сіська... закрила мене на ключ в цьому приміщенні! Черговий раз прозрівши від її недалекості, я плідно використала цей час, аби ознайомитись з документацією відносно нашого будинку, а потім викликала міліцію.

      Почувши, як я викликаю міліцію, ідіотєгі перелякалися та відкрили двері, але було вже пізно.

      Міліція приїхала, опитала всіх учасників конфлікту та запропонувала всім нам попуститись, закрити приміщення в їхній присутності та йти святкувати Старий Новий рік. Так ми і зробили.

      Наступного дня правління нашого ОСББ написало оголошення такого змісту:

      Перше:

      Шановні члени ОСББ «Срібне Коло»!

      Вітаємо вас з успішним проведенням реєстрації нашого ОСББ, яка відбулася 05 січня 2011 року!

      НАПОЛЕГЛИВО ПРОСИМО ВАС:

      БІЛЬШЕ НЕ СПЛАЧУВАТИ ЖОДНОЇ КОПІЙЧИНИ НА РАХУНКИ ТОВ «РАДА 2»!

      Адже лише ПОВНЕ «відрізання» рейдерів з ТОВ «Рада 2» від фінансових потоків здатне змусити їх нарешті залишити наш будинок в спокої та припинити його безконтрольно «доїти»!

      Вам будуть надані платіжки за січень 2011 року вже від нашого ОСББ (на значно меншу суму) для перерахування вашої частки у витратах на утримання нашого будинку на наш власний рахунок.

      Всі спірні питання наше ОСББ вирішуватиме з ТОВ «Рада 2» в суді — і їм там буде непереливки після всього того, ЩО вони накоїли з нашим будинком!

      Друге:

      Екстренні загальні збори нашого ОСББ відбудуться об 11 годині 30 хвилин в неділю, 16 січня 2011 року, в актовому залі школи N62

      Порядок денний:

      1. Звіт Правління.

      2. Прийом в члени ОСББ «Срібне Коло».

      3. Затвердження попереднього кошторису ОСББ «Срібне Коло».

      4. Проблеми проведення повної інвентаризації нашого будинку, зокрема — витребовування з БТІ міста Києва та інших державних та комунальних установ повної технічної документації по нашому будинку та прибудинковій території, в зв'язку з категоричною відмовою корпорації «Познякижилбуд» та ТОВ «Рада 2» надати відповідну документацію.

      4. Затвердження тексту колективної заяви про розірвання договорів співвласників нашого будинку з ТОВ «Рада 2» (у кого є такі договори) та/або про відмову від сплати будь-яких коштів на рахунки ТОВ «Рада 2», починаючи з січня 2011 року.

      5. Затвердження типового договору співвласників нашого будинку з ОСББ «Срібне Коло».

      6. Різне (будь-що, що ви хотіли б обговорити стосовно нашого будинку, управління ним та його утримання).

      Реакція ЖЕКу та керівництва ТОВ «Рада 2» була істерикою климоктеричної баби-психопатки - особисто Генеральний директор Кузьменко В.Н. пробіг по під'їздах та позривав ці оголошення! Ми посміялися та розклеїли їх ще раз, написавши заодно заяву дільничому про ці хуліганські дії.

      Під вечір 14-го січня по поштових скриньках були розкидані “падмьотние пісьма”: в них стверджувалося, що, якщо люди припинять платити “Раді 2”, то будинку загрожує колапс, бо “захоплення громадянкою Монтян Т.М. ключів від електрощитової та підвалів будинку ставлять під загрозу безпеку будинку”. “Як діти”, – зауважив мій чоловік, витягаючи цю макулатуру зі скриньок. “Ага, – зауважив ще один сусід. Від цицьки грошової відірвали бідолашних, ось вони і плачуть”.

      В суботу, 15 січня, ми нарешті забрали з дозвільної системи дозвіл на печатку, негайно її зробили та відкрили рахунок в “Кредитпромбанку” – цей банк запропонував нам найбільш прийнятні умови, а його співробітники погодилися вийти на роботу в суботу у другій половині дня, аби нас обслужити.

      В неділю настав вирішальний день — все залежало від того, чи прийдуть люди на збори, аби легітимізувати поточну діяльність правління та благословити його на подальші дії. І знову ані мій власний чоловік, ані інші члени правління не дуже вірили, що людям буде не влом витратити половину недільного дня на обговорення питань порядку денного. ЛЮДИ ПРИЙШЛИ!!! В реально великій кількості — практично всі члени, а також 12 нових бажаючих вступити в ОСББ!

      Протягом кількох годин учасники зборів обговорювали всі-ві-всі питання щодо нашого будинку — що доводить, що воплі і соплі про те, що нашим людям нібито на все начхати, бо вони байдужі та безініціативні — м'яко кажучи, є наклепом на наших людей з боку політиканів- імпотентів, які банально не вміють організувати людей та направити їхню енергію в конструктивне русло!

      Отримавши шалену підтримку зборів (воду мутили лише представники власника квартири, пов'язаного з власником ТОВ “Рада 2” Мхітаряном, які додумалися привести під школу, в якій проходили збори, якихось типанів зловісного вигляду), правління переконалося в тому, що перебуває на правильному шляху, і все у нас, безумовно, вийде в найкращому вигляді! Я запросила на збори своїх друзів з рукопашного бою, у яких є охоронна фірма з ліцезією, друзі виступили перед зборами, і збори постановили зібрати додаткові гроші для укладення договору з цією фірмою “на двомісячний перехідний період”.

      На сьогоднішній день у ОСББ “Срібне Коло” вже укладені договори з сміттярами та ліфтерами; на черзі — Водоканал, Київенерго та Теплокоммуненерго, тощо. В райдержадміністрації ми отримали підтвердження того, що і так прекрасно знали — наш будинок ДОСІ, через десять років після введення в експлуатацію, рахується за забудовником, а отже, ТОВ “Рада 2” ВЗАГАЛІ не має жоднісіньких правових підстав для його обслуговування, і ніколи не мала!

      Отже, поки люди оплачують комунальні послуги по квитанціями ОСББ, ТОВ “Рада 2” продовжує істерити, і зранку були розкидані чергові “падмьотние пісьма”, на які чекала така сама доля, що і на попередні. Між тим, у наших горе-рейдерів ще все попереду — якщо вони не захочуть зробити звірку платежів добровільно, їм доведеться зробити це за рішенням Господарського суду. А потім буде заява про злочин — бо за кількарічну крадіжку грошей має бути воздаяніє!

      Відвоювання нашого ресурсу триває!

      Далі буде!

      ЗІ. Затишна жежешечка нашого ОСББ знаходиться тут. Поки що у мене немає часу її активно вести, але все попереду;)


      "Блог Тетяни Монтян"
      Коментарі (2)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    16. Україна. Основні проблеми і їх вирішення
             Пробуючи охопити неохопне, користаємось досвідом, як світовим, так і вживленим в українську традицію, мову, філософію, історію, науку, мистецтво, і очевиднім, як світла, хоч інколи й така печальна, краса Божого Промислу.

      Публікації на тему:
      Історія та міфологія України
      Голодомор в Україні
      Злочини імперського ставлення до всього Українського
      Друга світова війна
      Світ робить з нас показовий смітник чи йдеться про розкол України?
      Чергові досягнення української влади
      Мовне питання - сьогодення і контекст історії
      Національне питання - сьогодення і контекст історії
      Релігійні питання - сьогодення і контекст історії
      Еліта в житті українського народу
      Імперські «ігрища»
      Корумпованість країн ,
      Рішення Європейського суду з прав людини.


             Ми можемо дискутувати на всі теми, але без тієї категоричної упевненості у своїй і тільки своїй правоті, яка призводить лише до рівномірного розселення - один циклоп на один острів, і стада німих овець довкола.

      Але рівень нашого розвитку завжди матиме вирішальне значення.


      Як боролися з українською мовою останні 100 років?



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    17. Сучасна українська еліта
      Ми добре знаємо і про Івана Котляревського, і про Тараса Шевченка, і про Юрія Липу, і про Василя Стуса, про багатьох і багатьох Вічноживих, котрі становлять безсмертну еліту нашого народу. Та мало знаємо про найкращих, котрі ще посеред нас.
      Хто вони, і де їх шукати, і , найголовніше, як скористатися їхньою мудрістю?

      Щодо еліти:
      Ініціативна група «Першого грудня» (наша еліта, питання моралі).
      Еліта — Вікіпедія
      Українська еліта — Вікіпедія
      Кавалери ордена "За інтелектуальну відвагу"
      ...................

      а також:


      Наші сучасники, що відповідають всім критеріям визначення:

      Володимир Гузар
      Мирослав Попович
      Ліна Костенко
      Мойсей Фішбейн
      Андрій Содомора
      ..............


      Поза сумнівами, сенс поняття "українська еліта" стосується усіх сфер творчого життя українського народу, та, враховуючи специфіку нашого ресурсу, говоритимемо про еліту, що формує український дух, українське слово, українське мислення. І хоча говоритимемо, в основному, про живих, та не забуватимемо і вічноживих.
      Публікації на тему:
      Релігійні питання - сьогодення і контекст історії
      «В. Липинський, як дзеркало ситуації в Україні?»
      П.Скунць «Чи належить мистець до еліти?»
      Л. Шульман. «Хто я такий: сіоніст чи антисеміт?»
      В.Кузан. «Поет як символ...»
      С.Корнієнко. Своя «Америка»
      С.Корнієнко. «Від етнічної міфопоетики до християнської постісторії»
      О.Гуцуляк. «Нова культурна революція»


      Зрозуміло, що на цю тему сказано достатньо. Та що б там не говорилося про еліту і людство в цілому, ясно одне: товщина озонового прошарку до всієї іншої повітряної маси над нашими головами співвідноситься схожим чином. Тобто, еліти завжди малувато; і вона, насправді, критично функціональна (без неї смерть); та (за нормальних умов) її чомусь завжди достатньо для явища суспільного процвітання, хоча дірки в її середовищі очевидні...

      Що ще відомо про еліту? Напевно те, що визначальним фактором тут є не порода, не стан тіла і його (тіла) можливості, не кількість грошей, чи ж бо кількість владних ресурсів в окремих руках, а щось найбільш якісне сутнісно - душевно найкраще, найбільш духовне, на межі погляду, на обрії професійних здатностей і таланту.
      Парадокс, ніби і в тому, що у кожного з нас і свої обрії. Та здебільшого ці обрії дуже далекі від тих місцин, де перебувають кращі з кращих?
      І, найчастіше, заклопотана днем нинішнім більшість про справжню сучасну еліту не знає нічого і, можливо, за свого життя ніколи і не знатиме. І потрібно, воістину, бути генієм (величним духом охоронцем чогось такого, усім помітного) аби суспільство сприйняло елітність сучасника.
      Тому і не дивно, що найкращих знаходять в минулому, а, отже, і скористатися мудрістю сучасної еліти вкрай важко. І ми - "ліфтом" цивілізації здійнявшись на вищі поверхи, на якісніші рівні життя (витонченіші, менш дикунські, де більше простору для творчості і реалізації своєї свободи), щоразу тільки там вже знаходимо своїх "елітних" попередників. І, звичайно, бідним кісткам дістається за те, що їх володар посмів бути кращим і, взагалі, невідомо як, обминувши суспільний прогрес, досягнув таких висот і нашого прозріння.

      Словом, життя приведе і майбутні покоління українців до проміжних вершин, на котрих уже сьогодні знаходяться наші і не наші сучасники. Давайте спробуємо пошукати сучасні особистісні вершини "від майбутнього", і, якщо пощастить, може навіть зауважимо, що на них діється.


      Критерії для визначення еліти:
      1_1. Позитивний вплив на місцеву громаду, на суспільство; (?)
      1_2. Очевидне розширення українських обріїв; (?)
      1_3. Дієво творчий патріотизм; (?)
      1_4. Безсумнівна повага в найвищих наукових і мистецьких колах; (?)
      1_5. Життя по-совісті. Зрілість, інтелектуальна чутливість, самовіддача.
      ...................

      2_1. Відсутність нарочито-пишного достатку. Що в нинішніх умовах потрібно розглядати як непродажність і незрадливість.(?)
      2_2. Обмежена публічна відомість. Такі особистості навряд чи шукатимуть собі популярності на телебаченні і в інших ЗМІ. (?)
      ...................



      Пропонуйте й інші критерії та ознаки, називайте своїх кандидатів - адже вони, здебільшого, "малопомітні" за життя...
      Аудіозаписи прес-конференції про започаткування Національного круглого столу.
      Л.Гузар, М.Попович, І.Дзюба, Є.Сверстюк



      Коментарі (47)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    18. Округ президента Ющенка


      Коментарі (9)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    19. C. Грабовський. Чи були жертви УПА невинними?
      Сергій Грабовський, для УП

      На війні гинуть не лише вояки, не лише працівники військових заводів та транспортних комунікацій і не лише представники адміністрації ворогуючих сторін. На війні завжди гинуть цивільні. Жінки, діти, старі. Якою б не була та війна. Навіть найсправедливіша. Навіть високотехнологічна.

      Навіть не "гаряча", а "холодна" - бо ж діє славетний принцип "гармати замість масла". І замість ліків для пенсіонерів, і машин "швидкої допомоги" також...

      Але жертви серед цивільного населення бувають різними. Є суто випадкові. Є передбачувано-неминучі (під час, скажімо, облоги чи штурму міст). А є навмисно (і зловмисно) заплановані на знищення. Чи вбиті під гарячу руку. Чи просто знічев'я. Або для солдатської розваги.

      В такому разі прийнято говорити про невинні жертви, про воєнні злочини, зрештою, про геноцид, коли число таких жертв та характер їхньої загибелі засвідчують чийсь намір знищити ті чи інші націю, етнос, релігійну групу чи їхні вагомі частини.

      Війна є війна. Проте й у війни є свої правила, й одне з них - мінімізація числа випадкових та невинних жертв серед цивільного населення.

      Ясна річ, армії тоталітарних держав ці правила порушують - і їм для цього навіть не потрібні урядові директиви. Скажімо, при входженні німецьких військ у Київ у вересні 1941 року якийсь майор Вермахту (не СС!) наказав своїм солдатам розстріляти два невеличких циганських табори, які стояли на тодішній міській околиці. Наказ був виконаний - знищили всіх. Ці цигани, вони ж роми, стали першими жертвами Бабиного Яру...

      Що ж, 6-та армія, якою командував несамовитий нацист генерал-фельдмаршал фон Райхенау, була вихована належним чином, - а відтак волею Провидіння саме їй судилося дійти до Сталінграда і залишитися там (сам Райхенау ще за рік до того помер від інсульту).

      Ну, а як поводилися у 1944-45 роках у Східній Пруссії червоні війська під командуванням нашого землячка, блискучого молодого полководця, але одного з найбільших воєнних злочинців ХХ століття Івана Черняховського, - про це навіть читати страшно.

      Куди там Освєнцимам та Майданекам - адже там злочини чинила добірна арійська потолоч та її добровільні помічники з числа росіян, українців, поляків. А у Східній Пруссії нелюдами показали себе десятки, якщо не сотні тисяч звичайнісіньких червоноармійців та командирів різних рангів, зайвий раз засвідчивши: армії тоталітарних режимів не несуть свободу і справедливість.

      Порушують правила ведення війни, трапляється, й армії демократичних держав - але ж лейтенант Келлі постав перед судом за вбивство мирних жителів Сонґмі й був засуджений, а хто чув про бодай один публічний процес над радянським офіцером, котрий нищив афганські поселення?

      Ці попередні зауваження потрібні для того, щоб дати відповідь на запитання, яке так і на наважилася навіть поставити попередня влада. Ну, а нинішня цю відповідь знає від народження.

      То чи були жертви УПА невинними, іншими словами, чи були українські революційні націоналісти злочинцями?

      Одразу винесемо "за дужки" як окрему тему Волинську різанину. Автор має зауважити: всі воєнно-політичні сили, які брали там участь, показали себе далеко не з кращого боку - й УПА, й Армія Крайова - причому рівною мірою.

      А те, що серед поляків жертв у 4-5 разів більше, ніж серед українців - так і серед населення українців там було більше у стільки ж разів. Іншими словами, певне число українців убило одного поляка, а таке саме число поляків убило одного українця.

      Тож якщо засуджувати УПА, то рівною мірою має бути засуджена й Армія Крайова (про загони червоних диверсантів та партизанів мови взагалі немає - охочим автор радить почитати документи про їхню "чемну" поведінку, опубліковані за останнє десятиліття дослідниками).

      І ще одна важлива складова тієї трагедії: емігрантський уряд другої Речі Посполитої вів на Волині колоніальну війну, намагаючись втримати "креси", де 80% населення на той час становили українці, у складі повоєнної Польської держави, як вони її собі уявляли.

      Якби українцям пощастило бути неграми чи індусами, ні в кого б не виникало питань: колоніальні війни мають свою специфіку, і про неї краще проти ночі не згадувати...

      "За дужки" винесемо і проблему участі націоналістів у нищенні єврейського населення. Хоча б тому, що коли постала УПА, то це населення вже було або знищене, або загнане в ґетто - ну, а десятки зацілілих євреїв були якраз в УПА, що зафіксовано численними документами.

      Це не означає, що певна частина українських націоналістів не хворіла на початку Другої світової війни на антисемітизм, часом тяжкий, що мало наслідком участь певних осіб у нищенні євреїв. Але на рівні ОУН обох відламів цього не було, так само, як і на рівні збройних націоналістичних формувань.

      Утім, тут теж нерідко бачиш руку Провидіння, яке, до речі, покарало на смерть згаданого вище генерала Черняховського якраз на землі Східної Пруссії.

      А один із найбільш заповзятих антисемітів у керівництві революційної, себто бандерівської ОУН Степан Ленкавський був улітку 1941 року заарештований нацистами й відправлений до Освєнциму. Він вижив, і побачене допомогло йому істотно змінити свої погляди...

      Таким чином, залишається кілька категорій тих, кого теоретично можна включити до числа невинних жертв УПА (і кого до них включають на практиці ті, хто ставить у Криму та на Донбасі пам'ятники цим жертвам).

      Перша з них - у силу специфіки партизанської війни та тодішньої політичної ситуації - це червоноармійці, яким, мовляв, націоналісти "стріляли у спину".

      Мовляв, Червона армія йшла визволяти Європу від нацистських варварів, а вояки УПА у цьому їй збройно перешкоджали, та ще й зрадницьки вбивали - нападаючи зненацька на невеликі групи, стріляючи із засідок, викрадаючи командирів, підпалюючи місця постою тощо.

      Факти такі зафіксовані, хоча найбільше боїв частини УПА провели не з Червоною армією, а з військами НКВД та МҐБ. Але ж згадаймо, що у вересні 1939 року Галичина та Волинь зустрічали радянські війська зовсім інакше - і що з того вийшло?

      Те, про що воліють не згадувати пропагандисти "золотого вересня": кожен десятий мешканець Західної України був тим чи іншим способом репресований. Це був терор, у ті роки відчутно страшніший за нацистський на окупованих Німеччиною польських етнічних землях.

      І не тільки НКВД тут відзначився: у Червоній армії, як відомо, були "особливі відділи", які ревно допомагали "очищати радянську землю від буржуазно-націоналістичних наймитів".

      Тож Західна Україна тепер добре знала, що її чекає, яку саме "свободу" несе Червона армія. То про яких "невинних жертв" із числа солдатів тоталітарного режиму можна говорити?

      Тим більше, що якраз перед цим маршали, генерали й офіцери Червоної армії вчинили страхітливий воєнний злочин: на території, звідки були вибиті німці, були мобілізовані мільйони чоловіків від 16 до 60 років (головним чином українців та білорусів, але і росіян вистачало) і ненавченими та майже неозброєними кинуті на штурм ворожих укріплень.

      Уже потім, після кількох боїв, уцілілих включали у списки особового складу, офіційно фіксували їхнє вибуття в разі смерті чи поранення, вдягали у форму, ставили на харчове довольство, - тому-то архівні дані про військові втрати та дані Книги пам'яті України розходяться на воістину колосальні цифри.

      Звичайно, так чинили не всі представники командного складу Червоної армії - але переважна більшість і, судячи з усього, ця практика була санкціонована "згори".

      Не було все це таємницею і для командування УПА - то як воно мусило ставитися до радянських офіцерів, а надто до генералів, таких як Ватутін?

      Хоча, звичайно, під кулі потрапляли і порядні солдати та офіцери Червоної армії. Може вони і в першу чергу, бо негідники у всіх арміях світу вміють добре улаштуватися... Що ж, це ще один вимір української трагедії.

      Так чи інакше, УПА вбила у сотні разів менше червоноармійців, аніж "свої".

      За даними комісії при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій на чолі з академіком й офіцером-фронтовиком Олександром Яковлєвим, 954 тисячі бійців Червоної армії були знищені за наказом свого ж командування - за реальні, а найчастіше уявні провини. З них - тільки (якщо тут можна сказати "тільки"...) 160 тисяч за вироками трибуналів.

      То хто ж насправді стріляв радянським воїнам у спину?

      Ну, а тепер - про жертви цивільні. Питання, яке було і буде ще тривалий час найбільш дражливим. І хоча значна частина цих жертв насправді на совісті (якщо вона була у цих персонажів) створених НКВД, а потім МҐБ фальшивих "боївок", усе ж вояки УПА справді вбивали господарників, учителів, інженерів, членів їхніх сімей.

      Невинні жертви? Так, коли йдеться про членів сімей.

      В абсолютній більшості ні, коли йдеться про, так би мовити, основних фігурантів. Бо ж чим займався учитель (навіть математики та фізкультури!) школи сталінських часів?

      Передусім вихованням надійної зміни, а потім уже - своїм предметом. Тобто він учив дітей не вірити в Бога, доносити на дорослих, у тому числі й на батьків, "компетентним органам", нехтувати "буржуазною" мораллю, бути вірними сталінцями і беззастережно вірити партії тощо.

      Одне слово, цілеспрямовано перетворював їх на "совків" у найгіршому варіанті.

      Нищення національної культури тут можемо винести "за дужки" - і без цього вистачає гріхів.

      Іншими словами, учителя руйнували саму живу тканину життя західноукраїнського суспільства (бувши, у свою чергу, результатом проведеної перед тим такої руйнації на Східній Україні, звідки посилалися на Галичину, Волинь та Буковину найнадійніші кадри - активні комуністи та комсомольці).

      І не тільки вчителі займалися такими справами - ними мусили займатися всі, кого посилали до "западенців". Бо ж система пропагандистської роботи (а водночас і доносительства) сталінської доби включала в себе всі більш-менш кваліфіковані й освічені "кадри".

      Всі структури були одночасно й осердями цілеспрямованої пропаганди: навіть на машинно-тракторних станціях, де тоді гуртувалася сільгосптехніка, були свої штатні політвідділи...

      Отож чи могли в принципі бути вірні політбійці сталінської партії невинними жертвами УПА? Відповідь самозрозуміла.

      При цьому об'єктами нападів ставали далеко не всі "східняки": тих, хто був хоча й "червоними", але за духом українцями, хто не надто ревно виконував приписи сталінської системи, зазвичай не чіпали.

      Хоча, звісно, на війні завжди є випадкові жертви...

      Мабуть, найбільше справді невинних жертв УПА, власне її Служби безпеки, - не серед червоноармійців, не серед "східняків" чи представників якихось інших категорій люду, а серед західних українців, запідозрених у зраді.

      На будь-якій війні такі підозри часто-густо падають на невинних людей, а коли ця війна ще й партизанська, коли підозрюваного не можна на час слідства заарештувати і більш-менш спокійно розібратися, коли відсутня така форма покарання, як ув'язнення на певний термін чи інтернування до кінця війни, коли суд має бути коротким, а вироком можуть бути тільки життя або смерть - і вирок треба негайно виконати...

      От тут "під ніж" і потрапляє чимало тих, хто аж ніяк не заслуговує на смерть, тим більше, що ворожа сторона, маючи потужні структури держбезпеки, постійно чинить провокації та підкидає компромат на найбільш відданих справі лісовиків і підпільників...

      Та й логіка дій "органів" усіх армій світу схожа бодай в одному: вони завжди прагнуть вийти з-під контролю командування, діяти самостійно, доводячи всім (і самим собі також) свою важливість та незамінність.

      Ось тут і відкривається простір для дуже й дуже несимпатичних, м'яко кажучи, речей. Попри те, що УПА, на відміну від Червоної армії, воювала не під тоталітарними, а під демократичними гаслами і керувалася демократичною ідеологією.

      Отож вести мову про невинні жертви УПА мають право передусім жителі Західної України. Але гасло "невинних жертв", ба "сотень тисяч" цих жертв використовують політичні сили, які мають опору на сході та півдні країни.

      При цьому для "розводки" виборців використовують реальні факти загибелі від рук націоналістів тих, хто перековував українських дітей на павликів морозових, блюзнірствував у перетворених на клуби церквах та доносив на своїх колег та сусідів. Годі й казати, що така позиція не має нічого спільного з пошуком історичної істини та досягнення правдивої соборності України.

      Сергій Грабовський, для УП
      © 2000-2010 "Українська правда"

      Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/10/19/5492959/

      "«Чи були жертви УПА невинними?» УП"
      Коментарі (4)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    20. Віртуальні знайомства. Плюси і мінуси проектування майбутнього.

      Чудова тема, дуже цікаво було би її дослідити разом, опираючись на ваші коментарі, так?
      У тих межах, зрозуміло, які можуть бути оприлюднені.

      І, звісно, зважаючи на те, що наш сайт літературний, а не сайт знайомств, тобто, якщо вже такі віртуальні стосунки відбуваються, то про це говоримо серйозно.

      Я би розбив тему на декілька підтем і дав наприкінці розділ "Техніки безпеки".
      Але якщо пропустив щось, то підказуйте, додамо.

      Отже

      І. Для чого це потрібно?

      1.1. Можливо і не потрібно, а можливо - і навпаки, так чи так це відбувається і досить часто.

      1.2. Дають знати себе спільні інтереси, або взаємна симпатія, або ж взаємодопомога у бажанні позбутися старих проблем, або ж просто авантюризм натури...

      1.3. Це може бути Доля, але може бути і марево власної уяви...


      ІІ. Як почати?

      2.1. Все починається дуже просто - слово за слово, знаки уваги, гра текстами і підтекстами.

      2.2. Свідоме чіпляння "гарячих" для твоєї віртуальної симпатії тем, майстерне чи ж бо продумано не надто майстерне відтворення цих тем.

      2.3. Вивішування цікавих (але правдивих) світлин на своїх сторінках.


      ІІІ. Як правильно вибудувати стосунки?

      3.1. Правда і тільки правда. Але не вся :)

      3.2. Це все мало би мати якесь вище оправдання, наприклад, - для творчого натхнення, чи навчання, чи свідомого торкання меншої маси більшої - для зміни орбіти свого зоряного польоту :)


      ІV. Віртуальні стосунки вибудовано, що далі?



      V. Як припинити стосунки або ж їх максимально розширити?

      5.1. Звичайно, досить перестати відповідати на мейли, і тебе зрозуміють.

      5.2. Запропонувати руку і серце.

      VІ. Як позбутися отриманої залежності?



      Техніка безпеки




      Коментарі (28)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

    21. Тотальна корупція - що нині править світом...

      Гарри Каспаров: Авторитаризм Украине не грозит(?)

      «Институт мировой политики»
      22.03.2010 г. в 13:16

      18 марта в Институте мировой политики состоялась подиумная дискуссия с известным российским политическим деятелем Гарри Каспаровым. Тема мероприятия, в котором приняли участие украинские эксперты, обозреватели и студенческие лидеры, - «Украина-Россия: авторитаризм против демократии. Кто кого?»

      Ниже приводим полную версию дискуссии.

      Гарри Каспаров: В Киев я прилетел из Тбилиси, куда ездил в качестве шахматиста. Меня спросили в Грузии: «Когда вы были здесь в последний раз?». Я ответил, что если не учитывать транзита в 2001 году, то в 1978-м. В Киеве я был единожды, в 1974 году, когда команда Бакинского дворца пионеров заняла первое место (на шахматном турнире - ИМП). Это был наш первый всесоюзный успех. Так что шахматные воспоминания о Киеве у меня очень теплые. Но сегодня у нас политический повод для встречи…

      Предложенная тема обсуждения мне сразу понравилась, и я не мог отказаться от участия в этой дискуссии. Она позволяет говорить не только о конкретных сегодняшних политических событиях в Украине, в России, но и позволяет сделать большой срез и поговорить вообще о мировых тенденциях.

      Давать определение авторитарным, мягким, жестким, тоталитарным режимам довольно сложно. Потому что частенько очень сложно уловить границу, которая между ними пролегает. Это тема не одной дискуссии и даже не одной диссертации, симпозиума и конференции.

      Я бы хотел сконцентрировать внимание на новейшей, двадцатилетней истории – с момента распада Советского Союза. А именно – на те тенденции, которые приводят из одного качества в другое. В целом, на территории бывшего Союза мы наблюдали движения как в одну, так и в другую сторону. На мой взгляд, есть очень важная тема, которую обычно обходят стороной. Речь идет о причинах, которые побуждают общество выдавать определенный заказ на изменение вектора развития.

