Вдивлявся в мене цей зимовий сад
так шпичасто і гірко, аж в утробі
згасало сонце. Чи отруйний чад,
чи докір виїдає душу? Пробі,
верніть цвітіння й злагоду назад!

Незрізаних троянд ламкі тіла
впокорено чорніли серед снігу.
Такого фатуму, такого злого збігу
не міг примислити і я би не змогла:
от наче й день, а поміж нами мла.

От наче й сад, а наче кладовище.
Все пнеться в небо чи від мене вище?
А я ховаю сонце в серці, в снищах.
Між нами гул, гармидер, шумовище...
Не зблизитися з тим, хто вже найближчий!

Між нами зими, зими і сніги.
Мій сад, що важив доторк до ноги,
мій сад, що йшов негодам навперейми,
мій сад, з яким буйніли між алей ми,
мій сад, приручений, як до коріння віта,
мій сад замерз, бо я чекала літа.

01.02.2022

Починайте свій тиждень з нами,
агов, ті, що народилися біля ріки!
І нехай буде так
ще багато-багато часу!
Немовлята дев'яностих, діти сумної мами,
відшукайте голови власних коней,
одягніть їх на добрі палиці
і мерщій відкривати світ!

Гей, ви, що народилися біля ріки,
прислухайтеся до неї: зміни вже близько!
Безнадійні нащадки своїх матерів,
букартята і пестійнята, ми з вами усі однакові,
ми мчимося бозна-куди,
ми досі не знаємо, чого від нас хочуть.

Витягайте з кишень своїх горобців –
сірі запаски сердець,
касово-офісно-мерчендайзерні театрали!
Вимагайте своїх вихідних і нумо творити зміни!
Народжені біля ріки, танцюймо під Сема Кука!

31.01.2022

Коли залишився один,
шматок картини, що розтрощена вітрами
війни. Існуєш між подіями і снами
З німим плачем за днями і ділами
Коли..

Коли залишився один,
і твій собака не подає несміло свою лапу
Всі близькі десь по світу розбрелися
З нерідними містами поріднився
Залишився..

Коли залишився один,
Лиш промінь, той, що морок розрізає
Свіча за друзями у церкві догорає
Шанс на спасіння у вигнанця з раю
Один..

2023

У кожного уявлення своє,
чому на раші дивні еківоки.
Не кожен урка має свого кока,
який його кувалдою уб’є.

Не ясно, чи ридати, чи радіти.
У генерали повару пора...
і граються з вогнем великі діти,
бо убивати – це цікава гра.

Але і їсти треба... не лопуцьки...
і пити, і закушувати теж...
і бацька тут надійніший від пуцьки,
якого «на коня» не переп’єш.

Оце і вся біда перевороту.
У ящик не зіграє карапуз,
бо черті – за, а баба йошка – проти.
У бункері керує інший туз.

Бо це тобі не гра на балабайці,
аби дурити дику кацапню.
На караулі павуки у банці,
не вистачає кожному меню.

У грі на виліт правила забуті.
І фальш-акорди арії почуті –
на шельму Бог рукою показав,
та схоже, гаму буде інший дути,
бо увертюру вичищення путі
не тільки композитор починав.

06/23

Пломеніє сапфіровий
погляд навпроти,
як на світлий Великдень
у храмі вівтар.
Я підсіла на тебе,
немов на наркотик,
по судинах тече —
благодатний нектар.

Прикипіла всім серцем
до ніжності, рідний,
і кармічно корінням
в тобі проросла.
Дотепер, моя доле
сяйна, вірогідно
я такою щасливою
ще не була.

Я залежна, бо дихати
важко без тебе,
мов рибині на суші
без краплі води,
як вітрилу без вітру,
а сонцю без неба,
соловейку без пісні...
й так буде завжди!

24.06.2023р.

Жовтим, червоним
Вимощені палітурки книг,
Обтягнуті коленкором
Словом,
Стільки
Вмістили в собі імен,
Під такою товщею
Болю, стільки,
Що розгорнута книга
Вигнувши свій каптал
До брови подібна твоєї Олю.

Чи можливо око, нагадує,
Спустошений погляд
Дуг
Або натяк стегна
Його контур осяяний місяцем,
Що,
Коли говорити відверто
То твій поцілунок губ
Овали в апломбі півкола
Й гаряче лоно
Виникають в уяві
Кольором пам'яті,
Там
Де слухаю шелест твоїх сторінок
Мов голос.

Послухай, хіба говорити мені
До лиця
Про ніч, чи про віденське крісло,
Плаття.
Боже, Олю
Вислухай, не від пристрасті
Горять серця
Та швидше згорають
Від неї
Падають,
Вкрай божеволіють,
Я
Ніколи не клявся тобі в любові
Коли обіймав,
І ти
В обіймах
Мені не клялася,
Словом,
Ні тілом своїм, ні іменем
І тому,
Безболісно записую
Твоє ім'я
Що легко читається
Спогадом у моєму.

Ти скажеш — іронія,
Книги — забавка і пил.
Свіжість неба столітньої давності.
Задихається
Автор,
Між старими форзацами,
Переконати тебе не зміг
У тому, що ти перевірила
Власними засобами.
Ах, Олю,
Юна
Фріно моя
Любов —
Велика форма,
Якою усі обмануті
Знай,
З тебе
Зриватимуть одяг
Відкинувши геть його
Аби доказати неправдоподібність
Калокагатії.
І нехай.
Ти будеш не першою.
Не читаючи більше книг,
Сторінки твого тіла
Доступні рукам, —
У волосся
Вплітаються пальці
Чужинців.
Ти кажеш, плати, —
І платять вони
За сарказм,
За твою любов,
За біль,
І за
Неможливість щастя.

14.02.2022

Де ти блукав, серпневий вітре?
Кому висушував сльозу?
Де обдував житло розбите
Та холодив пекучий сум?

Все вієш, хмари небом гониш.
То пил роздмухуєш, то дим
З обпалених війною дворищ,
По котрим лапоть походив .

Коли ж ти станеш теплим вуґом,
На клумбах квіти поливать?
Де плюшеве зайча без вуха
Сховала ревно кропива .

А в домі ти один господар,
Гортаєш листя зі шпалер .
Там відчай протягами ходить ,
Годинник на стіні завмер.

І море склЯнок- посуд, вікна,
Немов на хвилях буруни.
Та дивом уцілів і квітне
Кущ пеларгоній осяйний .

Горить він вогником надії,
Хоч і сумує, звісно, теж.
Та жде, що ти дощу навієш,
І в раму вибиту заллєш.

2022.08.

Жовтії голівки тягнуться до сонця,
В зеленавім листі соняшнику цвіт.
Вітер пустотливий розпустив долоньці,
З неба поглядає промінців софіт.

