Розділ 2. Печальні декорації

Вінок 5. Падіння ідола

1.
Підкорює душа круті висоти,
За тінню музи у захмар’я мчить.
Та мріям відчай обірвав польоти.
Від серця загубилися ключі.

А шлях до зір тернистий і самотний,
Нектар поезій каяттям гірчить.
Та манить розум у хмільну безодню
Натхнення зоребуйна глибочінь.

Хоч виграні з одвічністю всі битви,
Та програна із долею війна.
Ілюзія, що замість сонця світить,

Для мене найсвятіша дивина.
Я, зоряним дурманом оповита,
Зреклася назавжди земних принад.

2.
Зреклася назавжди земних принад
Я, в пошуках небесного полону.
Натхнення – лиш облудна пелена,
І амфора моїх спокут – бездонна.

Куди поділась пісня чарівна,
Що полонила душу безборонну?
Наситившись оманою сповна,
Караюсь неіснуючим законом.

Парнас холодна тиша обняла.
А серце закрутила зла негода.
Летить у ніч мого жалю стріла.

В долинах мрій упав туман гіркотний.
Чорніє слів і снів магічний сплав.
Митець-Сізіф під гору камінь котить…

3.
Митець-Сізіф під гору камінь котить,
Та не діжде лаврового вінця.
Поблідне від байдужості народу
Цей подвиг без початку і кінця.

Спустились вірші на низькі частоти,
А біль нестерпний до небес досяг.
Навіщо, музо, додаєш турботи –
Ведеш у рай, та все по манівцях?

Читаю у космічному палаці
Поему із даремних заклинань.
Просипався магічний шлях крізь пальці.

Вгорі – печаль, внизу – трясовина.
Скривився час губами злих паяців.
Вершина – потойбічна таїна.

4.
Вершина – потойбічна таїна.
Та впав мій ідол. Не молюсь. Не вірю.
Вкриває небо туга-сивина.
Кохання відпущу в холодній вирій.

Я мліла від отруйного вина,
Об камінь-відчай обламала мрії.
Нехай міняє муза імена,
Величний бог – тепер лиш спогад сірий.

У серці храм занедбаний стоїть.
Затихли звуки неземних рапсодій.
А молитви – лиш відгук лихоліть.

Хоч серце остудив холодний протяг,
Сонети шепочу богині вслід.
Життя поета – дивина природи…

5.
Життя поета – дивина природи.
Служіння музі – незбагненний культ.
Борюся на невидимому фронті,
Причащена гірким вином спокут.

Для мене в Елізей немає входу.
В сонети уплела пітьму п’янку.
Усі пориви серця благородні
Вмістились на осінньому листку.

Кохання відтиск із душі не стерти.
Я – голосу твого німа луна,
Красо-богине! Спалахни безсмертям!

В очах твоїх магічна глибина.
Буяє у мені вінок Евтерпи,
Мов древо правди і гріховних знань.

6.
Мов древо правди і гріховних знань,
Поезія небесна й таємнича.
А муза, ейфорійна і сумна,
Веде моїх думок тривожне віче.

Прошу, мовчи. Хай гусне тишина.
Підпалює папір гарячий відчай.
В ілюзій-віршів дорога ціна,
А фальш хитку надію покалічить.

Розбився ідол. Вилилася ртуть.
Квадрати чорні – на усіх полотнах.
В душі вітри приреченості дмуть.

Та біль в обіймах неземних мелодій
Та в марені незвіданих облуд
Цвіте натхненням і красою родить.

7.
Цвіте натхненням і красою родить
Мій сад поезій. Глянь-но, зупинись!
Розбий ланцюг моїх годин марнотних!
Над раєм відчай, мов імла, навис…

Та ні, не пожалієш ні на йоту.
Любов у серці, мов іржавий спис.
На озері душі – брудні розводи,
А очі осліпив фальшивий блиск.

Моїм коханням бавитися досить!
Втекла б із моря слів – нема човна.
Блукають вірші світом голі й босі.

В болоті цих облуд немає дна.
Та римами гримлять любовні грози,
Хоч болем буде страчена весна.

8.
Хоч болем буде страчена весна,
Я не забуду ті натхненні ночі.
До ранку солов’їний спів лунав,
Та болісну розлуку він пророчив.

Жалі скликає сум – сліпий дзвонар,
Мелодію забув мій птах співочий.
Між нами – невідомості стіна.
На вістрі каяття душа тріпоче.

Розтав міраж. Невже усе дарма?
Зів’яла в серці полум’яна ружа.
Палкої мрії збліднув діамант.

Блищать уламки-зорі у калюжах.
Я вільна, та пристанища нема.
За що мене дражнила, хитра музо?

9.
За що мене дражнила хитра музо?
А, може, ти – моє первинне «я»?
Фантомом залишися, милий друже.
Ніколи не назву твоє ім’я!

Злий генію, навіщо мучиш душу?
Повзе між рим спокусниця-змія.
Фатальної угоди не порушу.
В люстерці долі тільки тінь моя.

Чумацький Шлях завів мене у прірву.
Життя бентежне затягла нетеч.
Із серця двійника свого не вирву.

Коли ж полуда із очей спаде?
Мені богиня за любов безмірну
Дала вінок із чорних орхідей.

10.
Дала вінок із чорних орхідей –
Кохання муза повела на страту.
Душа, мов самовідданий адепт,
Незвіданим приречена страждати.

Із безлічі моїх невдалих втеч
Будуються нові сонети-грати.
Стрілу Амур замінить на картеч,
Приреченням не втомиться стріляти.

У щастя не перейдена межа.
Смиренно я прийму твою байдужість.
Не вип’ю із небесного Ковша.

Натхненням не шумить казкова мушля.
Любов у римах полягла. Прощай!
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

11.
Не лаври, а печаль прийняти мушу.
В тумані загубився мій причал.
Нехай образа всі зірки обтрусить
У відчаю мого дірявий чан.

Цілунки змія – на душі укуси,
Мов рани від іржавого меча.
В рукописах облуд Евтерпа тужить.
Варю із віршів полиновий чай.

Забуду. Але час – поганий лікар.
Блищить жага зіницями пантер.
Тебе кохала до гіркого крику.

Разом же у безодню упадем!
Любов тепер незаймана і дика.
Вона живе усюди і ніде.

12.
Вона живе усюди і ніде –
Мелодія тужлива і ласкава.
Печаль же – то найкраща з поетес,
Шедеврами душі кохання славить.

У літери скує палкий рондель
Цих почуттів довершені октави.
Та тягнеться хмільних оман кортеж
На феєрично-болісну виставу.

Моє натхнення до кінця допий!
Розбите серце протиріччя душать.
Бо горда муза – істукан сліпий.

Пегас блукає на пожовклім лузі.
Палац бажань розсипався, мов пил.
Моя любов – святиня і спокуса.

13.
Моя любов – святиня і спокуса.
Я вип’ю сни сухого джерела.
Бо дар від музи – то важка обуза.
Для вічної путі земля мала…

Мереживо душі пітьма спаплюжить,
І сумнівів моїх в’язка смола
Прорве у небеса незримі шлюзи.
Злетить Пегас у вічність без сідла.

Парнас – моя твердиня і столиця –
Гріхом і бур’янами поросте.
Життя, немов порожня шахівниця,

Де замість шахів – сотні вічних тез.
Міняю ніжність на холодну крицю,
Самітницею ставши для людей.

14.
Самітницею ставши для людей,
Блукаю в лабіринтах задзеркалля.
Чому ти, наймиліше із сердець,
Уже не діамант, а просто камінь?

Шляхом облудним в забуття ідеш,
Та нам обом не вимолити карми –
Краси-чаклунки ми палка фортель.
Нам папороть її повік шукати.

Цілує вічність болісним тавром.
Висока мрія смутком рани солить.
У віршах муза розкладе таро.

Гарячий смак жаги – печаль і солод.
Хоч відчай множить долю на зеро,
Підкорює душа круті висоти!

МАГІСТРАЛ

Підкорює душа круті висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-Сізіф під гору камінь котить.
Вершина – потойбічна таїна.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди і гріховних знань.
Цвіте натхненням і красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дражнила, хитра музо,
Дала вінок із чорних орхідей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди і ніде –
Моя любов – святиня і спокуса,
Самітницею ставши для людей.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Вінок 4. Душа у клітці рим

1.
Окрилена жага палких ідей
Мене втягнула в чарівні тенета.
А нині навіть застарів модерн,
Та я блукаю у тісних сонетах.

