Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!

... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.

... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!

... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.

Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...

... це -- Україна, доню,
твій Едем.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…

…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..

Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…

…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.

Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.

Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..

Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахне у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

Мова народу, моя чарівниця!
В радості – пісня, в біді – рятівниця.
В спеку – вологи бездонна криниця,
де прохолодна джерельна водиця.

Приспів:
Мово народу, ти – серце моє,
дякую Богу, що ти в мене є!
Шепіт калини і спів солов‘я,
дружна родина, єдина сім'я!

В рідному домі велика світлиця,
лагідна мати й лиха бунтівниця.
У непроглядній пітьмі провідниця.
Серце народу, душі ти скарбниця!

Мово моя, дай напитись тобою
спрагу віків втамувати любов‘ю.
Дай доторкнутись джерел твоїх чистих,
ти ніби жінка у роду намисті.

Знатна панянка і вірна служниця,
юна й чарівна, мов красна дівиця.
Нею говорить село і столиця.
Вірю і знаю – вона знадобиться.

Зглухлим вухам ти свята насолода,
доля народу – жадана свобода.
Плескіт джерельця і спів солов‘я,
рідна сирітко, жебрачко моя...

Хто ж захистить тебе, витре від пилу,
знову запалить усмішку змарнілу,
в шати одягне, вінком увінчає
й пісню народну нам знов заспіває

мовою предків далеких, русинів?
Що оживить в нас підірвані сили?
Мова козацтва і пісня свободи…
Гей, прокидайся, великий народе!

Рима коханка Риму? Я вже забула це.
Ромула прещасливе бачу своїм лице.
Бачу, горіло Диво - й мова моя - німа!
Я латинянка. Нині - трохи іще жива,
Нині іще читають, розум хапають мій,
Тільки німа я, знаю, зник, кажуть, рід! Зумій.
Вижити - та не жити! Бачте, народу нема...
Хто ж тоді людству правду з вічності промовля?

***
Як латинянка, ехом б'юся котрі віки!
Мова живе з народом в пахощах васильків.
Їй на асфальті нудно, велич Марусі Чурай
З римою без паскудства - справжній пісенний рай,
Щоб не згоріла - Дивом - вічним була земля
Богом дарована рима Мову мою берегла!

01.07.2017

Нас на рабів перетворили,
ми спину гнем за копійки.
Втрачаємо останні сили,
бредем покірно до могили,
у власнім домі – байстрюки…

Народе, час опам‘ятатись,
терпіння термін весь пройшов.
Уже потрібно об‘єднатись,
за вила миром дружно взятись
і спекатись брехні оков.

Хто генератор наших бід?
Хіба ж усім іще не ясно,
веде то чий з офшорів слід?!
Тож будьте пильні повсякчасно,
бо згине наш козацький рід!

Вставай знедолений народе,
нарешті спину вже розправ.
Здійми уверх свої клейноди,
як символ волі і свободи,
надії, віри й честі сплав!

31.01.2017

Твоя стопа – в розжарений пісок,
а мозок – у гнітюче баговиння,
у чорно-біле пуху ластовиння,
в незайманість розкритих пелюсток,
в дитинну самозреченість молінь,
в намарний зойк почути голос Бога...
Оглянешся – іде твоя Дорога
по манівцях зотлілих поколінь.

... Нить пам'яті – як цівочка – тонка
снується павутинням з поторочі.
Ти, свічечко, ще світиш проти ночі?!
Ожина ця – як смак життя – терпка!

Ти зблукана, здорожена... Авжеж.
Чи допадуть уста у тихі плеса,
де під весняним сонцем крига скресла, -
чи у жаркій пустині пропадеш!

Скиталице, чи ж віднайдеш свій скит?
Чи в Соловках набачиш тінь забуту,
коли в провидний день Страшного Суду
на тебе промінь кине Світовид!

Коли з грудей, із пилу рваних ран
невинно проросте кривава айстра,
і, наче клич далекого Чугайстра,
тобі омиє личко Білодан...
(Цей край обітованний Богом дан!)

... Пил пам'яті... піщиночка... пісок –
тебе чи спогадає, чи забуде...
Ще крок... Ще крок... – тоненький голосок
тебе веде Дорогою в Нікуди.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

…і наче з затакту почнеться історія знову,
палкий монолог про утрачений знак покоління.

