Так ніхто не ображав мене, як ти,
Так ніхто не міг зібрати злість у слово.
І шляхетно, й неповторно, випадково
Наступити на високі почуття.

Не високими підборами, та все ж...
Незаслужено, наосліп, дуже боляче...
Проковтну сльозу, стерплю і, ледве стоячи,
Я не вибухну, мов кулька надувна.

Але серце вже крихке, немов графіт,
Спотикається на кожному абзаці.
Щось не так чомусь у нашому палаці,
Не в таке життя ми вірили колись.

Так ніхто і не кохав мене, як ти.
Та образа ця, здається, не остання,
Це, напевне, від великого кохання...
Так ніхто не ображав мене, як ти.


2001 - ?

Дозрівають яблука в саду,
Між землею і далеким небом.
Я і сам плодів від себе жду,
Саме так, як стомлені дерева.

Буйний цвіт весняний відлетів,
Погляд літа на осінній схожий.
Вже збирання час іде плодів...
На душі чомусь стає тривожно.
2012р.

Твоє мовчання, наче скальпель,
Вискоблює усе, що є.
Ще кров крізь пальці має скапать
Зі скальпа. І твоє-моє

Обличчя спільне, повне щастя,
В кювет навік, у небуття.
Це, звісно, краще, ніж украсти, –
Вбить до народження дитя!

Поза любов’ю – як за бортом.
Кричи і пробі, і апорт!
Це називається абортом.
Це називається аборт.

Все. Закінчилися дороги.
Жде доль нових автомобіль.
Не прийде смерть приймать пологи –
Ти вибрала найменший біль.

17 червня 2012 р.

Пропахлий цвітом літа вітер
Вночі прикинувся, що спить
І я почув, як поміж віттям
Павук мережить срібну нить.
Звук оживляв глухе мовчання
Гілля і листя, і плодів
Так, що у мороці безграннім
Плин часу в захваті тремтів.
Набравшись сили і терпіння,
Хмільний од запаху й думок, -
Оте бентежне шарудіння
Вночі вивчав я назубок.
16.06.12

все мине Marie…
все мине…
не картай себе
Bonne journée!
не у Франції Marie
не в Бургундії
ти у нас Marie
на цугундері
і волхви звідси геть пішли...
немовлят геть усіх знайшли
й вибили
тут царюють тепер іроди
полювальники за породою
грають в нарди тепер народами
тут юродствують лжемесії:
до спасіння без воскресіння...

Підносить осінь золотий ранет:
Круті боки – у крапельках дощевих,
Смаглявих зернят ластів’ячий щебет
Довірливо так проситься в сонет.

Дарунок щедрий доньці принесу.
Скажу – від зайця. Дзвінко
засміється...
Дитинству все казковим видається –
Не збіднюйте ж душі його красу!

В жаркім вогні оновлюється сад,
Пругке коріння пригорта планета,
Закутує в пухнастий листопад.

Розкривши томик мудрого поета,
Читайте про троянди й виноград
При світлі сонцевидого ранета.

1977

* * *
Не знаю, де кінчаються дороги
Людських шукань добра і досконалості,
І сумніваюся, що є кінці в доріг...
За сумнівами істина зоріє:
Кінця нема і не повинно бути...


* * *
Нікого... Один на один
Із своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Море, мов скатертина,
Золотим по голубому вишита.
А серед голубіні і золотавості –
Білим – кораблики вишиті,
Крила і зойки чаїні...


* * *
У весни-дароносиці
Для кожного радість вготована:
Для пралісу – пролісок,
Полю – зело,
Соловейко – для вишні...


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
...Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам’яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані своєї самотності.


* * *
Робочий піт, він весь на видноті,
Він котиться по світлому обличчю,
Брудний, а дивно,
Так обличчю личить,
Немов сльоза – троянді почуттів.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою,
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.


* * *
Криниця смутку –
Чарівна безодня,
І я над нею,
Журавель самотній,
Впустив у воду золоте відерце.


* * *
І свято минуло,
І радість у серці вляглася,
А квіти безсмертника й досі цвітуть,
І ніколи їм
Від безсмертя свого відпочити.


