Заходу вино червоне
Жадібно осінній вечір п"є.
Листя пада в вічність сонну,
Осінь тишу з неба л"є.
Кольори червоні й сині
Змішуються. Скоро ніч.
І ховаються вечірні тіні -
В темний ліс повзуть з узбіч.
Неповторних почуттів безмежність,
Ніби повінь у душі.
Кожний раз це знову вперше -
Ніби вперше пишуться вірші.

Завмерли стрілки в новім циферблаті.
Як зрозуміти: це колись було?
Десь причаївся жах, а може, радість,
щоб через мить – ушквал і напролом?

Де та межа між „вчора ” і „сьогодні”?
Стирають дні всі огріхи часу.
Зависла мить на ниточці в безодню,
як людство в нелогічності безумств.

Якщо усе до краю опоганить,
то нам довіку буде не до сну.
Бо мить така, мов куля у нагані –
достатньо на гашетку натиснуть.

І хтось натисне (може, ненароком?)
У вічності така коротка мить...
Чи будуть нам потрібними уроки
минулого, якщо ним станем
ми?

Серпневі вечори все більше на осінні схожі:
Червоне й жовте листя вітер з вишень обрива.
Запитує мене безсоння : « Це здається може?
А понад річкою зелена зовсім ще трава.
Ще небо не розхлюпало небес блакитну повінь,
Ще сонце щедро-щедро роздає своє тепло,
Ще в степ далекий, у нічне, виводить конюх коней,
Ще клин пташиний на прощання не махнув крилом.
Ще дощ не вміє безоглядно й гірко сумувати,
Ще серпень зорепадами вночі не чаклував,
Ще не закінчилось барвисте світле літа свято
І листя ще не все із вишень вітер обірвав".

Сумно і страх як пізно. Трамваї не ходять в депо.
Вони розлетілись околицями у небосхили.
Навій мені, вітре, та так, щоби все ожило.
І мрії мої зашкарублі напни на вітрила.

Вже зимно і лячно. Не сплять уночі гвинтокрили.
Вони усміхаються зорям, що впали додолу.
Напни мої мрії на їхні могутні вітрила.
Та не проси мене більше вертатись додому.

Вже гірко і тоскно. Трамвайчик заснув на даху.
Лиш мріями він так далеко злетів в небокрай.
Зроби ж йому ласку, здійми його мрію крихку
Й впусти його разом зі мною в казковий свій край.

14.11.2010

Вітер осінній у нашім саду
Яблука трусить завзято.
Я по стежині додому іду,
Затишно й тепло у хаті.

Як же давно вдома я не була,
В далеч покликала доля.
Було б у мене два дужих крила
У закордонній неволі...

Рідна домівка мене зустріча,
Світло вікон зігріває.
Чую себе я маленьким дівчам,
Так тільки вдома буває.

15.11.2010

А він у Осінь закохався сонцелику,
у злото кіс її, туман сумних очей
у вдачу непросту, і трохи дику,
тендітний трем оголених плечей.
“Ти змерзла... дай зігрію ноги босі,
до серця пригорнись, ти геть тремтиш...”
“О, легіню, - сказала тихо Осінь, -
залиш мене - себе занапастиш...
Мене кохати, то кохати тугу,
то приректи себе на вічний сум -
сьогодні я така, а завтра — друга...
Розтану наче дим, як вітру шум.
Проллюсь дощем у почуття гарячі -
схолонеш ти, і серце розіб'єш...
Ти п'єш кохання, а воно незряче,
доп'єш до дна — отрути відіп'єш...
Бо зникну я, мов сонце поміж хмари,
як паморозь із трав у день ясний,
не я тобі, мій легіню, до пари,
забудь мене, журавоньку сумний.
Я змушена піти... тебе покину -
Срібноволоса дівчина-зима,
сестра моя, прийде мені на зміну...
Укриє кригою тебе вона...

А він стояв, закоханий у осінь,
очима пив сумні її вуста,
бажав зігріти ніжки її босі...
“О, Осінь сонцелика, золота...”



2010

Горлиця піснею тихою
Мов заколисує ліс.
Серце наповнює втіхою
Шерех листочків беріз.
Жовтими лезами промені
Крони проткнули, як скло.
Стежкою добре відомою
Світло гуляє й тепло.
Попід горбочками папороть,
Поміж берізками мох.
Чом би сюди не потрапити
З милою серцю удвох?
Витягти як лиш не відаю
Вдалий один жеребок.
Більше берізок на світі є
Гарних заміжніх жінок.
Мріями дума озорена
Щемко у скронях болить.
Літньою спекою зморений,
Сяду спочити на мить.
Горлиця піснею тихою
Мов заколисує ліс.
Серце наповнює втіхою
Шерех листочків беріз…

Дозвольте закохати Вас... у осінь.
Вона стоїть одна на бережку
Край озера, де серце потай просить
До літа хоч би кладочку хитку.