      Я могу высказать одну идею. Не уверен, что она оригинальна, но уверен, что она спорная. Хочу попытаться понять, насколько она реалистично отражает тенденции общества. Переход демократического общества к авторитарному происходит в момент, когда повестка дня, сформированная демократами в условиях свободы слова, свободных выборов, не выполняется. То есть, у общества назрели определенные требования, а власть их выполнить не может. Тогда возникает необходимость появления сильной руки. А дальше уже – как карта ляжет. Один из ярких примеров такой трансформации – это переход Германии веймарской в Германию гитлеровскую. У немецкого общества были четкие запросы, которые усиливались в связи с усугублением экономической ситуации в стране, и неспособность веймарской Германии отвечать на эти запросы становилась все более очевидной. В какой-то момент этот переход становится востребованным и неизбежным. Но, исчерпав повестку дня, новая власть так же вырождается. Либо эта авторитарная власть уходит, либо обретает более жесткие формы. В основном, форму подавления и агрессии, потому что реально ей больше делать нечего.

      Хочу обсудить эту теорию и применить к ситуации, которая складывается на пространстве бывшего Советского Союза. Конкретнее – поговорим о России и Украине.


      Переход России от, скажем так, демократической формы правления (хотя она была таковой со значительными натяжками) к очевидному авторитаризму Путина, на мой взгляд, был предопределен довольно четкими заказом народа.

      В какой-то момент такой переход становится востребованным, но далее возникает ситуация, когда исчерпывается повестка дня. А далее – тупики, в которые заводят страну авторитарный и диктаторский режимы. Вот в условиях отсутствия обратной связи между правительством и обществом, новая повестка не формируется. После этого или эта авторитарная власть уходит, или она переходит в жесткий форум подавления и начинает бороться за власть. Это вырождение происходит в самых жестких формах. Если применить эту теорию к ситуациям, которые складывались на территории стран бывшего Союза, то переход в России от демократической формы правления, был обусловлен определенным заказом, который сложился с одной стороны в обществе, а с другой стороны, что более важно, в правящей элите. Во-первых, элита была крайне озабочена вопросами собственности, к распределению которой у большинства населения России были серьезные вопросы. Кроме того, монополизм в экономике. Он никуда не уходил. Очень важно понимать, что миф гайдаро-чубайсовских реформ никаким образом не повлиял на монополистический характер российской экономики, основную ее часть. Этот монополизм, естественно, начинал давить и на политическую сферу. Российское общество не могло этому противостоять, потому что как таковая оппозиция в России (как левая, так и либеральная) перестала участвовать в борьбе за власть с 1996 года. По большому счету, и в 1993 году этот вопрос закрылся, когда Зюганов формально отказался бороться за победу. Этот отказ привел к тому, что право смены правящей власти стало привилегией правящей номенклатуры. Эта ситуация развивалась благодаря очень выгодной внешнеэкономической и внешнеполитической конъюнктуре.

      Теракты 11 сентября отвернули США от строительства общей демократии к борьбе с террором. Это дало возможность таким лидерам, как Путин, удачно маневрировать, что он и делал. Кроме того, внутри страны появилось очевидное желание правящей элиты сохранить то самое, непрозрачное «статус-кво». Поэтому история с Ходорковским была достаточно показательной. Это был не только вызов Путину и сведение личных счетов, это был социальный заказ олигархии. Ходорковский пытался играть по другим правилам, он создавал прозрачную транснациональною корпорацию, что абсолютно не вписывалось в управление страной, которое тогда и сейчас поддерживает большинство правящих элит. Поэтому в России тенденция была достаточно очевидной.

      Что касается Украины, то, на мой взгляд, вот такого заказа в чистом виде никогда не было сформулировано. Поэтому колебания украинского общества и политики от среднего уровня никогда не уходили. Показательным является тот факт, что четыре раза на президентских выборах исполнительная власть проигрывала. Это говорит о том, что в обществе не были сформированы требования к жесткой, пролонгированной власти. Возникали условия, которые не менялись на протяжении пятнадцати лет. Мне кажется, это явный индикатор. У меня сложилось впечатление об отсутствии политического заказа в обществе. Хочется порядка, но это требование никак не сочетается с такой смесью, как инверсные устремления, требование порядка, пересмотр итогов приватизации. Того комплекса, который Путин удачно избрал в начале ХХI века, когда он пришел к власти. Даже если посмотреть на стратегические интересы украинской олигархии, то движение на Запад увеличивает активы, а движение на Восток будет приводить к делению этих активов.

      Отсутствие заказа не позволяет говорить о серьезной угрозе введения авторитарного правления, «закручивания гаек». Если посмотреть на тренд в общем, он стал другим. Если посмотреть на Беларусь, это то, что казалось очень впечатляющим где-то в середине путинского правления. Сейчас начинают зарождаться сомнения. В целом общая ситуация не располагает к такому резкому развороту,. Часто общая политическая нестабильность приводит к ужесточению.

      Мне кажется, сегодня страны, где власть и бизнес переплетены, не делают резких перемен. Общая мировая нестабильность требует быть крайне осторожными, поэтому резких поворотов в украинской политической и общественной жизни я бы не рискнул предсказать. Что касается ситуации в России, то режим очевиден. Он прошел свою точку зенита. Апогей путинской власти – это 2007-2008 год, когда он мог всех сломать через колено и пойти на изменения конституции и третий срок. Очень показательно, что Путин с его звериной интуицией, чувствуя баланс власти, он этого не сделал, отдав предпочтение выбору очень слабого преемника. Мне кажется, что в российском обществе становится сейчас очевидным, что запроса на пожизненное правление Путина никогда не будет. Сейчас во многих российских кругах происходит смена тренда. Смены во многих сферах жизни произошли не только из-за экономической ситуации, а и по причине неспособности Медведева менять ситуацию. Это крах надежд на то, что «само рассосется», как это было в 1996 году. Сейчас, когда возникает угроза возвращения Путина на неопределенный срок, это начинает нервировать разные слои общества и может привести, в нашем случае, к позитивным переменам.

      Вы подтвердили некоторые наши ощущения. Действительно существует мнение, что апогей путинского правления уже позади. Но вы также опровергли широко распространенное мнение, что Медведев и Путин в России пользуются большой популярностью. Как вы считаете, возможна ли в Украине ситуация, когда власти заключат некую сделку с населением: мы вам даем экономическую и политическую стабильность, а вы молчите о нарушении прав человека, уничтожении свобода слова – о всем, что касается демократичного стиля правления?

      Одно из условий такой сделки – неограниченные финансовые возможности власти. Но украинская власть такими возможностями не располагает, и в ближайшей исторической перспективе располагать не будет. Не только власть не располагает, но и люди знают, что она не располагает.

      Ответить на вопрос: какие ресурсы сейчас у Путина, тоже очень сложно. Есть разные способы исчисление золотовалютных резервов и есть сомнения, что они настолько велики, но самое главное - люди верят в то, что их там много и хватит с запасом. В Украине, очевидно, власть в глазах людей не может ничего подобного обещать, а без таких обещаний следующий уровень взаимодействия потенциально авторитарной власти с народом – это устроить победоносную войну. Это типичная путинская опция, вспомните Чечню и Грузию. Но тут она тоже мало реалистична. А чем еще можно привлечь население для заключения такой сделки, я себе смутно представляю.

      Кстати, по поводу популярности Путина. Это отдельная история. Авторитарный характер путинского режима находится в серой зоне, это не полная диктатура. Возможность проводить какие-то опросы общественного мнения, скорее всего, существует. И основная масса людей относилась к эпохе правления Путина, в частности, к первой его половине однозначно положительно. Совершенно не понятно, как можно опираться на опросы общественного мнения, проходящие во время возрождения генетического страха. Что может сказать человек на вопрос незнакомца: как вы относитесь к Путину? Показательным является то, что даже в пик путинской популярности, разница между рейтингом непосредственно Путина и общая оценка ситуации всегда колебались где-то на минус 20-25%. Всегда вопрос, не включающий персоналию президента, губернатора, мера, набирал меньше позитивных ответов, чем вопрос, включавший конкретное персональное отношение. Что касается выборов, очень интересно, что крупнейшие институты опроса общественного мнения - «Новый взгляд» и «Левада-центр» - дали свой прогноз, который с точностью в 100% совпал с результатами чуровского центризбиркома. Но так как данные центризбиркома включали данные: 100% где-то в Мордовии, 100-процентное голосование в Чечне и Ингушетии. Мы понимаем, что эти данные резко отличались от реальности. Хотелось бы выяснить, как получилось, что эти опросы общественного мнения дали вот такую картину.

      И сейчас, 14-го марта, региональные выборы, мы их в шутку сравниваем с параолимпийскими играми и называем «паравыборами». На этих инвалидных выборах, при отсутствии реальной оппозиции, при том, что власть «глушила», как могла, все равно все цифры резко разошлись. Прогнозы, которые давали со своих расчетов, они полностью были опровергнуты. Кроме того, эти прогнозы не включали административного ресурса, который «Единая Россия» использовала. На самом деле расхождения были еще больше. Я бы предпочел, если не полностью отодвинуть в сторону результаты этих опросов, так уж точно, использовать их с большой осторожностью. Они, скорее всего, не имеют никакого отношения к реальным настроениям людей.

      Готова ли с Вашей точки зрения политическая элита России пойти на перераспределение общественного продукта со средним классом?

      Ответ, конечно же, «нет». Вообще правящий класс в России не способен по своему генезису идти на компромисс. Он как вырос в 90-е годы, так после дела «ЮКОСа» сохранил в себе все черты первоначального накопления капитала. По-моему, он совсем не изменился. На самом деле, есть еще инстинкты самосохранения и требование внутренней выгоды. Как раз потенциальным двигателем для России является не столько готовность поддержать средний класс, сколько сознание понимания, что это было бы выгодно. Эксцессы режима начинают концентрироваться в Путине и его многочисленных маниакальных идеях. Если посмотреть на бюджет сегодня. Например, сочинская Олимпиада – это фактическое закапывание денег в землю, все равно, что топить их в болоте. Это не самые выгодные траты, поскольку, не известно удастся ли победить климат и ландшафт. Это уже борьба не столько с людьми, а с природой.

      Возьмем энергетические проекты – «Северный» и «Южный потоки»… Буквально вчера объявили об очередном удорожании Северного потока еще на 1,5 млрд.евро. Ну, и наконец, вершина всего – это дело «ЮКОСа». Это уже не просто личная вендетта Путина и Ходорсковского.

      Скорее всего, Страсбург, очень вероятно, примет решение в пользу «ЮКОСа», а оттуда дорога ведет в Гаагу и другие международные суды. Уже вчера появилось сообщение, что потенциально даже по решениям американских и британских судов, могут арестовывать российские активы, но если будет принято глобальное решение против Российской Федерации, начнут страдать все бизнесы. Причем, понятно, что дело «ЮКОСа» - это дело Путина и Сечина, большинство правящей элиты прямого отношения к этому не имеют. Очевидно, что многие эти издержки связаны конкретно с Путиным. Я не исключаю, что именно осознание этого будет способствовать созданию политической оппозиции, потому что продолжение развития этих проектов, совершенно очевидно, будет бить по общим интересам. Вместо того, чтобы вкладывать тьму денег в «Северный поток» проще договориться с Украиной, но самого газа больше-то не станет. Все расчеты показывают, что на сегодняшний день экономическая целесообразность обоих проектов крайне сомнительна. А если сейчас еще добавить появление технологий добычи сланцевого газа, то это буквально превращается в «выдувание денег в трубу». Это главные проблемы.

      На самом деле, Путин может стать обузой, от которой правящему классу нужно избавляться. Это всегда так бывает, когда авторитарный правитель пересиживает свой срок. Я не исключаю, что ситуация со средним классом может начать меняться. Сейчас мы имеем возможность оценить настрой этого класса благодаря запущенному проекту «Путина в отставку». На этом сайте поставили свои подписи уже больше 12 тысяч человек, они подписались своими именами и фамилиями. Там есть огромное количество комментариев. Совершенно очевидно, что эти комментарии исходят именно от того самого среднего класса, поэтому анализ очень интересен. Судя по всему, у людей уже возникает отторжение. Что-то надо менять, и я не исключаю создание таких тактических конфигураций в обществе, нацеленных на перемены, двигателем которого будет выступать интерес того самого среднего класса.

      Если посмотреть на демократизацию в разных регионах мира, то обычно они происходили, когда было размежевание внутри правящей верхушки. Насколько я знаю, вы не очень ищете контакты или, по крайней мере, у вас нет контакта с реформаторами внутри вертикали власти. Это чем продиктовано? Вас не пропускают туда или вы видите свою роль в чем-то другом? Вы не хотите с ними сотрудничать? Там есть, очевидно, какие-то люди в окружении Медведева, которые видят Россию не так уж по-другому, как вы. Почему вы себя так ведете? Почему выбрали эту стратегию.

      Относительно письма, которое стало сейчас большой темой в России, оно вызвало естественно «ИНСОРовскую» реакцию. Я полагаю, что вчерашняя статья Юргенса в «Независимой газете» во многом является реакцией кругов на это письмо и даже больше на ту реакцию, которое оно вызвало в обществе. Я думаю, после обещанных нам 1,5-2 тысячи подписей, число уже перевалило далеко за 10 тысяч, и это в условиях фактической блокировки двух крупнейших российских серверов Mail.ru и Rambler.ru. Скорее всего этот рост будет продолжаться и это дает определенные надежды на то, что ситуация в обществе далеко не столь стабильная и устойчивая в плане личной власти Путина. Что касается тезиса о реформаторах, то мы можем долго спорить, потому что «ИНСОРовская» позиция может быть внешне схожей с тем, что требуем мы, но она расходится принципиально. Вчера в статье Пионтковского довольно подробно было это описано, это был фактически ответ Юргенсу, призывающего государя Медведева взять все-таки бразды полномочий в свои руки. Очень важная статья, потому что впервые было сформулировано то, что Медведев должен отодвигать Путина. «ИНСОРовские» проекты не подразумевают создания в России института свободных выборов. На самом деле, это как родимые пятна, такая генетическая болезнь российского системного либерализма. Это страх перед свободными выборами, потому что на них есть серьезные опасения, что либеральным силах (кого привыкли считать таковыми) победить не удастся. Этот страх на самом деле загоняет в порочный круг. С одной стороны, нужна демократизация, с другой, чем дальше мы идем по пути социального расслоения общества, тем больше опасность, что любые свободные выборы закончатся результатом, которого многие хотели бы избежать. Я не исключаю, что определенный сдвиг в позициях «ИНСОРовцев» возможен, но для нас любой сдвиг и переговоры с кем-либо, кто готов принять концепцию честных, свободных выборов, как первый шаг на пути к новой России. Мой опыт общения в рамках проекта Национальной Ассамблеи с представителями левых и националистических сил убеждает меня в том, что никаких условий для создания условно красно-коричневой коалиции в России не существует, разногласия между левыми и националистами гораздо больше, чем кому-то может показаться. А во-вторых, в случае проведения свободных выборов, российский парламент станет очень пестрым. Я не вижу возможности доминирования какой-то политической силы, и в таком пестром парламенте представители либеральных групп могут обладать не контрольным, а блокирующим пакетом. Я не вижу возможности создания дееспособного правительства в России без активного участия либеральных сил. Кстати, общение с левой национал-патриотической оппозицией показывает, что на самом деле все это понимают. Мы никоим образом не закрыты. Просто внутри самой элиты еще не продемонстрировано воли к этим переменам. Были продемонстрированы какие-то шаги, потом огрехи путинские. Сейчас наиболее благоприятная ситуация. Готовы ли «ИНСОРовцы« как передовой отряд медведевской гвардии перейти Рубикон. Вне всякого сомнения, мы готовы поддержать такие перемены, потому что Путин сегодня мешает всем. Никакие изменения в России невозможны, пока у Путина остаются рычаги управления.

      Одна из предпосылок демократии на постсоветском пространстве – наличие сильной, хорошо организованной оппозиции. В России, по вашим словам, сильной оппозиции нет, хотя в 90-е годы она была достаточно влиятельной. Что же случилось? Как российская оппозиция дошла до такой жизни? Что превратило российскую оппозицию в ее нынешнее подобие? Одну часть – в управляемую оппозицию, другую часть – в раздробленную, борющуюся больше между собой, нежели с властью. Очень похожая ситуация сейчас в Украине.

      Любые сравнения российского и украинского политических ландшафтов крайне условны. Если даже взять период, в котором Украина больше всего подходила к авторитаризму – конец правления Кучмы. Тогда треть депутатов Рады была в оппозиции, работал какой-никакой оппозиционный телеканал. Та ситуация даже близко не напоминала российскую. Даже в самые тяжелые периоды она не позволяла власти доминировать в медиа-пространстве и законодательном органе. Очень показательно, что формирование ельцинской власти в России слишком не отличалось от того, что происходило в остальных республиках бывшего Советского Союза. Если посмотреть на первое гайдаровское правительство, оно имело к демократии довольно отдаленное отношение. Из гайдарского правительства те, кому сильно не повезло, стали миллионерами. 1992-93гг. был тем переломным моментом. Я об этом писал в своих статьях: решись Ельцин после референдума 1993 года пойти на досрочные выборы и президента и парламента – и все могло случиться по-другому. Вот это был ключевой момент.

      Эта тенденция была неудержима. Сделав шаг, издав указ №1400, тот самый злосчастный, российская власть сжигала мосты. После поиска компромисса перешла в жесткий ранг подавления. Можно сказать, что оппозиция уже тогда побоялась что-то противопоставить. Да, тогда была конкуренция. Зюганов тогда боялся побеждать, он не был готов к Майдану. Я тогда, как и многие мои друзья и коллеги, считал, что победа Зюганова - это крах для страны. Сейчас я убежден, что любой отказ от демократических открытых процедур заканчивается именно так. Тогда не было ничего похожего на подтасовки путинской эпохи, тогда был довольно жестко использован административный ресурс. Я тогда много ездил по стране, выступал на авиастроительных заводах в Воронеже, Ульяновске. Знаете, что это выступать в сборочном цехе Воронежского авиазавода, где главный инженер – глава коммунистической ячейки завода и рабочие, которые задают вопросы, на которые нет ответов. Несколько лет до этого они были привилегированным рабочим классом, а теперь у них одна несобранная ельцинская машина, а внутреннее оборудование перегоняют в Швейцарию. Мой опыт показывал, что народ требовал изменений. Ситуация была зажата, а оппозиция была исключена из процесса борьбы за власть. А дальше все упиралось в то, какова была свобода действий, которую власть была готова предоставить. Этот зазор становился все меньше и меньше. Мы пришли к тому, что имеем сейчас. Если оппозиция выводит себя за скобки борьбы власть, то она обречена принять те правила игры, которые власть будет навязывать. Другое дело, что никоим образом нельзя закрыть вопросы политической борьбы в обществе. Если у вас есть 40 партий, то борьба будет разворачиваться между ними, 10 – круг сужается, если четыре – та же ситуация. Мы пришли к тому, что «единоросы» оказались против всех, они уже начинают выяснять отношения между собой. Эта политическая борьба никуда не девается.

      За последние несколько лет в России произошло очень важное событие – в России начали взаимодействовать, пусть пока поверхностно, разные идеологические силы. Например, очевидно, что слабые консенсусные позиции будут в России по форме правления слабой парламентско-президентской республики. Это как зеркало. Совершенно очевидно, что необходима регионализация власти. Реальная федерация – это усиление местного самоуправления. Также понятно, что главным геополитическим врагом России является Китай. Никаких разногласий по этому вопросу в системной оппозиции нет.

      Полагаю, этот вопрос поддерживает и несистемная оппозиция. Но несистемная оппозиция в условиях жесткого авторитарного режима – это не та сила, которая немедленно может что-то изменить. Это ситуация, когда надо бежать марафон, постоянно ожидая, что дадут сигнал на 100-метровку. А так как, не известно, когда дадут сигнал, приходится распылять свои силы и умереть на новом старте. Только сейчас начали появляться независимые идеологические объединения. «Солидарность» при всей ее разношерстности - это первое идеологическое либеральное объединение, к созданию которого ни Кремль, ни олигархия не имели никакого отношения. Еще не было такой организации за 18 лет. На левом фланге происходят подобные события, но из-за наличия КПРФ, они не могут набрать такой силы, как «Солидарность». Именно «динозавры» Зюганова препятствует созданию в России нормального национал-социалистического пространства. Эту функцию они блестяще выполняют.

      После вашего небольшого экскурса складывается впечатление, что если уйдет Путин, то авторитаризму в России наступит конец. А не думали вы о возможной ситуации, когда Путин уйдет, а система останется, только поменяется идол?

      Избавление от путинизма – это необходимое условие для начала перемен. Никаких иллюзий для того, что Россия испытает благоденствие. Для того чтобы начались переговоры между разными политическими силами о создании нового политического пространства, уход Путина – условие обязательное, при нем ничего происходить не может. Мы говорили о существенных разногласиях по вопросу проведения выборов между условно-либеральными реформаторами и системной оппозицией. У многих наших доморощенных либералов бытует мнение, что можно сохранить путинизм без Путина, вернутся в благословенные первые годы путинского правления. Часто слышим, что в 2003 году были допущены ошибки. Но поворотным был не 2003, а 1993 год. Автоматически ничего не произойдет, но так же очевидно, что в России произошла не просто персонификация власти, она реально сосредоточена в руках одного человека. Он контролирует не только вертикаль власти, в его руках находится бюджет. Когда он одним росчерком пера может отобрать себе инновационный бюджет в 35 млрд. дол., который собирался под новое министерство инноваций во главе с Чубайсом, это показывает, что на сегодняшний день вес конкретного человека и его окружения таков, что без изменения этой ситуации движение вперед невозможно.

      По вашему мнению, может ли в Украине теперь стать власть авторитарной? Может ли украинская оппозиция тоже превратится в карманную и недееспособную? Как в России относятся к Януковичу, учитывая его прошлые судимости? В России Власов считается героем, а Бандера в Украине преследуется. Каково ваше мнение по этому поводу?

      Постоянно звучит отзвук событий в Грузии: что должна сделать Грузия, чтобы противодействовать России? Я всегда говорю, что говорить от имени России бессмысленно, не надо путать Россию путинскую с Россией в целом. По многим вопросам даже у людей со схожими взглядами могут возникать разногласия. Даже внутри несистемной демократической оппозиции нет единого мнения на счет российско-грузинской войны. У нас есть распространенное мнение, что Путин должен сидеть рядом с Саакашвили на скамье подсудимых в Гаагском суде. По-моему, это абсолютно не обосновано.

      Многие вопросы делят людей. Если говорить о Власове, я думаю, большинство граждан РФ не считают его героем. Но, если взять ко вниманию тот же демократический лагерь, то будет много расхождений. Есть какие-то точки в истории, по которым очень сложно договариваться. Мы, кстати, считаем, что такие исторические споры лучше не поддерживать, потому что нужна борьба за перемены, плохо, когда прошлое начинает диктовать настоящему и будущему. История - это история. Не совсем правильно, когда она превращается в главный вопрос.

      Отношение к Януковичу тоже разное. Здесь оно более определяется идеологическими понятиями. Мы больше исходим из того, что это был не наш выбор. Тимошенко как раз более противоречива. Оценки о ней как раз могут быть полярными у людей со схожими взглядами. Ющенко тоже достаточно стабилен в оценках. Вся сложная палитра чувств обусловлена способностью воспринимать информацию. Большинство российского населения смотрит Первый канал. Это источник формирования позиции. Мнения тех, кто имеет другие источники информации, о Януковиче и Ющенко основываются на их идеологических позициях, о Тимошенко - очень различные. В России принято считать, что угроза авторитарного правления в Украине больше исходит от Тимошенко, чем от Януковича.

      Сколько у вас осталось романтизма со времен либерального манифеста Каспарова–Мурашова?

      Дороги участников манифеста Каспарова-Мурашова очень сильно разошлись. Аркадий Мурашов был начальником московской милиции, а в 2001 году ввел новый популярный термин, сказав «я – путиноид». Не все, подписавшие манифест, сохранили верность этим тезисам. Я не участвовал в политической деятельности многие годы, но если читать мои публикации, то они достаточно последовательны. Я считаю себя человеком либеральных взглядов. Я негативно отношусь с резкому социальному расслоению в современном обществе. Мне кажется, что те идеи, которые были изложены, становятся более востребованными в обществе. В отличии от 1993 года я не знаю серьезной оппозиционной силы, которая могла бы выступать против того политического либерализма. Очень показательно, что одной из первых организаций, которая возродила диссидентские традиции, стала НДП. Именно «лимоновцы» сейчас делают вещи, типичные для советских диссидентов. Многие вещи стали главным направлением, от которого нельзя отказываться. В какой-то мере итоги путинского правления можно считать позитивными, потому что жесткий авторитаризм Путина убедил людей в том, что либеральная демократия - это не вирус, занесенный с Запада, это нечто необходимое для политического существования.

      Я написал шесть статей под заголовком «Россия после Путина». В них изложено мое видение того, что не было сделано, какие шаги надо предпринимать. Я понимаю, что это только черновые наброски. Я являюсь поклонником упразднения всех отраслевых министерств. Система отраслевых министерств – это источник коррупции, они произвели трансформацию административной власти в конкретного человека. Это, естественно, часть передачи полномочий на региональный уровень.
      Когда я слышу абсолютно идентичные жалобы от рыбаков Мурманска и лесорубов Иркутска, что они вынуждены выбивать квоты, которые выдаются по особым схемам и, соответственно, это стоит денег. Скажем, рыбаки в Мурманске говорят о том, что почему-то квоты достаются тем, у кого нет кораблей. Если у вас появился корабль, значит вы гарантированно не получите рыболовецкую квоту. Разрешений в итоге нужно добиваться через цепочку посредников. Я пришел к выводу, что необходимо решение, которое жестко ликвидировало эту структуру. Она недееспособна. Кроме того, она пропиталась коррупцией и просто мешает всем.

      Она не нужна. Я считаю, для России идеально бы подошла американская система: условное ФБР и служба шерифов. Разница между крупным чиновником и рядовым ментом, который собирает дань с помощью пистолета в палатке, она не качественная, она – количественная. Если начинать бороться с этой структурой, не факт, что это удастся быстро или удастся вообще. Но бороться обязательно надо.

      Что касается вопроса о моем представлении о политической конструкции, я сторонник вот той самой резко ослабленной президентской системы, когда президент – отец нации, но в общем-то лишен рычагов влияния на правительство, назначаемое путем выборов в парламенте. Я считаю, что партийная система в России сейчас крайне неэффективна. С моей точки зрения, для России вопрос сохранения ее территориальной целостности напрямую зависит от способности придвинуться ближе к Европе. Никаких других перспектив удержать страну в существующих границах нет. На Востоке – китайская экспансия, которая идет полным ходом. Позорные соглашения о сотрудничестве и четкая позиция Китая просто не оставляют иного выхода. Поэтому – либо единое пространство от Лиссабона до Владивостока, либо территория от Урала до Владивостока станет частью Китая.

      Раз уж разговор зашел о Евросоюзе, я позволю себе спросить о НАТО. Вы знаете, что на Западе сейчас модными стали дискуссии о возможном членстве России в Альянсе. Как вы к этому относитесь? Возможно ли это?

      Чтобы начинать думать о НАТО, для начала необходимо иметь собственную армию. В стране, в которой самые боеспособные армейские подразделения – это кадыровские формирования, вопрос о вхождении в состав НАТО просто не может стоять на повестке дня. Нужна настоящая профессиональная армия, нужна настоящая армейская реформа, а не та, которую проводит Путин. И она должна исходить из того, что у России есть ряд политических вызовов. И эти вызовы совершенно очевидны. Есть пылающий Северный Кавказ. Есть реальная угроза радикального Ислама. Есть нарастающая экспансия Китая на Дальнем Востоке.

      Поэтому Россия должна принять ту военную концепцию, которая адекватно отображала бы реальные стратегические угрозы стране. Поэтому плотное общение с натовскими странами по взаимоприемлемым решениям – это потребность, от которой нельзя отказываться. У нас же еще есть инстинкт самосохранения. Если посмотреть на карту мира, то сразу видно, что Россия находится между четырьмя очень мощными сферами влияния: есть США, есть Евросоюз, есть радикальный ислам и есть Китай.

      В данном случае нет смысла сравнивать мощь, плюсы и минусы каждого полюса влияния. Совершенно очевидно, что находится в одиночестве России абсолютно бессмысленно. Я составил своего рода карту оценки всех четырех проектов, учитывая военную, экономическую, социальную, культурную и даже религиозную составляющие. Вывел энное количество параметров и предположил самым разным респондентам заполнить эту карту: от самых либеральных, до самых национал-патриотических. Изучив заполненные карты с оценками Китая, США, ЕС и ислама, а в заключение – России. Результат был просто поразительный. Он почти полностью совпал с моими ожиданиями. Кто-то больше плюсов ставили в пользу Европы или США, кто-то в виду собственных причин Китаю или исламу… Но! Как только дело доходило до оценивания России, абсолютно все склонялись к минусам. Сегодняшнее состояние проекта «Россия» очень удручающее. Оно катастрофическое и я бы даже сказал неисправляемое.

