Боюся ночі до божевілля,
Немов якоїсь страшної кари.
Від болю серце моє зотліло,
Неначе в нього хтось лезом вдарив.

Боюся ночі, бо в ній шукаю,
Та не знаходжу на все одвіти,
У божевілля страшне впадаю
Від зрад й лукавства людей в цім світі.

Боюся ночі, бо в її темінь
Не заховаємо власні проблеми,
Зерна страхів проростають потворно,
Круків над нами скликаючи чорних.

Боюся ночі - в її лещатах
Душа доходить до самозречень,
Криваві війни беруть початок,
Втрачають цінність безцінні речі...

До божевілля боюсь заснути…
Жадаю ночі, немов покути…
2010р.

Что я жила неправедно и грешно,
Прошу прощенья:"Господи, прости!"
Жизнь прошагав, мудреем мы, конечно,
Но чистоту души как обрести?

Судить себя? Что толку, Боже Правый?
Ведь в юности, в начале всех дорог,
Озорником казался нам "лукавый",
И мы его пускали на порог.

А ты, мой Бог, Могущий и Всесильный,
Прощал свою заблудшую овцу,
Теперь же по дороге жизни пыльной
Ищу тропинку к Светлому Отцу.

Как разобрать: что праведно, что грешно?
Что толку слёзно плакать на судьбу?
Она моя!Успешна... не успешна...
Но я живу! Спасибо, что живу!...

Будь зі мною! - В долі вимолюю
Взимку, весною, літом і осінню.

Будь зі мною холодними днинами,
Станем нарешті душі половинами.

Будь зі мною довгими ночами,
Разом з тобою любов напророчимо.

Будь зі мною в мріях окрилених,
Навіть, як буду я надто знесилена.

Будь зі мною пристрасті сповненим,
Руки твої - на обійми невтомними.

Будь зі мною в щасті і відчаї,
Щедрим на ніжні в любові освідчення.

Будь зі мною вічності митями!
Серце без Тебе надто болітиме...
21.10.2010р.

Як набридло хлопцю пивом
Самогонку запивати,
Зажадав найкращій діві
Він своїх сватів заслати.

Вмив обличчя хлопець файно,
Сів на призьбу коло хати,
Взяв до рук троянду чайну,
Став дівок перебирати:

Перша дівка конопата,
Друга дівка дуже вперта,
Третя личком як лопата,
Й чорнорота геть четверта.

П’ята люта, як хортиця,
Шоста надто гладкувата,
Сьома дуже блідолиця,
Восьма точно як і п’ята…

Та проблема ще, нівроку:
Хлопцю страшно, як грози,
Бо вродили цього року
Дуже добре гарбузи.

І сміються з хлопця друзі,
Аж луна іде увись,
Бо усі дівки в окрузі
Гарбузами запаслись.:)

Ні, не боялась - увійшла...
Напевно, сталось:
Чи заблудила, чи знайшла,
Чи закохалась?
Бажання неба і землі -
Вогнем у келих!
Барвиста мить на синім тлі -
Немов метелик.
Блакитне жилочки биття
На скроні терпне.
Яке то буде в нас життя,
О, мій нестерпний?
Хто знає, може, порух той
Не варт мізинця.
Куди Ви гоните авто,
О, мій чужинцю?
За стільки років, стільки миль,
І все - навмисно?
Якийсь такий безмежний біль
Край серця зблиснув
І так затис у кулаці,
Незграбний, дужий...
У Вас краплинка на щоці,
О, мій байдужий.
Не окільцьована душа
Блискучим німбом -
Бузкова квітка чи пташа,
Чи біла німфа?
Таке в мені життя горить
Жовтогаряче,
А Ви не хочете прозріть,
О, мій незрячий.
Чи заманулося богам:
Піском - у вічі?
Чому я знов скоряюсь Вам,
О, чоловіче?...

1999

Погляд торкається стелі,
Небо - як ознака щастя.
Очі блукають пустелею,
То в візерунках хвилястих.

Тричі надломлена криком
Вштовхує тіло у спокій.
Жестом заученим, звиклим
Пам"ять диктує свій докір.

Осінь холодна і темна
Здавлює горло тривога.
До сонця як і до тебе,
Більше немає дороги.

Мокне листя на сірім асфальті,
зимна сирість залазить під куртки,
поза коміри, светри і пальта,
з перехожими грає у жмурки.

Під ногами сльота і болото -
затягнулась негода осіння,
як обридла платівка, достоту...
Плед і кава - від неї спасіння.

Плитка чорного в ніч шоколаду
настрій здиблений вміло гамує...
Дощ по склі барабанить ламбаду,
мокрим пензлем узори малює.

не мріяти – жити.
нанизувать дні за днями
на шворку. на стінах жител
все шви і плями.

вживатися в образ жінки
що зможе усе – і чудо.
розтопить льоди й крижинки
із серця твого добуде.

затягнуться шви і плями
позникнуть – дасть Бог їй сили.
не треба їй ні реклами
ні слави - аби любили!

Β. Κορνάρος «Ερωτόκριτος»

Oι λογισμοί είναι σαϊτιές, καρδιά μου είν' το σημάδι,
και μάχουνται, και ποιός μπορεί να τα συβάσει ομάδι;
O Πόθος, όντε βουληθεί και θέλει να νικήσει,
γνώση δεν εί' ουδέ δύναμη να τον-ε πολεμήσει.