…Мчать óлені срібнорогі, сурмлять роги – зголошують лови,
лише ярий буй-тур утікає з облоги, ховає скривавлене тім’я.
Яр-Туре, криваві сліди на снігу добра мітка для ловчих,
в які хащі пропащі несешся і кличеш свій нарід на згубу? –
о нетямна громадо, копита натруджуєш мовчки,
покидаєш напризволяще землю обрану, серцю любу…
Де твій шлях у майбутнє, де гордість могутнього звіра,
благородність постави, залюбленість в мрево блакиті? –
де прапóри звитяг, коли серце згризає зневіра,
де промінне тяжіння стежок на поляни сяйні, соковиті?..
О нетямна громадо, зневажуєш божі закони,
чи знайдеш на тім світі безпечнеє місце від кулі!..
Куленосная звабо людська, пощади хоч ікони,
Як не слабшу природу м’яку олениці й косулі…

…Батьківщино прелюба, чи на те ти кривавила тім’я –
Бабин Яр, Соловки, мори голодом, сніжні гулаги –
щоби діти твої, поневажене божеє сім’я,
забували про тяглість лицàрську до честі й відваги…

Батьківщино премила, що в час найлютішої скрути –
на смутні руйновища, померклого неба обвали –
пломенила у серці пелюстку червоної рути
на ознаку скорботи, що сина твого відібрали…

Батьківщино єдина, місцино корінна, безпечна,
де лиш пам’ять, мов ріг на облаву, голосить-волає:
о нетямна громадо! – тут вагання уже не доречне –
хто утратив чуття Батьківщини, той батьківщини не має!..
10.02.2012

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

То – вісь землі, розчахнута навпіл…
То – серце, перекраяне думками…
Веди мене між хмурими ровами
брутальних чвар, роїв отруйних пчіл,
пустот, і нечистот, і осміяння –
на твердь зеленобарвну… острівець –
і я назву твій дар благодіянням,
що я дійшла до раю навпростець,
що на свої невиважені плечі
не переймала липових потуг…
Веди мене до краю… Зілля клече,
а станеться – на Тройцю зійде Дух –
і я таки намарю крок у казку,
де мій народ пізнає благодать.
Веди мене, я матиму за ласку
і дим, і чад, і кожну чорну п’ядь,
аби лишень не лживити думками
і з часом не зійти на манівці,
аби слова голодними вовками
на смолоскип не вили у руці,
допоки їх вполює сіть лукава
лицàрських слуг чи місячних заброд,
що їх звела історія дуплава
в одне безбарвне місиво… «народ»,
що, де приляже, там і заночує,
і, чхаючи на клич поводиря,
тоді його підносить, воздаря,
коли його вже голосу не чує.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення".- Львів:Логос,1997)

Ой, немає переводу козацькому роду,
Наша доля – захищати волю і свободу.
Наша доля в чистім полі правду боронити,
бо без неї, у сваволі, та чи ж варто жити.

Ой, у полі три тополі та ще й дуб з вербою,
погуляли білим світом, друже, ми з тобою.
Погуляли, постріляли, шаблі потупили,
скільки ворогів-поганців на горло згубили.

Хай росте густа пшениця, жито колоситься,
наші діти будуть жити, як пани в світлицях.
Наші діти, наші внуки з Дону й до Дунаю,
краще звістки козакові у житті немає.

Тож підемо боронити разом правду сміло,
щоби серце, козаченьки, потім не щеміло.
Розбудуємо Вкраїну, захистим свободу.
і не буде переводу козацькому роду!

Вставайте, графе, ранок уже скоро,
із підземелля кличуть нас давно, –
дзвінкі слова Остапа-командора
не раз лунали з книги і кіно...

Пройшли часи, не ті тепер Остапи,
мільйон – дитячі забавки для них.
Тепер крадуть мільярдами сатрапи
і це, повірте люди, вже не сміх...

Нам залишилось мало, чесне слово,
до підземелля, тобто кабали.
У ті часи такого Ільф з Петровим
і уві сні доперти не могли!

Хто переможе – Бендер чи Бандера?
Та перемога змінить весь наш світ,
бо визначить, яка наступить ера
і скільки Неньці ще лишиться літ...

Відомо всім іще споконвіків –
багато у природі шкідників.
Жучки, дротянка, гусінь, різна тля
рослинам і деревам дошкуля.

Країна наша, ніби та калина,
росте і віттям в синє небо лине.
Та цвіт її з плодами залюбки
їдять останнім часом шкідники.

Гризуть кору, бруньки, гілки і листя,
руде, зелене, ніжно-золотисте.
Буравлять, точать, свердлять, аж тріщить,
ні спека не завада, ні дощі…

Від ненажерливих численних шкідників,
поник калини гордий лик, змарнів.
Все менше й менше цвіту щовесни
і урожай вже не такий рясний.

