* * *
Як хороше, що ваш кумир - не я,
Як хороше, що хвора я не вами,
І що ніколи ця важка земля
Не попливе під нашими ногами.
Як хороше, що я – смішна й проста,
Розкута – і не граюся словами,
Не червонію, стиснувши вуста,
Торкнувшися зненацька рукавами.

Як хороше, що вільно при мені
Мій ніжний, ви голубите другую,
Не даєте в пекельному вогні
Мені згоріти – бо не вас цілую.
Як хороше, що ви моє ім'я
Вночі і вдень не згадуєте всує,
Що у церковній тиші – ви і я –
Ніколи не почуєм: алілуя!

Від серця вдячного – уклін низький
За те, що з ним ви – у таємній змові! –
Мій спокій зберігаєте нічний,
За зустрічі вечірні – випадкові,
За наші не-гуляння в сяйві дня,
За зорі не над нашими серцями,
За те, що біль ваш – як не жаль! – не я,
За те, що хвора я – на жаль! – не вами!
7.12.2006

1.
Та що багаття схолодніле,
Коли розлука – ремесло!
Спочатку хвилею накрило,
А потім в море понесло.

Не поповзу я за коханим
У гніві раболіпнім вслід -
Колисана я океаном,
Морського лона гордий плід!

І хоч всю землю, доли й гори,
Мов яблуко, з боків кусай,
Коли звертаєшся до моря, -
Зі мною розмовляєш, знай.

Я не складу навхрест долоні,
Як дівам личило б земним,
Бо виношена я у лоні
Не материнськім, а морськім.

Ні, наші жони вслід не плачуть,
Не пишуть і листів не ждуть.
І знову я піду, рибачка,
Без невода – в рибальську путь.

Мій голос полетить над світом,
Якась–то сила є у нім –
Я в лоні виношена світлім,
Не материнськім, а морськім.

Колись на струмінь швидкоплинний
Поглянеш з борту корабля
І скажеш: «Я любив Марину –
Морську, що канула в моря!»

Серед коралів, скель придонних
Не твій, срібляста, тихий дім?
Дочка, що викохана в лоні
Не материнськім, а морськім!
11.07.2010

2.
Учора в очі зазирав,
А нині – погляда на сторону!
Учора до пташок гуляв –
Всі жайвори віднині – ворони.

Розумний – а немов здурів!
Я ж – глупа, плачу, остовпілая.
О, крик жінок усіх часів:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

І сльози їй – вода, і кров –
Вода, – в крові , в сльозах умилася.
Не мати – махуча –Любов:
Не ждати ні суда, ні милості.

Коханих крáдуть кораблі,
Жене від нас дорога білая…
І стогін по усій землі:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

Учора – біля ніг лежав,
Рівняв з Китайською державою.
Долоні розтулив – упав
Мій світ – копійкою іржавою.

Я дітовбивцею в суді
Стою – немилою, несмілою.
І в пеклі крикну я тобі:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

Скажіть, і ліжко, і стілець:
За що тепер мені каратися?
«Націлувався – і кінець,
Щоб з іншою націлуватися!»

Привчив горіти у вогні,
Жбурнув – у ніч задубенілую!
Ось милий що зробив мені.
Мій милий, що тобі зробила я?

Я стала зрячою ізнов –
Все некоханій відкривається.
Де відступається Любов, –
Смерть-садівниця підкрадається.

Не треба й дерево трясти –
Свій час для яблука дозрілого.
За все, за все мене прости,
Мій милий, – що тобі зробила я!
11.07.2010.

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Пам*ятні таблиці

***

Оте, чому в Бога навчався, і що у житті помагало, –
Я вдячно й смиренно сьогодні повісив у храмі його.

Різні долі

Мільйони старанно працюють, щоб рід наш продовжував жити,
Але через декого тільки пошириться людство в віках.
Хоч тисячу зерен розсіює осінь, плодом проростають
Лиш деякі, більшість бо знову вертає назад до насінь.
Як навіть одне плодоносить, то може воно розпилити
Увесь білий світ, що довкола, наповнений вічним життям.

Життєдайне

Ніде в органічному світі нове не відкриється: тільки
У квіточці – творі найбільш благороднім в житті.

Подвійна дія

Чини те, що добре, й поживу даси древу Божому людства;
І створюй красу, то посієш Господнії зерна довкруг.

Різні стани

І навіть моральний світ схильний пишатися власним шляхетством:
Тож прості натури зважають на все те, що роблять,
А от благородні рахуються з тим, ким уже вони є.

Варте і гідне

Щось маєш – ділися зі мною, а я заплачу, скільки варто;
Коли ж ти є кимось – зміняймося нашими душами враз.

Моральна сила

Прекрасного вчути не можеш – то розумом прагни збагнути:
Що дух учинити спроможний – людина не здатна ніяк.

Участь

І з рук найогидніших навіть потужно впливатиме правда,
Однак лиш красою наповнено цілий посудини вміст.

До...

Повідай мені все, що знаєш, а я вдячно слухати буду.
Себе дай мені усього ти – і вибач, о друже, за те!

До...

Навчиш мене правди? То марна турбота! Бо я не хотів би
На речі дивитись крізь тебе, а радше – на тебе крізь них.

До...

Тебе обираю за друга і вчителя свóго. Твій приклад
Навчає, а слово живильне пробуджує серце моє.

Теперішнє покоління

Чи завше було все, як нині? Не можу збагнути це плем*я.
Бо старість лиш є молодою, а юність єдино – стара.

До моєї музи

Ким був би без тебе – не знаю. Та з сумом дивлюся і бачу,
Без тебе ким стали сьогодні уже сотні тисяч людей.

Вчений трудар

Ніколи не їсть плоду з древа, що виростив сам так дбайливо;
Одна лиш йому насолода – яка у науці росте.

Повинність кожного

Змагайся завжди за все ціле; одначе, як того не можеш
Здобути, то тіла усього слугуючим органом стань.

Задача

Ніхто хай не буде до других подібним, та лиш до найвищих!
Як статись це може? Хай кожен залишиться повним в собі.

Особливий ідеал

Належить усім, щó ти мислиш, а що відчуваєш – тобі лиш;
Привласниш його? Та одначе – ти Бога відчуй в мислі тій.

До містиків

Це справжній секрет, що лежить перед кожним обличчям людини:
Оточує вас він спрадавна, не бачений досі ніким.
.
Ключ

Як хочеш себе упізнати – дивися за вчинками інших,
Як хочеш ти інших збагнути – поглянь-но у серце своє.

Спостерігач

Суворий, як совість моя, зауважуєш ти, де я схибив.
Тому назавжди полюбив тебе я – мов сумління своє.

Мудрість і розсудливість

О друже, ти мудрості хочеш найвищу вершину здолати;
То не піддавайся страхові; розсудливість спинить твій гін.
Ця радниця короткозора лиш бачить той берег позаду,
Не той, що його досягнеш ти у льоті потужнім своїм.

