(переклад)

Вже не любові я прошу.
Вона у потайному місці.
Повір, твоїй палкій невісті
Листів ревнивих не пишу.
Та мудрий мій совіт прийми:
Дай їй читати мої твори,
Дай їй у схов прижовклі фото,–
Одвік люб’язні женихи!
Дурепі кинь пук ніжних слів
І усвідомлення тріумфу.
Що їй розмови про посутнє
І пам’ять перших ніжних днів?

Коли ж копієчки утіх
Розтратиш з подругою, милий,
Коли пересит у душі
Відніме золотаві крила,
В мою величну білу ніч
Не стукай, я тебе не знаю.

Та й чим допоможу тобі,
Коли повернешся із раю?


2007



-------------------------------------

Анна Ахматова


Я не любви твоей прошу.
Она теперь в надежном месте.
Поверь, что я твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.
Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты,—
Ведь так любезны женихи!
А этим дурочкам нужней
Сознанье полное победы,
Чем дружбы светлые беседы
И память первых нежных дней...
Когда же счастия гроши
Ты проживешь с подругой милой
И для пресыщенной души
Все станет сразу так постыло —
В мою торжественную ночь
Не приходи. Тебя не знаю.
И чем могла б тебе помочь?
От счастья я не исцеляю.

(переклад)

Сьогодні знов листа не принесли:
Забув писати милий чи поїхав;
Весна – як срібна співаниця сміху,
Човни в затоці – серед плину мли.
Сьогодні знов листа не принесли…

Він був недавнечко зі мною поряд,
Такий залюблений, ласкавий, мій,
Та це було в білявий сніговій…
Цвіте весна, я – у печалі, зморі.
Він був недавнечко зі мною поряд.

Вчувається легкий тремкий смичок,
Що б`ється від незміряного болю,
А раптом серце надвоє розколе –
Лишиться недописаним рядок…

2015




-----------------------------------------------------------------------------------------

Анна Ахматова


Сегодня мне письма не принесли:
Забыл он написать или уехал;
Весна, как трель серебряного смеха,
Качаются в заливе корабли.
Сегодня мне письма не принесли...

Он был со мной еще совсем недавно,
Такой влюбленный, ласковый и мой,
Но это было белою зимой,
Теперь весна, и грусть весны отравна,
Он был со мной еще совсем недавно...

Я слышу: легкий трепетный смычок,
Как от предсмертной боли, бьется, бьется
И страшно мне, что сердце разорвется,
Не допишу я этих нежных строк...

переклад з російської Різдвяної пісні
(оригінал дивитися на сторінці "Актуальні переклади")



Ніч святоблива. Ясно сяють зорі...
Із безгоміння в ніч зійшов Христос...
Світ потопав, чорнів у беззаконні,
Та Божий Син відбілює його.

Надія в серці квітне живодайно.
Удалині – прийдешнього звізда.
Людино, слухай соловейків раю
В сяйливу ніч Христового Різдва,
В сяйливу ніч Христового Різдва.

Небесне сяйво крає млу печалі.
Свіча в душі у ближнього пала...
Так мудреці Царя царів шукали,
Несли дари стежинами добра.

Господь лежав так царственно на сіні -
Сроможний співчувати і карать.
Пізнав життя. Його вбивали звірі...
Ставай навколішки, признай свого Царя!
Ставай навколішки, признай свого Царя!

Навчає Він плести габу Любові.
Закон Любові Він щедротно дав.
Повинні ми допомогти бездольним.
За людство все Син Божий постраждав.

Нехай прослава плине в даль рікою.
Даруймо Богу радість і тепло.
Христос – Господь! Осанною – наш голос.
Він володіє скарбом всіх чеснот.
Він володіє скарбом всіх чеснот.


----------------------------------------------
Вже прийшла відповідь "соловейків" - хору молодих
українців. Дякують за переклад...

(переклад)

Свята ця ніч! Зірки яскраво сяють,
Та сама ніч, коли родився Спас.
Давно сей світ немов осудний Каїн.
Та Бог прийшов і Дух піднявся враз.
Надії птах дарує світу радість
Хвала Тобі, нова та світла рань,
О спів небес! Ти на коліна падай
В цю Божу ніч Христу віддати дань.
О ніч, Свята ця ніч, О Божа ніч!
О ніч, Свята ця ніч, О Божа ніч!

І тихо тут, де світло ллється віри,
Серцевий блиск, колиски тихий скрип.
Зоря горить, її багаття щире.
Несуть царі зі Сходу ці дари.
А Цар царів у яслах спить убогих.
Народжений між нами бути, Він,
Хто знає нас так, як ніхто нікого.
Погляньте Цар! Низький йому поклін!
Погляньте Цар! Низький йому поклін!

Христос учив воістину любити,
Його закон - любов, молитва - мир.
Геть ланцюги, раби - ті самі діти
І гніт спаде. Братами станьмо ми.
Блаженний гімн в подяку заспіваймо,
Прославимо Йохо ім`я і шлях.
О Господи, своєї сили дай нам!
Хвала Тобі, Спасителю, хвала!
Хвала Тобі, Спасителю, хвала!

3 Грудня 2009

Original text

O Holy Night

O Holy Night! The stars are brightly shining,
It is the night of the dear Saviour's birth.
Long lay the world in sin and error pining.
Till He appeared and the Spirit felt its worth.
A thrill of hope the weary world rejoices,
For yonder breaks a new and glorious morn.
Fall on your knees! Oh, hear the angel voices!
O night divine, the night when Christ was born;
O night, O Holy Night , O night divine!
O night, O Holy Night , O night divine!

Led by the light of faith serenely beaming,
With glowing hearts by His cradle we stand.
O'er the world a star is sweetly gleaming,
Now come the wisemen from out of the Orient land.
The King of kings lay thus lowly manger;
In all our trials born to be our friends.
He knows our need, our weakness is no stranger,
Behold your King! Before him lowly bend!
Behold your King! Before him lowly bend!

Truly He taught us to love one another,
His law is love and His gospel is peace.
Chains he shall break, for the slave is our brother.
And in his name all oppression shall cease.
Sweet hymns of joy in grateful chorus raise we,
With all our hearts we praise His holy name.
Christ is the Lord! Then ever, ever praise we,
His power and glory ever more proclaim!
His power and glory ever more proclaim!

(переклад)


Щось причаїлося млосне в немовленім слові,
Ніби спокуса, що спалює дух страстотерпця.
...Осінь-черниця - догідно, безмовно -
Ливнем терпким утішає роз’ятрене серце.

Тихого ранку діждатися б, наче спасіння,
Сну-забуттю мимоволі віддавшись на милість:
Може, обарвиться вкотре та пряжа ефірна,
Що і теплом , і впокоєм колись мені снилась.

Плетиво снів не розвішу над ложем відразу.
Може, їх жестом квапливо-глумливим порушиш.
Так вже було наяву, що абсурди й образи
В прірви сутемінь штовхали підранену душу.

Слово блукатиме з ядом бездолля, агоній...
Вже не почуєш, як шелех, молитву пощади.
Вітер із кленів зірве золотасті корони.
В осені здавна існують розруйні обряди.



19 вересня 2009

----------------------------------------------------------------------------------



Что-то таится, томится в несказанном слове,
Как искушенье, что мучает дух страстотерпца, -
... Осень безмолвно - которую ночь - в изголовье
Терпким дождём утешает горячее сердце.

