Нам соловей
до світання виспівував.
Місто мовчало
під чари співця.
Ґрона духмяні
акації білої
Нам аж до ранку
п’янили серця.

Сад був умитий
весняними зливами.
Зорі блищали
в застиглій воді.
Боже! Якими
наївно-щасливими
Та молодими
були ми тоді.

Роки спливли
сивиною безсилою.
Де вся цнота
тих пелюсток живих?
Тільки зима
завірюхою білою
Душу бентежить
у згадці про них.

Знову під зойки
зими знавіснілої
Кублиться в думці
гадюка-змія:
Ґрона духмяні
акації білої
Вже неповторні (Безповоротні),
як юність моя.

Таки буде сльоза, таки впáде душа у тишу,
Без віршів, тільки самосвідомості епізоди.
Ломить ранком слова, ловить ранок слова, мов миші,
Тож залежним проміння рятунок несе – свободу.
Таки буде молитва – на серці смарагдом камінь,
Вилий хмари плачем у веселці – не пошкодуєш,
Бо то Муза-дивачка із нами
Гуторить, чуєш?

Коли ти лежиш на піску
І тобі байдуже
Що в мерехтливо мертв’яному світлі
Хвилі омивають холодом ноги

Коли яскравою примарно яскравою плямою
Спалахом у мозку думка про минуле

Коли зоряне небо сльозить
Вуглинками метеорів

А тиша як саван обертає тіло

Коли шовкові руки вбивці-вітру
Ласкаво лоскочуть обличчя
Приховуючи свою силу
Під ніжністю невагомих дотиків
Наближаючи мить повного прозріння

Не поспішай встати
Не поспішай рушити з місця

Відчуй цей світ
І піщиною на березі океану
Спробуй спалахнути
Як один з цих вогників
У хвилях або у небі

І відчуй звільнення від тіла
І прийди до мене хоча б на мить
Щоб залишитись на вічність
Коли ти на межі

І тобі все остогидло...

_____________________________________

ОРИГИНАЛ

Омагодан О

Эзотер-Река

Когда ты лежишь на песке
И тебе все равно
Что мерцая мертвенным светом
Волны омывают твои холодеющие ноги

Когда ярким призрачно ярким пятном
Вспыхивает в мозгу мысль о прошедшем

Когда звездное небо плачет
Вспышками метеоров
Когда тишина как саван обертывает тело

Когда шелковые руки убийцы-ветра
Ласково щекочут лицо
Скрывая свою силу
Под нежностью невесомых прикосновений
Приближая мгновение полного прозрения

Не торопись встать
Не торопись двинуться с места
Ощути этот мир
И песчинкой на берегу океана
Попробуй вспыхнуть
Как один из этих огоньков
В волнах или в небе

И почувствуй освобожденье от тела
И приди ко мне хотя бы на миг
Чтобы остаться на вечность
Когда ты лежишь на холодном песке
И тебе все постыло

О, чарівливий янголе вечірній,
Допоки сонце спочиває в горах,
Запали яскравий світоч свій любові,
Корону сяючу вдягни
І подаруй нам посмішку свою,
І посмішку для тих, кого ми любим...
І поки розфарбовуєш
Небесні шатра в темно-синій колір,
Розсип сріблястую росу
На кожну квітку, що стулила вії
В солодкім сні недовговічнім...
Хай вітер буйний твій засне на плесі,
А ти із тишею порозмовляй
Своїми мерехтливими очима
І сутінки сріблом чистим зроси…
Скоро, дуже скоро ти відступиш,
І для вовків настане час урочний,
І зореокий лев у лісі запанує.
Най вкриє нашу вовну
Твоя священная роса,
І захистить нас силою своєю…

Хвалім усі Творця і серцем і вустами!
Він творить чудеса і в нас, і перед нами.
З початку наших днів, тепер і повсякчас,
Зі щедрої руки Він все дає для нас.
Хвалім усі Христа – Спасителя Живого,
За нас перед Отцем Заступника Благого!
Він смертю смерть здолав і викупив усіх,
Над нами відтепер не має сили гріх!

Ну-бо, друзі, вогню,
Най від холоду звільняться душі!
Ставить стрілки пліч-о-пліч
Годинник, що мимо пройшов.
Ви-бо чуєте плач –
Покрик часу, щомиті все дужчий,
Понад силу, пустий...
Каже – вір, сонце з’явиться знов.

Ну-бо, браття, води!
Ми оновимось з тої купелі,
Ми пізнаєм себе
Не такими, лиш стало б часу...
Полум’яри мостів
Залишають опалені стели.
Будівничі – лишень
Їх опори хрестами несуть.

Наче тіні тіней
Ми зійдемо, оживши у людях.
По три – в кожному з тих,
Що помітять нас в димі пожеж.
Нас підкинуть монетою –
Знову уникнемо суду,
На ребрі у пісок
Прослизнувши блискучим вужем...

4 кв’08р.

Звиняй, ти, ймовірно, хочеш ребро навпак?
І взагалі – навспак, так? Без дітей.
А я винувата у всьому сама... Ще б пак!
І тріщини в спині я маю тепер за те...

Учора до Авеля мовила кілька слів,
Коліна заклякли, я ледве тепер ходжу.
А ти на повіки йому нагорнув землі
Коли своїм плугом у полі заклав межу.

Сьогодні при Каїні мала безсонну ніч –
Він знову стогнав щось про очі й гарячу кров...
О, що то за плід був, мій сину, скажи мені?
Либонь, десь поблизу змій причаївся знов...

Ось-ось піде дощик, бо ниють старі кістки,
Піду-но збирати яблука, бо ж гниють...
Агов, чи ти знаєш, бувають іще й такі,
Що марять Землею нашою, там в Раю.

5 кв’08р.

(Переклад твору Варвари Черезової)

И лето - не лето, и сны – словно изморозь в травах,
Не к месту совсем, и от холода пальцы болят,
Как будто беззвучный приказ, принимаю твой взгляд:
Нести на закланье мечту – вот единое право

Серебрянно, сыро и дождь – бриллиантов поток,
А пальцы все лижет голодный живой огонек

Стихи – не стихи, а страданий руина немая,
Не стерпит бумага, и вспыхнет чернил темный лик,
И боль загорелась – пожарище серое вмиг …
Сто лет пролетело со времени этого мая

Тепло мне и мягко, и ты – только образ во сне.
Огонь? Лишь в камине, стихи и мечтанья – во мне.