Згода

Обидва ми правди шукаєм: ти нишпориш в зовнішнім світі,
Я – в серці; і кожен насправді успішно знаходить її.
Як око здорове, то бачить й без Господа творчої волі;
Як серце – тоді ж бо насправді воно віддзеркалить весь світ.

Політичне вчення

Усе, що ти робиш, є вірно; та, друже, залиш –хай подіє;
Постримай себе, вдовольнися, хай втілиться вірне усе.
Бо справжньому запалу досить, щоб явне довершеним стало,
А хибному зразу здається, що є досконалість уже.

Majestas populi

О велич людської природи! Знайду я тебе у юрмищі?
Лише серед декотрих мешкаєш вигідно ти споконвік.
Та мало-хто важить на тебе, бо решта усі – мов сліпії:
А їх втішний виграш чаїться у вирі пустих почуттів.

До одного реформатора світу

“Усім я пожертвував, – кажеш ти, – щоби зарадити людству;
Даремний то успіх: ненависть й гоніння – відплата мені”.
О друже, сказати тобі, як із людством я маю триматись?
Прислів*ю повір! Бо ніколи цей радник іще не підвів.
А цінність людей ти не можеш ніяк запримітити вірно;
У дії вона хай постане такою, як в грудях лежить.
І навіть тим людям, кого ти стрічаєш в дорозі життєвій,
Хто був у нужді, простягни свою руку для помочі всім.
Заради ж дощу і роси, і загального блага всіх сущих,
О друже мій, небу полиш цю турботу – раніше й тепер.

Моя антипатія

Я маю сердечну відразу до всяких пороків – подвійну,
Гадаю, тому про чесноти ведуть так багато розмов.
«Невже вам огидні чесноти?» – Волів би, щоб всі їх тримались.
І так, з волі Божої, втихнуть навіки оці балачки.

До астрономів

Не велемудруйте занадто про плями й сонця, що у небі;
Бо чи не природа велика дає вам їх порахувать?
Авжеж, ваша ціль є найбільша у цілім космічнім просторі;
Та, друзі – величнеє зовсім не мешкає в обширах тих.

Астрономічні писання

Які ж небеса неосяжні! Які нескінченно величні!
Але дріб*язковості дух перевів їх ізверху та вниз.

Найкраща держава

“Як взнати найкращу державу?” Так само, як жінку найкращу –
Про них бо, мій друже, обидвох ніхто не говорить зовсім.

Моя віра

Яку я релігію визнаю? Жодну з усіх,
Що їх ти назвеш. – І чому ж то? Заради релігії!

Всередині й зовні

Що в серці, те Бог лише бачить, тож Бог тільки бачить, щó в ньому,
А клопотом нашим хай буде там теж щось корисне уздріть.

Друг і ворог

Сердечно я друга кохаю, та й ворог мені є нагідним,
Що можемо – вказують перші, а другі – що мусимо ми.

Світло і барва

О ти, що є вічно Єдиним; живи із Єдиним незмінним!
О барво, хоч змінна, люб*язно, проте, на людину спади.

Прекрасна індивідуальність

Хоч мусиш ти бути єдиним, та з Цілим таким буть не треба.
Завдячуєш розуму єдністю – єдиний у серці своїм.
Бо голос цілóго – то розум, а сам ти – і є твоє серце!
І добре тобі, коли розум у серці твоєму живе.

Розмаїття

Багато хороших і мудрих, та всі на один лиш зважають,
Керуючись власним поняттям – не люблячим серцем, на жаль!
Сумне панування поняття – із тисяч мінливих сильветок
Одну хіба, марну й нужденну, принести спромігся би він.
Але де панує прекрасне, там радість життя гомонить –
Отримує Вічноєдине мільйони сильветок нових.



Потрійний вік природи

Життя вона мала із байки; наука ж позбавила серця,
А розум ізнову життя їй у творчім огні повернув.

Наслідувач

Добро із добра – то нескладно затямити в розумі всякім;
Та генії мають потугу добро витягати із зла.
Наслідувач, можеш вправлятись лише на існуючих творах;
Матерія ж твором не стане, хіба що для Духа-творця.

Геніальність

Як геній дає знать про себе? Тим способом, що у природі
Творець появляється сущий – в безмежнім цілóму буття.
Ефір є прозорий, одначе його глибина незмірима.
Відкрита очам, зостається для розуму тайна вона.

Дослідники

Усе намагаються люди тепер звідусіль дослідити!
О істино, як ти рятуєш од злої гонитви себе?
Для ловлі твоєї вже ставлять і сіті, й остроги надійні,
Але у духовному кроці ти вислизнеш з їхніх лещат.

Тяжкий союз

Чому смак і геній так рідко побачити можна у спілці?
Бо перший лякається сили, а другий не терпить вузди.

Правильність

Позбавлена хиб усіляких, вона є найнижча й найвища;
Бо слабкість і велич єдині ведуть до такого щабля.

Закон природи

Одвічно було так, мій друже, і завжди так буде надалі:
Слабким усе правила треба, а сильних вінчає талан.

Вибір

Не можеш усіх вдовольнити своїми ділами й мистецтвом?
Тоді лиш кільком присвяти їх; бо марно загал вдовольнять.

Мистецтво музики

Життя хай навіює творчість, поет хай наснажує духом;
Але в полігімнії тільки жадає промовить душа.

Мова

Чому дух живий неспроможний побачити іншого духа?
Як тільки душа заговорить, то враз оніміє вона.

Поетові

Хай тим тобі буде вся мова, чим тіло все є для коханців;
Воно може лиш розлучити, або поєднати їх знов.

Майстер

Один упізнати другого всяк майстер здолає по мові:
Що саме він змовчує мудро, те майстра показує стиль.

Пояс

Тримає красу Афродита під поясом у таємниці;
Ховаючи те, що помножить принади всі, – сором її.

Дилетант

Один гарний вірш написавши у творчості мить красномовну,
Вважаєш по вдячному слові, що ти вже поетом зробивсь?

Балакун про мистецтво

Жадаєш добра у мистецтві? Ти доброго гідний такого,
Що тільки у вічнім борінні з тобою саме постає.

Філософії

Яка з філософій простояти здатна і далі? Не знаю.
Але філософія вічна – у тому надія моя.

Прихильність муз

Вся слава мина з пересічним. Ти, Музо небесна, відносиш
Тих в лоно святе Мнемозини, хто любить тебе, а ти – їх.

Печатка у вигляді голови Гомера

О вірний, старий мій Гомере! Відкрию тобі таємницю
Тендітну: про щастя в коханні єдино співець може знать.


