Я завжди була.
І буду
у часи далеких тюрків
І моїх прапредків хунну
бачили мене скрізь люди,
Чули голос чистий мій.
Я пагінчиком зростала
У священнім гаю сили
і роками міцнів пагін
і пробив віків могили
одержимістю,
котра лиш є для мене притаманна.

Був тривалим шлях,
марудним:
в золотій піщаній бурі
сонячних
степів безмежних
кочувала я верблюдом
до тих меж,
до гір наснаги,
що так вабили в спокусах,
в думах,
хтивих, бунтівничих.

В часі розладу та жаху
і обурення природи,
наче юна я шаманка
з посохом і зичним бубном,
із калаталом,
у шатах,
що сягають до колін аж,
я здіймалась над вогнями,
зір долонями торкалась,
і олені завмирали
від очей моїх
шаманських.

А зимою, в холоднечу
я тулилась в тісній юрті,
до камельки притулялась,
нитки мила і сушила,
шкіру мнула,
і співала,
і розчісувала коси,
все про юнака гадала,
чорноокого,
зухвальця...

Я - поет,
Тому я
Яро,
і скажено
, аж до болі
хочу бути споконвічно -
і сьогодні,
і в минулім,
і в майбутнім -

доки
сонце в небі гріє,
зорі сяють,
вітер виє,
щоб хлопчиськові,
дитині,
немовляті ще синочку
ймення дати,
щоб ім'я це -
це якутське ймення добре -
заблищало
словом віщим
на віки усі наступні.

(З ЯКУТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ)

***

Три персні для ельфів – для їх королів,
Сім – гордим гномам з камінних палат,
Ще Дев’ять – людям смертних родів,
Один – Повелителю тьми, де імла
В Мордорі та морок і тінь на землі.
Один з них керує, Один – всіх знайде,
Один їх збере й у пітьмі всіх зведе
В Мордорі, де морок і тінь на землі.

***

Не золото – все, що сяє,
Не всі, хто блукає, – блуднí;
Старе та тривке – не зникає,
Глибокі коріння – міцні.
Із жарин вогонь розгориться,
І світло із тіні сяйне;
Відновиться тріснута криця,
Ізгой знов корону вдягне.


***

Книга 1. Розділ 9. Під вивіскою «Брикливий поні»

Весела і стара корчма
під пагорбом стоїть,
Там темні варяться пива,
І навіть Місяць раз – дива! –
забрів там посидіть.

У конюха є п’яний кіт,
на скрипці грає він;
Угору-вниз смичок пливе,
То запищить, то зареве,
то задзвенить, як дзвін.

Господар має цуценя,
що ловить кожен жарт;
Як тільки зажартує гість,
Не п’є той песик і не їсть –
регоче так, що ґвалт.

Корова ще рогата є,
велична, мов княжна;
Та тільки музику і спів
Зачує десь – трясецься хлів,
вигоцкує вона.

А ось тарелів срібних ряд
і срібних ложок стрій!
Окрема ж пара – для неділь,
Її шкребе ціла артіль
в суботу так, як стій.

І Місяць пиво пив до дна,
і кіт нявчав-нявчав;
Тарілка з ложкою – в танок,
Корова скоком у садок,
а пес свій хвіст впіймав.

Замовив Місяць гальбу ще
і покотивсь під стіл;
І там дрімав, і пиво снив,
Аж поки день не наступив
із сонцем на хвості.

Конюх тоді сказав коту:
«Там Місяця скакун
Гризе вудила та ірже,
Але гоподар спить – і вже,
а сонце – як кавун!»

Тоді хапає скрипку кіт,
і шкварить джиґу він;
Смичок реве, пищить, кричить,
Господар Місяць термосить:
«Вже ранок біля стін!»

І покотили пиячка
горою до небес,
Позаду кінь його чвалав,
Корова гордо-пишно йшла,
тарілка, ложка й пес.

Все швидше, швидше скрипа гра,
і песик скавулить,
Корова й кінь – на головах,
Гасають гості по ліжках,
танцюють, аж курить.

Аж раптом тріснула струна!
корова – стриб і скік,
Зареготало цуценя,
Тарілка вибігла, й півдня
Всі чули ложки крик.

Нарешті Місяць в небесах,
але і сонце там.
Під звуки танцю й скрипки гри
На всіх них дивиться згори,
не вірячи очам.

Книга 1. Розділ 11. Меч у пітьмі

Ґіл-ґалад ельфів був король.
Сумний у нього ореол:
останній він, чия земля
від Моря аж до Гір цвіла.

Мав довгий меч, мав гострий спис,
його шолом крізь ніч світивсь;
всі зорі в небі, золоті,
відбились у його щиті.

Та він відплив кудись давно
і де тепер – кому дано
те знать? Зайшла його зоря,
де над Мордором тінь ширя.

Книга 2. Розділ 4. Подорож у пітьмі

Був юний світ і зелень гір,
І Місяць чистий, як папір,
Струмок без назви біг між скал –
Тоді лиш Дарін тут блукав,
Прокинувшись; він називав
Долини й гори; куштував
Незайманих джерел кришталь,
Над Озером Дзеркальним став
І бачив в ньому, як зірки
Сплелись в корону навіки.
Високі гори, дивний світ
Перед падінням Давніх Літ –
Час незабутніх королів.
О Нарґотронд і Гондолін!
Що відпливли вже за Моря –
Чудова Даріна Пора.

Він посідав різьблений трон
У залі з безліччю колон:
Зі срібла – діл, зі злота – дах,
І руни влади на дверях.
Як сонце, місяць і зірки,
Світили ясно в ті віки –
В той час без горя і жалю –
Сяйливі лампи з кришталю.

Там молот по залізу бив,
Тесак тесав, різець різьбив,
кували лезо й рукоять,
Копали шахти, клали гать.
І на кольчуги йшли метал,
Берил, і перли, і опал;
Щити і лати, меч і спис
Горою там росли увись.

Народ невтомний Дарін мав,
Він під горою грав, співав,
Під арфу менестрель тужив,
А з-за воріт сурмач сурмив.

Миршаві гори, сірий світ,
Ковальський горн – як зимний лід.
Не чути арфи, молот стих:
Загинув, Даріне, і ти...
Його могила – тінь і сум
У Морії, де Казад-дум.
Та світить зірка не одна
В Дзеркальнім Озері із дна:
Його корона там лежить,
Допоки Дарін все ще спить.

Книга 2. Розділ 6. Лотлорієн

Жила давним-давно колись,
Як зірка серед дня,
Ельфійська діва. Сонця блиск
Було її вбрання.

Зоря цвіла на голові,
Й волосся те було,
Мов сонце поміж верховіть,
Що в Лорієн прийшло.

Тих довгих кіс і білих рук
Була краса ясна;
Не йшла – пливла – як вітру звук,
Як липи лист вона.

На водоспаді Німродель,
Де чистих вод свіжінь,
Чий голосок дзюрчав щодень,
Як срібла передзвін?

І де ж тепер вона? Хто зна:
Під сонцем чи в тіні,
В минуле канула весна
Й осінні її дні.

Чекав ельфійский корабель
Під прихистком гори
На юну діву Німродель,
Та звіялись вітри.

В Північних землях уночі,
І море заревло,
І судно узяли смерчі
На навісне крило...

Коли світанок засірів,
То не було землі
Посеред хвиль і між вітрів, --
Лиш сум на кораблі.

Даремно в даль вдивлявсь Амрот –
Прокляв він корабель,
Що був його й відносив от
Його від Німродель.

Він ельфів був король тоді –
Дерев, ущель здавен, --
Коли ще цвів і молодів
Прекрасний Лорієн.

У море раптом він стрибнув,
Рішуче, мов стріла,
І в сірі води він пірнув
І хвиля розійшлась

Волосся вітер розвівав,
Пінився водний шлях;
Прекрасний лебідь відпливав –
Так бачилось здаля.

Та вісті з Заходу не йдуть
На смутний Берег Цей:
Ніде про Амрота не чуть
Між ельфів і людей.

Книга 3. Розділ 6. Король Золотого Палацу

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут?
Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий?
Руки на арфових струнах, і багаття червоні?
Де та весна, урожаї, де пшеничні гони?
Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі;
На Захід за пагорби дні, мов тіні, відчалили в тузі.
Хто затримає дим цих лісів згорідих
Чи поверне ті роик, що за Море сплили?