* * *
Смарагдова хвиля
Хлюпає в серце, в зіниці.
На парашуті із сонячних променів
Перший листок опускається тихо
на землю –
Рожева сльоза вересневого смутку.


* * *
Не тільки й світу, що в вікні,
Це так, але ж вікно –
Не просто дірка у стіні:
Вікно у світ
Воно.


* * *
Очима Шевченка –
Гніваєшся,
Очима Олеся – сумуєш,
Очима Вишні – смієшся,
О мій кароокий народе!...


1971

***
Коли в останню я зберуся путь,
Тоді мені всю шану віддадуть.
Я знаю це й кажу: «Не переймайтесь,
В раю я згоден бути – і ким-будь!»

Цій любові рости й рости
В міру росту кар’єри й зарплати.
…Повпивались мої старости,
Повкладалися спати.

Не годи мені, не годи.
Все, що сталось, – не відробити.
…І хропуть на усі лади.
Й треба жити.

Син хороший зростає в нас,
Другий десь подавсь в потерчата.
Чи впізнає, як виб’є час?
Здрастуй, мамо і тату…

На руїні густа трава,
Плющ холодний гадом плететься.
…Як з похмілля болить голова!
В нареченого – серце.


1999

Сину чи доню, де ти?
Не вборонив, зломившись.
Як тобі було вмерти,
Навіть не народившись?

Хлюпнуло з цього світу
Йодом у потойбіччя.
Лона холодний цвинтар,
Чорні палають свічі,

Наче пекельна ватра.
І прозріваєш вповні:
Ось вона – справжня вартість
Щирій своїй любові!


1998

На ліжку в лікарні лежав собі старець,
кістлявий і сивобородий.
Не міг він вже навіть піднятись без палиць.
Чекав на епіграф природи.
Він був не один. Вся велика родина
прийшла попрощатись із татом.
Побути з ним поруч в останню годину
і... дещо важливе спитати.
Першими слово взяли собі діти:
"Батьку, скажіть ради Бога!
Чому лікарі записали у звіти,
що в Вас - венерична хвороба?
Ви завжди навчали нас жити без бруду,
мов смарагд берегти своє тіло,
відкинути хіть, усіляку облуду...
Самі ж так прожить не схотіли?"
Тут з крісел піднялись, щоб злість десь подіти
сестри, залиті сльозами:
"Скажи, любий брате, хіба не хотів ти,
щоб правда була поруч з нами?
Чому ж тоді сам брав валюту нечисту?
Чому в тебе світ - то театр,
в якім критикуєш щораз чужий виступ,
а сам - видатний махінатор?!"
Завмерли у гніві присутні в палаті,
і раптом докірливим тоном
звернулась дружина... Теж мала спитати
щось в даного серцем й законом:
"Коханий, казав ти, що житимеш вічно,
що завжди будеш біля мене.
Невже це все було лише платонічно,
а ти лиш розігрував сцени?"
Старий посміхнувся, на бік повернувся
і визнав відверто провину:
"Я знаю, що сам жив невірно, що гнувся,
не питайте мене про причину...
Але... от ви, дітки, хіба не щасливо
живеться у власних вам сім'ях?
- задумались діти - щодень їм мов диво -
й схилили погідливо тім'я. -
А вам, мої сестри, завжди чисті руки
хіба не полегшили ношу?
- і сестри, що теж берегли цю науку,
покірно потупили очі. -
І ти, моє серце, моя люба доле,
чи не жила ти мов за стіною?
Вірячи в те, що не вмру я ніколи,
чи ж не було спокійно зі мною?"
- дружина закрила обличчя руками,
її плечі беззвучно здригались.
Слова не текли нічиїми вустами.
Вже всі із усім розібрались.
Старий ліг на спину, очі заплющив
й спокійно віддав душу Богу:
прожив він брехнею, себе лиш помучив,
та іншим дав добру дорогу.

2012

Горы хмурят мудрі чола,
Нӧч накрыла всьо довкола,
Юній рушив середину,
Жабы квачут на годину,
Моя мила.

