А я поїхав в далекії крáї,
Через мою неньку землю
Від зеленого рідного гаю
В тії гори, що вже я люблю!

Що поїхав? Та хто його знає?
Мо втікав я подалі від всіх,
Мо шукав я чогось, сам не зная
Може просто побачити сніг...

Ось приїхав у тиї я гори,
І невдовзі знайшов, що шукав:
Ясні очі її, немов зорі,
Щира посмішка, що одразу впізнав.

Вона йшла навпротѝ по дорозі,
Немов сонце в тумані пливла.
І не знаю, на що я був схожий,
Та до мене вона підійшла!

Зупинилася, кліпа очима,
Посміхаючись каже: "Привіт!"
У середині щось провалилось
І немов зупинився весь світ!

І стояв я, дивився на неї,
Наче бовдур, просто закляк.
Посміхнувся неначе від болю
І спромігся сказати лиш: "Так"

Бо так важко казать щось словами,
Коли серцю так тісно в груді,
Коли янгол стоїть перед вами,
І метелик літа в животі!

Дуже дзвінко вона розсміялась,
Повернувши мене у цей світ,
Подивилась у очі, зам`ялась,
Зчервоніла як маковий цвіт.

Так до ночі у двох ми гуляли
Поміж гір і долин, повних квіт.
А коли ми когось зустричали,
Вголос разом казали: "Привіт!"

2012 рік

***

Я часто буваю змученим,
крихти хліба мов краплі воску,
простуда, війна, розлучення,
все так складно, хоч все так просто.

Я часто буваю втраченим
і думками далеко від тебе,
запізнився на перше побачення,
задивився на синє небо.

І все би нічого, та звідкись
голос літа і голос спокою
все ще манить засохлими квітами
у душі, і… твоєю рукою,

І твоїми устами гарячими,
колосками у полі тихому,
я спізнився на перше побачення,
…краплі воску – хлібними крихтами.

20.04.11р.

Любити її, любити її, любити,
розплавити лід, залишити слід
у митях.

Залишити слід солоний,
залишити слід солодкий.
Який солодкий цей… стогін,
який солоний цей… дотик.

2011р.

1

Просилася у причт Фата-Морґани.
Вона сміялася: „Увосени! Без крил.
Сяйливі пера відучора ганять.
Лиши найзеленіше... І – щосил...”.

Відсікти сяйво узялася Чапля.
– Одумайся! – тремтіли Мак і Хвощ…
Як біль ущух – я рушила в захмар’я.
Грім відмовляв. Сріблив дорогу Дощ.

2

У Ночі храм ніс Вечір сьому требу…
Жував
стежу
строкатий
небосхил…
Ти йшов у млу, а я – до брами в небо,
За шир стезі віддавши сяйво крил.

Вітри губаті хмаровиння гнали...
Ти голіруч ламав образ гілля…
Тепер відкрилося: у вир - за яйли
Путівець прокладав, мольфара кляв.
Ти взяв торік латунний компас, карту –
Й віддав зорю, що сяяла обом.
За умовивід «Рвати шори - варто!»
Заласно цмулив трьохсотлітній ром…

Чекати не уміла...
Я – Жар-птиця –
Жила серед бекасів, комарів.

Стезю
осяяли
чотири
блискавиці.
Снажний пожар здійнявся...
Ти побрів...






2006-2012

мати доступ до тебе - закритого і чужого
не несе нам нічого
окрім безнадії, а втім
я приходжу ночами у твій захаращений дім
і молю про любов - чи тебе а чи господа твого
і господь твій мовчить...
розливає за душі вино
і ми мирно спимо
кожен в всесвіті свому окремо.
вибираючи смерть - ми ніколи її не приймемо
вибираючи втечу - від пам"яті не втечемо...
ненавиджу слова, бо слова ні про що не говорять
бо слова - то списи,
що вганяються в серце наскрізь
замітає снігами уламки чужих передмість
і ніхто не покличе і рани ніхто не загоїть.
кожен сам серед світу. і сам серед себе. і сам…
має власну самотність і більше нічого не має
я люблю твоє небо. воно мене досі проймає
як листи, де ти пишеш, що ми ще зустрінемось там…

Что можно миру пожелать
Когда за окнами метель?
Конечно солнца и тепла,
Весны бодрящую капель.

