я не буду казати тобі -

напиши мені, напиши,

може, відчай у душу закрався,

може, просто у ній ти сховався...



а душа твоя - дивне створіння...

точно знаю, що я їй не рівня,

стільки затишку , ні, не створити...

а хто зможе тебе ще й побити?



я не буду писати, промовчу,

тихо воду у ступі потовчу,

почекаю - а раптом душа

ще й про мене тихенько згада?..

5 сентября 2011 г.


milewska…

Вже спрагу у житті не раз я мала-
Та тільки горде "Я" -не смій - казало! -
Терпи!
Якщо ж є доступ до води- усе ж іди!
Терпець занадто нас зашліфував!!!

То ж до води!
Повзком чи кроком -
Кому яка до нас морока -
Як сам не дойдеш - пропади,
А зможеш -інших проведи -
Забуть намову Заратустри,
І Ніцше стадії пройди -
На третій вже ти. Уяви,
Зумій себе туди підняти!..

Це так важливо - сам не пий -
Та інших напоїть зумій -
Стань над добробутом для себе.
У людях є таких потреба!!!

Природа - дивовижні рухи краси,
Вони дарують любов завжди.
Хід її величний кожного дня.
Дванадцять місяців у році,
Двадцять чотирі дні - відпустка моя,
Вони рікою насолоди, бринять як казка.
2012р.

Пам`яті загиблих на підводному човні,
«Курськ» присвячується...

Лист перший (в день загибелі)

Вода, пісок чи, може, глина
Вони тепер мене поглинуть
На цілу вічність.
Боже мій! Я жить хотів,
Та не зумів...
Я довго вірив, довго вірив,
Страждав, надіявся і мріяв,
Як повертатимусь додому...
Та раптом зрозумів: нікому
Ми не потрібні. І в пітьмі
Я засинав... І в тому сні
Я бачив сина, небо, землю!
Тебе кохана. Я не стерплю
На тому світі зла такого!
Про нас забули?! Ні, списали!
А ми тоді того не знали...
І довго вірили й чекали...

А нас тоді уже списали...


Лист другий (в день підняття тіл з дна)

Вже не живу, тепер я точно мертвий.
Це так нестерпно мила, так нестерпно...
Вже не живий, додому не поверну,
Де місце є для моряка? Таверни
Знайти на можу для душі...
То, може, ти знайдеш на цвинтарі
Місцинку на самісінькій горі,
Де сухо геть,
Нема води ні краплі!
Тоді, я вірю, наче раптом,
Підніметься душа із глибини,
Але, моя ріднесенька, зніми
Із себе чорне плаття безнадії.
Бо в ньому гасне й ця остання мрія,
І одягни найкращі свої шати,
Щоб не змогли в тобі вдови пізнати!
Помолимось тихенько – ти і я –,
Щоб відійшла на небеса душа моя...

Соединяются Солнце с Луной,
чистое сердце со светлым умом
смысл их жизни - не иметь,
а творить радости добром.
2012г.

Доспівають яблуні в саду…

Я сюди вже більше не прийду.

І, мабуть, і через десять років

Я згадаю, як червонощокі

Обпадали, перебиті градом…

Може, ми були тоді і раді

З’їсти впале сонечко на землю…

Та для мене стало одкровенням,

Справжнім чудом пізнання природи…

… І як соромно тримати біля рота

Згусток сонця, справжнє чудо світу –

Яблучко, що градом перебите.

2005

чем крепче держится маяк
тем меньше шторм может повредить ему
для каждой материи вселенной
есть момент испытания ее прочности
простота красота и бесстрашие -
Христос и Будда ничего иного не говорили
2012г.

Лодка - память, жизнь река.
Крылатая наша душа удостоена чести
Во всех побывать океанах любви и огня.
Слушай сердце свое, ему известно все,
что нужно для исполнения мечты.
Нас вперед ведет предназначение,
Вперед - в Изгибы Целого Беспредельности.
2012г.

Ніч впала тихо,
обплела земне, тривожне,
дико-тихе почуття.
Я вже давно
далеко не весна,
та ще мене
і в зиму не пуска.
У спокої
незнаних відчуттів
я проживу ще років
кільканадцять,
як Бог дозволить...
Світ мене зігрів,
я маю щастя
в путь земних
збираться,
вже знаючи ціну
- " а я живу".
І я іду,
радіючи дощу,
і спеці,
і порадам,
і тривозі.