Золото пелюсток - українська щедрість
Тепла і привітна - отаку приймай.
Додає співучість їй пташиний щебет,
Працьовиті люди і природа-маг.

Хоч дощі буяють, благодатне сонце.
Символ Батьківщини із міцним стеблом.
Під покровом неба дозріває сонях.
Геліант-Кліпія з українським тлом.

2019 р.

Рум’янець на обличчі
Та синьота в очах,
Ясніли мальовниче
Лиш тільки попервах.
Бо в голосі дзвінкому
І в мовлених словах, –
Вчуваються утома,
Страждання, біль і страх.
Адже сьорбнув чимало
Хлопчина гіркоти
У шанцях і в шпиталях,
Де спокій не знайти.
І ось він перед нами,
Здоровий і живий, –
Описує словами
Свій досвід бойовий.
Забути не вдається
Ні в розвідку похід,
Ні про свинцю під серцем
Не стертий часом слід.
Ні руки побратима,
Який з останніх сил
Помалу й невмолимо
Його тягнув у тил.
Ні скальпеля хірурга,
Ні для зшивання нить, –
Ні радий голос друга:
Ти, брате, будеш жить!..
В боях змужнілий воїн,
Зі сцени ідучи, –
Словами заспокоїв
Присутніх слухачів:
Повинен знати кожен,
Як важко не було б,
Що правда переможе
Обов’язково зло.
26.06.23

Й не снилось путінові вові –
Пригожин рулить у Ростові.

Колотиться увесь ютуб –
Чи буде в раші свіжий труп?

Чи порішають бандюки –
З одного ж тіста, все-таки.

Моя найдорожча дитино –
три тижні тобі віку
і смерті тобі три тижні
у плавнях аборту.

Проклинаю я зачинателя.
Проклинаю себе зачинателя
сонець, злитих у яйцеклітину,
як солоних акул за бортом
затонулої субмарини.

Де була тої миті душа моя,
тепер кинута на смітник пуповина?
на дні океану,
серед мертвих міст,
у руїнах єси…

Буду я двадцять один день у траурі.
І ще двадцять один день слідкуй за мною.

Тоді, як жах на жаль обернеться –
і тільки –
воскресни
зачином на ложі ворога мого
стільки разів,
скільки
можеш народитися сином
найзапеклішого ворога мого.