Десяток третій добігає років,
п‘ють шкідники уже останні соки.
Чи ж мало бачили історії уроків,
ведуть до чого тих „реформ“ їх кроки?

Схилилися ще вчора буйні віти,
все тяжче тій калиноньці на світі.
Але мовчить сердега і не охне…
Як далі піде так – красуня всохне!

Щоб не пішла калина на хрести,
війну зі шкідниками слід вести,
бо як ту нечисть знищити не вдасться –
калину нашу рідну не спасти!

Переведи мене через майдан,
через часи скрутні і лихоліття,
крізь війни громадянські і всесвітні.
Звільни усіх з полону злих оман.

Переведи мене через майдан,
голодоморів лютих чорні хвилі,
де в сорок років старці посивілі.
Переведи усіх через туман.

Переведи мене через майдан,
через всілякі бурі, злидні, грози,
крізь люту спеку і жаскі морози.
Молю, розвій байдужості дурман.

Переведи мене через майдан,
де сива мати жде одного сина,
та в полі вічно спить її дитина.
Всіх матерів переведи через майдан.

Переведи мене через майдан,
де честь і славу топлять в крові гоїв,
життя кладуть з-за гідності людської,
але негідників у владі новий клан.

Переведи мене через майдан,
не доведи, щоб вбили ті країну,
хто люд простий вважає за скотину.
Не дай нам, Боже, ще один майдан!

Переведи нас всіх через майдан,
усіх, хто Україну щиро любить,
а тим, хто нашу землю підло губить,
нехай могилою обернеться майдан!
Переведи усіх через обман.

Сині волошки, поле безкрає,
Подих легкий вітерця,
Сонячний промінь барвами грає,
Небо без краю, кінця.

Синій та жовтий, жовтий та синій
Любі мої кольори...
Господи-Боже, Тату всесильний,
Нас у борні збережи.

Дай сили духу горе забути,
Мудрості дай, доброти,
Виведи нас з цієї покути,
Щоб до волошок іти.

Дід Іван, студент, що був під Крутами, —
З роду козаків.
Скільки їх, що відійшли забутими
У пітьму віків!
Куля наздогнала в тридцять сьомому.
Тільки б вижив син!
Дасть початок роду незнайомому...
В моїм серці — дзвін.
Діду, у мені твоя кровиночка
З волі та борні.
Правда, трохи я козак, хоч жіночка?
Ти живеш в мені...

2017

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

Коли царем був Коля Палкін,
занепадав народний дух.
Але знайшовсь один, хто палко
пробуджував до волі рух –

серед мільйона свинопасів
не козачок, але козак.
Не заглушити клич Тарасів
юрбі кривавих посіпак!

Сьогодні маємо державу,
яка воює день-у-день
супроти нечисті й неслави.
Розіб’ємо катів упень,

бо чуємо слова Пророка,
яким і є для нас Кобзар.
Поет переживе епохи.
Забудеться фельдфебель-цар.

Я Україна, ваша мати старенька
Чужими чобітьми потоптана ненька
Століттями в рабстві була разом з вами
І спину я гнула під тими ж панами…

Я топилася в крові, горіла в вогні,
Повірте, за волю вмирали ви не одні!
Як фенікс із попелу й крові – вставала
Своїх дітей як могла – захищала.

Всіх тих пам’ятаю хто свою спиною,
Мене закривав, і не здався без бою!
Мільйони вже вмерли за мене, зі мною
І вранішні сльози за ними – пролию росою…
2016

До бою готові! Сказали солдати
Зброю узявши, вдягнувши броню.
До бою готові по матері брати
За рідную землю, за неньку свою!

До бою готовий, вогонь розпалився
У душах, той щирий, той гордий вогонь.
До бою готовий, день розпочався
Снігу додавши до матері скронь…

У сутінках бій до кінця наближався
Там мертві лежали… А інших в полон
До бою готові нові патріоти!
Добою готові… І знову в огонь.
2014

На світі є така країна
ЇЇ на світ весь прославлю,
Це любі друзі Україна
Любіть її як я її люблю!

Тут часом лихо та незгоди
Але завжди перемагали їх,
Завойовували нас чужі народи
Та виривалися ми з сітей їх.

Часто немає гарної погоди,
Грязюка в нас буває до колін.
Кожен день у нас пригоди
Любимо все ставити на кін.

Найбагатші в нас нардепи,
Найбідніші лікарі та вчителі.
Нас усіх вони зведуть у склепи
А щось добре є на цьому тлі?

А як же наші рідні чорноземи
Слава нашої чарівної землі,
Писали і вірші й поеми
Наші земляки поети у імлі.