МАНДРІВНИК

Я в двері стукаю і плачу одчиніть

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу

Як хмари нурились хисткою мілиною
З сирітським кораблем в безодню огневиць
Те каяття німе ті голосні жалі
Ти пам'ятаєш

Ті риби вигнуті ті понадморські квіти
Була як море ніч
Куди впадали ріки

Я пам'ятаю я-то пам'ятаю

Одного вечора я завітав якось

До невеселого трактиру
Із дальньої стіни у небо рвавсь Христос
Хто мав там ласицю
Хто грався з їжаком
Хто в карти грав
А ти мене забула

Вокзалів гамірних ти згадуєш сирітство
Ми каруселили по них за містом місто
Здавалось ті міста ригали сонцем уночі
Матроси й ви жінки похмурі мої товариші
Хоч ви згадайте
Жили два матроси нерозлийвода
Дружба є дружба то й говорить шкода
Молодший помираючи на бік похиливсь

Супутники мої
Дзвінки вокзальні електричні співи жниць
Візки з різниць полки безлічні вулиць
Мости-кавалеристи ночі сизо-алкогольні
Міста що бачив я жили як божевільні
А пам'ятаєш ті околиці заплаканих пейзажів череди

Лягли під місяцем од кипарисів тіні
Стояв і слухав я в передосінню ніч
Птаха тужливого несамовитий клич
I річки журної невгавне хлюпотіння

Вмирущі по воді пускали аж до гирла
Неситі погляди що гинули з жаги
Але між хащ і зіль мовчали береги
Лише потойбіч десь блищало верхогір'я

Тоді без гомону без гуку і яси
Пройшли повз гору ту прудкі якісь примари
У профіль голови розпливчасті тримали
Наваживши вперед примарливі списи

Титанились як стій а потім враз маліли
По прямовисній прослизаючи стіні
По-людськи плакали часом бородані
Жалкуючи про світ їм тільки зрозумілий

Кого ще впізнаєш на давніх фотографіях
Ти пам'ятаєш як бджола в огонь упала
Було це пригадай як літа пал потух

Жили два матроси два тіла один дух
Старший на шиї залізний мав ланцюг
Молодший світлі кучері в коси заплітав

Я в двері стукаю і плачу одчинітъ

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу


Переклав: Микола Лукаш

МАРІЯ

Ти танцювала тут малою
Меткий загонистий матльот
Чи затанцюєш і старою
Задзвонять дзвони всі ульот
Коли ж ти вернешся Маріє

Навколо маски мовчазні
А музика така далека
Мов з неба ангелів пісні
Любити хочу вас але любити злегка
Так тужно й радісно мені

Йдуть вівці йде сніжок лапатий
Чи то срібло чи то руно
Ідуть по вулиці солдати
Чом не дано так як давно
Мені це змінне серце мати

I кучері кохані ці
В чиї вони потраплять руки
В'юнкі на морі баранці
I ці твої кохані руки
Осіннє листя на ріці

Над Сеною так любо йдеться
З старою книжкою в руках
Журба з рікою рівно ллється
Тече тече й не витіка
Коли вже тиждень той минеться


Переклав Микола Лукаш

translation:
До осені
О Осінь, плодоносна, та в крові,
Що капає із грона винограду,
Не проминай, явись у всій красі
Під дахом із тобою я присяду,
Співай, а я заграю на сопілці,
А дочки року будуть танцювати!
Співай веселу пісню фруктів і квіток.

Бутон вузенький сонцю показавсь,
Любов'ю його вени налилися;
І раннім цвітом Ранок заквітчавсь,
А щоки Вечора вже відцвілися,
Та Літо пишне хоче доспівати,
Йому перисті хмари одягли вінок.

Вітрів боги, хай пахощів струмок,
Що повен фруктів й Радості, кружляє,
Хай облетить востаннє він садок,
Як опаде, то й Осінь заспіває,
І Троянда скине з усмішкою шати,
Подарувавши нам зів'ялий пелюсток.

original:
To Autumn
O Autumn, laden with fruit, and stained
With the blood of the grape, pass not, but sit
Beneath my shady roof; there thou may’st rest,
And tune thy jolly voice to my fresh pipe,
And all the daughters of the year shall dance!
Sing now the lusty song of fruit and flowers.

‘The narrow bud opens her beauties to
The sun, and love runs in her thrilling veins;
Blossoms hang round the brows of Morning, and
Flourish down the bright cheek of modest Eve,
Till clust’ring Summer breaks forth into singing,
And feather’d clouds strew flowers round her head.

‘The spirits of the air live on the smells
Of fruit; and Joy, with pinions light, roves round
The gardens, or sits singing in the trees.’
Thus sang the jolly Autumn as he sat;
Then rose, girded himself, and o’er the bleak
Hills fled from our sight; but left his golden load.
William Blake

translation:
Прощальний поцілунок

Вогка печатка ніжної любові,
То - найтонша обітниця майбуття,
Що скріплює стосунки юні, нові,
Пролісок любові, перші почуття!

То - зрозуміле і без слів признання,
То - пристрасті зерно, гра двох дітей,
То – відданість безмежна. То - світання,
То - проміння, що веде в майбутній день!

То - втіхи сум, останній хід прощання,
(Прощальний поцілунок мені зостав),
Які слова говорять про кохання
Настільки ж віддано, як твої вуста!

original:

The Parting Kiss (1788)
Humid seal of soft affections,
Tenderest pledge of future bliss,
Dearest tie of young connections,
Love's first snowdrop, virgin kiss!

Speaking silence, dumb confession,
Passion's birth, and infant's play,
Dove-like fondness, chaste concession,
Glowing dawn of future day!

Sorrowing joy, Adieu's last action,
(Lingering lips must now disjoin),
What words can ever speak affection
So thrilling and sincere as thine!

by Robert Burns

translation:
Якою Довгою й Похмурою є Ніч

Якою довгою, похмурою є ніч,
Коли від милої я так далеко!
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч:
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч!

Я думаю про ті щасливі дні,
Коли я був з тобою, мила:
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!

Як довго тягнеться чекання час
Так, наче сум його уже знесилив!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!

original:
How Long And Dreary Is The Night 1788 by Robert Burns

How long and dreary is the night,
When I am frae my dearie!
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er so weary:
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er sae weary!