Тихого утра дождаться, как будто спасенья,
Сну-забытью поневоле сдаваясь на милость:
Может увижу, как раньше - в ином измеренье -
То, что теплом мне и ладом когда-то приснилось.

Я и тебе этих снов не отдам и не выдам:
Вдруг торопливо-насмешливым жестом разрушишь,
Здесь, наяву - как бывало - абсурдом, обидой
К некому краю толкая продрогшую душу...

Не проговоренным слово, но приговорённым
Будет метаться,
уже не моля о пощаде.
Ветер с деревьев сорвёт золотые короны, -
Есть у осенней поры и такие обряды...



Автор першотвору - Тетяна Селіванчик


2009

(переклад)


Господи, дай мені змогу жить
Не по канонах, а по Закону.
Людям, деревам, звірині служить,
Кінній вуздечці, свічі край ікони,

Плинути попід опоною злив,
Мов під рукою церковної тиші.
Жити пречисто – за світ від єхид
І не хворіти на жовчність та ницість.

З пам’яті стерти б нав’язливий спам,
Пити б незаймане сяйво криниці...
Дай мені змогу дитинно дрімать
В лісі, де лосі,
в полях у пшениці !

Відгороджу океану шум
Стінками з мушель рудих пробоїн...
Я ж небагатечко, Боже, прошу:
Просто лишитись самим собою.


2009


-----------------------------------------


Молитва о Самости

Господи, дай мне возможность жить
Не по канону, а по Закону.
Людям, деревьям, зверью служить,
Конной уздечке – свечке иконной.

Плыть, – словно дождь надо мной простер
Руку церковного первородства…
Жить аккуратно, – чтоб полустеб
Не превращался в полуродство.

Выбив из памяти липкий спам,
Пить первообразы из колодца…
Дай мне возможность по-детски спать
В лосьих лесах – и в сырых колосьях!

Отгородить океанский шум
Стенками в раковинах пробоин…
Господи, я одного прошу:
«Тупо» остаться – самим собою.


Автор першотвору - Євгенія Більченко


( Киев-Полтава, 10 июня 2009 г. )

(переклад)


Лебеділа:
- Любий, нині я,
Як вікно, розкрию настіж душу.
Ось...у клітку...пташе...залітай.
Скинула нічну сорочку в рюшах...

Ти кипіла:
- Як в останній раз...
Хочу не спагетті - яблук райських...
Замість океану гойних фраз,
Вигадай щось вельми чудернацьке...

Шепотіла:
- Годі!..
Вся – мов лук.
І злетів
із вуст
знемоги
струмінь...

І відкрилося мені, чому
Найніжніші імена в тайфунів...


2009


--------------------------------------------------------------



Тайфуны с ласковыми именами

Ты сказала:
- Милый, для тебя,
Я раскрою душу нараспашку -
И, от нетерпения кипя,
С плеч ночную сбросила рубашку...

Ты сказала:
- Как в последний раз
Я хочу изведать неземное!
Вместо океана пышных фраз,
Лучше, сделай что-нибудь такое...

Ты сказала:
- Будет по сему! -
Чёлку с милых глаз небрежно сдунув.

Мне теперь понятно, почему
Нет имён нежней,
чем у тайфунов...


(Автор першотвору - Вадим Друзь)

Хворієте, на жаль, не мною, ні.
І я хворію теж, на жаль, не Вами.
Тому хисткі підвалини земні
Не зрушаться під нашими ногами.
Не граюся, немов смішне дитя,
Важливими словами, бо не можна.
Нам не страшне задушливе биття
П'янкої хвилі дотиків тривожних.

І до вподоби те, що при мені
В обійми Ваші лине інша юнка,
І що не я в пекельному вогні
Горітиму від Вашого цілунку.
Що імені мого, мій ніжний, не
Згадаєте ні з ким, ніколи - всує...
Що в церкві - урочисте і сумне -
Для нас не пролунає: Алілуя!

Спасибі Вам - рукою, серцем теж,
За те, що Ви, у горі та у щасті,
Так любите: єством усім, без меж,
За зустрічі призахідні нечасті,
За наші не-прогулянки нічні,
За те, що не збулося поміж нами, -
Хворієте - на жаль! - не мною, ні.
І я хворію теж - на жаль!- не Вами.
2009

ОРИГІНАЛ
Марина Цветаева

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: Аллилуя!

Спасибо Вам, и сердцем и рукой,
За то, что Вы меня, не зная сами,
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, -
За то, что Вы больны - увы! - не мной,
За то что я больна -увы! - не Вами!

1915

(переклад)


Ти зі мною полеж просто так...
Звільна вищає, пнеться отава.
Супокій на усіх фронтах –
Як предтеча мегарозправи.

Тил, як завше: кругом свої...
Перламутр, позолота, ланець...
Як метеличок на вогні,
Линь зі мною у чорний танець.

Людно... Лик би – під паранджу!
Дні як дні: зависає, глючить.
Ляж рівніше, як я лежу,
На пекельний матрац колючок.

Десь: левкої, вежі, мости,
Пепсікольний фонтан, личини.
Ця безвихідь тягуча...і ти...
І красива чужа дитина.

Табір знищено. Пада п’ятак...
Зверху решка. Пожар на Нілі.
Ти зі мною полеж просто так,
Щоби разом – під трави зотлілі.



2009





------------------------------------------------------------------------------------


(Автор першотвору - Євгенія Більченко )

Жрица

Полежи со мной просто так…
Вслед за травами всходят травы.
Миг затишья на всех фронтах
Как преддверье большой расправы…

С тылом – ясно: они, они…
Мелкий глянец дешевых стаек.
Словно бабочку на огни, –
Приглашаю на черный танец.

Людно… Спрятаться б – в паранджу!
Жизнь как жизнь: зависает, глючит.
Ляг ровнее, как я лежу,
На горячий матрас колючек.

Где-то: башни, мосты, цветы,
Пепсикольный фонтан девчонок…
Безысходка – и все. И ты…
И красивый чужой ребенок.

Взорван лагерь. Упал пятак
Решкой кверху… Пожар на Ниле.
Полежи со мной – просто так,

Чтобы вместе похоронили…

2009

(переклад)

Нитка

Нанизуються роздуми на нитку,
Чергуються із намистинням снів.
Бредеш зігрітись під сівку накидку
З мережива невимовлених слів…
Збираєш бляклі пазли із Учора,
Вдивляєшся у вигини пера,
В альковний морок барви мандрагори,
У метушіння днів календаря...

Твої світанки – лиш набридлі старти
Рокованих забігів: прокид... спурт.
Всі вечори – обшарпані плацкарти,
А ніч – рука, притиснена до вуст,
І лід очей, що дивляться сумливо
На макраме із планів і турбот,
На темноту, що згусла чорносливом,
На чорноту зіяючих пустот...

