Я гадаю, що не випадково
В серце ти постукала мені
Поглядом грайливо – загадковим,
Думи обриваючи сумні.
Недаремно сміхом чарувала
В безгомінні давньому мій слух,
Бо уже в самотності навалі,
Безпорадний, мало не оглух.
Незабаром я зберу пожитки,
Пересуду геть не боячись, -
І піду шукати ніг відбитки
Тих, які привабили колись…
14.12.11

Холодное небо моей Родины —
такое высокое и такое синее,
напоминает мне,
что далеко-далеко, у самого края,
где оранжевое солнце каждый вечер касается земли,
в каменном доме над безымянной рекою
живёт моя Смерть.

Она мне видится женщиной, которой едва за сорок
и у которой всё ещё нет мужа.
И прекрасные черты её тронуты печатью покоя и вечности,
а в бездонных глазах – всё одиночество человека в мире.

И от того как она напевает песню,
или рассеянно улыбается, или листает книгу,
веет неведомой здесь печалью
и чем-то родным, но давно забытым,
что смутно томит и тревожит сердце,
и от чего мне бывает не по себе.
Особенно в полдень.

Впрочем,
я думаю о ней легко –
об этой странной далёкой женщине,
которая ждёт меня вернее матери,
и у которой повсюду раскрытые книги,
а в одной из комнат — сухие цветы.

И где бы я ни был в этом волшебном мире,
смеясь и мечтая,
поднимаясь к вершинам любви и плача,
я знаю, что в доме на краю земли меня ждёт женщина.
И ещё я знаю, что она непременно меня дождётся.

И тогда сила, подобная ветру,
подхватит и унесёт меня к садящемуся солнцу,
и я торжественно ступлю на последнюю в этой жизни дорогу.
И прекрасная женщина, вся в белом,
улыбнётся мне издали и пойдёт навстречу.
И только глядя в её лицо,
я успокоюсь и наконец пойму,
кого она напоминала мне все эти годы.

1996

часом зайві слова, часом гріють промови,
перестрибують ночі і дні через лаз,
і буває нестримно, і щиро, і ново
відчувати все в перший і надцятий раз...

намалює щось осінь у сонних світанках,
перемішують зорі там інший маршрут,
і усміхнені ночі і тихі серпанки
стануть щось шепотіти у поспіху тут

хай по крихті, по дотику мрій у провулках,
так повітряно-ніжно, за подихом дум...
і вже всоте відчую слова і цілунки
чимось викажу серця пронизливий струм
2011

Як виповзаєш із життєвих ям,
Радієш сонцю, квітам і полям,
І сивиною платиш ти за мудрість,
І п`яний нею, як вином - Хайям.

11.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Пародія

Бреде, бреде – не вибратись
У валянках калюжами,
Вже чаркувавсь до місяця –
Бровою не веде.
Із графіку геть вибився –
Чи вдасться надолужити?
Ото погода біситься,
А де то Славське, де?

І пижиться, аж міниться –
Уже “накрилась” Вінниця!
Йшов лижник із презéнтами,
А прийде водолаз?
“Ну де він міг подітися,
Заснути, заблудитися?
Він з “вибриком” (моментами)”, –
Не пожаліють фраз…

Ех, валянки з калошами,
Протектор перекошений,
Хіба спізнитись право є? –
Заділо за живе!
З вітаннями хорошими
Доплентає, додибає,
Доміситься, дошвендяє
А треба – допливе!

14.12.11

І пахло хлоркою і мліли стіни навсебіч.
І осінь зашпори тривог в дрібні долоні
Вганяла хутко , де ясна голівка доні,
Та сни, та син і пересохла ніч,
Та листя жовте і багряне листя.

Я не люблю тебе, я відболіла -горе з пліч
Та парость відчаю тремтіла синім днем,
Де вже не буде наболілих тем,
І темноти із вигаданим ніком,
І по тобі – ні поруху, ні мислі.

