Я стану невчасно дорослою
прожитою
непізнаною до пізнаності
І екслібрис серця сховаю далеко
мені млосно від того, що я у кашпо неба складаю сльози
зовсім невчасна
зовсім зовсім невчасна
мені так хочеться змалювати ніч у світлих кольорах
дім затісний для щастя
бо дощ затягнувся вкотре.

По сто грамм на брата и фестал.
Скатертью тебе, мой друг, дорога.
Ах, забыл за стрелки – переставь,
натяни ушанку, сплюнь и с Богом...

Если слишком остр я на язык –
прикушу, на то он и змеиный.
Ну давай, на посошок, мужик:
– За любовь к стране... ах, нет... то к Холуину.

Обеднел на русский – нищий Львов,
с валидолом как-то мягче воздух.
Прикусить язык – всегда готов!
Но и ты смотри на вещи просто.

На кукушку не хватает лет –
соловьиный отмолчится в книжке.
От тебя несёт. Ну что за бред,
чтоб язык приравнивать с воришкой?

Я ж тебя по-прежнему ценю,
только ты корней моих не трогай,
а затронул – режь хоть под корню,
всё равно мой город лучше таганрогов.

12 Ноября 2010

І знов монголи – наче Божа кара!
Воскресли лиш – і знов іде Руїна,
А рідні діти знов у яничари,
І стогне вкотре дурена Вкраїна.

А все з дрібниці – з дачі в Конча-Заспі.
Сьогодні ж сходить труєне насіння.
Співаймо, гей! Чи не останній заспів?
Не буде ж безкінечним воскресіння!

*1*

Сперечаючись з вітром,прокинуться звуки;
Невимовні, нечутні, мов світло і тінь,
І, узявши вже вкотре мене на поруку,
Знов відкриють мені простір тону глибин.

Четвертними, півтонами пауз − у стукіт,
Напівтінню, півобрисом в стишений плин,
Напівспогадом про нетривкі поцілунки,
І осяянням − я вже один на один

Із самотністю вчасно зачинених вікон
Та невчасною пам'яттю дат попелистих.
Мовчазний і похмурий, мов той недоріка,

Що так хоче сказать, та лиш тихо мугика
І свій погляд, і слово ховає в іскристі
Золоті відголоски осіннього листя.

*2*

Золоті відголоски осіннього листя
Вже звучать у повітрі бавовняним літом.
Під ногами - латунь. Жовтим встелене місто.
Кроком міряю цей незакінчений килим.

Павутина мереживом в небі іскриться,
Сонце бавиться, променем будячи стіни,
А блакиттю небес вікна прагнуть упиться,
Захлинутись, завмерти, заснути на зиму.

Тішать затишком тіло принишклі провулки,
Повні гомоном радісним мляві подвір'я,
Перешіптує вітер осінні повір'я,

І будинки лаштують свої обладунки
До зими. Сьогочасні барвисті ідилії
Знов повторяться в одноманітності бруньки.

*3*

Знов повторяться в одноманітності бруньки
Кучеряві ідеї основи світів,
Неосяжні простори лякливої думки
Заховаються в хащах приручених слів,

Мозок спільником стане підступного трунку,
Серце - вічним заручником стін,
Срібло душ фантастично високих гатунків
Перетвориться в сплави цинічних низин,

А зацькована правда сконає в багнюці.
Битий вік побутівкою повен по вінця.
Чиста істина не народилася в муці

І не втілилась в музиці, мовчазнолиця.
Тільки погляд, нескорений, в боязкій думці,
Вириваючись, плине з тісного обійстя.

*4*

Вириваючись, плине з тісного обійстя
Кров життя, що у кожній істоті струмує,
Що карбує в мінливості хвилі барвисті
І податливу думку булатно гартує.

Зорі нишком ховають світанки імлисті,
А дощі ще до ночі веселки гаптують,
Береги прикрашають вербиці росисті,
Звабно хлюпають води і спокій малюють.

Безтілесно-хмаристі тонкі візерунки
Віддзеркаленням хвиль небеса возвеличать.
Кличе жвавий струмочок тривоги залишить,

Обіцяє свободи чарівні дарунки.
Та у радості вири підмішує відчай
Джерело повноводне самотньої муки.

*5*

Джерело повноводне самотньої муки
Має присмак терпкого хмільного вина.
Дістає диво-дійсність, - набридлива муха -
Розчинися, мов спомин, у хмарах і снах,

У словах прослизни, зафіксуйся у рухах,
Промайни під вікном, де навпроти - стіна.
Стіни стримають все, що нестерпне для вуха,
Все пробачить папір, навіть вогнища жах,

Бо повернеться знову на шлях свій одвічний -
Заглядатиме вербою в наше віконце,
Чи розтрощить цей дім дуб корінням величним,

І примусить нас теж розчинитись у простір, -
Все іде по спіралі, де напрямок звичний
Переливчасто сяє витками від сонця.

*6*

Переливчасто сяє витками від сонця
Дивний шлях у світах у майбутнім минулим,
І веде де-не-де у скороченнях серця
Невсипущою мрією в думках поснулих.

Зобразився в роках, зазираючи в роси,
Русі коси полів розстелив для прибулих;
Сиві пасма небес вже скуйовдила осінь,
Диким вітром пронизливим зливи стягнула.

Завжди має надію на діючу думку
День-близнюк, із якими знайомлюсь щоранку.
Вперто рветься у бій. У бійницях світанку

Ми приречені знову без зайвого руху
В ланцюжок-час додати іще одну ланку -
Лиш залишмося разом, тримаймось за руки.

*7*

Лиш залишмося разом,тримаймось за руки, -
Ще не час передчасно виходить із гри.
Наші правила, писані в тиші розлуки,
Ми самі обирали, і правили - ми.

Хоч зотліли костюми, розпались перуки,
А на сцені - примара пісень чи реприз,
Антураж вже давно декорує пилюка,
Та у репертуарі ще є свій сюрприз.

