ich kann nicht mehr sehen
trau nicht mehr meinen augen
kann kaum noch glauben
gefühle haben sich gedreht
ich bin viel zu träge
um aufzugeben
es wäre auch zu früh
weil immer was geht
wir waren
verschworen
waren füreinander gestorben
haben den regen gebogen
uns vertrauen geliehen
wir haben versucht
auf der schussfahrt zu wenden
nichts war zu spät
aber vieles zu früh
wir haben uns geschoben
durch alle gezeiten
haben uns verzettelt
uns verzweifelt geliebt
wir haben die wahrheit
so gut es ging verlogen
es war ein stück vom himmel
dass es dich gibt
du hast jeden raum
mit sonne geflutet
hast jeden verdruss
ins gegenteil verkehrt
nordish nobel
deine sanftmütige güte
dein unbändiger stolz
das leben ist nicht fair
den film getantzt
in einem silberen raum
vom goldenen balkon
die unendlichkeit bestaunt
heillos versunken, trunken
und alles war erlaubt
zusammen im zeitraffer
mittsommernachtstraum
du hast jeden raum
mit sonne geflutet
hast jeden verdruss
ins gegenteil verkehrt
nordish nobel
deine sanftmütige güte
dein unbändiger stolz
das leben ist nicht fair
dein sicherer gang
deine wahren gedichte
deine heitere würde
dein unerschütterliches geschick
du hast der fügung
deine stirn geboten
hast ihn nie verraten
deinen plan vom glück
deinen plan vom glück
ich gehe nicht weg
habe meine frist verlängert
neue zeitreise
offene welt
habe dich sicher
in meiner seele
ich trage dich bei mir
bis der vorhang fällt
ich trage dich bei mir
bis der vorhang fällt


Шлях ( переклад пісні українською мовою)

Не можу я на світ дивитись
й не вірю більш своїм очам.
Я втратив віру у майбутнє,
а почуття довірив снам...
Усе в житті перемішалось,
проте, скоритись ще не час-
в минуле пам"ять повертаю,
і бачу там щасливих нас.
Ми там кохали до нестями,
життя могли віддать за це.
Та на позиченій довірі
ми будували щастя все.
Ми розійшлися в різні боки,
і розчинились у листах,
ми призабули про кохання,
і кожен вибрав власний шлях.
Ми мали правду, мали щастя,
не зберегли, не вберегли....
Та пізно, я прозрів і знаю,
що Всесвіт весь для мене - ти...
Ти сонцем сірість розганяла
і біди відступали всі.
Привітність, гордість й благородство -
як поєднала риси ці!
Я відчуваю запізніле каяття.
Несправедливе все-таки життя.
Ми танцювали фільм свого життя
в кімнаті срібній щастя і дивилось
з балкона золотого майбуття...
Та бути разом так і не судилось,
я плівку пам"яті прокручу знов і знов,
і уповільню незабутні миті -
ми там кохали, там була любов
і ми були одні в усьому світі.
Ти сонцем сірість розганяла
і біди відступали всі.
Привітність, гордість й благородство - як поєднала риси ці!
Я відчуваю запізніле каяття.
Несправедливе все-таки життя.
Я чую твої швидкі кроки,
Молитвою вірші твої читаю.
Я гордість твою й стійкість долі
у серці своїм воскрешаю.
Ти прагнула щастя й любові,
і долю просила про це...
Вертаю в реальність і знаю,
що нощу в душі я все це.
я ношу тебе із собою
Допоки не прийде мій час,
я ношу тебе із собою
й шепочу, що вічність попереду нас!

(25-26 жовтня 2003)

БУЛО :
(автор- Анатолій Макогон)

Те незабутнє волошкове літо
В очах цвіли ромашки польові
(Витало лиш кохання десь над світом)
Кохання розбуялося над світом
Здавалось що хмарини всі живі.

Примхливо-ніжне сонячне волосся
Пропахло хлібом , літом, чебрецем,
Пшениць і жита золоте колосся
Лягало на стерню своїм лицем.

Життя витало на високім злеті
Немов троянди дивні, чарівні,
Здавалось пахощі по всій планеті
Гаї закохані, сміливі і нові.

Те незабутнє і останнє літо
Стояли обрії , замріяні поля,
А ми були одні у білім світі
Й коханням переповнена земля


СТАЛО :


В те незабутнє волошкове літо
В очах цвіли ромашки польові,
Кохання розбуялося над світом,
Всміхалися хмарини, мов живі.