Я не згораю
у тяжкій знемозі.
А просто йду
по вибраній
дорозі.

05.01.2012.

Ярославу Саландяку

Чи кане у майбутній чорторий,
чи вкаже місце грізному бедламу -
бунтує камінь, велет мовчазний,
на бездоріжжі зрадженого храму.

У млі брати, що розгубили міць.
Довкруг не ті вже різьблені обличчя.
Його ж ні хитрістю, ні силоміць
ніхто не ув'язнив, не втаємничив.

Той - оберіг, а той - хитка плита:
у каменів також щодня зигзаги,
а він... а він - печаль і висота
загублених у мареві варягів.

Як і вони, із мохом на плечах.
Як і вони, вертається з обману.
Тому й бунтує, щоб не в жах і прах,
не в розпач ранку і не в безталання.

Ще ревно князь поклониться йому,
коли впадуть на груди орди вражі,
та чи удвох долатимуть пітьму,
породжену давно у сяйві княжім?

Слова камінні - мовби полини,
які одвіку звабам долі винні.
Бунтує камінь, велет мовчазний,
вустами Бога мовлячи людині.
2010р.

Я - голосу печальний раб,
І непитущий, некурящий,
Співець твоїх небесних зваб,
Мистецтва жертва я пропаща,
Кохання жертва непутяща,

Що увійшла в життя ріку
Без розуму обачних лоцій,
І чашу долі п`є гірку –
Сліпе знаряддя у потоці
Всіх незагнузданих емоцій.

Таланту жертва я свого
І слова-кременю, не вати,
Що може викресать вогонь
І ним же щастя убивати…
За віщо, фатуме проклятий?!

…Змирився з волею небес,
Тяжку на плечі взявши ношу,
Несу над прірвою свій хрест
І буйні пристрасті стриножу…

Чи упаду чи переможу?..

2.01.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Новый год радость уюта горит свеча
Мы вдвоем поет рояль
В пламени встречи пылает любовь твоя
И Розарий чистоты скрывает вуаль
Но вот платье нежностью снято твое
Осыпаю цветами храм истинной красоты
Песнею лебединой любви озарю в Рождество
Согрею коснувшись крылом струн души
Праздником волшебства венчание Вселенных
Во благо МИР Единым Светом МЫ
2012г.

мене нема ні в відстані, ні в часі,
я пролетіла крізь галактику свою...
не засумую, не зазлюсь -заплачу :
я просто так, між іншим тут живу.

… тут сонце світить,
може, і тепліше,
можливо, шурхіт трав -
солодший сну,
та ми живем лиш раз,
і я ціную,
свою дрібну й просту -
ГАЛАКТИКУ - свою

Які «початки» ще стовпить, які «начала»?

Препросто родяться «царі» й «богатирі».

Ти пам’ятаєш, як мелодія звучала

тобі колись і в горі угорі?

Весь мир тихенько всотувавсь у безмір –

у значену хрестами далину.

Там Вічний Жид тихенько квилив: «Вей із мір…»

Сад спрагло так виснажував весну.

Діди з домів ішли у домовини

(і зі своїм ти розминувся лиш на дні…),

проживши трохи більше половини,

а інше розгубивши десь в огні.

Їм одібралося бажання знати й мати,

тож кожен просто з рани висмикнув свій чоп.

Тебе тоді й народжувала мати

при світлі поминальних ще свічок.

Одразу мантією огорнули тіло…

Корону й миро принесли у дар жлоби…

Але зате ворони туркотіли

там, над колискою, як справжні голуби!

Будила музика таланти, ще таїнні,

розбурхувала прагнення слабі.

Й ти зрозумів, що народився в Україні,

і ця мелодія навіки у тобі.

2009 р.

Ніщо не диха.Повна ніч.

Не світять зорі, їхніх свіч

Не допуска печаль туману...

Та все чекає: прийде ранок,

Сховає смуток всіх і всього:

Знов посмішки,і рух. Та мана

Нічного шарму знов настане.

Ніч - чародійниця, красуня.

Хоча ми в ній злегка у сумі,

Проте цей щем - чарівний трунок!

