Язик невтримний, гострий язичок,
Кого ти ласо ловиш на гачок
І квапишся, і квапишся до тіла?..
Ах, як вона від доторку тремтіла
У загадковім трепеті свічок.

Напнулась грудь, як в луці тятива,
Пругка, хмільна - у поклику гаряча...
Під нами вже вагітніла трава,
Бо кров гула, розбуджена і зряча!

Як спалах - скрик!
І - розпростертий рай...
І - лет увись...
І зорі - поряд, поряд...
Моя ласкавко, лише загадай, -
І все розкаже сороміцький погляд.

2010.

Що було між нами -
Тайна тайн.
Золотими снами
Прилітай.

В серці ніжний трепет:
Ми - одні!
З думкоб про тебе
Ночі й дні.

У сльозі зрадливій
Лиш туман.
Все, що неможливе, -
Не обман...

2010

Ноктюрн фа-мінор
Хто стукає в двері? Джейн Стірлінг? Чи власне сумління?
Із Джейн їх вже триста разів у плітках повінчали…
Які почуття на самому краю животіння??
Одні лиш холодні рядки у листі до Гржимали….

Хоч кращої жінки у нього, мабуть, не було би:
Привітна, уважна, ласкава, невтомна й безсонна.
Вона, щоб могла, лікувала б не тільки хвороби,
А ще й від коханки-безбожниці й тата-масона.

«Міс Стірлінг приходила й знову читала з Писання.
Та що мені з того? Давно і без неї я знаю…»
Та тільки – що значить знання, як нема покаяння?
Що значить знання, як без Духа воно умертвляє?

Лишень до чола щось торкнулось волого й печально -
Аж серце здригнулось, хоч ніби немає причини.
Чи то некоханої жінки цілунок прощальний,
Чи Божа сльоза над недолею блудного сина.

Як біло, чисто скрізь і гарно,
Мов спокій сам прийшов до рук.
Мені пора ця, як лікарня
Від болів всіх моїх і мук.
Мені це видиво зимове
Воложить очі, наче дим.
Заплющу їх на мить – і знову
Себе я бачу молодим.
Несуся з гірки на санчатах
По насту грубому у яр.
Туди, де річки теплий кратер
Тумани зводить аж до хмар.
Туди, де в сонця позолоті
Гойдає вітер комиші.
Де сміхом вилити скорботу
Вдається легко із душі.
Туди, де лід, як бинт на рану,
Поклав вздовж берега мороз.
Туди, що в споминах не тане
Те, що у пам'ять уплелось.
Туди, чому колись був свідком,
Що часто бачиться тепер.
Зірчасту інею борідку
Зі скла донині час не стер.

15.12.10.

Це ностальгія, це ніби твої керамічні пальці,
Повзуть по мені, лоскочуть під колінами лагідну кішку,
Клекочуть в мені сто тебе, я сповзаю до тебе пішки,
Прямо під ноги падаю. Наче загнані неандертальці,
Всі думки , і з розмаху – це нокаут!! Подвійна сніжка.

Я ж тобі розкажу, що стала уже голота неадекватна,
Що ти тепер гомік, заклади собі вуха, не слухай мене, не слухай!
Людина розумна, чого вона усередині до юродства тухла?
Наче вмостила досягнення всі на скловату,
Наче ото свічка горіла, а тоді край десниці потухла...

Таке повітря згущене, наче і не зима, ,а від спеки тріщить:
Це спам. Переляканий, перемелений!.: Знаєш, якби на вулиці, я б її вдарила!
Ці голуби знахабнілі клюють цинічно. Ці голубі цілуються лапами.
Твоя рука повзе до пупка, примушує жить,
І якось смішно уже в міру ніяково.

1.

Не натягуй мені простирадло на очі, спинися,
я жива, тільки трохи заснула, і знов мені сниться
та покірна країна, мости, жебраки та собаки,
каталожні дівчатка, блакитні солдати, елітні бараки,

все, що буде затягнуто мохом, зеленою замшею,
і тоді я прокинуся (а не прикинуся) старшою
за усе, чим жила і чого досягнути боялася.
А ти вийми губами із мене отруйне яблучко.
чорний лікарю, вийми,
розхитавши обійми.

Розпадається вечір на друзки ворон, покидає палату
золота літургія. І знову сусідка патлата
на балкон вибігає у шортиках, ЕРІКСОН руха,
істерично, мов щойно убитого друга.

А ти тільки здригнешся, зламавши тоненький грифель посеред слова “пробач”.
Лікар? Ну який же ти лікар? Так, приватний палач…


2.

Ти стихаєш, ти переходиш на «вібро», ти
слухаєш серце чотирикамерне
хитрого плоду, що треба вибрати,
не відгадавши його руками.
Сині солоні коні, серпи скажені
переганяють і сунуть поперед страху,

і продавчиня фруктів за паранджею
більше схожа на росомаху.