Мої думки знаходять ціль, в моє вціляють серце,
і як домовитися їм, вони в постійнім герці?
Коли бажання пристрасне захоче світ скорити,
ніщо й ніхто його повік не в змозі зупинити.

                                                               О.
Виллє над нами осінь втому і біль солоні,
кутає день розпуку в пальта, шарфи, плащі...
Десь поміж нами літо плескає у долоні,
десь поміж нами південь сонцем не відпашів...
Небо у темно-синім стукає в парасолі.
Ноги такі промоклі. Голос захрип давно...
Десь у недавню спеку падали теплі зорі
в чисті криниці серця, в душі, на саме дно...
Грію в кишені руку, серце – у згадці липня.
Жовтень летить у вічність жовтим, багряним і
наче твоя долоня листям кленовим липне
до парасолі...
       Літом стрілися справжні ми...

І що то за ніч була! Матінко рідна. Досі
Від подиху млосно, від шурхоту підошов.
Пахучої ковдри мереживо розплелося,
Торочиться срібна сповідь як штучний шовк.
Які-то солодкі, медові нічні сонати
У кетяги ранку вплітав словоблуд-чарівник.

Розчулена Осінь за ніч поскидала шати
І вигином гілки ворон спокушає на крик.

А це непросто – розітнути спогад
І – сам на сам.
А ти давно до мене не приходив,
Не колисав.
Давно не брав п’ять пальців у долоню
І – біля уст…
Не дотуляв їх ніжністю в безодню.
Хвилинок хруст
Лоскоче вухо неприємно-тихо,
Не так, як ти.
Вже змила поцілунків краплі, крихти –
Твої сліди.
Вже в пам’яті відкопую моменти
Твоїх зітхань.
Не чую голосу... не знаю, де ти...
Де щастя грань...
Сумую я без тебе, так сумую.
Хоч слово дай!
У холоді, без ласки, прозимую
Свою печаль.
Голублячи чекання і неспокій,
Тебе діждусь,
І, впавши оком у глибокий погляд,
Із уст нап’юсь.

Если вы пришли на нервах
И уставшие домой,
Вам, конечно же, поможет,
Мой коктейльчик мировой.

Разольют тепло по телу
Русской водочки сто грамм,
Душу сразу же согреют
С огурцом напополам.

Впечатление дополнят
Сало с хлебом и чеснок
И слезу пробьёт внезапно
Горький перец огонёк.

В этот миг ты понимаешь,
Что живёшь лишь только раз,
И с коктейлем этим чудным
Жизнь на славу удалась!
2008
Прошу сприймати вірш жартома.

А мій муз повернувся з курорту…
– Що ти там написала без мене?
– Знов про мову.
– До лисого чорта,
глянь, на дубі ще листя зелене,

а дерева усі дожовтають,
поставали у позу, бо дбають
про коріння, кору і підкорки.
Постихали в саду пізні кроки,

бо вже осінь із кремінь-рукою
листя – долу, а гілля – в дугу:
"Ми разом із сестрою-зимою
вам покажем мороз і пургу!"

Тільки дуб твій стоїть гордовито,
не боїться дощів і туманів.
Та один він, і жолудем ситі
тільки свині і дурні-кабанє.

А із яблук – повидло, мов щастя,
сік, і джем, і узвар на Різдво.
З винограду вино – до причастя,
олігархам на панське питво.

– Знаєш, музе, чудова порада,
тільки ж яблуні йдуть під сокиру,
коли схоче шановна громада
сад садити з елітних сортів.

Хоч лоза манить - милує око,
виноград обрізають нещиро,
щоб, бува, не поріс зависоко,
все забув, що побачив - хотів.

А той дуб, що стоїть одиноко,
таж під ним ще Богдан бачив сни.
Він зневажить ще тисячі кроків
лютих зим, й знов діждеться весни.

21.10.2010

Занесуть сухолисті вітри у мільйони шпаринок
нотки осені, звістку зими, передчасну печаль.
Стоголосе Ніхто розмете тисячі намистинок
по землі і воді з ненароком подертих кораль.

Заридає цвіркун у опалому сивому листі,
ворожитиме ніч на моїх почорнілих слідах;
павутинку весни тінь чужа розірве ненавмисно.
Заспіває над пагорбом вовк. або змій. або птах.

У дорогу з собою прихоплю у термосі літо,
підпережуся тихим прощанням "вертайся.бувай":
Бігти з вовком. за змієм звиватися. з птахом летіти –
там, де небу й землі (і мені ?) напророчено край.

(2010)

Нюанси любові досліджуєш ти,
та чутні тихенькі зітхання...
Не можеш правдиві слова віднайти,
яке воно, справжнє Кохання?
...І щастя, і горе, і радість, і біль
злилися в прекрасному слові.
Гірке і солодке, кислинка і сіль
живуть у Рецепті Любові.

Ти бачив, як пише художник портрет
людини, яку він кохає?
Чуттєвого пензля піднесений злет
його на шедевр надихає!
...Яскраві, п’янкі кольори й півтони,
і ніжності ріки медові,
юнацькі мрійливі, захоплені сни
ясніють в Палітрі Любові.

Ти знаєш, як вірші складає поет
тому, кого любить найбільше?
Прекрасної пісні майбутній куплет
він серцем закоханим пише.
...І райдуга світлих його почуттів,
і пристрасна збудженість крові,
й усі найдорожчі скарби у житті
відтворені в Слові Любові.

