Стоп! Кроку немає більше. Перше кліше
шляху пунктиром прострочено для нащадків.
Ми тут ходили подавно, тепер – cherchez.
Ми в порядку.

Ми тут ходили під крилами. Вічність – жарт,
сивими пасмами грає етюд в волоссі.
Кроку немає й направду – це перший фарт
в грі у осінь.

Стоп!

15.06.2021

***
А поки йде війна, життя триває
і сіячі ціною душ і тіл
оберігають
поле урожаю,
де половіють пирії й кукіль.

***
А критика не утинає крила,
а навпаки – доточує чужі,
аби летіли...
з усієї сили
оволодіти мовою душі.

***
А от сатира діє не усюди,
та допікає іноді на мить
і вірять люди
у велике чудо,
яке лікує лікар Айболить.

***
А є іще потреба авторам,
ораторам етеру і дебатів
не по губам,
а по губах, затям,
уроки логопедії давати.

***
А як узяти рота на замок,
то у поета репне голова,
та на зубок
освоїмо урок –
нема думок, то зайві і слова.

***
А знакова поезія ще є,
але немає ні великих літер,
ні ком... усе своє
у кутюр’є –
полова моди, кинута на вітер.

Післямова
А декому із бомбою дійшло,
що їхня віра їх перемагає.
Язик – це помело,
йому на зло
культура мови землю засіває.

05/23

Сил нема пережити
Непоправну біду, –
Став я злим і сердитим
На безжальну орду.
За криваві розправи,
Що вчиняє вона, –
Маю волю та право
Нищить орків щодня.
Хай ридають від болю
І скавчать, наче пси,
Тут, куди їх ніколи
Аніхто не просив.
21.05.23

1.
Ти вчора, орку, вбив дитину,
На роздоріжжі розстріляв.
Кров українська, як калина.
За мить маля – вже янголя.
Воно тебе зустріло, може,
як гостя, бо наївне ще,
а ти, кіріловскій безбожник,
убив і світові пече.
Та не тобі, ординцю лютий.
Бровою навіть не ведеш,
бо наказав садюга путін:
“стрєляй хохлов, і жгі, і рєж”.

2.
А десь далеко в сатанії,
яку ми знаєм як росію,
твоє дитя, ще не зіпсуте,
не може казки оминути
і просить маму розказати,
а та з дитини робить “вату”,
бо чує розповідь малеча
про царську міць, про дужі плечі,
про меч, який усіх рубає.
І так до звичних баю-баю.

3.
Заснув синок твій геть тривожно,
бо страшно змалечку – різня,
бо й заховатися не можна
у казку без меча й коня,
без ворогів, що наче б всюди.
Гримлять, спалахують казки.
Так доки в сатанії буде? –
питають лячно малюки.

4.
Допоки, орку? Знов не чуєш…
А знаєш, вбите те дитя
прийде до твого геть не всує –
усе у Бога до пуття.
Візьме за руку янголятко
твого нащадка і повір –
відчує він, що рідний татко – звір,
уже довіку, до загину,
до спопеляючих вогнів,
що і його віддав, дитину,
в безглузду жертву сатані.

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиськом із Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє з Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.

Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він? Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?

Поезія збентежена…
Тяжка воєнна проза
Внесла перевантаження,
(Надмірна, мабуть, доза)
Змінити щось – не змога.

Пручається, вагається,
Бо сумніви й напруга.
Знесилена в емоціях,
Втрачає відгук друга.
Тож депресивна смуга

Підкреслює побачене
В переліку обставин.
Захоче – звинувачує,
Щоб на підсудну лаву
Покласти різні справи.

Поезія збентежена
Від вибухів в довкіллі.
Ось так без попередження
В душі змінилась, в тілі.
Вже вкотре овдовіла.

Збентежена, знесилена,
Їй не сягнути й дáху.
З надірваними крилами.
Не скажеш, що невдаха.
На лікуванні птáха…

26.03.2023

Ворожить пишним цвітом неба сум.
І плачуть вишні в білім танці травня.
Ще вишиває сонце їх красу.
У них - любов, як добра казка давня.

Малює білий янгол сни весни.
І щастям світять юні вишні щиро.
Крадуть із серця дні журби вони.
Сміється цвітом світ весняним виром.

