Виходиш
з моїх очей роздягнена
шорсткі
мушлі колін
з рожевою серединкою
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
змикається поволі
і солона роса любові
покриває шкіру

Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові

Що було сховане
Тепер явне
Ми входили в себе
Як виходять
В землю повітря
Вогонь у воду
Наші тіла тремтіли
Наші очі були заплющені

Коли ти спав
У теплому череві ночі
З охололими вустами
Згорнутий у клубок
Я говорила до серця
Тихо тихо по-дурному
Куди хочеш вискочити

Він зостанеться тут
назавжди
не прокинеться

Де ж Ви тепер? Хто Вам цілує пальці?
І де поділось китайчатко Лі?
Здається, потім Ви кохали португальця,
Чи може із малайцем Ви пішли.

Останній раз я бачив Вас так близько
У нетрях вулиць Вас несло авто.
І снилось, що тепер, в притонах Сан-Франциско
Ліловий негр Вам подає манто.

Вже наша молодь, за кордоном, часто
вивчає моди, геть забувши отчий біль, –
щоб потім принести народу щастя
скота, якого хтось готує на забій.

Бастарди тішать там богему й знать ліниву,
флануючи по «штрассе» і по «стріт»
в обносках світу… І сміється світ над ними,
подаючи (аж!) тридцять срібних – «для сиріт».

Вони могли б цей світ «на пень» скупити,
та Юди гени їм підказують: «Бери!»
Їх рідний дім – усі борделі світу…

І ці марнотники, ці блазні, ці щури,
які забули рідну мову дзвонковиту,
вождями стануть і піднімуть прапори?!

2011 р.

Я здесь, королева. Узнали? Тот самый.
Да нет, то не взгляд, а Луна так печёт…
Нет, я не прощаюсь. Я нынче – за Вами.
Один поцелуй, но не в губы – в плечо.
Вы плачете? Плачьте. Никто не осудит.
Вы света хотите и яростных нег.
Ещё поцелуи – не в губы, а в груди…
На улице вечность. Там падает снег.
Нет-нет, не перечьте. Прошу Вас. Так нужно.
Вам сладко? Вам сладко. Так будет всегда.
А утром вбежит коронованный муж Ваш.
И – чаша из рук. А из чаши – вода…

Бернард пише Естер: « Є у мене сім»я і дім
Я-головний, і я зроду не зрадив свободі
Ранками я гуляю з Джесс, вночі п'ю ром із льодом.
Але коли бачу тебе – я , навіть, дихаю прохолодо"
Бернард пише Естер: У мене край дому став,
Діти бігають на купання ,брешучи крадькома,
Що купались; Я бачив все Сингапур, Бейрут,
Від ісландських фьордів до сомалійських руд,
Та помру, якщо в мене тебе відберуть»
Бернард пише: « Прибутки, фінанси і аудит,
Джип з водієм , із колонок співає Едіт
Знижка тридцять процентів в улюбленім барі,
Та наливають завжди в кредит,
А ти дивишся і наче Бог очима своїми веснить»
Бернард пише « Мені сорок вісім, врешті як і іншим плішивим левам,
Я згадую , хто я по візі, за паспортом і правам,
Ядерний могильник , водою затоплений котлован,
Підлеглих рахую, як кеглі по головах –
Але, якщо слова –це також гроші,
То ти мені не по словах».
« Моя дівчинко, ти красива, неначе баньші.
Ти прийшла сказати : помреш, але поки дихай.
Тільки не пиши мені , Естер будь ласка віхол.
Врешті, ніякої душі не стане,
Моєї душі із втомою грифа».

1939 рік

Ошуканий так що можете
дати мені білу тростину сліпого
бо ненавиджу
вас
виходжу
з учорашнього себе

шукаю цвинтаря
де не воскресну з померлих
тут складу непотрібні смішні реквізити:
Бога такого маленького як липовий світок
білого орла який є птахом
на галузці
людини якою не буду

Ружа це квітка
або ім*я померлої дівчини

Ружу можна покласти в теплу долоню
або в чорну землю

Червона ружа кричить
золотоволоса відійшла в мовчанні

Витекла кров із блідої пелюстки
форма покинула сукню дівчини

Садівник дбайливо доглядає кущ
врятований батько шаліє

П*ять літ минає від Твоєї смерті
Любові квітко без шипів

Сьогодні ружа розквітла в саду
Вмерла пам*ять про живих і віра

Думала
що світ є сумний
довкола
що квіти сумні й дощ
що сум загніздився
в шорсткій вовні
котра пахне резедою
що сумні голоси
тих хто від*їжджає
що сумний веселий візник
який хлопаэ бичем
думала
небо і земля
сумують над міру
а
то крутилися колеса
швидші й дальші

Широкі безмежні

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Ні, не оглухли ми, не постаріли,
слова свої говоримо, як досі,
так само наші піджаки сіріють,
й жінки ті самі нас не люблять зовсім.

Ми як раніше граємося часом
в амфітеатрах самоти і мряки,
і ліхтарі ті самі нам не згасли,
горять у ніч, немов окличні знаки.

Немов сучасним, живемо минулим,
несхожим із майбутніми часами,
в безсонні забуваємо поснулих,
й ту саму справу робимо так само.

О гуморе, щади цих відчайдухів
в суцільних круговертях тьми і світла –
великими для слави і наруги,
і добрими – для суєти століття.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Це безглузді й однозначні назви:
людина й тварина
любов і ненависть
ворог і друг
темрява й світло.

Людину вбивають так як тварину
я бачив:
фургони порубаних людей
котрі не будуть спасенні.

Поняття є лише словами:
чеснота й злодіяння
правда і брехня
краса і гидота
мужність і боягузтво.

Однак важить лише чеснота й злодіяння
бачив я:
людину якою був один
злочиний і чеснотливий.

Шукаю вчителя й наставника
хай поверне мені зір слух і мовлення
хай ще раз назве речі й поняття
хай відділить світло від темряви.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Звертаюся до вас жерці
вчителі судді митці
шевці лікарі референти
і до тебе мій батьку
Вислухайте мене

Я не молодий
Хай стрункість мого тіла
вас не обманює
ані чуйна білизна моєї шиї
ані ясність відкритого чола
ані пух над ніжною губою
ні херувимський сміх
ні еластичний крок

я не молодий
хай моя безневинність
вас не зворушує
ані моя чистота
ані моя слабкість
крихкість і простота

мені двадцять літ
я вбивця
я знаряддя
таке сліпе як меч
у руці ката
я убив людину
і червоними пальцями
гладив білі груди жінок.

Скалічений не бачив я
ні неба ні троянди
птаха гнізда дерева
святого Франциска
Ахілла і Гектора
Протягом шести років
бухали в ніздрі випари крові
Не вірю в перетворення води у вино
не вірю у відпущення гріхів
не вірю в тіла воскресіння.

Які дні мене обплутують
м*які пахучі
мов бороди ассирійських купців
стільки днів стільки днів
майстерно складених

які ночі мене поглинають
темні мов стравохід
вимощені слизовою оболонкою з рум*ян
стільки ночей стільки ночей
в череві кита

Прийшов мій друг
із діркою в чолі
й обдер майстерні бороди
розпоров черево розкошів
вийняв із мене
гінкий хребет плазуна
і прищепив нове біле молоччя
як зорю із живого срібла.

