Translation:

Не заслоняйте місяця трояндам, як світить!
Троянди кохають місяць так, як піїти –
В небо з городів зріють і зріють за снами,
І сниться трояндам та ясність і ранок...

Троянди мають котячі зіниці – так є,
Троянди рідко очі підносять – так є,
В діалогах – троянди і місяць – так є,
На розмови – ночі не досить – так є.
Троянди мають губи гарячі – так є,
Троянди вогонь на дощі не погасне – так є,
Троянди мають шипи хижацькі – так є,
І калічать до крові у ласках,
І калічать до крові у ласках,
Так є, так є, так є, я добре знаю це...

Не заслоняйте місяця трояндам, заснуть хай!
Троянди кохають місяця диск і ясний край...
В землю пророслі раптом стають мовчазними,
Линуть на місяць, той пропливає над ними...

Троянди мають котячі зіниці – так є,
Троянди рідко очі підносять – так є,
В діалогах – троянди і місяць – так є,
На розмови – ночі не досить – так є.
Троянди мають губи гарячі – так є,
Троянди вогонь на дощі не погасне – так є,
Троянди мають шипи хижацькі – так є,
І калічать до крові у ласках,
І калічать до крові у ласках,
Так є, так є, так є, я добре знаю це...

Original:

Księżyc i róże

Nie przysłonjacie różom księżyca, gdy świeci!
Róże kochają księżyc tak, jak poeci –
W niebo z ogrodów patrzą i patrzą, nim zasną,
I śni się różom w ciemności ta jasność…

Róże mają kocie źrenice – ja wiem,
Róże z rzadka oсzy podnoszą – ja wiem,
I najchętniej róże z księżycem – ja wiem,
Swe dialogi wiodą wśród nocy – ja wiem.
Róże mają usta gorące – ja wiem,
Ogień róż na deszczu nie gaśnie – ja wiem,
Róże mają kolce drapieżne – ja wiem,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
Ja wiem, ja wiem, ja wiem, ja dobrze o tym wiem…

Nie przysłonjacie różom księżyca, nim zasną!
Róże kochają tarczę księżyca, ta jasność…
W ziemię wrośnięte i oniemiałe w milczeniu,
Lecą na księżyc, kiedy przepływa nad Ziemią…

Róże mają kocie źrenice – ja wiem,
Róże z rzadka oсzy podnoszą – ja wiem,
I najchętniej róże z księżycem – ja wiem,
Swe dialogi wiodą wśród nocy – ja wiem.
Róże mają usta gorące – ja wiem,
Ogień róż na deszczu nie gaśnie – ja wiem,
Róże mają kolce drapieżne – ja wiem,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
Ja wiem, ja wiem, ja wiem, ja dobrze o tym wiem…

Translation:

До остигання павутин свічникових,
Інакший пломінь темноту цю знекровить,
В іншому блиску я читати буду
твої очі на дотик.
Перед нами, за нами істотно
ніщо, ніщо, ніщо окрім нас...

А вже коли все згасне, тоді так
є ясніше, простіше...
Ми молимось устами, ми молимось
руками у тиші.
Тепер ми невідомі, лише собі
відомі, до стиску...
Напомацки блукаючи, себе лиш тільки
знаючи так близько...
Бо темінь – ми, мов храми,
нічого перед нами,
немає окрім нас...
І тільки наші руки, наш дотик
і ні звуку, ні звуку...
Немає тут обману,
Вивчаємо напам’ять – то ми,
то ми...

Original:

A kiedy wszystko zgaśnie

I nim wystygną pajęczyny lichtarzy,
w ciemności naszej inny żar się rozjarzy,
Inny zapłonie blask, i będę czytać
twoje oczy palcami.
Nic nie będzie przed nami, za nami,
nic, nic, nic oprócz nas...

A kiedy wszystko zgaśnie, to wtedy
jest najjaśniej, najprościej...
Modlimy się ustami, modlimy się
rękami w ciemności.
Jesteśmy niewidomi, tylko sobie
wiadomi, to wszystko.
Po omacku błądzący, tylko siebie
znający tak blisko...
Bo ciemność – to my sami,
nie ma nic przed nami,
nie ma oprócz nas...
I tylko nasze ręce, nasz dotyk
i nic więcej, nic więcej...
Nikomu nikt nie kłamie,
Wiemy siebie na pamięć – to my,
to my....

Music by – K. Gärtner.
Lyrics by – J. Kulmowa.

Album: «Recital piosenek» (1967)

Translation:

Де хотіла би йти?
Моя тіне, скажи
В шумі барв
В сонці ламп
Так як я, ти сама
Ти б відпочила з приємністю теж
Нудиться гра і думки
Чом передразнюєш бідно мій жест?
В мандрах стіною хитких

Жаль за тобою
Не гнівайся так
Знаю, з’явився би хтось
Знову під руку нам легко би йшлось
Вітром запахла би ніч

Ніч мине
День мине
Не мине хтось мене
І про це знаю я
Тільки я й тінь моя

Жаль за тобою
Не гнівайся так
Знаю, з’явився би хтось
Знову під руку нам легко би йшлось
Вітром запахла би ніч

Ніч мине
День мине
Не мине хтось мене
І про це знаю я
Тільки я й тінь моя

Original:

Wędrówka z cieniem

Dokąd to chciałbyś pójść?
Powiedzże, cieniu mój
W zgiełku barw
W słońcu lamp
Tak jak ja, jesteś sam
Och, jakże chętnie odpoczął byś też
Jakże cię nuży ta gra
Czemu niezdarnie przedrzeźniasz mój gest?
W chwiejnej wędrówce u ścian

Żal mi cię trochę
Nie gniewaj się tak
Wiem, gdyby zjawił się ktoś
Znów by nam lekko pod rękę się szło
Wiatrem pachniała by noc

Minie noc
Minie dzień
Wreszcie ktoś zjawi się
Tylko ja o tym wiem
Tylko ja i mój cień

Żal mi cię trochę
Nie gniewaj się tak
Wiem, gdyby zjawił się ktoś
Znów by nam lekko pod rękę się szło
Wiatrem pachniała by noc

Minie noc
Minie dzień
Wreszcie ktoś zjawi się
Tylko ja o tym wiem
Tylko ja i mój cień

Just tell me, what’s the reason
For our latest rain?
There is no more – dead season,
Insane, insane.

