Ми гуляли з тобою,вдихаючи смоги і гази.
Захлинаючись пилом,повітря ділили на двох.
Ти мене цілував,розділяючи руки екстазом,
І плювати було на диван,що у небі засох.
Ми балакали щось невимовно й задушливо дике,
Ну а потім,збирали каміння та чіткість землі.
І всі доторки наші були такі схожі на крики,
На тверезість і сум,що приносили руки твої.
Ми топили зірки у калюжах і дико сміялись,
Ми збирали дерева і ніжно царапали їх.
Ми губили усе,ну а нам воскрешали,здавалось,
І стріляли у скроню нестримно розпусних доріг.
Ти мені малював дивовижні картини в калюжах,
Я чекала допоки займеться жадана війна.
Ми блукали разом,а на інше - нам було байдуже,
Що в повітрі ефір був і пилюка одна.

Давай робити це постійно:
ти - вниз,а я тебе - в плече!
Болить?
Так гаряче?
Пече?

А згодом дошкребеш до серця,
А я дістану до ребер.
І що?
За що?
Куди тепер?

А потім вмремо від мовчання
й не лишимо по собі слід.
Ну що?
Хто перший?
Хто останній?
Вперед!!!

Молоком поміж пальців
стікаю униз.
Наскрізь...

Ноги стогнуть, а пальці
так хочуть жалю.
Колись...

І я б витекла повністю,
до останку і ...
Все...

Але світ цей реальний
І я страждаю
За це!

І гаряче
І боляче
І пусто

Залишилась
Закінчилася
Просто

Так хочеться
А сил немає
Плакать

Не втрималась
І вибухнула
Мабуть

Без тебе з неба
Буде тепло
і дощ

Хоча
не втрималася
вмерла
ну що ж

А болю 25 на твоєму шляху.
І мінус 10 слів у каві мокко.
З тобою ми як кров і молоко
Кохаємо набуто і жорстоко.
У мене знову мінус 36,
По шкірі смерть танцює дике самбо.
І через самоту вилазить злість
Й втікає до життєвого ансамблю.
В твоїх дорогах 42 війни
У мене ж тільки 3 і ті лялькові.
Ти завжди бачиш кольорові сни,
А я земні, з пекучим смаком крові.
Ти спиш спокійно під 103 FM
Допоки я розплутую буденність.
Так, ти сумний,а я під цим дощем
Сьогодні знаю більше не повернусь.
А завтра ти прокинешся в нуль:нуль
Годин і кількасотень післявчора.
Нехай уже нема,але ти був
Століття два десь тут, а,може,й сорок.
І через 10 слів ти повернешся,
Коли схолоне кава на столі.
Візьмеш у руки моє кволе серце
І мовчки віддасиш його мені.

Капає попіл
Мабуть вже пізно...
Така безодня
У душу влізла.
Караю небо
За руку дико.
Мабуть,не траба...
Напевно,зникла...

А стеля плаче, бо кричать дощі,
Бо схлипує без тебе ліжко.
Шматки окремої душі
В периметрі літають пішки.
А дзеркала волають злісно
І чайник спазматично стогне,
Бо ти пішов...вертатись пізно,
Бо ти і ліжко - дещо кровне.
А стіни лапають ногами
Навколишню порожню тишу,
А крісло марить кулаками
У досить милу гру "Залишив".
А лампа бачить мої руки -
Вона так гарно співчуває...
Я більше не кричу, це звуки
З моєї стелі долітають...

Я знову помилюсь навмисно,
Як автопочерк в механізмі.
Боятися тебе корисно,
Ну а любити - зле.
Я знову одягла намисто,
Розрізала по вені тиском,
Я все таки прийшла запізно,
Прости мене.....

Ця осінь захлинулась жовтизною
Від ліхтарів швидкої втіхи.
Від міста,що було твоєю грою,
Там з моїх сліз уже зварили ліки.
Я - грішниця, бо п*ю жовтаві кроки
Німих дерев, що обіймають місто.
Я - грішниця, бо ще питаю :"Хто ти?"
Бо яще дихаю, без кисню - тісно.
Бо я закуталася в цей безсмертний холод,
Бо я вже не зникаю у дощі.
Я не втекла, прийшла у гості знову
До твого дому в жовтому плащі...