***

У Двіморден, у Лорієн
Не запливав людський човен,
Не для людських очей горить
Тамтешнє світло кожну мить.
Ґаладріель! Ґаладріель!
П’янка вода твоїх джерел;
Зоря в руці твоїй ясна;
О найчистіша сторона,
Прекрасна дотепер здавен!

Книга 4. Розділ 3. Чорну браму зачинено

Сірий, як миша,
Велій, як хижа,
Ніс, як змія,
Трясу землю я;
Коли йду по траві,
Усі ледь живі.
Мій рот – як сурма,
Жах Південь пройма.
Літа, весни й зими
Фаю ушима,
Все лажу та лажу,
На землю не ляжу,
Хай навіть вмирать.
Бо я оліфант –
Більший за всіх,
Старший за сміх.
Як хто мя спіткає –
То запамятає,
Кому ж не судьба,
Тим я – ворожба;
А все ж оліфантом я є,
Брехать – не моє.

2006

Переклад віршів Назара Федорака

Подано за виданням Дж. Р. Руел Толкін Володар Перстенів. - Львів Астролябія, 2006.

Всечекання тривало,
___________ а проводи враз промайнули —
Кожен з друзів бажав:
___________ “В добру путь! Хай все буде – гаразд!”
І четвірко країн
___________ враз за обрій шляхи розчахнули,
І чотири кордони
___________ здійняли шлагбауми враз.

Тіні голих беріз
___________ під колеса жертовно лягали,
Заблищало шосе
___________ і багнетом зійшлось вдалині.
Вічний смертник – комар
___________ розбивався попереду шало,
Обертаючи скло
___________ лобове
_________________ на картину Далі.

Скільки дивних мазків
___________ на змертвілому цьому покрові,
Скільки сірих мозків,
___________ комариних роздушених плевр!
Вибухнув ось один,
___________ до знемоги напившися крови,
Щоб червоним штрихом
___________ закінчити дорожній шедевр.

І думки, що ледаче
___________ у тім‘я моє стукотіли,
Ринули у пробій –
___________ спробуй кожну візьми та злови!
І постукався час
___________ до машини моєї щосили, —
Я впустив час змарнілий,
___________ замішений кимсь на крові.

І з бинтів чиїсь очі
___________ до мене в авто зазирнули
І спитали: “Куди ти?
___________ На захід?
___________________ Вертайся назад!”
Здивуватись не встиг –
___________ кулі зовні метал дряпонули, —
Я почув лиш: “Лягай!
___________ Не спиняй!
_____________________ Бережися!
______________________________ Бомблять!”

Отой перший наліт
____________ був не так, щоби надто вже й дуже:
Ось когось поховали,
____________ присипавши ледь однострій,
Вийшли постаті темні —
____________ з узбіч – на шосе, по калюжах,
Як по тому колись,
____________ дивуватись машині моїй.

І вже зникло шосе –
____________ мій єдиний та вірний фарватер,
Лиш – смерек стовбури
____________ без обрублених мінами крон.
Безтілесний потік,
____________ грузько так, обтікав радіатор.
За останню добу
____________ я не зрушився ні на мікрон.

Я заснув за кермом –
____________ бо зівання зсудомило рота, —
Чи за вуха вщипнутися,
____________ а чи торкнутися вій?!
Поряд в кріслі укляк
____________ хтось в лахміттях сержанта піхоти:
“Бач, трофейна мерзота, — сказав він, —
____________ а зручно у ній!..”

Ми поїли з сержантом
____________ домашніх котлет та редиски,
Знову він здивувався:
____________ а звідки таке у війну?!
“Брате, я, — каже він, —
____________ вісім днів, як поснідав у Мінську.
Щиро дякую! Їдь!
____________ Буде час – може й знов загляну...”

Він подибав на схід
____________ із загоном, сумним, як недоля,
Мирний час просочився
____________ ізнов до авто крізь броню,
І дивився на мене
____________ єдиною жінкою поряд,
І казала та жінка:
____________ “Зморився! Давай – я зміню!”

Все у нормі, на місці, —
____________ кордон вже, нас двоє у тиші.
В тридцять років провалля
____________ роз‘єднує різні світи.
От щітки загойдались
____________ і скло стало трохи чистішим, —
Ми побачили знаки,
____________ закликані застерегти.

Крім нечастих вибоїн,
____________ усе не в воєнному стилі, –
Тільки ліс – молодий,
____________ та крізь бруд, що по склу знов поліз,
Два багнети мене
____________ полоснули морозом по шкірі,
Догори гострячиськами –
____________ мирно,
__________________ не так, щоб навскіс.

Тут, на трасі прямій,
____________ необстрілене «я»
___________________________ уявляло,
Що воно десь отут
____________ воювало в близькому гайку, –
Саме тому мені
____________ і шосе це багнетом ставало,
І від свастик ошмаття
____________ метлялось на цьому клинку.

Живемо, наче кинуті лялечки вуду
в чорторий, головою на зтин,
рятівний налаштує апостол Іуда
акваланг – що твій щирий бурштин.

До мети манівцем, поодинці та рясно,
сорок тисяч на коло у льє,
і на доказ розкрив, і ліхтариком клац - на
Жуля Верна євангеліє.

Нетямущі, отож, покладайтесь на голос
«вправо-вліво-на місці-вогонь»,
хліб наш шаховий дай нам та гумовий посох,
а тим, іншим, не вперше, либонь.

Видих-вдих у булькАх вітчизняного диму,
перший-другий, з дзвінком до дзвінка,
Дефіцитне світило над нами, над ними,
Ніби слоїк з ікрою з пайка.

Ще не вийшов занурення термін в блуканнях
по слідах, по двоїстому «зась».
Чом він: Хто – запитав - з поміж вас на прощання
поцілує мене і продасть?
......................................

Оригінал:

Мы так долго живем, погруженные в чудо,
будто в бочку на заднем дворе,
к нам приходит подводный апостол Иуда,
акваланги его - в янтаре.

Говорит, собирайтесь в дорогу, длиною
в 40 тысяч мучительных лье,
и фонарик включил, и раскрыл предо мною -
от Жюль Верна Евангелие.

Вы, товарищи, темные в этих вопросах,
сомневаться и медлить нельзя,
вот вам шахматный хлеб и резиновый посох,
вот протоптана мною стезя.

Пузырьки выпуская, качалось кадило…
Рассчитайтесь на первый-второй!
Дефицитное солнце над нами всходило,
словно баночка с черной икрой…

…до сих пор продолжается это скитанье
по следам от раздвоенных ласт.
Почему он спросил: Кто из вас на прощанье
поцелует меня и предаст?
___________Александр Кабанов

Ось вам Джунглів закон, правдивий, як небо старе.
Вовк, що шанує його – живе, Вовк, що зневажить його – помре.
Як ліана по стовбуру взад і вперед виростає
Сила Зграї – у Вовку, Сила Вовка – у Зграї.
Мийся щоденно, від носа до хвоста, пий глибоко, та не вглибину
І пам’ятай – ніч є для полювання, не забувай – день є для сну.
Залиш підбирати за Тигром плаксивим шакалам,
Пам’ятай що Вовк це мисливець і їсть їжу власну.
Дотримуй миру з панами Джунглів – Ведмедем, Пантерою і Тигром
Не турбуй мовчазного Слона і Кабана у його лігві.
Коли Зграя зустріне Зграю у Джунглях і ніхто не піде услід
Залиш Вожакам домовлятись, знайти перевагу ввічливих слів.
Коли б’єшся з Вовком із Зграї, мусиш битись один в строні,
Якщо інші візьмуть участь у чварах, то Зграя загрузне в війні.
В Лігві Вовк у своїм сховку, і ніхто не сміє зайти
Ні чужинець, ні сам Вожак, ні з Ради інші вовки.
В Лігві Вовк у своїм сховку, та як він не годиться
Шле Рада йому звістку, що слід його змінити.
Якщо вб’єш до півночі, на весь ліс про це ти не вий
Налякаєш оленя в лісі, і голодним залишиться брат твій.
Можеш вбити, щоб нагодувати себе, сім’ю і дітей
Та ради забави не смій убивати і ніколи не вбивай людей!
Якщо грабуєш здобич слабкого, то їж її достойно,
Право Зграї малих захищати – залиш йому шкуру і голову.
Здобич Зграї належить Зграї, ти їж її де вона є
Та як хтось віднесе м’ясо до свого Лігва, він помре.
Здобич Вовка належить Вовку, хай робить з нею, що хоче
Та коли він не дасть згоди, Зграя не з’їсть і шматочка.
У вовченят протягом року є право отримати від Зграї
Щоб кожен, хто ситий і їх підгодував, щоб вони не голодували.
Право Лігва – це право Матері. Протягом року їй належить
Одне стегно з кожної здобичі і хай ніхто їй в цім не перечить.
Право Печери – це право Батька – все впольоване його власність
Він вільний від зборів Зграї, та його може судити Рада.
Тому що його життя, спритність, розум і силу
Закон словом Вожака відкриває, як книгу.
Осьвам Джунглів Закон, могутній й всесильний для вас
І хай всі голови, ноги, спини й хвости йому завжди підкоряються.