А ты всё не являешься, Мария…
А тут ни вербы не растут, ни злаки…
Когда песком на веках летаргия –
Верблюды, люди снова видят знаки.
То миражи – отели, трассы, дыни…
Но манит, не подверженный обману,
Летящий куст Перекатипустыни
По направленью к Вечному туману…
Всего и звуков – крики мандрагоры.
Всего и зрелищ – танцы саламандры.
Там будто бы рождаются все горы…
Там будто бы кончаются все мантры….

Я маю пса, краще сказати --
Маю шматочок душі,
А не просто пса.
Я люблю його і часом
Дуже йому співчуваю:
Немає пса в бідного мого пса.
І от, коли мені буває сумно...
А чи ти знаєш, що означає пес,
Коли тобі сумно?
...І от коли мені буває сумно,
Я обіймаю його за шию
І кажу йому:
«Песику, хочеш, я буду твоїм песиком?»

Мороз і сонце-день погожий,
ти вже не спиш, мій друже, може
пора, красунечко, вставай !
Поглянь же сонними очима
яка краса кругом спочила,
твою зорю чекає край!

Ти пам’ятаєш небо вчора
від злої хуртовини чорне,
розмита пляма-місяць зблід ,
крізь хмари сумно поглядає,
і в тебе настрою немає…
А зараз глянь – пощез і слід :

Небесною блакиттю вкриті
шляхетні килими ,сніги ті
розшиті сонцем золотим.
Чорніє тільки ліс прозорий ,
покрив ялину іній скорий,
ріка яскріє від льодин.

Кімната вся янтарним блиском
аж сяє. І бадьоро близько
тріщить багаття у печі.
Приємно мріяти ,спочивши ,
та знаєш : мила, прикажи вже –
конячку в сани упечи.

Зрання по снігу нетерплячий
біжить наш провідник конячий,
довірся - знає він куди.
Навідаємо пустки поля,
ліси така ж спіткала доля,
та берег цей люблю завжди!

2010 р

(поетична інтерпретація :)

Не скажу, вмираючи: була.
І не жаль, і не шукаю винних
В тім, що гинуть пристрасні тіла
Лиш в любовних подвигах невпинних.

Ти - мого натхнення поводир,
Що крилом у груди стукав зранку -
Будь! - тобі наказую, - і вір:
Нині я - твоя покірна бранка.

2012

О, Господи: вже час. Втомилось літо бути.
На сонячний годинник тінь свою клади,
Дозволь вітрам полями шаленіти,
Плодам останнім дай почервоніти
І подаруй тепло останніх сонця днів.
Останній аромат даруй п’янкому винограду,
Що карб осоння збереже в вині.
Безхатько нині не збудує хату,
Відлюдник сам зимівник освятить,
Сам буде прокидатись і листи писати,
Блукати по саду порожньому й сумному
І разом з вітром листя загрібати.

(Вільний переклад з німецької.)
10.03.2012

Оригінал:

Rainer Maria Rilke

Herbsttag

Herr: es ist Zeit. Der Sommer war sehr gross.
Leg deinen Schatten auf die Sonnenuhren,
Und auf den Fluren lass die Winde los.
Befiehl den letzten Fruechten voll zu sein;
Gib ihnen noch zwei suedlichere Tage,
Draenge sie zur Vollendung hin und jage
Die letzte Suesse in den schweren Wein.
Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.
Wer jetzt allein ist, wird es lange bleiben,
Wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben
Und wird in den Alleen hin und her
Unruhig wandern, wenn die Blaetter treiben.

Килимком сухим при стежці
Розрихлів послід в траві.
Реп’яха густі сережки
На гумні в липкій мушві .

Дід старий, зігнувши спину,
Чистить току площину,
Всю м’яку зо споду трину*
В кут згортає під стіну.

Він до сонця очі мружить,
Підтинаючи лопух,
Риє шпателем по фузі
Обхідний від зливи круг.

Черепки в огні червінця.
Дід – як в жамковій слюді,
Сонця бавиться промінчик
В рудуватій бороді.

09.03.12

* - дрібна солома, полова.

Прикинь - немає смерті, Пропало пекло й рай,
Над нами - тільки небо, Підстрибнеш – і злітай
Прикинь: нема кордонів і світ весь для людей….


Прикинь: країни зникли, це важко, але все ж-
Нема за що вбивати, нема релігій теж.
Прикинь: нема кордонів і світ весь для людей…

Ти скажеш –що я наївний
Та я такий не один,
І з кожним днем усе більше нас,
І світ весь стане таким!



Прикинь: немає банків, збулись ми їх оков,
Й панує вже не заздрість, а щирість і любов,
Прикинь: нема кордонів і світ весь для людей…

Ти скажеш –що я наївний
Та я такий не один,
І з кожним днем усе більше нас,
І світ весь стане таким!

03.03.2012

Я помнил всё, что в жизни ещё будет.
В моих каретах прели скакуны.
Но каркнул ворон. Каркнул на распутье.
И стало всё далёким, как они…
Звезда Полынь, зарытая в долине,
Ночами прорастает из земли…
Приходят письма от уже невинных –
Лауры, Беатриче, Натали…

2012

Не сонце, але очі в Панни ніжні,
Корал червоний – не її уста:
Плечей овали в Панни білосніжні;
А з голови росте жорстка коса.

Троянди милі бачив я повсюди,
Та на її обличчі барви не стрічав;
Та й пахне так, як пахнуть прості люди
Й не є та Панна Панною всіх трав.

А голос Панни я не прирівняю
До музики, милішої мені:
Й ходьби Богинь собі не уявляю;
Та й Панна ходить просто по землі.

І все ж, під небом спробуйте знайти,
Такий фонтан барвистої краси.

Мы повстречались не случайно
На перекрестке наших дней,
Нам Бог открыл благую тайну
Расплавить лед огнем страстей.

Намерз он толстым покрывалом
На протяженье долгих зим,
Но радость мартом постучала,
В мой дом, который стал твоим.

03.03.12

Темно-синій світанок в инеї вколо рами
нагадує вулицю з увімкненими ліхтарями,
стежку, взяту льодком, перемети, прокопи,
вовтузню в роздягальні у східнім кінці Европи.
Там звучить "ганнібал" від мощей у мішку на стулі,
міцно пахчені пахвами бруси на фізкультурі;
дошка, до сирот з дрожем чорна ще до уроку,
чорною і зосталась. І з того боку.
Деренчливий дзвінок срібно-синій иній
перетворив в кристал. Щодо паралельних ліній
все доконечно склалось, окостеніло;
годі звестись, утім. І тоді не кортіло.


1975 - 1976

Що вважаєш нещастям ти -
степ, в якому отар не пасти,
чи несказане добре слово,
чи війну, чи невдатні лови?
Вже й турботу про бідних часто
визначають у нас "нещастям"...
І відсутність рідні, і множинність рідні -
привід щастю сказати і "не", і "ні"...
А насправді, нещастя - відсутність житла,
і хліба, що од спеки згоріли до тла,
і озера, де птаство уже не живе,
і мюриди, що ганять старе і нове,
і краса, яка дивиться в люстро криве,
і смертельний чужинський мороз в "вирах",
і поезія міцно замкнута у "розмірах",
і вожді, що не знають - куди нас ведуть,
котрі стали на путь, та забули суть.
Чи ж підняти уже не час стяг?!
Страх, народе, - найбільше твоє нещастя.

2012 р.

