...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
Знак тобі я шлю вві сні, та ти не чуєш:
"Я на Дереві Отця сиджу ошую...

...А одесну від Отця - мій брат Перун,
Срібно-вогнекудро-златорун...
А ще нижче за столом, увесь наш Рід...
Всі добралися: хто вплав, хто вліт, хто вбрід..."

...Вранці за вікном - Суражий кінь,
Ввечері, за піччю - довга тінь...
То, у герці, Білобог і Чорнобог,
На Калиновому мості б'ються вдвох...

...Правнуча моє, мене не бійсь...
Я - не чорт, не дідько, я - не біс...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Бачиш, коло мене сірий вовк?
У його очах - твій пращур-волхв,
Він в абетку давню вправно заховав,
Ключ, який ти у дитинстві малював...

...Ти послухай свого серця, я - не мрець...
На мені - волова шкіра, я ж - мудрець...
Подивись вночі увись - горять Стожари...
Квочка... Сім курчат... Волосожари...

...Чуєш, як дзюркоче джерело:
"Буде... Є.... Усе, що вже було..."
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...У моєму плузі - Дух-Ведмідь,
Він - Господар всіх моїх угідь...
В листі, у воді сховав я Віру...
Ти знайди її, і я тобі дам ліру...

...Ось і зібрано врожай, і ти, як дідух,
На коні у тридев'яте царство їдеш...
Я відкрию тобі Браму на підмогу,
Кінь несе тебе до нього, до Одного...

...За конем біжить собака, як вогонь,
Я поставив берегти поріг його...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Є у мене ще одне: чарівна корба -
Раз крутнув, і підставляй найбільшу торбу...
Хліб, худоба, різне збіжжя - череда,
Довжелезна, ніби в Оха, борода....

...Закопай конячий череп під поріг,
Я віддам тобі свій скарб - Достатку ріг...
Не скидай мене у річку... Не скидай...
Ти ж - онук мій... У Бояна запитай...

...Скільки літ я вже приходжу в твої сни,
Хоч на Власія мене ти замінив...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...На Святвечір, під столом, для чогось ти,
Починаєш, ніби тур чи віл, ревти...
А чому, у серця свого запитай...
Повертай, старий, додому, повертай...

...На "колядки" ти водитимеш козу...
Я ж на санках подарунків привезу...
Я - тобі так любий Дід Мороз...
Дух казок, легенд, поезій, міфів, проз...

...Пошануй мене, онуче, в місяць лютий,
Я - ті валянки, в які ти взимку взутий...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Ще таке тобі скажу: я - твоя мудрість...
Та Змія, якій варив ти з проса путрю...
Та Змія, якій давав ти молоко,
Он вона - згорнулася вінком...

...Є Надія в мене - пам'ять повернеться,
І твоя Змія у Посох розгорнеться,
І зіпрешся ти на нього і підеш,
І в Дорозі цій ти Доленьку знайдеш...

...Ось і все... Мовчи, бо в хащах, у барліг,
"Той, що відає весь мед", у сплячку ліг...
Ну, а я...
Я - Велес...
Я - велю:
Намалюй мене, онуче, намалюй!..

Кумпала Вір, 03-04.08.2010 року,
м. Хмельницький

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

...Той, хто шукає приховану силу трави,
Більше не хоче іти ні на кого "на Ви..."
Душу свою зав'язавши у гуз (весь свій крам),
Вимивши ноги в росі, увіходить у Храм...

...І навколо Вогню викладає букети і з трав,
Ті, що з молитвою він на світанні зібрав...
Він ще не Майстер, він ще лише неофіт -
Той, що збирає Світи у букетиках квіт...

...Як він їх пестить, як вигріваючи, сушить,
Тішачи серце своє, вигріваючи Душу...
В кожній пелюсточці зілля частинка його,
Того, хто в Храмі розклав незгасимий Вогонь...

...Над вінком-вівтарем, на іконі, Спаситель Ісус,
Бо у Храмі у травника цього із Богом союз...
Коло нього бовван, почорнілий Дажбожий кумир,
Бо у Храмі у травника цього із Господом мир...

...Завтра знову стежки, завтра знову за зіллям у мандри,
А засушені трави пахіллять, як скошене сіно....
Він смакує узвар, у якому молитва і мантра,
І березове листя... І грицики... Мед... І барвінок...

Кумпала Вір, 13.07.2010 року,
м. Хмельницький

...Є в смерекових лісах вкриті мохом шляхи...
...Є в смерекових лісах вкриті мохом Боги...
От, до прикладу, Велес...
Або Дажбо...

...Є в смерекових лісах вкриті мохом шляхи...
...Є смерекових лісах вкриті мохом Боги...
От, наприклад, Мокоша...
Або Дажбо...

...Є в смерекових лісах вкриті мохом шляхи...
...Є в смерекових лісах вкриті мохом Боги...
От, наприклад, Купало...
Або Дажбо...

...Є в смерекових лісах вкриті мохом шляхи...
...Є в смерекових лісах вкриті мохом Боги...
От, до прикладу, Ладо...
Або Дажбо...

...Слухай цей блюз,
Вчи на пам'ять цей славень,
Православний...

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
01.07.2010 року

Пам*ятні таблиці

***

Оте, чому в Бога навчався, і що у житті помагало, –
Я вдячно й смиренно сьогодні повісив у храмі його.

Різні долі

Мільйони старанно працюють, щоб рід наш продовжував жити,
Але через декого тільки пошириться людство в віках.
Хоч тисячу зерен розсіює осінь, плодом проростають
Лиш деякі, більшість бо знову вертає назад до насінь.
Як навіть одне плодоносить, то може воно розпилити
Увесь білий світ, що довкола, наповнений вічним життям.

Життєдайне

Ніде в органічному світі нове не відкриється: тільки
У квіточці – творі найбільш благороднім в житті.

Подвійна дія

Чини те, що добре, й поживу даси древу Божому людства;
І створюй красу, то посієш Господнії зерна довкруг.

Різні стани

І навіть моральний світ схильний пишатися власним шляхетством:
Тож прості натури зважають на все те, що роблять,
А от благородні рахуються з тим, ким уже вони є.

Варте і гідне

Щось маєш – ділися зі мною, а я заплачу, скільки варто;
Коли ж ти є кимось – зміняймося нашими душами враз.

Моральна сила

Прекрасного вчути не можеш – то розумом прагни збагнути:
Що дух учинити спроможний – людина не здатна ніяк.

Участь

І з рук найогидніших навіть потужно впливатиме правда,
Однак лиш красою наповнено цілий посудини вміст.

До...

Повідай мені все, що знаєш, а я вдячно слухати буду.
Себе дай мені усього ти – і вибач, о друже, за те!

До...

Навчиш мене правди? То марна турбота! Бо я не хотів би
На речі дивитись крізь тебе, а радше – на тебе крізь них.

До...

Тебе обираю за друга і вчителя свóго. Твій приклад
Навчає, а слово живильне пробуджує серце моє.

Теперішнє покоління

Чи завше було все, як нині? Не можу збагнути це плем*я.
Бо старість лиш є молодою, а юність єдино – стара.

До моєї музи

Ким був би без тебе – не знаю. Та з сумом дивлюся і бачу,
Без тебе ким стали сьогодні уже сотні тисяч людей.

Вчений трудар

Ніколи не їсть плоду з древа, що виростив сам так дбайливо;
Одна лиш йому насолода – яка у науці росте.

Повинність кожного

Змагайся завжди за все ціле; одначе, як того не можеш
Здобути, то тіла усього слугуючим органом стань.

Задача

Ніхто хай не буде до других подібним, та лиш до найвищих!
Як статись це може? Хай кожен залишиться повним в собі.

Особливий ідеал

Належить усім, щó ти мислиш, а що відчуваєш – тобі лиш;
Привласниш його? Та одначе – ти Бога відчуй в мислі тій.

До містиків

Це справжній секрет, що лежить перед кожним обличчям людини:
Оточує вас він спрадавна, не бачений досі ніким.
.
Ключ

Як хочеш себе упізнати – дивися за вчинками інших,
Як хочеш ти інших збагнути – поглянь-но у серце своє.

Спостерігач

Суворий, як совість моя, зауважуєш ти, де я схибив.
Тому назавжди полюбив тебе я – мов сумління своє.

Мудрість і розсудливість

О друже, ти мудрості хочеш найвищу вершину здолати;
То не піддавайся страхові; розсудливість спинить твій гін.
Ця радниця короткозора лиш бачить той берег позаду,
Не той, що його досягнеш ти у льоті потужнім своїм.

