Навіщо так: долоні
одній людині - дві?
Вони такі безсонні,
невтомні і живі!

Навчили їх любові,
навчили шани їх -
обидві виняткові,
як видих ротом... вдих.

Одна якщо долоня -
для потиску руки.
А як синочок, доня -
в обох несуть батьки.

Навіщо так? Не знаю.
Ну, дві то й дві...всього!
Ніхто не вимагає
чогось лиш одного.


27.12.2011

Ти зчинив мені ніч, у якій мені досі так лячно,
Мерехтливо тремтить та зоря, що спіймалась у листі,
І над нами верба застудилася смутком невдячна,
Я сховалась у вітер ненависного відліку щастя.

Тож навмисно ні день і не ніч, не сьогодні,
Ти немов та журба, що вже скошена косами ватри,
Лиш втікають дощі хитромудро в долоні у повні,
І зачахле багаття старе те багнюкою пахне.

2011р.

Був собі Мороз завзятий –
Він кудлатий,
Він лапатий,
Сніг летить,
А він – тріскоче,
Кожен ніс
Дістати хоче.
Він вщипне
За кожен пальчик,
Ще й залізе
Під рукавчик,
Привітається охоче
З тим, хто
Рукавиць не хоче.

2011р.

Тобі,
Поспішно небо одягає
Лукаві зорі і сумні вітрила,
І свічка в темряві невинно засмагає,
І опиратись божевільні цій несила.

Вона твоя.
Вона як ти напевне:
Ти ж полюбляєш м’ясо і вино;
Та лячно якось бавитись непевно –
У цій пітьмі ти винен все одно.

Все рівно,
В цій манері недоречній,
Довіритись – це значить не дійти,
Я догораю вільно, безперечно…
Ти можеш вирішити, хто нарешті ти?

2011р.

Без нас все буде так,
як і при нас.
От тільки я не зможу доторкнутись
до тебе люба
й усього, що довкруж.

Передзимовий шелест лине містом,
що бачить сни мінорні восени,
охоплене холодним падолистом,
що жовті розстеляє скрізь лани.

Невільники його летять за вітром.
Не те, щоби махнути враз крильми
й майнути вверх, де світло сьози витре!
Не оминути й нам пітьми зими.

(2011 р.)

найдовша ніч у році. кава-ніч,
що пахне снігом. рідкісна лаваца.
і ми в дорозі - пульс жене 120.
коту не спиться, виється собаці.
і сходить місяць в овидах облич.

просвітлений найвидиміший час
для тайн, що врівноважують безсоння:
коли росте дитя, біліють скроні,
коли міліють штучні рубікони
перед життям, що вірує у нас.

Ніщо не диха.Повна ніч.

Не світять зорі, їхніх свіч

Не допуска печаль туману...

Та все чекає: прийде ранок,

Сховає смуток всіх і всього:

Знов посмішки,і рух. Та мана

Нічного шарму знов настане.

Ніч - чародійниця, красуня.

Хоча ми в ній злегка у сумі,

Проте цей щем - чарівний трунок!

Сестро моя інцестна,
Рве павутину днів час,
Лодія неба креслить
Ночі судомний екстаз.

Пустка твоя постеля,
Враз оніміли боги.
Ніч – удови пустеля,
Ніл розгубив береги.

Сестро моя інцестна,
Смерть очорнила вись.
Пипок вишні відкресли,
Солодом запеклись.

Сестро, квітко вінчальна,
Суджена з вічних літ.
Зорі ховались мовчанням
І проминався світ.

П’яді землі – не впасти б,
Сонця – на крик і вдих.
Вмер ієрогліф щастя
Поміж вищирів злих.

Страднице неустанна,
З ночі – прошу – відмоли.
Груди тугі шафранні
Вже молоком протекли.

Шкіра повік ропою
Вишерхла-запеклась.
Морок стис ваготою,
Морок став поміж нас.

Сестро, згубила спокій…
Скурено днів фіміам.
Сну не рятує опій,
Любощів пам'ять – обман...