Вот так все просто, а ведь нет!
Ну пораскиньте вы мозгами,
Для нас ведь ценен каждый день
И с солнцем ясным и с дождями..

Во всем таится тайный смысл,
Мир полон знаков и указок
И тот кто в это посвящен,-
Найдет в нем множество подсказок

Идти на встречу – не идти,
Продолжить дело или бросить,
Звонить кому то или нет -
На все в подсказках есть ответ!

різдвяний сон увінчується снігом
в якому стрімко гасне коляда
наїдки і питво ковтає крига
від галасу і натовпу руда

на проміжку тривання порожнечі
у порох від амбіцій і прикрас
долоні склавши струджені старечі
клякає тиша ніби не до речі
і молиться
і молиться за нас

Ниточку життя доленька взяла,
Не знала до пуття та вперед вела!
Ниточкою слід на дорозі ліг
Та звернувся світ, у безодню збіг!
І дорога та повернула вниз.
Ниточко життя, не звертайсь, спинись!
Але долі гук – сила понад все
І манливий звук вже вперед несе!
Доленька моя, згуба і жура.
Але хочу я щастя і добра.
А тому вона кинула на мить
Поетичний дар і наснаги жить;
Дружби чарівний безкінечний плин,
Розуміння тих, не одна із ким!
Доленька моя – світло у житті!
Дуже винна я , ти мене прости!
Ти пробач мені сльози і хулу
Та прийми тепер вдячність і хвалу!
І не рви нитки, Доленько, життя,
Нехай буде так, як судилося!
Ти візьми собі радощі мої
Лиш залиш мені дружбу на Землі.
Нехай йде все так, як воно вже йде,
Дай лиш вірний знак – чуєш ти мене!
Поклянись, прошу, що не відбереш
Молодість мою і перо моє!!!
Я тобі до ніг болі покладу,
Забирай і їх – я не пропаду!
Якщо друг такий буде назавжди, -
Холод не страшний і не злі світи!
Воленько моя – сила чарівна,
Доленько моя – сила неземна,
Дай мені ковток розумінь його
І не рви ниток дружби! В ній добро!!!!

– Тим віршуванням убиваєш час! –
закине той, хто сам ні дня не гає.
Не відповім на тисячну з образ,
хоча насправді – час мене вбиває.
Повільно убиває, зі смаком,
вигадуючи все нові тортури.
Поглиблюючи долі перелом,
недоліки характеру й статури.
Оголюючи нерви і думки,
висотуючи мрії і судини…
Вже стільки мук далось мені взнаки,
а скільки їх ще стерпіти повинна!
І все ж… благословенна – кожна мить
земних страждань, що мов небесна кара.
Прислухаюсь: болить душа? Болить.
Це свідчить – я жива. Принаймні, зараз…

2003 (2012)

чинив чинарку чин
начиння чинне в чина
почин чиновний чи
нечин чиновне чинить
чинам
чи нам
чинити
ачей нити
а чи чинам чинити
нечинне
....ачхи...
чингаликом чик
чекай чине на чвик
чимчикуй чимдалі
чим нечин нечалий
чинові не чин
чине
не мовчи
чи не
починай
бучі не вчиняй
і чини чинарку чине
самочинно :)

20 Січня 2012

Співа на небі Божий дзвін,
Тривожить парку.
А ти не встав іще з колін,
У серці ватри.
Душа болить, не зна розрад,
Пожежу тушить.
Їй тяжко нині від бравад.
Рятуймо душу.

Вже калата на небі дзвін,
Склика на раду.
Йде караван невтішних змін...
Ось вам - помаду.
Простує спокій навпростець,
В болоті тоне.
Жене отару пан-стрілець
В хлів до полону.

Гуде невтішно день і ніч
Дзвін без упину.
Розмова скрадна віч-на-віч.
Нема й хвилини.
Полощуть душі всі дощі,
Які лиш можуть.
Хапаймо драні хоч плащі,
Мо допоможуть.