О, як це боляче, як дивно
Гілкам, заплетеним грозою,
О, як це боляче, як дивно
Роздвоюватись від пили.
І рана, що пече надривно,
Проллється чистою сльозою,
І рана, що пече надривно,
Проллється полум’ям смоли.
— Ми будем разом, — чуєш, милий?
Душа і кров нерозділимі.
Ми будем разом, — чуєш, милий?
Любов і смерть завжди удвох.
З тобою буде добра сила,
І тіні трепетно-нєзримі, —
З тобою буде добра сила.
Яку колись нам дав сам Бог.
— Коли ж мені укритись нічим?
Коли там світ, немов могила?
Коли ж мені укритись нічим
Від холоду і темноти.
— В нас буде зустріч. Тиха й вічна.
Не забувай мене, мій милий.
В нас буде зустріч тиха й вічна.
Ми будем разом — я і ти.
— А якщо я беззвісно кану,
Як відблиск променя сумного?
А якщо я беззвісно кану,
Як цей зірчаний сивий дим?
— За тебе я молитись стану.
Щоб не забув шляху земного,
За тебе я молитись стану,
І ти повернешся живим.
І у прокуренім вагоні
Він став бездомним і смиренним,
І у прокуренім вагоні
Він напівплакав, напівспав,
Коли над вирвищем бездонним
Зігнувся поїзд диким креном,
Коли над вирвищем бездонним
Від рельс колеса відірвав.
І нелюдська безмірна сила
Людей втоптала у століття.
І нелюдська безмірна сила
Земне зметнула із землі.
І ні душі не захистила
Далека зустріч заповітна.
І ні душі не захистила
Рука, що кликала в імлі.
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь.
Всією кров’ю в них вростіть, —
І кожен Раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
Коли лишаєте на мить.

1998

Мы будем долговечны, как печаль.
А может, долговечнее печали.
Причаль, причаль, Телесик мой, причаль.
Нас только двое на твоём причале.
Ещё тут ветер – в спину и в лицо,
Пески гремучи, дики, непролазны,
И в длинных, тонких прядях деревцо
Изогнуто оазисообразно.
Мы будем долговечны, как печаль.
А с нами: прайдом – львы
и пчёлы – роем…
Причаль, причаль, Телесик мой, причаль.
Причалил бы – и было бы нас трое…

2012

Згідно візій повітря, закрай землі
всюди. І, заочі білий світ
співпадає, чим би не замели
сліду, з отим, що і вочевидь.
От і погляд зіниці не відволік,
косячи, буцім серпом, поля;
сума дрібних складових дедалі й неподалік
неупізнаваніша нуля.
І усмішка ковзне, наче ґави тінь
по горожі щербатій, багрянці куп
глоду глушачи неміччю голосінь
жимолості, не розтуливши губ.

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

До зустрічі, Північ, до зустрічі, гори,
Колиска шляхетності, край непокори!
Де б не мандрував я та де б не блукав,
Узвишшя навіки цих гір покохав.

Прощавайте, засніжені гори, високі,
Прощавайте, долини зелено-глибокі,
Прощавайте, ліси дикорослих дерев,
Прощавайте, потоки, дощі без перерв!

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

Снова осень среди рощи плачет.
Золотеют люди и дожди.
Помним мы с тобой о том, что значит
Шепот верб у ночи на груди.

Мы одни снимаем боли белым,
Жизнью полны с пятки до брови,
Тополя опавшие несмело
Молятся о смерти и любви,

Что тонки, как ми-струна на скрипке.
Светит рай в красе осенних ид,
Мы любви напуганы улыбкой,
А она смеется и стоит…

Как в раю… Печальная, босая.
Как в душе – туман, Перун и крест.
Осень захлебнулась голосами,
А на небе светлый серп воскрес.

(За ЕМІНЕСКУ)

О істино пресвітла! О брехні і лукавство!
О Божий дар поета! О графомана блаж!
Історіє всесвітня, неправедна якась ти.
Тому й любов небесна юнцям – «дурний кураж».
О ти, вінцю природи! О ти, вселенський блазню!
Людино, що і «звіра» не гідна вже звання,
бо змінено інстинкти на мислі непролазні, –
вже навіть біле тіло твій «смак» не вдовольня.
І грудь, і ніжка жінки – не еталон, естете?
Ти ікла не ошкіриш за жодну із самиць –
не тур, що йме турицю (забув природне все ти!),
не пес, що ради суки, ганьбить і ланців міць!
Чужі тобі дуелі та клопоти весінні.
Давно ти не ревнуєш, як дикий пращур міг, –
твою не будить душу жіноче голосіння,
і серце не тривожить тобі жіночий сміх.
А ближніх ти не любиш первісно і первинно, –
якраз отут, за горло ти рідних брати рад.
Ти брешеш і лукавиш без відчуття провини,
ще й хочеш, щоб за підлість тебе прославив брат.
Так склалось історично? Пишаймося собою:
аякже, «Завойовник» – і кожен цар у нас…
Але кажу сьогодні я злій богині воєн:
«Тебе не допускаю в свій простір і свій час!»
О Вчителі мудрійші! Дали б ви спокій світу!
Од філософських течій уже знемігся він!
Буття – шатро лахмітне… Над ним – зірки-софіти…
Театр погорілий! Юрма без прагнень змін!
Новітні фарисеї – священики рум’яні,
у золото вдяглися, зі срібла хліб їсте,
торги вернули в храми (мов над базаром – бані!)…
Гадаєте не бачить ніхто свавілля те?!
Тож бренькайте, музики, на арфах безголосих.
Тож, скульптори, творіння забувши сенс, «ліпіть».
Актори, балаганьте, як завше, як і досі.
Художники, ховайте свій хист «мазні» під спід.
Тобі, мій часе, бути розп’ятим ремісничо –
надійно і вульгарно, як може тільки плебс…
Помазаники Божі, вас більше честь не кличе, –
ви дивитесь на людство з борделів, як з небес.
Ведіть же, дипломати, народ, як скот, на бійню!
Політики, за славу розплачуйтеся ним!
Я знаю ваше гасло підлотне, та надійне:
«Світ цей дурити варто, – він хоче буть дурним!»

Від жагучого сонця - спеко́тно,
А він глянув – пропік про́менем,
Затремтіла я ледь: вільго́тно
Приручити йому мене.
Нахилився – мо', щось скаже…
Від обличчя відринула кров.
Хай надгробним каменем ляже
На життя моє та любов.

2

Не кохаєш, не хочеш й уздріти?
О, красунчик який, триклятий!
Ось і я не можу злетіти,
Хоч з дитинства була крилата.
Очі знов заступає туман,
Зливаються речі, обличчя,
І тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.

3

Просто й чемно, мені на диво,
Підійшов до мене, всміхнувся,
Трохи лагідно, трохи ліниво
Поцілунком руки торкнувся -
Загадкові і древні лики
Подивились мені в очі...

Десять літ завмирань і криків,
І безсонні мої ночі
Я уклала у це слово
І сказала тихенько - марно.
Ти пішов, і мені знову
На душі спорожніло. Гарно.


16.02.2012

(Реколета, Буенос-Айрес)

Про що тобі розповідає камінь,
коли, траво, ти на могилах спиш?
Тебе гойдає ніжними руками

вечірній вітер. Коло ніш
ти чуєш скарги, плач і таємниці,
ти чуєш все і все в собі таїш.

Та тільки ти блукаєш невгамовно
Серед надгробків в темряві нічній,
І мертвим чути голос твій – не дивно.

