О, Україно! Моя безталанна державо!,
За що ж тебе руйновано не раз?
Мабуть, за вічне прагнення до волі,
Що завше було за дороговказ.
І майоріло над степами
жадане прагнення СВОБОДИ.
Неначе сизокрилий птах,
Крізь каверзи лихої долі,
Відлунюючи гомоном в віках.

Тут чутно шаблі дзвін,
сіяє гетьмана коштовна булава!
І вічна мудрість нашого народу,
Звеличена у Слові Кобзаря.
Народе мій, стражденний, волелюбний,
Мордований катами у лісах,
Повстань! Згуртуйсь! Скарай панву продажну,
Благаючи про Помсту в Небесах!.
Бо віримо, що буде перемога близько,
Усупереч поразкам гіркоти!
Лиш не вставаймо на коліна -
НЕ ВАРТІ ЦЬОГО ПРОКЛЯТІ КАТИ!!!!!.


22.03.2011

Плакали каштани листям
бурим до води
О негадана, неждана
наша зустріч - ти

і змужнілий, і змарнілий,
аж до самоти
у багряній хвилі суму,
серця теплоти

Там де літо проминає,
ти шукав мене,
Наче те, що мало статись
восени мине.

Наче вірила у казку,
де шептала ніч
про чаклунку – златовласку,
послух - віч-на-віч.

З літа бабиного мчали
Мрії навісні,
І думки мої палали,
Танучи в тобі,

Залишаючи по собі
Ніжність і печаль,
Наче дивишся на мене
і в осінню даль.

Ніби кращого за погляд
дотику нема,
наче краще за обійми -
я тобі сама.

Та не знало літо біле
що прийшов вже час.
Що роки весни злетіли
розгубивши нас.

Це лише листва каштанів
на долонях мрій.
Оксамитних днів останніх -
ПовітрЯний змій...

Мені поштар давно листів не носить.
Згоріла пошта? Вимерли листи?
У них так є - пергаменту не досить,
або сургуч забули підвезти.

То мало симпатичного чорнила,
то штатні писарі перевелись -
я потерпів би, лиш би пояснили,
що все невдовзі буде, як колись.

Та хай би вже писали під копірку -
"листами щастя" не один живе -
було б, якщо не з медом, то й не гірко,
як самота ухопить за живе.

Я розсилав би теж листи небесні -
недавно з "Книги мертвих" почерпнув,
що за подібне всяк по смерті скресне
(два - у одному за смішну ціну!)

По тому вже не ждав би листоноші -
тоді уже ілюзій не було б,
що навіть чорт, за душу чи за гроші,
мене згадає, написати щоб.

Мене вже не було би у реєстрі,
стежки до мене встигли б зарости -
чужі брати, чужі самотні сестри
займали б черги по свої листи.

Я скриньку вже не відчиняв би майже,
лиш деколи - по пам'яті старій.
І як у сні тривожнім знову скаже
знайомий голос: "Я прийшла - відкрий" -

вже б не повірив, долу не помчався -
я був би інший навіть уві сні...
І тільки знов - у просторі і часі
відкрив би скриньки двері бляшані...

-

Там був би лист.
Без марки, без адреси,
без підпису і, навіть, без числа.
Пожовклий весь. "Тобі. Від поетеси,
котра твоєю Панною була.

Ти - знов живий, до сну читаєш Тору
і смерті просиш, наче Вічний Жид.
По стінах пишеш: "НІЧ ХИТАЄ ШТОРУ",
як сумнів їсть, чому вона дрижить.

Я теж самотня, вже давно не Панна,
та й не поетка - (знаєш тільки ти),
пішла сама, вернулася незвана
і у дорогу знову маю йти.

Прохаю, виглянь - хóчу попрощаться,
я пам'ятаю - ти мене любив.
Якби листки були "листами щастя" -
була б і я щасливою. Якби... "

...Звичайний лист, весь у прожúлках, звісно,
та знаю - ще не вижив із ума -
він - не мені, не прочиню завіски -
там - тільки ніч, завія і зима...