А лікар на думки мотав бинти,немов павич,
І щось у серці обривалось тихо,
Велике щастя чи дрімуче лихо.
В криваву мить – горілкою з горіха
Старий хірург освячував вівтар.

П.О.

Ти зараз рубаєш не корені,
а лиш утинаєш віття.
Лікуєш новоутворення
чи може благе безпліддя
каліки неповноцінного,
що марилося коханням,
дурману роки незмінного,
що випливло блазнюванням...

Ця ампутація болісна
без грама анестезії....
Та, мабуть, страждання корисні
без права на амнезію.
Бо йде через них очищення
і болем святе причастя
із неминучим знищенням
фальшивого справжнім щастям.

2011

З Новим роком, – я вітаю всіх вас!
Всюди сяйво новорічних прикрас.
Дід Мороз на наше свято сьогодні прийшов,
Він шукав до нас дорогу і шлях цей знайшов.

Новий рік! Новий рік -
З новорічною казкою йде!
Хай щасливим для вас він буде -
Новий рік! Новий рік! Новий рік!

Поруч з вами новорічні дива,
І промовлені вітальні слова.
Вірте, мрія, наче птаха, до вас прилетить,
Бо потрапили у казку, з якою щастить!

Новий рік! Новий рік -
З новорічною казкою йде!
Хай щасливим для вас він буде -
Новий рік! Новий рік! Новий рік!

Новорічне свято – ваш перший крок
До омріяних казкових зірок.
Але, щоб цей шлях із друзями гідно пройти,
Будьте сильними і вчиться азам доброти!

Новий рік! Новий рік -
З новорічною казкою йде!
Хай щасливим для вас він буде -
Новий рік! Новий рік! Новий рік!

14.12.2011 р.

тут, де попіл і сніг...
чорно-білі ілюзії вікон
і печаті слідів,
що початі від наших дверей
ти пішов у минуле
ти, що був мені богом і світом
мій сліпучий вогонь
мій забутий людьми Прометей

я за тебе молюсь
я листи посилаю птахами
я годинами в небі
тебе виглядаю - дарма
все сніги і шляхи, і життя,
що летить поза нами
і зима безконечна,
така безконечна зима...

довго-довго на місяць
свій біль в безголоссі вити
прокидатися вовком
шукати тепла в людей
вирвіть душу мою -
я так більше не можу жити!..
ці сліди, мов печаті,
початі від наших дверей

Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.
Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.
Вже внизу позостались вишневі й калинові віти.
Білих тіней пташок вже не бачу в Дніпрі.

Риштування мої – це драбина до неба, чи ґрати?
Срібний Місяця лист серцю світить, чи гріє також?
Біля мене будує хтось лазню і хату,
І блискучий котедж для вельмож.

Поміж Богом і звіром завис я, мов гак в ополонці.
Може, клюне на мене русалка яка золота?..
Вже соборні хрести – наче зорі на вранішнім Сонці.
І глибокомогильна мені висота.

Я будую свій храм із каміння, пір’їни і глини.
А на ньому уже мостять гнізда липкі
ластівки.
Уявляю, як лики іконні засвітять калиново.
І болітиме небо Христові.
Кругом кабаки
Бовванітимуть дрібно і сито, мов пекла холодні.
Пірамідки базарів ростимуть без кореня вшир.
Наче яблуко райське, висітиме дзвін благородний
На високому храмі, що в жоден
не йде монастир.

Я збудую свій храм…

14 груд. 11.

За межею надій – небеса голубі,
мерехтіння сріблистого снігу…
Вже два тижні, як грудень
замкнувся в собі.
Мокне аура барви індиго.

Час розмотує днів несусвітний сувій,
тьмяним золотом блиснувши зрідка…
Вже два тижні, як грудень
стоїть сам не свій.
Мов пригадує, хто він і звідки.

Недорікуватий, недолюблений – не
звинувачує дощ і знемогу.
Вже два тижні, як грудень
ніяк не збагне:
чом зима відреклася од нього.