Вони лежать, загорнуті тобою,
неначе ковдрою накриті.
Марнотність світу суєтою -

тобі навіщо? Тут, на вічних плитах.

Оригінал:

La hiedra

En la Recoleta, Buenos Aires

Mar de oidos anentos, que te dice la piedra?
Yaces sobre las tumbas, colectora de nombres,
tremula cuando el viento vesperal te despierta

para indagar tus manos y quitarles las voces
que minuciosa juntas, sigilosa de tiempo,
guardiana de los dialogos y los adioses.

Sobre las tumbas vela tu solitario sueno,
oh madre de las lenguas, oh estremecida hiedra
donde se va juntando la noche de los muertos –

En vano te reclaman los juegos de la lluvia;
las fuentes de la luz y las diurnas estatuas
te han esperado tanto para dares desnudas,

mientras tu, recogida, habitas en las lapitas.

А тому, що каблук полишає сліди – зима.
У речах дерев’яних заціплий в полі,
дім потуплений взір силоміць трима.
Що сказати за тиш вечорову долі
звільна, як спомини уночі,
про тепло твоїх – пропуск – коли заснула,
тіло миттю кидає від душі
до стіни, ніби свічки чула
опостін тінь стільця тремка,
і під неба у скатерку бганим німбом –
ген за силосну башту, терте крилом грака
не обілиш повітря колючим снігом.

Північ кришить метал, та прощає скло.
Учить гортань вимовити "впусти".
Холод мене напучав і уклав перо
в пальці пучкою – вберегти.

Замерзаючи, бачу, як за моря
сонце сідає, і порожню з льодком.
Чи то ковза у ній каблук, чи то сама земля
округляється під каблуком.

І в гортані моїй, де належні сміх,
мови оривки, гарячий чай,
все чіткішим тлом проступає сніг,
і чорніє, ніби Сєдов, "прощай".



* гідрограф, полярний дослідник, помер серед льодів біля острова Рудольфа.

1975 - 1976

Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день, і ангели господні
Співатимуть й мені.

Застигне все, що сяяло, боролось,
Рвалося в небеса,
Смарагд очей моїх, і ніжний голос,
І золота коса.

Триватиме життя з насущним хлібом,
Непам’ятливим днем.
Під вічним небом так все буде, ніби
І не було мене.

Мінливої, як діти, в кожній міні,
Що не тримала зла,
Яка любила час, коли в каміні
Не дрова, а зола.

Віолончель, і кавалькади в хащах,
І дзвони на селі…
– Мене, в якій життя нуртує справжнє
На лагідній землі!

До всіх – бо я ж не знала міри –
Чужих-своїх, агов!
Звертаюся із вимаганням віри,
З проханням про любов.

І день, і ніч, і усно, і письмово:
За правду так і ні,
За те, що надсумні мої розмови,
За двадцять літ мої.

За визнану гіркаву необхідність
Всепрóщення образ,
За всю мою нестримувану ніжність
І гордість напоказ.

За швидкоплинність змін, подій гонитву,
За правду і за гру…
– Послухайте! – А ще мене любіть ви
За те, що я помру.

Ця ніжність, і ці вільні руки
чи простягти комусь? А скільки винограду
зеленого для лиски, покликом жаданим
розхристані одвірки – не зайти.

Пекли біленький хліб
для мертвих діточок,
холодного поналивали чаю
Вітри зі сходу.
Ми скрипалі – заграймо для сліпого гніву
тіней та капелюхів позабутих. Та сідайте –
дарма накритий стіл
опівночі, яка себе соромить,
налили в пельку ми гарячого вина.
І це – комусь потрібно,
але кому?

Оригінал:

Esta ternura

Esta ternura y estas manos libres,
a quien darlas bajo el viento? Tanto arroz
para la zorra, y en medio del llamado
la ansiedad de esa puerta abierta para nadie.

Hicimos pan tan blanco
para bocas ya muertas que aceptaban
solamente una luna de colmillo, el te
frio de la vela al alba.
Tocamos instrumentos para la ciega colera
de sombras y somreros olvidados. Nos quedamos
con los presentes ordenados en una mesa inutil,
y fue preciso beber la sidra caliente
en la verguenza de la medianoche.
Entoces, nadie quiere esto,
nadie?

Згадую Хрест Південний
коли задираю голову спрагло
щоб пити чорне вино ночі.
Ностальгічно згадую крамниці поснулі
запах вуличних трав, що тремтять на шкірі повітря.

Розумію – це схоже
на кишеню подерту в якій
рука торкає монету гребінь та ножик
рука спогадів темних не втомлюється ніколи
рахувати мерців.

Хрест Південний гірким мате.
Голоси друзів
у суміші галасу.

Оригінал:

Milonga

Exstrano la Cruz del Sur
cuando la sed me hace alzar la cabeza
para beber tu vino negro medianoche.
Y extrano las esquinas con almacenes dormilones
donde el perfume de la yerba tiembla en la piel del aire.

Comprender que eso esta siempre alla
como un bolsillo donde a cada rato
la mano busca una moneda el cortapluma el peine
la mano infatigable de una oscura memoria
que recuenta sus muertos.

La Cruz del Sur el mate amargo.
Y las voces de amigos
Usandose con otros.

твои деревья – они живые
корнями сшиты с телами предков
а на страстную стволы бьют кровью
выходят лики

твои деревья – они живые
в их кронах птицы как инструменты
без дирижера на скрипке иволг
играет липа

твои деревья – они живые
окошкам в лица скрипеть готовы
кусают локти ломают руки
детей теряют

твои деревья – они живые
внезапно стукнут в пустые двери
и на пороге воды попросят
попросят душу

тренос дедовой хаты

случилось: пусто всё со стен иконы сняты
с портретов прародня невидимо ушла
болит – и бьёт душа в тот колокол крылатый
что в храме на горе похожей на вола

случилось: бог поник в печной уткнувшись кафель
и плачет как дитя а изразцы горят
и плачет сквозь дождей туберкулёзный кашель
а изразцы вот-вот нутро испепелят

ведь хата словно бомж окошками беззуба
никто и не войдёт здесь не живут уже
и души прочь ушли деревьями из сруба
упал последний дуб – назад нельзя душе

на крыше полдождя – чтоб влажно стало венам
другие полдождя разматывают нить
но что-то голосит глухим вселиким треном
сидит на лавке бог не хочет уходить

Звоните мне, когда захочется.
Я буду нежным, словно снег.
К соленой пасеке Пророчицы
Я возвращаюсь ото всех.

Мой первый путь – как небо звёздное.
Второй – закончится крестом.
А третий – сеян ветра зёрнами.
Печалей – стихотворный том.

Они смеются, оголтелые,
И в чёрной дрожи бьётся плоть.
А я оставлю свету белому
Рябины сказочной тепло.

Под когтем вынесут журавлики
Мою отчизну в теплый край.
Издалека пою куражливо
То ли «прости», то ли «прощай»…

Тоску оставлю терпко-кислую,
Немного шуток и грехов.
И променяю гору Лысую
Я на объятья поездов.

Кому-то вечно будет мариться
Любовь моя в глухих громах.
Лишь сердцу биться и не каяться…
А в прошлом корчится зима.

А позади – просторы стелятся,
И кровь, свободная, как дух.
Я буду нежным – как метелица,
В эдемско-адовом саду.

А мені не Тані сняться й Галі,
Не лани широкі і ліси,
Бо такої, як у Сенегалі,
Я не бачив більш ніде краси.
Як згадаю, брате, зразу слабну,
Хвилі блиск і порухи весла,
Крокодили, пальми й баобаби {
І жону французького посла. { Двічі.

