Помилок припускаюсь вкотре,
відганяю думки, як мошку.
Ніч у тертому джинсі готка,
та, якій все на світі можна...
Затуляє снігами вікна
недописаний мною грудень.
Помиляюсь укотре – звикла.
Я такою, напевне, буду.
Перейду через гамір в січень.
Перевтілюсь в якусь петарду.
Я для тебе себе не зичу.
Хочу вибуху і... старту...

Запалю на ялині вогні

І за стіл новорічний присяду.

Усміхнешся ти радо мені,

Усміхнуся у відповідь радо.

Заіскриться в фужерах вино,

Підведемося, в тиші завмерши.

Стало добре обом нам давно,

Із тих пір, як зустрілися вперше.

Буде кругом іти голова

Від думок про майбутнє й минуле.

Та знайдуться для тебе слова,

Які ти ще від мене не чула.

Негаразди забудемо вмить,

Невеличкі, такі недолугі.

Час не стер із душі ненасить

Тебе бачити й чути, подруго.

Залишилося в серці тепло

Нерозтраченої вкрай любові.

Хай позаздрять, що нам повезло,

Що є тема кохання в розмові.

Хай в ніч Новорічну на таці із льоду
Вам ангел бокал з кришталю піднесе.
Сніжинок грайливих опустить на денце
Й іскристого щастя по вінця наллє.
І хай в золотисто-проміннім коктейлі
Змішається все: снігопад, зорепад…
Щоб Ви увесь рік від любові хмеліли,
Щоб завжди вдихали її аромат.
Хай ангел залишить для Вас на похмілля
Захоплення краплю і крихточку див,
Добавивши щедро добра і весілля,
І смутку дещицю, щоб трішки гірчив.
Небесний бокал Ви розбийте на щастя,
Щоб разом із друзками із кришталю
Розсипались в порох біда і нещастя,
Щоб раєм казковим здавалась земля!


2010

"Іди..." І, глянувши назирці мить потому
у зосенілі барви сущого, до споду,
побачив - сталося і лине в русла Сліду
од мовленого на Початку Слова звідти
нова Наснага – з Променю Його, і з Дрібки
в руках жіночих, що й на дні пітьми і мсти
у звуки перші вбрала Батькове "Рости".


2010

Наряджатиму трупик ялинки-сестриці…
Їй уже все одно, а мені – веселіше:
На гіллі срібний дощик, як сміх, заіскриться,
І дзвіночки забавлять зарюмсану тишу.

У куток позмітаю хандру несвяткову
(Павуку на вечерю – нехай бенкетує),
Повне блюдце наллю валер’янки котові
Та й всміхнуся: розрада на всяку журу є!

Проміняю на вечір диванно-«ТіVішний»
Опротивіле вкрай своє щастя циганське,
І солодкі байки про кохання довічне
Запиватиму напівсолоним шампанським…

Ввімкни вогні,
Налий в келих вино,
Озвись в ефірі щирим привітанням.
Всміхнись мені,
Осудницям на зло,
Роди надію
І замов бажання.
Чумацький шлях
На землю опаде,
Убере мрію у пухнасту шубу.
Наснюся в снах -
І то тобі буде
Чи не найкращим подарунком, люба

Годинники завмерли у містах
Перед тріумфом новорічних дзвонів,
Проворно підганяє у лісах
Звіряток на ялинку вітер сонних.

Он Дід Мороз дарунки уклада,
Пегас охоче сам запрігся в сани,
І Муза шубу й шапку огляда -
Вона в цю ніч Снігуронькою стане.

Найкращі вірші, нариси, казки,
Картинки, візеруночки, малюнки
Самі у сани скачуть залюбки,
Щоб радістю оздобити дарунки.

Що принесуть нам новорічні дні?
Сніжинки звеселяють від прострацій,
Мороз малює вправно на вікні
Химери неземних цивілізацій.


ЩИРО ВІТАЮ ВСІХ З НОВОРІЧНИМИ СВЯТАМИ!!!