січень 2011

кохання щастю не панацея,
це швидше вигадка, звичка, зручність...
ба, навіть світло в кінці тунелю –
всього лиш поїзд, що мчить назустріч.

Так глибоко, так ніжно
проникнути зумів
у казку снів,
у тишу слів.

Так легко і незвично
спадала ніч.
прозора ніч.
із моїх пліч.

Здригався уві сні
чутливий рух
голодних рук.
невпинний рух.

Тремтіла ніч
твоїм теплом.
голодним сном.
гарячим сном.

Єдиний скрик
пітьму розсік.
нестримну ніч.
далеку ніч.

Щоб ти почув,
мене відчув.
Щоб ти прийшов,
мене знайшов.

щоб не просив
і не молив
мене зігрів
мене втопив
мене споїв
мене украв

і на руках
мене у снах
на 100 вітрах
у небо - птах.

тепло - теплу
рука - руці
вогонь - вогню
тобі - одна

ота
ом!
А!
од-
на
лиш
я
твоя
на
вік
і
ти
лиш
мій
твоя
по
вік
твоя
лише
до-
щем
до
рук
до
губ
до
ті
ла
тво
го
я
на
вік

теплу -
тепло
вогню -
води
ходім!
ходи!
і ти
іди

я та, що є
що є тобі
тобі як тінь
як тінь і сон
і наче сік
тобі навік
солоний мед
і молоко
яка - дурман
яка - туман
візьми мене...
до рук, за стан
без крихти сорому
без німба і без крил
іду одна.
і без фати.
іду у ніч
ходи і ти!

бо я вода
а ти вогонь
бо я - вогонь
а ти - вода
мені тебе
тебе до дна

щоб як вві сні - тоді...
як повесні - в воді...
і ти мене - вогнем...

і ніжний щем - дощем...
і снів - не-снів потік...
до твоїх щік навік...

...так глибоко, так ніжно...

вслухаюся у слово, наче п’ю
останні краплі вільги у пустелі .
а зорі жадно блимають зі стелі
щоб з ночі душу випити мою.

у цій пустелі - зорі та піски
і міражі, куди сягає око.
вітри сюди приносять рік за роком
розмови, не підслухані ніким.

і ті летять, щоб стати міражем.
до них нестерпно близько, кілька кроків.
і рік за роком...тільки світ широкий
замкнувся на зірках. і ніч, уже.

Российские цари бывают двух сортов
(за редким исключением из правил):
державотворец Петр, несущий страх и кровь,
или безвольно-либеральный Павел.

Опричнина, Чечня, Сибирь и Соловки –
таков налог на времена Астреи.
Залог расцвета – мощь тирановой руки
(реформы на крови идут скорее!).

На смену деспоту приходит либерал,
с ним – оттепель, надежды, перестройка…
Авансы чаяний людских насобирав,
он терпит крах и… платит неустойку:

Михайлов замок или Ропшинский дворец,
Ипатьевский подвал, Форос ли –
у слабой власти неторжественен конец,
с надеждой слабой, что оценят после.

Спешил преемник громогласно развенчать
могучего предшественника святость,
но получал взамен презрения печать
да подданных скептичную предвзятость.

А вот вождя многоцелованный кулак
народ и позже, вспоминая, славил,
как будто позабыв про Голод и Гулаг
(за редким исключением из правил).

2011

Буква Л
Алфавіт – широкий світ,
Все у ньому так, як слід.
Кожна буква - наче дім,
Що ж ховається у нім?

От візьмемо букву Л.
Вона грізна, наче лев,
Кисла, нібито лимон,
І велика, як той слон.

Та й у неї, мабуть,є
Щось і ніжне, й потайне.
Жовтий колір – це її.
Так здається все мені.

Ну і радісна вона,
Бо така отам одна,
Літо, ласку і любов
Буква Л приносить знов.