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Just teach me to be quite,
An emptiness and shade.
Be to your silence pliant,
What else can fade?

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

A tear and rain – in chorus,
And what about my love?
Just break the phrase one for us –
Apiece by now

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Original:

Так сумує весна

Скажі мені, навіщо?
Цей наш останній дощ.
Не буде вже нічого більше,
Ну що ж, ну що ж.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Навчи мене мовчати,
Лиш тінь і пустота.
Не сказане тобі прощати,
Не той, не та.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Сльоза і дощ одразу,
А що любов моя?
Зламай останню нашу фразу,
Це ти, це я

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Знаєш, я ніколи не був такий щасливий, як сьогодні вранці
Ми прогулювалися пляжем дещо схожим на цей
Це було восени, восени, коли погода стояла привітною
У сезон, який притаманний Американській Півночі
Там його називають Індіанським Літом
Але це було лише наше літо
У своїй довгій сукні ти нагадувала акварель роботи Марі Лоренсен
І я пам'ятаю, я дуже добре пам'ятаю, що я сказав тобі того ранку
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах
Сьогодні я дуже далеко від того осінього ранку
Та я ніби то там
Думаю про тебе
Де ти?
Чим займаєшся?
Чи я ще існую для тебе?
Я дивлюся на хвилю, яка ніколи не сягне дюни
Глянь, я, мов та хвиля, лягаю на пісок
Я пригадую приплив, як сонце і щастя минаються з морем
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах

Original:

L'été indien

Tu sais, je n'ai jamais été aussi heureux que ce matin-là
Nous marchions sur une plage un peu comme celle-ci
C'était l'automne, un automne où il faisait beau
Une saison qui n'existe que dans le Nord de l'Amérique
Là-bas on l'appelle l'été indien
Mais c'était tout simplement le nôtre
Avec ta robe longue tu ressemblais à une aquarelle de Marie Laurencin
Et je me souviens, je me souviens très bien de ce que je t'ai dit ce matin-là
Il y a un an, y a un siècle, y a une éternité
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien
Aujourd'hui je suis très loin de ce matin d'automne
Mais c'est comme si j'y étais
Je pense à toi
Où est tu ?
Que fais-tu ?
Est-ce que j'existe encore pour toi ?
Je regarde cette vague qui n'atteindra jamais la dune
Tu vois, comme elle je me couche sur le sable et je me souviens
Je me souviens des marées hautes du soleil et du bonheur qui passaient sur la mer
Il y a une éternité, un siècle, il y a un an
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien

якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
якби не було тебе
кому би дарував я дні
для яких би жінок розпростер
черстві обійми чи одній
якби не було тебе
то крапкою не був тоді
я у світі що часто іде
і повертається без тебе в дім
розгублений ти де
якби не було тебе
не чув би те що в грудях б’є
удавав би що серце сліпе
і я такий завжди як є
якби не було тебе
то таємницю би відкрив
як створити тебе у житті
очей твоїх знайти порив
я б так того хотів
якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
10 Жовтня, 2014

Original:

Et Si Tu N'existais Pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pour qui j'existerais
Des passantes endormies dans mes bras
Que je n'aimerais jamais
Et si tu n'existais pas
Je ne serais qu'un point de plus
Dans ce monde qui vient et qui va
Je me sentirais perdu
J'aurais besoin de toi
Et si tu n'existais pas
Dis-moi comment j'existerais
Je pourrais faire semblant d'être moi
Mais je ne serais pas vrai
Et si tu n'existais pas
Je crois que je l'aurais trouvé
Le secret de la vie, le pourquoi
Simplement pour te créer
Et pour te regarder
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
наче росяна ранкова акварель.
Чую голос і манлива пісня-стежка
закружляє, мов дитинства карусель.

Приспів:
Омріяне прийдешнє не будь суворим вперше,
не будь жорстоким вдруге і втретє - не будь...
По стежці нетутешній в омріяне прийдешнє
від витоку справдешнього я вирушаю в путь.

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
голос кличе у незвідані краї.
Чую голос, він хвилюється, сердешний:
«А сьогодні, що для завтра ти зробив?»

Стану чистим і добрішим – присягаю.
І повік не лишу друга у біді.
Чую голос і на поклик поспішаю
по дорозі, на якій нема слідів…

18.10.2014

Слова: Олексій Василюк
Музика: Олексій Василюк
Виконує: Тінь сонця (альбом "Танець Серця")

Translation:

she walked after Morning Star
where the dew had laid
touching wet grass rich in charms
with her golden braid
she walked after Morning Star
passing mist-by-mist
all these shoots pressed to the ground
fresh like time just missed

how to know where she is now
in the swampy lands
in cattails with sedge and reeds
with wide-opened hands
how to know where she is now
by the lag of time
I just know her timely steps
blooming flowers’ signs

where those floodplains and those ponds
are my hints to hold
she will find her peace of mind
free of winter cold
in the spring the singing birds
will awake her and
in the spring she will be washed
by upcoming rains

she walked after Morning Star
where the dew had laid
touching wet grass rich in charms
with her golden braid
she walked after Morning Star
passing mist-by-mist
all these shoots bloomed on the ground
fresh like time just missed

October 2, 2014

Original:

Йшла по вранішній зорі, понад росами,
Торкалась мокрої трави златом-косами,
Йшла по вранішній зорі між туманами,
Притискала до землі свіжі пагони.

Де знайти її тепер між болотами,
В очеретах, рогозах із осоками,
Де знайти її тепер роками-літами?
Знаю я - її сліди квітнуть квітами.

Десь між ставів і заплав віднайде собі
Тихий сховок від усіх, сховок до зими,
Навесні її птахи розбудять співами,
Навесні її дощі вмиють зливами.

Йшла по вранішній зорі, понад росами,
Торкалась мокрої трави златом-косами,
Йшла по вранішній зорі між туманами,
Розквітали при землі свіжі пагони.