Щосезону - аншлаг, і незмінний закон цей.
Віковічний комічно-трагічний ажур -
Реалізм репетицій із коренем "сюр", -

Хитромудре сплетіння і тіні, і сонця.
Та змішавши зв'язки й поєднання фігур
Варто спробувать крок із віків у віконця.

*8*

Варто спробувать крок із віків у віконця,
Де на лезі думок вік танцює весна,
Де п'янить подих вітру, прискорює серце,
Де є розпач - щасливий і радість - сумна.

Неважливо - мара чи реальність чи сон це;
Неважливо - початок,процес чи фінал, -
Ти летиш, ти пронизуєш вічність і простір,
Нерухома зернина, що зірве асфальт!

І, вивчаючи стежки підступні та слизькі,
Не сприймати всерйоз цю жорстоку розвагу,
Не зважати на шлях примітивний і низький

І не втратити, йдучи, до себе повагу.
Головне - пам'ятати, що істина близько,
Повернутися - і зберегти рівновагу.

*9*

Повернутися - і зберегти рівновагу,
Поборовши химеру із власним лицем;
І отримати враз головну перевагу:
Право бачити, знати, казати про це.

Не посіяти марно в буденність звитягу,
Не розсипати досвіду бісер у бруд;
Слово - світу, а спершу собі, як присягу:
Побувавши десь там - все ж залишуся тут.

Я знайду в собі силу воскреснути, знаю,
Хоч хліби на сльозах і крові доля місить.
Вип’ю хміль забуття; біль тривог - не згадаю.

Пробіжуся грозою верхівками лісу.
І відлунням північного сяйва засяю
В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць.

*10*

В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць,
Безумовне безумство дістало мене.
Кістяками дерев лиш підкреслило ницість
І марноту зусиль, що даремно мине.

Знову сніг проявив неабияку милість,
Застеріг від пасток, налаштованих вдень.
Замело! Свіжий наст перевірю на міцність.
Зарівняло канави - не кожен пройде.

Я не вірю очам - ці зрадливі деталі
В синіх сутінках лютого місяця в небі
Всі думки та інстинкти замкнули на себе.

Твердий грунт - як міраж, як омріяне благо,
Тиша, спокій, тепло - більш нічого не треба.
І попереду - ніч, час, що вартий уваги.

*11*

І попереду - ніч, час, що вартий уваги.
Тепла піч, чай - пекучий, вогню тихий спів
Враз відновлять зв'язок і повернуть до тями
Щоб, тамуючи подих, ти знов зрозумів:

Кілометри, години, рутинні напряги,
Розум в пастці прямих, і площин, і кутків -
Це нікчемна ціна для такого трудяги.
Волоцюгу думками, заручника слів

Не спокусиш на спокій примарний купиться
У сімейнім гнізді чи в сп'янілому кодлі
Де, здається, забув, хто ти є. І сьогодні

Давній біль запитань знову не забариться.
Лабіринт міркувань з'їде з глузду - в безодню,
А сумнівно-контрасне видиво - насниться.

*12*

А сумнівно-контрасне видиво насниться
Вслід нав'язливим згадкам про колишніх примар.
Десь на цвинтарі пам'яті - крига, як криця.
Шелест вічнозелений і рішень - тягар

На похмурім жертовнику. Час - не водиця
Часом може не втримати полум'я жар,
Та порада подіє, подія здійсниться,
Мрія втратить подобу, та знайдеться дар

На свій шлях під потрібним кутом подивиться;
Добре зважити - силу, напругу і опір,
І піднявшись - спуститься, не впавши у штопор;

Ще в мороз абрикосовим цвітом розкриться, -
Упираючись в досвід, упускаючи докір, -
І примусить зиму із весною змириться.

*13*

І примусить зиму із весною змириться
День, степлілий від сонця; сад, щораз - зеленіший;
Дощ весняний - нагально порадить умиться
І порадує, піснею змиючи тишу.

Маракаси тополь і дубові брязкАльця,
Сосен скрипки - змагаються, хто найгучніший;
У ансамблі весняної пісні і танцю
Вітер знов диригує тепліш і стрімкіше.

Світанкові солісти вже стали під стяги,
Рух на теплих фронтах, бій в лісах - розпочато
На сухих стовбурах дятли дроблять стаккато, -

Вічна імпровізація невпинної саги
Що зоветься життям. Його не вкарбувати
Десь в ранковому мареві сну і наснаги.

*14*

Десь в ранковому мареві сну і наснаги
Тінь прозріння майнула й дочасно сховалась.
Маячки запитань залишила, як знаки.
В спокій, розум і душу назавжди прокралась

Туга за невимовним - бажанням пізнати
У моїй тимчасовості вічно вписалась.
Заплетуся, відчувши себе шовкопрядом,
У тендітності слів, роздоріжжів і стариць,

Хоч достоту не впевнена, що мої руки
Ще спроможуться легкими крилами стати,
Що не наздоженуть чорні розпачу круки,

А дозволять - дожить, долюбить, доспівати
І у струни душі вірний вітер спіймати.
Сперечаючись з вітром, прокинуться звуки...

*магістрал*

Сперечаючись з вітром, прокинуться звуки;
Золоті відголоски осіннього листя
Знов повторяться в одноманітності бруньки.
Вириваючись, плине з тісного обійстя

Джерело повноводне самотньої муки,
Переливчасто сяє витками від сонця.
Лиш залишмося разом, тримаймось за руки -
Варто спробувать крок із віків у віконця,

Повернутися, і зберегти рівновагу
В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць,
І попереду - ніч, час, що вартий уваги

А сумнівно-контрасне видиво насниться
І примусить зиму із весною змириться
Десь в ранковому мареві сну і наснаги.

1999р - 2009 р.

Різниця потенціалів.

В приємнім затишку ошатного будинку,
У брудній недозваленій холупі,
В привілейованому домі відпочинку,
На згарищі, чи на сміттєвій купі,

Чи хомутом народу − на загривні,
Дрібним куратором приватної гуральні, −
Усі ми є потенціально рівні,
Хоча фактично − різні номінально.