When I think on the happy days
I spent wi' you my dearie:
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!

How slow ye move, ye heavy hours,
As ye were wae and weary!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!

Sometimes I'm overwhelmed with woe
I don't know why I feel this suffocation,
Eternal hell. No visible salvation
As I'll return to my past days no more.
Your image that has vanished from my sight
Is wandering still in my imagination.
You spoke to me with true infatuation
But echoes of your voice were deemed to die.
Sometimes I wish that you remembered still.
Not everyone can bear this visitation.
What torture is perpetual retention
I hope you've never known and never will...

***
Порой нечаянно ко мне приходит грусть
Что происходит, я не ведаю сама
На муки адские, видать, обречена,
Ведь в моё прошлое я больше не вернусь.
Там позабытый нежный взгляд, как в зеркалах,
Сквозь мою память, мои мысли он проплыл
И голос нежный твой со мной заговорил,
Но вдруг затих он и развеялся, как прах.
Порой, мне хочется, чтоб ты не забывал.
Не каждый стерпит это испытание,
Ведь вечно помнить – это наказание,
Которого ты лучше б никогда не знал…

***
Якi несхожi ми, але якi єдинi
у нiч глибоку,
коли в тiснинi гiр, улюблених тобою,
я бавлюся сопiлкою дзвiнкою.

***
Ти кажеш, я пастушка безтурботна,
бо погляд мiй у небесах блукає,
торкни троянди пуп’янок губами,
на мить небесну про зірки забуду.

***
Розгойдуючись до небес,
ми в гонг ударили обидва разом,
i, ставши нотою одною, зрозумiли –
сьогоднi ми зiграли без розходжень...
________________________________________

Оригінал

Лида Леда (стихи.ру)

***
Как непохожи мы, но как едины
глубокой ночью,
когда в теснине гор тобой любимых
играю я звенящею свирелью.

***
Зовешь меня пастушкой беззаботной
за то, что в небесах мой взор гуляет.
К бутону розы прикоснись губами,
и я на миг о звездах позабуду.

***
Раскачивая до небес качели,
мы в гонг ударили одновременно
и, став единой нотой, осознали -
сегодня между нами нет различий

Луна, солнце. Все равно - весна!
Мир иллюзий, радости и радуг
И цветы танцуют у окна
Порождая запах шоколада.

Миллионы нам гласят: «Весна»!
И тепло души и шорох ветра.
И сверкают звезды - купола,
И метеорит летает где-то.

Философия одна - весна.
Одинокий дуб - листвою пышен.
Наша жизнь - из чистого листа.
Новые стихи поэт напишет.

Улыбнись и посмотри. Весна!
Открывай скорее окна, двери.
И пиши ты ей письмо свое
На небес бумаге - голубь белый.

Вечір кварталом Тріано блукає,
Подихом свіжим двори обвіває,
і коси чорні і очі Кармен,
в яких кохання палке дозріває.

Святості німбом він позначає
того, хто жінку прекрасну кохає.
Проходить Антоніо - один довгий погляд,
й душа у Кармен вогнем палає.


Вікно її він повільно минає.
Відлуння кроків у серці лунає.
І знову Кармен молитву читає,
троянду у горщику поливає.

Цей чоловік так бентежить, хвилює.
Надію таємну він Кармен дарує.
На ранок люстерко сповідь чекає,
Трояндами коси Кармен вквітчає.

Перший день весни
У закутку землі!
Зустрілися так випадково ми.
Сиво сипав сніг.
І рози не цвіли.
А нас накрила весняна любов!
Була вона до нестяму красива!

Красиво!
Увійшла до мого ти життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш!
Розпанахала, граючи, душу,
Наче іграшку, кинула в стужу
Бідне серце моє!

В перший день зими
У закутку землі
Негадано так розійшлися ми!
Журно сіяв сніг,
І рози одцвіли -
Нас відпускала весняна любов.
І ти була до нестяму красива!

Красиво!
Ти в моє зазирнула життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш,
Розкривавила, граючи, душу,
Наче іграшка виживе в стужу -
Бідне серце моє!

Так пішла любов,
І прийшла зима.
Недовгим був сезонний наш роман.
Та все було до нестяму красиво...

Красиво!
Ти ввійшла в моє грішне життя.
Красиво –
Ти і з нього ідеш!
Розпанахала, граючи, душу -
Та не іграшко́ву й байдужу, -
взя́ла серце моє.

Ех! :)
Бідне серце моє!!

Пісня перша:
День І
Рада богів. Афіна наставляє Телемаха

Пісня друга:
День другий і ранок третього дня
Збори ітакійців. Телемахів од'їзд

Пісня третя:
День третій і четвертий до вечора п'ятого дня
у Пілосі

Пісня четверта:
Вечір п'ятого дня і день шостий
У Лакедемоні

Пісня п'ята:
День сьомий і далі до кінця тридцять першого дня
Пліт Одіссеїв

Пісня шоста:
Тридцять другий день
Прибуття Одіссея до феаків

Пісня сьома:
Вечір тридцять другого дня
Одіссеїв прихід до Алкіноя

Пісня восьма:
День тридцять третій
Одіссеєве перебування у феаків

Пісня дев'ята:
Вечір тридцять третього дня
Розповідь Алкіноєві. Пригода у кіклопа

Пісня десята:
Вечір тридцять третього дня
Пригоди в Еола, у лестригонів і у Кіркеї

Пісня одинадцята:
Вечір тридцять третього дня
Жертви для виклику померлих

Пісня дванадцята:
Вечір тридцять третього дня
Сирени, Скілла і Харібда, бики Геліоса

Пісня тринадцята:
Тридцять четвертий день і ранок тридцять п 'ятого
Відплиття Одіссея із країни феаків і прибуття до Ітаки

Пісня чотирнадцята:
День тридцять п'ятий

Пісня п'ятнадцята:
Тридцять п 'ятий і тридцять шостий день; ранок тридцять сьомого
Прибуття Телемаха до Евмея

Пісня шістнадцята:
День тридцять сьомий
Упізнання Одіссея Телемахом

Пісня сімнадцята:
День тридцять восьмий
Повернення Телемаха на Ітаку

Пісня вісімнадцята:
День тридцять восьмий
Бій Одіссея із Іром навкулачки

Пісня дев'ятнадцята:
Вечір тридцять восьмого дня
Зустріч Одіссея і Пенелопи. Умивання ніг

Пісня двадцята:
Ніч із тридцять восьмого на тридцять дев'ятий день. Уранці і опівдні тридцять дев'ятого дня
Перед убивством женихів

Пісня двадцять перша:
День тридцять дев'ятий
Лук Одіссеїв

Пісня двадцять друга:
День тридцять дев'ятий
Побиття женихів

Пісня двадцять третя:
Вечір тридцять дев'ятого і ранок сорокового дня
Пенелопа упізнає Одіссея

Пісня двадцять четверта:
Сороковий день

CЛОВНИК. МІФОЛОГІЧНІ ІМЕНА ТА ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ

* * *
У коханої сотні прохань,
У розлюбленої – вже немає...
Рада я, що в сьогоднішню рань
Лід тонкий на воді завмирає.