19.05.2023

Сьогодні безглуздо про тебе думати.
Колір вечірнього неба наче,
Колір ікони –
Ніколи не змішаний з іншим, щоправда,
Сонце між хмари завжди проглядує,
Промінням, що хвилі згинає в меандр,
Краєм туніки.
Краєм. Зрештою,
Та колонада давно зруйнована.
Навряд чи згодяться руїни для прикладу.
Так, пригадалось з нічогонероблення,
Крім того поети до них привикли.
Вірніше знаходять між ними бісер
Слів, що стрекоче по мармуру. Знаєш,
Мені все простіше тебе забути,
Як коннелюри надщерблені варвару.
Єдине, про що, я писати, можу,
В ритмі задушного декадансу –
Це про домірну залежність надії
Від сонця, оскільки епічні станси
Любові лежать на поверхні місяця.
Гірше. Нажаль, вже немає правил.
Немає ні кольору, ні естетики.
Все на єдиній картині записано –
В рамі без серця та в рамі правди,
Що пропорційна в сльозах до вірності,
У вічних пошуках та скитаннях.

11.10.2020

Міль гніздечко звиває у шубі,
А опеньки ростуть на пеньках...
Згуртувалися тьоті у групі
Та забанили Сашу Сушка.

Він як цвях у сідниці чи шпичка,
Коле правдою. Некомільфо!
Їхня ж творчість - "солодка водичка",
Трута це для Сушка, дихлофос.

От і шкірять зубиська на Сясю,
Скарги шлють в піднебесний фейсбук.
- Від Сушкідзе немає нам спасу!
Від сердечник позбавте нас мук!

Наша творчість невільна! У путах!
І таланту згубилась стезя...
Навалилися зграєю люто,
Наче блохи на мирного пса.

Українська поезія - плаха,
Непідйомний вантаж ішаку...
Нову кляузу строчить невдаха,
Нову підлість готує Сушку.

20.05.2023р.

(до кінця червня Автора за намовою доброзичливців забанено в групі. Читати його твори можна лише на його сторінці. Ура!)

І що мені тепер робити, що мені,
аби знайшлися всі заблудлі промені?!
На небі чад, немов забилось в комині
від вічного паління сонних душ.

Не руш троянди в пуп'янках! Не руш,
вона бо ще пробудиться для зриву,
цю жовту лялю, діву тонкобриву,
цей до розлук багатосердний кущ.
Та він понехтує наказами і – в зливу.

Коли б то ще узрів мене щасливу,
як не при заході своєї врешті слави?
Горіння сонних напускає сон.
Не знаю, хто його гасити нас відправив
й чи ревно вчився він цієї справи,
та як Далілі звірився Самсон,
так він розкрив себе, не таємницю,
і втратив силу.

Вклав бутон в десницю
й розплющ, шепоче лагідно, розплющ,
немов молитву, наді мною дощ.
А я йому зі сну, мов з димних товщ:
не руш, допоки не розвитий кущ!

14.06.2021

На велюр гвоздик
у червневу ніч
з віч

котиться, котиться межи гавкіт собачий
(хтось комусь не пробачив, ач!)
плач.

Як велюр гвоздик, пурпуровий крик
у червневу ніч
змовк.

Ніжні доторки до лиця.
І оця твоя, і оця...
Сльози всотував без кінця,
виціловував денний шовк.

Дивна квітиця!

10.06.2021

Маленький хлопчик закликає нас
йти на веселку
по кольоровій травистій стежці,
далеко-далеко,
довго-довго
і не зупинятися, навіть коли
дуже втомимося в дорозі.
Я чую церковний дзвін у його голосі,
бачу сонце в його обличчі,
наче зростає на моїх очах
білокоре деревце істини
з тонкого веселого пагінця,
який заледве вміщаю
в межі любові.
Маленький хлопчик так радісно
приповідає свої вигадки
і нічим не виказує таємниць казкаря:
далеко-далеко давним-давно
з води проросла веселка...
Я вірю йому і розпитуюся
ще більше про землю риб.
Тепер я допевне знаю,
що за веселкою
ми розмовлятимемо так,
як зараз цілуємо.
Я бачу сонце в його обличчі.

10.06.2021

Взяла я в руки гілку полину,
Розтерла листя тісно у долонях
І гіркотою той полин "дихнув",
Вже й застелив сріблястим димом скроні.

Вітер гойда високі полини
Там. де колись рум"янились суниці,
Юності птах давно змахнув крильми.
Пора чудова та і досі сниться.

2016 р.

Тупцяють нетверді ноженята –
вирішили, що пора іти.
Руки вже розкриті обійняти.
Відпусти, рідненька, відпусти.

Я пройду. Подужаю. Я зможу.
Навіть, якщо гепнусь, не біда.
Встану сам. Я встану сам! Негоже
розтуляти в рюмсанні вуста.

Сонце сновигає огородом,
ходить по землі липневий жар,
возик котиться своїм тріскучим ходом
у краї картопляних стожар.

Ходить все – обабіч і довкола.
І нарешті я свій перший крок
зроблю зараз, хитко і спроквола,
із подвір’я зразу до зірок.