Розгойдує озерне піднебесся
Пір’їну журавлиного жалю,
А осінь по захмареному плесі
Пускає на листках любов свою.

Човни зникають у серпанку смутку,
Малюючи Вам стежку по воді.
Прийдіть слідами тими і за руку
Місточком осінь в літо поведіть.

2010

О, Смерть, прийди в ту мить,
Коли в мені застигне кров!
Як пух вже з неба не летить
І серце хоче жити… знов!!

Втамуй ту біль, образу, сум,
Що я зазнала за життя.
Убий в мені 100 тисяч дум,
Про суть і сенс всього буття..

Як не просила б я життя – убий…
Убий бажання його мати!
Як треба – серце теж розбий,
Воно не має за мене страждати.

Руки зв*яжи канатом із терну,
В тенета людські я вскочИла давно..
Ждуть муки мене, ви звете їх “infernal”,
Життя застаріло, ослабло воно..

Та, Смерть, ти побачивши це – не лякайся!
Не слухай безумних стривожених слів!
Прихилися до мене й скажи тихо «Покайся!
В забутті ти побачиш «8» жовтих полів…

Жовті лілії скрізь, вони вкриють дорогу
До Пекла чи Раю – ти сама обереш!
Та залиш мені зараз навіки тривогу,
Щасливі дні свої ніколи не вернеш!»

Скажи, щоб я була смілива й непокірна,
Та погляд непроглядний покинула вікам!
Щоб Ангелам була і Там, і Там я вірна,
Щоб не молилась «ідолу», не вірила богам..

Ти прийди з Неба, як тільки Ніч зійде,
Й більш не пізнаю хвилювання я,
Не хочу пощади коли ЧАС прийде,
Велика і могутня, пекельна Матінко моя!..

Коли на небі вже поснули всі
Маленький Ангел, з синіми крильми
Пустив на Землю три небесні промінці
Спустився з Раю, згубився між людьми..

Хотіло те, дурненьке ще, створіння
Побути, хоч годинку, хлопчаком
Але ж Земля – не райські володіння
І тут наш Ангелок стикнувся з Злом

Забув він заховати свої крила..
І білу рясу зняти він забув..
Забув і те, чого душа хотіла..
Забув, давно, що ангелом він був..

Година стала вічністю для нього..
Не зміг знайти зворотної путі..
Зненавидів небесний хлопчик, світа цього..
І став людиною..і злився він з людьми..

Щоосені він плаче з небесами
Просить прощення – та його уже не чуть..
Його молитва точиться віками
І сльози по лиці прекрасному течуть..

І гасне він, як тільки-но прийде весна..
Голос стихає, і очі стомлено блукають, не блищать..
Дитину Неба молитва щиросердна поїда,
Та, попри все, він вчить людей прощать!..

Давай сьогодні поговоримо про мрії,
Давай сьогодні поговоримо про світ.
Давай, забувши всіх дамо життя надії,
Залишимо свій відблиск у намисті літ.

І в котрий раз, таки забувши застороги,
Забувши біль, забувши справи навмання.
Давай буденності перейдем всі пороги,
Веселку намалюєм з віри та життя.

Давай сьогодні поговоримо про щастя
І хай повік горить його вогонь в крові.
Нехай тепер нам із сторицею воздасться,
Все дороге, що ми шукаємо в житті.

Небо у дірах
мов те решето
Стікають дахами спомини
Сонце бешкетне
сховалося знов
за тим он стареньким комином.
Брязкіт думок,
Хлюпіт питань
І все в голові перевертом
А у калюжі
подали сигнал
про штормову небезпеку.

Світанок виповз равликом помалу-
ще обрії невидимі були...
І білий чуб осіннього туману
куйовдили холодні ковили.
Здаля виднілись пригірки імлисті,
забрівши аж по пояс в осоку,
і новий день, за ніч удосталь виспавсь,
спросоння прокричав: ку-ку-рі-ку!

Человек, сам себя прояви.
Ты Богатырь-Бога неси,
Это Любовь в Любви
Нашего Отца и Мира Матери.

Мои Слова - Вам Друзьям,
Только это нужно всем нам,
Всем мужчинам и женщинам.
Все желают одного- Любви,
Божественной Чистоты до бесконечности.

Великое Я Eсмь- источник Любви,
Это центр Солнца - Солнце внутри.
Христос, что в Иисусе всегда,
Это твое Человек, Реальное Я!