Всі розмисли у вервицю збираєш,
За рядом ряд злинає… Тільки от –
Не відшукати в нитці буднів краю,
Де зав’язалось вузлище гризот…

---------------------------------------------------------------------


Автор першотвору - Вадим Друзь


Нить

Твои раздумья нижутся на нитку,
перемежаясь бусинами снов.
Ночами зябко кутаясь в накидку
из кисеи невысказанных слов,
ты собираешь пазлы из былого
всё более раздумчиво смотря
на злую неприветливость алькова
и суету листов календаря.
Твои рассветы - это только старты
очередных забегов по кольцу,
твои закаты - жесткие плацкарты,
а ночь - ладонь, прижатая к лицу
да холод глаз, взирающих тоскливо
на макраме из планов и забот,
на темноту, темнее чернослива,
на черноту зияющих пустот.
Свои раздумья в чётки собирая,
перебирая их за кругом круг,
не отыскать тебе у нити края,
где завязался узел этих мук...

Можливо, я тобі не милий,
Ноче; з безодні світу мрій
Мене, як мушлю без перлини,
На берег викинуто твій.

Ти так байдужо хвилі піниш,
Твій спів незгідний не спиню,
Та ти полюбиш, ти оціниш
Нікчеми-мушлі маячню.

Ти з нею на піску приляжеш,
І ризою укриєш сни,
І нерозривно з нею зв’яжеш
Величність дзвону глибини.

Крихкі тієї мушлі стіни,
Як нежилого дому щем,
Наповниш шепотами піни,
Туманом, вітром і дощем...

* * *

Пишу тебе я в этот день,
День сладстратия и неги.
Мне никогда писать нелень,
Под светом этой старой Веги.

Как быть когда тебя со мною нет,
Что делать мне когда скучаю.
Ведь мне уже немало лет,
Тебя я взглядом обнимаю.

Писать мне попросту легко,
Мысль стелется по белой бумазее.
Но на душе мне так тепло,
Как будто я тебя лелею.

Мне просто тихо и светло,
В душе горит огонь рассвета.
Мне надо только лишь любви тепло,
Я не способен жить без света.


И свет любви во мне не гаснет,
Тобою полон мир моих страстей.
Тебя мне просто не хватает,
Твоих бездонных теплящих очей.

Комета страсти безмятежной
Летит на всех порах любви.
Где стратсь души твоей той нежной
Мне открывают полноту любви.

Тобой дышу, живу и просыпаюсь,
Ложусь и засыпаю вновь.
С тобой душой я отлетаю
И возвращаюсь вновь и вновь.

Где мир любви - там счастье и страданье,
Отрада сердцу, нега и покой.
В словах любви ищу я состраданье
Мне не страшны мороз и зной.

И вот я снова с замираньем,
Читаю образ нежный твой .
Мне сладостно твое воспоминанье,
И образ твой незыблемый такой.

Заканчиваю опус свой любовный,
Скрипя пером по белой бумазее.
Готов всю жизнь тебе прислуживать в
ливрее,
Готов я совершить свой подвиг скромный.

Львов,11 декабря 2008 года божьего.

Це час, коли із затінку гілок
Лунає дзвінко пісня солов'я.
Це час, коли закохані шепочуть
Такі солодкі клятви і слова.
І хлюпіт річки, й ніжний трепет вітерця
Звучить як музика в покинутих серцях.
І кожну квітку приголубила роса,
І зорі пострічались в небесах,
І в хвилях зупинилася блакить,
І на листочках тьмяна барва спить.
А в небі загадкова невідомість
Так ніжно-темна й лагідно-прозора,
Що настає, як день згаса привітний,
І тануть сутінки у місячному світлі.


текст оригіналу

Twilight (G.G. Byron)

It is the hour when from the boughs
The nightingale’s high note is heard.
It is the hour when lovers’ vows
Seem sweet in every whispered word.
And gentle winds and waters near
Make music to the lonely ear.
Each flower the dews have lightly wet,
And in the sky the stars are met:
And on the wave is deeper blue,
And on the leaf a browner hue,
And in the Heaven, that clear obscure
So softly dark and darkly pure,
That follows the decline of day
As twilight melts beneath the moon away.

Крізь жовтий ліс два шляхи вели,
Шкода, не пройти мені обох,
І перший я оцінив, коли
Дививсь, як тіні вперед пливли
До підліску, де починався мох.

Тож другий обраний мною став,
Заріс травою – не видно меж,
Тому, напевно, мав більше прав,
Хоча обманював тих, хто грав,
Бо сам необачно топтав їх теж.

І ранок листям укрив шляхи…
Я перший забув, я ним не снив,
Бо я розумів: лише птахи,
А не старіючі дітлахи,
Щороку вертають до рідних нив.

Втім, через сивих багато літ,
Коли необхідність справ мене
Не буде вже заганяти в піт,
Далекий вибір залишить звіт:
Різниця ховалась у тому «не».

Коли ці християни тягли його на страту, –
лише сімнадцять років, невинне ще дитя, –
його нещасна мати поряд з ешафотом
колінчила і билася об землю
під полуденним і палючим сонцем,
то виючи і скиглячи, як пес чи хижий звір,
то причитаючи, як страдниця невтішна:
«Сімнадцять літ лише пожив мені на радість, сину!»
Коли його звели на ешафот по сходах,
мотузку одягли – й повісили, –
лише сімнадцять років, невинне ще дитя, –
і безвольно повисло в порожнечі
довершене й чудесне тіло молодече,
то мати-страдниця аж плазувала долі,
уже не квилячи про замалі літа:
«Сімнадцять днів лише, – тужила, –
Сімнадцять днів лише, мій сину, ти радував мене».

1908

переклад з новогрецької мій - НН

27 Iουνίου 1906, 2 μ.μ.

Σαν το ’φεραν οι Xριστιανοί να το κρεμάσουν
το δεκαεφτά χρονώ αθώο παιδί,
η μάνα του που στην κρεμάλα εκεί κοντά
σέρνονταν και χτυπιούνταν μες στα χώματα
κάτω απ’ τον μεσημεριανό, τον άγριον ήλιο,
πότε ούρλιαζε, και κραύγαζε σα λύκος, σα θηρίο
και πότε εξαντλημένη η μάρτυσσα μοιρολογούσε
«Δεκαφτά χρόνια μοναχά με τα ’ζησες, παιδί μου».
Κι όταν το ανέβασαν την σκάλα της κρεμάλας
κι επέρασάν το το σκοινί και το ’πνιξαν
το δεκαεφτά χρονώ αθώο παιδί,
κ’ ελεεινά κρεμνιούνταν στο κενόν
με τους σπασμούς της μαύρης του αγωνίας
το εφηβικόν ωραία καμωμένο σώμα,
η μάνα η μάρτυσσα κυλιούντανε στα χώματα
και δεν μοιρολογούσε πια για χρόνια τώρα·
«Δεκαφτά μέρες μοναχά», μοιρολογούσε,
«δεκαφτά μέρες μοναχά σε χάρηκα, παιδί μου».

Μέρες του 1909, '10, και '11

Ενός τυραννισμένου, πτωχοτάτου ναυτικού
(από νησί του Aιγαίου Πελάγους) ήταν υιός.
Εργάζονταν σε σιδερά. Παληόρουχα φορούσε.
Σχισμένα τα ποδήματά του της δουλειάς κ’ ελεεινά.
Τα χέρια του ήσαν λερωμένα από σκουριές και λάδια.

Το βραδυνό, σαν έκλειε το μαγαζί,
αν ήταν τίποτε να επιθυμεί πολύ,
καμιά κραβάτα κάπως ακριβή,
καμιά κραβάτα για την Κυριακή,
ή σε βιτρίνα αν είχε δει και λαχταρούσε
κανένα ωραίο πουκάμισο μαβί,
το σώμα του για ένα τάλληρο ή δυο πουλούσε.

