1

Я мию шиби. Лине спів...
Погожий ранок.
Циганський табір - на Супій.
Дівча - на ґанок.

- Води мені... А кухлик де? -
Лалча ґелґоче.
На клямку пальчик вже кладе.
До хати хоче?

- А як тебе, півдівко, звати?-
Сміюсь-питаю.

-Чого тобі, Харитю, дати?
- Компоту... й чаю.

2

На шибі - сріберним розводом -
Печаль Хариті.
"Вікна немає... Дім - підвода.
Що маю мити?.
Я - доня ромів. Шлях і небо...
А свічка - зірка..."

"Ще й руки... ноги... є у тебе..."-
Тургоче хвіртка.


2002

Вишию небо хрестиком,
Потім легкі хмарки,
Потім дівчисько з песиком
І ластівки…

Вишию стежку квітами -
Може моя буде.
Може я нею житиму…
Знати б, куди заведе.

Вишию руки дідові
В променях золотих,
Вишию сонце світові
Із ниточок простих.

Може сорочку вишити…
В чому тут тільки суть?
Тут хоч сьогодні б вижити
Й завтра перетягнуть.

Хрестик тримає хрестика
На білім оцім шитті.
Тримає дівчисько й песика
У цім непростім житті.

Вишити чи не вишити -
Питання стоїть не так.
Вижити, чи не вижити?
І ще запитання – як?
13.05.2010

(тріолет)

Ти мене «фейсбукнула» листом,
Інтернет-дівчинонько кохана,
І відкривсь на серці смайлик-рана,
Ти мене «фейсбукнула" листом…
О не будь офіціо-тираном –
Шли інтим «фрімейлом» хоч і том…
Ти мене «фейсбукнула» листом
Інтернет-дівчинонько кохана.

(АВвА ваАВ)

16.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

«Лиш не грусти», - сказал и улыбнулся…
Я вдруг забыла на роспутье дней,
Когда ты в первый раз руки коснулся,
Когда назвал малышкою своей?

Ты был отцом и братом и любимым;
Ты просто жил и на яву, и в снах.
Меня хотел… меня желал наивно,
Но не сказал: тебя осилил страх.

А я, держась «загадочно и гордо»,
Твои порывы видя – улыбалась…
Так потерялась хищницкая морда
Любви, что в наши сны тогда ворвалась.

2010р.

Коли одні тіні бездушні снують,
Коли почуття витісняє байдужість,
Як твою довіру на шмаття порвуть
І погляди друзів давно вже не дружні,
Як світла не бачиш, хоч день на дворі,
Безмовна земля вже забула про збіжжя,
Як з докором дивиться янгол з гори
І ти, мов дитина, що на роздоріжжі,
Коли вже не знаєш - це сон, а чи яв,
В якім тебе підло знов зраджують в соте,
На грудях пригрілася твоїх змія,
А ти їй віддати життя вже й не проти,
Коли вчора рідний - а нині чужий,
І небо без просвітку ридьма ридає,
Коли розумієш - а ти ще й не жив,
Бредеш манівцями, хоч думав - до раю,
Коли за добро твоє зрада - ціна,
Ти серце відкрив - а по нім потоптались,
Коли ця реальність болючо-сумна... -

В мені й досі віра в Людину зосталась!
16.01.2011р.

На облізлу черепицю
влігся кіт:
«Остогидли жебри ниці -
сором, стид.
Всенький день просив уклінно:
«Їсти дааай!»
Не прожити й день у ліні.
Був би рай,
якби з неба – не дощисько,
молоко...
І м’ясця б у миску чисту
не шматком,
а плястерками, з гарніром
« Kitekat».
І сметани з білим сиром...
І котлет...
щойно виловлених тлустих
надрибин –
хочеш їж, а хоч, милуйся.
От, якби...»
Вийшла дівчинка із брами.
«Так!!! Неси!!!»
Кличе: «Коте, гаму-гаму,
кси- кси-кси».
З даху котик долі скочив -
ось він - я:
« Почастуюся охоче,
смачно, няв».

Такою народилась... Що ж я вдію? -
В мені примовк мій хліборобський рід.
Але я мову квітів розумію,
Говорю з ними ще з дитячих літ.
І слухаю, й дивлюсь. Од щастя плачу.
І Господові дякую за це.
За мить натхнення світові пробачу
Насмішки в спину, і злобу в лице.
У пісні дивобарви роздобуду,
Зчарую пензля з власної коси.
Чого ж вам так недобре, добрі люди?
Чого ж ви так сахаєтесь краси?
За дивний хист мене пробачте, грішну.
Сама не знаю - нащо і звідкіль?
Перемовчу печаль свою невтішну.
Замкну в душі невиплаканий біль,
Лиш світлу радість випущу за двері -
Нехай милує око, хай цвіте...
Вони живі, ці квіти на папері.
Для них, мов сонце, - серце золоте.
Вони також, бува, за крок од смерті.
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на мольберті,
Здається - будуть квітнути віки.
Як ті, що у садочку біля хати,
Чи ті, що в лузі, в крапельках дощу.
Убийте... або дайте малювати!
Я більш у вас нічого не прошу...