Люблять букву цю усі
І дорослі, і малі.
Та й без неї алфавіт
Вже не той широкий світ.

Буква С
Важку долю маю я:
Зігнута спина моя.
Отак весь час і стою,
Солодощі роздаю.
Двадцять друга у ряду -
Не остання я іду.
Алфавіт - мій рідний дім,
Заховалась я у нім.
Здогадалися, хто я?
С - оце моє ім'я.

Жовтень навшпиньки скрадається селами,
небо від птаства рябе.
Вітер-човняр над пустими оселями
медитативно гребе.

Ця пасторальна вечірня ідилія
йде по небесному шву
понад городами, де у бадиллі я
сомнамбулічно живу.

Вистигле сонце приречено котиться
вздовж архетипних небес.
День фінішує мінором, і кода ця
вічна – зі мною чи без.

Апоплексична плаксива мелодія,
напнута, ніби струна.
В себе самого вдивлятися годі – я
більше б нічого не взнав.

Ти через відстань у мене посвячена,
в силаботоніку слів.
Ми починаємо наново – наче на
вільній від людства землі.

Світ медитує і ця медитація –
світла молитва Христу.
В егоцентричному жовтому танці я
ситуативно веду.

Більше ніхто і ніколи не втрутиться
в наш перманентний двобій.
Пий мої вірші напам’ять: отрута ця –
щирий дарунок тобі.

Это священная грусть.
Я осудить не берусь
И оправдать не берусь
Этот священный союз.

Мы создадим этот рай
Сладкий, ах, сладкий, как стих.
Сложим, ах, сложим давай
Песню - одну на двоих.

Кухню да спальню средой
Провозгласим на ура.
Кто мы с тобой? Мы с тобой,
Заполонив вечера,

На ледниках простыней,
В стылой кровати, - моржи.
Солнечным лэйблом ко мне
Тело своё приложи.

Даже и пасмурным днём,
Даже на радость врагу
Этим священным огнём
Я не гореть не могу.

2011

Твои сезоны, человече, -
Неповторимая игра.
Блаженны сытые под вечер.
Блажен, кто счастлив был с утра.

Тут важно даже, чтоб не к Нюшке, -
К эпохе подходил разъём.
Блажен, кто вовремя был Пушкин
В приятном возрасте своём.

Не правдоруб звездит в Давосе,
Но благодушный индивид,
Кто даже в старости не бросил
Искать на жизнь приятный вид.

Мои ж начальные седины,
Судьбина, фатумом не бей.
До благородной середины
Прочёл я список кораблей.

Куда ж деваться в этой нише?
Засесть за комп? Пойти в спортзал?
Сосед ругался клеткой выше
И в воздух чепчики бросал.

2011

Прикмети осені примітні:
В багрянці й охрі барви літні,
А зеленець лиш на сосні.
Дощі холодні і рясні,
І затяжні, і непривітні.

Дуби насуплені столітні
На перші інеї досвітні -
Їх думи віддані весні.
Пташині зграї голосні
Зібрались в путь. Бо перелітні.

Яріє синькою вода.
Ось-ось рвоне з дерев орда:
Стриптизи осені прощальні...
І дні притишені, печальні,
Прим'яті, мов трава руда.

Якби я був медом, я б дякував квітам,
з яких позбирали цей мед,
осанну співав би акації, квітню,
квітковим духмяним цабе,

і лився б у каву так солодкопінно,
(шумить молоко? і нехай!);
якби я тобою був, я б неодмінно
такого, як я покохав…

пилком, що на лапці бджоли, наче нав’язь,
твій погляд, душі уверед:
в тобі я вмираю, в тобі захлинаюсь,
як бджілка, що впала у мед.

Святим переймається дрожем
Все тіло. В церковці стоїм,
І радість омріяно божу
Теплом зігріваю твоїм.
Лукавому – ладану в пику!
А нам долина з висоти:
Навіки єднайтесь, во-ві-ки...
Амінь. Од гріха захисти.