Мені наснилося кохання
чарівним блиском. Наяву.
Здалося, начебто пливу
крізь синь сріблясту, ніжну зрання.

Солодкий привид сяйвом пишним,
розрадив душу й раптом зник.
Тепер із неї рветься крик,
мов сік зі здавленої вишні.

Здійснились мрії філігранні
у тім яснім, солодкім сні.
Пастельним небом навесні
мені наснилося кохання...

(2011 р.)

Так шляхи біліли.
Ніч. Авто. Зима.
Поспішав щосили –
мав із усіма
Рік новий зустріти.
Торт. Вино «Шабо».
Друзі: діти, сім’ї,
ти – один.
Або…
В перехрестях білих
де дорога-лід,
жінка майже бігла
і кричала вслід
водіям автівок,
падала із ніг.
Всі минали. Тільки
ти тоді не зміг.
Десь лунали тости,
грім салюту, сміх.
Та які там гості?
Під авто у сніг
породілля впала…
За життя обох
лікарі чимало
бились, бачить Бог.

Сонце безупинне,
п’ять минуло зим.
Рік Новий. Дружина.
Іменинник син.

ти мій єдиний у світі далече чекаєш пишеш листи
коханий мій морозно без тебе
в коліях шляху єдині думки
розлучення в грудях горлиці пече...

здається тепер я знаю, що відчувала Либідь,
коли її раптово затопили холодним бетоном.
тепер я знаю як це, коли твою сповідь
беззастережно читають у мегафон із балкону.
тепер я знаю кому Полтва вночі жаліється
повік на самотність приречена, розчинена в тузі.
я вам скажу, хай у цьому нового і не відкриється:
будьте пильними до ворогів, але вдвічі пильніше до друзів.
2011

Збожеволіть, збожеволіть від самоти,
Чи померти… Ні, заснути краще.
Уві сні побігти в темні хащі,
Де страшне, непрохідне болото.
Де водянику, пустуючи, русалки
Спати не дають, сміються дзвінко
Де немає Ганки, Христі, Інки,
Тільки вогники – душі моєї скалки.
Їх усі до купи позбираю,
Спокоєм і тишею з’єднаю.
Волохатий лісовик з ведмедем
Третім у компанію візьмуть:
Підіймем барильця з п’янким медом,
Щоб забулась смутку каламуть.
А на ранок наберу суниці:
Хай собі ласує клишоногий.
Зачерпну джерельної водиці,
Тихо-тихо помолюся Богу.
Плюскіт щастя в шепотінні крон…
Спати б так і бачить дивний сон.

виллю печаль третьою зливою,
коли затруїть спокій срібний скорпіон
на безіменному пальці правиці.
...ми зустрінемось.
надірваної доби,
з дозволу надірваної долі.
і уперше кохатимемось
на руїнах моєї весни,
на Олімпі чужої осені,
коли у волоссі губитимуться заціловані перли.
вони сміятимуться маленькими ротиками,
але мовчатимуть століттями,
...засоромлено.

не боятимусь див,
що липнуть за долонями метеликами мертвими,
і міняють колір наче фінські ночі.
погубили маски і крила там,
де вміють плакати зорі
солодко й спрагло.
останнє прощення страчено на вимогу
…дорогою
тануть жалі і гасне світло.
надпий останній сон з келиха для мартіні
…і зникни.

Так і життя: в пухкій ріллі насіння
Пускає пагін вгору, в глибину - коріння,
Допоки сумом світлим душу обторочить
Листви прив’ялої печаль передосіння.

26.12.11

чекаю коли відболиш,
аж минає шосте століття,
як продала за півмрії Всесвіт.
світлий ....
.... слизький
і ніжний до ґвалту.
фатум
встиг набавитися тобою
озброєним,
лише заспаними спогадами
і маленькими ріжками.
та в повню виповзеш і простиш,
усіх бороданів-маріонеток,
вендети не буде,
лиш всипані попелом стежки
пектимуть п'яти,
а в надламаній мушлі
згасне загублений слід Мольфара.