      На мой взгляд, интеграция с ЕС является для России лучшим выходом. Потому что, скажем, в отличие от союзничества с США, у населения России нет аллергии на ЕС.

      Дайте свою оценку роли ЕС и США в инсталляции режима Путина, и что бы они могли сделать, дабы в России демократия победила существующий тоталитаризм?

      Я все-таки боюсь, что любые расчеты на решающую роль, которую могут оказать страны Запада в становлении демократии в России, отдают Остапом Бендером. Конечно, «Запад с нами» и «заграница нам поможет», тем не менее, надо понимать, что все, что происходило в Союзе и в России после его развала – это все было вызвано внутренними настроениями и потребностями. Я довольно зрелый в политическом возрасте, и полагаю, что события, произошедшие в 1989-1992 годах, застали врасплох не только советский народ, но и Вашингтон. Никакого понимания того, что происходит, не было. Достаточно вспомнить политику Буша-старшего, который неимоверно боялся распада СССР и Югославии. Они были готовы делать все возможное, чтобы этого не произошло.

      Поэтому я бы все же разделил возможность мира демократии влиять на события в России, даже на события в Беларуси, с внутренними желаниями и потенциальными заказами общества. Демократические изменения возможны. Они могут произойти. Они будут такими же неожиданными. Для администрации Обамы, я надеюсь(или немного позже - для любой другой администрации США), какими они были для администрации Буша-старшего два десятилетия тому назад.

      Что касается Евросоюза, то говорить нужно не о целом содружестве, а о ведущих странах Европы. Отношения с семеркой главных государств мира стали важнейшим фактором обретения Путиным невероятной самоуверенности. Если говорить о способностях Путина вербовать, создавать, так сказать, пятую колонну, то ни Коминтерну, ни нацистам, подобное даже не снилось. Мощь пропутинского лобби на Западе была продемонстрирована во время недавней грузинской войны. Никто и не думал об упреках в адрес машины Путина.

      Меня часто спрашивают, если бы у меня была возможность принимать решения, как бы я решал проблемы России, главным образом экономическую проблему. Я отвечаю: «Я бы выставил на аукцион записные книжки Владимира Путина». И любые проблемы России тут же заканчиваются. В этом я не сомневаюсь. Знаю, что имеющаяся там конфиденциальная информация обрушит политические системы во всех европейских странах. Ну, может быть, за исключением Великобритании. Вы понимаете, что у человека, который в состоянии взять на работу глав государств Германии, Финляндии, Франции, Италии и так далее не может быть проблем. Когда многие начинают понимать ценность демократии, Путин показал, что западное общество, к сожалению, не готово к такому массовому экспорту коррупции. Потому что коррупция является главной экспортной статьей – не нефть. И увы, на это оказался спрос! И я думаю, этому удивился сам Путин. Он не ожидал, что все будет настолько легко. И это полностью вписалось в представление таких людей как Путин, которые работали за границей (в данном случае, он работал в ГДР), о том, что такое демократия. Это извращенное представление – форма одурачивания общества. Но она же оказалась более эффективной. У коммунистов это не сработало. Не беда. Возьмем другую скорлупку, назовем демократией и под ней будем незаметно играть в старую добрую игру, прятать реальную суть.

      Налаживание отношений с руководством ведущих стран мира, убедило Путина в том, что все решается деньгами. То, что не решается деньгами, то решается большими деньгами. А то, что не в состоянии решить большие деньги, решают очень большие деньги. Все предельно просто!

      И пиком этой игры явилось, конечно, решение МОКа о предоставлении права провести зимнюю Олимпиаду в Сочи. Путин после этого абсолютно уверен, что вообще никаких проблем в мире не существует. Если можно в субтропиках проводить зимние Олимпийские игры, то совершенно очевидно, что не о чем волноваться. Обама едет в Копенгаген и думает, что своим выступлением может убедить людей. Путин, конечно, тоже выступал. Но тем не менее, гораздо более действенным оказалось приобретение виллы в Гватемале, где проходили тайные встречи Путина, Потанина и Дерипаски с большинством ключевых чиновников Международного олимпийского комитета. Это сработало.

      Но наглость путинского окружения базируется на понимании того, что Запад оказался не готов бороться с таким подходом – наглым наездом. Все начали сходить с ума, потому что объем финансовых ресурсов сконцентрированных в руках одного человека, я думаю, не имеет аналогов в истории человечества. Это не просто 300-миллиардный бюджет государства, но это еще огромные «серые» средства, «черный нал», который постоянно стекает с вершин в его распоряжение.

      Это создало ситуацию, когда надеяться на какую-то реакцию Запада просто бессмысленно. Кто может упрекнуть в грузинской войне? Николя Саркози, который отводит глаза в сторону, когда его спрашивают, почему не выполнены даже самые примитивные требования, содержащиеся в договоре им же разработанном и подписанном? Понятно, что он под мощным рычагом влияния, и выхода у него нет. Ситуация в континентальной Европе обрела уже удручающий характер.

      В Америке ситуация немного легче. Но не значительно. Понятно, что когда на службе у режима состоят такие люди как Киссинджер и Бейкер, оказывать влияние на американский истеблишмент можно. Хотя в целом, добиться в англо-саксонском мире тех же успехов, что в Европе, путинскому режиму не удалось. Но мы понимаем, что даже там позиция путинского лобби, отраженного в СМИ, она оказывает серьезное влияние.

      Поэтому следует забыть о ЕС и США как о помощниках в деле становления демократии. Они этого сделать не могут. Это внутреннее дело.

      Со времен завершения Второй мировой войны либеральная демократия впервые переживает спад. Сейчас появляются новые системы управления государством – как в России, Китае – более авторитарные. Вам не кажется, что авторитаризм побеждает и в Украине из-за всеобщего стремления к стабильности. Этого хочет народ, этого хотят инвесторы, это хочет Международный валютный фонд. И, создается впечатление, метод достижения их не интересует.

      Мысль о том, что стабильность в ХХI веке достигается посредством тоталитаризма является тяжелой формой бреда. И этот бред прикрывает бредовое состояние мировой экономики. Что такое мировая финансовая стабильность? Это стабильность Греции? Набираются кредиты в виде денег напечатанных в США под 9%, но при этом все прекрасно понимают, что Греция не может за это заплатить. Но ничего, за это заплатит Германия. Такая стабильность многих устраивает, хотя она полностью оторвана от реальной экономики.

      Спад интереса общества к либеральной демократии связан не с тем, что авторитарные системы стали более привлекательны, а с тем, что последние 15 лет, после окончания холодной войны, лишившись стратегического вызова, западный мир перешел от инновации, скажем, в сфере космоса к инновациям в сфере финансов. Система явно не работает. Поэтому возникает желание, увидеть что-то другое. Пусть это другое себя уже скомпрометировало в истории, но на фоне тех катастроф, которые накрывают цивилизацию и мировой порядок, конечно, есть желание отыскать островок стабильности.

      Говорить о российской экономике вообще бессмысленно. Это не существует как таковое. У нас главные параметры последнего года – это официальное 9-процентное падение при росте рынка в 150%. Это говорит о том, что счастье финансовых инвесторов, которые могут взять нулевые кредиты в США и направить их работать в Россию, ни в коем случае не сказываются на экономике в целом.

      Надо понимать, что ни одна авторитарная политики в мире не является инновационной. Если говорить об Азии, инновационными экономиками с определенными поправками можно назвать только Японию, Южную Корею и Тайвань. Ни Китай, ни Малайзия, ни Сингапур не являются инновационными. Авторитарные режимы по сути своей не могут давать толчок в развитии.

      Российская пропаганда создавала образ Саакашвили и Ющенко как неких братьев, стремящихся что-то там у себя в странах начудить… Прошло пять лет. Мы видим результаты работы Ющенко и Саакашвили. Ющенко на выборах набрал всего 5%. Чего вы ожидали от этих политиков в начале их пути, насколько оправдались ваши ожидания?

      Было всего понемногу. Это коктейль из эмоциональных, политических страхов, из которых и составили убойный пропагандистский рецепт, которым предполагалось потчевать нашу публику. С другой стороны, эта пропаганда не могла работать бесконечно. Даже примитивно мыслящие люди в России начинают задаваться вопросом, насколько иной была бы ситуация, если бы на выборах победил Янукович.

      Что касается Грузии… Я там побыл всего три дня и мне несколько сложно в полной мере осознать, что происходит в стране. Но динамизм общества чувствуется. Такое резкое омоложение власти на всех уровнях и резкий слом коррупционной вертикали позволил Грузии сделать шаг вперед. Ясно, что там есть проблемы, и назвать власть Грузии абсолютно демократической не было бы правильно. Тем не менее, мне кажется, достаточно очевидно, что эта власть пользуется поддержкой явного большинства населения.

      У меня ощущение, что Грузия сделала качественный переход. Это, конечно, страна, которая почти полностью изжила все советское наследие. Мне как человеку, выросшему в СССР, немного больно понимать, что Грузия выходит постепенно из зоны влияния русского языка. Во время непродолжительного визита в Тбилиси я не увидел в городе ни единого слова на русском: все знаки, вывески, надписи, плакаты на грузинском или английском. Во время встречи с Саакашвили он сказал мне: «Наверное, я последний президент Грузии, который свободно владеет русским языком». И это естественно. И это тот самый результат путинской политики, которая многих людей раздражает. Потому что тот факт, что Тбилиси является единственной европейской столицей (по-моему, еще Рейкьявик) куда не летают прямые рейсы из Москвы, все-таки это неестественная, навязанная ситуация. Это действие и противодействие. Как бумеранг. Понятно, что все империи рано или поздно достигают периода распада. И чем более цивилизованно проходит этот процесс, тем сильнее остаются связи. Понятно, что влияние Великобритании на бывшие метрополии гораздо сильнее, чем у Франции. Британцы уходили без единого выстрела, тогда как французы воевали со всеми колониями.

      В чем вы видите главные угрозы для режима Путина?

      Во многом путинская политика выстроена на получении внешнеполитической поддержки. Очень много людей как на Западе, так и на Востоке, заинтересованы, чтобы он оставался у власти. Поэтому угрозы режиму Путина существуют исключительно внутри России. Никаких других не существует.

      Внутренние угрозы заключаются в том, что у большого количества граждан России возникает ощущение, что все проблемы связаны как раз с режимом. Они как-то связаны с тем, что власть стала бесконтрольной. Коррупция чиновников связана с тем, что их не выбирают, а назначают. Сейчас у людей закрадываются мысли, что их материальное благосостояние связано с возможностью выбирать власть. Но сегодня у них нет чувства, что они имеют первое или второе. Демонстрации начинают шагать по стране. Средний класс и бюджетники понимают, что с каждым днем они становятся все менее состоятельными. Вот там, в среднем классе может возникнуть недовольство, с которым справиться не удастся. Но следует понимать, что в любой ситуации Путин будет готов отдать самый жесткий приказ. Он не будет ждать – нажмет любую кнопку. Вопрос в том, хватит ли ему людей, которые будут готовы выполнять его приказ. Их число уменьшается.

      Мне кажется, в этом и есть главная интрига российской политики. Думаю, в ближайшее время мы увидим, является ли эта накаляющаяся ситуация доминирующей или же все стабилизируется. Думаю, время исчисляется двумя-тремя месяцами.

      Вы уже рассуждали о «Северном» и «Южном» потоках. С вашей точки зрения, что все-таки мешает договориться России с Украиной и не тратить время и деньги впустую? Не рискует ли Россия потерять Украину, реализовывая альтернативные транспортные проекты?

      Нельзя забывать, что кроме украинского направления не использован еще белорусско-польский коридор. Существующих возможностей для транспортировки топливных носителей наземным путем хватает с лихвой. Это гораздо дешевле и гораздо быстрее, чем строительство новых потоков. Газовые трубы, которые охватывают всю Европу как клещи – это издержки военно-топливного менталитета. В этом нет необходимости. Я пытался анализировать цифры, находящиеся в открытом доступе. Вполне очевидно, что экономические основания «Северному» и «Южному потокам» найти довольно сложно. Эти идеи уходят корнями в 2005 год, когда Путин решил, что может использовать нефть и газ как мощное стратегическое оружие.

      А что касается отношений с Украиной, то сейчас нужно осмыслить, как их строить дальше. Газа, понятно, на все направления, с учетом существующих и строящихся, не хватит. Четыре потока суммарным потенциалом более чем в два раза превосходят те объемы, которые Россия может добыть. Что будет происходить – трудно сказать. Мне кажется, что все вопросы будут решаться по ситуации. Потому что, если в силу каких-то причин, период правления путинской команды подойдет к концу, то любая новая власть или же обновленная путинская пойдет по пути наименьшего сопротивления и будет сотрудничать с Украиной очень тесно.

      © 2009 — 2010 «Українські Медійні Системи»


      "Гарри Каспаров: Авторитаризм Украине не грозит?"
      Коментарі (13)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    22. Професор Тищенко відкриває нові сторінки історії України
      Україна! Таки Україна!
      Ще би від прив'язки до чужого слов'янам "Русь", "руси" відмовитися в багатьох аспектах нашого існування. Пригадати, що ця назва зовсім не слов'янського походження, що не було жодного такого слов'янського племені. Що - або від скандинавів ця лиха назва прийшла, чи ж бо, найбільш ймовірно, від арабів.
      Наполягання щодо фундаментальної близькості-спорідненості Російського і Арабського можна прочитати і в росіян
      "Арабский и русский языки являются системообразующими языками..." Марушкина http://nnvashkevich.narod.​ru/TEXTS/intmaru.html

      Не знаю, як там насправді щодо абсолютів у цілому, але слов'янськість "України", як на мене, абсолютно очевидна. Слов'янське старожитнє - "У" "Край" (країна) - вочевидь і глибше, і не містить у собі пізніших домішок іншомовного походження.
      Тому Україна і залишиться основним означенням нашого краю. Означенням, яке не несе в собі закладеного чужинцями зерна ворожнечі і протиборства із самими собою.


      ________________  

           "Русь" - багато в цьому слові... Тож на самому початку вельми цікавої статті щодо досліджень професором Тищенко можливого походження назви "Русь", зауважу, що існує іще ряд версій.

      Ось одна із них "Крізь всю російську літературу, історичну і художню, проходить приписувана Олегу фраза, яку він нібито сказав, прийшовши до Києва: «Тут буде мати міст руських.» Мене багато років інтригувало, як міг таке сказати швед (Олег - викривлене шведське ім'я Heleg, воно означає святий, віщий, як це знав Пушкін), коли нічого руського: ні нації, ні держави, ні мови, - ще не існувало. Все стало на свої місця, коли я переклав цю фразу на шведський. Вийшло «Här skall vara moderstaden av russi». Читається: «Хер скель воор модерстаден ів Руси» і означає: «Тут буде головний опорний пункт племені веслярів». Мати міст з'явилася через неправильний переклад шведського слова moderstaden." Леонід Шульман
              Іншу, можливу, версію описує історик Лев Гумільов, що можна прочитати в його фундаментальній праці "Древняя Русь и Великая степь".
              А є і така, цікавезна версія, від професора Тищенко. Зрештою, думаю, що версії могли і сплестися по ходу п'єси, в щось одне. Надовго чи ні, хто знає...

      Публікації на тему:
      Українська міфологія
      Лев Гумільов. "Древняя Русь и Великая степь"
      Є.Маланюк «До проблеми большевизму»
      Юрій Горліс-Горський. ХОЛОДНИЙ ЯР
      Голодомор в Україні
      Друга світова війна


      Володимир Ільченко

      Бербери в Наддніпрянщині: професор Тищенко відкриває нові сторінки історії України


      Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини прийняла іслам... Слід берберів знаходимо по всій Україні… З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича…

      Торік професор Київського національного університету імені Т.Шевченка Костянтин Тищенко поділився з нами результатами унікального дослідження (дивіться тут). Вивчаючи топоніми (назви населених пунктів, річок, гір) Європи, учений вийшов на проблему арабського впливу на наших предків. Спочатку за географічними назвами він відстежив рух іранських шанувальників вогню – зороастрійців по Центральній та Східній Європі з півдня на північ. Мусульмани переслідували їх і водночас несли з собою іслам. Професор також виклав нам гіпотезу щодо походження давньої назви нашої країни – Русь. 

      Костянтин Тищенко ділиться з нами свіжим доробком.

      Професор Костянтин Тищенко

      Костянтине Миколайовичу, ви припускаєте, що назва Русь  може мати арабське коріння: від столиці халіфату першої половини восьмого століття – Русайфа…

      За прийнятим тепер поясненням етноніма русь, він походить з фінської назви Швеції «Руотсі» й спочатку вказував на варягів. Цю прописну істину обґрунтував ще Омелян Партицький у книзі "Скандинавщина в давній Руси" (1886), – цій праці присвячено статтю у збірці "Стоголосник" № 3 – 4 за 2000 рік. Книжку Партицького чекісти в Галичині знищували, але через 60 років навіть патріотично налаштовані російські історики мусять це пояснення прийняти (див. "Древняя Русь в свете зарубежных источников", Москва, 2003).

      І ось виявляється, що ця істина – не остаточна. Адже в топонімії Німеччини є низка назв сіл від основи Русс-, які "не стикуються" з історією Київської Русі в разі походження її з етноніма варягів. У середньовіччі ніякі полки Русі до десятків місць у Німеччині або Австрії не ходили. На честь полонених з Русі ці села також не могли бути названі: німцям вистачало ближчих слов`ян. Саме тому ті Руссдорфи й Руссфельди дотепер потребують реалістичного пояснення. І з низки можливих прототипів для них не можна проминути назви столиці халіфату часів халіфа Гішама (724 – 743 рр.) – Русайфи. Річ у тім, що в Німеччині існує давній арабський слід: наприклад, район Мюнхена з назвою... Аллах! Або село під Шверіном – Мюссельмов. А отже – залучення Русайфи до пояснень тих Руссдорфів – науково мотивоване.

      Тепер про назву Русайфа. Вона справді залишила слід по всьому шляху, яким рухалися учасники джигаду з Близького Сходу в Центральну й Східну Європу… Сама Русайфа, знана в Європі як Русафа, розташована неподалік від сучасної столиці Йордану Аммана. Цим престижним ім`ям столиці халіфату у тому ж VIII cтолітті названо й ісламський військовий монастир Руссафа в Єгипті, і місто-укріплення в нинішній Албанії – Росафа (сучасний Шкодер). З Балкан носії ісламу рухалися на схід – на територію сучасної України й далі. Про це, зокрема, можуть  свідчити на Волині – с. Русовичі, на Вінниччині – річка і три села з назвою Русава, на Київщині – також села й річки Росава, Расава, дві Расавки. Опоненти вперто твердять, що це – випадкова схожість. Випадковість, тричі повторена в різних областях України?  Це наївна думка. Більше того, неподалік від кожної з цих трьох груп на карті названий той самий халіф, який переніс столицю з Дамаска до Русафи – на Волині в назві села Гішин, над Дніпром – Гайшин, на Поділлі – Гайсин. Це все він, халіф Гішам.

      Хто чекає на карті повного збігу топонімів з ім`ям халіфа, тому краще покинути це читання й залишитися зі звичними шкільними поняттями про історію…

        

      Фортеця Росафа в м. Шкодері (Албанія) на початку Маврського шляху

      Ви казали нам, що переслідуючи іранських габрів-зороастрійців, мусульмани водночас несли з собою іслам. Чому їм не вдалося ісламізувати населення Наддніпрянщини?

      Їм якраз це вдалося… Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини, яке складалося з тюркомовних печенігів, прийняла іслам (цікаво, що сучасна наука з претензіями на об`єктивність цю „дуже” круглу дату промовисто не помітила). За розрахунком Омеляна Пріцака, тоді печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли віру Магомета, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира.

      Масові факти сіл в Україні, християнських уже в момент джигаду, тобто у VIII ст., засвідчені в Україні також і в назвах арабського походження, як-от Залібівка (Рівненщина), Залип`я (Франківщина), Саливонки, Салів (Київщина), Залевки (Черкащина), Слабунове (Хмельниччина) тощо – в усіх цих основах упізнаване арабське слово «саліб» – хрест. А якраз сусідні села вказують на арабів: коло Залібівки – Рохманів під Шумськом (з арабського слова «рахман» – «милосердний», епітет Бога), коло Залевок – Сунки (послідовники сунни, сунніти), Бузуків (берберське «бузу» – слуга) та ін.

      Печеніги хазяйнували на 90% земель теперішньої України: цифри 1-8 відповідають провінціям Пачинакії (див. у Костянтина Багрянородного). Район контактів печенігів і франків за даними топонімії оточено пунктирним овалом. Основа карти містить рідкісний приклад найменш ідеологізованого зображення південного кордону Київської Русі. Справжній кордон (по Стугні, Трубежу, Остру, Сейму) показано точковим пунктиром

      А де була держава печенігів?

      Вона займала величезну територію обабіч Дніпра на південь від Києва. На момент прийняття ісламу кордон проходив по річці Стугні (Васильків), далі – по Трубежу, Остру, Сейму. Тобто, печеніги контролювали 90% земель теперішньої України. З книги візантійського імператора Костянтина Багрянородного ми знаємо й назву цієї країни – Пачинакія.

      За даними академіка Омеляна Пріцака, більш як половина з сорока печенізьких курганів зосереджена над річкою Росавою. У документах литовського часу тут згадують і ліс Печеніжець. Десь у цих краях мала бути й столиця Країни Печенігів, до якої святий Бруно (європейський місіонер часів князя Володимира) дістався від Стугни пішки за три дні (це описано в його власному листі 1008 року, давні копії якого збереглися).

      Правляча верхівка печенігів звалася «кангар». У такому разі типова тюркська топонімічна модель назви поселення з прикметниковим суфіксом   -ли мала б бути "Кангарли" (кангарське), а з суфіксом місцевості «лик» – "Кангарлик" ("місце кангарів"). На притоці Росави Росавці справді є прямий і єдиний кандидат на звання столиці Пачинакії – це місто Кагарлик. Завдяки Словнику гідронімів України можемо дізнатися, що стара назва річки Росавки – якраз Росава! Більше того, в Ірані у степу біля озера Урмія існує аул Кангарлу, а за 4 км від нього – аул Йоушанлу, в назві якого ви упізнаєте слово євшан з нашого літопису (запис під 1201 року)! Крім українців, більше ніхто зі слов`ян цього слова не має, зате в усіх тюрків воно означає "полин"... Це вам приклад дії методу топонімічного контексту: сусідні назви тематично й духовно підтримують одна одну.

      Чи були на території України поселення власне арабів?

      Гадаю, що так. Інакше як пояснити численні села з назвами Арабка (запорізька область), Арапівка  (Луганська), Араповичі (Чернігівська), Воропаї, Горобіївки, Вороб’ївки тощо? А скільки прізвищ від цього кореня! Як я вже вам розповідав, і назва пташки горобець (оробей, оробець, воробей) може бути пов`язана з ім`ям цього народу. За її вдачу, як це розуміли наші предки…

      Цікаво, що така українська Коломия, від якої походить коломийки, – теж арабського походження. «Калам» арабською мовою означає «заповідь, слово Боже», «каламі» – людина, яка проповідує мусульманські догми. Від цього ж слова – десяток сіл Коломіївка, Коломийчиха, Колом’є, Коломак тощо. Низка сіл Коломийцево є і в Росії.

      У Греції теж чимало сіл із назвою Каламаки… 

      Звісно, араби залишили там ще глибший слід, ніж в Україні. З виставлених в Інтернеті матеріалів з генетики (зокрема з праць Россера) видно, що за генетичним складом теперішні греки – на чверть араби і ще настільки ж – бербери. У нас цей складник також є, хоча становить лише 8%. Це так за Россером і його шістдесятьма співавторами… Можете знайти їхню публікацію від 2000 року з цікавою, хоч і довгою назвою: "Y-Chromosomal Diversity in Europe is Clinal and Influenced Primarily  by Geography, Rather then by Language" (Am. J. Hum. Genet, 2000, vol. 67: 1526-1543). Важливо, що в нас маврський слід, виходить, також засвідчений і на генетичному рівні.

      А чим араби тут займалися, крім того, що переслідували «невірних» авестійців-вогнян. Сіяли хліб, розводили худобу, плавили метал?

      За нашими спостереженнями, вони виготовляли зброю – який джигад без доброї зброї? І, звісно, торгували нею з сусідніми народами. Мистецтво зброярства – виробництва зброї з металу, добутого з болотяної руди, – араби, судячи з усього, запозичили в германців-каролінгів. Звідси назви сіл, де ці майстри кували мечі, –  Корляги, Харалуг (давніша назва – Харолуг). Та й самі мечі називалися – харалужні. Виготовляли також кольчуги та іншу військову амуніцію.

      Знаменно, що з вісьмох племен печенігів одне звалося Хубашін-дюла "закуті" (з іранського «куб-ідан» – «кувати»; порівняйте: Кубачі – славетний аул ковалів і зброярів у Дагестані), а інше – Куарціцур (з монгольського «хорчі» – «латник»). Не виключено, що останнє слово того ж кореня, що й відома назва острова Хортиця (з аналогами, зверніть увагу, у степах під Оренбургом, Омськом і на Алтаї).

      Отже, народом Рось, Русь спочатку називали арабів?

      Я б сказав ширше – учасників джигаду, які рухалися з Балкан на Схід… У власних назвах залишилося чимало свідчень цього руху. Войовничий халіф у Русайфі носив ім’я Гішам. Іншого – також дуже войовничого халіфа звали Гарун. Вже сказано про «слід» Гішама в назвах Гайсин, Гішин, Гайшин. Ім`я Гаруна також увіковічене в назвах сіл Горуни (тепер Гороне) на Львівщині, два Гориньгради на річці Горинь, Гореничі, Горенка, Горінчеве. Є ця основа й серед прізвищ українців (Гарун ). А за 4 км від Гориньграда, уявіть собі, є село Бармаки ! Це сусідство стало доленосним для цілого етапу студій, адже візирами Гаруна були люди з клану Бармакидів…

      З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича. З ним етнічна пам`ять пов’язує (насправді значно давніші за віком) Змійові вали оборонного призначення, залишки яких знаходимо по всій Центральній Україні.

      За вашими дослідженнями, араби прийшли до нас із Заходу. Хіба зі Сходу їм не було ближче?..

      Шлях через Кавказ був тоді для них закритий. Вони не могли б пробитися ні через Візантію, ні через Хозарію, з якими постійно воювали.

        

      Склад деяких етносів Європи за Y-гаплогрупами: частка E1b1b („берберський маркер”) – коричневий колір, J2 („бедуїнський маркер”) – чорний колір; інші гаплогрупи вказують на „пракельтів” (зелений), „праґотландців” (блакитний), „праскіфів, праіранців” (помаранчовий); деталі дивіться тут.

      Хоч це й парадоксально, але арабський Схід прийшов до нас із Заходу – історикам відомо про так званий Моравський шлях. Це не що інше як «маврський шлях»: маврами ціла Європа йменувала арабів. Це слово благополучно живе в назві цілої історичної області Чехії – Моравії, в іменах річок Морава (їх кілька в Сербії), Муреш (Румунія), Мур (Австрія і Словенія), можливо, що й у Шевченковому селі Моринці. Показово, що з усіх слов`ян саме в населенні Чехії та Сербії Y-гаплогрупи E1b1b та J2, пов`язувані з берберами й арабами, становлять понад 20% (а серед наших сусідів румунів навіть третину), у словаків – уже тільки 15%, а в Україні, як сказано – 8%.

      Для збільшення карти натисніть тут.

      Від 720-х рр. албанська Росафа (Шкодер) стала вихідним пунктом Моравського коридору до слов`ян з усього арабського Середземномор`я. Пунктир ліворуч – західна межа поширення слов`ян і східних кочівників у VIII ст.

      До речі, й саме слово шлях – імовірно, арабського походження, а не німецького, як рутинно вважають. Серед значень німецького слова Schlag немає жодного, яке позначало б дорогу. Та й не були шляхи дорогами в сучасному сенсі: навіть у козацький час «шлях» означало напрямок, рухаючись по якому, можна дістатися до того чи іншого місця. Це і є первинне значення слова. А по-арабськи «селях» якраз і означає «рекомендований, найкращий»… До всього зверніть увагу на самі назви тих шляхів – Муравський, Шпаків, Кусманський (саме так, спасибі репресованому Павлу Клепатському за свідчення цієї форми у литовські часи). Це все слід від непроханих гостей зі Сходу: альморавідів, халіфа Усмана, якихось інших східних озброєних загонів (з пехлевійського сьпах "військо"). Оце такі вам шпаки... І, нарешті, Чумацький шлях. Це не його назва від чумаків, а якраз навпаки – чумаки названі так від назви шляху, бо він від них давніший. Адже інша назва Чумацького шляху – Кримський, а його відгалуження – Ромоданівський. Виявляється, тут ідеться тричі про те саме: шлях куди ? До Криму. Там вам і Рамадан (мусульманський піст), там і Джума (п`ятниця, мечеть). Український професор-тюрколог Бушаков у своєму етимологічному словнику „Лексичний склад історичної топонімії Криму” (Київ, 2003) показав, що "чумак", тобто "п`ятничник, мечетник" – це назва мусульманина в устах тюрка-немусульманина (наприклад, гагауза). Ви ходите до Криму? Ну то й зватимуть вас "кримчанин", "рамаданник", "чумак" – навіть коли ви й не мусульманин і ходите тільки по сіль.