2010р.

Суесловная я транжира,
Расточительная зануда…
Трепыхаюсь-треплюсь ли с жиру?
Маловерием жмёт рассудок?
Тело − в кровь, до седьмого пота,
Сердце − в пятки, к седьмому небу…
Не призвание, не работа −
Ради веди отдана треба.
Многословна, велеречива,
В лоскуты − семь шкур присной голи,
Обезболена, кровоточива,
Изоглавлена глыбами соли,
Напластована семислойно
И семижды семьём распластана,
Исполосана непристойно,
Недовыплеснута со стаканА,
Перекрёстным огнём расхристана,
РавнознАчима и разночтима,
В лист застрочена тенью истины,
И вольна, как душа пилигрима.

2010г.

Коли печаль у серці нездоланна,
Коли душа обтяжена болить,
Я жду тебе у чистім супокої —
ти принесеш утіхи світлу мить.

Ти сил даєш — іду крізь люті шторми,
Ти сил даєш — долаю гори всі.
Я міцна, бо ти зі мною поруч,
Зі мною ти у силі і красі.

(2010)


When I am down and, oh my soul, so weary;
When troubles come and my heart burdened be;
Then, I am still and wait here in the silence,
Until you come and sit awhile with me.

You raise me up, so I can stand on mountains;
You raise me up, to walk on stormy seas;
I am strong, when I am on your shoulders;
You raise me up: To more than I can be.

ВІДПОВІДЬ
Ти просиш від мене любові,
А я вже її віддала
Всім тим, котрі спраглі й голодні,
У кого ще плаче душа.

Від мене любові ти просиш,
А я вже віддала її
Всім тим, в кого дні — мов ті ночі,
У кого вуста ще німі.

Любові ти просиш від мене,
Та маю на думці одне:
Щасливе і стомлене серце
До Бога з тобою іде...

Ти просиш від мене любові,
Ісусе, народжений днесь.
Наситяться Словом голодні
І візьмуть на плечі Твій хрест.

Тобі даю відповідь тиху,
Але чи таку і чи ту?..
За душі заблудші молитву
Прийми мою, Боже, просту...

ВІДПОВІДЬ
Ти просиш від мене любові,
А я вже її віддала
Всім тим, котрі спраглі й голодні,
У кого ще плаче душа.

Від мене любові ти просиш,
А я вже віддала її
Всім тим, в кого дні — мов ті ночі,
У кого вуста ще німі.

Любові ти просиш від мене,
Та маю на думці одне:
Щасливе і стомлене серце
До Бога з тобою іде...

Ти просиш від мене любові,
Ісусе, народжений днесь.
Наситяться Словом голодні
І візьмуть на плечі Твій хрест.

Тобі даю відповідь тиху,
Але чи таку і чи ту?..
За душі заблудші молитву
Прийми мою, Боже, просту...

СИНТЕЗ
Хай буде музика дощу,
Який омиє душу й тіло.
Паскудні мислі відпущу,
Аби у далеч відлетіли.

Бо далеч та — мій Бог, мій світ,
Котрий уміло перевтілить
Ту чорноту у світло зір,
Аби ще й ніч спізнала віру

У те, що ранок зродить день
І дзвін до неба стрімко злине
У краю тім, де стлілий пень —
На місці бука і ялини.

Прилине музика дощу,
Яка в тобі й мені голосить.
Усім на світі все прощу
Задля добра, бо зла є досить.

Іде вже дощ... І де ж той дощ,
Котрий омиє душу й тіло?
Земля розтріскана від прощ,
Душа болить, як і боліла...

Озветься спогад, прикрий, мов комар,
І ще поп'є усмак моєї крові.
І зрине найпримарніша з примар -
Відлуння вже притихлої любові.

Я відішлю по-пам'яті листа,
Зворотньої не ставлячи адреси.
А ти вже, виявляється, не там.
Й ніякого до мене інтересу.

Це тільки спогад, дзвінко, мов комар
Мене тривожить, ніби щось віщує.
А я боюсь - минулого кошмар
В мені помре, або... перезимує.

2010

29/05/08. Віршики.
Ранок.

Мене благає Сонечко,
Відкрий своє віконечко,
Промінчиком торкнуся,
Тобі щиро посміхнуся.
Бавитись бажаю,
Не ховайся, благаю,
Твоїм оченятам спати
Досить, пішли гуляти.
Ранок танцює танок,
Зігріті поріжок та ганок,
Весело кружляють мухи,
Сплять тільки темряви духи.

Равлик
Я мандрівник равлик,
Приваблює мене щавлик,
Що росою огорнувся,
Поки промінчикра його не торкнувся.
Сонечку я не радію,
Бо маю велику надію,
Доповзти до грядки,
Хочеться в затінку спатки.

Плачеш снігами напровесні,
Душу вмиваючи з бруду.
Наче безстрашні воїни,
Проліски знищують тугу.

Їх очі блакитним полум'ям
Спалюють біди торішні,
Щоб проростала зеленню
Надія у серці грішнім.

Стала римою я печальною,
Що вітрам лише в небі чується.
Чи в мені надмір є фатального?
Чом душа моя не вгамується?

Так хотілося стати більшою -
Половинкою тобі рідною!
У тобі себе всю залишити
До кінця віків була згідна я.

Чом так боляче серцю битися
В ніч, безсоннями затавровану?
Душа нитками мов прошита є
Чорно-білими по червоному.

Де поділась я? - розчинилася
У сумних дощах, поміж власних рим.
Небеса чомусь не шлють милості -
Лиш розлючені на любов вітри.

Вигораю я... Де ж подівся ти,
Що мені тепер, мов повітрям, став?
Понесли вітри смуток у світи,
Залишила слід в серці самота...