* * *

Now this is the Law of the Jungle -- as old and as true as the sky;
And the Wolf that shall keep it may prosper, but the Wolf that shall break it must die.
As the creeper that girdles the tree-trunk the Law runneth forward and back --
For the strength of the Pack is the Wolf, and the strength of the Wolf is the Pack.
Wash daily from nose-tip to tail-tip; drink deeply, but never too deep;
And remember the night is for hunting, and forget not the day is for sleep.
The Jackal may follow the Tiger, but, Cub, when thy whiskers are grown,
Remember the Wolf is a Hunter -- go forth and get food of thine own.
Keep peace withe Lords of the Jungle -- the Tiger, the Panther, and Bear.
And trouble not Hathi the Silent, and mock not the Boar in his lair.
When Pack meets with Pack in the Jungle, and neither will go from the trail,
Lie down till the leaders have spoken -- it may be fair words shall prevail.
When ye fight with a Wolf of the Pack, ye must fight him alone and afar,
Lest others take part in the quarrel, and the Pack be diminished by war.
The Lair of the Wolf is his refuge, and where he has made him his home,
Not even the Head Wolf may enter, not even the Council may come.
The Lair of the Wolf is his refuge, but where he has digged it too plain,
The Council shall send him a message, and so he shall change it again.
If ye kill before midnight, be silent, and wake not the woods with your bay,
Lest ye frighten the deer from the crop, and your brothers go empty away.
Ye may kill for yourselves, and your mates, and your cubs as they need, and ye can;
But kill not for pleasure of killing, and seven times never kill Man!
If ye plunder his Kill from a weaker, devour not all in thy pride;
Pack-Right is the right of the meanest; so leave him the head and the hide.
The Kill of the Pack is the meat of the Pack. Ye must eat where it lies;
And no one may carry away of that meat to his lair, or he dies.
The Kill of the Wolf is the meat of the Wolf. He may do what he will;
But, till he has given permission, the Pack may not eat of that Kill.
Cub-Right is the right of the Yearling. From all of his Pack he may claim
Full-gorge when the killer has eaten; and none may refuse him the same.
Lair-Right is the right of the Mother. From all of her year she may claim
One haunch of each kill for her litter, and none may deny her the same.
Cave-Right is the right of the Father -- to hunt by himself for his own:
He is freed of all calls to the Pack; he is judged by the Council alone.
Because of his age and his cunning, because of his gripe and his paw,
In all that the Law leaveth open, the word of your Head Wolf is Law.
Now these are the Laws of the Jungle, and many and mighty are they;
But the head and the hoof of the Law and the haunch and the hump is -- Obey!

Троянда
зорю не шукала
майже прикута до гілки
шукала чогось і не знала.

Троянда
а ні мудрості, ні тіні не шукала
у мареві ранковім
шукала чогось і не знала.

Троянда
троянди не шукала
нерухома під чистим небом
шукала чогось і не знала.

Текст оригіналу
CASIDA VII
CASIDA DE LA ROSA
La rosa
no buscaba la aurora:
Casi eterna en su ramo
buscaba otra cosa.

La rosa
no buscaba ni ciencia ni sombra:
Confín de carne y sueño
buscaba otra cosa.

La rosa
no buscaba la rosa:
Inmóvil por el cielo
¡buscaba otra cosa!

оригинал: http://www.stihi.ru/poems/2007/06/05-1119.html


прокинься в глушині, у передзвоні між
двох згарищ - прохололе з неспалалим, -
помешкань сонця, в пнутих скидах змій
веселки, в засвітах на водяній опалі.

ми - витоптаний сніг. простіше намести
нас заново ніж визволяти знову
із чотирьох стихій, зів'ялі пелюстки
збирати у суцвіття, лити мову

в каміння та вогонь, в пітьму та шепіт риб,
де хмари визрівають для безодні,
розблідлої над хижами між криг,
стежками босими та часовим болотом

говорилося ж: мова - то лише вишкіл з тиші, гнів
післяслів'я, немов підніжний спів невисталої криги,
тобі сказати нічого, як і тебе мені почути ні-
чим, хіба що зніченням або панічним сміхом..

вже стопалим полум'ям нас вітає з глибин земля
з-під колодязно-вологої, запамороченої пітьми.
зітруть зблизька нас, перемалюють звіддаля,
не впізнаєш при збільшенні, хто там: ми-не ми.

жодного, вартого оклику - зойком, чи на ім'я.
тиша здичавіла у зашкалах болю за межею мови.
а здалеку вже й байдуже, чи ти є. чи я.
що тобі іван, що його корова.

отож, малюють нас, підзабутих, то тих, то тих,
з зайвими головами, початками та кінцями
сплутаними, чорними, посміюючись з висоти,
мовляв, повернуться тихцем та манівцями

Кутова артикуляція -
Я-вірю-в-тебе -
Націляє, вихиляється
В потребі,
Й ловить душу перехрящем
На губи
І смурняк гризе: чуваче,
Так люблять!
Сам - суглобом в рурку, душу -
за дужки.
Я тебе- а далі вимішу
Дужче,
Я тебе- а наднова
Небо лущить...

Ах мама, мама! счастья не найти,
а горя не избыть и не понять,
не вычерпать и сердцем. Он в пути,
высокий мой, и ждет в конце - война.
Но и потом... он не вернется к нам.
и даже если мир - уже теперь
походкой гордою он выдал сам
свою неверность будущую. Дверь,
не выпускай его! я - не смогла...
так будет, будет. Ах, кокетка-смерть,
уж если зацепила - так дотла!
Мужчине ли тебя перетерпеть?..
И "да" его - не "да", а "нет... прости..."
Ах мама, мама! счастья не найти!..

***

Oh mother, mother, where is happiness?
They took my lover's tallness off to war,
Left me lamenting. Now I cannot guess
What I can use an empty heart-cup for.
He won't be coming back here any more.
Some day the war will end, but, oh, I knew
When he went walking grandly out that door
That my sweet love would have to be untrue.
Would have to be untrue. Would have to court
Coquettish death, whose impudent and strange
Possessive arms and beauty (of a sort)
Can make a hard man hesitate--and change.
And he will be the one to stammer, "Yes."
Oh mother, mother, where is happiness?

Місяць сходить

Місяць на небо сходить,
пісня дзвонів стихає.
Мереживо темних стежинок
З мороку виринає.

Місяць на небо сходить,
море землю вкриває.
Серце себе як острів
в безмежності почуває.

Лише зелені й холодні
в цю ніч помаранчі збирають.
Стиглі і соковиті
Місяцю злишають

Місяць на небо сходить,
в кишені монети ридають.
Брата свого срібноликого
Зітханнями проводжають.


La Luna Asoma
de Federico García Lorca


Cuando sale la luna
se pierden las campanas
y aparecen las sendas
impenetrables.
Cuando sale la luna,
el mar cubre la tierra
y el corazón se siente
isla en el infinito.
Nadie come naranjas
bajo la luna llena.
Es preciso comer
fruta verde y helada.
Cuando sale la luna
de cien rostros iguales,
la moneda de plata
solloza en el bolsillo

Конники мчатся из Нокнареи
Через могилу Жрицы в Бару
Ниам ревет "Вперед!", и реют
Волосы Каолта на ветру.

Хлесткие пряди острей ножа.
Равно охрипли всадник и конь.
Словно опавший лист кружа
Ветер сметает смертный сон.

Бледные, мчатся вперед, вперед,
Быстрее мечты о милой моей!
Кто захотел бы ударить влет -
Был ослеплен бы огнем очей.