Блистіли козаків шаблюки,
Топили чайки галери турецькі,
Втікали ляхи й москалюки
Як раніше хани половецькі.

А спортсмени переможці
Кличко брати та Вірастюк силач?
Нас прославляли люди ці,
Не відступали від невдач.

Співати вміли з давніх пір
Народних є пісень багато,
Та й рок у нас крутий, повір!
Музика для нас як свято.

Коротше, всяке в нас бувало,
А як часто горе було в нас
Та щастя завжди десь чекало
Терпимості великий є запас…

Ось така наша країна,
Я попри все її люблю!
Це любі друзі Україна
Любіть її як я її люблю!
2013

Народе мій Перуновий,
народе мій Дажбоговий,
Чому не йдеш ти славною
і світлою дорогою?
У мо́році змінилося
вже двадцять шість Мойсеїв;
Та голос твій все слабшає,
волаючи в пустелі.

Тіла обезголо́влені,
Почайна закривавлена:
Це глум чужинських гемонів
над наших Богів славою.

Заве́ли вражі ідоли
в хащі́ непрозірні́...
Чи будуть вік легендою
нам Велесові Дні?

2009

В часи Геродота Руса-Україна
іще називалася Київська Русь.
Історія знає її і донині,
та дуже не хочеться цього комусь.

Її Візантія і Рим шанували,
хотіли варяги і Тмутаракань.
вигнанці карали, палили вандали,
Батию її заповів Чингізхан.

Московія перша пішла із ордою,
аби руйнувати її рубежі.
Відколи із півночі пахне бідою,
відтоді віками були ми чужі.

Як зло необхідне – це плем'я лукаве.
Його родословна – Іуда, Ісав...
Хазари-жиди розп'яли Святослава.
Аскольда і Діра Олег розіп'яв.

Петро-азіат поманив у Європу,
готуючи їй і сокиру, і ніж.
Упали ягнятами цього циклопа
і перший Іван, і останній Калниш.

Козацька доба розбивала кайдани,
та зрада і смута кували нові.
Лукаві пани і дурні отама́ни
збували клейноди кривавій Москві.

Царі-самодури, цариці-повії
украли історію, душу-ім'я.
У владі і досі ті самі злодії –
куми та «бояри», «общак» і сім'я.

Її не зламала безбожна навала
комун і фашизму на зламі віків.
В огні революцій і воєн палала,
але затуляла собою «братів».

Це лихо і досі її пожирає.
Оточена бандою бойовиків
конвою Росії, усе ще прощає
таємних і явних своїх ворогів.

Якби то не ця окаянна колона,
якби то високий на півночі тин,
то як би терпіли ми вовчі закони
одвічного ворога номер один?

Не знають історії звірі-погани,
що лізуть самі до ярма і яси.
І рюрики знані, і путі незвані
не мають коріння на мапі Руси.

Ніхто не уникне небесної кари
за їх вояжі і за ці грабежі.
Ідуть гайдамаки Холодного яру
в Криму і Донбасі святити ножі.

Доволі світити чужими очима.
Немає попа, хай іде попадя.
Чекає опалена й неопалима
моя Україна нового вождя.

Яріє у небі душа Чураївни,
аж поки вся нація стане єдина
у прагненні бути і йти до кінця,
аж поки поверне утрачену славу,
і віче народне, і волю, і право,
що силою Духу гартують серця.

                              05.2017

У тім краю,
Де ріки
Тихоплинні,
Де райдуги із них
Вологу п’ють,
Ще не завмерла
Мова України.
Вона живе,
І люди
В ній живуть.

Де клечанням
На Трійцю
Пахнуть хати
Й татарським зіллям
Вистелено світ,
Любистками
І дивом
Рути-м’яти —
Матусі руки —
Пам’ять ранніх літ.

Німують хати в Україні
Пустими вікнами зіниць.
Стоять безрадісні раїни,
Не раді спалахам зірниць.

Нечутно тужать наші хати,
Стоять без вікон і дверей.
По закордонах винуваті,
А в засвітах життя старе.

І ніби вкрила чорна хустка
Державу і увесь народ.
З колишніх сіл постала пустка.
Не треба щастя і свобод.

Боротись нікому й не треба,
Не треба хліба і води.
Незмінне тільки синє небо...
Де заблукав наш поводир?
19.04.17

У Європі – месія гряде,
у Америці цього немає,
азіат у Росію іде,
а у нас – переправа до раю.

Україна іде з молотка
за борги і за те, що не горді,
поки влада її не така,
як буває у інших народів.