Я піду назустріч цьому світу.
Його весь я хочу обійти
по ніким не лишеному сліду.
Відпусти, рідненька, відпусти.

18.05.23

Темним покровом обгорнутий вечір
Стелиться тінями сонних дерев, –
Тихне поволі людська товкотнеча,
Мовкне моторів протяжливий рев.
Тануть приглушені тишею звуки,
Никнуть у темряві риси рослин, –
Місяць не може позбутись перуки
Щільної зграї повзучих хмарин.
Вулиць безлюдних німа порожнеча
Впевнено моститься далі узбіч, –
Наче пітьмою просмолений, вечір
Швидко і тихо вливається в ніч…
20.05.23

У сірий шум далекого дощу
кричу своє: мовчи, мовчи, мовчи!
І звірчуй тишу, як газетний лист,
і прикладай отак до язика,
і так у неї думку загортай,
і так креши, мов пальцями об крап,
і так вдихай, отак її вдихай!

Мій сірий шум для тебе – біла біль.
Як молоко тече на грубу сіль –
отак шумить, отак, отак, отак!
І я стегном погойдую у такт.
І хочу встати, і туди піти,
щоб танцювати кожною з клітин,
щоб по мені лилося молоко,
щоб я його спиняла на ходу,
мов білу постіль, слала по землі.
Але чи в мене кроки замалі? –
Де не ступлю, осотана дощем,
там не лунаєш, не лунаєш ти!

І знову шум.
Шум. Шум у мені.
Шуму мені! Шум, уме, ні!
Але ж і затишкам – ні!
Як висохну, розкажіть, чи досі палять вогні
на тій – на його стороні?

28.05.2021

І ще там щось про суд і насолоду.
І вибирають дві руки зісподу
доспілі сливи.

Ранок. Стіл в саду.
Русява жінка точить ніж об камінь,
а вітер трусить ледь пожовкле листя,
що пролетить повз рівний тон розмов
й впаде на груди здійняті розхристі,
та залоскоче, шепчучи немов
заклин на близькість леза і біду.
Аж засміється жінка у нестямі.

У іншої, із чорними губами,
короткий подив здмухнувши з лиця,
дух перелесник розкуйовдить коси.
І бісиками зблисне незнадь ця,
мов у очах старі пашіють шрами,
мов падають удосвіта покоси.

І ще там щось про долю і жалі.
І журавлі на південь, журавлі...
І білий хліб, покраяний нагрубо.
І дві вигнанки, Рай
і чорні губи.

24.05.2021

Не стукай у двері, іди по вулиці,
Не дивись на прохожих, не читай афіш.
За дверима, що манять тебе спідницями
Кімната порожня і ти стоїш
Один, як колос обростаючи тінями,
Шумом листя з пустого, що ніч, вікна.
І тільки лінії, лінії, лінії,
І тиша до жаху тобі голосна.

18.01.2020

Посадили тую – зеленіє
та й у тому місці безнадії,
де людськії мрії закопали,
де героїв України поховали.

Зеленіє туя і барвінок,
тільки душі не знайшли спочинок:
ворог лихом землю засіває –
душам вбитих спокою немає.

Лиш тоді воскреснуть вбиті мрії,
оживуть розстріляні надії,
коли кат останній в землю ляже.
Начувайся тепер, лютий враже.

19.05.2023 р.

Немов митець на полотні
Створив уміло та старанно
Колючих руж рясні вогні,
Вздовж дерев'яного паркана.
Але вони живі і тут,
На гарно прибранім подвір'ї, -
Дурманять голову й цвітуть,
І роблять довшим надвечір'я.
Бо багрянистий квіт троянд,
На тлі брунатнім небокраю, -
Вогнями сплетених гірлянд
Усе подвір'я освітлює.
19.05.23

Сальвії під вікном.
Сальвії палахкотять!
Неспокійним сном, неспокійним моїм
розгулює тать.

Я зберу квітки.
Кити рукавів колихаються.
Вітре, вітре, ох, крізь задуху ночі
вже підкрадається!

Повен сад огню.
Спішно рву і рву, вся заквітчана.
Сальвії – зрадниці, сальвії закричать:
отут живе твоя дівчина!

23.05.2021

І стікає вже
з потічків руки
в тепле черево
перетала кров.
Я лежу, як паль посеред ріки,
жду, коли ж приб'є
нас до берега.
Хвилі котять вчвал і шумлять в мені,
та загата-плоть, хто б її споров?!
Потічки пусті, руки ще пітні,
ще скобочуть їм днища росяні.
А довкіл – весна,
вже сповна важка,
і у нас обох в животах пече.
Ще лиш раз сяйне над недільним днем
й в літа на очах
ми розродимось.
Щойно кров моя зайнялась вогнем,
як пішли дощі – хтось торкнув плече.
Відколовся шмат палі, мов божка, –
відбула весна,
розпадаюсь я.