На груди виплескав свою брехню,
В волосся вплів всі зради і обмани.
Поламаними пальцями творю
З болота те, що було бездоганним.
Я не рвала освячених плодів
На древі вічних зустрічей - розлуки.
Моя душа не бачить твоїх снів,
Твої вуста не обпікають руки.
Стріляю по мішені вогняній,
Вона на дрізки дробить наші очі.
Я потопаю,підійди!Не стій!
Я так втомилась гинути щоночі!!!!

Давай на раз, два
Усе знімемо й витремо.
Я раптом забудуся,
Що помирала.
І те,що до тебе
Ішла як до битви.
Що болячче було
І те, що страждала.
Давай на раз, два
Роздамо всі хвилини
І небо, і тіло,
І ліжко на двох.
Давай, я забудуся
Знов, як дитина,
Що в світі колись
Правив люблячий Бог.
Давай!Я не проти!
На все подивлюся.
Давай!Буду доти
Лице умивати.
З вампіра в людину
Із серцем у брюсі
Ти станеш
І більше не зможеш
Вбивати!!!!!!!!!!!

Усі шляхи ведуть у яму
Хоя борсайся, хоч тихо стій.
Підеш наліво або прямо,
Стоятимеш чи ринеш в бій.
Усе мандрує в підземелля,
В девяте, чортовеє коло.
Твоє життя веде в пустелю,
Руйнуючи усе довкола.
Ти переконуєш роками
У святості жорстокий фатум,
Що ти із вищими думками
Та всім властиво помирати.
Ти дивишся на мокре світло,
Стікаюче по підвіконню.
Благаєш Бога не старіти,
Тримаючи над лезом скроню.
Напевно, то все зла вистава,
І замість Бога - диявол там.
Він посміхається лукаво
І все стирає полум*ям.
Тебе в труні несуть додому,
Сумна картина із двох дій.
Усі шляхи ведуть у яму,
Хоч борсайся, хоя тихо стій.

Ти наплачеш мене,може кілька століть по під ряд
Будуть пальці хворіти жалем невимовного болю.
У очах моїх тільки сліди від обіймів тремтять
І затерті шляхи невідомої світу любові.
Ти забудеш мене,коли стихне нарешті війна
Стільникових страстей і трактатів до витертих клавіш
І підеш,не читаючи що то була за одна,
Що приносила тіло дощу у місцях серцеспалищ.
Не повернеш мене,бо запізно вже буде,нажаль,
Я не зможу прийти як завжди до твойого порогу,
Все,що маєш від мене, закутай у чорну вуаль...
Наше спільне минуле і мої позбивані ноги.
Ти наплачеш мене,ти забудеш, не зможу,нажаль,
Будуть пальці хворіти жалем невимовного болю.
Все,що маєш від мене, закутай у чорну вуаль,
Бо ти як не крути, ми з тобою були випадкові.

Ти був одним з доріг червоних...
Хто ти - забула запитати.
Ти був одним із тих чергових,
За кого звикла помирати.
Ти просто був! І це важливо!
Чи будеш...Зовсім недоречно.
З тобою я була щаслива!
Без тебе - це вже інші речі...

… а сонце почало світити тяжко,
І все осипати пухлинами.
І я в тому сонці, неначе пташка,
Яку прикидали глиною.
А більше нічого крім болісних променів
Не впаде на мертві крила.
Я більше не буду нічим крім спогадів,
Які твоє сонце вбило…

Я стала для тебе зайвою,
Як третя нога чи око.
Кого ти любив незаймано-
Тепер ти обходиш боком.
Я стала для тебе болісна…
Я стала стара і звична…
Тепер я не буду корисна…
Тепер – я погана звичка…

Не хапай вже за руки,
Все втекло, ти зламав.
І обрубані роки
По секундам складав.
Не кидай в мої крила
Ці безглузді прикраси.
Я була,я любила
Та померла одразу…

Я втомилася бути сильною…
пильною…
схильною…
до вбивств!

Я хочу трішки слабкості…
важкості…
святості… колись…

Я можу частенько плакати
І кидатися образами.
І навіть усоте падати
Від того, що надто разом ми.

Я можу терпіти ницості
Та бавитися із ранами.
Тобі заважають прикрощі?
Вони ж від початку з нами є!

Я можу стерпіти розстріли
Та розчленування поглядом.
Але від усунень богостріл
Мене забило судомами!