Стоїть в повітрі гул століть,
Дзвенять світанки.
Ну як же міг ти так зміліть,
Світ вишиванки?!
Як міг ти втратить булаву
І вдачу діда?!
О світе, доки ще живу
На "ви" я піду!
2012

Тихо
лихо
на полиці
натаскало
з неба
криці.
Та здалося
лиху
мало.
Знов
на гору
почвалало.
Дралось,
дралось,
видиралось.
Не втрималось -
обірвалось.
Впало
лихо,
ледве
диха,
та шепоче
тихо
лихо:
- От прийду
лишень
до тями,
натягаю
повні ями.
Натягаю
я ще криці
і в підвали,
і в криниці.
Проказало
те ось
лихо,
й в хаті
стало
темно й тихо.
Хтось ішов,
перечепився,
та на лихо
і звалився.
Лихо навіть
не кричало.
Застогнало,
захарчало
і одразу
дух спустило.
... В шпарку
сонце засвітило.
Промінці
дістались хати.
Криця стала
розтавати.
2012.

О.С. Пушкін

Чи в гамір вулиць потрапляю,
Чи входжу в молитовний дім,
Безжурних юнаків стрічаю,
Я мріям віддаюсь своїм.

Кажу собі: роки пролинуть
І скільки б не було тут нас,
Всі зійдемо у домовину -
І чийсь уже наблизивсь час.

На одинокий дуб погляну,
Гадаю: патріарх лісів
Переживе і вік мій марний,
Як пережив він вік батьків.

Малятко миле обіймаю,
Та думаю уже: прости!
Тобі я місцем поступаюсь,
Мені час тліть, тобі цвісти.

День кожний, кожную годину
Звик я в задумі проводжать,
І коли смерть неждано зрине,
Між ними прагну я вгадать.

І вмерти де мені судилось?
В бою, у мандрах чи в морях?
Чи, може, он ота долина
Мій охололий прийме прах?

І хоча тілу, що не дише,
Вже однаково, де лежать,
Біля порогів рідних ближче
Хотів би я все ж спочивать.

І хай за цвинтарем не щезне
Життя, що серце звеселя,
І хай природа байдужезна
Красою вічною буя.




А.С. Пушкин

* * *

Брожу ли я вдоль улиц шумных,
Вхожу ль во многолюдный храм,
Сижу ль меж юношей безумных,
Я предаюсь моим мечтам.

Я говорю: промчатся годы,
И сколько здесь ни видно нас,
Мы все сойдем под вечны своды -
И чей-нибудь уж близок час.

Гляжу ль на дуб уединенный,
Я мыслю: патриарх лесов
Переживет мой век забвенный,
Как пережил он век отцов.

Младенца ль милого ласкаю,
Уже я думаю: прости!
Тебе я место уступаю;
Мне время тлеть, тебе цвести.

День каждый, каждую годину
Привык я думой провождать,
Грядущей смерти годовщину
Меж их стараясь угадать.

И где мне смерть пошлет судьбина?
В бою ли, в странствии, в волнах?
Или соседняя долина
Мой примет охладелый прах?

И хоть бесчувственному телу
Равно повсюду истлевать,
Но ближе к милому пределу
Мне всё б хотелось почивать.

И пусть у гробового входа
Младая будет жизнь играть,
И равнодушная природа
Красою вечною сиять.



1829

«Ой в саду, в садочку
Та зацвіли вишні –
Вийди, вийди, моя мила,
Або сестру вишли»
Українська народна пісня

«Отакої ти співаєш?..
А хотів жениться...
Та тобі згодиться, бачу,
Будь-яка спідниця.
Не така моя сестра,
Аби стать за втіху,
Бо для тебе і кохання –
Щось близьке до сміху.
Якщо так, то пошукай
Когось із дурніших,
А до нашого подвір’я
Не навідуйсь більше».