А петлі плетуться, плетуться, переплітаються…
Мокрі ворони циклічно сповідують готику.
І хлопчик, що назавжди прощається,
щиро вірить антибіотикам,

а тобі, летаргічній, поміж очей нести
мокротиння одуреної весни…

3.
Згортається – а ти її погладь,
проступиться – ніхто її не вдержить,
…і шприц несе троянську благодать,
як підліток щось ніжне і найперше.
Тоді, як дітьми бавляться ножі,
така червона настає розрада…
Ми там удвох, і нам обом по шість,
і крадених плодів не перебрати.

А пробудившись тут, серед повій,
у піні перемішаних мережив,
ти був уже ментолово не мій
а потім загубився і не стежив,

як проступа знекровлена печать,
як тіло розпадається на зліпки.
Згортається – а ти її погладь.
Розгорнеться – а я тисячолітня.

Мутніє аварійка – як від лап
відбився вечір – сіра панорама.
Кінчає в біле гордий ескулап,
не розпочавши темного роману,
бо ніколи. Бо треба підрости
тій дівчинці. Бо він – порядне падло.

Горбатяться, повзуть мої мости,
Повзе мені на очі простирадло…

Ти повертаєшся до мене в червні.
А я від спраги змучилась й слабка.
Коли б ти знав мій гріх,
нанизую мов перли
Слова до скроні,
я така пуста.
Коли б ти бачив
Скільки впало вишень,
на скошену траву,
І раптом цвіт воскрес.
Я покидала Всесвіт,
зір тілесний шепіт,
символіка, як музика…
загадка без кінця….


12/04/2010

Холодні постаті з’являлись у житті.
Ходили мовчки думки невеселі.
Я чула кроки знов чужі,
Та листопад закрив самотні двері.
А ти все відкривав,
Штовхав ногами,
Висмикував по ниточці життя.
А я жила…
Мені хотілось меду.
І пива теплого, і дотику плеча.

12/03/2010

Мій сад просив вернутися до тебе,
Тих паростків майбутнього життя.
«Вже одцвіла», - спокійно говорила,
Вже рана зажила… і я не та.
А сад все бурмотів : «Вернись до нього,
Загинеш, дівчинко, бо скоро йде зима»
А я цвіла… і покидала землю
І сад лишила, спрагла відійшла…

30/03/2010

Тумани сиві поле вкрили
Рілля чорніє,жовтолист
Червоні буки у горах синіх
Горять вогнем мов оксамит.
А на облозі сокіл лине
Летять у вирій журавлі
Осінні зорі заяскріли
І тиша, спокій на землі.

Притулилася кущем
до твоєї огорожі.
Не надломлена іще.
Світла, любляча, хороша...
Лили окріп на гілля,
струшували пил і попіл,
та тримала ще земля.
Я чекала довго... Потім
облітав червоний лист,
замітало снігом січня.
Я чекала з різних міст
в різний час, неначе, вічно.
Я любила без прикрас.
Як могла – чіплялась тину.
Ти ж сокиру взяв – і раз –
під вікном струнка ялина.

Неначе склянка недопита
Хмільного зрілого вина, -
Мій погляд знову ненаситний
До себе вабила вона.
Впізнав у ній її одразу,
Немов свою незламну тінь.
Не обернулася ні разу,
Коли пішла у далечінь.
Мов незнайома перехожа,
Від мене кинулася в біг
Та, що на юність світлу схожа,
Яку у пам’яті зберіг…

Полутьмы акварельною дымкою
Нежно высвечен бледный овал…
С затаенною полуулыбкою
Зимний вечер твой лик рисовал:

Взор печальный – мазком ускользающим,
Силуэт – светлой тенью из тьмы,
Словно редкий цветок, замерзающий
На ладони бесснежной зимы.

У місті дощ, як буриме сумне.
Трамвай тримає зорі над рікою.
А я не знаю, що давно твоя.
Потрохи пахне сутінь чередою.
Блукає дощ, неначе дикий кіт:
на лапах осінь, у хребті тривоги.
І краплі неба б'ються до воріт.
І місяць ніч підважує на роги.
У місті дощ. Аж вимокли слова.
Уповні річка вчиться не мовчати.
А ти? Облиш: докука, як межа,
улещує канцонами кантати...
Хай дощ іде. Я буду на зорі.
Твої обійми ніжні та глибокі.
А не віддам свої сумні гріхи -
вони без мене вічно одинокі.
Вони без нас утратили б усе:
гріхи, як діти, бавляться дощами.
Засни, коханий, хай собі бредуть,
сховавши душі зболені за нами.

2010

І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.




Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.

Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?