Дівкы пудрят свǒї лиця,
Сіно кличе в сіняницю,
Нӧч, гибы имив за очи,
Серце скоро в п’яты скочит,
Моя мила.

Уйди д міні, бо чекаву,
Дам ти я єдну забаву,
Вна тя буде завгуряти,
Будеш звізды в очох мати,
Моя мила.

Уйди д міні, бо тя люблю,
Най тя мало приголублю,
А коли ня лишит сила –
Вбысь ся нараз согласила,
Моя мила.

На колінах чесно стǒю,
Соглашайся быти мǒйов,
Будеме ги в казці жити,
Буду я тя фурт шорити,
Моя мила.

Буде файно всьо и просто,
Будеш мати всього доста,
Серенчу сь за хвӧст имила –
Будеш ты зо мнов щаслива,
Моя мила.

Соглашайся быти мǒйов,
Соглашайся быти мǒйов…

16.06.12

чорний кінь копитом креше
ти його не клич
бо червоними черешні
висипали в ніч

бо червоно місяць сходить
на крутій горі
а русалки носять воду
щоби не горів

як русалки тілом блиснуть
охне чорторий
украде зміїну пісню
місяць у гори

обернеться кінь у птаха
гляне в бік ріки
і покотяться на плаху
згублені зірки

Мені що до того – живий ачи мертвий
Зі мною співає у дружнім дуеті,
Я вже порозкладував ноти-шедеври,
А Моцарт знай грає в саду на кларнеті.

Чи грає в саду він, чи грає у пеклі,
Чи грає у раї – мені що до того,
Коли, наче пух тополиний липневий,
В зеніт лине тіло моє невагоме.

Коли я стаю розколиханим пухом,
Прошитим голками пекучого світла,
І слухаю, слухаю трепетним вухом
Мелодію цю неминущого літа.

І Моцарта слухають навіть пташини,
Посвистують боязко з далечі гості
І раптом змовкають у літеплі плиннім
Від сполоху і найсолодшої млості.

Ангели живуть на дні шухляди.
Вогниками сяють поміж шпар.
Хай собі скрипить таємна ляда,
Від старих часів – безцінний дар.
Пізнаю оцей маленький світик
Позолоти серця. Головна
Свічечка, як віра, мовчки світить…
Хоч кому що нині – таїна?
Хто кому сьогодні стане дивом
У великій ері слів і зрад?
Я тепер рятую в грозах й зливах
Ангелів своїх із дна шухляд.

Я б задихнулася, їй-богу,
цієї ранньої весни,
якби не строфи – в допомогу,
смички душевної струни.

Стискала б серце джгутом білим,
нутром би прокотився грім.
Я б заволала диким звіром,
дзвонило б тіло в бубен-дзвін.

Митець рятується строфою,
коли безвихідь розпина.
Коли нікого – за стіною,
коли суціль – ота стіна.

Митець купається у слові,
хоч потім все піде в архів.
Поезія – то інша мова,
то стогін з глибини віків.
2012

За будинком напроти віджив тимчасовий дощ.
Він нічого не знає про нашу з тобою змову –
На горищі старому, де з вікон - видіння площ,
Ми порушимо знову забуту колись розмову.
Посідаємо поруч, аж подих кудись піде,
Прилітатиме з неба маленька, як серце, пташка.
Із кутка парасоля вривається спицями в день
І болить розуміння, що літо сьогодні – наше.

Коли була я сонцем і вчилася літати,
ганяючи хмариння і птаство вусібіч,
ти був тоді не мужем. А так, скажімо, татом,
і ти чекав на мене, на ранок – цілу ніч.
І був тоді маленьким, якщо згори дивитись,
і дуже-дуже мудрим, як я у тім житті.
Ти мурував будинки, плекав деревовіття,
дітей ростив. Ну звісно, як люди – не святі.
Ти звав мене, як бога (і навіть не богиню),
молився на світанку і про добро просив.
Ми ще тоді не знали, що світ і всі загинуть,
і ми в новий прийдемо, де спогади, як сни…
Ти дивишся угору. Та я не сонце нині.
Я жінка, просто жінка (а світла через край!)
Я часом ще ганяю птахів і хмаровиння
і здійснюю бажання. Лише мене кохай…

моя купіль небо увібрала...
а серпанок червня вечоровий
загубив на мить в пахучих травах
розчинив розбестив загадково

в м’яті ялівцю і розмарині
ніжаться важкі налиті груди
вітерець у пом’ятій свитині
делікатно подихом голубить

теплий дощ торкається звабливо
кінчиками невидющих пальців
мерехтить лавандове світило
у самотній наче я альтанці...