Translation:

this summer for the third time in a row
you’ll come to bloom again my tender heady flower
the room will lose its peaceful features’ power
for your cortege of things has space to grow

you’ll turn to silver and to crystal – dust
give the decay ability to shadows
and after pushing walls away with petals
you are the distance which concurs the last

while people have no longer place for shrines
you could become the first one saint or evil
though know you won’t receive their cries and snivels
remember that two blooming days – your shine

this summer for the third time in a row
you’ll come to bloom again my tender heady flower
the room will lose its peaceful features’ power
for your cortege of things has space to grow

September 29, 2014

Original:

(Слова: Кость Москалець)

Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

Обернеш пил на срібло і кришталь,
Наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни.
Ти – даль, і подолаєш іншу даль.

В людей уже нема своїх святинь –
Ти можеш стати першою, одначе
Знай, біля тебе жоден не заплаче,
І пам'ятай два дні всього цвісти.

Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

Translation:

not today for sure tomorrow
some of friends will come to borrow
whole your room for drinking wine and chill

some will bring white-petaled asters
life’s more beautiful and vaster
yes the life is beautiful and thrilled

and she will
and she will
be sitting sad and still
won’t get drunk
from cheap wine drinking
making sense of what is real
I will sing for her and crystals
shall vibrate not knowing how
with my voice in silent distance
overcome this sadness now

so it happened God knows where
I love her free flowing hair
I love her thin lips and know them well

soon enough the leaves will fall and
we’ll disperse while cities calling
with the voice so Russified like hell

so she will
so she will
be sitting sad and still
won’t get drunk
from cheap wine drinking
making sense of what is real

oh my little girl with sad eyes
oh my golden fate and rest
I continue with my screaming
for the night is bare and vast

September 24, 2014


Original:

Завтpа пpийде до кімнати
Твоїх дpузів небагато
Вип'єте холодного вина

Хтось пpинесе білі айстpи
Скаже хтось: "Життя пpекpасне"
Так, життя пpекpасне. А вона

А вона, а вона, сидітиме сумна
Буде пити, не п'яніти від дешевого вина
Я співатиму для неї, аж бpинітиме кpишталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль

Так у світі повелося, я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста
Та невдовзі пpийде осінь, ми усі pозбіжимося,
По pусифікованих містах

Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна
Буде пити, не п'яніти від дешевого вина
Моя дівчинко печальна, моя доле золота
Я пpодовжую кpичати, ніч безмежна і пуста

Мій зір чарівний образ полонив,
Коли довершена краса цвіла.
Природи вміння тільки відтінить
Те благородство, що Творець послав.
Та розуму лихого сила зла,
Відбившись у її очах, вбива,
Коли промінням б’є, немов стріла.
Здається, що Пандора йде нова,
Кого у лютій змові божества
Послали в світ, ганебний і глухий.
Вона, немов розплата, насува
На злодіїв за скоєні гріхи.
Відколи ти - покара і жура,
За всі провини лагідно карай.

Translation:

I’ll do it all

I’ll do it all… I will survive… and pass…
Be furious, you Pilate and you Slayer!
My soul which was enwrapped by vivid grass
Can raise and fall… and feel each heaven layer…
It’s tinctured with the pain and with affrays,
It’s like a white preheated stone… thrown badly
By Destiny on this the only way
Where all humanity is praying sadly.
As for a soul, there are no limits made
Between the pain and joy, regret and sorrow,
Though after you fly knives with sharpened blades,
The war with self will reach its peak tomorrow.
And who would hear you in this endless war
Where Truth is shared not equally in boundaries…
I whisper wistful songs and reach for more
My spirit, goodness, and Ukraine, my country.
I sing about a nighttime change for days,
About the sun which shines above in glory.
Oh God, please send us your true love embrace
Among the fights and calmness of song stories.
Let’s love the ones who’s “pro” and who’s “against”,
Who is with us, who stays alone as island…
Fulfilled with ever lighting powers’ sense
Be blessed my burnt-through tear, be blessed my silence!


Original:

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють палачі й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між втіхою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто ж тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...

Скажи-но, гілко Палестини:
Де ти росла, де ти цвіла?
Яких бо пагорбів, долини
Окрасою тоді була.

Чи біля вод чистих Йордана
Тебе теплом схід обвівав,
Чи вітер ночі з гір Лівана
Тебе сердито колисав?

Молитву тихую читали
Чи лився спів старовини,
Коли листки твої сплітали
Солима біднії сини?

Чи пальма та жива й донині?
Все также вабить в спеку днів
Вона мандрівника в пустині
Широким листям в гущині?

Чи мо’ в розлуці безвідрадній
Зів’яла, як і ти, вона,
Лягає порох безоглядно
На пожовтілий лист сповна?..

Скажи: побожною рукою
Хто в край оцей тебе заніс?
Чи сумував він над тобою?
Чи бережеш слід його сліз?

Чи божий ратник – диво- воїн,
З безхмарним був тоді чолом,
Як ти, завжди небес достойний
Перед людьми і божеством?..

Хранима в таїні незримій
В іконі золотій моїй
Стоїш ти, гілко Солима,
Святині вірний вартовий.

Прозорий морок, блиск лампади,
Ківот і хрест стоять поспіл...
Все повне миру і відради
Понад тобою і довкіль.


М.Лермонтов
ВЕТКА ПАЛЕСТИНЫ

Скажи мне, ветка Палестины:
Где ты росла, где ты цвела?
Каких холмов, какой долины
Ты украшением была?
У вод ли чистых Иордана
Востока луч тебя ласкал,
Ночной ли ветр в горах Ливана
Тебя сердито колыхал?
Молитву ль тихую читали
Иль пели песни старины,
Когда листы твои сплетали
Солима бедные сыны?
И пальма та жива ль поныне?
Всё так же ль манит в летний зной
Она прохожего в пустыне
Широколиственной главой?
Или в разлуке безотрадной
Она увяла, как и ты,
И дольний прах ложится жадно
На пожелтевшие листы?..
Поведай: набожной рукою
Кто в этот край тебя занес?
Грустил он часто над тобою?
Хранишь ты след горючих слез?
Иль, божьей рати лучший воин,
Он был, с безоблачным челом,
Как ты, всегда небес достоин
Перед людьми и божеством?..
Заботой тайною хранима
Перед иконой золотой
Стоишь ты, ветвь Ерусалима,
Святыни верный часовой!
Прозрачный сумрак, луч лампады,
Кивот и крест, символ святой...
Всё полно мира и отрады
Вокруг тебя и над тобой.