І я стану – Христос поможи –
На цей лід, ще хрумкий, слабосилий…
А ти вірші мої збережи,
Для нащадків, щоб нас розсудили.

Хай роздивляться в гущі подій,
Що сміливим ти був, наймудрішим.
В біографії славній твоїй
Білу пляму не можна залишить.

Засолодка вже чаша сія,
Вже затісно коханню горіти.
Хай моє невідоме ім’я
Прочитають в підручниках діти.

Хто цю повість сумну прочитав –
Той нехай посміхнеться лукаво…
Коли щастя й кохання не дав,
Цю гірку подаруй мені славу.

***
А я навчилась просто, мудро жити,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І довго пішки вечором ходити,
Щоб непотрібну притомить тривогу.

Коли бур’ян в яру почне буяти
І горобини грона звиснуть рясно,
Веселі вірші буду я писати
Про це життя, що тлінне і прекрасне.

Я повертаюсь. Лиже у долоню
Пухнастий кіт, мурликає барвисто.
Яскравий розгоряється вогонь
Над озером. Веселий, променистий.

І зрідка долинає з темноти
Лелеки крик, що у гнізді ночує...
Якщо постукаєш до мене в двері ти,
Мені здається, я і не почую.

БОРГ УКРАЇНІ

Ми знаємо,
......курить,
............чи що п’є Чаплін.
Ми знаємо
.........Риму безрукі руїни.
Ми знаємо
.......Дуласа
............галстук в крапку...
А що ми знаємо
............про Україну?
Від знань росіянин
............чоло не морщить –
Тим, хто поруч –
................ поваги мало.
Знають про
............український борщ,
Знають про
............українське сало.
І з культури
............зняли лиш пінку:
Окрім двох
............прославлених Тарасів –
Бульби
......та Шевченка
.................три сторінки,
Більше з нас не вижмеш, -
.................скільки не старайся.
А якщо притиснуть –
................червоніє рожею.
Застарілий доказ
................висуває знову:
Візьме та й розкаже
................декілька розхожих
курйозів
.........про цю
................українську мову.
Кажу
....собі:
.........товаришу москаль,
На Україну
.........зуби не скаль.
Вивчіть
........мову,
.............що на стягах-лексиконах стала,
Бо вона
........велична і проста:
“– Чуєш,
........ сурми заграли,
час розплати
........ настав...”
Що може бути більш
..................обтріпаним
............................й тихішим
Ніж це слово
............затрапезне:
......................„слишішь”!?
Я
..чимало слів
............придумав вам,
Зважуючи їх
...........одне мудрую,
Хочу, щоб були
..............моїх віршів
..........................слова
ясноважними,
.............як слово „чуєш”.
Народи
......не змелеш –
.................ось в чому річ.
Не дуже
........себе
............ величаймо.
Чи знаємо ми
.............українську ніч?
Ми
......української ночі
.......................не знаємо.
1926р.

V. Nabokov
What is translation...

1.
Що є переклад? На тарелі
Несуть нам голову митця,
Папуги верескливі трелі,
Кривляння мавпи круг мерця.

Простити можна паразитів,
Аби міг ТИ мене простити…
Роками спокою не мав -
Секрети творчі пізнавав.

О Пушкіне! Я без упину
Снагу з твого коріння пив,
Троянду старанно ростив,
Та виплекав просту шипшину:

Квіток різняться пелюстки,
Як проза і пісень рядки.

2.
Що є переклад? Бляклі тіні,
Всього лиш відблиски крихкі,
Далеких вогників тремтіння
В туманнім дзеркалі ріки.

Чому і досі − сам не знаю −
Тетяні сèрги я шукаю,
А дивний твій герой сумний
Повсюди вже супутник мій.

Милуюсь римами відверто,
Красу алітерацій п’ю.
Як восьмий розділ я люблю,
А особливо вірш четвертий!

Моє ж творіння довгих літ −
На монументі лиш послíд.

27−30.12.2007

ЛІРИЧНА
В.Висоцький
(переклад з російської)

У вітті ялин тут гуляє луна,
щебечуть птахи полохливо.
Живеш в зачарованім лісі одна,
і звідси втекти неможливо.
Опаде́ цвіт бузку хай на землю сиру́
й листя все́ зникне з кожної гі́лки –
все-одно звідсіля я тебе заберу
до палацу, де грає сопілка.

Твій сві́т чаклуни на мільйони рокі́́́в
сховали від мене й від світу.
Й гада́єш ти, кращих немає світів,
ніж лі́с цей, що чарами вкритий.
Хай не спить лісовик у смеріччі, в бору,
в хмарах хай щезне Місяць від горя –
все-одно звідсіля я тебе заберу
в терем світлий з балконом на море.

Діжду́, скільки б не́ знадоби́лось часу́,
що вийдеш до мене – тремтлива.
Й тоді́ я тебе на руках віднесу
туди, де знайти неможливо.
Тебе ви́краду, хочеш? Довірся мені.
Захищатиму, я́к буде скрутно.
Дай лиш згоду зі мною на рай в курені,
якщо те́рем з палацом відсутні.
6/12-2006
ОРИГІНАЛ:

ЛИРИЧЕСКАЯ

Марине

Здесь лапы у елей дрожат на весу,
Здесь птицы щебечут тревожно.
Живешь в заколдованном диком лесу,
Откуда уйти невозможно.

Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,
Пусть дождем опадают сирени -
Все равно я отсюда тебя заберу
Во дворец, где играют свирели.

Твой мир колдунами на тысячи лет
Укрыт от меня и от света.
И думаешь ты, что прекраснее нет,
Чем лес заколдованный этот.