Διερωτώμαι αν στους αρχαίους καιρούς
είχεν η ένδοξη Aλεξάνδρεια νέον πιο περικαλλή,
πιο τέλειο αγόρι από αυτόν — που πήε χαμένος:
δεν έγινε, εννοείται, άγαλμά του ή ζωγραφιά·
στο παληομάγαζο ενός σιδερά ριχμένος,
γρήγορ’ απ’ την επίπονη δουλειά,
κι από λαϊκή κραιπάλη, ταλαιπωρημένη, είχε φθαρεί.

І
Інший хай горне собі рудого золота копи,
Хай має хоч тисячі югерів орних земель,
Хай в бойовому труді грозить йому ворог сусідній,
Марсовий оклик сурми сон хай од нього жене.
Я ж – убогість обрав, життя дозвільного стежку,
Лиш би ясніло всякчас вогнище дому мого.
Впору садитиму сам тонку лозу виноградну,
Руку дбайливу мою чутиме яблуні плід.
Тільки б Надія не підвела й у кошах не маліло
Овочу, в чанах – вино щоб шумувало нове.
Я ж бо шаную вінком чи камінь на роздоріжжі,
А чи той пень, що в полях самотиною стоїть.
Щойно дозріють плоди – із них я щонайсвіжіші
З обігом року до ніг богу сільському кладу.
У переддвер’ї храму твого, русява Цереро,
З нивок моїх по жнивах хай золотиться вінок.
А на городі серед плодів поставлю Пріапа,
Хай відганяє птахів, сторож червоний, серпом.
Маєте й ви, охоронці колись багатого поля,
Нині дрібного, свої, Ларам належні, дари.
В жертву телиця тоді за стадо йшла незліченне,
Нині ж овечка для вас, дяка за кусник землі,
В жертву впаде – й гукне вколо неї молодь селянська:
“Жнив добірних, Іó! Й доброго дайте вина!”
Так-ото, так-от жити б мені у скромному статку
І на дороги курні вже б не ступати повік!
А як розжевриться Пес – під тінню дерева лігши,
Слухати, як жебонить, наче до сну, потічок.
Хоч і мотики іноді теж не варто цуратись
Чи гостряка – підганять надто повільних волів,
Чи заблукалий дріб, ягня або кізку, додому
В пазусі, поки малі, до матерів однести.
Ви ж, і злодії, й вовки, пощадіть убогу черідку –
Здобич хапайте собі з-поміж багатих отар.
Тут, лиш весна, свого пастуха я звик очищати
Жертвою і молоко лагідній лити Палес.
Не відступайте ж, боги; дарами скромного столу,
З глеків чистих питтям не погордуйте, молю.
Вперше глека зліпив селянин із глини легкої,
Вперше колись давно взявши, податну, до рук.
Я ж ні багатства батьків, ні жнива собі не бажаю,
Що у минулі часи предок ощадливий мав.
Нивки достатньо мені, якщо на звичній постелі
Будь-коли втому свою можу полегшити сном.
Як же приємно бува, наслухаючи, як там надворі
Виють шалені вітри, милу до себе горнуть!
Чи коли Австр узимі льодяну накочує хвилю,
В затишку, при коминку, лагідні бачити сни.
Ось чого зичу собі. По праву хай багатіє
Моря потугу сліпу й хмурі хто зносить дощі.
Що ті скарби, коли б мала бодай сльозину зронити
Дівчина через мої дальні дороги-шляхи?
Личать, Мессало, тобі морські та піші походи
Й віднята у ворогів зброя у домі твоїм.
Я – на прив’язі тут: мене – красуня тримає
Сторожем біля своїх немилосердних дверей.
Слави не треба мені, моя Деліє, хай мене мають
За боягуза, сплюха, тільки б я був при тобі,
Тільки б в останню годину свою на тебе дивився
І, омліваючи вже, все ще голубив тебе.
Плакатимеш при моїм, що йде у полум’я, ложі,
Сльози й цілунки водно ти в цю годину зіллєш.
Плакатимеш: не криця ж у тебе довкола серця,
Й каменя в ньому нема – чуле ж воно і м’яке.
Від похоронного стосу ніхто, ніхто не відступить,
Дівчина це чи юнак, щоб не зронити сльози.
Манів однак моїх не тривож, не зранюй обличчя,
З туги волосся свого, Деліє мила, не рви.
А поки доля змогу дає – любімось обоє,
Вже ж підступає Смерть, млою вповивши чоло.
Крадеться вік понурий до нас – чи в ньому кохатись?
Чи, коли сивінь війне, ніжні шептати слова?
Нині слугуймо Венері легкій, ще поки не сором
Двері ламати й п’янка є ще охота до звад.
Ось де вояка я добрий і вождь! Ви, сурми й знамена, –
Гетьте! Захланним мужам рани наносьте в бою,
Їм – і статки несіть. А я зі стіжка свого зверхньо
Гляну на багатія, гляну й на голод худий.

Сум, Лікорідо, бере через пустоти твої.

Цезарю, долі своїй лиш тоді буду рад, коли станеш
Часткою римських діянь щонайзначнішою – ти,
І як читатиму: храми богів, відколи ти вернувся,
Стали багатшими: скрізь – пишні трофеї твої.

От мені, врешті, Музи таких пісень наспівали,
Що не вагаюсь: вони – гідні, кохана, тебе.
А якщо так – то чи мав би боятись на ваш непідкупний
Суд те писання моє, Віску й Катоне, віддать?

....................................... тірійська ...


Uno tellures dividit amne duas*.
Так-от одна ріка – двом кладе землям межу.

*
tristia nequit[ia ...]a, Lycori, tua.

Fata mihi, Caesar, tum erunt mea dulcia, quom tu
maxima Romanae pars eris historiae,
postque tuum reditum multorum templa deorum
fixa legam spolieis deivitiora tueis.

].....tandem fecerunt c[ar]mina Musae
quae possem domina deicere digna mea.
] . atur idem tibi, non ego, Visce,
]........l . Kato, iudice te vereor.

...................................................Tyria**


* Про походження цього фрагмента див. коментар с. 509 ("Римська елегія" Андрій Садомора, в-во "Літопис" 2009)
(фрагменти елегій Ґалла подаємо також в оригіналі).
** Цей фрагмент елегії ґалла, знайдений 1978 р., подано за публікацією: Anderson R. D., Parsons P. J., Nisbet R. G. M. Elegiacs by Gallus from Qasr Ibrim // Journal of Roman Studies. – vol. 69. – 1979. – S. 125–155.
5

Щасливе серце скаче, як дитя,
Згорьоване, млином гуде ночами,
Ворочає важкими валунами,
Вимелюючи гіркоту життя.

А не годинник серце, навіть гоже:
Зупиниться - і вже не заведу,
Нові секунди вибити не зможе,
Де смерть впинятиме мою ходу.

Та на ремонт, як випаде потреба,
Його не дам і кращим я майстрам.
Як річ оту, ще цінну, не продам
У дні нестач і бід за кусень хліба.

О з ним достоту - до останніх нот
Звучати неупинно я готовий,
Доки не скінчиться його бузковий,
На весь мій шлях дарований, завод.