Вся кава випита до дна,

нема ні суму, ні досади,

І знов одна іду до саду,

вся кава випита до дна...


Той сад - це спогади.Вже час

забути все, і линуть далі.

Я там покину всі печалі,

Той сад, і кава - спомин вас.

А я іду тепер вже далі.


В саду постою лиш хвилину,

і нині я тепер покину

ті спогади про вас.І каву,

що ароматом поєднала.


Вже кава випита до дна,

а смак її давно забутий...

Я кинусь до людей. Добути

смак жить без кави

і без вас!
—

я не чиясь...я просто ні-чи-я.
це не гординя -просто так буває:
душа пустельну істину пізнає -
і після цього раптом завмирає.


у нас з душею зговір тихий є:
ніхто нікому жить не заважає,
думок печалі серце не приймає,
вони вже відлетіли в сизі далі...


я нічия... я просто - нічия.
це не гординя - просто так буває.
душа вже не струна. нема печалі -
вона живе так амнезійно стало...

червень, 2011


http://www.facebook.com/photo.php?fbid=211412998924426&set=pt.206706692728390&type=1&theater

Камінь, ножиці, папір – усе, як в дитячій грі.

Ножицями з паперу вирізаю сніжинки

І приклеюю до шибки.

А камінь лежить на дні

у криниці серця – і нічирик і ні чичирк.

Черкаю знічев'я на аркуші щоденника каракульки,

заповнюю розум повітряними кульками нових ілюзій,

приміряю нові маски, а чи яка пасує?

пасьянси розкладаю, торигаю ящичка запертого судничка

іч який! не відчиняється без ключика...

а ключика ніц не видко... швидко стемніло швидко...

а криниця холодна-холодна, а камінчик глибоко-глибоко

страшно самій пірнати...

і немає ні Івана-дурня, ні Котигорошка-мудрого

щоб Князівоньку порятувати...

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

Старий, стомившись од щоденної борні,
од суєти, яка - є дійсність нині,
приліг собі спочити у труні,
чи краще би сказати - в домовині.
Колись, коли ще силонька була,
а клен засох, старий, біля порога,
її він видовбав із цільного ствола,
як індіанець писану пірогу.
Сміявсь: "Помру, то й сплавте по ріці!
Сягну нарешті, може, моря-окіяну?"
І ось помер... Явились два старці,
такі ж, як він, - почвари окаянні.
Учора ще і розпивали десь на трьох...
Один дістав старий Псалтир з-під поли:
"Помолимось! Хай легко прийме Бог
усопшого раба свого, Миколу!"
Та книжка вельми цікавенною була:
хтось любо душу вилив на папері.
Поки читав, зібралось півсела
підслухувать під вікна і під двері.
І мрець заслухався! А ранком, під кінець,
сам Бог проник із односельцями до хати,
забувши, що розстрига-панотець
ніколи взагалі не вмів читати.

2009 р.

Незмінно жду прибою в час вечірній,
Або щоб місяць,
плеканий в теплі,
З тонким уривком хмари на чолі,
Замислено різьбив сади нагірні.

Та в далині зосталось миле море,
Нагірний сад далеко од очей,
І не встає німий пестун ночей
Ласкавого прилляти блиску в морок.

І в час,
коли на обрії далекім
Впадає в ніч останній струм зорі,
Я, мріючи на кам'янім дворі,
Лиш города суворий чую клекіт.

11.Х.1936

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

А кругом тільки степ…І про що ж іще мріяти?
Змарнувати пасхальну посвячену ніч?
Та даремно і так скільки ж безкраїв міряв ти,
поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць!
Занімієш – відчуєш: «Нарешті-то мислиться!»
Тут ще тропами турів гуляють бики.
Тут і справді іти втричі ближче до місяця,
ніж до першого злого вікна-у-віки.
То навіщо тобі ті шибки і тривожити,
якщо вчора з «нізвідки», ой, ледве утік?
За биками, поволеньки гулькни у боже ти:
там ще – тьми дів тямущих та безліч утіх.
А кругом тільки степ…Звітував перед кими ти
там, де предки уже не виходять на лови?!
Є де кашу на віщий вогонь перекинути,
є на волі із ким перекинутись Словом:
ген по обрію плуг ще штовхає зхохлілий,
але вічний, як світ і як мир, Хлібороб –
оре скіфів стихію «направо й наліво»,
ще й без права помилки, без правил, без проб.
Ти не бійся – засни: дарма долі противишся.
Якби й досі не приндився, мав би усе б…
Ще не пізно, не рано. Спи. Завтра прокинешся,
а кругом тільки степ. А кругом тільки степ!