23 січня 1994 р., Київ

Зима. На вулиці хурделиця мете,
Холодний вітер хижо в вікна завіває.
Князь Свидригайло в своїм кріслі спочиває,
Немов уваги не звертаючи на те.
Хоча вогонь в печі теж хижо гоготить,
Тепла нема від того більше у кімнаті,
Щоб старе тіло хоча б трохи зігрівати,
Князь в хутра кутається,мов ведмідь сидить.
Думками він далеко, в тих роках,
Коли доводилося тільки починати.
Перед очима молода ще зовсім мати,
В якої він любив сидіти на руках.
Тверська княжна тоді у Вітебську жила,
Яке віддав їй чоловік у володіння.
Перед очима батько Ольгерд, як видіння.
При ньому б доля, може іншою була.
А так йому, напевно, минуло сім літ,
Коли старого його батька вже не стало.
Ягайлу – братові Литви корона впала,
Тим Свидригайлу череду почавши бід.
Поки ще мати вільно в Вітебську жила,
Він, навіть в Кракові з Ягайлом охрестився
У католицтво. Як на марево повівся.
Подія та йому нічого не дала.
А він гарячий завше був, А молодий
Іще, тим паче. До цих пір, бува, жаліє.
Хоча, іноді все забутися воліє…
Чим він Ягайлові тоді не догодив,
Як вмерла мати й Вітебськ став уже його.
Лише потрібно від Ягайла згоду мати.
Той не схотів, від чогось, місто брату дати,
Прислав до Вітебська намісника свого.
А він вже в місті себе князем відчував.
Коли дізнався, кров ударила у скроні.
Хто володіння сміє відібрать законні?
Тож він Ягайла посланця тоді скарав
І самовільно князювати в місті сів.
Тоді брат Вітовт старший зі Скиргайлом
Супроти нього піднялись негайно,
А він від них відбитись не зумів.
Дружину ті усю розсіяли його.
Його самого у кайдани закували
Та і до Кракова Ягайлові відда́ли.
Три роки довгих лише недруги кругом.
Три роки довгих гнів він у собі тримав,
Три роки довгих мріяв вирватись на волю.
Аби братів своїх побити в чистім полі,
Тоді б він право, навіть, на корону мав.
Коли Ягайло, врешті, відпустив його,
В пустій надії, що той з долею змирився,
Здійснити мрії він, однак, не забарився.
Щоб врешті-решт таки добитися свого,
Він у Сілезію подався, а звідтіль
Уже в Угорщину, а потім до тевтонів.
Хотів одного - щоб стоптали їхні коні
Ягайла військо. Уже близько була ціль
У його мріях. Та на ділі все не так.
Знайти тоді собі підмогу не вдалося,
Тож до Литви йому вертати довелося.
Від своїх мрій він не відмовився, однак.
А тут якраз зібрався Вітовт на татар.
Хоч Свидригайло іще в гніві був на того
Та разом з братом усе ж вирушив в дорогу
На оту Ворсклу. Але там страшний удар
Орди розсіяв усе Вітовтове військо.
Згадати страшно,навіть, як він утікав,
Щоби татарин часом у полон не взяв.
Не всі з князів тоді були убереглися.
Не повернувся і подільський князь.
Пропав на Ворсклі. Тож йому дісталось
Поділля, що без воєвод зосталось.
Здавалося б, князюй і без образ.
Але характер в нього, звісно, був не той.
Поділля мало, йому більшого хотілось.
З Ягайлом знову тоді чомусь зачепились,
Хоч, наче, в тому і не винен був ніхто.
Та довелось йому Поділля покидать
Та між тевтонських отих рицарів ховатись.
Він повернутись , звісно, буде намагатись,
І на Литву разом з тевтоном нападать.
Та за три роки повернувся він назад.
Ягайло, наче, все простив тоді, як брату,
А Вітовт - Брянськ, і Стародуб-таки віддати
Йому надумав. Щедрий був у нього брат.
Сиди, князюй, чого тобі, здавалось, треба?
Так збаламутили прокляті москалі,
Бо ж то межа була до їхньої землі,
Їм землі ті, ох як хотілось мати в себе.
Бо ж то є Русь – а от вони ж бо без Русі
Ніщо, з’явились,наче, звідки і не знати.
Тож їм доконче Русь потрібно мати.
Із тим вони весь час і колотились всі.
В Москву від’їхав, звісно, він тоді не сам,
Князі й бояри з ним туди теж подалися.
Їм обіцянки всякі мріями здалися.
Але ж які ото порядки були там!
Хоч Свидригайло Володимира три мав,
Було в Московії то місто не останнє.
Та хто ж порядкам тим, скажи, коритись стане,
Коли холоп ти…Князь Василь його дістав.
Коли в ті землі врешті вторгся Едігей,
То Свидригайло тоді наскоро зібрався
І з Едігеєм разом у Орду подався.
Але й в Орді такі порядки теж…Еге!
І знову…Знову до Литви він на путі.
Брати, зустріли, мов нічого і не сталось.
Не він один – тоді багато поверталось.
Чого ж бо, справді, не буває у житті.
І знов його дурний характер збунтував.
І він з тевтонами став вести перемови,
Аби на Вітовта іти походом знову.
І звідки тільки, правда, Вітовт про те взнав?
Не встигли, навіть, ще тевтони підійти,
Як Свидригайла й його спільників схопили.
Усіх на голови хутенько вкоротили.
Йому хотів теж, було, Вітовт відсікти,
Але Ягайло заступивсь за нього й брат
Його в темницю аж у Кременець відправив.
І дев’ять літ отих одне лиш мав він право –
Темницею ходить туди й назад.
І дев’ять літ не міг він зноситись ні з ким
Та сподівався, що знайдуться такі люди,
Що за цей довгий час про нього не забудуть
Та якось спробують допомогти із тим.
Чого-чого, а то уже він добре вмів –
З людьми зійтися, привернути їх до себе,
Що ті й забудуться про всі свої потреби
І зроблять все для нього, що би він хотів.
Хоч і не знав того та, мабуть, відчував,
Що хтось про нього іще думає, шукає.
Ту свою ніч він дуже добре пам’ятає,
Як князь Дашко на отой Кременець напав.
Острозький князь – один із вірних його слуг,
Коли дізнався, врешті, де його тримають,
Зібрав охочих вірних із усього краю
І, доки вітер перемін іще не вщух,
Напав на Кременець, залогу перебив,
Взяв Свидригайла та й із ним на Луцьк подався.
Він там від Вітовта відбитись сподівався.
Та Вітовт клятий їх усе-таки побив.
Йому в Волощину тікати довелось,
Тоді в Угорщину до князя Жигимонта.
Той помогти був, наче, князеві не проти,
Та не на часі усе те йому прийшлось.
Єдине що – його з братами помирив.
І він на Сіверщині знову став за князя.
Здавалося б, нікуди вже не влазив,
Спокійно княжив там, спокійно собі жив.
Але в душі, усе ж, надіявся на те,
Що скоро мить його піднесення настане
І він в Литві іще Великим князем стане.
Знав, що із ним тепер стоятимуть за те
Усі князі і уся шляхта на Русі.
Та і поспільство за ним стане православне.
Він, видно, був-таки католиком поганим,
Адже для нього віри були рівні всі.
Та православ’я йому ближче все ж було
І оті люди – такі віддані і чисті,
Які готові, навіть, в пащу звіра лізти,
Аби від нього лише відвернути зло.
Тож він за Руські землі далі і тримавсь,
Знав, що із ними в нього буде справжня сила.
Чекав, аби ота хвилина наступила
І він би, врешті, з тою силою піднявсь.
І ось та мить, якої він давно чекав.
Бо Вітовт вмер. Він князь Литви тепер по праву.
Тепер він може завершити свої справи,
Які вже стільки ото років готував.
Став перше руських піднімати при дворі,
Старих католиків від влади відсувати,
Аби своїх лише людей навколо мати…
Та, як на лихо, саме тут, о цій порі
Взялись в Литви Поділля ляхи відбирать,
Те, що князі завжди литовські володіли.
Вони міста важливі зразу захопили,
Змогли підступно, навіть, Кам’янець узять.
Він до Ягайла тоді скаржитись пішов,
Той обіцяв, але не зміг того владнати.
Тож йому з Польщею прийшлося воювати,
За свою ж землю проливати свою кров.
За двоє літ єдине з того, що зумів –
Лише Брацлавщину й Волинь їм не віддати,
А західне тоді Поділля таки втратив.
Але зібратись з часом з силами хотів
Та, врешті, й вигнати з Поділля отих зайд.
Не встиг. Поляки проти змову влаштували
І Жигмонта в Литві на трон обрали –
То Вітовта був ще молодший брат.
В Литві католики за нього встали всі.
Ягайло тут же дав одразу на те згоду.
Тож проти волі всього руського народу,
Взялись католики знов правити в Русі.
За ту корону Жигмонт Польщі обіцяв
Усе Поділля панам польським передати,
Литва ж по смерті його також мала стати
Під Польщею з обмеженням тих прав,
Які до того од віків в Литви були.
Ледь Жигмонта так проголосили князем,
Той Свидригайла-брата повелів одразу
Схопити. Ледве вирватись змогли
Він зі своїми слугами, які
Своєму князю тоді вірні залишились.
Князі за нього на Русі тоді вступились
І почались Литвою сутички такі,
Які й війною- то назвати гріх.
Поляки ж хитрість тоді ще одну вчинили,
Бо католицькій шляхті рівною зробили
Всю православну шляхту. Серед тих,
Хто був за нього, зрадники знайшлись,
Взялись вони до Жигимонта відбігати.
У нього ж війська і так було не багато -
Полки волинські та ще київські зійшлись,
Також чернігівські – ото і вся опора.
І сам тоді він уже в Києві сидів
Та відряджав в чужі краї своїх послів,
У сподіванні – собі сил зібрати скоро.
Таємну мову знов з тевтонами завів,
Татар також собі в союзники покликав.
Зібрати військо планував собі велике.
Та не так сталось, як того тоді хотів.
Все більш князів від нього й шляхти відійшло,
А Жигмонт з військом усе ближче підступає.
Він, врешті, битву вирішальну дати має.
Своїх до нього іще мало прибуло,
Татари скоро обіцяли підійти
Також і волохи у поміч ще поспіти.
Тож він пішов до Вількомира, аби звідти
Всім разом проти Жигмонта їм піти.
Він сам не став у того війська на чолі.
Над ним поставив Жигимонта Корибута,
Що славу зміг собі у Чехії здобути,
Отож, йому полки очолити велів.
Чекав полки у поміч та прийшли одні
Лише тевтони, інші так і не поспіли.
А тут полки князівські раптом налетіли,
Щоб врешті долю отут вирішить війні.
Поляки в поміч Жигимонту теж прийшли
Так, що була тоді у князя більша сила.
А Свидригайла доля в той день одурила,
Хоча і билися вони, немов орли,
Тевтони в січі полягли ледь не усі,
Князів багато свої голови поклали,
А ще багато інших у полон попали,
Сам він заледь порятуватись вспів.
Із залишками війська в Київ мчав,
Щоб там від свого ворога відбитись.
Русь ще готова тоді була боронитись.
А Жигимонт слідом по Білорусі став
Усі скоряти собі силою міста.
Що Свидригайло міг би їм у поміч дати?
Доводилось лише спостерігати,
Як в Жигимонта його сила вироста,
А в нього тане. Звісно, гнів у нім кипів,
Як бачив зраду тих, хто перше йому клявся.
І ледь не кожен йому зрадником здавався.
Тож все частіше проривався його гнів.
Йому і досі не по со́бі, як згада,
Як у Смоленську були виявили змову.
Адже він думав, що до всього був готовий,
Але, щоби митрополит його продав?
Митрополита він у гніві наказав
Тоді у Вітебську на вогнищі спалити,
Живцем. Тепер, йому також горіти
В смолі у пеклі. Бог його за те карав.
Ні, в нього, звісно, певні успіхи були.
Були і вірні, іще відданії слуги.
Але було замало тої їхньої потуги,
Хіба в союзі із татарами змогли
Собі Брацлавщину на певний час відбить.
Іще з поляками він здумав домовлятись,
Чи ж варто було на їх слово сподіватись?
Пообіцяють та й забудуть про то вмить.
Пообіцяли ж вони, наче, за Волинь
Тоді розсердити Ягайла з Жигимонтом.
І всі ж були уже, здавалося, не проти,
А в дурнях, врешті залишився він один.
Хто зна, чим би скінчилася урешті та борня.
Та ж Жигимонт теж був зовсім не подарунок.
Чим більше випивав він влади трунок,
Тим більш усіх незадоволених підняв.
Бо той, і справді, переслідував князів,
Шляхетство, грабував, хотів, напевно,
Весь рід шляхетський вигубити ревно.
Чи то би довго хто таке терпів?
Зібрались Чарторийські, Довгерд та
Іще і Лелюш – тоді трокський воєвода.
Отримали в других магнатів згоду,
Бо ж Жигимонт уже обузою їм став.
Тоді приїхали у Троки на возах,
Де попід сіном своїх воїв поховали.
На Жигимонта того в замкові напали.
Тож той на їхніх і помер тоді мечах.
Він – Свидригайло про все то узнав,
Сидів якраз тоді у Луцьку на Волині.
Вже би, мабуть, великим князем був донині,
А так корону ту омріяну проспав,
Бо, поки рушив він до того Вільно, то
Уже зробили ляхи князем Казиміра -
То син Ягайла, ще зовсім малий допіру.
Хоча в Литві про те не знав іще ніхто.
Дізнались лише, як посли вже прибули,
Щоби литовці їхній вибір потвердили.
Але литовці також хитрі, напоїли
Тих посланців медами. Й, доки ті були
У п’янім сні, вони взяли того малого
І княжу шапку Гедимінову на нього,
Як на князів усіх Великих одягли.
До тями вже коли сенатори прийшли,
То було пізно – вже Литва була із князем.
А в Свидригайла за те досі ще образа,
Що ті його тоді діждатись не змогли.
Вже було пізно йому їхати кудись,
А тут магнати самі князем запросили
І його в Луцьку на Волині й посадили.
Тож за Волинню тепер тільки і дививсь.
Вже стільки літ отак безвилазно сидить.
Що встиг зробити? Що досяг в житті,ти, княже?
Що перед Богом ставши, на порозі скажеш?
А усе ближче та важлива така мить.
Державу власну свою так і не створив,
Русь православну захистити був не в змозі.
Здається, все життя своє провів в дорозі,
А, видається,наче й кроку не ступив.
І, головне – кому усе він полиша?
Не зміг для себе, навіть, сина народити.
Один як перст зоставсь на білім світі жити
Й від того всього непокоїться душа.