тіло мліє від дурману літа
у чеканні порція отрути
солод спогадів примушує тремтіти
спробуй у луні мене почути

виглядатиму молодика з-за хмари
хай стрічає божевільні танці
зрадимо по пригорщі нектару
у самотній наче ми альтанці...

1

Така незаймана зима –
Ні сліду "до", ні сліду "після".
У ліжку гріється сама
І скрипом хвіртки – перша пісня.
Така цнотлива, що болить
До неї навіть ніжний дотик.
Сльозою стане кожна мить
І плакатиме гірко доти,
Допоки поглядом спокус
Обмацувати будеш небо,
Цілунками гарячих вуст
Шукати спраглий острів Лесбос...


2

Така заплакана весна
У підлітковому чеканні,
У безнадійному шуканні
Сумна, зажурена вона.
Не усвідомлює іще
Краси і сили в повній мірі.
З темниці власної зневіри
Її не вивів біль і щем.
Ключ променя не відімкнув,
Не пронизав ще юне серце,
Не закохалась у люстерце.
Ще вітер волі не війнув.
Тому і плаче... і стоїть
На цвинтарі своїх ілюзій.
Світ набубнявів у напрузі,
А в неї пуп’янки свої.


3

Таке еротичне літо,
Спокуса керує рухом,
Оголено-стиглі перса,
Цілунок тремтить за вухом.
Зелені озера зваби
І пляжні костюми міста...
Ти хочеш здаватись кращим,
Та ти із такого ж тіста.
Бо радує ця прозорість,
Повільна ласкава втіха,
Бо щедрий чарівний вуйко
Витягує вічність з міха.


4

Така сексуальна осінь:
Достигла, пружка, жадана,
Пронизана теплим вітром,
Обтяжена щедрим станом.
В жовтневих обіймах світу,
У стогоні груш та яблук
Бажає тобі востаннє
Віддати терпкий сніданок.
Віддати легку вечерю
Банально й невідворотно.
Летить павутиння містом,
І в грудях іще спекотно.
А вітер під жовту сукню
Грайливо подме-повіє.
Моя неповторна осінь –
Вагітна сільська повія.
Зігріє, заграє, згорне
Пелюшку пустим конвертом...
Минає останнє свято,
І в небо думки простерто.

2001 -?

Бачу перед собою сині облуплені двері,
Усе затихло довкола:
Зі мною лишень одна сúнька,
Я через край сьогодні бадьора.

Занадто багато синявого трешу,
О, ні, мені лишень те здається.
Переді мною потріскана сúньва:
Ілюзія щастя у мозку зав’ється.

Потупилась в смужку синього спектру,
І штиль на серденьку з’явився,
А ось тут ти розкрив мої сúнькові двері:
План на спасіння вщент розвалився.

Я спитаю поради у сивої хмари,
Що летить поспішає й не чує мене.
Я звернуся до струн у подруги гітари,
Хоч вона знову біль у душі сколихне.

Босонога піду, щоб росу поспитати,
Жаль, холодна остудить мої почуття.
Де ж іще мені відповіді пошукати,
Чом так швидко біжить і минає життя.

Чом волосся матусі сріблясте, мов іній,
Чому син доганяє у зрості батьків.
В горизонтах міняються обриси ліній,
Рух життя не спинити у плині віків.

2012р

Ти кричала до мене з газетних шпальт.
Я у космос літав і лягав під потяг.
Куртизанки потроху втрачали шарм,
Стриптизерки повільно скидали одяг.

Твій портрет не змінився, а поміж тим
Руйнувалися гори, росли атоли.
Прибалтійський прибій викидав бурштин
І молився на рани Христа католик.