Коли стихає тужний трепет
Крил журавлиних у імлі, -
Чіткіше чую листя шепіт
На затуманеній землі.
Неначе хмари волохаті
Лягли на неї горілиць
І заховали кострубаті
Верхи скуйовджені копиць.
Здається, в біле простирадло
Вгорнулась стомлена земля
І спить, змарніла і ненатла,
Спокійно й тихо опісля.
У світлих сутінках блукаю
Сліпцем одвічним край села.
Чи далі йти на шерхіт гаю,
Чи час знайти тепло житла?
Ніхто мене там не чекає,
І тут мене не зве ніхто.
Я у житті постійно скраю,
Побитий весь, як долото…

Тетяна Левицька
поезія “Злітай”

А навесні злітає й той,
Хто навіть в фізиці не тямить.
Злітай і ти! Заграй гобой
Народну мудрість над полями.

Палахкотить життя-рівчак
У темних хащах кострубатих,
Тримає небо на руках
Усіх бажаючих літати.

Червінці розкидає ніч,
Збирай у пазуху співочу,
Пройде ще декілька сторіч
І навіть полоз затріпоче…
крильми!



пародія

Весна, весна! Яка краса!
Лиш гравітація дістала…
Чомусь так тягне в небеса.
Та як без крил? Хотіння мало…

Бушують гени, як на гріх,
Аж пόкази зривають шкáли!
Та левітація не в всіх,
Лиш в тих, що фізику читали.

Над полем політати – рай!
(І приземлитися за хату).
Збиремось в купу – і…давай!
Ого! Бажаючих багато!

Бо еволюція не спить
(Чи то мутація зробила?)
Для них сторіччя – суща мить.
Опа! І – в полоза є крила!

От налітається тепер!
(Ще шкіру скинути б нездалу)
По черзі зліт. Куди попер?
Гобой загра – і по сигналу!

І хмари ватою до ніг…
Та ні – то крила наче з вати.
Повище би! Та небо всіх
Уже запарилось тримати!

Пір’їнки тихо із небес
Летять за пазуху…дівочу.
І я без крил. І мила без…
Злітáємо? Я також хочу…

12.11.2010

Наші фарби густі сьогодні.
Віртуозно скрипить підлога.
Через двадцять хвилин безодні
Буде повний хаос і крик.

Там, де осінь, завжди волого.
Наші руки і рухи модні.
Рандеву нескінченно довге
Хай триватиме цілий вік.

Без білизни бузковий вечір.
Наша спільна до снів дорога.
Ці парфуми такі доречні.
Завтра випаде перший сніг.
10.11.2010

Відсурмила зоря – відучора напівсирота…
Не ворушиться Сонце - від втрат обгоріли долоні…
Мені тільки тепер зрозуміло, чому самота
Завжди входить у дім не крізь двері, а... по підвіконню...

Мені тільки тепер зрозуміло, як плачуть сніги,
Крижаними слізьми захлинаючись в нас під ногами…
А навколо річок всі скорботно мовчать береги:
Вони більше твоїми не будуть уже берегами…

Вже ніколи туман не сховає нас від холодів…
Вже не буде імен, опромінених батьківським словом…
Мені, мабуть, не вистачить навіть десятка життів,
Щоб до тебе прийти на останню відверту розмову…

Щоб торкнутись чола зледенілим сумлінням долонь,
Пригорнутись на мить, забуваючи... голі дерева…
Буде осінь свята на розп’яттях гасити вогонь
Там, де наші серця поєднало проміння життєве…

Відчорніє четвер. Перехрестить неділю зима…
Квітнем вдарить в обличчя. По-іншому тиша заграє…
…Листопад-сиротинець. Я в ньому лишилась сама…
Ти пробач мені, Тату, що жити без тебе звикаю…
2010 рік

На терені віків садив я лише терен.
Вістря його шипів відлякувало всіх.
Дивились віч у віч мовчазно – владні Кери.
У Дива на гіллі був дивовижним сміх.

А десь далеко там, в прийдешнім чи минулім,
Блука собі малюк, що лева поведе.
Вже всоте обійшов земну й пекельну кулю,
Та малюка того не відшукав ніде.

Навіщо і шукать! Най леву буде жерти,
Коли Господь кара своїх людей,
А терену всихать, а диваку померти,
А кесарю пасти своїх свиней.

Я вийшла в ніч.
Стояла тиша –
глибока, ніби правіки…
А в фіолетовім узвишші
яріли маково зірки.
А над усім, і наді мною –
прозора тиша, що хоч пий…
Дарма, що ніч повита млою,
що місяць на тепло скупий,
дарма…. дарма, що сяйва мало –
в безмежжі порожнеч нема.
Не схожа темінь на примару…

У цім огромі я сама
прозорими крильми майнула
поміж невидимих беріз -
землі залишила минуле,
де ворох дум і злива сліз.

Як легко завмирати в леті,
мережить простір і віки,
коли усі твої потреби
в легенькім порусі руки.

Шепталися, тремтіли зорі,
назустріч неба йшли вали -
такі безмежні і прозорі
вони в високості були,
що я пірнула в ті глибини
і розчинилася в тіні.
І небо оком голубиним
моргало трепетно мені.
Отак душі благоговіти,
коли вона – сама свіча...
І раптом у земному світі
Цвіркун ледь чутно засюрчав...
Спинила враз політ стокрилий –
куди нам, грішним, до небес?
Тобі без світу сиротливо,
коли ти навіть дикий пес.
А ти без нього хто? Земного
тебе чекають на землі –
день, об який розбились ноги
й душа - в криваві мозолі,
те джерело, що в спрагу люту
тобі зволожило уста,
знайомі і незнані люди,
їх мова світла і проста,
верба, що в юності садила,
краплина, що впаде з чола,
і перш за все – ота єдина,
яка тобі життя дала.
2008

Клаптик сивого кохання,
Спопелілого зітхання...
Ледь повіє вітерець
І роздмуха біль сердець.
Десь відкликнеться луна:
"Ти одна!... Одна... Одна..."
Ніч пригасить каганець, -
Прийде пристрасті кінець.
Все порине в небуття.
Снів нескорене дитя...
Й дотліватиме страждання
На недопалку життя.