2009

Прощай, обуджена у серці, все минає.
Чому ж так гірко, і немає забуття,
Шкода зорі мені, що в небі догорає
На сході любого колись розмаю дня.

Чи ти забула перше боязке зізнання?..
Над нами жайвором дзвенів і плакав май.
А завтра тільки мла байдужого вітання
Очей твоїх і розпач мій за небокрай.

Пішла ти, люба, в жовте сосен суголосся,
Пішла, безмовна, у хвилястий жита шум,
Туди, де хилиться в невистигле колосся
На роздоріжжі нашім одинокий сум.

Пішла у далечінь, у мовчазні простори
Світання зіркою, що гасне в далині.
Душі палаючої скривджені докори
Сльозою стиглою срібляться у траві.

Пішла, залишивши світанки і тумани,
Полинну тугу опечалених доріг,
Аби я біль і гіркоту цієї рани
Роками в серці втамувати вже не міг.

Пішла, й ніколи вже не вернешся, Олесе,
Бувай, смагляве моє щастя, прощавай!
Стою на бу́лих розстанях, а з піднебесся
Самотньо жайвором дзвенить і плаче май.

Бувай, розбуджена у серці. Все минає.
Твій ясен образ я нестиму по житті.
На сході дня мого зірниця догорає,
Як пізній вечір у провіснім багреці.


2009

Люблю?, не знаю, може бути ні,
Любов приходить в різному вбрані,
А я тобі одне сказати можу
Ти скрізь, вві сні, в вогні, в негожі,
В мовчанні, в шумі, в радості, крізь біль,
В віршах, в надії, в зірці будь-якій,
Завжди! У всьому! Скрізь і Звідусіль!
На пам'ять серцем мОїм завчений давно
Й нічого вже забути не дано.
Ти розумієш? Я тебе боюся,
Та прагну марно порятунку, втечі,
Адже ти сон, повітря, божий знак...
Бажаю прихилитися на плечі
Люблю?, не знаю, більш нема ознак!

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,
не тільки ложа, що для тебе застилались,
але і ті бажання, що для тебе
палали в широко розплющених очах,
які тремтіли в голосі – і будь-яка
раптова перепона їх могла спинити.
Тепер, коли це все уже в минулім,
здається, наче знов оцим бажанням
ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,
в очах отих, які дивилися на тебе,
і як тремтіли в голосі несказані слова, о тіло, пригадай.

Переклав з новогрецької Назарій Назаров

Θυμήσου, Σώμα...

Σώμα, θυμήσου όχι μόνο το πόσο αγαπήθηκες,
όχι μονάχα τα κρεββάτια όπου πλάγιασες,
αλλά κ’ εκείνες τες επιθυμίες που για σένα
γυάλιζαν μες στα μάτια φανερά,
κ’ ετρέμανε μες στην φωνή — και κάποιο
τυχαίον εμπόδιο τες ματαίωσε.
Τώρα που είναι όλα πια μέσα στο παρελθόν,
μοιάζει σχεδόν και στες επιθυμίες
εκείνες σαν να δόθηκες — πώς γυάλιζαν,
θυμήσου, μες στα μάτια που σε κύτταζαν·
πώς έτρεμαν μες στην φωνή, για σε, θυμήσου, σώμα.

Декамерониться епоха
і Гельдерліном віддає,
ми живемо сяк-так потроху,
і не рятують сльози Броха,
швидкий для всього присуд є.
Тріщать імперії великі –
ущент розносимо, і сад
вишневий, – та шпирхають ліки
поживні – у тендітний зад.
Отой займенник без імення,
від «я» до «ми», і врешті – «я»,
з печаткою кровозмішення,
свіжопоголена «свиня».
Воно тавро, воно таврує,
ось-ось – і хлюпне через край,
у морі бовтається буєм,
нікчема, все йому «нехай».
Мені ж бо все болить –
я бачу ті обличчя,
і очі й руки, і тепло тих слів –
у пам’яті моїй… дивись, весніє вмить,
дивись, весь світ – весна оклична,
спить суходіл в обіймах островів.

Зустрілись ми за юних днів -

він впав мені в обійми;

Промовив: "Брате, серед снів,

знайдемо смерть чи славу спільну!"



Зустрілись ми із плином часу,

Зустрілися на ринку;

В обійми впав й сказав одразу:

"Ходім, друже, до шинку!"

Сторінку і вогонь, і жорна, і млива́, *
сокири лезо, і утятий нею волос -
Бог береже усе; а над усе – слова
любові і прощень, неначе власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
і заступ будить їх; - прямі і глухуваті,
о, де життя одне, вони зі смертних уст
виразніше звучать за Ті, у Горній ваті.

Величності душі через моря чолом -
за те, що Їх знайшла, - тобі і тій, тілесній,
що в ріднім краю спить, де за твоїм пером
давався мови дар безмовності Вселенській.

БІЛОРУСЬ

Земля Білорусі! Бори та діброви,
Поля золотисті, трава і моріг.
Мов грона червоні, цей захід багровий,
Мов клекіт лелечий - струмків перемови
І в шумних деревах стрічки всіх доріг.
Земля Білорусі! У висі прозорі
Ти дивишся радо очима озер.
Ночами, мов яблука, падають зорі,
Зникають у водах. у чорних розорах,
У травах, що росами сяють тепер.
Билини прадавні, легенд сивих тайни
Пливуть, як під сонцем щедротним човни,
По краю зеленім, просторах бескрайніх
Від Німна до Сожа, від Буга до Гайни,
По хвилях Дніпра й широчіні Двіни.

КОЛІР СНІГУ

Нічого барвистішого,
Ніж завихрений сніг,
Я не знаю.

Який він був синій,
Коли замерзав я
У холодній хаті
Чи самотній на вулиці!

Який був рожевий,
Коли я струшував його з плечей
Тієї, що принесла щастя!

Який він був чорний,
Коли замітав
Слід прощання
З батьківщиною!
Який був багряний
На брустверах наших окопів!

Який був іскристий і світлий,
Коли діти,
Приносили його в подарунок!

Ось чому я не знаю,
Якого кольору сніг
Насправді.

ДЕНЬ ДОБРИЙ...

Я впізнавав тут кожне плесо,
Душа торкалася до віт.
- День добрий! - я шептав березам.
- День добрий! - чулося в одвіт.
І серце билось так незвично,
Немов у дні юнацьких літ.
- День добрий! - привітав я річку.
- День добрий! - чулося в одвіт.
Ішов туди, де міг напиться,
Від спраги був не милий світ.
- День добрий! - я казав криниці.
- День добрий! - чулося в одвіт.
Шукав я, вдячний, добре слово,
Землі вклоняючись за квіт:
- День добрий вам, гаї, діброви!
- День добрий! - чулося в одвіт.

І скучно, і сумно, і нікому дати руки
У хвилю душевної скрути...
Жадання?!.. Примарні і вічно даються взнаки!
А кращі йдуть роки - і їх не вернути.

Любити... кого?.. Тимчасово – марнота потуг,
А вічно любити незмога.
Заглянути в себе? – минулого втрачений дух:
І радість і муки - що дійсність убога...

А пристрасті? – рано чи пізно солодкий недуг
Од розсуду никне без лишку.
І навіть життя, як поглянути пильно округ,
Нагадує тільки нікчемну насмішку.

Нас мало – юних, білокрилих,
ще не загублених у млі,
іще закоханих несміло
в дитячу усмішку землі.