Зима. Мороз. І місяць ліхтарем,
Над містом, що сховалося за стіни.
І не скажу, що душить тягарем,
та якось не облегшують провини.
Зима. Сніги. Крокую по узбіччю
Куди - не знаю. Напрямок? – Я йду.
Назустріч різнопланові обличчя
і я у їх безкластернім ряду.
Зима. Камін. І на паркеті шкіра,
І тіні на світлинах, наче жах.
А ще кинджал, на перехрест рапіра…
Нам тепло від вогню, що на дровах.
Зима. Кімната. Ложе. Погляд твій…
Сьогодні ми разом. О, як несміло
Ми розгортали згорнутий сувій
нових відносин. Як же неуміло…
Зима. Сніжинки. Вогник в небесах.
Тріщать в мороз дерева серед ночі.
Я загубив свій подих у лісах
твого волосся. Чари ж бо дівочі.
Зима. Сніги. Сьогодні знову пустка
і наче сон, зринає в пам'ять ніч.
А далі? Розійшлися. І відпустку
Коханню надали… без протиріч.

Кебету дурними думками не парте,
Бо мислення ваше мудрішого варте,
Зведіть свої очі до вічних висот, -
Заради вас ангел Господній на варті!

20.01.12.

Перо моє пісні мереже,
пісні,що закликають в бій...

П Тичина


до сторіччя С Бандері

не мережу на папері
не пісні, ні оди
тебе серцем я кохаю
любий мій народи!

Серце крається від болю
тому, що демократи
борця нашого зо волю
не змогли згадати

Каже зайда із Донбасу
(видно сучий син),
що борець за Україну-
не громадянин

Кров'ю, плоттю українець
він народній син!
Він герой України,
Він громадянин!

Бестолковая рухлядь в моей голове,
Не приходят новые мысли,
Только тонкие жилки стучат на виске-
Безупречные звонкие нити...

Запроси мене в пшеничну повінь,
розкуйовджений пилком розмай,
де нікого в літі волошковім -
тільки ми, чебрець і молочай.
Запроси мене в колосся море,
де прозора від роси трава.
У космацькій магії просторів
я – твоя, і трішки польова.
Запроси мене в подільську сутінь,
моя одіж - синява отав.
Я б могла колись тебе забути –
тільки не цю памороку трав…
Нас розлучать скоро. Вже покоси.
Білочубий серпнику, не зрадь:
ти свою волошку в серці носиш,
хоч мій вік – до перших сіножать…


2009 (2012)

все не так,
все не те!
слово вспак
і пусте.
білий біль,
чорний сум:
заметіль
на ріллю...
між руїн
де мій цвіт?
кофеїн
ледь на світ.
крок один
за поріг...

ти мене
не зберіг

19.01.2012

Я була низкою коралів
На нитці шовковій, міцній,
Порвала їх, порозсипала
На шлях тернистий, але мій.

2005

Кружляє віхола в танку
з гіллям, веде свій білий вальс.
Хто в сірих водах не втонув
(а хто у них не захлинавсь?),
того вдаряє раз по рАз.
Зі свистом падає важка
зими рука.

Або сконати на снігу,
або іти вперед життям.
І бачити красу легку,
що серед віхоли очам
дарує свій тендітний чар.
І до весни, що поки - в снах,
зимовий шлях.

(2012 р.)

Ця твердь схаменулась від кротости;
хороство, яке маєш намено?
Як мед первозданний із пролісків,
цнотливе занурення, спалення;

натиснуто клавіші, цівкою
з нот – музика; грає оцвітина;
крижасті крижини, націлені
чумні шпичаки в суть, незвідане;

цупка граціозність, лід біблії!
скляна, задзеркальна громушина;
і сало свіженьке на хлібові
сніжок зголоднілий притрушує…

1

Згорну пелюстя, хоч на кручі
Липневий день…Сонця – в зеніті.
В тенета розпачу блискучі
Я запливла, Осоте... Сіті!
Так плачно в них.
А із пригірка
Дід-заздрісник Полин щипає...
Не хочу мед згірчити. Віриш?
Сюди літає бджілка з гаю,
Бо я ж Лілея… Чорні очі.
Спориш несе іржаві міри –
Щоб важити мої листочки…
Шугають кажанята сірі.