Поети живуть. І повинні лишатися жити.
Хай вірить життя на чернетці, у істин пером
Поети в миру нам ім'я залишають велике,
Затим, що у всіх у думках − у них пОголосом.

Все важче тепер буть іконою в рамках окладу
Там, де паспортам ми завдячуєм, − всі по кутах.
Дай Бог перейти їм сім кіл неспокійного ладу
Чистих аркушів, де до пори ще усе по устах.

Поет омиває слова, їх піднісши в прикмети,
Підводячи сповнені відра уважних очей.
Сердешне життя! Так до смерті кохає поета!
І як на сімох відміряє. І ріже. І − ще раз, і ще!

Привільно співати й на повні їм дихать − на ладан...
Святая вода на безживнім пустім кисілі.
Не плачте, коли тих сім кіл неспокійного ладу
Підуть по-над ним, навіжено-хвацьким, по воді.

Хай не до товариства ці янголи-чорнороби
Прорветься в рядок те, що довго рубать і рубать сокирАм.
Поети в миру за словами крапкують закровлено
Їм Біг на поріг, знати, час і їм сорому йнять.

Поети ідуть до кінця. І не смійте кричать: − не вигадуй!
Бо ж Бог... Він направду розіб'є свої дзеркалА.
І знову сім кіл неспокійного звучного ладу
У рот зазирають, різниця − в калібрі ствола.

В сльозах метучись, сміючись у шалУ під сурдинку,
Споконвічний свій допит вони укотре зведуть до кільця
В повсякденні важкі, та, одначе, легкі на поминках.
От тоді й зрозумієм, що ці квіти їм так до лиця.

Не прагніть кінця. Не очікуйте інших розклАдів.
А що траплялося шляхом? Метри, жінки, шелягИ...
Байдуже, коли сім тих кіл неспокійного ладу
Дозволять піти, накінець, не торкнувшись землі.

Ну ось, ти поет...Ледь жевріє душа в чорнім тілі.
Узявши обітницю вибору зняти печать.
Ми можем забуть тих, спів котрих − такий, як уміли,
А тих, що мовчали, давайте-но не пробачать.

Не шкода розпнути, щоб знов повернуть до Пилата.
Поета не візьмеш на ляк від в'язниці й сумИ.
Коротке життя − сім тих кіл неспокійного ладу −
Поети пройдуть. А навосьме - нас лИшать самих...

Час − то вправний лихвар, ні на йоту свого не упустить.
Тонку цівку тепла − у рясний листопадовий сум...
Щільне прядиво хмар враз лелітками просинь проступить,
ПрошенИця мала, не запрошена закликом сурм.

Ці в'язкі вечори − перспектива для попелюшок
Клуб свого рукоділля змінити на модний палац.
Кирпачок − догори, штрих помади, вії у туші,
Одяг − форма довільна (атож, фейс-контроль не для нас!).

Мій загублений Принц, мій Маленький, чи теж там блукаєш,
Прилетівши сюди із котрої з далеких планет?
Ти між ликів чи лиць, поневолі, когось приручаєш?
Помічаєш сліди зовсім поряд напнутих тенет?

Попелюшки не ті, кришталеві тісні черевички...
До підборів своїх приміряють об'єм гаманця...
Принце, прошу − лети, до троянди й вулканів, крізь мжичку
Швидкоплинних утіх, знівельованих до папірця.

Тут − посуха й жага, і занедбана свіжість кринична,
Товкотнеча і тиск, непорушна динаміка спин,
Сон сумний сновига, безсумнівно, якось інсомнічно −
Хтось шукає в тім зиск, хтось − так прагне не бути один.

То пусте! Не примітиш нараз ти зміїну отруту...
Утікай, не приручиш її, а себе приречеш...
Молодик-верхолаз цеї ночі нам буде жмикрутом −
Присвітить у пітьмі сил не стане у нього, авжеж.

Не приваблять тебе непримітні сліпі мої вікна,
Неспокійно в душі не затріпає щось неясне...
Сива ніч промайне, день − утоми проценти отрима,
За дверима − чужі недомовки поглинуть мене...

2010г.

Позади километров столбы,
Растаяла городская суета.
Моторов шум затих
И в предрассветной
Тишине
Облака плывут,они
Пушистой дымкой в
Вышине.
Собрались рыбаки
У берега реки,
И у костра,
Словно по течению
Реки плывет неторопливо
Их беседа.
Все слушают стихи
Молодого паренька, а
Серебро его висков
Достойно уважения.
,,И Свет во
Тьме светит,и
Тьма Eго не
Обьяша"-это
Православных старцев Слова.
В Пути моем
Вижу улыбки на
Устах, и слышу
Удивленья голоса,что
Я НЕ ТО-
НЕ ТО,
Не по правилам
Живу, всегда во
Всем, только
И всего.
Смеясь мне молвят,
Что Жизнь Одна,
И брать у
Жизни надо сполна,
когда им молвю,
Чтобы обрести что-либо
В Жизни надо
Жизни себя отдать,
И тогда осознаеш
Слова-Жизни Благо
Дать.
Смиренно их прощаю,
Когда мне говорят,
Что я дурак
И крутят пальцем
У виска. Уходят,
Они достойны сожаления.
Ведь бранясь на
Жизнь, на Мир
Вокруг себя, и
Заливая огненной водою
Плоть свою, они
Уходят в Темноту,
Окутав дымом сигарет
Пространство собственного я,
Жизнь свою губя.
Не по их
Правилам в миру,
А по Законам
Природы Живу!
Это Право достойно
Того, чтобы нести
Людям Свет Его!
Без ошибок небывaет,
Делаю ошибки, повторяюсь,
На исходную возвращаюсь,
И продолжаю идти.
Многие меня непонимают
-слепы...
Невидят, что Живу
Без оков материальности.
Как и многие
Работаю в миру.
Выходные- на природе,
Рыбачу, раскинув удочки
Смотрю на поплавки.
Поклевки терпеливо жду,
Отдых в единении
С природой-матушкой
Люблю.
Плачу Торжeствуя
Познавая МИР,
Рискую обретая Знания, силы трачу
В танце Энергий
Бытия, но здаваться
Нельзя.