Примхливо-ніжне, сонячне волосся
наскрізь пропахло літом-чебрецем,
І ми серед пшеничного колосся
Були героями шекспірових поем.

Життя витало на високім злеті,
Цвіли троянди дивні, чарівні,
У їхніх пахощах тонула вся планета,
А ми згорали в їхньому вогні.

В те незабутнє і останнє літо
Ми йшли за обрії, в замріяні поля,
І ми були одні у білім світі,
Й коханням - переповнена земля...

Цілує бджілка квітку, зволожену нектаром,
І обіймає крильцями ледь засолоджену тичинку.
Серця обох горять божественним пожаром,
Любов благословенна. Ніби жінка жінку
Кохає лагідно. Мов пристрасть окрилили,
Де в ейфорії ледь відчутно тане аромат!
Роса троянд на пелюстках ще несмілива,
Але в очах, ранковий сонячний смарагд
Засяяв раптом, зачароване довкілля,
З гір лазурових медоносить водограй…
Чоловіки, де наше справжнє вміння
Кохати віддано і дарувати жінці рай?
В. Вакуленко, Самвидав

Вільній переклад
Целует бабочка цветок, нектаром увлажнённый,
Тычинку крыльями обняв, её вкушает сладость,
В сердцах горит у них пожар, богами разожжённый,
Любовь благословенна. Словно пылко дарит радость
Подруга нежная подруге. Окрылённость страсти,
Где в эйфории тают ароматы, гаснут звуки!
Роса цветов ещё робка, но вот бутон во власти
Волшебной неги. Раскрывает лепестки, как руки,
И вспыхнул мир вокруг, заворожённый дивной силой,
С вершин лазурных медоносных вод кипит стремленье.
Так велика любовь. Так рай искусно дарят милой.
Мужчины настоящие, но где наше уменье?

За Вецлова Томасом
KOMANDORO ZINGSNIAI

Поки погляд байдужо зсковзає з афіші ,
опановуючи поступово строкатість
і яскравість фойє,вже ,чим раз виразніше,
між собою ведуть інструменти дебати.
Між колон , у комірці змогла заховатись

у мереживі вен кофеїну крупинка
і прискорює пульс.Погасаюча люстра
над партером вже бризки свої покропила.
А над залом співзвуччя зплітаються в згусток,
переконуючи , що у ложе Прокруста

не вкладеться кохання.Воно ж невимірне,
не означене чіткістю,без середини,
і само лиш собі - зрозуміле і вірне.
А мелодія - вітру політ гущавинний,
чи у пастці підступно напнута пружина.

Вже вливається в бронхи потік консонансів ,
наче кисень бадьорістю голову кружить,
чи прокашлює астмою звук дисонансів .
Неспроможність бажання Господь надолужить
подарунком із тіл , як митцю звукокружжя.

Перегукуються заклопотані скрипки ,
контрапункту суворість - межа лібертину.
Він вже блудить в цілунках , закоханий спритник,
чи Ельвіру,чи Анну, чи милу Церлину,
захлинається в вирі інтриг безневинних.

Як на фронті в Іраку , руйнуються плани,
затягають вже зашморг тромбони і струнні,
допомога від бубнів, за ними - ударні.
Наближається форте і замість відлуння -
несподіване морте і звуки поснулі.

Де ж маяк , деж та гавань ? Ще й зал похилився.
Метроном в дикім сказі свинець відгортає,
чи піднявся у рай,чи у пекло звалився -
швидше - зразу в обидва душа відлітає...
тінь двохсвітної хмари по сцені блукає,

над кріслами пливе , над берлінським кварталом.
Порожніє доба. Календар усихає -
наче склався буклет - половини не стало.
Кажуть , що Командор у змаганні програє
із коханням , бо сила того неземная.

Свої груди наповни , як пам"ять про неї ,
терпкуватим вином - чистотою повітря.
Голубінь заспіва про спасіння на небі
і здійсниться намріяне, щось заповітне.
Але сумнів ще хмариться - вірте , не вірте...

Повернешся додому ти. То й що?
Дивись навкруг, чи ти кому потрібний?
До кого в друзі ти тепер є гідний?
Повернешся, візьми до столу щось.

Букет із найсолодшого вина.
Дивись в вікно й міркуй собі потроху:
в усьому тут провина лиш твоя
і добре, що так є. І Слава Богу.

Як добре, що нести хреста тобі.
Як добре, що ні ким ти не пов’язаний.
Як добре, що кохати на землі
тебе ніхто, ніде не зобов’язаний.