2008

із неба без просвітку ллється вода
за край переходять обвітрені спини
і чорні дерева корінням до дна -
без листя, без сили

ці будні, як заштори вікон чужих
як втрати без цін, сподівань і обмовлень
ти в"язень порожніх кав"ярень і тих,
хто платить любов"ю

У просторі цім ні вікон, ні дверей
Ти топишся в мареннях, рвешся і плачеш
І тіні в яких не знаходиш людей
і люди яким не пробачиш

Із неба без просвітку ллється вода
і сталь набирає осіннього дзвону
народ мій як чорна безмовна земля -
усе по закону

Самотніми шибками всміхаються будинки,
В гримасі божевільній викривлюючи крик.
Чарівне місто-привид, де стронцієві зливки,
Тебе вітає радо, відважний мандрівник!

Немає більш ніде такого місця в світі,
Де б моторошний подив так серце нервував.
Усе чогось чекає. Усі роки – у миті.
В рудих легенях атом обвився, як удав.

А ти іще не знаєш, що є в житті страшного.
Як не дивись навкруг – жахіття там нема.
Насправді найстрашніше – не бачити нічого.
Є місто. І є ти. Між вами пустота.

Ось на столі лежить забутий кимсь щоденник.
І квітень "вісім-шість" буяє від небес.
Його господар зник в автобусах півтемних,
Він не поставив крапку. Зробила це ЧАЕС.

2010

Я не тримаю зла на тебе, сонце,
Але дошкульно після цих років
Надіятись на смайл у чат-віконці,
А мати тільки гірко-кислий гнів.

Порубана цезурою на строфи,
Живу та вірю у прийдешній день.
У тебе є сарказм, у мене – тропи.
Їм не з'єднатись ні в одній з пісень.

Поділена законами на молі,
Встановлюю стаханівський рекорд.
Твоїм діезам і моїм бемолям
Ніколи вже не злитися в акорд.

Гримлять і струшують вокзал вагони.
Вони летять у непомітну даль.
Ти любиш чорне, я люблю червоне,
Але то не про нас писав Стендаль.

Любов і теплота – я знаю, що це,
Та маю тільки гірко-кислий гнів.
Я не тримаю зла на тебе, сонце,
Бо ти нещире під кормою слів.

2010

Когда ты со мной, мне на все наплевать.
Быть только с тобой
Тебя лишь оберегать.
Когда тебя рядом нет,
Лезет в голову бред.
И ине не по себе,
Когда тебя рядом нет.
Душевный покой, когда ты рядом со мной.
Тебя я люблю.
Я хочу быть с тобой.
Не хочу видеть свет,
Когда тебя рядом нет.
Я зол, груб,
очень нервный,
Стоит только задеть.
Не пойму почему?
Не пойму что со мной?
Так легко мне дышать,
Когда ты рядом со мной.
Но когда тебя нет,
Все кипит, все бурлит.
И мне нужен совет
чтоб быть с тобой много лет.

2011

У природы нет плохой погоды.
Все поры года равно хороши,
И если ты не любишь дождь и слякоть,
То выводы ты делать не спеши.
Жара и холод,
снег с дождем и лето,...
Должно быть все
Да только в меру, знай
В природе в равновесии все это.
Не суй свой нос!!!!
Природе не мешай!!!
За все платить приходится,
Подумай,
А стоит ли с природою шутить?
А стоит тучи разводить руками?
А стоит реки и моря сушить?
Так вот землетрясения, цунами-
Ответ природы на дела твои,
Еще раз говорю, мой друг,
Подумай!!!
Не зли, в природе зверя не буди!!!

2011

Січень. Плюс два і сиро.
Мжичка. А час би - снігу.
Наче злий жарт сатира –
Вічна оця відлига.

Схожий на небо настрій:
Теж каламутно-сірий.
Де ти, сніжку лапастий,
Сина мого кумире?

