Душа достигає мріями,
пірнає в небесну синь.
Хто серце любов’ю зцілює,
той волі і світла син.

Вітри переходять в музику
крізь шепіт дощу і трав.
І в’яжуть на згадку вузлики
із сонечка та октав.

А сонце все глибше дихає –
торкається серця дна.
На поклик таємний тихо як
приходить до нас весна…

Тримай за руку,я благаю,
Тримай,не відпусти!
Від самоти я помираю,
Ти за любов мені проости.

Пробач,що не змогла тобі сказати,
Що зупинила цілий світ.
Я не могла про те кричати,
Що люблю,любила,цілий вік!!!

Тепер живу неначе вітер в полі,
Питаю серця,чи ще болить.
Нестерпна гіркота-це присмак волі,
Та як же зупинить цю мить.

(в задумі, дивлячись у вікно)

Мій пане, а осінь тепла.
Даремно чекали морозу.
Життя, смугасте, мов зебра,
до нашого впряжена возу.

А віз поволі, поволі,
дорогою в небо, в хмари,
а у душі коморі
так місця для щастя мало.

А, може, життя, мій пане,
Єство сповнило по вінця,
Занадто було бездоганним…

Забудьте, це все дурниці…

Я не згорю у полум’ї чекання,
Не загублюсь в безвиході думок.
Я залишу самотності на пам’ять
Веселий сміх і відблиски зірок.

Я не втечу від докорів сумління,
Не задихнусь в прозорості брехні.
Я віднайду той залишок прозріння,
Який ніхто знайти іще не зміг.

Я не впаду від болю на коліна,
Не розірвусь на сотню протиріч.
Пробачу все, що навіть не хотіла,
Та про печаль не йтиме більше річ.

Я залишусь єдиною з єдиних,
По вікнах зла я радістю проллюсь.
В пустих серцях - розгублених й безсилих,
Я вітерцем свободи залишусь…

Загублена душа шукає тиші,
У просторі, що без брудних думок.
Де спокій у обійми палко кличе,
Й до щастя залишається лиш крок.

Загубленій душі немає місця,
Між смородом просякнутих небес.
Й заплакано звучить остання пісня,
Що лине з небайдужих нам сердець.

Вогонь вже підіймає всі вітрила,
Й на швидкості у далечінь спішить.
Ще вчора та душа лише іскрилась,
Сьогодні ж полум’ям палким горить.

… самотньою душа блукає в тиші,
Ховаючись від тих брудних думок.
Й ніхто її в обійми вже не кличе,
Й до щастя не один іти ще крок…

В золі немає зла – вогнями змилось.
Хрестоматійний дощ, кошерні хмари
насичені тривогою, де милість
видушує собі життя на кару.

Вітри розщедрені, дарують хвилі
скелястий берег і розбиту старість.
Чаїне серце не за нею квилить,
воно у відчаї, бо жде удару.

Роздмуханість. Пасу зірок отару
і заганяю їх то в океан, то глибше.
З-за весел берег не встеріг – він всівся,

неначе куриво в безлюднім барі.
Безмежний простір, у якому дише
могильник сонячного вітру – Місяць.

18 Березня 2011

Слова - як каміння з кручі -
Прощальні і поминальні.
Всі вироки - неминучі,
Всі задуми - геніальні.

І чашу проносять мимо,
І вінця сухі до ранку,
Допоки ще серце риму
Викохує, наче рану,

У час, коли в ночі зимні
З провинами ставки очні.
Всі істини - незглибимі,
Всі доторки - непорочні.

Весна. Відчиниш сірі рами,
Відсунеш штори поруділі.
Перетікають зимні драми
В смішні, веселі водевілі.

Та ще чигає дика паводь
На безборонність теплих лунок,
І первоцвіти потай крадуть
Холодний Юдин поцілунок.

І загляда небесне око
В калюж пошерхлих амальгами.
Весело, смішно, одиноко.
Весна. Відчиниш сірі рами...

Перо величавого болю,
Моє златоглаве перо.
Тобою я ниву проорю
І висію своє єство.
Перо мого синього смутку,
З найдальшого краю вино,
Шляхетна скарбнице здобутку,
Моє найдзвінкіше майно.
Перо найціннішого статку,
Ґатунку - самотнього дня.
Стежину ним стелю достатку
У вічну світлицю Творця.