Як добре, що в німу, глуху пітьму
крива рука шляху не підказала.
Як добре їсти хліб із полину
й самому повертатися з вокзалу.

Як добре до калини та кущів
летіти. Схаменутися. Спинитись.
І зрозуміти, що твоїй душі
бажання змін, лише, колись наснилось.

Оригінал
Воротишся на родину.
Ну, что ж
Гляди вокруг,
Кому еще ты
Нужен,
Кому теперь в друзья,
Ты попадешь?
Воротишся,
Купи себе на ужин
Какого- нибудь сладкого вина,
Смотри в окно и думай
Понемногу:
Во всем твоя, одна твоя вина,
И хорошо,
Спасибо.
Слава Богу.
Как хорошо, что некого
Винить,
Как хорошо, что ты никем
Не связан,
Как хорошо,
Что до смерти
Любить
Тебя никто на свете
Не обязан,
Как хорошо, что никогда
Во тьму
Ничья рука тебя не провожала,
Как хорошо на свете одному
Идти пешком с шумящего
Вокзала.
Как хорошо, на родину спеша,
Поймать себя в словах
Неосторожных,
И вдруг понять, как медленно
Душа
Заботится о новых переменах.

Оригінал
Мне осталась одна забава:
Пальцы в рот - и веселый свист.
Прокатилась дурная слава,
Что похабник я и скандалист.

Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в бога верил.
Горько мне, что не верю теперь.

Золотые далекие дали!
Все сжигает житейская мреть,
И похабничал я и скандалил
Для того, чтобы ярче гореть.

Дар поэта - ласкать и карябать,
Роковая на нем печать.
Розу белую с черной жабой
Я хотел на земле повенчать.

Пусть не сладились, пусть не сбылись
Эти помыслы розовых дней.
Но коль черти в душе гнездились -
Значит ангелы жили в ней.

Вот за это веселие мути,
Отправляясь с ней в край иной,
Я хочу при последней минуте
Попросить тех, кто будет со мной,-

Чтоб за все грехи мои тяжкие,
За неверие в благодать,
Положили меня в русской рубашке
Под иконами умирать.


Переклад

Лишилася мені єдина втіха:
закласти пальці – і шалений свист.
Пішла про мене слава лиха,
що паскудник я й скандаліст.

Ах! Яка то нікчемна втрата!
Навіть, смішно в житті скільки ще.
Соромно, що в Бога, як в тата
вірив.
Гірко мені, що не вірую вже.

Золоті, далечини далекі!
Все згорить у багатті життя.
На характер я вийшов нелегким.
Спалахнув ,все ж, заради буття.

Сенс поета – жаліти і бити,
Є фатальна печатка на нім.
На землі я хотів одружити
біле з чорним, як сніг та дим.

Хай не злагодились та й не збулись
всі починання рожевих мрій.
Але, як демони у душу ткнулись
мабуть, ангели жили в ній.

І за це каламутне дійство,
що беру я з собою в той край.
Як побачу село і дитинство
тих хто поруч благатиму. Хай

за усі ті гріхи, що вчинив я,
за невір’я в святу благодать.
Щоб поклали мене в вишиванці
під іконами помирать.

Прощайте темні і страшні
Темниці королів!
Недовго висіти мені
В намиленій петлі!

Chorus:
Зухвало так, жахливо так,
Зневажливо стояв,
Стояв уславлений лайдак
І раптом заспівав!

Коли стріпнусь останній раз
Не думайте, що вмер!
Я смертю нехтував не раз,
То знехтую й тепер!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Лиш дайте меч, та ще зніміть
Кайдани з рук моїх,
А далі, хоч півсотні шліть –
Я подолаю всіх!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Життя минуло у бою,
Залишивши журу,
Що у своїм таки краю
Непомщеним помру!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Життя скінчилося – тепер,
Моя остання путь,
А ті, хто поруч не помер,
Від сорому помруть!

Chorus:
Зухвало так, жахливо так,
Він йшов по цій землі.
Його прокльон останній згас,
Захрипнувши в петлі!..

З Арсена Тарковського

Душа моя між ночі затужила,

а я любив розтерзану множинно,
в шматки роздерту вітром темноту,
зіркове мерехтіння на льоту -
метелики з незрячими очима
садами вересневими вогкими.

І на циганській масляній ріці
на мості - жінка,хустка на руці
звисала над повільною водою,
сплітались руки,як перед бідою.

Здавалося вона була жива,
жива,як і раніше, та слова
з вологим "Л" тепер не визначали
ні щастя, ні бажання, ні печалі,
вже думка не пов"язувала їх,
як повелось на світі у живих.