23.05.2021

Не проглядайся в білім цвіті, моя розтрачена любове!
На цім травневім литім полі ще чутно дзвони янголині.
Коли ж, у строгім їм відвіті, нарциси голови впускають –
лиш тільки вишні у крамолі за спокій завтрашній стоять.

Помежи хмар тендітнотілих, як межи випраного білля,
блукання схоже з божевіллям, чекань очиці – з пелюстками.

При хворих душах, облетілих – не потривож мене довіку,
моя розгублена надіє,
мій невловимий щастя мент!

10.05.2021

О дивний сон! О сміла ніч!
О вигадко!
Віч-на-віч ми лишилися тепер.
Я знаю, що втечеш від мене вивертко.
Скажи лиш, хто ім'я твоє зітер?

О літер сонм! О вітру рик!
О далече!
Зродилася. Чом вени-струни-трям
рвеш з дня у день, і вивертаєш на лице
не правду, тільки вибрехні байстрям?

О час!
О дух!
О мій польоте з тіла!
О, як я там зостатися хотіла!

04.05.2021

Клинцями, п'ядями душі чи пелюстки
рівновільно влягаються.
Це отак шмат за шматом земля убирається
в білий саван весни.
Наряджена невіста чекає свого Жениха,
в студеному гробі ночей
промерзлому ґрунту чорні слова рече:
у шпарах очей твоїх
сочисто і тепло,
і вічно у них тече
кров мого Нареченого!

Отче, Отче, сьогодні Його не покинеш,
бо Він Син Твій.
Та ось я – Твоя дочка –
блідолиця і боязка,
і все мені мало квіту (жадаю!)
на стежці, якою пішала б у Рай,
якби не ревниво від мене вона вела,
бо рівня їй я.
Рівня ж їй? Вкотре звертаю вбік,
краду дорогою квіти, буду вінки сплітати.
Тому й розлітаються білі ці пелюстки.
Отче, Сина Свого покинь
на мить найкоротшу, якщо не на вік.
Поглянь, вже й терновий вінок сплела,
Він бо – мені чоловік!

30.04.2021

- Що, онучку, знов тече із носа?
Десь, напевно, нежить підхопив?!
Той тупцює, ноженята босі
Чорні - у багнюку десь вступив.
Оченята опускає долу,
Шморга носом, наче винен в тім.
Хоч вона й не лаяла ніколи,
Була завжди лагідною з ним,
Але він побоювався трішки,
Бо ж бабуся строгою була.
Попадало часом на горішки
Старшим його братикам. Могла
І лозину добру в руки взяти.
Тож стояв із острахом в очах.
- І куди ото дивилась мати?!
Видно, все в ділах та у ділах!
Хто там за дитиною слідкує?!
А ходи, онучку-но сюди
Я тебе гарненько полікую.
Та не бійсь, маленький мій, ходи!
Сама якесь листячко зірвала
Із рослини, що в садку росла.
Придавила, кілька крапель впало,
Хлопцеві до носа потекла
Рідина із того листя й, наче
Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
- Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
Давай сяду я побіля тебе,
Щось цікаве розкажу поки.
«Лікам» ще попрацювати треба.
Хочеш знати про оці квітки̓,
Що тебе від нежиті рятують?
Каланхое цю рослину звуть.
Десь вона із Африки, пліткують.
То, цілком, онучку, може буть.
Десь колись історію читала,
Наче, на одному кораблі
Лихоманка моряка дістала
В морі. До великої землі
Ще було дістатися не просто.
Щоб команду всю не заразить
Вирішили хворого на острів
Помирати, врешті залишить.
Через місяць, як назад вертали,
Мимо, все одно їм пропливать,
Знов до того острова пристали
Аби хоч останки поховать.
Як усі вони подивувались,
Що живим побачили його
З лихоманки й сліду не зосталось.
Аж пашів здоров’ям. А чого?
Бо оцим от листям лікувався
І свою хворобу переміг.
Він з собою тих рослин набрався
І привіз на батьківщину їх.
З того часу триста літ промчало,
Прийнялась рослина, розросла.
Скільки вже життів порятувала,
Скільки вже хвороб перемогла.
Помовчала якусь мить бабуся:
- Говорила з дідом із одним...
Набрехати, звісно, не боюся,
Що почула – те й переповім.
Так мені він ще й таке повідав –
Ця рослина не з чужих країв.
Хоч чужа у неї назва, видно,
Але має корені свої
В наших землях. І було то, наче,
Кілька сотень, може, літ тому.
Проживала жінка-одиначка
У селі, говорять одному.
Ще з малого мріяла небога
Вийти заміж, діток народить.
Не, як нині, звісно - не одного,
А з десяток. Милувать, ростить.
Мріяла ще людям помагати,
Як бабуся, що в селі жила –
Травами хвороби лікувати…
Мріяла… Одначе, не змогла.
Доля її склалася невдало.
То якось наскочила орда
І дівчину у ясир погнала.
Там татарин у Буджак продав.
До паші в гарем. Але дівчина
Утекла…Хотіла утекти.
Упіймали та за її вчинок
Повелів паша її сікти.
Били довго, викололи очі,
Щоб вона дороги не знайшла
Та й пустили. Хай іде, де хоче.
Не пропала. В рідний край прийшла.
Молода, але сліпа, каліка.
Хто ж на ній одружиться? Жила
Все життя одна, без чоловіка.
Діточок теж мати не могла.
З лікуванням в неї теж не вийшло.
Як сліпій їй трави розрізнить?
Тож ночами плакала невтішно,
Бо нічого не могла змінить.
В Бога лише одного прохала,
Щоби не даремно хоч жила.
Врешті, спати вклалась і не встала.
Поховали на краю села.
Як прийшли небавом на могилу,
Здивувались, бо на ній зросла
Квітка, а на ній листочків сила
На великих на листках була.
Наче, начепились малі діти
До своєї матері. Взяли,
Спробували вдома посадити…
Диво ті листочки проросли.
Згодом люди також зрозуміли,
Що рослина зовсім не проста,
Бо хвороби лікувать уміла
І здоров’я людям поверта.
Мабуть, що омріяне збулося,
Бог таки почув її слова…
Що, уже не капає із носа?
Ну, біжи вже, шибеник, давай!