Продолжение следует, господа.

2010г.

А ти мене по-своєму любив.
І я повірити в це здатна навіть.
Був цар, який все золотом робив,
А ти - все перетворюєш на камінь.

Холодний камінь. Хоч і дорогий,
Оправа заслуговує уваги.
Прикраса для тендітної руки.
А от в душі носить - нема наснаги.

Щоб не кортіло чимось докорять,
Все постирає ненадійна пам'ять.
...Був цар такий чи не було царя?
А після тебе залишився камінь.

2010

Пора року – зима. На кордонах спокійно. І сни
переповнені чимось одруженим – липким варенням,
і в очах праотця споглядання рибалки-весни,
що святкує звитягу над щуки-ворожки знаменням.

Тріпни об землю хвостом, у морозній грудневій імлі
ти побачиш окрім неприкритого сраму –
півмісяць пливе у запиленім хати вікні
над хрестами Москви, як перемога Ісламу.

Куполів, що голів, і шпилів – що задертих спідниць.
як за смертним порогом, де здибанку значим,
де «від пуза» кумерен, кремлів, синагог і сідниць
де і сам ти батяр зі своїм мінаретом стоячим.

Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі
як не владу потворну, себе ми поборем.
Застібай же пащеку зубату. Бо тобі на столі
як лежати, то байдуже помилитися гаком чи морем.

(перекдад 2010 року)
(фото з мережі)

finita la commedia

Не задавайте мне вопрос,
Почему я стала стервой,
Почему иду по трупам.
И хочу быть всюду первой.

Почему я хладнокровна,
Умерла в сердце любовь,
И душа моя безмолвна,
Нет прощенья, лишних слов.

Да, была я романтичная,
Й дороги слались мне цветами,
В душе играла музыка лиричная,
И я жила только мечтами.

Но ведь не спрашивал никто,
Разрешения делать больно,
Рушить жизнь мою на части...
Стоп, может быть уже довольно!

Да, вы сломали мне судьбу,
Но не сумели убить до конца,
Я ожила и стала сильнее
Под маской стального лица.

А навесні злітає й той,
Хто навіть в фізиці не тямить.
Злітай і ти! Заграй гобой
Народну мудрість над полями.

Палахкотить життя-рівчак
У темних хащах кострубатих,
Тримає небо на руках
Усіх бажаючих літати.

Червінці розкидає ніч,
Збирай у пазуху співочу,
Пройде ще декілька сторіч
Крильми і полоз затріпоче…

2010 р.

Почав потроху забувати,
Хоч добре знав про те колись, -
Де й що знаходилося в хаті,
В якій даремно народивсь.
З якого боку на одвірку
Петля скрипіла, як суглоб.
І у якім куточку дірка,
Де стрівся з мишкою лоб в лоб.
І де всю ніч під образами
Горіла свічка на Різдво.
Я полюбляв ті дні без тями,
Бо скрізь було одне їство.
Гардини жовті?.. Ні – червоні,
Такі, як вранці з печі жар.
На ній сидів, немов на троні,
Я вечорами, наче цар.
А поруч там, по правий лікоть,
Стояв на покуті дідух.
О як мене до себе кликав
Його смачний святковий дух!
Було у хаті все до ладу,
Так чисто, як у храмі в піст.
Ніхто нічого не украде
І навіть зайвого не з’їсть.
Качався маятник без впину
Над ліжком серцю точно в такт.
І не хотілося, як нині,
Благати в грі з життям антракт.
Скрипіли дошки на долівці
Роками зболені, старі.
І вітер грав, як на сопілці,
Мені крізь сон у димарі.
Дивився ранком на подвір’я,
Як мати нишком точить ніж.
На призьбі з півня тільки пір’я
Знаходив я удень тоді ж.
Дверми відкритими, як носом,
Хатина нюхала мороз.
Я пам’ятаю все те й досі,
Хоч скільки літ пройшло, атож!
Котився білий пар на ганок
І я на мить ховався в нім.
Теплом він пестив наостанок
І в небі танув голубім…

я думала, що не жива.
бо перестала дихати тобою.
і з кожним днем шалений біль
від серця долинав пекучою луною.

ні сміх, ні навіть дощ,
не міг мене розворушити.
єдиним світлом всіх бажань,
я була намертво зашита.

краплини сліз й недовговічність,
крилатість фраз і калабур,
сплели з інтриг пекельне крісло,
яке тягло мене на дно.

не міг. не знала. не відбулось.
слова пусті і я німа.
колись багатство - тепер мука,
твоя простягнута рука.

В таку погоду можна тільки пити:
Під шум дощу - на стіл вино, лікер.
Слова, слова… Уже, здається, квити -
Один-один. Хто переміг тепер?

Нема, нема і знову згадка блисне
У блискавицю і осінній грім.
Ідеш у непогоду, як навмисне,
В одежах мокрих у новий мій дім.

Пекуча згадка ріже по-живому,
Фізичний біль турбує, та не так:
Пішов у дощ, покинув стіни дому,
Самотній, як у небі чорний грак.

Одне за одним - від дрібниць, до драми,
Це ж тільки слово, а яка вага!
Холодне скло тримають білі рами,
Там міражі… Але тебе нема!
10.11.10

Ти розтоптав великим гадом
Новеньку сумочку від Прадо,
Швиденько вибігши із хати,
І слово ти не дав сказати...

А я бігом дивлюсь у сумку
Тримаючи лиш одну думку
Хоч би живі лишились речі
Й тягар упав, що сів на плечі.

Не тут було, суцільна втрата:
Розбите дзеркальце й помада,
Розчавлені тіні й рум’яни,
Підводка й пудра від Армані.