14.12.2010

Мені приснилося, що я була дощем
Своїми краплями вмивала й напувала квіти,
Збиралася калюжами перед твоїм лицем
Та ти мене у краплях не замітив.

Мені приснилося, що вітром стала я
Встиляла листям жовтим звивисту дорогу,
Але мене ти в вітрі не впізнав,
Бо йшов зажурено додому.

Мені приснилося, що я – це сніг
І так хотілось щоби ти відчув мою присутність,
Що я сугробами тобі до ніг
Кидалася сніжинками, та ти не вгледів сутність.

Н. К...

Зацілували аж до блиску
Зірниці місяцю щоку,
Коли з усіх сторін притисли
Його край неба у кутку.
Малі сузір’я і великі
До нього рвались напролом,
Неначе він манив і кликав
Їх на побачення смерком.
А може місяць, як годиться
Поміж дівчат парубчаку,
Повідав зорям таємницю
Ту, що придумав нашвидку?
А може він до них понісся,
Як захмелілий добрий сват, -
Як нещодавно від Полісся
Гасав і сам я до Карпат?
Бо хто шукає – той знаходить
Усе, що вимріє собі.
Дивлюся, серцю на догоду,
Я в очі карі й голубі.
Бо і моя журлива пісня
Дівчат зібрала повен дім.
Хоч у гурті буває тісно,
Та дуже весело при тім.
У тихім шумі вечоровім,
Так гарно й солодко мені.
І сяйво вічної любові
Ген мерехтить у далині.

10.12.10.

Колихає небо, біле пір’я мрії,
Розкидає в друзки хмари пухові.
Промінь ясно-чистий падає на вії,
А під ними квіти - квіти польові.

Наче, день на дворі, пише склом холодним,
Льодяні послання на пласкім вікні.
Не зігріти погляд їх - цілунком жодним:
Вабить хуртовина білої стіни.

Зимнє простирадло охопило землю
І хропе на ньому з тріском морозець.
Не дивися в прірву - на холодну стелю.
Замело дороги? Підеш – навпростець!

Политика – стерва, потаскуха,
Улыбка твоя, от уха до уха,
Чи-и-из, ложный смех,
В глазах смерть, горе, грех.
Ты стерва, равных нет,
У власти сука, ты отменная,
Сквозь деньги видишь свет,
- Монета ты разменная.
На рану сыпать, умеешь соль,
Садистка, смотришь на чужую боль,
Люди для тебя массы, толпа и голь,
Сдохни червь, красавица – моль.
Не верь ей, добрый человек,
У тебя короткий век,
Политика старее зла и рока,
Старее Дьявола в два срока.
Добрых, нет политиканов,
Души нет у тараканов,
Убить, помиловать, казнить,
Ум монетами звенит.
Человек не жди, от политиков добра,
Живи душой, лишь она мудра,
Этих политиков тьма,
Покорить не дай, своего ума.

Политика – стерва, потаскуха,
Улыбка твоя, от уха до уха,
Чи-и-из, ложный смех,
В глазах смерть, горе, грех.
Ты стерва, равных нет,
У власти сука, ты отменная,
Сквозь деньги видишь свет,
- Монета ты разменная.
На рану сыпать, умеешь соль,
Садистка, смотришь на чужую боль,
Люди для тебя массы, толпа и голь,
Сдохни червь, красавица – моль.
Не верь ей, добрый человек,
У тебя короткий век,
Политика старее зла и рока,
Старее Дьявола в два срока.
Добрых, нет политиканов,
Души нет у тараканов,
Убить, помиловать, казнить,
Ум монетами звенит.
Человек не жди, от политиков добра,
Живи душой, лишь она мудра,
Этих политиков тьма,
Покорить не дай, своего ума.

І знову плаче дощ свою одвічну правду,
Вистрочує ряди у барабан землі.
Мене ти не питай, чому у чорну каву
Сьогодні не кидаю цукру взагалі.
Ніч розгойда дротів несхрещені дороги,
Із хаосу думок вихоплюється та,
Що до твоїх "романів" вдалі епілоги
Сьогодні видаватимуть мої вуста...

На трибуні виступає
Б'є в груди-я патріот
З казни гроші викрадає-
О такий- це ідіот.

Люди слухають промову ,
Відкривають рот ,
щоб потрапить в президенти
бреше –ідіот

Він таки добрехався
Президентом став.
Всі поступки ідіотські
Народ упізнав.

Не довго клубок в'ється
Всьому є вінець
всю команду з ідіотом
зметуть на кінець.

13 грудня 2010

Г. Слободський

Прощай − і все. Нічого більше
сказать не маю. І − не смію.
Хай осінь в зиму заколише,
навіє сон, чи сніг, чи мрію.
А я... Постану навесні я
у підсвідомім − шестивіршем...