Ну от і все…
крім сліз і болю нікрихти…

Себе я заберу з собою
і просто зникну…

І вже ніяк не зможе бути
як завше…

Дозволь мені тебе забути
назавжди…

Ти знаєш,можливо,затрохи і трохи
Занадто це стало … і сонце не сліпить.
Нещастя, НЕ щастя,а злість купували,
А гарний початок ніхто вже не зліпить.
І серця замало. Так мало для болю…
І очі так солодко тиснуть в кишені.
Вже й ми стали надто брехливо-прозорі,
Щоб зорі і крихти були навіжені.
Любов не вартує цього порятунку
На нашому пінному й дикому вештанні.
Ми не помістились в цьому подарунку,
Тож маємо конче шукати помешкання…

Застогнало у грудях
І щось приріднилось у скроні,
Наче шматки речовин,
Що стікають з небес.
Боляче…наче прорізали отвір десь ззовні.
Наче сказилася.
Я, наче вуличний пес.

Знову вигнанка
і маю тікати у гори,
маю боятися
і заливатись вином.
Так по-дитячому дико
вдивляюсь угору,
щоб небеса напоїти
парним молоком.

Скрипнуло в очі тобою
І очі роз*їло.
Знову несила, незряча
Не я не своя.
Це було важко і
Гидко у серці кипіло
І у районі душі
Налило мозоля.

Вічна дорога
Не вабить вже більше
Як завше
І засвербіло у венах
Гниле молоко
І я убила себе майже повністю.
Майже…
Але це «майже»
Нажаль,як завжди ожило…..

Яка сріблиста білина
від косогора до млина,
і далі-наперекосяк...
Увесь морозом день просяк.
Ввірвались в білі береги
сніги....
Розвоєм сніжних перелин
ховає річку небоплин.
Немов у білий пуховик
час упірнув, і в ньому зник.
Усе довкілля замело-
заледве мріє в них село -
в сніги завіялось, нема...
Зима.

Мені тобою пахне кожен день.
Мені тобою – мріями й казками.
І пензликом любов малює днесь
так радісно і сонячно між нами.
А ти казав - зима. Яка зима?!
У серці назріває тепла повінь,
якій ні краю, ні кінця нема,
допоки ми в такій солодкій змові.

у склянці чаю
    кола твого суму
ледве прилиплий фарфор до руки
і пісню приймач неспокійну підсунув
уклін помічаєш ти вітру легкий

сковзаєш і сковзу зупину немає
вогники скочать на денця очей
воду з неба ця зима п'є
в грудях щось гріє і трохи пече

банальне "бувай" із-під вібродзвінка
коротким повідомленням поранить
застигла в повітрі знемога слинка
і поквапом відповіси
"на добраніч"

Лелечий подих
сів на твоє плече
й ти заяскріла,
відчувши в собі
нове життя,
і все засяяло.
То Ангел пресвітло
роздумував як нарече
того,хто сміявся йому
з блискучого твого
майбутнього...
Лелечий подих
мостився на твоїм плечі,
люба..

Пиріжки напечу я в електропечі -
пригощатиму зорі ясні уночі!
Новорічні зірки, невідомі й відомі,
веселяться дітьми і дорослими в домі.
Хай настане нарешті н о в и й Новий рік -
українська родина заможна навік!
Оминають хай злидні, податки "круті",
обкладати бідніших в яких на меті!
Хай добрішим настане нарешті життя,
щоб цікавила тільки юриста стаття!
Хай ошатними стануть дороги й ліси,
де сміття не лишатимуть так, наче пси!
Хай не будуть брехати оті лиш TV,
для яких ми не рейтинги - люди живі!
Хай заграє нарешті без слова "прикол"
вітчизняна команда у справжній футбол!

28.12.2010

Вечірня сутінь.Місяць.Тиш
благоговійна.
І ти так солодко тремтиш
в моїх обіймах.

Дух трав'яний несе покіс
п'янкого лугу
до водоспаду твоїх кіс,
у тінь муругу.

Нечутно плещеться ріка.
Крик птаха пізній...
Твоя озвалася рука
початком пісні.

2010

Розбіглися зорі зайчатами, і вигнувся місяць лисицею.
Заснути не можу. Згадую - коли я була мала,
Казала бабуся, шиючи для мене сорочку ситцеву -
Не можна дивитись, Юленько, на тіні, бо ніч прийшла.