Випростується радо в глибині
Моєї потайної таємниці
І зацвітає дивом в люпині,
І відлітає сяєвом жар-птиці
До тебе слово трепетне,трудне,
Пульсуюче...
Прийми його,благаю!
Воно - маля, і поки що - одне,
Та найдорожче з того, що я маю.

2010.

а я не люблю мохіто, гуляю по хаті гола,
вмикаю о першій ночі і слухаю радіолу,
сусіди кричать крізь двері, ногами гупають в стінку,
але мені - „по цимбалах”, а матері їхній - ковіньку,
і ба́йдуже абсолютно, кого я і чим дратую,
покличу до себе друзів, нехай і вони почують,
що я не люблю діамантів і я не гламурна сучка,
люблю шоколади „Світоч”, аби не дійти до ручки,
а вимащу дьогтем тіло, впаду гола в біле пір’я,
лежатиму так я довго, тоді побіжу надвір я,
за мною помчать санітари, сорочку одягнуть, банти,
і в інопланетну тарілку поса́дять - до сивих атлантів


31.12.2010

Щиро вітаю усіх митців ПМ
з наступаючим Новим Роком
та Різдвом Христовим!
* * *
Очисти душу білим снігом.
Загладь морозом рвані рани
І скаженілий щем у серці,
якщо не можеш обігріть...
О, доле, доле, що я прошу?
Куди іду, чого шукаю,
на що в житті іще надіюсь?
А що життя?
Безцінна мить...
Безцінно-цінні коні-миті,
де ваш вожак і ваші сідла?
Чи неосідланими краще?
Чи взагалі неосідлать?
Іду стежиною в незнаність
на незбагненний шепіт ночі.
Шукаю чистого проміння
і розуміння,
і тепла...
Очисти душу білим снігом,
та так, аби про все забути
і розкажи про позахмарність,
не обезкрилену любов.
Очисти душу білим снігом,
аби не бачити безбарв'я,
аби відчути справжню волю,
без непоступливих оков...
2010р.

Бути такою, як ти,
мовчки дивитись крізь сльози
в очі твої сумні,
душу тримати в облозі,
вірити в те, що весна
більше не стане зимою,
пити кохання до дна,
серце стискати до болю.
Може, залишусь навік
в світі химерних ілюзій.
В очі твої сумні
мовчки крізь сльози дивлюся.

Геть засніжило, замело.
Покрило місто і село!
Зима вдягнула пуховик,
Щоб зустрічати Новий рік!

Запише чітко часоплин
Ще рік в історію один.
Черкне розмашисто пером
І прекреслить зло добром.

Ялинка спалахне вогнями,
Мобілки забринять дзвінками...
Скрізь феєрверки, ейфорія!
Ми гарно святкувати вмієм!

Тож щастя всім понад усе
Хай новий рік цей принесе!!!

Кілька раз, бувало, уже сад
Приміряв наряди новорічні, -
Та зима вертала десь назад,
У краї далекі, потойбічні.
А сьогодні зранку так мело-
Горобці аж кидались навтьоки.
І мороз, подихавши на скло,
Вигравіював: «Із Новим роком!»

17.12.08.

ніби сум, що несе безкарно
одиноких епох узір.
Ти не вірив — тепер повір,
бо колись працював намарно.

І планета спиняє дих-
люди біллю лютують, психи.
А між ними і я — не псих.
Просто інша, як інший віхоть,

інша гілка чужих епох,
інше марево чужосуму.
І живу, і помру за двох.
ТИ такою мене придумав??

покривається сутінь сну.
Заливається пісня криху.
Ти чекаєш мою весну,
я ж — в дитинстві.Я дуже тихо

пробираюсь стежками мрій,
щоб не викрив хтось цю аферу.
Я залишуй в душі твоїй,
на пожовклих листів паперах...

000

відчуваю присутнє зло -
те долеє людей, що з нами.
Я б борола його руками,
коли б в світі було тепло.

Я топтала б його ногами,
я б давила, немов комах.
Та для чого?Помре ж так само,
як добра зсоловіє птах.