Ми тільки відсвіт у загравах,
ми лиш птахи, ми живемо
в зачаруванні плям яскравих,
у чергуванні «і» та «о».

Ми тільки тьмяний цвіт мигдальний,
ми тільки першопутній сніг,
тонкий відтінок, відзвук дальній,-
та ми прийшли в зловісний вік.

Нависнув, хижий, як безодня,
та що нам грім його тривог?
Ми так незаймано бездомні,
І з нами зорі, вітер, Бог.

вересень 2009

Хмарки небесні – одвічні літавиці!
Даллю лазурною, линню перлинною
схожі зі мною мчитеся вигнанниці
з півночі милої путтю південною.

Вас бо хто гонить: недолі призначення?
Заздрість таємна? Чи злість неприхована?
Може гнітить яке недоброді́яння?
Чи побратимів обмова отруйлива?

Видно втомились од краю безплідного...
Ви, що над пристрастями і стражданнями,
Вічно холодні, і звичаю вільного, -
Дому нема вам і бід із вигна́ннями.

Біліє парус одинокий
У далі моря голубій...
Що він шукає в млі далекій?
Що губить в стороні своїй?..

І хвилі. Й вітер віє віще,
І гнеться щогла, і скрипить...
О, щастя, певно, й там не ближче
І не од щастя він біжить.

Під ним - прозоріше лазурі,
над ним - проміння злотий рій...
А він бунтує - просить бурі,
неначе в бурях супокій!


2009

Хто не діє зла, хто з життям у згоді -
Нащо лук йому чи списи маврійські,
Нащо той сайдак, що од стріл отруйних,
            Фуску, роздувся?

Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сирти,
Хоч би мав зійти на Кавказ ворожий,
Хоч би й в ті краї, де Гідасп казковий
            Хвилею грає.

Так було й мене, як у ліс сабінський
Я заглибивсь ген (величав Лялягу),
Вовк не ткнув - утік, хоч тоді, безпечний
            Зброї не мав я,

А хижак же був! Таких див не плодить
Давна грізний край, де бори дрімучі,
Ні земля палка, що лівійських левів,
            Спрагла, годує.

Кинь, мене туди, де над мертвим полем
Не війне теплом, деревцю на втіху,
На край світу той, де Юпітер землю
            Хмарами тисне,

Кинь під небо те, де так близько сонце,
Що й життя нема, - а Лелягу й там я
За солодкий сміх, за солодкий голос
            Буду любити.


[* Арістій Фуск - поет і граматик, друг Горація.]

[** Гідасп - ріка в Пенджабі, притока Інду (тепер Джелам).

94

Хто має владу і не чинить зла,
Страшний у гніві, а не дасть і стусня,
Мов скеля сам, всіх зрушить спроквола,
Холодний і не схильний до спокуси,-
Той має спадок - благодать небес,
І скарбами природи володіє,
Господар і владар душі чудес,
А інші лиш прислужувати вміють.
Дарує квітка пахощі п'янкі,
Допоки незабаром не зів'яне,
Та заведуться в ній десь хробаки,
І вже миліший цей бур'ян рахманний.
Лілеї ж гірші навіть бур'янів,
Якщо до себе манять хробаків.

Без жалости
Холодный серый дождь
Из памяти все смоет
Как с афиши
Из боли выйду
В мир пустой одна
Как исповедь души своей
Услышу,
Как в мире этом
Стонет
Тишина.
Твое лицо,
Касанье губ и рук
Останутся
У прошлого
В тумане.
Душа пуста,
Лиш нелюбови звук,
И я, одна
В своем
Самообмане.
(Из Нины Виноградской)

Ось і літо втекло,
Наче і не бувало.
Ще жаріє тепло,
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Як листок п’ятипалий,
Просто в руки лягло,
Тільки цього замало.

Задарма ані зло,
Ні добро не пропало,
Все вогнями цвіло,
Тільки цього замало.

І життя під крилом
Берегло й рятувало,
І щастило було,
Тільки цього замало.

Листя не обпекло,
Віття не обламало,
День – як вимите скло,
Тільки цього замало.

ОРИГІНАЛ

Арсеній Тарковський

***
Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Всё, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло.
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Всё горело светло.
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала.
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло.
Только этого мало.

1967

Двадцять першого ніч. Понеділок.
Ледь помітно столицю в імлі.
І здалося ж комусь у безділлі,
Що буває любов на землі.

І з нудьги або просто від ліні
Вірять всі і живуть, як у сні:
Там розлуки й побачення тіні,
Там коханню співають пісні.

Та інакшим відкриється слово,
тиші хлине на них течія,
І, на це наштовхнувшись раптово,
З того часу мов хвора і я.

ОРИГІНАЛ

Анна Ахматова

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

Январь 1917, Петербург

За Анною Ахматовою

Стисла руки тонкі під вуаллю.
– Що з тобою? Ти зблідла чогось?
– До сп’яніння терпкою печаллю
Я сама напоїла його.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Рот скривився в стражданні німім,
Збігла – навіть перил не торкнулась,
До воріт я добіга за ним.

Задихаючись, крикнула: «Згину,
Як підеш через жарти пусті!»
Посміхнувся спокійно і дивно
І промовив: «На вітрі не стій».

За Анною Ахматовою

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.
Ледве видно столицю в імлі.
І придумав же хтось від безділля,
Що буває любов на землі.

І отак через лінь чи з недбальства
В це повірили майже усі,
Ждуть побачень, розлуки бояться
І любовні співають пісні.

А на тих – сумовито-безмовних –
Одкровення у тиші зійшло…
Це пізнала і я випадково,
З того часу хворію чи що…

***

Навіщо знову ти мене ятриш, о, спогад?
Осінній день зберіг своє сумне мовчання
І ворон мчав у даль, і росяна волога
Лягала в лісі в жовте листя як питання.

Ми з нею йшли удвох, нас полонили сни
І розпліталося волосся від сльоти
І голосом дзвінким небесної цноти
Вона спитала: "Чи був коли щасливий ти?"

На голос ніжний, ледь у погляді – тривожний
Я усміхався обережно й переможно,
І руку білу їй безмовно цілував.

- О перші квіти, як ви пречудово пахли!
О голос ангельський, як ніжно ти звучав,
Коли вуста її освідчення шептали!


ФЕДОР СОЛОГУБ

ПОЛЬ ВЕРЛЕН
NEVERMORE

Зачем ты вновь меня томишь, воспоминанье?
Осенний день хранил печальное молчанье,
И ворон несся вдаль, и бледное сияние
Ложилось на леса в их желтом одеянье.

Мы с нею шли вдвоем. Пленили нас мечты.
И были волоса у милой развиты, -
И звонким голосом небесной чистоты
Она спросила вдруг: "Когда был счастлив ты?"

На голос сладостный и взор ее тревожный
Я молча отвечал улыбкой осторожной,
И руку белую смиренно целовал.

- О первые цветы, как вы благоухали!
О голос ангельский, как нежно ты звучал,
Когда уста ее признанье лепетали!

(За Самуїлом Маршаком)
Мельник собі
Мандрував
На ослі,
Хлопчик
За мельником
Плівся
Услід.

– Гляньте! –
Народ вже
Довкола
Гуде, –
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Дід,
Це почувши,
Злізає
З сідла,
Внука свого
Садовить
На осла.