      А куди простягався Муравський шлях?

      Ділянки його з такою назвою зафіксовані на півдні та сході України, а далі йдуть на північ і впираються, уявіть собі, у Москву…

      В ХІ столітті ідеологом джигаду став магрибський богослов Ібн Ясін. За його санкцією для утвердження ісламу в навколишніх землях, зокрема в Габоні, було засновано перший рибат – військовий монастир "для намноження правовірних у порубіжних землях". Його заснували берберські племена з Марокко – альморавіди (аль-му-рабітун – «ті, що з рибата»). Від цих альморавідів і походить назва «маври» і всі ті Моравії на їхньому шляху.

      Рибат дав назву багатьом містам і селам, які часто розміщені поруч з населеними пунктами, названими на честь  Ібн Ясіна. У Чехії в різних регіонах розташувалися пари – Рапотін і Єсенець, Рапотіце і Єсеніце, Льгота-Рапотіна і Ясинов, Рибітві і Єсенчани. У Німеччині – Рабац – Єссніц. У Боснії і Герцоговині – Ріпач і Ясеніца. Пройшлася ця «пара» й по Україні – Риботень і Ясенове (Сумська область), Ропча і Ясени (Буковина).

      А в Москві це Арбат, там же є Ясенєво.

      Існує математична формула та комп’ютерна програми на її основі (розробники – Сухий, Зайцев), згідно з якою таку кількість сусідств однакових пар топонімічних основ неможливо пояснити випадковістю: це тільки й тільки наслідок історичних подій…

      Це не "фокуси з назвами". Топонімія – це особлива мова історії. З десятками тисяч слів у словнику, із своїм просторовим синтаксисом на карті. І її треба вивчати, як усяку іншу мову. А принаймні перевірити ці сусідства може кожен, хто здатний на таке вольове зусилля. Що ж зробиш, відображене в цих шановних назвах минуле життя не таке прямолінійне, як "шлях аріїв".

      А яка роль Албанії в «арабізації» України?

      Албанія справді була важливим пунктом на Моравському шляху. Як я казав, у давнину місто-фортеця Шкодер у цій країні називалося на честь столиці халіфату – Росафа. Воно ж турецькою – Аль-Іскандерія. Пізніше назва спростилася до Шкодер, Скутарі. Ця назва разом з її носіями поширилася по всьому регіону.

      Аль-Іскандерія (буквально «Олександрова») «тиражувана» в топонімах, які спочатку справді були пов’язані з ім`ям Олександра Македонського – низка Александрій в Азії та славетна Александрія Єгипетська. Через її прямі зв’язки з албанською Росафою турки згодом звали останню також Аль-Іскандерією.

      В Україні, на Київщині, існують поруч два села – Шандра й Македони (Миронівський район). Першою спокусою є пояснити це сусідство ім’ям Олександра Македонського. Але до великого полководця вони відношення навряд чи мають. Саме через сусідство з ними ще двох топонімів (села й річки Росава) весь топонімічий ландшафт «Шандра – Македони – Росава» виглядає черговим (уже третинним) перенесенням тополандшафту з Балкан (Аль-Іскандерія, вона ж Росафа, розташована справді поблизу від Македонії), у якому Аль-Іскандерія сама є вторинною назвою щодо Александрії Єгипетської, а Росафа – такою ж щодо Русафи/Русайфи.

      Так усе переплелося, що й важко збагнути… І який же, власне, слід у вигляді перенесених із Балкан назв залишили албанці в Україні?

      Наприклад, Димер – від албанського слова «зима», що могло означати місце зимівлі. Копистинці – від «копешт», «оброблена земля». Назви сіл на кшталт Шептичі, Щепилівка, Перещепине  походять від самоназви албанців (шкіпері). Прізвища Шкурат, Скуратівський – від албанського слова «шкурт» – «кремезний».

      Отже, іслам несли сюди араби та албанці?

      Різні народи – котрі перебували під владою халіфа. Зокрема й ті, що населяли Північну Африку. Були тут навіть бербери – далекі родичі арабів…

      Понад сто літ, з 800-го по 903 рік, на території сучасних Алжиру й Тунісу правила династія Аглабідів зі столицею Кейраван. В Україні люди з тих земель залишили села з назвами Глоби, Голоби (Полтавщина), або троє сіл Караван на Харківщині. Так само, як і в інших місцях: наприклад, у Сербії є село Глобовиця, а частина Альп у Австрії та Словенії називається Караванкен. З Аглабідами також пов’язане прізвище Глоба.

      Аглабідам у їхні часи належав і острів Сицилія – арабською Секеллія. Саме цим пояснюється велика кількість українських сіл Сокіл, Соколи і гранично близька до арабського прототипу назва с. Соколій (Чернівецька область), – усі вони переосмислені слов’янами по-своєму.

      Алжирські міста Сетіф, Джеміля, Кестантіна (римські колонії) перегукуються з українськими селами Ситихів (Львівщина), Джемільне (Луганщина), Ємільчине (Житомирщина), численними Костянтинівками. Алжир (арабською Аль-Джазаїр, тобто «острови») представлений в Україні, очевидно, перекладними відповідниками, причому це пояснює, чому села з назвою Острів часто розміщені далеко від річок (зате в оточенні назв від арабських коренів). Алжирське місто Джеджелі дало українські прізвища Джежелій, Джеджула, місто Мостаганем відлунюється в річці Стугна та прізвищі Стогній.

      Берберські традиції та мову до наших днів зберегло населення одного з історичних районів Алжиру – Кабілія. Саме від цієї Кабілії походять численні українські назви з пристосованим за народною етимологією коренем «кобил», зокрема й Кобеляки. Туарезькою мовою «бузу» – це слуга: імовірний прототип назв типу Бузова, Бузовик, Байбузи: там щоразу в околицях є додаткові ознаки берберського сліду (як-от під Києвом Ясногородка, Неграші, Чорногородка, Синяк, Димер, Горбовичі).

      А крім «топонімічних» свідчень, є якісь докази перебування маврів в Україні?

      Передусім це знахідки арабських монет VIII ст. В Україні їх чимало. Чого вартий, наприклад, відомий з низки публікацій Гудими скарб з села Йосипівки на Львівщині, знайдений 1986 році! Рабське становище суспільства проявляється, зокрема, у процвітанні чорної археології – як тепер, так і тоді. З безцінного для історії скарбу в 14 тисяч (!) монет у Москві й Києві опинилося понад 13 тисяч диргемів (невідомо в кого). Три десятки їх є навіть у Варшаві. Жалюгідні крихти приховали на місці. У державний музей було передано аж близько ста монет, тобто, менш як 1% скарбу...

      Є в нас з арабським світом певні аналогії також і в матеріальній культурі. Так, бербери досі носять довгу накидку з капюшоном, яка дуже схожа на український… кобеняк. Чи випадково він так називається? Ця назва теж може походити від Кабілії.

      Загальна самоназва північноафриканських племен туарегів – імадзігон – знайшла відображення в українських прізвищах Мадзигон, Макогон та в слові «обмакогонити» (з кліматичних причин бербери за традицією голять голови, згадайте футболіста Зинедина Зидана).

      І куди ті бербери поділися? Безслідно розчинилися серед українців? І як довго вони тут перебували?

      Бербери – це по-арабськи, а по-грецьки вони ж – варвари (буквально, заїки). Їхній етнонім, напевно, досі живе в десятках наших Вербівок і Варваровок. Це був масовий рух, експансія арабів та берберів була цілеспрямована й тривала майже п`ять століть…

      Їй поклала край навала татаро-монголів у ХІІІ столітті. Орда фізично знищила за збройний опір половецьких чоловіків – наддніпрянських носіїв ісламу різної етнічної належності – й продала їхні сім’ї в рабство (читайте книжки Плетньової про половців). Цікаво, що, за даними істориків, купували їх купці з Сирії та Єгипту. Їхня подальша доля – це історія єгипетських мамлюків, колишніх наддніпрянських половців. Як це не парадоксально, але якби не татаро-монгольська навала, над Дніпром цілком могло б закріпитися мусульманство. Монголи добре усвідомлювали, звідки живиться непокора переможених: це видно з того, що вони заспокоїлися, лише коли зруйнували Багдад і стратили останнього халіфа у 1258 році (це було через 18 років по взятті Києва).

      Араби та їхні союзники печеніги й половці залишили численні імена на нашій землі і, як вважав академік Пріцак, відіграли певну роль у формуванні українського етносу.

      Розмовляв Володимир Ільченко
      ---------------------------------------------------------
      Чому "рускій мір" не є руським і не може бути українським
      Любов Чуб _ Субота, 03 вересня 2011, 13:18
      http://www.pravda.com.ua/columns/2011/09/3/6547470/

      Не всі українці сприймають коректний переклад з російської мови на українську назви московського проекту "Рускій мір". Бо такий переклад красномовно свідчить про недоречність цього проекту для України.

      Про його мету – повернення із небуття імперії, побудованої на викривленій історії, геноциді народів, винищенні національних еліт, хибній уяві про життєздатність та розквіт штучно створеної спільноти – говорилося й писалося вже багато.

      Не всім таке бачення мети "руского міра" до душі. Отож дехто й не бажає чути про українську назву проекту. Більш того, українське слово "руський" починає використовуватись у назві російської православної церкви.

      Схаменіться, панове! Потуги викривити історію, мову, підмінити слова й поняття – це вже пройдений етап, так би мовити, застаріла технологія.

      Невже експеримент із синтезу "нової людськості", який проводився протягом кількох століть "фахівцями" московської ідеологічної лабораторії чи то під гаслом "собіранія зємєль рускіх", чи то на основі комуністичної ідеї і виявився геть невдалим, комусь кортить відновити?

      Коли стикаєшся в інформаційному просторі з такими виразами, як "сучасне руське православ’я", "руська православна церква" (мається на увазі РПЦ), "руський мир", то виникає питання стосовно слова "руський", котре явно стоїть не на своєму місці.

      Слово це, як відомо, може вживатися у випадках, коли йдеться про часи Київської Русі. Про ті часи, коли ні Російської держави, ні російської православної церкви ще не було.

      Ті ж місіонери християнства, яких в ХІ столітті Візантія почала направляти в глибинку ростовсько-суздальської землі, та ті єпископи й митрополити, які в ХІІІ-ХV століттях висвячувались в Константинополі для служіння в Золотій Орді (в тому числі в Москві), ніякого стосунку до митрополитів Київських не мали в плані підпорядкування один одному.

      І це підтверджує виданий у 1847 році в Москві твір графа Толстого "Древние святыни Ростова Великого", про який нам повідомив Білінський у своїй книзі "Країна Моксель, або Московія".

      Суттєвим є той факт, що твір графа Толстого пройшов найсуворішу церковну цензуру, про що можна довідатися з перших же його сторінок. Тож яку інформацію він містить?

      Перших єпископів, направлених Константинополем на ростовсько-суздальську землю (за 200 років до заснування Москви), спіткали невдачі. Їх або вбивали корінні мешканці – меряни (меря – один із народів фінського етносу), або єпископи виганялись за хабарництво чи позбавлялись сану та карались за нечувані жорстокості, або самі складали свої повноваження і йшли в монастирі для замолювання гріхів.

      Починаючи з 1238 року, православні владики, їхня паства, як і нехристиянське населення ростовсько-суздальської землі, увійшли до складу потужної держави – Золотої Орди.

      В 1261 році була створена Сарайська єпархія, з відкриттям якої вплив православ’я в ростовсько-суздальських землях став помітно підвищуватись. Тепер всі особи, які прибували в Сарай із цих земель, перетворених в улуси Орди, зобов’язані були відвідати сарайський храм і схилити голову перед Богом і перед всемогутнім ханом – його намісником на Землі.

      З цього приводу російський професор Григор’єв у своїй праці "О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству" (Москва, 1842) зазначав: "Отправляясь в Орду, по восцарении новых ханов, для ходотайства о возобновлении льгот духовенству, митрополиты ездили вместе с тем и за собственным утверждением…

      Одним и тем же ярлыком хан утверждал как преимущества духовенства, так и митрополита в его сане".

      Першим християнським митрополитом Золотої Орди був Кирил, другим – Максим, третім – Святий Петро. Не порозумівшись із ханом Узбеком, який прийшов до влади в 1312 році, Святий Петро (перебував на митрополичій кафедрі з 1309 до 1326 року) протягом десяти років шукав собі опору, їздячи по різних містах північних улусів, допоки не опинився в Москві – на ті часи "зачастокольному", "луб’яному" поселенні.

      Там він схилив тамтешнього князя Калиту (Калту, або Кулхана) – охрещеного родича хана Узбека, що володів Московським улусом, до спорудження Успенського Собору.

      Наступник митрополита Святого Петра – Феогност – також не був прийнятий у Сараї для розміщення своєї кафедри та тим не менш аж до своєї смерті в 1353 році віддано служив Золотій Орді (саме він відлучив від церкви псковитян за їхні прояви непокірності хану Узбеку).

      Як бачимо, протягом періоду 1250-1353 років митрополитами Московії були Кирило, Максим, Петро та Феогност. За цих же часів митрополитами Руси були Нифон, Петро, Гавриїл, Феодор, про що свідчить, зокрема, лист короля Польщі Казимира до Константинопольського Патріарха, написаний на початку п’ятдесятих років ХІV століття, наведений у документі "Сообщение, читанное в этнографическом отделении Императорского Русского географического общества 13 мая 1869 г. Николаем Барсовым".

      У цьому ж листі зазначено: "От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков".

      Тобто митрополити Московії, висвячені у Константинополі та затверджені ханами Золотої Орди, за тих часів не мали ніякого стосунку до митрополитів Руси.

      У 1354 році, у розквіт Золотої Орди, прийнявши освячення в Константинополі і взявши ханський ярлик-дозвіл, митрополичу кафедру в Москві очолив Алексій. Він почав створювати принципово нові монастирі – монастирі-власники.

      Сприяла цьому милість з боку хана Бердибека – сина ординської цариці Тайдули, яку митрополит вилікував від хвороби очей в 1357 році. Ханша Тайдула після зцілення подарувала Алексію хлів (!) Московського Кремля, який митрополит пристосував під чернечий гуртожиток.

      Тоді ж від самого хана Алексій отримав пільгову грамоту для церкви, що дало можливість московській митрополії за 150-200 років втягнути в християнство фінські племена, які мешкали в лісах північних улусів Орди.

      Саме період діяльності митрополита Алексія став відправною точкою в становленні московської державності, тим паче, що митрополит виконував ще й князівські функції з причини малолітства онука Кулхана (Івана Каліти) – Димитрія, прозваного пізніше Донським.

      Подібно тому, як 1272 року Москва постала на місці побудованої церкви в глухій мерянській глибинці, так і на місцях зведення нових монастирів виникали селища та міста. Ці нові монастирі фактично були самостійними феодальними вотчинами, а навернені у християнство язичники фінського етносу (меря, мещера, мурома, весь та інші) – кріпаками.

      Саме з тих часів походить слово "крестьяне", тобто християни. В той час, як руські племена Подніпров’я та Новгорода, приймаючи християнство, залишались вільними людьми, у північних улусах Золотої Орди – від Тули до Біломор’я – серед фінських племен формувалось і почало поширюватись кріпацтво.

      Після смерті митрополита Алексія в 1378 році, з дозволу ханів, у Константинополі майже одночасно намагалися дістати собі московську митрополичу кафедру кілька осіб: Михаїл (Митяй), Пімен, Діонісій, Феодор.

      Так, у російській історіографії зберігся ярлик хана Атюляка (Тулун-хана), виданий митрополиту Митяю. З 1390 по 1406 рік справу насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди продовжував митрополит Кіпріан.

      Отже, протягом 1355-1406 років митрополитами Московії були Алексій, Митяй, Пімен, Кіпріан. Митрополитами Руси в 1355-1419 роках були Роман, Анатолій, Кіпріан, Григорій. Ці митрополити поіменовані у виписках, зроблених професором Казанського університету Григоровичем із Константинопольських Патріарших документів під час його поїздки по Османській імперії в 1844-1847 роках.

      Наступний митрополит – Фотій – займав митрополичу кафедру з 1409 по 1431 рік. Потім протягом шести років північні улуси Орди залишались без очільника єпархії (період так званої "шемякінської смути"). Тільки в 1437 році Константинопольський патріарх Іосиф висвятив для цих земель нового митрополита – знаменитого Ісидора.

      Московська церква не любить про нього вести мову, бо саме Ісидор брав участь від Московської церкви у Флорентійському соборі Католицької церкви (1439 рік), де було ухвалено рішення про об’єднання церков і підпорядкування Православ’я Римському Папі.

      Та оскільки іслам за тих часів перебував у жорстокому протистоянні з католицизмом, і, природно, Великий хан Орди не міг допустити такого об’єднання, то митрополит Ісідор після повернення в Москву був посаджений у темницю, а пізніше висланий з Орди в Константинополь.

      Після цього Константинопольський Патріарх навідріз і назавжди відмовився висвячувати нового митрополита.

      Новий період історії московського православ’я відкрив митрополит Іона, обраний московською церквою в 1448 році незалежно від Константинопольської патріархії, у порушення усіх існуючих за тих часів церковних канонів та статутів і, звісно, утверджений ханом Орди (зберігся відповідний ярлик, виданий дружиною хана Улу-Мухаммеда).

      З 1448 року московська православна церква стала неканонічною, тобто самопроголошеною.

      "Відтоді, – зазначає Білінський, – вона почала розвиватися у відриві від християнського світу.

      …Настала довга, 250-літня ера московської самоізоляції й падіння у страшну прірву відсталості. …Завдяки ханським привілеям московські митрополити зібрали в руках православної церкви величезні людські й матеріальні ресурси фіно-татарського етносу.

      Що й допомогло московському князеві прибрати до рук своїх сусідів… Період же "монастирського ходу" тривав аж до ХVІІІ століття. Бо ж разом із ногою московського загарбника всюди прямувала нога московського православного священика. Вогнем і кров’ю збирали страшну імперію".

      Таким чином, історія Московської православної церкви того періоду свідчить про відсутність залежності від неї православних церков як Київської Руси, так і Литовсько-Руської держави, де були свої митрополити, висвячені окремо Константинопольськими Патріархами.

      Згодом, із розширенням московського князівства та формуванням Російської держави, Московська церква стала основою Російської православної церкви. Там, де московські (російські) царі "собіралі землі рускіє", природно, була присутня й сприяла такому "збиранню" православна церква.

      Лише один той факт, що кріпацтво, цей ганебний витвір московських митрополитів, який "розквітнув" зусиллями Петра І та Катерини ІІ і був направлений на перетворення вільних, освічених українських селян у безправну, темну та залякану масу, красномовно свідчить сам за себе.

      Якщо ж додати до цього факти стосовно участі архімандритів православної церкви в історії падіння Запорізької Січі та відсторонення церкви від подій масових вбивств у Батурині та Лебедині, то роль "творців" тогочасного "руского міра" на території проживання українців – прямих нащадків русичів, – є дуже непривабливою. Тож чи потрібен нам ще один "рускій мір"?

      Називати ж Російську православну церкву руською в українців підстав нема. Не існує ніякого підґрунтя для такого перейменування – ні історичного (як було показано вище), ні мовного.

      Російський вираз "рускій мір" має чіткий переклад – "російський світ". Хтось, може, і бачить місце України в цьому "російському світі", не знаючи (або не бажаючи знати) про світ український. А дарма! Український світ, в якому живуть не лише етнічні українці, а й представники інших націй і народностей, по-справжньому почав розкриватися лише за часів незалежності України.

      Нікому не нав’язуючи цей наш світ, ми обов’язково пізнаємо всю глибинну його суть!

      Природно, ми не хочемо, щоб у такому процесі самопізнання хтось нам заважав, намагаючись, зокрема, реалізувати на українській землі свої "цивілізаційні" ідеї. Тому й звертаємося до творців чергового "загальнолюдського проекту": впровадьте спочатку такий проект на своїй території та, досягнувши певних результатів, покажіть його життєздатність і позитив.

      Ось тоді, може, й українці зголосяться взяти участь у ньому. А поки що дайте можливість нам самим спокійно, без чужих порад, працювати над розбудовою та утвердженням у власній державі власного світу.

      Любов Чуб, для УП



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

    23. Перезавантаження духу. Холодний Яр
      http://www.ukrlife.org/main/evshan/yar.htm

      Юрій Горліс-Горський
      ХОЛОДНИЙ ЯР


      Восьме видання, виправлене, доповнене

      Київ – Львів – Дрогобич
      "Відродження"
      2006


      Коли я впаду… мою кров вип'є рідна земля,
      щоб виростити з неї траву для коня того,
      хто стане на моє місце...


      Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

      Тут можна прочитати цю книжку

      "Україна... Чому це слово таке болюче?!"

      Досліджуючи козацько-селянські революційні рухи доби Української Держави та Української Народної Республіки, розшукав я чимало спогадів про ті бурхливі часи. З радістю побачив, що сотні, а то й тисячі наших земляків написали спогади про свою участь у Визвольній боротьбі. На жаль, не все дійшло до нас, багато рукописів і людей, які могли би дати свідчення, згинуло в огні революції та пекельному вогнищі репресій і голодоморів. Не всі документи ми ще й розшукали. Не до всього маємо доступ.
      Але й та частина спадщини, яку ми вирвали з рук історичного ворога, дає підстави стверджувати, що ми є синами і дочками Великої Нації – войовничої, сильної, веселої, із зухвалими вогниками в очах. Про це переконливо свідчать першоджерела. Ось двотомне видання споминів "Проти червоних окупантів" видатного українського старшини Якова Гальчевського (подільського отамана Орла). А ось книги мемуарів про Визвольну епопею козака полку Чорних запорожців Валентина Сім'янціва. А он спогади про Перший зимовий похід командарма Михайла Омеляновича-Павленка…
      Важливі спогади про усміхнених наших героїв залишили й інші генерали Армії УНР – Юрко Тютюнник, Всеволод Петрів, Петро Дяченко, Олександр Вишнівський, Антін Пузицький, Олександр Удовиченко, Кость Смовський, Марко Безручко, Михайло Крат, Микола Капустянський, Петро Самутин, старшини Армії УНР Євген Маланюк, Лев Шанковський, Василь Прохода, Олександр Доценко, Євген Ґловінський, Дмитро Зоренко, Борис Монкевич, Адріан Марущенко-Богданівський, Леонід Романюк, Степан Лазуренко, Осип Думін, Вартоломій Євтимович, Микола Чеботарів, Михайло Середа, Микола Ґалаґан, Василь Задоянний, Антін Кущинський, Іван Цапко, Олексій Козловський, Сергій Чорний, Йосип Дігтяр, Тиміш Омельченко, Максим Ломацький, Макар Каплистий, Олександр Чирський та пребагато інших.
      Зафіксували драматичні епізоди боротьби і козаки Армії УНР – Федір Скрипниченко, Андрій Марченко, Дмитро Ігнатенко, Микола Гайдак, Валентин Костенко, Олександр Фещук, Яків Решетників, Сергій Павлінський, Віктор Ревуцький, Яків Нестеренко, юнаки Спільної юнацької школи Лев Уманець, Олексій Батюта, Василь Афанасієвський, Юрій Руденко, Микола Фещенко-Чопівський, повстанці Микола Носик, Микола Білоус, Микола Малашко, Олександр Личак, Микола Леонтович, Степан Радзієвський та чимало інших.
      Важливі спогади залишили й отамани – Марко Шляховий, Іван Лютий-Лютенко, Петро Філоненко, Микола Василенко, Яків Водяний, Віктор Чекірда (Чорний Ворон), Олександр Євтухів та підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко.
      Осібно в цьому ряду стоїть ім'я Юрія Горліса-Горського, бо насамперед саме завдяки його роману “Холодний Яр” широкі верстви українського народу, спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині, узнали правду про велику міжнаціональну війну за право володіти українською землею.
      “Холодний Яр” свій шлях до читача почав 1934 року. Тоді ж вийшов і “Отаман Хмара”. Наступного року з'явилася книга "У ворожому таборі". Побачили світ і такі твори, як "Ave, diсtator!", "Червоний чортополох", "Живе обличчя червоного сфінкса", "Тюремні поезії", "Терпіння" та низка статей у різних часописах, зокрема таких, як "Літопис Червоної Калини", "Наш клич", "Вісник", "Дажбог", "Краківські вісті", “Волинь”…

      "Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього "заняття" знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – так почав свою книгу спогадів "У ворожому таборі" Юрій Горліс-Горський.
      Справжнє прізвище цього незвичайного чоловіка – Юрій Городянин-Лісовський. Народився він 14 січня 1898 року в Полтаві. Назвали його на честь батька Юрія, офіцера російської армії. Мати – Людвина Соколовська – "вела свій родовід із польсько-шляхетського коріння".
      Очевидно, важливу роль у вихованні відіграв батько, адже хто як не він, кадровий військовий, благословив сина на здобуття військової освіти, обдарував військовою вдачею.
      Військову службу Юрій почав у "кавказькій кавалерії" під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, де, за власним визнанням, "хапнув магометанської воєнної етики". Де літав Юрій у кінні атаки під час Першої світової війни, точно невідомо, може, на Турецькому фронті.
      У роки Визвольної війни Юрій – старшина-кіннотник 2-го Запорозького (збірного) полку Запорозької дивізії Армії УНР, командиром якого був Іван Литвиненко, уродженець села Хоружівка, що на Сумщині. До слова сказати, саме в Хоружівці народився майбутній Президент України Віктор Ющенко…
      Наприкінці листопада 1919 року Юрій Городянин-Лісовський разом зі своїм полком опинився у "трикутнику смерті" (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською.
      Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала… Безнадія і депресія добивали хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців...
      І раптом – "хто хоче, може залишитись в армії". Це був "блиск віри" – і за якусь мить Любарська трагедія стала "виходом до слави". "Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду", віри в її перемогу.
      "Хто не чується на силі, може залишити лави", – кажуть козакам старшини. "З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце", – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко.
      Серед отих, хто мав "залізні нерви та сталеве серце", був і Юрій Городянин-Лісовський. 6 грудня 1919 року він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням командарма Михайла Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об'єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців...
      На початку лютого 1920 року 2-й Запорозький збірний полк дістався до холодноярського села Матвіївки, а на другий день Юрій на кулеметній тачанці переїхав у Головківку, яка також визнавала владу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака1. Тут і закінчився для Юрія Зимовий похід у лавах Армії УНР: кілька днів перед тим, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, він заснув і відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати мандри з українською армією він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час табором стояли гайдамаки Холодного Яру.
      З цього, власне, і починаються спогади українського старшини, які він уклав у документальний роман…
      З перших хвилин перебування в Холодному Яру полтавець відчув якийсь незвичайний войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, "якоюсь щемливою радістю". Вразила його й висока організованість озброєних хліборобів та їхнє дбайливе ставлення до українського вояка.
      "Мушу зазначити, що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – писав інший учасник Визвольної епопеї Сергій Полікша, начальник кулеметної ватаги отамана Федора Уварова, який забрів на територію Холодного Яр 1919 року. – На Зелені свята (головківську) школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного, і вареного – найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати…"
      Випадкова хвороба змінила життя Юрія Городянина-Лісовського: в Холодному Яру торкнувся він серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника і вдячного літописця.
      Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, "святі місця"…
      Отож, вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом Залізняк був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру і взяв участь у численних боях за свободу нашої Батьківщини. У своєму романі він писав: "…Коли дві нації борються, білі рукавички мусять бути скинені. За п'ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути".
      У Холодному Яру Юрій не тільки багато здобув, але й пребагато втратив – насамперед друзів. І кохану дівчину Галю…
      Трагічно-кривава історія їхнього кохання вразила не одне покоління читачів. Важко було повірити, що таке взагалі можливо. Здавалося, що це художня вигадка. Відтак підважувалася документальна цінність свідчень. Якщо автор вигадав цю історію, значить, міг вигадати й інші епізоди. І книга із документальної площини переходила у жанр художньої – отже, і героїчні діяння холодноярців могли бути автором вигадані чи перебільшені…
      Тому я не один раз звертався до дружини Юрія Горліса-Горського Галини Гришко, яка живе у США, чи була та історія – з іншою Галею, – чи ні…
      З пані Гришко я листуюся вже 10 років і за цей час поставив їй сотні запитань. Вона завжди змістовно відповідала, а от на питання про "ту" Галю з Кам'янки, яка була першим коханням Юрка, завжди промовчувала. І я знову писав, знову запитував: так було чи не було?!
      А вона знову відповідала на інші запитання.
      Нарешті, на десятому році листування, пані Гришко написала: так, це було, а не хотіла писати з причин, які розумний зрозуміє…
      Хоч і жаль було "ту" Галю, все ж я з полегшенням зітхнув: значить, не художній роман написав Юрій Горліс-Горський…