Тасую почуття усіх мастей.
У сни вплітаю неземні сюжети.
Натомлене крило Пегас простер
Над золотою кліткою поета.

Капризна муза б’є слова-кришталь.
Набридла їй моїх вінків палітра.
Кую зі слів магічну пектораль.

Моя богиня в серці терном квітне,
Вогнем гартує душу, ніби сталь,
Здіймає всеосяжну бурю літер.

2.
Здіймає всеосяжну бурю літер
Залюблена у спогади душа.
Садами рим бреде вона в лахмітті,
Збираючи нестиглий урожай.

Та мріям біль не дасть запліснявіти,
І втратити примарний, але шанс.
Любов моя – долина макоцвітна –
Ні зустрічей не знала, ні прощань.

Осиновим листком печаль тремтіла,
Тяжіли дні Дамоклевим мечем.
Та оживає почуття згоріле

Від погляду твоїх палких очей,
В яких віршують світло і чорнило,
О музо, королево юних фей!

3.
О музо, королево юних фей,
Чарівна, суперечлива і дивна!
Хто твій володар – Бог чи Люцифер?
Чи варто в тебе вірити наївно?

А, може, то в душі осяйний Феб
Розвішує ілюзій павутину?
Мого кохання гордий едельвейс
Цвіте жагою на крутій вершині.

Та як його дістати і кому,
Якщо любов, немов зрадливий вітер?
Невдалий жарт утнув малий Амур.

В’язницю рим не сила вже терпіти.
Евтерпо, поміж нами вічний мур.
Ти янгол мій і безсердечний ідол.

4.
Ти янгол мій і безсердечний ідол –
Хоч безліч масок, та нема лиця.
Нікого не дозволила любити,
Лиш брати у полон чужі серця.

Моя душа – для когось пишне літо,
Та заржавів у ній колючий цвях.
Я музою приречена хворіти,
І серце в римах, ніби у рубцях.

Вона в мені то ниє, то весніє,
Ридає в снах журбою-скрипалем,
А в пуп’янках троянд теплить надію.

Плету із літер сіть важких дилем.
Божественна поезіє і мріє,
Пекучий слід лишає твій єлей!

5.
Пекучий слід лишає твій єлей,
Богине золота, що вийшла з моря.
Шматують серце сотні віршів-лез,
І всі про незбагненного героя.

У кожному катрені – крах і злет.
Борюся до кінця, хоч я й не воїн.
Розсипався у шафі мрій скелет.
Будую і руйную власну Трою.

Хай вабить крізь пітьму захмарна ціль,
Любов нещасну буду спрагло пити.
Тремтить душа у кам’яній руці.

Співоча музо, найпишніші квіти
Тобі несуть мої думки-жреці.
На тебе нарікати чи молитись?!

6.
На тебе нарікати чи молитись,
Володарко невинного гріха?
Ти – свято поміж днів одноманітних,
Щемливий смуток зоряних зітхань.

Та, може, засліпили самоцвіти
Мою бентежну душу? Що ж, нехай!
У віршах діамантами зоріти
Одвічно буде ніжність і жага.

Прийми же, недостойний Аполлоне,
У жертву таїну палких словес.
Любові джерело не охолоне,

Безсмертям на папері оживе,
Хоч нудить у сонетному полоні
Без пісні серце, ніби соловей.

7.
Без пісні серце, ніби соловей,
Марудиться в буденному мовчанні.
Життя, немов би дзеркало криве –
Спаплюжилося там святе кохання.

Куди ж мене, любове, ти зовеш?
Я тишею кричу тобі «Осанна!»
І зоряного пилу круговерть
Фантомним щастям у безодню манить.

Пегасе мій, повільніше лети!
Боюсь перлини-мрії погубити.
А стукають у серце знов не ті…

По келихах спокут душа розлита.
Прообраз музи – невловима тінь –
Смутніє в марноті та нудить світом.

8.
Смутніє в марноті та нудить світом,
Римує серце слізний монолог.
Свідомість заколисує безвітря.
Любов для мене – непосильний борг.

Посвячення у вірші чесний свідок,
Найдовша із римованих епох, –
Ти будеш, мій герою перелітний,
У списку мрій, але не перемог.

Едем і пекло, маскарад уяви,
Моя Голгофа і ганебний крах!
Ти – гріх і святість, забуття і слава –

Терпка жага, розніжена в медах!
Чому дурманиш, музо, для забави?
Навіщо зловтішаєшся з невдах?

9.
Навіщо зловтішаєшся з невдах,
Поетів губиш, гордий істукане?
Не ціниш ти жертовного труда.
Прокляттями гримлять твої органи.

Мої жалі лиш вітер сповідав.
Тремка душа застигла між світами,
В стихіях ейфорії та ридань
Покарана облудними богами.

Поезія – найбільший мій обман.
У юність золоту не ходить потяг.
У чаші меду – сіль розчарувань.

Ілюзії скидають пишний одяг.
Для чого ж, музо, маниш знов за грань,
Даруючи фальшиву нагороду?

10.
Даруючи фальшиву нагороду,
Ти просиш, музо, непосильних жертв.
Розбилась на незв’язні епізоди
Буремна доля. Заважкий цей хрест!

Це тільки вірші, аж ніяк не подвиг,
Бо в’язню не здолати Еверест.
Ілюзії поет на трон возводить –
Облудну віру в неземних божеств.

Байдужість невблаганного кумира
Пробуджує натхнення в бідолах.
Але блаженні ті, які не вірять,

Не ходять по оманливих слідах.
Та знов п’янять мене терпкі ефіри.
У клітці рим співає гордий птах!

11.
У клітці рим співає гордий птах,
Давно забув дорогу до едему.
Немає пари і нема гнізда.
Самотній дім. І спів його даремний.

Буяє пустоцвіт в моїх садах.
Печалі затягнулася поема.
Хтось інший хай збере гучний аншлаг
І кичиться талантами в богемі.

Прийми ж, Евтерпо, цей словесний Рим.
Об стіни каяття розбиті ноти…
Клубиться у душі магічний дим.

На волю відпускай хоч вряди-годи.
Заручникам, і грішним, і святим,
З тобою не порушити угоди!

12.
З тобою не порушити угоди.
Ти, музо, мій трагічний ефемер.
Не виставлю душевний скарб на продаж.
Не кину свиням дорогих письмен.

В моїй душі воюють за і проти,
Живе театр ілюзій і химер,
І пристрасть на підмостках верховодить.
Навколо світ спинився і завмер.

Нехай у бочці дьогтю – ложка меду,
І серце мліє у сумних піснях,
Я – не герой чужих трагікомедій,

Хоч мука і любов кипить в рядках.
Дає богиня слова горде кредо
Тому, хто вибрав безкінечний шлях.

13.
Тому, хто вибрав безкінечний шлях,
По колу йти, та не дійти до себе.
У серці щемні спогади болять.
Крізь відчай проросли отруйні стебла.

Та музика сумного скрипаля
Мені миліша за веселий щебет.
Я музі не даю любовних клятв,
Та для мого кохання мало неба.

Ніколи не торкнусь коханих рук,
Не поцілую ці уста безплотні.
Кричить зловіще з потойбіччя крук.

Та віршів зорепад – невідворотний.
Цвітуть сонети від солодких мук.
Підкорює душа круті висоти!

14.
Підкорює душа круті висоти
І п’є нектар ілюзій та страждань.
У душу горобина ніч приходить,
П’янить натхненням золотий дурман.

Хоч віршів урожай важкий і згодом
Зі сліз і втрат збере богиня дань,
Поезії дилеми і пишноти
Пробуджують симфонію бажань.

Всі сповіді ти, музо, прочитала
На стелажах пустих бібліотек.
Заточить біль моє перо-кресало.

Безстрашне серце, ніби Прометей.
Вогонь свободи у пітьмі розпалить
Окрилена жага палких ідей.

МАГІСТРАЛ

Окрилена жага палких ідей
Здіймає всеосяжну бурю літер.
О музо, королево юних фей,
Ти янгол мій і безсердечний ідол.