Translation:

Де ті квіти, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті квіти, де вони?
Що з ними є?
Де ті квіти, де вони?
Вирвали дівчата всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де дівчата, де вони?
Де нам їх шукати?
Де дівчата, де вони?
Що з ними є?
Де дівчата, де вони?
Заміж вийти їм не гріх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де ті хлопці, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті хлопці, де вони?
Що з ними є?
Де ті хлопці, де вони?
На війну забрали всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де солдати, де вони?
Де нам їх шукати?
Де солдати, де вони?
Що з ними є?
Де солдати, де вони?
Вітер дме у ями сніг.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де могили, де вони?
Де нам їх шукати?
Де могили, де вони?
Що з ними є?
Де могили, де вони?
Там на квіти вітер ліг.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де ті квіти, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті квіти, де вони?
Що з ними є?
Де ті квіти, де вони?
Вирвали дівчата всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Original:

Sag mir wo die Blumen sind,
wo sind sie geblieben
Sag mir wo die Blumen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Blumen sind,
M;dchen pfl;ckten sie geschwind
Wann wird man je verstehen,
wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die M;dchen sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die M;dchen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die M;dchen sind,
M;nner nahmen sie geschwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die M;nner sind
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die M;nner sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die M;nner sind,
zogen fort, der Krieg beginnt,
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag wo die Soldaten sind,
wo sind sie geblieben?
Sag wo die Soldaten sind,
was ist geschehen?
Sag wo die Soldaten sind,
;ber Gr;ben weht der Wind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die Gr;ber sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die Gr;ber sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Gr;ber sind,
Blumen wehen im Sommerwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die Blumen sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die Blumen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Blumen sind,
M;dchen pfl;ckten sie geschwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Північно-західний вітер його підіймає над
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.

На потоці повітря розпластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
ніби ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
купками бісерними – дашки

Нової Англії. Заціплі біля нуля
термометри – буцім лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
щирих помислів і відправ,

він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,

до Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав із лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в крапинку червіні, па́хів, тіні
брата або сестри.

Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
наче ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,

мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.

Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій немов померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі

труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на

крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов –

будь-що звергтись! І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, – живим і гарячим, бач!
Вище й вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд

птах, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…

І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
мовби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не

призначався ні для чиїхось вух:
людським, вивірці – до дупельця
плигма, молодняку лисиць,
мишу ми́лував польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси

задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
із моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло

опіка просторіні, як унизу
опікає чавун огорожі руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачмо вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо

нісенітні – ні сіті, ні ятері
без відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
І у сині узірній, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,

прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
мовби видзвонює посуд битий,
як фамільний кришталь,

чиї друзки, однак, не поранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –

пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".





1975

З вікна мого помешкання видніє вежа,
небеса пронизує вістрям,
а біля підніжжя –Бабин яр.

Триста вісімдесят п’ять метрів
сталі й кабелю,
заангажованих текстів.

«Телевежа,- кажуть,- змагається з Богом
за формування громадської думки».

Господь з гори Сінаю когенами й рабинами,
вона з височіні своєї – писаками й коментаторами.

А внизу з-під землі визирають дерева,
як свічки чорних душ на засніженім савані.

Кажуть: «Небеса завше перемагають,
а людина – переможена!
А я кажу: «Триста вісімдесят п’ять метрів перемагають».
Як казав і Господь мій.

І навіть більше – мовчанка
холодить і пригнічує в долині сліз.

Поміж вежею та лісом вистрибує птаство:
гайвороння – на білім снігові,
голуби білосніжні – на чорних деревах.

Сонце сідає і посилає проміння
на могутню будівлю телевежі.

Сонце обдурено.

Жінки, мов ті квітки: бувають такі миті,
Що розмаїття барв несила нам терпіти.
Метеликом і я впаду в шалені речі,
Цілунком пригорнусь і сам піддамся втечі.

Але ж той шал усе палкіше огортає,
Вже птахом відлечу від тебе неспроста я.
Закрити вуха встиг, від хмурих слів рятунок.
О, Музо, підкорив знов погляд твій чарунок.

У всього є ціна, і я платити мушу
Хоч кров'ю, спогади так розпинають душу,
Залишать помирать отам, біля стіни.

Вже перемігши все, і запал і розлив,
О, чарівні жінки, я скаржитись не смів
Ні нині, ні тоді, ні про майбутні дні!

Він
Граю кому? Замкненим вікнам
Клямкам що виблискують зухвало
Дощу фаготам – смутним ринвам
Щурам що серед сміття скачуть

Відбарабанили востаннє бомби
простий був погреб на подвір’ї
дві дошки навхрест шлем дірявий
в небі пожеж велика ружа

Хор
На різне годне обернутись тіло
В печі доходить хліб брунатний
Пожежі гаснуть. Тільки власкавлений вогонь триває вічно.

Він
Простенький на тих дошках напис
короткі ймення ніби залпи
«Гриф», «Вовк», «Снаряд» хто пам’ятає
Поблякла руда барва під дощами

Прали ми довго ще
Бандажі. Тепер ніхто не плаче
Скрегочуть у коробці сірниковій
Ґудзики з вдяганки солдатської

Хор
Пам’ятки викинь. Спали спогад і в новий струмінь життя влийсь,
Є лиш земля. Земля єдина і пори року, що над нею.
Війни комах – це людські війни і смерть коротка над медом квіту.
Хліб дозріває. Дуби квітнуть.В океан сходять ріки з гір.