2009 р.

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не сам:
таємний дух зо мною
В давнім саді.

То сміється дзвінко за кущами,
То в алею за собою кличе;
Промайне і зникне десь обличчя
Таємниче.

І чого ти криєшся від мене?
Поєднаймо, мила, дружні руки
Та й біжімо разом на поплави
Та на луки.

Все поділим: золото полудня,
Коників чечекання томливе,
Пахощі рясної конюшини,
Вітру співи.

І поділим плюскіт вод прозорих
На піщаній замілі в затінні,
І піймаєм рибку тріпотливу
В баговинні.

Аж тоді, як місяцева дужка
Заясніє в небі голубому,
Ти повернеш в теплу сутінь саду.
Я – додому.

Ізнов палити душу до зорі
собі на шкоду, мов солдатську «Приму»:
їй тісно, як Землі в земній корі,
або обличчю під шарами гриму.
Вона давно жахається дзеркал:
їй зазирнути би у глиб Дніпру чи Пслові!
Душі моїй навіщо п’єдестал
десь у Москві, у Києві чи Львові?
Їй прагнеться висот, широт святих,
яких так мало залишилося в цім світі.
Вона давно уже не молиться на тих,
що в бронзі та у золоті відлиті.
Їй легко межи божевільних і дітей,
яким для свят достатньо й паски півполушки.
Вже скільки ж я просмеркував ночей,
боячись вмісту скам’янілої подушки,
котра всотала чорні сни, і дні,
і біди, і дими, якими дихав!
Десь прихилити б голову на пні,
у лісі дивному, де солодко і тихо.
Немало вже пройшов, зробив, пожив.
Осіннім сяйвом під вікном згасають рожі…
Чому ж не йметься тобі, душе, знов – кажи?!
Чому на гущі кавовій ворожиш?!

2011 р.

На лезі блискавки світанок,
на списах грому – небозвід.
Навіщо раптом наостанок
од страху в щелепи боліт?..
Слова останні світлячками,
що, не умерши, неживі,
і кожен порух – наче камінь,
і сміх вогнем на тятиві.
І соло вітру на стеблині,
і чола дзвонів на вітрах,
і ми, давно вже не єдині
в жагучім гурмищі мурах.
2011р

у Діда Мороза Снігурка із вати,
і світ ще поділено, як на квадрати,
на добрих і злих

і кава без цукру, і вірші без рими,
і тридцятилітні здаються старими,
як первісний гріх

на розчарування помножено втому,
та я все одно повертаюсь додому
хрестами доріг

і сумніву більше не маю ні грама,
що час повернув би усміхнену маму,
якби тільки міг.

2009(2011)

Глибока осінь – в маленькому місті:
Спіткаються хмари, калюжі, пожежі.
Листи непрочитані, вранішні вісті,
Відсутність Когось – і в житті, і в мережі.

Допалюють купами літо в городах.
І кришиться слух від базарних балачок.
Спокійно. Не плачем. Тримаєм породу!
Це місто – мурашник. Спокійно. Не плачем!

До ранку. Провалля. Будильник. І знову –
Холоне під зойки опалого листя
Потерта, затерпла від рук випадкових
Велика самотність в маленькому місті.

14.11.11

Усі ми, схоже, в цім двозначному житті
перетікаємо зі стану снів у стан вин, –
і Мідні Хижаки, і Жертви Золоті:
усе залежить тільки від обставин.
Гадаю, це таки – не Божий (!) «дар»:
щораз в мінливість падаєш, як в яму!
Душа пече од намірянь машкар…
І тіло меркне од постійних пере-явлень…
Не відаєш і ким підеш на Суд.
Ти наче є… А кліпнеш – десь далеко ти…
Свого єства втрачаєш мудру суть
і мудру однозначність інтелекту.
Які твої обов’язки й права
згідно Первосвященного Завіту?
Найгірше ж, що не визначиш, бува, –
кого любити, а кого убити.
Ось зараз – чий ти ворог, чий ти син?
Що тобі треба, а чого не треба?
І розумієш, вибиваючись із сил,
що часом (часто!) утікаєш сам від себе.
Куди спішиш? Що маєш на меті?
Постійно так лише погоня сниться…
Ми – Мідні Хижаки і Жертви Золоті.
Чи навпаки? А втім, нема різниці.