Кілька добрих новин до свята
У червоній торбині січня
Принеси в цю простору хату
Новорічну.

Відшукай двадцять слів важливих
У верлібрах старих історій.
Будуть мрії в морози сиві
Всі про море.

Це самотнє горнятко чаю
Не зігріє зимові щоки.
Ти приходь. Я тебе чекаю.
З новим роком!
22.12.2011

Нас ображати є кому
І є кому нас не любити.
Й не проводжають по уму,
І вороги сміються сито,

І маслом – щедро у вогонь…
Нам важко жити у розлуці.
Вже срібло тулиться до скронь
І почуття міліють в муці.

Нам доля часто каже: «Ні!»
Не заживають рани давні.
Минає час… А ми, смішні,
Змагаємося у стражданні.

Життя нестримно так біжить,
Ось-ось і обірветься нить.


2011

Наше маленькое чудо побежало мне навстречу -
Душа вырвалась наружу, потеряла я дар речи

И дрожащими руками обхватила это счастье,
И парю над облаками, ведь я - чуда соучастник.

Я не знала, что бывает счастье глубже материнства:
Вот сын сына обнимает, как священно их единство!

А невесточка родная собой кормит наше чудо.
Как богине поклоняюсь маме внука. Это мудро.

Ведь она нам подарила свое лучшее творенье:
Двух родов красу, и силу, и святое продолженье.

Нет на свете дел важнее, нет ответственнее долга,
Чем дитя свое лелеять ежедневно долго, долго...

Ведь родился плод усилий сотен тысяч наших предков,
И потомки жаждут сильно воплотиться. Шансы редки.

Что сумела, то вложила в папу внука - смысл всей жизни.
От проблем всех защитила, прожила без укоризны.

Но за внука ощущаю я ответственность двойную:
И родителей, и случай, и себя перестрахую,

Ни врачам, ни президентам не доверю это счастье.
В руки я возьму планету - спасу внука от несчастий.

29 апреля 2008

Стривайте, люди, чуєте, стривайте.
Душі нема спочинку ні на мить.
І зайвих запитань не задавайте,
Бо їй, отій душі, іще болить.

Та хто із вас що знає про ту душу,
Чи про її отой нестерпний біль?!
Та збіглись,мудреці,неначе тушу
Ділити притягли бозна звідкіль.

Душа ж нікому не довірить правди,
Бо одкровення дороге в наш час.
То ж перш, аніж її голіруч брати,
Згадайте, що бува болить і в вас.
2011

Колотилась, мов лист на осонні.
Споглядала будення своє
І збирала журбу у долоні,
Й не вгляділа, що сонце встає.

Промінці доторкнулися серця
І засяяла цвітом душа.
Я тепер повертаю вам все це
У своїх щиросердних віршах.
2011

Легка любов до пишної оселі,
де пестять серце пахощі камелій,
усе довкруг, неначе лоно квітки,
а щастя ллється в серце, мов нізвідки.

Легка любов до рівної дороги,
яка камінням не кривавить ноги.
До сильної й заможної країни,
що всюди блиском розкошів зустріне.

А як домівка - в лютій хутровині,
а її стіни - скелі негостинні?
А як страждає серце на дорозі?
Чи не тяжка любов крізь кров та сьози?

Чи не жбурнеш її в тумани вічні?
Чи не втечеш із рук холодних січня
в травневі дні? Кудись, де тепло й п'янко,
де розкіш полонила б до останку...

Чи, врешті, розтопити злі морози?
Своїм теплом... Бо серце гріти взмозі...
А крига й сніг - страхіття смертні, тлінні.
І, все ж, у нас - осель наших коріння.

(2011 р.)

чи думав ти, що до дощу байдужа,

він не лякає, не пройма мене,

що погляд мій від болю тихо сушать

слова твої, лиш спогляну Моне?

я наче та картина відболіла:

туманне серце, голова ясна...

о скільки вже почула. прогоріло,

переболіло - як Моне жива,

і як Далі картини, що у русі:

не запитали, кажуть, - оживіть!

