Пригадуючи вечір учорашній,
бурмочу, що усе, усе даремно.
Сидів би краще тихо, мудро, чемно
і поглядав на персики і вишні,
поспілі у садах чеснот і цноти...
А нині божевілля - "що́-ти!", "що́-ти!"

А усього́ ж - дивився на долоні,
читав собі з очей і лиць буденне
життя садів, між нами - не богемне,
і шепотів у вушка про солоні
сліди на квітниках, про сухостій,
нестачу пташих і засилля змій.

Питається - навіщо ти сердилась?
Гадала, я освідчуюсь в коханні.
Та й інші так гадали. Ці, останні,
і зіпсували вечір... Те, що сталось,
було моїм повтором Фермопіл,
і з тим же результатом. Навіть тил,

ворожа отруїла пропаганда.
Утім, спартанки персів краще знали,
і на політ стріли не підпускали,
а ти, довірлива, як дика Панда
мою звитягу стріла пазурами.
Усе звела до рівня мелодрами!

О, Лао-Дзи з Конфуцієм! - я, певно,
іще не гідний мудрих церемоній,
чи то сади у нас такі? - в полоні
ми запашних цвітінь, і фей, - не дивно,
що осідлала Вчителя* гетера,
і так доїхала до Олександра.

О, схоже, сад каміння, мила Пандо,
єдиний вихід, що, усе ж, досадно.



2003

Сниво показують, можна дивиться,
Поки його не звели нанівець:
Торба дровець, овдовілий кравець,
Австро-угорська горбата дівиця
Мацає лиця старих Чернівець.

Два королі — до винової кралі,
Поза базаром палає пенсне,
Хворі за шибою, звуки Массне,
Юні кульгавці, фальшиві коралі,
Придане пралі, спасення пісне.

Місячну тінь перепродує пройда,
Сива крикливиця падає ниць —
Де янголя спокушає черниць,
Де шанувальниці доктора Фройда
Гойда на гойдалці між кам’яниць.

20-23 серпня 1999
Altenerding

Битий шаг переказали,
Чутку переповіли,
Перелюднені вокзали,
Перелатані чохли,
Перев’язана валіза,
Переплутані купе,
Ржаве звалище заліза,
Перевтілення скупе,
Дрібка солі, оковита,
Переселення, юрба.
Мла, снігами оповита.
Три гудки з-поза горба.

5-8 лютого 1998 р.,
Altenerding

Щойно розтало. І знову промерзло.
При керогазі горлали про мерзо,
Тільки про мерзо горлали вони.
Двічі вдова, прибиральниця Ліда
Заміж виходила за інваліда
Праці, в’язниці, водяри, війни.

Через дорогу було поховання.
Вєня помер. Похмеляється Ваня.
Вєні до фєні, а Вані наллють.
Перед очима було хилитало.
Щойно промерзло. І знову розтало.
Це викликало Іванову лють.

Ваня подумав: “Невже похмелюся?”
Ваня подумав: “Не Ліда, а Люся”.
Ваня подумав: “Це скільки ж погод!
Мерзло, розтало, і знову розтане…
Все в цьому Всесвіті безперестанне”.
Йшов п’ятдесят-післясталінський год.

24–26 квітня 2000 р., Erding