Слова, як свічі на вітрах, палали
і гасли, ніби плечі ті тримали
все горе всіх часів. Ми поряд йшли.
А та поверхня - як гіркий полин
землі уже стопами не торкалась
і вже мені живою не здавалась.

Було і в неї десь,колись ім"я.
...До мене вітер у помешкання
вдирається - то клацає замками ,
то до волосся приторкається руками

Поміж уламків далі стежкою угору
і підземелля враз усім збивало з тями:
провалля, острахи, пожовклі струпи глини,
скель ієрогліфи, смолисті спини лісу,
що підіймались потопельниками з мли.
Мандрівнику здалося, що і слід путі

від урви, де дрібніють, в сон впадають душі,
до піль земних згубився. Музика лише
росла у ньому - Міць, яка і над Аїдом,
і жаром Нілу, і гіперборейців льодом,
Найперша і Нізвідки, - що не поневолиш,
в якій лише і зміст, і все в чиїй потузі, -

вступала в тишу і була у ній тим більша,
чим обеззвучувалася посеред груди
пітьми, де Хронос почивав од руйнування.
Вона пророчила: верне йому кохану
із темряви дзеркал, і вільну від отрути,
у тіло вбрану… Він оддасть натомість інше:

усіх не роджених співців… Сторожкі кроки
ввижались вдалині. Холодний піт утерши
з обличчя, жертвує Сапфо він і Терпандром,
аби звестись могла вона над смерті одром.
Безбарвні кучері, ланіти, ніжні перси…
Якщо опали м’язи клаптями, як лахи,

з костей, чи усмішка зосталася? Як знати?
Жага, яка сюди вела, зве обернутись.
Така ж вона чи ні? Згадає? Схоче знову
відчути пристрасті вагу, його уміння,
їх майбуття?! - А ні, тоді лише існують
Фракійські ночі, їхні флейти і менади.

І обернувся він. І світ перемінився.
Ландшафт розвіявся. Знялися крики кволі
сутяг приморських, Євр ударив схил здичілий,
що вигнувся струною хвилі в такт. І скелі
закінчилися. Далі тільки зорі стріли
за мить століть вже іншого співця, що бачив Гадес.

Тебе в обійми я візьму,
Скажу тобі – кохаю!
Від тебе, мила, перейму
Тепло земного раю.

І ти мені відповіси
Так хороше й незвично.
Я поклянусь твоїй красі
Тебе любити вічно.

Я відречусь людських скарбів,
Бо ти мій скарб єдиний
І шепотітиму тобі,
Що вдвох ми до загину.

В очах твоїх в сум’ятті дум
Я світ знайду казковий
І на вустах твоїх складу
Обітницю любові...

Переклад
Венцлова Томас

Не впевнений, бУло життям це чи ні.
Чи маренням снило над морем мені...
Та від узбережжя вузького пасмом
посипана сріблом поверхня води -
південного сонця гарячі сліди.
Човен, підпираючись довгим веслом,
канал розриває тупим лемешем
і берег під міст підкладає плече.
Від гнутих мостів - до крапчастих дахів
це місто - достиглий, розколотий плід
під оком небес на забрудненім склі,
лиш тиша облизує дошки бортів.

Неквапно повзе наполеглива тінь,
долає затоку, бароковість стін,
полотна синіють на них навскоси,
по цеглі червоній лишайник поріс.
ФарбІв потемніння,розпливчастість рис.
І Гварді прошили вітрами часи.
Calli;campi;campelli.Вже почорнів
в камінні застиглий історії спів.
Від пензля лагуни волого блищить
лице аркатури.Зір Кліо в пітьмі
прогледіла обриси стін кам"яні.
І погляд у неба із інших століть.

Цим стінам - загроза в прийдешній імлі -
намула, припливи, тяжіння землі,
бо місто, як човен із діркою в дні.
І паща морська - негодований змій,
ковтає у черево мирних стихій,
скорочує вічність у роки і дні.

У просторі й часі, мов річкою в брід
бреде по коліна, лиш піниться слід.
Фасад мармуровий? Морський гобелен?
Від піни - машинні мастила і гниль.
А там, на долоні у височини
пливе білогриво задуманий лев.