15.11.2010г.
,

Ну як мандрівка в Часі? Не стерла ніг до крові?
Той подіум безсмертя, він Вас ще не втомив?
І ясноокий погляд, і витончений профіль
Бентежать і сьогодні допитливість умів.
Хтось ревно й безсоромно гортає Вашу долю.
Обмацують поставу мільйони пар очей...
Що Ваше серце й досі заходиться від болю,
Не втямиш так одразу. Маленький привілей
Великої цариці: тримати гордо спину,
Невимушено й легко мережити ходу;
Як в дзеркало дивитись у Лету швидкоплинну,
І нескінченну вічність бути на виду.
Всміхатись загадково. (Де міфи, а де - правда?)
І сяяти, мов сонце. (Бо ж - сонячне ім'я!*)
Навіщо смертним знати, що є у світі зрада,
Підступна і лукава. І звуть її Кійа.**
Змією прослизнула у душу фараона,
А потім знахабніла - в літописи вповзла.
А Вам, любові гідній, обраниці Атона,
Не личить захлинатись од зненависті й зла.
Що швидше поборола - огуду чи огиду?
Вигнання чи визнання - що більше Вам пече?
Щаслива і прекрасна. Не подаєте виду.
Чи не тому, що в жилах кров аріїв тече?***

Ще змалку, аж і пригадать несила –
я знаю все це споминами мами –
мовчала я, коли ж заговорила
собі тихенько – чутими віршами.

А тато відкривав мені нові стежки,
озера, ліс, самотину дороги…
І хмари в небі гналися наввипередки.
Ловив пирій за колесо і ноги.

Надвечір "Лоскотона" Симоненка
читав… Чи то вже я йому – по пам"яті…
Та зник в пітьмі… А я, іще маленька,
віршами реквієм жила – на самоті…

Здорослішала на десятиліття…
Облуда й марнота в мені кровила…
Мені б сльозою сходи ті зросити,
та похвала улещувала вміло.

І здумала: вірші – не так вже й важко,
бо мова – віск, а рими в ній – не злічиш…
І навхрест просто заримую пташку,
і перекреслю – чимсь про ніч, чи відчай…

О, манія мого чистописання,
графічно викопана для думок могила…
Благословенний день, що зняв оману –
Костенко Ліни "Вибране" відкрила.

І заніміла я на довгі роки,
заклякла, мов у коконі личинка…
Так стало соромно за гонорові кроки,
які були не більшими од пшика.

Я прагнула зректи себе до скону
і біль думок у забутті втопити,
не знаючи, що вІдання не тоне,
не знаючи, що то є смерть – так жити.

І почувалась трохи Геростратом,
кидаючи у вогнище офіру
тих сторінок, де слів є так багато,
де образів з-ображено без міри,

та все воно гірке, як гірка редька,
сухе – як саме час йому горіти…
Якщо нема основи, осередка –
дуду із нього, не держак, робити.

Мовчала я, мовчала б я і далі,
не вміла жить – навчили виживати,
та в серці болю менше все ж не стало…
І – спокій наполохав спомин материн:

слова мої ті перші, ще дитинні,
луною віршів, що знайду в майбутнім.
Якщо дано буття таке людині –
Воно відбудеться, бо так томУ і бути…

2010р.

Досягнення прогресу безсумнівні.
У кожній справі – чіткий алгоритм.
Вірші, либонь, писатимем пасивно,
Задавши у програму тему й ритм.

Для нас, цивілізації девізом –
Комфорт, компакт і, звісно, компіляція.
Ми, мо′, й залишим місце для сюрпризів,
Але то так, убога аплікація.

Стрімкі здобутки світу технологій.
Чотири"D"рно на екран – пласку свідомість!
Не старчить дерну лиш для аналогій,
Для невимовного – лишИться невагомість.

Омріяне м′яке і тепле крісло,
Розумний дім, безвихідно живий,
І-нет – усе цікаве та корисне
У вузлику на ниточці оцій.

Ширвжиток сприйняття нових шаблонів,
Всесвітня для потіхи заоаженість…
У цьому надшвидкому перегоні
Так хочеться, звичайно, ще й розважитись.

Поглянь, навколо таємниць – без ліку!
В лісах, в пустелях, у глибинах океану…
Вони – завжди, і, певно, ще не зникнуть,
Споконвіків було їм це не притаманно.

Зчерствіле серце і холодний розум
Не зорять далі власних животів.
І я вчуваю неясну погрозу
Для таїни…Для казки – й поготів…

Моя епоха Neo-реалізму,
Бінарного логізму в межах матричних,
Відкинувши свою хистку харизму,
Що здатна будеш залишити завтрашнім ?

Вони ідуть, хай – бавлячись у клумбі,
Верткі непослухи, чомучки безугавні,
Маленькі, ще не знайдені Колумби,
Такі замріяні, захмарні Магелани.

Хто Атлантиду зможе відшукати?
Хто до Центавра, через простір й час?
Ростіть мої маленькі голуб′ята,
Космічні траси ще чекають вас…

2010р.