Не наслухаюся стоголосся
У пробудженні юного літа,
Де проміння ажурно сплелося
Поміж гілок оновлене сито.

Ще прозорі у листя долоні
Загрубіють від сонця і вітру,
І примусить безжальне осоння
Щільно зімкнутій тіні радіти.

Та сьогодні у розпалі травня
День погожий так м'яко розлився,
І кульбабову розсип недавню
Піднімає, як слід янголиці.

2023.05.

і знов не те
всього лиш мить непевна
в котру , здається , безлічі думок
немає місця
прихистку немає
немає теплоти дівочих рук
лишень слова
і віковічний смуток
лиш те ,
чому давно пора піти
загинути
у просторах всесвіття
забути шлях
до серця мойого

та миті ці
що спогадом лукавим
тривожать сьогоденнії думки
чомусь не йдуть
чомусь блукають поряд
отаборившись навіки
і не забути
не змінити долі
не розірвати Гордія вузли
а жити
сьогоденням , що з минулим
єдиними нитками
в полотно.

2013 рік

Ще раз і востаннє.
Один зостався шанс
спіймати вдачу або розбити мрії.

Одна можливість знайти себе
або загасити полум’я в серці.
Один, всього один шанс.

Пам'ятаєш свою останню перемогу?
В змаганні з кимось, або самим собою.
Перемога над безсиллям і нудьгою.

Ти насправді все чудово знаєш.
Тобі відомі всі загадки твоєї душі.
Вони ясні, бо мають відображення сумні.

Тобі не варто брати до уваги
свої невдачі, що траплялися в житті.
Треба розтлумачити їх сенс і забути про них.

Ти ж знаєш, що ти — унікальність
в усій подобі людській.
Твій світогляд безмежний, наче горизонт.

В очах твоїх весь біль і радість.
Всі пережиті дні, що вже не повернуться.
Завжди в твоєму житті один, один лиш шанс.

24.06.2023

Я сім ночей, проведених з тобою,
Мабуть запам"ятаю назавжди.
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.

І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
В мені вогонь кохання не зачах.

Горить він спомином яскравим ще і досі,
Від того тішиться таки моя душа.
Хоча туман вже посріблив волосся,
У серце осінь хай не поспіша.

2018 р.

Є люди-собаки,
Є люди-коти,
Є люди – ні риба, ні м’ясо,
Є ангели-люди,
Є люди-чорти,
А є – вовкулаки у рясах.

Що, благословляючи
Люту орду,
На світ накликають
Смертельну біду.

Зично кличу: велична діво, о,
лучним поглядом не губи!
В звичних днях моїх помарніло, бо
чиниш колірність ворожби.

Я єдвабами слова сплачую
за чаклунство у власний бік,
розстилаюся у розпачливих
клятвах, змучений чоловік.

Чорні кола попід очима – то
ті, що збурила на воді.
Ніч чи сотню ночей прочинено
до безсоння в моїй біді.

Рабовласнице, очамрілого
від єства твого і краси
бути мудрим, триматись вміло і
відрікатися – не проси!