Згода

Обидва ми правди шукаєм: ти нишпориш в зовнішнім світі,
Я – в серці; і кожен насправді успішно знаходить її.
Як око здорове, то бачить й без Господа творчої волі;
Як серце – тоді ж бо насправді воно віддзеркалить весь світ.

Політичне вчення

Усе, що ти робиш, є вірно; та, друже, залиш –хай подіє;
Постримай себе, вдовольнися, хай втілиться вірне усе.
Бо справжньому запалу досить, щоб явне довершеним стало,
А хибному зразу здається, що є досконалість уже.

Majestas populi

О велич людської природи! Знайду я тебе у юрмищі?
Лише серед декотрих мешкаєш вигідно ти споконвік.
Та мало-хто важить на тебе, бо решта усі – мов сліпії:
А їх втішний виграш чаїться у вирі пустих почуттів.

До одного реформатора світу

“Усім я пожертвував, – кажеш ти, – щоби зарадити людству;
Даремний то успіх: ненависть й гоніння – відплата мені”.
О друже, сказати тобі, як із людством я маю триматись?
Прислів*ю повір! Бо ніколи цей радник іще не підвів.
А цінність людей ти не можеш ніяк запримітити вірно;
У дії вона хай постане такою, як в грудях лежить.
І навіть тим людям, кого ти стрічаєш в дорозі життєвій,
Хто був у нужді, простягни свою руку для помочі всім.
Заради ж дощу і роси, і загального блага всіх сущих,
О друже мій, небу полиш цю турботу – раніше й тепер.

Моя антипатія

Я маю сердечну відразу до всяких пороків – подвійну,
Гадаю, тому про чесноти ведуть так багато розмов.
«Невже вам огидні чесноти?» – Волів би, щоб всі їх тримались.
І так, з волі Божої, втихнуть навіки оці балачки.

До астрономів

Не велемудруйте занадто про плями й сонця, що у небі;
Бо чи не природа велика дає вам їх порахувать?
Авжеж, ваша ціль є найбільша у цілім космічнім просторі;
Та, друзі – величнеє зовсім не мешкає в обширах тих.

Астрономічні писання

Які ж небеса неосяжні! Які нескінченно величні!
Але дріб*язковості дух перевів їх ізверху та вниз.

Найкраща держава

“Як взнати найкращу державу?” Так само, як жінку найкращу –
Про них бо, мій друже, обидвох ніхто не говорить зовсім.

Моя віра

Яку я релігію визнаю? Жодну з усіх,
Що їх ти назвеш. – І чому ж то? Заради релігії!

Всередині й зовні

Що в серці, те Бог лише бачить, тож Бог тільки бачить, щó в ньому,
А клопотом нашим хай буде там теж щось корисне уздріть.

Друг і ворог

Сердечно я друга кохаю, та й ворог мені є нагідним,
Що можемо – вказують перші, а другі – що мусимо ми.

Світло і барва

О ти, що є вічно Єдиним; живи із Єдиним незмінним!
О барво, хоч змінна, люб*язно, проте, на людину спади.

Прекрасна індивідуальність

Хоч мусиш ти бути єдиним, та з Цілим таким буть не треба.
Завдячуєш розуму єдністю – єдиний у серці своїм.
Бо голос цілóго – то розум, а сам ти – і є твоє серце!
І добре тобі, коли розум у серці твоєму живе.

Розмаїття

Багато хороших і мудрих, та всі на один лиш зважають,
Керуючись власним поняттям – не люблячим серцем, на жаль!
Сумне панування поняття – із тисяч мінливих сильветок
Одну хіба, марну й нужденну, принести спромігся би він.
Але де панує прекрасне, там радість життя гомонить –
Отримує Вічноєдине мільйони сильветок нових.



Потрійний вік природи

Життя вона мала із байки; наука ж позбавила серця,
А розум ізнову життя їй у творчім огні повернув.

Наслідувач

Добро із добра – то нескладно затямити в розумі всякім;
Та генії мають потугу добро витягати із зла.
Наслідувач, можеш вправлятись лише на існуючих творах;
Матерія ж твором не стане, хіба що для Духа-творця.

Геніальність

Як геній дає знать про себе? Тим способом, що у природі
Творець появляється сущий – в безмежнім цілóму буття.
Ефір є прозорий, одначе його глибина незмірима.
Відкрита очам, зостається для розуму тайна вона.

Дослідники

Усе намагаються люди тепер звідусіль дослідити!
О істино, як ти рятуєш од злої гонитви себе?
Для ловлі твоєї вже ставлять і сіті, й остроги надійні,
Але у духовному кроці ти вислизнеш з їхніх лещат.

Тяжкий союз

Чому смак і геній так рідко побачити можна у спілці?
Бо перший лякається сили, а другий не терпить вузди.

Правильність

Позбавлена хиб усіляких, вона є найнижча й найвища;
Бо слабкість і велич єдині ведуть до такого щабля.

Закон природи

Одвічно було так, мій друже, і завжди так буде надалі:
Слабким усе правила треба, а сильних вінчає талан.

Вибір

Не можеш усіх вдовольнити своїми ділами й мистецтвом?
Тоді лиш кільком присвяти їх; бо марно загал вдовольнять.

Мистецтво музики

Життя хай навіює творчість, поет хай наснажує духом;
Але в полігімнії тільки жадає промовить душа.

Мова

Чому дух живий неспроможний побачити іншого духа?
Як тільки душа заговорить, то враз оніміє вона.

Поетові

Хай тим тобі буде вся мова, чим тіло все є для коханців;
Воно може лиш розлучити, або поєднати їх знов.

Майстер

Один упізнати другого всяк майстер здолає по мові:
Що саме він змовчує мудро, те майстра показує стиль.

Пояс

Тримає красу Афродита під поясом у таємниці;
Ховаючи те, що помножить принади всі, – сором її.

Дилетант

Один гарний вірш написавши у творчості мить красномовну,
Вважаєш по вдячному слові, що ти вже поетом зробивсь?

Балакун про мистецтво

Жадаєш добра у мистецтві? Ти доброго гідний такого,
Що тільки у вічнім борінні з тобою саме постає.

Філософії

Яка з філософій простояти здатна і далі? Не знаю.
Але філософія вічна – у тому надія моя.

Прихильність муз

Вся слава мина з пересічним. Ти, Музо небесна, відносиш
Тих в лоно святе Мнемозини, хто любить тебе, а ти – їх.

Печатка у вигляді голови Гомера

О вірний, старий мій Гомере! Відкрию тобі таємницю
Тендітну: про щастя в коханні єдино співець може знать.


Переклав із німецької А.Гречкосій

Мечтател безумен, образ невъзможен,

на тъмна епоха син бодър, тревожен,

Раковски, ти дремеш под бурена гъст,

из който поглежда полусчупен кръст.

Син, дреми, почивай, ти, който не спеше,

ти, кой беше вихър, котел, що кипеше

над някакъв злобен, стихиен огън.

Спи! Кой ще разбужда вечния ти сън?



Природата веща беше се сбъркала:

тя от теб да стори гений бе искала,

затова в глава ти като в една пещ

фърли толкоз пламък и възторг горещ,

но друг таен демон се намеси тамо:

ти стана създанье от крайности само,

елемент от страсти, от злъчка и мощ,

душа пълна с буря, с блясък и със нощ.

Твойта вражда беше вражда сатанинска,

твойта любов беше любов исполинска,

любов без съмненье, без свяст, без предел,

що кат кръст огромен ти беше понел.

Твоят символ беше: смърт или свобода,

сънят ти - Балкана, кумирът - народа,

народа с безчестье и с кърви облян.



Твоят живот целий беше един блян!



Ти гледаше бледен в бъдещето скрито.

Ти се вреше дръзко в миналото срито

и оттам влечеше кат победен знак

векове от слава, затулени в мрак,

за царе, юнаци вълшебни преданья,

обраснали с плесен старинни сказанья;

твоят орлов поглед виждаше навред

от българска слава останки безчет

и в тъмна ни древност, бездънна провала,

ти вкарваше смело вселената цяла.

Нищо невъзможно за теб не оста.

ти даваше образ на всяка мечта.

На неми загадки, сфинкси безответни

предлагаше твойте въпроси заветни;

исторйята, мракът, времето, редът

не значеха много в големий ти път;

ти иска да бутнеш, о, дух безпокоен,

нещастен мечтател, апостол и воин,

в един час делото на пет векове.

Чухме ний твойте горди викове,

когато при Сава и при Дъмбовица

викна пръв "Свобода! Сяйна е зорница!"

И ту с перо остро, ту с гореща реч

надеждите сейше наблиз и далеч.