Падають горіхи, значить, осінь.
Як там не вимолюй, не проси.
Протягами рік до схилу зносить,
Плачучи на різні голоси.

Злива ще по літньому незграбна -
Громовиця душу відвела.
Змокле кошеня, як літо бабине,
Не застало справжнього тепла.

Ідеальна витонченість ліній -
Білі коні ранків - хоч припни!
Запізнілі соняхи під інієм.
Дірочка у спокій, до весни...

20.09.2010 Умань

Впало літо доспілою сливою
У долоню покошених трав.
Перли слів твоїх тихо визбирую,
Щоби жоден нюанс не пропав.

Впала доля моя в твої руки,
В твої струджені руки давно.
Перли серця твого не забути,
Ми — не двоє, ми в Бога — одно...

Ми — не двоє, ми суттю єдині,
Повнота є любові у нас.
Буде з мене хороша ґаздиня,
Та чи в тебе... Бо вражений час

Чи згодиться нам поміч прислати,
Щоб з’єднати незнані роки?
Вбрана зрілість у мудрії шати,
Моє літо в тобі — на віки.

Не зістаряться душі ніколи,
Поки ми на дорозі надій
Себе світу несемо в любови,
Поки ти в моїм серці є мій,

Поки ти мені світиш, як зорі,
Як досвітні вогні в літню ніч,
Поки мрії у нас неозорі,
А життя — мов ікона зі свіч...

На долоні у неба - осінь,
пізня-пізня і тепла-тепла.
Нам з тобою сьогодні досить
почуттів, щоб літати степом.
На долоні у тебе - щастя
і шматочок безсоння літній.
А у мене сьогодні часто
серце б’ється – і це помітно.
А у мене не ти, а всесвіт,
навіть більше від нього трохи.
Я люблю і цілую серцем,
аж до ранку і до знемоги...
13.11.10.

вицвіло небо
сонце схололо
вечір самотній
холод у хаті.
лине до тебе
лагідне соло -
сніг безтурботний
в вікна розп"яті.

вогник жевріє -
грієш долоні
тануть сніжинки -
сльози на скельцях.
сонце щоночі
трішки холоне
ранять крижинки
огнене серце

2010р.

Лілеї ніжний аромат,
солодкий, трішки прохолодний,
яскравим сплеском розбудив
тремких думок безодню.
Вдихнувши трунок той п'янкий,
завмерла... і минуле,
зламавши забуття замки,
у вир мене втягнуло.
...Лілей розкішних б'є касакад.
Стою в обіймах ночі.
Та не сама, - ще зорепад -
товариш мрій дівочих.
Між зір букетів, вірю, є
й моя щаслива доля.
Благаю щиро у небес:
"Відкрийте тайну - Хто я?"
Іскрились зорі і пливли.
Немов вино шипуче,
лілеї пристрасно цвіли.
Я ж прагнула жагуче
у невідоме! В майбуття!
...Лише тепер збагнула -
тоді був пік мого життя,
та юність вже минула.

І все не те, і все не так,
І знов життя - навскоки.
Вже за срібняк або мідяк
Віщують нам пророки.

І все не так, і все не те, -
Ні хрест, ані корона,
А шапка блазнівська цвіте
У рейтингу червоно.

Верховне кодло, мов рідня -
Бездарна марнославність,
Що вдосконалює щодня
Закони про безправність.

А ти, щоб Раю досягти,
Нірвани чи Валгалли,
Штовхаєш, як вже не крути,
Сізіфів камінь змалу.

І так кортить послати все,
Й податись у вар´яти -
Хай Божа воля нас несе
І день дарує свято.

Я плекала твій образ у серці
І виношувала, як дитя.
А в глибинах дрімало джерельце,
Щоби влитись у нове життя.

Я любила тебе і чекала
Того дня і ту радісну мить.
Мені Доля тебе дарувала,
Щоб навчити, як правильно жить.

Я щаслива тебе обіймати,
Бути поряд у щасті й жалі.
За такий дорогий подарунок
Небесам уклонюсь до землі!

Частина душі - обручкою
Закріплена там, де треба.
Частину душі - відучую
Шукати собі проблеми.

Довірю лише щоденнику
Таємне своє кохання.
...Якби я була в знаменнику,
Простіше було б рівняння.

Уже б примирилась з дійсністю,-
Що той, хто мене любив,
Був цілою особистістю.
Навіщо йому дроби?!

08.11.2010

– Мерщій взувайся вже, Натусю! –
на доню свариться матуся.
Дитя втягло у плечі шию
і тоскно каже: – Я не вмію!

...Просила мама двічі, тричі...
Вчетверте – вже впада у відчай:
– Морока справжня з чобітками
та з цими впертими дітками!