Ми будуємо інші світи,
а бунти, революції, війни
нас примушують в ногу іти
із юрбою чужої країни.

Рятувала нас тисячі літ
булава. Лиходії-ординці
затуляли дорогу у світ
і кривавили наші криниці.

Та чекає ясне майбуття.
І уже не за примхою долі
ми як воїн, єдиний у полі,
покладаємо наше життя
на межі небуття і буття,
на путі до свободи з неволі.

                              04.2017

Мамо, сила твоя
в мені –
чуєш?

Як далеко від мене ти…

Знову вічна душа в борні.
Всує
все шукає нових світил.

Скільки ще перейти шляхів
марних,
скільки крові пролити ще?
Скільки треба іще цвяхів
карних,
й запізнілих в сльозах прощень?!

Досить оглядатись довкіл!
Досить
вже співати «не вмерли ми»!
Треба відійти від похміль:
в росах
змити давні химерні сни.

Мамо, сила моя в тобі!
Слухай!..
І у тебе я – не одна.
Міряй незміренну глибінь
Духом!
І відлунюйся у піснях!

09.04.2017

В хаті скрипка грає
В горах вітер свище
Плаче молода дівчина
Бо не може вийти,
Мати не пускає
А там молодий бурлака на сопілці грає,
Заміж її кличе.
А вона Калина,
Та така вродлива,
А така пихата...
Бо вона принцеса
Із сім'ї знатної,
А він простий хлопака,
То куди за нього?
У нього ні колу, ні двору, ні коня сідого.
Та любив сердечний її нетямуще.
Довго бігав принижався,
Та згоря втопився.
Вона ж безсердечна і сльози не пролила.
Та через тиждень
Свадьбу з іншим згатила

Не вбий мене мамо!
Не знищ мою долю!
Не згинь у полоні...
У полоні надії й печалі.
Я твоя донька,
А ти моя мати.
Ти завжди надію будеш плекати,
На світле майбутнє,
На великії лаври...
Ти кохана, єдина,
В Бога щастя для мене просила.
І на мить очей не стулила ,
Коли бува я маленька хворіла.
Ховала очі вологі,
І болем стомлену душу.
Коли дихати важко,
Коли ставало задушно.
Ти стикала докупи долоні,
Просила сили у Бога.

Як прийде і до нас останнiй вiдчай,
коли навпроти смерть в прицiл пiймає,
давайте, браття, станемо щiльнiше,
плече в плече – ніхто нас не зламає!

Нам є що втратити й за кого вмерти,
але ми не розтанемо в блакиті.
Ми будемо стояти прямо й вперто
за нашу волю і за право жити!

Ворожий погляд нам готує страту –
ненавистю йому закриєм очі.
І сплавимося у клинок булатний –
захистимо усе, що найдорожче.

Як прийде і до нас останнiй вiдчай,
коли навпроти смерть в прицiл пiймає,
давайте, браття, станемо щiльнiше.
Плече в плече – ніхто нас не зламає!

14.02.2015-04.04.2017

Вкраїнський Лелека
Летів іздалека
До рідного дому свого

Лани де широкі
І гори високі,
Куди зорі кличуть його.

Летів що є сили
Батьки так просили,
Щоб не забував рідний край -

Несила ж забути
Той цвіт м"яти-рути
Й сріблястих річок водограй.

Летів наш Лелека
Додому здалека
Міцні його крила несли

У рай світанковий,
У гай калиновий
Батьки тут щасливі були.

03.04.2016.

пiсля зими до тебе йду
земленько
ще холодно
ступати ще боязко
та сонечко
всмiхається променем
стаю навколiшки
молюсь
втомлено

29.03.2017

Ми з прадавніх часів поклонялись вогню і водиці,
Що текла-струменіла з холодних прозорих джерел.
Люд щоденно схилявся до неї, землі-годівниці,
Що з глибинних пластів життєдайную силу бере.

І родила вона, вся полита сльозами і потом,
Спочивала під снігом півроку остуджених днин.
А весною завжди починала щоденну роботу
Від зорі до зорі для моїх українських родин.

І шуміло колосся пшеничне від краю до краю,
Спілі яблука падали в осінь в пожовклу траву.
Йшли у вічність роди, та збирали сини урожаї,
Зберігали державу, тримали в руках булаву.
27.03.17

За стражденну нашу свободу ,
За квітучу землю і мрію ,
Гинуть на війні патріоти
А чорти на ній багатіють !!!

*********************
З кожного на фронт по копійці ,
З кожного по нитці по латці ,
В бідноті живуть Українці ,
А чорти будують палаци !!!

**********************
В мить коли героїв хоронять ,
Поминають в божому храмі ,
Йдуть через кордони вагони ,
Бо ж чорти торгують з чортами !!!

***********************
В час коли дружини в скорботі ,
В день коли у матері горе ,
У чортів одна лиш турбота ,
Крадене сховати в офшорах !!!
************************
Наш народ хоробрий незламний
Перемога вірю за нами !!!
Але ж що би ви тільки знали ,
Як набридло жити з чортами !!!!!!!!!!

Олександр Квітень
м.Мукачево.
21.03.2017 року

Думки ураз подалися стежиною,
Неслись за говірливою дитиною,
Сліди якої ще сміються сонечком:
Ступав весело хлопчик чи то донечка.

Відбитки ніжок - люстерцята ніжності,
І зайчик сонячний заскочив йому в душу.
У світлі таяли всі біди і погрішності,
Крило поета колисало в серці тишу.

Й пішов Тарас тим шляхом за дитиною,
Зі світосяйним вогником у слові,
У майбуття...з всією Україною
У відблиску дитячої любові...

Виціловує вітер осінній яблуням пучки,
Виграє золотим і червоним у нашім саду.
Дожилася Вкраїна до краю, до горя, до ручки,
Бо отримує тільки жалі і велику біду.

Все зламали у ній — і майбутнє, і душу, і вроду,
Розікрали ставки і до річки й на крок не дійти.
Закопали сокиру війни, а з нею й свободу.
Збайдужілий до всього живеш вже у безладі ти.

Хтось же править тобою і хтось той вирішує долі,
Як в майбутнє потрапиш, то це вже везіння, чиє?
І летить у світи цей нахабний хазяїн сваволі,
І в конвульсіях б’ється омріяне щастя твоє.

Хто очистить державу від погані, нам невідомо,
Спить народ очумілий, його стережуть вороги.
І привчають усіх, що ми гості у власному домі,
І заплющили очі на злочини, що навкруги.

Та не вічно зимовим вітрам у світах шаленіти,
Забиваючи снігом шпарини і кожен куток.
І народяться вільні від горя і сорому діти,
Бо єдина надія на цих ось майбутніх діток.

Молоко материнське уб’є знахабнілу отруту,
Ляже зернятко в свіжу і теплу весняну ріллю.
І розірве народ закривавлені болісні пута,
І Шевченкове слово ожиє: «Вкраїно, молю!»

Не второпав – потрапив туди,
де одні остолопи
мітингують,
не чують себе,
як завжди,
на узбіччі шляху до Європи.

Втратив чуба й позбувсь бороди,
кинув копані в полі окопи,
та й подався кудись
від нової біди,
сотворили яку остолопи…

А куди, куд-куди?.. Всі сліди –
перекопані Перекопи;
ні душі; Сиваші – без питної води…
«Пийте рідну горілку, холопи!»


2006

Спивайтесь, хто хоче і може,
Хто з ранку до вечора п’є,
А тим, хто не може,
Сусіда підможе,
На те ж він сусіда і є.
І чарку наллє, і намаже
Чим-небудь сякий бутерброд
Ще й дулю в кишені покаже
Й прикаже,
Що ми – найрідніший народ.
За це йому щира подяка
І слізно-соплива хвала!

Чого ж бо невдячно так гавка собака
На схід з-під хмільного стола?!

1995

Занехаявши рідну мову
І зневаживши власний рід,
Іншій мові,
Чужому слову
Не навчилися ви,
Як слід, –
Прісну суржикову полову
Перемелює ваш язик...
Кричите ж про двомовність
Знову
Так,
Що крик переходить в рик.

Лиш у свята іще
До чарки
Наш мугичите ви
Мотив,
Яничари і яничарки,
Блудні сестри й кати-брати.

1997

Война. Зачем? Кому же сколько крови?
Из-за кого страдает ся земля?
Когда тот наиграется уж вдоваль.
Погибнет Украина - мать моя.

Моя родная мамочка, угаснет,
В ее глазах такой наивный свет.
Что нынче происходит, то ужасно..
Запутались мы в браконьерску сеть

Мы выстоим, мы сможем. Не напрасно
Отдали жизнь свою, за честь, бойцы
Прекрасной Украине, руку к сердцу,
Когда сходились еле те концы.
Когда хотелось на душе согреться.

Ах, родина любимая моя,
Закончится, пройдет все безусловно,
Лишь в памяти рубцом будет война
И Украина будет нам иконой.

Ах, Украина, нам одна судьба.
Мы - твои дети, малыми шагами,
Идем в Европу? - Ты же не слепа.
Стоим, мы неподвижны, словна, камень.

А, кто тебя головушкою в грязь?
Примьеры и министры, презеденты?
А, кто кричал, в итоге, и не спас?
Прости же свой народ в разгар беседы.

Мы выбирая, кто нас поведет
По праведном пути, не долго тлели,
В раздумиях, сейчас, приходим в пот.
Никто дорожки красной не простелит.

Мой славный край, прошу тебя, крепись.
Пока живу я в сердце с Украиной
Не упадем себе мы в самый низ,
Мы любим Украину. Вместе. Сильно!

10.09.16.

Зі мною біль, зі мною біль густий,
Він смутком наганяє чорні хмари,
Як завжди відчайлушно день пустий,
Сполохую принад я добрі чвари;

Нема нічого - в мене відібрали
Єдине благо - неба звіток мій.
Сміливцями на просуд людям грали,
Вдоволених не відтворивши мрій;

Зі мною біль тонких теренів злості,
Зі мною біль захопленой землі,
Не прохані, ви, ворожнечі, гості,
Ні совісті у вас, ані жалі;

Я догодить звеличую душі,
Кайданами повівся по облогах,
Налізли в полерай собі кліщі,
Втіливши з себе бога в бичих рогах,
Поклони б'ючі п'яному паші.

16.03.16.

Дивним сном мені навіяв берег
Радощі, зненацька, так здалось,
Мерехтіння тополиних серег,
Раптом, підійшов до мене хтось..

Я сиділа, опустивши ноги,
У водойми старого Дніпра,
І, зійшов, з залізної дороги -
Дядько, шепотів: тобі пора.

Із моїм волоссям грався вітер,
Я його ловила, що є мить;
З камінців складала собі літер.
І мені хотілось дуже жить.

Я дивилась в небо: ані хмари
І на хвилях відблиск від тепла,
Сонця, я знайшла лише примари,
На такім безмежнім, небі тла.

28.08.16.

Невдовзі зашумить за містом ряст,
І сяде в ноги знову тихий вітер,
Як швидко йде, минає, плине час,
І як багато довелось зтерпіти

Щоби на весну холодом близьким,
До мене в купу закликали жарти,
І мені знов захочеться піти,
І мене буде часом не впізнати..

Мережевом розшиє рукава,
І жайворонок сяде у кімнаті,
Я за столом писатиму слова,
Що душу гріють, і які прокляті

І безліч там порожніх сторінок,
Не бачуть волі - в чашці аромату,
Я знову відступлюсь і зроблю крок,
Руками знову вчеплюся за ґрати!

Молю про себе ніч і слова досить,
Боліти буде досхочу мені,
І матері моєї ллються сльози,
Рідненької Вкраїни по землі..

Тремтить в долонях свічка, догоряє,
Подекуди ще чуються пісні,
Пісні в труну і на весілля, брате,
Щоправда вже не наші голоси.

Тонкі вуста у скривдженої долей,
І матір вона сотні матерям,
Ми - українці, і тому ми горді,
Бо ненечка - вкраїнськая земля!

07.02.17.

Давно забуте йде у небуття.
Не буде вже ніколи той країни,
Де плаче, мов сполохане, дитя.
Довкола, де лежать тепер руїни.

Дитинство нагадай мені казок.
Яких, однак, забулося колосся.
Обірваним десь мариться зв'язок,
Між квітами, що напують волосся.

Щемить у грудях вічна та блакить.
За небокраєм гра веселка в небі.
О, як мені у серденькі болить.
Лишу я почуття довічно в требі.

Моє дитинство линуло, як день.
Пройшов, що повз і поступився ніччю.
Споріднене у тому зірок жмень.
Спокусане занедбанною річчю.

Сумую по торішнім снігі я.
По осені, що дарувала радість.
У відчаї я мало не щодня.
Хай як, але моя це дужа слабість.

13.05.16.

Вишнево-калиново-солов’їна
Країно, чом я змушений вмирати
Від сорому за те, що українцем
Народжений?! Чому чужі пілати
Вмивають руки роблено-наївно
В той час, коли подзвякують червінці
В руках іуд-запроданців?!
Чаїно
При битому шляху кигиче мати,
А я, на перехрестях розіп’ятий,
Оглумлений забродою-чужинцем,
Дивлюся безпорадно на руїни
Святої прапрабатьківської хати.