Ніч така схожа на тебе чимось (може очима?)...
Підсвідомо сприймаєш її, як рідню:
зрештою, ніч - це поважна причина
завтра новому відбутися дню.
Скільки ж ти їх, отаких, осилив,
скрипку обнявши, боячись "рипнутись"?
Хилиш у сутінках голову сиву...
Якби ж іще й сморід, що так вже набрид, не тис
на розримовану, зранену душу!
Гадаєш, виповзеш по смичку
знову з потоптаності у грядуще?
Мав би релігію "більш гнучку",
просто списав би свій страх на Бога
(ну, додалось би страждань Богу ще)...
Та поставатимеш знов із "нічого"
зрадником радості, зрадженим вщент
музою, думкою, домом і музикою!
Струни, як бруд, між долонь протечуть...
Здивуєшся: "Наче ж, натхнення, обузу твою
сховав в підсвідомість? Проте - чути!"
А руки манитимуть вже із розпуки,
з розлуки, з розхлюпаної біди,
у рідну "рутину" ліричні звуки
(здавалось, утрачені назавжди!)...

2009 р.

Жені Бурштиновій

За вертепом літ і ліри
од розчавлених воріт
плине бранцем, наче віра,
ПАНАЦЕЯ та, що від...
Грецький профіль... Каре око.
Руки - часу вітряки..
За стрімким, як лихо, кроком
неминучості витки.
У житті, немов у житі, -
мертва тиша і жага,
доки час несамовитий,
доки доля в берегах.
Герми вказують на "кепсько",
підкосились ніжки див.
Вдар об поли, діво грецька, -
хтось до тебе наслідив...
Годі ліків на ідеях,
де заміс - бальзам і тля.
... Ріже коси ПАНАЦЕЯ -
та, що від, а нині для...
2011р.

Коли стихає відчай, оклик сну
тебе торкнеться пальцями Предтечі.
Ти уві сні на вальс поклич вину,
впіймавши за худі тремтливі плечі.
І так вальсуй, мов той дитячий сміх,
якого не візьме за горло Вій...
Гляди й тобі відпустить небо гріх -
останній твій і перший - вже не твій.
2008р.

Поэзия корыстна,
чай, не родная мать,
и в ней истоки смысла
бессмысленно искать,
лишь улыбнётся, тая,
но – вдруг –
блеснёт в строке,
как рыбка золотая
у ритма на крючке.

2011

Уже і я перехворів
За літечком жалобу
І мідні кучері гаїв
Безумно уподобав .

Не по гриби, а просто так
Іду стезею бору,
Час од часу майне де птах
Осіннього дозору.

Лягає оловом туман
В долині болотистій
І, мов на бронзу, в яру чан
Змітає вітер листя .

Берізки коси в сивину
Нічної поволоки
Пофарбували… Ну і ну! -
Зими вже чути кроки.

І знову випаде : недуг -
Морозу чари кляті -
У крижаній облозі хуг
Коханням корувати.

2011

кожного світлого понеділка посилай мені краплину любові
як мед солодку як криштальна вода чисту а потім забудь
йди тихо подихом через великі легені прадавньої Сорбони
і не забувай що бути Буддою на самоті легше ніж серед людей

як згадаєш викинь золоте руно освідчення і пробач себе
за золотокосу дівчинку в якій Джонатан Лівінгстон « Чайка»
бунтівними крилами розбиває стереотипи сірого неба
і води- володарі несуть шляхами широкими літописи предків

кожної святої неділі смакуй сьогодні бо вчора уже відбулося
відбилося у скронях відхворіло у чуйному серці повічно
повіки умило маковим молоком і всміхнулось довірливо
третім промінчиком немовляти що тримає твій палець

О, я давно їх вивчив потай
Під невгамовний серця стук.
І граю, нібито по нотах,
Мелодії – і вуст, і рук.