      Другим дражливим для мене питанням був образ Чорноти – найкраще виписаний, найцікавіший, найзмістовніший, най… най…
      Чимало віднайшов я документів, які підтверджують правдивість роману "Холодний Яр". В тому числі і документів із Державного архіву СБУ, зокрема з особистих справ холодноярських отаманів та козаків. Але ніде я не виявив документів про Андрія Чорноту. Про братів Чучупаків, чорноліського полковника Пилипа Хмару, отаманів Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Миколу Кібця та інших учасників Визвольної боротьби знайшлося чимало документів, а от про Чорноту…
      І знову сумнів закрадався у серце: може, це збірний образ, може, це вимисел?
      Часто розгадка, здавалося б, складної проблеми, у тебе – під носом. Треба тільки бути трохи уважнішим… У післямові до другого тому "Холодного Яру", який вийшов 1937 року, Юрій Горліс-Горський помістив критичну заувагу до першого тому холодноярця Пилипа Постоленка.
      "Пан Постоленко зазначає в листі, – пише Юрій Горліс-Горський, – що я "чиню кривду", бо одних, як, наприклад, Чорноту, з яким він разом "бурлачив", – (я роблю) "аж занадто героями", а про інших нічого не згадую. Якщо не помиляюся, (пан Постоленко) має на думці тих, що їх при мені в Холодному Яру вже не було: чи то загинули, чи силою обставин – потрапили в інші осередки Визвольної боротьби. Не згадую, бо мало або й таки нічого про них не знаю".
      Як гарно, що Пилип Постоленко наважився покритикувати автора роману "Холодний Яр", – тим самим холодноярець Постоленко остаточно розвіяв сумніви!
      Тому з Віктором Рогом, з яким замислили перевидати книгу "Холодний Яр", і наважилися саме "Холодним Яром" започаткувати серію військової мемуаристики – спогадів про Визвольну боротьбу українського народу в першій половині ХХ століття.
      До слова сказати, такий авторитетний чоловік як Улас Самчук називав "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського спогадами і ніяк не інакше…
      А Чорнота… Поза сумнівом, це псевдонім. У документах він, напевно, фігурував під іншим іменем. Можливо, й під своїм власним. А може, й під іншим псевдонімом – адже не секрет, що українські підпільники, щоб заплутати чекістів, мали по кілька вигаданих імен. Наприклад, Кость Пестушко, очоливши Степову дивізію, взяв собі псевдо Степовий, а згодом змінив його на Блакитний. Напевно, не один читач чи дослідник вважав, що це різні люди – Пестушко, Степовий і Блакитний, – хоч була це одна людина… І все ж таки… Яке справжнє прізвище Чорноти? Юрій Дроботківський чи Олексій Добровольський?
      Чому саме ці імена? Тому що в романі "Холодний Яр" (у розділі про повстання в Лук'янівській в'язниці) устами свідка Фіми Салганіка стверджується, що Чорнота і Загородній, поцілувавшись на прощання, застрелили один одного, а у спогаді, опублікованому в "Літописі Червоної Калини" (1932. – Ч. 10. – С. 6 – 8), Горліс-Горський, зображаючи ту ж саму подію, пише, що один одному у серце вистрелили Загородній і Добротківський. Отже, Чорнота і "Добротківський" – одна й та ж людина. Але кого все ж мав на увазі Юрій Горліс-Горський – Юрія Дроботківського чи Олексія Добровольського? І той, і той загинули під час повстання у Лук'янівській в'язниці.
      Олексій Трохимович Добровольський, "казак банды Зализняка" (Мефодія Голика-Залізняка), народився 17 березня 1899 року і був прописаний у Єлисаветградському повіті. Спочатку воював у загоні Пилипа Хмари. Арештований у Звенигородці 29 вересня 1922 року. Загинув під час повстання в Лук'янівській в'язниці 9 лютого 1923 року.
      А Юрій Володимирович Дроботківський народився 30 червня 1896 року у дворянській родині. Його матір'ю була Аделаїда Генріхівна – “саксонская подданная”. “Українське національне почуття” у Юрія було загострене з дитинства, через що і вступив у конфлікт зі своїм оточенням та родичами, які були прихильниками “єдіной-нєдєлімой”. Російське “общєство” цькувало його. Юрія називали “мужиком” та “хамом”. Зривали з нього українську національну стрічку. Юрій відповідав їм ненавистю. А щоб його почуття набрали осмисленості і сили, пішов 1917 року до української армії. Батькові ж 80 десятин землі в 1918 році, коли існувала приватна власність на землю, віддав селянам.
      "С момента зарождения украинской контрреволюции, – писали чекісти, – подсудимый сразу вступает в её ряды и долгое время работает в петлюровских органах и армии, принимая активное участие в боях с советскими войсками. Вместе с армией УНР подсудимый (Юрій Дроботківський. – Ред.), отступает за кордон и вновь появляется на Украине во время наступления петлюровско-польских войск на Сов. Россию. По окончании этой войны подсудимый, не успев бежать, переходит в подполье… "
      Якийсь час Юрій служив у отамана Ілька Струка, відділ якого від вересня 1919-го до початку 1920 року формально перебував у складі Добровольчої армії. До речі, Ілько Струк відступав під ударами червоних на Одесу через Чигиринщину. За сім верст від Єлисаветграда його розвідка зустрілася з розвідкою отамана Гулого-Гуленка, якому підпорядковувався полк гайдамаків Холодного Яру. Козаки помилково обстріляли один одного. Було поранено одного струківця. Потрапивши у полон, він і з'ясував ситуацію: виявилося, що з обох боків фронту були свої – українські повстанці. Гулий-Гуленко надіслав Струку пляшку самогону, перев'язану національною стрічкою, а Струк у відповідь передав Андрієві Гулому пляшку "миколаївки" з прикладеною на етикетці печаткою свого загону. Козаки – струківці і гулівці – зустрілися і запропонували один одному приєднуватися до їхніх загонів. Очевидно, саме тут, під Єлисаветградом, і перейшов Андрій Чорнота (тоді ще Юрій Дроботківський) до повстанців Гулого-Гуленка, відтак і потрапив наприкінці 1919 року до Холодного Яру… А Юрій Городянин-Лісовський опинився на Чигиринщині у лютому 1920 року. Тут і зійшлися їхні стежки. Тут вони і побраталися...
      Напровесні 1921 року, виконуючи наказ отамана Івана Деркача, Залізняк (Городянин-Лісовський) "видістався з Холодного Яру" – Юрій мав перейти кордон і зустрітися з керівництвом Повстансько-партизанського штабу.
      Завдання він виконав: переправившись через Збруч, дістався ППШ, де й був прийнятий Юрком Тютюнником. Але назад уже не повернувся: генерал Тютюнник, з недовірою поставившись до посланця Холодного Яру, заборонив йому повертатися на Чигиринщину і скерував Юрія в табори для інтернованих.
      І все ж через рік – навесні 1922-го – Юрій вертається в окуповану росіянами Україну, але не в Холодний Яр, а до Києва. Тут якийсь час проводить підпільну роботу проти більшовиків, а 3 травня 1922 р. отримує завдання вирушити на Поділля. В одному з повітових міст, неподалік кордону, у відділі освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.
      Декілька разів переходив він Збруч, щоб передати конфіденційну інформацію уряду УНР. Та внаслідок доносу якогось Дацишина 3 квітня 1923 р. Юрія затримали. Арештував його чекіст-латиш. Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім – заступник начальника губвідділу ҐПУ Іванов. Юрія звинуватили за ст. 58 – "приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади". Провів 8 місяців у тюрподі1 Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 року звільнили з-під варти.
      Виконуючи завдання одного з керівників українського підпілля, Юрій погодився працювати в агентурному апараті ҐПУ. Відтак досвідчений підпільник провалив не одну чекістську операцію. Та 1924 року – знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося: більшовики оцінили його "контрреволюційну" роботу на Поділлі в 15 років ув'язнення. Добре ще, що вони не дізналися про холодноярську сторінку його біографії...
      Щоб урятуватись, Юрій симулював психічне захворювання. "Потяглися "тернисті" дні і ночі симуляції, – писав пізніше він у книзі ''У ворожому таборі''. – Я здебільша лежав не піднімаючись... Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом на запитання котрогось чекіста – плів йому дурниці, часом не відповідав нічого... Ця моя поведінка була тільки "прологом", щоби попасти до психіатричної лікарні... Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій були важкими і фізично, і морально".
      Але чекісти не дуже вірили у захворювання і ще протягом декількох років тримали в'язня у тюремній лікарні. За час неволі Юрій пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Нарешті його перевели до Херсонської психіатричної лікарні, звідки він у квітні 1932 року втік.
      "Холодної квітневої ночі, – писав Юрій Горліс-Горський у документальному оповіданні "Колгосп над Інгулом", – утікши з Херсонської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон – Снігурівка... За плечима вісім років голодних совітських тюрем… половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля".
      Ця "таємничо-невідома доля" закинула його з Херсонщини на Дон, потім на Кубань, а тоді на Поволжя, в Нижній Новгород, де він якийсь час працював на "Автострої". Тут Юрій не тільки заробив грошей, а й нові, надійніші документи. Про цей фрагмент його життя він написав спогад, який під назвою "Час вибиратися за кордон" я вперше опублікував у газеті "Незборима нація" (ч. 10 /212/, 2003).
      З Новгорода Юрко вирвався у Москву, звідти помандрував до Білорусі. Тут наприкінці 1932 року він і перескочив кордон із Польщею і опинився в Рівному.
      Спраглий за українською книгою, за українським словом, він розшукав у Рівному українську книгарню, з власником якої, Іваном Талащуком, швидко потоваришував. Дочка Івана Талащука Галина згадувала: "1932-й рік, мені було тоді вісім років. Я пам'ятаю, як тато приводив до нас на вечерю скромно вдягнутого чоловіка, невисокого зросту, жартівливого, симпатичного". Чи думала вона, що через 10 років він стане її чоловіком?..
      Невдовзі Юрій перебрався до Львова. Жив на площі Ринок, 5, пом. 7.
      У Львові Горліса-Горського дуже швидко знайшла слава.
      Тут він пізнав щастя...
      1934 року вийшла книга спогадів "Отаман Хмара". У передмові до неї Юрій Горліс-Горський писав: "Маючи за плечима чотири роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них вісім місяців, із наказу своєї організації, – в агентурному апараті ҐПУ), два смертних присуди і разом дев'яносто сім із половиною місяців арештів ҐПУ та большевицьких тюрем, я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою густо закриті тайни червоної "охранки".

      У цій книзі Юрій Горліс-Горський висвітлив трагічну долю подільського отамана Хмари – Семена Харченка, з котрим сидів у одній тюремній камері Вінницького ҐПУ, та його товаришів – Василя Яблунівського та Пилипа Іваніва, з якими проти ночі на 7 листопада 1924 року, напередодні розстрілу, отаман підняв повстання в тюрподі Вінницького ҐПУ…
      1935 року у Львові побачила світ книга Юрія Горліса-Горського "У ворожому таборі" з присвятою: "Маленькій Любці Гадзевичівній присвячую цю книжку – "вуйцьо Юрцьо".
      З цієї дівчиною, як виглядає, у Юрка був платонічний роман… У моєму архіві зберігається фотографія гарної дівчини, напевно років п'ятнадцяти, яка залізла на дерево. Це і є Любця Гадзевич, дочка о. Онуфрія Гадзевича. На звороті фотографії дитячо-інтимний підпис – "Вуйцьові Юрцьови – лазик по деревах. З дня 29.3.1935. Дрогобич".
      Їхні стосунки тривали, напевно, кілька років, про що свідчить ще одна фотографія, де вже старша, років сімнадцяти, Любця Гадзевич сидить з Юрієм на лавці. Закрита парканом від стороннього ока, вона грайливо поглядає на Юрка, кокетливо склавши руки на колінах. Юрко теж залицяється, заглядаючи дівчині у вічі. Мабуть, недаремно він присвятив їй книгу… А щоб злі язики не плескали, написав: "Маленькій Любці…"
      А вийшла заміж Любця за студента медицини Зенона Канюшка, навчалася з ним у Граці, в Австрії, де й залишилася жити…
      1935 року у Львові з'являється друге видання роману "Холодний Яр" (першої частини). Вийшло воно коштом сотника Івана Зуба. Друга частина "Холодного Яру" потрапила до рук львівського читача 1937 року. А третє видання роману в 1937 – 1938 роках здійснило видавництво “Рекорд”.
      "Холодний Яр" мав у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В переповнених "Просвітах" проводилися колективні вечірні читання. Жорстока правда про козацько-селянські повстання у Центральній Україні наповнювала серця галицької молоді ненавистю до ворога та бажанням заступити полеглих. Імена холодноярців ставали псевдо молодих оунівців. Без перебільшення можна сказати, що Юрій Горліс-Горський став творцем тисяч українських героїв, які уславили Батьківщину в 30 – 40-х роках ХХ століття…
      "Холодний Яр" знайшов визнання й серед прихильно налаштованих до нас поляків. Так, "Польсько-український бюлетень" (ч. 46, 1934) помістив рецензію В. Вороного на цю книгу: "Любов до Батьківщини змушує героїв доказувати чуда в боротьбі з навалами "білих" і "червоних" відвічних ворогів. З любови до Батьківщини всі вони загинули в боротьбі, в льохах ЧК, в тундрах півночі, але своїх прапорів не зганьбили..." Добродій Вороний рецензію завершував так: "Книжка читається одним духом. Коли її читаєш, можна посивіти... Автор пов'язав у своїм творі правдиві події й по-мистецькому їх відтворив"...
      Окрім літературного успіху, Юрій Горліс-Горський пізнав не меншого визнання як чоловік у галицького жіноцтва. До слова сказати, на фотографіях, яких в архіві Історичного клубу "Холодний Яр зберігається близько вісімдесяти, Юрій весь час в оточенні тих чи інших жінок, і всі вони сміються, горнуться до нього, або він до них…
      1938 року Юрій Горліс-Горський знову приїхав у Рівне, "цим разом уже як відомий автор, редактор – елегантний, самовпевнений, – згадує Галина Талащук-Гришко. – Був веселий, привітний".
      Наприкінці 1930-х років Юрій Горліс-Горський завершує роботу над романом "Між живими трупами" і анонсує його вихід. "Із здоровим розумом – серед божевільних, – писав у анотації автор. – Віддзеркалення економічної та національної політики большевизму у психічних захворюваннях українських інтелігентів і селян. Ліквідація "непу", "соціалістичний наступ", "індустріалізація" та "колективізація" – через призму тюрми і лічниці для божевільних".
      Уривки з цього роману Юрко читав молоді, яка хмарами "липла" до нього.На превеликий жаль, книжка ця так і не побачила світ...
      Кілька штрихів до біографії Юрія додала член ОУН Ірина Строцька, донька Миколи Ліщука – співвласника видавництва "Рекорд", яке у 1930-х роках видавало книги Горліса-Горського. Юрко часто відвідував гостинний дім Миколи Ліщука. "Останній раз він був (у нас) на початку 1939 року, – писала Ірина Строцька в листі до мене. – Збирався переходити на Закарпаття і попросив дозволу залишити у нас на деякий час скриню з особистими речами. Батьки дали згоду, і через кілька днів він її привіз. Вона була досить велика і важка, замкнена на висячий замок. Батько пожартував, мовляв, чи немає там зброї? Пан Юрій заперечив, але додав, що в разі потреби дозволяє батькові розпорядитися його особистими речами на свій розсуд. Попрощався з нами та відійшов.
      Будинок у Львові, в якому ми жили, був власністю якогось польського магната. Серед польських, єврейських і російських родин (що повтікали з Росії під час революції 1917 р.) ми єдині були українці. Відчувалася неприязнь до нас, особливо з боку поляків, яка загострилася з початком польсько-німецької війни. Батька огортав неспокій, що в скрині можуть бути недозволені речі, і він вирішив перевірити. Відкривши замок, ми побачили зверху ковдру, в яку був загорнутий кріс. У куті скрині знаходився мішок із набоями, частину скрині займали книги і одяг. Уночі батько заховав кріс на горищі, а набої закопав у саду біля дому.
      Через декілька днів недалеко нашого дому невідомими було застрелено польського офіцера. Наші сусіди-поляки викликали військову жандармерію і направили до нас. Ті докладно обшукали наше помешкання. Зловмисники раділи і чекали, коли батька поведуть на розстріл. Але жандарми нічого підозрілого не виявили. Якби знайшли зброю, що була у скрині, розправа була би неминучою. Та Боже провидіння не допустило до фатальної розв'язки… Пізніше, в 1948 р., згадані книжки (Юрія Горліса-Горського) і багато іншої літератури під час мого арешту були конфісковані з бібліотеки батька і представлені суду як речовий доказ у справі… Конфіскували і скриню п. Юрія Горліса-Горського…"
      Отже, Ірина Строцька стверджувала, що Юрій “збирався переходити на Закарпаття”. Для чого? Щоб зі зброєю в руках, разом із товаришами – колишніми вояками Армії УНР – допомогти братам-закарпатцям побудувати і відстояти Українську державу.
      На жаль, подробиці перебування Юрія Горліса-Горського на Закарпатті невідомі, але, знаючи його натуру, можна не сумніватися, що він у запіллі не відсижувався, а, навпаки, був у найнебезпечніших місцях українсько-мадярського фронту...
      Коротке свідчення про ті дні залишив у передмові до нью-йоркського перевидання “Холодного Яру” доктор М. Сидор-Чарторийський, який познайомився з Юрком у Великому Бичкові, ймовірно, 16 березня 1939 р., за кілька хвилин перед тим, як Горліс-Горський і учитель Павло Волощук намагалися через міст перейти Тису, щоб перебратися у Румунію. У цю мить із Рахова примчали мадярські терористи і на очах у всіх застрелили вчителя Волощука. Сидору-Чарторийському і Горлісу-Горському поталанило втекти в гори. А перед світанком наступного дня вони вплав здолали Тису і опинилися на румунському березі. Тут їх затримала поліція. Допитував Юрка майор румунської армії, угорець за національністю, який напередодні видав своїм братам-мадярам, що святкували криваву перемогу, 270 українських утікачів. Усі вони невдовзі опинилися у страшному таборі Ніредьґаза. Майор поводився брутально. Пограбував Юрка.
      У неділю ранком, мабуть 18 березня, Юрія і Сидора-Чарторийського, прикувавши один до одного кайданами, вивели на міст, щоб передати на катування мадярам. Та сталося диво – з мосту їх завернули назад. Виявилося, що зловісного майора за надужиття влади було заарештовано! Невдовзі його, як угорського шпигуна, було розстріляно. А Юрка і пана Сидора-Чарторийського звільнили. Разом вони дісталися до Югославії в Бачку до Руського Керестура. Звідси М. Сидор-Чарторийський поїхав до Відня, а Юрко – до Парижа. Але у його валізі вже не було рукопису “Між живими трупами” – під час драматичних подій він загубився на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату. Він вважав цей роман найкращою своєю книгою.
      У ті дні одна з газет, здається "Діло", повідомила, що Юрій Горліс-Горський загинув на Закарпатті... Родина Талащуків, прочитавши у газеті повідомлення про смерть Юрка, відправила по ньому панахиду у Рівному. Вже вдруге друзі "ховали" його. Вперше "поховав" його Андрій Чорнота у Мотриному монастирі.
      Та не так просто було спровадити Юрка з цього світу – ворожі кулі не брали полтавського козака. І на цей раз Юрко "показав дулю смерті"…
      У Руському Керестурі Юрко отримав виклик із Канади: українці Саскачевана запрошували відомого письменника оселитися в цій країні, навіть квиток йому придбали. Та Гітлер окупував уже пів-Європи і прямою дорогою Горліс-Горський до Франції не зміг дістатися. Тому вирушив через Малу Азію, Північну Африку до Марселя, а тоді вже до Парижа. Враження від цієї мандрівки він зафіксував у оповіданні "Подорожні зиґзаґи", рукопис якого зберігається в архіві Історичного клубу "Холодний Яр".
      Врешті Горліс-Горський здолав непростий маршрут. Залишилося залагодити формальності і відплисти у комфортну Канаду. А Гітлер уже добирався до Франції. Кружляли поголоски про війну Німеччини із Совєтським Союзом.
      Юрій Горліс-Горський, який справедливо побачив у цій майбутній війні шанс для Батьківщини відновити державність, вирішив залишитися в Європі. "І як я міг їхати до Канади, коли німці мали скоро визволити Україну?" – говорив він товаришам.
      "Треба сказати, – згадувала дружина Юрія Горліса-Горського Галина Талащук, – що всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни з Совєтським Союзом, у 1940 – 1941 роках, дуже прихильно ставились до українців".
      І знову Горліс-Горський їде туди, де вирує боротьба проти червоної Москви. 1940 року він уже у Фінляндії, де формує відділ із полонених українців фінсько-совєтської війни для боротьби за звільнення України від російських загарбників.
      Добровольці його відділу були одягнені по-різному – хто у військову уніформу фінської армії та чорні картузи із синьо-жовтою околицею і тризубом, а хто і в совєтську форму та у мазепинки. Синьо-жовті пов'язки хлопці не носили, бо ними вже користувалися шведські добровольці.
      У моєму архіві є фотографія 1940 року, де на сцені літнього театру стоїть група людей переважно у чорній уніформі, картузах, пілотках і мазепинках (всього 22 особи). В першому ряді у центрі в сірій формі воєнного зразка та чорній пілотці, з кобурою на правому боці – Юрій Городянин-Лісовський. Цей відділ українських добровольців під командуванням Юрія бився проти червоних на боці фінів. А мій батько, молодий лейтенант Красної армії Микола П'явко-Коваль, брав участь у тій війні на боці СССР. У рукопашному бою він отримав тяжке поранення багнетом під серце. Врятували документи, листи і фотографії, які були у лівій внутрішній кишені бушлата. А шрам від фінського багнета – глибокий і широкий – я пам'ятаю з дитинства.
      До слова сказати, мій батько все життя з повагою висловлювався про фінів. І наголошував – ще в часи СССР – на несправедливості цієї війни, з боку Москви зрозуміло…
      Подорож до Суомі Юрій відобразив у двох статтях – "Фінляндія" та у вже згадуваних "Подорожніх зиґзаґах". Розповідь про мандрівку до Фінлянції опубліковано в газеті "Незборима нація".
      На початку 1941 року Юрій очолює український відділ радіостанції в Берліні – щось на зразок американського радіо "Свобода" пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою "Краківські вісті", де публікував статті.
      Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з'являється у Рівному. У газеті "Волинь" друкуються його спогади "Їх прийшло дванадцять" – про перебування у тюремній лікарні Лук'янівки. А сам він тільки і думав, як повернутися на "святі місця" – до Холодного Яру...
      1942 року Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських агентів його кілька разів заарештовувало гестапо, та кожного разу вдавалося звільнитися. У червні того ж року Юрій Горліс-Горський нарешті повертається до Холодного Яру.
      Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення від учасників боротьби, доповнює другий том книги "Холодний Яр". Для гурту свідомих українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Геббельса з Бандерою. Юрій розповів, що Геббельс вимагав, аби ОУН(б) відкликала проголошення української державності. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не на часі відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лише з'ясовувати стосунки з німцями.
      Юрій керував таємною групою абверу, що виявляла совєтських агентів, які пролізли у різні установи. Галина Гришко писала у листі до мене ще у жовтні 1996 року: "Ті агенти в більшості працювали у гестапо й винищували де могли українських націоналістів. Отож ця праця Юрка ніяк не компрометувала, а навпаки…" Адже він виривав із пазурів гестапо наших людей. "Я була свідком цих героїчних вчинків Юрка (а він був дуже відважною людиною), – продовжувала Галина Гришко. – Провокації з совєтського боку, як також і з боку українців, сипалися на голову Юрка весь час, і його неодноразово арештовували німці. Але його рятували німецькі, з Берліну, папери… німці поважали урядові папери…"
      У групі Юрія Городянина-Лісовського та у подібних групах переважали свідомі українці, часом це були члени ОУН, які паралельно виконували велику пропагандивну роботу серед населення. Гаслом цих хлопців було: "Німецькими руками знищимо все більшовицьке!" Слід сказати, що багато старшин Армії УНР співпрацювали з німцями, зокрема і командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко…

      Співпрацювали з німцями, а працювали на Україну… Недаремно Галина Гришко зазначала: "Від себе складаю потвердження (а навіть присягу), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму…"
      І ось Юрій із друзями, колишніми холодноярцями Іваном Філоненком і Закревським, на підводах вирушили з Олександрівки через Нову і Стару Осоту на Головківку. Юрко із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалося невимовною радістю – він знову в Холодному Яру!..
      Знівечений Мотрин монастир засмутив його... Зайшли на подвір'я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю гайдамаки.
      Спогади, спогади... Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал "у ліву кишеню френча", де пізнав істину, що "від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби"… Напевно, намагався розшукати могилку Галі… І могилу Івана Компанійця. А може, й те місце, де навесні 1920-го Андрій Чорнота поставив хрест "рабу Божому Юрію".
      Заночували у Медведівці, в родині Дем'яна Чучупака. Зрозуміло, Юрій подарував Чучупакам два томи роману "Холодний Яр". Виявилося, що староста Медведівки – колишній холодноярець, який із відходом росіян повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість "описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти московської навали незгасимим полум'ям Холодного Яру. Хоч комунарія наш вогонь пригасила, – сказав староста, – але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище".
      Юрій відвідав у Мельниках батьків Василя і Петра Чучупаків... Старенькі вже Степан та Оксана були безмежно зворушені…
      Могилу Василя Чучупака огородили парканом, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. "Наступного дня, – згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко, – в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослуження йшли гурти людей із ближчих і дальших сіл та й із Чигирина. Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив "Вічная пам'ять", очолена (Іваном) Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют".
      Юрій виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру промову. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.
      Усі були безмежно зворушені величавою урочистістю події. Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і зокрема Юркові, за вшанування пам'яті їхнього сина...
      Приблизно у ті ж дні і в лісі під селом Розумівкою (тепер Кіровоградська область) було відновлено і освячено могилу Чорного Ворона та його товариства – і також за участі великої громади. Можливо, і до цього вшанування мав стосунок Юрій Горліс-Горський...
      З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід.
      Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету "Волинь" Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що "справу визволення України не програно". Улас у своїх споминах "На вороному коні" писав, що Юрій – "завжди оптиміст", для нього "клімат війни те саме, що для риби вода". "Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам'ятники знесемо на смітник. Це станеться!"

      26 листопада 1943 року у Львові в православній церкві Святого Георгія Юрій побрався з Галиною Талащук, дочкою власника української книгарні у Рівному Івана Талащука. Ось уривок із запису в метричній книзі: "26.11.1943. Мешканець м. Львова Юрій Городянин-Лісовський, син Юрія і Людвини з дому Соколовської, народжений у Полтаві, православний, перший шлюб. Дата народження нареченого – 14.1.1898. Мешканка м. Львова Галина Талащук, дочка Івана і Ніни з дому Кореневської, народжена в Черняхові, пов. Острог, православна, перший шлюб. Дата народження нареченої – 1.3.1924. Хто вінчав – протоієрей Григорій… Свідки – Віталій Коваленко, Андрей Мартинюк, Андрей Пульба, Борис Шершевицький". Як ви помітили, наречений був на 26 років старший за юну Галю…
      "Яким я пам'ятаю Юрка? – писала Галина Іванівна. – В першу чергу він був "безнадійним" романтиком, що дуже яскраво просочується в "Холодному Ярі"... Саме тому цей твір мав таку велику популярність... Письменником його не можна назвати, на це він мав куцу освіту, але з природи людина дуже інтелігентна, з широким діяпазоном бачення, надзвичайно гуманна… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри... Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло... Любив збирати старі знимки, зокрема історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат "Лейка", який привіз в Україну, і робив знимки з усього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для нас для подорожі до Швейцарії. Але наступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали".
      "Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР", – додавав товариш Юрка Петро Майсюра….
      Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в Новому Ульмі. Розпочинається новий етап життя – на чужині. До слова сказати, Юрко не мріяв, як багато наших емігрантів, виїхати до США. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що повернеться сюди. Адже одного разу мрія здійснилася…
      25 вересня 1946 року у молодого подружжя народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але...
      У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент "різнородних ворожих Україні сил – большевицьких, польських, німецьких".
      Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!
      "Ще з часів його "слави" у Львові, – писала Галина Гришко, – на Юрка посипалися ярлички й доноси... Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком… Плітки поширювалися, зрозуміло, "поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі".
      "Перед його смертю посипалися погрози, – згадувала дружина Юрія, – у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо...
      Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерті. Його добре ім'я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим "хлопчакам", як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…
      Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади... Коли він покидав табір (Ді-Пі) і поїхав на побачення до Авсбургу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з'явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей – совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП (Українська революційно-демократична партія. – Ред.), із домаганням видати їх усіх їм. Не пам'ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору та рішився на розпачливий крок – довести до відома американських властей і припинити це безправ'я".
      Ті, хто співпрацював із совєтськими спецслужбами, на переконання дружини Юрія, і влаштували засідку… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. "Свої" виконали присуд смерті, який у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорично стверджує, що було саме так.
      Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи у Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…
      "Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з'явиться, аж поки втратила надію, – писала вона. – Я змогла лише раз поїхати до Авсбургу й мала довгу розмову з Карлом – головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбургу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам'ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору... Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років. – Ред.) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяності, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа..."
      Юрка не залишили в спокої і після смерті. Деякі "діячі" продовжували "нахтненно" паплюжити його ім'я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.
      Але ні смерть, ні брехні не зупинили Юрія Горліса-Горського – він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.
      1948 року в Новому Ульмі перевидано "Ave, diсtator!", а "Холодний Яр" перевидано 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А "Отаман Хмара" з'явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга "У ворожому таборі".
      Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Нашз Іваном Гнатюком приятель політв'язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу "угорській контрреволюції" проникали українські "контрреволюціонери", і серед них – Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.
      Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості постаті Юрія. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора – Юрія Горліса-Горського: "Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінності".
      Справді на руках автора роману "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

      13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3% від загальної площі лісів на початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника "Холодний Яр", які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував "уполномоченный по Холодному Яру"!
      Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!