Коли нарциси піднімають голови –
повний тягар власної краси –
дощі, мов олово,
крапають їм до пари,
гідно,
сльозами Аллаха.
Та не ранять квіту, бо розбиваються
об досконалі тендітні лиця.
Це довершена мить весни,
вишукана смерть рідкого неба,
мистецтво самознищення.
Навіть Евелін Макхейл не втримується лежати,
заздрісно позирає на чудо зіткнення
клітин і атомів.
Я ж – велике дитя, що грається Всесвітом,
ловлю краплі в польоті,
закручую їм хвости у спіраль
і кладу не без ніжності
туди, куди й слід, –
в око Всевишнього.
І кажу, по щоці погладжуючи:
Алла, все ти створив прекрасним!

27.04.2021

Докучним жалом, точеним жалем
повидиться спробунок мій – забути
пурпурний цвіт незірваної рути
й карпатську тугу в тихім слові "лем".

Лем сяде сонце – я до тя прийду!
Лем сонце встане – йтиму за тобою!
Лем ти єдина й панною, й робою –
всяк люба єс ми!
Лем...
І на біду
се "лем",
ся ковдра шовковистих трав,
що обростають урвищ грізні схили,
бо хоч м'які, та гублять, як губили,
замріяних, осліплих від заграв
сміливців,
що ступають безбач в світ,
та все вперід –
по світло,
по чар-зілля!

Туман з марою справили весілля,
де я весніла, де –
лем рути цвіт.

22.04.2021

Страхи вбивають нас
глибоко зсередини.
Те, що найбільше нас лякає,
обов'язково стає реальністю.

Повільно, як перший дощ навесні
знищує радісні спогади й миті.
Страх перед самим собою
й усіма найближчими людьми.

Здається, всі твої дії оманливі,
бо чорною марою постає страх.
Найпростіше забути про нього.
Проте, чи вдасться це надовго?

Страх повернеться знову
й знову буде огортати пітьмою.
Його не здолати, не спинити.
Він сильніший за холодний вітер.

Страх зламати все, що було до нас
і те, що створюємо ми.
Він переслідує крок за кроком,
дихаючи в спину.

Ти чуєш його дихання суворе
і вмить в очах вбачаєш ніч.
Страх забирає з собою життя,
яке боїться пустого каяття.

17.05.2023

Полонезом Огінського
зачарований –
Батьківщині він був
подарований.
Все найкраще найближчому
подарує душа.
У кружлянні ритмічному
ефемерному
білі дами із чорними
кавалерами.
Ця казкова мелодія
у майбутнє руша.

16.05.2023 р.

А без вишиванок яка ж Україна?
Ними квітує вона з давніх пір.
І сорочки, подушки й скатертини
Вишиті гарно руками майстрів.

Жорстока війна нехай їх не затьмарить,
Цвітуть чорнобривці та маки на них,
А чорні вогненнії темнії хмари
Не закривають красу цю повік.