1991

І як би зупинитися на мить,
щоб добре роздивитися довкола -
бо пройде все, та чи переболить,
пооре чи розгладить наші чола?

Чи є ще те, що нас тримає тут
чи, може, вже пора ловити вітер?
Бо сто причин не вирушати в путь,
а раптом час узяв, та й всі їх витер...

І чи не пошкодуємо колись,
що мали шанс почати все спочатку,
а ми в бігу за марнотою лиш
поставили безрадності печатку?

…Увесь непотріб - разом у вогонь,
що не по зросту - зразу ж до сокири!
Жде далина вітрильника твого!
Ще тільки б вітру…
І краплину віри...

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

9

“Благословення Господнє – воно збагачає,
і смутку воно не приносить з собою.”

І більшої мудрості в світі немає, –
ітиму за Словом довіку рікою.

2011

Форматом А4 блукає курсор моєї свідомості
ним виводить на папері літери
і не бачить

версаче
відпочиває на лініях покрою мого задуму
стібок за стібком лягають рядки
як поле що плугом розкраяне
не врунне але з надією
що там у провесінь
щось виросте

милістю
подароване щастя опанувати себе незвіданим
світом якому не байдуже
як воно сам на сам
у – злам
у якому життя до краю сторіночки
за якою почнеться інший
розчерк-ниточка

літечко...

Світ, причетний до землі,
у пошуках мети
на грані еволюції.
Всі, дорослі і малі,
на "я" живуть і "ти"
з нагоди Конституції.

З книг на відповідь німих
пізнаєш залюбки
про тих, хто мали рацію.
Їх, великих і малих,
засмикано взнаки
під чергову формацію.

Крил обскубаних краса
лягає на столи
зворотнього обов'язку.
Чаш належних небеса
розплутують вузли
гордієвого поблиску.

Те, що істина одна, -
у скрині прабабусь
в сукні алітерації.
Як напитися вина?
Дізнаюся - нап'юсь...
Чи знов... не маю рації.

І, надумавшись, скажу...
У пошуках мети
на грані еволюції
"бурштином" я дорожу.
Втомивсь від самоти
мислителя індукції.


25.10.2011

За ніжністю, вкритою інеєм
неянголів і пісень,
іду по вишневій лінії,
де ніч сповиває день.

Ти плинна – де трави некошені –
незаймані ще жінки,
небесність птахів – ріки осені,
а голос – у синь – тонкий.

Пручлива, в’юнка, непідкована,
з вродливих – із вад моїх,
до лику нічниць – зарахована,
така неземна – аж гріх...

Даєшся – живеш другим диханням.
Під марш барабанний скронь
здаєшся – молитвою тихою
і холодом райських крон.

Мов мамина чуйність – стривожена,
не губишся у юрбі.
Я справджуюсь і ототожнююсь –
по вінця благий в тобі.

Непрошений і розпорошений
у образах і ходьбі,
той вічний в несказанім прощеник,
що серце несе тобі.

24 Жовтня 2011

І ходить юність, безжурна юність – забута мрія.
О дай ковтнути бодай ще раз хоч, свята Маріє.
Охапок квітів візьму у руки, піду життям,
І не догнати, не підкосити мене літам.

Летять-курличуть в бездоннім небі гусей ключі,
Вмостився вітер й принишк цілунком на плечі.
А нам жари було над вінця, і – не стало.
Схололо літо… Відцвіло, відквітувало.

ночь в лесу
Сиамская кошка
вышла на охоту
ответственность высокая
-жизнь младенца
Она ко всему
всегда готовая...