2011

Ще довго я питиму впертості нашої мікс.
І відчай піде на холодну жовтневу закуску.
Занадто далеко знаходиться клавіша Пуску,
І, ніби, завмер цей любові невдалий ремікс.

Ще зовсім не скоро моя перетліє біда,
Що, наче, злоякісна в серці розкисла пухлина.
Продала себе найрідніша для мене людина.
Ще довго я йтиму по щастя гарячих слідах!






14.12.2011р.

Збираючи колекцiю рокiв,
Не виправдовую,
Не заслуговую
Лаврових я вiнкiв.

Чекаючи на завтра у веснi
Ламаю голову.
Наскiльки холодно
Вiд нечiткого 'нi'

Не маючи вже чистого листа,
Лиш розмiрковую.
Лише змарновую
Той шанс- один зi ста.

Збираючи колекцiю вiнкiв
Не виправдовую
Менi дарованi
Знебарвленi роки.

Кидають погрози нам осінні грози
Сірими дощами в будні дощові,
Я зітру руками твої теплі сльози -
Пробудили в темряві відтінки нові.


Не люблю дощу я – молюсь на росинки,
Що тихенько котяться по стерні щоки,
Скупі тії сльози – почуттів перлинки,
Продзвеніли ніжно в мене у руці.

Душі гордій сильній важко пережити
Водоспад жалю з смаком гіркоти,
Хоча житті можна все перетерпіти,
Та сміливо сльози в собі віднайти.

я сьогодні піду обнімуся з деревами
за трудягою-равликом довго дивитимусь
я поповзаю з ним по тінистому цвинтарю
і поплачу тихесенько над прихожанами
потім в гості покличу когось небезпечного
злого пса чи п’яничку забутого рідними
а іще я піду подружусь з невідомістю
їй любовні листи на хмаринах писатиму
мати вигляд дорослий я більш не старатимусь
буду вдосталь сміятись
дощем умиватися…
а вночі я у місячній ванні поніжуся…
і буду буддою…

Плів павутину ніжними словами:
«Моя кохана, мила, чарівна…»
Хіба щось може бути поміж нами?..
Красива я, та не така дурна.

Сьогодні щиро вразив подарунком –
Прозорим діамантом в сім карат…
Подякувала в щічку поцілунком -
Та погляд був жагучішим стократ.

Вночі довів до повного екстазу
І каву в ліжко вранці сам приніс...
Не вірю я в кохання так одразу -
Напевно, це когось поплутав біс...


14.12.2011

Виткалось на озері полум’я зорі.
У гаю, пліткуючи, плачуть глухарі.

Десь ридає іволга, схована в дупло.
А мені не плачеться - світлом пройняло.

Знаю , вийдеш ввечері ген за круг доріг,
В горстки свіжі сядемо під сусідній стіг.

Хмільно цілуватиму, вимну наче цвіт,
П’яного від радості не ославить світ.

Ти сама під ласками скинеш шовк фати,
У кущах до розсвіту будем я і ти.

І нехай, пліткуючи, плачуть глухарі.
Є жура утішена полум’ям зорі.

14.12.11.

Треба жити просто і спокійно,
А не умиватися слізьми.
Проганяти думи ностальгійні
Про весну з наближенням зими.
Не тремтіти боязко під вітром,
Що журбу нашепчує мені.
Не шукати радість у півлітрі
На її бездонній глибині.
Треба жити весело, як спалах
У пітьмі яскравого вогню, -
Щоб надію люди не втрачали,
Що вночі їм двері відчиню.
Що зумію помогти нужденним
Хлібом – сіллю, склянкою води,
Що прошу я в Господа прощення
За гріхи свої й чужі завжди.
Треба жити довго і сумлінно,
Та не перейматися дарма
Тим, що чахне зморене коріння
І вологи в стовбурі нема,
І верхів’я сиве напівголе,
І галузки болісно скриплять…
Треба, діду, бути мимоволі
Молодому синові під стать.
Треба!..
13.12.11.