Пусть на листьях не будет росы поутру,
Пусть луна с небом пасмурным в ссоре,-
Все равно я отсюда тебя заберу
В светлый терем с балконом на море.

В какой день недели, в котором часу
Ты выйдешь ко мне осторожно?
Когда я тебя на руках унесу
Туда, где найти невозможно?

Украду, если кража тебе по душе,-
Зря ли я столько сил разбазарил?
Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,
Если терем с дворцом кто-то занял!


1969


________________________________________
Примечание:
Из спектакля театра Современник "Свой остров".

*****
Розлука, Земле,
завжди умирання.
Учора ми прощалися.
Учора, ще відчували біль, страждання.

Сьогодні, Земле, ми напівзмертвілі.
Тому причали і вокзали білі,
розлуками наповнені ущерть,
так добре знають смерть.

Тому рушаючи в далеку путь
з прощальним помахом хустинок,
йдемо не ми, мерці живі ідуть,
за горизонт, шукати відпочинок.


Текст оргіналу

Tierra. La despedida
siempre es una agonia.
Ayer nos despedimos.
Ayer agonizamos.
Tierra, en medio morimos.

Por eso las estaciones
saben a muerte, y los puertos.
Por eso cuando partimos
se deshojan los panuelos.
Cadaveres vivos somos
en el horizonte, lejos.

Безсонних сонце, зірко жалібнá!
Твій слізний пломінь криє далина,
Безсилий пітьму він перемогти.
Як на минуле щастя схожа ти!

Отак нам світить відблиск інших днів,
Але не гріє, хоч би як виднів.
Так в ніч сумну минувшина зійшла:
Хоч видна – та здаля, ясна – та без тепла.

(переклад з Джорджа Ґордона Байрона, із книжки:
Григорій Кочур. Третє відлуння: Київ, Рада, 2000. - 551 с.)
*
Sun of the sleepless! Melancholy star!
Thy tearful beam glows tremulously far,
That show`st the darkness thou canst not dispel,
How like art thou to joy remembered well!
So gleams the past, the light of other days,
Which shines, but warms not with its powerless rays;
A night-beam Sorrow watcheth to behold,
Distinct, but distant – clear – but, oh how cold!

G.G.Byron (1788 - 1824)

Слова Н. Некрасова Переклад Григорія Лютого

Ой, до дна сповна шкатулонька —
Є і ситець, і парча,
Пожалій, моя зозуленько,
Молодецького плеча!
У жита виходь високії,
Там до нічки підожду.
Як побачу чорноокую,
Всі товари розкладу!
Заплатив за все я дорого,
Не торгуйся, не скупись.
Дай уста свої медовії,
Ближче, зіронько, горнись.
Ось лягла і ніч з туманами,
Зачекався молодець.
Чує, йде його коханая,
Продає товар купець.
Катя бережно торгується,
Все боїться передать.
Палко парубок цілується,
Просить ціни набавлять.
Те, що зна лиш ніч глибокая,
Ви нікому не скажіть.
Встаньте, гей, жита високії,
Тайну свято збережіть!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Що так серце, що так серце розтривожено? —
Наче вітром збуджену струну...
Про любов людьми пісень намножено,
Я своєю твоє серце пригорну...
Там, де нам було даровано зустрітися,
Я брожу стежиною небес.
Навіть сонце світить — не насвітиться
З тої миті, як побачив я тебе...
Перешкоди всі пройти знайду хоробрості,
Відшукаю тисячі доріг,
Укажи-признач лише на глобусі
Місце нашого побачення скоріш...
Зможу гори небозоряні підкорювать,
Піднімусь на крилах в синяву,
Все віднині вічне, мною створене,
Світлим іменем твоїм я назову...
Посажу я на землі сади для радості,
Зашумлять вони весіннім днем...
А коли цвітінням світ освятиться,
Хай вони тобі нагадують мене!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Як же всю ніч соловей нам насвистував!
Київ мовчав, загасивши вогні.
Грона акації білої, чистої
З розуму зводили, як в дурмані.
Сад весь умитий весінніми зливами,
В темних канавах не спалось воді!
Боже, якими ж були ми наївними!
Світе, які ж ми були молоді!
Весни промчались, зробили нас сивими,
Де чистота цих галузок живих?
Віхола скрізь, де були ми щасливими,
Знову співає сьогодні про них.
В час, коли вітер на дасі безтямніє,
З новою силою згадую я
Білі акації грона духмянії,
Що не розквітнуть, як юність моя...

Слова Є. Долматовсъкого, Переклад Григорія Лютого

Ніч — як ріка. Хмарка легка.
І лежить на долоні у мене
Незнайома дівоча рука.
Після доріг, мов оберіг,
Я почув цю мелодію вальсу
І сюди не заглянуть не зміг...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми - мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...
Будем кружлять, рідно співать,
Танцювати я геть розучився,
І прошу Вас образ не тримать.
Викличе схід знову в похід,
Залишаючи Ваше містечко,
Я пройду мимо ваших воріт...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми —мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...

Поміж дітей, що граються в дворі,
Вона — смішне, звичайне жабенятко.
Заправлене в труси благе сороченятко,
Кілечка рудуваті на чолі
Розтріпані, рот довгий, зубки — криво,
Обличчя риси гострі й некрасиві.
Двом пустунам, ровесникам її,
Батьки купили по велосипеду,
І хлопчаків не догукатись — вредні
Ганяють увесь день, забувши знов її.
Вона за ними бігає без тями,
Хлоп'яча радість більше, ніж своя,
Томить її і геть із серця рветься,
І дівчинка заливчасто сміється,
Вселенською щедротністю сія.
Ні тіні заздрощів, ні помислу дурного
Істота ця з народження не зна,
Їй все на світі так безмежно ново,
Так живить все, що інших поглина...
І я не хочу думати ні трішки,
Що прийде час, дівча прозріє нишком,
Відкриє з жахом, що поміж красунь
Вона всього лиш бідна сіра мишка...
Так вірить хочеться, що серця Вічну Книжку
Господь не дасть на неправдивий суд!
Так вірить хочеться, налюблене віками,
Те, що у глибині її горить,
Весь Божий біль в собі переболить
І перетопить найстрашніший камінь.
І хай ці риси гострі, як ножі,
І нічим полонити їй уяву,
Палка, дитинна грація душі
Вже струменить, як марево по травах...
А раз це так, то що ж є красота
Й чому її обожнюють так люди?
Вона — лиш лампа, хай і золота,
Чи той вогонь, що тріпається в грудях?