Пародія

Але маю натуру
(Бо мовчати несила)-
На базарі я здуру
Попугая купила.
Треба з кимсь говорити…
(Звідки родом – не знаю)
Гіві сотню – і квити,
Ще казав – з Парагваю.
І услід (для годиться) –
Називається Ара!
Що за бісова птиця –
То справжнісінька кара!
Ой, нескучно живемо –
Всяк шука “вдячне вухо”,
І базіка окремо,
І нікого не слуха!
Що вже тільки не меле,
А бува з перебором,
Вуха в’януть – ой леле!
Прямо боцман… фольклором.
А хотілось по свійськи…
Ледь зберуся з думками,
Бевкне щось по англійськи –
Знов сиди з словниками.

…Певно вийму затúчки
(З вух два корки із вати),
Дам попити водички
І… підý продавати!


24.10.2011

як тільки ніч засне,
нехай тобі
привидиться цей дім,
старий знайомий,
в якому речі - звикло -
через кому,
і та, що прийняла
твій сум та біль.

не клич її,
бо дім зайшовся сном
ще до пори,
як висохло чорнило.
вона тебе
недавно загубила.
вона тебе
пробачила давно.

нехай (в)бере
із памяті папір
усе таким,
що важко пам’ятати -
над подушками
зимний запах м’яти
і німоту,
пропалену до дір.

На віці гроба, яке згнило вже,
злягались відьми, злягались кляті,
свічки світив їм там носорОжець
і заганяв рогом рибу в ятір;

волхви казились, з вовками спали,
солоні нетрі чорніли димом,
голодні скелі жували гравій,
жували голод і гОрод гинув;

червові чвари приборкав струмінь
очей залізних, тряслись пульсари,
Господь на світ цей давно вже плюнув,
як мертву суку щенята ссали.

Вот, сынок, посмотри,
Темный дом, что напротив.
Он такой же, как наш –
Девяти этажей.
В нем свечей огоньки
Освещают заботы.
И течет теплый воск,
Согревая людей.

И за каждым окном,
Сквозь мерцание света,
Люди в пляске теней
Пьют обиды до дна.
А в посуду потом
(знаешь, верю я в это)
Наливают любовь
И цветут как весна.

Вот, сынок, посмотри,
Там, в квартире напротив,
Пишет мама стихи
И не плачет совсем.
Мы с тобой не одни,
Ждем земных оборотов -
Миллионы сердец
Ждут больших перемен!

13.04.2011 год

Борисові Щавурському

У тій подобі, що признав своєю,
впадеш на лезо відчаю й умреш,
а завтра в іншій - лютою змією
вповзеш у царство лиха, де без меж
простори скверни й богохульства регіт
із сотень пащ, мов сморід мертвих тіл,
і гвалт ночей, і днів дрімучих скрегіт,
які тебе жбурлятимуть на діл,
бо ти не схочеш вбивцею ставати
чиїхось мрій і добрих сновидінь,
бо ти ще з тих, кого навчила мати
в кишеню не ховати власну тінь,
бо так воно до сліз тобі нелюбе -
подоба та зміїна, лють і кров,
бо сам собі зламав зміїні зуби,
щоб шкуру зняв хутчіше змієлов.
2008р.

я спитала "що значить жити?"
і почула купу думок:
жити значить бажанням горіти,
до мрії робити за кроком крок.
жити значить цілувати
сонце у теплі промені
і без роздумів віддаватись
пристрасті своїй,немов повені.
жити - це як роздивлятись
світло крізь призму тіні
жити значить розвиватись
у кожному своєму вмінні.
життя не хвилює,що ти відчуваєш
боляче,слабко,тісно - терпи.
біль нас робить сильнішими,якщо не вбиває
переступи через нього і досягни мети.
щоб жити треба бігти,випльовуючи на траву легені
сіяти свою впевненість,немов чуму.
і ще живі альвеоли запихати назад до кишені
бігти до "більше не можу", а потім іще чуть-чуть.
жити значить любити,
ніби в останній раз.
жити значить творити
так,щоб долати час.
жити - це не шепотіти,
а боротись, розбиваючи бар'єри...
я лиш ніяк не можу зрозуміти
про що мені говорять ті кур'єри,
що переносять в наплічниках сухі небеса

Водевильная пьеска,
Бант на грифе гитары,
Говорить бы – а не с кем,
Подарите мне Ара.
В мельхиоровой ложке
Преломление века:
Ах, чернёная брошка,
Ах червлёная дека!
Ах, проклятые тайны,
Ах, дурные привычки…
Ара много болтает,
Ара хочет водички.
Слишком сладкая вата,
Слишком скучно иначе.
А ведь мог бы и матом…
Старый злой попугайчик.