І розкинуться крила в простір,
поприносять з чужих планет
биті камені людям в гості...
а залишиться тільки ... ет,

промине, як ізбігла каша.
Не спасеться ніхто в той час.
Лиш душа уціліла наша
до Ісуса підніме глас...

слова проте, що проболить,
а потім зробиться як просинь,
коли в життя ввірветься осінь,
убивши й творячи за мить.

І ти бредеш по стоколоссі
на листопадовім шумі,
цілуєш в руки вдячно осінь,
що грає гучно на сурмі -

про смерть чиюсь, квітучі вишні
у листопадосумятті.
І ви, для неї , ні, не лишні,
хоч й залишились у житті.

... трикрапка як вчорашня втома
пролиті сльози на папір.
Ти теж вертатимеш Додому
колись самотньо ьак , повір.

Ти теж боятимеш заснути
у несказанне вороття.
Хтось буде прагнути збагнути
з любви до тебе це життя.

Хтось витиратиме сторінки -
останні сльози, піт долонь.
Хтось не пускатиме сльозинки-
(як і тебе!)- у смертний сон.

Хтось буде вірити крізь зуби,
що ти ніколи не помреш.
Він цілуватиме у губи!
Бо він любитиме. Авжеж.

Я тобі пишу листа поміжріччю,
серцем буденним та серцем святковим.
Книга стара про неспалені свічі(за упокій)-
про відсутність любові.

Скупо згорають останні чернетки.
Люди несуться крізь простір бездумно.
Просто не виключив праску з розетки -
просто заснув, щоб мені було сумно.

Все , що жахливо. В рядках гірше прози.
Даль перекосить твоя Жозефіна.
В серці у мене — лише Україна.
Ти б не вмістився з думками про осінь.

Все , що лякає, - написане буде.
Наші сторінки зіллються в причастя.
Звірі — як звірі. І люди — як люди:
не розуміють дорогу до щастя.

Кролю-Кролику, хороший,
Чом так вушка нашорошив?
Поглядаєш трохи скоса
І тривожно водиш носом.
Вуса – в боки войовничо.
Я ж тебе недарма кличу:
От забігла на хвилинку –
Принесла тобі морквинку!
2010

Кожному Кроликові - по морквинці (піддобрююсь:)))!
А кожному ПМівцю - по торбинці щастя під Новорічну ялинку!!!

Колеса стукають, пилюка у вагоні.
Сосна вже звикла до жовтневої печалі.
Вигукують услід пiдпилi кралі
Й лишаються на вогкому пероні.

А яблуні та грушi жовтокосі
Задумались, задимлені та сонні.
Як ті роки, що сріблять наші скроні,
Фарбує краєвиди панна осінь.

Коли тобі спiзнать не довелося
Квітневих радощів, сприймай жовтневий спокій,
Чия прозорість мудра та сумна.
I спогади, немов хлоп’ята босі,
Дарують юність жiнцi темноокій,
А колосу – передчуття зерна.

Дід Грицько із Хуторівки прочитав газету,

Захотів собі придбати огО-інтернету.

Чемно вдів він окуляри, з лиця прогнав втому

І почав листа писати до Укртелекому:

“Одиноко мені, хлопці, живеться самому...

Не могли б ви переслати ІНТЕРНЕТ старому ?

Признаюся, не второпав, що це за холера,

Особисто, ще не бачив цього модельєра.

То ж впакуйте його в ящик, чи якусь коробку.

Для безпеки проведіть-но хіміообробку.

А провайдера, будь ласка, хай доставлять бузьки,

Бо без нього ІНТЕРНЕТ мій, запрацює дзуськи.

Слід до справи долучити Callisto Modema

(Язика дідько заломить), та про це окремо.

Того хлопа, як він, Login, мені нідочого.

Мій сірко охороняє краще від будь кого.

Гадку маю таким списком вас не перевтомлю,

А на цьому кілька гривень собі зекономлю.

І придбаю інтердівку на кличку Mozilla,

Щоб по тих всесвітніх сайтах мене повозила.