Хтоcь
Невдоволено
Крикнув
На те:
– Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Думали,
Як догодити
Усім?
Сіли
І їдуть
Удвох
На ослі.

– Фу! –
Перехожий
Озвався
На це –
Як їх
Витримує
Бідний
Осел!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Двох
Ледве
Витримав
Бідний
Осел!

Пішки
Хлопчина
Іде
З дідусем.
Верхи
На дідові
Їде
Осел.

Люди
Сміються:
– Диви!
Ледь
Повзе!
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Нічка летка,
ніжна, легка.
І лежить на долоні у мене
ваша досі незнана рука.
Змеркла блакить,
і місто спить.
Я на тиху мелодію вальсу
зазирнув і спинився на мить.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово,
хоч одне на обох.

Прошу, кружіть!
Вірно дружіть!
А що я танцювать розучився,
то мене ви шляхетно простіть.
Сонцю услід
завтра - в похід.
Покидаючи ваше містечко,
я пройду біля ваших воріт.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово
на обох, за обох.

З Анни Ахматової
Скорилася тобі? О ні, дарма!
Покірна я лише Господній волі.
Не хочу я ні трепету, ні болю,
Бо чоловік - це кат, а дім - тюрма.

Але - як бачиш! Я прийшла сама.
Почався грудень, вітер вив у полі,
Було так світло у твоїй неволі,
За вікнами нас темінь стерегла.

Так лине пташка у мороз до скла,
І б'ється, проситься у передпокій,
А кров стікає з білого крила...

Тепер в мені і затишок, і спокій.
Мій милий,прощавай! Повік не зможу
Забути, що впустив ти перехожу.
26.06.2009

З Анни Ахматової
* * *
У Києві, в храмі Премудрості Бога
Перед образами тобі поклялась,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б відтепер вона не повилась.

Те янголи чули вгорі легкокрилі,
У білому гробі те чув Ярослав.
Немов голуби, ті слова злетіли,
І нині вони біля сонячних глав.

Коли мені тяжко, то сниться ікона
І сходинок дев’ять я бачу на ній,
У голосі грізнім софійського дзвона
Вчувається голос стривожений твій.
25.06.2009р.

Анна Ахматова


1935 — 1940

У чужій захищеній господі
Не ховалась від страшних негод, —
А була я із моїм народом,
Де, на лихо, був тоді народ.
1961

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страшні роки єжовщини сімнадцять місяців я провела в тюремних чергах. Одного разу там хтось “розпізнав” мене. Тоді жінка з посинілими вустами, що стояла за мною, і, звісно, ніколи не чула мого імені, отямилася від властивого нам усім заціпеніння й спитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):
— А це ви можете описати?
І я сказала:
— Можу.
Тоді щось подібне на усмішку ковзнуло по тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957
Ленінград


ПРИСВЯТА

Горе, від якого гнуться гори,
І ріка велика не тече.
Засуви міцні. Глухі затвори.
Безпросвітні “каторжанські нори”.
Туга і смертельний щем.
До когось ласкавий вітер лине,
Для когось вечірній світ притих,
Ну а ми кожнісіньку хвилину
Чуєм тільки скрип замків обридлий
Та залізні кроки вартових.
Прокидались рано на світанні,
По столичних вулицях брели,
Там стрічались, наче бездиханні,
Сонце нижче, і Нева туманніш,
І надії голос з далини.
Вирок... І одразу сльози хлинуть —
Від усіх віддалена вона,
Мов життя із болем з серця виймуть,
Наче раптом навзнак грубо кинуть,
Але йде... Хитається... Одна...
Де тепер подруги мимовільні
Двох моїх осатанілих літ?
Де виття сибірської завії,
Міражі в пустелі мертво-білій...
Їм я шлю прощальний мій привіт.

ВСТУП

А було це, коли усміхався
Тільки мертвий, спочинкові рад.
Як непотріб якийсь теліпався
Біля тюрем своїх Ленінград.
І коли, божевільні від муки,
Йшли засуджених довгі полки,
І уривчасту пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зорі смерті стояли, як варта,
І безвинно покарана Русь
Задихалась під чоботом ката
І під шинами чорних марусь.

1
Забирали тебе, як на плаху,
Попрощатись — і то не дали.
Діти плакали в хаті від страху,
Віск зі свічки струмочком поплив.

Краплі поту смертельного витер
І, цілуючи образ, закляк...
Як стрілецькі жінки, буду вити,
Щоб здригнулися мури Кремля.
1935. Осінь. Москва

2
Ллється тихо Дон-ріка.
Місяць входить в дім. А там
Тінь похилена німа —
Більше ні душі нема.
Син в неволі, у тюрмі,
Чоловік в сирій землі.
А за мене уночі
Помоліться, помовчіть.

3
Ні, це не я, то хтось інший страждає,
Я так не змогла б, а все те, що сталось,
Нехай чорні сукна покриють
І хай заберуть ліхтарі...
Ніч.

4
Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці усіх,
Царськосельській веселій грішниці,
Як забудеш колись про сміх,
Як трохсота із передачею
Під Хрестами в морозній млі
Ти своєю сльозою гарячою
Новорічний пропалиш лід,
Як тюремна тополя хитається,
І ні звуку, а скільки там безневинних
З життям прощаються.
1938

5
Сімнадцять місяців день-ніч
Не йдеш під рідний дах.
Я кату кидалась до ніг.
Ти син і ти мій жах.
Не розберу: де звір презлий,
А де людина тут?
Кого, за віщо і коли
На страту поведуть.
І тільки пишні квіти, дим,
І дзвін кадильний, і сліди
Туди — в нікуди десь.
Зоря погибельна зійшла,
І показала смертний шлях,
І кличе, і веде.
1939

6
Тижні так летять, синочку,
Не збагну сама, чому.
Як до тебе у тюрму
Заглядали білі ночі.
Як вони із-під небес
Оком стежать яструбиним
І про смерть говорять, сину,
І про твій високий хрест.
1939. Весна

7
ВИРОК
Слово кам’яне на груди впало,
Щось там ще здригнулося живе.
Я до цього довго готувалась —
Світ не поміняється увесь.

Треба нині, хоч би й не хотіла,
Вбити пам’ять, звикнути до втрат,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Існувати зможу тільки так.

Але ж сонце празниково світить,
Стільки сяйва у вікні моїм.
Я давно передчувала літо,
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо
Фонтанний Дім

8
ДО СМЕРТІ
Ти все одно прийдеш — прийди тепер.
Мені нестерпно важко в цю хвилину.
Я двері відчинила, жду тебе
У темряві таку просту і дивну.
У будь-якій подобі появись.
Влети отруєним снарядом,
Досвідченим бандитом підкрадись
Чи задуши тифозним чадом.
Чи схожою на казочку побудь,
Якої вже наслухалися вдосталь, —
Побачу шапку, зверху голубу,
І сковану холодним страхом постать.
Мені вже все одно. Клубочить Єнісей.
На півночі Полярна зірка сяє.
І синій блиск улюблених очей
Останній жах від мене застилає.
19 серпня 1939
Фонтанний Дім

9
Той безум, що накрив крилом
Душі моєї половину,
Вогненним споює вином
І манить у страшну долину.

Назад вернутись не дає —
Йому належить перемога.
І навіть марення моє
Подібне більше до чужого.