Хоч французької не розумію,
І вкраїнською вона - ні в зуб,
Я про стан високий її мрію
І чарівний вигин ніжних губ!
Не цікавлять жодні інші баби -
Душу бідну Африка звела:
Крокодили, пальми, баобаби {
І жона французького посла. { Двічі.

Що сказати, братчики, сестриці?
Справи, чесно, в мене просто швах -
Бо єдиний сон мені лиш сниться
Широкоформатний, в кольорах.
І у спеку, і в мороз, і завше
Вигоряє все в мені дотла, -
Як побачу постіль в ньому навстіж {
І жону французького посла. { Двічі.


02.02.2012

Амадіс Гальський
Дон Кіхотові Ламанчському

О ти, чиї пригоди невеселі
Нагадують мою біду немало,
Коли ридав з одчаю я бувало,
Страждаючи один на Бідній Скелі;

Ти, що гасив жагу в гіркім джерeлі,
Кого розпука слізьми напувала,
Кого земля з землі ж і годувала,
Не з мідної чи срібної тарелі,-

Будь певен в тому, що на віки вічні,
Допоки в небі у красі величній
Погонить коні Феб золотокудрий,

Твій подвиг буде в людях найславніший,
Твій рідний край між інших найсильніший,
А твій творець - над всіх у світі мудрий.



Дон Бельяніс Грецький
Дон Кіхотові Ламанчському

Я бив,рубав, крушив, віщав і діяв,
І подвиги звершав я незрівнянні;
Відважний і палкий на полі брані,
Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв.

Зажив я слави, про яку я мріяв,
І віддано служив своїй коханій;
Пігмей мені ввижався в великані,
І завжди честь у битвах я леліяв.

Над долею я знав могутні чари,
Хапав за чуба випадки ледачі,
Тьму перешкод зумів перебороти.

Та хоч піднеслись високо над хмари
Оті мої прославлені удачі,-
Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте.



Сеньйора Оріана
Дульсінеї Тобоській


Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє,
Щоб висився в Тобосо замок мій;
Змінявши Лондон на приют сільський,
Спочила б я і тілом, і душею.

Якби могла я мрією твоєю
Доповнити веселку власних мрій
І глянути, як лицар вірний твій
Летить у бій, подібний до Арея!

Якби я цноту вберегти могла
Від Амадіса, як уберегла
Ти від свого ідальго Дон Кіхота!

Всі заздрили б незаздрісній мені,
А я жила б щасливо день при дні,
Не відаючи, що таке гризота.



Гандалін, джура Амадіса Гальського,
Санчо Пансі, джурі Дон Кіхота


Чолом тобі, прославлений герою!
З тобою доля повелась ласкаво:
Ти джурою служив і діяв браво,
Не втративши, проте, свого спокою.

Лишивши серп, носив ти пану зброю
І правду мовив щиро, нелукаво;
Урозумлять ми маєм повне право
Шаленців, що змагаються з судьбою.

Хороший, Санчо, твій осел сумирний;
Сакви твої, потрібні при обіді,
Усім являють розум твій статечний.

Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний!
Недарма, ні, іспанський наш Овідій
Тобі вліпив потиличник сердечний.



Несамовитий Роланд
Дон Кіхотові Ламанчському


Великий ти, хоча й не володар,
Із перів пер, вояк над вояками,
Звитяжець, не звитяжений віками,-
Страшний усім могутній твій удар.

Я знавіснів від Анджеліки чар
І у світи подався із нестями;
Блукаючи за дальніми морями,
Приносив жертви славні на олтар.

Тобі не рівен я, безсмертя лавра
Лиш Дон Кіхоту присудили люди,
Хоч ми обидва в шалі запальні.

Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра
Зумів скорить, і ми відомі всюди
Коханням нещасливим нарівні.



Солісдан Дон Кіхотові Ламанчському


Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
У голову віддавна вам запали,
Проте не скаже ні один зухвалий,
Щоб ви коли робили вчинки ниці.

Потугою лицарської правиці
Неправду ви не раз в бою долали,
За що вам добре чосу завдавали
Невігласи, ледаща і п'яниці.

Коли ж та Дульсінея-верхоумка,
Уперта в неприступності суворій,
Не зглянеться на ваше люте горе,-

Хай вас утішить у нещасті думка,
Що Санчо Панса - це не той посланець,
Вона - колода, ви їй - не коханець.



Рицар Феба
Дон Кіхотові Ламанчському


Рівнятися мені із вами годі,
Іспанський Фебе, пане іменитий,
Хоч був мій меч у світі знаменитий,
Блищав колись на заході й на сході.

Не рад я був найвищій нагороді,
Я знехтував корону й самоцвіти,
Лиш Кларідьяні прагнучи служити,
Що сяяла мені в божистій вроді.

Кохав її, бо сила чар жила в ній;
Коли ж було я розлучався з нею,
Боялася мене вся піднебесна.

А ви, Кіхоте, рицарю преславний,
Безсмертні стали через Дульсінею,
А через вас вона - вродлива й чесна.



Діалог між Баб'єкою і Росинантом


Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?
Р. Важка робота, а кормів бракує.
Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?
Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.

Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
На свого пана завжди пащекує.
Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:
Надумав закохатись шалапут.

Б. А що тобі? Р. Кохати не до речі.
Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі.
Б. То пожалійся на слугу. Р. Ох-ох!

Кому тут, справді, можна пожалітись?
Що пан, те і слуга; як придивитись,-
Кобилячі в них голови в обох.



* * *

Як злине ніч на землю чорнокрила
І в тихім сні спочине смертних рід,
З незлічних мук скупий складаю звіт
Я небові й тобі, Хлорідо мила.

А встане знов ясне деннe світило,
Рясним багрянцем запаливши схід,-
Печальну повість злигоднів і бід
Повторюю й зітхаю осмутніло.

А як те сонце з сяйного престолу
Вогненні стріли кидає додолу,
Караюсь я і мучуся без меж.

І знову - ніч, і знов я гірко плачу,
І скаржуся, й молю, і знову бачу,
Що небеса глухі, й Хлоріда - теж.



* * *

Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій
Вже винесла твоя сліпа гординя;
Не засудивши марного служіння,
Сконаю я, як раб покірний твій.

І в тій країні, де немає мрій,
Де все земне стає блідою тінню,
Носитиму я в серці, мов святиню,
Нетлінний скарб - твій образ неземний.

Той скарб мені за всі дорожчий блага,
Хоча твоя холодність і зневага
Наближують щомить фатальний строк.

Біда мандрівцю, що, запливши в море,
У буряні і темряві простори,
Ні пристані не бачить, ні зірок!


Глоса

О, якби я міг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегідь
Те, що завтра мусить буть!

Все минає в цьому світі,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолітті
Долі щедрої дари,
Незабуті, неспожиті.
Доле, доле!
Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди мої надії!
Дні минулі золотії
О, якби я міг вернуть!

Не прошу я в неба влади,
Перемог і нагород,
Я одному був би радий -
Жити знову без турбот,
Як колись, у дні відради.
Хай утіха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серці чулім,
Хай зазнаю, як в минулім,
Неповторну щастя мить!

Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вічність схоронила
У безодні небуття,
Нічия не може сила.
Рік за роком прудко мчить,
Їх нікому не спинить,
І не вдасться нам ніколи
Відвернуть веління долі
Чи узнать заздалегідь.