Про все інше самостійно, панове, подбайте.

Тут я вже некомпетентний. Так, що вибачайте.

(Ох вже чую, як в сусідських грудях в’їлась жабка...)

Google Хутор, ded Грицула , тризіркова крапка.

грудень 2010р.

Навіщо ж ви, пане Валеро,
Задля якої холери
Наче білявку до ванни
Тягнете нас до нірвани?

Нас вже тягнув на спити
Предок Ваш родовитий,
Щоб як дві сестри докупи,
А затягнув у д...у!

Краще наллємо за неньку,
Хлібчик і сало крупненько -
Ось вона (Богу осанна!)
Українська нірвана!

А ви, жіночки, стережіться
По сайтах оцих волочиться,
Бо можете з першого разу
Підчепити заразу.

Буде пити зараза
Доводячи Вас до сказу
І усю ніч (ще гірше!)
Замість сексу читатиме вірші!

І якщо Вам - Бога ради,
Бо буде у зоосаді
Розливати мадеру
Гамадрилам і дромадерам.

Тут ще висували тезу,
Що діти від майонезу...
Най нас наука розсудить
Та, мабуть не брешуть люди.

Як яйця у кошику мліють
І є в голові олія,
БудЕ, ніде правди діти,
І майонез і діти.

Поет бо ще той гульвіса,
Такий олів'є замісить -
Буде по синочку чи доці
Для всіх у Новому році.

Принось же нам, Діду Морозе
Вірші нові і прозу
І не верблюдів в пустелі,
А музу (Пегаса!) в постелі!

Світ ділиться нáтроє:
хто прочитав «Брати Карамазови»,
ще не прочитав,
ніколи не прочитає…
Важкі слова,
особливо стосовно «Щоденного жезлу»… Сказано
про Пашковського… Бéзлюднень, а не час… Знева-
га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га

така, що стрясаються дзвони…
тому правиться у церквáх,
а не тому, що неділя чи свято –
це гріхи не дають колокíлкам ржавіти…

… ніж і квіти, як письменник і сім’я…
… писати хотів? Ну, як? Легко? Пекло тихе…

звісно, людині потрібно в житті прочитати дві книги,
але щоб збагнути, які це книги, – тре прочитати десять тисяч…
ось так і творчість, щоб збагнути, що є сущим –
тре понаписувати томи… Час висмикне невмируще…

А ми
не повинні замислюватись над безсмертям,
воно шукає людей, а не люди його…
Шинквас: мрячить пам’ять нéтям, –
з’єґóвдується час…

… праці шість маж, дáлій
буде… і піт, і крів – дно…
«Щоб добре писати, страждати потрібно,
страждати»…
Ні, Мово,
не вмреш – возвеличишся. В огéнь вій!
… вершки спий
роману-есея… Пашковський – геній…
Прокидаюсь – де я?

…збайДУЖіла, збайСúЛена, збайстрюкóвана,
з перегаром матюччя, Мова вкраїнська
в рундýк за чтивом побігла,
бо її графомáнить і сýржить, сірóму…

Маестро співу від народу,
той бог з сопілкою в руках
одну плекає нагороду –
щоб пісня плинула в віках.
Дмухне в сопілку – звуки линуть,
злітають птахами з руки,
душі заквітчують калину,
високі зрошують думки.
Все гомонить, лопочуть крила,
ревуть воли, скриплять вози,
співає вся родина мила,
і предків чути голоси…

То гомін «Гомону», то пісня
з часів минулих – в майбуття.
Такого Світ – ні до, ні після –
ще не народжував дитя.
Народна пісня маестозо*
звучить, як сонячний хорал.
І Сонце небом тягне воза –
Сізіфів камінь на гора.

Заграй в сопілочку, дитино,
заграйте, вольнії брати,
співай співуча Україно,
співаймо всі – і ти, і ти.
Злітай з долоні, Пісня-Доле,
полинь в краї, де Орь і Лель,
де біля хати є тополя,
біля криниці – журавель.

*Величний, урочистий характер виконання.