Пекучий слід лишає твій єлей.
На тебе нарікати чи молитись?
Без пісні серце, ніби соловей,
Смутніє в марноті та нудить світом.

Навіщо, зловтішаєшся з невдах,
Даруючи фальшиву нагороду?
У клітці рим співає гордий птах…

З тобою не порушити угоди
Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
Підкорює душа круті висоти!

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Вінок 3. Музика і мука

1.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Жага натхнення та пророчий дух.
Любов долає неземні широти,
По колу мрії не скінчиться рух.

І серце не лякає вирок жоден,
Для нього муза – то єдиний друг.
Моя душа і спрагла, і голодна,
Блукає лабіринтами розрух.

Та вкотре прилітає птах весняний
І линуть ніжні ноти звідусіль.
Пташиний хор співає до безтями,

Немов святкує тисячі весіль.
У солов’їній пісні знов постане
Магічна сила волі та краси.

2.
Магічна сило волі та краси!
Співай, моя Евтерпо стоголоса,
Вінок хмільної юності носи,
Хай голову твою не сріблить просідь.

Хоч з вихору життєвих потрясінь
Душа бентежна вирватись не в змозі,
Кохання вічне, як мотив грози,
Полонить серце і хвилює досі.

Крізь час і відстань чую солов’я
І споглядаю чарівні красоти,
Вдихаю райські пахощі троянд.

Мій розум захмеліє в зорельоті.
Та марно небеса благаю я –
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!

3.
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
Відкрий свого єства таємну суть.
Мій ідоле без образу і плоті,
В твоїх долонях чудеса цвітуть.

Хоч ніч любові сліпоту наводить,
Та місяць осяває райську путь.
Виходять зорі з піднебесних гротів,
Нектари щастя прямо в душу ллють.

Сапфірний купол тріснувся від шалу,
Дзвінкий вогонь палає аж до зір.
Вриваються у серце ноти-шквали.

Та вранці сни розтануть у росі.
Богине, неосяжна і зухвала,
Навіщо маниш у казкову сіть?

4.
Навіщо маниш у казкову сіть,
О, привиде оман, забравши спокій?
Чому мене убив і воскресив,
Святиню кинув у пітьму пороків?

За труд мені нічого не даси,
Богине, зоресяйна і висока!
Збереш, як данину, важкий посів,
Мучителю, солодкий і жорстокий…

Нехай вирує війчай-карнавал.
І хоч сумнівні всі твої чесноти,
Твій вічний титул – ти мій ідеал.

Не звільнюся ніяк від привороту,
Лукавить муза із кривих дзеркал –
Не скаже правди неземна істота.

5.
Не скаже правди неземна істота,
Яка співає з болем в унісон.
Ілюзіями править мій володар,
А я сльозами поливаю трон.

Та золотом тече твоя щедрота,
Евтерпо, світлий і чарівний сон!
На вівтар музи покладу самотність,
Хай душу палить крижаний вогонь.

Моїй любові – бути чи не бути?
О, ні, богине, пристрасть не гаси!
П’янка омана – найсолодші пута.

Відродиться натхнення у сльозі,
Фантом кохання дасть себе відчути,
Хоч має сто облич і голосів.

6.
Хоч має сто облич і голосів,
Краса-богиня – недоступна пані.
Єдина буде на усі часи
Для бідного митця взірцем омани.

Кому ж мене ти знову продаси?
Чия байдужість мій алмаз огранить?
У відчаї беззвучних голосінь
Сам у собі зриває біль вулкани.

Моє бентежне серце – стиглий плід,
Потіха для капризного Ерота.
Життя тріщить, мов березневий лід,

І в’ються за душею дні марнотні.
Без музи я, немов пов’ялий цвіт.
Вона для серця найсолодший дотик.

7.
Вона для серця найсолодший дотик –
Мелодія жагучої весни.
Богиня-муза вишукано-горда
Медовими нектарами п’янить.

Зриваються салютами акорди,
Мов сповіді душевної струни.
Звучить з нічних небес кохання-форте
І зорями небесний лан ряснить.

Я музику приймаю, як причастя.
Здіймається любов палкою «сі».
В обійми неба хочеться упасти.

Свідомість розтинає надвосіч
Поліфонія магії та щастя –
Для спраглої душі нектарний сік.

8.
Для спраглої душі нектарний сік –
Поезія – і воля, і в’язниця…
Вбирає світло і небесну синь
Натхнення невичерпного криниця.

Гукає із пітьми тривога-сич,
Та ніжністю кохання промениться.
Надію срібний смуток поросив,
Але тріпоче у руці синиця.

Очей не відведу ж від журавля!
Жагою спалахне едем зітлілий.
І знову із-під ніг втече земля.

Богинею постане ніжна сила.
Малює муза в душах дивогляд,
Навік мене безсонням полонила!

9.
Навік мене безсонням полонила
Мелодія, обвінчана з вогнем.
Натхнення розпрямляє дужі крила,
Танцюють зорі вічний полонез.

Ридає тиша, від пітьми сп’яніла,
Мовчанням плаче весняний кларнет.
Без музи я – троянда перецвіла,
Любові недописаний сонет.

Та ця богиня із душею змія.
Вона, мов карти, долі розкладе.
Захоплять серце бурні зоревії

І кинуть з неба у колючий терн.
Та вічно у тумані мрій зоріє
Мистецтва непохитна цитадель.

10.
Мистецтва непохитна цитадель
Пророцтва зустрічає і комети.
Боронь її ніколи не паде,
Бо всі падіння то, по суті, злети.

Тече за обрій сонце-мюскаде,
І вітер соло виграє на флейті.
Стихає біль. Шовкова ніч гряде.
Душа співає зоряні куплети.

Натхнення задає щемливий тон,
Розніжене красою, мліє тіло.
Кохання – мій довершений канон.

Любов у вічність шлях мені відкрила.
Очолює мій дивний пантеон
Фантазії богиня пишнокрила.

11.
Фантазії богиня пишнокрила
Спокусою гуляє між рядків.
Колись сором’язливо шепотіла,
Тепер її промови запалкі…

Шматує відчай у душі вітрила.
Над морем долі стугонять віки.
Я образом прекрасним захворіла.
Ця мука нерозгадана ніким.

Хоч серце розривають протиріччя
І біль тупий кордони снів зітер,
А молодість жалями втрат курличе,

Готує муза зоряну пастель,
По чашах віршів розливає вічність,
Шляхами самозречення веде.

12.
Шляхами самозречення веде
Поезія моє зболіле серце.
Нуджусь в рядках, чекаючи вістей
Від музи, але щастя не озветься.

Душа у сад безсмертя забреде,
Де слух чарує солов’їне скерцо.
Але сама співатиме про те,
Як птах безкрилий до любові рветься.

Мій соловей втомився і затих,
А почуття, як вишні переспілі,
Зав’яляться і не пізнають гріх.

Весна моя так рано посивіла,
Та все ж багаття спогадів святих
В пітьмі палає золотим світилом.

13.
В пітьмі палає золотим світилом
Моя любов, фантомна і жива.
Для мене муза пишний рай створила,
Та квіти в ньому – то лише слова…

Ущухли яблуневі заметілі,
Буденністю розсипались дива.
Душа, від туги і журби зболіла,
І мудрість квапить на важкі жнива.

Пожовк папір від часу і печалі,
Та літерами знову зацвіте,
Коли весна до березня причалить.

Прискорює Пегас шалений темп
І постає в п’янкому ритуалі
Окрилена жага палких ідей.

14.
Окрилена жага палких ідей
У кров гарячу додає отруту.
Хто з музою угоду укладе,
Приречений рабом голодним бути.

Душа не має права на протест,
На варті самоти всіма забута.
Незримий цей вінок чи доплете?
Чи відшукає ліки від цикути?

О ні, невиліковна ця печаль!
Любові лихоманка незворотна!
Юрбу безумних почуттів-прочан

Невидима рука в рядках колотить.
Глибока тиша болісних мовчань
Живе у пензлях, у словах і в нотах.

МАГІСТРАЛ

Живе у пензлях, у словах і нотах
Магічна сила волі та краси.
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
Навіщо маниш у казкову сіть?