Ясная честь будет им хоругвь,
Дни напролет они скачут вослед.
...Ниама клич "Вперед!", и свет
прядей Каолтовых на ветру.

***

The host is riding from Knocknarea
And over the grave of Clooth-na-Bare;
Caoilte tossing his burning hair,
And Niamh calling Away, come away:
Empty your heart of its mortal dream.
The winds awaken, the leaves whirl round,
Our cheeks are pale, our hair is unbound,
Our breasts are heaving our eyes are agleam,
Our arms are waving our lips are apart;
And if any gaze on our rushing band,
We come between him and the deed of his hand,
We come between him and the hope of his heart.
The host is rushing 'twixt night and day,
And where is there hope or deed as fair?
Caoilte tossing his burning hair,
And Niamh calling Away, come away.

Меда горшки и Хлеб у меня
хранятся теперь на складе воли.
Молю замки продержаться до дня
когда из пекла вернусь. (Доколе?..)
Я голоден, а вокруг твердят
"э, постой!" - разбитого жаль добра...
Но к тусклому свету прикован взгляд.
Но адской обиды опивки добрав, -
хоть сердца и ног не достанет мне! -
я выкручусь. Вспомню. Смогу. Вернусь.
Если только вести меня будет вкус
Чистоты и Любви моих прежних дней.

***

I hold my honey and I store my bread
In little jars and cabinets of my will.
I label clearly, and each latch and lid
I bid, Be firm till I return from hell.
I am very hungry. I am incomplete.
And none can give me any word but Wait,
The puny light. I keep my eyes pointed in;
Hoping that, when the devil days of my hurt
Drag out to their last dregs and I resume
On such legs as are left me, in such heart
As I can manage, remember to go home,
My taste will not have turned insensitive
To honey and bread old purity could love.

Не втішає чужа правота, і своя - мов собі не належить,
Скрута у перебляклих дротах на барвистих розривах мережі.
Зжовк один у піщаній косі, звис сріблястий один з небокраю,
без жалю перекушуй усі, крім бузкового - не дозволяю.

Не займай, бо поезії струм полюбляє заплутану схему:
так осяє довкола пітьму, що від щастя кісток не зберемо.
Ніби вже відболіле у всіх до судоми лоскоче, до скидня,
евкаліптовий падає сніг, зі слобідки шляху вже не видно.

Я вітаю фуфаєчний Крим, зойк імперії, вирване вим'я,
над посинілим тілом твоїм нахилюсь, поцілую у тім'я.
Через вишкір залиже слова липло-клавішна хижа потвора:
Times New Roman, дитина.ua, сірий вовк у вікні монітора.
______________________________________________
Оригінал:

И чужая скучна правота, и своя не тревожит, как прежде,
и внутри у нее провода в разноцветной и старой одежде.
Желтый провод - к песчаной косе, серебристый - к звезде над дорогой,
не жалей, перекусывай все, лишь - сиреневый провод не трогай.

Ты не трогай его потому, что поэзия - странное дело:
все, что надо - рассеяло тьму и на воздух от счастья взлетело.
То, что раньше болело у всех - превратилось в сплошную щекотку,
эвкалиптовый падает снег, заметая навеки слободку.

Здравствуй, рваный, фуфаечный Крым, потерявший империю злую,
над сиреневым телом твоим я склонюсь и в висок поцелую.
Липнут клавиши, стынут слова, вот и музыка просит повтора:
Times New Roman, ребенок ua., серый волк за окном монитора.

Александр Кабанов
(из книги " аблака под землей")

1
Я не знаю, що в листі скажу тобі.
Стільки на душі, про що я промовчу.
Непомітно так пролинув рік.
Біля тебе син і чоловік.
Тож і відповіді не прошу.

2
Ніби звичайнісінька історія.
Ніби це роман і море тільки, та:
любощі на теплому піску,
і прощання привокзальний гул,
все частіше будять серед сну.

   Десь у світі в незабутнім літі
   Залишилися ті дні.
   Десь у світі линуть щастя миті,
   Та для нас з тобою - ні.

3
А, можливо, і нічого вже нема.
І жура моя невдовзі промине.
І для чого я не знаю, та
напишу тобі цього листа.
Може верне він мені мене.

   Десь у світі в незабутім літі
   Залишилися ті дні.
   Десь у світі линуть щастя миті
   Та для нас з тобою ні.

Ніч пробуду біля вікна,
вгадуючи в зорях тебе.
Допишу до ранку листа,
і не відішлю, ніколи
...

Десь у світі в незабутім літі
Залишилися ті дні.
Десь у світі линуть щастя миті
Та для нас з тобою ні.

Оставьте меня,
не касайтесь, не надо,
Мой мир состязаться с вашим не может,
Ваши молитвы пустые,
о Боже,
покой ниспошли соловьиному саду,
который во мне так легко расцветает.
Врата не откроются.
Город закрылся,
и ваша осада ему не угроза –
Вино из полыни от жажды спасает...
А голод?
А голод душе не помеха...
...............Расколотым сердцем
тихонько вливаюсь
я в розово озеро
Солнца, что село
................на Запада спину.
Я не погибну,
............и вам не подвластен
мой аутизм
............Мои двери закрыты...
Довольно упрёков,
................довольно укоров,
Я не погибну,
.............я не погибну...

ОРИГІНАЛ

Валентин Лученко
Аутизм

Облиште мене,
не торкайтесь, благаю
Світ мій змагатися з Вашим не може
Ваші молитви порожні,
о Боже
Спокій пошли солов’їному гаю,
Що у мені розквіта щохвилини.
В браму не стукайте.
Місто закрито
Вашій облозі його не скорити –
Спрагу втоплю я вином із полину...
Голод?
По що мені голод...
................Не згине
дух мій химерний...
...............Розколоте серце
кволо ввіллється в рожеве озерце
Сонця, що сіло
.............на Захода спину.
Я не загину
..........і вам не скорити
мій аутизм...
..........Мої двері закриті...
Годі картати,
............годі корити
Я не загину,
...........я не загину...

Ударило громом
о голые ветки
отрезало
.......голову
..............лету
летает в лиловом небе
племяш ноября -
змей
из бумаги.

***
Рвы и овраги,
ложбины и балки
красками вечера
утром играют...
кручи Днепра
цветут померанцем –
канадские клены
с ними сроднились.

***
Растаяли аисты
в небе вечернем,
оставив внучат
зиме на расправу...
Долгая ночь
с равнодушным морозом,
дождусь ли
сирени?

***
Тепло возвратилось
бабьим летом
и снова
божьи коровки
в полете
серебристые нити
на юг потянулись
привет передать
браминам...

***
А Днепр нагоняет
зеленые волны
следы оставляя
в песчаных дюнах
тут мы гуляли
такими юными
тут отдохнем
в ковыле седобровом...
Когда-нибудь,
не сегодня,
сегодня вечер
в литавры ударит,
в цимбалы, в бубны!
Рассыплет наземь
кораллы красны
и черный жемчуг
перламутром...
В напитках хмельных
мы тоску искупаем...
вином игристым
и медом диким
наполним чаши

и странники-души
взметнутся в небо
костровой искрой
в пучину ночи...

Оригінал

Святослав Синявський
Хроніки Паперового Змія

Вдарило громом
об голе віття
відтято
......голову
.............літу
літає в ліловім небі
небіж листопаду-
змій
паперовий

***
Рови і яри,
перeярки і балки
барвами вечора
вбралися зранку...
Кручі Дніпрові
цвітуть помаранчем -
клени канадські
тут стали ріднею.

***
Лелеки розтали
у небі нічному,
лишивши онуків
зимі на поталу...
Довгая ніч
з морозом,
чи стріну
Бузька безом?

***
тепло повернулося
з бабиним літом
лІтають знову оленки
нитки сріблясті
у вирій знялися
з вітанням від нас
до браминів...

***
а Дніпр навертає
зелену хвилю
вирви лишає
в піщаних дюнах
отут ми гуляли
зовсім юні
отут ми спочинемо
в сивім ковилі...
Колись,
не сьогодні,
сьогодні вечір
в литаври вдарить,
в цимбали, в бубни!
Розсипле додолу
коралі червоні
та чорні перли
Ми будем трунком
топити тугу...
Вином грайливим
і медом диким
наповним чаші
і душі дивні
метнуться в небо
як іскри ватри
у темінь ночі...

