…надвечір цвіт граната принесла в мої покої вірна Маріквіта:

- Це вам, солодка донно, передав
сеньйор у масці, імені не знаю…
Зухвалий вчинок, адже всім відомо,
що квітка із граната – знак жаги…

…вощані пелюстки такі вабливі, як поцілунків памороч, очей
не піднімала, потемки чекала
його приходу, як зміїно_жала,
що душу вип'є з горлечка мого…

навпомацки
гранатне розбирала
доспіле тіло…

... Сік перебродив
у чорних венах,
і тужаву шкіру безстидні пучки вправно віддирали,
і роздягали донну молоду,
і млість текла притоками-руками,
і сонце пульсувало в животі:
- смалке заласся!
- ладо світлоокий!

…і ця жага розчахнута граната,
мінилася кривавою росою,
хребет дівоцький – тятива напнута,
а лук –
то тіло легіня, і лет
стріли жалкої серце роздирав їм -
надвоє, троє, п"ятеро, на друзки,
і їхній світ конав од хитавиці,
від надміру, від наміру: іще.....
іще-іще-іще-не зупиняйся....

...і бризнула гранатова знемога
на льон постелі, на пелюстя губ -
напіввідкритих, жадібних, дитинних,
і посміхалась донна, і повіки
її тремтіли, ніби мотилі...

Мої слова. Твоя душа.
Щось ранить, щось вціліє.
Ти – бездоганна білизна.
А я? Десь там сірію...

Мої думки, Твої вуста –
Щось особисто спільне.
Є те, що варте забуття,
Є те, що неподільне...

Моє життя – Твої шляхи.
Роблю незграбні кроки...
Та я не відпущу руки.
Я досягну! Все буде добре...


13.11.2008.

Так порожньо, так боляче… Печаль
Пустила корінь, ніби метастази.
Отруйні стріли, видалені фрази.
Так холодно, так боляче, так жаль.

Проціджується смуток крізь вуаль,
Стікають сльози у китайські вази.
Шліфує ніч стражданнями алмази…
Час розвіває вітром білу шаль.

Намотана на колесо струна,
Обірваний на півдорозі танець,
У зашморгу римовані слова…

На півдорозі постає стіна –
Утрати айсберг в серці не розтане.
А на могилі виросте трава…


2011

Забобонна
гнітюча
липка
безборонна
затьмарена злобою заздрість
ковтає невинну радість.

Кольори червоні світлофорів
Непривітно в темряві мигтять
Поміж нами нині відучора
Німотою збуджених проклять.
Ти мене ніколи не любила,
А терпіла болісно, авжеж.
Та і я не маю більше сили
Грати роль закоханого теж.
Жовтий промінь місячного сяйва
До порогу суне по стіні.
Та йому указувати зайве,
Що робити вдосвіта мені.
Відтепер не дивляться на мене
З – під повік приплющених оков
Очі наполохані, зелені,
Від яких кипіла моя кров.
Кольори мигтять у безгомінні,
Та немає спокою, ні сну.
По кутках розбіглися дві тіні, -
Не зійдуться більше у одну…


15.02.2011

ці акценти дощу це мовчання зірок як цитати
натщесерце заучую зранку запивши водою
я навчилась чекати скоріше мабуть ніж читати
і дивитись услід за весною рікою тобою
я недавно потрохи почала до себе звикати

я привила пришила нитками цвяхами прибила
до найтоншого тіла до шкіри де найбіліше
щоб носити тебе за собою (де й бралися сили?)
бо любила бо запах твій був мені наймиліший
бо ти витягнув серце й лишив мені мозок і жили

боже скільки ще ранків таких і ночей перебутих
і речей що вивільнюють душу полегшують ношу
я давно вже нічого для себе одної не прошу
я сьогодні забуду нове щоб згадати забуте
те що стало далеким - усе тепер стало хорошим

нам ще смисли шукати а час уже начебто витік
в учнях вічність ходити мені і збивати ще порох
ще на тисячу друзів єдиний приходиться ворог
нас мовчання засудить вигнанням снігами і скоро
відчуватиму сум і твою неприсутність на дотик

Майнув у зорях болід безрадісний,
Відмітив лінію, зник у ніч.
І Ківш нахилено, і Риби, крадучись,
Шукають течію. Дивна річ.
Зима морозами, снігом-піною,
Примерзлим садом попід вікном.
І місяць тінню іде за спинами,
Стежина стелиться, мов рядно.
Болід безрадісно відмітив лінію,
Як спогад болю минулих зрад.
А попід снігом, в полоні зимньому,
Ледь-ледь жевріє пшеничний ряд…
Закину геть цю журбу вчаровану
Снігів навіяних лютим сном,
І, навіть, зірку, нереєстровану,
Шукать не стану, мов астроном.
На нову зустріч надію матиму
З весняним проблиском… Тільки б сил.
А зараз, просто, у ніч мовчатиму,
І знаки вчитиму зіркових крил.