Моя любове - рятувальний круг,
з останніх сил чіпляюся за тебе.
Цілюща сила твоїх уст і рук
на безнадії гудзика застебне.

Потому змусить вірити в дива,
коли умить затягує пучина,
а зорі в небі морок задува...
Дивись на мене рідними очима -

і я тоді мужніший у стократ,
і тоді багатший од багатих.
Моя любове - дивовижний клад,
який у мене зроду не забрати.

Я міг би тебе і не знати,
Зустріти і мимо пройти.
Навколо стежинок багато,
І тільки одна – де йшла ти.
Я міг не промовити: - Здрастуй!
Кудись подивитися вбік...
Буденного спокою царство
Сміється тепер звіддалік.
Я міг би іще без кохання
Прожити хоч тисячу літ.
Та нині собою ти, панно,
Для мене затьмарила світ.
Я міг би, повір, мій гнобитель,
Забути давно твій поріг.
І навіть тебе не любити
Я міг би, але я не зміг!..

31.03.10.

Є щось жорстоке у кленовім листі ,
Є щось пророче у осінніх днях ,
Так , ніби не голубить рідна пристань,
А кличе за собою битий шлях .

Безжально, аж до болю у зіницях ,
В очах калюж бринить руда печаль.
Востаннє заплетуться чорнобривці
У сиву невагому пектораль.

І все, колись так старанно забуте,
Здається повертається назад ,
Ранкове небо в крапельках отрути,
На парасольках сльози янголят…

2008 рік

Темно. Десь у дубах розходилися знову сичі.
Стукіт клямки крізь ніч – мокрим холодом, снулою рибою...
Пробурчавши „От лихо, кого там ще носить вночі?”
У від сну відсахнувшись, дивитись у вічко подибає.

- Швидше, бабо, не вельми-бо затишно ранком в траві!
- Ну а хто тебе, іроде, кликав, до чесного дворища?
- Не цурайся, потворо, відьмацтво у тебе в крові:
І наврочиш, і знімеш прокляття, і зуб заговориш ще!
Увімкни монітор – із богемського ввесь кришталю,
Покажу тобі дівчину - ту, що мені так потрібна є.
Приворожиш мені її. Сили нема – так люблю!
Або вб”ю тебе. (Чим вас? Осикою? Кулею срібною?)

- Ну подивимось, що ж, випий чаю, поки я на сайт...
Достобіса ж ти гарний - (тихенько) – як я подивлюся...
Нащо треба вона тобі? - (тихше) - Ти спи, засинай.
Ну а я поки вмиюся й до фотошопу візьмуся...

30.06.2010

Ой попід гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький .
На ніженьку налягає,
Топірцем ся підпирає.
Ой, ви, хлопці, свистом-свистом,
Засипає стежки листом.
Ой, ви, хлопці, бігом-бігом,
Замітає стежки снігом.
Українська народна пісня

І побачив Добуш Коломею і вигукнув: «Нема на землі людини без столу й печі, тільки в нас нічого нема». «Не сумуй, Добуше, зараз налетимо на місто, тоді й одвідаєш жидівських паляниць і вип’єш багацько вина!»
Шмуель Йосеф Агнон «Шабля Добуша»

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг,-
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить.
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
“Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться “.

Довбуш (Добуш) Олекса був ватажком опришків у 18-му столітті. Легенди оповідають, що награбоване в багатіїв добро й гроші він роздавав бідним.
Коломея (Коломия) ¬ містечко Івано-Франківської області в Україні, переважну більшість якого до Другої світової війни становили юдеї.
Газда –господар.
Під час шабесного освячення вина й хліба юдеям не можна відволікатися.
Реб Ар’є Лейб Пістнер із Коломиї був одним із знаних хасидів-цадиків (праведників). Його наставник – засновник хасидизму Бааль Шем Тов (Бешт).
Це сталося в п’ятницю ввечері, коли юдеї стрічають шабат (шабес) – Святу Суботу, виконуючи одну з десяти Божих Заповідей.

Шепче осінь про юність веселу
Золотими устами дібров
І до ніг килим спогадів стеле
Тканий з роздумів і молитов.

Весняним одурманений хмелем,
Натворив я немало ділов.
Що сказати тут: зелень є зелень,
Неспокійні і вдача, і кров.