А зараз не сплю до другої. На стелі собі показую
Театр тіней, де зайчика цілує лисичка в ніс.
Заплющити очі хочеться, заснути, і може, казкою
І ситцем бабуся вистелить спокійную ніч мені.





осінь-2010

І, як воно отам, на дні самім?..
Чи привела туди свобідна воля,
чи мачухою злою власна Доля
зробила вулицю тобі за рідний дім?

...Чи це волає біль в очах твоїх,
чи лютий гнів у них шипить змією?
Не стала вулиця тобі сім"єю...
А хто не там - невільно прийме гріх

подавши милостиню, а чи ні гроша,
гидливо відвернувшися від тебе...
І тисне тягарем високе Небо,
і мучиться в неспокої душа...


28.12.10

темрява наче кисіль грузне у тиші
збили на масло нудьгу мовчазні кажани
біль забинтовано хлипав пестив гостріше
і місяць облупленим горщиком втомлено снив

плямкав годинник зубами вставними скрегочучи
блимав світляк загубившись в узорах шпалер
ніч набрякає безсонням розліплює очі
місяць схопився за серце і злякано вмер

спить божевілля скрутившись під ліжком калачиком
ніч у вікно пожбурила жовтим м’ячем
серце забилось в куток переляканим зайчиком
тицялось носом безпомічно в тепле плече

квола самотність оближе шию мотузкою
знову світанок заллє усе молоком
трісне напнута душа на розкалені друзки
і біль наче вуж поповзе спітнілим рядком…

2009 р.

К сожалению, это не солнца рассвет
К сожалению, это не мира закат.
Я сначала не понял и был очень рад,
А потом разобрался - и радости нет.
Я бы счастлив увидеть сияние звёзд
В синеве тёмной неба, без солнца ещё.
Было б мне от своей же крови горячо,
Потому что я был под влиянием грёз.
Хоть могу разглядеть сотни звёзд и сейчас,
Но в ночи я увижу их больше в сто крат,
Словно миг их большого рожденья - закат,
А с рассветом настанет для них смертный час.
Я хотел бы гореть как они много раз
И не знать ничего кроме жара огня,
Но такая судьба не совсем для меня,
Для меня - пара рук, пара ног, пара глаз.

2006 г.

Десь там, у вишині, понад тумани сірі,
Де промені грайливо пестять хмар скуйовджені верхівки,
Ширяє мрія чиста в пошуках одвічної домівки
І весен у любові, у надії й вірі.

Обняте білими крильми
Моє подвір’я.
На чистих аркушах зими
Треную зір я.

До болю сліпить чистота
Уважні очі,
Немовби з’явлення Христа
Посеред ночі.

І вже молитвою несусь
Крізь заметілі
По одяганки, що Ісус
Дарує білі.

Короткі дні зимові.
І довгий-довгий сніг,
Завмерлий на півслові,
На усмішці доріг.

Прикраси ялинкові
Й по колу вічний біг,
У пошуках любові,
Крізь довгий-довгий сніг.

2007

Сподівався... Вірив... Дочекався...
Старший син – примарная надія.
Кажуть люди: „Цей не в батька вдався.
Дармоїда підсадив на шию”.

Юним, як Ромео , журналістом,
Мов зерна добірна насінина,
Життєлюбом у костюмі чистім
Знав колись Миколиного сина.

Трійко років тьохнули стрілою,
Скільки там минуло того часу?
А у чорній рясі, з бородою,
Я і не впізнав його відразу.

Ще минула жвавих років пара,
Свят отець, зустрівшись ненароком,
Видихнув в обличча перегаром
І прикрив підбите ліве око.

Диссонанс душі і обладунків:
Шкірянка на висвячених ризах,
Набряків опуклі візерунки,
А під оком синьо-чорна „віза”.

Де колишня батьківська надія?
Чий він син, любовію зігрітий?
- Що з тобою сталось, Олексію?
- Та нічого, треба менше пити.

Листопад. Жебраючий сновида
Руку тягне до людей безмовно.
Хто б подумав, що ось цьому діду
Тридцять п’ять за паспортом неповних.

І мені на це дивитись гірко
З відчуттям неясної провини.
...
Як печально скочується зірка
Молодої сильної людини.