28.01.2022

Не дивися за обрій! Забудь, що гряде світанок!
Не даремно ж цілують наосліп нічниці й час.
Я сьогодні вивершую долю твоїх коханок,
позначаючи доторком кожну, немов Мідас.

Цьому бути! Зрікатися – пізно, любити – мало.
Он вже й вітер пекучий мені вислизає з рук,
як останнє сновиддя, що з ними тебе єднало,
як прикмета твоїх, січне, з віхолами розлук.

27.01.2022

І мов кентавра квітка, змерхла вись
бліде пелюстя струшує додолу.
Хто на небесній луці – схаменись!
Я більше не згромаджу до подолу!
Та перекірно плаче квітом Бог.

Цей босоногий Хлопчик на полівці,
очима збіжний до моїх очей.
Ганяє хмари – випасені вівці,
у вічнім літі – божеській домівці.
Жадає мови, приязних еклог.

Та це ж бо сонцем палені, ачей,
Його зіниці вичавили колір,
що вкорінився по предужій волі
на небовиді. Та підніжжя кволі
не втримують таку живу вагу.

Візьми ж, Величний, і мою снагу,
що збіжна нині до квіток збілілих!
Мов сльози втреш – волошок м'якотілих
стрясеш у вічну зиму зледенілих,
аж я знайду їх снігом на снігу.

26.01.2022

Загоюється стежка. Хтось пішов
так гостро – в ніч, не вичекавши миті.
Аж випав сніг, зачеплений чолом.
Аж не збагнеться враз чого бракує.
Аж розіллються по слідах озерця.
Бракує серця!
На святковий стіл
потрапить іскра спаленої зірки,
бо хтось пішов, не погасивши світ,
бо хтось пішов з обманною усмішкою,
яку приймають часто за любов
ті, що лишаються, від того, хто пішов,
загоюючи стежку білим спогадом.

18.01.2022

Бо пелюстки троянд оцих засушених
мене розбудять шурхотом падіння:
були ми змушені, пробач! Були ми змушені.

В долоню вмістяться примарні володіння,
віконний промінь наскрізь увійде.
Моя любов – повсюдно і ніде.
Моя любов нехай тобі – спасінням,
нехай тобі, любове, сон не рушить!

Були ж бо змушені, авжеж, були ми змушені.

13.01.2022

Літня ніч скувала сонне місто,
Прохолоду скинула на землю.
Заховала кольори барвисті,
Одягнула все у шати темні.

Зорі затулили сірі хмари,
Дивували тихою ходою.
Кривобокий місяць небом марив,
Та понуро плив понад водою.

Липами духм'янилось повітря,
В очереті спокій незбагненний.
Червень огортав медовим цвітом.
Тиша, наче дар...

І знов сирени...

24.06.2023 року.

У мене набагато більше свят,
аніж у тих, хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
як райдуга містком півнеба оповила
що злагоді подружній понад півстоліття...
Із цих та з багатьох ще інших свят
складається моє найбільше свято,
що зветься дивовижно просто так –
Життя,
дароване мені Всевишнім.

Все що я можу зробити для тебе — це
Декламувати "Розбиту вазу",
Звернути увагу на пам'ятник в парку,
Чи тицяти пальцями в архітектуру,
В театр, до прикладу і називати
Стиль, період та перечислити
Архітектурні його елементи.
Довго балакати про Караваджо,
Блейка, Хоппера, Одена, Фроста,
Про ті неймовірні плоди поезії,
Яких в землеробстві на зло не вдалося
Зростити поетові. Про те, що просто-
Та вимагає не посполитого, —
Мовляв, на хлопський розум, тлумачення
Проблем культур, але за визначенням
Вона починається саме з нього.
І черв'яком зачепившись за вудки
Гачок, повертається врешті з уловом,
Наче притча з амвону. Зрештою,
Все, що я можу для тебе зробити —
Це все ще писати та говорити.
Придумати місто, точніше, продовжити
Вулиці міста закоханим поглядом,
А чи пискливими голосами
Дитинства, що з криками бавиться в лови,
І десь за фронтоном свого будинку
Крейдою пише своє зізнання.
Це наче на аркуші у клітинку
Блукати від точки до точки з-під пальця
Вистрілом ручки, що залишає
Слід не торкаючись меж лабіринту,
Але підтримує світ розваги,
Перерви у школі та Цивілізації:
Тих що придумали, тим, що відтворюють.
Це правда, —
Читаючи вірші Сюллі-Прюдома,
На позакласних читаннях, власне
Все, що я можу для тебе зробити,
Це декламувати їх знову і знову
Неначе живити вогонь до слова,
Словами, повістю та любов'ю
Мавпуючи правду, життя та свободу, -
Просто відтворюючи,
Та шукаючи знову.

20.07.2022

Із О.П.Охріменка

Я був батальйонний розвідник,
а він – писарець тиловий,
Росії усій я догідник,
а він – лиш дружині моїй...

Ой, Клаво, як сталося, Клаво,
невже все зійшлося водно,
щоб ти проміняла, шалаво,
орла – на таке от лайно?!

Забула орла-сім’янина,
ганьбила подружній альков,
а я – від Москви до Берліна
по трупах фашистських ішов.

Ішов, а було, в медсанбаті
в обіймах у смерті лежав,
ридали сестрички кирпаті,
ланцет у хірурга дрижав.

Дрижав, а сусід мій, рубака,
майор, кавалер орденів –
шинеллю накрившися, плакав,
слізьми фронтовими ряснів.

Ряснів фронтовою сльозою
стрілецький увесь батальйон,
коли мені Зірку Героя
чіпляли під лівий погон.

А потім вручили протьози
й відправили в тил на спочив.
Притрушені сажею сльози
кондуктор на літер пролив.

Пролив – і відразу, собака,
узяв за посадку хабар!
Не витримав я і заплакав,
ох, думаю, скільки ж є скнар!

Грабіжники, наволоч тилу,
як тільки земля носить їх!
Боюсь, хтось із них у могилу
потрапить від милиць моїх...

Я в хату, мов куля, ввірвася,
до Клавиних рідних тілес;
дружиною я утішався,
поклавши під ліжко протез...

Осколок в паху наче лезом
штрикає в міхур сечовий;
під ліжко поліз, за протезом,
а там – писарець тиловий!

Я бив писарця в білі груди,
котилася з нього медаль...
Ой, люди російські, ой, люди,
ой, світла російська печаль!..

* * *

Дружину я, братці, так сильно любив,
на неї протез не піднявся,
її тільки костуром трохи побив –
і з нею навік розпрощався.

Відто́ді весь час пред очима – вона,
так само приваблива й мила...
Ой, краще налийте вже склянку вина,
казати іще щось – несила!

Налийте, втоплю я печаль у вині
і спогад про шлюбне те ложе;
а ще, добрі люди, подайте мені
копієчку, скільки хто може...