13 грудня 2010 р.

Аксіоми еросу і лісу,
Береги, борги, болотизна,
Відданість великому весіллю,
Губи, голуби, голубизна.

Демони дівочих дегустацій,
Епопеї, еврика, Едем,
Єва, еволюція, Голгофа,
Жонглювання болем і вогнем.

Зоряність, акорди, акварелі,
Істина, падіння, автостоп,
Їжа для душі і рівноваги,
Йога, медитація, потоп.

Колосок і колесо, кипіння,
Ланцюгова нерозривність літ,
Магія, мелодія, Марія,
Недосяжність, прагнення, політ.

Осінь, оберіг, обручка ночі,
Повнота покірності пустот,
Резонанси радості і раю,
Символи народження висот.

Танець, таємниця, теорема,
Усмішка, цілунки небуття,
Фатум філософії кохання,
Хронос, хіромантія, життя.

Царство циферблату і страждання,
Чарівного марева хода,
Школа вірогідності та віри,
Щастя, астрологія, вода...

Юність ювелірної роботи,
Яблуко спокуси і надій...

Стежка до свідомості, початок
І просте та вічне:
„ Тільки їй.”


1998

Зранку сіється пороша,
Свище вітер над селом.
Заблудився листоноша
Із твоїм, мабуть, листом.
Замело навкруг дороги,
За поріг не ступиш крок.
Взую валянки на ноги
Та вдягнуся в кожушок, -
І гайда мерщій до хати
Розчищати сніжний шлях,
Хоч у мене від лопати
Біль лишається в руках...
Вже вологою набрякла
Сорочина на мені.
Зір туманять поту краплі
І припущення сумні.
Я, знеможений до краю,
Повертаюся у дім, -
Листоноша десь блукає
Пів зими з листом твоїм…

я думала в тобі сили ще більше, ніж в сивих атлантах,
а ти при найменшій "trouble" спішив умивати руки.
ховався до себе в мушлю, і плакався мамі з татом,
що я забагато знаю і в мене емоцій - нулик,
що я не люблю мохіто і ходжу по хаті гола,
вмикаю на повну "Nigthwish", коли всі лягають спати,
що я не гламурна cучка, як ваша сусідка Оля,
і не продаюсь за "брюлік" вагою у три карати.
коротше, я чудо в пір'ї, найбільша твоя помилка.
та, знаєш, мені байдуже, кого я і чим дратую.
зроблю собі чорну каву і з'їм шоколадку "Milka".
молись перед смертю, друже, і може, тебе врятую...


26. 12. 2010 р.

Усім я дам, усім я дам,
Кажу ізнову й знову,
Щасливий буде і Адам,
Й Василь наш - Кузанова.

Хмельницький, віршики пиши,
Коли натхнення прийде,
Ну а з коханням не спіши,
До тебе черга дійде.

Не пожалію Вам себе,
Всім час дам для побачень,
Я натуральна, хлопці, БЕ,
Блондинка тобто, бачте.

Поети мчать ізвідусіль,
Від Києва - сніг вЕрга
Машина й насипає сіль -
До Ужгорода - черга.

Всі так і пруть, всі так і пруть
До замку Маріанни...
Усім так хочеться вдихнуть
Любві маріхуанни.

Паломництво, ну просто страх,
(У Мекку менше хочуть!!!)
І напинаються в штанах
Поетячі "грибочки".

Сміється вірний пес Рябко:
- Так всім вона й давала!!!
Та ж Маріанна ця – Шутко,
Вона пошуткувала!


30.12.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

П’ю тишу так, неначе не було
хмільнішого в житті моїм напою...
Ми з тишею приречені обоє -
як небо, в лет пронизане крилом.
Солодка повінь поглядів і тіл
між пелюсток любові і спокуси.
Я не тебе – себе в тобі боюся...
У блиск очей, в шал губ, у хміль – летім.
Цнотливий щем у храмі воскресінь -
розтерзаним крилом в колюччі глоду...
Моя покірність рук тобі на згоду -
за сонячну вхопилась волосінь.
В ній тиша блискотлива і тремка,
і дзвонить брость у сонячні мембрани.
Неспокоєм душі мені обрана –
пробитись руслом в течії струмка,
який не осягла ще до кінця,
пошерхлих уст питвом не вгамувала...
Пила, хмеліючи, з долонь твоїх, бувало,
і був той хміль обом нам до лиця.
26.01.2010

У досвітній льолі
Зорі охололі,
Достига роса.