На квітчастому лузі метелик,
Божевіллю віддавшись немов,
Подарований долею келих
Випиває до самих основ.

Чи не в тому небес дивна велич ,
Щоб творінню спізнати любов?


2011

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Професору Мирославу Мариновичу


Не похиляйся над собою,
Не дай розлитися журбі.
Всевишнім подароване тобі,
Не все в нові світи полине за тобою:
Сумлінно ноосфера ще стоїть на чатах:
Аби земне на Землю повертати.
І як у вічність відліта душа,
Борги твої бере хлопчина чи дівча.
Та що робить, якщо ти з тих,
Що тільки й думки: ще не все устиг?
До кого голос Господа не долинає вниз:
«Бери по силі! Не підвередись!»

Чому вони щаслими не можуть бути,
Чому розєднує повік їх доля???
Чому лише один хоче все забути???
Та все ж обом не мила дана воля...

Один зривається вночі,
Від пекучого у серці болю.
Одна закривши очі,
Просить у неба щасливу долю...

Чому не разом,чому на самоті,
Чому обоє плачуть,
Ховаючи серця в темноті???

Чому,скажіть же люди???
Не має щастя на землі
І що там дальше буде
Невже коханння ви утопите в імлі???

І знову вечір ...падають зірки,
Сховав за плечі білі крила.
Залишив сонцю шум карпатської ріки,
Розпустивши загадкові,таємні вітрила.

Вечір-це моя печаль,
Безсонні ночі,чи тривожні сни.
Як жаль,о Боже,який жаль!
Що не знайду у серці цвіт весни.

Небо кольору чорного шовку,
Вишиті золотом зірки.
Всі мрії зібрані в мутовку,
Тремтять від холоду квітки.

Що вечір ховає в небесах?
Холодний,тихий,перон...
Полетіти б туди наче птах,
Заблукать у світлі бентежних вікон.

Лишень вечір знає мою мрію,
Лишень ліхтарі читають мої думки,
Та ще у серці не помре надія,
Бо попереду ще всі мої роки...

Я помню чудный зимний сон-
Моя любимая подруга,
а дальше бродит Цицерон,
насилует мне душу туга…

Метя снежинки бравая зима,
наверное не помнит дней прекрасных.
Вопрос, а чья ж тогда вина?
Что вновь и вновь здесь день не ясный.

Не светит солнце, листьев шум,
давно опавших, нет…не слышен .
Людей прохожих ,хилый глум ,
Порой рвет душу: « Громче! Тише!»

Да так и в старости проснуться,
И дивный сон сей вспоминать
«Так хочется туда вернуться»,-
Но здесь реальность… здесь мечтать .

Осиротіли вулиці вечірні,
Дощами Львів кривляється на зло
Самотнім левам* треба неодмінно
Хоча б на мить зігрітися теплом

Старий трамвай дзвінком ламає тишу,
На площі Ринок гаснуть ліхтарі
Весняний вітер вітками колише,
Холодні краплі губляться між брів

В кав’ярнях пахне кавою і димом,
Напівпустим здається «Вернісаж»,
В полон до себе манить невловимий
Архітектурний міста антураж

левам* - тут в значенні жителям міста Львова, львів'янам.

Ребекка живе у Сірії
у неї тут своя Мекка
хоч згодом і це посіріє
рахує щодня поденні
і прокидається пообід
Ребекка кохає Реммі
ну а від неї божеволіє Сід
нарощені нігтики, вії
розкидане по плечах волосся
в Ребецці є щось від повії
а може мені це здалося
розтрощені тишею мрії
і день наче танучий лід
Реммі її не зігріє
можливо зігріє Сід

Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

Коли вмирало небо
Я жив у задзеркаллі.
За Сонцем знову черга
І знов герой останній.

Ревіли пісню тіні,
Збиваючись у зграї.
З-за обрію у вирій,
І я летів останній.

І плавилося місто
В солодкому тумані.
Хай вальс той і Mefisto,
Зате він не останній.


19.11.2010.

Настояна на шепотінні трав,
Ця тиша надто загадкова.
Мольфаре, починайте ритуал!
Готова я. Проводьте коло –

Замкніть мій простір вже і тут.
Клекоче нетерпіння чаша.
Давайте – не боюсь отрут.
До дна. Любов сильніша завше.