(2023)

Пройтися босоніж по сонцем нечіпаних росах,
Легкого ознобу пізнати від холоду трав,
І вийти на стежку суху, там тепло розлилося
У місці, де промінь палкий її розцілував.

Торкнутися поглядом космів нічного туману,
Що злякано влігся у схований в лузі рівчак,
Чекати на мить загадкову, коли він розтане,
Безсило спустивши пасмо по вологих корчах.

Завмерти в ранкових обіймах- спокійних і теплих.
Без остраху глянути в даль, у спопелений схід.
Повірити- пташці співочій дароване небо
Безпечне і чисте. Всміхнутись метелику вслід.
2023.05.

Безлика тиша поступово
Навколо хати залягла,
Як тільки-но безпечний сховок
Їй надала вечірня мла.
Відсутність звуків тішить вуха
І душу радує щомить,
Хоч від нестерпної задухи
Вже голова моя болить.
Стерплю усе - лиш тільки б тиша
Не пробудилася від сну, -
Щоб від задухи лиш гнітився,
Плечем ялозячи стіну.
Нехай цей спокій не порушить
Свистка сюрчанням полісмен, -
Ані ракети вибух дужий,
Ані гучне виття сирен!
24.06.23

А міжсезоння пам'ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

2020 р.

Ти кардинально погляди змінила
чи то лише маркетинговий хід?
А мо’ планида потріпала крила
і залишила на мармизці слід?!.

Поблякнули колись яскраві очі,
десь вивітрився сонячний янтар,
та посмішка ще чарувати хоче,
але бракує вже небесних чар…

Чомусь уже не радує картина,
де під очима відголоски літ,
і досвіду зрадлива павутина
нас повертає у реалій світ…

Один поет душею пише.
Рядок лягає за рядком.
Цю звичку, певне, не залишить,
Хоча в душі його надлом.
Сумні сюжети до нестями.
А як по-іншому? Війна…
Вона триває вже роками.
Тривожну склянку п’є щодня.
На дні зосталася отрута.
По краплі ллється навмання.
Думки та погляди прикуті
В чеканні завтрашнього дня.
А чи наступить він? Питання,
Де риторична складова.
Де сам собі дає завдання:
Потрібні віднайти слова.
Словами сутність всю відкрити,
Дохідливо та без образ.
Щоб зрозуміли навіть діти
Реальність неминучу фраз.

…А іншому – писати б тільки,
Щоб визнання було й піар.
Рекламуватися без мірки,
Щоб з рота йшов постійний пар.
Всілякі конкурси, здобутки.
А щодо грамот – перебір.
Один! Найкращий! Іншим – дудки.
В дебатах, іграх – не змарнів.
Такі собі, брати-поети.
Об’єднує їх творчий світ.
У кожного свої секрети,
Розмах пера та власний звіт.
Настільки цей розмах вагомий?
До читача знайде свій шлях?
Чи краще на полиці вдома,
Черговий забивати цвях?

…Чи іншого бажати треба?
Найголовніше – мирне небо.

28.05.2023 5.00 – 6.15

Присвячується усім загиблим захисникам України!

Мені здається часом, що солдати,
Які з кривавих не прийшли полів,
В блакитне небо вознеслись крилато,
Перетворились в білих журавлів.

Вони і дотепер з часів далеких
Летять і озиваються до нас.
Чи не тому, ми, дивлячись на небо,
Із сумом замовкаємо не раз?

Стрій втомлений в туманні далі лине,
У небі дня, що догорає сам.
Є проміжок малий у тому клині.
Можливо, це - для мене місце там?

Настане день, і в зграї журавлиній
Я попливу кудись у сизій млі,
Із-піднебесся, з окликом пташиним
до тих, кого залишив на землі.

01.-04.2023 року

що бачу в обличчі твоєму
зцілованому не раз
що бачу в обличчі твоєму
на фото
в уяві
у снах

що чую у твоїх зізнаннях
від першого нашого дня
що чую у твоїх зізнаннях
у голос
і тихо
в піснях

що хочу у твоїх обіймах
міцних мов незламна стіна
що хочу у твоїх обіймах
ласкавих
і ніжних
сповна

і що на вустах смакує
на рідних п'янких вустах
і що на вустах смакує
цілунок
вуста
в вуста

що бачу
я бачу кохання
що чую
я чую тебе
я бачу твоє бажання
і чую зізнання твоє

що хочу
я хочу щастя
на смак
як твої вуста
я хочу твоє кохання
жадаю твого чуття...

2013 рік

– Ой Марійко, Марійко, як мі без тя бути?
Беруть мене у військо рекрути-рекрути.

– Ой хоробрий солдате, що казати маю?
Треба орду погнати із нашого краю.

– Ой моя ти кобіто, як же ти без мене?
Може мене убити гарпія скажена.

– Ой вояче, вояче, будемо здорові,
маєш силу козачу, ім’я Богунове.

– Ой Марійко, Маріє, вірна і єдина
я до тебе у мрії щогодини лину.

– Ой Іване, Іване, буду тя чекати.
Подолаєш тирана, збудуємо хату.

– Ой Марійко, Маріє, люблю тя, люблю тя.
Я за тебе кощія рубаю на пруття.

– Ой Іване, Іванку, жни прокляте зіллє,
а вернешся у танку, справимо весіллє.

Губи довкола шерехатої кісточки язика.
Персик спогадів, напоєні трепетом щоки,
Корали поцілунків, жага океану, зорана китовим плавником.
Запах моря.
Чи чуєш?
Чуєш.
Чуєш.
Шумовиння лоскоче тобі стопи.
Ти стоїш босоніж на м'якому піску.
Але провалюєшся в приховану за часом траву,
У світанок скроплений росою,
В прохолоду затінку,
У комору парканних тіней,
Дихаєш осінню, віхолою, люттю,
І пробуджуєшся від пролісків неба,
Вбираючи повінь юності
Губ довкола шерехатої кісточки язика.

15.08.2022

Стара хатина край села,
Спустився вечір тихо-тихо,
Сріблястий місяць вигляда,
Крізь шибку сіє ніжне світло.

Вечеря на столі смачна,
Уся зібралася родина,
Щоб пом"янути брата й сина.
Горить-потріскує свіча.

2017 р.

Запах жінки іще на балконі,
Хоч недовго на ньому була,
Залишивши відбиток долоні,
На поверхні прозорого скла.
Запах жінки п’янить й ослабляє
Перед нею, красивою, страх,
І породжує щастя безкрає
Від стрічань наяву – не у снах.
Запах жінки цілющо-манливий
Додає мені сил і надій,
Раз чекаю роками на диво,
Догоджаючи віршами їй.
Запах жінки витає в повітрі
І розбуджує в пам’яті знов
Дуже давню й украй беззавітну
До моєї сусідки любов.
23.06.23

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

Копиці хмаровиння з решета немов би
Розсіяли дощу дрібні краплини.
Лиш очі, що далекі тихо-тихо мовлять,
Хоч заблукала в них журба росинно.