2

Де сяйна заводь? Це ж – болото!
Довкіл буяє лепеха…
В цю твань їдку анциболоти
Несуть руді мішки Гріха.
В багнищі зорі звільна стигнуть –
А прагли креп-жоржету хвиль.
Усі чуття мої – найвищі –
По Дивосилу жовтий бриль.
Щербатий місяць косить мрії.
Отут – ні вовка, ні кота…
Осіння мжичка влітку сіє.
Із гаю бджілка не літа.
Мо", стала здобиччю філанта,
Що здатен висмоктати рій.
Її смарагдові крилята
Змітали сум із жовтих вій.

– Тут живодайно – у болоті...
– Засни… – шерхоче лепеха.
Прощай навік, гінкий Осоте:
Я в ніч лечу – під жаб «ква…ха!..».

3

О… Тамариск!..
Я - з верші. Лету б!
Леліє простір через тин.
– Це – берег Мар… Отут – поети
Шукають перли і бурштин.

Легенький поштовх.
Плин у Вічність?
Спиняє віттями Каштан.
В линовищі вужаки Вірність -
Латає палевий кафтан.
Виходь на волю! Витри сльози!
– Закуйте в ланці! Краще – скін.
Любов…отам, де хата, лози…
Отам, де все з’їдає тлін...
Серед болота, взявши вудку,
Просився в мандри лис Обман…

Плаксійки Вірності не чути.
Цікаво: день чи ніч – в землян?
Кому ж мій янгол - вперше… всоте -
Крізь панни Вечорівни трен
Розкаже сагу про чесноти?
Немає саун і антен…
Відрадний закут «Світ поета».
Сховалось „Я” – від віл і вил.
Тут чує шелест очерету
І чорногузів білих крил...




2004-2012



наголос СонцЯ - узгоджений з коректором книги "Птахокардія".
Всі персонажі вигадані.)

Небо вышито васильком.
Небо – это когда не дышишь,
не обидно, не высоко,
где нисходит дыханье свыше.

Утоляя душою стих,
а грозою – земли усталость,
сердце верное отпусти,
Боже мой, на святую малость.

Отпусти, как любовь – грехи,
а обида – узду вендетты.
Стенок нет и углов глухих,
есть пространство и капля света.

С доброй вестью о Рождестве,
с белоснежно-безмолвной стаей
я вернусь, чтобы жить в тебе –
Колядою в Свят-Вечер таять.

По губам от ресниц сбегу,
оставаясь слезой без соли.
Снег бумажный. На том снегу
за строкою, навстречу боли...

...небо вышито васильком.
Небо – это когда не дышишь,
не обидно, не высоко,
где нисходит дыханье свыше.

19 Января 2012

на серці багато дірок
аж витекла благодать
закину я біль в куток
хай миші його з'їдять

хай миші з'їдять його
і в нори хай понесуть
цариця мишей Марго
та й син її Сигізмунд

додолу я біль жбурну
а стогін пущу за ним
і миші знесуть журбу
туди де густий полин

тож кігті мишей моїх
поцокали в чорну ніч
я мишачий бачу сміх
як брила упала з пліч

цариця мишей Марго
гризе учорашній хліб
а я подививсь у вікно
де жив дідуган-сусід;

я долі своєї — коваль
одне лиш є горе в тім
що миші мою печаль
несуть у сусідній дім

2012

Ти не дякуєш сонцю,
Бо в січні замерзла ріка.
Не веслує рибалка,
І чайка зимує у місті.
Бо присипана сіллю дорога
Занадто тривка.
Прилітають в конвертах
Далеко не радісні вісті.

Ти не дякуєш небу,
Бо сніг прилипає до ніг.
Ще дванадцять хвилин –
І за рогом – будинок із глини.
Бо з дитинства знайомий
Високий бордовий поріг
Зустрічає, як матір,
Свого найдорожчого сина.
19.01.2011

Старців- рим божок осілий
і навали строф магнат
люто блискавкою цілив
у новітніх римовлят.
Суть сідлаючи убогу,
в ніжки титул цілував
і щасливий був, їй Богу,
наче мумія жива.
2012р.

Художник Я. Саландяк.