Запалюйте свічу від зір
І замоліть цю ніч на попіл.
Законам всім наперекір
Я пронесу вогонь крізь спокій.

Мольфаре, бачте, я жива –
Як дикий звір чи вільна птиця.
Тож хай шепочеться трава
Про те, що ранкові насниться.
2010

В широтах забамбулених совком
стояли й веселили нас скульптури:
«Шахтар», «Доярка», «Дівчина з веслом» –
шедеври пролетарської культури.
Дебела дівчина велично зирить вдаль.
Придуркуватість легка на обличчі.
Веслом відгонить смуток і печаль?
Веслом долає всякі протиріччя?
«Для чого їй весло?» – питаєш ти?
Для нападу, для самооборони?
Куди збиралась краля з ним підти –
в бутік чи на веслярські перегони?
Чому весло, а не, скажімо, смолоскип,
як в пОдруги – у статуї Свободи?
Чи те весло взялась постерегти
бой-френду, поки п’є він «Пиво-Води»?
Чому не оголила вона грудь,
як інвалідка та – Венера із Мілоса?
В веслі чи в чім її жіноча суть?
Чому в «мужскіх» трусах? Чому не боса?
Аж раптом зрозумів! Мені дійшло!!
Ця дівчина кохає і страждає!
«Гребіть ви звідси! Нате вам весло!» –
всім виглядом своїм нас закликає.

У неземній блакиті неба
Звучить весняний передзвін,
Ключі летять із тих країн,
Де одягатися не треба.

Дзвенять веселкові сопілки,
Дзюрчать цимбалами потоки,
Під крик строкатої сороки,
У пісні дивній перепілки...

Як ластовиння в ямах плями
Ще недотанувших снігів...
Чорніють хмарами граків
Дерева з голими гілками.

У хоровод тонких беріз
Вплелися вітру п’яні струни,
Гілля їх пестячи і думи,
Що полились потоком сліз.

Все ожива – і ліс, і поле, -
Дзвенить напругою життя...
В душі шукає каяття
Весни пробудження ранкове.

Вона не мала звабних ліній
І шик не був до пари їй ,
В простому , як сама , одінні
Ходила по життя кривій.

Та щось таке в ній вирувало,
Що там, де входила вона,
Злинала з серця, мов з кресала,
Духовних іскор новизна.

Звучало дум бентежне скерцо
Мов плач при келиху марго,
Як та незграбність рвала серце,
А шарм душі п’янив його.

2009

О, не втручайся! Бо в полон
розкішної гробниці
перебереться фараон.

Не відзначатиме він факт
столичної річниці
як всенародний в травні акт!

На берегах Дніпра закон
призводить до різниці -
безсилий навіть фараон!

То тут, то там обмежень тиск
для розвитку столиці
муміфікує нині зиск!

Цеглина, камінь чи бетон -
лиш мить для рукавиці!
І хто тоді тут фараон?


17.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Лютує лютий. Справді, ще зима.
Таксист на гривню поступився. Радість.
Він травить анекдоти, байки, радить.
А ти вертаєш поночі сама.
В мобільному півтисячі імен.
І жодному не скажеш «на добраніч».
Скажений вітер. Одинока пані.
Нічого – буде ранок, буде день.
І будуть син і кухня, і ЖеЖе
під лівим ніком і черговим клоном.
Напишеш про життя нічні закони
і про любов, і мрії… Та невже
Холодний вітер з мінусом у сім
розвіє все, що плакалось усоте?..
А завтра справи, клопоти, робота..
А завтра усміхатимешся всім…

І знову думка про край мій любий точить,
Серце стривожене, а мрії вдаль летять.
Пливе Дніпро, в нім верби коси мочать.
Моя Вкраїно, ти Божа благодать!

Присниться часом золотоверхий Київ,
Як він купається у прибраній красі,
Піднявсь народ, і зацвіли надії,
Що день воскресне у ранішній росі.

Моя Вкраїно, моя ти рідна мати,
Не відкидай своє загублене дитя,
Хіба ж тоді могла усе це знати-
Роки пролинуть й не буде вороття.

Й так дні минають, в надії й сподіванні,
Щоденно точиться цей біль мого життя,
Настане день і вірю, на світанні,
Нап’юсь з криниці священного пиття.