і я живу...

Моне й Далі, ми мусим,

нас не питають, просто кажуть - жить.

Стоило прожить вчерашний день,
Чтоб сегодня упиваться счастьем,
Радость хороводит, как метель,
И целует шею и запястья,
И мурашки телом - по спине,
Животу, к груди стремленье, выше,
А в душе – тепло, видать, апрель,
И капель звучаньем еле слышным.
Радость от того, что смог пройти,
Что унынье – только испытанье,
Много раз встречалось на пути,
Победил. А разочарований
Терпкий вкус и блеклый неба цвет
Оставлял ты для других моментов,
Радует сегодня белый свет,
Ты готов к любви экспериментам,
Понестись на полной по прямой,
Не упасть, по направленью к небу,
Удивить, (прохожий – рот закрой :-),
Быть собою, в одночасье – не быть.

так случилось...
что
потерялись
и расстались,
выходит зря?
и рассветы
и горько- сладкий
шоколадно-
осенний
ряд...
может, снова
и по порядку?!
может, просто
молчать в глаза.
только лист
пролетел
последний,
как страница
календаря!
но не стоит
жалеть, что было
или не было
по шагам...

карнавал
непременно в Рио
и рассветы
по облакам,
чашки кофе
с тобой,
Монмартры,
переулки,
огни,
слова...
голубей
покормить,
прогулки,
как
чудачества
номер два

разговоры,
мечты,
конверты,
береги себя,
просто будь!
разноцветные сны,
как ленты,
пачкой фокусы
зачерпнув...

невесомому
не расскажешь,
но иллюзий
одна толпа
все же
к лучшему,
улыбнешься.
я соскучилась,
как всегда!

2011

Хочешь быть безупречно честным –
приготовься вскрывать нарывы
без щадящих наркозов местных.
Приготовься, дружок, к надрыву,
ведь нельзя же взорваться плавно
или выдать за персик – грушу.
И нельзя так сказать о главном,
чтоб не вынуть себя наружу,
чтоб не вывернуть наизнанку,
не проткнуть прямо в грудь рентгеном,
заглянув в каждый угол, ранку,
в каждый нерв, каждый узел генов
и ходить потом, и светиться,
демонстрировать сердце, печень
и все прочие небылицы.
И краснеть. И прикрыться нечем.


2011

Милый брат по круглой планете,
На гнилье мы строим вигвам!
Ищем мудрости в интернете,
Ищем Господа по церквам,

Ломимся к нему по-воровски,
Молимся, зарывшись в кровать,
Бьемся лбом в иконы Swarovsky,
Он же не спешит открывать.

Ты стучишь, ты требуешь счастья,
Вымогаешь ноешь ревешь
ты б его наверно на части
ты б его под ноготь как вошь!.._________


________возлюби кого-то превыше
Всех религий, мощей, идей,
Вот тогда и Бог станет слышен,
Вот тогда он будет видней,

Вот тогда забудешь про эго,
На свою гордыню забьешь!
Мир похож на кубики Lego:
Что построишь, то и пожнешь.

Сразу перебесишься с жиру
И поклон отвесишь земле.
Вот тогда и дождь станет миром,
Вот тогда и солнце – елей.

Не страшна тогда ни орда нам,
Ни маньяки, Локи ловчей,
И Любовь тебе – Иорданом,
И она же будет ковчег.

2011

Есть у каждого в литосфере
тектонический пласт о ком-то,
кто бесспорен и кто безмерен,
путеводен нам был, как компас.

И узнав, что им где-то скверно,
Что им тошно до одичанья,
мы сжимаемся в горстку нервов
от бессилия и молчанья.

Как нам вспениться, выкипая
за края свои человечьи,
чтобы те, кто нам в сердце впаян,
были счастливы самым вечным

из возможных подвидов счастья?
Как нам выбежать вон из тела,
разобрать себя на запчасти…
Что нам, Господи, что нам сделать?