Переклав із німецької А.Гречкосій

Марина Цветаєва, переклад

СПРОБА РЕВНОЩІВ

Як живеться вам з чужою?
Легше вам? – Удар весла! –
Смугою береговою
Швидко пам’ять відійшла?

Лину я плавучим островом
В небі синьому ізнов.
Душі, душі! Вічні посестри,
Не судилась вам любов!

Як живеться вам з простою?
Без божеств і без дурниць?
Геть царицю із престолу –
І самі упали ниць…

Як живеться вам – клопочеться,
Як банальна метушня?
Ще світ за очі не хочеться?
Як справляється бідняк?

Переборів, перебоїв –
«Досить вже! Наймаю дім!»
Як живеться – з будь-якою –
Вам, що обраний – моїм?

Як годівля? Чи вподобали?
Час прийде – не нарікай.
Як живеться вам з подобою –
Вам, що підкорив Синай!

Чи не важко бути ніжним?
Бо – з ребра, своя прийшла?
Сором, як Зевеса віжка,
Не обхльостує чола?

Як вам можеться-здоровиться,
Як співається пісень?
Із довічним болем совісті
Як живеться день у день?

Як живеться вам з товаром,
Що з базару? Без страхý?
Після мармуру Каррари –
Мати гіпсову труху?

(Бога знищено, розтрощено,
Був – із скелі моноліт!)
Як – з 100–тисячною, з кожною,
Вам, що вже пізнав Ліліт!

Ярмарковою новинкою
Ситі? Блиск не облетів?
Як живеться вам із жінкою,
Що без шостих почуттів?

Ви щасливі? Серцю – дешево?
В спокої, на глибині…
Як живеться, милий? Легше вам,
Чи так само, як мені?

9.01.2010

До тебе, рідне пустирище,
мій граде забавок і втіх,
гніздо печальне, попелище
невинних радощів моїх.

до тебе я душею лину,
як син твій - спогаду не тьмар.
Знов бачу я легку хмарину,
що стеле білий наш димар.

Ти - рідний край благословенний
і дім, де народився я,
щемливих згадок храм священний,
колиско люблена моя,

де малюку матуся мила
жар серця віддавала свій,
де ріс я, набирався сили,
щоб вистоять у буревій.

Я бачу дворик, дикі рожі,
струмок прозорий поміж плит,
рясний бузок біля горожі
та під вікном старий самшит,

я бачу школу рідну, милу,
що мріє в серпанковій млі;
що нам з дитинства прищепила
любов до неба й до землі;

я бачу Трапето, де в маї
кружляли ми в танку стрімкім,
і вас, балканські водограї,
я чую ваш могутній грім!

І монастир побіля кручі,
і бору літнього узор,
тінистий рай, гаї співучі,
де не змовка пташиний хор.

Тебе я бачу, сивий замок,
а над усім, шпилі, і вас -
о Остро-Бердо, Петков-Камак,
Амбарице, де кожен раз

зривало шапку під вітрами,
погляну лиш - які дива!
Увесь тремчу і, наче в храмі,
душа радіє і співа!

О гори, де орли в безмір*я
летять, вітрам наперекір,
у ваші скелі та міжгір*я
мій спраглий проникає зір.

То чи ж не від краси цієї
віддав я співу свій порив;
всією щирою душею
цю землю й небо полюбив?

І миле, рідне все для мене
я бачу ніби звіддалік,
немов видіння незбагненне,
що в серці житиме повік!

Переклав Дмитро Білоус

It's a mystery to me
The game commences
For the usual fee
Plus expenses
Confidential information
It's in a diary
This is my investigation
It's not a public inquiry

I go checking out the report
Digging up the dirt
You get to meet all sorts
In this line of work
Treachery and treason
There's always an excuse for it
And when I find the reason
I still can't get used to it

And what have you got at the end of the day ?
What have you got to take away ?
A bottle of whisky and a new set of lies
blinds on the window and a pain behind the eyes

Scarred for life
No compensation
Private investigations

Приватні розслідування

...Ця історія - міф...
Бо у грі нас все менше...
Бо ціна - ми самі,
Хоч і платим не вперше...
Мітка "конфіденційно",
Стенографія платна...
Слідство - неофіційне,
Брате, справа - приватна...

...У таємному звіті
Перекопано бруд...
Хтось поліз вдовольнитись,
За роботою - блуд...
Віроломство і зрада,
Справжня сіль всіх причин...
Як же звикнути, брате,
До фальшивих личин?..

...Та скажи мені, брате,
Як минає цей день -
Що у тебе забрати
Із дірявих кишень?...
Штоф шотландського віскі,
Страх одчаю в очах...
І брехня... Знов так слизько...
І за вікнами - дах...

Шрам новий від життя,
І витрат недостатньо...
Розслідування - приватне...

Кумпала Вір, м. Хмельницький
02.07.2010 року

(переклад з німецької)

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
- Ти прийди, кохана до гаю -
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить, листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти, нас тут не знайти**.

Чуєш, звуками чарують
Солов"я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум"ям жаги, полум"ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги, додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети, швидше прилети!
О прилети!

7517 р. (Від Трипілля) (2009)

*Це - переклад тексту знаменитої "Серенади" Франца Шуберта на слова Людвіга Рельштаба, написаної для вокального виконання під фортепіано. Співаючи її під рояль мовою оригіналу, я зауважив значне нагромадження приголосних, що призводить до втрати милозвучності, і вирішив перекласти українською,
оскільки вона за милозвучністю випереджає німецьку і поступається тільки італійській. Оригінал подам трішки згодом.
** - повтори, а через них - збій ритму, зумовлені музичним текстом.

Я бачив очі, що вмирають,
Невпинний кругом їх політ.
Мені здалось - чогось шукають,
І раптом - хмарний дивосвіт.
А потім мить, туманом ставши,
Так невблаганно і навік,
Закрила очі, приховавши
Останній погляд з-під повік.

Не жалію, не зову, не плачу,
Все мине, як з яблунь білий дим.
Зав’яданням осені золочений,
Я не буду більше молодим.

І тобі отак уже не битись -
серцю, торкнутому холодком,
І березового краю ситець
не покличе далі босяком.

Дух бродяжний! Ти все рідше ярість *
на устах зворушених огнів.
О моя утрачена весняність,
Шал очей і повені чуттів!

Я скупіший нині у бажаннях,
Чи й життя наснилося мені?
Мов лункою весняною ранню
на рожевім я промчав коні.

Всі ми, всі у цьому світі тлінні,
Тихо з кленів ллється листя мідь ...
Будьте ж ви навік благословенні,
Що прийшли у цвіті одгоріть.

До тебе - пластика і знаки
І космогонія часів
І на полотнах прапорів
І на важкому акінаку

І геній твій, зачатий в бруді, в горі
Обкурений, напоєний тавром...
Ти слави і звитяг огром
Живий! Налякані потвори

Ти - Русин! Ти племен нащадок
Де кожен боронив свій спадок
І своєрідний і гостинний

Ти - Русин! Мову свою пам'ятай!
Щоби на закликів розмай
Назустріч душі відкривались плинні.