Не скаже правди неземна істота,
Хоч має сто облич і голосів.
Вона для серця найсолодший дотик,
Для спраглої душі – нектарний сік.

Навік мене безсонням полонила
Мистецтва непохитна цитадель.
Фантазії богиня пишнокрила

Шляхами самозречення веде.
В пітьмі палає золотим світилом
Окрилена жага палких ідей.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Розділ 1. Поцілунок Евтерпи

Вінок 2. Муза першого кохання

1.
Супутниця у пекло і в едем,
Моя богиня золотих ілюзій
Крізь грози та сніги мене веде
По лезу болю, по буремній смузі.

Її п’янка краса не має меж,
Як вітер-вічність у стрімкому русі.
Весна – найкраща із її одеж.
Вона – лісів казкових мавка руса.

Царівна із незайманих дібров
У серці грала неземні мотиви,
Бриніла дзвоном потаємних мов.

Лиш раз в омані я була щаслива,
Коли уперше принесла любов
Чаклунка-муза, дивна і зваблива.

2.
Чаклунка-муза, дивна і зваблива
Цілунками вітрів збудила німф.
Амуру нашептала хитра діва,
Щоб вистрілив у серце він мені.

Кохання розлилось магічним співом,
Заграло сонцем на алмазах снів.
Купались хмари в небесах мрійливо
І танув смуток, як останній сніг.

Хоч зник давно міраж у піднебессі,
Вінок із дивних мрій душа плете,
В повітряних палацах служить меси,

Оживлює надій піщаний степ
І радість шле весні на всі адреси,
В поезії відродженням цвіте.

3.
В поезії відродженням цвіте
Забуте щастя і наївна віра.
Шукаю серед сотень тез и тем
Таємний сенс, загублену Пальміру.

Ще глибше корінь смутку проросте,
Бо жити не вдалося за Шекспіром.
Не повернеться юність, а проте…
Хай в серці не змовкає ніжна ліра!

Твій образ пронесу через життя,
Любове, незбагненна і сяйлива.
Я знову піднімаю білий стяг

І відчай у сльозах блищить зрадливо.
Та спогад про високі почуття
Весні у коси заплітає диво.

4.
Весні у коси заплітає диво –
Небесні стрічки – вітер-чарівник.
Вдягнулись вишні у вбрання цнотливі,
Зеленим шовком простяглись лани.

Мов райдуги чудесні переливи,
Мене коханий образ полонив.
Спинивши час, моя душа тремтлива
Дивилась наяву казкові сни.

Там юнь хмеліє в пелюстках жасмину,
Сіяє неба голубий етер.
І співом торжества дзвенять долини.

Стрічає травень чарівних гостей.
Солодка мрія над полями лине,
Розкидує насіння золоте.

5.
Розкидує насіння золоте
Богиня-муза по ріллі натхнення.
Врожай, мов скороспіле вар’єте,
Чарує водевілем нескінченним.

Сади вишневим снігом замете.
Втече із серця хаос і буденність.
Моїй душі – паломниці пустель –
Весна відкрила райські одкровення.

І солов’їний спів мене зцілив –
Мелодія палка і чарівлива.
Не знала я донині більших див.

Вривається ріка життя бурхливо
У чорне море весняних полів,
Дарує сходам життєдайні зливи.

6.
Дарує сходам життєдайні зливи
Полотен-хмар молочна акварель.
Весна така замріяна й вродлива
І манить в щастя, ніби спів Сирен.

Дощі весняні мерехтять грайливо
На оксамиті молодих дерев.
Шаріють квіти, наче юні діви,
Читають в небі чарівний катрен.

Красою диво-травень зацілує,
З уламків сонця чудеса складе.
Його слідами, як у сні, іду я.

Сховалась вічна молодість, та де ж?
Сріблястий вітер дивні сни малює,
Одвічність, як мереживо, пряде…

7.
Одвічність, як мереживо, пряде,
Весна душі, квітуча і дитинна.
Найкращу із коштовних діадем –
Віддам любов у дар палкій богині.

Я безліччю оманливих путей
Іду в її казкові володіння.
Куди мене ця стежка заведе,
До істинного раю чи до згину?

Мій храм – кохання, муза – божество,
Водночас і могутнє, і вразливе.
Веде хмільних ілюзій хоровод

Мелодія розбурхано-чутлива,
Пронизує вогнем усе єство,
Зірками пише полум’яне чтиво.

8.
Зірками пише полум’яне чтиво
Любов моя в полоні небуття.
Кохання самовіддане й тужливе
Не дасть душі вступити у сміття.

Та жде вона того, що неможливо,
І змінюється пристрасть каяттям,
А зоряна мелодія фальшивить,
Штовхає відчай у пітьму безтям.

Я скорена і зцілена любов’ю.
Коханий образ у мені болить
Високою печаллю і жагою.

Дзвінкі акорди золотять блакить.
Та доля ріже серце осокою,
Хоч голос мрій, мов океан, шумить.

9.
Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
Едем заріс терновими кущами
І світлих прагнень перетерлась нить.
Тепер бездонна прірва поміж нами.

Хоч ватра почуттів іще димить,
Колючий біль замів любов снігами.
В обіймах невблаганної зими
Прообраз музи неминуче тане.

Та я збираю у стерні зірки,
Перлини підіймаю із болота.
І знов нектар жаги стає п’янким.

Та вирок на душі перо виводить.
Гріхи трояндам точать пелюстки,
Пітьму оман таїть небесна врода!

10.
Пітьму оман таїть небесна врода,
Та я із музи маску не зірву.
Богині оду заспіваю всоте,
Вона ж не чує, бо не має вух…

Душа палає від жаги-спекоти,
Напнув Амур укотре тятиву,
У морі долі не знайду оплоту,
Вже стільки літ немов і не живу.

Шукаю солов’я поміж вороння.
По серцю чорне пір’я шурхотить.
О, де ти, весно – музико безсоння?!

Любов і розум укладають мир,
Та знову самота зловіще дзвонить.
Обріс шипами травень-оксамит.

11.
Обріс шипами травень-оксамит.
Любов – коротка і сумна новела.
Весняний птаху, чом ти став німим?
Без тебе душу замела пустеля.

Сльозами ранок сни мої умив.
Розмилися травневі акварелі.
Та почуттів іще горить кармин,
Надія мерехтить в кінці тунелю.

Мотив жалю пронизує, мов грім.
Минуле кличе в казку і полонить.
Ходжу в собі, як бідний пілігрим.

Стирає час руїни Авалону.
Хворобить серце безголосий крик –
Отрута забороненого плоду.

12.
Отрута забороненого плоду
У венах лихоманить, наче жар,
По колах пекла у едемі водить.
Нестримно мчить увись душа-Ікар.

То хто ж ти, музо – горда і холодна?
Ловлю даремно сновидіння хмар…
Долаючи фантомні перешкоди,
Я не впіймаю ефемерний чар.

Затих мотив, що грав на скрипці квітень.
І втомлена весна в Аїді спить.
Тускніють зореписні заповіти.

Лиш чути дзвін Пегасових копит.
І знов краса палкого пізньоцвіту
Жагою і наснагою кипить.

13.
Жагою і наснагою кипить
Нектар із літер і хмільного болю.
Мій меч – це слово. А на серці – щит.
Життя моє – війна. Пора до бою.

Хоч золото фальшиве скрізь блищить,
Безцінний скарб я освячу журбою.
Іду тернистим шляхом самохіть,
Та музикою неба рани гою.

Пегас гарцює, рветься до зірок,
З ріки безсмертя п’є студену воду.
Цей дух земне тяжіння поборов.

Він – виклик долі, боротьба і спротив.
Немов самотній геній і пророк,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

14.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Кохання перше – зоряний пролог.
Міцніє пристрасть у медових гронах.
Струмок натхнення все ж не пересох.

Шукаю на Парнасі Аполлона,
Не знаючи, що він давно не бог…
Розставлено моє життя по лотах,
А райський сад покрив гріховний мох.

Немає принца, тільки кінь є білий –
Цих віршів неосмислений тотем.
Від музи відректись я не зуміла.

Вона – мого жалю солодкий щем,
Стражденна ніч і рятівне світило,
Супутниця у пекло і в едем.