Сколько надобно килогерцев,
чтобы им докричать блаженство,
тем, кто врезан в подкорку сердца?
Убаюкать их «вечно женским»,

спродуцировать киловатты
персонального освещенья,
устелить им каменья ватой,
успокоить их ось вращенья…

Но не вылечить, не коснуться
незаживших и незабытых,
и от этого плечи гнутся,
и от этого так знобит их.

Вот и кутаюсь, как капуста,
обрастаю словесным мехом,
только каждое слово пусто,
вместо истины – только эхо.


2011

Лелека, що приніс мене у жито,
Вже дивосилом у степу проріс.
Гніздо, із дуба вітрюганом збите,
Шукати марно – між ялин, беріз...

Я не люблю граків, лякає страус.
Залюблена у дятлів і сорок!
Кришу скоринку житніх мар-фантазій,
Спинившись від бесідника за крок.

– Так… так… – погоджується з груші дятел.
Я в лісі – телеграф... і санітар...
Простукую дерева, з їхніх ранок
Вихоплюю поживу… Ліс – гек…тар…

– Це й спр-р-авді так! – вицокує сорока. –
Не забувай... мене… й оцю… стежу.
Тебе р-розрад...жу… Заберу мор-р-оку!
Я всі сек-к-рети в дзьобі...збер-р-ежу…


2006-2011

Живи сьогодні, як у день останній!
А,значить, думай, дій. Не варто
Байдуже споглядати навкруги,
Чекати, що саме прийде тобі до рота!
В чеканні втратиш все!
Найперше,так свободу!

Живи сьогодні! Неповторність зла:
Утратиш час - повернення не буде!
Не бійся злоби, пересудів люду!
Лиш тих чека достаток і добро,
Хто сам засіяв поле.Так було
Записано в скрижалях для людини!
. . .
Живи ж уповні кожную хвилину.

Зі сповитка люблю я евфонію.
Гримкоче
тарантас
мого буття...
Літати вчусь!
Завжди – повзла б чи бігла,
Підштовхував би хтось, перепиняв
Мене в ході стрімкій до верхогір’я –
Вгрузали б ноги у житечну твань!
Є, кажуть мрійники, сяйний Елізій.
Там голуба пружиниста трава,
Там фланірують видовжені тіні,
Що до Гармонії тяглися... Боже збав!
Я виглядала б серед них комічно:
Вінця ж лаврового іще нема…
Мені було б дозволено щедротно
Міжряддями – пайєтки,
бісер,
мак...
– Чи є у тім поселенні спільноти,
Чи там, як смоква, зморщуєшся сам?
Чи пожильцям отим буває сумно?
Чи учорашній недруг омина?
Чи дзумкотять там ґедзі-бурчимухи?
Яка в раю вершечків густина?
Чи є там винокурні, ресторани,
Турецькі бані, для засідань зал?
Чи виступає з ран вишневих камедь?
Чи діти там здіймають лемент-ґвалт?
Чи стануть у пригоді книги, досвід?
Чи спомини юнацькі відберуть?
Чи хвалять одне одного за дотеп?
Мо’, як отут, – здебільшого скубуть?
Чи не набридне там нудне співзвуччя?

Хто задає тьму-тьменну запитань?
Кремезний Скепсис, йдучи невідступно
За тихим глуздом – з ночі у світань.


2006-2011

Сталось це так дивно й загадково,
Час враз зупинивсь на одну мить,
Бо зустрів я мавку випадково
І не знав тоді я, що робить.

Побачив чарівні і лагідні очі
І голос чудовий чув лише мить,
Та сняться вони мені кожної ночі,
А голос, мов пісня у вухах бринить.

Її посмішку добру легку і милу
Завжди я в серці буду нести.
Зі слів цих ти мабуть уже зрозуміла,
Що фея казкова звичайно - це ти!

2004 рік

Блідне контекст наших зустрічей,
гріє багаття не вуст, - очей
у твого погляду дивнім полоні.

Ніжні й терпкі його дотики
в душу вкрадаються потайки,
слід залишаючи, - ночі безсонні...