А проведу смичком по скрипці,
І висіває зорі ніч.
І котяться вони по шибці,
Як діаманти юних стріч.

І сам не знаю, де сховати
На сто каратів діамант.
Кому його подарувати,
І чий осяяти талант?

Хай нові гуртуються герої
на теренах рідної землі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі.
Хай батьків згадають поіменно,
все пройти готові до кінця,
знов любов піднявши над знамена,
і добро впустивши у серця.
Їм благословивши далі бранні,
коли буде виступ на порі,
хай тому всміхаються кохані,
і затим не плачуть матері.
Зацвіте каштанами Хрещатик,
як дими розтануть навкруги...
І умінню вірити й прощати
ще позаздрять друзі й вороги!
Притлумивши спомини і болі,
скажемо, збудивши сміхом світ:
"Ні! Немає щастя, окрім волі!
Воля - Божий Дар і Заповіт!"
Доти ж ми дорогою старою
йтимемо з тернами на чолі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі...

Рифмы просятся наружу?
Полежи, и всё пройдёт.
Разогрей вчерашний ужин,
Посчитай наоборот.

Погуляй по переулкам,
позаглядывай в дворы,
покричи в квадрате гулком –
поучись у детворы.

Посмотри, как руку тянет
обездомевший старик,
дай ему медовый пряник –
он к такому не привык.

Подыши дымком кальяна,
долго, а не раз-и-два,
чтобы закружилась пьяно –
до смешного – голова.

Стань мальчишкою бродячим,
где кончается черта,
и тогда поймёшь ты, зрячий,
что не видел ничерта.

Что не знал, чем пахнут точки
в окончании строки,
что они – лишь тень отсрочки,
ил на донышке реки.

Что не высохли чернила
там, где ты писать готов,
что смакуешь ты уныло
сны великих мертвецов.

Что значение имеет
только то, чему без слов
молится дитя, немея,–
Божьей удочки улов.

2011

Блукаючі очі з обличчя дощу.
Найкращого красеня відьма цілує.
Регоче. Чарує. Не гасить свічу,
пославши до чорта усіх чистоплюїв.

Оголені перса. Оголена ніч.
Розпущені коси між тишею й громом.
До півнів далеко – ще кілька сторіч.
А як воно згодом? На жаль, невідомо.

Облудно-звабливо -- похнюпився тин:
не свідок, хто бачив, єством не відчувши.
Чаркує за тином окастий полин,
на лавочці цнота хвилюється дужче.

А відьмі як відьмі – біда не біда.
Босоніж огуду чіпку перескочить.
Буде реготати вона, молода,
допоки та ніч і блукаючі очі…
2005р

Буває так, що серце затерпає
Від холоду в душі та скрежету жалю...
А я думки у сповідь обертаю,
Тому страждати більше не люблю.

Я вираз "ми" на вираз "я" міняю.
Я вчуся бути егоїсткой, взагалі.
Сама стелю, сама собі лягаю.
І почуття тримаю у труні.

Этот вечер с чёрным дождём заодно,
и октябрь наши нервы, как руки, гложет.
быть в себе надоело, смотрим в окно,
но в окне, как ни странно, кино всё то же.

Кошка томно зевает, и мы не прочь…
помнишь: август. лягушки. вино по кругу.
и созвездье Лебедя каждую ночь
тянет нежную шею к Южному Бугу.

Борисові Щавурському

У тій подобі, що признав своєю,
впадеш на лезо відчаю й умреш,
а завтра в іншій - лютою змією
вповзеш у царство лиха, де без меж
простори скверни й богохульства регіт
із сотень пащ, мов сморід мертвих тіл,
і гвалт ночей, і днів дрімучих скрегіт,
які тебе жбурлятимуть на діл,
бо ти не схочеш вбивцею ставати
чиїхось мрій і добрих сновидінь,
бо ти ще з тих, кого навчила мати
в кишеню не ховати власну тінь,
бо так воно до сліз тобі нелюбе -
подоба та зміїна, лють і кров,
бо сам собі зламав зміїні зуби,
щоб шкуру зняв хутчіше змієлов.
2008р.

Торкнулась осінь лілейною рукою
Мого чола - здригнулась тінь.
Ти вже далеко, не зі мною,
Де літа бабиного біла заметіль.