Він
Пливу проти течії а вони зо мною
Невблаганно зазирають в очі
Старі слова шепочуть уперто
Розпачу хліб гіркий їмо

В сухе місце завезти їх мушу
Пагорб з піску зробить великий
Поки весна сипне їм квіту
Сон трав’яний міцний сп’янить

Хор
Міста цього нема
Пішло під землю

Він
Ще світить

Хор
Як трухляк у лісі

Він
Пусте місце
Та постійно над ним тремтить повітря
За тими голосами

Ххх
Рів у якому плине каламутна річка
називаю Віслою. Нелегко визнать:
на таку нас прирекли любов
такою прохромили нас вітчизною

Zbigniev Herbert
Prolog
On

Komu ja gram? Zamkniętym oknom
klamkom błyszczącym arogancko
fagotom deszczu - smutnym rynnom
szczurom co pośród śmieci tańczą

Ostatni werbel biły bomby
był prosty pogrzeb na podwórzu
dwie deski w krzyż i hełm dziurawy
w niebie pożarów wielka róża

Chór

Na rożnie się obraca cielę.
W piecu dojrzewa chleb brunatny.
Pożary gasną. Tylko ogień ułaskawiony wiecznie trwa.

On

I zgrzebny napis na tych deskach
imiona krótkie niby salwa
"Gryf" "Wilk" i "Pocisk" kto pamięta
spłowiała w deszczu ruda barwa

Praliśmy potem długie lata
bandaże. Teraz nikt nie płacze
chrzęszczą w pudełku po zapałkach
guziki z żołnierskiego płaszcza

Chór

Wyrzuć pamiątki. Spal wspomnienia i w nowy życia
strumień wstąp.
Jest tylko ziemia. Jedna ziemia i pory roku nad nią są.
Wojny owadów - wojny ludzi i krótka śmierć nad miodu
kwiatem.
Dojrzewa zboże. Kwitną dęby. W ocean schodzą rzeki z gór.

On

Płynę pod prąd a oni ze mną
nieubłaganie patrzą w oczy
uparcie szepczą słowa stare
jemy nasz gorzki chleb rozpaczy

Muszę ich zawieźć w suche miejsce
i kopczyk z piasku zrobić duży
zanim im wiosna sypnie kwiaty
i mocny zielny sen odurzy

To miasto -

Chór

Nie ma tego miasta
Zaszło pod ziemię

On

świeci jeszcze

Chór

Jak próchno w lesie

On

Puste miejsce
lecz wciąż ponad nim drży powietrze
po tamtych głosach

*

Rów w którym płynie mętna rzeka
nazywam Wisłą. Ciężko wyznać:
na taką miłość nas skazali
taką przebodli nas ojczyzną
Autor: Zbigniew Herbert

Такі численні спогади мої,
Що їх несила у собі вмістить.
Для них сміюсь і плачу за краї,
Однак, для них лиш прагну жить.
Криваві і похмурі дні оці
За чим тягнутимусь я в майбутті?
Вже вечір, прохолода від гробниць!...
Нелюбий сам собі, щоб жить.

Щасливо і нещасно я любив,
Гіркі хвилини, жалощі важкі,
Прозорість, і блакить і оксамит в очах

Сказати про які, немає сил.
І гребінь тоне в косах тих,
Що з золота, смоли, а може з міді.
Так хочу все це бачити, все осягти.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

Любов остання. Більше, ніж любов.
Волію жити далі в самотині.
Волосся б твого чути запах знов.
Усмішки, що іскряться щохвилини.
Недбалості своїй тепер скажи
Хай викличе тебе із книги.
Правдиву суть, як дзеркала ножі.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

ПРИСВЯТА
Мелодія моя, минувшині, мов профіль,
Летітиме тепер тобі услід.
В руках твоїх надіюсь трохи,
Спіймати час, який від нас утік.
Прощай...хоч і порушила мій спокій.
Ненависний тепер собі навік.

Колись фортецею серце було моє,
З граніту й мармуру, казали так знавці.
Та пристрасті схопили, хвилею, що б'є,
Немов зі зброєю в руці.

Зробилася руїна. Безлюдна пустина.
Сови і змії. Квітники скупі.
Розкидані, розбиті мармуру шматки;
Ожини чагарник, що шлях мій заслоня.

Я довго був один, така моя біда.
Без місяця вже ніч, без сонця день спада,
Отак прожив я ці жахливі дні;

З'явилась врешті ти у білім сяйві тім,
Для прихистку чуттів, що у мені,
З уламків від палацу, я спорудив нам дім.

Дано мені тіло – робить що з ним,
Таким єдиним і таким моїм?

За радість спокійну дихать і жить,
Кому подякувать краще скажіть?

Я садівник, я ж і квітка однак,
У темниці світу – не одинак.

На вічності скла уже залягло
І дихання моє, і тепло.

Мій візерунок застигне на нім,
Непізнаний донедавна ніким.

Хай миті стіка каламуть брудна –
Візерунок мій не закреслить вона.

1909

Дано мне тело - что мне делать с ним,
Таким единым и таким моим?

За радость тихую дышать и жить,
Кого, скажите, мне благодарить?

Я и садовник, я же и цветок,
В темнице мира я не одинок.

На стекла вечности уже легло
Мое дыхание, мое тепло.

Запечатлеется на нем узор,
Неузнаваемый с недавних пор.

Пускай мгновения стекает муть -
Узора милого не зачеркнуть!

1909

У Вас в очах
Я бачу зізнання душі
Вогненного палу рушій
Від них так радісно помчав
Обмежуючи простір свій
До горизонту Ваших вій
У цих очах.

У Ваших очей
Хмільне сплетіння бачу я
А пестощі, як течія
Вії закрив, з шовку ночей
Сп´яніння – коротка стихія
Злетіла у небо, як мрія.
З Ваших очей.

У Ваших очах
Так глибоко, як прірви дно
Шукаю рими все одно
В блакитних водах-небесах
В просторах безтурботних злив
Я навіть смуток свій втопив
У цих очах.

В очах у Вас
Побачив дощ із сліз,
Тривогу той мені приніс,
І здався нещасливим враз.
Угледів Ваш порив до мрій,
Маленьких вигадок сувій,
В очах у Вас.

У цих очах
Більш не розгледів я в цю мить
Однак любов нас буде знов манить
Він не літає більше в небесах
Закоханий, лишиться вірний
Обіцянці своїй незмінній
У Вас в очах.