Хмари б сюди зимові…
Знову слова – цяцянки:
Звично ловлю на слові
Метеообіцянки.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Час поміж нами мені видається Пілатом.
Сумом міжряддя віршів запорошує січень,
Я зазираю у небо, немов в твої вічі.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Прагну одвіти знайти, та мовчання печаті
Досі лежать тягарем непосильним на долі,
Доки свої відшукаємо істинні ролі.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Знаю, розлуки ріка поміж нами - розплата.
Янголи крилами тихо торкаються вікон,
Аби збагнути, чи я ще до болю не звикла.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Йду в невідомість, неначе до власної страти.
Душу, де війни вирують і вічні протести,
Прагну любов'ю зігріти й до тебе живою донести.

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Тіні у небо душа відкидає крилаті,
Вічність неспокою крилонька ті обпалила,
Та не скорила ще, духу мого не скорила!

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся чекати...
Вірю у те, що усупереч темним закляттям,
Через холодні пустелі облудного світу -
Буде довіку кохання між нами горіти!

Вчуся чекати, мій Любий, я вчуся кохати...
16.01.2011р.

Листя тихо опадає,
Під ногами шурхотить.
А ялина споглядає
Як невпинно час летить.

Я в парку жовтім блукаю
Серед стомлених дерев.
Відпочинку там шукаю,
Де відсутній денний рев.

Метушня мене стомила,
Вічний поспіх вже набрид.
Але ця хвилина мила,
І прекрасний краєвид.

Я іду повільним кроком,
Прислухаюся до вітру,
А в цей час малює осінь.
Я люблю її палітру!

Уплели берізки в коси золотистії стрічки -
Осінь ніби запалила незгасаючі свічки.
І продовжує картину із натхненням малювати
Так піклується про неї, ніби про дитину мати.

Покохав берізку вітер.
Тепер смикає за коси
І для себе в подарунок
Золотисту стрічку просить.

Я з Вами йшла
лунке повітря
вбирало змісти Ваших слів
мовчала я
на сонці
повільний день нечутно тлів
прадавні баби – кам’яниці
за нами стежили
їх зір
мене проймав
незнаний звір
що в мурі кам’янім ожив
до мене пильно приглядався
і вже тремтів полум’янів
та нестрашний був
бо змалів...

мене приймав Латентний Львів

ні
не прихований
т а є м н и й
заглиблений у себе Львів
“готичних ліній літній спів”...
“лютує латеральний біль”...

я з Вами йшла
у латеральний Ваш
латентний
Львів
*

Цитати - з Олександра Гордона "Латентний Львів".

Земний едем усталеного зла.
До нього звикли ситі та голодні.
Нехай донині стелиться імла,
Вже виграє загравами безодня.

Пильніше глянь і там таки побачиш
Страшні очиці свого майбуття;
Твій стогін, що немов виття собаче,
Останній голос ницього життя.

А Суд Страшний одвічно і невпинно
Виносить вирок помислам людським.
І молиться розкаяна людина,
І щиряться зацьковано вовки.

Та зараз все не так, все по –другому:
Сто кратно виростає лютий біль,
Степами збожеволілий сірома
Тиняється й на рани сипле сіль.

Катарсис ніби. Тільки не радію
Стражданням. Най же стануться дива:
Без пекла грішні душі проясніють,
Без крику правди сповняться слова.

Так неможливо? За усе розплата
У всесвіті? Та серце не сприйма,
Коли палахкотять, пустіють хати,
І мертвяків приховує пітьма.

1

Четвертий ранок ллє у Львові дощ…
Лиш пообіді – сонце й ложка манни.
В плащі з болоньї – янгол часу прощ.
– Ця стріча, – дихає в лице, – остання.
Рве парасолю: „Ось квиток! Пора...
Вертайся в Київ. Ти ж волала: „Пробі!”.
Не викаблучуйся! Це коло розірвав:
Я з охоронцем жевжика у змові…
У нього – бізнес. Ти не заважай!
І він тобі не стане у пригоді.
У нього недорід. Неурожай...
Така любов – товсті млинці на соді.
А ти любила флери, креп, ажур...
Везла йому повидло, з Ялти – смокви...
Ось – на дорогу кава, чай, „Бонжур”…
Іди під парасолю! Чай намокне...”.


2

Собор.
Хлип...
Ратуша.
Кав’ярня.
Грім…
Трамвай.
Вагон плацкартний.
Ніч стежки тасує...
Мости... Хрести...
Дніпро...
Цілунок. Чай.
– Коханий, як тобі Дніпро пасує...


2008

Ми їдемо в маршрутному таксі.
Юрась півсонний – в тата на колінах.
– Матусю, я побачу панголіна? –
До вуха нахиливсь.
– Ти б поряд сів! –
Хлоп’яті радить миловидна пані.
– Нехай сидить – ріднесеньке, мале…
– І мій хорошим був, поки на зле
Друг-харцизяка не намовив Даню!
І – сльози по напудрених щоках…
– Немає батька – з ремінцем, повчанням.
Данило – наркоман... Це - біль... і крах.
Вчетверте за крадіжку в буцегарні…

Щоби тій пані сльози осушить,
Плету зі слів огрійливе кружало...
Під шерех прядива... заснув мій син.
...А може, ремінця від татка - мало?