Чому наповнились вони відтінком смутку?
І де поділась радості іскрина?
Розлуки пережить би невимовну скруту,
Яка у серці, мов шипи ожини.

...Між ними відстань і війни гарматний постріл,
Дощі дрібні із сивим хмаровинням.
З росинкою блакить очей - цей рідний поклик -
Від смерті оберіг в бою єдиний.

Тече Дніпро, несе води до синього моря.
Ніч вже хилиться до ранку, потьмяніли зорі.
Спить ще степ, аж до світання лежить, спочиває.
Одна Січ не спить, козацтво в похід виряджає.
Сказав батько Сагайдачний байдаки ладнати,
Захотілося до Криму в гості завітати,
Подивитись, як там Кафа живе-поживає,
Чи багато православних для торгівлі має.
Спустилися Дніпром тихо козацькі байдаки,
Ось уже на видноколі турецький Очаків.
Біля нього флот турецький стоїть на приколі.
Чого ж мають оминати той дарунок долі?
Каже хлопцям Сагайдачний: - Бачите корита?
Дуже мені захотілось ними володіти.
Приведіть мені хоч кілька, не сильно ламайте.
Вони нам іще згодяться – на увазі майте.
А козакам отаману як же не вгодити?
Налетіли на ті судна, стали турок бити.
Кого вбили, кого в море викинуть зуміли
І на каторгах турецьких підняли вітрила.
Поки турки в Очакові дотумкали, стали
Вслід стріляти, за козацтвом вже й сліди пропали.
Доки вістка про похід той до Криму дістала,
Козаки вже біля Кафи берега пристали.
З неба зорі поглядають, місяця немає,
Темна нічка козаченьків надійно ховає.
Одні зійшли та й по суші до Кафи рушають.
Інші в море тихесенько знову відпливають.
А ті каторги турецькі підняли вітрила
Та й у саму оту Кафу, у гавань заплили.
Зійшли із них козаченьки, що турецьку знають
Та й до Кафи під ворота - пустити благають.
Закликають і Пророком, і самим Аллахом,
Їх впустити, бо ж і досі трусяться від страху,
Як узнали, що у морі козаки з’явились.
А сторожа все лаялась і страшенно злилась,
Бо ж веліли їй нікого вночі не пускати,
Мають іти правовірні та ранку чекати.
Доки купчилась сторожа, розвісивши вуха,
Козаченьки вже дістались до мурів по суху.
Хутко підтягли драбини до мурів високих
І вже ходять козаченьки аж з другого боку.
На сторожу під ворота разом налетіли,
Всю побили та й ворота в місто відчинили.
А слідом ввійшли у гавань і «чайки» козацькі,
Увірвалися у місто зовсім сонне братці.
Підпалили з усіх боків, щоб місто палало,
А самі ловити турків і рубати стали.
Хоча турок було в місті на той час до біса,
Коли б вони об’єднались та разом взялися,
Подолали б козаченьків. Та хто ж його знає
Серед ночі – скільки війська на них нападає?!
Кожен думає про себе та шкуру рятує.
А паша в своїм палаці безсило лютує,
Бо не може сил зібрати аби відсіч дати.
Довелося і самому чимскоріш тікати.
Хто тікає, на тих братці зовсім не зважають,
Б’ють лиш тих, хто не здається та шаблі тримає.
Хоч таких і небагато. Поки сонце встало,
Вже все місто козаченьки у руках тримали.
Усі турки і татари, мов щурі по горах,
Мабуть, в місто повертатись захочуть не скоро.
Узялися козаченьки ту Кафу трусити,
Відбирать, що людоловським способом нажито.
Та ще братів православних з полону звільняти.
А таких у тому місті знайшлося багато.
Бо ж одвіку Кафа жила з торгівлі ясиром,
Тож добряче нагуляла з того часу жиру.
А тепер усе козацтву багатство дісталось,
Мало хто устиг сховати, що у скринях малось.
Вістка з Кафи дуже швидко Кримом полетіла,
Скоро і Бахчисараю дістатись зуміла.
Як почув то хан, схопився, дав у гори драла,
Щоби часом козаченьки його не дістали.
Уже звідти став аскерів до себе скликати
Аби козаків по Криму не пустить гуляти.
Козакам же тої Кафи доволі здалося,
Бо ж набрати добра стільки у місті вдалося,
Що аж «чайки» над водою ледве виглядають.
А тут ще колишні бранці спасіння чекають.
Не покинеш же нещасних отут пропадати.
Велить тоді Сагайдачний «чайки» розгружати.
Все, що можна, поскидали та і попалили,
Посадили невільників на «чайки» й поплили.
Кілька разів по дорозі Криму приставали,
Хану кримському і мурзам спати не давали.
Пройшли мимо Очакова, Дніпром піднялися
І уже тоді з піснями на Січ подалися.
Довго іще після того на Січі гуляли,
А невільники по світу похід прославляли.
Сагайдачному співали і хвалу і славу,
Бо ж він, справді, Україні прислужився справно.

Що чекати від ранку синього?
Розливається першим променем.
Шепочу догори- прости мене,
Боже правий, сумну і стомлену .

Як Тобою одвічно створене
Ніч і день потопає й вуглиться?
Заливається першим променем
Серед ночі розбита вулиця.

І невинний Дніпро два сажені
Піднімає в незнаній повені.
Забереш те, що гине заживо,
Боже правий, сяйнувши променем.

Чом у ранній росі так солоно?
Злом непрошеним душі вирвані.
Упокоїш, блиснувши променем,
Полоснувши хреста над вирвою.

Ти явися мені,
Як явилась уперше в серпанку
Світла сонця, яке
Пролилося на тіло дощем
У чеканні, що ні-
велювало табу забаганкам
І бажанню… Це щем…
За здобутим і втраченим щем…

Ти явися мені
Первоцвітом на полі казковім,
Тою дівою з див,
Що казками і мантрами звуть,
Чи туманами снів,
Римовтіленням крові-любові.
Не повернешся ти…
Шлях у інші світи- Світла путь.

Ти явися мені
Переплетеннями філіграні
Флердоранжів і трав…
…ці вінчальні вінки запашні,
Що згоріли в огні
Трансформації яві та наві…
Колооберт здійснив-
ся... То ні. Ти не явишся… Ні.

Серго Сокольник 2023

Земний ковчег на хвилях вічного життя
то піднесеться, то пірне в космічний шторм!
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор!