Един само буден сред толкова спящи,

ти един за всички като демон бдящи

работи, бори се, стреска, вълнува,

тук мъдрец замислен, там луда глава,

мрачен узник в Стамбул, генерал в Балкана,

поет и разбойник под съща премяна,

мисъл и желязо, лира и тръба:

всичко ти бе вкупом за една борба.

Исторйята има да се позамисли

във кой лик безсмъртен тебе да причисли.



Ти умря. И пътят към гроба ти ням

обрасъл е вече със бурен голям,

и прахът ти гние без сълзи набожни...

Не зарасна само, герою тревожни,

проломът широкий, който ти тогаз

в бъдещето тъмно отвори за нас!



1882

Питат ли ме де зората

ме й огряла първи път,

питат ли ме де й земята,

що най-любя на светът.



Тамо, аз ще отговоря,

де се белий Дунав лей,

де от изток Черно море

се бунтува и светлей;



тамо, де се възвишава

горда Стара планина,

де Марица тихо шава

из тракийска равнина,



там, де Вардар през полята

мътен лей се и шуми,

де на Рила грей главата

и при Охридски вълни.



Там, де днес е зла неволя,

де народа й мъченик,

дето плачат и се молят

се на същият язик.



Там роден съм! Там деди ми

днес почиват под земля,

там гърмяло тяхно име

в мир и в бранните поля.



До чукарите Карпатски

е стигнала тяхна власт

и стените Цариградски

треперали са тогаз.



Вижте Търново, Преслава -

тие жални съсипни:

на преминалата слава

паметници са они!



Българио, драга, мила,

земля пълна с добрини,

земля, що си ме кърмила,

моят поклон приемни!



Любя твоите балкани,

твойте реки и гори,

твойте весели поляни,

де бог всичко наспори;



твойте мъки и страданья,

твойта славна старина,

твойте възпоминанья,

твойта светла бъднина.



Дето ази и да трая -

за теб мисля и горя,

в теб родих се и желая

в теб свободен да умра.

Слов*янського вітаю співака,
Що вславив "българско" по цілім світі гожім, -
Прозаїка, поета, вояка,
Нужденного бурлаку і вельможу.

З глибин віків, із праху лихоліть
Ти відродив народну честь і славу,
Щоб не згасали протягом століть
На вічну заздрість ворогам лукавим.

І де б не був - удома, в чужині, -
Чекає скрізь кипучая робота,
Одначе мрієш наяву й вві сні
Вернутися до рідного Сопота.

Припасти до малої, до землі,
Що стала більшою за цілий світ пригожий,
Забути всі нещастя і болі
Письменника, філософа, вельможі.

9 VII 2010

І це фарби мої? Це палітра моя?
Цей набір сірих плям?
Серед сірого міста і сірих людей
Де на площах гуде колізей,
Де тортури – буденність,
Де схиблених часом ідей,
Кольорові обгортки
Кидає в юрбу берендей.
І цей край – моя Русь?
Ця юрба – мій нарід?
І цей злодій на троні - мій князь?
На коня би і в степ!
У долонях відчути руків’я меча!
І захищаючи Київ щитом
Волю відчути єством!
І під свист диких стріл половецьких
Чергову орду гнати степом за Дін!
Бавлячись ставити долю на кін!
Московитів навали топити в Дніпрі
І «шоломом іспивши із Дону»
На площі почути Бояна пісні!

2010
(фото автора віршів. На фото - храм Богородиці Пирогощої. Вірш присвячений подіям 1171 року коли Андрій Боголюбський - князь Володимиро-Суздальський зруйнував і розграбував Київ.)

До тебе, рідне пустирище,
мій граде забавок і втіх,
гніздо печальне, попелище
невинних радощів моїх.

до тебе я душею лину,
як син твій - спогаду не тьмар.
Знов бачу я легку хмарину,
що стеле білий наш димар.

Ти - рідний край благословенний
і дім, де народився я,
щемливих згадок храм священний,
колиско люблена моя,

де малюку матуся мила
жар серця віддавала свій,
де ріс я, набирався сили,
щоб вистоять у буревій.

Я бачу дворик, дикі рожі,
струмок прозорий поміж плит,
рясний бузок біля горожі
та під вікном старий самшит,

я бачу школу рідну, милу,
що мріє в серпанковій млі;
що нам з дитинства прищепила
любов до неба й до землі;

я бачу Трапето, де в маї
кружляли ми в танку стрімкім,
і вас, балканські водограї,
я чую ваш могутній грім!

І монастир побіля кручі,
і бору літнього узор,
тінистий рай, гаї співучі,
де не змовка пташиний хор.

Тебе я бачу, сивий замок,
а над усім, шпилі, і вас -
о Остро-Бердо, Петков-Камак,
Амбарице, де кожен раз

зривало шапку під вітрами,
погляну лиш - які дива!
Увесь тремчу і, наче в храмі,
душа радіє і співа!

О гори, де орли в безмір*я
летять, вітрам наперекір,
у ваші скелі та міжгір*я
мій спраглий проникає зір.

То чи ж не від краси цієї
віддав я співу свій порив;
всією щирою душею
цю землю й небо полюбив?

І миле, рідне все для мене
я бачу ніби звіддалік,
немов видіння незбагненне,
що в серці житиме повік!

Переклав Дмитро Білоус

…Понад краєм Землі,
В світанковій імлі,
Витанцьовує Зірка Ранкова…
Та, що будить тебе,
Та, що будить мене,
Розбиваючи ночі окови…

…Під її сріблом жив,
То радів, то тужив,
Шаблезубим поранений ящур…
Правив плуга Сварог,
Сіяв льон і горох,
Наш, у Сонце закоханий, пращур…

...Ми дивились удвох,
Як Зоря на Різдво,
Розгорялася Світу на подив...
Ми сідали за стіл,
Коло душ, коло тіл,
Бог до кожної хати приходив...

...А у квітні - весна,
І Зоря ся ясна,
На Великдень, як Спас, понад Храмом...
На старому містку,
За млином, у ліску,
Ми з тобою, а Зірка - над нами...

…Ще тебе не було,
Ще мене не було,
А Зоря ся вже гріла оселі…
Розплітала косу,
Випускала росу,
Просиналися люди веселі…

…Але час, як стріла,
А життя, як юла –
Тож, коли нас з тобою не стане –
Наші внуки прийдуть,
Щоб пройти свою путь,
А Зоря їм станцює свій танець…

Кумпала Вір, 27.05.-22.06.2010 року,
м. Хмельницький

Старий будинок......дві віткритки мовчки в пошті,
Свято сьогодні,та чомусь спізнились гості.

Нема кому налити чашку кави...
Із цінностей сім"ї-лишився мертвий камінь.
.

Тягар на серці гордої дитини,
що дім батьків назавжди залишила,-

На примус вислані відкритки-не відкриті,
й нема родини,що навчала світ любити...


Клубок стоятиме не надто довго в горлі,
в світлі життя-усі ми подорожні...

Й не дивно те,що жаль зовсім відсутній,
затерта нить з минулим і майбутнім...

Старий будинок......і якесь сімейне свято,
Не вернуть час де були мама й тато....2010

Було це геть давно. В середньовіччі,
Чи ще давніш – всі дати навмання.
Учителеві дивлячись у вічі
Сотали учні мудрість і знання.

І запитав один юнак завзятий:
-Учителю! То як цей світ пізнать?
Чи розум, а чи срібло треба мати,
Щоб осягнути суть усіх понять?

В усіх куточках світу побувати
Без срібла і коня не пощастить.
Мабуть, що саме срібло є початком
Того, що розум досягне мети?

Завмерли всі. Цікава ж бо розмова!
Чи дасть мудрець на те ясний одвіт?
Учитель усміхнувся і промовив:
-Поглянь навколо. Що ти бачиш?
-Світ!

-Тепер поглянь у дзеркало, мій друже.
-Тут лише я! Ні світу, ні небес…
-Затям! На склі тім срібло осоружне,
Тому і бачиш ти лише себе.

У спогадах краси нема -
там є прозріння!
Чимало випито вина -
а де везіння?

Моя чи ні у тім вина -
знати не хочу!
Водичка проряд є питна -
чуття злоскочу...

Красою сповнене життя...
А що я бачу?
Хто не цінує почуття -
тим не пробачу!

І може я і не герой,
щоб бити пику!
В душі я лицар і ще той -
як в лева рику!

Сховаю в усмішці оскал
свій кровожерний...
Мені не здобич цей шакал -
я честі ревний!

Хай брешуть лиси на щити
червена* граду...
Ми йдемо твердо до мети -
добра і ладу.

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю. Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий. Син людський.

Де вороння і погари лихі,
Зросла калина юна при дорозі.
Ех, братчики!.. Передчуття глухі
вростали у серця в німій тривозі.