Що серцем своїм відчуває співак,
коли про кохання співає?
Змішавши і слово, і колір, і смак,
в мелодію щедро вливає.
...І мамина ласка, і батька тепло,
і ніжні пісні колискові –
усе, що до серця колись увійшло –
лунає у Пісні Любові.

2009

Допоки викладала я на стіл
Папери, папки, недоречні рими,
Поволі шаленів, мов дикий звір,
Де сила тих, хто мав тебе спинити?
Цунамі розіграється вночі,
Чекатиму, смакую нову тему.
Притиснеш – збожеволію – кричи,
Коли здають натяті надто нерви.
Судомить від обурення й образ,
Не менш від ласк і любощів лоскоче,
Послухай пару рим, і пару фраз,
Й закрий цілунками вуста мої, і очі…

Так стежка веде у минуле
Непомітно звертає
І ось ти бачиш збоку
Зелені дерева і грубезну траву
До долу вливається небо
До цього глибокого берега
Край якого ховається річка
А стежка собі утікла в різнотрав'я
І поле за полем між грунтових доріг
Ось наближається обрій
І бачиш як унизу
Мерехтить твоя крихітна постать

Що Ви, Бабо, з ступи впали
Що на Гентоша напали?
Чи наїлися дурману –
Мухоморів "під сметану"?
(Баба – спец по тій заразі)
Готували в протигазі?
А жаргон: - "Ти брось. Отрава.
Ощущенія" - і слава!
Гонить схоже на "халтуру",
Ох і має вже натуру!
Ваня, бач, під мухомором…
Під статтю! Наклепи! – Сором!
То "просніцця", то "вертіцця":
Тне – нічого не боїться!
Уморила. Каже "плохо" -
"Несварєньє" - тихо оха!
А "сердицця", а "берецця"…
(То піариться, здається)
І з ніким ся не рахує…
А ґанджує! А ґанджує!
Уштрикнути вміє круто –
Треба вже до Баби прута.
Грішне з праведним змішала –
Переварює… Без сала…
Аватарка – то принада!
(Галіфе і бананада…)
Щоки – сила! Страшно аж –
Буряковий макіяж!
Намішала вінегрети,
Вгомониться, думав – де там!
І щаслива, як дитя –
Всіх потроху "жре"… Шутя.
Нелегка прийшла година –
Видно, Кумова родина…
Сильно так не "наїжджайте",
Трохи, Бабо, совість майте!
Ну "на кой" то все Вам, Бабо,
Заварили Ви неслабо.
Може, зремонтуйте ступу,
І летіть кудись …на зупу…
Може просто на "оладкі –
Бєлакрилиє лашадкі"?
Треба, схоже, Бабі "Дєда" –
Повна була би "Пабєда"!

21.10.2010

Не зривай, осене,
Останні жовті листки.
Сонце уже не те,
Хай світять хоча-би вони!

Не жени, осене,
Сірі холодні хмарки.
Хай буде небо глибоке,
А під ним - кольори, кольори...

Розкажуть: я у відчаї - не вір!
Вже не болять ні спогади, ні крила.
Це ж скільки весен одцвіло з тих пір,
Як плакати собі заборонила
За тим, що не судилось, не збулось;
За тим, чого не повернути більше...

Сумну мене зустрінеш - знай: здалось!
Ще розсміюсь услід щасливим віршем.
Знайду ті переконливі слова,
Щоб і душа моя - тебе забула.
А то... на самоті... сплакне, бува,
Тихесенько, щоб навіть я не чула.

27.08.2010

*1*

Я − біль землі. Шляхів відкриті рани,
В них сіллю чумаків впаде сльоза
Зорі досвітньої. За нею − й сонце встане,
Закличе повертатися назад.

І знову − вкотре! − спробую сказать
Німими неслухняними вустами,
Що прірва літ, тисячоліть між нами...
І безлічі розкладених багать

Його урбаністичного пейзажу
Не вистачить, щоб він мене зігрів,
Хоча й до решти душу спопелив,

Звалив нелегку на плече поклажу...
"А колії розбиті, − зауважу, −
Пошрамували оксамит полів..."

*2*

Пошрамували оксамит полів −
Шляхами мурашиної когорти,
Я йду долиною усіх вітрів
А вздовж − шикуйсь! − лиш тополині роти.

Ніяк вітрам тим їх не побороти −
Шепочуть тихо, а чи то не спів
Лунає поміж вижухлих листків?
А на гілках − чи то, бодай, не ноти?..

Мене жене нестримно самота...
А широчінь приховує капкани −
То осінь заплела рельєф весняний,

Що точить сніг щороку − саме так;
А там, в недобудованих містах
Колючі голки стріл стовбурчать крани

*3*

Колючі голки стріл стовбурчать крани,
Ревуть бульдозери-воли, двожильні
Ковші землицю риють. Сонце встане –
І зразу рух і гуркіт неупинні:

Один − увись тендітні зводить стіни,
А інший – тембром голови дурманить.
А ввечері зупиняться − всі глянуть
Як дім підріс, і братимуть на кпини

Тих, хто чекав чергового провалу,
Обвалу долара чи збільшення боргів
Нестачу сили, рук, бажань, мізків...

Завжди усього вдосталь вистачало.
Розколошматим землю всю зопалу,
Будуючи висотки для кротів.