А насуплений турок смоктав кальян,
Ворожив неквапливо на гущі з кави.
Серед сотень розлучень наш мезальянс
Міг би стати красивим, та був кривавим.

І покара спускалася на обох
За нездатність до пошуку компромісу.
Не пиши апеляцій – терплячий Бог
Врешті втратить терпець і пошле до біса.
16 грудня 2010 р.

трáви гладить вітер в полі
мов юнак дівочі груди
дриґотять калюжі голі
тут спокійним бути трудно
перешіптують тополі
як то далі жити люди
ми про тишу небо молим
а її мабуть не буде
молодик сів на престолі
пес гарчить на нього з буди
не язик одні мозолі
від брехливої огуди
чумаки згубили солі
не один не два півпуда
біло так на видноколі
диво дивне справжнє чудо
море наче алкоголік
п’є із гирла на відлюдді
й заїдає мимоволі
хвиль бурхливих пінним струдлем
змила ніч химерний колір
лиже ранку сизе блюдо
косарі прилуку голять
після свята знову будень

16.06.12

***
Коли приходить мудрості пора,
Дарує старість – молодість пера.
І ти вже не захоплюєшся грою,
Бо славні дзеньки-бреньки – мішура.

Я уповні при глузді ще, та втомило літо.
Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
І не зле, либонь, помелу зими замести все чисто –
велелюддя, міста, а зелень – і геть негайно.
От і сплю у одежі чи сторінки чужого
почитую решту року, доки та, перегодом,
буцім пся, що втекла від свого сліпого,
переходить в належному місці асфальт. Свобода –
це як забуте напріч по батькові у тирана,
і без халви з Ширазу слина солодка,
і хоча покруч звивин зроговіє до рана,
нічого не капає з голубого ока.


1975

Ти забула село, ніби кануле у болоті
лісової губернії, де пугала на городі
не стояло зроду – не ті там злаки,
і дорогою одні гаті або байраки.
Бабця Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
почив. Чи п’яний, і сидить у льосі,
чи ладнає зі спинки нашого ліжка, кажуть,
наче б хвіртку, чи то ворота навіть.
А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
і зоря на мороз мигає крізь дим садибі.
І не в ситцях в вікні дівиця, а свято пилу
та порожнє місце, де ми любили.

Нема машини, грошей, дачі.
Чогось нема для "щастя" ще,
Але життю і Богу вдячний,
Що інше все у мене є:
Душа по-справжньому чутлива,
Для плоті хліба свіжий кус.
І головне - це просто диво,
Що я потрібний ще комусь.
16.06.12р.

Я її впіймав, обіцяну, за гриву
всупереч опудалу зухвалих перешкод,
прочесавши чашу, випиту у зливу,
осторонь осушених шампанським нагород.

Я її впіймав, приборкав як свободу,
що б там не базікали букмекери Землі.
Дякуючи Богу, я збагнув природу
таїнства можливого на Ноя кораблі.

Я її впіймав. Усю. До епатажу!
В успіх загортаючи, неначе немовля.
Я її впіймав... А ще - впіймався сам же
на в успіх заміновані (не для всіх) поля.


16.06.2012

Мені без тебе світ – не світ,
А просто видиво буденне, -
Гіркий тягар невпинних літ
І смуток давній, незбагненний.
Мені без тебе крок – не крок,
А намагання марне руху
З кутка безвиході в куток
Тісний надії – веселухи.
Мені без тебе біль – не біль,
А сподівання вічна втома
На те, що вистачить зусиль
Мені радіти ще при цьому.
Мені без тебе сміх – не сміх,
А лиш відринутість миттєва
Від дум про те, що я не зміг
Тебе забути в дні червневі.
Мені без тебе спів – не спів,
А солов’їний плач із клітки
У непорушній тузі днів,
Коли тебе ніде не видко…
15.06.12

Переказано всім привіти,
Покуштовано всі напої.
Я купив би для тебе квіти,
Але в мене квиток на поїзд.
Наші кроки мережать місто
І ґвалтують цнотливу тишу.
Притуляйся до мене тісно –
Я, можливо, грішить облишу.