МАГІСТРАЛ

Супутниця у пекло і в едем –
Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
В поезії відродженням цвіте,
Весні у коси заплітає диво.

Розкидує насіння золоте,
Дарує сходам життєдайні зливи,
Одвічність, як мереживо, пряде,
Зірками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
Пітьму оман таїть небесна врода.
Обріс шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою і наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Якщо примарні тіні плетуть свої тенета,
Однаково безсилі естет і щирий цинік.
Думки скувало страхом у вигаданім гетто,
Коли іде назустріч звичайний день осінній –

Отой, що зневажає художника й поета,
Спиняє міражами і віддаляє фініш
І дням, що йдуть позаду, вручає естафету,
Аби і їм ввижались розпливчаті видіння.

Проте невідворотність всього, що має статись,
Смішить передчуттями, яким не йметься віри,
І кожна мить, мов промінь, який запанібрата

Із простором і часом, шалено мчить ефіром.
А дивовижний задум – азартний провокатор –
Миттєво позбавляє розважливості й міри.

2019

Пролог

Вінок 1. Сон Пегасових долин

1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
А він для неї лиш слухняний раб…
Мов тінь шовкова, на серця находить
Незвідана володарка пера.

Майстерно грають пальці ляльковода
По клавішах душі, по струпах ран.
Із розуму мене чаклунка зводить,
Ласкаво мною править мій тиран.

Богине, о моя солодка муко!
Ти – ідол і святий іконостас,
Палке натхнення і важка розпука…

Ніхто повіки не розділить нас.
Не заглушать брехнею чорні круки
Із піднебесся таємничий глас.

2.
Із піднебесся таємничий глас
Мене покликав у світи незнані.
Бунтарської породи мій Пегас –
Стрілою мчить у золотих туманах.

Він буйний і слухняний водночас,
Милує око витонченим станом.
Нас вітер між зірками обвінчав.
Штормлять у серці вірші-океани.

Та вдача непостійна у коня –
То рветься в небо крізь лиху негоду,
То чахне на папері сонний ямб.

Фальшивою стає святкова ода.
І так завжди циклічно-навмання
Душа в мистецтві пілігримом бродить.

3.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Мов корабель, загублений в штормах.
І манять серце небезпечні води,
Зорить стихія чарівних примар.

Таємні мрії дістає зісподу
Підступна та принадлива пітьма.
Огорне розум знов п’янка дрімота,
А тиша скаже все, хоча й німа.

О музо, нерозгадана Сирено!
Твій спів я чую з Тартару мовчань.
Малюю вічність у думках буремних.

Моя гаряча музика-свіча
Лоскоче серце солодко і щемно,
Ламає простір і спиняє час.

4.
Ламає простір і спиняє час
Натхнення, ніби полум’я магічне.
Хмелію, музо, від твоїх причасть,
Що двері відкривають в потойбіччя.

Тобі не треба пафосу й прикрас,
Ти, мов троянда, пишна і велична.
Та біль я відчуваю повсякчас –
Любов до тебе вірна і трагічна.

Колю долоні об шипи краси,
Та знов тасую цю печаль-колоду.
Чаклунко, в забуття мене неси!

Нехай на полі мрії терен сходить,
Душа на вістрі чистої сльози
Пізнає у стражданні насолоду.

5.
Пізнає у стражданні насолоду
Лиш той, кому нечутний часу плин.
Прочинить муза золоті ворота
У дивну казку чарівних долин.

Поет своєму серцю не господар,
Та все ж надія постає з руїн,
Що переллється у красу скорбота
І медом стане дум гіркий полин.

Іде він до божественної зваби
Крізь натовпи зневажливих гримас.
Земні митарства – надважкі етапи,

Бо перли не оцінить свинопас.
У рай чи в пекло самоти потрапить
Співець добра, паломник на Парнас?

6.
Співець добра, паломник на Парнас,
Що натовпом освистаний і гнаний,
Збирає у снігах натхнення ряст,
Хоч осінь смутком почуття багрянить.

Він сіє в душах істину щораз,
Та кожен вірш, мов невигойна рана.
Рябіють небеса від чорних ряс –
То ворони-думки снуються-тануть.

Хоч зброя у митця – краса й перо,
Криваві та важкі його походи.
Чорнилом на папері гусне кров.

Приречений поет на біль від роду,
Стражданнями ограниться добро,
Хоч глумляться навколо гріховоди.

7.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
Вже краще ззовні бути, як усі,
Бо злісні очі не побачать цноти,
Помітять ваду навіть у красі.

Лихі плітки шалено хороводять,
На рани сиплють «судді» бруд і сіль.
До серця підповзе змія-нудота,
І кожне слово, мов удар коси.

Та хрест буття поет несе терпляче.
Його натхнення – відчай та екстаз.
Поезія – це світло для незрячих.

У хаосі буття дороговказ
Душа натхненна крізь пітьму побачить.
У чистоті ограниться алмаз.

8.
У чистоті ограниться алмаз –
Дарунок мій для музи-королеви.
Зітчу для неї шати з пишних фраз,
Наллю нектар у келих кришталевий.

Хоч за спиною лиш ідей запас,
Моє багатство – то розмай травневий.
Щоб жар натхнення у душі не згас,
Вона співає, як востаннє лебідь.

Та, може, ці рядки не варті сліз,
І вічної краси у них немає?
І не знайду я правди на землі,

А небо не відкриє світлих таїн?
Володарці пера – земний уклін.
Чому ж богиня небуттям карає?

9.
Чому ж богиня небуттям карає?
Невже їй мало жертви самоти?
Збираю в тишині рядки-врожаї,
Та радості не можу віднайти.

Грайливо муза у пітьму пірнає,
Дарує серцю золоті меди.
Чаруючи магічним дивограєм,
В тенета манить неземний мотив.

Розбилася жага на міріади.
Душа до тебе крізь туман іде,
Зваблива мавко, чарівна дріадо!

Ти – згуба і пристанище святе.
Людського щастя не дано пізнати!
Навік натхнення спокій украде!

10.
Навік натхнення спокій украде.
Поезія, як вогняне свічадо.
Та полум’я моє таке бліде…
Осиплються надії зорепадом.

В омріяний едем душа бреде,
Хоч змія там давно лукава влада.
А муза знову загуляла десь.
Ведуть до згуби всі стежки-принади.

Мабуть, не врятуватись від облуд.
У серці обнялись краса з одчаєм.
І власна совість – мій єдиний суд.

У сумнівах гнітючих я згораю,
Та віршами розквітне біль і сум.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

11.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.
Чому ж ти, музо, вибрала мене?
Оманою в думки мої вростаєш,
Як марево солодке і хмільне.

В твоїх очах бурлить жага розмаю.
Врятуєш чи жорстоко проклянеш?
Ти – сон столітній, де всліпу блукаю
Гаями мрій, забувши про земне.

Святу печаль і каяття пізнала,
Співаючи у терні день-у-день,
А в серці запеклось отруйне жало.

Хоч всюди кривда і злоба гуде,
Мелодію краси душа скрипалить,
Із болю виростає сад чудес.

12.
Із болю виростає сад чудес
На полі, переораному смутком.
Із попелу фантом краси воскрес,
Хоч долі та років не повернути.

В душі поліфонія дивних мес,
А серце знову п’є нектар-отруту.
Сонети, мов послання без адрес.
Поезія – і сповідь, і спокута.

Здіймуться вірші у казковий літ,
Де сотні мрій на лірах щастя грають.
Там кожне слово – плід, не пустоцвіт.

Бурлить натхнення світлом водограю
І музи полум’яний заповіт
На подвиги пера благословляє.

13.
На подвиги пера благословляє
Поезія, найкраща із богинь.
У царстві золотого дивокраю
Поет врятує душу від нудьги.

Земні облуди, ніби чорні зграї,
Пітьмою обступають навкруги.
Та муза у раю мене стрічає
Із яблуком спокуси і жаги.

Хіба є огріх у красі невинній
Чи в тім, що серце вічно-молоде?
Хай краще у ілюзіях загине,

Ніж від людської зради пропаде!
Веде мене до неба крізь руїни
Супутниця у пекло і в едем.

14.
Супутниця у пекло і в едем –
Мій привид, що не має статі й віку –
Хто серце їй на вівтар покладе,
Повік від самоти не знайде ліків.