Грози твій погляд розсіює,
їх обертає у вирії
в пісню птахів на моїм підвіконні.

(2011 р.)

Не заглядайте у чуже вікно...
Не заважайте вечоровій тиші...
То лиш здається, що мовчать давно,
Насправді, так кохання ніжно дише.

Там кожен має свій акорд в душі,
І ця струна тонка як неймовірність!
Не заглядайте в душі - все одно -
Лише вони відчують ту чарівність.

2011

Я з вигляду вся така класна,
Комусь видаюся химерной..
Незвично розумна. Та, власне,
Не хочу я бути собою:

Хотіла я стать літаком -
Сказали, впаду над мостом!
Подумала лижами стану -
Сніги моментально розтали.

Тоді - найпростіше для жінки:
Зіграю красуню в собі.
Бо кожна із нас, поневолі,
Веде пожиттєво ці ролі.

Ого! Либонь які ви всі великі і смішні...
Даруйте, люди, ну й часи дісталися мені!

Хіба я вам усім... хе-ге... про щось коли брехав?
Не треба зараз "люлі"... Тьфу! Хто соску в рота пхав?

Мій президентський памперс цей, що поки що сухий...
В який тут бік Європа? А... все одно в який...

Ну, візьме вже за цицю хай тут кожен, хто не їв,
щоб рівно о дванадцятій він спати захотів!

З новорічними солодощами!


25.12.2011

Вся кава випита до дна,

нема ні суму, ні досади,

І знов одна іду до саду,

вся кава випита до дна...


Той сад - це спогади.Вже час

забути все, і линуть далі.

Я там покину всі печалі,

Той сад, і кава - спомин вас.

А я іду тепер вже далі.


В саду постою лиш хвилину,

і нині я тепер покину

ті спогади про вас.І каву,

що ароматом поєднала.


Вже кава випита до дна,

а смак її давно забутий...

Я кинусь до людей. Добути

смак жить без кави

і без вас!
—

Одягнута
у місячне проміння.
Як зняти це мереживо
із тебе?
Загублені у пристрасті
нетлінній,
ми знову разом
падаємо в небо.

У всесвіті
стабільності так мало!..
Добавлю трошки
наших я означень
і правил,
що по літерах зібрали
в польотах ми під час
нічних побачень.

Нам почуттів
солодку теорему
до крапочок довести
дуже треба.
Кохання - як константа
в цій системі.
Навколо неї все
кружляє в небі.

Так в хмарах добре,
мабуть, двом лелекам,
як нам з тобою
на одній орбіті.
Долаєм кілометри
(чи парсеки),
теплом константи
вічної зігріті.

В польотах наших
чи потрібна мова?..
В твоїх обіймах,
вибач, забуваю,
як на землі
зовуть тебе, любове.

А, може,
ти - Констанція?...

...не знаю...

Кілька слів написати – торкатись сувоїв тканин,
Як Шанель, шаленіти від складки, пропорції, шпильки,
Забувати про все, жити, іноді, словом одним
І на клаптики дерти прописані правила стилів.
Кілька слів відшукати – тонке і майстерне шиття.
Скільки око сягне – розмаїтого мовного краму.
Лаконічності чорної сукні не любить життя,
Та, властиво, її відрізняють від інших обрамлень.
Добирати сміливо. Спокусливі стани рядків
Відчувають рубці та вузли непотрібних деталей.
У мереживах слів неодмінно знайдуться такі,
Що раніше ніколи іще не торкались до талій.
25.12.2011

Сказать словами не могу давно:
Сорвавшись с уст, они свой блеск теряют,
А ты все тот - природы торжество,
В твоем уме ее мечты мерцают.

Миллионы лет дерзаний и щедрот,
Насыщенных ее бессмертной силой,
Тебя включая в свой круговорот,
Она вполне достойно воплотила.

Доверив тебе право открывать
Неясные законы мирозданья,
Возможно, и сама не прочь понять
Саму себя и стержень отрицанья.

Будь верен долгу: понимай ее,
Не уставай быть на переднем крае,
Люби свое святое ремесло,
Правь микромиром - как она - играя.