Нашу пам’ять пообгризали,
Юність вкрали Базари й Крути.
Від Московської до вокзалу
Я ще можу з тобою бути.
Ти ж читала колись Прохаська?
Не тупи і збагни наступне:
Кава віденська з тортом «Празьким» -
Вся Європа, що нам доступна.
28 січня, 2011 р

Крізь дірку у хлібі рахую опалі зорі.
Веселкою звуків травневих впиваюсь сам.
Слава приходить і каже на вухо: «Соррі».
Слава не Муза.
Наллю їй зо двісті грам.

Сядем.
Закурим.

– Знаєш, що я посмертна? –
Слава спитає...
– Знаю. Справжні – такі.
Букви на плитах могильних
Зоряним світлом стерті.
Ти ж зостаєшся.
В пісні живеш віки.

Хоч і віки ці...
Вічність сміється тихо.
Що перед Богом слава людська?..
Пилок.
Падають зорі.
Б’ються об лід горіхи.
Дзеркалом кровним стає запітніле скло.

Я ж зацілований, наче покійник юний,
На перехресті устами до неба ліг.
Чую корінням епохи моєї луни,
Як по сльозині сині летять кораблі.

Дірка у хлібі.
Віск – як смола гаряча.
Свічечка п’яна.
Космос – як млин старий.

В темному лісі вовк, наче ворон, кряче –
Теж догори, догори...

Ви не зняли його з хреста,
Возвівши істину до Букви,
І Слово стало для вас звуком
На запечатаних вустах.

Ви не зняли його з хреста,
Ховаючись від світла в тіні,
Тисячоліття на колінах
Плазуєте у небеса.

Ви не зняли його з хреста,
Від крові не умивши руки,
Хліб не з мукИ їсте, а мУки
Смакуєте в чужих свій страх.

Ви не зняли його з хреста,
Розхристані згубши дущі,
В окрайці тіла незворушно
Шукаєте до щастя щлях.

Ви не зняли його з хреста,
Життя у битві загубили,
Любов в багнюці отруїли
І їли, пили … крові смак…

А правда поряд і проста -
Ми не зняли з нього з хреста

P.S.
Я теж не зняв Нього хреста….
2012

Із колючками квіти –
Дьоготь у мед життя.
Люди ж бо люблять звіти –
Підсумків підбиття.

Крапля мала печалі
Хвою жовтить у туй.
А про роботу в кварталі –
Вмри, але відзвітуй.

Спізнений звіт помітять.
Бідна твоя голова.
Тут ще й минає місяць –
Звітів потрібно два.

Хочу тебе любити.
Я не люблю перерв.
В тебе ж суцільні звіти.
Ти – мов напнутий нерв.

Стане із мачо немтер
В тисняві днів і літ.
В милої перманентний
Місячний довгий звіт.

...............................
В мене в душі спокуса,
Рвуся на бій зі злом.
…Ти не захочеш – усно,
Ну а я – заднім числом.


24 березня 2012 р.

Сонце під ковдру сховало усмішку.
-Ну, посміхнися, –
йому, бач, не смішно.
Сіро, світанок, стягну тебе з ліжка,
Ранком вітання твоє хочу ніжне -
Добре, осяяно-мрійне, ласкаве.
Прошу я, миле, не буду лукавить!
Встанеш, разом приготуємо каву,
А якщо ні,- побіжу за «Нарзаном».
День освітИ! Лише ти з цим таланом!
Сум переможе сніданок у ліжко!
Ну, опускай свої теплії ніжки.

Сонце відкинуло ковдру, сказало:
- Ти небагато, я їстиму мало…

2012, 16.06

Ці уповання і почесті,
Культові, блядь, споруди.
Богові іноді хочеться
Впасти комусь на груди.
Дійсність виблискує лаково.
Пафос – патока – верне.
Ні з ким йому побалакати
Щиро, а то й відверто.

Ні з ким ввімкнути касетника,
Здибатись на бульварі.
Ти ж половинки поєднував –
Навіть тварюки в парі.
Ходиш понурим самітником
Осточортілим раєм.
В світі потрібно змінити щось.
Глини уже немає.
5 лютого, 2011 р.