Барвіночок стелиться диво-віночком
На рушниках, де лежить коровай
І наливаються на ньому соком
Калинові ягідки для молодят.

Є вишита блуза у тебе й у мене,
Як скарб зберігаєм бабусин рушник,
Бо звикли вважати в житті оберегом
Оті вишиванки вкраїнці усі.

2023 р.

Тоненькою стеблинкою,
В порослій гущині, –
Вечірньою годинкою
Згадалась ти мені.
Хоча, з налитим соками
Стеблом, сьогодні ти
Зробилася високою
Й продовжуєш рости.
А я, дивак закінчений,
Донині спроквола
Вбачаю далі дівчину
В красуні, що зросла…
18.05.23

Це суголосся щебетів пророчих,
ці променів тремких страсні свічки,
цей запах розпашілої ріки
в призахідних охмареннях урочих –
задурюють і зманюють мене:
ще мить! Ще погляд! Ще ковток п'янючий!
Як лишусь тут –
в заграві догорю чи
померкне обрій
й разом з ним – мине
цей надграничний жар слабого тіла,
це марення на кам'янистім ложі,
цей крові смак,
губ враженої рожі
і ця вечірня,
що палахкотіла,
як страсті Божі?

21.04.2021

Вбзивається тільки в стумі, як пальцями гасить свічку,
мов свідку мою, сестрицю, і бавиться теплим воском.
У роті мені заколе й покотяться, мов порічки,
червоні та кислі звуки з обірваної галузи.

По що так приходить пізно? Пощо так Совиця плеще?
Стечуться до губ, як в річку, розчавлених ягід соки.
Збивається з думки в стумі, бо з ким би, коли б і де ще
так добре йому мовчалось, так спрагло йому пилось?!

16.04.2021

Перестала весна.
Ще у просторі виснула нота останньо узята,
ще в зачині сотворення пахілля
напнуті гіацинти
здавалися збуджено недоладними,
ще розхристанолиці цві́тки на китицях їхніх
кликали к собі тих
стулених і боязких,
що на іншому боці, від сонця відвернуті зовсім,
ще звивалися їй достеменно підвладні
папірці відривного календаря,
ще не вивільнилися з лялечок перші пухкі крилята,
як уже перестала весна,
щоби знову
початись.

15.04.2021

Мов перстень з пальця – зіслизає,
тонка печаль бо,
з тебе усміх,
і сріблом зблиснувши, щезає в травах.
Квіт миті висохне і стане
стеблом посеред буйнотрав'я.
Сухим вином а чи солодким соком литі
інші миті,
а все ж, як випити, – п'янять.
Та повертає до начал
це коло днів, долоні ліній
й прихильність тихо мовить:
відшукай!
Між трав ковзне твоя рука.
Це усміх чи дуга сріблиться?
Холодний блиск загублених прикрас
вдягаєш знову.
Тонка печаль бо!

11.04.2021

Злотаво стікають олії нічної лямпади
тонким мотузочком від місяця аж на чоло.
Розважую: буде на миро чи, може, на яди?
Місяць – біле шкло.

Об зорі кресалом – це іскри жбурляє піїту –
вдаряє лямпадник, підпалює тих, хто поснув.
Міцними руками, мов яблуко спіле, пів світу
собі відчахнув.

І сталося світло! Так просто, як очі в люстерку,
так рясно, як після посухи стаються дощі.
Вирішую: будуть оливи ці, литі по смерку,
на ліки душі!

10.04.2021

Син маму в богему штовха́є
і робить із чистого бруд.
Син мамою яму копає
й оспівує каторжний труд.

Син мамі розказує правду,
бо мама наївна була.
Розкривши за картою карту,
син бачить, як мама злягла́,

як мама поси́віла скоро
як мамині руки тремтять,
як опір зникає й опора,
не в силі цю правду тримать.

Син бачить – і служить богемі,
змальовує мамину смерть.
Тут мама сказала: "Ти – ґеній.
Але я, прошу́ тебе, – геть."

І що тут робитиме ґеній?
Чи треба ця творчість комусь?
Син носиться з трупом по сцені.
Труп сином лякає матусь.

12 січня 1996 р., Київ

Ніби й не боляче поступом по землі.
Звістка, мов пташка, ходить по підвіконню.
Крешуться дні
об
скроню.

Звістка, мов камінь, лежить під моїм вікном
в спушенім ґрунті,
підкидьком між гіацинтів.
Я – за склом.
Сумніви, цитьте!

Ніби й не грім.
В мене весна у грудях.
Я їй – дім.
Я – безлюддя.

Скільки ще весен зрощу, заки грози (сміх)
вирвуть їх?