*4*

Будуючи висотки для кротів
Ніхто й не думає згадать про крила.
У швидкім мерехтінні поверхів
Я цю невтішну істину відкрила.

Донизу – шлях швидкий. О, Боже милий,
Чому літать бажання – супротив?
Обтяжливість рутини і гріхів
Мене додолу міцно причепила,

А я – як і усі, злетіть хотіла…
Один лиш крок назустріч панорамі…
Розбурхле небо різними фронтами

Я за вікном нервово зачинила.
Вмикнула світло. Заспокоївшись – присіла.
Я – смітник совісті у золоченій рамі.

*5*

Я – смітник совісті у золоченій рамі,
Я всотую слова і почуття,
Сортую – датами, вагою, ярликами,
І архівую – часом, у віршах,

Чомусь у них шукаючи життя.
Насправді – просто бавлюся словами…
Здається... Чи відходжу від програми
Утилізації себе у небуття?..

Ну, так, і знов банальна лізе рима…
Завжди завчасно треба похопиться.
Мовчати – краще, ніж молоть дурницю.

Піти у себе, гримнувши дверима,
Забитися в куток. А там – незримий
Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.

*6*

Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.
Я то не бачу. Серце б'ється: "Море!..”
Так-так, звичайно!.. Можу потісниться.
Як треба – можу видертись нагору.

На все погоджуюся, я не горда!
Я ліпше матиму в руках синицю,
Ну, а лелека – може, ще насниться
У небесах примарної свободи.

А нині шлях мій втиснутий у простір
Вагону, і обмежений до рання.
Я – ластівка далеко не остання

Що в хлібосольний край полине гостем,
Огранить слово і відточить вдосталь
Десь там. У нім − передчуваю грані.

*7*

Десь там, у нім, передчуваю грані –
Різноманітні грані самоти.
Я тут шукала жар у спілкуванні,
Знаходила – незведені мости,

Закриті двері, загратовані шибки,
І перші спроби − що були останні.
Чеканила я риму у чеканні,
Та й так, що аж кульгавіли рядки.

Палюче догоряв черговий зошит,
А іскри − бач! − здіймалися у висі.
І сперечався з ними тільки місяць

У небі. Та і той − не зміг би довше.
Ну, а відбитки сяйва в товщі ночі
Чудесних діамантів збереглися.

*8*

Чудесних діамантів збереглися
Лиш відголоски, відблиски, відтінки.
Я їх затисла міцно у правиці −
І повноправно приховаю в скриньку.

Я стала скнарою за лічені сторінки,
Не за сторіччя, за річну дещицю.
Кришталь мені вже більше не годиться.
Ураз змела – і розлетівся дзвінко.

Та пам′ятаю – щось ковзнуло справжнє,
Щось, про що я ще мала здогадаться,
Зловити голос і відчуть вібрації

Ті чисті, чесні, щирі, непродажні...
Слова перлинами упали − для уважних −
І зачаїлись у сплетінні інформації.

*9*

І зачаїлись у сплетінні інформації
Отруйні змійки розбрату і гніву,
І жалять, знову жалять сильну націю
У ахілесову п'яту вразливу.

Питання мови, геноцид, пожежі, зливи,
Чергові акції, чергові констатації,
Як завжди – викриття і прокламації –
Про це говорять навіть вкрай ліниві.

І сперечаємось аж мало не до бійки,
Хто там правий, хто скільки зекономив,
Куди прямуємо, − так, ніби за кермом ми, −

Хто-що додав нам – лічимо копІйки…
Розносим шлак з інформаційної помийки
Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів.

*10*

Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів
Коловорот безтямно захопив
Мене у найпідступніший з полонів −
У вирву міста, у рутину днів.

Собі дивуюся... Де бачено − мені
Обрати шлях, щоб був без перепони?
Ні, я не звикла до облоги й оборони.
Де важко, там я знову на коні!

Я повід рву, я − нерви, руки − в кров!
І серце гулко гупає у скроні...
Хіба ж мені відсидітись у схроні?

Обмежитися низкою відмов?..
Так ні...Тут час для іншого прийшов −
Концертів, виборів, маркетингів, обломів...

*11*

Концертів, виборів, маркетингів, обломів
Не тільки я наїлася сповна.
А чи один сезон, до перевтоми
Одні і ті ж ялозять імена?..

Свободі волі голову стина,
Одні і ті ж задіюють шаблони,
Настирно домагаючись корони...
Забуть про все, напитися вина,

Злетіть з котушок, розійтися з глуздом,
З обойми випасти − чи впасти у прострацію,
Попри жахливий біль устати вранці і

Враз усвідомити, що грузну, грузну, грузну
У сторінках чужих, по саме гузно,
Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації.

*12*

Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації,
Незлічено, незміряно, незнано
В реєстр занесено і взято у ротацію
Геть прогнозовано, хоча − немов спонтанно.

Коли потрібно − увести в оману,
Коли − роздати свіжі облігації,
Враховано.Звичайно, мають рацію:
Хто вибрав − сперечатися не стане.

А нудить так − мов сало з мармеладом...
Наповнює − немов одна полова,
Як не бери − чи ту, чи іншу мову,

Воно пусте, як гумові принади,
Сторінки, що й дерева зась рубати,
Рутинно змізеріли з-поміж гномів

*13*

Рутинно змізеріли з-поміж гномів
Питання вічні і найважливіші...
Про них кричать − до сказу, до судоми,
Хоча давно вже визначили нішу

У полі політичного престижу
І дістають з-під полу на вимогу,
У дзвони дзвонять, удають тривогу...
Покаже час, хто першим кроки стишив,

Здобувши жадане − ураз підступно змовк.
Палкі слова − це лише спекуляції,
Немов знеболення для операції,

А то − плацебо...Й розміняють, − всяк у строк, −
Мовчання золото на потайний мішок,
Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції.