я в серці своїм твоє серце тримаю,
без нього ніколи ніде не ітиму
(нікуди без нього дороги немає,
всі дії мої – є також і твоїми)

без тебе ніякої долі не треба
(для тебе – і світ мій, і правди розплата)
з тобою – і місяць тьмяніє на небі,
і сонце завжди починає співати

ніхто не розкриє таку таємницю
(в ній зародок бруньки, і корінь коріння,
і небо небес, де життя височиться,
мов дерево, вище душі виднокраю)
і ця дивина для зірок – потрясіння

я в серці своїм твоє серце тримаю

Дотепер, як згадаю твій голос, то мандражу
не вгамую. Що взагалі природно. Ба, ті ж бо зв’я́зки
не рівня голому м’язу, пасемцю, багажу
під скліючими баньками, або бздику втряски
речі з літами. І поза м’ясом, звук
не убуває і після тертя об тишу
розрядженого повітря, і, з двох запорук
трапити у халепу, обере гіршу:
вторення казаному. Справна ще голова
паморочиться, як вечоріє, гудить мороку,
ніби платівка, нівечачи слова,
і пальці навзаєм завадять смикнути голку,
дати спокою звивинам, – наче віддати честь
полуді у формі нестач у змісті
за повноти мелодії. Знаєш, існують десь
речі, предмети такої міці
сутніх зв’язків, що, беручи обіт
дійсно праматері тощо і таке ін., природі
до снаги іще один крочок – змісити вміст
їх воєдино: тум-тум фокстротів
з крепдешином спідниці; муху і цукор; нас,
в разі, кепськім украй. І піднести в ранзі
до дивовиж Мічуріна. Он щука вже домоглась
блиску луски на пустій бляшанці,
на виделці в руці. Пак, природі не в дивину
розділяти, помішуючи, й убавляти в тілі
частіше, ніж додавати; гляньмо на звірину
в плейстоценовій пущі; ми – часточки змалілі
крупного цілого, що хвостом вильне
яко шнур телефонний, від динозавра
хребтину хіба що кажучи. Й дзвонити не
випадає нікуди, хіба що у післязавтра,
де озветься хіба інвалід – хіба
як утратить кінцівку, подругу, душу –
сам продукт еволюції. І набрати той номер, – ба,
що виповзти із води на сушу.

.
1982

Світання ледь~ледь
Розлива на поля
Сумну круговерть
Про минувшину дня
Той сум знов встає
Тче солодкі пісні
Й забува серце моє
Про минулі вже дні.
І дивні сни,
Як ті сонця
Зайдуть за піски
Багрянці без лиця.
Ідуть дна по одній
Так схожі мені
На пройдені дні,
Що відходять за обрій.

вернусь додому із тобою скутий –

з тобою – «я» мої, як слід ламкий,
мов тінь, примара, видимість чи смуток
(як майже хтось, хто є завжди ніким)

хто був ніким, допоки ти вернулась,
назавжди пережив самотню мить
і мріє, щоб печаль пішла в минуле,

зійти зірками крізь твою блакить:

тому ім’я любові забарилось
не більше, ніж терпів би я ярмо –
відсутність миті, де мене щосили
тримає зайда, ніби натюрморт

хто ти, якщо страхи й надії
зникають всі і радість серце гріє?

с вершин высокого обмана
из глубины молящих слов
сочится кровью чувства рана
что называется любовь…
из дали той где смерть устала
у мира отбирать свое
таю я болью те начала
что называются житье…
из бездны где огонь ужасный
где всех вина – моя вина
я искупаю грех мой страшный
что называется война…
из непременного рассвета
наитием стиха дыша
несу я лучик мой - последний
что называется душа…

27.08.2014

шопинг в Жмеринке...
на троих
и утро с похмелья в Полтаве
не пофартило
бубны валет
насмерть селедкой изгажен

мутно в стакане
глотком
пыжится брызнуть
с гортани
все остальное
потом…
молодо-зелено
грани

ах двадцать два – перебор!
кто вы – зверушки попойки?
хочется за бугор
Мир –
а навстречу Я
с койки…

25.08.2014

для зірки кожної відмінний час
найбільш правдивий хибно кожен з них –
такий, як суперрозум убача

людський, і нас охоплюють вони

коли ніколи й зараз ми завжди
у вічності, не гості міражів,
годинникам не бракне сил ходить

без плутання безчасся і часів.

Закоханим, поетам, дітлахам
не вкаже час, як будувати й де
уяви й таємниці дивний храм

в безчасся вірити не для людей

воно відсутнє буде все життя
а вічність – це безсмертя, ти затям

Ось так і живемо
У тиші нічній.
І добре окремо
Тобі і мені.
А серце як завше,
Від того болить,
Від того болить,
Що дружба забута на мить.

А наші роки,
Наче птахи, у вирій летять,
І ніколи нам
Оглядатись назад.

І радості злук,
І печалі розлук
Ми все поламали,
Товариш і друг,
А там, де колись
У майбутнє ішли,
В майбутнє ішли,
Тернини тепер поросли.

Не створені ми
Для високих ідей.
І миру не буде
У наших дітей.
Ми з ними ідемо
Назустріч вітрам,
Своїм ворогам.
І як помиритися нам?

Ось так і живемо,
І тиші нема,
І сонце сіяє,
а в душах – пітьма.
А серце, як завше,
Болить і болить,
і стане за мить,
Від того, що дружба ятрить.

А кулі летять,
Ваші кулі у серце летять,
І нічого нам
Оглядатись назад.

                              08.2014

Місяцю блідий,
Сяєш у лісах;
Відблиск~холод твій
Тане в голосах
Крони темна віть

Добре як любить...

Відблиск у ставку
Втік у глибину
Видко так струнку
Чорняву вербу,
Що з вітром плаче враз...

Коли прийде час.

Ніжна дивина
Спокій принесе
Шлях осяє нам,
Спуститься з небес
Місяць~самоцвіт...

Блідне стільки літ.