***
Листопад-напитися й топитися...
Збожеволіть і не відійти.
Сотні літ над ідолом глумитися,
Й попри все любити й берегти.

В скрині старовинній нафталінно
Злежаний скелетний рарітет.
Піднімались вгору... Та коліна
Натирають панський знов паркет.

Листопад - напитися й топитися...
Ходу ж бо назад вседно нема.
Між божків змогли би розчинитися,
Тільки ж там майбутнього нема.

***
По падолисту смерть і пародисту.
Його хліба - колосся - не сівба.
Весняно-літній день годує й триста,
А падолисту й одного...ганьба.

Холоне в сірих тучах тепле літо,
Останній лист вмирає...мух нема.
А пародисту - лиш в віконці світу,
Та без життя гарячого...пітьма.

***
Я вийду з осені у жовтні,
Нап'юсь ще теплої води,
Впіймаю промінь сяйно-жовтий,
Знайду там літечка сліди.

Погрію спину у затишку,
Примружу очі...Сон гукну,
Нехай напише нову книжку,
Й у ній, як в морі, потону.

І буде тепло,млосно,тихо,
І спокій вляжеться в кутки.
І де те горе? Де те лихо?
І де проблеми?де дірки?

Я вийду з осені у жовтні
І залишусь надовго там.
Намелять млива щедро жорна,
Я ж пиріжки пектиму вам.
2011р.

Хочеться барв і руху.
Іноді ж – просто тиші.
Бути поруч з Тобою,
Холод вдихати з вікна,
Бачити світ і чути
Звуки дощу провіщі,
І розчиняти спокій
Вірою у дива.

Сни у снігах розтануть,
Вічність зав’яже вузлик:
І перетнуться долі
На роздоріжжі днів.
Я залишу на згадку
Тишу і поцілунок,
І заберу з собою
Несамовитість снів.

Вечір розхлюпує місячне сяйво,
Перечепивши небесний дзбанок.
«Щось тут не так. Почуваюся зайвим», -
Думка вплітається в кожен Твій крок.

Міцно стискаю в руці Твою руку…
Тіні недобре сміються мені.
«Може, вагітна?», - нашіптують рухи
Стегон Твоїх, адже місяць вповні.

Раптом мелодію місяця дивну
Я обірвав: «То вагітна чи ні?»
Ти, посміхнувшись, сказала привітно:
«Місячно нині, коханий, мені».

Незмінно жду прибою в час вечірній,
Або щоб місяць,
плеканий в теплі,
З тонким уривком хмари на чолі,
Замислено різьбив сади нагірні.

Та в далині зосталось миле море,
Нагірний сад далеко од очей,
І не встає німий пестун ночей
Ласкавого прилляти блиску в морок.

І в час,
коли на обрії далекім
Впадає в ніч останній струм зорі,
Я, мріючи на кам'янім дворі,
Лиш города суворий чую клекіт.

11.Х.1936

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

Пошли натхнення – Велеса молю,
У гаю Божому вклонюсь гіллю.
І фібрами душі, немов радаром,
Вібрації поезії ловлю.

11.12.7519 р. (2011)

Доброго ранку, Сонечко!
Доброго гарного дня.
Хай тобі буде сонячно,
Друзі, знайомі, рідня
Хай тобі нині всміхаються,
Хай тебе любить один,
Той, хто про тебе піклується
Кожну з неспинних годин,
Той, хто про тебе думає
Навіть тоді, коли спить,
Кажеш: він серця немає…

Та серце у мене болить.

Доброго ранку, Сонечко!
Спокою, миру, тепла.
Щоб народилася донечка
І щоб згоріло до тла
Те, що порушує спокій,
Те, що тривожить, ятрить…

Буду любити, допоки
Свічка моя не згорить.