*14*

Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції
Слова, діяння, почуття, думки, −
Інтуїтивно, чи для ілюстрації,
Усяк в душі леліє потайки.

Любов і віра, знань нові світи,
Співучасть, співчуття...співчуйність, − краще...
Мораль − гнучка... Для держака − нізащо,
З лози зручніше нЕроди плести,

А ними − полювать на риб поснулих...
Я знаю ціну, ні, − безцінність стану
На грані відчаю, я знаю, що − за гранню...

Я ще жива... Думки про смерть − минули
І слабкості − у силу повернули...
Я – біль землі. Шляхів відкриті рани...

*магістрал*

Я – біль землі. Шляхів відкриті рани
Пошрамували оксамит полів.
Колючі голки стріл стовбурчать крани,
Будуючи висотки для кротів.

Я – смітник совісті у золоченій рамі,
Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.
Десь там, у нім, передчуваю – грані
Чудесних діамантів збереглися

І зачаїлись у сплетінні інформації,
Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів,
Концертів, виборів, маркетингів, обломів,

Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації.
Рутинно змізеріли з-поміж гномів,
Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції.
2010

Мій милий чарівник, приземкуватий старець...
Бруківкою доріг співаєш з-під підків...
Уже не перший рік у пасмах твоїх стариць
Зимують ті птахи, хто зазвичай летів

На південь...У дворах, дитячим повних сміхом,
Заброда-листопад дерева оголив,
На совість, не за страх, укрив вершковим снігом
Десертниці антен, яскравий мікс ялин.

На кожному даху він розгорнув етюдник
Та не зробив, відтак, ні тіні, ні штриха...
Гостинний чепурун, зазимнений відлюдник −
Твій літній фестиваль з морозами стиха.

А Леся кам'яна з Тарасової "драми"
Виходить, як завжди, замислено мовчить
І площею вона немовби прагне храму,
Бо знає − має те, що буде вічно жить.

І бронзовий Тарас у Лесиних "обіймах":
Там − університет, а попереду − парк, −
Тужливо дума щось, і погляду не здійме −
Ні досі, ні тепер − в метал вкарбований кобзар...

Я не люблю міста брудні і велелюдні,
Де під емаллю слів лиш лицемірний фарс, −
Там ходить самота у натовпі облуднім...
Ти − неміський мій дім для нетипових нас.

Мій любий полішук, буянною весною
У рукавах твоїх провулків і доріг
Знов вітер заблука і звабить за собою...
Та в серці клином став твій сніжно-милий лик.

2010

Я смикаю світ за ниточки слів -
Танцює він дивно й незграбно,
Немов серед віття вітру порив
Порушив усе недоладно.

Слова нетривкі, слова нечіткі,
Буває - з прихованим змістом.
Кульгаві рядки латають дірки,
І роздуми - прядивом стислим

Лягають в моток, витком-за-виток,
Допоки натхненно звиваю
Куделю думок, чуттів і зірок,
І пісню пташиної зграї.

А ніч підкрадеться і стрімко впаде,
Як кіт на впольовану мишу,
І світу не стане, не стане ніде,
І слово сховається в тишу.

Залишиться тінь... Залишиться "дзинь!"
І "хлюп!" чи "ляп-ляп!" біля річки.
В гаю, де не глянь, де погляд не кинь -
Під обрисом образ принишклий.

А місяць присів з торбинкою снів
На комин; і ясену стиха
Розкаже, як світ примарою слів
Мене на шнурівочці смика.

2010р

Я випила до дна твої бажання, літо.
Ввійшла в сезон дощів, осінній падолист.
У схованки душі проміння перелито,
аби в зимові дні зігрітися колись.

Я випила до дна, і келих той -у друзки...
і стало враз мені - як з моря свіжий бриз.
Як порваній струні. Як тиші - хруст галузки.
І осінь одягла туман печальних риз.

Посивів виднокіл. Цілує вітер щоки -
зализує сльозу, що сплакнута дощем.
А час - немов крізь нас обцасами процокав.
В шипшинових свічках горить незгасно щем

20.10.2010

В безликості моїх осінніх днів,
в безлисті, що нанизана на хмари,
у хмарах, що пливуть, немов примари -
б'є пульс життя, що десь на самім дні.

Душа, мов яблуня, з глибинних праземнин
п'є сік життя, щоб цвітом розговітись.
І час, що на коні, як гордий витязь...
І саркофаг віків завис над ним...

Осінній день, як постриг для ченця -
дерева листопадом не вмирають.
Їх спокій, як молитва перед Раєм -
таке життя: без краю і кінця

20.10.2010

Задивились на мене
Очі кольору неба
І така височінь
В них, достоту, була.

Роздивилася згодом:
Очі - кольору льоду.
Хоч яка голубінь,
А немає тепла.