А в сером городе дожди,
но сверху радуга улыбкой,
снимаем с вешалки плащи
и прячем сон
в ладошке липкой
от карамели ручейка
в кармане лета,
лета, лета...
багрянцем вечера
согрета
душа присела у стола,
я угощу её вином
в бокале тонком,
как дыханье,
испей, сестра, сей аромат,
он – послевкусие свиданья...

___________________________

Оригінал

Інгвар Олафсон
У місті сірому дощі

У місті сірому дощі,
а над дощами сонце сонця
вдягаєм каптури, плащі
ховаєм сон
в липкій долонці
від карамелі, що розстала
в кишенях літа,
літа...літа...
багрянцем вечора
зігріта
сіда душа до столу,
пригощаю
її
гербатою п'янкою
у порцеляні як папір
тонкій,
то ж,
сестро,
пий аромат,
сей
післясмак амріти...

Помню я, как дозревшие вишни
Силой солнца налились в саду.
На прощанье шепнула чуть слышно:
«Где б ты не был - тебя я найду!»

В темноте и в усталости, в муках,
Я душою истлел до дна.
О тебе вспоминаю в разлуке,
Обнимаясь с другой у окна.

Мне теперь наше прошлое снится.
От чего до сих пор я живой?..
От того, что надежда таится
В том бреду, где для всех я чужой.

Вишня в нашем саду загрустила-
Вся сгорела до срока… Кричу:
«Ты давно уж меня позабыла,
Ну, а я, как и прежде - ищу!»

Нам соловей
до світання виспівував.
Місто мовчало
під чари співця.
Ґрона духмяні
акації білої
Нам аж до ранку
п’янили серця.

Сад був умитий
весняними зливами.
Зорі блищали
в застиглій воді.
Боже! Якими
наївно-щасливими
Та молодими
були ми тоді.

Роки спливли
сивиною безсилою.
Де вся цнота
тих пелюсток живих?
Тільки зима
завірюхою білою
Душу бентежить
у згадці про них.

Знову під зойки
зими знавіснілої
Кублиться в думці
гадюка-змія:
Ґрона духмяні
акації білої
Вже неповторні (Безповоротні),
як юність моя.

Таки буде сльоза, таки впáде душа у тишу,
Без віршів, тільки самосвідомості епізоди.
Ломить ранком слова, ловить ранок слова, мов миші,
Тож залежним проміння рятунок несе – свободу.
Таки буде молитва – на серці смарагдом камінь,
Вилий хмари плачем у веселці – не пошкодуєш,
Бо то Муза-дивачка із нами
Гуторить, чуєш?

Коли ти лежиш на піску
І тобі байдуже
Що в мерехтливо мертв’яному світлі
Хвилі омивають холодом ноги

Коли яскравою примарно яскравою плямою
Спалахом у мозку думка про минуле

Коли зоряне небо сльозить
Вуглинками метеорів

А тиша як саван обертає тіло

Коли шовкові руки вбивці-вітру
Ласкаво лоскочуть обличчя
Приховуючи свою силу
Під ніжністю невагомих дотиків
Наближаючи мить повного прозріння

Не поспішай встати
Не поспішай рушити з місця

Відчуй цей світ
І піщиною на березі океану
Спробуй спалахнути
Як один з цих вогників
У хвилях або у небі

І відчуй звільнення від тіла
І прийди до мене хоча б на мить
Щоб залишитись на вічність
Коли ти на межі

І тобі все остогидло...

_____________________________________

ОРИГИНАЛ

Омагодан О

Эзотер-Река

Когда ты лежишь на песке
И тебе все равно
Что мерцая мертвенным светом
Волны омывают твои холодеющие ноги

Когда ярким призрачно ярким пятном
Вспыхивает в мозгу мысль о прошедшем

Когда звездное небо плачет
Вспышками метеоров
Когда тишина как саван обертывает тело

Когда шелковые руки убийцы-ветра
Ласково щекочут лицо
Скрывая свою силу
Под нежностью невесомых прикосновений
Приближая мгновение полного прозрения

Не торопись встать
Не торопись двинуться с места
Ощути этот мир
И песчинкой на берегу океана
Попробуй вспыхнуть
Как один из этих огоньков
В волнах или в небе

И почувствуй освобожденье от тела
И приди ко мне хотя бы на миг
Чтобы остаться на вечность
Когда ты лежишь на холодном песке
И тебе все постыло

О, чарівливий янголе вечірній,
Допоки сонце спочиває в горах,
Запали яскравий світоч свій любові,
Корону сяючу вдягни
І подаруй нам посмішку свою,
І посмішку для тих, кого ми любим...
І поки розфарбовуєш
Небесні шатра в темно-синій колір,
Розсип сріблястую росу
На кожну квітку, що стулила вії
В солодкім сні недовговічнім...
Хай вітер буйний твій засне на плесі,
А ти із тишею порозмовляй
Своїми мерехтливими очима
І сутінки сріблом чистим зроси…
Скоро, дуже скоро ти відступиш,
І для вовків настане час урочний,
І зореокий лев у лісі запанує.
Най вкриє нашу вовну
Твоя священная роса,
І захистить нас силою своєю…

Хвалім усі Творця і серцем і вустами!
Він творить чудеса і в нас, і перед нами.
З початку наших днів, тепер і повсякчас,
Зі щедрої руки Він все дає для нас.
Хвалім усі Христа – Спасителя Живого,
За нас перед Отцем Заступника Благого!
Він смертю смерть здолав і викупив усіх,
Над нами відтепер не має сили гріх!

Ну-бо, друзі, вогню,
Най від холоду звільняться душі!
Ставить стрілки пліч-о-пліч
Годинник, що мимо пройшов.
Ви-бо чуєте плач –
Покрик часу, щомиті все дужчий,
Понад силу, пустий...
Каже – вір, сонце з’явиться знов.

Ну-бо, браття, води!
Ми оновимось з тої купелі,
Ми пізнаєм себе
Не такими, лиш стало б часу...
Полум’яри мостів
Залишають опалені стели.
Будівничі – лишень
Їх опори хрестами несуть.

Наче тіні тіней
Ми зійдемо, оживши у людях.
По три – в кожному з тих,
Що помітять нас в димі пожеж.
Нас підкинуть монетою –
Знову уникнемо суду,
На ребрі у пісок
Прослизнувши блискучим вужем...

4 кв’08р.

Звиняй, ти, ймовірно, хочеш ребро навпак?
І взагалі – навспак, так? Без дітей.
А я винувата у всьому сама... Ще б пак!
І тріщини в спині я маю тепер за те...

Учора до Авеля мовила кілька слів,
Коліна заклякли, я ледве тепер ходжу.
А ти на повіки йому нагорнув землі
Коли своїм плугом у полі заклав межу.

Сьогодні при Каїні мала безсонну ніч –
Він знову стогнав щось про очі й гарячу кров...
О, що то за плід був, мій сину, скажи мені?
Либонь, десь поблизу змій причаївся знов...

Ось-ось піде дощик, бо ниють старі кістки,
Піду-но збирати яблука, бо ж гниють...
Агов, чи ти знаєш, бувають іще й такі,
Що марять Землею нашою, там в Раю.

5 кв’08р.

(Переклад твору Варвари Черезової)

И лето - не лето, и сны – словно изморозь в травах,
Не к месту совсем, и от холода пальцы болят,
Как будто беззвучный приказ, принимаю твой взгляд:
Нести на закланье мечту – вот единое право

Серебрянно, сыро и дождь – бриллиантов поток,
А пальцы все лижет голодный живой огонек

Стихи – не стихи, а страданий руина немая,
Не стерпит бумага, и вспыхнет чернил темный лик,
И боль загорелась – пожарище серое вмиг …
Сто лет пролетело со времени этого мая

Тепло мне и мягко, и ты – только образ во сне.
Огонь? Лишь в камине, стихи и мечтанья – во мне.