Лише моє співало ще зі снів,
А та калина, як моя дівчина!
Ех, братчики!.. Там ворогів і стрів,
І кров’ю запалала шабелина...

Калину посікли у тій борні,
І братчиків, що з кетягами болю
Вмирали так, як умирають ті,
Що люблять над усе життя і волю!

Тепер ви вітер, очі вам – блакить.
А я вернусь, я виховаю сина!
Ех, братчики!.. Йому тепер любить,
Росте для нього дівчина-калина.

"мені тринадцятий минало..."
Співали десь по вулиці.Смеркалось.
Зганяв хлопчак ягнят на водопій.
Два паничі до хрипу сперечались,
Кресали істину в дискусії палкій.

То панові племінники, студенти.
Один з Варшави, а другий з Москви.
Затяті хлопці, вічні опоненти,
Їм хоч стріляй - по своєму, і квит.

- Как славно пели нынче про Маруську!
Хотя грубы одежды этих жон,
Но их язык, по сути, тот же русский.
Вот только сильно польским искажен.

Пан пОляк відпарирував учено:
-Пшепрашам бардзо, алє то нє так.
То мува польска, тилко змосковщена!
- Опять ты против! Экий ты чудак!

Одно бесспорно: эти малороссы
Вовеки не подымутся с колен.
А раньше было, наставляли косы.
Поместья выжигали в прах и тлен!

Однако, нынче нет у них стратегов.
Пророков, что от Господа даны.
И будут ли?…
-Ми нє позволям тего.
І вперше тут погодились вони.

Малий вівчар в кріпацькій одежині
Ішов з роботи втомлено на тік.
Він чув оті слова бридкі, чужинні,
І франтів гнівним поглядом обпік.

-Гляди-ка, мальчик! Смотрит с осужденьем.
Похоже, возомнил, что мы пьяны.
Пари! Развеселю в сие мгновенье.
Лови пятак! Ну-с, мы, надеюсь, прощены?

Не зворухнувсь хлопчак. Насупив брови.
-Не взял! Какой же гордый, свинопас.—
Сміявся лунко вітер у діброві...
-Хохленок! Как зовут тебя?
- Тарас!

На хрещатім рушникові
Долю рідної землі
В кольорах червоно-чорних
Вишивали матері.

Біля тьмяного кадіння
Масляного каганця
Голку втомлено водила
Ніжна матері рука.

Переплелись дві стежини
На лляному рушнику,
Перша доля - калинова
Друга - з терна у вінку.

І лягає чорний колір
Сумом рідної землі
За страшні голодомори,
За репресії страшні.

А червоний колір щастя,
Миру, злагоди, добра,
Щоб до нашої країни
Доля щедрою була.

Агонізують солов’ї ..,
Небесне око сльози ронить,
Лілеї- річкові мадонни
Вінчальні понесли корони
В хатинки бронзові свої.

Люцифер відкрива Псалтир
І сниться травам юна днина..
Між них маленький поводир
Веде незрячу Україну..

Агонізують солов’ї ,
Ледь шурхотить небесна брама-
То Ніч незримими руками
Багатства відчиня свої.

Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.

В моїм краю живуть кряжисті сили,
Що рід ведуть із глибини віків.
В моїм краю ще збереглись могили,
Насипані шапками козаків.

В моїм краю в руках підкови гнути
Діди навчали босоногих нас.
( - Ну як тим воликом гарбу тягнути,
Коли її не зрушить і Панас?..)

Тут матері з такою добротою,
Якої ви не знайдете ніде.
Тут велетні з довірою святою -
Їх циганча круг пальця обведе.

Під стріхами красуні чорноброві,
Що мають серце чуле і просте.
В моїм краю чорноземи метрові:
Голоблю посади - і та росте.

А день, мов лицар, підійма забрало,
Склика тополі на старі вали...
В моїм краю вмирали, як орали:
На бій, неначе на роботу йшли.

Земля вертає хлібом сльози бранок,
І жде чогось коріння у гаю...
В моїм краю півні співають ранок.
Півні співають у моїм краю.

1

Махнув рукою Зевс на рід людський:
Пожадливі людці, підступні, хтиві…
Бог Прометей, що плоть живу зліпив,
Митець був неабиякий... та схибив.
Червону глину він полив… слізьми.
В Беотії добра такого сила...
Буває, в сон осінній прилетить
Бліда істота – з нігтями крихкими -
І квилить, звинувачує творця,
І рани вивертає, мов кишені...
А чим допоможу, зцілю чим - я?
Похнюпиться бідак... іде між скелі...

2

Здола твоє творіння холод… звір… –
Дзижчав комарик-сумнів Прометею,
Тож злинув
відчайдух-творець
до звізд –
Щоб полум’ям зігріть сирі печери.
Відкрив титан таїни ремесла,
Кебетних homo вчив азів мистецтва…
Пандора
спроквола
у світ зійшла...
І посаг простягла Епіметею…
А що велеречивою була,
Уміла вговоряти, научати
(Принадність Афродіта улила
В краплисті очі барви океану) –
То й випурхнула з бочки зграї круків:
Турботи,
смутки,
немочі,
жалі…

І… Прометея Зевс прирік на муки.
І… звів потоп усе живе Землі,
Бо homo гризлись між собою, наче звірі.
Абрис Парнасу бовванів серед імли...
Зійшли з човна
Девкаліон і Пірра.
Забаглось їм планету заселить.
Зачувши голос з віщої печери –
Напучування-поук божества,
Засіяло подружжя, метр за метром,
Камінням живодайні ті поля.

...І проросли небавом крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві…
Девкаліон і Пірра, сіячі,
Не мали втіхи від такого дива,
Терпляче вчили плем’я, день за днем:
Ріллі - зерно, а вітерцю - маргінес…
І золотили збіжжя: рис... овес...
Старі не вчили підлих homo війнам!
Арес чи Марс, нащадок Зевса й Гери,
Навчав той люд мистецтву... убивать.
За смерть - медалі... Реп"яхами - певність:
Сьогодні хлопчик - а за рік солдат.

3

Несуть хлоп’ятам не торти в дарунок –
Шаблюки, каски, танки... пістолет…
І вчаться дріб-армійці ще з пелюшок
Не тамувати злість-шальгу, афект…

А з мегавікон Олімпійського палацу
Зевес невсипно дивиться на те,
Як із жертовників байдужливо-щербатих
Кармінна кров,
паруючи,
тече…

Надія тліє: рочиню врата в Елізіум.
Там дзюркотять
струмки про лад і мир...

Невже і там побачу вічні війни –
За тінь від кипарисів і олив?!


2005
----------------------------------
прохання до читачів - вірш не оцінювати.

…П’ятнадцятеро душ на сундук мертвяка…
Йо-хо-хо! І бутелька рому…

Джон Сільвер

…Ми вийшли в море в забобонну п’ятницю,
В той день було тринадцяте число…
Команда наша – волоцюги й п’яниці,
У кожного на серці – мла і зло…

…Та вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм на нас чекає шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Дев’ятий вал… Колотить шхуну, так, як молотом,
Команда молиться: «Спаси! Ти, що воскрес!»
Зриває з шиї в мене вітер хрест із золота,
Однак мене веде вперед Південний Хрест…

…Бо вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…На судні - бунт, матроси вбили кока й лоцмана…
В каюті замкнені старпом і капітан…
А юний юнга, тобто я, вчепивсь у боцмана,
Бо шквал зриває такелаж, немов шайтан…

…І вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Все ж, капітанові Боги були живучими,
Бо він знайшов в ту мить страшну потрібний стиль…
В широтах цих, що називаються ревучими,
Лише по кілька днів на рік буває штиль…

…Тут вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Ми не розбилися, бо все ж, боротись вміли ми…
І ми дійшли в свій порт – історія проста…
Сережка з золота в моєму вусі лівому –
Я відібрав її в Південного Хреста…

…І вибір – був, тому й вітрила піднято,
За обрієм – вітри, тумани, шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
І обігнув смертельні скелі мису Горн…


Примітка: за традицією, моряки, що зуміли обігнути мис Горн і вижили, мали право носити у лівому вусі золоту сережку;

Південний Хрест – сузір’я південної півкулі землі, яке вказувало морякам на Південний Полюс.

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 22.12.09 р.

«Од отця Орія походите, і він в лиху годину знов народжується серед вас…» Велесова книга.


1
Вони штовхали геть драбини куті,
Трощили люто палями щаблі,
А ті все дерлись. Лізли, щоб наткнутись
На гострі окривавлені щаблі.

Три тижні не стихала люта січа,
Відтоді, як Батий привів орду.
Повсюди гук чужинського наріччя,
Верблюди, скрип возів і кінський дух.