З ним книга життя, наймудріша із книг,
наповнений жалем до мертвих й живих,
бо присуд відкритий йому, а не нам
по волі Творця. І миттєвостей біг,
і ангел святий, і земний трилобіт,
фронтону поколота раковина -
підвладні Його і рукам і словам.
Ще острів, де кості покрила трава
в чеканні ще ненаступаючого
Господнього ранку. Мереживо стін
шматує сіроко в густій спекоті,
маскує лице (хоч нема вже його),

затьмарює полиск луски куполів,
зеленить на флюгерах мідну червлінь.
І місто спливає в первісність глибин,
в слизотність потвор у беззвучності вод,
де скатів,асцидій кружля хоровод,
де очі скляні у байдужих рибин.
У склянці вино з надвечір"ям навпіл.
По той бік майдану в безодні сліпій
суворістю дихає пан монохром.
але у пітьмі півзакритих повік
собор многогранністю пам'ять просік,
як скриня з приданим, весільним добром.

Склепінь коливання - б'є дужий метал,
здавалось вже часу не здужить мета,
долоня в долоні,під шкірою м"яз,
аортою стогін , плямисто в очах,
потами зпливає намисто з плеча...
...Та вже переможені болі і час.

Лип юрміння на осонні влитих в камінь
вод поквапливо-подібних Тибру - пряних,
наче “Гілбевс”, що, з двома бороданями
в літа сутіні, стаканів дзвоні димнім,
п’ю, мов знаю і оцих, як і батьків їх.

Що ж, минають покоління. В диктофоні -
шерхи плівки, стук, і дивно, що нових їх
те саме, що і мене колись, займає -
сенс який у мук і жалю, переймає -
чи мистецтво зберігає дух законів.

Я таким був, як вони, і так, аж поки
дивну долю не пізнав - не кращу інших,
не дізнався - не зникає зло ніколи,
та почасти сліпоту долають роки,
і що менше значать снива, аніж вірші.

Прокидаюсь на зорі усе частіше,
і без остраху близькі вчуваю миті,
що несуть у юні племена доволі -
хліб і сіль, словник, руїни, небом вкриті,
а мені нічого більше, окрім Волі.


2006

…Я знаю правду: всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись.
Погляньте – вечір, погляньте – вже ніч іде.
Про що – поети, коханці і полководці?!
Вже вітер стелеться, уже земля в росі,
Вже скоро зоряні застигнуть заметілі,
Ще мить - і під землею заснемо усі,
Усі, хто спокою не мали й не хотіли.

Любов, любов, - легенда мовить, -
Союз споріднених сердець
І душ єднання виняткове,
І єдність, що завжди у змові
Із вічним викликом на герць.
І серце, що було ніжніше,
У боротьби нестерпну мить
Страждатиме від ран сильніше,
Згасатиме в сльозах скоріше,
Аж поки зовсім не згорить.

Ти прекрасніша всіх і поряд
я даремно ловлю твій погляд -
так примарно і невловимо
ти щоразу проходиш мимо.
І видіннями - невловимо -
кожен день ти проходиш мимо.

А я кажу знову
знай, знай, знай! -
любове, не вмирай,
любове, не вмирай,
любове, не вмирай!

А поглянула б ти пильніше,
усміхнулась тоді б миліше,
та в очах твоїх лід і стужа -
ти байдужа, така байдужа!
Та в очах твоїх лід і стужа
ти до мене така байдужа.

І я кажу знову –
знай, знай, знай! -
любове, не вмирай,
любове, не вмирай,
любове, не вмирай!

І я вірю, що день настане,
і очей твоїх лід розтане,
в літню спеку відчуєш стужу,
бо з тобою я бути мушу.
Серед спеки відчую стужу,
о з тобою я бути мушу.

Кричатиму знову –
знай, знай, знай! -
любове, не вмирай,
любове, не вмирай,
любове, не вмирай!

Осяває благодаттю
нашу землю сонце ясне,
вітерець цілує гору,
ніжну пісню навіває.
У мені росте бажання
бігти радісно до моря,
подивитися, як хвилі
мчать до білого фіорду.

Біля пляжу візьме барка
у своє затишне лоно,
і полину пустотливо
я до острівця поета.
Барка плине, ніби корок,
на гладеньких круглих хвилях
і причалює нарешті
біля тихої лагуни.

Я на березі вдихаю
аромат п’янливих віршів,
що тремтять, як в лихоманці,
у пестливому зефірі,
заколихують піснями
і шумлять, неначе піна.
Б’є по струнах бард небесний
для свого земного гостя.

Поетична амальгама
мою душу надихає,
линуть радощі до неба,
ну а серце тужно плаче.
Слово втішне супроводить
всі мої палкі бажання,
дух спокійний осяває
ляк могильної безодні.