WHAT D'YE WANT?

You were seein' me home from a shady fine garden,
but abruptly you shivered to the feet.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

We were takin' a walk, and I sobbed on a sudden.
You did give me a worthless brooch, indeed.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

You don't look at me boy like a loving nice mutton,
knees and haunches no touching at a heat.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

You have seen me at last to the gate of my barton
and again shivered up and down to feet.
Now I realized my friend, what you want.
Don't ask my pardon!
`Cause I'll give you no piece that you need!
4.11.2007

ПОЦІЛУНОК АННИ
(болгарська народна пісня)
(переклад з болгарської)

Всю ніч вино червоне пив
до краплі, до остання.
Й чоло спітніле осушив
в духмяних пасмах Анни.

Я навіть би не побажав
і донечки султана,
аби вуста лиш обпікав
палкий цілунок Анни!

Якби чарівника зустрів,
то з нього три бажання
я б зажадав, щоб він здійснив.
І першим стало б – Анна!

Заходь вже, Сонечко ясне,
скоріш би ніч жадана,
бо в гості жде тоді мене
моя кохана Анна!

І тато, й матінка ревуть:
"Дитино безталанна!"
Нехай до біса всі ідуть!
Мій вибір – тільки Анна!

2.10.2007

Спадає світлий дощ на сірий пил.
Дерева в дворику заїзду
Ставатимуть від нього зеленіші.
Ти ж, пане, випий це вино раніше
Твого відходу -
Бо в тебе вже не буде вірних друзів,
коли під'їдеш ти до брами Го.

Ти ненадовго, мабуть не насправді ти,
Моїм дротам струм твій провести ніяк.
Лиш до порога, далі самому йти –
Виріши сам; я проведу у мріях.

Он вересневих марень злобивий дух
Зморшки у світі вигриз меридіанно.
Ти ж мене, друже, не оддаси на брухт –
Мушу сама. І ліпше, щоб без прощання.

Ти не на горло, не на тонкий носок,
Не на плечі, а рівно й не за плечима.
Тільки іди. Крига мене обніме.
За віршами знову летиш чужими…

Любов - бажання й благодать,
не радує на світі,
як мусить хлопець жінку брать у дні «червоних квітів»,
коли сорочка у лайні, то не кортить йому й мені.

Не приховаю, а скажу тобі о німфо бруду –
помийся гарно,і в цю ніч з тобою знову буду.
Папером зад свій підітри,
ще й губкою чистесенько свій передок протри.

Щоб не згасить кохання шал,
після любовних втіх
покинуть «вістря» мусить бій
без тих «кривавих віх».

Якщо ж насправді ти мене чекаєш для утіх,
будь мудрою, і пам’ятай буть чистим має гріх.
« Вістря» коханців не встають віддавна і донині
на, Філліс – дівку нечупару, в брудній не праній полотнині.

By All Love's Soft, Yet Mighty Powers


John Wilmot, the second Earl of Rochester,
(1647-1680)

By All Love's Soft, Yet Mighty Powers

By all love's soft, yet mighty powers,
It is a thing unfit,
That men should fuck in time of flowers,
Or when the smock's be shit.

Fair nasty nymph, be clean and kind,
And all my joys restore;
By using paper still behind,
And sponges for before.

My spotless flames can ne'er decay,
If after every close,
My smoking prick escape the fray,
Without a bloody nose.

If thou would have me true, be wise,
And take to cleanly sinning,
None but fresh lovers' pricks can rise,
At Phyllis in foul linen.

Свого Духа нині, Отче,
Ми благаємо - зішли
Твоїм дітям, що навіки
Присягнуть Тобі прийшли.
Поєднай серця в молитві,
Що не матиме кінця,
Хай приймуть благословення
З рук небесного Отця.
Дай їм радість і надію,
І у смутку не лишай,
Кожен день, - у щасті й горі
Завжди з ними пробувай.
Довгих літ життя земного
Дай їм, Боже, перейти,
Аж допоки не покличеш
Їх в Свої оселі Ти.

Хочу знайти домівку дорослому
Жвотневі, тільки ось в мене рим нема.
Хоча Діоґен ще до осені
Навчив потрібним словам.

З N-ної кількості підставних осіб
Я вже обрав повний набір синців,
А місяць на шию – от пройда! – сів,
Скавчить із крамничних цін.

Ще домовільний метр, секунда і грам,
Міра й вага тугих сімейних драм...
То є сумління, сповідане віршам
Серцем на вітрі тонко гра...

27 жовт’ 07р.

У стаєнці світу Спас
Народився днесь для нас,
Вік за віком йшов і ось
Богом звіщене збулось.

Вифлеємська славна ніч,
Сяйво сяє із облич.
Спас родивсь – радіймо в Нім,
Хай співа Єрусалим!

Ось лежить у ясельцях,
Той, чий трон на небесах.
Херувим і серафим –
Всі вклонились перед Ним.

«Свят, свят, свят» співа усе,
Сходу цар дари несе,
Божий Син прийшов у світ,
Щоб сповнився заповіт.

Нас навчи, Святе Дитя,
Так провадити життя,
Щоби нині й повсякчас
Бог завжди радів за нас.

Вифлеємська славна ніч,
Сяйво сяє із облич.
Спас родивсь – радіймо в Нім,
Хай співа Єрусалим!

I
Зачекай, де листком
тлін-опалим гортається плинність.
Замість бруду, злих снів
душу ранить все глибше любов.
Де вже випиті мрії,
розгризує сумнів невпинність.
Часу рів по чолі,
Наче плуг через поле пройшов.

Не безслідно піду -
незважаючи... Стрінемось скоро.
Не тулись до дверей
свіче-сплинно не тань в супокій.
Скільки голосу в нас,
скільки зла, бичування, покори
в серці щастя на мить
потрапляє... і чується бій.

Я залишу тобі
чим жили і про що мрії мали.
Хай зігріють слова -
грає полум`я щирих рядків.
І ти радість ковтнеш,
як прощаючись сумом вдихала.
Зараз є - так як є -
на відхід термін ще не дозрів.