Ворота Лядські впали під тараном,
І ринула орда в тісний провал.
Бенкетував Батий! Але зарано:
За ніч узвЕли поруч новий вал.

І знов клекоче бій несамовито!
Та враз хитнувсь, розкинув руки вшир –
Немов силкуючись нукерів зупинити –
І впав на мур останній богатир.

Вогонь і меч вершили дику тризну.
Палали хати, корчились тіла.
І був солодкуватим дим Вітчизни,
І чорна мла на Київ налягла.

Понурий ряд рабів світловолосих,
Дівоче голосіння, хтивий сміх.
І волокли живий товар за коси,
На площі впевнившись в незайманості їх.

А навкруги димілася руїна,
І Десятинні впали куполи.
Підпливши кров’ю, мати-Україна
Своїх дітей тулила до поли.

Захрипли дзвони з горя і розпуки.
Розтерзаний, чорнів іконостас.
Сліпий чернець підняв до неба руки –
О, Господи, за що караєш нас?

Устами Первозваного Андрія
Прорік ти славу, що не відлуна
Й на цих горбах засяє наша мрія ...
Та де ж та ласка Божа? Де вона?

І вдарив грім. Сяйнула блискавиця.
Святий Андрій постав перед старим.
- Не богохульствуй! – І підняв десницю –
Не всі боролись із врагом лихим.

Он, княжі раті відійшли за обрій.
Не помогли. Та мудрий Божий глас.
Ваш праотець, засновник роду, Орій
В смутні часи родИться знов між вас...


2
Я знаю стільки, скільки пам’ятаю.
Сочиться час через піски віків.
І те одвічне „Моя хата скраю”
В кривавих ранах вражих канчуків.

Душа Вкраїни знов кричить від болю
У сутінках неправедних і злих.
Вори в законі вершать наші долі.
Для них ми тільки бидло і козли.

Їм легко правиться в байдужості совковій,
В пітьмі чужих думок, чужих речей.
Та народившись в пелені Дніпровій,
Народ зірвав пов’язку із очей.

Вперед, на площі! Світло оживляє!
Відчули ми, що Бог присутній в нас.
Із нами Правда, що усе здолає!
Прабатьку Орію. Вставай. Прийшов твій час.

………..
Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який нам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?
Який співець поему склав про холод,
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
жнива справляв на людській ниві серп?
О, скільки раз по місту «чорний ворон»
Шугав, зі сну хапаючи людей,
Коли вставала пітьма чорним бором,
Зітхаючи пащеками ночей!
І падав присуд, скорий чи нескорий,
Во славу ще нездійснених ідей,
Що їхні гасла вкрили двері храмів,
Що їхній намул світ роками плямив.

Але нехай в нерадісній добі
Вогняним квітом квітне давній спомин –
Слова, співцем проказані в журбі:
«ні соколу, ні кречету лихому
Не ляжем на поталу, й не тобі,
О чорний вороне!» В багрянім громі
Ревла небесна твердь. Як і тоді,
Ряхтіли гриви ржаві і руді.

У ті роки великої руїни
Такий рясний, нечуваний врожай
Послав Господь нещасній Україні,
Якого доти ще не бачив край.
І знову доля в грі мінливо-змінній
Ненатлі орд, менажерові зграй
Все кинула на пожру і поталу
Та реготом безгучним реготала.

Зерно у купах пріло під дощем,
Кудись у море, в безвість, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш едем,
Немов виріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м’ясо,
І хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.

……….
Клекоче нам розпечене нутро.
Хто вичерпає нам шоломом горе?
Хто в душу нам плесне дощу відро?
Або який архангел винозорий
З свого крила позичить нам перо,
Щоб ту скажену гру фантасмагорій
Ми записали на блакитнім тлі,
Де літери горіли б нам у млі?

Які багряні й грізні епопеї
Нащадкам міг би геній розгорнуть,
Якби писав він кровію своєю,
Плеснувши нам в лице ту каламуть,
І змалював нового фарисея
І до Голоти страдницької путь!
Але всі казні, гибелі і втрати
Не перечислити й не зрахувати…
1937

У когось символ Світу – «Інь» і «Янь…»
У когось – мантра «Ом» чи «Ха» і «Тха…»
А що ж у мене? Згадуй, Серце, згадуй,
Як закрутили Сваргу-Всесвіт Ладо й Лада…


…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Тішилося Сонце – Богове Око,
Тішились Небо й Земля…

…Ой, там на Горі, ген, понад плаєм,
Туром трембіта гуде…
Знак у Трипіллі, в Сурожі знають –
Ладо до Лади іде…

…Ой, там на Горі, сварьба-весілля:
В променях Світла – Любов…
Бавлена медом, травлена сіллю,
Скріплена Вірою кров…

…Дана до Дани, Жива до Живи –
Викує Зірку Сварог…
Перший раз – вітер… Перший раз – злива…
Першої Мови урок…

…Ой, там на Горі, тай на високій,
Двоє живих – я і ти…
А серед Неба зраджений Сокіл,
Канить до Бога: «Прости…»

…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Плакало Сонце – Родове Око,
Плакали Небо й Земля…

Примітка автора: слово «Гора» читати з наголосом на першому складі: тобто, гОра; слово «Жива» читати також з наголосом на першому складі, тобто жИва.

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

(Колискова для Назара)

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Ходять коні прілим лугом…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
Миготять зірки…

…Розсупонились підпруги,
Не туман – печаль і туга…
Сива туга понад лугом –
Де ж ви, козаки?...

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Козаки приходять з Лугу…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
А між них – кобзар…

…Через Вічність дума лине…
Затуманилась долина…
Зупинися на хвилину,
Сотнику Назар…

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Бродять душі прілим лугом…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
Бачать віщі сни…

…Пригортає сина ненька,
Бавить голосом тоненьким:
- Спи, мій сотнику маленький,
Гай-гаю, засни…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький - м. Дрогобич, 28.10.09р.

Холоне світ і стогне млосно Тишею,
Безглуздий кріт ховається в нору,
І польовою злодійкою-мишею
Три колоски я для дітей вкраду.

Їхні очиці, рученьки безкровні
Роздерти ладні навіть сатану
За жменю зерен. Лиця, болю повні,
Конають за партійну сарану.

Копаю ямки для своїх найменших –
Їх голод не зуродує на біс.
А там весна і, може, буде легше…
Совітське стерво плаче з-за куліс.

Було село велике з кіньми, свинями,
З собаками брехливими, з курми.
Тепер нас двійко… З животами-динями
Чекаємо закінчення зими.

Частина І
Якась смутна і невесела осінь
зійшла, мов помаранча золота,
над Києвом, і олив’яні оси
дзижчали і співали з-за моста,
де вітер заплітав березам коси
і цілував в розтулені вуста
(о спогади терпкі і непотрібні
про ті роки жорстокі і безхлібні).

............
О златоглавий мій! Не раз голота
татарська пила твою чисту кров,
не раз знущалася з втоєї плоті,
та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
тепер ніким не пещених церков,
що викохані мудрістю варяга,
і висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні
без дров, і без електирики, й без хліба,
коли ввижались марева ясні,
аніж тепер, коли душа в нас ніби
тріпоче й б’ється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитрим риба
на мотузку, протягнутім між жабр,
танцює те, що зветься danse macabre.

Тоді поет не звався ще "холуєм"
і за пайок не продавав свій хист,
як той альфонс, якого ми вшануєм.
петлю йому скрутивши із намист.
Так ми минуле ідеалізуєм.
хай світиться воно, як аметист!
Тоді в кларнети ще трубив Тичина,
і кликав Рильський в сині далечини.

Блажен, хто гордо кинув рідний край
і з посохом в руці пішов шукати
на чужині незнаній дальній край,
куди веде його весна крилата.
Та тричі той блажен, який за чай
і хліб теж не схотів себе продати,
але, минаючи тропу розлук,
зостався, щоб зазнати хресних мук...

.........
Високий мур чекістської в*язинці
тоді мене на місяць поріднив
з гуртком людей,
що в них серця, як птиці,
летіли до невиданих раїв,
дарма що смертний холод їм в зіниці
уже блакитну вологість улив.
Було нас шістдесят, і наші співи
цвіли... як у садку куркульськім сливи.
.............
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: "Виходь і все скидай!"
ти одяг катові лишав на "чай".
В потилицю мов грім. А потім клали,
поважно, всіх шикуючи до куп,
з мистецьким хистом труп на мокрий труп.

я не забув той натовп навіжений,
що смертників чека біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
воно, пульсуючи життям, жагою,
прослало злоту стягу над водою.
..........
Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грані небуття,
ти знову чуєш спів женця у полі,
мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.