24.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

57

“Золоті яблука на срібнім тарелі –
це слово, проказане часу свого.”

Молилась душа у безлюдній пустелі,
писала слова, як митець акварелі,
бо зроду не чула гнилого арго.*

Твій довгий погляд - сірий, наче гріх -
Колючий зойк забутої криниці.
Уся земля, змаліла у горіх,
Розтріснулась на дві твої зіниці.

Колись давно і я у них була,-
Зненацька заблукалий подорожній.
Напевно, десь палили дзеркала -
Такий довкола дзвін стояв порожній.

І множився в очах солоний дим,
І очі вичахали за димами,
І так сказати праглося: "Ходім.
Не все іще розбито поміж нами".

Здіймався понад крилами дахів
Осінній дух, відірваний від тіла.
Ти, мабуть, найсолодший із гріхів.
А я тебе взяла, - і відпустила...

2011

Зібгавши простір,
завірюха свище,
немов над світом
розпочався суд,
і (л?)вже пророцтвом
чуються у хвищі
слова зловіщі,
що усе найвищі
небесні сúта
снігом занесуть.

Що сонце змеркне -
вп’яте – і у тремі
наждачним кругом
затвердіє наст,
і ложе смертне
приготують темні
круки тотемні
і у веретені
стрімкої хуги
упізнають нас.

І мовчки рушим
по замерзлій глиці,
розтяті нервом
лічених годин,
думки і душі
оголивши ниці -
святі й блудниці,
королі і гицлі -
всі перед небом
рівні, як один.

В строю одному -
в’язні і присяжні,
вже недосяжні,
хоч о сяг руки.
А вдарять громом
голоси мосяжні -
чорніші сажі,
довжиною в сажні
будýть їх справжні
Судні язики...

Та все ж надії
теплиться осколок,
що не довіку
круг замкнеться зло.
Іще задніє -
вшосте - і спроквола
розíрве коло
й голкою проколе
камінне віко
молоде зело.

лютий 2010

В сліпих очах відбивалися зорі, що падають,
А руки відчули цілунок жовтневих вітрів.
Тільки штори закрились натемно і більше не згадують,
Як сивіли повіки від посолених цукром світів.

А на гілці ще дихалось яблуком,
Що впивало туманом театру мімічних скульптур.
Наші ложки давно вже об»їлися празником,
Що мовчав відчайдушно в унісон із портретом комічних тортур.

Припаду вустами
До глибин криниці,
Щоб ковтнуло серце
Дивної краси,
Доторкнусь очима
І впадуть зіниці
У твоє духмяне
Золото коси.

І розсиплю іскри
По твоєму тілу,
Піджену бажання
Вороних коней,
Стисну ще міцніше
Твою руку білу...

І впаду безсило
До твоїх грудей...

Сонце вже заходить...
(А чи знову сходить?)
Стане радість наша
У землі зерном...
І твоя правиця
У моє волосся
Потече солодким
І м’яким теплом...


2000

Заливаю бензином
місто.
І недопалок кидаю
в скверну.
Хай горить!
Буде дивно чисто.
І мене не буде,
напевно.