Но мало быть тебе ее слугой,
Коль можешь стать ярчайшим украшеньем.
Твори до совершенства разум свой,
Владей его законом управленья.

Предел своих возможностей измерь,
Но, измеряя, расширяй их сразу:
Из пут генетики освобождай теперь
Самой природой заточенный разум!

И если ты - сегодняшний итог
Рожденья жизни на родной планете,
Да здравствует ее высокий слог!
Да будет мир твоим рожденьем светел!

5 сентября 1996

А карусель - ну, просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!..

Произойдет? Пускай, однажды
Сейчас все это так не важно:
Вот карусель - вот мы с тобой!..
Ах чудеса! Ах, Боже мой!..

А карусель - ну, просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!..

Сейчас - полет, надежды, рвенья,
Зачем придумывать сомненья?
Зачем надумывать преграды -
Сегодня счастью мы так рады...

А карусель - ну, просто диво!
И в жизни все красиво-мило!!!
И впереди начало счастья,
Ах, карусель, как ты прекрасна!!!

Вродився каменем лежачим…
І наче сню. А наче й ні.
Я наче є. Немає наче.
Спіткнеться хтось -- завжди пробачу…
Так рік за роком. День по дні.
Їх незліченно .Та напрочуд
Всі непомітні. Не мої.
То ворон сяде -- дзьоба точить.
То жабка щось своє торочить.
То шурхотне луска змії…
І раптом якось після зливи…
І раптом якось по весні…
Мене підняв ти, Майстре сивий!
Я знаю:має статись диво.
Тому так боляче мені…

...коли набрякне й лусне день,
і нічка вивільнить зап'ястя...
удвох нап'ємося пісень
і захміліємо від щастя.
ти, якщо хочеш, то навчи
мене по снах ходити босим...
зустріти сонце буде чим,
і розчесати йому коси...

за вербою заховався вечір.
сам себе боїться? чи мене?
хтось комусь приснився не до речі,
і відтоді жоден не засне...

дуб старенький робить потягушки...
у ставу плюскочуть карасі...
якщо й вас не тягне до подушки, -
то гайда гасати по росі...

ці вікна поміж справами і ти,
як планово прочитаний роман
у сторінках з малюнками, ціною і фіналом,
де хміль і почуття, і так, і ні -
усе задекларовано в любов,
як в дзеркало, де правда вже не є оригіналом.
та день у ворохобну рине ніч
і ми неадекватні за кермом,
такі собі, без доступу у світ, вигнанці раю,
наполовину грішні і святі,
ярлик зірвавши осуду_хули,
утікачі в ілюзію оманного розмаю
25.12.2011

wolne tłumaczenie

Прийде колись, постукає для мене,

Годинник Світла, а я все зелена,

І в голові моїй блакить думок живе,

Та не пустих, в ту мить ясне

Мене охопить світле почуття,

І я готова у нове буття…

Стечуть всі дні, неначе простріл.Свіжо

Я все ж сприйму – що маю геть іти:

Не знаю, де, лиш знаю - назавжди!!!

Вы мне присниться
Вдруг так захотели...
Но вы уж смели
Бывать в тех снах...

Метели пролетели,
Дожди прошли -
И мысли отошли
С планеты под названием
Любовь.
Мне все равно:
Усталый вы, спокойный -
Пустить в свой сон
Вас больше не могу:
Там нет планеты
Под названием "Люблю".

я не чиясь...я просто ні-чи-я.
це не гординя -просто так буває:
душа пустельну істину пізнає -
і після цього раптом завмирає.


у нас з душею зговір тихий є:
ніхто нікому жить не заважає,
думок печалі серце не приймає,
вони вже відлетіли в сизі далі...


я нічия... я просто - нічия.
це не гординя - просто так буває.
душа вже не струна. нема печалі -
вона живе так амнезійно стало...

червень, 2011


http://www.facebook.com/photo.php?fbid=211412998924426&set=pt.206706692728390&type=1&theater