Стрункіші стали постаті дівчат,
і по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грає відблиском Господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
коли від катової втік руки,
романтику кривавої чеки?

…Мої мелодії, здебільше, «на жаліб…»
Чому? Тому, що надто посо солі,
Набрякло в мозолях моєї долі,
Всмоктавшись в душу рідної землі…

…Пролилося слізьми в синімні жили,
На вишиванки рушників, що, мов би крила,
Над битим шляхом, там, де зорі уночі,
Над руслом дельки, у якім – живі ключі…

…Бетляв тим шляхом липетень незрячий –
Світ вже давним-давно забув його ім’я…
Біда у тім, що він, каліпний, бачив,
Все те, чого, відтак, не бачу, зрячий, я…

…Зерно ховалося в репсанях устиянських,
Від приструнків, аж до самих бунтів…
О, як би я знайти той лад хотів,
Який сховав укорник в псальмах християнських!…

…І я, завдавши долю-хрест, як захребетку,
Наклевлюю стрій кобзи «на жаліб…»
І, прагнучи від сир`я мати хліб,
Псалию думи, як свирит слова з абетки…

…Кимуть я вию і кричу, як сірий ликус…
Кудень бреду, немов би клим, стропіллям диким…
Зітаю шатер, щоб белімне джерело,
Скропило делькою самітника чоло…

Примітка: при написанні цього твору автором використані окремі слова з таємної «лебійської» мови кобзарів, якою вони користувалися для збереження своїх таємниць. (Джерело: В.Кушпет. «Старцівство. Мандрівні поети-музиканти в Україні 15-17 ст.)
Словничок:
Посо- багато;
Синімний – синій;
Белімний – білий;
Делька – вода;
Бетляти – йти;
Липетень – старець, мудрець;
Каліпний – сліпий;
Репсані устиянські – усні, тобто «з вуст-у-вуста» таємні книги кобзарів, які передавалися після прийняття другої присяги; налічувалося 12 устиянських книг;
Приструнки – нижні струни кобзи або бандури;
Бунти – верхні, басові струни кобзи або бандури;
Укорник – майстер;
Захребетка – полотняна торба, у яку, власне, і поміщалося усе добро старця;
Наклевлювати – настроювати струни;
На жаліб – один із способів настроювання;
Сир`я – земля;
Псалити – співати;
Кимуть – вночі;
Кудень- вдень;
Ликус – вовк;
Клим – в’язень;
Стропілля – поле;
Свирит – дитя;
Зітати шатер – молитися Богу.

Кумпала Вір,
16-17.05.09р., м. Хмельницький

... Що там було, стривай?
Задуха декорацій,
Зачуханий Горацій,
Зашмульганий трамвай,
Завзятий піонер
На стежці каменястій,
Продовжувач династій,
Хранителька манер,
Старійшина, старці,
Трофейні чорнобурки,
Напучування дурки
З указкою в руці,
Пеніцилін, коклюш
(Чи коклюш), санаторій,
Омана Євпаторій
У плісняві калюж,
Пикате і рябе –
Полковник-самогубця,
Його любаска Любця –
Друкарка в МҐБ,
Відомий місту ЗІМ,
Вітрянка, жовтяниця.
У жовтні місту сниться
Чума холодних зим,
Завскладом погорів,
Повсюди спів Джамбула,
Держава не забула
Своїх оленярів,
Застуда не зника,
Завжди напоготові,
Культурно-побутові
Діла відставника,
Передміський «Тайвань»,
Товкучка опупенна,
У прихлипах Шопена
Вервечки поховань,
Варенична, пивна,
Кондукторки бедраті,
Русалка на цераті
У пахощах вапна,
«Склотара», «Індпошив»,
«Утиль», «Ґалантерея»,
Заручини в єврея,
Завмаґа хтось пришив,
Сльота, «манту», «пірке»,
Нудота карантинна,
У місті скарлатина,
Ковтати щось гірке,
Лахмітники, склярі,
«Гострю ножі», хворіти,
Напливи «Ріоріти»
В якомусь попурі,
В якоїсь там рідні
Поштівка з Палестини,
Безвихідні гостини,
Пропащі вихідні,
Вже ради не даси,
«Закусочна», «Сифонна»,
В коробці патефона
Згасають голоси...

20-25 лютого 1997, Erding

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж до обрію круговерть юги.
Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не докінчити пісню ворожби.

Ах „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой зустрів я вас
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
Начаруєшся - не забутися!
Я кричу, але не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас.

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жало́ба ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, та п’янкі слова
про твої діла і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюсь я,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе що дав
Бог на радість нам,
Я віддав навік
Огняним очам!”


2009

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

Як дивоптахи на осонні плит,
сидять, леткі вигойдуючи ритми,
жінки, закутані у золотисту,
хвилясто-ніжну храмову тканину.

На головах прозорі чаші з газу -
із жовтих ден у сяєво проміння
стікає запашна ріка парфумів.

Під монотонні завивання флейти
жінки співають, плещуть у долоні,
хвалу богам возносять, у молитві
посланцям просять доброї дороги, -
гойдаються на хвилі кам'яній,
неначе лине в таїні обряду
флотилія царева кораблів.

Молодші в танці зображають поряд,
як те усе повинно далі бути.
Як у протягнуті богам долоні
безцінні падають дари, і повнять
уміло виконані, вбрані цвітом,
убрані у коштовності чани.

Окрім тонкого поясу й намиста
нічого більше на вабливих дівах.
Густе, розпущене, м'яке волосся,
немов нитками чорне полотно
прострочене небесно-голубим
і білим - у золочених віночках.

Тоненькі пальці, човники долонь,
понад покірним нахилом голів.
Гнучкі, в браслетах золотих, зап'ястя.
Яскраво виділені очі й губи.
Спокусливі, у звабному гойданні,
такі доречні промовлянню тіла,
напружені соски на юних грудях.

Підступна м’якість живота у плавнім,
жаданім оку розмиканні стегон,
поміж якими стрічки течія
блакитно покриває таємничу,
таку, щоразу іншу, вищу звабу.

П'янке кружляння досконалих тіл,
що злагодою руху схожі з плином
у чистих водах Річки зграйки рибок...

- Подобається? І богам також.
За день вони танцюють в храмі тричі.
Завчасно, до світанку, будять бога.
А по обіді різно розважають.
А там і спати ложать - із усім,
що знано і богам - як "ніч і жінка"…
...............................
...............................


2001

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи негадані!
Тягну цигарку і подумки - „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
То вже в капронах, і в туфлях із бантиком!
Нині на танцях із ним вишиватиме!

Осінь. А в нас би напевно наладилось.
Я і з питтям зав’язав би, і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась, -
склалось б, якби ми того були вартими.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки.
Все, що хотіла, виходить, отримала -
шубки, панчохи... І змії-приятельки!

Осінь. Прострації соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики,
й ті іще натрафаретити грації,
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! Ще горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнити - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
взятись за справжнє з малярською ревністю!
Бо раз мистецтву і дано щось значити -
це підійматись над злою буденністю!


2007

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Ті сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ті казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою,
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишити ноги,
і, як стерті судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Межи них течія в латах криги по обрій -
не найкраще, але до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! З чого і вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних!

Та я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля мене намовляє - не треба,
не біжи, не зникай, я кохаю тебе?


2005

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах матюки, під обличчями - сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але й не програв...
Дивні очі у тебе - вогнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо й на полі бою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Та не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо і серце, що не заморозить.
І заночувати - нам копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя!


2004

Досі смакує скоринка черства,
Досі лежить недосяжна верства,
Ондечки нота – одна, неповторна,
Поміж дерев помирає валторна,
Ондечки леготи, сон божества,
Тепла жорства і кульбабовий рай,
Грай же, валторно, воскресни і грай,
Станьмо до раннього раю на чати
І почнемо, як хотіли почати –
Лагідно й тихо почати на „драй” –
Де за деревами, поміж зелá,
Ондечки нам не обіцяно зла,
Ондечки ще не поплутано дати,
Ондечки ще не судилося ждати
Зимної мли, де холодна зола.

2005, Київ

Не полонез. Ні жидів, ні поляків
Поле не знає. Це поле не макове.
Полум’я... Поле... Примарилось, Якове?
Це з-поза попелу: ”Якове... Яків...”
Там, поза полем, барлоги ведмежі,
Там, поза полум’ям, олово, олово,
Грай, моя скрипонько, сни, моя голово,
Попелом, полем, перейдено межі,
Скрипонька ляже в хустину картату,
Не полонез, не примарилось, Якове,
Олово, олово, поле не макове,
Якове... Яків...Татусеньку... Тату...