2010

Коли прийдуть новітні яничари
Хто зможе знавіснілим пояснити
Що душу українську зберегти
Важливіше за гаманця примари

Що бавлячись вони уб'ють надію
Гру слів спотворять в лайки каламуть
Вервечку оберегів обірвуть
Лишаючи нащадкам ностальгію

І може статись так
Трипільський позабудуть знак
І на могили козаків здіймуть рискаль

Над Києвом старим
Нависне Третій Рим –
Кривавий стяг підніме там москаль…

2010

“О дитя, живое сердце”

О дитя, живое сердце
Ты за мячик приняла:
Этим мячиком играешь,
Беззаботно весела.

Ты, резвясь, кидаешь сердце
То к лазури, то во прах
С тем же хохотом беспечным
На пленительных устах.

1886



“О дитя, живе ти серце”

О дитя, живе ти серце
Переплутала з м”ячем.
Ним ти граєшся уперто
З безтурботністю іще.

І той м”ячик підкидаєш
Ти під землю й в небеса.
Безпечні усмішки ховаєш
На привабливих вустах.


02.05.2010р.

“ОСЕНЬЮ В ЛЕТНЕМ САДУ”

В аллее нежной и туманной,
Шурша осеннею листвой,
Дитя букет сбирает странный,
С улыбкой жизни молодой...

Все ближе тень октябрьской ночи,
Все ярче мертвенный букет,
Но радует живые очи
Увядших листьев пышный цвет...

Чем бледный вечер неутешней,
Тем смех ребенка веселей,
Подобен пенью птицы вешней
В холодном сумраке аллей.

Находит в увяданьи сладость
Его блаженная пора:
Ему паденье листьев - радость,
Ему и смерть еще — игра!..




“У ЛІТНІМ САДУ ВОСЕНИ”

В алеї ніжній і туманній,
Де тільки листя шум звучить.
Дитя букет збирає гарний,
Безтурботно сміючись.

Із настанням німої ночі
Букет стає все яскравіш.
І радіють живі очі
Палітрі дивних кольорів.

Чим менше в вечорі утіхи,
Тим більше радісне дитя
Неначе співом райським, сміхом
Проймає морок небуття.

Знаходить в в”ялості красиве
Блаженства сповнена пора:
І листопад для нього — диво,
І смерть для нього — все ще гра...


02/05/2010

“Я всех любил, и всех забыли”

Я всех любил, и всех забыли
Мои неверные мечты.
Всегда я спрашивал: не ты ли?
И отвечал всегда: не ты.

Так дольних роз благоуханье,
Увядших в краткий миг земной,
Не есть ли мне напоминанье
О вечной Розе, об Одной?



“Я всіх любив й зрадливі мрії...”

Я всіх любив й зрадливі мрії
Не всіх зуміли вберегти.
“Чи то не ти?”, - питав себе я,
Й відповідав завжди: “ Не ти.”

Троянд долинних аромати,
Які зів”яли в мить земну.
Мене так просять пам”ятати
Троянду вічну і Одну.


02.05.2010р.

ОДИНОЧЕСТВО В ЛЮБВИ

Темнеет. В городе чужом
Друг против друга мы сидим,
В холодном сумраке ночном,
Страдаем оба и молчим.

И оба поняли давно,
Как речь бессильна и мертва:
Чем сердце бедное полно,
Того не выразят слова.

Не виноват никто ни в чем:
Кто гордость победить не мог,
Тот будет вечно одинок,
Кто любит,- должен быть рабом.

Стремясь к блаженству и добру,
Влача томительные дни,
Мы все - одни, всегда - одни:
Я жил один, один умру.

На стеклах бледного окна
Потух вечерний полусвет.-
Любить научит смерть одна
Все то, к чему возврата нет.


САМОТНІСТЬ КОХАННЯ

Смеркає. В місті чужини
Віч-на-віч ми сидимо.
В холодних сутінках нічних
Страждаємо і мовчимо.

І зрозуміли ми давно
Наскільки мова нежива:
Того, що в серці запекло
Ніяк не вимовлять слова.

Нема вини на нас обох:
І той, хто гордість не здолав
Тепер самотнім вовком став,
А хто кохає - став рабом.

Назустріч сонцю і добру,
Томливі йдуть за мною дні.
Ми всюди й вічно в однині,
Я жив один, один помру.

На шибці згаслого вікна,
Блукають тіні небуття.
А смерть навчить любити нас
Все те, чому немає вороття.

01.05.2010р.

ОПЯТЬ ВЕСНА

И опять слепой надежде
Люди сердце отдают.
Соловьи в лесах, как прежде,
В ночи белые поют.

И опять четы влюбленных
В рощи юные бегут,
Счастью взоров умиленных
Снова верят, снова лгут.

Но не радует, не мучит,
Негой страстною полна,
Лишь бесстрастью сердце учит
Сердцу чуждая весна.



І знов весна

Знов і знов сліпій надії
Люди серце віддають.
Раз у раз у ночі білі
Солов"ї кричать в гаю.

І закохані подружжя
У гаї свої біжать.
Щастю поглядів зворушних
Вірять, брешуть і мовчать.

Та не радує й не мучить
Жага пристрасна сповна.
Лише безпристрасності учить
Моя відчужена весна.


01.05.2010р

Підрядник: Таміла Белялова

Материнська і батьківська рідна мово золота,
Все що взнав, чому навчився – все у тебе я питав.

Тою мовою співала рідна матінка мені,
І казки розповідала моя бабця при вогні.

Рідне слово, рідна мово! Ти дала мені знаття.
Про печаль і радість світу, коли я ще був дитям.

І твоїми ж-бо словами я молився перший раз:
Бережи мене і маму, милий Боже, повсякчас!

Оригінал:

ТУГАН ТЕЛ

И туган тел, и матур тел, әткәм-әнкәмнең теле!
Дөньяда күп нәрсә белдем cин туган тел аркылы.

Иң элек бу тел белән әнкәм бишектә көйләгән,
Аннары төннәр буе әбкәм хикәят сөйләгән.

И туган тел! hәрвакытта ярдәмең белән синең,
Кечкенәдән аңлашылган шатлыгым, кайгым минем.

И туган тел! Синдә булган иң элек кылган догам:
Ярлыкагыл, дип, үзем һәм әткәм-әнкәмне Ходам.

Мій Друг, Художник і Поет, сирого вечора на склі
Мою любов намалював найпершим дивом на землі.
І я замовк біля вікна. І радість тиха ожила.
І з тих часів моя любов зі мною тут була.

І, як вода, життя текло,
І тішило його тепло,
Коли на мокрий вечір я
дивився крізь віконне скло.