Ні чирка,ні бусла
І ріка загусла
Ще не вируша.

Під бугром в лощині
Між листків ліщини
Спить горішеня,

Смокче сни зелені
На груді у нені
У чеканні дня.

На обрусі сніжно – білім,
Де рипучий перейшов,
Курять хатки поріділі
Цигарки грабових дров.

Сплять посріблені діброви
Сном сподіванок та мрій,
Місяць, викутий в підкову,
Ловить дим у невід свій .

Румигає тиша спокій,
Вітер хвостиком - ні дмух, -
На боках ланів широких
Надокучливих, нівроку,
Не видати білих мух.

ковтаю морок, мовби вирок - судді,
бандана згадує про вічну коноплю.
змія вмостила грубе лігво в грудях -
це неприємно, хоч я змій люблю.

давно мостила, клалися галузки,
і мох, і порох, і стара луска,
і зараз неможливо, хоч би лусни,
її нажахати. душа слизька.

та сором не стидається довіку,
на все є воля, сила, дія є.
повстань же проти себе, недоріку!
стань прямо! вже душа гниє!

Бокали шиплять на таці.
Лягає виделка в шубу.
До ранку гарячі танці –
від польки до, врешті, румби.
Ялинка тремтить і стеля
від захвату та овацій.
Уперше чекає сцена
ДВІ ТИСЯЧІ ОДИНАДЦЯТЬ

finita la commedia

Одвічні жорна
скриплять тужливо,
перетирають
дозрілі миті
в небесне мливо.

О неозорна
життєва ниво!
Твого врожаю
роки прожиті
летять квапливо…

(2010)

Анатолій Сазанський
поезія "НОВОРІЧНА ПРИГОДА"

..Загубила білочка хвоста
У зимовім лісі..
Дід Мороз розхристаний і лисий
Тим хвостом стежини заміта..,
І в смерічок про сто грам пита...
І в розпуці неба дзвін хита...
І в нірвану тихо відліта...
Загубила білого хвоста..


пародія

Незважає зовсім на літа
Дід Мороз розхристаний і голий…
Пам’ятає – починав із школи…
Зараз ліс. І білка без хвоста…

Валянки снігами заміта…
По цимбалах – добре так в нірвані.
То ялинки і смерічки п’яні…
Хто там землю сильно так хита?

По заметах – наче Жак Кусто…
Звісно, свято – то не будні сірі!
З переляку поховались звірі…
Гей, безхвоста! Ну давай по сто!

Втратив ліс свій новорічний сон!
В голові дзвенить – пропала тиша!
"Ей , в кожусі!" Боже! Дядько Міша!
…Прощавайте – далі марафон!

30.12. 2010

Загубилися десь голуби,
Поштарі сизокрилі та білі.
Я в чеканні лік дням загубив,
Як до милої ви полетіли.
Повертайте додому, гінці,
Хоч у радості, хоч у печалі.
Відчуваю душею звідціль,
Що вам всяко було і немало.
Чи не хочете, любі, назад?
Чи блукаєте ви в завірюсі?
Поруч мене багато принад,
А я вас жду і в небо дивлюся.
Голуби ви мої, голуби,
В небо кинув я вас, як на плаху.
Якби жінку ту так не любив,
Вдома гріли б ви боки під дахом.
Якби жінка та поруч жила,
Не літали б далеко від хати,
А кружляли навколо села,
Мов хмільні і веселі два свати.

..Загубила білочка хвоста
У зимовім лісі..
Дід Мороз розхристаний і лисий
Тим хвостом стежини заміта..,
І в смерічок про сто грам пита...
І в розпуці неба дзвін хита...
І в нірвану тихо відліта...
Загубила білого хвоста..