Я зворушений ступаю
по землі, де більше волі,
І в блаженстві неземному
чую гімн і в шумі моря.
Осіняє думка в трансі:
Грудочку землі цієї
ти візьми, щоб дух не падав
у житті, що залишилось.

І до дії думка кличе,
набираю повну жменю
я землі із пахом віршів,
йду із радістю у серці.
Якщо знов до мене в гості
хтось нагряне без запросин,
частування пропоную:
порцію духмяних віршів.

Оригінал (мовою есперанто):

La insulo de l' poeto
de Baldur RAGNARSSON
(laŭ antikva islanda ritmo)
Norda Prismo, 57/4, p. 187

Verŝas benon brila suno
sur la teron tra l' aero,
kisas monton dolĉa vento
blovetante zuman kanton.
Al la maro mi deziras
gaje kuri por plezuro,
vidi ondojn laŭe randi
blankan bordon de la fjordo.

Ĉe la strando bark' atenda
prenas min en sian sinon,
kaj mi celas en petolo
insuleton de l' poeto.
Dancas barko kiel korko
sur la ondoj glate rondaj,
albordiĝas por rifuĝo
ĉe kvieta laguneto.

La aromon de poemoj
mi ekstare ĝue flaras,
versoj vibras kvazaŭ febre
en zefiro dolĉe spira.
Lulaj rimoj ade zumas
kaj murmuras ŝaŭm-susure,
frapas kordojn brila bardo
senprokraste por la gasto.

La poema amalgamo
klare diras pri inspiro,
saltas gajo haleluje
dum la koro ĝeme ploras.
Vort' serena akompanas
deziregon sentosegan,
mens' trankvila aŭreolas
pesimisman tomb-abismon.

Kortuŝite mi ektretas
sur la teron plej liberan,
en ekstazo paradiza
himnon aŭdas eĉ en plaŭdo.
Fulmas penso el la transo:
Prenu eron de la tero
por ekhavi mensan levon
dum modesta vivoresto.

Tuje agi penso logas,
mi elprenas manan plenon
da poema ter' aroma,
iras for kun' ĝoj' en koro.
Ĉiam poste kiam gastoj
min vizitas sen invito,
mi regale ŝtopas ilin
per porcio poezia.

Прощавай бо, прощавай, мій друже.
Ти однині у серцебитті.
Та прощання Визначеність, схоже,
обіцяє зустріч в майбутті.

Прощавай, хай без руки і слова,
не сумуй, і не печалься цим, -
помирати у житті не ново,
як і жити не новіше в нім.

Великий муж дивився у вікно,
для неї ж увесь світ кінчався краєм
сукна його елладської туніки,
від складок безлічі подібній на
завмерле непорушно море.
                                               Він же
глядів у даль і зір його в цю мить
таким далеким звідси був, що губи
застигли, наче раковина, де
таїться гул, і горизонт у кубку
лежав нерушно.
                               А її любов
лиш рибою була, яка могла
пуститися за кораблем услід
і, хвилі розтинаючи всім тілом,
догнати його там… Ось тільки він –
він подумки уже зійшов на сушу.
І море обернулось морем сліз.
Та, як завжди стається, саме в ту
мить відчаю і починає дути
попутній вітер - і великий муж
покинув Карфаген…
                                 Вона стояла
перед багаттям - тим, що запалили
її солдати за валами міста,
і бачила, як в мареві вогню,
тремтливо - поміж полум’ям і димом -
розвіювався німо Карфаген,

за цілу вічність до пророцтв Катона.

Холуй трясеться. Раб регоче.
Cокиру гострить кат охоче.
Тиран терзає каплуна.
Зі снігу місяць вирина.

Се Вітчизняний вид, гравюра.
На лежаку - Солдат і Дура.
Карга в бік мертвий пне скребок.
Се Вітчизняний вид, лубок.

Собака бреше, вітер носить.
Борис у Гліба в морду просить.
Кружляють пари на балу.
В парадній купа на долу.

Б'є місяць, зір псує. З кошмару
під ним у мозок звило хмару...
О міг би Маляр, парасит,*
інакше все те зобразить!

В старого дзеркала в очах,
В тумані вічності,
Я хочу видивитись шлях,
Що Вам провіщений.
І бачу: щоглу корабля,
У небо впечену,
І сивий поїзд, і поля
В жалобі вечора.
Поля в росі, в росі, в росі,
Над ними ворони.
Благословляю вас на всі
Чотири сторони.