Із римою у нас міцний тандем.
Печаль і радість, мов кумир дволикий.
Душа у вічність, як у сон, впаде,
Як в океан житейський долі-ріки.

Я не збираю лаврів і похвал.
Кидаючи красу сліпим на осуд,
Дивлюся, як життя проходить бал.

У пам’яті пече нестерпний осад,
Та слово вознесу на п’єдестал.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

МАГІСТРАЛ

Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.

2.
Супутниця у пекло і в едем –
Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
В поезії відродженням цвіте,
Весні у коси заплітає диво.

Розкидує насіння золоте,
Дарує сходам життєдайні зливи,
Одвічність, як мереживо, пряде,
Зірками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мрій, мов океан, шумить
Пітьму оман таїть небесна врода.
Обріс шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою і наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

3.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Магічна сила волі та краси.
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
Навіщо маниш у казкову сіть?

Не скаже правди неземна істота,
Хоч має сто облич і голосів.
Вона для серця найсолодший дотик,
Для спраглої душі нектарний сік.

Навік мене безсонням полонила
Мистецтва непохитна цитадель.
Фантазії богиня пишнокрила

Шляхами самозречення веде.
В пітьмі палає золотим світилом
Окрилена жага палких ідей.

4.
Окрилена жага палких ідей
Здіймає всеосяжну бурю літер.
О музо, королево юних фей,
Ти янгол мій і безсердечний ідол.

Пекучий слід лишає твій єлей.
На тебе нарікати чи молитись?
Без пісні серце, ніби соловей,
Смутніє в марноті та нудить світом.

Навіщо зловтішаєшся з невдах,
Даруючи фальшиву нагороду?
У клітці рим співає гордий птах…

З тобою не порушити угоди
Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
Підкорює душа круті висоти!

5.
Підкорює душа круті висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-Сізіф під гору камінь котить.
Вершина – потойбічна таїна.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди і гріховних знань,
Цвіте натхненням і красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дразнила, хитра музо,
Дала вінок із чорних орхідей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди і ніде –
Моя любов – святиня і спокуса –
Самітницею ставши для людей.

6.
Самітницею ставши для людей,
Тремка душа сама в собі блукає.
Натхнення пустоцвітом опаде,
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на стіні утрат читаю.
Життя краси коротке, ніби день,
Дорога досконалості – без краю.

Бентежна муза – мій суддя і кат.
На мрії вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди навіть мідяка

За ці жертовні, вистраждані оди.
Торкнула серце чарівна рука –
Повік мені за міражі боротись.

7.
Повік мені за міражі боротись!
Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Підступно посміхнеться самота.

У вічності вінець без позолоти,
Вінок поета – з вічних запитань.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золоті жита.

Слова і думи – витончена зброя,
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як здійнятись в небеса любові,
Закутій болем, ніби Прометей?

8.
Закутій болем, ніби Прометей,
Душі так важко споглядати зорі.
Жадаючи небес, німий Орфей
У ноти переллє любов і горе.

Моя жага – театр і Колізей,
Імперія римованих історій.
Талан мій і талант – чужий трофей.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

О, музо! Забери сумнівний дар,
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
Отруєний прокляттям твій нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?

9.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Навіщо, музо, маниш на таран?
Сховався під обличчям янголиним
Підступний змій, що поневолив рай.

У вирву мрій без каяття порину,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
У віршах-снах ятряться сотні ран.

Рукописи палають в пічці Бога.
У задзеркаллі німота кричить.
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

Тяжіє над душею тінь століть,
Поезії молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

10.
Натхнення-мука до небес горить.
Зболіле серце свято вірить в чудо.
Я музу кличу і молю навзрид.
Збирає розум почуття-приблуди.

Моє життя застигло поміж рим.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Втекла б подалі від жаги-облуди.

Запізно. Не віддати борг повік.
В’язниця без дверей – суцільні стіни.
У пастку чарівний клубок завів.

Поезія – крута моя стежина.
Буяє словом дивний зореквіт.
У тернові заховані перлини.

11.
У тернові заховані перлини
Збираю музі на бучний вінець.
Мої рядки – уже нудна рутина.
Сонети ці – безсилля, не взірець…

Святилище будую на руїнах.
Пихато править Золотий Тілець.
Жадоби розростається пухлина,
Всьому тепер мірило – гаманець.

Служу тобі, богине, безкорисно.
У снах небесний океан штормить.
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

Потік чорнилом кам’яний нефрит.
Долаю до краси шляхи імлисті!
Одвічністю стає прекрасна мить.

12.
Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?

13.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.

Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?

Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,

Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

МАГІСТРАЛ

Хто муза для митця? – гірка свобода,
Супутниця у пекло і в едем.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Окрилена жага палких ідей.

Підкорює душа круті висоти,
Самітницею ставши для людей,
Повік мені за міражі боротись,
Закутій болем, ніби Прометей.

Чому ж така жорстока ти, богине? –
Натхнення-мука до небес горить!
У тернові заховані перлини.

Одвічністю стає прекрасна мить,
Коли творіння, чисте і глибинне,
В обійми до небес вогнем летить.

Я пам’ятаю Ваші очі
і поцілунок у щоку.
Такі оказії урочі,
буває, личать козаку.

І я подякувати хочу
хай не востаннє на віку
за ту єдину мить п’янку
і щиру усмішку жіночу.

Усе минає і тече
і дотик ніжний не пече,
а одиноке серце гріє.

Хоча це, може, і не те
як має бути тет-а-тет,
коли ще жевріє надія.

07/19

Щасливі миті і путі
у суєті не пропадають
і неодмінно є і ті,
які минуле нагадають.

Ідуть літа у самоті,
а залишаються на пам’ять
часи і миті золоті,
які із лети виринають.

Були і щастя, і мета,
І сила духу молода,
яка пасує молодому.

І наче радує життя,
але бракує почуття,
що зайве і собі самому.

07/19

І ти, і я у сазі житія
ще ідемо одною колією.
Яких поезій не писав би я,
аби і досі ти була моєю!?

Ані твоє, ані моє ім’я
не ореол цієї «одіссеї».
Я ще нічий, і ти ще нічия
у цій юдолі долі однієї.

Але які невидимі путі
або яка нечувана дорога
від отчого до Отчого порога
і різні цілі при одній меті!?
Та є іще надія у житті –
це ти і я, а зайвого – нікого.

Є коли і є чого радіти
і немає у надії меж,
поки посилає ще привіти
та, яку у серці бережеш.

А коли іще буяє літо,
а у неї мандри та кортеж,
не очікуй вірної кубіти.
Що було, ніколи не найдеш.

Не очікуй унісону серця.
Іншому луною обізветься
магія, якої не було.

І надія іскрою погасне
у її очах, але не ясно
ще, кому із нею повезло.

07/19

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Що не царі, то у твоїй короні.
За очі карі і за голубі
лукава доля вибілила скроні.
І як не потонути у журбі?

Он повновидий сяє з оболоні
як вишитий цілунок на габі.
І лоскотно, і солодко тобі,
коли торкаю лінії долоні.

І сьоме небо бачимо здаля,
і зоряні смакуємо суниці,
і очі в очі заясніли лиця...

Гадаємо, що буде опісля,
якщо тримаєш у руці синицю,
чекаючи у небі журавля.

06/19

Кує зозуля і віщує літо
гарячі ночі, а не самоту,
якою не умію обігріти
не іншу, не чужу, а саме ту.

Кінчаються сонети і привіти,
осипалися липи у саду.
І думаю, що у юдолі світу
до осені такої не найду.

Хіба що уві сні, у хороводі
ідуть знайомі пасії – і горді,
і ті, що не жаліли полину...

Усіх імен уже й не пригадати
і майже кожну можна обіймати,
але у кожній впізнаю одну.

06/19

Я опишу жагу надій,
оману у нірвані,
а ти малюй у сазі цій
оази у тумані.

І не сумуй, і не радій,
що я на тебе гляну...
Ачей одному і одній
уже – не до роману?

Якщо не клеїться дует,
не поєднає і сонет
поета й поетесу.

Наяду милує сатир.
А що не ляже на папір –
не має інтересу.

05/19

Уперте серце не зворушу,
а доля милує мене...
У неї небо ще ясне,
а я уже чекаю стужу.