      І ось знову історичний роман "Холодний Яр" перевидано в Самостійній Україні. Хочеться вірити, що і нині, як колись, у 1930-ті роки, на цій книзі буде виховано тисячі українських героїв, котрі здобудуть таки Українську Україну, в ім'я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.

      Роман КОВАЛЬ

      Заувага редактора

      У своїх листах до мене і моєї дочки Олесі Галина Гришко не один раз наголошувала, що Юрій Горліс-Горський мріяв про те, щоб наддніпрянські літературні редактори суттєво відредагували роман "Холодний Яр". Зокрема в листі до Олесі Коваль від 6 жовтня 2005 року Галина Гришко писала: "До Вас велике прохання: припильнувати, щоб книжка вийшла з мінімальною хоча б кількістю друкарських "чортиків", як це сталося з обома томами (Романа) Федоріва. Ті друкарські помилки роблять погане враження на читача, а тим самим зменшуть вартість книжки. "Холодний Яр" видавався (у 30-ті роки ХХ століття) в Галичині для місцевого читача, і мрією Юрія Г. було зредагувати книжку, виелімінувавши всі галицькі вирази. На жаль, мрія Юрка (поки) не збулася… Книжка потребує доброго літературного редактора".
      Додаємо від себе, що у книзі була й низка фактичних помилок, зокрема у назвах сіл, наприклад село Медвин подавалося як Медин, а село Стецівка часом як Степанівка. Ці та інші помилки виправлено. Подекуди в тексті поруч із прізвищами поставлено й імена повстанців.
      Звертаємо увагу читачів на те, що Холодний Яр як назву місцевості ми подаємо із заглавних літер, а Холодний яр як назву конкретного яру пишемо по-іншому – із заглавної літери подаємо тільки перше слово.
      У першому томі попередніх видань розділи пронумеровано, а у другому томі позначено зірочками. У цьому виданні розділам вирішено дати назви.
      Уперше "Холодний Яр" перевидається з фотододатком, біографічними довідками та примітками, які допомагають глибше збагнути зміст.



      Володимир Гонський, для УП

      Та не сумуйте Ви так.

      Зараз, як ніколи, від кожного з нас залежить: чи стануть наступні роки новою Руїною, чи часом остаточного прозріння, пошуку нових і розчищення призабутих замулених джерел живлення нашої української пасіонарності.

      Для нових перемог.

      Не шукаймо причини нинішніх бід в політиках. Ні! Низька якість цих персон – не причина, а наслідок.

      Порушення взаємозв’язків між людиною, нацією і вселюдською спільнотою; втрата системи психосоціальних механізмів розвитку особистості, пов’язаних з її національною суттю; викривлення цивілізаційного вектора, який пронизує поступ кожного Я через сім’ю, родину, рід, народ і вмонтовує таким чином оце Я у Всесвіт, – ось першопричини кризи людини і суспільства в Україні.

      Тому й пишу про сучасну політику зі значно меншим бажанням, ніж про недалеке наше минуле. І зараз, і тоді було багато бруду. І тепер, і тоді були вороги, зрадники чи просто байдужі. Можливо, ще й тому, що тоді було більше героїв?

      Хоч і тут можна сперечатися: о, скільки світлих облич, мужніх характерів і воістину героїчних доль наших сучасників тримають цю суспільну піраміду, на вершині якої – агресивні злодійкуваті невігласи (за рідким винятком)!

      Для чого я це пишу? Якраз для того, щоб цих світлих хлопців і дівчат ставало все більше, і щоб вони, а не жуліки, стали нарешті героями нашого часу.

      Тому в кожній статті – чи політичній, чи історичній, чи соціофілософській – я пишу перш за все про людину. І про націю – бо саме вони є головними цеглинами світобудови, визначальними пульсарами еволюції.

      Пишу все це тому, що про це думаю. Як і ви також.

      Так влаштований світ, – і нежива, і жива природа, і людська спільнота, і кожна людина приречені на ентропійні процеси спрощення, розпаду, деградації, якщо їх не підживлювати енергією.

      Для людини, нації і всього людства ця енергія прагнень, творення, віри, любові, свободи продукується, зокрема, механізмами національної ідеї. Нація є тим життєздатнішою, чим сильніше вона здатна продукувати в собі цю енергію.

      Я знаю де пульсує потужне річище, океан живої цілющої енергії, занедбаний мулом нашої хахляцької ліні і недопитливості. Ходімо, – покажу…

      На презентації 10-го видання книги "Холодний Яр" було процитовано вислів класика, що українців можна поділити на тих, хто прочитав цю книгу і тих, хто ще ні.

      "Кого ты хотел удивить?" – десь так скептично зреагували на цю тезу ті, хто "знає все", але ще не прочитав цю унікальну книгу спогадів учасника Великої вітчизняної війни за волю України 1917-22 років полтавця Юрія Горліс-Горського.

      З’ясувалося, що таких, хто "щось чув але не читав" – чи не переважна більшість.

      Прочитавши сотні речей на цю святу тему і дещо написавши, стверджую: це феноменальна книга , а ті події – до цього часу ще не пізнана галактика української величі, героїки, доблесті й честі, увійшовши в яку наша суспільна свідомість нарешті знайде поживу для довгоочікуваного нового якісного стрибка.

      За своєю масовістю і силою Національно-визвольна боротьба у східній Україні 1917-20-х років має небагато аналогів у світовій історії, перевершуючи в якихось аспектах навіть рух ОУН-УПА – це була чітко організована, суцільна війна українства зі всіма окупантами від Збруча до Кавказу.

      Зрештою, УПА зродилась не "на Волині" і не в Карпатах. Нове покоління борців за волю Заходу і Сходу України лише продовжило той змаг, зрісши на крові, найвищих взірцях звитяги, досвіді 7-річної (подекуди – до початку 1930-тих) праведної війни козацько-селянських сотень, полків і дивізій.

      Під проводом холодноярців братів-вчителів Чучупак, Нестеренка-Орла, кубанця Уварова, звенигородських отаманів Цвітковського, Гризла, Лютого-Лютенка, витязя Чорного лісу Хмари, подільського полководця Орла-Гальчевського, командира двох Дніпровських дивізій (36 тисяч) Зеленого http://ukrlife.org/main/evshan/zelenyi.html, чернігівсько-сумського отамана Ангела, Головного отамана Херсонщини і Таврії Григор’єва, генерала Гулого-Гуленка (Катеринославщина), командира Степової дивізії Блакитного, батька і синів Соколовських (Радомишль)  та їх сестру, юну гімназистку Сашу (отаман Маруся) і сотень інших героїв…

      Ім’я їм – легіон http://www.ukrlife.org/main/evshan/kuli.htm. У "вузьких колах" життя, боротьба і подвиги цих лицарів вже добре досліджені, видано десятки книг http://nezboryma-naciya.org.ua/yar.php, а до українського суспільства за 20 років вони "не дійшли".

      Чому? Штатні "українізатори" вкупі з Ющенком дочитали тільки до Крутів? "Кіношники" змізерніли? Для ЗМІ мужність – "неформат"? Для януковичів-табачників смерті подібно?

      Так! Але що зробив для цього кожен з нас, дорогі мої патріоти і "патріоти"? Так отож…

      Нагадаю любителям поплакати-позітхати: чомусь наші "історики поразок" не збагнуть, що з чотирьох українсько-більшовицьких воєн у трьох перших ми перемогли (самі чи з союзниками).

      У першій з них, – наприкінці грудня 1917 року, коли сотні Вільного козацтва зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини разом із українізованим корпусом Скоропадського в районі Шепетівки-Козятина-Вапнярки розбили і роззброїли збільшовизований Другий гвардійський корпус Бош, що сунув з Південно-Західного фронту до Києва.

      Пихаті і бездарні керівники УНР побоялися (це ж можна і владу втратити!) організувати ці сили на захист Києва й України в січні-лютому 1918-го . Тоді б Крути стали символом нашого тріумфу, а історія пішла б іншим шляхом…

      Вільні козаки все ж розбили бандитську армію Муравйова, але, на жаль, дещо пізніше: "Особливо видатна операція Вільного Козацтва проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині станція імені Тараса Шевченка, – В. Г.), – писав у праці "Звенигородський Кіш Вільного Козацтва" генерал Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини…

      Вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті... Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов".

      Як воювали ці українські витязі волі, можна – і треба! – зачитуватися довго. Приведу лиш розповідь очевидців з книги "Холодний Яр" про отамана Богдана  з Кіровоградщини, який збирав проти денікінців 5-тисячну дивізію, але й мав "слабкість-розвагу" воювати в одиночку з побратимом на такому собі "козацькому танку":

      "На тачанці – кулемет "Кольт", а до крила прив’язаний легкий німецький міномет. У візника ручний кулемет "Люїс". І ото під’їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов "воювати"! Лівою рукою стріляє з "Кольта", а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із "Люїса" строчить...".

      Ким би були ми зараз, якби вони не згинули тоді? Нам завжди не вистачатиме тих мільйонів найкращих журавлів українського генофонду, які впали у рідну землю в герці з ворогом. Скільки таких невідомих "бандітов" Сосюр, Тичин, Довженків, Косинок, упавши, не осяяли своїм генієм вселюдський прогрес?

      До 1928 року карав радянських окупантів, продовжуючи боротьбу земляка Зеленого, обухівець Петро Малишко. Його молодший брат Андрій визнавав: "Якби я писав вірші так, як Петро – ціни б мені не було!".

      Щось ти мені привидівся, брате…

      Наче ти йшов полями засніженими,

      З вітрами лютими, з вовками ніжними, – писав про нього та про його побратимів-зеленівців Андрій Малишко в 60-тих.

      З розсекреченої біографії великого українця Корольова ми знаємо, скільки разів він чудом рятувався від смерті у імпербільшовицьких тюрмах, ГУЛАГівських концтаборах. Щоб стати генієм космонавтики.

      А ким мав стати інженер-воїн-підпільник із Золотоноші Мушкет , який мріяв передати свої унікальні винаходи тільки українській владі?

      За свій короткий вік він винайшов: турбіну внутрішнього згорання до аероплана, що зменшувало його вагу в 5-6 разів; нову вибухову речовину, яка за силою вибуху перевищувала всі існуючі майже в 10 разів; спосіб уведення повітря у звичайні гранати-лимонки, що збільшувало силу вибуху в 5 разів.

      Скільки ми б мали зараз Андріїв Шевченків, Кличків, Бубок, Вірастюків!?

      А уявіть собі на мить, читачу, що ось зараз навпроти Вас у кабінеті сидить дуже красива дівчина з глибокими карими очима. Вона була б гідна стати "Міс Всесвіт".

      Але її там немає. Бо вона не народилася. Тисячі таких українських дівчат-красунь не зробили щасливими тисячі красенів-хлопців. І не дали життя тисячам прекрасних діток.

      Бо їхні "буржуазно-націоналістичні" бабусі, такі ж красуні, не дали життя їхнім ненародженим матерям, а були вбиті диким загарбником у тисячах казематів, як це описав Горліс-Горський у своїй великій і страшній книзі:

      "Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину. Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.

      – Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнкі па тєатрах распєвать!

      Артистка, яку розстрілювали за "контрреволюційні" пісні, стала в чергу. Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею. Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.

      – Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте? Хочу жити! – почувся її болісний напівшепіт.

      Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.

      Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили під стіну. …Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений … стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.

      Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування! Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею…".

      Трагічне кохання автора "Холодного Яру" зі згаданою тут Галею – то окрема тема, незбагненна ще жодним письменником своєю страхітливою ірреальністю.

      Якби серед наших очмошнілих прорабів-режисерів і продюсерів знайшовся хоча б один нераб, то мільйони прогресивних жіночок обговорювали б між собою деталі саме цього кохання з фільму-епопеї "Холодний Яр", а не мильно-латино-постсовкову банальщину.

      А ідеалами чоловіка, кумирами підлітків були б воїн-аристократ Андрій Чорнота  чи сотник Іван Компанієць  , а не безвольні екранні хлюпики.

      Є щось готичне, нині модне, в багатьох тих образах: розвідниця Оля, що несе свою таємницю в пітьму ночі і звідти ж завжди несподівано виринає, повертаючись з чергового завдання (це ніби про неї співає "Вийди, змучена людьми" рок-гурт "Кому вниз" ).

      Ось Чорний Ворон  веде свої три сотні вершників-"спецназівців" з 20-ма тачанками на тисячі будьонівців, щоби, розбивши їх, всім загинути, але врятувати Степову дивізію.

      Ці реальні герої аж просяться у сценарії фільмів, стукаючи в зачинені двері наших душ. О, де ж ви є, нові Довженки!?

      Якби політика Гриценка формував не "советский" патріотизм суворовського училища, а дух славних земляків-звенигородців, борців за волю України, він би не виглядав так жалісливо, він мав би значно більше аргументів, він не був би "десятим непрохідним".

      Якби наші брати Клички краще знали – і відчували – могутній дух своїх великих земляків отаманів Келеберди  і Савченка-Нагірного , їм не було б "всьо равно" і "какая разніца", їх не змогли б перемогти ні Льюіс, ні Черновецький.

      Отаман Наддніпрянського партизанського загону Іван Савченко-Нагірний написав до своїх рідних у тюрмі перед стратою: "...Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його... Я і вмру оборонцем, але оборонцем... тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу... Історія колись скаже, хто я був і де дівся... Прощай, моя люба Вкраїно, і ти, замучений нарід її...".

      Політик спроможний заглянути вперед рівно настільки, наскільки він спроможний оглянутися назад, – казав колись де Ларошфуко.

      Тому моя остання порада нашим улюбленим Януковичу, Ахметову, всім олігархам і "еліті".

      Національна ідея , пам’ять, культура, патріотизм, ріднонаціональна  мова  – це ваша найміцніша "криша".

      І "криша" не проста, а безкоштовна (себто без "оброку" і відкатів), всепроникна і всюдисуща. Ніхто і ніщо так не стоятиме на чатах вашого бізнесу, інтересів, як ця духовно-соціально-політично-психологічна "криша".

      Без неї ви дуже швидко знову перетворитесь з "українських господарів" у малоросійських васалів.

      Читайте "Холодний Яр", пізнайте боротьбу за свободу і велич нашого народу!

      Бо це найцінніше, що у нас є!

      Автор вдячний Роману Ковалю, президенту Історичного клубу "Холодний Яр", за допомогу, фото та героїчну роботу в ім’я гордої України.

      2000-2010 "Українська правда"
      Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua


      "Перезавантаження духу. Холодний Яр"
      Коментарі (3)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

    24. Сторінка «Інших» на ПМ
      „Інші” присутні під стандартними, зрозумілими аудиторії іменами: чоловіча стать, як Майстри, а жіноча, як Леді.
      „Інші” зауважили, що неправомірне використання на їх сторінці атрибутів „Майстра”, чи „Леді” загрожує серйозними проблемами для особистостей, не дотичних до „інших”. А ще попередили, що хоча й розмови їхні мало що значать, але за кожним із висловів є певна доцільність, грубе поводження із якою може привести до печальних наслідків.
      Адміністрація натомість запевнила, що грубість випадкових співрозмовників буде адміністративним чином зупинятися.
      А до стосунків усередині "інших" ми не причетні.

      Наразі на сторінці зареєстровані:
      Майстер Д'Ельфійський;
      Майстер Карпатський.

      "Оголошення"
      Коментарі (55)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    25. М.Сидоржевський «Кастрати ніколи не любили тих, хто може»
      Спілкувався Сергій Пантюк

      На засіданні президії Національної спілки письменників України, яке відбулося минулого четверга, з ініціативи голови НСПУ Володимира Яворівського висловлено недовіру головному редакторові “Літературної України” Михайлові Сидоржевському. Не чекаючи рішення зборів засновників ТОВ «Літературна Україна», М.Сидоржевський подав заяву про звільнення за власним бажанням. Також він повідомив про свій вихід з Ради НСПУ.

      Ми звернулися до М.Сидоржевського з проханням коротко прокоментувати ситуацію.

      – Моє звільнення з посади головного редактора «Літературної України» слід розглядати насамперед у політичній та ідеологічній площинах. Парадокс, але у «вотчині» одного з чільних бютівських спічрайтерів, під самим носом у нього, завелась «опозиція», котра дозволяла собі розкіш бути незалежною від впливового і сановного письменницького начальника. Хто ж може таке стерпіти?

      Насправді за короткий час (я працював у редакторському кріслі рік) «Літературна Україна» сфокусувала на собі увагу значного числа письменників і тих небайдужих і мислячих українців, для яких розвиток національної культури – не пустопорожні гасла, і які розуміють, що насправді сьогодні відбувається в країні. Чіткі українські, державницькі орієнтири, акцентування уваги на проблемах розвитку і відродження національної культури, духовності, а крім того, така незвична для теперішнього медіа-ринку відкритість до полеміки, дискусій, зіткнення думок, сміливість і гострота – все це, безумовно, не могло не турбувати нинішнє керівництво Спілки, яке за Яворівського більше дбає про бізнес, ніж про власне літературу. Зрештою, конфлікт був закладений від самого мого призначення на посаду головного редактора, оскільки для мене є неприйнятними як деякі особисті якості голови Спілки, так і позиціонування тієї політичної сили, яку він представляє…

      – Будь ласка, детальніше про бізнесові справи теперішнього спілчанського керівництва, і про те, як вони співвідносяться з законом…

      – Про це написано вже багато, хоча далеко не все. Однак – це їхній час – час фарисеїв і лихварів, і вони виходять сухими з води, ще й цинічно заливаючись при цьому солов`ями з усіх телеекранів... Але чого ви хочете від країни, в якій два суди, розглядаючи одну й ту ж справу, нерідко виносять абсолютно протилежні рішення… Всі чудово знають, як виносяться ці рішення, однак зробити ніхто нічого не може. Бо всі, хто здатен щось зробити, тією чи іншою мірою пов`язані між собою, всі наковталися гачків, за які при бажанні нескладно смикнути… Цим зокрема можна пояснити таку аморфність, інертність і байдужість переважної більшості письменників – навіть після оприлюднення скандальної інформації. А ще – наша хата скраю… Та Господь їм суддя. Тут хочу сказати про інше: попри розлогі словеса про любов до України з боку деяких наших «реєстрових» патріотів, насправді національна культура їх цікавить, образно кажучи, до глибини їхньої власної кишені – і ні сантиметром більше. Вони чужі для національної культури – хоч і часто носять вишиванки, і говорять красиві, високі слова. Ці «патріоти» «люблять» Україну не по-аматорськи – «за так», а, як професіонали-спеціалісти, чи то пак спеціалістки відомого ремесла – за гроші, за кожний сеанс встановлюючи відповідний тариф. Приклади? Та їх скільки завгодно, але всьому свій час.

      – Ви сказали про байдужість письменників…

      – Знаєте, завжди честь і гідність мали однаково високий вимір, якими б підлими не були часи. Сьогодні теж, незважаючи на засилля конформістів і відвертих негідників, котрі празникують перемоги, для кожного, хто мислить і намагається бути чесним перед Богом, існує вибір: зустрічати загрози і випробування стоячи на ногах, – чи зігнувшись або й ставши в характерну позу. Нині Спілка письменників деградована, керівництво її значною мірою корумповане, провід Спілки на сьогодні переважно становить собою товариство холуїв Яворівського і графоманів. Довкола керівника Спілки утворився вакуум. Поважні, авторитетні письменники або були витіснені з керівництва, або ж самі відійшли, не бажаючи мати справу з одіозними персонажами.

      Власне, для чого існує Спілка? Для організації похоронів письменників і фуршетів? Чи, може, все-таки для того, щоб видавати книжки, сприяти їхній розкрутці, допомагати матеріально немічним письменникам? Зрештою, мати безпосередню причетність до сучасного літературного процесу. А ще – стояти в обороні українських цінностей, українського слова, української культури!

      Але чи здатне це робити теперішнє спілчанське керівництво на чолі з парламентським колегою Губського, Фельдмана, Портнова і Турчинова?..

      – Чи не збираєтесь подавати до суду з приводу вашого звільнення, апелюючи до голови Спілки?

      – Це було б забагато честі для цього типового кон`юнктурника, котрий заробляє гроші на проповіді націонал-патріотизму, останнім часом, щоправда, значно розбавленому, знову ж таки, з кон`юнктурних міркувань, у підсолодженій водичці «загальнодемократичних цінностей». Та й, зрештою, моє звільнення – це лише один малий фрагмент нашого теперішнього суспільного буття. Таких, як Яворівський, повинна подавати до суду українська нація – за «внесок» у деградацію українського національного проводу, української національної еліти, і за те, що ми дозволили баламутам і фіглярам завести нас на манівці.

      Спілкувався Сергій ПАНТЮК

      "Сергій Пантюк. Інша література"
      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    26. Національна премія України імені Тараса Шевченка - 2009
      Премія без інтриги
      Іван Рябчій, журнал «Главред»,
      10.03.09

      Премії у нас – справа корпоративна; навіть головна з-поміж них – Шевченківська – вручається дуже обмеженим колом «експертів» не менш вузькому прошарку «придворних» митців.

      Утім, аби нікого не образити, варто сказати, що серед лауреатів Національної премії імені Тараса Григоровича Шевченка можна вирізнити й справді гідних нагороди митців

      «Підводні течії кругом»
      Цього року, як і завжди, всі чекали переважно не інтриги. Так воно й сталося. Загадкова заміна спочатку голови Комітету з присудження премії, а потім складу журі дуже позначилася на подальшій долі номінантів. Ситуація справді дивна – кандидатури, за правилами, треба було подати до 1 листопада. Зрозуміло, що ті, хто це зробив завчасно, розраховували на «старі» правила гри. Та раптом 13 листопада Президент – який, як відомо, іноді аж надто опікується культурою, – замінив голову Комітету з Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Романа Лубківського на Миколу Жулинського. Причому Роман Мар’янович одразу, ніби для компенсації, отримав премію журналу «Всесвіт» Ars translationis. А Микола Григорович у інтерв’ю наприкінці листопада переконував, що ситуація змінюватиметься на краще. «Я прийшов до Комітету не для того, щоб усе залишалося так, як було колись. Хочу кардинально змінити і статус, і положення Комітету, – запевнив голова Комітету, академік Микола Жулинський. – Звичайно, в мистецтві досягти максимальної об’єктивності неможливо, але я б прагнув максимальної відкритості щодо оцінок тих чи інших літературно-мистецьких явищ. Хотів би, щоб відбувався своєрідний моніторинг культурного життя України протягом року, щоб Комітет не залишався такою собі інстанцією, до якої припливають будь-які пропозиції, а ми потім їх розгрібаємо».

      При цьому голова Інституту літератури НАНУ не приховував свого роздратування через те, що доведеться ухвалювати рішення за старими правилами: «Ситуацію треба змінити – насамперед для того, щоб премія повернула собі престиж. Треба, щоб припинили говорити, мовляв, того ось підтримує такий-то член Комітету, тому – за ювілей, тому – за видатні заслуги. Такі “критерії” виключаються!».

      Однак подальші дії пана Жулинського були доволі дивними. Журі, яке призначав особисто він і щодо складу якого було досить нарікань, під час першого обговорення кандидатур цьогорічних номінантів спрацювало всупереч волі Жулинського. Принаймні це він намагався донести до відома у скандальному інтерв’ю «Україні Молодій» вже за місяць після свого призначення. Із кола номінованих (у галузі літератури) викинули авторів, яких багато хто вважав фаворитами преміальних змагань: поетів Дмитра Іванова, Петра Засенка, Олексія Довгого та відомого прозаїка Василя Шкляра. Мотивація членів журі не зрозуміла. Щодо Довгого, думаю, спрацював традиційно сильний у наших митців політичний «нюх» – адже премія виділяється із загальнодержавного бюджету. Чому не номінували Іванова і Шкляра – взагалі не ясно. Відмовка, мовляв, уже подавались раніше, не спрацьовує, адже те саме можна сказати й про добру половину тих, хто пройшов (скажімо, про актрису Ларису Кадирову та поета Валерія Гужву). Може, хтось про них погане слово сказав? Відтак патріарх української літератури Анатолій Дімаров згадує добрим словом не лише номінованого Віктора Баранова (чим прозаїк та головний редактор журналу «Київ» без міри пишається), а й Дмитра Іванова: «Я був на обговоренні його кандидатури. Його вірші заслуговують на Шевченківську премію. А те, що не висунули... Підводні течії кругом». Олексій Довгий ставиться до відсутності в своєму творчому гаманці престижної премії досить скептично. «Без премії можна обійтися... Не премії треба роздавати, а літературою опікуватися, – каже він. – А поет мусить не за преміями бігати, а займатися самовдосконаленням».

      Премія як заробіток?

      Не секрет, що Шевченківську премію в Україні дали майже всім. Якщо скласти для себе «список класиків» (Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Василь Голобородько, Роман Іваничук, Валерій Шевчук, Ліна Костенко, Василь Герасим’юк, Марія Матіос, Іван Дзюба та інші), то виявиться, що без винятку всі «при ділі», і треба шукати когось іншого. Виходить, що «за заслуги» давати нікому, а номінувати когось із молоді... ще не час. До речі – це й справді велике питання: як далі бути з премією?

      Є кілька варіантів. Наприклад, відмінити грошову винагороду. Адже не секрет, що черга за премією (не плітка, не міф, а абсурдна, прикра реальність сьогочасся) існує здебільшого через ті 130 тис. грн, які отримує лауреат. На них можна ж ремонт у квартирі зробити чи малесеньку дачу в Кончі-Заспі придбати. За радянських часів чинили по-іншому. «Раніше Шевченківська премія у плані матеріальної винагороди була дуже слабенькою, – розповів лауреат 1981 року Анатолій Дімаров. – І то, на другий день кликали й казали: передайте свою премію у Фонд миру. Що було робити, я віддав. Але ж тоді мене видавали стотисячними тиражами! Тож мені Шевченківська премія і не потрібна була. Причому тоді ж було три-чотири номінації – за дитячу літературу, прозу, поезію, літературну критику. А зараз – одна».

      У Франції найбільш престижною премією є Ґонкурівська. Члени однойменної академії раз на рік збираються у кав’ярні і виносять свій присуд. Лауреат отримує більш ніж символічну нагороду – чек на 50 франків (нині це приблизно €10); натомість його книжка перевидається і зазвичай стає бестселером. Ґонкурівська премія – бренд, яким, на жаль, не є премія Шевченківська. Минулого року премію в літературній номінації отримала Любов Голота за роман «Епізодична пам’ять». Думаєте, його купували краще за матюки Подерв’янського чи сексуальні марення Карпи?! Та й навіть ця дрібка слави одразу ж стає предметом нестримних заздрощів тих, хто не отримав і ніколи не отримає премії. «Надто свіжі в моїй пам’яті, моїй душі, моїх емоціях ті відгуки, які я отримувала на свою книжку. Чомусь багато хто говорив не про саму книжку, а про якісь обставини: чи маю я право як автор поки що єдиного опублікованого роману отримувати цю премію?» – нарікає пані Люба.

      Забравши з переліку принад Шевченківської премії гроші, ми одразу ж побачимо, хто є хто: багато нинішніх учасників черги і членів журі збайдужіють і забудуть про існування такої відзнаки. І можна буде спокійно давати премію гідним людям. А якщо держава спроможеться зацікавити у виданні творів лауреатів потужні приватні видавництва, то ми й Ґонкурівську академію за пасок заткнемо! До речі, минулого року «Епізодична пам’ять» Голоти вий-

      шла у видавництві «Факт» – другому за потужністю в Україні. Про те, що роман отримав премію, на обкладинці було зазначено маленькими літерами. А дарма. У Франції премійовані книжки аж палають великими білими буквами на червоному тлі: Премія Феміна, Премія Ренодо, Ґонкурівська премія! І це стає потужним стимулом купити книжку. А автор бестселера багатіє. Хоча розбагатіти можна по-різному: пишучи і «поп-

      су» на кшталт «сльозогінних» романів Даніели Стіл, і мудро продуманий соціально затребуваний продукт – скажімо, епопею про Гаррі Поттера чи «Код Да Вінчі», і інтелектуальну провокативну прозу а-ля Єлінек. Премії ж особливого багатства не дають.