в огроми зринає небо і сонце ступає ближче….
до наших розмов що перегукуються з луною -
парків де в’яне нишкне пустіє…

тілом відчую гру твоєї заздрості вітре
ти ж бо живий серед цього царства
мертвих холодних зотлілих…

шукаєш затишку
зриваєш беретика гратися волоссям
та – досить…

губи мої гарячі давно вже тебе зцілили
вцілілого
в осінь…

Так просто…
-------------------------------
Так просто

в осінь
вцілілого
губи мої гарячі давно вже тебе зцілили

та – досить
зриваєш беретика гратись з волоссям
шукаєш затишку

мертвих холодних зотлілих
ти ж бо живий серед цього царства
тілом відчую гру твоєї заздрості вітре

парків де в’яне нишкне пустіє
до наших розмов що перегукуються з луною –
в огроми зринає небо і сонце ступає ближче….

БОЖЕСТВЕННЕ ВІНЧАННЯ

Зазо́рювалась вічність і сміялась
Понад Землею і у ній самій,
Коли народження із смертю повінчалось,
Й в саду раєвім розважався Змій,
Любове ж перша із гріхом стрічалась
Навіки вічнії в століттях завіті́й,
І радість з горем назавжди побралась,
А перша усмішка – з останнім рухом вій,
Мов юність з старістю зв’язалась
Ще з криків немовляти, з перших мрій,
Й до миті судної, в якій то все зосталось,
Та волі Божої… Його таємних дій.

Павло Гай-Нижник
24 жовтня 2011 р.

Тичинна, Бажанна і бажана
моя мова, як чорний хліб
у хустку загорнутий; ляжу на
духмянющому сіні під

розхитане небо розхристане,
цілуватиму зорі в лоб,
цвіркун мовою цвіркунистою
говоритиме вірші про

любов нерозділену, заманку;
як опуклість місяць набув;
кобилу з гомілкою зламаною,
що пристрелив конюх в степу;

здужала землистими пальцями
відставляєш з вогню баняк
без ганчірки, навіть нотації
не читаєш, а глянеш так,

що все зрозуміло; знебОжиться
не даєш своїм діточкам,
пекельство сидить запорОжицьке,
міцна і водночас гнучка.

О Мово, рілля свіжозорана
з пшеничним зерням, пробач,
не відають дідьки, нерОззнаки,
що люблять тебе наопАч...

нехай світ на тебе весь їжеться,
набивають до гику кавдун,
ріднесенька, сядь, твої ніженьки,
я обмию, спать покладу...

Золоті геральдичні звірі
з гобеленів зійшли –
ці олені, ці леви, ці лані,
на траву білу ступили
лапами середньовічними –
в Осінь...

Ранок посивілий з калюжі пили
вустами спраглими,
а вода та була – криця...

Містом блукали
золотими тінями невагомими
поміж
автобусами жовтими
і людьми сірими –
носами дими нюшили,
кривились, як немовлята:
гірко...

До ніг моїх терлися,
литок торкалися,
очима вологими,
кігтями ніжними –
мої ручні геральдичні звірі
із прапорів білих
туманних,
молочних
покинутих...

Намарне інквізиторський вердикт
Вигоював уми аутодáфе:
Закон пізнання надто затвердий, –
Не розмолоти жорнами анафем!

Гучна доба відроджених сумлінь
Порозбивала готику скрижалей,
Щоб із уламків, лишених землі,
Музеї зиск отримали чималий.

Усе минуще в колесі оман.
Цей грішний світ – він теж таки не вічний,
Адже і міра вічності сама –
Відносна річ, як думати логічно.

Новий світогляд змінює смаки.
Вже й застара
                          історія новітня!
Новий месія стримає віки,
Почавши відлік з першого століття.

1994

Осінь
зоряні почуття краси
голублять сердець полюси
Осінь в золоті храмів святих
Осінь духом любові
між серцями коханих
- од вічності нить
2011р.

Світять зорі , моргають задьористо,
Час для мрій, гри сіяючих рим.
Не для слави, визнання чи користі
Я пишу. Вірш - то мій побратим.
Він душі віддзеркалює чаяння ,
Заспокоює чарами слів,
У полоні його засинаю я
І встаю повним світлих чуттів.
Ліпоту сипле мови чаруючу
Дух снаги на усесвіту дах,
Взяв до серця собі я отруї чи
Ліків крила ростити мов птах,
Щоб летіти висотами вічними,
Де безсиліє смерті рука,
Служать Слову крилаті поплічники
І поезія квітне пахка.