І довго я не помічав
В очах любові смутку яв,
Нудоти дощової слід -
Моя ж любов губила цвіт!

Моя любов згубила квіт і згас ясний чудовий день,
Безрадісну мою любов сотала ночі тінь.
Минуло відчуття трунке, те чарівливе, огняне́, -
Моя любове, ось і ти уже не радуєш мене.

Ущухли ніжності тони,
Ні висі вже, ні глибини,
Натхненних ліній станув лет -
Лише байдужості портрет.

І віч-у-віч з любов’ю я,
А на душі жура зрання -
Безбарв’я покою земним
Мовчанням ділиться своїм.

І сяйво дива на лиці потане снігом у руці,
І зморена моя любов урветься і помре в мені.
І тлом печального дощу сльозитиме вона по склу -
Нечутно, тінню уночі, кудись у небуття йдучи...

І райдугу минулих днів
Укриє пилом майбуття,
Утратить мову кольорів
Любові вицвіле ім’я.

Малюнок губиться на склі,
Лишаються одні жалі,
Невже не поновити знов
У кольорах свою любов?!

А може вибити вікно і світ відкрити, заодно!
Де сонячний малює злет мій Друг, Художник і Поет?!

[У шир небесного вікна у серці радість ожила.
Моя любов - така земна - навколо вже була! ] *


2010

Бачу диво руж і зелень віт -
розмай утіх для нас усіх.
І кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».

Бачу неба синь і хмар політ,
і день ясний, і мир нічний.
Знов кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».

Виблискує у небі веселка чарівна
і усмішки між нами засвічує вона.
Тут є друзі мої, чую: «Салют! Здоров!»
У цих словах — їх любов.

Ось мале дитя. Вже з юних літ
росте в знанні на радість мені.
Я кажу знов і знов: «Ех, чудовий цей світ».
І кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».
О(в) є-є-є!

(2010)

***
I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Якби я знав, що так буває,
Коли розпочинав дебют,
Рядки із кров’ю – убивають,
У горло хвилею - і вб’ють!

Від жартів отаких жорстоких
Я б відмовлявся навідріз.
Початок був таким далеким, -
Ще ані крові, ані сліз.

Та старість – це той Рим, що скоро
Турусів замість і коліс
Не гри запрагне від актора,
А смерті справжньої на біс.

Коли рядок душа диктує,
Вона на сцену шле раба,
І тут кінець мистецтва всує,
Лиш доля дихає слабка.


18.01.2010

Налий, підчаший, повний ріг вина
Налиєш зле – тоді твоя вина
І головою цю провину спокутуєш
Найкращого налий червоного чи мед
Налий в найкращий ріг, що з честю на бенкет
Приносять – в синій вкритий щедро сріблом!
Налий повнісінький – як повне вщерть життя
Дудура – переможця і героя!
Орла звитяги, воїна цих гір,
Що нині у могилу шлях собі відкрив.
Налий захиснику поетів - Морейддігу
Ковток найперший і останній - двом братам
Служили вірно князю, Батьківщині
Тепер у темряву ідуть без вороття.
Найкращі воїни мої! Така їх доля,
Сумний я, Господи, нехай же їх сваволя
Як доля Камбрії іде у майбуття!
1999

Оригінал:

Hirlas Owain

Dywallaw, fenestr, na fynn angeu,
Corn cen anrhydedd yng nghyfeddeu,
Hirlas buelin uchel freinieu,
Ariant a’i gortho, nid gortheneu,
A dyddwg Dudur, eryr aereu,
Gwirawd gysefin o’r gwin gwineu,
Oni ddaw i mewn o’r medd goreu
Gwirawd ran o ban, dy ben faddeu!
Ar llaw Foreiddig, llochiad cerddeu,
Cyrdd cenynt ei glod, cyn aer adneu.
Dierchyr frodyr, fryd uchel ddeu
Diarchar ariar, a dan daleu,
Cenwyr a’m gorug gwasannaetheu…
Moliant yw eu rhan, y rhei ggynneu, -
Marwand bid, neud bu newid y ddeu!
Och Grist! Mor wyf drist o’r anaeleu
O goll Moreiddig, mawr eisieu!
1193(?)

Заспіваємо пісню ірландських солдат
Наші ватри на схилах як зорі горять
Ми чекаємо бою, жадаєм на герць
Ніч нам тишу дарує – співаймо пісень
Мелодійних і чистих, ще прийде наш день
Запальна наша пісня ірландських солдат
Доки ніч нам дарує життя, доки ватри горять.

Ми Ірландії воїни вірні клятьбі
Нас кидало на хвилях в вогонь боротьби
Давніх предків не зрадим, врятуємо край
Подаруємо волю, зелений розмай
Скинем владу тиранів – вчорашніх рабів
Підем в прірву двобою, до радісних днів
Кличем Гелів** на смерть і під гуркіт гармат
Заспівємо пісню ірландських солдат!

* - давня назва Ірландії – Острів долі
** - ірландці називають себе «гел».

Оригінал:

Amhran na bhFian

Seo dhibh, a chairde duan oglaigh
Cachreimeach, briomhar, ceolmhar,
Ar dtinte cnamh go buacach taid,
‘S an speir go min realtogach.
Is fonnmhar faobhrach sinn chun gleo,
‘S go tiunmhar gle roimh thiocht don lo,
Faoi hiunas caomh na hoiche ae seol,
Seo libh, canaig, amhran na bhFian.

Sinne Fianna Fial, ata faoi gheal ag Eirinn,
Buion dar slua thar toinn do rainig chugain,
Faoi mhoid bheich saor, Seantir ar sinsear feasta
Ni fhagfar faoin tioran na faoin traill.
Anocht a theam sa bhearna baoil,
Le gean ar Ghaeil chun bais no saoil,
Le gunna-screach, faoi lamhach na bpilear,
Seo libh, canaig amhran na bhFiann.

2001

Мені набагато приємніше
Дивитись на зорі,
Аніж підписувати
Смертні вироки.
Мені набагато приємніше
Слухати голоси квітів,
Які шепочуть: «Це він!» -
Схиляючи голови,
Коли я крокую по саду,
Аніж бачити темні рушниці
Варти, що вбиває
Тих, хто хоче вбити мене.
Ось чому я ніколи,
Ні, ніколи не буду Правителем!

1998
(Фото з мережі)

* * *
Коли козак на вежі вартовій
Побачить вершників – орди аркан,
Чия мета – яса, грабунок-буревій,
А шабля - яничарський ятаган, -
Летить він з вежі – вітру навздогін
І на коня, і птахом
Життя і волю кинувши на кін
У мовою співаючі станиці.
Так я, завчасно, наперед тих літ,
Коли визнання цього стане всезагальним,
Кажу: «Над нами іноземців гніт!
Повстаньмо, козаки, повстаньмо!
Ми поневолені також!
Навчіться долі майструвати витинанку
І гордості здійнявши заколот,
Крицю одягніть на вишиванку!»