Як синьоокі сиві віли
спрядуть років кошлату вовну,
Господь замісить глину білу…
Господь замісить глину чорну…

І виліпить з тієї глини
птахів – весняних та осінніх.
Вітри розвіють їх з насінням
гіркого пижма та полину.

Зійдуть в ріллі з озиминою,
як вже несила їм мовчати,
й навіки заберуть з собою
це серце, пʼяне та хрещате.

Єство чеканням зайнялось,
коли його ти розворушив
цілунком теплим у волосся,
свідомим поглядом у душу.

Ти лиш стенув тоді плечима
від запитання про чорниці.
Тепер мені перед очима
твої заглиблені зіниці.

Стосунків наших вітражами
оздоблю будні сіроокі.
Наосліп ідучи стежками,
втрачаю спокій…

У змові мовчання в саду́ -
Магнолії пишні.
Тебе до замрій не веду -
Забуті, колишні...
Не кличу очима надій -
Скоріш, не барися!
Не мій... Як не прикро - не мій!
Між сивого листя
Насотаних днів-павутинь -
Минається з часом.
Стежина - за бавлений тин,
За межі... Як ла́ссом
Виловлюю серцем зорю
У темному вихрі.
Мабуть, ще люблю, все ж люблю...
Магнолії тихі.
(13.06.12)

~
вона зійшла в очах його блаженних
тавром непогамованого смутку
він дихав важко хрипко навіжено
вп’ялася куля в голову мішені
упала долі мертва незабудка
в його уяві розгортався хутко
сюжет що гідний оскара
з кишені
змією виповзала
свіжа чутка

~
кров із писка
тиша і записка
крадеться з-за рогу Жан Рено
опера зривається на диско
тихо! починається кіно

~
кІно-кІно Тарантіно
біганина
стрілянина
бармен кривиться скотина
з’їв із пива кислу піну

~
корені тягнуться
з плазми й відлуння
плавала плавала
в синій лагуні
лагідно
плавиться
в пісню латунну
плавалагуна

~
не втекти
спецефекти - клонований ти
наступаєш собі на п’яти
і кричиш голосами із тембрами тьми
зупиніться наказую вам
ви – це ми
не стріляти!

~
на екрані – епопея
дух сенсея меч сенсея
вузькоокий фей чи фея
з макіяжем мерікею
вхаракірює ідеї
на хиткій піратській реї
а заморська галатея
самурая в барі клеїть
півдоби
та не про тея
де я?

~
перемісили перебили
амба
фінал бика ефектно заколов
стікає фарба тоннами кіло
для кожної перуки – свій кілок
мантильї – в пральні
самба_ румба_ мамба

***
В стихії мови – сила і краса,
Як любиш, то відкриєш небеса.
Якщо ти нею нехтуєш – отямся!
А, може, ти вподобав мову пса?

Не вір, що мудрість прибува з літами самотужки.
Себто тобі лишилось тільки жить і жить.
Не дочекаєшся, як думка не освячена здоровим глуздом,
Як знемогла вона під натиском спокус:
Брать все собі - і не пізніш сьогодні,
Як діяти і говорить ти призвичаївсь зопалу...
Ні, не про мудрість слід говорити тут,
А про бездумну передчасну старість.
Які безглузді вигадки про молодість довічну
Чи намір зануритись безоглядно в безжурність.
Мудрість старості – неоціненний Божий дар,
Коли не дивишся довкруж, мов той турист,
Чи як баран на вічно нові йому ворота,
А з думою одною: «Що по собі лишу я світові?»
...Смерть об одвірок косу обіпре
І в шпарку зазирне сором’язливо.

Пусті двори. Дірками в космос зяють
Розбитих вікон – очі і роти.
Та іноді ще іскрами палають
Обрізані, обшарпані дроти.

Одна бабуся на усе узбіччя,
Не хоче йти із рідного гнізда.
Дороги-зморшки через все обличчя
І сотні днів без жодного листа.