2011

Раніш було - одне село
Одного дурня мало...

Але давненько це було -
Тепер їх десять стало...


01.07.2010

В хандру монохромну вривається осінь.
І барви дає растрові.
А я їх збираю у листі ще досі,
По зморшках веду праскою.
Кленові судини – багряно-болючі.
Замало надій видужать.
Бо теплих світанків зіржАвілий ключик
Зворотність навряд видержить.
А контур, той контур – готично-високий,
Він майстром, повір, різьблений.
Подивишся – схожі, наближуєш око –
Здаються чомусь різними.
За вітром, без вітру собі відірвуться
І, наче, зимі вклоняться.
Загубляться тихо, надвечір знайдуться -
То їх підбере донечка.
Щось настрою линва натягнута дивно,
Усе-бо навкруг – мишаче.
І тільки це листя сповільненим плином
На згадку мені лишиться.
Таке соковите, аж хочеться жити,
Дарма, що сухим нАстилом.
Ми з донею осінь побути попросим –
Продовжимо вік … праскою.
2011

Завія біла
за мною бігла,
залива чвалом
за мною мчала.

Та на Купала
сніги упали,
на Водохресті
дощило врешті.

Зоря полинна
стежки палила -
огненні стріли
душі не стріли.

Лиш терни зрілі
мене узріли,
лиш вишні стиглі
мене настигли.

Речей лавини
мене ловили,
очей тумани
мене тримали.

Та невблаганна
жаги омана.
Любов остигла -
і відпустила.

2010

І розсміється Вам в обличчя
І піде спати – хай під тин!
Бо вже зробив свій вибір він,
І розсміється Вам в обличчя.
Свою знайде він Беатріче,
А Вас пошле в Європу він.
І розсміється Вам в обличчя
І піде спати, хай під тин.

2011 р.

Тобі, для інших не богині,
тобі, в очах моїх - святій,
знайду слова я безневинні,
смішні й чудові в наготі,
ще й ніжно ранками умиті,
й заховані од літ–пожеж…
Колись такі збагнеш у леті,
коли мій всесвіт обіймеш.
А згодом зникнеш в самотині,
щоб час наблизив зорі мрій
тобі, для інших не богині,
тобі, в думках моїх - святій,
незнаній світом і покритій
сплетінням наших рук і меж.
Чи скрикнеш «так!» найкращій миті,
чи все заступлять сотні веж
тобі, для інших не богині,
тобі, в піснях моїх - святій,
що наче сяйво в павутинні
на піднебесній висоті…
2011р.

Торкнеться тривким зап’ястком - вмирають сумні трамваї -
Останнє осіннє ретро вокзально-скляних епох.
Вона в нього дуже ніжна. Він міцно її тримає.
Ми з нею, принаймні, звикли ділити його на двох.

У мене блакитні очі (він любить її сильніше).
Балконно (до сутеніння) дивлюсь на його сліди.
Він прийде о сьомій. З нею. Торкнеться моєї тиші.
І скаже розкуто й звично: «Я вдома! Іди сюди».

Якби ж не її спокуса, розлита в вечірніх блюдцях
Якби ж не її спідниці – звабливо нові годе...
…Принаймні, я не голодна. Я звикла. Вони сміються.
Я можу злизати ніжність з відбитків його грудей.
2011 рік

Де вчора я тихесенько сидів -
Там поруч ось нападали листочки,
Здалося це – одне з маленьких див,
Здалося це – сини мої і дочки

НапАдали, як віршики сумні –
Гілля жовтаво-сиві аксакали,
Скінчилися життя печальні дні -
Поезією стали.

23.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Україно моя... почуттів глибина і нестримність яскравої мрії...
я всі думки свої, аж до самого дна, аж до самих зірок розумію