Понадмрійно! Так не буває!

Звістка себе відкрила:
безкрила!

08.04.2021

І стоїш непорушно, мов каріатида.
І тримаєш Господнє око.
І лягає не сніг, а вселенська обрида
на фігуру твого бароко:

правим ліктем впираєшся в вогкість зіниці,
ліва кисть доторкає вії.
В'яжуть пальці з цих вій, як нагострені спиці,
коси сліз, а з вітрів – завії.

І мовчиш, ледь прикрита, тонка, не підперта
ані палею, ані словом.
Вся історія з тебе, як барва, зітерта,
блудить усміх лишень нервово.

І читається в ньому все зліва направо
глибина сухоцвітних зморшок.
І вдивляється в тебе ця ноша сльотаво,
иов торішніх глядить волошок.

І чи з каменю висікли гостро і грубо,
а чи з імені стала тілом,
та білієш під небом, оголена згубо,
та тримаєшся твердо й сміло.

І стоятимеш так, доки вистоїть ера,
доки Бог стереже завіти,
доки з ока тече хміль сльози, як мадера,
а в руках тобі сходять квіти.

07.04.2021

скажи мені де мешкає любов
де відшукати шлях до диво-раю
які слова у безлічі розмов
тобі й мені присвячені... благаю
зустрінь мене коли насамоті
іду у світ шукати сон-забаву
зійди як сонце в єретик-житті
і серед ночі зла знайди неправду
скажи мені для чого біль і сум
я теж людина що жадає щастя
шукай мене... у веселкових дум
ти запитай дорогу до розп'яття
знайди загублену серед безмежжя "я"
врятуй мене від прірви-невідоми
там де розквітне папороть-краса
зустріне нас пророк свято-любові
я в тебе вірю , не згуби цього
серед безмежних пошуків розгаю
я поряд... там , де жевріє любов
я поряд... там , де подих диво-раю...

2007 рік.

Я падаю. Рими пливуть понад ямою. Сонний час.
Провалля у поперек дихає надто палко.
Десь поруч – не мчить, лиш копитом зухвало товче Пегас,
хоч сну однако.

Мій друг за рукав мене мовчки смикає й просить до гри,
в якій я в нарциси утілюю соніків-монстрів.
І чутно, як космос дзвенить і стікає на нас згори,
мов тінь на острів.

Аж коси розвиті мої – загустілий торішній мед –
як в воду киплячу опущені, дивно тануть.
Я знаю, що буде зі мною на пів життя наперед,
й дотіль не встану.

Мій світ – ретроградний, затятий, суворий, одвічний сон –
утілює в монстрів насаджені жовті квіти.
Вмирають безглуздо під скалками марення, як Ясон,
сновиддя-діти.

04.04.2021

Порі травневій личить ковила,
Що лине до землі під шепіт вітру.
З бруньок тополь розтоплена смола –
Олійна першість зелені в палітру.
Ховаючи черешневе лице,
Травнева панна розпрямляє спину.
Та райдуга змикається в кільце
на купині небес неопалимій.

17.05.23

Небо розтяли
перші грози.
Мамо,
знайдеш мене, де й покинула.
Крокусів скуті пелюстки
поснули,
либонь нездужали.
Друга весна самотництва,
сьома – війни.
Квітень.
Віддаль гримить.
Віддаль – стинають квіти.
Віддаль – шаленими бджолами кулі – в груди.
Перші грози...
Ні, не забудемо!
"Лий, зливо, лий!"
І навряд чи я буду тим...
Але ким я була?
Де і колись – знаходжу
перші блискавки.
Де і торік – вичікую
зцілення.

Небо, нащо тобі війна?
Мамо, нащо тобі очищення?
Злива зла.

02.04.2021

Перекроєні сни, перелатані все доношую,
з полотна найдорожчого, з яву та денних пошуків.
Я старалася змалечку завжди бути хорошою,
та виходила за краї чи доріг, а чи зошитів
і робилася в тому старанні щоразу тоншою.

А полотна життя наді мною пнулись вітрилами,
повні дужого подуву мрій та щирого подиву.
Я білішала з ними, сповнялася з ними силами,
мов припливи – долала я кожну наступну сходину
до відкритого простору дій, що за небосхилами.

І щоночі, розплющивши очі, так ясно бачила,
як з грудей мені щогли стримлять, як вузли затягнуті,
як з гойданням вітрил то зникала, то знов маячила
найпалкіша зоря, звана Сонцем, і всі осягнуті
в сонці прояви зла – звільнялися від звинувачення.

Я була гостроверхою вільною бригантиною.
Я пливла, напоумлена вітром, сповита маревом.
І пророчили хвилі величність мені латиною.
Ще окіл не стискав мене туго – тягнувся чарами.
Світ на мене був зшитим, а я в нім була дитиною.