2011

Еще один поэт ушел -
непонятым и неутешным.
Не пил с утра, но и не лгал
о «как бы чувствах» в сердце нежном…
Так между строк и срок истек,
как исчезает «как бы время»,
и потому «как бы ушел» -
минуя наше «как бы темя»…

канатний скрип не дихає димар
на дно морів спускається зима
і кораблі навиворітголів
зникають в алебастровій землі

у кучугурах сьомого життя
вони до наших снів давно летять
та долетіти годі їм усім
і витікає з трюмів білий сік

не буде форте більше не питай
куди дрейфує наш індокитай
оливковою шкірою обліз
з його гевей муляжний парадиз.

позбав мене імені осоте

я хочу стати тобою
я хочу хапати лисиць і козуль за лапи
і не полохати їх
розповідати птахам
сни мого коріння
ховати у пазусі сиву змію
і вигрівати її дітей
я хочу знати
де пасуться стада підземних жуків
куди зникають нетлі
з червоними животами і сірими крильми
як б'ється серце саранчі
і як проходить флейта крізь куницю
я хочу годувати з рук ведмедів і ворон

я хочу стати собою
осоте

В суботу рано – вранці, в центрі міста ,біля банку
Зустріла якось Люба давню подругу Світланку.
Почали, звісно, говорити про життя й новини.
Здоров’я, моду і погоду, про дітей і ціни.
- Була учора в бутіку. Новий відкривсь, до речі.
Нормальні ціни і повір -шикарні, класні речі.
Старались дуже продавці, замучились аж бідні.
Хвалили якість і красу, моделі,бренди різні.
Костюмів, суконь вибір там, що дійсно гріх жалітись.
Годину міряла усе, у що могла залізти.
- І що ти взяла гарне там? – спитала та Світланку.
- Незручно було йти ні з чим… То взяла в них рекламку
2011

***
Я пам'ятник собі не обирала,
Не мала ще бажання зідоліть.
Щодня немов проклята працювала,
І ви мене, безумну, не виніть.

Хто прижиттєво пам'ятник готує,
Тому не підніматись на Парнас.
Я,радше,до знемоги попрацюю,
А пам'ятники всім розставить час.

***
Я пам'ятник собі... Здається, марю.
Шкільна програма, Пушкін,пам'ять...Знов
Зустріла на базарі тітку Варю,
А в неї, як завжди, сотні розмов.

Ще по дорозі стрівся дядько Яша,
Спитав здоров'я, побажав удач.
Повз нас промчала дівчина-не наша.
Долинув із-за рогу гомін, плач.

В дорозі ще якісь думки роїлись,
Проблеми зависали...Виски гальм...
У бур'яні невдачі причаїлись,
Сховались мрії в кронах кримських пальм.

Майорка, фініки, Албанія, тунгуси...
Калейдоскоп буравить магму мозку.
Стихії, форс-мажори, струси...
І в бочку меду-дьогтю чайну ложку.

Прокльони, панібратство, шельма стряпчий
Пвітря у мішки і...за "бугор".
Я пам'ятник собі...Хіба незрячий,
А замість серця - вогняний мотор.

(пісня)

Скільки разів гадав – з любов’ю я “на ти”.
Скільки разів сердечний біль ділив з чужими.
Скільки разів – не знав де дім? куди іти?
І розпачу дощі не замовкали в римах.

Чи знає хто історій толк, чарівність фей?
Чи знає хто, де ще пала багаття слави?
З надією на янгольські вогні з очей
живу і тчу любов і доброту з обави.

Здалеку – райське забуття,
де водять душі хороводи.
У янгола в очах – життя,
це сон, коли любов приходить.

Благословення долі – час
для серця битися про себе.
Нічні симфонії звучать,
немов присяга перед небом.

Буває так – метелик на вогонь летить.
Буває так – чекай, пробач – забута пісня.
Буває так – як опече, то відкипить,
збере плоди, відтуркотить кудись колісно.