Мучить душу біль жорстокий,
Пал тривог і шал надій;
Ні, вже краще вічний спокій,
Вічний сон в землі сирій,
У могилі у глибокій.
Щоб страждання всі забуть,
Я б хотів навік заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискає серце жахом
Те, що завтра мусить буть.



* * *

Ти, що в ліжкові розлігся
На голландських простиралах
І од вечора до світа
Любо й солодко дрімаєш;

Найславетніший з лицарства,
Що родилося в Ламанчі,
Над коштовні самоцвіти
Кращий і дорожчий скарбе,

Вислухай жалі дівчини,-
Що страждає, безталанна,-
Від двох сонць твоїх огнисто
Вся душа її палає.

Ти собі шукаєш слави,
А комусь одні терзання:
Тяжко раниш і не хочеш
На ті рани ліків дати.

Ти скажи, юначе смілий,-
Боже, дай тобі удачу,-
Чи не з Лівії ти родом,
Чи не з гір суворих Хака?

Чи тебе кормили змії,
Чи твій дух загартували
Скелі дикі і безплідні,
Непролазні нетрі й хащі?

Сміло може Дульсінея,
Дівка повна і тужава,
Похвалитись, що скорила
Звіра лютого і барса.

І за це її прославлять
І Енарес, і Харама,
Бистрий Тахо, Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.

Щоб із нею помінятись,
Віддала б я на додачу
Найяскравішу спідницю
З сухозлотним гаптуванням.

О, лежать в твоїх обіймах
Чи з тобою поруч навіть,
Чухать голову тобі,
Гниди нігтями вбивати!

Та на честь таку велику
Я, на жаль, не маю права,
Буду рада, як дозволиш
Твої ноги розім'яти.

Я б тобі надарувала
Гребінців, штанів атласних,
І панчішок срібляних,
І накидок полотняних,

І багато різних перлів,
Хоч дрібних, зате прекрасних,-
Їх наймення - "одиночки",
Бо ніде нема їм пари!

Не дивися з круч Тарпея,
Як палаю я пожаром,
І його не роздувай,
О Нероне із Ламанчі!

Я - дитина, малолітка,
Ще й п'ятнадцяти не маю,
Тільки чотирнадцять з гаком,-
Як брешу, хай Бог скарає.

Не крива, не кособока,
Руки в мене теж годящі,
А коса моя розкішна
Аж до п'ят мені спадає.

Хай у мене ніс кирпатий,
Хай і рот великуватий,
Додають мені краси
Зубки білі, мов топази.

Голос мій, як сам. ти чуєш,
Милозвучний несказанно,
А фігура - присягаюсь -
Майже зовсім непогана.

Знай, що все, чим я прекрасна,
Вразив ти своїм колчаном.
Звуся я Альтісідора
І служу при цьому замку.



* * *

Сила пристрасті зриває
Душу нам з петель нерідко,
За підойму завжди править
Їй неробство недбайливе.

А заняття повсякчасні,
Різна праця й рукоділля
Нам дають протиотруту
Від любовного томління.

Благомислячим дівчатам,
Що бажають заміж вийти,
Певна цнота й добра слава
Щонайкращим служать віном.

Як гульвіси із столиці,
Так і лицарі мандрівні
Люблять жвавих задля жарту,
А за жінку волять смирних.

Є кохання перебіжне,
Що мінливіше од вітру:
Виникає на привалі
І кінчається з від'їздом.

Випадкова та любов,-
Нині ця, а завтра інша,-
В серці образів глибоких
Неспроможна залишити.

Важко щось намалювати
На готовій вже картині:
Де краса царює давня,
Там нова краса безсила.

Дульсінея із Тобосо
Вкарбувалася навічно
У скрижалі мого серця,
Так, що стерти неможливо.

Щира вірність в тих, хто любить,
То клейнод дорогоцінний,
Ним до себе підіймає
Їх Амур, сердець владика.



* * *

Слухай, рицарю невірний,
Не натягуй ти вуздечки,
Не коли боки круті
Неслухняному коневі.

Знай, тікаєш ти, зрадливцю,
Не від хижої пантери,
А від смирної ягнички,
Безневинної овечки.

Нелюд, ти зневажив діву,
Що гарнішої від неї
Ще не бачила Діана
І божественна Венера.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

В своїх пазурах везеш ти
(Вчинок підлий і ганебний!)
Серце вірної рабині,
Незрадливе й ніжне серце.

Ти завозиш три хустинки
І підв'язки з ніг гарненьких,
Що як мармур - чорне з білим,
І як мармур той, гладенькі.

А іще зітхань п'ять тисяч,
Що вогнем своїм шаленим
Трой п'ять тисяч запалили б,
Якби їх було не менше.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Санчо, джура твій, хай буде
Теж таким жорстокосердим,
Щоб довіку злії чари
Не зійшли із Дульсінеї.

Хай вина твоя віднині
Упаде на бідну жертву,-
Адже часто в цьому світі
За злочинця платить чесний.

Хай твої шукання слави
Стануть горем невтоленним,
Вірність серця - забуттям,
Любі втіхи - сном непевним.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Хай ти вславишся невірним
Від Севільї до Марчени,
Від Гранади аж до Лохи
І від Лондона до Темзи.

Коли сядеш грати в "хвильку",
У "гарбу" а чи у "кепа",
Щоб ти туза не побачив,
Дами, короля й валета!

Будеш стригти мозолі -
Щоб ти стриг до кровотечі,
Доведеться зуби рвати -
Щоб лишився ти без щелеп!

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!



Епітафія

Тут лежить ідальго смілий,
Найвідважніший дивак,
Його запал буйнокрилий
Не змогла скрушить ніяк
Навіть хмура міць могили.
Згордувавши світом шумним,
Він блукав привиддям чумним
Добрим людям на забаву
І, здобувши вічну славу,
Мудрим вмер, хоч жив безумним.

І

Я так пишаюсь із своєї вроди,
Що не знайду повік
У іншому коханні насолоди.

У себе гляну - бачу я ті чари,
Що вид їх душу втіхою сповняє,
Ні давні згадки, ні новії мари,-
Ніщо розкошів тих не проганяє.
Краси такої більш ніде немає,
I я не жду повік
Нових забав, нової насолоди.

Ту втіху несказанно чарівничу,
Коли захочу, завше можу мати,
Вона приходить, як її покличу,
Сп'яняти душу, серце звеселяти;
Який то скарб коштовний, пребагатий -
Той не збагне повік,
Хто не зазнав такої насолоди.

Що більше я на скарб отой дивлюся,
То дужче загоряюся жагою,
Я ті розкоші п'ю і не нап'юся,
Коли ж я спрагу серця заспокою?
Знемогою охоплена п'янкою,
Не хочу я повік
Деінде засягати насолоди.


ІІ

Щаслива я над всяке порівняння:
Здійснилися усі мої бажання!

Прийди ж до мене, владарю Амуре,
Всіх благ моїх і радощів причино;
З тобою заспіваю

Не про зітхання, не про дні зажури,
Що ти змінив на втіху доброчинно,
А про жагу безкраю,
Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,
Тобі мої несучи обожання.

В той день, як загорілась я жагою,
Явив, Амуре, ти моєму зору
Коханця молодого,
Що силою, завзяттям і красою
Над усіма у світі візьме гору -
Нема ніде такого...
Я мрію і співаю лиш про нього,
Лише йому палке моє кохання.