Наладнаю струну -
хай звучить, прорізається віра,
окрім Бога не дам
я нікому життя рвати нить,
Страх погубить себе,
в снах втрачаючи тінь бузувіра.
Ми для того, щоб жити -
пробачити, знову любить.

II
Жди меня, где листом
облетевшим вращается вечность.
Вместо грязи, злых снов
душу ранит все глубже любовь.
Где испиты мечты,
кость сомнений грызет бесконечность.
Время метит чело,
не попав - и ни вглаз, и ни в бровь.

Не бесследно уйду -
невзирая... Мы встретимся скоро.
Ты не стой у двери,
истекая свечой в упокой.
Сколько голоса в нас,
сколько зла, бичеваний и вздора -
сердце счастье на миг
заполняет... - и слышится бой.

Я оставлю тебе
всё, чем жили, о чем лишь мечтали.
Пусть согреют слова -
это пламя от искренних строк.
И ты радость глотнёшь,
как, прощаясь, вдыхала печали.
Но пока всё, как есть -
уходить не настал ещё срок.

Вновь настрою струну -
пусть звучит, прорезается вера,
кроме Бога, не дам
никому оборвать жизни нить,
Страх погубит себя,
в снах теряя свой облик химеры.
Для того, чтобы жить,
нужно просто прощая - любить.

III
Wait for me, where leaves
kiss the ground,
the page of eternities opens,
where no place for grimes,
and the soul is wounded
deeper and deeper by love.
Where dreams are left drained,
bones of doubt's looking gnawed
by an infinite hoping.
Time is marking foreheads,
but can hit neither sensors of eyes
nor eyebrows.

Not without single trace
I will leave – doesn’t matter...
We'll meet later facing...
Please don’t stand next to door
still outflowing as candles
that burning in calm.
How much volume of voice
is really in us,
evil, nonsense and lacing? -
Bliss strikes hearts... just a flick...
and a pound is heard, echoed...
chilling... profound....

I will leave you all this
what we lived for,
what always keep trying and dreaming,
Let the words keep us warm
as if flames of these heartfelt
and genuine lines.
You’ll be taking a sip of the joy,
as the one
who's inhaling the screaming.
But for now everything
is untouched - till
the time draws its final defines.

Once again I’ll tune strings,
let my faith -
break the silence and cut through the air…
No one - only my Lord
is permitted to tear
off transcendence’s thread,
All the Fears will ruin themselves,
in sleeps losing looks of chimeras.
Just in order to live -
you need love... while forgiving,
descending regrets.

23 Жовтня * Октября * October 2007

Хлоп’ятко мале серед снігу чорніє,
Брудними сльозами обличчя рясніє.
- Скажи, де рідненькі поділись батьки?
- Молитись обоє до церкви пішли.

„За щиру веселість між квітів степів,
За радість невинну між білих снігів,
Мене зодягли в шати смерті сумні,
Лиш наспіви горя лишили мені...”

Та далі веселих пісень я співав,
Вважали батьки, що мій дух не зів’яв, -
Пішли славить Бога, святих, короля,
Які на стражданнях звели Небеса...”

Посварився якось із другом своїм -
Я виказав гнів, все й скінчилось на тім.
Посварився якось із недругом я -
Приховав я свій гнів і ненависть росла.

І живив я її страхами,
І вночі поливав сльозами,
Посміхом її відігрівав,
Хитрощами землю підживляв.

Вона і день, і ніч росла,
Рясні плоди, нарешті, принесла,
Мій недруг бачив їхню сяючу красу,
І знав, що ті плоди належать не йому.

Тож він пробрався у мій сад
Вночі, коли все сприя до зрад;
Ранок радість приніс мені, -
Під деревом недруг завмер на землі.

Спогади мої, ближче підійдіть,
Піснею чарівною душу звеселіть,
Поки могутнього вітру наспів
Забуту мелодію в серце вселив,

Я подивлюсь за грайливий струмок,
Де був для закоханих тихий куток,
Хай же видіння спливуть з глибини,
Ніби крізь скло, зазирнуть крізь роки...

Я кришталеву водицю ковтну,
Знов коноплянку почую сумну,
Там, в оксамиті задумливих трав,
Я цілий день серед мрій би лежав.

А коли ніч мерехтлива прийде,
Хай до жалю та печалю веде;
Крізь улоговину темну пройду,
В тихому смутку себе розчиню...

Так, це ті, що кричали «Для свята
Нам Варраву віддай!» Так, це ті,
Що вливали отруту в Сократа
У тюремній глухій тісноті.

Їм би трунком оцим же залити
Лицемірні брехливі роти–
Цим майстрам катувати і вбити
І сиріток пускати в світи.
03.10.2007

Гітара

Починається плач гітари.
Розколовся вже келих ранку.
Ой, несила гітарі мовчати,
їй надарма мовчать на світанку.
Плаче так, як вода в потоці,
ніби вітер в пустелі сніжній,
їй надарма довше мовчати,
про далеке плачеться ніжній.
Так плаче пісок гарячий –
Білих камелій жадає,
стріла одинока так плаче –
цілі своєї не має.
Так ранок на вечір чекає.
І соловей з трояндою
кохаючись так помирає.

О гітаро! П’ять гострих кинджалів
У серце, що кров’ю стікає.


O gitarra!
Empieza el llanto de la guitarra,
Se rompen las copas de la madrugada,
Empieza el llanto de la guitarra,
Es inutil callarla, es imposible callarla.
Llora monotano como llora el agua,
Como llora el viento sobre la nevada
Es imposible callarla
Llora flecha sin blanco,
La tarde sin manana
Y el primero pajaro muerto
Sobre la rama
O gitarra! Corazon malherido por cinco espadas!


Federico Garcia Lorca

Вистава все ж триває
(Вільний переклад”The Show must go on”)

Спустошені світи – для цього ми живемо,
Покинуті місця – ми знаємо причину
І що шукаючи все далі й далі йдемо?...

Новий герой. Його безглуздий злочин
Завіса в пантомімі приховає
Наслідуйте йому, хто більше мати хоче
Вистава все ж триває,
Вистава все ж триває.

Здається то кінець,
У грудях щось клекоче
І брудом грим з обличчя опадає
Та посмішка уста лишать не хоче
І все ще сяє.....

Як би не було, зло дає нам шанс
На знов і знов розбите серце, на інший, недоспіваний романс,
На недописані рядки поем.....
Чи ж знає хто для чого ми живем ?