2010

Я сплю, і сни мої − такі базальтові.
Ти − сателіт отих розмитих видив...
Життя, події губляться за шпальтами
нудних газет − то фарси, то кориди.

Ти сновигаєш, мов яка сомнамбула,
поміж рядків, − у слово і до слова −
Гіперборея, Атлантида, Шамбала −
реальна, та прихована основа.

А я женуся за твоїми тінями,
ловлюся на гачки непевних літер.

... а небеса були і будуть, синіми,
і невловимим, як звичайно - вітер...

2010

Зима не залишає свідків,
стирає всі свої сліди,
ні в кого не питає: звідки?
і не цікавиться: куди?

Поволі звуки замикає
в прозорий панцир крижаний.
Кришталик льоду в оці Кая...
Дерев похмурі кажани,

мов привиди. Кому не спиться?
Хто прагне ніч перехитрить?
Змахне крилом безтямна птиця,
на вогник у вікно летить,

і б’ється, очі засліпивши,
і на крило у сніг паде...
І зблисне розпач в оці хижім –
в чім небезпека? Звідки? Де?

Чийсь контур у вікні сахнеться,
загасить світло, і за мить
промінчика єдиним жестом
обірве ніч тоненьку нить.

Цідитиме повільно, довго,
смоктатиме, немов напій,
мов хміль настою молодого,
що трунком тЕрпким на губі,

холодну тишу. Зорепадом
проллється небо у сніги.
Вгорі – там вірний Пес, як в брата –
у Волопаса край ноги.
17.11.2009
*

Тоді б я перед вами впала ниць,
залишені в минулім теплі кроки,
коли б життям відведені уроки
озвались голосами в небі птиць.

Ну що за диво – малювати ніч
в квадраті темному, кошлату і невмиту,
безлюдну... Та не в тому навіть річ –
по чорнім чорним – малювать не вміти.

Вона бреде безоглядно в імлу –
ведеш, мов малюка, її за руку,
а поруч – ані вогника, ні звуку...
Малюй її, безпомічну, малу!

Вона тобі, немов дитя, простить.
А сам собі пробачити чи зможеш,
що все змішав – красиве і негоже,
над прірвою спалив свої мости?

Спитаєте: в чім істина? Де суть?
Що, врешті-решт, усе це може значить?
Хоч як нам хочеться судьбу переіначить –
ми пішаки, бо інші чинять суд.

Перевернути б недолугість форм,
приручених, мов тигра - словом, шестом,
пластичних, ніби чесність в ім’я жерсті,
відправити під прес, неначе лом.

Життя на правки – о, яке скупе...
І процвітає межи днів полуда.
Не раз себе запитуєм: як бути?
Окреме б так замовити купе –

щоб ані кого – тільки дощ та сніг
в твоїм вікні, що мчить у невідомість,
позаду твій перон, вокзал...Натомість
ти новий малювати день би зміг.
27.11.2009

Це все кохання , яке розростається так , ніби не має межі,
наче і правда , роблячи свій персональний вибір , викреслиш з нього розум і
впишеш адресу всіх відьом , всю рецептуру домашніх таких ворожінь,
які так і залишаться на тобі , як на дитинстві морозиво.
Це все жіноче , руде , безнадійність безпеки дорожнього руху,
наче по тілу автобусом пересувається з правої в ліву руку,
наче згортаєшся і розгортаєшся , граєш настільно.
Це все настільки.

2010

Він трішечки косоокий,
Бо дивиться лиш на мене
Напружено і глибоко,
Моментами аж скажено.
І дихає надто часто,
Червоний стає, аж жарко.
У нього, напевно, астма,
Або ж постаралась чарка.
Він хижий і злий, як кобра,
Та дуже нервує бідний:
Стискає кулак хоробро,
А потім раптово блідне.
Та, мабуть, у нього глИсти -
Худющий як анорексик.
Він хоче мене загризти,
Як кішку сусідський песик.
Він може мене продати
Чи вимінять на горілку,
На клаптики розірвати,
Як тузик славетну грілку.
А потім не стане жару -
Він зшиє усі частинки.
Назад забере із бару :
«Маленька моя Іринка!»
Пекельні душевні муки!
Ще й часто підводять м’язи,
Щось сіпають губи, руки,
А інколи все одразу.
Рефлекси такОж не в нормі.
Бояться його домашні.
Відколи вже він «не в формі»,
Заходити в хату страшно.
Симптоми, звичайно - дупа -
Це й Хауса налякає.
Діагнозів ціла купа…
А, може, він лиш кохає?

Багато снів, багато мрій
Перемішалися у часі.
Із них коктейль зготую на обід
Й приправлю чистим щастям.

І скину всі листи в трубопровід,
Що створені та невідправлені до тебе.
Я ж знаю що мені не слід
Просити нездійсненного у неба.