МАНДРІВНИК

Я в двері стукаю і плачу одчиніть

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу

Як хмари нурились хисткою мілиною
З сирітським кораблем в безодню огневиць
Те каяття німе ті голосні жалі
Ти пам'ятаєш

Ті риби вигнуті ті понадморські квіти
Була як море ніч
Куди впадали ріки

Я пам'ятаю я-то пам'ятаю

Одного вечора я завітав якось

До невеселого трактиру
Із дальньої стіни у небо рвавсь Христос
Хто мав там ласицю
Хто грався з їжаком
Хто в карти грав
А ти мене забула

Вокзалів гамірних ти згадуєш сирітство
Ми каруселили по них за містом місто
Здавалось ті міста ригали сонцем уночі
Матроси й ви жінки похмурі мої товариші
Хоч ви згадайте
Жили два матроси нерозлийвода
Дружба є дружба то й говорить шкода
Молодший помираючи на бік похиливсь

Супутники мої
Дзвінки вокзальні електричні співи жниць
Візки з різниць полки безлічні вулиць
Мости-кавалеристи ночі сизо-алкогольні
Міста що бачив я жили як божевільні
А пам'ятаєш ті околиці заплаканих пейзажів череди

Лягли під місяцем од кипарисів тіні
Стояв і слухав я в передосінню ніч
Птаха тужливого несамовитий клич
I річки журної невгавне хлюпотіння

Вмирущі по воді пускали аж до гирла
Неситі погляди що гинули з жаги
Але між хащ і зіль мовчали береги
Лише потойбіч десь блищало верхогір'я

Тоді без гомону без гуку і яси
Пройшли повз гору ту прудкі якісь примари
У профіль голови розпливчасті тримали
Наваживши вперед примарливі списи

Титанились як стій а потім враз маліли
По прямовисній прослизаючи стіні
По-людськи плакали часом бородані
Жалкуючи про світ їм тільки зрозумілий

Кого ще впізнаєш на давніх фотографіях
Ти пам'ятаєш як бджола в огонь упала
Було це пригадай як літа пал потух

Жили два матроси два тіла один дух
Старший на шиї залізний мав ланцюг
Молодший світлі кучері в коси заплітав

Я в двері стукаю і плачу одчинітъ

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу


Переклав: Микола Лукаш

МАРІЯ

Ти танцювала тут малою
Меткий загонистий матльот
Чи затанцюєш і старою
Задзвонять дзвони всі ульот
Коли ж ти вернешся Маріє

Навколо маски мовчазні
А музика така далека
Мов з неба ангелів пісні
Любити хочу вас але любити злегка
Так тужно й радісно мені

Йдуть вівці йде сніжок лапатий
Чи то срібло чи то руно
Ідуть по вулиці солдати
Чом не дано так як давно
Мені це змінне серце мати

I кучері кохані ці
В чиї вони потраплять руки
В'юнкі на морі баранці
I ці твої кохані руки
Осіннє листя на ріці

Над Сеною так любо йдеться
З старою книжкою в руках
Журба з рікою рівно ллється
Тече тече й не витіка
Коли вже тиждень той минеться


Переклав Микола Лукаш

translation:
До осені
О Осінь, плодоносна, та в крові,
Що капає із грона винограду,
Не проминай, явись у всій красі
Під дахом із тобою я присяду,
Співай, а я заграю на сопілці,
А дочки року будуть танцювати!
Співай веселу пісню фруктів і квіток.

Бутон вузенький сонцю показавсь,
Любов'ю його вени налилися;
І раннім цвітом Ранок заквітчавсь,
А щоки Вечора вже відцвілися,
Та Літо пишне хоче доспівати,
Йому перисті хмари одягли вінок.

Вітрів боги, хай пахощів струмок,
Що повен фруктів й Радості, кружляє,
Хай облетить востаннє він садок,
Як опаде, то й Осінь заспіває,
І Троянда скине з усмішкою шати,
Подарувавши нам зів'ялий пелюсток.

original:
To Autumn
O Autumn, laden with fruit, and stained
With the blood of the grape, pass not, but sit
Beneath my shady roof; there thou may’st rest,
And tune thy jolly voice to my fresh pipe,
And all the daughters of the year shall dance!
Sing now the lusty song of fruit and flowers.

‘The narrow bud opens her beauties to
The sun, and love runs in her thrilling veins;
Blossoms hang round the brows of Morning, and
Flourish down the bright cheek of modest Eve,
Till clust’ring Summer breaks forth into singing,
And feather’d clouds strew flowers round her head.

‘The spirits of the air live on the smells
Of fruit; and Joy, with pinions light, roves round
The gardens, or sits singing in the trees.’
Thus sang the jolly Autumn as he sat;
Then rose, girded himself, and o’er the bleak
Hills fled from our sight; but left his golden load.
William Blake

translation:
Прощальний поцілунок

Вогка печатка ніжної любові,
То - найтонша обітниця майбуття,
Що скріплює стосунки юні, нові,
Пролісок любові, перші почуття!

То - зрозуміле і без слів признання,
То - пристрасті зерно, гра двох дітей,
То – відданість безмежна. То - світання,
То - проміння, що веде в майбутній день!

То - втіхи сум, останній хід прощання,
(Прощальний поцілунок мені зостав),
Які слова говорять про кохання
Настільки ж віддано, як твої вуста!

original:

The Parting Kiss (1788)
Humid seal of soft affections,
Tenderest pledge of future bliss,
Dearest tie of young connections,
Love's first snowdrop, virgin kiss!

Speaking silence, dumb confession,
Passion's birth, and infant's play,
Dove-like fondness, chaste concession,
Glowing dawn of future day!

Sorrowing joy, Adieu's last action,
(Lingering lips must now disjoin),
What words can ever speak affection
So thrilling and sincere as thine!

by Robert Burns

translation:
Якою Довгою й Похмурою є Ніч

Якою довгою, похмурою є ніч,
Коли від милої я так далеко!
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч:
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч!

Я думаю про ті щасливі дні,
Коли я був з тобою, мила:
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!

Як довго тягнеться чекання час
Так, наче сум його уже знесилив!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!

original:
How Long And Dreary Is The Night 1788 by Robert Burns

How long and dreary is the night,
When I am frae my dearie!
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er so weary:
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er sae weary!

When I think on the happy days
I spent wi' you my dearie:
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!

How slow ye move, ye heavy hours,
As ye were wae and weary!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!

Sometimes I'm overwhelmed with woe
I don't know why I feel this suffocation,
Eternal hell. No visible salvation
As I'll return to my past days no more.
Your image that has vanished from my sight
Is wandering still in my imagination.
You spoke to me with true infatuation
But echoes of your voice were deemed to die.
Sometimes I wish that you remembered still.
Not everyone can bear this visitation.
What torture is perpetual retention
I hope you've never known and never will...

***
Порой нечаянно ко мне приходит грусть
Что происходит, я не ведаю сама
На муки адские, видать, обречена,
Ведь в моё прошлое я больше не вернусь.
Там позабытый нежный взгляд, как в зеркалах,
Сквозь мою память, мои мысли он проплыл
И голос нежный твой со мной заговорил,
Но вдруг затих он и развеялся, как прах.
Порой, мне хочется, чтоб ты не забывал.
Не каждый стерпит это испытание,
Ведь вечно помнить – это наказание,
Которого ты лучше б никогда не знал…

***
Якi несхожi ми, але якi єдинi
у нiч глибоку,
коли в тiснинi гiр, улюблених тобою,
я бавлюся сопiлкою дзвiнкою.

***
Ти кажеш, я пастушка безтурботна,
бо погляд мiй у небесах блукає,
торкни троянди пуп’янок губами,
на мить небесну про зірки забуду.

***
Розгойдуючись до небес,
ми в гонг ударили обидва разом,
i, ставши нотою одною, зрозумiли –
сьогоднi ми зiграли без розходжень...
________________________________________

Оригінал

Лида Леда (стихи.ру)

***
Как непохожи мы, но как едины
глубокой ночью,
когда в теснине гор тобой любимых
играю я звенящею свирелью.

***
Зовешь меня пастушкой беззаботной
за то, что в небесах мой взор гуляет.
К бутону розы прикоснись губами,
и я на миг о звездах позабуду.

***
Раскачивая до небес качели,
мы в гонг ударили одновременно
и, став единой нотой, осознали -
сегодня между нами нет различий

Луна, солнце. Все равно - весна!
Мир иллюзий, радости и радуг
И цветы танцуют у окна
Порождая запах шоколада.

Миллионы нам гласят: «Весна»!
И тепло души и шорох ветра.
И сверкают звезды - купола,
И метеорит летает где-то.

Философия одна - весна.
Одинокий дуб - листвою пышен.
Наша жизнь - из чистого листа.
Новые стихи поэт напишет.