Для тебе все це є дурниці.
Цінуєш книги на полиці,
Свій ноут й музику важку,
Від неї зносить вже башку.

Й мою рожевеньку піжаму,
Ту що подарувала мама,
Назвав опудальським лайном,
Що я у ній неначе гном.

Критикуєш всі підбори,
Що не піду у них я в гори.
А я на дискотеку хочу,
Скакати як коза півночі

Чому тебе я покохала,
І досі я ще не догнала!
Та почуття у нас залізні -
Хоч ми з тобою дуже різні.

і нам навіється обом: душа моя...
і ми – укотреє – опинимся у римі!
і ми повернемо із літніх у озимі...
та де з Італії,– ми у пенсійній схимі!
удома наше все...
і тісно поруч і почуття, і ти, і я!
все – тісно – поруч...

2007

подивись - за вікном обсипається день,
пада попелом сірим з твоєї цигарки.
ти побачиш вогонь - й знову сонце зійде,
і ти знову народишся нового ранку,

ну а поки що... жди, поки сонце зійде
і згадай мою посмішку й очі лукаві.
я розчинена в спогадах й вранішній каві,
я завжди у тобі і водночас ніде
і я зникну.., а сонце всерівно зійде

2005р.

Ти ще раз на прощання нам висиній,
притулися до серця іконкою,
що списами і кров`ю розписана
на німім полотні похоронкою.

Не вмирай на очах і від холоду,
розчинися у літньому затінку.
Проживи, пережий нашу молодість
в голубинім неспокої матінки.

Ми у тишу твою незаслужену
зодягаємось, та не пасує нам
ні лахміття – безмовне відчуження,
ані лати тривкого знечулення.

Скільки болю й доріг ще не пройдено,
бо курганами поле задихало.
Запеклися в посмертному ордені
кров пролита і доленьки віхола.

О(б)даруй душі сонцем і крилами,
час минає вітрами і згарами.
І сирими, мов пам`ять, могилами
промовчать за цей спокій покарані.

Промовчать, мов багнети між ребрами,
мов багаття, ніким ще небачені,
свіжоскошеним небом і стеблами,
свіжозбитим хрестом над утраченим.

У приспущенім прапорі – хвилями,
у промові – розрадою слізною
ми прорвемось небесними силами
і до ноти зігріємось піснею.

10 Листопада 2010

Крила осінні летять у сніги чи весну.
Інею порох. Горять хризантеми востаннє.
Бабине літо ще може на травах розтане.
Бабине літо ще може і буде... Ану
дай мені руку – я знаюся на ворожбі!
Бачу майбутнє берізок і сивих каштанів.
Буде зима. Але ж потім і літо настане.
Буде ще все. Все на світі. Ти тільки люби.

Запахли яблука в саду.
Замайоріли чорнобривці.
Несе у кошику дівча
Від серпня щедрого гостинці.

Куня під хатою дідусь,
На сонці гріє біль старечий,
Хапає в пригоршні тепло
І літо звалює на плечі.

Лунають дзвони голосні,
Віншують з яблуневим Спасом.
Курличуть тужно журавлі
І джміль бринить приємним басом.

Галина Фітель
поезія “Наука і практика”


Навчала доню мудра мама:
жінки – розплідник всіх утіх,
ще Єва яблуком Адама
підбила на найперший гріх.

І з того часу всі ми грішні –
диявол Єву спокусив,
і райські яблука розкішні
для жінки – найцінніші з див.

А час іде, і бачить доня:
веде наука навмання,
щось не така солодка доля,
хоч яблука гризи щодня.

Нова в житті і вірі справа
у наш буремний дивний вік:
диявол спокусив Адама –
не бачить жінки чоловік.




пародія

Життя складне – одні науки
(от будь мудріший від сови!)
Не брати щоб тяжкого в руки
І грішного до голови.

І практика – ось в чому сила!
Інакше як – подумай сам:
Хоч Єва, звісно, спокусила…
Ні, змій не винен… А Адам.

Бо жінка – найцінніше диво
(Коли він був – той перший гріх?)
В раю би жив собі щасливо,
Хоча… Без Єви би не зміг…

Хто пристрасно шепне спросоння,
Надкусить яблуко… чомусь…
Розумна жінка – Єви доня,
А доні схожі до матусь.

Буремний вік… А стреси, справи?
Встигать – задача не проста.
Кусає яблуко… лукаве…
Але про Єву… пам’ята…

10.11.2010

Нам руки всовують до пут,
А кляп –
До рота.
Сміється в очі влада–Брут:
„Щось маєш
Проти?!”
Їх козир – сила, бо вони
Так звикли:
БРАТИ.
Не обійтись нам без війни –
Готуйся,
Брате!

Бувало й гірше – не здались
Герої-Стуси,
То ж нині знову, як колись:
Боротись мусиш,
Доводить: ми – не барани –
Другого роду.
Ходімо разом боронить
Свою свободу!
9.11.10р.

Як лунко гупають у тиші
Осінній яблука в саду!
Той звук поети не опишуть,
Бо слів потрібних не знайдуть.
Плоди не падають, як цегла,
Бува, з старої каланчі, -
В траві зволоженій, полеглій
Кричать удари уночі.
Ті крики з мороку нічного
Із часом ближчають на крок
І додають душі тривоги,
А голові страшних думок.
У світі, повному напасті,
Крихке, мов скло, людське буття, -
Як легко яблуком упасти
Людині з дерева життя!..
Вже сон мене не заколише,
І спокій серцю не знайду
Допоки гупають у тиші
Осінній яблука в саду!

Навчала доню мудра мама:
жінки – розплідник всіх утіх,
ще Єва яблуком Адама
підбила на найперший гріх.

І з того часу всі ми грішні –
диявол Єву спокусив,
і райські яблука розкішні
для жінки – найцінніші з див.

А час іде, і бачить доня:
веде наука навмання,
щось не така солодка доля,
хоч яблука гризи щодня.

Нова в житті і вірі справа
у наш буремний дивний вік:
диявол спокусив Адама –
не бачить жінки чоловік.