27.12.10

А я медитую сОбі,
В далекій пустелі Гобі,
Учитель мій - Махаріші
(Навчав колись групу „Бітлз”).
Мене оточили гієни,
Шакали і страуси ему
(І я їм читаю вірші) -
А, знаєш, буває і гірше...
Коли, наприклад, верблюди
(Вони, всім відомо, не люди)
Візьмуть і всього заплюють.
Я вилізу на Джомолунгму,
Піду у далекі джунглі,
Чи в урвище упаду -
Та десь читачів та й знайду.
Читатиму вірші горилам,
Читатиму гамадрилам,
Аж поки в нірвану ввійду.

А той, хто про все це не в темі,
Хай знайде служанку Емі
(Скорочено – Емануель) -
Одразу його у курс діла
Вона уведе – зверху, зліва -
І питиме потім ель...


27.12.2010

Якщо уже останній день,
Якщо вже сонце не зійде,
Якщо назавжди світ стемнів,
Якщо не буде більше днів?

Чи був би вибір твій таким,
Чи зміг би ти змиритись з ним,
Якби спинився часу біг,
Чи вибір ти б змінити міг?

Якби не день, хоча би два,
Якби несказані слова
Промовити таки вдалось?
Якби не ти, а інший хтось?

2010-12-27

Ці дні найважчі від усіх припущень…

Віталій Ткачук "Романсове"

Ці дні… (пародія)

Ці дні найважчі від усіх… Проблеми…
До тебе прилипають звідусіль.
Все заважає, все дратує, бісить…
Розбив тарілку. В каву всипав сіль…

Ці дні найважчі від усіх… Здається
Що всі на тебе дивляться – дивак!
Чомусь і серце неритмічно б’ється,
Здається, щось із одягом не так.

Ці дні бувають… Що робити? Боже!
Така вже доля. Фатум. Чорний рок.
Ну а раніше я, нещасний, думав:
Ці дні бувають тільки у жінок…


2010

I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Світ чудовий який

Бачу зелень дерев і троянди в огні.
Бачу – квіти цвітуть і тобі, і мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Бачу неба я синь і хмарин білизну,
День яскравий такий, і ніч темну святу.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Веселки палітру – небесну красу -
Закоханих очі як відблиск несуть.
Потиск дружній руки мовить ніби: Привіт!
Я кохаю тебе – каже ж він на весь світ.

Чую плач діточок, бачу я ріст синів.
Їм пізнати дано,
значно більш ніж мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.
Так ось мислю собі - світ чудовий який.
О так!

26.12.2010

Це ім’я напишу на снігу,
Мов чаклунка – своє заклинання.
І зітхне скрушно ніч, і востаннє
Збаламутить шалену югу,

І пострушує зорі у темінь -
Хай осядуть на віях моїх
Сіллю… Бо замовляння - даремні.
Запізнились вони. Сипле сніг…

Очі вбирають барви світанку.
Ніздрі лоскоче сніжна імла.
Наскільки людина здоровша зранку!
Якщо вона з вечора не пила...

Читати верблюдам вірші
Мабуть не є найгірше.
Казав мені мудрий ріші:
Їх безсловесність прийми!
Медитувати б тОбі
В далекій пустелі Гобі
Де годі волати пробі -
Верблюди такі ж, як ми.

Люблять горбаті мовчати,
Не відвідують чати,
Комент не шлють на сайти,
Безмовна, уперта суть!
Наче із Дону додому
Йдуть крізь піски в невідоме,
Та якщо вірш невдалий,
Візьмуть і заплюють.

Зебри і страуси ему
Люблять слухать поеми,
Та якщо ти "не в темі",
В R2 не потрапиш стан.
Гамадрили три ночі не спали,
Читав я їм мадригали,
Панегірики і хорали,
А отримав "банан"!

Ми з тобою, ласкавко, багаті
Не на статки великі - о, ні! -
А на це приоскільне багаття,
На розмову при мудрім вогні.

Хмиз стрілятиме іскрами вгору,
Коли раптом з сердець і небес
Ніжно-ніжно обійме, огорне
Щось незнане із сонму чудес.

Стане гарно тоді, як ніколи,
В цьому дійстві під кумкання жаб.
І пливтиме поважно Осколом
Вже не місяць - чудний дирижабль.