Ми так живемо від війни і до війни,
і Бога славимо, бо грішний кожен з нас.
Летять віки, приходять діти – дочки та сини,
і сивий дід онукам каже: «Пошли вам, Боже, кращий час».

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки оцінять, якими ми були і як жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Хай наші долі вже у вимірах нових,
бо не стоїть на місці світовий прогрес.
Але ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих,
і в нашій пам’яті воістину воскрес!

Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.
Якщо і в цім столітті раптом знову мир впаде,
то цілий світ з руїн підніме дитячий сміх, дитяча гра!

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як легко ми і просто жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Наш космічний корабель
мчить у вир чужих світів!
Десь існує інша паралель
для бездоганних життів,
наших нових життів!

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.
ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як незбагненно просто ми жили.

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – новий урок.

З нами – Бог!

18 вересня 1999 р., Богдани́

Ти будеш сміятися з рим:
Впівоберта, тихо, незримо,
Стримуючись,
Щоб не сполохати сойок в саду
Який,
Ніколи не стане для тебе настільки
Рідним,
Як для мене чужим
Став погляд
Твоїх нескінченних, за обрій,
Людських володінь.
Розполохала.
Не втрималась.
Відкрито і в повен зріст,
Заявила, що звісно ж
Ті сойки тобі не потрібні,
Не рівня тобі, що відверто
Поблизу ліс
В якому тих сойок до біса,
Що можна померти
Від їхнього співу
Задарма
Коли б хто хотів.
Мені до вподоби твій гонор
І переполох,
Манірні потуги розгойданих
Стегон, навмисно
Тріщання лайливого слова
Негаданого, твого
Що гарцює неначе
Розірване пишне намисто.
Насправді.
У тебе свій всесвіт
Свій поклик, відкрита душа,
Поезія роду — мільйони садів
Садоводів, сойок,
І тільки один,
Що тебе повертає назад
До саду колись
Розполоханого.
Тобою.

17.08.2022

Із О.П.Охріменка. Вільний переклад

Вродливиця Донна Лаура
спитала у Дона Гуана:
– Що дивитесь ви похмуро,
немовби похмільні зрана?

Я вашу дзвінку гітару
не чую давно ночами,
з вікна свого будуару
давно не милуюсь вами.

Я чула про вас, кабальєро...
що звик ти подобатись доннам,
і ниньки – твої романсеро
лунають під іншим балконом!..

Пробачте, це́ я невмисно...
Скажіть щось уже, сеньйоре!
Я ва́с не кохаю, звісно,
та серце чомусь – як хворе...

Закінчивши цю інвективу,
вона відвернулася знову;
тоді Дон Гуан поштиво
промовив таку промову:

– Така вже моя натура,
я перший козак на ринку...
й не треба, доньє Лауро,
в’їдатись мені в печінку!

Збираюся я до Алжиру,
вадкий мені клімат Мадрида,
а вам полишаю квартиру
у центрі, ще й поряд – корида!

Торкнувся її мантильї –
й пішов собі вздовж аркади;
і потім гасав від Севільї –
і аж, уявіть, до Гранади.

Із маврами бився щосили
Гуан за свої ідеали;
та маври його розчленили,
а члени Лаурі послали.

Ридає Донна Лаура,
хоча – з якої підстави?
Реве, як остання дура,
заради пустої справи!

(2023)

Ружі жовті і червоні
Посплітали дружно грона
І на підвіконні простяглись, -
Неповторний запах цвіту
Наганяє в хату вітер
І від неї теж несе кудись.
Ружі жовті і червоні
Розімліли на осонні
І на підвіконня прилягли, -
Знемагаючи від сонця
Притиснулись до віконця,
У чеканні тіні чи імли.
Ружі жовті і червоні,
І солодкі, і солоні,
Як жінок ціловані уста, -
Надивитися не можна
За життя на квітку кожну,
Тільки очі тішить ряснота...
22.06.23

Від морозу в бушлаті закутані гріються квіти.
Не на свято, а тільки тому, що у них є цей день,
Може, завтра війна буде в кожному слові боліти,
І назавтра лише розуміння розлуки прийде.

Відбиваються кроки, як древній годинник в кімнаті,
Що знімає хвилин парафінову стружку з доби.
Просто іноді часу немає на місці стояти,
Станеш, зразу відчуєш напругу- то сполох пробив .

Так сплітається тепла надія і залишок панік-
Як його не відсіюй від снів, а натужно гуде.
Та у пащі війни пелюстками таїться кохання-
У бушлаті стебло притулилось до теплих грудей.
2023.02.

М-елодія дощу...Прислухайся до звуків:
Е-кспрес червневий покраплинний.
Л-етить затим мереживо вологе в руки.
О-азис ритму, цокіт рине.
Д-райвова згодом дощова стіна- завіса,
І музика інакша - злива.
Я-к ллється! Ніби з океану гучно пісня,

Д-рижить земля від струн щаслива.
О- смислює людина світ: (дощ спонукає)
Щ-едроти неба, щоб на користь!
У-гаву літній дощ не має, ще не має...

В-ітає гомін рокіт грому.
Л-юбов дощу - мелодія дзвінка природна.
І омиває все в розмаї.
Т-оркає дощ потоком літо - насолода.
К-вітує червень - дощ стікає.
У-літку вийде сонце - музика стихає.

Меле все дощами неба млин прадавній,
Проростаєм снами тайні та незнані.
Вік себе шукаєм, як зірки – приблуди,
Щоб світити світу, нести віру в люди.

Йдуть до сонця знову дні й роки на сповідь.
А під старість думи: де ж то щастя повінь?
Нас дороги сіють. Всі в гріхах дрібнієм.
Ми – вогонь чи попіл? Чи живем, чи тлієм?

21.06.2023

Недопещена, недолюблена,
у долонях — осінній щем.
Сподівалася, що загублене
віднайдеться із кобзарем.

Заколише ще вітер лагідний
на зелених ланах жита,
увірвуться в дім трунком ягідним
благодатні її літа.

Як постелиться, так і виспиться,
хоч би як, на його плечі.
І яснітимуть срібні китиці
зір на місяці-рогачі.

І пахтітиме чорнобривцями
під іконами м'ятний Спас,
білі голуби ніжно крильцями
огортатимуть повсякчас.

А під ранок повіки сонячно
залоскоче ясна блакить,
затріпоче ласкавий соняшник —
у артеріях заструмить.

Налаштує лібрето літеплом
чуйні душі на камертон,
обопільно в обіймах, ніби-то...
та розчиниться дивний сон.

Так не сталося, як гадалося —
розтрощила любов війна.
Під Херсоном враз обірвалася
на бандурі дзвінка струна.

Скільки доль і надій скалічено,
і розбито на черепки,
небесами навіки вінчано,
та не стати на рушники.

19.06.2023р.