перебираючи по зерну супокій,
вдихаючи пташиний дим холодний,
я прислухатимуся мимохідь, відкіль
заскрипотять ховзькі зимові сходи.

минуще серед скла вселенських бід
повиокремлює місткі свічада тиші,
туди занурить викривлений світ,
і там його, блаженного, залишить.

умиротворення обійме сни, які
народяться в тотальній заметілі.
пташиний дим і дивний супокій
у зиму проростуть крізь мене біло.

Веселий крякіт, плескіт на ріці -
Вернулися із вирію пернаті.
Вільготно їм і плавати й пірнати
В заплаві цій у Сіверськім Дінці.

Проточні комишеві острівці,
Кушир і ряска - батьківські пенати.
Одвічний лет сюди не спеленати,
Як не забути запахи оці.

О рідна земле, маєш силу дивну
Прикликати і птаха, і людину
Із райських місць, із трепетних завій.

Бо лише тут душа вгамує тугу,
Віднайде спокій, одведе недугу,
І лише тут завжди ти будеш свій...

маленька с... - ін'єкція розлуки.
загусне сум на мокрий параліч,
втече хорей з-під шкіри тарамбуки,
осяде в паузи незграбний кітч.

маленька с... на відстані цілунку
кладе півсерця в оксамитний гріб.
в час пити гас і зводити рахунки
винищуємось у запеклій грі.

маленька с... упертої довіри
залізним прутом стягує слова.
ввірвався міст, що висів через прірву,
до місця, де любов іще жива...

P.S.
[але молись навколішках зі мною,
щоб в гожий день вишневого цвітіння
за крок до втрати глузду і спокою
спіткало нас маленьке воскресіння]

Хвилююсь:
Раптом, Новий рік
Поверне , як гірське відлуння,
Той час, що ніби потяг зник…
Олександр Христенко «Передноворічне»

Потяг зник… (пародія)

Прийшла пора і потяг зник…
Розтанув, як гірське відлуння.
Хоч ти до цього ще не звик,
Але давно ми вже не юні.

Стається, друже, вік є вік:
Не здоженеш, та вже й не хочеться.
Але ти справжній чоловік,
Лише хвилюєшся – не просишся.

Не кланяєшся в ноги тим,
Від кого щось таки залежить.
Стоїш, вдихаєш сизий дим,
Лікуєш спреєм сум і нежить…

Плечем обперся об ліхтар,
Вслід потягу спокійно дивишся
Крізь мерехтіння днів і хмар,
Що ніби вчора народилися…

Вже й близько потягу нема.
І спогадів розтанув дим…
Давно минулися дива:
Під Новий рік прийшла зима
І дід Мороз… Та й бог із ним…


2010

Непоказна та ще й незграбна,
Мовчакувата, ненахабна
Не відступа від мене тінь.
Життям прикріплена довічно,
Й не знать: земна вона, космічна -
Відбита сіра золотінь.

Її то бачу, то не бачу,
Та службу зна свою собачу -
Вірніших просто не бува!
Вона зі мною в щасті й горі -
І дні вже не такі й суворі,
Якими доля напува...

Упав туман, скорботний і німий.
Втонули звуки у вологій ваті.
І голос мій – здається, вже не мій,
обчухраний об верби кострубаті.

Якісь вогні, прозорі міражі,
в тумані сновигають, мов сновиди.
Довкола простелилися чужі,
туманні, як майбутнє, краєвиди.

Самі шпилі, пробивши тіло мли,
із невиді у невидь рвуться д’горі –
Туди, де хтось вітрами вертить млин
осінніх навісних фантасмагорій.

2000

Заборовського брама в ошатній обнові,
і, неначе славетні рядки Бажанові,
ґрона білих колон і легкі, і стрункі,
й візерунків струмують струмки.

Потонули ворота у землі по коліна.
Шар за шаром – епохи, роки, покоління –
наростали, і вгрузло в історії твань
одне з кращих культурних надбань.