А приручені зорі до рання
Будуть грітись у теплій золі
Й нишком заздрити диву кохання -
Головному багатству Землі.

2009

Відвоювали. Без боїв і куль.
Ми вбиті ще до власного зачаття.
Помножені прапрадідом на нуль
не від страху – у сподіванні щастя.
Ми кроєні такими сотні літ
із власного та із чужого сім’я.
Поляк, єврей, татарин власний слід
лишали в нас відтоді і донині.
Триматися научені за шмат,
мовчати й називатися хохлами.
Нам байдуже, де мова, а де мат,
кого ми називаємо братами.
Нам байдуже усе, окрім добра*
і ситості, і золотого краму.
Для нас життя, достоту, тільки гра.
Що програна вона – збагнути мало...
Відвоювали. Без боїв. На біс
чекають феєрверків на майдані...
... А ще чекає на козацтво ліс
і степ, і січ... Чи, може, досі рано?

Не зупиниш бажання. Від весен – принадне гілля…
Проростає крізь ніч, інфікуючи щастям зіниці…
Ритмізовані рухи - брутальність освятить земля…
Дуже важко лишитись і важко за крок зупиниться…

Вже нічого немає. Лиш сходи скриплять від жаги…
Ніжна м’якість секунд переділена єдністю тиші…
Ми давно вже не друзі. І вперше вже не вороги…
Ми такі, як усі, тільки губи у нас холодніші…

Над палкими зітханнями – небо вершить зорепад…
Задля кого мовчиш, прикриваючи очі зорею?
Я в долонях холодних ховаю обличчя… від зрад…
Щоб не стримати ніч, що не може лишитись моєю…
2010 рік

Найдорожче в людини – це час.
Не купити його,
не продати.
Ти не спиниш його,
не збереш про запас
І у спадок не зможеш віддати.


Та все ж час увесь наш.
І в руках він у нас.
Як долаєм його ми пороги,
Так і пройде життя,
Бо життя - це той час,
Що одміряний кожному Богом.

2009

Wenn alle Brünnlein fließen

Wenn alle Brünnlein fließen,
So muss man trinken.
Wenn ich meinen Schatz nicht rufen darf,
Tu ich ihm winken.

Ja winken mit den Äugelein
Und treten auf den Fuß.
‘s ist eine in der Stube drin
Die meine werden muss.

Warum soll sie ‘s nicht werden,
ich hab sie ja so gern.
Sie hat zwei blaue Äugelein
Die leuchten wie zwei Stern’.

Sie hat zwei rote Wängelein
Sind röter als der Wein.
Ein solches Madel findste nicht
Wohl unterm Sonnenschein.


Як плине із джерел вода

Як плине із джерел вода,
нап’юся досхочу.
Не можу милої гукнуть,
то я їй підморгну.

Так, підморгну я віченьком,
На ніжку наступлю,
Бо є в кімнаті цій одна,
Моєю мусить буть.

Чому б моєю їй не стать,
Кохаю я її.
У неї очі голубі
Горять, як дві зорі

А щічки в неї рум’яні,
Червоні, як вино.
У цілім світі дівчину
Таку шукав давно.

За сталевим парканом*

За сталевим парканом –
Майдан Незалежності,
і пильнують сталеві менти.
Вже каркасом стоїть
та ялинка сталевої важності,
і ялинки живі –
до сталевих обрубків хвости.

Веселіться, брати!
Веселіться із владною владою.
Дуже жвавий тепер
президент-поліцай:
в келих поту наллє,
розіп’є того поту із бандою,
що збігає солоний
з народу лиця.

Хай же луплять народ
ті бандити о камені мордою –
щоб із кров’ю той піт –
поки без голови.
Вже будує Йому
за лихою московською згодою
промосковську тюрму
президент –
будівник головний.

У тій спільній тюрмі –
у країні з залізними ґратами
вже чекає із катом
душі аудит:
ті, що злодієм були
не доокрадені,
аудитор докраде –
московський бандит…

Українці, брати!
Україну готують Московії,
вже кати бальзамують «хохландії» розтин душі.
Об’єднайтесь, брати,
не працюйте на банду розколами,
діставайте із піхов своїх палаші.

Сивий Кентавр

* 5-16 грудня 2010 р. Після розгону Майдану
протестуючих проти «Податкового кодексу»