«Ти із вірша утнув фетиша́?" –
Поетеса питає поета, -
"За душею - катма і гроша́...
Ось, лови цю пародію злету!»

Не сказав їй поет ні слівця, -
Лиш її та себе з пістолета
Він застре́лив... А повість оця -
Про новітніх Ромео й Джульєтту...


19.01.2012

Сьогодні рано у місті – іній!
Стоять невпізнані горобини.
Просвічує сонце крізь пальчики абрикосів…

Береза ламко звісила крила
у шатах білопір’їнних – диво!
Не скрипкою – арфою журно тонкоголосить…

Вночі мережив хтось витинанку –
Пухнасті клаптики сипав м’яко.
Кристалики щастя ранкового виростали…

Дим стеле стежечку візерунком.
Покотить вітер сніжинки сухо
і зааплодує дзвінкій чарівній виставі…

Чи часом хтось жаліє прокажених,
тих, що вже нікому не потрібні?
Ми вносемо себе у списки прокажених,
будуючи ілюзію, що зовсім неподібні.
Буває, що живем на зло комусь,
бо ж тихо вмієм заздрити усі.
Ми прикидаємось дбайливими чомусь,
хоча й присвячуємо ще комусь пісні.
Чи варто говорити про культуру,
Коли в віршах давно померла рима?
Ми більше дбаєм про фігурю,
аніж про совість, яка тепер не є важлива.
Чи простягнемо руку допомоги?
Та де там... у нас ще є важливі справи.
У нас до кожного стоять вимоги,
а більшість зробленого - суто для забави.
Чи пожаліє нас хтось, прокажених,
якщо будем нещасні й непотрібні?
І чи згадає хтось тих навіжених,
думки яких, ніколи не були подібні?

Пробіглись тіні стіною
Щось шарудить по кутках,
Тобі страшно бути одною-
Виступаєпає піт на руках.

Тобі страшно спати одною.
Здається, щл зло повстає,
Кімната наповнена тьмою…
Заклякаєш, як ніч настає.

Лякає чиєсь шарудіння,
Гілля, що рветься в вікно.
По тілу суцільне тремтіння,
Гілля проламує скло.

Страхіття пробудило уяву,
І надто хочеться кричати,
Тебе злякану та мляву,
Страх не відпускає спати.

Тобі страшно бути одною,
Шукаєш порятунок в книжках.
Ніч не приваблює свою красою
а дарує лиш суцільний страх.

А чесно?
плювати я хотіла
на всякі там безглузді речі.
Вбиває втома,
не від праці,
а справжня втома від приречень.
і коли світ краса
чому ж тоді з тобою?
колись ми помремо,
а перед тим поїдемо до моря.
в частинках спокій не знайти
він заховався
в рештках серця
учора ти
й сьогодні ти
а завтра знову порожнеча.
і от у снах
(чи то галюцинація)
можна лежати в карамелі
сьогодні ти
й учора ти
а знов знов гидкі борделі.
Я тебе бачу
бо так мені легше
і це сильніше за снодійне
це зміст приречень
вбивати час
без віри в нас
і ше одна властивість речень.

Я знов висітиму в мережі-
когось шукатиму онлайн...
щодня
А хтось гаситиме пожежі
або напише бізнес-план.

І знов оновлення сторінки
й банальні меседжі "привіт"...
щодня
А хтось проігнорує мої лінки
або з здійснить перший політ.

І знов дивитимуся в монітор,
залипнувши у креативності чужих ідей...
щодня
а хтось фарбує коридор
або ж народжує дітей.

*

Ще не так давно
Сам вогонь роздмухував.
І вітрів не ждав.

Ви помічали: взимку сонце - срібне,
і хмари - срібні у височині..
А чи відчули, як щемливо рідне
зимове сонце... та напевне - ні...

Дивіться - ось воно, неначе старість,
ледь шкандибає у йорданський цей мороз,
як бабця немічна - бреде у срібні хмари,
що ними небо срібне узялось...

На покутті горіла свічка
Що осявала Боже Личко.
Великі очі у дитяти,
Яке тримає ніжно мати.
У погляді Св"ятої Діви
Любов і Прощення зоріли.
Чарівне Сяйво із долоні
Торкається моєї скроні.
І трепетно дивлюсь ввічі:
Благословіння,Віра,Вічність...