1 – 2 серпня 2004, Київ

1
Прекрасний час для проповіді. В місті
гнітюча тиша. Вулична сторожа
із ранку п’є вино, кидає кості.
Намісника немає, все спокійно,
якого дідька нидіти надворі?

Чудовий час для проповіді. Небо
забите хмарами, вирує море,
на вулицях похмурі громадяни,
яким набридло нудьгувати вдома.
Стікаються до головного храму,
що увінчав єдиний пагорб в місті.

Найкращий вигляд на округу звідси,
і мури захищають від вітрів,
і гавань унизу, як на долоні,
а, головне, чутки спочатку тут
з’являються, а потім вже деінде.

І як інакше, раз і храм, і місто
належні одному і тому ж богу,
що змінює подекуди ім’я,
але ніколи вінценосний титул.

2
На площі перед храмом постать в хутрі.
Стоїть недвижно, час від часу стрімко
здіймає вгору руку з криком: “Досить!”

Юрба густішає. Настирні зайди
шепочуть в кожне вухо: “Се пророк!”
“Невдовзі!.. Станеться!.. Моліться!..”
                                            -“Досить!”

У городян, які останнім часом
частенько бачать вельми схожі дійства,
на хмурих лицях злі усмішки.
                                            -“Досить!”
Невже на світі може бути гірше!
Куди вже далі, гірше не буває!
Зима сувора видалась, весна
немислимо запізнюється.
                                            -“Досить!”
Штормить. Штормить. Штормить. Нічого більше.
Ні кораблів нових, ні караванів,
ні заробітку - тільки хтиві зайди!
А Цезарю плати належне.
                                            -“Досить!”
Єдина втіха бачити, що іншим
подекуди буває гірше. З храму
виходить жрець, грозить пророку.
                                            -“Досить!”
Із себе витиснувши всіх бродяг,
юрба, мов по команді, відступає.

Прислужники, що вибігають з храму,
лупцюють палицями волоцюг,
збивають з ніг нестямного пророка.

Юрба регоче і свистить услід
побитим зайдам, що дрібочуть схилом,
накульгуючи, стогнучи, здійнявши
кумедно-урочисто на руках
свого пророка тіло. - Esse dignum
spectaculum, ad guot respiciat
intentus operi (sic) suo deus.*

Вирують хмари. Гуркотить прибій.
Прекрасний час для проповіді
бурі.

(* лат. - Ось достойне видовище,
аби на нього оглянувся бог, споглядаючи своє творіння)

3
Кімната для приїжджих. Вид на місто,
відновлене царем на стражі моря.

Біля вікна важкий дубовий стіл,
просяклий хмелем, дві широкі лави.

Одягнутий у кольорові шати
чорнобородий велет-фінікієць
кладе на стіл тарелі повні страв
й великі чаші: - Сам перецідив,
розбавив доброю водою в міру.
З корицею і медом, не вино -
нектар божественний, умножить сили!

Мандрівники – статечний афінянин,
геть сивий, та на вигляд ще міцний,
і гарно складений, середніх літ,
в недорогій накидці чоловік,
напевно з галлів, схожий на волхва,-
кивають вдячно.
            Афінянин мовить
за звичаєм місцевим похвалу -
слова подяки і землі, і небу,
Молодший ж бо долоні склавши разом,
прикривши очі, молиться без слів.

Поважний афінянин благодушно
стіл оглядає із-під сивих брів.
Господар ж усміхається - в задумі,
яку ціну узяти за ночівлю.
Багатий може дати і денарій,
а з бідного - хіба візьмеш сестерцій?
Та ще й оповідав цей афінянин,
що галла, вочевидь, пограбували,
в одній пов'язі стрів його в пустелі,
мовляв, тому на нім така хламида.
Грек в доброті своїй пропонував
і кращі шати, та дивак був проти –
накидку прийняв від слуги! Тож певне,
платитиме за нього афінянин.

Єдине, варто вести перемови
з ним наодинці, щоб не чув бідняк,
тоді вторгує не один денарій.

Але який! Оце ввійшов б і голим
у сяйну Кесарію. Бо повинен!
Якби не афінянин вже б сидів
під вартою у кам'яній сторожі!
Та й чи потрібні місту злидарі,
чи наніц пограбовані в пустелі?
Платити має кожен за нічліг,
та й щоб віщати різне городянам
потрібно мати відповідний вигляд.

Тим більше в місті, де живе намісник,
де дві безодні охопили сушу -
з одного боку вічна спрага Риму,
а з іншого - намісників жадання!
Та як би не було – вони прийшли
аби отримав хтось монети срібні!
Господар задоволений собою.
Не кожен вміє точно рахувати.

4
Хвала Юпітеру, відкрилось небо!
Вітри притихли, втамувались хвилі.

На обрії помічені вітрила!
До порту мчать ватаги хлопчаків,
летять провулками відлуння руху.

Служителі, що продають за храмом
богами не спожиті кусні м’яса,
волають голосно про добрі ціни,
і тихше про заслаблого жерця,
що палицею лупцював пророка.

Люд збурений, що ціни піднялися,
і страшать зайді, що і досі в місті!
І взагалі, усе це неспроста –
присутність схимників, їх побиття,
хвороба, наслана жерцю, погода,
що прояснилась раптом, - жди біди!

Утім, розмови швидко ущухають -
над містом лине переможна мідь,
у порт заходить корабель торговий.

Хвала Юпітеру, відкрилось море!

5
Мартинів дикий галас. Плюскіт хвиль.

Слідів не залишаючи на гальці,
ступає тінь. Спиняється поблизу
захопленого видом моря галла.

Той зачаровано глядить у далеч,
наповнену ефіром осяйним.
Пориви вітру тануть у хвилястім
волоссі чоловіка.
                            -“Йе-шу-á...”

Волання птахів, шепотіння хвиль.
І сонце - тепле, ще ласкаве, сонце.

Тінь, змінюючи обриси неспішно
підходить зовсім близько: “Йе-шу-á"

І налітає вереск дітлахів,
що здалеку прибігли - по дорозі
уздовж розкішних віл, повз акведук, -
шум котиться до лінії прибою,
де і стихає. - О, Таласса!- Діти
торкаються води - хто обережно,
а хто і входить глибше. Гомонять.
- “Ще не зігрілося.”,
- “Кажу, за місяць
пірнати будемо.",
- “О! глянь, поглянь -
на обрію і тут, і там вітрила.”

- “А чули? В Маритимі чудодій
зцілив сліпого!”,
- “Вигадки! Ти бачив
того сліпого?!”,
- “Кажуть, звична справа,
але не кожному це по кишені.”
- "Та ні, це правда!"
- "Вигадка і тільки."
- “Давай спитаємо у чоловіка!”
- “Зважай! Бо дасть тобі по голові!”

Ватага просувається до галла.
Тінь відступає за каміння.
                                        -“Йе-шу-á!"

Кружляння чорно-біле, плюскіт хвиль.
І сонце лагідне іще, не яре.

6
Чудесний день!

Проміння білить стіни
будівель кам’яних, блищить на бронзі
скульптур, привезених сюди з Еллади,
кохається зі свіжістю садів,
цвіте веселкою понад фонтаном
на площі головній, і сліпить очі,
до моря звернуті.

Прекрасний день!

Величні колонади. Небо. Спокій
весняної пори, коли усе
іще попереду – усе найкраще.

Біля палацу Ірода, де нині
намісника притулок, велелюдно.
В палац прибули слуги і готують
палати для господаря нового.

Сирійського легата глашатай
вигукує нові укази Риму,
зачитує порядок привітання
правителя під час проїзду містом.

Народ хвилюється – новий намісник
очікується вже за кілька днів.
Подейкують, що еллін, родом з Понту.
О, зрозуміло, в будь-якому разі
якісь відмінності повинні бути
між греками, що збудували місто
і греком, присланим збирати гроші,
але суттєвими - ніяк, ніяк! -
бо грек усюди, як відомо, грек.

Прекрасний день!
Новини теж прекрасні!

7
В юрбі глузують над жартівником,
який доводить, що не має греків -
той підіймає руку й додає,
що фінікійців теж немає, - нині
є тільки ті, що носять тогу, й інші.

Довкола гам на еллінській, зібравшись,
поважні громадяни гомонять
поміж собою про діла насущні,
про подорожі, про торгові справи,
дають обітниці, зійшовшись в цінах,
і тягнуться поволі, хто куди.
Та мало хто відразу йде додому.

Бідніші залишаються на місці
послухати ораторів, багатші
розходяться у пошуках розваг -
до іподрому, до амфітеатру,
а сивочолі завертають в лазні, -
міркуючи, утім, про те саме:
що новому наміснику до серця?