1.
Життя настало -
як весна, як казка:
"Яка ж ти, моя донечко,
прекрасна!"
Життя минуло -
як гроза, як злива:
"Яка ж ти, моя доню,
нещаслива..."
Життя було.
Одненьке. Не збулОся.
Все в інеї -
і серце, і волосся...

2.
Це волосся стільки пам'ятало -
стільки мук і всякої біди!
Я його легесенько обтЯла -
і забула бІди назавждИ:
ті, колишні біди, -
назавждИ...


3.
Ой, не плачте, діти, не плачте,
я вмираю від ваших сліз!
Ой, простіть же мені, пробачте
це життя,
щасливе до сліз!

4.
О Боже мій,
коли-то вже відплАчу,
коли вже
всі покути відплачУ,
коли-то вже
зароблю на окрайчик,
кавалочок життя,
не згірклий від плачУ?..

5.
Втечу у сон -
нехай вві сні здійсниться
усе,
хай ранок не торкне повік.
Втечу у сон -
і хай воно святиться,
ім'я Твоє,
о Господи -
повік!

6.
Була моя любов
весела, як веселка,
між землею і небом
народжена
з сонця й дощу...
Тепер моя любов
така сумна, як пісня,
така мені вона,
як наша пісня,
яку не доспіваєш
без плачУ...

2001

Панельні будинки – це навіть звучить вульгарно,
Крізь сон відчуваєш, як дихають стіни млосно,
І крапля за краплею слина голодного крану
Тебе роз’їдає. Залежані стогнуть кості –

Це солі ламають на холод старі антресолі,
Що стелю тримають на плечах, немов атланти.
Зозуля здуріла, здеревеніла в неволі,
Майбутнього ноти пропитим кує контральто.

Як точать сусідське сумління натхненно шашлі,
І лається чийсь молоток на блатному морзе,
Як шаркають капці спросоння на день вчорашній,
І чайники з відчаю, чайки немов, голосять.

Як тишу змиває шалене цунамі звуків,
І як тарабанять думками слова по мізках,
Аж в’януть, неначе вазони на сонці, вуха...
Панельні будинки – оголені нерви міста.

Ще невагомо:
З півтонíв і тіней.
У трепеті,
Жаданні,
У томлінні.
Пробудженні і снах.
У міжсезонні.
В гармонії…
Із тиші й обертонів.
В одному подиху,
У відблиску,
У слові –
Народжую
Передчуття любові.

Тени сердца прольются в листок бумаги
Белый цвет - пустота в голове
Опрокинутый миг замыкает двери за нами
с каждым летом становится все холодней

Все выше лицо, все ниже смотрят глаза
Это часть макросхемы заложенной в нас
Ящер выполз на свет и вернулся назад
Круговерти людей так холоден вальс

Все ближе к словам, все тяжелее засов
Синий цвет - тишина на душе
Безимянной любви постъядерный покров
Ксилографический оттиск в тлеющей мгле

Безумство равных и ненависть братьев
Кровь в глазах и горький пепел в руке
Правда в том что дверь закрыта за нами
Хоть оставлена щель в бессердечном замке

Все выше дома и все глубже под землю
Черный цвет - это вечность в петле
Беспилотные птицы прилетают на смену
беспилотным бойцам в беспилотной войне

Запечалюся я за тобою
Світлим смутком ясної весни.
Як за даллю небес голубою
Тужить сонце із хмар пелени.

Запечалюся я за тобою,
Як за висохлим ґрунтом – гроза,
І непрохано-чисто росою
Упаде йому в ноги сльоза.

Запечалюся я за тобою
Як за щемною піснею – слух,
Де божествені звуки гобою
Пестять вись, наче ніжності пух.

Запечалюся я тут на луках,
Й наче серце твоє золоте ж,
Пташеня мені сяде на руки
Й тихо скаже, що тужиш ти… теж.*

4.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

*На цей, уже раніше опублікований текст, також є музика Віктора Сушка, виконання моє - Ярослава Чорногуза. Слухайте ось тут:
http://vkontakte.ru/audio?act=edit#

Білий шалик залиш́ивши на землі,
Оголивши сніжно-ніжні плечі,
Біла панна розчинилася в імлі
Хмари у бездонній порожнечі.

Тихо проліски їй кланялись услід,
Від жалю крижини стали сиві,
І посунули річками вплав і вбрід
Табуни непевні і лякливі.