2004

Хто там скулився у травах -
чи то мишка, чи то ґава
на покинутій галяві,
де шумить прадавній гай?
...Очі блимають зелені -
ходить вовк чи зла Марена...
Серце стукає шалено
і шепоче: утікай!
І біжить мале зайчатко,
а куди – не має гадки:
«де ж поділась рідна хатка,
рідна мама і брати.
Що мені робити далі?
Сил залишилося мало,
сутінки стіною стали
і роззявили роти!»
Серед лісу - безборонне,
дуже втомлене та сонне,
спати – зась, бабай у кроні
запугукав, засопів.
«Хоч би він мене не згамав!
Чом не слухався я маму,
чом побіг я за грибами?
Не їдять зайці грибів...
Більш не буду, обіцяю!
раптом чує, хтось гукає:
«Озовися, Заю, Заю!»-
стрепенулося умить.
«Я отут, агов, матусю!»
і відчуло, сльози дусять,
засвербіло десь у вусі,
ніс від сорому горить.
Очі втерло, ні, не плаче:
«Мамо, братики, пробачте!
Був нечемним і невдячним,
аж сьогодні зрозумів.»
Обійняла мати сина,
цілувала безупину.
І опісля вся родина
Радо рушила домів.

Тріскоче жовте полум’я у грубі.
І під цей тріск такі вже маряться сни любі.
Що ти зі мною літнім вечором гуляєш
Мене так ніжно любою своєю називаєш…

Травень 2010

Всё не могу поставить точку:
Слышна мне песня ямщика,
И в том, как шепчутся листочки,
Слышна мелодия стиха...
- Вы сами пишете?
- Не тайна,
Что рифмы кто-то свыше дал,
И будто бы с дождём, случайно
На лист слова мне разбросал.
Мерцали звёзды в небе тёмном,
Затрепетало пламя свеч,
И вышли строчки в мир огромный -
Чтоб души стылые зажечь.

Я із тих щасливих і отих нещасних,
Хто життю радіє й плаче одночасно.
Хто кохає щиро й ненавидить люто,
Хто прийде на поміч у хвилини скрути.
Я із тих, для кого поклик Батьківщини,
Наче голос неньки рідної до сина.
Я з сім’ї тієї і отого роду,
Де служили вірно власному народу.
Я із тих, для кого українська мова,
Ніби для дитинки пісня колискова.
Хто в колисці з нею рано просипався
Й говорить на рідній завжди не цурався.
Я із тих, хто робить все не для похвали,
Хто в житті чужого й крихітки не вкрали.
Я із тих у кого мозолисті руки
І за Україну в серці вічні муки.

Прощай і все, нічого більше.
Листок кленовий вмерз в граніт.
Де планувалась березіль ще,
Дві дати і солоний слід.

Оплаче віденська кав’ярня
Потрійний флейм за сорок днів.
Маленький Принц із буцегарні
Свій кращий трек відбубонів.

Липке віконце Інтернету
Підсліпло. Шальки аніхить.
Мій Принце, на яку планету
Змією вкушений летить?


20.10.2010

О, ключнику Петре, не мусить все бути по "ГОСТу".
Давай, відчиняй же! Послали, казали – лізь просто.
Сміялись, що думку мою до уваги пропишеш.
Вона – сиротою – такою, що зашморг колише.

А будь ти не Першим, у шпарку видився би інший
і міряв би оком, відтиснуті німбами, інчі,
а смерть би придумав для мене солодшу, гарнішу,
та й біль би зимнішав, простішав, тупішав, крав тишу.

Долоню натерши, подзенькуєш в`язкою дзвонів.
Вже сонце затерлось, а з ним і зміліло осоння.
Бесоння, мов сонях, облузаний до насінини
і тіло звикає до вчасного розкладу й глини.

Корінням припертий, пронизаний – спитий до кості,
чекаю під тінню пташиною світла у гості.
Мене прибуває весною – гілками й бруньками,
обличчям жеврію, оркестрою видутий, мамі.

Дивись, он конверти, де списаний холодом шепіт,
тримається літер, мов полум`я – подихів степу.
То серце писало – аж мокнули з повеня щоки,
коли витискав ти корінням чорнило на соки.

І так би й завмерти сходиною, десь при порозі,
відчути твердиню стопи і байдужість прогнозів.
А ти все лякаєш: ось-ось, – і відчиняться брами,
і я розживуся, як світло молитви – устами.

21 Жовтня 2010

Сіллю на душу…
І все – і життя збулося.
Не як хотілось,
А хочеться все не так.
Молиться матом гірка моя Малоросія
Вже окаянна, але ще ледь-ледь свята…
Корчаться сміхом крізь сльози
Нульмовні діти…
Їм би рости ще, поплакати через сміх.
Генам козацьким,
Забракло під сонцем світла…
Генам, що в силі збезсилені і самі…
Падає листя із кленів,
Дуби сивіють,
Тільки крізь рани дощу молодіє день…
І стоязичіє гоголівського вія
Мертву ілюзію бАтьківщини пряде…
Сіллю на душу,
І ніби життя вдалося…
По-постмодерному чайки пливуть назад…
А на околицях тишіє стоголосся
Пісні,
Що хоче, аби почалась гроза.


2010

що робитимеш, моя Мріє? вже ніхто про тебе не мріє,
не зітхає вночі у тиші і любовних листів не пише...
кожен другий, о моя Мрія, лиш образи свої леліє,
а щотретій воліє мовчки шаленіти від темножовчі!

та журитися, Мріє мóя, - подарунок для ліргероя,
чи він справді такого вартий, не підкажуть контурні карти
твоїх мандрів, о Мріє мóя, ні славетні уламки Трої,
ні Хеопсові піраміди... Не журюся - воно ще прúйде!