Улыбнись и посмотри. Весна!
Открывай скорее окна, двери.
И пиши ты ей письмо свое
На небес бумаге - голубь белый.

Вечір кварталом Тріано блукає,
Подихом свіжим двори обвіває,
і коси чорні і очі Кармен,
в яких кохання палке дозріває.

Святості німбом він позначає
того, хто жінку прекрасну кохає.
Проходить Антоніо - один довгий погляд,
й душа у Кармен вогнем палає.


Вікно її він повільно минає.
Відлуння кроків у серці лунає.
І знову Кармен молитву читає,
троянду у горщику поливає.

Цей чоловік так бентежить, хвилює.
Надію таємну він Кармен дарує.
На ранок люстерко сповідь чекає,
Трояндами коси Кармен вквітчає.

Перший день весни
У закутку землі!
Зустрілися так випадково ми.
Сиво сипав сніг.
І рози не цвіли.
А нас накрила весняна любов!
Була вона до нестяму красива!

Красиво!
Увійшла до мого ти життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш!
Розпанахала, граючи, душу,
Наче іграшку, кинула в стужу
Бідне серце моє!

В перший день зими
У закутку землі
Негадано так розійшлися ми!
Журно сіяв сніг,
І рози одцвіли -
Нас відпускала весняна любов.
І ти була до нестяму красива!

Красиво!
Ти в моє зазирнула життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш,
Розкривавила, граючи, душу,
Наче іграшка виживе в стужу -
Бідне серце моє!

Так пішла любов,
І прийшла зима.
Недовгим був сезонний наш роман.
Та все було до нестяму красиво...

Красиво!
Ти ввійшла в моє грішне життя.
Красиво –
Ти і з нього ідеш!
Розпанахала, граючи, душу -
Та не іграшко́ву й байдужу, -
взя́ла серце моє.

Ех! :)
Бідне серце моє!!

Пісня перша:
День І
Рада богів. Афіна наставляє Телемаха

Пісня друга:
День другий і ранок третього дня
Збори ітакійців. Телемахів од'їзд

Пісня третя:
День третій і четвертий до вечора п'ятого дня
у Пілосі

Пісня четверта:
Вечір п'ятого дня і день шостий
У Лакедемоні

Пісня п'ята:
День сьомий і далі до кінця тридцять першого дня
Пліт Одіссеїв

Пісня шоста:
Тридцять другий день
Прибуття Одіссея до феаків

Пісня сьома:
Вечір тридцять другого дня
Одіссеїв прихід до Алкіноя

Пісня восьма:
День тридцять третій
Одіссеєве перебування у феаків

Пісня дев'ята:
Вечір тридцять третього дня
Розповідь Алкіноєві. Пригода у кіклопа

Пісня десята:
Вечір тридцять третього дня
Пригоди в Еола, у лестригонів і у Кіркеї

Пісня одинадцята:
Вечір тридцять третього дня
Жертви для виклику померлих

Пісня дванадцята:
Вечір тридцять третього дня
Сирени, Скілла і Харібда, бики Геліоса

Пісня тринадцята:
Тридцять четвертий день і ранок тридцять п 'ятого
Відплиття Одіссея із країни феаків і прибуття до Ітаки

Пісня чотирнадцята:
День тридцять п'ятий

Пісня п'ятнадцята:
Тридцять п 'ятий і тридцять шостий день; ранок тридцять сьомого
Прибуття Телемаха до Евмея

Пісня шістнадцята:
День тридцять сьомий
Упізнання Одіссея Телемахом

Пісня сімнадцята:
День тридцять восьмий
Повернення Телемаха на Ітаку

Пісня вісімнадцята:
День тридцять восьмий
Бій Одіссея із Іром навкулачки

Пісня дев'ятнадцята:
Вечір тридцять восьмого дня
Зустріч Одіссея і Пенелопи. Умивання ніг

Пісня двадцята:
Ніч із тридцять восьмого на тридцять дев'ятий день. Уранці і опівдні тридцять дев'ятого дня
Перед убивством женихів

Пісня двадцять перша:
День тридцять дев'ятий
Лук Одіссеїв

Пісня двадцять друга:
День тридцять дев'ятий
Побиття женихів

Пісня двадцять третя:
Вечір тридцять дев'ятого і ранок сорокового дня
Пенелопа упізнає Одіссея

Пісня двадцять четверта:
Сороковий день

CЛОВНИК. МІФОЛОГІЧНІ ІМЕНА ТА ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ

* * *
У коханої сотні прохань,
У розлюбленої – вже немає...
Рада я, що в сьогоднішню рань
Лід тонкий на воді завмирає.

І я стану – Христос поможи –
На цей лід, ще хрумкий, слабосилий…
А ти вірші мої збережи,
Для нащадків, щоб нас розсудили.

Хай роздивляться в гущі подій,
Що сміливим ти був, наймудрішим.
В біографії славній твоїй
Білу пляму не можна залишить.

Засолодка вже чаша сія,
Вже затісно коханню горіти.
Хай моє невідоме ім’я
Прочитають в підручниках діти.

Хто цю повість сумну прочитав –
Той нехай посміхнеться лукаво…
Коли щастя й кохання не дав,
Цю гірку подаруй мені славу.

***
А я навчилась просто, мудро жити,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І довго пішки вечором ходити,
Щоб непотрібну притомить тривогу.

Коли бур’ян в яру почне буяти
І горобини грона звиснуть рясно,
Веселі вірші буду я писати
Про це життя, що тлінне і прекрасне.

Я повертаюсь. Лиже у долоню
Пухнастий кіт, мурликає барвисто.
Яскравий розгоряється вогонь
Над озером. Веселий, променистий.

І зрідка долинає з темноти
Лелеки крик, що у гнізді ночує...
Якщо постукаєш до мене в двері ти,
Мені здається, я і не почую.

БОРГ УКРАЇНІ

Ми знаємо,
......курить,
............чи що п’є Чаплін.
Ми знаємо
.........Риму безрукі руїни.
Ми знаємо
.......Дуласа
............галстук в крапку...
А що ми знаємо
............про Україну?
Від знань росіянин
............чоло не морщить –
Тим, хто поруч –
................ поваги мало.
Знають про
............український борщ,
Знають про
............українське сало.
І з культури
............зняли лиш пінку:
Окрім двох
............прославлених Тарасів –
Бульби
......та Шевченка
.................три сторінки,
Більше з нас не вижмеш, -
.................скільки не старайся.
А якщо притиснуть –
................червоніє рожею.
Застарілий доказ
................висуває знову:
Візьме та й розкаже
................декілька розхожих
курйозів
.........про цю
................українську мову.
Кажу
....собі:
.........товаришу москаль,
На Україну
.........зуби не скаль.
Вивчіть
........мову,
.............що на стягах-лексиконах стала,
Бо вона
........велична і проста:
“– Чуєш,
........ сурми заграли,
час розплати
........ настав...”
Що може бути більш
..................обтріпаним
............................й тихішим
Ніж це слово
............затрапезне:
......................„слишішь”!?
Я
..чимало слів
............придумав вам,
Зважуючи їх
...........одне мудрую,
Хочу, щоб були
..............моїх віршів
..........................слова
ясноважними,
.............як слово „чуєш”.
Народи
......не змелеш –
.................ось в чому річ.
Не дуже
........себе
............ величаймо.
Чи знаємо ми
.............українську ніч?
Ми
......української ночі
.......................не знаємо.
1926р.

V. Nabokov
What is translation...

1.
Що є переклад? На тарелі
Несуть нам голову митця,
Папуги верескливі трелі,
Кривляння мавпи круг мерця.

Простити можна паразитів,
Аби міг ТИ мене простити…
Роками спокою не мав -
Секрети творчі пізнавав.

О Пушкіне! Я без упину
Снагу з твого коріння пив,
Троянду старанно ростив,
Та виплекав просту шипшину:

Квіток різняться пелюстки,
Як проза і пісень рядки.

2.
Що є переклад? Бляклі тіні,
Всього лиш відблиски крихкі,
Далеких вогників тремтіння
В туманнім дзеркалі ріки.

Чому і досі − сам не знаю −
Тетяні сèрги я шукаю,
А дивний твій герой сумний
Повсюди вже супутник мій.