      Гідні й варті

      Звісно, зводити питання Шевченківської премії до самого негативу – не правильно. Адже лише за роки Незалежності її лауреатами стали, серед інших, письменники Іван Білик, Іван Багряний, Володимир Дрозд, Євген Пашковський, поети Василь Стус, Ігор Калинець, Василь Голобородько, перекладач Григорій Кочур, літературознавець Дмитро Наливайко, художники Тетяна Яблонська, Іван Марчук, Іван Остафійчук, композитор Олемдар Караманов, поет-пісняр Володимир Івасюк, режисер Кіра Муратова. Варто згадати, що першими лауреатами премії, заснованої 1961 року, стали Павло Тичина, Олесь Гончар та Платон Майборода. «Присудження Шевченківської премії – це і грамота, і водночас тавро на творові, адже він назавжди прописується у літературному процесі певного року, – розмірковує Любов Голота. – І коли хтось писатиме історію новітньої та сучасної літератури України, якщо це буде сумлінний дослідник, він перечитуватиме ці твори і вписуватиме їх до контексту літератури прийдешньої. До того ж, не варто забувати, хто отримував цю премію; у прозі це найбільші українські прозаїки ХХ ст., хто б як до них не ставився, – Олесь Гончар, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик. Тут я перериваю перелік – не тому, що боюсь когось не назвати, просто серце стискається від самих імен, від доробків!».

      Як завжди, найзатятіша суперечка цього року спалахнула навколо номінантів-літераторів. Викинувши таких «зірок», як Шкляр і Іванов, нас змусили добряче попрацювати, щоб дізнатися, хто ж такий, скажімо, Степан Гостиняк, номінант зі Словаччини. Це представник пряшівської гілки української діаспорної літератури – справді унікального явища, досі геть незнаного у нас. Нині Гостиняк працює в Музеї української культури в місті Свидник. Безперечно, найвизначнішим з-поміж номінованих цьогоріч поетів є Павло Гірник – віршар у другому поколінні: багато хто пам’ятає його батька, відомого поета Миколу Гірника. За класифікацією Ігоря Римарука, Гірник належить до покоління вісімдесятників. За подібність стилю й образів його часто називають «сучасним Плужником». Під час поетичного вечора у львівській літературній кав’ярні «Кабінет» він так спробував пояснити свої творчі уподобання: «Пишу класичним римованим віршем, бо він мені цікавіший за формою, ця форма – як тест на фальш чи справжність. Свідомо прагну неперекладної поезії, бо справжня поезія – неперекладна. Є два шляхи: писати комерційні верлібри, які легко перекладати, і писати внутрішню поезію, поезію мовну, – я вибираю внутрішню».

      Скандал спалахнув навколо претендента на ім’я Григорій Лютий. Справа в тому, що цей, безперечно, талановитий поет із Запоріжжя поставив свій підпис під відверто українофобським документом під назвою «Обращение представителей творческой интеллигенции…»; поруч з його підписом сусідують автографи такого одіозного панства, як Олесь Бузина, Дмитро Табачник і Петро Толочко. Можна собі уявити, що почалося, коли почули про цю кандидатуру! Але й тут дилема: що судить журі – автора чи твір? Адже неодноразово премію присуджували як за перше (Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Кочур), так і за друге (Леонід Череватенко, Кіра Муратова, Михайло Наєнко, Сергій Білоконь). Якщо твір – шедевр, то чи важить особистість автора? Ось як відгукнувся про нього в газеті «Україна Молода» співвітчизник Лютого – письменник, лауреат премії ім. І. Франка Костянтин Сушко: «Я вважаю його більш ніж посереднім літератором. Немає такого жанру, як роман-пісня, є два жанри окремих – пісня і роман, а це – абракадабра. Як міг достойний академік Іван Дзюба написати до такого несмаку передмову».

      Претендували на головну українську премію також поет Валерій Гужва, історик-публіцист Михайло Андрусяк і письменник Віктор Баранов. Причому з двома першими – теж незрозуміло. Збірка Гужви «Вертоград» висувалась на премію минулоріч. Не отримала. За цей час у поета вийшла нова книжка – але отримати премію він уперто хоче саме за «Вертоград»... Публіцистичний нарис Андрусяка також висувається на здобуття Шевченківської премії не вперше. Та й писав його автор протягом шести (!) років. Тобто твори це – не нові.

      Багато хто вболівав за прекрасного письменника, майстра жанру новели Василя Портяка. Його стиль – вибагливе поєднання такої складної у звершенні художньої простоти, психологічної глибини й невідривності від місцевого гуцульського коріння. Письменник змальовує рідні йому Карпати так, що часом хочеться заридати. Кандидатуру Василя Портяка, який зараз працює в Музеї Шевченка, обстоювали одразу кілька членів журі. Відтак довести свою правоту їм, здається, не вдалося. Відомо, що 2 березня Президент Віктор Ющенко підписав Указ. Тож премії отримують: поет Павло Гірник, актриса Лариса Кадирова, художники Віктор Гонтаров і Віктор Наконечний, публіцист Володимир Мельниченко.

      Любов ГОЛОТА, письменниця, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка (2008)

      Людина, яка отримує Шевченківську премію або хоча б номінується на неї, відчуває велику відповідальність, бо розуміє: до неї буде прикута увага і ЗМІ, і журі, і літературної критики, і колег. Увага ця буде ревнивою, не завжди такою, як хотілося б автору. Та найбільше, чого прагнуть ті, хто номінується на Шевченківську премію, і, тим паче, її лауреати – це літературно-критичної оцінки.

      Іван Рябчій, журнал «Главред», 10.03.09 10:48
      http://glavred.info/print/articles/14638.prn


      "Уніан"[17.02.2009 12:06]
      Визначено лауреатів Шевченківської премії

      16 лютого у Києві відбулося засідання Комітету з присудження Національної премії України ім. Т. Шевченка, який із 19 кандидатур, що вийшли у третій тур голосування, обрав п’ять лауреатів, список яких має незабаром затвердити своїм указом Президент України Віктор Ющенко, – повідомляє ЗІК.

      На засіданні був присутній 21 із 23 членів Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Третій тур таємного голосування завершився визначенням п’яти гідних премії осіб, твори яких набрали не менш як 16 голосів «за».

      «Ми провели два попередніх засідання, кожне з яких тривало по 4 години, але не завершувало голосуванням. Це були попередні обговорення, обмін думками, враженнями. Головна їхня мета – стимулювати членів комітету читати, дивитися, відвідувати виставки, бувати в концертах тощо. Коли вже із 62 претендентів на Шевченківську премію залишилося 19, то розпочався процес дуже активного обговорення. 16 лютого у дискусії ми провели понад три години! Кожен міг висловити свою позицію. І тільки після цього приступили до таємного голосування. За положенням про премію ми можемо визначати до 10 лауреатів, але з великим скрипом і скреготом зубовним ми спинилися на п’яти кандидатурах, яких визначило перше голосування. Хоч були пропозиції членів комітету й далі продовжувати визначати достойників, оскільки дехто близько добирався до заповітних 16 голосів, але вирішили далі не голосувати. Це рішення остаточне», – розповів у коментарі ЗІКу голова Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка академік Микола Жулинський.

      До указу Президента України імен лауреатів прийнято не розголошувати. Віктор Ющенко має підписати указ орієнтовно у 20-их числах лютого. Тоді й стане відомо, чи є серед нагороджених львів’яни. Із власних джерел у столиці ЗІКу стало відомо, що лауреатом може стати людина, яка колись мешкала у Львові.

      Зазнає змін як церемонія нагородження, так і відзнаки лауреатів Національної премії України ім. Т. Шевченка.

      «Я пропонував Президентові України під час зустрічі, на якій ми обговорювали, якою має бути Національна премія України та її відзнаки, щоб церемонію нагородження влаштовували в урочистій атмосфері Маріїнського палацу, але там тепер ремонт, тому вручення премії цього разу ми ще проведемо в Національній опері 9 березня о 14 годині. Однак все має бути обставлено дуже урочисто: усі вбрані у відповідний до оказії святковий стрій. Премій особисто вручатиме Президент України. У концерті, що його транслюватиме ТБ у прямому ефірі, ми хочемо максимально репрезентувати наших нових лауреатів. Ми вже затвердили новий нагрудний знак та зразок диплома, які ухвалені Президентом України. На нагрудній нагороді лауреата Національної премії тепер буде зображено молодого Шевченка з його автопортрета. Такий же автопортрет репродуковано й на дипломі, а сам диплом виписаний нарбутівським шрифтом», – сказав Микола Жулинський.

      Довідка ЗІКу.

      Номінанти другого туру з присудження Національної премії України ім. Т. Шевченка -2009 (за версією сайту «Народна шевченківська премія» taras.co.ua, офіційний сайт Комітету Національної премії України ім.Т.Шевченка цього списку не подавав, останні новини на ньому датовані груднем 2008 року).

      Література

      Андрусяк Михайло. Документально–художня трилогія «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів».

      Баранов Віктор. Книга прози «Смерть по–білому».

      Гірник Павло. Книга поезій «Посвітається».

      Гостиняк Степан (Словацька Республіка). Книга поезій «З історії самооборони».

      Гужва Валерій. Книга поезій «Вертоград».

      Лютий Григорій. Роман–пісня «Мама–Марія».

      Портяк Василь. Книга «Новели».

      Грица Софія. Книга «Українські народні думи», нарис «Українська фольклористика ХІХ — початку ХХ ст. і музичний фольклор».

      Мельниченко Володимир. Документально–публіцистична книга «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)».

      Малярство

      Гарбуз Володимир. Цикл станкових картин «Краєвиди Наддніпрянщини», цикл пейзажів «Барви рідного краю».

      Гонтаров Віктор. Серія полотен «Мій Гоголь» та цикл живописних робіт «Рік 33. Україна», «Затемнення», «Лихоліття», «Рік 33. Останній Кобзар», «Селяни», «Подвір’я мого дитинства».

      Кецало Зеновій. Акварелі, живопис та графіка в циклах «Пам’ятки архітектури», «Шевченківські місця», «Седнівські, бойківські, гуцульські мотиви», портрети видатних особистостей.

      Ковтун Віктор. Серія живописних полотен «Моя земля».

      Лавро Кость. Ілюстрації до творів класиків вітчизняної літератури та монументальні розписи на тему українських народних казок у Державному академічному театрі ляльок.

      Надєждін Михайло. Серія полотен «Світ живопису».

      Наконечний Віктор. Серія картин народного малярства.

      Театр, музика

      Кадирова Лариса. Жіночі образи у моновиставах «Посаг кохання», «Сара Бернар», «Бути» та у виставі «Всі ми киці і коти».

      Тома Леонід (автор сценарію), Головатюк Євген (режисер–постановник), Голубович Михайло (виконавець ролі Тараса Бульби). Вистава «Тарас Бульба» Запорізького академічного обласного українського музично–драматичного театру ім. В. Г. Магара.

      Чембержі Михайло. Музика до балету «Даніела», поетично–музичних композицій за творами І. Франка, Т. Шевченка та кінофільму «Богдан–Зиновій Хмельницький».

      Агенство "Уніан"
      http://culture.unian.net/ukr/detail/187132


      Як все починалося в кінці 2008
      Черги не буде
      Валентина КЛИМЕНКО "Україна Молода"
      Микола Жулинський
      .

      Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка перше засідання в новому складі й з новим головою провів у середу в Будинку митрополита на території Софійського заповідника — для урочистості моменту і статусності. Нещодавно відреставровану пам’ятку архітектури добре натопили (не знаю, чи десь у холодному Києві, крім, може, Банкової і Грушевського, було тепліше. — Авт.), серед напівдороблених музейних вітрин, накритих антикварних меблів конференц–зал із великим плазменним екраном, новенькими мікрофонами біля кожного місця виглядав цивілізованим європейським бізнес–центром, а за шторкою на членів комітету вже чекали кава з канапками, шампанське і цукерки. За дверима чулися то хриплуватий голос Андрій Куркова, то низький тембр Сергія Тримбача, то дзвінкий Олега Скрипки — обговорення було бурхливим, оскільки на першому ж засіданні мали «просіяти» висунутих різними інституціями кандидатів на другий тур. Засідання тривало близько чотирьох годин, одразу по тому академік Микола Жулинський відповів на запитання «УМ».

      Новий комітет і старе Положення

      — Миколо Григоровичу, сьогодні( у середу. — Авт.) відбулося перше засідання нового складу Шевченківського комітету, на якому вже приймали перші рішення. Якщо члени комітету — люди нові, принципові, то мали бути непрості розмови і гострі дискусії.

      — Скажу вам щиро, я хотів, щоб члени комітету були саме такі — принципові й послідовні, щоб кожен мав свою думку, позицію і не озирався ні на друзів, ні на знайомих, ні на авторитет. І це вдалося, принаймні я як голова комітету — один із 23, у мене немає двох голосів і якихось особливих повноважень, я просто веду засідання.

      З кожним роком пропозицій надходить усе більше і більше — цього року їх було 68. Із них 28 претендентів уже пробували, як кажуть, вскочити в цей поїзд у 2008 році. Ми хочемо розробити нове положення про Національну премію ім. Т. Шевченка, але поки змушені діяти за старим, оскільки всі ці кандидатури на здобуття Шевченківської премії 2009 року приймалися до 1 листопада. Ми були змушені зразу ж внести деякі попередні зміни у список, хоч мені дуже прикро, але такі відомі, талановиті люди як Мойсей Фішбейн, Василь Шкляр, які претендували на премію втретє, а згідно з положенням вони не можуть більше трьох разів з однією книжкою претендувати не премію, у список не потрапили. Я поставив на комітеті питання: або ми діємо за положенням, яке існує, або робимо якісь винятки, але ми не маємо права їх робити. Так само дуже детально ми обговорювали і те, коли підписані книги до друку: за правилами це мають бути твори, опубліковані впродовж п’яти років, але не пізніше за півроку до їх висунення. Книги Теодозії Зарівної, Лідії Палій, Бориса Чіпа, Ярослава Яроша, Геннадія Щипковського, Олександра Жовни не розглядалися, оскільки вони були опубліковані пізніше, ніж дозволяє рішення. Багато було сьогодні дискусій щодо того, що книги людей, які претендують на Шевченківську премію, мають мізерні тиражі — 300 примірників, 100 примірників, 500, якщо тисяча, то вже вважається великий тираж.

      — Це перешкода?

      — Це не є формальною перешкодою, але члени комітету справедливо запитують: який же їхній розголос?

      — Якщо твори чудові, то у Шевченківського комітету є шанс відкрити невідомих геніїв і популяризувати їх.

      — Правильно ви кажете. Нове положення буде передбачати, що після того, як людина стане лауреатом, почнеться, як тепер модно казати, її промоція — оприлюднення, тиражування, популяризація. Але поки що цього положення немає, ми обговорили тільки його основні, визначальні пункти, над якими будуть працювати всі члени Шевченківського комітету. Також тут були дискусії, чи можуть претендувати на премію наукові видання. Наприклад, дискутувалася книга Софії Грици «Українські народні думи», але вона ввійшла до списку. Чесно кажучи, я особисто трохи навіть опечалений, що цікаві, достойні, на мою думку, кандидатури так і не потрапили у список до опублікування. Із 68 поданих кандидатур у другий тур вийшли тільки 19. Я, наприклад, знаю поета Олексія Довгого, його збірка поезій «Дихання вічності» — прекрасна книга, я її прочитав.

      — Це, здається, дідусь секретаря Київради Олеся Довгого?

      — Так, надзвичайно талановитий поет і скромна людина, вже старшого віку. І я тут за нього виступав, агітував, щоб він увійшов до списку на обговорення, але, бачите, це нове покоління дивиться, мабуть, трохи скептично на старше. Він, на жаль, не набрав десять голосів і його книга не представлена у списку. Чи, наприклад, Петро Засенко, його книга поезій «Князівство трав» — чудова, досконала, минулого разу вона дійшла до третього туру, я сподівався, що вона буде однією з тих, яка претендуватиме на цю премію. Але, на жаль, так не вийшло. Мені приємно, що пройшов Григорій Лютий, роман–пісня «Мама–Марія», чудова річ, але, на жаль, не пройшли Ігор Павлюк, Стельмах Богдан, Василь Ступак, Віктор Терен. Шкода, але що ж зробиш — кожен член комітету має свою думку і її висловлює таємним голосуванням.

      «Митець, якщо він справжній, завжди є національним»

      — Це ви читали цих письменників, але з упевненістю можна сказати, що більшість членів комітету їх в очі не бачили, та на відбірковому етапі вони вирішували чиїсь долі. Як зробити так, щоб люди голосували свідомо, тому що прочитали, побачили, почули?

      — От у цьому і є недосконалість. Ясна річ, що не всі члени комітету це могли прочитати і знати. Але вони кажуть: у положенні записано — на Шевченківську премію претендують найвидатніші твори мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним надбанням духовності українського народу. А я не вважаю, що це можна назвати вершинним духовним досягненням українського народу. Дуже високий критерій.

      Ми можемо давати до десяти премій, а я думаю, що їх буде не більше п’яти, судячи з того принципового підходу, який сьогодні продемонстрували члени комітету. Але я мушу вам сказати про те, що ми вже починаємо працювати над новим положенням. Ми не будемо діяти так, як раніше: що надійшло, оте ми й розглядаємо. Бо тоді потрапляємо в пастку, про яку щойно говорили: надходить безліч художніх текстів, члени комітету не встигають і ніколи не встигнуть все перечитати, отже, логіка тут є, що треба робити якийсь відбір — а це непросто. Тому ми хочемо в новому положенні відмінити таке висунення на премію, як було раніше. Можливо, у нас будуть визначені авторитети, до яких комітет звертатиметься з проханням, висунути одну кандидатуру — чи в літературі, чи в образотворчому мистецтві, чи в театрі. Передбачаємо, щоб і члени Шевченківського комітету мали право висувати по одній кандидатурі, які будемо тут на засіданнях розглядати і обговорювати.

      — Які ще зміни будуть у новому положенні?

      — Ми б хотіли, щоб там було чітко записано, що дер­жава повинна взяти на себе зобов’язання здійснити презентацію лауреатів. Щоб були видані великі тиражі їхніх книг...

      — Перепрошую, великі — це які?

      — Ну, мінімум п’ять–десять тисяч.

      — Так це й невеликі.

      — Так, невеликі, але якщо книга стане популярною, то вона буде нарощувати й нарощувати тиражі, хоч до 100 тисяч. По суті, це наша національна Нобелівська премія в галузі літератури і мистецтва, і треба нагадувати про це. Те саме стосується й кіно — треба забезпечити його популяризацію, прокат. Потрібно створити спеціальний Фонд, чи держава має передати відповідні кошти, щоб можна було перекладати твори іноземними мовами, проводити виставки за кордоном, гастролі, турне, тоді люди скажуть: це є лауреат Шевченківської премії, до нього увага прикута, його ім’я набуває широкого розголосу. І тоді ця премія буде престижною, кожний буде розуміти, що стати лауреатом Шевченківської премії — це не просто отримати 130 чи 150 тисяч гривень, а ще й здобути визнання, популяризацію, підтримку, яка б забезпечила авторитет.

      — Миколо Григоровичу, але ж проблема не тільки в грошах. Журнал «Ї», який видає Тарас Возняк, присуджує свою премію інтелектуалам, яка не має ніякого грошового еквіваленту, але отримати її дуже почесно. І як би сучасні митці не ставали в модну позу опозиції до дер­жави, більшість у глибині душі було б не проти здобути визнання своєї держави. Але таке визнання, яке б не соромно було б пред’явити і продемонструвати. В чому, на ваш погляд, реальна «проблема Шевченківської премії»?

      — Я з вами згоден. Я якраз і був одним із тих, хто ініціював зміну положення, і можливо, я за це й покараний, що мене Президент України призначив головою Шевченківського комітету. На цю премію обов’язково падає тінь комуністичної системи, коли вважалося, що її дають винятково за заслуги перед партією. Хоча, коли головою комітету був Олесь Гончар, він ніколи не ходив радитися у ЦК партії України, яку лінію проводити.

      З другого боку, безперечно, спрацьовував принцип заслуг — якщо людина багато років працює в літературі або мистецтві, вона неминуче доростала до премії. Молодші, хто був яскравий, талановитий, знали, що їм премія не світить, тому що є така незрима черга з прижиттєвих класиків, це також відігравало певну роль. Такі таланти, як Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, трохи пізніше Борис Нечерда, Петро Скунць, так чи інакше ставали лауреатами Шевченківської премії, але все ж домінував принцип «за вислугу років».

      Тут узагалі важко щось визначити. Ось уявіть, наприклад, зараз дати премію за новаторський експериментальний твір. Я не знаю, чи цей комітет, чи ми на це здатні. Це ризик, але чи готові ми до нього? А може, ризикувати теж варто, а раптом за цим є якісь нові естетичні відкриття у мистецтві? З іншого боку, є митці, які працюють, які є талантами вже визнаними, і гріх сказати, що вони не заслуговують премії. Обидва підходи мають право на життя.

      — У суспільстві побутує думка, що якщо твір не про незалежність України, визвольну боротьбу чи Голодомор, то в нього немає шансів отримати Шевченківську премію. Патріотична тема — обов’язкова умова.

      — Неправда, абсолютна неправда. Я не бачу нічого поганого, якщо твір висвітлює історичне минуле українського народу, чи відкриває особливі грані національного характеру, чи показує високу культуру народного творення, чи наприклад, твір, присвячений тій же темі Голодомору, — якщо це талановите явище. Я вже багато років член комітету і можу сказати, що такі критерії не були визначальними ніколи, і переконаний, що не будуть. Вони будуть працювати, бо ми все ж таки національна премія, ми думаємо про свого національного митця. Митець, якщо він справжній, завжди є національним. І в нього це може, проявитися не вербально чи знаково, а в настрої, але це треба відчути. Тому необов’язково продукувати декларації, публіцистичні запевнення, патріотичні гасла. Це якраз буде викликати тільки недовіру і заперечення, тому що я особисто ніколи не сприймаю голого, крикливого патріотизму. Це почуття глибинне, як і почуття до жінки, яке не афішують перед усіма.

      Гендерна проблема комітету

      — Миколо Григоровичу, новий склад комітету з Шевченківських премій відображає ваші гендерні уявлення? Серед членів комітету є тільки одна жінка — Марія Матіос.

      — Я вас розумію. У нас була Лариса Кадирова, але вона претендує на Шевченківську премію, тому й не ввійшла до складу комітету. Мені соромно, хоча я великий прихильник гендерної рівності. Я вже потім, коли подивився на список, за голову взявся — я знав, що хтось мене запитає про це. Але я обіцяю, що будуть ротації і ми про наших талановитих жінок не забудемо.

      — Як часто будуть ротації?

      — Вони можуть бути через кожні 2 роки.

      — Чи велика, на вашу думку, «лава запасних» авторитетних людей?

      — В Україні є багато цікавих авторитетних людей, і вони будуть нашими експертами, а може, й тими, хто пропонуватиме кандидатури на Шевченківську премію. Деяким людям я пропонував стати членами комітету, вони відмовилися — то з часом важко, то вони не хочуть брати на себе повноваження когось оцінювати. Знаєте, це невелика радість бути в тому комітеті, тут ніяких благ немає, тобі за ці засідання ніхто не платить, члени комітету працюють на громадських засадах, а беруть на себе досить велику моральну відповідальність. Ти можеш ускладнити взаємини з дуже близькими, хорошими людьми. Я, наприклад, дуже довго вмовляв Тараса Петриненка, Олега Скрипку, щоб вони погодилися. Може, з боку це виглядає надзвичайно почесно — працювати в шевченківському комітеті, але насправді це надзвичайно складно.

      — Новий склад членів Шевченківського комітету — ваша ініціатива?

      — Так, повністю моя, тут мені ніхто ніяких людей не нав’язав, я такий список повністю уклав, з кожним переговорив, кожного запросив особисто. Якщо є якісь претензії до складу членів комітету, то це до мене.

      — Я не побачила на сьогоднішньому засіданні Романа Віктюка і Богдана Ступку. Де гарантія, що вони ходитимуть на засідання, виставки, концерти, адже вони запитані митці і дуже заклопотані люди?

      — Роман Віктюк тільки повернувся з Ізраїлю, ми його поінформуємо, він дав чесне слово, що буде приїздити і брати участь у засіданнях. Богдан Ступка ознайомився з усіма кандидатурами, тільки він не був присутній і не голосував — не міг відмінити зйомки. І за кордоном перебуває Мирослав Скорик. Тільки троє по суті були відсутні. Стопроцентної явки не буває майже ніколи, але будемо старатися, щоб на третій тур були всі.

      — Ви казали, що будете залучати до роботи комітету експертів.

      — Ми проговорили на цьо­му засіданні, щоб члени Шевченківського комітету, які самі є експертами в своїх галузях, мали можливість набирати інших експертів і оплачувати їхню роботу, щоб вони ще мали думку збоку. Я думаю, ми будемо замовляти експертизу, рецензії ще до початку обговорення.

      Демаршу проти Лубківського не було

      — І промоція, і експерти — це витрати. Яким, на вашу думку, має бути бюджет Шевченківського комітету?

      — У комітеті працює четверо чоловік, і я не впевнений, що до кінця року нам вдасться хоча б виплатити зарплату. Ми попросили 226 тисяч додатково, а нам скорочують на третину старий бюджет — 600 тисяч на рік, з яких багато нарахувань на зарплату, податків. Ми в жалюгідному становищі, і я розумію, що зараз фінансова скрута, криза, але нам, зрештою, треба працювати.

      — Роман Лубківський дуже мало часу був головою Шевченківського комітету. І цього літа багато людей написали заяви про вихід із комітету, а оскільки ця інституція завжди дуже закрита, непрозора, всі бояться винести сміття з хати і не тільки сміття, а й будь–яку інформацію, проясніть цю ситуацію, що трапилося?

      — Проти Романа Лубківського члени комітету нічого не мали, ми пропонували змінити положення. І Роман Лубківський не заперечував, але причина того, що Президент змінив голову комітету, мабуть, полягає в тому, що Роман Лубківський, на жаль, не так часто міг бувати в Києві, він переважно жив у Львові, оскільки йому доводилося часто лікуватися. Він, правда, казав, що хотів би добути до березня, вручити ці премії, а далі сам готовий піти у відставку. Але рішення приймає Президент України. Ми написали заяви, що готові скласти повноваження членів комітету тільки тому, щоб Президент міг прийняти нове положення і сформувати новий склад комітету. Ми це зробили, щоб розв’язати Президенту руки. Тому це не був демарш проти Лубківського, ми нормально з ним працювали, він талановитий прозаїк, перекладач, і він старався робити що міг. Але в нього теж опускалися руки. Все, що він просив, — збільшити склад секретаріату, фінансування, приміщення для комітету — нічого цього не було зроблено. Це теж наклало певний відбиток на роботу, коли він бачив, що його не підтримують.
      «Ставати в чергу — це принизливо»

      — Миколо Григоровичу, на що ви витратили гроші від своєї Шевченківської премії?

      — Мені присудили премію за книгу літературних портретів репресованих і забутих письменників. Я ті гроші передав у відділ рукописів Інституту літератури імені Т. Шевченка, в якому працював, щоб їх можна було використати для реставрації рукописів. Бо в нас зберігається унікальна рукописна спадщина — майже всі рукописи Шевченка, Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, аж до Олеся Гончара, Миколи Бажана, Максима Рильського і Василя Стуса. Але я потрапив зі своєю премією в ситуацію 1991 року — я все поклав на рахунки, і коли російський «Ощадбанк» забрав наші гроші, моя премія прогоріла — тоді всі втратили свої заощадження. Ні я не скористався з цих грошей, ні Інститут літератури, так що в фінансовому плані воно все пролетіло, але в моральному плані я задоволений.

      — Як ви ставитеся до народної Шевченківської премії, яка існує в інтернеті?

      — Чудово, декого з тих, хто претендував на Шевченківську премію, було удостоєно народної Шевченківської. Чим більше премій, тим краще.

      — Ваші дружні стосунки з Президентом вплинули на ваше рішення стати головою комітету?

      — Я вам відкрию секрет. Зі мною говорили в секретаріаті, що вони пропонують, щоб я очолив цей комітет. Я сказав так: чесно кажучи, я не хочу бути не тільки головою, а й членом комітету, тому що я вже багато років був, нехай приходять інші, молодші. Мені сказали: а якщо з вами буде Президент говорити? — Я скажу йому свою позицію, відповів. А через два дні виходить указ про моє призначення. Президент побачив проект указу і сказав: «Ми з Миколою Григоровичем поговоримо пізніше, а зараз треба працювати, нехай починає». Ну, я ж Президентові не буду говорити, ясна річ: чому ви зі мною не говорили? Але я запишуся до нього на прийом, розкажу, яка ситуація, що я хочу змінити. Наприклад, хочу, щоб інакше відбувалося вручення — щоб це було в Маріїнському палаці в урочистій обстановці, а потім увечері був концерт у Палаці «Україна», де ми б представили нових лауреатів, і щоб у ньому були задіяні також колишні лауреати Шевченківської премії. Також хочу узгодити з Президентом систему промоції, питання приміщення — не може працювати комітет у трьох­ кімнатах, орендуючи приміщення у Національної ради з питань телебачення і радіомовлення і отримуючи рахунки за оренду більші, ніж увесь наш бюджет. Ми хочемо зробити новий диплом, новий значок лауреата, який би відповідав сучасним естетичним критеріям. Тому мені потрібна допомога Президента.