І не дозволить він мені
Нічого із собою взяти.
(Проситиму його, чи ні —
Дарма молити і благати).

Ні очі синові страшні
В закам’янілому стражданні,
Ні те побачення в тюрмі,
Ні ту грозу у день фатальний.

Ні прохолоду милих рук,
Ні шум розгойданого саду,
Ані легкий, ледь чутний звук —
Слова останньої розради.
4 травня 1940

10
РОЗП’ЯТТЯ

“Не ридай Мене,Мати,
во гробі сущу”
І
Хор ангелів прославив ту годину,
Забагряніли небеса вогнем.
Отцю сказав: “Чому Мене покинув?”,
А Матері: “О, не ридай Мене...”

ІІ
Магдалина билась і ридала,
Учень же улюблений збілів.
На скорботну Матір, що мовчала,
Так ніхто поглянути й не смів.

ЕПІЛОГ

І
Дізналася, як опадають лиця,
Виказується позирками страх,
Коли печать страждання впізнається
На посинілих стиснених вустах.
І кучері із чорних та русявих
На срібні перетворюються вмить,
І усмішка чиясь покірно в’яне,
І переляк у голосі тремтить.
Я не одна була у тому пеклі.
За всіх молюся, хто стояв зі мною,
В лютневий холод і в липневу спеку
У чергах під червоною стіною.

ІІ
І бачу, і чую усіх, як одну,
Я вас пам’ятаю, я вас пом’яну.
І ту, що від горя гіркого німа,
І ту, що давно її з нами нема,
І ту, що дивилась на власні сліди
Й казала: “Іду, як додому, сюди!”.
Хотіла б назвати усіх імена,
Але ж відібрали той список у нас,
І тільки слова, що звучали тоді,
Мене віднайдуть і в новішій біді,
Забути не зможу невтішні плачі,
Які не стихали ні вдень, ні вночі.
Коли б затулили мій змучений рот
І раптом притих стомільйонний народ,
Нехай поминають так само мене,
Як час мій настане — життя промине.
А може, задумано буде колись,
Аби мені пам’ятник люди звели,
Я згоду даю на таке торжество.
Єдина умова: не ставте його
Ні там, де я вперше побачила світ,
Де хвиля у море забрала мій слід,
Ні там, де вже тіней сумних не знайду,
Де пень заповітний у царськім саду,
А тут, де зазнала я болю і кривд,
І засув для мене ніхто не відкрив.
Тому що і в смерті блаженній боюсь
Спочити від гуркоту чорних марусь,
Забути, як двері гримлять раз у раз
І страшно, як звір, жінка виє стара.
Як сльози, нехай з нерухомих повік
Стікає струминками талими сніг,
І голуб тюремний щоб голос подав,
І все кораблі відпливали б удаль.
1940,березень
Фонтанний Дім

Я п’ю за вигорілий дім,
За зле моє життя,
За самоту удвох, а з тим
П’ю і за тебе я -
За лжу і зраду твоїх губ,
За лід очей - окрас,
За те, що світ огруб од згуб,
За те, що Бог не спас.

І не кращою з-поміж інших
є ти краплею в морі вулиць.
Перейде чорний кіт дорогу
і сусіди тікають з околиць.

Й невеликою іскрою світла
є у вуличних ти багаттях,
та без тебе назавжди б зникло
це життя із буденності й свята.

Тут багато ще можна сказати,
пасувало б, але для чого?
Люди й кури йдуть собі спати,
тільки Гаврусь крадеться довкола.

Гаврусеві ж бо більше можна
любить він садівничого доньку
й закривають усі люди очі
на його завивання в садочку

Гаврусь має зелені папери,
що дістались йому від війська,
як додому тікав з револьвером
й біля Плоцька впіймали хлопчиська

Але Гаврусь насправді хороший,
на коханій своїй має бзіка,
як в мунднир убереться військовий
усю ніч потім виє на місяць.

Та говорять, проте, на Садовій
із ученістю та гіркотою,
що кружляє вже смерть нашим полем
й забере когось знов із собою.

Jesteś kroplą i iskrą...

Jesteś kroplą w morzu ulic
I nie zawsze aż taka piękna
Czarny kot tu nagle przebiegnie
Aż sąsiadka z lękiem się żegna

Zaledwie iskrą w ognisku ulic
Jesteś - i nie taka znów wielka
Lecz bez ciebie nie można żyć
ani na co dzień ani od święta

Tu wiele jeszcze nie wypada
Choć niby można - ale po co
Tu ludzie chodzą spać z kurami
Gabryś tylko przemknie się nocą

Bo Gabrysiowi więcej wolno
W córce ogrodnika się zakochał
I patrzą na niego przez palce
Nawet gdy wyje po nocach

Gabryś zielone ma papiery
Dostał je jeszcze z wojska
Kiedyś uciekł z bronią w ręku
Złapali go chyba koło Płocka

Gabryś właściwie jest niegroźny
Na punkcie córki ogrodnika ma bzika
Czasem wskoczy w mundur wojskowy
I wtedy wyje do księżyca

Wówczas mówią na Ogrodowej
A mówią niezbyt uczenie
Że śmierć krąży po okolicy
I że wnet znów kogoś zabierze
Adam Ziemianin

За Анною Ахматовою

За дім, спустошений ущент,
За безталання знак,
За самоту удвох і ще
За тебе п’ю до дна, –
П’ю за лукавство губ і віч,
За холод поміж нас,
За грубий і жорстокий світ,
За те, що Бог не спас.

Кохання все тобі пробачить
і перетворить сум у сміх
тож набуває інших значень
для нього зрада й навіть гріх

Коли б тебе й прокляв з розпачу
назвав бездушною і злою
кохання все тобі пробачить
бо те кохання і є мною

А коли покохаєш як я,
так чутливо, і знаєш, так міцно
до межі божевілля, до дна,
тоді зраджуй усім що є грішно!

бо кохання все тобі пробачить...


Miłość ci wszystko wybaczy

Miłość ci wszystko wybaczy
smutek zamieni ci w śmiech
miłość tak pięknie tłumaczy
zdradę i kłamstwo i grzech....

Choćbyś ją przeklął w rozpaczy
że jest okrutna i zła
miłość ci wszystko wybaczy,
bo miłość, mój miły, to ja ...


Gdy pokochasz tak mocno, jak ja
tak tkliwie, żarliwie, tak wiesz ...
do ostatka, do szału, do dna,
to zdradzaj mnie wtedy i grzesz.

Bo miłość ci wszystko wybaczy ...

Julian Tuwim

Лише збагни! Де ночі мить
На камінь срібло ллє,
Ім’я раптово заблищить,
Дивись, воно – твоє.

Ця ніч шліфує дзеркала
Епітафічних фраз.
Твоє життя – мала стріла
У серце світу – Час.

І трохи болю й боротьби,
Смішних земних принад,
І трохи слави та ганьби,
І сірий камінь над.

Оригінал

Just Think!
by Robert Service

Just think! some night the stars will gleam
Upon a cold gray stone,
And trace a name with silver beam,
And lo! 'twill be your own.

That night is speeding on to greet
Your epitaphic rhyme.
Your life is but a little beat
Within the heart of Time.

A little gain, a little pain,
A laugh lest you may moan;
A little blame, a little fame,
A star-gleam on a stone.