2002

Все здесь - радость почем
И откуда беда -
Все здесь в тайне.
Пластилиновым днем
Здесь я встретил тогда
Айне кляйне...

Пластилиновых тем
Неожиданный крой.
И тем паче -
Гретхен, Гретхен! Зачем
Ты рассталась со мной
Наудачу?

С Лотарингии ли
Начинались дела
Или с Менса,
Гретхен, в снежной дали
Ты была, ты была -
Совершенство.

Здесь не будем одни,
Руку здесь протяни -
Снимут палец.
Знаешь, родина-мать
(Не желавшая нас целовать)
Юбер алес.

На каком вираже,
Небеса, этот сон
Обернете?
Фауст перерожден:
Спит в качалке уже
Старец Гете.

2009

Я осідлаю місяць в небесах,
Накину зорям золоті вуздечка -
Вночі здолаю весь Чумацький Шлях
Дістанусь, люба, до твого сердечка.

Лиш не насуплюй брівки чарівні-
Сховай у віях гострі блискавиці,
Веселкою всміхнись в цю мить мені,
Розтань в обіймах, ніби ніч в зірницях.

І розмалюєм небо голубим,
Примхливі хмарки сонечком прикрасим.
Як добре все ж відчутись молодим!
Життя, спасибі! Ти таки - прекрасне!

Рибиною об лід
Народ товчеться
Допоки не візьметься
Оселедцем,
Аби покраяним
На золотій тарелі
Впинитися в Москві
Чи у Брюсселі.

У нас тут
При шикарному ставочку
Щупак поставив
Велетенську бочку
І маринади
Пряні насолив:
- Єднайтеся
В консервний колектив!

Чехов писал и писал; а у каждого мера
Весен и весей своя, не сегодня сложилась.
Суть не в клубничке. Не нужно совсем адъюльтера.
Боже, полцарства отдал бы за тонкость и живость.

Здравствуй, мой свет невечерний. Живая прохлада.
Легкий воробушек взгляда и краешек речи.
Глядь, и не рада; потом и опять-таки - рада.
Нет, все равно заменить это скучно и нечем.

Так и в рассказе, ей-ей, огонек не затушен
С верой, что непотопляемы грани натуры.
Глянет какой-нибудь Кашин, какой-нибудь Хрюшин.
Дама и дама, - он скажет, - ну, Гуров и Гуров.

Пусть ухмыльнется, но только оставь напоследок
Что-то еще понежнее, а то не заплачем.
Свет невечерний беседок неверен и редок.
Мир этот пристальный был бы напрасен иначе.

2009

Запросили в Раду з почестями Зраду,
Посадили в крісло поблизу міністрів.
Заходились радо Совість гнати з Ради,
Та так захопились, що ледве спинились.

Не стало уміння вижити Сумлінню,
Вигнати із Ради були його раді.
Довго Правду гнали, ганьбили, кричали,
Та все опиралась, за крісла трималась.

Не змогла встояти та й пішла блукати,
Сирота без роду ходить між народу.
І не знає влада, чом люди не раді,
Що провели нові реформи у Раді.

2011

Хіба ж безголоса Вкраїна моя, без'язика?
А пісні не чутно: хористи німі і глухі.
Заспівувач ревний тремтить, як болотна осика,
Уклінно приймає поради лукаві, лихі.

Стидаюсь мовчати. Довкіл розкошують пілати.
Стягам заборон служить вірно зацитьканий страх.
Не пісню виводжу, а волю з глухої палати -
Хай благовіст спрагло ширя на весняних вітрах!

Щоб гук довгожданий осмілив одвагою брата,
Що був безвідмовним - та й в нього не вічний терпець!
Стогнів стрепіхатий* хіба ж не жадатиме плати,
Хоч зве до прощення всевладний і мудрий Творець...

Хіба ж безголоса Вкраїна моя, без'язика?..


*З вірша В.Стуса

Я заходжу у Всесвіт незнаний,
У чужу територію зір,
Де пробуджено дихає тайна
Між гарячих натруджених гір.
Пахнуть медом і рутою ночі
І зоріє небесний кристал...
Я заходжу в коханої очі
І здіймаю їм свій п’єдестал...
Гуркотить у дощі блискавиця,
Віддзеркалює промінь жаги...
Я заходжу, щоб знов відродиться
Із гарячих джерел берегів...
Я заходжу у Всесвіт незнаний,
Де згораю у плазмі вогню...
І шепочеш ти тихо: "Коханий...”
І у відповідь чуєш: "...люблю”.