Якщо недоля омине,
то завоюю юну душу,
зігрію ♥ кам'яне.
Хоча і каюся, а мушу.

Упала карта із небес
і я уже умію – без
такої милої, моєї...
і з нею — цінувати час.

Але нікому не до нас,
якщо і я один у неї.

05/19

Надійне серце і плече –
не ти і я, а ми з тобою.
У кого не було такої,
що так і гріє, і пече?

І у твої, й мої покої
усяка всячина тече...
Та обнімають гаряче
гарячі руки молодої.

О! Як не спопелити дні,
коли стаємо ми одні
одною спільною душею?

Писали вила по воді,
яка ми пара, ще тоді,
коли ти не була моєю.

05/19

Минає все у цьому світі
і пропадає у імлі
моя весна. А наше літо
стартує на чужій землі.

Воно у Африці, Єгипті
дарує радощі й жалі.
Журою душі оповиті
несуть додому журавлі.

Із ними і тебе чекаю.
А засумую аж за край,
то не барися, прилітай.

У тебе сонечко сіяє.
У мене місяць – із-за гаю
ще усміхається. Нехай.


04/19

Ми заблукали із варяг у греки...
І на одному березі ріки
обоє ми уміємо, таки,
любити так, аби побити глеки.

На відстані і серця, і руки
мені – на прощу, а тобі – у Мекку...
У часі розминулись на віки,
у просторі – на милі і парсеки.

У цьому ще трагедії нема.
Показує, буває, cinema
ще не такі у повісті сюжети.

Аби не переводилися дні,
наповнюються марення нічні
романами у юної Джульєтти.

04/19

Я уявляв берізкою тебе.
А нині, на майбутнє не колишня,
ти у саду моєму – дика вишня,
а наді мною – небо голубе.

– Я не святий, а ти іще не грішна, –
обманюємо іноді себе.
Навіщо – «А», коли немає «Бе»?
А доля... доля не буває вічна.

Дороги наші на усі боки
заплутані, і далі навпрошки
куди не йди, а їм кінця немає.

Але нехай надія об’єднає
усі іще не пройдені стежки
на лоні воскресаючого краю.

28/04/19

Як літні трави спалений той час,
Коли стояли ви в самотній волі.
Козацьке сонце зігрівало вас
Під вітру колискову в Дикім Полі.

Моря кочовників пропали враз,
Ви ж залишилися подібно солі.
Прихильники несяючих прикрас,
Озброєні та, наче правда, голі.

Так довго пильнували степ самі,
Що стали нелюдимі та німі?
На скіфську озивалися востаннє?

На істуканській загриміть ізнов!
Чи як жадаємо гучних розмов,
Вам кам'яного хочеться мовчання?

2018 р.

Минають ночі. Дні за днями
летять у сиву далину,
де сонце люляє весну
і літо вже не за горами.

А доля має на кону
усе, що визріло між нами,
іще не сказане словами
і не доказане зі сну.

Але за синіми морями
і за широкими лісами
птахи із вирію летять.

І я радію – у віконце
до тебе заглядає сонце
і обіцяє благодать.

04/19

Мовчати, солодко зітхати –
така оказія у нас.
Погода б'є у тулумбас,
але заказано – мовчати.

Пенати кликали не раз
ховатися у наші шати...
І забуваємо на час
свої оази і пенати.

Та як не перейти ту грань,
коли минає таємниця
і понесе у світ жар-птиця
цю наготу недомовлянь?
Ми помилялися. Поглянь,
яка вузька стає границя.

04/19

Гойдає вітер тучі, гай
і заколисує берези.
Йдемо до себе як по лезу,
обоє п'яні... аж за край.

А розлучаємось тверезі.
І як ся стало, не питай.
У тебе свій домашній рай,
у мене – магія поезій.

Ти щезла як моя луна
у шумі молодого гаю
і цілу ніч тебе немає...
І знову – проза. Ти одна
і я один у склі вікна
тебе із вирію чекаю.

04/19

Така шляхетність у твоїх очах –
Емоції, весь розум, полонила.
Там бачу вись, куди возносять крила,
Яка вгорі тремкоче на вітрах.

Небесна світлосте, указуй шлях
І еталоном із чеснот будь, мила!
Лиш ти мені великий світ одкрила,
Енергію дала, що має птах.

Вино страждань моїх – в твоїй долоні.
Історія то мук твого єства,
Це таїна, де прірви є бездонні…

Краса стосунків – сфера то нова!
Ідилія, мов на природи лоні…
Й од щастя загубилися слова!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Крізь морок часу – плями полум’яні
І викривляє зір картину світу.
Ніколи не дізнатися зарані,
Які іще дороги нам відкрито.

Наступний день – старанний ошуканець –
Запрошує лише йому служити.
Він жорстко покарає неслухняних:
Зламає вщент, просіє через сито.

Куди іти, чого іще бажати?
Безсилий розум і туман усюди.
Оця весна, як Феська язиката,

Іде-бреде примарним чудом-юдом,
А час – глухий, сліпий імпровізатор –
Завжди наосліп милує і судить.

2019

Усе частіше сняться карі очі
та усмішка симпатії моїх
далеких літ – веселих і сумних
у таїні немеркнучої ночі.

І я літаю, як раніше міг.
Зелений вітер ласкою лоскоче.
Це означає: сни мої урочі,
весна переступає за поріг.

Та це не означає, що й вона,
як неминуча повінь і весна,
прилине знову казкою до мене.
Хоча, звичайно, іншої не жду,
та у чиїсь обійми упаду,
аж поки сниться маєво зелене.

01/03/19

В безумній круговерті, крізь вічний гул і гамір,
Де балачок багато і час іще дитина,
Спонтанно і химерно мандрується світами
І кожен Гуллівером себе вбачає чинно.

Тоді як Дон Кіхоти на млин вчиняють замах,
Філософи уламки збирають по крихтинах.
Комусь кортить волати у небо до нестями,
Когось за обрій кличуть розхристані стежини.

Хтось кобзарем осліплим не дивиться довкола,
А чує серця голос, що невимовно тихий,
А хтось, в усіх турнірах довічний доброволець,

Не може зло терпіти, куди б не йшов, не їхав.
Комусь же невідоме злощасне слово «холод»
І він собі та іншим лікує рани сміхом.

2019

Чарує розум самота зваблива,
Сплітає сіть підступна плутанина.
Зимовий дощ, прозорий, нежурливий,
Непроханим приходить на гостину.

Кудись поділось почуття провини,
А час до мене довготерпеливий,
Не дорікає за безглуздий вчинок,
Неначе лік утратив похвилинний.

І ранок посміхається нещиро,
Легкий сарказм приховує старанно.
Прийдешній рік благає про довіру,

Дає надію, мов різдвяний пряник,
А рік старий, як невиправний лірик,
Усіх благословляє наостанок.

2018

Усупереч всьому і, завдяки
одній-єдиній, ще візьмуть у герці:
вар'яти-донкіхоти – вітряки,
а донжуани – доти і фортеці.

І хто не мріє в будь-які роки
подарувати щастя дамі серця?
І хай з моєї легкої руки
ще не одній Фортуна усміхнеться.

Хай у душі вирує ураган
і радості земної океан
потроює відвагу у двобої.

І хай життя наповниться любов'ю,
коли веселоокий капітан
у рейсі засумує за одною.

12.2018

З одного боку, нібито – орли,
а з іншого , мов когути, обоє.
Ой, людоньки! Закльовує малий
великого ліричного героя.

Але оба – мої учителі:
один – сонету, інший – параної...
А дисципліна – наче москалі:
ані війни, ні миру у двобої.

Та піднімайте руки догори.
Здавайтеся! Де білі прапори?
Але далеко куцому до зайця...

Сашуню, ти, як меншенький, покайся...
А ти його, журавлику, бери
на крилонька свої і ...опускайся.

18/12/18

До гавані далеко кораблю.
Вітрило не біліє, а линяє,
тому що довго плавати люблю,
і ліпшого нічого не буває.

Каюту драю, люльку не палю...
На палубі ночей не коротаю.
Я запрягаю вітер, а рулю
іти автопілотом дозволяю.