Душа, чурайся почестей и славы.
Но коли с честолюбием не сладить,
по крайней мере, будь благоразумна:
чем больших ты высот достигнешь,
тем осмотрительней веди себя.
Когда в зените ты, когда ты Цезарь,
когда ты притча на устах у всех,
будь вдвое осторожен – особливо
на улицах, в сопровожденьи свиты.
И если невзначай Артемидор,
к тебе приблизившись, письмо протянет,
пробормотавши: "Прочитай немедля:
здесь нечто, что касается тебя", –
остановись. Прерви все разговоры,
дела, решения. Вели убраться прочь
тебя приветствующим. Их поклоны
пусть подождут. Пусть подождет Сенат.
Узнай немедленно, что говорится
насчет тебя в письме Артемидора.

К. Кавафіс.1911р

Переклад: з грецької Генадій Шмаков (1940-1988),
редагував Йосиф Бродський (1988)

В этих сумрачных комнатах обретаясь давным-давно,
я все время пытаюсь найти хоть одно окно,
чтоб отворить его. Луч, проникший со стороны, я
мог бы счесть утешеньем. Проникший снаружи свет
сделал бы жизнь выносимей. Но окон нет,
и, может, это и к лучшему, что мне их не отворить:
возможно, что свет всего лишь новая тирания.
Кто знает, какие вещи может он озарить

1903

Пісня Енґуса-мандрівника

Я вийшов був серед ліщин,
Вогонь-бо в голові горів,
Відсік горіхову лозу,
На нитку ягоду вхопив,
В годину білих мотилів,
Як гасли мотилі-зірки,
Я ягоду зронив в потік,
І срібну взяв форель з ріки.

Коли відклав її на мить,
Вогонь розпалювати став,
Прошелестіло щось об піл,
І хтось ім’я моє назвав.
Там сталось сяюче дівча –
Сповите в яблуні цвіту,
Мене назвало на ім’я
Й втекло, щоб зникнуть в ясноту.

Хоч я від мандрів постарів
Там, де краї гіркі, гірські,
Я віднайду її сліди,
Торкнуся вуст, торкнусь руки,
І йтиму вздовж плямистих трав
Зривати до відчась часів
І яблука злотисті сонць,
Й плоди сріблясті місяців.

William Butler Yeats
The Song of Wandering Aengus

I went out to the hazel wood
Because a fire was in my head
I cut and peeled a hazel wand
And hooked a berry to a thread
And when white moths were on the wing
And moth-like stars were flickering out
I dropped the berry in a stream
And caught a little silver trout

When I had laid it on the floor
I went to blow the fire aflame
But something rustled on the floor
And someone called me by my name;
It had become a glimmering girl
With apple blossom in her hair
Who called me by my name and ran
And faded through the brightening air.

Though I am old with wandering
Through hollow lands and hilly lands
I will find out where she has gone,
and kiss her lips and take her hands;
And walk among long dappled grass
And pluck till time and times are done
The silver apples of the moon
The golden apples of the sun.

Троянда світу

Хто марив, що краса мина, як сон?
Бо горді і гіркі вуста оці,
Що див нових зневірились просить,
Звели на вогневище Іліон
І Усни дітищ всіх.

Минаєм ми, і світ мина в трудах:
Між душ людських, що міняться й течуть,
Як вод блідих зимова каламуть,
Серед зірок в рухливих небесах
Її самотній лик продовжить путь.

Архангели, схилітеся здаля:
Раніше вас, раніш сердець усіх,
Утомлений і лагідний, Він зміг
Покласти світ – в траві стежину – для
Її невтомних ніг.

січень 2006

W.B.Yeats
The Rose Of The World

Who dreamed that beauty passes like a dream?
For these red lips, with all their mournful pride,
Mournful that no new wonder may betide,
Troy passed away in one high funeral gleam,
And Usna's children died.

We and the labouring world are passing by:
Amid men's souls, that waver and give place
Like the pale waters in their wintry race,
Under the passing stars, foam of the sky,
Lives on this lonely face.

Bow down, archangels, in your dim abode:
Before you were, or any hearts to beat,
Weary and kind one lingered by His seat;
He made the world to be a grassy road
Before her wandering feet.

Як будеш сива...

Як будеш, сива, сонна і стара,
Дрімать біля вогню – візьми цей том,
Згадай, як погляд вабив твій теплом
І плетивом тіней таємних грав.

О, скільки їх любило твій розцвіт,
Красу твою – хто істинно, хто ні;
А він в душі кохався мандрівній,
В танку печалей на твоїм лиці.