Нема дітей. Соромляться матусі -
Неграмотної донечки війни.
Й лише сичі і ворони в окрузі
Її брати, її малі сини


2012р

Літнім містом блукав лукавий
(І в лукавих буває лихо).
Він просив дрібняки на каву,
А отримував – на горіхи.
Спочивали на лаврах й лавах
І закохані, і самотні.
Теплим містом ходив лукавий,
Приховавши в очах безодню.

І йому не хотілось сміху,
І на ньому – подертий одяг.
Грішні душі – єдина втіха –
Табунами навколо ходять.
Кинуть в річку і скажуть: «Плавай»
Чи згинайся у орігамі…
Темним містом блудив лукавий –
Над чужими зітхав гріхами.
2011

В тебе жбурнули каміння,
Але ти підвівся і рушив вперед.
Твоїм каноном стало «show must go on»,
Тож не чекав біля хати біленьких лелек.

Життя хитає твою душу, розвінчує мрії,
Але ти міцно стоїш на ногах.
Твоїм черговим каноном стало «ні кроку назад»,
Тож не спіткало серце метаморфози «жебрак».

Тобі лячно, прикро, і навіть портвейн не заглушує сум,
Але ти кохаєшся з маскою притвóру.
Твоїм черговим каноном стало «я бісовий оптиміст»,
Тож відкрив свої груди для пострілу болю.

***
Ношу в руці я сріберну вуздечку,
А коник мій літає недалечко.
Не любить він – і крику, й батога,
І заірже – на лагідне словечко.

Барвисті квіти,
І я у літо
Порину стрімко,
Немов пірну.
Щаслива,
Отже,
Відкрита світу,
Кохання в серці,
Несу весну,
І радість щиру,
А на долонях
Шляхи широкі,
У сотні верст,
Думки нестримні
Гарцюють полем,
Межі не бачать,
І смуток щез.
Яскрава сукня
І довгі коси,
Простоволоса
Стежками йду,
Туди, куди ще
Не вкралась осінь,
Не вкрала щастя,
Не зна біду.
Барвистий настрій,
Рожеві мрії,
І захід сонця
Віщує ніч,
Там зорі тихі
Й мої надії,
Такі ж, як зорі,
«поклич…поклич…»

А раптом не впізнаєш, не знайдеш -
А раптом долі стежку обірвуть вітри.
Й самотність, що не знає меж,
Огорне в свитку болі і журби.

По Світі, мов якийсь жебрак,
Буду просити - Боже, дай кохання.
І кине хтось - один дукат,
Купи! Задуше горло - марнеє зітхання.

Купи! Любов не можна ні купии, ні знайти,
Один лиш раз - і на життя вона дається.
Ну а якщо ти не впізнав - ні жить,
Ні дихати вже легко не вдається.

І час - мов свічка до гора,
Плюється воском і кидає іскри.
А потім раз - і все, тебе нема.
Лиш тільки книга і брудні сторінки,

А там життя - що промайнуло в болі,
Самотнє, тихе, не в любові.
В кишені сяє - золотий дукат,
Той свідок, брат й нікчемний кат.

Ти по серцю пройшла,
Як Венера по Сонцю учора.
Тільки та відпливла,
Ти ж – пекучим клубком покрай горла.

В сни я зву тебе в сні,
Наяву тебе пристрасно хочу.
Цілий світ у мені –
Твої карі усміхнені очі.

О Венеро моя,
Озовися, я так тебе кличу.
В небі Сонце сія
Венерично мені, венерично.

7 червня 2012 р.

2012

А точок дотику не більшає,
Ми не складаємося пазлами.
У кожного – свій власний біль ще є,
Незаліковано-заразливий.
Ти надскладною партитурою
На мене дивишся поблажливо.
А я вдаю, що в пень обкурений,
Тому важливого не скажемо.

І в принципі, ми задоволені
Невизначеністю у статусах.
Оточуючі – стадо оленів.
Від них порад – не дочекатися.
Самотнім флюгером виблискую,
Як партизан в чужому з’єднанні.
Ти не стаєш для мене близькою,
Ми паралельні, а не з’єднані.
2011