Милуюсь римами відверто,
Красу алітерацій п’ю.
Як восьмий розділ я люблю,
А особливо вірш четвертий!

Моє ж творіння довгих літ −
На монументі лиш послíд.

27−30.12.2007

ЛІРИЧНА
В.Висоцький
(переклад з російської)

У вітті ялин тут гуляє луна,
щебечуть птахи полохливо.
Живеш в зачарованім лісі одна,
і звідси втекти неможливо.
Опаде́ цвіт бузку хай на землю сиру́
й листя все́ зникне з кожної гі́лки –
все-одно звідсіля я тебе заберу
до палацу, де грає сопілка.

Твій сві́т чаклуни на мільйони рокі́́́в
сховали від мене й від світу.
Й гада́єш ти, кращих немає світів,
ніж лі́с цей, що чарами вкритий.
Хай не спить лісовик у смеріччі, в бору,
в хмарах хай щезне Місяць від горя –
все-одно звідсіля я тебе заберу
в терем світлий з балконом на море.

Діжду́, скільки б не́ знадоби́лось часу́,
що вийдеш до мене – тремтлива.
Й тоді́ я тебе на руках віднесу
туди, де знайти неможливо.
Тебе ви́краду, хочеш? Довірся мені.
Захищатиму, я́к буде скрутно.
Дай лиш згоду зі мною на рай в курені,
якщо те́рем з палацом відсутні.
6/12-2006
ОРИГІНАЛ:

ЛИРИЧЕСКАЯ

Марине

Здесь лапы у елей дрожат на весу,
Здесь птицы щебечут тревожно.
Живешь в заколдованном диком лесу,
Откуда уйти невозможно.

Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,
Пусть дождем опадают сирени -
Все равно я отсюда тебя заберу
Во дворец, где играют свирели.

Твой мир колдунами на тысячи лет
Укрыт от меня и от света.
И думаешь ты, что прекраснее нет,
Чем лес заколдованный этот.

Пусть на листьях не будет росы поутру,
Пусть луна с небом пасмурным в ссоре,-
Все равно я отсюда тебя заберу
В светлый терем с балконом на море.

В какой день недели, в котором часу
Ты выйдешь ко мне осторожно?
Когда я тебя на руках унесу
Туда, где найти невозможно?

Украду, если кража тебе по душе,-
Зря ли я столько сил разбазарил?
Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,
Если терем с дворцом кто-то занял!


1969


________________________________________
Примечание:
Из спектакля театра Современник "Свой остров".

*****
Розлука, Земле,
завжди умирання.
Учора ми прощалися.
Учора, ще відчували біль, страждання.

Сьогодні, Земле, ми напівзмертвілі.
Тому причали і вокзали білі,
розлуками наповнені ущерть,
так добре знають смерть.

Тому рушаючи в далеку путь
з прощальним помахом хустинок,
йдемо не ми, мерці живі ідуть,
за горизонт, шукати відпочинок.


Текст оргіналу

Tierra. La despedida
siempre es una agonia.
Ayer nos despedimos.
Ayer agonizamos.
Tierra, en medio morimos.

Por eso las estaciones
saben a muerte, y los puertos.
Por eso cuando partimos
se deshojan los panuelos.
Cadaveres vivos somos
en el horizonte, lejos.

Безсонних сонце, зірко жалібнá!
Твій слізний пломінь криє далина,
Безсилий пітьму він перемогти.
Як на минуле щастя схожа ти!

Отак нам світить відблиск інших днів,
Але не гріє, хоч би як виднів.
Так в ніч сумну минувшина зійшла:
Хоч видна – та здаля, ясна – та без тепла.

(переклад з Джорджа Ґордона Байрона, із книжки:
Григорій Кочур. Третє відлуння: Київ, Рада, 2000. - 551 с.)
*
Sun of the sleepless! Melancholy star!
Thy tearful beam glows tremulously far,
That show`st the darkness thou canst not dispel,
How like art thou to joy remembered well!
So gleams the past, the light of other days,
Which shines, but warms not with its powerless rays;
A night-beam Sorrow watcheth to behold,
Distinct, but distant – clear – but, oh how cold!

G.G.Byron (1788 - 1824)

Слова Н. Некрасова Переклад Григорія Лютого

Ой, до дна сповна шкатулонька —
Є і ситець, і парча,
Пожалій, моя зозуленько,
Молодецького плеча!
У жита виходь високії,
Там до нічки підожду.
Як побачу чорноокую,
Всі товари розкладу!
Заплатив за все я дорого,
Не торгуйся, не скупись.
Дай уста свої медовії,
Ближче, зіронько, горнись.
Ось лягла і ніч з туманами,
Зачекався молодець.
Чує, йде його коханая,
Продає товар купець.
Катя бережно торгується,
Все боїться передать.
Палко парубок цілується,
Просить ціни набавлять.
Те, що зна лиш ніч глибокая,
Ви нікому не скажіть.
Встаньте, гей, жита високії,
Тайну свято збережіть!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Що так серце, що так серце розтривожено? —
Наче вітром збуджену струну...
Про любов людьми пісень намножено,
Я своєю твоє серце пригорну...
Там, де нам було даровано зустрітися,
Я брожу стежиною небес.
Навіть сонце світить — не насвітиться
З тої миті, як побачив я тебе...
Перешкоди всі пройти знайду хоробрості,
Відшукаю тисячі доріг,
Укажи-признач лише на глобусі
Місце нашого побачення скоріш...
Зможу гори небозоряні підкорювать,
Піднімусь на крилах в синяву,
Все віднині вічне, мною створене,
Світлим іменем твоїм я назову...
Посажу я на землі сади для радості,
Зашумлять вони весіннім днем...
А коли цвітінням світ освятиться,
Хай вони тобі нагадують мене!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Як же всю ніч соловей нам насвистував!
Київ мовчав, загасивши вогні.
Грона акації білої, чистої
З розуму зводили, як в дурмані.
Сад весь умитий весінніми зливами,
В темних канавах не спалось воді!
Боже, якими ж були ми наївними!
Світе, які ж ми були молоді!
Весни промчались, зробили нас сивими,
Де чистота цих галузок живих?
Віхола скрізь, де були ми щасливими,
Знову співає сьогодні про них.
В час, коли вітер на дасі безтямніє,
З новою силою згадую я
Білі акації грона духмянії,
Що не розквітнуть, як юність моя...

Слова Є. Долматовсъкого, Переклад Григорія Лютого

Ніч — як ріка. Хмарка легка.
І лежить на долоні у мене
Незнайома дівоча рука.
Після доріг, мов оберіг,
Я почув цю мелодію вальсу
І сюди не заглянуть не зміг...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми - мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...
Будем кружлять, рідно співать,
Танцювати я геть розучився,
І прошу Вас образ не тримать.
Викличе схід знову в похід,
Залишаючи Ваше містечко,
Я пройду мимо ваших воріт...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми —мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...

Поміж дітей, що граються в дворі,
Вона — смішне, звичайне жабенятко.
Заправлене в труси благе сороченятко,
Кілечка рудуваті на чолі
Розтріпані, рот довгий, зубки — криво,
Обличчя риси гострі й некрасиві.
Двом пустунам, ровесникам її,
Батьки купили по велосипеду,
І хлопчаків не догукатись — вредні
Ганяють увесь день, забувши знов її.
Вона за ними бігає без тями,
Хлоп'яча радість більше, ніж своя,
Томить її і геть із серця рветься,
І дівчинка заливчасто сміється,
Вселенською щедротністю сія.
Ні тіні заздрощів, ні помислу дурного
Істота ця з народження не зна,
Їй все на світі так безмежно ново,
Так живить все, що інших поглина...
І я не хочу думати ні трішки,
Що прийде час, дівча прозріє нишком,
Відкриє з жахом, що поміж красунь
Вона всього лиш бідна сіра мишка...
Так вірить хочеться, що серця Вічну Книжку
Господь не дасть на неправдивий суд!
Так вірить хочеться, налюблене віками,
Те, що у глибині її горить,
Весь Божий біль в собі переболить
І перетопить найстрашніший камінь.
І хай ці риси гострі, як ножі,
І нічим полонити їй уяву,
Палка, дитинна грація душі
Вже струменить, як марево по травах...
А раз це так, то що ж є красота
Й чому її обожнюють так люди?
Вона — лиш лампа, хай і золота,
Чи той вогонь, що тріпається в грудях?