– Ну що ти, мамо? Не сварися!
На любу доню подивися,
на ручку й ніженьку маленьку,
на дупку крихітну, тверденьку!

...Я бачу, мамцю, ти не в дусі.
Нам ні до чого ті образи!
Не сердься вже! Давай-но разом:
цей вдінеш ти, а той – бабуся.

Пахне ранок свіжим вітром
І вологою роси, -
Переповнюють повітря
Птахів сонні голоси.
Ллється золотом проміння
Крізь повіки сиві хмар, -
І зникає, в час осінній,
Смутку раннього тягар.
Хочу світ увесь ввібрати
В серце зболене моє, -
Тільки людство світу втрату,
Знаю, не переживе...

Ця синя ніч скотилася з гори
до самого порогу, в хризантеми.
На заході квапливо догорів
короткий день – і стало темно-темно.
Заплуталося листя у траві,
померзли руки яблуням і грушам.
Важкої пугач з вечора завів.
По кому він так довго нині тужить?
Ця синя ніч. Ця перша сивина
під ранок ляже на рожеві квіти...
Чия у передгрудень в тім вина,
що холодно тобі, мені і світу?

Я погоняю колесницу,
чтоб достучаться до небес.
Смахнув слезинку на ресницы,
дороги все попутал бес.

И время не дает мне форы,
совсем темно, затор везде.
Мою нагайку сперли воры,
и конь не держится в узде.

Не хочет ни овса, ни сена,
ему бы в заводи опять.
Ведро воды – глоток абсента –
ну что, Пегас, пошли летать?

14.11.2010

I

В таку погоду можна тільки пити.
А я не вірю, мрію і співаю.
З погодою такою ми вже квити:
я їй – свій сум, вона – квиток до раю.

Я їй – свої страхи й жалі забуті,
яких в Пандори скрині ще чимало.
Вона мені – кайдани дум закутих,
й ключі від них, і слова гостре жало.

В таку погоду можна тільки пити.
Та, щоб всю ніч не спати, – краще каву.
І хоч дощі давно сльозами ситі,
не віддаю я їм кохання право.

І знов стрічаю промінь сонця ніжний,
хай п’ять хвилин, та душу зігріва.
Чи дощ занудний, чи періщить грізно,
погода духа – не лише слова.

II

В таку погоду можна тільки пити.
Лякають грипом вкупі з Таміфлю.
Хтось вирішив: та годі без кобіти,
а хтось гада – люблю чи не люблю.

Комусь мезим дав чудо далі жити,
знов диха він на заздрість ковалю.
Хтось кинув шахи і пішов курити,
на щастя королеві й королю.

Така погода – мрія для поетів,
яка різниця, кварти чи квартети,
танцюють всі, смачні саке і суші.

Комусь забракло грамів ста до норми,
та він співа, мов арію із "Норми":
тілам гаплик, врятуйте хоч би душі.

III

В таку погоду можна тільки пити
кефір, чи ряжанку, чи біойогурт.
Коли тебе печінка ладна вбити,
не допоможуть лінекс і мезим.

Коли брехнею ти по вінця сита,
коли сім бід – одвіт – ти бідний Йорик,
не бачиш ні знайомих вже, ні літер,
не згадуєш ні літ старих, ні зим.

В таку погоду друг приносить пиво,
затягує козацької тужливо.
І розпрягають хлопці коней в лад.

В таку погоду ми чекаєм дива,
а диво допиває наше пиво.
Останній глик чи перший – все підряд.

IV

В таку погоду можна тільки пити.
Вино у крові. Істина – в вині.
Налито всім, коханням пахнуть квіти.
Та я твереза. А кохання – ні.

В таку погоду хочу вовком вити
на повний місяць, що у вишині.
Мої надії до основ розбиті,
а не вмирають, вперті і сумні.

В таку погоду… та при чім тут вітер,
коли ми горді і коли ми квити.
Коли ми і в думках – немов чужинці.

Та віриться: знов зеленіють віти,
і ми – не п’яні, ми смішні, мов діти.
Налийте ж, сомельє, мені по вінця.

14/11/2010

Муркоче кицька в темноті
Вона сховала скарб глибоко
Хоч важко дихати мені,
Вона веде себе жорстоко..
В кігтях стискає моє серце,
У шерсть ховає дух свій злий,
Нишком поглядує у скельце..
Я знаю!! Тут отвіт простий..
Та погляд мій вона чарує..
Тримає всю мене в страху..
Мить насолоди лиш дарує..
Ламає ненависть крихку..
.. я думала, вона погана!!
Бо залиша мене одну..
Та її доля невблаганна –
І киця відійшла в Пітьму..

Я чую голос..може шум??
Абсурдна ненависть до світу..
Несу я ношу творчих дум
Та зошит глянцевого гніту..