1998

Самотність – це дощ, це вода
Мовчазними хвилями вечора
Вона здіймається з моря
До зірок, що наповнені нею завжди
І лише тоді падає на міста…

Вона водоспадом зливи
На світанок розірваних вулиць,
Коли не варті тепла
Прощаються кволі тіла
Тріпочуть в обіймах
Приречені на вічне горе:
Тоді за вікнами
Вона шумить як море…

1997
(Фото автора перекладу)

Як хочу я, щоб ці рядочки
Забули, що вони – слова,
Перетворились в небо зодче,
Сирих бульварів дерева.
Щоби розгорнута сторінка
Відчиненого в світ вікна
Співучу вабила пташинку,
Немов життєва глибина.

2010 рік

В осіннім лісі поміж двох доріг

Спинився – обома не міг іти.

Тому, самотній, поглядом застиг

На тій, що вниз і на узлісся – шмиг,

І там губила видимі сліди.



Та іншу я обрав дорогу все ж,

Нетоптану і саме тим вабну,

Порослу різнотрав’ям – не пройдеш.

І скільки було зношено одеж

Всіма, хто рушив нею вдалину?!



В той день обидві надили піти

Розворушити море листяне.

Незнаний шляху, я б вернув сюди,

Та знав – доріг заплетені дроти

Назад навряд чи приведуть мене.


Колись згадаю, під вагою днів

Зітхнувши, ті дороги врізнобіч.

Два лісових шляхи, і я між них.

І той, що менше ходжений – мені.

Лиш це важливо знати, далебі.


The Road not taken

Two roads diverged in a yellow wood,
And sorry I could not travel both
And be one traveler, long I stood
And looked down one as far as I could
To where it bent in the undergrowth;

Then took the other, as just as fair,
And having perhaps the better claim
Because it was grassy and wanted wear,
Though as for that the passing there
Had worn them really about the same,

And both that morning equally lay
In leaves no step had trodden black.
Oh, I marked the first for another day!
Yet knowing how way leads on to way
I doubted if I should ever come back.

I shall be telling this with a sigh
Somewhere ages and ages hence:
Two roads diverged in a wood, and I,
I took the one less traveled by,
And that has made all the difference.

Вікно зачини, хай німіють поля

Деревам дозволь непомітно конати

Не повниться співом пташиним земля?

Це – втрата.



Ще довго болоту не зеленіти,

Ще довго до перших пташиних зграй.

Вікно зачини, щоб не слухати вітер.

Але як мете помічай.


Now Close The Windows

Now close the windows and hush all the fields:
If the trees must, let them silently toss;
No bird is singing now, and if there is,
Be it my loss.

It will be long ere the marshes resume,
I will be long ere the earliest bird:
So close the windows and not hear the wind,
But see all wind-stirred.

Микола Добролюбов

(переклад з російської В.Кузана)

Нехай помру – в тім горя мало,
Одне лякає розум мій:
Щоб на могилі смерть не грала,
Не веселилася на ній.

Боюсь, щоб над холодним трупом
Не пролилось гарячих сліз,
Щоб хтось мені в старанні глупім
Красивих квітів не приніс.

Щоби останньою стезею
Не чув освідчення чудові,
Щоби не став я під землею
Предметом шани і любові.

Щоб все, чого бажав так марно
І жадібно, як був живий,
Не посміхнулося відрадно
Могилі – матінці моїй.

* * *
Хто скаже, де межа
В житті поставлена мені?
Хіба не я - хвиля ця,
Чи не я схований в тихому ставі на дні,
Чи не я відмерзаючи по весні,
Оця береза бліда?

1995

Дослівний переклад Наїль Ісмагілов

Ніч зійшла на землю й Мекка освітилася в вогні
Того променя із неба, що Бурак зійшов по нім.

І Джибрил благу вість мовив: „О, Посланче, зве тебе
Усевишній! Нині він тебе покликав до небес!

Усі янголи та духи тебе звуть до царств своїх,
Щонайвище небо нині, все лягло тобі до ніг.

І Аллах на те – „Най буде!” проказав, і так було.
Бурака і Магомета аж під небо понесло.

Кожна річ у світі білім, де рождена поверта,
І Коран вернувся в небо, коли сталась ніч свята.

Море єдності кипіло, шурувало вгору-вниз,
Розчинилася планета, час, здається, зупинивсь.

Не було уже планети, духом стало все довкруг,
На поклін прийшов до Бога світ, обернений на дух.

Став Пророк перед Аллахом, мовчки голову схилив –
Там нова мечеть Аль-Акса об'явилась – диво з див!

Тоді янголи зібрались із низин та височин,
І прийшли тоді пророки – Муса й Іса на поклін.

Всі прийшли, та не дізнались, ті, хто віри не пізнав,
Що великого поклону сталась в небі таїна.

Не минуло навіть миті, лиш повіки розімкнув
Магомет, і в своє ліжко й досі тепле повернув.

Та не сон, не маячіння, і не мрія то була,
А божественна й велична диводія то була!


Мигъраҗ

Ярты төн булган чагында, китте Мәккә ялтырап:
Нур тоташты җиргә күктән, иңде нурдан бер пырак.

Хәзрәти Җибрил бәшарәт әйләде, дип: «Иа рәсүл,
Хак тәгалә хәзрәте тәгъйинләде бу кич вөсул.

Мөнтәзыйрләр, ля мәкяннәр, бар мәляикләр сиңа,
Гарше әгъля килде, атлансаң, аягың астына».

Садрулды шул вакытта хактан әмер: көн фәякүн!
Шундый изге йөк белән гаршулды күкләргә рәуан!

Дөньяда һәр нәрсә дә үз аелына бер әйләнә:
Ашты кодрәтлә сәмавәткә бу кич Коръән янә.

Бәхре вәхдәт асты-өсткә килде шунда, кайнады,
Бетте, мәхү улды зәмин, һәм дә замана калмады.

Калмады сурәт, бары тәбдил ителде мәгънәгә;
Әүрелеп мәгънәгә, дөнья сәҗдә кыйлды мәүлягә.

Күрде алланы пәйгамбәр, сәҗдә кыйлды, баш иде;
Ушбу җир булды бөтен мәсҗедләрен. дә мәсжеде.

Булды саф-саф, кыйлдылар сәҗдә мәляикләр бары;
Җәмгулып һәрбер нәби, Муса вә Гайса җаннары.

Булды заһир, белмәделәр җир йөзе мөнкирләре:
Монда габдият, гыйбадәтнең илаһи серләре.

Үтмәде керпек кагып та күз ачып йомган заман,
Мәккәгә иңде, фирашы җып-җылы ирде һаман.