то хитрість – віднайти, що не втрачав
(народження складне, життя – це дар)
брехня свідома вічна й зазвичай
прибуде в місце, що не покидав

і «я» відкриє мислення нове,
щоб зрозуміти істину просту:
когось, як мавпу, й ангел не назве
людиною, – оцінка ока тут

детальніша за жінку будь-яку,
що, всупереч зусиллям надбрехні,
пізнати встигла нелюбов гірку,
яку у всесвіт чоловік приніс

вгадали? жінка здатна навмання
зіграти господиню «більш ніж «я»

Чи сумнів лиш для тебе суть моя несе?
Тобі моє життя, як хочеш, все.
Колись же я шукав твойого серця ціль
Тепер вриваєшся у мої мрії звідусіль.

Разом з красою неба, вібрує у тобі
фатальний ритм; душа моя в журбі.
Минає радість опісля турбот,
Як бачу я дугу із твоїх брів~чорнот.


Щось з твого серця взяв, ти з мого половину,
Тебе благословляю я у високі рими.
Колись згадаю знов тебе, мов увісні,
Чого ще кращого хотіть мені.

Ранкова блакить,
В якій бліднуть зірки.
В далечінь загляніть~
Там туман навтьоки.
Як не видно зірок
Виринає каскад,
І кружляє танок
На лужку, із Дріад.

Ранкова усмішка знов
Така рожева даль,
У серці моїм до основ
Править невтішна печаль.
Буває я іноді, скраю,
Прокинувшись в ранню годину,
Порожнім цим лісом блукаю
Слізьми заливаюсь своїми.

Час і дню панувать,
Осідає туман.
А ліс, щоб не чекать,
Одяга золотий талісман.
Я дозволю над нею насмішку,
Над печаллю, мене що стискає.
Лемент птахів послухаю трішки~
Їхній спів серце хай звеселяє.

І я попожив у місті, з будівель чиїх росли
статуї, де по вулиці, з криком – "розтли! розтли!",
жвавий гасав філософ, тряс бородою,
і нескінченна набережна нітилась їх юдоллю.

Тепер там сідає сонце, лагідне до камінь.
А ті, хто мене помилував од гризні сумлінь,
нині по засвітах. Ба, облизні знакомиті
собакам, що на об’їдках нюх туплять у гонитві

і напастю схожі з пам’яттю. Блики світила, сад;
голоси даленіючі, вигуки штибу – "гад!
йди геть!" на чужім наріччі. І годі розумувати.
І краща у світі лагуна золотцем голуб’ятні

сліпить зіницю, або сльоза.
Людина, що доживає до того, що казна за
віщо її любити, цураючись супротиву
шаленої течії, криється в перспективу.
1985

У небо, сповнене покори,
Отут земля гукає.
Одвічний спогад піднімає
В свої блаженні гори.

Часом зникає сум'яття
бо слухають не гірш.
Тоді показує життя,
й а ні слова більш.

Вона із рук своїх незграбних
З нічної висоти впустила
Віяло з мерехтінь осяйних
На моря синій килим

Щоб підійнять перехилилась,
Срібляву руку простягла свою,
Та блискітка ця відхилилась,
І понеслася хвилею.

В безодню прірви, щоб дістати,
Повір, я міг би кинутись,
Не можеш з неба ти ступати,
Якби ж міг в нього піднестись!

Із вечором вона прийде; я обіцянку взяв.
Підготував усе, як слід. Друзяк повіддаляв,
Ще б нотку пахощів внести, свічки заіскрити
А тоді, в найгіршім разі, як її не вздріти,
Без вагань і співчуття спалити у вогні
І легко закрокують враз, знайомі вже мені.
Так вчасно ти прийдеш, не втрачу сподівання
Який приємний шум, подяка за старання.
Вона ввійде сюди, ледь знітившись, нехай
За руки ми візьмемсь, поринемо в запал
Що зможе осіять її прекрасну вроду?
Цілунки, що несуть найпершу насолоду!

У дивовижний час цей ранку
Раптово сонце засяває.
Через осінню тиш серпанку
Сад листя із дерев скидає.

Повільно вниз.Їх можна проводжати
Хоч поглядом і впізнавати
Листочки дуба міднуваті,
кленовії - багрянуваті.

Останніми, як поржавілі,
Гілки спадають оголілі;
Проте, ще не зима.

Білясте світло осяває,
природу, в повітрі витає,
здається, сніг, як золото.

Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
Буцім дібрав і слова, зголошувався, схвильований,
а зі багатослів’я вціліло одне "було".

Так одіб’ється дзеркалом cтареча брова і лисина,
ба, ні подоби лиця, ані тобі – муді.
Усюди суціль розмите казане усно-писано,
в ирії – пірвана хмара і ти стоїш у воді.

Місцевості щось нагадують, – десь у сирій Голландії,
задовго до перших гребель, мережив, імен де Фриз,
чи то ван Дайк. Або – в Азії, в тропіках, бо залляв її
дощ, і ґрунти розрихлені; а ти не рис.

Поволі і назбиралися – у день або рік по краплі ця
пріснява – в своїх якостях, і згага солоних га.
І на плечах дитина, як твій перископ, на часі,
щоб примічати здалеку дим кораблів поган.






1993, Амстердам

Переселенцями -
В який Нью-Йорк?
Вселенську ненависть
Взяли на горб.

Йдемо - ведмеді ми,
Йдемо - татари ми!
Вошима з'їдені,
Вперед - з пожарами.

Хай поки - в борг іще,
А там, з пітьми,
За нами - полчища
Таких, як ми.

Напіврозкосими
Очима - в ціль.
З-за спини космами
В нас заметіль.

- Во ім'я Господа!
Во ім'я Розуму! -
Адже й короста ми,
Адже й проказа ми.

Вовками рискаймо
Крізь віхол сміх -
Зоря російськая:
Супроти всіх!

Ми батьковбивцями –
У глуш доріг.
Хай всесвіт схилиться
Під наш батіг!

Гей ви, оратаї,
Вставайте з вилами!
І вже з карателем
Бреде розстріляний...

І дружно папертю -
Злидні - біді:
«Ти, білоскатертний!
Ось ми тобі!»

20.07.2014

Через балкон схилилась ти
Мені б туди … забракне сил!
А руки білі з висоти
Моїх не можуть досягти.