Я здогадався, навчений вже я
То ж маю бути трішечки мудрішим
Та зло за ріг ковзнуло як змія,
Повзе на зустріч іншим.

Зруйновано ранкову височінь тим злом
несамовито – божевільним
Я в мороці бреду, в собі блукаю я,
І прагну стати вільним.

Душа моя – метелика крило,
Чарівна казка, що ніколи не вмирає
в якій перемагає все – добро.

Вона вже відлітає.......

Вистава все ж триває
Вистава все ж триває

Гримаси корчить й шкірить зуби зло
Мене це анітрохи не лякає ,
Хоч зараз верх взяло воно
Вистава все ж триває
Зі мною чи без мене, все одно
Вистава все ж триває.


Empty spaces - what are we living for
Abandoned places - I guess we know the score
On and on, does anybody know what we are looking for...
Another hero, another mindless crime
Behind the curtain, in the pantomime
Hold the line, does anybody want to take it anymore
The show must go on,
The show must go on
Inside my heart is breaking
My make-up may be flaking
But my smile still stays on.
Whatever happens, Ill leave it all to chance
Another heartache, another failed romance
On and on, does anybody know what we are living for?
I guess Im learning, I must be warmer now
Ill soon be turning, round the corner now
Outside the dawn is breaking
But inside in the dark Im aching to be free
The show must go on
The show must go on
Inside my heart is breaking
My make-up may be flaking
But my smile still stays on
My soul is painted like the wings of butterflies
Fairytales of yesterday will grow but never die
I can fly - my friends
The show must go on
The show must go on
Ill face it with a grin
Im never giving in
On - with the show -
Ill top the bill, Ill overkill
I have to find the will to carry on
On with the -
On with the show -
The show must go on...


Текст оригіналу

Раз корабель, що океаном плив
Й незрадная зоря його водила,
Зорю згубивши в шалі бур і злив,
Без курсу йшов і занедбав кормило.
Так і моє звитяжене світило
З-за хмар не шле вже промені ясні
І навмання я йду один безсило
Повз небезпеки, сховані на дні.
Та шторм мине – так віриться мені –
Й мого життя небесна провідниця
Засяє знов, і чисті ті вогні
Мій хмарний сум примусять проясниться.
Та поки поряд йде моя турбота,
Затаєна журба і дум гризота.

Поодалік, в гігантськім незнанні
Про тебе я почув і про Кіклади,
Мов той, кого на взмор’ї піщанім
Дельфін рожевий у безодні надить.
Ти був сліпий, та спала ця завіса,
Бо небеса відкрив для тебе Дій,
І Панів рій співав для тебе з лісу,
Й Нептун шатро поставив на воді.
В безоднях трав є свіже проростання,
А в темряві – проміння золоті,
Опівночі брунькується світання
І зір потрійний є у сліпоті.
Ти тричі, як Діана, був видющий, –
Володарка глибин, висот і суші.

Моя тінь


Тінь – наче блазень королеви,

Лиш встане Та – і зробить крок,

Як блазень кинеться в куток

І по стіні метнеться левом.

Світ на два виміри –

для нього

Тісний до щастя і тривог,

І вже палац – немов острог,

Де все принизливо та вбого.

З вікна вельможна гляне долі,

А блазню падай стрімголов,

Аби дотриматись умов.

Але хіба так ділять ролі?

Простак, допущений до трону,

Собі візьме хоча б на мить

Все те, чим влада так гнітить:

Це – берло, мантію й корону.

...Ах, буду я легка в поклоні,

Вся – етикет і обичай,

Як свому королю "прощай"

Скажу на дальньому пероні.

Королю, гарних вам доріг.

А блазень мій на рейки ліг.




Дві мавпи Брейгеля


Так явився вві сні мій іспит зрілості:

Сидять, ланцюгами прикуті,

дві мавпи в вікні,

За ним витанцьовує небо

І море хлюпоче.

А я в історії людства

Заникуюсь і збиваюсь.

Мавпа вп’яла іронічно погляд

і слуха,

Друга немовби дрімає,

А коли після запитання

настає тиша,

Підказує мені

Тихим ланцюговим бряжчанням.




Утопія


Острів, де все з’ясовується,

Тут можна стояти на грунті доведень.

Немає доріг, крім тієї, що прямує до цілі,

А кущі аж угинаються од відповідей.

Росте тут дерево Прозріння

І навдивовижу рівне дерево Розуміння

При джерелі Ах Ось Воно Як.

Що далі в ліс, тим ширше відкривається

Долина Очевидності.

Якщо є якісь вагання, вітер їх розвіває,

Луна некликана слово бере

Й таємниці світів розкриває.

Праворуч печера, де приховано Сенс,

Зліва озеро Глибокого Переконання.

З дна відривається Правда і легко спливає.

Горує над долом Непохитна Потреба,

Із щита її розпросторюється Суть Речей.

Попри всі принади, острів необжитий

І тільки видно на берегах сліди ступнів -

Усі до одного спрямовані в строну моря.

У житті все так незбагненно.

(Переклад з польської).

переклад з давньогрецької

автор невідомий


Коли вже неживого
Адоніса Кітера
побачила з волоссям,
скуйовдженим жахливо,
з поблідлими щоками, –
сказали, щоби вепра
їй привели ероти.
Одразу легкокрилі,
розбігшися всім лісом,
знайшли страшного вепра,
попутали, зв’язали.
„Ти, перший, за мотузку
тягнути будеш бранця, –
а стусанами ззаду
ти підганяти будеш.”
І вепр ступа непевно,
злякавшися Кітери.
Сказала Афродіта:
„Зі звірів найгидкіший!
Це ти стегно поранив?
Це ти скалічив мужа?”
І відповів на те він:
„Клянусь тобі, Кітеро,
тобою, юнаком цим,
і путами своїми,
й мисливцями прудкими,
що шкоди юнакові
не хтів я заподіять –
як голого угледів,
то весь пойнявся жаром
стегна торкнутися
жадливими губами.
Тож не щади, Кіпрідо,
відріж їх, покаравши,
чи вирви геть нещадно –
ці ікла закоханця,
якщо цього замало –
то й із губами разом:
все витерплю охоче!”
І зжалившись, Кіпріда
еротам наказала
його із пут звільнити.
Відтоді вепр не ходить,
не блудить темним лісом –
а до вогню любові
з еротами простує.

Буду вдячний за поради щодо точності відтворення.