Надам я лад своїм речам,
Думкам, бажанням, цілям
І грандіозний себезмінний план
Я відчайдушно приведу у дію.

Не треба сліз, не треба слів,
Не треба поглядів колючих…
Потрібне світло на душі
І усмішка, як супутник всюдисущий.

Хоч світочу я не знайшла,
Все ж буду віддано чекати
І сторінки свого життя
Старанно й стримано листати.

У кожнім слові і рядку
Та знайденому розділовім знаці
Я буду бачити мету –
Це довгождане й невловиме щастя!

Не можна копирсатися у часі
Є мить, і в ній люби себе.
Матерію високу в нижчім класі
Відкинь, бо добрим є просте…

Ціную думку всіх присутніх
Та слухаю лише себе,
Бо хто розкриє мою сутність?
Кожен поверхняно бере.

Набори слів вже не готую.
Керуюсь лиш потоками думок
І планів на майбутнє не будую,
Життя укаже на потрібний крок.

Дороговкази, або їх відсутність
Завжди несуть таємний зміст,
Ти просто розшифруй їх сутність
Та правильно із нми поступи.

Ще вкинем паличку кориці
І розмішаєм… Чуєш аромат?
Радій, танцюй ти маєш змогу
Життя мого дегустувати смак.

2010р.

Ой, навіщо стільки ґав
нахапав у жменю я?
Марно все: не там стояв,
де плекають генія.

Мабуть, просто не доріс
до Шевченка премії.
За горами - сніг і ліс,
і корчма у Ксенії.

Як застряг оце в корчмі
зі своїми ґавами,
бачу навіть у пітьмі
Київ за "Забавами".

Ось начищу чобітки
на вечірнім кастингу...
Жменю ґав свою в сніжки
оберну, не хвастаю.

Сорок шостим ці нехай
чоботята розміром,
Чудотворець Миколай -
чудотворець з розмахом!

13.12.2010

Може тебе поцілує
Ангел у пружні перса
Римами уст прозорих
І пелюстками слів.
А на акордах речень
Ніч тебе знов захоче
Не у колиску збуджень,
А на перини снів…


2010

(Мимовільна екзистенція)

Хотіння – це вже майже половина,
Оспівування – більше, ніж політ,
Чекання – найчемнішая дитина
У випадку, як Вам сімнадцять літ…

Відречення – найбільше беззаконня,
Обійми – це наближення до крил,
Любов – як сон, хоча любов – безсоння! –
І сум для нас – це важкість сотні брил…

(Я не учу – я просто мимовільно
Романтику розписую віршем;
Можливо, хтось погодиться, що сильно,
Однак, мені не вижити книшем…)

06.10.2010 р.

Літо - пізнання Бога,
літо гарячих сліз,
літо - уже якого
більше не буде...
Ніч.

Довга, важка, тривожна
вогник його погас,
більше йому не можна,
вже не його
це час.

Скрізь проникає вміло,
тлінними б’є крильми,
воно іти не хотіло,
мусіло щоб
піти.

Тихо уста шепочуть,
знають, що не прийде,
знають, але так хочуть,
прагнуть
понад усе.

Літа того п’янкого
змучена зве душа,
хоче його одного,
прагне його
тепла.

На полотні у ночі
сіра, чужа стіна,
б’є сліпотою очі,
спрагою їсть
життя.

Стало тепер без сенсу,
втратило всякий зміст,
спокій палить шаленство,
Ти - дивовижний
гість.

Спогадом дай торкнутись,
мить побувати в нім,
в літо моє вернутись,
в його блаженство
мрій.

В літо пізнання Бога,
в літо гарячих сліз,
в літо, уже якого
більше не стріну
тут.

2010

Що треба, щоб стать героїнею?

Мойсеєм блукати пустелею?
Чекати на гибель рабів?

Рабів, пригнічених долею,
Волаючих: «Хочу води!»?

Раби потурають ворогу,
Запродані за мідяк.

Те рабське безсилля – в головах,
І рабське тремтіння – в серцях.

Те скиглення мовою ворога...
- Вже краще мовчіть, раби!

- Не знаємо мови, історії,
Нам – хліба б, нам – краще туди!

Їх очі горять: там золото,
Там срібло, там просто - рай.

-Куди, Мойсею, дурнику,
Ведеш, у який-то край?
Не було у нас своєї землі.
І немає –
Зась!
А там полишили гроші ми
І спокій, і радість - бач!

Дивлюся і я, як отой Мойсей,
На слабкість і рабський дух:
«Невже ж те рабство вичавлює смерть,
І більш ніщо на землі?
Невже зрозуміти не зможуть так
Холуї ті і раби:
Допоки рабство живе в серцях,
Не буде у нас землі.