Тінь на згадку холоди собі взяла,
Промені на мить зависли струнко,
Шепіт вітру сумував, що то пішла
Леді надвисокого ґатунку.

Твоє ім'я...
Я випестив його,
я дихав ним,
виспівував, як пісню.
Здавалося б,
джигун і вітрогон,
а з ним у серці
просторо і тісно.

Твоїм ім'ям
дзвенить мені струмок,
шепоче листя
лагідного клена.
Твоє ім'я
в незвідане стрибок
і ніжності
впокореність шалена.

Твоє ім'я
живить і спопеля,
у нім довіра
світла і повчальна.
Та світить-зігріва
лише здаля.
А зблизька - ні!
Притлумлене мовчання.

Твоїм ім'ям
світ назову увесь,
яким живу,
в якому жити хочу.
Нехай цвіте,
зерниться, як овес,
і тайну зберіга -
свою,
жіночу...

Люди слухали класику мовчки,
І дітей привели із собою.
А на шкірі сліди ще від жовчі,
Повпивалися чада нудьгою.

Люди слухали класику мовчки...
А я штурхав той жовтень у ребра
І співав для людей пісню вовчу
Бо в мовчанні не маю потреби.

Люди слухали класику мовчки.
Дехто очі примружив екстазом...
Та чи чули ті заспані квочки
Те, що ледь не спалив бідний класик?


20.10.2010.

Коли стає нестерпно сумовито,
Коли хоч вовком вий на самоті, -
Пригадую прожиті й пережиті
Комедії і драми у житті.
За днями дні складаються не в риму
І посинів від реготу папір.
Значимі дати й будні не значимі
Невпинно прориваються у твір.
Мій олівець благає відпочинку
І порвані чернетки на частки.
Хороші справи і недобрі вчинки
Не можуть уміститися в рядки.
Поховані слова приходять знову
На білосніжну цілину листка.
Немає злаків – все якась полова,
Та замість риби на гачку луска.
Весела згадка душу залоскоче,
А сьогодення правда заболить.
Чого тобі від мене треба, ноче?
Чому натхнення безкінечна мить?
Коли мені нестерпно сумовито,
Коли хоч вовком вий на самоті, -
З’являються наснаги світлі миті,
Такі короткі й бажані в житті!

13.11.09.

Ми загнанні звірі, пилинки пустелі
По дивній нас річці несе течія
Наш шлях нетривалий – від скелі до скелі
І долі – неволі не має пуття.
Ми хочем збагнути, ми хочем створити
Та час незбагненний ламає стебло
Святою водою іще не омиті
Мов листя за вітром кудись литимо
Й не чуємо матриці вічного крику
Бо й слухать відвикли, Бог знає коли
Бредемо до нового, іншого віку,
Натомість, ховаєм дідівські сліди
За блазнем якимось женемось. Бо мода!
А те стародавнє, що дало життя
Стидимось, кидаєм в могили до слова
І частку себе віддаєм в забуття.
Мову ж свою Українську казкову
Даєм плюндрувати нащадкам катів,
Які насідають із Заходу й Сходу
Так званії браття єдиних батьків.
Втрачаєм, здається безмежну довіру
Це прагнення волі. Хай будуть людьми!
Аби лиш не втратить омріяну віру
В правильне русло аби лиш ввійти.
Тоді вже навіки сплетемось в єдине,
Міцне, недоторкане, вічно – живе
І щастя, і воля таки не покине
Й хвилина лиха тоді обмине.
Не бути нещастю! Нас жменька – живенька,
Але син зростає і кріпне щодня
Усе, що потрібно йому, то є Ненька
Мила, пахуча, рідна Земля
За нею вмирали, за нею живемо
І будемо жити доки є світ
А шлях неодмінно свій ми знайдемо
На це не потрібно десяток ще літ,
Бо маєм десяток, а скільки до нього
Та досить вже все марнувати підряд
Вперед Україно! Час дії, час згоди.
Ні грама, ні кроку, ні слова назад!
2004 р.

Прогрес - то не порожній звук,
А порятунок для поетів,
Якщо грошей нема на друк -
Шукай ПМ у Інтернеті!

І ще - подумай отакво
І не ламай даремно кригу -
В людей нема на молоко,
Хто буде купувати книгу?

Як маєш кабель чи 3G -
То ти не щезнеш вже у Леті,-
Твої шедеври збереже
ПМ довіку в Інтернеті!