Але найбільше те мене втішає,
Що милому і я так само мила
З твоєї ласки, Боже!
На сьому світі все тепер я маю,
Усе, чого душа моя хотіла,
А на тім світі, може,
Господь Всевишній люблячим поможе
I нам дарує вічне раювання.


III

Моя жорстока доле!
З кохання я страждаю,
Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.

Предвічний Зодчий всього світострою
Собі на осолоду
Створив мене веселою, живою
I дав мені напрочуд дивну вроду,
Споріднену з красою,
Що в небесах сіяє в рід із роду;
Та, на мою знегоду,
Небагатьом помітна -
Свічу я на земному видноколі.

Як я лише ввійшла в літа дівочі,
То був у мене милий,
Що заглядав мені кохано в очі,
Які його уяву полонили;
Чудові дні і ночі -
Як швидко лине час той легкокрилий!
У пестощах летіли.
Бо й я ж його кохала,
Та він зав'яв од подиху недолі.

А потім другий - пишний, гордовитий
Узяв мене у руки,
I світ мені жалобою повитий,
I мушу я любить його з принуки;
Немов несамовитий,
Мене ревнує він - о люті муки!
Я гину із розпуки...
Чи ж я на те вродилась,
Щоб лиш його коритися сваволі?

Кляну тепер годину ту печальну,
Коли я поміняла
Дівочу скромну сукню на вінчальну,
Коли я в церкві слово "так" сказала.
В ту мить гірку, безжальну
Я світ собі навіки зав'язала...
Ох, краще б я сконала,
Ніж по сумнім весіллі
Такі терпіти несказанні болі!

О перший милий, друже незабутий,
Молю тебе, благаю
На мене знову любо позирнути
З далекого надзоряного краю.
О, дай мені відчути,
Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
До осяйного раю
Візьми мене, мій любий,
Звільни мене з плачевної юдолі!


IV

Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
I в'яну від журботи,

Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду, серцеві на горе.

Вона також була немов зичлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові.
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори -
Кінець моєму щастю надто скорий!

Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
I проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
I вірне женихання,
I мрії про блаженство яснозоре...
В моїй душі кипить огненне море.

Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може...
З безмежного відчаю
Одного лиш - навік заснуть - бажаю.
Молю тебе, любові милий боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.

Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає...
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, боже, волі,-
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.

Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я,-
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.

Я плачу і ридаю,
Болить і мріє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.


V

Амуре, через сяйво
Ясних очей коханої моєї
Рабом я став у тебе, як і в неї.

Як з тих очей упав на мене промінь,
Враз серце загорілося жагою:
Твоя, Амуре, сила
Влила у нього невгасимий пломінь.
Я зваблений чудовною красою,
Навіки полонила
Мене красуня мила,-
Ніщо проти вродливиці тієї
Усі на світі рожі і лілеї.

Я став її невільником покірним,
Але не знаю я, чи їй відомо,
Про що я сню і мрію,
Чого я прагну серцем щирим, вірним,
Амуре-боже, лиш тобі одному
Я звірив досі тії
Бажання і надії;
Ти знаєш - ласка владарки моєї
Мені за всі дорожча привілеї.

Молю ж,тебе, володарю мій любий,
Подай їй вістку про моє кохання
Палке і невтоленне,
Що може привести мене до згуби;
Скажи їй про тяжке моє страждання,
Що серце рве шалено;
Схили її до мене,
Яви ознаку милості твоєї,-
Знеси мене в любовні емпіреї.


VI

Любов, коли я вирвуся з неволі
Жорстокої твоєї,
Довіку я не знатиму недолі.

Я дівчинкою вийшла молодою
Навстріч тобі не для війни, для миру;
Довірливо усю я склала зброю,
Впевняючись на нашу дружбу щиру,
А ти напала, зрадивши довіру,
I, стомлена борнею
I зранена, уже лежу я долі.

I ти мене в кайдани закувала,
Не зглянулась на сльози і докори.
I віддала, як бранку, на поталу
Тому, хто народивсь мені на горе;
А в нього серце горде і суворе,
Обковане бронею, -
Ніщо йому мої жалі і болі.

Мене не хоче слухати упертий -
Даремна мова, марні всі благання...
Несила жити і незмога вмерти,
Щодень, щомить ростуть мої страждання,
Вволи ж, любов, одно моє бажання:
Нас сіттю однією
Із ним оплутай - у твоїй се волі.

А як сього не хочеш ти вчинити,
То розв'яжи хоч вузлики надії;
Утихне, може, біль несамовитий,
I знов я світу білому зрадію,
I знов на вроду я похорошію, -
Троянди і лілеї
У мене знов пишатимуть на чолі.


VII

О Боже, я нещасна!
Невже того не зможу повернути,
Що доля одняла мені напасна?

Не знаю я, що діється зо мною,
Та серце б'ється знову
В передчутті блаженства неземного...
О раю мій, єдиний мій покою,
Скажи мені хоч слово -
Не жду я втіхи більше ні од кого,
Од тебе лиш одного...
Лише з тобою можу я забути
Журбу мою, скорботу повсякчасну.

Якась нова, незнана ще одрада
Мені бентежить душу,
Ллючи бальзам на давню в серці рану.
Жаги нової непоборна влада,
Се визнати я мушу,
Мене вже охопила полум'яно
Й тривожить ненастанно -
Незмога і вночі мені заснути
Од страсті, що палає непогасно.

Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,
Скажи мені, мій милий,
Коли з'єднає нас палке кохання?
Я вірю - не зведе мене надія,
Та ждать не маю сили:
Нехай коротким буде час чекання
I вічним - раювання!
З тобою в парі хочу я відчути,
Яке життя чудове і прекрасне!

Прийди ж, коханий, у мої обійми -
В любовній тій розкоші
Я без вагань і без жалю потону.
Палким цілунком душу з мене вийми,
О любий мій, хороший!
А я тебе, клянуся, вже до скону
Не випущу з полону!
Як я люблю. повинен ти збагнути -
Про те моя канцона каже ясно.


VIII

Таке велике благо
Ти дав мені, Амуре милостивий,
Що я горю в твоїм огні, щасливий.

По вінця серце радістю налите
Розкошами п'янкими
I захватом любовним...
Мій вид ясний не може не явити
Усьому світу зримо,
Що в сяєві чудовнім,
В блаженстві невимовнім
В високу вись летять мої пориви
До гордої божественної діви.

Та не скажу ніякими словами
I пензлем не змалюю,
Яке моє кохання,
Не назову ім'я тієї дами,
Що палко так люблю я.
Бо наше раювання
Змінилось би в страждання.
Хай таємниці благосні покриви
Амур над нами розпростре зичливий.

Хто міг би думать, що в мої обійми
Схоплю я ту розкішну,
Ту недосяжну мрію?
Як я скажу - хто віри мені дійме,
Що я ту вроду пишну
Вже цілувати смію?
Я радості не крию,
Щасливий я, блаженний я правдиво,
Одно втаю - хто учинив те диво.


IX

Я молода, і в дні ясного маю,
Втішаючись пробудженням любові,
Я весело і радісно співаю.

Гуляю я зеленими лугами,
Де квітнуть білі лілії і рожі,
Де розпустились золотунці гожі;
Іду й рівняю з пишними квітками
Того, кого люблю я до нестями:
Коханому моєму юнакові
Я віддана без міри і без краю.