Не варто опускатися на дно
і не міняти курс на повороті.
Я засинаю юнгою на флоті,
а просинаюсь... О! Яке кіно!
Ні. Я не крейсер, та усе одно
не буду загрузати у болоті.

12/18

Не зайве обійматися. Найшло –
реалізуй веління свого серця.
Якщо даруєш іншому тепло,
то це тобі сторицею вернеться.

Цілуймо наймиліше на землі
у той момент, коли душа жадає.
Її лікують радощі малі,
коли тебе велике оминає.

І не жалій. Соромитися гріх,
що у людині чуємо людину
і тягне до своєї половини...
Плекай самоіронію і сміх.
Ми любимо, жартуючи, усіх,
та не на жарт кохаємо єдину.

Ще є у нас і милі, і єдині,
і так і має бути до кінця.
Немає золотої середини,
але бувають золоті серця.

Схиляється до терену калина,
яка йому весною до лиця.
За явором сумує яворина,
а молода чекає молодця.

Ідилія такою видається...
Але душі підказує сонет, –
поклич її і серце обізветься.

Найкраще соло все-таки дует.
Якщо поет не має дами 💕,
питається – який же це поет?

12/18

Яка красива цього року осінь!
Як дівчинка рудоволоса і смішна,
То сонечком всміхнеться , то заплаче
Нібито і весела, та усе ж сумна...

Я так люблю ії мінливу вдачу
І сум і холод вітром у вікно
Закривши очі, я у мріях бачу
Своєї осені барвисте полотно.2018

Зів'яли мрії. Отже восени
ще є надія маятись журою,
як це мені навіювали сни
далекою весняною порою.

Життя на перекаті мілини
змиває течія, а за водою
два наші неприв'язані човни
гойдає вир на лінії прибою.

Але на плаї іншої весни
мелодія далекої луни
покличе наші душі за собою...
А що літа? Гіркі як полини
не вернуться, не вернуться вони,
як і гора не зійдеться з горою.

11/18

Багатіями набрані борги
ініціюють націю до злету!
Така ідея додає снаги
і стимулює на нову вендету.

Міняють лики друзі й вороги.
Не в'яжуть лика інші пієтети.
Історію карбують не боги,
огранюючи два боки монети.

Непрошені, йдемо у небуття,
обмануті – чекаємо життя
достойного, але на тому світі.

У цьому лабіринті суєти
до істини нема кому іти,
але у пеклі є кому горіти.

09.2018

Сниться хата – недосяжна Мекка
у моєму вирії-селі
і знайомий змалечку лелека,
що приносить щастя на крилі.

Там йому не докучає спека,
як зимою десь у Сомалі.
Але як добитися нелегко
до тієї матері-землі.

Все збираюсь – осінню, зимою,
літом, перелітною весною...
А усе – і ніколи, й ніяк.

Птиці повертаються додому,
а мені у маєві ясному
світить за туманами маяк.

У нас одна історія.
Ця істина правдива:
радянщини утопія –
одне «російське диво».

А нині у окопі я
пильную нашу ниву,
а чорна акваторія –
то лінія розриву.

Під їхньою орудою
ніколи ми не будемо
ізгоями-братами.

В історії запишемо
і на віки залишимо
своїми ворогами.

09/18

Не уповаю на путі слизькі,
але кому не снилася дівчи́на
і почуття до неї – ще такі,
які шанує юна половина?

Ну а коли такі уже близькі,
то як не намалюється картина,
аби до неї почуття п'янкі
не уявляли пісню лебедину?

Веду її у шати з лободи,
аби із нею і погомоніти,
і цілувати синьоокі квіти...

Хоч уві сні вертаюся туди,
де у любові із роси й води
іще беруться у капусті діти.

center> 09.2018

Перекладаю ранки дощові –
на есперанто, мовою сонету.
Бринить сльоза росою на траві,
навіює непрохані сюжети.

Мої близькі й далекі візаві
не добачають видива поета,
як ми ідемо, а на мураві
вкорочуються тіней силуети.

На схилі літа і в зеніті дня
усе життя – одні оксюморони.
І лебідь у калюжі – каченя,
і грішному – далеко до покути,
якщо і тропи, і церковні дзвони
однаково і чути, і не чути.

09.2018

Міняють люди землю і себе,
її оази і своє обличчя,
аж хочеться у небо голубе
або у золоте середньовіччя.

Усе ще вищий меншого скубе
та ближньому, чого немає, зичить,
а те що є, усяк собі гребе,
лишаючи пустелю і паліччя.

Періодично струшує земля
воєнну епідемію Кремля
та ізолює цей тоталізатор.

Палає Україна нічия
і котиться цивілізація
у первісний Адамів інкубатор.

09/18

Напиши мені ще пару слів,
уяви, що я тобі цікавий
як далекий солов’їний 🎶,
і почуєш голос нелукавий,

і пізнаєш чарівний мотив
іншої пори, її октави...
І дорога наша поміж нив
заблукає у шовкові трави.

Та і я не той, і ти не та,
і не ті надії, поки осінь
на отави наші ронить роси.

Вибачай, що у твої літа
не тобі і не мої уста,
а нежданий поцілує коси.

09.2018

Іде і капле оп'янілий дощ,
такий не по-осінньому потрібний,
що хоч візьми тай у калюжу скоч
і затанцюй танок, йому подібний.

Хай на вербі його чекає борщ,
а ти не зазіхай на цю обідню,
але мерщій чоло своє наморщ
і занотуй оказію вечірню.

І хай у ринві буде каламар,
твоє перо підточує комар
або води як Буратіно носом.

У тебе є Мальвіна, ти – П'єро,
мокай у ту калюжу те перо
тай уперіщ
           сонетом
               криво-косо.

   09/18

Надія є. І це немало,
коли ще є вітрила.
Недоленька причарувала,
та не приворожила.

У неї запасні причали
і є попутні крила.
Її йому подарували
і душу відпустили.

І ось вони на перехресті –
заручники тієї честі,
що іноді, як путо
перепиняє на порозі. ..
З недолею – не по дорозі,
а долею забуті.

09.2018

У небі мріє перша павутина.
Луною лине гомін у поля.
Стихає вітер. Може, відпочину,
коли зайде за обрії земля.

І я душею у майбутнє лину.
Вітрило долі видиме здаля,
мов кетяги червоної калини
і чорна переорана рілля.

Само собою, літо проминає
і осінь самозваною гряде.
Але не проминає де-не-де
ілюзія дарованого раю.
Тому одвіку спокою немає
ніколи, і нікому, і ніде.

09/18

У засіки збирають до зернини
надії наші руцями селян.
Тече руно. А дощ із полонини
вже орошає вруна і поля.

Із піднебесся пісня журавлина
гойдає у колисці немовля.
Йому дається істина єдина –
журитися не пізно опісля.

У вирій відлітає тепле літо.
І сонечко не може обігріти
за обріями синій небокрай.

Але радіє арій і ратай.
Йому, найголовнішому у світі,
дарує осінь щедрий урожай.

03.2018

Не так лякає небо крутія
як, може, помогти йому бажає
найти своє утрачене ім'я
і не шукати вирію до раю.

Такі уже закони житія,
що кожен має те, чого немає,
як мила наречена нічия
або дощі нараяні у маї.

Якби на перепутті у сезам
не спокусився яблуком Адам,
які плоди вкусили би онуки!?

На Каїна не був би схожий Хам,
а Мухамед не видумав іслам
і не чекали б на пекельні муки.

09/18

Підійшла Японія до краю.
Закуріли їхні острови.
Все, що Будда нації бажає,
в руцях православної Москви.

Від Кремля до самого Китаю
все гниє з одної голови.
Явно клепки їй не вистачає,
а на пласі – піки й булави.

Рашею керують поторочі.
Кожному і кожній – по керму.

По кормі парафія не хоче.
Їй – місток у пекло – у Криму...

Самураю мало тамагочі,
харакірі хочеться йому.

08/18

Якщо поезія не та,
не тими пишеться словами,
не ті озвучують вуста,
то перечитую Хайяма.

І даленіє суєта.
А десь за синіми морями
веслує наша самота
і чує опери ті самі.

Лукаві зорі із небес
перемовляються зі мною,
віщують ласку поетес
бодай ліричному герою...
А за широкою рікою
        луною –
                арії із мес.

08.2018