Погасли думи, стихла млість,
Нахолодили душу вітри буйні,
Кленовий лист - багряний гість,
Згадав минуле і незбуле.

Сюжет банален до зевоты:
осенний сплин и бла-бла-бла.
и хоть его печальны ноты,
печаль, естественно, светла.

И журавлей извечных стаи
летят опять-таки на юг.
И небо цвета ржавой стали,
и меланхолии утюг.

Так всё привычно и знакомо...

Но, Боженька, скажи опять:
«Та паутинка невесома»,
а большего не дай мне знать.

2011

Через сторінки польових орбіт,
Через сніги скривавлених балад,
Ти вперше почуваєш дивний світ,
Буденний дотик незвичайних свят.

Росинкою життя безсмертних дів,
Ти впав на Землю ангелом весни,
Далеким співом займаних гаїв,
Ти впав сюди народженням краси.

Твій перший доторк вуст розтав, як лід,
І розлетівся поцілунком чар,
Розбив смертельні стріли Артемід,
Засяяв як незнайдений квазар.

Твоя жага очей здіймає кров,
Розбуджує корозії комет,
Знаходить таїну забутих мов
І розриває суму злий стилет.

І перше слово, спущене з душі,
І перше свято першого життя
Тобі співало знахарські вірші
З Едему неземного каяття.

Усе для тебе вирушило в путь,
Тебе чекає вже Чумацький Шлях,
Заради тебе зорі світло п'ють,
Збивають куряву стооких клятв.

Вони тобі дарують сотні літ,
Історії незвіданий сувій,
Сплативши усмішкою тонни мит,
Ти поринаєш у космічний вир.

Лише для тебе сяє Оріон
І ніжно посміхається Земля,
Узявши міцно поміж віки сон,
Усе для тебе спить, мов немовля.

І ти засни хоч на єдину мить,
Полинь в містичний тихий унісон,
Для тебе небо снами майорить
І зве, і зве тебе мерщій в полон!

25/09/2011

День – дінь!
Ховаюсь в тінь.
Там любі примари.
Там тепло – темно
І, достеменно,
не хмари
над головою, а теплі труби
і плити грубі
з бетону,
і ліжко з картону,
й ледь чути місто.

Примари облягли
тісно.
Бетонні стіни розтеклись
химерно тістом
сну: тепло – сухо,
осінь в лісі
грибним духом
в піднебесся
понеслась
в передчутті зими.

Примари за плечима
ходять, не чутні і не злі,
в калиновому намисті
по тонкому гіллі
і по сухому листі.
Не хрусьне ані шелесне.
Їх бачу
краєм ока:
ведуть мене
додому, наче
залога сторожка.

Повільно йду
між хащ,
з - поміж опеньок на корінні
вибираю кращі
на суш і на їду,
і на соління...
А сонячне між гілок миготіння,
а дятел метроном
опеньочки рахує...

Трамваю гуркотіння!
Це знову день прийшов за сном.
Гвалтує!

до 2006

Якщо ще маєш апетит
і трошки грошей,
і зубів,
а ще й
маленьку радість захотів...
тепер, який завгодно « дефіцит»
тобі життя запропонує.
О! Щасливий одинокий,
аж поки
ще існує,
хоч і однобокий,
той вічний інтерес –
напасти живота...
Але вже скис
й сумуєш...
Гіркота! –
їда лише голодному смакує,
а ти сумуєш,
рідненької душі голодний...

І горілиць лягаєш
над безодню
на долівці
і чекаєш,
що прийде Бог
й погладить по голівці.

до 2006

девять днів восьму ніч восьмий вірш
я присвячую тій що не знаю...
в році четвертім знайду у човні
в тихому в тому тумані
човен човном її чорне волосся
сумне і заплакане тишу закриє
настільки бліда - я посивів до дна
в місяці ночі й морозу
губ доторкнутись - тріснуте молоко
а коли вона гляне...
зараз із нею в очах запах меду
змогла…
1911

Как аукнулось тебе яблочко!
если б знала – опять сначала?
кем была ты? А стала бабочкой
у божественного причала.

Постэдемской памяти крашенки,
Ева-матушка-Несмеяна,
где-то бродит ещё твой старшенький,
неприкаянно-окаянно.

2011

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008