В вікні летять дерев серця,
А розірвеш їх – будуть крила*
Душа ж чекає вже кінця –
Бо Доля її геть не гріла..

Кінцева станція метро
Збиває очі з пантелику..
Хтось мріє про злоте руно,
Й мечі із крові точить лихом..

Надія випита до дна..
Келих з ненавистю розбито..
На дереві висить петля..
Мою могилу мохом вкрито..

Та свічка десь горить в Пітьмі,
Не зрушить її погляд дикий..
Я чесно зізнаюсь Тобі –
ТИ СКАРБ МОГО ЖИТТЯ ВЕЛИКИЙ!!..




2010

Сегодня Праздник, Твой День Рождения!
Рядом Я, моя Сестра.
Улыбка на Твоих устах,
С тобою Я всегда!
Да-Да-Да-Да!

Да, Ты - Ангела Сестра.
Твоя Дружба-грань Любви.
Я прибыл из Млечного Пути,
Прибываю рядом, не суди - Люби!

МИР Люби - мы дети Лемурии.
Взаимосвязаны наши сердцa, все пополам.
Служение МИРУ Предначертано НАМ!

Впереди тернистые тропинки Пути,
Но Света меч держи,
Он необходим для освещения Пути!
Ты во мне-Я в Тебе,
Взаимосвязани МЫ,
Во всем, всегда, везде. Я-это МЫ!
МЫ-дети УКРАИНЫ!
Счастья Желаю Тебе!
11.11.2010г.

Була собі ясочка
одна-одненька,
тужила, гнулася,
наче трава,
згадала два серденька
своїх маленьких
і - наче застила...
Хоч то - все слова.

А десь пролітав
сірий птах, сивий,
глянув в віконце
і далі - за край;
позаду залишились
землі стиглі
і листя зелене.
Мені проспівай

просила б його,
благала, та пізно:
відстані долі
і розмах крил
міцно скувала,
неначе залізом,
осінь морозная.
Зовсім без сил -

безсонні примари -
пливуть тучі -
високо в небі, -
куди пливуть?
Все вони знають
про сльози горючі.
І ясочка знала. -
Залиш,забудь.

Не стало тобі
ні щастя, ні волі.
Очі відкриєш -
ранки німі.
Згадаєш - спалах
фантомної болі
давно колись дуже
ромашки мені

у вересні
хтось подарив.
Та все зникло.
Не років плин-
промайнули віки.
Вітер лякає -
вечірня прикрість.
А зорі рахують
сніжинки рідкі.

..................

Була собі ясочка.
Одна-одненька.
Одна-одненька.
А крильце - зламане.

Шляхи попереду тернисті,
По них ступаю без вагань
Осамотіла - та іскриста
Від спопеляючих бажань.

Чом стільки болю у коханні,
Чому на смак воно гірчить?
Душа проходить сотні граней
І догораючи - мовчить.

Чом самотою серце повне,
Чому так спогади ятрять?
Болиш в мені ти невимовно,
Неначе тисячі розп'ять...

Шматують нині мою душу
Розлук розлючені вітри,
Та я люблю тебе все дужче,
Лиш прошу серце - "Не згори!".
14.11.2010р.

Тайсон Майкл - боксер відомий
в Київ прилітає,
на боксерський поєдинок
із Кличком чекає.
Та коли вже з дня на день
бою час підходив,
то Кличко на тренуванні
м'яз спини пошкодив.
Що ж подієш? Бій ніяк
не можна відкладати,
терміново треба тож
заміну підшукати.
Хто ж погодиться при глузді
в рингу з Майклом битись?
Всі б хотіли на сміливця
т́ого подивитись.
Привернув Петро увагу -
м'ясник із Бессарабки -
метра півтора в плечах,
зросту - два без шапки.
- Ми тобі, Петро, таку
умову пропонуєм:
протримаєшся як раунд -
міліон даруєм.
Ну а той собі подумав:
- Чом не заробити?
За мільйон я на базарі
буду вік робити.
І ось час уже прийшов -
до бою гонг лунає,
Тайсон нашого Петра
в усі боки маслає.
Аперкот і зліва, й справа,
і в живіт, і в "диню",
а м'ясник собі стоїть,
тільки око синє.
Три хвилини промайнуло,
раунд закінчився,
встояв Петя на ногах,
в рингу не звалився.
В залі оплески, фурор,
суцільне здивування,
та Петрові пропонують
вже нове завдання.
- Будеш мати два мільйона,
і не сумнівайся,
тільки ще один, будь - ласка,
раунд протримайся.
Три хвилини знову Тайсон
м'ясника лупцює,
та не падає Петро,
в залі всіх дивує.
- Можем ми за третій раунд
ще мільйон додати,
та ось тут Петруха наш
вже не став мовчати:
- Більш не зможу я триматись,
більше не стерплю я.
Зараз я цього "козла"
в рингу відлупцюю.