Тож сумно шепочи, як все було,
Схилившися до тліючих полін,
Як утекла любов і між вершин
Лице сховала в натовпі зірок.

січень 2006

When You are Old

When you are old and gray and full of sleep
And nodding by the fire, take down this book,
And slowly read, and dream of the soft look
Your eyes had once, and of their shadows deep;

How many loved your moments of glad grace,
And loved your beauty with love false or true;
But one man loved the pilgrim soul in you,
And loved the sorrows of your changing face.

And bending down beside the glowing bars,
Murmur, a little sadly, how love fled
And paced upon the mountains overhead,
And hid his face amid a crowd of stars.

З імли сумного снігопаду
забутим вихором осіннім
пливе трамвай удовж фасаду
корабликом у склі вітриннім.
І тануть вогники червоні
на жовтім гроні винограду,
на ватяному підвіконні
блиск зорепаду.

Пливуть сніжини над астральним
блідого ліхтаря горінням,
за силуетами - пухнавим
новоріздвяним провидінням,
вбирають вії у красуні
у блиски неземного жалю,
мов не оці зіниці юні
глядять печаллю.

Кружляє в танку заметілі
у вабі заблукала пара,
блукають пальці побілілі
і побіліла в них гітара.
І стугонять про Нову радість
за спинами дахів похилих
врочисті дзвони - нам і замість
душ одлетілих.

І ділять хміль на трьох, і ніжне
розчулене різноголосся
волхви місцеві під неспішне
даяння дива, що збулося,
і нелукава колискова
звучить на Отчому порозі,
з колись освяченого кола
зійти не в змозі.


XІІ.2005

– Чего мы ждем, собравшись здесь на площади?
– Сегодня в город прибывают варвары.
– Почто бездействует Сенат? Почто сенаторы
сидят, не заняты законодательством?
– Сегодня в город прибывают варвары.
К чему теперь Сенат с его законами?
Вот варвары придут и издадут законы.
– Зачем так рано Император поднялся?
Зачем уселся он у городских ворот на троне
при всех регалиях и в золотой короне?
– Сегодня в город прибывают варвары,
и Император ждет их предводителя,
чтоб свиток поднести ему пергаментный,
в котором загодя начертаны
торжественные звания и титулы.
– Почто с ним оба консула и преторы
с утра в расшитых серебром багряных тогах?
Зачем на них браслеты с аметистами,
сверкающие перстни с изумрудами?
Зачем в руках их жезлы, что украшены
серебряной и золотой чеканкой?
– Затем, что варвары сегодня ожидаются,
а драгоценности пленяют варваров.
– Почто нигде не видно наших риторов,
обычного не слышно красноречия?
– Затем, что варвары должны прибыть сегодня,
а красноречье утомляет варваров.
– Чем объяснить внезапное смятение
и лиц растерянность? И то, что улицы
и площади внезапно обезлюдели,
что населенье по домам попряталось?
– Тем, что смеркается уже, а варвары
не прибыли. И что с границы вестники
сообщают: больше нет на свете варваров.
– Но как нам быть, как жить теперь без варваров?
Они казались нам подобьем выхода.

1904

Когда ты слышишь внезапно, в полночь,
незримой процессии пенье, звуки
мерно позвякивающих цимбал,
не сетуй на кончившееся везенье,
на то, что прахом пошли все труды, все планы,
все упования. Не оплакивай их впустую,
но мужественно выговори "прощай"
твоей уходящей Александрии.
Главное – не пытайся себя обмануть, не думай,
что это был морок, причуды слуха,
что тебе померещилось: не унижай себя.
Но твердо и мужественно – как пристало
тому, кому был дарован судьбой этот дивный город, –
шагни к распахнутому окну
и вслушайся – пусть с затаенным страхом,
но без слез, без внутреннего содроганья, –
вслушайся в твою последнюю радость: в пенье
странной незримой процессии, в звон цимбал
и простись с навсегда от тебя уходящей Александрией.

1911

Переклад:
з гр. Генадій Шмаков (1940-1988),
Йосиф Бродський (1988)

Безжалостно, безучастно, без совести и стыда
воздвигли вокруг меня глухонемые стены.
Я замурован в них. Как я попал сюда?
Разуму в толк не взять случившейся перемены.
Я мог еще сделать многое: кровь еще горяча.
Но я проморгал строительство. Видимо, мне затмило,
и я не заметил кладки, растущего кирпича.
Исподволь, но бесповоротно я отлучен от мира.

1896


Переклад:
з гр. Генадій Шмаков (1940-1988),
Йосиф Бродський (1988)