Щоб цю халепу оминуть,
Кинь хоч шнурочка золотого;
Чи струн гітари роздобудь,
Сплету канат, чи як там його…

Зніми квітки, і гребінця,
Перехили волосся довге,
Чорнява хвиля без кінця
Вкрива до п´ят округлі ноги.

Такий ось трап – чом не краса,
Я ним легенько проберусь,
Хоч і не ангел, в небеса
До пахощів я піднімусь!

Як Пенелопа прядиво пряде,
Обман прихильників – її мета
Задля Улісса: те, що пряла вдень,
Розпустить уночі, назад верта.
Так само вміє й дівчина ота:
Минає сіть, бажання уярмить,
І те, що я багато днів сплітав,
Вона розірве у єдину мить.
Усе, що розпочну, вона плямить.
Я не віддам їй плетиво нове,
Бо все руйнує поглядом німим,
Багаторічну працю словом рве.
Робота ця, як сіті павука,
З найменшим вітерцем вона зника.

О,небо, небо, ти мені наснишся!
Не може буть, щоб ти навік осліпло.
І день згорів, немов сторінка біла:
Дещиця диму й попелу дещиця.
1911

Осип Мандельштам
О небо, небо, ты мне будешь сниться!
Не может быть, чтоб ты совсем ослепло.
И день сгорел, как белая страница:
Немного дыма и немного пепла.
1911

Моя земля так спрагло хоче миру,

Так стогне в цей страшний і дикий час.

Моя земля чудова, наче диво,

Зустріти ще світання має шанс.

Затихне біль і відшумлять тривоги,

Бо це безглуздя - в бій на брата йти.

А всі стежки, і всі прямі дороги

Додому приведуть, як не крути.

21.05.2014 - 20:58



Оригінал

МОЯ ЗЕМЛЯ

автор: Enola
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500304

Моя земля так жадно хочет мира,

Так стонет в этот страшный, дикий век...

Моя земля, прекрасная, как диво,

однажды все же встретит свой рассвет.

Уймется боль и отшумят тревоги –

бессмысленно идти на братьев в бой…

А все пути, тропинки и дороги,

в конечном счете, нас ведут домой.

Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс»,
а у голові – суцільна єресь,
хор думок одна одну жене.
Я не розумію, що ся стало, –
з болем і надривом щось кричало:
«Громадяни, слухайте мене…»

Палуба гойдається і стогне.
Під гітару палуба чарльстоне.
Палуба сьогодні не засне.
Бо на реї плаче здичавіло
пісенька, з якої зрозуміло:
«Громадяни, слухайте мене…»

Там сидить солдат на бочкотарі,
нахилився чубом до гітари,
пальцями мудрує щось чудне.
Він гітару і себе замучив,
але тільки пару слів озвучив:
«Громадяни, слухайте мене…»

Громадяни слухати не хочуть,
громадяни про своє торочать.
Що їм завивання голосне?
Їм сьогодні відпочити треба,
то чого волає він до неба:
«Громадяни, слухайте мене…»

Он і п’яний – п’є і наливає,
картою козирною вдаряє,
помідори сіллю натирає,
Ну а цей гармошку рве та гне.
Скільки раз отак усі мовчали,
коли в когось теж душа кричала:
«Громадяни, слухайте мене…»

А тоді і їх ніхто не слухав.
Ребра розпирала сила духу,
що не доказала головне.
І тепер душа несамовита
слухати не хоче пережите:
«Громадяни, слухайте мене…»

Ой, солдат на сцені бочкотари,
я такий же, тільки без гітари,
я пройшов через усе земне,
я іду і руки простягаю,
я, уже охриплий, повторяю:
«Громадяни, слухайте мене…»

Страшно, як почути не бажають,
боляче, коли не почувають,
що і їх ця учта не мине,
що веде у люди за собою
вимучене все оце із кров’ю:
«Громадяни, слухайте мене…»

                              2000

В священну пору посту й молитов
До Бога линуть звернення й пісні.
І я також у день святковий знов
Святій молюсь коханій, їй одній.
Її пречистий храм живе в мені,
Де світлий образ пам’ять не зітре,
Бо там думки мої, і день, і ніч,
Немов побожний наймудріший жрець.
І я – блаженства власного творець –
Зроблю олтар, її згасивши лють,
І серце в жертву принесу, котре
Дотла у пристраснім вогні спалю.
Богине, серце, віддане тобі,
Тримай поміж реліктових скарбів.

Шепчу "прощай", бодай кому-аби.
Мани окрім твоєї, далебі,
бо та, хіба кивнувши для гаразд,
у відповідь долоні не подасть.

І cе, зі скла в уяві звівши куб,
тріумф уже не голосу, а губ,
що тої риби, котрі розтуля
повітряною бульбашкою "ля".

В акваріумі покій над усе,
ані тобі сльозини чи пісень,
і, у повітрі виснучи, рука
наслідує ознаки плавника.

Отож, тобі, чимдуж далекій від
ще зімкнутих кінцівок нереїд,
зі наших вод, скидаючи брову,
речу холоднокровно у мокву,

що згусток болю мізочкову міць
переборов. Що пам'ять зі зіниць
не виколеш. Що біль, заціпив рот,
укрик тепер дійма моє нутро.
1970

Забронзовілою золою
жуки обсіли білий сад.
На рівні меси світової
дерева свічами горять.

І, як у неймовірну віру,
у ніч душа моя іде,
де одіяння тогу сіру
тополя місяцю пряде,

де все уявно таємниче
і яблунево запашне,
немов на палях будівничих,
тримає небо весняне.

                              2002

Із Олександра Пушкіна

Свободи сіяльник самітний,
до зірки став я на ланах;
із чистим серцем, беззавітно
по бур’янистих борознах
я розсипа́в живе насіння -
та дурно тратив час і вміння,
ріллею марно я пропах...

Годуйтесь, вкоськані народи!
Вас не розбудить честі гук.
Навіщо стадам дар свободи?
Хай пестять вовну та курдюк.
Планида їхньої породи -
ярмо зашийне та канчук.

(2014, 2019)