08.11.2010

Просто мене обніми...
Міцно до серця притисни...
Бачиш, як очі зими
Холодом віють навмисно...

Скоро вже випаде сніг...
Важко у ньому зігрітись...
Хочеш на острів у сні,
Там, де метелики, квіти?

Де тільки будемо ми,
Море і сонячна пристань...
Просто мене обніми...
Міцно до серця притисни...

2010

То моє вороняче перо.
Понад лісом я його згубила
там, де сивочолий присмерок
змусив на ночівлю скласти крила –
то моє вороняче перо.

То моє вороняче перо,
ворогом чакловане на кручі,
кинуте у лісовий ярок,
де кущі ожинові деручі -
то моє вороняче перо.

То моє вороняче перо
учепилось – шепотілим листом…
Жовтень. Літо бабине. Перон.
В самоті прощаюся із містом…
То моє вороняче перо.

То моє вороняче перо –
понад шляхом я його шукала,
поміж вербами, попід СтирОм,
по галявинах, розливах і вокзалах -
то моє вороняче перо.

То моє вороняче перо,
я знайшла його посеред вітру –
ним він хмару хмурну розпоров,
вготувавши дню нову палітру.
То моє вороняче перо.

" То моє вороняче перо! " –
Відав він. Віддав. Не сперечався.
Та на нім лишив своє тавро
кочовим неспокоєм до щастя.
То моє вороняче перо…

То моє вороняче перо?..

То моє вороняче перо.

2010р

Вже день обрид,
А ніч запанібрата
Бере до рук горня і рогача –
В печі горить
Огнище пелехате
Руде, як і сестра його – свіча.

У серці – темп,
Як зАвжди, вище норми,
Бо поспіша… Та віри ще не йме –
Стрімкий контемп,
Тісні довільні форми,
То для вірша не вальс чи мінует.

Рвучке й метке
Одне жалюче слово
Безжально душу у горня згорне.
Воно таке
Далеко не зразкове,
Ерзаци не принаджують мене.

Множинне, що
Не зразу зметикуєш
Об'єму різнобачень і читань,
Множин ніщо,
Що нащось констатує
Мою із ним постійно спільну грань.

Душа, кипиш? –
Клекоче в тім горняті…
А ніч – візьме на місяця рогач
Той свіжий вірш.
І стане глузувати,
Що не контемп то. Швидше – спотикач. )))

14.11.2010р.

Знаєте , це трапляється, коли сонце приймає форму автомобільної фари
Саме в такі хвилини між ними виростає реальна стіна плачу,
І вони нещадно вибивають із неї цеглу , мов покупці – товари
На свято ,ламаючи кігті собачі .
Просто проходять часи , коли ти називаєш її Боні , відгукуючись на Клайд,
Коли вже не вкайф помирати поряд.
Вона б все одно тебе відшила – відстрочила і викинула , як забракований слайд,
Психоделічний жахливий сон і випадковий погляд.
Про таке все одно не кажуть вголос ,про таке тихенько роблять намисто,
Просовують місяць у місяць і місто у місто,
І все для того ,щоб більше не повертатись на це лобне місце.

2010

Ти хто така? Ввійшла без стуку,
Не запитала «Так» чи «Ні».
І внесла в спокій шум, розруху
В мої основи головні.
Ти хто така? Безцеремонно
У ілюзорний дивосвіт,
В моє життя, у його лоно,
Прийшла, залишила там слід.
Ти хто така? Не маєш права
Чіпати спокій, ніби сон.
Моє ти щастя? Може кара?
Щоб не було, я йду в полон...
11.11.10

Пишаюся своїм козацьким родом
І не соромлюсь імені свого.
Я є сльоза великого народу,
Пилинка тільки з образу його.
Я - українець, мов рушник барвистий,
У світлих і печальних кольорах.
Я - українець, як напій ігристий,
Що піниться й вирує на устах.
Я – українець! Чуєте навколо
Ви стогін мій, і плач, і сміх, і спів...
Глузуєте, напевно, мимоволі,
Що я живу, як жити Бог велів.
Я не обніс свою ділянку дротом,
Чужого не поцупив у біді.
Моє добро - моїм полите потом,
Мозолями нажите у труді.
Від золота і срібла не в захваті,
Тому й чужих прикрас не помічав,
Але я бачу, як навкруг багато
Зростає гарних хлопців і дівчат.
Вони ідуть уже мені на зміну,
Щасливі діти вільної землі.
Сльозинки і пилинки України,
Її майбутні радощі й жалі…

Все це було, а чи тільки здалося
Нам, у міжчассі загубленим двом:
Грала на арфі рапсодію осінь
У переході між завтра і сном.