Я сама не зумію, любий.
Зупини на краю безодні.
Мої крила важкі і грубі –
Я не ангел уже сьогодні.

Як дожевріють мрії чисті
Ясним полум'ям, тихо-тихо,
Стану наче змертвіле листя,
Стану наче прогіркле лихо.

Чорна ніч наді мною висне,
Я холону у цій пустелі.
Заспівай мені світлу пісню
Теплим голосом, любий Лелю.

Обніми мене, мій коханий,
Поки серденько не зчорніло,
Вигой душу – криваву рану,
Щоби знов побіліли крила.

Крізь подвійну броню (чи потрійну скляну огорожу)
Закликаю тепло... Безталанням просякнуті схили…
Прямокутних будинків – сусідських уривків запрошень…
На гостинну безмірність, куди мене не запросили…

Щиросердні зізнання - безглуздям асфальтових лірик …
Переломлене світло – під небом скляної кімнати…
Буде інша блакить… Хтось їй інший (уперше) повірить -
Я уже перестала постійно її закликати…

Безутратні міста. Співчувати немає потреби…
Над безтрав’ям часів – безпорадні осінні квартали…
На бетонні сніги (від зневіри) опуститься небо…
Тож мені пощастило, що ще вони не випадали…
2010 рік

А вже пізно щось змінювати
а вже так, як ніколи до цього
холодний віск свічі на пальцях божевілля
і мрії розбиваються об скали
об скали розбиваються мрії
І рубці на серці
паралізована ніч
скали не дихають щастям

Віддай мої чіпси і ніц не кажи про любов...
Сьогодні - футбол, і до дідька усі променади!
Футбол – над усе, і я просто не здатен до зради
любимого клюбу! Ти чуєш? Не чуєш?! Агов!!!

Мій шалик фанатський знайди, я тя поки молю,
бо знають сусіди усі, як я можу горлати...
А можу – дай Боже! Геть миші тікають із хати,
аби з переляку не сталося їм «ай-лю-лю»...

Ти чіпси пожерла?! Кохана, ну що це таке...
Від них – целюліт, а це кепсько для твеї фігури!
І шалик закинула аж до сусідської шури*?!!!
... я зараз тебе покусаю за місце м`яке!

Тобі «паралельно», бо вже подзвонила «сто два»?
Збрехавши, що на стадіоні підкинуто бомбу,
ще й геть сексуальну?! (у горлі усе наче тромбом)
Йой, дорого нам обійдуться оці от слова...

До дідька футбол! Все, тікаємо на променад,
десь тижні на два (не забудь сухарі прихопити),
я так сподіваюсь, що потім не будуть ловити.
Пробач, мій футболе, кохання штовхає до зрад...


*шура - господарське приміщення для утримання свійських тварин або зберігання сільськогосподарського реманенту та різного майна

Пси набрехали душі присутність
і позганяли безвітря трупне
з долонь перону мені на спину.
Сидить вороння і жде вовчино

причину шалу, оскалу кутність.
За ніч трипало згорає ртутність,
отутність вбрана у кров калини,
вона у ранах мене зупинить.

Пройде вокзалом на люд відчутна
і він розжалить її осудно.
Розмита, звана, забута, зимна
луною стане, моя причина...

Луни не стало, каміння в студні.
Мене так мало – пробитись груднем
у неба лоні, де серце – клином,
та пекло – скроням... за Батьківщину.

20 Жовтня 2010

Золота і благенька печаль сором’язного ранку.
Ультрадзвонова тиша самотності.
Хвойні бунти.
Чорне писане слово й проспіване біле –
Як ранка.
Буржуазний жирок на тремтливому тілі води.

Але спиртом сухим вже валяється паморозь перша.
Переламаний голос вирійного птаха з пітьми.
А душа моя сива над річкою віршить і вершить:
Їй же хочеться ритму,
А не залишати томи...

Їй здається – нема окрім неї нікого у світі.
Запітніле вікно.
А по ньому листочок пливе.
Ще зоріють під тином запізно народжені квіти,
Засинає дорога –
Фатальне продовження вен.

У тайзі підсвідомості лиси гуляють і леви.
А сопілка з орлиної кістки співає про рай.

Золотіють і сивіють всі, хто хоч трохи дерева.
Хто хоч трохи пташки,
Тим здається –
У вирій пора...

Ну що, сумний бродяга міста?
Розумні очі повні сліз.
Сліди нашийника-намиста.
Домашнім був, а нині в ліс.

Зайди, зігрій кістки старечі,
бо шерсть руда в дірках від ран.
Це символічно так, до речі, -
ти сам прийшов під мій паркан.

Не бійся, друже, вмощуй лапи.
Прописка в нас тепер одна -
обоє ми зазнали втрати.
Лягай на плетиво рядна.

Не заважаєш тут нікому,
лежи у теплому куті,
На двох розділимо ми втому.
Смакуй кісткове асорті…
18.10.10

Как лихо заворачивает жизнь
Пути желаний в лабиринт историй,
И как тут у судьбы не одолжить
Грамм совпадения для разных категорий?

Мы разные. И что тут говорить?
Огонь и лёд схлестнулись так нечаянно.
Совпали? - Нет совсем. Но трудно не любить,
И губы ближе вовсе не случайно.