2001

Поколола ніжні пальці – не відчула болю,
Тонко-тонко вишивала, прикликала долю.
Плакала, а чи сміялась – янголи лиш знають.
Задощило – і не спиться, серце тужить раєм.

Дивна жінка невагома в косах місяць ніжить.
Срібна посестра любові. Сніг біліє крижмом,
Сповиває млосно душу, сіє сон на вії…
Незіпсовано-дитинно в серці квітка зріє.

Проростає через північ кришталевим чаром
Дивна жінка, що вальсує з місяцем у парі.
Їй не спиться і не йметься, крила прагнуть лету.
Жінка-фея, трішки муза, втомлена комета.

Назбирала в кошик зорі – іскри для намиста,
Найяснішу і найкращу розчинила в тісті.
Замісила короваєм, випекла у сонце
І покраяла на скибки. Для усіх. То конче.

Дивна жінка, чи видіння, чи душа дитинна,
Крила білі, аж прозорі, без провини винна…
Вишивала рясно долю – гладдю, не хрестами,
Вірила в примарне щастя, щиро, до нестями.

16.01.2011

Жінка, чи просто душа у жіночому тілі?
крила порубано - все ж залишаються білі
кров очищає від зла

я б перетяла життя від основ, від початку
хто на судьбі моїй ставив цю чорну печатку?
я перепишу сама

важко не впасти і навіть не битись об стіни!
все, що нам дано знайде свої істинні ціни.
замкнуте коло і надто стрімка течія

Тут залишаються тільки зневірено сильні
небо за нами і ангелів погляди пильні
нас проводжають здаля

З грецького:

Керкінітида спала, мов дитина,
І море тихо мацало пісок.
Котило сонце, як Сізіф, проміння,
Плело тканину міфів і казок.

«Ти де?» –
Співали дзвінко струни.
«Озвись…»
Є тільки небо – свідок.
«Ти де?»
Вертається відлунням…
І ввись
Летить душа Керкінітиди.

Культура інша простягнула руки
І ловить в мушлі запахи і звуки…

З кримськотатарського:

Бахчисарай не спить, читає зорі,
Чигає, кличе і не чує вісті.
Очима серця море й гори боре,
І рветься, рине вище, вище висі.

«Не плач» –
З фонтану крапле днина.
Зоря
Вгорі співа різноголоссям
«Побач,
Над Кримом ми єдині.
Моя…» –
І пестить милої волосся.

«Моя ти щира, вірна, сильна, вільна.
Хай буде небо Криму нам прихильне».

на вірш "мат...ріархальне"
http://maysterni.com/publication.php?id=56539


Це сучасність, не третє століття до нашої ери,
То ж футболку зніми і шкарпетки, є в крані вода...
Відірвися від компу, сидиш там, неначе в печері,
Мій художнику слова, поете, я ще молода!

Подаруй мені казку, любов, чи хоч секс, в цьому світі
Нині патріархат - ти читаєш щоночі вірші.
Я ж бо самка твоя, зараз кажуть "дружина", а жити
У панельній квартирі мені уже не до душі

Із таким динозавром. Піду і знайду папуаса,
Що йому до книжок і до світла, у нього бамбук
Є міцний для хатини, з ліани постіль і матраси
Буде матріархат, буду жити спокійно, без мук.

б'юсь об заклад на авто повнопривідне -
я тебе викину, виверну, виперу,
з серця і з подиху "ванішем" виведу,
чорною шкапою з пам'яті виорю.
доста вже мучилась, плакала, вішалась,
пила вино, заїдаючи соромом...
стільки емоцій у віршах намішано!
геть забирайся! лети чорним вороном!
я не зламаюсь. повірю і виживу.
ранки стрічатиму в сонячній Франції.
я тебе вивезу, винищу, вижену,
і розкладу на молекули й фракції.


08. 01. 2011 р.

Що за пух летить подвір'ям
І кружляє білим пір'ям?
Над лісами,над хатаАми,
Над дорогами й стежкАми!

Вуса обліпив котові,
Гарно котику в обнові!
Та не радий кіт Мартин:
"Краще вискочу на тин!

Ніж такі обнови мати
Утечу скоріш до хати!"
Нерозумний кіт Мартин!
Мабуть,ти такий один!

Знає і мала дитина,
То в сніжку стоїть хатина,
То на ганок і поріг
Випав перший білий сніг!

2010

Судити інших -
Справа легка.
Себе судити -
Дуже важка.

2010 р.Б.