Двісті років тому замуровано браму,
височайше заказано йти дорогою прямо.
Хто ж не збочить, не піде брудним манівцем, –
той до стіночки стане лицем.

І відтоді з гламурної лиштви бароко
визирало більмасте циклопове око,
а з будинку навпроти – сто зрячих очей
пильнували порядок речей.


…Знов відчинено арку – та тільки кудою,
через неї пройшовши, іти нам ходою?
Замість світлого шляху – новий манівець,
і усе, що було, – нанівець.

2008

Твоя свобода – то крихка ілюзія.
Ти на свободі і не жив. Ти – в’язень.
Тюрма твоя – знайомі, рідні, друзі
і ланцюги взаємних зобов’язань.

Довкола ґрати, їх не перерізати,
а втім – тобі й нема куди втікати:
увесь твій світ – це камера, де зріс ти;
вершина твоїх мрій – візит до ката.

Пиши на стінах недолугі віршики
і, перечитуючи, скній, як камінь.
Щó б ти не вирішив – не ти це вирішив,
а той, хто має всі ключі від камер.

2006

Хвала кайданам.. канчукам..
Лукавим пахолкам й богам..!
І проживем... як прожуєм...
Не запідозривши й на мить ,
Що Воля під цим Небом є.
Що на Землі є щось Своє..
За що не шкода спопеліть
Й так любо вогора убить
І кров"ю чорною його
Єдиний Рай свій окропить.

Солодкий мій грибочок – рости, кажу, рости!
Дістанешся до неба – і розведеш мости.
І від цілунків ніжних – бубня́віючи, прій.
Там, де росте грибочок, не виросте пирій.


28.12.2010

Постань же, Боже, з музики й руїн.
З висот найвищих,
Із глибин найнижчих
душі, якій одвіку Ти один
згоріти не даєш у попелище.
Постань, Господь!
Ти стільки поставав…
Я стільки ж у собі Тебе губила,
що від думок боліла голова…
А ти чекав,
давав для лету крила.
Постань же знову, вкотре у мені,
коли сама на себе я не схожа…
Бо множити на двоє страх і гнів
мені не гоже…
То постань же, Боже!

Щось приходить з роками,
А щось – із музикою приходить,
Негаласливою, як пам'ять,
Стрімкою, ніби квітневі води.

Глибоке – зарубка – до серцевини,
І скільки б на людях сміялись чи плакали, -
Линуть роки, як музика лине,
Схожі, та неоднакові.

Дається – з любов`ю.
З розлукою – більше.
Входить – немов на конях,
І – осідає – в душі і у віршах,
На скронях
І на долонях.
28.12.10.

Нам не знати поіменно
До Адама тих пра-пра-пра…
Всі віки – у наших генах,
Рід людський – у наших надрах.

Вся любов і вся ненависть,
Зорі всі й вітри холодні.
Та яка ж дрімучість править
Нами часом і сьогодні?

Всі прострочені аванси,
Хто нам часу ще позичить?
В нас пульсують Ренесанси
Не частіш Середньовіччя.

І нехай здолали Лету
Наші предки – пітекантро…
Прийняли, як естафету
Ми оці земні скафандри.

Що із нами далі буде?
Із яких пра-пра… онуків
Крізь часи, і наші муки
Вийдуть люди?..
29.12.10.

Не досить сонця, як у серці тьма
усе закрила: небо і дорогу.
І ти ідеш по світу як німа –
без посмішки, без імені, убого…
І дихає в тобі пекучий біль,
і страх з’їдає душу так безжально,
коли вбиваєш Бога у собі,
бо ти - іще така велика тайна.
Боїшся невідомого, а ніч
не гає часу – стелиться під ноги.
Не бійся усміхнутись, бо на дні
душі твоєї – вічне сяйво Бога.
Не бійся жити!
В пошуках пригод
шукай себе, вичитуй як скрижалі.
Душі потрібні подвиги і гарт,
бо в темряви їдке і гостре жало.