Зі мною буть! Сльоза чи сміх – не вигорай.
Прийматиму блаженно я дощів молебінь.
Весна іде. А зацвіте цілунком рай –
лічитиму я до семи пелюстя неба.

Здалеку – райське забуття,
де водять душі хороводи.
У янгола в очах – життя,
це сон, коли любов приходить.

Благословення долі – час
для серця битися про себе.
Нічні симфонії звучать,
немов присяга перед небом.


13 Грудня 2011

Я здаватися можу проблемою, рідше – грою.
Мені байдуже - з ким я сьогодні, кому належу.
Проти мене у них є отрути, хвороби, зброя...
Ну і клоуни – зовсім не бачать межу манежу.
Я таке непомітне – а в них закоротка пам"ять,
Просто звично проходжу чи то - пролітаю мимо.
Я огидне і бідне, вони мене просто палять.
Найсерйозніші не уявляють мене без гриму.
Я все ставлю на місце. Вони все карбують дати.
Вони люблять мене, я маленьке таке, чудове.
Ну й смішні – обіцяють за когось мене віддати.
А назавжди лишитися досі ніхто не вмовив.

13.12.2011

Там древні склепи, скошені хрести,
Там надписи короткі долю вмістять.
Однаково, коли чогось не встиг.
Минулося. Невчасно. Ненавмисно.
Каплицю вкрила патина мохів.
Порипують дверцята. Плющ повсюди.
Ростуть живі дерева з кістяків…
І де ті люди? Де тепер ті люди?
Реінкарнація. Поклацує замок.
Тут, за ворітьми, - давнє цього міста.
Не має значення - єдина між думок –
Чи жовніром хтось був, чи бургомістром.
Минув. Нема. Так я колись мину.
В нав’язливих обіймах у коріння
Мовчатиму. Не згадуйте мене.
Я з того ще, старого покоління.
Як я жила і що мене з’їдало,
Чим тішилась і де шукала сенс –
У цьому так фатально не відстала.
Поклацує замок. Вертає все.
І там не страшно. Там вже не болить
Оте життя живе щоденно в скронях.
Спить спокій порцелянових облич,
Осіла тиша у жовтневих кронах.
2011

***
Я вийду з осені у зжовклу
Схололу, вистиглу траву.
Я вийду з осені й замовкну...
Візьму у руки тятиву

І буду цілити в зневіру,
В брехню й омани пелену.
Я вийду з осені... й за віру
Оголошу свою війну.
2011.

А кругом тільки степ…І про що ж іще мріяти?
Змарнувати пасхальну посвячену ніч?
Та даремно і так скільки ж безкраїв міряв ти,
поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць!
Занімієш – відчуєш: «Нарешті-то мислиться!»
Тут ще тропами турів гуляють бики.
Тут і справді іти втричі ближче до місяця,
ніж до першого злого вікна-у-віки.
То навіщо тобі ті шибки і тривожити,
якщо вчора з «нізвідки», ой, ледве утік?
За биками, поволеньки гулькни у боже ти:
там ще – тьми дів тямущих та безліч утіх.
А кругом тільки степ…Звітував перед кими ти
там, де предки уже не виходять на лови?!
Є де кашу на віщий вогонь перекинути,
є на волі із ким перекинутись Словом:
ген по обрію плуг ще штовхає зхохлілий,
але вічний, як світ і як мир, Хлібороб –
оре скіфів стихію «направо й наліво»,
ще й без права помилки, без правил, без проб.
Ти не бійся – засни: дарма долі противишся.
Якби й досі не приндився, мав би усе б…
Ще не пізно, не рано. Спи. Завтра прокинешся,
а кругом тільки степ. А кругом тільки степ!

2009 р.