Трамваї, тролейбуси в парку дрімають давно,
Ні шереху в місті. Принишкли камінні квартали.
Ніч тишу пролляла, неначе густюще вино,
А зблиски ліхтарні туманами залоскотала.

У час у такий відбувається дійство нічне.
І в мить високосну розкриє свої таємниці,
Повідає світу про щось незбагненне, значне
Бурсацький узвіз, як Андріївський,
той, що в столиці.

З фасаду будинку на Римарській зійде кентавр.
Процока бруківкою, в Лопані груди остудить.
З узвозу війне конюшина - ну чім не нектар?
А пастись не буде.

Та ж він закохався. Його змордувала любов.
А все та студенточка - ще неціловані губи...
Хіба ж вона взнає, на нього чи гляне,либонь? -
Кентавр... Що він зможе?
Хіба що навіки погубить.

І вже не будинки довкола - якісь рундуки,
Примари і тіні. А ніч оголошує віче.
І десь з-поміж інших мої розкошують думки,
Купаються в росах,
з кентавром говорять про вічне.

Узвозом з'їжджає неквапно чумацька гарба.
Козацтво на конях. І чорні авто наче крісла.
А з натовпу: "Слава!" -
і гнівне, і грізне: "Ганьба!"
Злітає,
ширяє над віче, як шабелька блисла.

...А хтось говорив, що на світі чудес не бува.
Не вірте такому, він просто уяви боїться.
Чаклунським озоном охочих узвіз напува
І солодко сниться.
Як вміє він солодко сниться!..

Йой, горе. Ой, Божечку. Жах.
Кушпела безмовного марева,
На схрестях доріг переляк
Кружляє кульбабкою замертво
Біда у словах не промовлена
У шибках-окрайцях очиць
Ошкірилась смерть не схоронена
На безні бліда горілиць...
Її би у землю, до Матінки,
Укрити од звіра, ячить
Оглухла од безлюддя ластівка
У сивому танці вовчиць
В домах-домовинах-кладовища,
Блукають примари-сліди
Остовів не схованих скопище
В обіймах журливих лози.
Квітасто горить самосійками
Поліське завмерлих облич,
Неспішна, древлянська гомінка
З світлин пожовтілих, світлиць.

РазОм. В багні розпусти й фальшу
Тремтимо чи зі страху, чи у екстазі
Хапаємося поглядами з усіх сил
Пропускаємо крізь себе електричні спазми

Через ляпаси, зради і відчай
Задихнемось в інтригах кривавих
У потужному штормі тривог
У руках чужих і лукавих

Для нас немає на землі судів
Вирвуть з нас сили прокльони і муки
Ми не вийдемо з цього живими
Та головне, що ми тримаємось за руки

Затужила на галявині хатинка...
Дивувалася, здіймалася навшпиньки:
"Де ж то сонце заблукало жовтокосе?
Сльозолисто ліс по ньому вже голосить."

І стурбовано віконце спохмурніло -
зранку в шибку диха вітер біло-біло.
Зачакловане немов - це сонне царство,
сіла осінь вже туман-куделю прясти,

веретеном ночі палець уколола -
та й заснула.
...і заснуло все навколо.

2011р

Чому так мало слів - коли їх так багато?
І влучно не зумів слова ті підібрати?
Мов камінь у ріку: на іншому кінці
вервечки змісту - арлекін картатий...

2011р

Не тридцять срібних - вистачило трьох..
Сади цвіли на білу біля хати,
виходила старенька зустрічати.
Минали дні, роки, знаменні дати,
але ніхто не йшов... І навіть Бог
не скаже їй, чому лише за три
так зраджують... Лише заради гри....
15.01.11

Жінка я? Ні! Я - Душа, що в жіночому тілі
Мусить крізь терня світів до зірок прориватись.
Хто і за що на цю Душу поставив печаті? -
З неба чатують всіх янголів погляди пильні...

Важко не зрадити власну Божественну сутність,
Надто, коли з моїх крил залишилося шмаття,
Добрій лишатись й тоді, як лунають прокляття,
В світі облуд повертатись до істин забутих.

Долі стрімка течія викидає на скелі,
Демони ринулись - прагнуть мене вполювати,
Болю рубіж перетнула, прорвала всі грати,
В пошуках вічних своєї під небом оселі...

Янголи очі відводять - не страшно спіткнутись.
В серці гірчить - це ж Душа омивається світлом!
В миті зневіри рятуюся в щирих молитвах,
Вірю - до неба крильми неодмінно торкнуся!

Долю напишу у віршах лише життєствердних
І розфарбую в палітрі барвисто-гарячій,
Буду всміхатись й тоді, як Душа моя плаче,
І без страхів в невідомість ступатиму твердо.