Не буде хліба,
Не буде розваг,
Лише ворожий сміх:
«Допоки раби поважають нас,
Володарі їхні – ми!»

Поснули серця?
Гідність зникла з душі?
Запродали матір радо,
Раби ми, раби ми, раби, раби,
Холопи у старшого брата.

2009

Куди зникають всі талановиті,
Налякані горою
Дару?

Хто сповіщає про загибель
Дару?

Прощає тих Господь, хто на поталу
ліні і світу дольному трощить свій власний
Дух?

І знизує плечима перед смертю,
Закоханий у радощі життя:
«Я ж міг ту гору подолати, Боже,
А все віддав за гроші навмання!»

Дух, спертий світом, никне,
скиглить,
стогне.
Та ніби борсається у своїх думках,
А потім, невдоволений, замовкне
І стане привидом.
Отак і мре талант.

2009

О, невідгадано загадко
Зі мною ти на все життя.
Й назад нема вже вороття,
Лиш ніжне серцю слово - Татка!

Весняний подих мучить душу,
Вертаючи мене в минуле.
Лелечим клином промайнуло,
Все з чим зустрінутися мусив.

На почуття впав порох смутку,
Лежить згвалтована надія.
Весняне сонечко пригріє,
Я ж заховаюся в закутку.

І серце в грудях як голубка,
Так безпорадно затріпоче.
Воно само незна що хоче,
Лише заграє сумно дудка.

Покличе знову на леваду,
Вдихати запах дивоцвіту,
І над багаттям руки гріти.
Там пригадаю першу зраду.

Де вперше я поранив серце,
Жагучим полум'ям кохання.
Лататтям заросли бажання,
І обміліло вже озерце.

Неначе крик нічної пташки,
Коли й без того серцю важко,
Повз мене тінь ваша пролине,
Я ж ніби пролісок загину.

15-16.03.1995

Знову біжу на червоне, зухвало і відчайдушно
Ллються життєписи-вірші, в них непомітна фальш.
Щасливий, хто має речі, за які він віддав би душу
Ще щасливіший той, кому потім було б не жаль.

Сотні людей навколо поглядами волають:
«Червоне – значить не можна. Чекай покірно.»
Не можу, рвуся на клапті. Не хочу раю.
Дивна. Байдужа. Сліпа. Із очима звіра.

Не варта того, що маю. Невдячна. Чи просто ІНША?
Всесвіт в квадратні рамки вписати не вийде таки.
Сльози вже не потрібні. Тільки кава і вірші.
В порожнечу впадуть й розіб’ються з відлунням дзвінким.
22.03.2010р.

Балада про владу.

Хто від чорта, хто від бога.
Дідько певно розпізнає.
Вже потрібна допомога.
Україна вимирає.

Кажуть влада вся від бога.
Хто і звідки таке знає.
Мабуть диявольська підмога.
Розум ясний вимикає.

Губить влада безтолкова.
Наш народ, кінчає.
Невже оце божа змова.
Ні, так не буває.

Брешуть, дурять за для кого.
Все народ приймає.
Докотились он до чого.
Дурень все прощає.

Беззаконня і від нього.
Свавілля триває.
Можуть знищити любого.
Хай не заважає.

Ось і нищать рядового.
Хто тих захищає.
Геноциду як таого.
Ніхто не вбачає.

Собак бродячих на дорогах.
Влада зберігає.
Людей безхатніх ради бога.
Вкрай не помічає.

Їх ганяють, убивають.
Ніхто не жалкує.
Тихо в ями заривають.
Закон це не чує.

Хто довів їх до такого.
Мабуть кожен знає.
Але горя вже людського.
Ніхто не сприймає.

Обдурили, обікрали.
Житло забрали та продали.
На вулицю по виганяли.
По далі, щоб не заважали.

Чи конайте, чи вмирайте.
Кого це хвилює.
Мерседесів не чіпайте.
Влада контролює.

Обдирають не одного.
Більшість потерпає.
Молодого чи старого.
Різниці немає.

Без дозволу як такого.
Буття не триває.
Причепляться до любого.
Свавілля гуляє.

Кучі довідок для чого.
Влада вимагає.
Та з кожного ділового.
Хабарі здирає.

Опустилась нижче всього.
Свинство край переповняє.
Пенсію вже для старого.
Фабрикує, підробляє.

Чому, за що, та ради кого.
Брехливі дані підсуває.
У неспроможного, слабкого.
Можливість жити віднімає.

Це лиш частинка тіньового.
Що наша влада витіває.
І від сприяння ділового.
Народ, як видно вимирає.

Честі, совісті та бога.
Влада геть не сповідає.
Як виходити з під цього.
Певно той же дідько знає.

Дурість, свинство від якого.
Україна потерпає.
Прижилися від простого.
Хто за що відповідає.