      — Ви працювали в Комітеті ще за радянських часів. Що спільного і відмінного в роботі цієї інституції порівняно з сьогоднішнім днем?

      — Ну, мабуть, відмінне те, що Гончар — це був авторитет, високий авторитет. І коли він висловлював свою думку, то я так бачив, що мало хто з членів комітету наважувався з ним сперечатися. Хоча він поводився доволі демократично, вислуховував усіх. Але там була більш сановита атмосфера, пов’язана з поважністю тієї місії, яку виконував Олесь Гончар як голова Шевченківського комітету і сам комітет. Пам’ятаю, як ми з Іваном Драчем на одному засіданні обстоювали кандидатуру Юрія Шевельова — видатного мовознавця, прекрасного літератора, знавця літератури і мистецтва. А Борис Олійник і Лариса Хоролець, тодішній міністр культури, наскільки я пам’ятаю, стояли на позиції Олеся Гончара, який був проти. Хоч Шевельов був його вчителем у Харкові, але він, на думку Олеся Гончара, не зовсім об’єктивно оцінив один із його творів. Ми виступали, голосували, але того разу не перемогли.

      — Які старі традиції зберігаються до сьогодні?

      — Мені не зовсім імпонує традиція, коли обов’язково робляться творчі вечори, виставки, презентації і члени комітету ходять, дивляться, виступають, хвалять. Ну, прийдеш на виставку до художника, ти ж не скажеш, що тобі не подобається. Значить, ти вже маєш говорити ті слова, які йому милі. Я думаю, що ця практика недоцільна, хоча традиція така зберігається.

      — Якби в Україні було більше премій, може, люди б менше ставали в чергу за Шевченківською премією?

      — У чергу не треба ставати, черги не буде. Ми хочемо, щоб ця премія була найпрестижніша, найвища, і щоб кожен, хто має десять інших премій, прагнув стати лауреатом найвищої премії — Шевченківської, оце наша мета. І ми прагнемо підвищувати критерій, щоб усі решта премій були просто підставою претендувати на Шевченківську премію. Наприклад, Галина Пагутяк — прекрасний прозаїк, я її дуже шаную, вона висувалася кілька разів, тепер каже — більше висуватися не буду. Це ми повинні думати, щоб знайти яскравий, оригінальний талант, естетично довершений мистецький твір і достойно його оцінити. Оце правильно, а ставати в чергу — це принизливо.

      ОФІЦІЙНО

      На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2009 року
      в галузі літератури, мистецтва, публіцистики та журналістики


      Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка повідомляє, що на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2009 року в секретаріат комітету надійшло 68 подань. До участі в конкурсі на здобуття найвищої національної нагороди України в галузі літератури та мистецтва таємним голосуванням у другому турі комітет допустив такі твори та роботи:

      1. Андрусяк Михайло. Документально–художня трилогія «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів».

      2. Баранов Віктор. Книга прози «Смерть по–білому».

      3. Гірник Павло. Книга поезій «Посвітається».

      4. Гостиняк Степан (Словацька Республіка). Книга поезій «З історії самооборони».

      5. Гужва Валерій. Книга поезій «Вертоград».

      6. Лютий Григорій. Роман–пісня «Мама–Марія».

      7. Портяк Василь. Книга «Новели».

      8. Грица Софія. Книга «Українські народні думи», нарис «Українська фольклористика ХІХ — початку ХХ ст. і музичний фольклор».

      9. Мельниченко Володимир. Документально–публіцистична книга «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)» .

      10. Гарбуз Володимир. Цикл станкових картин «Краєвиди Наддніпрянщини», цикл пейзажів «Барви рідного краю».

      11. Гонтаров Віктор. Серія полотен «Мій Гоголь» та цикл живописних робіт «Рік 33. Україна», «Затемнення», «Лихоліття», «Рік 33. Останній Кобзар», «Селяни», «Подвір’я мого дитинства».

      12. Кецало Зеновій. Акварелі, живопис та графіка в циклах «Пам’ятки архітектури», «Шевченківські місця», «Седнівські, бойківські, гуцульські мотиви», портрети видатних особистостей.

      13. Ковтун Віктор. Серія живописних полотен «Моя земля».

      14. Лавро Кость. Ілюстрації до творів класиків вітчизняної літератури та монументальні розписи на тему українських народних казок у Державному академічному театрі ляльок.

      15. Надєждін Михайло. Серія полотен «Світ живопису».

      16. Наконечний Віктор. Серія картин народного малярства.

      17. Кадирова Лариса. Жіночі образи у моновиставах «Посаг кохання», «Сара Бернар», «Бути» та у виставі «Всі ми киці і коти».

      18. Тома Леонід (автор сценарію), Головатюк Євген (режисер–постановник), Голубович Михайло (виконавець ролі Тараса Бульби). Вистава «Тарас Бульба» Запорізького академічного обласного українського музично–драматичного театру ім. В. Г. Магара.

      19. Чембержі Михайло. Музика до балету «Даніела», поетично–музичних композицій за творами І. Франка, Т. Шевченка та кінофільму «Богдан–Зиновій Хмельницький».



      УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1150/2008

      Питання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка


      1. Внести до Указу Президента України від 14 листопада 2005 року № 1599 «Про
      деякі питання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка»
      такі зміни:

      на зміну статті 3 затвердити новий персональний склад Комітету з
      Національної премії України імені Тараса Шевченка (додається);

      в абзаці першому пункту 7 Положення про Комітет з Національної премії
      України імені Тараса Шевченка, затвердженого зазначеним Указом, слова
      «восьми осіб» замінити словами «десяти осіб».

      2. Кабінету Міністрів України:

      розглянути в установленому порядку питання щодо забезпечення Комітету з
      Національної премії України імені Тараса Шевченка окремим приміщенням,
      ураховуючи необхідність створення умов для проведення засідань Комітету,
      розміщення архіву та бібліотеки;

      передбачати у проектах законів про Державний бюджет України на 2009 та
      наступні роки фінансування діяльності Комітету з Національної премії України
      імені Тараса Шевченка через Державне управління справами;

      опрацювати в установленому порядку питання щодо поліпшення умов оплати праці
      голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, його
      заступника та працівників секретаріату Комітету.

      3. Комісії державних нагород та геральдики підготувати разом із Комітетом з
      Національної премії України імені Тараса Шевченка та подати в установленому
      порядку пропозиції щодо нових зразків Диплома та Почесного знака лауреата
      Національної премії України імені Тараса Шевченка.

      Президент України Віктор ЮЩЕНКО


      8 грудня 2008 року

      ЗАТВЕРДЖЕНО
      Указом Президента України
      від 8 грудня 2008 року № 1150/2008

      СКЛАД
      Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка

      ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович – літературознавець, лауреат Національної
      премії України імені Тараса Шевченка, голова Комітету
      МАТІОС Марія Василівна – письменниця, лауреат Національної премії України
      імені Тараса Шевченка, заступник голови Комітету
      БІЛЯЛОВ Білял Шевкетович – актор, режисер, заслужений діяч мистецтв України
      ВІКТЮК Роман Григорович – режисер, народний артист України
      ГАМКАЛО Іван Дмитрович – диригент, музикознавець, народний артист України
      ГЕРАСИМ'ЮК Василь Дмитрович – поет, лауреат Національної премії України
      імені Тараса Шевченка
      ГОНЧАР Петро Іванович – культуролог, мистецтвознавець
      ДРАЧ Іван Федорович – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса
      Шевченка
      КУРКОВ Андрій Юрійович – письменник
      ПЕТРИНЕНКО Тарас Гаринальдович – композитор, поет, співак, лауреат
      Національної премії України імені Тараса Шевченка
      ПИСАРЄВ Вадим Якович – хореограф, народний артист України
      САНІН Олесь Геннадійович – кінорежисер, актор, лауреат Державної премії
      України імені Олександра Довженка
      СКОРИК Мирослав Михайлович – композитор, лауреат Національної премії України
      імені Тараса Шевченка
      СКРИПКА Олег Юрійович – співак, музикант
      СЛАБОШПИЦЬКИЙ Михайло Федотович – письменник, лауреат Національної премії
      України імені Тараса Шевченка
      СТЕЦЕНКО Кирило Вадимович – скрипаль, заслужений артист України
      СТУПКА Богдан Сильвестрович – актор, лауреат Національної премії України
      імені Тараса Шевченка
      ТРИМБАЧ Сергій Васильович – кінокритик, лауреат Державної премії України
      імені Олександра Довженка
      ФЕДОРУК Олександр Касьянович – мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв
      України
      ФЕДЮК Тарас Олексійович – поет, лауреат Національної премії України імені
      Тараса Шевченка
      ЧЕПЕЛИК Володимир Андрійович – скульптор, лауреат Національної премії
      України імені Тараса Шевченка
      ШЕВЧЕНКО Євген Ігорович – мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України

      ЯКУТОВИЧ Сергій Георгійович – художник-графік, лауреат Національної премії
      України імені Тараса Шевченка.

      Глава Секретаріату Президента України В.БАЛОГА

      http://www.president.gov.ua/ Офіційне Iнтернет-представництво Президента
      України

      http://www.president.gov.ua/documents/8691.html?PrintVersion


      Коментарі (11)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    27. Автори, які повинні бути на ПМ
      Очевидно, що багато достойних авторів ще просто фізично не встигли потрапити на наші сторінки, і потрібно про цих авторів згадати.

      Це важливо для нормального розвитку нашого ресурсу - в процесі обговорення згадувати, називати тих, кого обійшли розпорошеною у процесі становлення "Майстерень" увагою.

      Тобто, як ви вже зауважили, у нас є різні там чудернацькі рівні і деякі пояснення їхнього існування http://www.maysterni.com/rules_main.php

      І, якщо коротко, - наразі суттєвим для адміністрації є такий підхід-алгоритм - автори рівня "R1 i R2+" за життя (Статус від редакторів: R2) "переходять" до "R1+" (Статус від редакторів: R1) - випустивши книгу (книги) поезій, яку безсумнівно можна вважати значним явищем в українській поезії.

      Окрім того, до "R1+" потрапляють автори, чия посмертна слава існує навіть незалежно від наявності авторської книги, як явища...

      Безумовно, це достатньо суб'єктивно, але як інакше?
      Пропонуйте, обгрунтовуйте, називайте Імена і книги, як мистецькі явища...


      Коментарі (7)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    28. Вікторія Поліненко. Блиск і вбогість масукрліту
      Масова українська література хворіє на елітарність. І це заважає їй пробиватися до народу
      Вікторія Поліненко
      журнал "Український Тиждень"

      Захоплюватися Борісом Акуніним, не спати через Джоан Ролінґ, оплакувати персонажів Даніели Стіл, кепкувати з Дена Брауна, пірнати у світи Артура Кларка. На які почуття й дії не провокували б нас представники «літмасовки», маємо подякувати їм, найперше, за вірність обраному шляхові. Бо ми беремо до рук їхні книги, точно знаючи, на що розраховувати. У цій безкомпромісній передбачуваності – сутність світової змови авторів і видавців, які працюють на широкі верстви населення. Змови, до якої українці ніяк не приєднаються, бо «літературні верхи» не хочуть виглядати дурнішими за «читацькі низи», які, у свою чергу, не можуть змиритися з цією несправедливістю. Тому останні вперто читають Акуніна, Ролінґ, Стіл, Брауна і Кларка.

      Дев’ять відмінностей українського та світового чтива

      1. Багато зайвого і недоречного для жанру. Попри свою антиреалістичність, масліт чіпко тримається за зрозумілу всім дійсність. Тому який- небудь хропозябрик з планети Ґлюконія закохується в свою половинку так само, як і ваш сусід Микола у свою. Або, скажімо, Джеймс Бонд: бездоганно стріляє, стрибає, кохається, вбиває, обдурює, нишпорить, але годі чекати від нього монологів на тему британської зовнішньої політики. Неозора, мов степ, душа українських авторів у переважній більшості гордо нехтує правилами. І в непоганому сюжетно вітчизняному детективі можна нарватися на лекцію з культурології. Відкриваємо, наприклад, «Ескорт у смерть» Ірен Роздобудько: «… ноосфера ніби сама просякала в неї і давала нові знання. Вона й не пам’ятала, з якого часу знає поезію Мандельштама, імена фламандських художників та музику Гріга». Сакраментальне «вона й не пам’ятала» зустрічається лише один раз. Інші, ще «не просякнуті» герої роману, на амнезію не страждають, з будь-якого приводу цитуючи Бальзака, Сковороду, Ґемінґвея.

      2. Не «масові» тиражі. Свою успішність масова література вимірює кількістю й розмаїттям окупованих нею домівок – буде це юрта, хатка чи бунгало. Оскільки говорить вона мовою універсальних штампів, то й розуміють її на всіх континентах. Якщо наклад кожного наступного видання одного автора в його рідній країні не буде дотягувати принаймні до кількох сотень тисяч примірників, ми говоримо не про масову літературу. Коли ж українські масовики ледь перетинають 20-тисячну позначку, наші видавці вітають новонароджений «феномен», наче диво.

      3. Справді популярних авторів у нас не вважають масовими. Зазвичай, середній наклад масукрлітної книги коливається в межах 5-7 тис. Не дивно, що якісна вітчизняна високочола словесність здатна випередити ці кількісні показники, чого в світовій практиці не зустрічається. Варто було Оксані Забужко використати у назві роману слово «секс», і до її «Польових досліджень…» і за десять років після першої публікації цікавість не згасла. Або Сергій Жадан, який пише урбаністичну прозу підвищеної гумористичної міцності. Ось чому його читають не лише студенти-філологи. Але критики, менше з тим, зараховують його творчість водночас до постмодерністського річища.

      4.. Нинішній масукрліт - проект штучний. Звідси парадокс: якщо в країнах розвинутої масової літератури саме вона й дає змогу видавцям отримувати надприбутки та підживлювати ними елітарне мистецтво, в Україні все з точністю до навпаки. Навіть своєю появою масукрліт завдячує примусу: до заснування літературного конкурсу «Коронація слова» з її непоганими преміальними про таке явище не йшлося взагалі. Поодинокі вправи – не більше, які зникали, немов роса на сонці, коли їхні автори відволікалися на важливіше.

      5. Масовість – сором для українського письменника? Засвітитися в масових жанрах для тих, хто наважилися стати українським письменником – однаково, що зізнатися в кримінальному злочині. Заважає тягар інтелігентності: до масукрліту «опускаються» переважно незадоволені зарплатою викладачі вишів, журналісти, юристи, вчителі, медики. За кордоном це теж нормальна практика. З маленькою поправкою: там після вдалого дебюту літератори спрямовують усі сили на те, аби обійти конкурентів і закріпитися в обраному сегменті. Єдиний виняток на наших теренах – харківський напрям фантастики й фентезі, представлений цілим букетом технарів, які свого часу начиталися гарних взірців і старанно торують уже прокладену стежку. Що «статутом» масової літератури не тільки не заборонено, а лише вітається.

      6. Автори кидаються із жанру в жанр. Навіть уявити страшно, якби Стівен Кінґ втомився від своїх трилерів і заходився вигадувати любовні історії. Або Алєксандра Марініна взяла би й утнула щось на кшталт наукової фантастики. Масова література не терпить зрадників, за характером вона диктатор, а не вихователька дитячого садочка. Навіть коли українські автори про це й здогадуються, воліють цю аксіому ігнорувати. Звідси й розгубленість їхніх читачів. Щойно звикнули до детективів Роздобудько, як письменниця зрозуміла, що їй ближчі сентиментальні й соціально-психологічні твори. Заледве вийшов роман «Бранці мороку» – рідкісний дотепер в Україні зразок «жахів», – як його автори Наталка та Олександр Шевченки переорієнтувалися на джіалло [див. що почитати]. А про лауреатку Шевченківської премії Марію Матіос гусари взагалі повинні мовчати: «Солодка Даруся» й «Нація» сьогодні здаються чужорідними тілами в густому сиропі жіночої, еротичної, психологічної прози (всі категорії називаються окремо), сімейних саг та кулінарних книжок.

      7. Штучність діалогів. Українські адепти масової літератури мають вигляд розгублених на фуршеті гостей, котрі ніяк не доберуть, що ліпше – фіги чи солоні огірки. І якщо з основними жанрами «інженери людських душ» ще сяк-так раду дають, то з живими мовою й діалогами справи нерайдужні.

      «– Чому мама купувала тільки такі картини, де зображено людей із суспільних низів?..

      – У твоєї мами був хороший смак до малярства.

      – Так. Але чому всі картини в її вітальні мають настрій черевиків Ван-Гога?»

      Євгенія Кононенко, «Імітація», діалог підлітка з колишнім коханцем його матусі. Ненька щойно загинула, і хлопець приїхав додому на похорон. Як кажуть, без коментарів.

      8. Пафос і штучність замість сюжету і характерів. Тому й стогнуть українські кіношники – як працювати з цим матеріалом? Пафос, екзальтованість, штучність там, де мають бути стрімкий сюжетний розвиток, яскраві характеристики героїв і зрозумілі не академікам, а куховаркам, розмови. «Ми розчавимо вас, зітремо на порох і підемо далі! Спочатку переможемо духовно, примусимо робити такі речі, про які ви з вашими м’якими мізками давно вже забули. Але, оскільки все це ми вміємо робити значно краще від вас, знайте: от саме тоді ви й програєте...» Так пояснюють свої наміри щодо землян ворожі їм дарки у фантастичному романі Тимура Литовченка «Приречений жити». Я розумію розпач кінорежисерів: як публіка почує таку погрозу з екрана, фільм автоматично змінить жанр і перетвориться на комедію.

      9. Багато якісних авторів обмежуються однією книгою. Виняток становлять поодинокі справді якісні тексти, чиї автори не знайшли на момент їх написання кращого способу розважитися. Приклад – книга «Я, «Побєда» і Берлін» лідера гурту «Скрябін» і телеведучого Андрія Кузьменка, котру він сам іронічно радить читати в клозеті. Якщо автора іноді питають, коли ж бенкет буде продовжено, він тільки сумно посміхається.

      2008

      http://www.ut.net.ua/art/169/0/1142/

      ""
      Коментарі (3)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

    29. Протидія проявам антисемітизму, ксенофобії, та нетерпимості в Україні
      Шановні колеги, звертаючи увагу на певні явища, які існують у нашому житті, і інколи перетікають на сторінки нашого літературного ресурсу, нагадаю, що Українська держава гарантує громадянам України – представникам різних національностей, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

      Забезпечення рівноправності громадян є одним із загальних конституційних принципів, на підставі якого законами України передбачаються конкретні механізми, що забезпечують його дієвість.

      1. Законодавство України

      На сучасному етапі реалізація державної етнонаціональної політики України базується на засадах Конституції України, загальновизнаних міжнародно-правових стандартах, дотриманні принципів захисту національних інтересів, забезпечення конституційних прав людини і громадянина.

      Національне законодавство і практика регулювання етнонаціональних процесів в Україні формуються відповідно до міжнародних норм та рекомендацій, викладених у Загальній декларації прав людини, Європейської конвенцій з прав людини і основоположних свобод, Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, Гаазьких рекомендацій з прав національних меншин на освіту та інших документів.

      Декларацією прав національностей України (стаття 1) дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом.

      Статтею 24 Конституції України передбачено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

      Статтею 4 Закону України “Про об’єднання громадян” передбачено, що не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є: пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, а також розпалювання національної та релігійної ворожнечі, обмеження загальновизнаних прав людини.

      Статтею 37 Конституції України забороняється утворення і діяльність політичних партій, та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини.

      Аналогічне положення міститься в статті 66 Кримінального кодексу України, якою передбачається відповідальність за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, приниження національної честі і гідності, а також обмеження прав за етнічною належністю громадян.

      Зокрема, статтею 161 Кримінального кодексу України встановлена низка заходів кримінально-правового впливу (від покарання у вигляді штрафу до позбавлення волі на строк до п'яти років) за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

      Положенням пункту 3 частини 1 статті 67 Кримінального кодексу України встановлено, що вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі є обтяжуючою обставиною при призначенні покарання за скоєний злочин.

      Cтаттею 3 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, статтею 2 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” та статтею 46 Закону України “Про інформацію” визначено питання щодо неприпустимості використання друкованих засобів масової інформації з метою розпалювання расової, національної та релігійної ворожнечі.

      З метою запобігання поширенню ксенофобної, расистської та антисемітської інформації через комп’ютерні системи у квітні 2005 р. Україною підписано Додатковий протокол до Конвенції про кіберзлочинність, що стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    30. Національна премія ім.Т.Г.Шевченка та її лауреати
      Нарешті наше вимогливе, спрагле до високої поезії око, зможе насолодитися кращим із кращого, так би мовити, мистецькими вершками нових національних поетичних здобутків. А також вишуканим смаком вибраних Долею кращих національних естетів, що складають високий Комітет із присудження національної премії.
      На жаль, прямого зв'язку із Комітетом немає. Отже свої зауваження щодо його діяльності пишіть на адресу головного керівника і покровителя Комітету, шановному п.Президенту >>> і читачам "Майстерень", нижче, коментарями.

      Споріднені теми:
      Національна премія України ім.Т.Г.Шевченка за 2009 рік
      Національна премія України ім.Т.Г.Шевченка за 2008 рік
      Національна премія України ім.Т.Г.Шевченка за 2007 рік
      Національна премія України ім.Т.Г.Шевченка за 2006 рік
      Національна премія України ім.Т.Г.Шевченка за попередні роки
      Офіційна сторінка Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка
      Світлі образи нашого культурологічного бомонду
      О.Сизоненко. «Мовчання ягнят»
      Народна Шевченківська премія. Голосування


      Функції

      Комітет:

      * відстежує літературні і мистецькі процеси в Україні та за її межами, аналізує їх, визначає найяскравіші, найвидатніші духовні надбання вітчизняної культури;
      * приймає до розгляду твори, висунуті на здобуття Національної премії;
      * розглядає, обговорює та оцінює твори, висунуті на здобуття Національної премії;
      * приймає шляхом таємного голосування рішення щодо кандидатур на присудження Національної премії;
      * розробляє у разі потреби пропозиції щодо зразків Диплома та Почесного знака лауреата Національної премії, вносить відповідні пропозиції Комісії державних нагород та геральдики;
      * організовує в межах компетенції вручення Дипломів, Почесних знаків лауреатам Національної премії та виплату лауреатам її грошової частини;
      * сприяє популяризації творів лауреатів Національної премії.

      Комітет бере участь у редакційно-видавничій, інформаційно-просвітницькій діяльності, формує серію видань «Бібліотека Шевченківського комітету».

      Права

      Комітет має право:

      * утворювати експертні комісії з числа високопрофесійних, авторитетних фахівців у галузі літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики;
      * залучати (у тому числі на договірній основі) до письмового рецензування творів, висунутих на здобуття Національної премії, високопрофесійних, авторитетних фахівців у галузі літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики;
      * проводити консультативні наради, тематичні семінари, круглі столи для обговорення творів, висунутих на здобуття Національної премії.

      Структура

      Комітет утворюється у складі голови, заступника голови та інших членів Комітету, які беруть участь у його роботі на громадських засадах.

      Персональний склад Комітету затверджується Президентом України за поданням голови Комітету з числа високопрофесійних, авторитетних, відомих в Україні літераторів і митців, культурологів, літературознавців і мистецтвознавців, журналістів.

      Прийняття рішень

      Рішення Комітету приймаються простою більшістю голосів членів Комітету, які взяли участь у голосуванні, шляхом відкритого голосування, крім

      * прийняття у другому турі рішень про допущення творів до участі у третьому турі, які приймаються простою більшістю голосів членів Комітету, які взяли участь у голосуванні, шляхом таємного голосування,

      * прийняття у третьому турі рішень щодо кандидатур на присудження Національної премії, які приймаються не менш як трьома четвертими голосів членів Комітету, які взяли участь у голосуванні, шляхом таємного голосування.

      Секретаріат

      Організаційне забезпечення діяльності Комітету здійснюється Секретаріатом Комітету у кількості дев'яти осіб, які працюють на постійній основі.

      Керівник Секретаріату Комітету призначається Керівником Державного управління справами за поданням голови Комітету. Керівник Секретаріату Комітету здійснює керівництво Секретаріатом, затверджує його структуру та штатний розпис, призначає на посади та звільняє з посад інших працівників Секретаріату Комітету та вирішує в установленому порядку інші питання, пов'язані з діяльністю Секретаріату.

      Забезпечення діяльності

      Матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Комітету та його Секретаріату здійснюється Державним управлінням справами.

      Голови Комітету

      * Олександр Корнійчук (1961—1972)
      * Микола Шамота (1972—1979)
      * Павло Загребельний (1980—1987)
      * Максим Орлик (1987—1990)
      * Борис Олійник (лютий-грудень 1991)
      * Олесь Гончар (1992—1995)
      * Володимир Яворівський (1996—1999)
      * Іван Дзюба (1999—2005)
      * Роман Лубківський (2005—2008)
      * Микола Жулинський (2008—2010)
      * Борис Олійник (2010- ...)

      Склад Комітету
      2010

      5 липня 2010 року Указами Президента України В. Ф. Януковича

      * Жулинського Миколу Григоровича увільнено від виконання обов'язків голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка;[2]
      * Олійника Бориса Ілліча призначено головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.[3]

      Склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, затверджений Указом[4] Президента України В. Ф. Януковича від 12 липня 2010 року:

      * Олійник Борис Ілліч — поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Комітету
      * Костюченко Вікторія Вікторівна — заступник голови Комітету
      * Балаян Роман Гургенович — кінорежисер
      * Вергелес Олег Анатолійович — журналіст
      * Веселовська Ганна Іванівна — театрознавець, доктор мистецтвознавства
      * Герасим'юк Василь Дмитрович — поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (залишився з попереднього складу)
      * Гуцал Віктор Омелянович — диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Драч Іван Федорович — поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (залишився з попереднього складу)
      * Іванов Дмитро Йосипович — поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Івахненко Олександр Іванович — художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Кара-Васильєва Тетяна Валеріївна — мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства
      * Ковтун Віктор Іванович — художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Козак Богдан Миколайович — актор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Мельник Анатолій Іванович — художник, директор Національного художнього музею України
      * Мельниченко Володимир Юхимович — літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Писарєв Вадим Якович — хореограф, народний артист України (залишився з попереднього складу)
      * Савчук Євген Герасимович — диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Сизоненко Олександр Олександрович — письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Сіренко Володимир Федорович — диригент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Скорик Мирослав Михайлович — композитор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (залишився з попереднього складу)
      * Станкович Євген Федорович — композитор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Стеф'юк Марія Юріївна — співачка, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Ступка Богдан Сильвестрович — актор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (залишився з попереднього складу)
      * Стус Дмитро Васильович — старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України
      * Якутович Сергій Георгійович — художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (залишився з попереднього складу).

      З виконанням Указу Президента України №764/2010 виник безпрецедентний скандал. Заступник голови Комітету Марія Матіос, яка пропрацювала в Комітеті з 2003 року (за цей час у ньому змінилися 4 голови), не визнала законності свого звільнення з посади за законне і з листопада 2010 р. судиться з Комітетом та його новим головою Борисом Олійником. Після того, як в Окружному адміністративному суді м. Києва Марії Матіос повністю відмовили в її позові, вона заявила про готовність обстоювати свої права в "міжнародних інстанціях".

      2008 рік

      Склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, затверджений Указом[6] Президента України В. А. Ющенко від 8 грудня 2008 року:

      * Жулинський Микола Григорович — літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Голова Комітету
      * Матіос Марія Василівна — письменниця, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заступник Голови Комітету
      * Білялов Білял Шевкетович — актор, режисер, заслужений діяч мистецтв України
      * Віктюк Роман Григорович — режисер, народний артист України
      * Гамкало Іван Дмитрович — диригент, музикознавець, народний артист України
      * Герасим'юк Василь Дмитрович — поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Гончар Петро Іванович — культуролог, мистецтвознавець
      * Драч Іван Федорович — поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Курков Андрій Юрійович — письменник
      * Петриненко Тарас Гаринальдович — композитор, поет, співак, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Писарєв Вадим Якович — хореограф, народний артист України
      * Санін Олесь Геннадійович — кінорежисер, актор, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка
      * Скорик Мирослав Михайлович — композитор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Скрипка Олег Юрійович — співак, музикант
      * Слабошпицький Михайло Федотович — письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Стеценко Кирило Вадимович — скрипаль, заслужений артист України
      * Ступка Богдан Сильвестрович — актор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Тримбач Сергій Васильович — кінокритик, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка
      * Федорук Олександр Касьянович — мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України
      * Федюк Тарас Олексійович — поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Чепелик Володимир Андрійович — скульптор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
      * Шевченко Євген Ігорович — мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України
      * Якутович Сергій Георгійович — художник-графік, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.


      Коментарі (9)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -