шопинг в Жмеринке...
на троих
и утро с похмелья в Полтаве
не пофартило
бубны валет
насмерть селедкой изгажен

мутно в стакане
глотком
пыжится брызнуть
с гортани
все остальное
потом…
молодо-зелено
грани

ах двадцать два – перебор!
кто вы – зверушки попойки?
хочется за бугор
Мир –
а навстречу Я
с койки…

25.08.2014

для зірки кожної відмінний час
найбільш правдивий хибно кожен з них –
такий, як суперрозум убача

людський, і нас охоплюють вони

коли ніколи й зараз ми завжди
у вічності, не гості міражів,
годинникам не бракне сил ходить

без плутання безчасся і часів.

Закоханим, поетам, дітлахам
не вкаже час, як будувати й де
уяви й таємниці дивний храм

в безчасся вірити не для людей

воно відсутнє буде все життя
а вічність – це безсмертя, ти затям

Ось так і живемо
У тиші нічній.
І добре окремо
Тобі і мені.
А серце як завше,
Від того болить,
Від того болить,
Що дружба забута на мить.

А наші роки,
Наче птахи, у вирій летять,
І ніколи нам
Оглядатись назад.

І радості злук,
І печалі розлук
Ми все поламали,
Товариш і друг,
А там, де колись
У майбутнє ішли,
В майбутнє ішли,
Тернини тепер поросли.

Не створені ми
Для високих ідей.
І миру не буде
У наших дітей.
Ми з ними ідемо
Назустріч вітрам,
Своїм ворогам.
І як помиритися нам?

Ось так і живемо,
І тиші нема,
І сонце сіяє,
а в душах – пітьма.
А серце, як завше,
Болить і болить,
і стане за мить,
Від того, що дружба ятрить.

А кулі летять,
Ваші кулі у серце летять,
І нічого нам
Оглядатись назад.

                              08.2014

Місяцю блідий,
Сяєш у лісах;
Відблиск~холод твій
Тане в голосах
Крони темна віть

Добре як любить...

Відблиск у ставку
Втік у глибину
Видко так струнку
Чорняву вербу,
Що з вітром плаче враз...

Коли прийде час.

Ніжна дивина
Спокій принесе
Шлях осяє нам,
Спуститься з небес
Місяць~самоцвіт...

Блідне стільки літ.

то хитрість – віднайти, що не втрачав
(народження складне, життя – це дар)
брехня свідома вічна й зазвичай
прибуде в місце, що не покидав

і «я» відкриє мислення нове,
щоб зрозуміти істину просту:
когось, як мавпу, й ангел не назве
людиною, – оцінка ока тут

детальніша за жінку будь-яку,
що, всупереч зусиллям надбрехні,
пізнати встигла нелюбов гірку,
яку у всесвіт чоловік приніс

вгадали? жінка здатна навмання
зіграти господиню «більш ніж «я»

Чи сумнів лиш для тебе суть моя несе?
Тобі моє життя, як хочеш, все.
Колись же я шукав твойого серця ціль
Тепер вриваєшся у мої мрії звідусіль.

Разом з красою неба, вібрує у тобі
фатальний ритм; душа моя в журбі.
Минає радість опісля турбот,
Як бачу я дугу із твоїх брів~чорнот.


Щось з твого серця взяв, ти з мого половину,
Тебе благословляю я у високі рими.
Колись згадаю знов тебе, мов увісні,
Чого ще кращого хотіть мені.

Ранкова блакить,
В якій бліднуть зірки.
В далечінь загляніть~
Там туман навтьоки.
Як не видно зірок
Виринає каскад,
І кружляє танок
На лужку, із Дріад.

Ранкова усмішка знов
Така рожева даль,
У серці моїм до основ
Править невтішна печаль.
Буває я іноді, скраю,
Прокинувшись в ранню годину,
Порожнім цим лісом блукаю
Слізьми заливаюсь своїми.

Час і дню панувать,
Осідає туман.
А ліс, щоб не чекать,
Одяга золотий талісман.
Я дозволю над нею насмішку,
Над печаллю, мене що стискає.
Лемент птахів послухаю трішки~
Їхній спів серце хай звеселяє.

І я попожив у місті, з будівель чиїх росли
статуї, де по вулиці, з криком – "розтли! розтли!",
жвавий гасав філософ, тряс бородою,
і нескінченна набережна нітилась їх юдоллю.

Тепер там сідає сонце, лагідне до камінь.
А ті, хто мене помилував од гризні сумлінь,
нині по засвітах. Ба, облизні знакомиті
собакам, що на об’їдках нюх туплять у гонитві

і напастю схожі з пам’яттю. Блики світила, сад;
голоси даленіючі, вигуки штибу – "гад!
йди геть!" на чужім наріччі. І годі розумувати.
І краща у світі лагуна золотцем голуб’ятні

сліпить зіницю, або сльоза.
Людина, що доживає до того, що казна за
віщо її любити, цураючись супротиву
шаленої течії, криється в перспективу.
1985

У небо, сповнене покори,
Отут земля гукає.
Одвічний спогад піднімає
В свої блаженні гори.

Часом зникає сум'яття
бо слухають не гірш.
Тоді показує життя,
й а ні слова більш.

Вона із рук своїх незграбних
З нічної висоти впустила
Віяло з мерехтінь осяйних
На моря синій килим

Щоб підійнять перехилилась,
Срібляву руку простягла свою,
Та блискітка ця відхилилась,
І понеслася хвилею.

В безодню прірви, щоб дістати,
Повір, я міг би кинутись,
Не можеш з неба ти ступати,
Якби ж міг в нього піднестись!

Із вечором вона прийде; я обіцянку взяв.
Підготував усе, як слід. Друзяк повіддаляв,
Ще б нотку пахощів внести, свічки заіскрити
А тоді, в найгіршім разі, як її не вздріти,
Без вагань і співчуття спалити у вогні
І легко закрокують враз, знайомі вже мені.
Так вчасно ти прийдеш, не втрачу сподівання
Який приємний шум, подяка за старання.
Вона ввійде сюди, ледь знітившись, нехай
За руки ми візьмемсь, поринемо в запал
Що зможе осіять її прекрасну вроду?
Цілунки, що несуть найпершу насолоду!

У дивовижний час цей ранку
Раптово сонце засяває.
Через осінню тиш серпанку
Сад листя із дерев скидає.

Повільно вниз.Їх можна проводжати
Хоч поглядом і впізнавати
Листочки дуба міднуваті,
кленовії - багрянуваті.

Останніми, як поржавілі,
Гілки спадають оголілі;
Проте, ще не зима.

Білясте світло осяває,
природу, в повітрі витає,
здається, сніг, як золото.

Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
Буцім і мав, що казать, зголошувався, схвильований,
а зі багатослівя вціліло одне "було".

Так одіб’ється дзеркалом cтареча брова і лисина,
ба, ні подоби лиця, ані тобі – муді.
Усюди суціль розмите казане усно-писано,
в ирії – пірвана хмара і ти стоїш у воді.

Місцевості щось нагадують, – десь у сирій Голландії,
задовго до з’яви гребель, мережив, імен де Фриз,
чи то ван Дайк. Або – в Азії, в тропіках, бо залляв її
дощ, і ґрунти розрихлені; а ти не рис.

Поволі і назбиралися – у день або рік по краплі ця
пріснява – в своїх якостях, і згага солоних га.
І дитю – перископом на часі з пліч роззиратися,
щоб примічати здалеку дим кораблів поган.




1993, Амстердам

Переселенцями -
В який Нью-Йорк?
Вселенську ненависть
Взяли на горб.

Йдемо - ведмеді ми,
Йдемо - татари ми!
Вошима з'їдені,
Вперед - з пожарами.

Хай поки - в борг іще,
А там, з пітьми,
За нами - полчища
Таких, як ми.

Напіврозкосими
Очима - в ціль.
З-за спини космами
В нас заметіль.

- Во ім'я Господа!
Во ім'я Розуму! -
Адже й короста ми,
Адже й проказа ми.

Вовками рискаймо
Крізь віхол сміх -
Зоря російськая:
Супроти всіх!

Ми батьковбивцями –
У глуш доріг.
Хай всесвіт схилиться
Під наш батіг!

Гей ви, оратаї,
Вставайте з вилами!
І вже з карателем
Бреде розстріляний...

І дружно папертю -
Злидні - біді:
«Ти, білоскатертний!
Ось ми тобі!»

20.07.2014

Через балкон схилилась ти
Мені б туди … забракне сил!
А руки білі з висоти
Моїх не можуть досягти.

Щоб цю халепу оминуть,
Кинь хоч шнурочка золотого;
Чи струн гітари роздобудь,
Сплету канат, чи як там його…

Зніми квітки, і гребінця,
Перехили волосся довге,
Чорнява хвиля без кінця
Вкрива до п´ят округлі ноги.

Такий ось трап – чом не краса,
Я ним легенько проберусь,
Хоч і не ангел, в небеса
До пахощів я піднімусь!

Як Пенелопа прядиво пряде,
Обман прихильників – її мета
Задля Улісса: те, що пряла вдень,
Розпустить уночі, назад верта.
Так само вміє й дівчина ота:
Минає сіть, бажання уярмить,
І те, що я багато днів сплітав,
Вона розірве у єдину мить.
Усе, що розпочну, вона плямить.
Я не віддам їй плетиво нове,
Бо все руйнує поглядом німим,
Багаторічну працю словом рве.
Робота ця, як сіті павука,
З найменшим вітерцем вона зника.

О,небо, небо, ти мені наснишся!
Не може буть, щоб ти навік осліпло.
І день згорів, немов сторінка біла:
Дещиця диму й попелу дещиця.
1911

Осип Мандельштам
О небо, небо, ты мне будешь сниться!
Не может быть, чтоб ты совсем ослепло.
И день сгорел, как белая страница:
Немного дыма и немного пепла.
1911

Моя земля так спрагло хоче миру,

Так стогне в цей страшний і дикий час.

Моя земля чудова, наче диво,

Зустріти ще світання має шанс.

Затихне біль і відшумлять тривоги,

Бо це безглуздя - в бій на брата йти.

А всі стежки, і всі прямі дороги

Додому приведуть, як не крути.

21.05.2014 - 20:58



Оригінал

МОЯ ЗЕМЛЯ

автор: Enola
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500304

Моя земля так жадно хочет мира,

Так стонет в этот страшный, дикий век...

Моя земля, прекрасная, как диво,

однажды все же встретит свой рассвет.

Уймется боль и отшумят тревоги –

бессмысленно идти на братьев в бой…

А все пути, тропинки и дороги,

в конечном счете, нас ведут домой.

Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс»,
а у голові – суцільна єресь,
хор думок одна одну жене.
Я не розумію, що ся стало, –
з болем і надривом щось кричало:
«Громадяни, слухайте мене…»

Палуба гойдається і стогне.
Під гітару палуба чарльстоне.
Палуба сьогодні не засне.
Бо на реї плаче здичавіло
пісенька, з якої зрозуміло:
«Громадяни, слухайте мене…»

Там сидить солдат на бочкотарі,
нахилився чубом до гітари,
пальцями мудрує щось чудне.
Він гітару і себе замучив,
але тільки пару слів озвучив:
«Громадяни, слухайте мене…»

Громадяни слухати не хочуть,
громадяни про своє торочать.
Що їм завивання голосне?
Їм сьогодні відпочити треба,
то чого волає він до неба:
«Громадяни, слухайте мене…»

Он і п’яний – п’є і наливає,
картою козирною вдаряє,
помідори сіллю натирає,
Ну а цей гармошку рве та гне.
Скільки раз отак усі мовчали,
коли в когось теж душа кричала:
«Громадяни, слухайте мене…»

А тоді і їх ніхто не слухав.
Ребра розпирала сила духу,
що не доказала головне.
І тепер душа несамовита
слухати не хоче пережите:
«Громадяни, слухайте мене…»

Ой, солдат на сцені бочкотари,
я такий же, тільки без гітари,
я пройшов через усе земне,
я іду і руки простягаю,
я, уже охриплий, повторяю:
«Громадяни, слухайте мене…»

Страшно, як почути не бажають,
боляче, коли не почувають,
що і їх ця учта не мине,
що веде у люди за собою
вимучене все оце із кров’ю:
«Громадяни, слухайте мене…»

                              2000

В священну пору посту й молитов
До Бога линуть звернення й пісні.
І я також у день святковий знов
Святій молюсь коханій, їй одній.
Її пречистий храм живе в мені,
Де світлий образ пам’ять не зітре,
Бо там думки мої, і день, і ніч,
Немов побожний наймудріший жрець.
І я – блаженства власного творець –
Зроблю олтар, її згасивши лють,
І серце в жертву принесу, котре
Дотла у пристраснім вогні спалю.
Богине, серце, віддане тобі,
Тримай поміж реліктових скарбів.

Шепчу "прощай", бодай кому-аби.
Мани окрім твоєї, далебі,
бо та, хіба кивнувши для гаразд,
у відповідь долоні не подасть.

І cе, зі скла в уяві звівши куб,
тріумф уже не голосу, а губ,
що тої риби, котрі розтуля
повітряною бульбашкою "ля".

В акваріумі покій над усе,
ані тобі сльозини чи пісень,
і, у повітрі виснучи, рука
наслідує ознаки плавника.

Отож, тобі, чимдуж далекій від
ще зімкнутих кінцівок нереїд,
зі наших вод, скидаючи брову,
речу холоднокровно у мокву,

що згусток болю мізочкову міць
переборов. Що пам'ять зі зіниць
не виколеш. Що біль, заціпив рот,
укрик тепер дійма моє нутро.
1970

Забронзовілою золою
жуки обсіли білий сад.
На рівні меси світової
дерева свічами горять.

І, як у неймовірну віру,
у ніч душа моя іде,
де одіяння тогу сіру
тополя місяцю пряде,

де все уявно таємниче
і яблунево запашне,
немов на палях будівничих,
тримає небо весняне.

                              2002

Із Олександра Пушкіна

Свободи сіяльник самітний,
до зірки став я на ланах;
із чистим серцем, беззавітно
по бур’янистих борознах
я розсипа́в живе насіння -
та дурно тратив час і вміння,
ріллею марно я пропах...

Годуйтесь, вкоськані народи!
Вас не розбудить честі гук.
Навіщо стадам дар свободи?
Хай пестять вовну та курдюк.
Планида їхньої породи -
ярмо зашийне та канчук.

(2014, 2019)

Із Михайла Лермонтова (1814-1841)

Прощай, замурзана Росіє:
земля рабів, панів, юрод,
вожді, облудні, як повії,
й завжди їм відданий народ.

Надіюся позбутись скоро
твоїх вояків-злодіюк,
твого зло-заздрісного зору
й обіймів загребущих рук.

(2014)

Із Володимира Висоцького

Ніби чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути,
зірваною квіткою зав’ядати -
як забрали милого в рекрути, в рекрути,
як потрапив суджений у солдати!

Горницю замкну свою - темною, тихою,
роки довгі проведу самотою.
Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, -
видивлюсь, як в дзеркалі, що с тобою.

Раз у раз здіймається над шляхом курява,
можеш опинитися ти абиде...
А солдатська доленька - згублива, згублива:
що, як в битві смерть тебе не обійде?!

Квіти на гільце собі виберу повагом,
і вінок вив’язую день при дні.
Збережу для милого з посагом, з посагом
косу нерозплетену - в сивині.

Закружляє перстень мій, в келишок вкладений,
навіщує милому довгу путь...
Хай доконче збудеться гадане, гадане,
хай вернеться суджений будь-що-будь!

(2010)

Із Володимира Висоцького

Жив при мамі я, при таті, -
виріс видний, не зачах.
А тепер я - в медсанбаті,
весь сповитий, у бинтах.

Що нам слава, чи русява
найгарніша з медсестер!
Вмер сусіда мій, що справа,
той, що зліва, - ще не вмер.

І от якось серед ночі
той, що зліва, крадькома
враз мені промовив: «Хлопче,
в тебе ж - он, ноги нема!»

- Як же так! - кричу русявці. -
Він, мабуть, пожартував!
«Ми відріжем тільки пальці», -
лікар так мені казав...

Та сусіда мій, що зліва,
безупинно хихотів,
навіть марячи - глузливо
все про ногу говорив:

для калік, мовляв, недужих -
де і жіночку знайти?
Глянь на себе, хворий друже,
із здоровим глуздом ти!

Якби був я більш рухливий,
міг злізати з ліжка вниз -
я б сусідові, що зліва,
просто горло перегриз!

Умовляв сестру русяву
показати, чим я став...
Жаль, що вмер сусіда справа, -
правду б він мені сказав.

(2010)
ееееееееее

Із Володимира Висоцького

Стільки довгих верстов крізь запеклі бої
я пройшов зі своїм батальоном,
а додому мене - за заслуги мої -
санітарним везли ешелоном.

Від попутки зробив перший крок -
й занімів, біля хвіртки заклякши.
А над дахом, із комину - звичний димок
підіймавсь ніби якось інакше.

Не дивилися вікна у вічі мені,
і немовби посупилась хата,
і хазяйка - майнула тихцем у вікні,
та не вийшла зустріти солдата.

Пси цепні - аж заходились вже.
Я пройшов через двір до порога,
зачепився у сінях за щось за чуже,
двері шарпнув - ослабнули ноги.

Там на місці моєму сидів за столом
самовпевнений інший хазяїн.
І хазяйка при ньому, й вечеря - з вином,
і колиска видніється краєм.

Це виходить, що поки у бій
я ішов кожний день без спочину,
він усе переставив у хаті моїй
і по-своєму все перекинув.

Ми ходили під богом, - під богом війни,
артилерія нас накривала,
тільки кулі у спину - страшніші вони,
тільки зрада - до серця дістала.

Я себе в попереку зігнув,
кулаки заховавши в шинелі:
«Вибачайте, добродії, що завернув
мимохіть до чужої оселі».

Мов, любові та згоди вам, й довгих років,
й щоб завжди на столі - паляниця...
Ну, а він - навіть вухом на це не повів,
ніби так воно все і годиться.

Я тремтіння в колінах зборов,
причинив тихо двері до хати, -
тільки вікна відкрились, коли я пішов,
й подивилися вслід винувато.

(2009)

Із Володимира Висоцького

П’ять хвилин до атаки,
значить - знову під танки,
знову чути розривів концерт...
А бійцю молодому
принесли он із дому
невеличкий блакитний трикутний конверт.

І журба в серці тане,
коли пише кохана
чи батьки - до солдата свого...
Та даремно, видати,
поспішили віддати
парубчині до бою листа отого.

Там всього і стояло:
«Ти даруй, що мовчала,
заважке це чекання та плач...
Відлітають лелеки,
і я їду далеко,
ти ж - спокійно воюй, й коли можеш - пробач.»

З першим громом над полем
хлопець викрикнув з болем:
«Листоноше, ти що мені дав?
За два кроки до смерті
у простому конверті
я смертельне поранення раптом дістав!»

І назустріч гарматам
він повстав з автоматом
під осколків тужливий мотив...
Й над Сурою своєю
він обнявсь із землею,
тільки клапті листа довго вітер крутив.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Був безглуздий ривок, -
серед білого дня:
з лав убік зайвий крок -
і вперед навмання.

І почовгали двоє,
не вчуваючи ніг, -
на очах у конвою
та убрід через сніг.

І от вже стрій покладений взірцево
під стукіт «Дружби», старої пили,
і влаштували свячення свинцеве
з ожилих врешті вишок три стволи.

І лежала юрма,
в сніг ввіткнувши носи,
а за нами двома -
скаженіючі пси.

Не відомо про жалість
кулям в чорних стволах!
Ми на мушках звивались,
наче як на колах.

Нам треба б відірватися на схилі,
та вище - з вишок - вирішать за нас:
там у стрільців ми сіпались в прицілі, -
смішні ляльки на нитках сяйних трас.

Хоч би знати, хто стрівсь,
з ким у путь я майнув,
з ким рискнути пустивсь,
з ким померти рискнув!

Начеб, мав його знати...
Трохи стямився я
і промимрив: «Як звати?
Скільки строку? Стаття?»

Але дарма: його уже безноса
перехрестила чергами двома.
А я втікав й гадав: чи прорвемося? -
не враз помітив, що його нема.

Я - до нього: мовляв,
чом ти гаєшся десь?
Ну, а він - ницьма впав
й витряс мозок увесь.

Пройняло! - тілогрійка
всохла вмить на мені:
ох і б’є трьохлінійка, -
прямо як на війні!

До болю я в каміння вп’явсь руками:
коли собаки близько - зупинись!
Пси покропили кригу язиками
і, мозок той злизавши, розбрелись.

І так гірко чомусь,
хоч не сват і не друг...
Я піднявся, дивлюсь -
вертухаї навкруг.

Пхнули труп: «Що вже з нього?
Просто падаль якась.
Гроші йдуть за живого,
а за вбитого - зась».

Ми йшли у зону разом, - аж до входу,
а там - дістане кожний свій урок:
конвойні - за спіймання нагороду,
а я - за втечу відповідний строк.

Я спочатку грубив,
потім вже - перестав.
Цілий взвод мене бив -
два рази знемагав.

Що той світ? - все знайомо,
такий самий режим:
вріжуть тут - я на тому,
вріжуть там - я на цім.

Я гонором не став їм дозоляти, -
буває, лижуть п’яти гордії;
пішов лизати рани в «лизолятор» -
не зализав, ось шрами всі мої.

Нам би слід - вздовж ріки,
він був теж не з незграб, -
щоб стрільцям - не з руки,
щоб собакам - не з лап!..

Ось і казці кінець,
як звір біг на ловця,
і як зрізав ловець
втікачу пів-лиця.

...Усе вже в трубах, й перекриті крани,
от тільки - ніччю виють та гудять.
І треба солі сипати на рани:
щоб пам’ятати - хай вони болять!

(2011)

Із Володимира Висоцького

Усе позаду - КПЗ й нарсуд,
і прокурор, і судді з адвокатом.
Тепер я жду, тепер я жду - куди пошлють мене на труд,
куди пошлють мене робити за безплатно.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

У Воркуту посилки довго йдуть таки,
у Магадан - так само, зрозуміло.
А там же всі, а там же всі - злочинці, суки та вовки,
мені не бачити ніколи тих посилок.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

Аж ось вчуваю я: по мене йдуть.
Відкрили двері, сонного забрали -
і ось тепер, якраз тепер - мене кудись-десь повезуть,
а от куди - ізнов, паскуди, не сказали.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, ізнов ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

І ось - вокзал: конвой спиняє гам,
у них - гвинтівки, і багнети гострі...
Нас, кажуть, шлють туди, де правлять роги козам - й парубкам,
кудись на Кольський, буцімто, півострів.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють...
Матінко, скінчай ридати,
починай тепер гадати,
коли назад нарешті привезуть.

(2013)

Із Володимира Висоцького

Ізмолоду я викинутий з гри,
і мушу я шукати винуватця:
був зраджений Христос у тридцять три,
мене спіткало це - у вісімнадцять.

Ісусу легше, - вірилось йому,
що решта одинадцять - хлопці певні,
а я - гадаю, ідучи в тюрму,
чи зраджують всі друзі задушевні.

(2009)

Воно – суцільний шепіт невтишимий,
Могуття хвиль на берегах самітних,
І тисячі печер поглине спритно,
Поки Геката чар міцних не зніме.
Як ніжна лагідність огорне німо
Морську гладінь, то ракушка тендітна
Не зворухнеться на воді помітно,
З тих пір, коли вітри не знали стриму.
О, ви, чиї стомилися зіниці,
Потіште очі на морських широтах,
І ви, чий слух уже оглух від шуму,
Кому нудних пісень обридли ноти,
Присядьте біля гроту у задумі,
Вам заспівають німфи яснолиці!

Я прокинувся з гуками мев у Дубліні.
Удосвіта їх голоси ячали
як душі, отак безнадійно згублені,
що не годилися для печалі.
Хмари брались над морем в чотири яруси,
наче театр, годячи драмі,
набираючи брайлем постскриптум ярости
з неміччю у осклянілій рамі.
В мертвім парку сочились імлою статуї.
Я осікся: я – дума, бодай і збоку.
Три четвертини життя – як стадії
упізнавань – до німого зойку
й цілковитої скаменілости.
Я був гостем у місті, де, лячкуватий,
уповні міг би, набравшись смілости,
вмерти, тільки не заблукати!
Гуки дублінських чайок! Кінець граматики,
зауваги звуку до спроб упоратись
зі повітрям, з я́духою праматері
від праотчої зради й намог оговтатись –
шматували дзьобами слух, як занавіс,
требуючи звести довготи
голосу нанівець, і почати монолог заново
з чистої нелюдської ноти.


1990

Природа чи мистецтво познача
Тонку чарівність неповторних рис?
В них лагідність і гордість повсякчас,
Краса неперевершена яскрить.
Ласкавий погляд кличе до пори,
Бо тимчасово гордість відступа,
Та докір у її очах узрить
Усяк, якщо полонить хіть сліпа.
Від неї так не раз я потерпав,
Було життя бентежним, дні сумні.
Як посміхнеться – світлом осипа
І гріє серце зранене мені.
Вона навчає поглядом простим
Тому, чого у книгах не знайти.

Господи, гнева пречистого
прошу я – не шли за зло.
Где б ни стоял я – выстою.
Спасибо за то, что мало
время мое. Упованием
множу ему года.
Думу-печаль – в изгнание,
чтоб в жизни я был всегда
таким, каким видеть хотела
меня породившая мать.
И славно, что не сумела
беду от меня отогнать.

01.03.2014

Яри, душа. Яри, а не рыдай.
В снегах студеных – солнце Украины.
А ты ищи – багряный след калины,
на черных водах – тень ее узнай,
где горстка нас. Игрушечный отряд
лишь для молитвы вечной и надежды.
Судьба остерегает, как и прежде,
что кровь калины – все-таки густа,
еще терпка, как та, что в наших жилах.
В седых метелях белая печаль
на гроздьях боли, уходящей в даль,
на нас бедой своею ополчилась.

17.02.2014

Даремно я прихильності просив,
Коли боліло серце донезмоги.
Вона в багно утоптує щосил
Моє життя, на шию ставить ногу.
Та навіть лев, що не жалів нікого,
Кому підвладна всяка звірина,
У гордощах не хоче перемоги
Над слабшим і ягнятко обмина.
Але іще жорстокіша вона,
Аніж левиця люттю оповита,
Оскільки в насолоду порина,
Коли нагода є на кров дивитись.
Кохана, не говорить хай ніхто,
Що, здавшись у полон, в крові утоп.

Моє серце в верховині, воно вже не тут,
Моє серце в верховині, бо там я вільний був,
На свободі і в погоні, там я щастя знайшов,
Моє серце в верховині, куди б не пішов.

Прощавайте верховини, Північ прощавай,
Повний благодаті і відваги край,
Де б не блукав я і де б не ходив,
Завжди будуть верховини в серці моїм.

Прощавайте сніжні гори,
Прощавайте зелені стежки,
Прощавайте ліси неосяжні,
Прощавайте ріки й струмки.

Моє серце в верховині, воно вже не тут,
Моє серце в верховині, бо там я вільний був,
На свободі і в погоні, там я щастя знайшов,
Моє серце в верховині, куди б не пішов.

Я не люблю фатальної кончини
Жагою слів утішливо живу
І будь-якої не сприймаю днини
Коли пісень веселих не пишу
Я не люблю, коли товчуться глуми
В захоплення не віру, а іще
Коли чужий мої читає думи
Вдивляючись у лист через плече
Я не люблю, коли наполовину
Або розмова точиться слизька
Я не люблю, коли стріляють в спину
А надто як вціляють із близька
Я не люблю пліток позірних версій
Іржу сумління, ошуканства гру
Або коли постійно проти шерсті
Або коли наждачкою по склу
Я не люблю як випинають груди
Хай ліпше вже заюшить серце кров
А ще болить, що слово «честь» забуте
У колі пересудів і обмов
Коли я бачу перебиті крила
Душа моя для співчуття пуста
Я не люблю ні сили, ні безсилля
Ось тільки жаль розп’ятого Христа.
Я не люблю, коли боятись мушу
Досадно ще, коли невинних б’ють
Я не люблю, коли влізають в душу
Тим більше як у душу ту плюють
Я не люблю манежі і арени
На них мільйон спускають по рублю
І хай життя міняє мізансцени
Ніколи я цього не полюблю

19.12.2013

– Петрик знов не був у школі,
Тосик продірявив столик,
Валя скатерть забруднила,
Зоя шиї не помила,
Ключ Юрко згубив, а Вася
Весь пиріг уплів тимчасом.
– Хто ж тебе пита? Біда!
– А ніхто. Я ж ябеда.

13 грудня 2013 року

Ця осіння чарівна пора…
І тумани перші над рікою.
І перо, що завжди під рукою.
І струмують вірші з-під пера.

І летять листи календаря…
Й перший лист із віт почав летіти.
Й павутинки бабиного літа…
І струмують вірші з-під пера.

5 грудня 2013 р.

Translation:

при здачі карт він мов медитує
з ким грає він про це не зна
для нього гра це не виграний гріш
чи повага одна

при здачі карт відвіту шукає
у шансу лініях святих
в прихованих ймовірних законах
танцюють цифри в них

я знаю що піки мечі для солдата
я знаю що трефи зброї піке
я знаю що бубни гроші на все це
та серце моє не таке

чи зігра він бубновим валетом
чи даму пік він покладе
чи прихова короля у руці
як пам’ять пропаде

я знаю що піки мечі для солдата
я знаю що трефи зброї піке
я знаю що бубни гроші на все це
та серце моє не таке
та серце моє моє не таке

і якщо б я сказав що люблю вас
ви подумали дивно однак
я не людина столике обличчя
у мене маска одна

хто говорить нічого не знає
і з’ясовує вартість свою
як саме ті хто клене рідну вдачу
ті хто втрачає в бою

я знаю що піки мечі для солдата
я знаю що трефи зброї піке
я знаю що бубни гроші на все це
та серце моє не таке
та серце моє не таке
та серце моє моє не таке

Original:

He deals the cards as a meditation
And those he plays never suspect
He doesn't play for the money he wins
He don't play for respect

He deals the cards to find the answer
The sacred geometry of chance
The hidden law of a probable outcome
The numbers lead a dance

I know that the spades are the swords of a soldier
I know that the clubs are weapons of war
I know that diamonds mean money for this art
But that's not the shape of my heart

He may play the Jack of diamonds
He may lay the Queen of spades
He may conceal a King in his hand
While the memory of it fades

I know that the spades are the swords of a soldier
I know that the clubs are weapons of war
I know that diamonds mean money for this art
But that's not the shape of my heart
That's not the shape, the shape of my heart

And if I told you that I loved you
You'd maybe think there's something wrong
I'm not a man of too many faces
The mask I wear is one

But those who speak know nothing
And find out to their cost
Like those who curse their luck in too many places
And those who fear a loss

I know that the spades are the swords of a soldier
I know that the clubs are weapons of war
I know that diamonds mean money for this art
But that's not the shape of my heart
That's not the shape of my heart
That's not the shape, the shape of my heart

Дзвінка зозуля – вісниця весни.
Її труба вже сповіщала тричі,
Яка в серцях закоханих бринить,
Що йде король, осяяний величчям,
З вінцем-гірляндою і їх покличе, –
Пташиним співом повниться земля,
Луна дерев гучна і таємнича,
Неначе видно шлях його здаля.
Між тими, хто кохання прославляв,
Лише вона ні слова не сказала,
Не слухала пташиних умовлянь,
Зозулин заклик серце відкидало.
Любове, не скоряється вона
Зозулі, бо натура бунтівна.

Перевод с украинского стихотворения
Ларисы Радченко, г.Львов


нам не сбежать незатейливым ужиком
веки дрожат - отрешиться непросто им
уши глотая черешни наушников
слышать забыли мы глухонемотствуем

чьими назавтра ощеримся минами?
нынче столкнёмся с которыми расами?
те кто в зените казались невинными
ближе к полуночи стали опасными

каждая тварь выползает из имени
травы наброситься могут на месте где
только добыча из норки нас выманит
вольные души нам кушать дай yesterday

в час между двух сигарет промежуточный
стать что ли мухой лесною ли грушею
знаешь а стоит бояться нешуточно
тех что стоят за стеною и слушают

2013

Кружляв посеред брил мій манівець,
У сутінну стікаючи низину,
Де тлінний був хазяїном кінець,
Де струми били з чорної щілини.
Листи пожовкли, стихнув вітерець.
Природа – домовинна й мовчазна.
Схилив могильно голову чебрець, -
Та раптом – виросла попереду стіна.
Уся – пор̀осла густо бур`яном,
Вона підперла небо, як Атлант,
Вилися східці в ній веретеном,
Такі старі, як Вічний Фоліант.
Я зойкнув – бо побачив на стіні,
Для чого Космос дав життя мені.

Я сонцесяйну пиху її бачив
На вóгненному західному тлі -
Прозорістю на чорному брилі,
Кришталем, що ніхто не розтлумачив.
Її янтарне чистеє світіння
Осяяло затінені простори;
Її нав`язливе сумне палахкотіння
В очах моїх не віднайшло покори.
Вона окреслила зчаровані сади,
Палаци, вежі, гори та моря –
Все те, чому з дитинства вірний я,
Усюди пізна̀ючи їх сліди.
Блискучі промінці мене, сірому,
Покликали до зоряного дому.

I
"Скоро тринадцять літ, як соловей зі кліті
вирвався і полетів. І ліки, на ніч зужиті,
богдихан запиває кровицею кравчини, що шив на нього,
відкидається на подушки, і, під спів завідного,
поринає у сон, що навіюють колискові.
Не веселі у Піднебесній і не святкові
ці скрушні, розпаровані ці роковини.
Спеціальне люстеречко, що загладжувало морщини,
неухильно дорожчає. Сад наш хиріє, в’яне.
Небо, і те шпилями поколоте, як огрядне
тіло голого немічного (чию тільки спину
ми і бачим). І я инколи поясняю сину
богдихана природу звізд, напучую неборака.
Листа від твоєї любої за підписом Дика Качка
писано тушем на рисовім тонкім папері із дарунків імператриці.
Довкола чомусь усе більше паперу, і менше рису".

II
"Хода у тисячу лі починається з одного
кроку, – говорить приказка. Певно, саме його
не дарує дорога додому, уповільнювана, і питомо,
ліком тисячі лі. Особливо зі обліком лі від "о".
Що одна тисяча лі, що дві тисячі лі –
тисяча означає віддалі, й чималі,
як за рідні пороги мова, і зараза нісенітні зі слова
націляється і на цифри; насамперед, на нулі.
Вітер несе нас на Захід, як жовте насіння, на
радість стручку, що луснув, – туди, де стоїть Стіна.
На тої тлі й подорожні потворні, немов отой ієрогліф,
немов які-небудь инші нерозбірливі письмена.
Рух у один бік видозмінює і мою
голову на довгасту, ніби тому коню.
Сили, що мав у тілі, пішли на тертя тіні
по сухому колоссю дикого ячменю".
«1977»

Постала з вічності і канеш
У неї ж.
Ти, як усе живе, зів’янеш,
Земнеє.

Не нарікаєш, що лиш мить
Тут сяєш:
Над лісом, лугом на весь світ,
Над гаєм!

Вродилась золотa – аж-аж!
Всяк скаже:
Княгине, робиш ти пейзаж
Пейзажем!

Стають тобою і поля,
І схили
Зелені небом, як земля,
І милі.

Ти сонцю на короткий строк
Сестриця.
Прийми від мене кілька строф…
Іскриться

Воно із неба висоти,
Величне.
Що думаєш, кульбабко, ти
Про вічність?

Милуючи своїм буттям
Нам очі,
Ти осягти своє життя
Теж хочеш.

Я маю довшу мить пройти
Й дорогу.
Та теж іду в ніщо, як ти,
З нічого.

Хто я? Мовчанням хоч своїм
Повідай.
Я випадковий в світі цім.
Без сліду

Колись ми підемо навік
В дорогу.
А пелюстки твоїх повік
Вологі…

Усе покриє скоро ніч
Імлою.
Сестрице, ти пролийсь мені
Сльозою

Та й на папір. О, не спіши
В позасвіт.
Неначе пристрасть у душі
Й причастя –

Твоє вино. Звідкіль спливло
Це й світить?
Скажи, як жити, щоб було
Всім світло?

Переплелися нам путі,
Цілюща.
Ти віриш: місце є в житті,
Де душі

Людей, квіток – усі віки
Зелені,
І поетичні є рядки
Натхненні,

Які б світили, гріли всіх
На світі?
Киваєш, тихо рониш сніг
І… світиш.

26 серпня 2013 року

Глибока копанка, глибоко копана.
а при ній Касєнька, як намальована.
Стоїть при копанці, відра наповнює,
коханим Ясєньком думками сповнена.
Якби хоч раз його вдалось побачити,
одразу в копанку за ним би скочила.
Найперше вкинула б віночок білий той,
що сама звила я з одних лиш ружичок.
Мною цілований листок дубовий
разом з вітанням кину у воду.
Віднеси, копанко, його до Ясєнька
та розкажи йому – довік чекатиму.

***
1. Głęboka studzienka, głęboko kopana,
a przy niej Kasieńka jak wymalowana.
2. Przy studzience stała, wodę nabierała,
o swoim Jasieńku, kochanym myślała.
3. Żebym cię, Jasieńku, choć raz zobaczyła,
to bym do studzienki za tobą wskoczyła.
4. Najpierw bym rzuciła ten biały wianeczek,
com sobie uwiła ze samych różyczek.
5. Ucałuję listek szeroki, dębowy,
razem z pozdrowieniem rzucę go do wody.
6. Zanieś go, studzienko, do Jasieńka mego,
powiedz mu ode mnie, że czekam na niego.

Unforgettable is a popular song written by Irving Gordon.
The most popular version of the song was recorded by Nat King Cole in 1951,
with an arrangement written by Nelson Riddle.
In 1991, after Elvis Presley's legendary musical director Joe Guercio had the idea,
Cole's 1961 recording of the song was edited and remixed to create a duet with his daughter,
Natalie, which won three awards at the Grammy Awards of 1992:
Song of the Year, Record of the Year and Best Traditional Pop Vocal Performance.

Translation:

незабутні ви
вірю словам
незабутні ви
поруч і там

як любові спів торкає нас
у моїх думках ви повсякчас
довше ось тут
ніхто ще не був

незабутні ви
як не дивись
назавжди прийшли
в серце колись

ось чому так неймовірна мить
вчас коли вже незабутні ми
пам'ятайте
незабутній я теж

[інтерлюдія]

незабутні ви
як не дивись
назавжди прийшли
в серце колись

ось чому так неймовірна мить
вчас коли вже незабутні ми
пам'ятайте
незабутній я теж

Original:

Unforgettable
That's what you are,
Unforgettable
Tho' near or far.

Like a song of love that clings to me,
How the thought of you does things to me.
Never before
Has someone been more...

Unforgettable
In every way,
And forever more
That's how you'll stay.

That's why, darling, it's incredible
That someone so unforgettable
Thinks that I am
Unforgettable, too.

[interlude]

Unforgettable
In every way,
And forever more
That's how you'll stay.

That's why, darling, it's incredible
That someone so unforgettable
Thinks that I am
Unforgettable, too.