Де ж той лицар, що від нього.
Погань назавжди тікає.
Довго ждати нам такого.
Хто ж за нас ганьбу здолає.

2.08.10. В. Назаренко.

А це непросто – розітнути спогад
І – сам на сам.
А ти давно до мене не приходив,
Не колисав.
Давно не брав п’ять пальців у долоню
І – біля уст…
Не дотуляв їх ніжністю в безодню.
Хвилинок хруст
Лоскоче вухо неприємно-тихо,
Не так, як ти.
Вже змила поцілунків краплі, крихти –
Твої сліди.
У пам’яті відкопую моменти
Твоїх зітхань.
Не чую голос твій, не знаю, де ти,
Де щастя грань.
Сумую я без тебе вже, сумую.
Хоч слово дай!
У холоді, без ласки, прозимую
Свою печаль.
Голублячи чекання і неспокій,
Тебе діждусь,
І, впавши оком у глибокий погляд,
Із уст нап’юсь.

1994

Звивалася зрада гадюкою,
Своє висуваючи жало.
Ковтала напій напів з мукою,
То знову зловісно сичала.

Чи ж то хизувалася ницістю,
Вдаючи себе цнотливою.
А чи посміялась над вірністю
Громами й слізною зливою.

Вернутися б - не вертається.
Забутися б - та не забудеться,
Що зрадою поєднається,
Не зтерпиться, і не злюбиться…

Лице моє пожерли чиряки,
А я в душі собі плекаю ружу.
Ти на асфальті бачиш лиш калюжу,
Я ж бачу небо, місяць і зірки.

14.09.1991

Ти доспівав мене,
А я тебе згубила
На вістрі всіх прощань
І дотиків на "ти".
Уже зима комусь
Посеребрила крила,
Вростаючи у сон
До вічності крихкий...
.
Зболіло тепле «ми»,
Зворожене по зорях.
Розтануло у ніч
Розгойданим човном.
Лиш пам'ять про любов
Заколишу, мов сонях.
Жовтогарячий сплеск,
Що кутає руном.

Від скерцо квола тінь,
Шифрована у титрах,
Ховає блиск зіниць
У хворобливім «ні».
Укотре визнаю:
Вросла у тебе, звикла.
Мій кришталевий міф,
Віднайдений на дні.

Нехай не рути цвіт –
Байдужості колюччя
Здирає серце в кров.
Яка вага сльози?
Серед усіх вітрів
Вхопитись за поруччя,
Якщо нема руки
Посеред тУги зим.

Бо так уже навзрид
Кигиче пам’ять п’яна,
Всі вишиванки снів
Зіжмакавши в туман.
Шемрання золоте
Загоїть ніжно рану
І проросте у світ
Наскрізно. Рвучи стан.

Ти доспівав мене…
І що кому до того?
Нема шляхів у рай,
Як раю не було.
Таврує місяць сум,
Всміхається дворого
На два шляхи у синь.
...Вистуджує чоло.

12.12.2010.

Кат шкодує відрубані голови.
Плаче, п’є поминальну з перцем.
Плавить спогад, мов хлопчик плавить з олова
Зірочку в формі для печива, ну, або серце.

Кат відмолює душі, стає на коліна.
В церкві здебільшого завше одні пройдисвіти.
Дівчинка дряпає руки, збирає ожину.
Дівчинка-фотографія скоро вицвіте.

Кат відрізає пасмо і ховає знічено.
Ніжна колекція. Сором’язлива згуба.
Світлі і темні. Пахучі, неначе дівчина.
Кат іще хлопчик. Старшим уже й не буде.

Оксана Яблонська
поезія “Анданте ночі”


Коли тісною стане шкіра
І вигостриш своє перо,
Тоненьким лезом ювеліра
Ти знімеш маску. І мерло
Осяє скромні будуари
І бригантини легкий стиль.
Ти увійдеш іще без пари,
Загойданий посеред хвиль...


Коли затихне перший вигук
Отих невтомних шукачів
Перстенів, перлів, срібних рибок,
Ти в будуарі відпочинь
І сни твої і діаманти
Я припильную, як колись...
У танці осені анданте,
Де ми щасливо обнялись...



пародія

Людей в житті тримає віра,
І установка на добро.
Але бува, що тисне шкіра,
Або затупиться перо.
Дістануть так інтриги, чвари,
(Бомонд наскрізь отим просяк).
Ввійдеш в розкішні будуари –
Та гόйдатись без пари як?

Вже сил нема… Де вигук перший?
Не сплю, пильную день при дні…
Де бригантина? Де той вершник,
Подібний принцу на коні?
Налόжу маску, вип’ю “Фанти” –
Нема невтомних шукачів.
Вже б не алегро – хоч анданте,
Чи що б там сам вже захотів…

Та спосіб є зарадить справі…
Пегас не йде – простий закон,
Налити в келих Сапераві!
Іще не йде? То Совиньйон!
А от Мерло як рекламують –
коли потрібно Супер –текст.
(Гулієви рекомендують –
Ним добре запивать біфштекс).