31.03.2021

Мої музи – пропащість й тьма –
налякалися вкотре білого.

Як скінчилася ця зима
біглим поглядом здичавілого
звіролюда, що йде у ліс
звіроловів кормити досита,
так і пісню закінчить біс,
і над прірвою геть попроситься.

Не помирай! –
Викрикне хтось наївно,
несвідомий вічності цих страждань
вигнаного безкрилого,
в справах покори невмілого,
що йому це коротке падіння тілом –
лиш солодка нагадка давніх звитяг:
смілости,
наглости,
самоствердного покровительства тих,
що колись ув ім'я його покидали нагими Рай.
Він не помре ні на цій скалі, ні під нею,
ні в жорнах пекла.
Він неспинно, повторно, потворно
викликатиме жаль і терпкість,
сміх сліпих,
слово промінних.

Тьма – нетлінна.
Пропащість – звабна –
впасти долу, зректися волі,
мовби місто тебе розділо
привселюдно, привсеуміло,
безпорадну, як породіллю
з легіонами дитинчат.

А вони – то зачатки твого вірша.

Вибіли їх молоком доброї матері!
Викорми з них не пацят, а яструбів!
Випусти з вуст в політ, як з паперті,
най посміються в лице смерті й часові!

Музи мої – тьма і пропащість –
облюбували звірами хащі.
Яко зима – втікають до лісу,
щоб не співати бісам.

30.03.2021

Ніч ця
_____видуває кільця
____________________диму
__________________________мов ковтає
___________________"Я є!"
___________і по складках шкіри
хо
_________ва
______________________є
________________зоряні узори
________________мітки ангелів
___________________родимки
_________________родом з ком
_________п__е__р__е__л__і__к__о__м
______________вигорілі хвости
______________задавнені листи
________________покровителів
___________________ці перли
_____________________чорні
_______________________бо
__________з-під шкіри пропаленої білої
__________________визирає чорне
_______________________тло
________з життів попередніх на мені зіниці
___________від лиця й долів зорять ниць
________скільки ж їх під простирадлом ночі

Не дивіться так з мене в світ
йому боляче носити в собі усі колишні
життя і смерті
__________бо й зараз
_____________________"Я є!"
___________________________розчиняється порожнім
_________________________________________________диму кільцем



____________я_____є____________
_______________________________
_____я___________________р_____
_______________________________
__с_________________________о__
_______________________________
_ь___________________________з_
_______________________________
__т_________________________ч__
_______________________________
_____є___________________и_____
_______________________________
_____________я_____н___________


29.03.2021

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами й священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.
2010

По шкірі твоїй – арабески й небесні карти.
По вірі твоїй – перманентні вогні зачину.
По контуру в тебе – нагострені списи варти.
Крило – по чину.

Ідеш, мов ведеш за собою на війни сотні.
Речеш, мов спускаєш останню на землю кару.
Діждеш, заки викують ланц на шляхи зворотні,
а дощ – погару.

Чи хмарами стогнеш на провість цвітіння світу,
чи марами стигнеш, над страхом стаєш беззбройно,
чи зорями крешеш, мов ставиш на чолах міту, –
усе незгойно!

28.03.2021

Наталі

Мої музи – безвісність й сніг –
так вдивлятися вміють в очі,
що коли й не збивають з ніг,
то стріляють, мов дме Стрибіг,
попідшкірно збавляють моці.

Віддайсь їм
живим, нім
забагнуть мертвим!
Годи їм!
Ряди їм
найкращу жертву!

В них – полум'я і вода.
В них – зваба і заборона.
В них – сховок твого стида.
Строга ікона!

Музи мої –
сніг і безвісність –
слів переліг,
оранка пісні,
сум і отуха,
стихла яса,
віддалі скруха,
вічна краса!

27.03.2021



***



Гравюра

Запитаються через вічність:
То скажи хоч, як його звали?
Але з мене, мов керамічні,
крихко спогади поспадали.

І вишукую йому букву,
в пальцях скочую – буде кругла.
Тільки з вуст моїх ані згуку,
губи – глина від слів обвугла.

Тож вичитують в лобу зморшках,
наче тягнуть коріння, ниті...
Й нарікають мене, – волошка,
бо думки складноцвітно звиті:

він високий і рунню пахне,
очі має – розхлюпний цебер,
де відступить – земля прочахне.
Він ключився мені з-під ребер.

Лиш як виб'ється у люстерку
спільних рис наших лиць гравюра –
пригадаю, мов вийду з смерку,
що ім'я було йому – Юра.

28.03.2021