Січневе надвечір’я – що краси! –
Змішалося все білим фарбострунням…
З далеких вулиць гавкотіли пси,
зриваючись до хрипу попідлунням.
Сусідський сивий здичавілий сад
здригався, промерзаючи до лубу,
в обійми затискала виноград,
старенька слива, мріючи про шубу…
Майнули крила хмар, мов вітряки
змололи з-переляку ніч до пуху,
що полетів з небес. Сухі гілки
ловили веретеном білі мухи
і гаптували біле полотно,
а потім, сорочки у хрестик білий
вдягали на хати і, заодно,
співали колисанку – щоб спочили…
Поснули враз під ковдрою поля,
сховавши житні стріли від морозів,
і лише ліс сосновий окриляв
своєю вічнозеленню в облозі.

18.01.2012

А він товчеться об ворота. От баран!
Надіється узяти ті ворота сходу, на таран…
Та ж, крім одних воріт, кругом того будинку
нема ні штахетинки!

А він товчеться головою об ворота…
Хай голову розіб’є, коли йому аж так охота.
А ми мимо воріт – і вже в садочку.
Взяли і розляглися в холодочку.

Він все товчеться головою…
Не хочеш з нами? Біс з тобою!
А ми собі не гаємось,
в ставочку аж купаємось!!!

Він усе товчеться…
Він біля них минеться.
Тим часом ми вкушаємо плодів,
яких і Зевс би захотів.

А він…
В ворота, мов у дзвін,
все лупить головою.
Нам не дає спокою.

А що коли, з'явилась думка в нас нова, -
залізна в нього голова!?

до 2000 - 2012

Ничто не сдерживает нас
Ни обстоятельства ни средства,
Когда стремимся избежать
Мы неприятного соседства..
Когда же спросите меня
Что вы имеете в виду,
Отвечу - бегство от себя,
уж извините на бегу.)))

А на папері насіяно снів.
Може, вони проростуть почуттями?
Думка вчорашня приходить до тями,
я видаляю себе, наче спами.
Ти на добу чи на світ обмілів?
Білий папір роз'їдає іржа,
букви на порох розвіює осінь.
Ти ще у мене нічого не просиш.
Ти вже у мене нічого не просиш.
Ми у минулому. Холодно. Жаль.
А на папері насіяно слів.
Марно любов зачепилась корінням,
марно майбутнє бубнявіє синім,
стебла чіпляються крапки і рими.
Ти ще у серпні усе спопелив...
І на папері нічого крім слів...

Я ЕСМЬ ЧТО Я ЕСМЬ
Я ЕСМЬ Открытая Дверь,
которую никто не может закрыть,
Я ЕСМЬ Свет, просвещающий каждого человека,
приходящего в мир.
Я ЕСМЬ Путь,
Я ЕСМЬ Истина,
Я ЕСМЬ Воскресение,
Я ЕСМЬ Вознесение в Свет,
Я ЕСМЬ восполнение всех моих нужд
и потребностей часа,
Я ЕСМЬ Изобилие, изливающееся всему сущему,
Я ЕСМЬ совершенное Зрение и Слух,
Я ЕСМЬ явленное Совершенство бытия,
Я ЕСМЬ беспредельный Свет Бога, проявленный повсюду.
Я ЕСМЬ Свет Святая Святых,
Я ЕСМЬ сын Божий,
Я ЕСМЬ Свет на Священной Вершине Бога!
2012 г.

Покидая вас,
цитирую древнего поэта-певца,
Ныне иерарха века:
"Мой друг, едва лиш вспомню о тебе,
Утраты в миг забыты, скорби нет".
Подумайте же о друге,
Ходившем по земле тридцать три круга тому назад,
Об Эхнатоне, фараоне фараонов,
Кто прозревал грядущее и прошлое,
Кто видел сквозь космические дали,
Кто был художником и архитектором Реальности,
Кто правил как Наместник Божий, употребляя силу
Во имя просвещения, энергии и мира.
2012г.