Немов у відповідь з Агори лине,
що попереду буде лиш найкраще,
нові імпрези, та зростання статків.

А ось у кого що зростиме - неясно.
Але ніхто ніде не забуває
сказати слово щирої хвали
Тиберію - за мудрість царювання!

Казання вельми схожі на змагання,
нехай без переможців, тільки участь,
та навіть кислий вираз на обличчі
хороша тема для палких доносів.

Пташиний щебет, ніжно-плинне світло,
і запахи, хвилюючі, весняні.
Спасибі Цезарю тобі за день!
Чудовий день! –
очікувань
прекрасних.

8
............................
............................
(Читати далі)

Пливе осіння сонна невблаганність.
Любилося, жадалося, а зараз -
лиш видихнута із грудей примарність,
минулого благополуччя образ.

Доведена до відчаю тональність,
луною перестуку збитих милиць
самотньо лине в павутину вулиць,
освячену дощами листопаду
патріархальність.
                           Вітру дужий натиск.
Тривоги гострі від майбутніх далей,
які не осягнути. Сонця поблиск -
такий байдужий до земних печалей.

Неждано чисте небо надто гоже
аби не опустити долі очі -
на учорашні кроки, на утечі,
несходження над руслом бруку. - "Боже..."

Б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
У скронях проминулого бунтарство.
На Княжім замку "Авве" галок, важно
повзуть вози, доповнюючи птаство.

І розтуляються разом до світла
двокрилі лики заспаних віконниць.
За ними сизі силуети модниць,
нових очікувань рум'яність зблідла.

Чи видається знов? І тіні - тіні!
почварять лиця, а не згаслі душі.
У пізньому осінньому впоїнні
так мало значить неминучість стужі.

Та в'яне лист, і з круговерті галки
течуть понад западиною міста.
Як промовляння з молитов намиста,
зриває вітер галасливі валки,
усе скоріше, пеленою часу
перегортаючи світлини світу...

Стою, забутий відліком. І вітер
в лице жбурляє, мов у повну чашу
надмірні краплі, вмерле щойно листя -
прелюдією завтрашнього снігу,
метаморфоз останнім передвістям
у підсумок мого земного бігу.

Забутися, піддатись темній змові!
Навеселитися перед антрактом!
Ось тільки серце ще - незнаним трактом
веде кудись у пошуку любові.

Останнім Стражем свій обходив простір -
по жовтизні ланів за горизонт,
до хвилі найулюбеніших гір.

Летів у снива скутого Дніпра,
за сиві очерети берегів,
за бистриною ярого Дністра -

у ніч,
у мрію
і у ній горів
до тла, до спалаху ранкової зорі,
молитви першої дружин і матерів,
і
... просипався -
                       в табір, утлий мат,
переклик, у сухоти кашель, плечі,
під вовчі погляди і спраглий автомат...

Але під вечір,
клаптиком паперу
надавши розміру рядкам,
здіймався і вертав собі додому,

кидаючи до ранку, як навіки, пурпурову
імперію,
російщини
химеру.


1997

Пригадуючи вечір учорашній,
бурмочу, що усе, усе даремно.
Сидів би краще тихо, мудро, чемно
і поглядав на персики і вишні,
поспілі у садах чеснот і цноти...
А нині божевілля - "що́-ти!", "що́-ти!"

А усього́ ж - дивився на долоні,
читав собі з очей і лиць буденне
життя садів, між нами - не богемне,
і шепотів у вушка про солоні
сліди на квітниках, про сухостій,
нестачу пташих і засилля змій.

Питається - навіщо ти сердилась?
Гадала, я освідчуюсь в коханні.
Та й інші так гадали. Ці, останні,
і зіпсували вечір... Те, що сталось,
було моїм повтором Фермопіл,
і з тим же результатом. Навіть тил,

ворожа отруїла пропаганда.
Утім, спартанки персів краще знали,
і на політ стріли не підпускали,
а ти, довірлива, як дика Панда
мою звитягу стріла пазурами.
Усе звела до рівня мелодрами!

О, Лао-Дзи з Конфуцієм! - я, певно,
іще не гідний мудрих церемоній,
чи то сади у нас такі? - в полоні
ми запашних цвітінь, і фей, - не дивно,
що осідлала Вчителя* гетера,
і так доїхала до Олександра.

О, схоже, сад каміння, люба Пандо,
єдиний вихід, що, усе ж, досадно.



2003

Сниво показують, можна дивиться,
Поки його не звели нанівець:
Торба дровець, овдовілий кравець,
Австро-угорська горбата дівиця
Мацає лиця старих Чернівець.

Два королі — до винової кралі,
Поза базаром палає пенсне,
Хворі за шибою, звуки Массне,
Юні кульгавці, фальшиві коралі,
Придане пралі, спасення пісне.

Місячну тінь перепродує пройда,
Сива крикливиця падає ниць —
Де янголя спокушає черниць,
Де шанувальниці доктора Фройда
Гойда на гойдалці між кам’яниць.

20-23 серпня 1999
Altenerding

Битий шаг переказали,
Чутку переповіли,
Перелюднені вокзали,
Перелатані чохли,
Перев’язана валіза,
Переплутані купе,
Ржаве звалище заліза,
Перевтілення скупе,
Дрібка солі, оковита,
Переселення, юрба.
Мла, снігами оповита.
Три гудки з-поза горба.

5-8 лютого 1998 р.,
Altenerding

Щойно розтало. І знову промерзло.
При керогазі горлали про мерзо,
Тільки про мерзо горлали вони.
Двічі вдова, прибиральниця Ліда
Заміж виходила за інваліда
Праці, в’язниці, водяри, війни.

Через дорогу було поховання.
Вєня помер. Похмеляється Ваня.
Вєні до фєні, а Вані наллють.
Перед очима було хилитало.
Щойно промерзло. І знову розтало.
Це викликало Іванову лють.

Ваня подумав: “Невже похмелюся?”
Ваня подумав: “Не Ліда, а Люся”.
Ваня подумав: “Це скільки ж погод!
Мерзло, розтало, і знову розтане…
Все в цьому Всесвіті безперестанне”.
Йшов п’ятдесят-післясталінський год.

24–26 квітня 2000 р., Erding

І
Майстерно збитий із пласких, коротких,
дощок пустельної акації, для міці
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розписане шатро.

Задерті високо корма і ніс,
зеленим розмальовані й червоним
орнаментом, все інше - в тон піску.
Ядучі кольори нової фарби
старанно відганяли комашню,
що хмарами роїлась над водою
на радість легкокрилих ластівок.
Хоча комах відлякували ще
густі дими розведених курінь,
та й символи божественної влади -
помітні кожному хоругви й стяги,
які й попереджали все живе,
нехай без окрику, та вельми чітко -
що хто б тут не ходив і не літав,
страшитися богів повинен.

ІІ
Син Пераа*, сановник, далі жрець,
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борта, переходять
по палубі із запашного кедра
у надбудову, теж ретельно вкриту
малюнком заростів.
                   Верткий прислужник
пасе із відданістю пса очима
сановника, той, зрештою, киває.
Прислужник миттю подає команду -
раби штовхають човен до води,
вбігають в неї з криками блаженства.

Хто просто борсається, хто пірнає,
тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби усміхнені - звичайно краще
штовхати човен, а не грубі брили.

ІІІ
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
Прислужник сівши у свою корзину,
дає накази з носа на корму,
де вголос їх повторює керманич.

Раби здіймають над водою весла.

Виходячи із тіні надбудови,
погладжує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарості неспішно відлинають.

ІV
Човен пливе здовж строю очерету,
минає давній, кинутий причал.
І видно сіру кішку на гладкому,
обвитому травою, валуні.

Присутність кішки видає гойдання
напруженого кінчика хвоста.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та в порості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.

З-під темно-зеленавого листа
оранжево чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли той човен вже відлине далі -
її турбує живність при воді,
а кішку - у стрибку одному - птаха.

Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.

V
Лискуче плесо Річки обіймає
захоплений азартом весел човен.

На лівім березі з гущавини
росте пихата, громіздка споруда
новозбудованого храму й суне
неначе поруч - іншою рікою.

Застиглий з виразом сумним наставник
не зразу помічає, як царевич
підходить й прихиляється до нього,
безмовно поділяючи тугу
за назавжди покинутим колишнім.

Зітхання хвиль при березі ворушить
папірусу тригранні гожі стебла.

Увінчані охайними пучками
колосся - показні і граціозні, -
вони, немов придворні в париках,
гойдаючись, кивають уві слід.

Та на обличчях в них немає сліз.
Емоціям не характерна вічність.