Плюс/минус вместе - сразу жизнь, как тёмный лес.
Когда два полюса сошлись у одного порога, -
От страсти звёзды осыпаются с небес...
Не прячь глаза, ведь в них я вижу Бога...

Я буду бежать… Бежать бесконечно и жадно,
Я буду спешить, туда, где разрушен мост.
Шепну на прощанье: "Я скоро вернусь обратно".
И вряд ли сумею нигде не оставить слёз.
Я буду искать, кто курит твои сигареты,
Вдыхая табак, безмолвно ловить следы,
Пытаясь найти твой образ, которого нету,
Пытаясь догнать силуэт, который - не ты.
Я буду бежать… Бежать от сегодня к завтра,
Сквозь зимние ночи к заснеженному январю.
И в мыслях мелькнёт: "Я скоро вернусь обратно…"
И может,случайно,когда то,в тебе отзовётся: "Я тоже тебя люблю…"

Олександр Зубрій
поезія “Сільська комашня”,
збірка “Піца життя”


…Комар на припічку сидить
І хобот точить об димар.
Таке мале, ну просто – нежить,
А гарний крилами дзвонар!

Павук зачув знайомий звук,
І тихо виліз на тенета.
І нитку срібла, восьмирук,
Десь допасовує в лабети.

А там, за комином, цвіркун
Сюрчить, немов ДАІ інспектор.
Світляк, вправляючись в цигун,
Не вимкнув в череві прожектор.

І кружить Мертва голова
В танку шаленім коло свічки,
Комаших духів зазива
На власну жертву серед нічки…



пародія

ДАІ у засідці сидить
(Якраз навпроти переїзду).
Як зазіваєшся на мить –
І вже плати! Не було б пізно…

Таке крикливе, той сержант,
Недбало так: – “Права попрошу!”
Губами руха, комерсант,
В умі рахує – скільки грошей…

А там, в “копійці”, як павук,
Повище чин – то справжня кара,
Двадцятку не бере до рук,
Бо він – цабе, бо в нього “фара”.

Не похмелився, злий, як пес,
Прискіпливий і аж зелений.
Величина – у нього жезл,
Удавом витріщивсь на мене.

А голос – противнющий альт,
Ще й восьмирука ця істота:
Пастись виходить на асфальт,
А тут і вілла, і “Тойота”.

В лабети дай – нащо слова,
Обличчя – камінь, “пофіг” плакси…
ДАІшних духів зазива
На свіжі єврики і бакси.

Був на дорозі – бог і цар,
Сюрчав, кричав і матюкався.
Провірка, всунули хабар!
Тенета плів – і сам попався.

А гарний був грішми дзвонар!
“Рильце в пушку”, і хобот навіть…
Ніц не робив… Дорога – бар!
Ну а тепер – життя заставить…


20.10.2010


“фара” – так ніжно в народі і серед автолюбителів називають пристрій для вимірювання швидкості руху.
“копійка” – перша модель славнозвісних "Жигулі"

Була ця спроба - надто квола -
Підтримати стосунки теплі.
Хіба важливий номер кола,
Якщо ти в пеклі?

Натягнуте якесь - побачення.
Мовчу... А щось казати треба.
Бо тільки небо має значення.
І тільки небо.

Та від солодкого обману,
Мабуть, оговтаюсь не скоро.
...А твої очі знову манять
В наступне коло.

2009

Ах, Милая! Ведь я не молода.
Не суждено мне, видно, стать поэтом.
Неумолимо вдаль летят года,
Так зябко на душе. Уходит лето...
Уходит осень...Впереди зима.
Обворожительно метелью обнимает...
Но истину ты знаешь и сама:
В обьятиях зимы - не выживают...

20.10.2010

Я дійсність прикрашала.
А ти - мов з кручі, стрімко:
"Мене колись кохала
Ця некрасива жінка".

Навіщо так жорстоко?
Краса - скороминуща.
А доля наші роки,
Немов горіхи лущить.

Не псуючи "картинки",
Інакше б я сказала:
"Ця некрасива жінка
Красиво так кохала!"

2010

У материнському лоні
Був я, неначе в полоні, -
Ніжкою бив безкінечно
Радість єдину, сердечну.
З криком і маминим болем
Вирвався радо на волю,
І, перед світом зловмисним,
Став із тих пір беззахисним...

А до неба повзе золочена каштанів кора,
Наче кара слова ці , рядочки пошкрябані криво,
А каштани обтрушують добру вагітність із себе,
І кипить в їхніх душах природа розтопленим сиром.
І зшиває мене жовтим листям роздвоєних ран.

Ти мене до стіни притискаєш, немов до екрану,
Многолюдне відллуння, яке називається «жизнь»,
Розлітається зошит публічно – Словаччина- Сербія…
І скресають в очах твоїх мовчки кленові ножі.
Ляже спати кохана, що прожито, те не повернуто.

-А вони всі живуть, чуєш, Господи любий, живуть!
Навесні садять бульбу, між сміхом лузають горіхи.
Кожен раз пробачаю, на осінь – сумна каламуть
Затікає , як сповідь, у наше помічене лігво,
І уже не заснути. Й пір'їнки його не торкнуть!

А краса облітає. На мене, на тебе, на вас,
Може,строгим дощем, що на сльози паломницькі схожі,
І гніздяться тумани, бинтами заплутавши суть,
Співи: " Аве Марія…" - засовують шпагу в порожність.
Відшкрібають від серця крамольну молочність отрут.