Знаю - я тільки Душа, що в жіночому тілі
Прагне крізь терня дійти до одвічного раю -
Лиш не затьмарити б світла, котре в мені сяє,
Лиш би не втратити янголів з неба прихильність!
15.01.2011р.

Трикутник серця АВС беремо,
У нього циркуль долі цілить штир.
І вперто креслим разом чи окремо
Образ, думок і болю штрих-пунктир.

В означень болю наслідків незримо,
Непропорційні, неподібні ми,
Трикутник серця нам в руках не втримать,
Бо ділим сум на радість кожну мить.

Доводим кожен свОю теорему,
Не обійти ж бо гострі нам кути,
Нервуєм, креслим, пишем, щось зітремо,
Безжально рвемо серце я і ти…
2011

Коли видаляєш людину з телефонної книжки –
вона назавжди залишиться в серці.
Коли видаляєш людину з серця –
вона назавжди залишиться в телефонній книжці.

Шукай мене у своїй телефонній книжці…
Той номер, що стерти не зміг.
Загубитися там – не найважче,
Бо ти мене в серці зберіг.

Не розказуй нікому нічого.
Розумій це як хочеш,.. як сон.
В нас з тобою немає дороги,
Але в нас і нема заборон!

Але, все ж нам не можна «нас» -
У цьому чужа доля винна.
У нас не щастя – в нас шматочки щасть –
Я – пів-мене, ти – друга половина.

А час – не клей й не голка із нитками.
Пів-щастя в мене в рамці на поличці.
Щоночі «МИ» милуємось зірками.
Мене немає в телефонній книжці?

15.10.11 00:32

Ясеневий помазок
Неба щіть імлисту милить
І збриває до зірок
Ранок пітьму з висі вилиць.

Тут було колись море.
І плавали білі птиці.
Але зараз не скаже ніхто:
«Старий, прочитай-но вірш...»
Як усмішки, шрами
Темніють на голих лицях.
За мною полює багато
Жорстоких вір.

А пастки прикриті лише черешневим цвітом.
А душі такі – хоч намазуй на хліб і плач.
Любов має жити не більше, як вірші й квіти.
А вічність?..
Не треба.
Ти змерзла.
Накинь-но плащ.

Дітьми золотими відбуде остання осінь.
Життя – це вигнання із неба за плач і сміх.
Вечірніми квітами пахнуть дівочі коси.
А бабським зітханням мовчить синява доріг.

Від страху й жалю ми ховаємось в рідну пісню.
Вітчизна – як руки, заплакані тим і тим...
Іде собі час – наче дощ.
І ховатись пізно.
І щастя вогню п’яне в бездомний дим.

Убити так легко.
Так важко серце зліпити.
Собачі зіниці ростуть – наче Місяць.
Так...

Тут було колись море.
Колись було можна жити.

А зараз, а зараз, а зараз, а зараз як?..

29 верес. 1996

І
Ти казав їх любити, Господи, -
це червоне світло, що б’є крізь повіки,
цю юрбу босхівських пик, що шпурляють у Тебе каміння,
вивергаючи з дна пересохлих на жужіль душ
найчорніші під небом прокльони:
«Роз-пни! Роз-пни!» - рветься рев із пітьми горлянок,
гоготить, як в метро, по підземнім тунелю віків
(стук “вагонзаків” по стиках рейок!) –
і відлунює з другого боку: «Зі∂ - хайль! Зі∂ - хайль!».
Засклені очі,
викинуті руки,
стиснуті кулаки.
Се люди Твоя, Господи.
Бачиш: вони не змінились:
амфітеатри Колізеїв,
стокмовиська бестіаріїв,
дух горілого людського м’яса на площах Мадріда –
це вони несуть оберемки хмизу на автодафе,
всапують хтивими ніздрями хруст єретицьких кісток
(кат опускає червоний каптур на обличчя,
слідчий спрямовує в вічі сліпучий прожектор лампи,
центуріон поправляє бляху на ремені…).

А це - мій народ, Господи:
видибає із “вагонзаків”, похитуючись на нетвердих ногах,
валиться долі, упившись першим ковтком свободи,
тремтячи підводиться, збивається в купи,
мутним зором обводить довкілля в пошуках пастуха –
інквізитора, кесаря, центуріона, -
того, хто скаже: «Прийдіть, вклоніться мені –
і визволитесь oд себе!», -
і вже наливаються, тверднуть м’язи,
випружуються руки, намацуючи каміння,
і засклівають очі, і радо гупає кров,
виносячи клекотом з тьми набряклих горлянок
той самий, правічний ритм
двотисячлітнього крику…

Се люди Твоя, Господи.
Пошли їм іще раз Сина свого.
Приходь, Господи:
вони готові.