Миті монетами падали долі –
Квапились геть перехожі-думки.
Тільки вітрисько - розхристана воля
Весь розчинився у звуках легких

Та кілька зíрок, загублених літом,
Тихо горнули проміння до струн.
Чисту мелодію, в ніч перелиту,
Ми смакували сп’янілістю дум.

Раптом земне і небесне злилóся.
Що ж це було?..
Просто музика й осінь.

2010

Із половців та русів, з татар і козаків,
З союзників, а більше ворогів,
Постала Україна як Держава.
На цій землі ми різними були,
Але одні топтали ковили,
Одне в нас Поле, що від нас криваве.

Від Сходу й Заходу спізнали
Ми панування і навали,
Та нині час злагоди, а не мсти.
Так ми рубіж, ми – Україна,
Ворожа часом чи гостинна,
Що поєднала три світи.

Стамбул, Константинополь, Рим
Зв’язали ми вузлом одним,
Як та Іспанія зв’язала
Євреїв, маврів та циган.
Тому клекочем, мов вулкан,
І маєм спокою так мало.

Коли виростали нам телевізори не грали
Компютори в проекті були в небесах
Ми вірили у світле- майбутнє,
Нас учили, що вождь указує нам шлях.

Ми вірили недорослими вухами
І до комунізму учили вчителі.
Бачили, як трудяться в колгоспі мами
А в ранці з косами ідуть жотарі.

За ніч опустіли сусідські хати
А люди із страху мовчали,
лиш інколи між собою шептали
в ночі кагибісти у Сибір забрали.

В шкільні роки вірили у казки,
Що буде світле в комунізмі життя.
Згадую як плакали комуністи- служаки
Коли вождь пішов в забуття.

Казки про майбутнє комунізму
Народ давно по забув
Лиш істину забути не може,
що не вождем,а катом він був.

Минуле роки горе не забуто
Хоч кат давно і помер.
Що провинили богові
що зик керує нами тепер

удосталь віри – гірчичне зерня
удосталь сили – Все-Царство Боже
хотів би здати життя екстерном
і вічно спати – заледве зможеш

скінчити мандри важливо вчасно
по вінця правди чи трохи менше
буває більшим провалля часу
буває довшим стрибок… ікстенш

хтось скаже «гоп» а хтось не перескочить
кричатиме несміло про своє
між викиднями змореної ночі
шукати важко а знайти – не є
узагалі можливим… світ торочить
що він зникомий... «фермою» Лур’є
керує смерть… не зазирає в очі –
їсть поїдом двобої виграє…
та все одно життя – живий ковточок! –
вертається…. і знову за своє
береться майстер – підіймає вище
уявну планку… знову вітер свище
і знов-життя країв не визнає

Люблю тебе, мале дівчисько,
Чужий світанок голубий.
Незатуманені очиська,
І потиск рученьок слабий.
Вродлива й щира, ніби мама,-
Найперший твій дороговказ.
Твоїми щирими дарами
Я обдарований не раз.
Почервоніла хоч би трішки,
Що не заплетена коса.
А ти смієшся і усмішка
Твоя ніколи не згаса.
На руки просишся? – Будь-ласка,
Давай ще пустимось у скік...
Лише б твого дитинства казка
Не закінчилася повік!

Моя дивна печаль перебралась до тебе в оселю.
У кутку умостилась, мов киця, і муркає тихо.
І тобі відтепер замість сну непобілена стеля.
І боїшся, що раптом у двері постукає лихо.
Ти сахаєшся кроків на сходах і звуків моторів
і боїшся дзвінків телефонних, раптового шуму.
Ти не знаєш, як бути, як жити, як діяти в горі.
Світ міняє вагомість, він більшає, начебто в зумі...
Ти не думай про мене. На краще обом позазонно.
Не блукай у підтекстах чернеток – вони для каміну.
Забувай, як нав’язливу вранішню згадку про сон, мо’.
Ти нічим не зарадиш. Нічого натомість не зміниш.
13.11.10

У єстві глибинах,
У основах суті
Прагнемо щоднини
Сенс життя збагнути.

По колючім терні
Ходим голі й босі,
Оминаєм скверну,
П'єм цілющі роси.

У пустелях світу
Йдуть холодні зливи,
Ми ж - неначе діти,
Вперто вірим в диво.

У світах омани
Знов шукаєм правди,
На сердечні рани
Прикладаєм зради.

У самотніх душах
Вітер лютий свище,
Досі невмируще -
В нас поволі нищить.

Гонимось за щастям,
А знаходим втому.
Чуєм голос власний,
Та не знаєм - хто ми?

Ходять манівцями,
Про святих забувши,
Котяться до ями
Наші грішні душі...

Так бредемо кволі
Попід небом синім
В лабіринтах долі
В пошуках Людини...
12.11.2010р.