***
вже нашої ріки
скелясті береги
тонкою памороззю вкрито
і довгі тіні
наших вечорів
все віддаляючись
згортають
широке полотно
у сріблі вибілених днин
і час од часу
цей сувій
зрина у хмарах
місяцем уповні
*
грудень 2011

Присниться б адресантам, а пока
Наскресть морфем, поймать бы языка,
Найти бы ключ, спасти святое чтобы.
Мне говорили, мол, велик, могуч -
Ах, разогнать бы ширпотребобуч
И строй его расправить до амёбы.

Когда стиха всегда взведён курок,
Любая долька счастья - не порок
И пивом можно бавиться, как дети.
Но ты сантехник. Но родная речь
Не перестанет течь, и течь, и течь.
Но разводной не покладая меч,
Но перед речью - мы за всё в ответе.

В контексте судеб, словно конь тыгдым,
Мы новый код, вестимо, норовим, -
В контакте безопасный, кисло-сладкий,
Играющий слюною за щекой.
А рядом с ним, ещё и не такой,
Горяч язык в предверьи лихорадки.

Мой синтаксис, ты видел, как меня,
С танцульки на танцульку семеня,
Какая-то капустница мочила?
Но там уж кто к устам её приник,
Тому в гипоталамус золотник.
А нам - неколебим, могуч, велик
Родник, рудник, Аскольдова могила.

2011

Торкатися розпечених долонь
Не боляче , не страшно, не пече.
Розпалений на спогадах вогонь
Запахне попелом й від сліз води втече.

А потім знову спалахи в очах
Як мить прозріння , вдарять блискавично -
Молись до неба як простий монах
Відверто, щиро і систематично.

2009 р.

У розгорнутій книзі життя
Довгі ноти – цілі, половинні,
Всі насправді такі швидкоплинні…,
Дні за днями – швидка течія.
Кожен день як пульсуюча чверть,
Підганяє секунди і кварти,
а беззвуччя – нічого не варте,
Танець музики - лиш круговерть.
Переходять слова на папір,
А під ними – мелодій рисунок,
Пісня серця – найвищий ґатунок
Пісня долі – найкраща, повір!
Пауз тиша, лише обертон
Десь відлунює в закутках зали,
Хтось дарує гербери і кали
І на біс знов бери мікрофон .

Щире соло. А може дует
Пісня ллється бентежна, тривожна
І давно вже душа – не порожня
І слова вже складають куплет.
Найщиріші свої почуття
Розподілить чітке фразування,
лиш ад лібітум – пісня кохання
у розгорнутій книзі життя…

2008 р.

Напружено мовчу. Вокзальна тиша
Не дише, співчуваючи з пітьми...
Давай, хоч мить побудемо дітьми,
Скажи ще раз: "Не бійся! Не залишу".

Де наше завтра, хто навчить чекати?
Минеться час, не будемо на "ти",
Крізь дикий біль насмілилась піти,
Крізь щем душі навчилася мовчати.

Розлуки біль на Львівському пероні.
В міцних обіймах ніжності тону.
Я проклинаю,чуєш,цю весну,
Повільно відпускаючи долоні...

Подарую я щастя в чарівності дня,
І накрию тебе гарячим зізнанням,
Нехай оминає нас повсюди біда,
А доля залишить навіки кохання.

Я ж буду постійно вберігати тебе
І грітись від ніжності погляду твого,
Хай згода в домівку нашу ввійде
А сміх цей дитячий хай буде розлогий!

20.11.2011 року Львів

Напевно кінець нарешті настане,
Впокоїться дух на смертельнім одрі
І мрії навіки сиві розтануть,
Щось тенькне на спомин нарешті мені.

Недовго ще жити. Останні хвилини
Ще буду я з вами на цій Колимі.
Я хочу вже Там Його похвалити -
Прощайте, іду. Простіть же мені!