Меткі до вин оті французи,
І до кохання – їм не вір!
Ну, наші – хоч не Томи Крузи,
Але, скажімо, ювелір…
Шліфує вправно діаманти,
“Перлини” теж – і не одну!
…Прийму таблеточку “Анданте” –
Снодійне від порушень сну…


11.12.2010

Місяць старий стереже посивіле місто…
Гірко в безсліззі ламає на крихти час,
Що так вільготно тамує своє каліцтво
Полум’ям ніжним,
Яке віддає свіча
Просто в долоні глибокого смутку ночі…
Місяць старий залоскоче ребра доріг.
І тихо молишся «Отче наш, отче, отче!
Ну вбережи від печалі красу зорі,
Що ще не вміє ні вірити ні… любити».
Місто заснуло у голому вітті верб.
Тільки ліхтарний вогонь холодом розлитий
Тихо в безсліззі на клаптики темінь рве.

finita la commedia

Зима світи заполонила,
Твої сліди сніги зітруть.
Вітри тобі від мене, Милий,
Слова любові понесуть.

Позаду нас - жагуче літо,
У дні, що йде - ріка надій,
Яка нарешті нас наситить.
Радій же, серденько, радій!

Твої обійми і цілунки
У мене знов вдихнуть життя.
Доп'ємо весь солодкий трунок
Аж до п'янкого забуття.

Поглянь за обрій - вже видніють
Дивами сповнені світи.
Ми Щастя Храм собі намрієм,
В якім лиш будуть я і ти.

Ми подаруєм мріям крила -
Хай воскресають і живуть.
Лиш повернись до мене, Милий,
З тобою ми - єдина суть!

Шлях замовкає і мріє трохи поспати
Перед світанком, коли водій вже втомився
Мацати розкіш форм плечової повії,
І посопує, в грудях сховавши обличчя вусате.

Шлях замовкає нарешті, лиш перепелиці
Скрикують в темряві, наче від спраги
Скрикує підліток у напівсні.
До яблук я простягнув правицю.

І раптом плоди зриваються долі,
Лякають мишей та дурних горобців.
Їх переляк будить старенького пса
І місяць дратує в небеснім роздоллі.

Пес хоче завити, та стримує згадка недобра
Про біль від кийка, що сон береже
Суворого ґазди. Остерігається пес
Хазяйського гніву, а так він - тварина хоробра.

Шлях замовкає, мовчки дивлюсь на зорі,
Слухаю цвіркунів, чий спів закриває повіки.
З гірки Чумацького Шляху ковзають янголята
В хвилю морську і регочуть у Чорному Морі.

Ми з тобою будемо коханцями,
Ми з тобою будемо удвох
Ніжними мелодіями й танцями
Огортати те, що дав нам Бог.

Будемо ловити кожну крихітку,
Кожну мить короткого злиття –
Доля нам таку стежину виткала,
Вишила нам хрестиком життя.

Будемо долати втрати-відстані
І тепло тулити до грудей.
Будемо веселими й щасливими
Між любов’ю кинутих людей.

Янголами будемо любитися –
У раю нікого більш нема!
Ми з тобою будемо коханцями, –
Літо подарує нам зима.


...2010

Не заспокоювався, поки,

В густих туманах пізніх днів,

Тебе, відрада синьоока,

Я несподівано не стрів.

Мої обійми полонили,

Як сіті рибку золоту,

Уже пручатися безсилу

Твою змарнілу самоту.

Мої цілунки обігріли

Тебе від п’ят до голови,

Неначе хвилі здичавілі

Закам’янілі острови.

Душа часу не відчувала

І втоми в тілі не було,

Коли світання синь помалу

Упала вдосвіта на скло.

Було і радісно, і жарко,

І соромливо нам в імлі.

І не припалена цигарка

Лежала сумно на столі…


Я – неприборкана ріка,

В якій і праведне, і грішне!

Та ось тобі моя рука,

З – під неї линуть ніжні вірші.

Моя стихія – каламуть,

У ній від пристрастей цунамі.

Хто зможе в душу зазирнуть

Мені, розпещеній вітрами?

Я заблукала між світів

І обпалила рано крила.

Хто б це приборкати зумів

Мою натуру здичавілу?

Мене у сіті ти зловив,

Омивши в променях ранкових.

Закам’янілі острови

Зросив нектарами любові.

Зігріта дотиком руки,

Воскресла духом і весняна,

Лечу на крилах у блакить,

Шлю небесам від нас: - Осанна!


Кучерук Віктор, Наталія Крісман

9.12.10.