Любов є для дитини
Немов вода рослині,
Як сонце, що земельку огріва,
Як пісня для пташини,
Як квітка у пустині,
Так мамина голубляча рука.

Щасливий хто в любові,
Знаходить дні чудові,
І завжди чує серця мамин зов,
Вона є терпелива,
Не змінна, справедлива,
У ніжність оповита знов і знов.

Завжди любіть, кохайте,
ЇЇ ж не забувайте,
Бо матінка у нас лишень одна.
Вона життя криниця,
Джерельная водиця,
Любов її не має в серці дна.

Кохання вічне? Не завжди!
Чому? Ніхто не знає.
Сльоза по личеньку біжить,
Коли воно вмирає.

Душа до тебе лине знов,
Так хоче в щасті жити.
Роки біжать, зробивсь рівчак,
В незгоді не любити.

Любов свята, єднає всіх,
Це світу сотворіння.
Ми народились, щоб кохать
Й цьому нема зітління.

Лети безсмертя час, лети!
Та вітру не здогнати!
Усім дано когось любить,
Та не усім кохати.

Пінилось небо.
Зник місяць. Вниз впала тінь
страху і тиші.

Літали відьми…
Липи і вишні листям
зашепотіли.

Я знаю, що ти знаєш
про що сказать мав.
Не бійсь кохання, люба!
Все ясно і так…

ТворЯться у київському зоопарку
якісь неймовірні страхіття –
померла верблюдиця Майя з інфарктом
і самка бізонова Вія,
самцЮ зебри Гранта хребет поламали,
а красеня-слоника Боя
навмисне злим голодом замордували
та й інших там майже не кормлять!
КогОсь «ненароком» усмерть отруЇли,
когось чогось не лікували,
когось кудись діли,
(самі, мабуть, з’їли),
когось за «бабло» розпродали.
Оті, що керують, секрет мають знати
чого воно тУт так ведеться –
потрібно земельку столичну продати,
без «ZOO» народ переб’ється.

Оптимізують (читай, закриваються)
в селах всі школи й лікарні.
Схоже, все те, що тепер відбувається,
має єдиний сценарій –
хребет наче зебрі народу зламати,
зламать його дух, зламать його волю,
усіх українців тихенько прибрати,
зморити без їжі, як слоника Боя,
як Маю і Вію, щоб не лікувати.
Вже, певно, на землю цю є покупець.
А нам (зоопарку) мабуть що …

03.2011

Нудьга така – же дрихлим стане Лєнін.
Думки – коза із носа аж до вух.
По пачці в день тютюн іде в легені,
а там, де він – там рак так легко – бух!

Мене берут з руками і ногами
на роги, поміж ребра і за стіл.
І я, мов атеїст поміж богами,
сижу і шпокаю резинкою від ВІЛ.

Колись дійдут до мене ум і сила,
достану друзів, бімбер і шклянки.
І жеби нас надвечір не скосило –
хильмем по єдній... хай вищат дівки.

16 Березня 2011

Ой чи не краще б було, освітяни,
грамоту якось завести одну?
О Соловію! О віщий Бояне!
Помислом в сиву полинь давнину.

Бачиш, готують Стрибогові тести
учням загальноосвітніх наук...
Хрестиком ноту в клітинці оркестру
треба позначити, вибравши звук.

Сіреньким вовком учителька входить,
сірим у відповідь їй вовченям
дихає учень, ховаючи "Орбіт"
там, де оцінка щось каже батькам.

Сонце покрилось рядном міністерства,
сумно віщуючи істину ЗНО.
"Що це - літопис?" І відповідь тесту:
"Вчили писати, бо влітку - письмо".

16.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

По морозяній дорозі
Місяць ніс мішок на розі.
А в мішку отому дірка –
Виглядала з нього зірка.
Місяць трохи не догледів –
Впала зірка до ведмедів.
І відтоді ведмедиці
Поночі ніяк не спиться:
Все шука по небосхилу -
Де вчепити непосиду?
2011

Птахів пустила і пішла у час,
за обрій, бо збиралося на зиму,
босоніж, по ріллі – скупі озимі.
Останній кущ калиновий погас.
І вила ніч, і падав перший сніг,
і мерзли вікна у старій хатині...
Життя минало тридцять третій рік,
а пахне ще тринадцятим донині.