Коли побачу де найкращі квіти,
На того схожі, що його люблю я,
Я їх зриваю й ніжно їх цілую,
Готова душу їм свою одкрити
I про кохання з ними говорити,
I волосом своїм тонким, шовковим
Вінок із тих квіток перевиваю.

Люблю квітки за їхню милу вдачу,
За пишний цвіт, за аромат духмяний,
Ще більш за те, що образ той коханий,
Мов наяву, в подобі їхній бачу.
Мою любов глибоку і гарячу
Не висловить ніколи жодній мові:
Не треба слів - про неї я зітхаю.

Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,
Які, бува, терзають серце горем,
Жалем його пригнічують суворим:
Ясні й легкі, мов вітерця дихання.
Вони долинуть до мого кохання...
До мене прийде лицар мій чудовий
Перш, ніж гукну: "Прийди, бо вмру з відчаю!"


X

Якби любов без ревнощів бувала,
То жодна жінка в світі
Щасливістю мені б не дорівняла.

Коли красу, і силу,
I юність ми цінуєм в кавалері,
I ніжність, і ласкавість,
I душу горду й смілу,
I розум, і дотепність, і манери,
Й веселощі, і жвавість,-
То можу я сказати всім на зависть:
Сі цноти розмаїті
В тому злились, кого я покохала.

Але як подивлюся,
То всі жінки такі ж, як я, розумні
I теж того шукають;
I я уже боюся,
I душу точить вічний страх і сумнів,
Що всі його бажають,
На скарб мій любий очі поривають...
Нема такої миті,
Щоб я із того горя не зітхала.

Якби я мала певність,
Що він так само вірний, як і гарний,
То зроду б мою душу
Так не терзала ревність...
Та бачу я, що острах мій не марний,
I я його не зрушу;
Щодень, щомить я стерегтися мушу,
Щоб милого у сіті
Суперниця лукава не впіймала.

Я всіх прошу - на Бога,
Хороші ви мої жінки й дівчата,
О, будьте милостиві,
Не надьтеся на нього,
Не важтеся його перелюбляти,
Спокусниці звабливі,
Бо буду я страшна в своєму гніві:
За любощі розбиті
Гірким плачем поплатиться зухвала!

В спідничці міні твої ніжки ніби довшають,
Ти виглядаєш, наче п'ятий елемент!
Та не чекай, коли приїде принц - оговтавшись,
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
На лобі писано,
Що він підпільний мультимільйонер.
Ти пригорни його,
Приворожи його,
Розвесели його на свій манер.

В обтяжку й міні ти уся як стигла вишенька,
В обтяжку й міні ти - і не втече клієнт.
І поки твій студент конспект на парах пише, ти
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
В очах написано,
Що він виходить на останній круг.
Він став таким сумним,
А ти напийся з ним -
Ось і піднімешся на пару штук!

Ти оголила геть усі принади й козирі,
Сьогодні твій і тільки твій ангажемент.
Як захлинаються слиною кляті спонсори -
Лови момент, лови момент, лови момент!

Та каламутна, ех,
Ріка валютна їх
У вирви втягує чужих земель!
Але ж ці грації -
Багатство нації,
Що продаються не за пиво, а за ель.


18.01.2012

Музо, повідай мені про милого сина Гермеса.

Він, козлоногий, дворогий і шумолюбний, в лісистих

Хащах блукає, йдучи услід хороводним німфам,

Що по верхівках стрімчастих скель безстрашно ступають,

Кличучи Пана, пастушого бога з кошлатим волоссям,

Що у його володінні – пагорбів сніжні верхів’я,

Маківки дальніх гір, а ще кам’янисті бескети.

Бог цей мандрує повсюди поміж кущів непрохідних,

То він, буває, піддасться на поваб повільних потоків,

То він, буває, заходить на скелі стрімкі і урвисті,

На щонайвищі шпилі, ізвідки всі видно отари.

Часто він мчить поміж урвищ, що ясно сіяють на сонці,

Часто в дібровах гірських він диких впольовує звірів,

Бог гострозорий. А ввечері, ледве вернувшись із ловів,

Грає пронизливо й гарно на очеретяній флейті.

Жодна пташка у співі Пана не перевершить,

Навіть ота, що напровесні на різнобарвних пелюстках

Сидячи, скарги свої виливає у пісні солодкій.

Разом із Паном збираються німфи чистоголосі

Біля струмка темноводого спритні водити танці,

А на гірських верхів’ях плаче у відповідь Ехо.

Бог же танцює повсюди: то скочить посеред гурту,

Зграбний у русі. З рисі накидка у нього на плечах

Темно-коричнева. Співи солодкі йому до душі

На трав’янистому лузі, де крокуси і гіацинти

Пахнуть приємно і квітнуть у травах м’яких упереміш.

Славлять блаженних богів і висоти святого Олімпу,

З-поміж усіх обираючи часто швидкого Гермеса:

Згадують, як він вісником служить богам несмертельним,

Як ув Аркадію многоджерельну, матір отарам,

Він завітав, де шанують його як бога Кілени.

Там він, хоч будучи богом, стада доглядав густошерсті

Смертному мужеві, адже жага пойняла його сильна

Доньку довговолосу Дріопса узять за дружину.

Пишне весілля зіграли – жона народила в палатах

Богові любого сина, що зразу був дивний із виду:

Був козлоногий, дворогий, охочий до шуму і сміху.

Геть утекла годувальниця, вгледівши ледве дитину

Із бородатим лицем, що суворо дивилось на неї.

Щедрий на поміч Гермес, на руки сина узявши,

Радісний духом став несказанно. Тож вирушив швидко

До олімпійських осель несмертельних богів, загорнувши

Сина турботливо в хутро пухнасте із зайця гірського.

Поруч із Зевсом його посадив і святими богами.

Сина він їм показав, і сподобався він несмертельним,

Та найприхильнішим з-поміж усіх був до чада Діоніс.

Паном ­його нарекли, бо усім він припав до вподоби.

Радуйся ж ти, о владарю, я в пісні до тебе молюся.

Зараз же пісню інакшу ладнаюся я заспівати.

Переклав Назарій Назаров

* * *
Я мить чудову пам`ятаю,
Явилась ти, мов з небеси –
Як непорочний ангел* раю**,
Як геній чистої краси.

У безнадійнім умліванні,
Тривог шумливій суєті
Твій голос ніжив, мов зітхання,
І снились обриси святі***.

Минулось. Шал років бурхливий
Розвіяв чар минулих мрій –
І голосу твойого диво
І вроди риси осяйні.

У глушині, у тьмі злиденній
Минали дні без вороття,
Без божества і без натхнення,
Без сліз, любові, без життя.

І ось душа мов оживає –
Ти знов зійшла, мов з небеси,
Як непорочний ангел раю,
Як геній чистої краси.

І серце б`ється, мов шалене,
Для нього воскресають знов
І божество його й натхнення,
Й життя, і сльози, і любов.

грудень-січень 7519 р. (Від Трипілля) (2011-2012 рр.)

Помого в немочі моя, моя, в немозі,
шлеї непірваній потуго в жилі,
куди побідкаємось на ярмо і
кому повідаємо, яко жúві?
Як повні поночі зі сірничиною
шукав лупатої з-за штори, палячи,
вручну висіюючи пил причинної
зі сколів жовтого оскалу в аркуші.
Як борзописання, густіші патоки,
там не розмазуймо, з ким у коліні чи
лікті ламатимемо, бодай таки,
краєць неможного, творення тишечки?



1975 - 1976