Нә саташмак, нә гөман бу, нә хыял, нә төш иде,—
Бер илаһи вакыйга, могъҗиз вә серле эш иде.

Поле списів: Наше творіння.
Кара нам буде за вчинки злочинні.
Кров з минулих часів впала на нас.
Перст показав нам, що засуджено нас.

А без любові ми – ніхто,
Повірте, ми – ніхто!
Без любові ми – лиш пил,
Повірте, ми – лиш пил!
Без любові втрачаємо душу…
Моя душа давно вже зникла!
Боги вгорі та боги нижні,
Повірте, повірте!

Малеча залізла на крижину –
Грає з вогнем безтурботна дитина.
Боги вгорі та нижні боги
Грають в шахи за душу її.

Сльозами від горя й сльозами гніву
Вони опускають її у могилу.
Боги вгорі та нижні боги
Ловлять у пастку душу її.

(2009)

(переклад)

...достигла крапля.
Чуєш? Потекла
У течиво, що плине сміло,
Зминаючи, усотуючи вільгу,
Дрижить на рівній ковзанці зі скла...

Вбираю голоси холодних крапель.
Вслухаюся у тенькання води.
Непогамовний, лоскітний мотив
Озвучує химеристі спектаклі...


2009


------------------------------------------------------------------


Капли


...Созрела капля.

Слышишь? Потекла,

Рванулась, набирая скорость -

Сминая и заглатывая морось

Скользит по гладкой плоскости стекла...

Я впитываю звуки каждой капли.

Я слушаю скольжение воды.

Аккорды запредельной частоты

Сопровождают дивные спектакли...


Автор першотвору - Вадим Друзь
---------------------------------

прохання не оцінювати

(переклад)

Як славно, що кона любов
Якраз в ту пору,
Коли землі застигла кров
Несе ґринджоли.

І тьмяний слід, і безгомінь,
І вигримляння
Вирівнюють димчастих снів
Чистописання.

Злютовані навіки в нім,
Як в сіть із сталі,
Слухняний вдих, дзвенючий біль
Одрин захмарних.

І тінь – тужільниця німа –
Кругами осі
До зойку-скреготу стиска
Пучки полоззя.

Як славно, що нема жаги,
Що сенс – мов пір’я.
Ловлю, а він щеза, леткий,
Три повечір’я.

І що до скону не назву
Нещастям-лихом
Непам’ятливую олжу
З невинним ликом.

2009
---------------------------------------------------
Как хорошо, что нет любви
В такие годы,
Когда снега земной крови
Ведут подводы.

И тусклый след, и тишина,
И громыханье
Спрямляют дымчатого сна
Чистописанье.

И в нем одном соединен,
И слит, и спаян
Послушный вдох и редкий стон
Небесных спален.

И тень — немая плачея —
Кругами оси
Сжимает до наречия
Пучки полозьев.

Как хорошо, что нет любви,
Что смысл рассеян,
Что ни пойми, ни улови:
Закат тридневен.

Что никогда не назовешь
Злом человечьим
Себя не помнящую ложь
В смущеньи вечном.


Автор першотвору - Людмила Нестуля
-------------------------
прохання не оцінювати.

Із творів Алекси Шантича (Сербія)
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.

Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.

Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.

Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.

Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.

Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.

Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.

В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.

А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.

Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,

Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.

І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.

І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.

Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.

А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.

Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.

Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…

Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.

Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.

Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.

Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.

Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…

Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.

Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.

Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.

Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:

«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.

Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.

З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!

Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»

Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002

Тетяна Кузовлева
КОХАЙТЕ ПОЕТІВ!

Нехай десь пливуть різні толки
Про те, що їм не до душі, —
Кохайте поетів!
І з полки
Частіше беріть їх вірші.

Кохайте поетів!
Кохайте!
Залежні вони від обмов,
Чужі глузування зазнавши,
Вразливі вони до основ.

І ті ж їх згризають пороки,
Що й жителів інших земних.
Кохайте поетів! —
Пророки
Частіше виходять із них.

Із них – довірливих, чесних,
Із них – вічно йдучих у брід.
Кохайте!
І невідомих,
І тих, що прославили світ.

Кохайте їх ніжні повадки,
І скромних, і навіть хвальків.
Кохайте!
Розсудять нащадки,
Хто вартий лаврових вінків.

Хай той – оповісник секретів,
Той "геній",
Що зрить скрізь – своє...
І все ж ви кохайте поетів
За краще – за те, що в них є…

За мрії їх – чисті й безхмарні,
Даріть їм кохання тепер.
Вірші без кохання – химерні,
Поет без кохання – вже вмер.

І той, який все-таки любить,
Він, пульс відчуває у крові,
Єдиним рядочком окупить
Всі скрути палкої любові.

Переклад Віктора Максимчука.
13.01.2010

Мій тихий сон зі мною щохвилинно –
Захований моїм чаклунством ліс,
Серед дерев таємний шерех лине
Легким шовковим шурхотом завіс.

У шалі стріч, в туманах суперечок,
На перехресті стомлених очей
Незрозумілий і зникомий шерех
Під попелом здійнявшись, не пече.

І як туманом, одягає лиця,
І слово завмирає на вустах,
І мариться, що з переляку птиця
Забилася в присмеркових кущах.

Оригінал

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там потаємні шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий і півтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туман закутує обличчя,
І завмирають на вустах слова,
Немов крило сполошеної птиці
Лягає тихо в листяний єдваб.
-----------------------------------------------------

оригінал:

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

(переклад)

Під голос чийсь я не співала,
Під бубон в танець не летіла.
Плела я сумніви, терзалась,
Мовчання сіяла між ліній...

Я затискала пальцем стрижень,
Коли душа просила слова,
І біль в аорту з кров"ю бився.
Була стоїчна я й сувора,

Бо ще не визріло до міри,
До гостроти тонких орацій.
І, мов химеру, здогад вільгий
Німотно гнала рано-вранці.

Тож не приписуй мені татьбу.
Це ти - двійник всеїдний Креза.
Стекло троянд буяння в пам’ять.
Ти їх відняв, безглуздо стежить...

За тебе соромно, предивно.
Все поглинаєш без розбору.
Вчорашній захват в пору жнивну
Лиш озирнувся раз - у зморі.

Іду... Вдивляюсь в перебуле.
До слів твоїх нема довіри.
Однак скажу: „Ти, марнолюбний,
Своєю міркою не міряй...

Поміж небесних траєкторій
Не сип піску в мої глибини.
Як дух, вільготний маю голос.
Мелодій витоки – з планиди.”

2009
----------------------------------------------
першотвір

С чужого голоса не пела,
Под чью-то дудку не плясала, -
В сомненьях маялась, терзалась,
Молчала над страницей белой...

Не торопилась, не частила,
Когда душа просила слова
И с кровью боль в аорту билась,
А я перечила сурово.