II
8.08.2008
Історіє, суко,
ти знову хапаєш мене за горло,
ти знову витрушуєш з мене душу,
ти знов заганяєш мої думки
в чорний тунель нутряного крику:
«No passaran! Вони не пройдуть!» –
засипаючи решту овиду
сірим щебенем ранкових новин,
інтернет-курявою, як по бомбьожці,
знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра:
офірною кров’ю – червоне,
і коричневе - брудом підлот…
І знов мене косять безсонні ночі,
як площу, по котрій проходить армія,
і знов я влізаю в танк,
простукую панцир, підрихтовую коліщатка,
підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:
No passaran! Вони не пройдуть!..

Історіє, суко, будь ти проклята –
вони ж проходять, вони ж завжди проходять:
по трупах наших надій,
по золі згорілих ілюзій -
не так, то інак, не прямо, то боком, раком,
маневром, обходом захоплюють території
одну по одній, сунуть з розколин, щілин,
з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток,
обертаючи все на загладу, вкриту лузгою
зжованих життів
і схаркнутих вір…

Так чому ж я мушу
стояти на цім п’ятачкові - вузенькім окрайчику -
в повному бойовому виряді, з протигазом включно,
і волати, як оглашенна: «Вони не пройдуть!» -
невже лиш на те, щоб подати знак
(променем ліхтарика по безкрайній мапі)
що у цій-от точці – принаймні в цій, -
допоки її закрито
шістдесятьма каге мого живого тіла,
вони й справді -
не пройдуть?

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який, замість перлів, нагріб по підводдю — мідій...

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!»

...Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

...Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

+ 38°. Спека. Сонце в Леві.
Круг Межигір’я всі паркани металеві.
Зі зброєю солідна охорона.
Мабуть це зона.

Сховатись самому за тином дико.
Таки утримують, падлюки, чоловіка.
+38°. Сонце в Леві. Спека.
Мабуть що зека.

З кийками охоронці. Ті ще гниди!
Туди й сюди ганяють самоскиди.
Мовчить, бідака. На паркані сонце грає.
Мабуть копає.

Не бійся, друже! Ще живі майдани!
Впадуть боги, паркани і кайдани!
Оця твоя оказія трагічна
Мабуть не вічна.

Знов сам собі і долі будеш паном
Без того животіння за парканом.
Підеш в народ волошками край поля
Мабуть на волю.

А в Межигір’ї розбудують з часом
Профілакторій діткам із Донбасу.
Ті діточки, що гамірливо підростають,
Мабуть згадають.

11.06.2010

там, де роси медовіють
на здичавілих стежках,
простягнули ноги мрії -
ноша видалась важка.

там були ми так недавно,
а насправді так давно -
геть охляли мавки й фавни,
циндрять душі в казино.

кольтом бавиться вендета,
тесаком грозиться нам.
та не вирватися, де там,
із підводного човна.

Любов ,як крига, тонка і ламка,
Зламаєш, що маєш – не нарікай.
Любов ,як скеля, яку не пройти
Упасти в прірву чи вгору іти.
Любов, як іспит. Здасиш, не здасиш,
Та інший білет уже не проси.
Любов, як буря раптова, стрімка.
Дожене і схопить. Втікай, не втікай.
Любов, як битва, жорстока стократ,
Пройди,як зможеш, без болю і втрат.
Любов, як вітер, сильна, п’янка,
Попутний вітер чекай, не чекай.
Любов, як море, спокійне і в шторм,
Купайся,кохайся, лиш не потонь.
Любов, як рана, болить чи спече,
Та серце знов хоче, хоче іще.
Любов то п’єса, любов то є гра,
В ній радість і смуток, сльози і страх.
Любов, як ліки для життєвих розрад,
Та ліків нема від підлих і зрад.
Любов, як тайна єдина на двох,
ЇЇ нам дарують доля і БОГ.
Любов, як свічка, неси, не згаси
Той вогник світла, тепла і краси.

Ну чого ти знов пристав, як той реп’ях, Семене,
Ходиш місяць вже чи й два як тінню коло мене,
Я ж казав тобі – віддам, бо ж не така то сума,
Щоби я і день, і ніч лише про неї думав.
Ти навідуйся, заходь, тож рано а чи пізно,
Гроші з’являться – віддам, бо я ж сказав – залізно.
Скільки зичив? – Двадцять, тридцять, навіть п’ятдесятку?
А у список я писав? А треба ж записати.
Отже, ти тепер у списку в другій аж десятці.
Так що десь під місяць грудень ти ще маєш шанси.
Бачиш, швидше аж ніяк, тож не підходь і близько,
Рознервуєш ще хоч раз, то викреслю із списку!