Для усіх зозулечка кувала,
Щедрувала словом потайним.
Потайки три слізки утирала,
Сумувала, Господи, за ним.

Сніг у заметах – золота душа,
Твоя, Ганнусю, ну а далі –ш-ша…
Бо кіт-воркіт на свічечку поглянув,
Гадання – воском і дорога яром,

Та небом пішки –йти не перейти:
Три болі, три тривоги, три мости,
Де до руки просвітлення торкнеться,
У скринці – щастя, ще чекає,

Серце!

Тебе, твою любов як дивоцвіт,
І світ до уст пригорне давній плід,
Покотиться він в пелену, хороша,
по сукні у перлинках перепрошень.

А камінь вгруз у землю поколінню -
У тебе три кровинки на коліні,
Куди підеш, мала, скажи куди?
Та гнізда мостять ранки голубі.

Відіп’єш з серця трохи самоти?
Ось ти? Чи ти ? Бо йти ж –не перейти,
А ніжкам грузько, і гризе дрімота
Куди тобі усе перемолоти?

Обличчя –біле –сніженьку ,лети!
Бо треба сили – треба - золотим
І срібним світлом засвітитись!
Любитись…

З'їдає місто звуки кроків...
Блукає погляд по високій
цивілізації поставі,
що запросила жити в камінь.

Зручний, обтеснай умінням...
А он... І он! Гігантські тіні
порозляглися на обличчі
Землі, що свій тягар не лічить.

З'їдає місто звуки кроків...
Червоним запиває соком.
І світла сушить водограї,
але не всі. Он, ще сіяє...

(2012 р.)

«Що в нас спільного крім дітей?, –
запитала пригнічено жінка,
ледь не плАчучи. – Час іде,
та хіба ж я на це заслужила?»

Раптом знíтився чоловік
(твір дописував саме… про дійсність);
вголос жінці не відповів –
в кінці книги героя повісив…

Золотом шила, словами квітчала,
Бісером різьблений край розшивала.
Ніжну співанку вела-ворожила,
Всім, що надбала сама, дорожила.

Клала у скриню добром ті пожитки.
Так й не зібралась на новую свитку.
В буднях робочих весь вік звікувала,
Ну а на старості те і пожала.

Злежалі капці, сорочка, хустина,
Скатерка в квітах, спідничка дитини,
Що так й не встиглась комусь передатись.
Що у ту скриню іще би додати?

Те, що зібрала, не піде й на бартер,
Доброго слова сьогодні не варте.
А за плечима... Аж плечі опухли.
Брила століття зірвалася струхла.
2012

Ясніше дійсності,
де в’ється правота.
Іржу пускає меч,
гніздяться херувими.
Тепер не подумки,
тепер вже в кредо такт
у ткацтво перейти –
у ремесло раниме.

У бога бавитись –
зірки гасити нот,
нові мелодії
запалювати в римах.
Пізнання прядиво.
Хурчить веретено –
думки намотують
життя неповториме.

Рядками-мітками
останній серця пруг
лягає – тчеться на
поезії верстаті.
Для музи полотно –
пейзаж, емоцій ґрунт,
де слову дихати,
а душам – окрилятись.

А скільки виткано?
По нитці гіркоти,
від срібла радості...
і тиші неземної.
Пруги пов’язані,
ще підростуть кути
і ототожняться
в розп’ятті стін зі мною.

18 Січня 2012

Заморосило ввечері... Тумани
Лягали спати ген аж за селом.
Ламалися, мов списи, давні плани,
А часу вже на відступ не було.

Ішов і ти. Місив болотну квашу,
Сушив життя на шворочці старій,
Вдягав покірно мантію монашу
Й ставав у той, вже не сучасний стрій.

Заморосило ввечері... Під ранок
Упав мороз на маківку життя.
Кривавила стара болюча рана,
Запізнє пробивалось каяття.
2011

І вистачило тижня
Щоб стало йому легше.
Висить ярлик „колишня”.
Атлант розправив плечі.

І їй не стане гидко,
І він не різав руки.
Любов вмирає швидко
Якщо кохана – сука.


18.01.2012.