Что, мол, не вызрело до меры,
До права смысла на звучанье
И все догадки, как химеры,
Гнала, безмолвствуя ночами.

И не приписывай своё мне,
Что ненасытен равно Крезу:
Цветов дарёных краски - помню -
Тобою отняты - исчезли.

И столько раз, дивясь, стыдилась
Твоей, почти всеядной, хватки -
Былой восторг - уже постыло -
Невольной мучился оглядкой.

Прощальному вдогонку часу,
Давно словам твоим не веря,
Скажу: "Не самообольщайся,
Своею меркою не меряй...

Своей лишь озабочен высью,-
Не умаляй мои глубины:
Как дух, мой голос - независим,
Истоки музыки - в судьбине.

Тетяна Селіванчик, місто Харків
автор на порталі
("Поезія та авторська пісня України")
---------------------------------
прохання твір не оцінювати.

Буває нерозділене кохання,
чіпляється за груди й пазурами
дере. Щастить тому, хто вільним стане

від кари тої, що й великих ранить:
Сапфо у прірви, Прометей без тями…
Життям, яке наповнене стражданням,

іде багато з нас. І ми незламні
перед всіма. Гнів не кипить на лицях,
хоч потай мука володіє нами.

Хороша міна у поганій грі. Це
як вишкіл - не здаватися без бою:
спартанець юний, що украв лисицю,

з розтятими грудьми не видав болю.


Оригінал:


Finns det en kärlek som är obesvarad,
griper den tag om bröstet som den äter
med klorna. Lycklig den som blir besparad

Ett kval som är ett kval för majestäter:
Sapfo vid stupet och Prometheus' gamar.
Men genom livet med en sorg som fräter

Går många av oss. Inför världen stramar
vi upp oss. Ingen ser oss knyta näven
om det som pinar hemligt och förlamar.

God min i elakt spel: Vi lyckas även
och liknar när vi övat upp förmågan
gossen i Sparta som den stulna räven

Slet upp i bröstet, och han teg om plågan.

Не той найкращий день, де ситі ми,
а той, де спрага нас веде щомить.

В мандрівці нашій є мета і зміст,
тому страждання тільки живлять міць.

Мета найкраща – відпочинку ніч,
де спішно хліб ламаєш при вогні.

Там, де лиш раз ми стали на нічліг,
спокійні сни - й лунає спів у них.

Світання кличе нас із забуття!
Пригода наша довга – як життя.


Оригінал:

I rörelse

Den mätta dagen, den är aldrig störst.
Den bästa dagen är en dag av törst.

Nog finns det mål och mening i vår färd -
men det är vägen, som är mödan värd.

Det bästa målet är en nattlång rast,
där elden tänds och brödet bryts i hast.

På ställen, där man sover blott en gång,
blir sömnen trygg och drömmen full av sång.

Bryt upp, bryt upp! Den nya dagen gryr.
Oändligt är vårt stora äventyr.

У життя мого ймення дівчати
Було, світле, як перший весняний
Квіт конвалій в траві на світанні
Рученятами ніжними взятий.

Тим ім’ям, із проміння зітканим,
Шелестіло в лісах ясне листя,
Буз травневий у росах перлистих
Ніжно пах тим іменням коханим…

А як небо смеркало несміло –
З нього тиша спускалася наче;
В тиші цій, віражах ластів’ячих,
В кожнім древі це ймення бриніло.

… В сонних сутінках барви опалу
Щось розтало хмариною хутко
І душі проспівало у смутку:
Яке ймення життя моє мало?

Вірну душу лиш одну зумів я стріти,
І не зміг її любові оцінити.
Що дало життя - було мені замало.
Вірна душе моя, що з тобою стало?

Спряла руки над своєю головою,
і в плачу мене судила - з гіркотою
день кляла, коли зійшла до мене долі -
тими східцями старими в тихім домі.

По Дунаю рвуться вгору дикі хвилі,
З вирви плинуть потопельники безсилі.
Серце б’ється і тремтить, невже злякалось.
Вірна душе моя, що з тобою сталось?

Крапи крапель. Моя теча венно-синя!
Крап із мене, крапання – о, тихе,
Прямо з мене кровотечі краплі,
Од ураз для звільнення, де ти ув’язнув,
Од лиця, чола, і моїх уст,
Од грудей, де потай був я досі, одтискаєш,
крапе, краплі багряних зізнань,
Плями - на сторінку кожну, пісню, слово, що кажу, - криваві крапи!
Взнати пал їм дай, ясніть червоно, ним блищати,
Насити все мокре, осоромлене собою,
Сяй у те, що написав я чи напишу, кровокрапе,
Буде все нехай у багряниці сяйва крапель.


2009

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BARANKI MOJE
Baranki moje,
Zaświtał czas,
Nad piękne zdroje
Powiodę was.
Puszczę was, owieczki,
Na piękne kwiateczki
I będę pasł.
Baranki z ducha,
Ja pasterz wasz;
Pan Bóg mię słucha,
Ozłocił twarz…
Bogiem promienny,
Odprawiam bezsenny
Anielską straż.

МОЇ ЯГНЯТА
Мої ягнята! –
Настав вже час,
До вод джерельних
Проваджу вас.
Пущу вас, ягнята
На луги квітчаті
І пастиму вас.
Ягнята з духа -
Я – пастир ваш.
Бог мене слуха
На небесах.
Буде вам сторожа
Ангельська, Божа
В усіх часах.

Переклад з польської
14.12.2009

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BO MIĘ MATKA MOJA MIŁA
Bo mię matka moja miła
Na słowika urodziła,
A ja wziąwszy taki głos,
Ze słowika jestem kos…
A to wszystko są nonsensa,
Te moje wierszyki nowe,
Gdzie się język mój wałęsa
I bawi zęby trzonowe…

БО МЕНЕ МАТУСЯ МИЛА
Бо мене матуся мила
Соловейком уродила.
Але випав такий льос –
З соловейка стався дрозд.
Це язик в усьому винен -
Він що хоче виробляє,
(то й виходить писанина!)
Й кутні зуби забавляє…

Переклад з польської
14.12.2009

Могили, вітряки, дороги та кургани –
Все стeмніло, втікло з наших очей.
За дальньою межею загас захід рум’яний,
Та не знімає ще напруги природа із своїх плечей.

І от вона іде, Степoва Ніч, зі сходу…
За нею морок нивами встає…
На гаснучий захід, сумна, одна і згорду
Вона задумливо серед хлібів іде.

Вповільнює в межах і слухає мовчанку…
І зиркає д’ зорі, де в примарній далi
Ще видно колосків сумну бовтанку
І ледь жевріє світло над темінню землі.

І погляд її повен, таємний та журливий,
Великого сумир’я та думи вікової
Про те, що відають лише могили,
Степ мовчазний та зіркові покої.

Іван Бунін - 1894 рік
перекладено 15.10.05