2003

І
Буремний схід стужавів, посивів,
На териконах ранами садніє.
Нестерпний біль сльозами матерів
У чорних домовинах безнадії.
Де правда, де – олжа… Як розсудить?
Ти на чиєму боці, любий сину?
Чи поховатися у норах від біди,
Чи мужньо боронити Батьківщину?

Приспів
Молися за країну, сину!
Славетну, вільну, хлібосільну,
Миролюбиву, життєдайну,
За рідну землю Богом дану.
Своїх дітей, онуків, сину,
Навчи любити Батьківщину.
Хай буде шаною в родині
Одвічне: «Слава Україні!»

ІІ
Гуртуймося, брати, пліч-о-пліч ми,
Бо сила духу в єдності й любові.
Нам розбрату не треба ми за мир!
За чисте небо, зорі світанкові.
Збудуємо вселенський Божий храм
У кожнім домі, в кожнім серці, сину!
Ніколи не дозволим ворогам
Перетворити край наш на руїну!


2016р.

Уже Святвечір, сину, дочекалась…
Кутя в макітрі, в мисці - пампушки.
Такі рум’яні, круглі...я старалась.
Ваніллю пахнуть так, як любиш ти.
З маленьких літ Різдво – найкраще свято!
Ялинка, і вертеп, й колядники!
Гостей завжди у хаті пребагато!
Синочку рідний, двері відчини…
Ось ти маленький хлопчик- колядуєш,
Ось у вертепі милий пастушок,
А як завзято й весело віншуєш.
Який у тебе гарний кожушок!
Сьогодні ані вісточки, ні слова
Мовчить вороже злісний телефон.
За тебе синку я на все готова,
Та лиш звертаю очі до ікон.
І падаю навколішки, й голошу.
Ісусе, сина з пекла поверни,
Сідаю до вечері й щиро прошу,
Щоб дочекали мирної весни!
Стоять хати, де вічний сум вселився,
У тугу огорнулися батьки,
І до вдови синочок притулився,
І плачуть наречені-пелюстки.
Різдвяна зірко, де ти? Засвітися!
Хай День Різдвяний настає новий!
Дзвінок. Тремчу! Мій любий, озовися!
«Христос рождається,матусю!Я живий!»

На вістрі часу і на вістрі дня
Опинишся ти раптом у негоду,
Де вже панує і живе брехня
І п’є твою святу джерельну воду.

Як мовить слово – в серце попада,
Підступна, хижа, а красою вмита.
І трутою стає свята вода,
Коли її із вуст злодійських пити.

Де ж порятунок, де ота межа,
Що може лжу відсіяти від правди?
Народ сліпий ні на що не зважа,
Бо дивиться у землю. Мріє завжди

Про сонце, але треба розігнуть
Горбату спину. Боляче й для чого.
Пивка попити і стрічать весну
Під телевізор, де немає Бога.

Де тільки зрада і свистіння куль
Для виродження повного народу.
І вже ніхто не посилає дуль
Тому, хто випив кров і взяв свободу.

Бо як їх розрізнити, всі вони
Клянуться тим, чого ніяк не мали.
І совісті не мають, з їх вини
Повсюди горе й смерть… Коли б устали

Козацькі кошові і повели
Осліплений народ за долю й волю.
Бо нинішні злочинно завели
Країну у тяжку й гірку неволю.

І продають державу і красу
За трон, за землю і озерну воду.
Розрізнені вкраїнські голоси
Уже не вийдуть на майдан свободи.

Бо їх пофарбували, як щурів,
На синіх, і на білих, на зелених.
І щоб не об’єдналися, не грів
Керманичевий погляд злий, чмалений.

Ось так і живемо, на цілий світ
Розкраяли державу, як хлібину.
Нема кому за це тримать одвіт...
Помолимося разом за Вкраїну.
02.10.09

Жив і творив український поет
сорок п’ять років на дикому сході:
мало про те лиш рядків із газет –
треба життя пережити, та й годі.

Зліва і справа – лише вороги;
не особисті, але України...
Без Низового не стало снаги
нам, і тому ми дійшли до руїни.

Знайте, кати, що недовгий вам час
на придінцевій землі панувати –
наші війська, як дістануть наказ,
вмить рознесуть помосковщену «вату».

Словом палким поведе Низовий
мужніх бійців – щоб озвалось у серці...
Стане навіки порядок новий
після звитяги в запеклому герці.




31.12.2016

І скільки нас розсипано в світах,
В яких краях з нас проростали зерна!
Історії безжальний хижий птах
До України всіх синів поверне.


І заживе моя стражденна Русь,
Її Дніпро в моря нестиме води...
У мові зберемо любов, журу,
Великого і мудрого народу.
02.01.17