10/11/2010

Життя, життя, як мало серцю треба,
Як небагато хочеться йому.
Аби колись у вічний безмір неба
Полинути, покинувши тюрму
Земних суєт... У сяючі роздолля
Здійнятися на клекіт висоти
Усім єством, туди, де справжня Воля,
Яку душі без Віри не знайти.

Літа, літа, прислужники надії,
Посвідники усіх на світі драм,
Через мирські негоди та борвії,
Чи вам зійти у сонцебризний Храм ?
Чи вам цвісти від віку і до віку
Серед сяйних, сповитих Суттю строф ?
Господь... Лиш Він об’явить чоловіку
Свій присуд вічний. Тільки Саваоф !

Моя душа стояла під вікном
І обережно стукалася в шибку...
Її не чули... Тільки листя з крон
Щось шепотіло, падаючи стрімко...

Моя душа стояла під дощем,
Що змінювався снігом, вітром, градом...
І стукала, і стукатиме ще...
А може, впустять? Може, будуть раді?

А може, через сотні довгих днів,
Уранці збуджені невтомними шпаками,
Зупинять якось погляд на вікні,
А там - душа, обернена у камінь...

9-10.11.2010

ти молоком запеклася мені із кров’ю.
серед вини, де сліпа моя сіль розпуки.
Київ крокує , несуть аж до Лаври корогви.
в пластику чай, що межує із терням трунку.

біла печаль із розтятих грудей провінції,
щось назразок перетертої з перцем аджики…
я не зуміла по-іншому , мама садила дзвіницю -
красний росточок мови у серце дике.

врешті стає до незмоги млосно і ноги ватні.
латане наше свято у сім погибель.
поряд стояла повія ході летаргічній рада,
зморені циганчата благали окрайчик хліба.

жар смолоскипів затято блукав юрбою:
юшиться Русь горіла гороб'яча зрада.
що я ще можу? Вести кораблі за собою,
ті , що ще скажуть: матусю, і віруй, тату!

що я ще можу, і що іще , Господи, вмію?
випити аж до стогону сотні мінорних терцій?
та чи прийметься довіра моя на постійно?
та чи вітчизна на мотузки не порветься?

Ейфорія присмерків тинялася без діла,
Розпластала потяги залізничних ліній,
Стурбувала пензлями ті людські чесноти,
Що на варті трепету, ніжності й скорботи.

Інієм розгладжена вся міська долина,
Пошепки розсварена з вічністю година,
І бариться холодом. Варто поспішати,
Щоб з сумлінням зверхнього жити й не страждати.

finita la commedia

На розхрещенні доль, у світах самоти
Не зуміла повз тебе так легко пройти!
Роздоріжжя шляхів, переплетення мрій,
Я - довіку твоя, тільки ти ще не мій...

Я гадала - вогонь, що іскрився у душах,
На життєвих дорогах горітиме дужче,
Ми здолаєм обставини, відстані, терня,
Ти до мене із далей далеких повернеш -

Аби разом в любові, яка дає крила,
Йти у вічність зі мною, немов одне ціле,
Не боятись вітрів, які дмуть безупинно,
Віднайти одне в Однім свою половину!

Та, на жаль, ми згубилися десь між світами,
Розлилася розлуки ріка поміж нами,
Наших мрій візерункам ніяк не співпасти -
Навмання знов блукаєм у пошуках щастя...
9.11.2010р.

Любив садки над Бугом і небо голубе.
Світивсь добром, на сонечко подібний.
І музикою жив. У ній знайшов себе.
Чи знав тоді, що їй - також потрібний?

Чи про стрімкий свій злет здогадувався сам,
Коли в пісні вслухався солов'їні?
...Це потім був Париж. (Його вітали там).
Овації у Токіо й Берліні.

Це згодом був Нью-Йорк. І слава, і тріумф.
Й натхненний змах руки на сцені Риму,
Де непокірні ноти корилися йому,
Душею володіючи незримо.

Усе було пізніше: і недосяжна даль,
І та невідворотна близькість Лети...
А на початку - мрія, і юність, і Сокаль,
І вуличок вузьких дзвінкі куплети.

І метронома стук, палкому серцю в такт.
І перші кроки в найскладніші гами.
...О, як же все змінилось! Тут все тепер не так.
Ще стіни є. Училища* - нема вже.

Лиш небо над містечком - бездонне, як колись.
Шумлять сади оновленим оркестром.
І гілочка на вітрі все рветься, рветься ввись,
Мов диригентська паличка Маестро.

2006

Сьогодні день напоєний грозою,
шовкові коси скупані дощем.
А вітер косить вогкою косою,
і капотить зелене листя ще.

Пахучо розпустились матіоли –
куди отим парфумам дорогим...
Аж ніде стати босою ногою –
так горнуться ті трунки до ноги.

Цвіркун малий сюркоче з-під билинки -
звучанням чистим струшує росу.
Буркун до неба спинку випнув гінко,
погойдується вусами вівсюг.

Кульбабки золотаві невеличкі
сховались в зелененькі черешки.
Цілує мак волошку ніжно в щічку...

Бреду крізь їхнє царство навпрошки.

Виблискують калюжі на дорозі –
мені туди, куди вона веде.
Чабрець-трава лоскоче ноги босі,
вмиває ружа личенько бліде.

Петрів батіг, знай, хмари розганяє –
пора за працю братися бджолі.
Бо сірий день, що ген до небокраю,
захає геть обов’язки малій.

Любистку що – розкинувся крилато,
півонію в обійми спокуша.
А що лишається розпусниці кудлатій? –
в ній променисто світиться душа.

Траві під нею червоно і біло –
пелюстки щойно квітами були.
Неначе від грози сховатись бігли,
та грім їх кучері зненацька обпалив.

Дощем зволожені, голублять голі литки,
і майорить засвічена земля.
По цій землі, промочені до нитки,
йдемо, як друзі – літо, дощ і я.
2009