24.11.2011 Львів

хлопець походив із важкої сім’ї
він мав лише батька і птаха

йому завжди хотілося бути німим
бо в такій родині мовчання вважалось ознакою гарного тону

бог-отець і бог-син так за все життя не перекинулися і словом
то божевілля говорити з самим собою
а бог-святий дух той узагалі голуб

він і досі шкодує що одного дня промовив слово
яке стало твердю і плоттю
тіснота така ніде повернутися

із птахом він би вжився
але слово не горобець

і хто мене тягнув за язика
жалкує він вмощуючись на клаптику вільного простору

треба було тримати язик за зубами
думає він укриваючись від холоду
що був його словом

добре голубам вони не кидають слів на вітер

З давніх літ була в пошані
На андріївські свята
І пахуча і рум`яна
Символ щастя – Калита

В ніч Андріївську дівчата
Її випікали,
По ній суджених своїх
І долю гадали

Сонцелика і прекрасна,
Хоч немудра і порста,
Вірили ¬– приносить щастя
На Андрія Калита

А вона як сонце сяє,
Що дарує радість всім
Й кожну дівчину єднає
З милим, судженим своїм

І веселощі й забави
В ніч Андріїівську гули
А дівчата свої пари
У цю ніченьку знайшли

Калита їх поєднала
І пахуча і смачна
Нареченого вказала
Кожній дівчині вона

Всім в коханні побажає
Щастя й радості завжди
Й кожну мить оберігає
Своїм світлом від біди

У цю ніч коханих пари
До любові заверта
Та, що стала Божим даром,
Світлолика Калита

Хвала Тебе, Господь, хвала твоим созданьям,
Но прежде всех вославлю Брата Солнце,
Который день дает и Свет являет Твой.
Он так лучист в великом блеске,
И есть прообраз Твой, Всевышний.
Любви Идеалу хвала, хвала славянке,
возлюбленной Руси - ваятельнице мудрого народа.
2011г.

Сидим у камина вдвоем тепло
приятно почувствовать себя спокойно и расслабленно
просто тихо беседуем...
и этого вполне достаточно.
2011г.

Глибока осінь зрілості: поет
Здіймає списа - словом наперед!
Та тільки те, що знизу, не встигає,
Душа болить!
А в критика - співає!.. (

:)

Радію тобі, Україно моя,
У радості я і скорботі.
Струмує, як кров, заповітне ім’я
Твоє у живій моїй плоті.
Від тебе багатства та слави не жду
І долю не гнівлю примхливу, -
Коли та приводить у дім наш біду,
Як неня моя, таку сиву.
Страждати я мушу на отчій землі
Допоки тут прахом не стану.
Щоб горя не знали онуки малі –
Стояв ради них на Майдані.
Вплітав я надію у мрію твою
І щастю не заздрив чужому.
Багато терпів я, ще більше – стерплю
Без страху, спокою і втоми.
Без тебе я буду на світі оцім
Тремтіть, як чутлива мембрана.
Як зраджу тобі – то уб’є мене грім,
На серці відкриється рана,
В зажурі миттєво я спухну од сліз,
Без муки твоєї й скорботи, -
Пишаюся тим, що я гордо проніс
До скону ім’я твоє в плоті.
12.12.11

Дощик виводить соло.
Калюжно і парасольно.
По черепиці зранку
Краплями тарабанить.
Миє травнево-чисто
Синіх небес очиська.
Дощик чекає просто
Сонце до себе в гості.
2011

Треба посуд вимити -хочеться перебити.
Це відчай, Господи, повір, це не лінь.
Як же це важко , Господи, - вічно любити.
Кожен ранок, Господи, кожну тінь.

Крізь вікно видніється обмерзлий рай,
Тьмяним яблуком моченим манила зима.
Як я благала тоді: « О , Господи, дай!»
-Ось! - відповідав, - та будеш нести сама.




Молитва на кухне.
Надо посуду вымыть, а тянет разбить.
Это отчаянье, Господи, а не лень.
Как это трудно, Господи, - век любить.
Каждое утро, Господи, каждый день.

Был сквозь окно замерзшее виден рай,
тусклым моченым яблоком манила зима.
Как я тогда просила: "Господи, дай!"
- На, - отвечал, - только будешь нести сама.