2011-02-16

Ніч на дворі,
Сузір'я на небі,
І тихий в цім морі
Кораблик в далебі.
Кораблик незвичний,
Він круглий як сонце.
В ночі його звичка -
Заглянуть в віконце.
А ти собі спиш ,
Та і гадки нема.
Влюбилась в кораблик
Чарівна зима..
***
І зараз тихесенько дуже вони,
Про щось за вікном розмовляють.
А я підкрадуся і чутно мені,
Як снігом вони по землі розсипають...

Вересневий вітер
вересовим квітом
стежку прокладе

з ранньою імлою
тихою водою
мій вінок спливе

купальське чар-зілля
на наше весілля
смуток — забуття

калинОвим гроном
в глибину долоні
щастям — вороття

перелітним зором
промайнули хором
береги — птахи

вересневий вітер
гне вербові віти
крони — нам дахи
1995

Чом зажурився, мій акордеон?
Всміхнися, друже, барвами октави,
Міхами здуй пилюку із вікон -
Хай сонце сніг у лютому розплавить.

Всміхнися, брате, рано нам тужить!
Ми ще не граєм із тобою марша -
Життя вітання нотками бринить,
Ми просто стали на один рік старші!

А пригадай, коли ми молоді,
З тобою, друже, весело співали -
То танцювали лілії в воді,
Дівчата нам проходу не давали!

Як ми у школі дітками колись
Акордами перебирали гами!
Сьогодні б крикнуть часу: "Повернись!!!"
Але цього робити ми не станем.

Бо нас чекають ще бурхливі дні -
Не раз стривожим піснею серпанки,
Все ж не старіють душі молоді -
Збудися, друже, у озоні ранку!

В житті моєму знову зорепад,
Кривавий шабаш замінив банкети.
А ти і сам не знаєш, зараз, де ти,
Й плетешся за подіями навгад.

15.02.2011

Між нами нічого не сталося. Просто зима,
холодна і довга. А ціни на газ – грітись марно.
Між нами нічого, хоча ми ще звемося «пара».
Ти знову деінде. Я знову удома сама.
Ці будні вбивають і кепські новини також.
Хороших немає. Хіба що у давніх журналах.
Ти надто байдужий. Я надто нервовою стала.
Нічого не сталось – ми просто чужі… Просто, Бож-
ееее….
Холонуть бульйони, скисає капуста і час…
Ніщо і ніхто від розлуки не втримає нас…
14.02.2011

Скажи, кому ти совість запродав?
Де щедрість християнської натури?
...
Віддячив шеф, - бездітному, мовляв,
І сотенної вистачить купюри.

За що, питають люди, дар такий?
За те, що хлопець, як малах крилатий,
Накинувся на згусток вогняний,
Не дав йому у смак потанцювати.

А перший склад колись згорів дотла.
Забув? Тому минуло кілька років.
Зцілився швидко, наче й не була
Пожежа та найтяжчим із уроків.

Мовчи про кризу, бо на рік, бува,
Разів із п'ять катаєш по курортах,
Машини - дві, а їжі і питва
Із надлишком пливе до твого рота.

"Копійку" дав і руки не тремтять.
Що, жаба задавила? Помічаю.
Тобі п'ятак на бублика подать?
Бо в кого є, тому й не вистачає.

15.02.2011

Мне поверят девочки едва ли,
как задорно мамы их играли,
мелом клетки "классиков" рисуя,
школьный двор с ума свести рискуя...
Перемен заветных передышку
коротали девочки вприпрыжку.
Я и сам, признаюсь вам, пытался -
в той игре, увы, не состоялся...
Потихоньку, мелкими шажками,
а потом - уверенней - прыжками,
очень ловко двигались мамаши
(в те года - как есть - подружки наши).
...В прошлом детства вольница святая.
Но, в раскрой асфальты вновь пуская,
в полдвора, бессменными мелками
"классики" рисую под ногами.
2003

Я з нею можу поділитись
Усім таємним що в житті
І сльози можу з нею лити
І стане легше на душі
В житті бракує вірних друзів
Вона замніть їх усіх
Вона нізащо не засудить
Завжди пробачить мені гріх
Лише вона плече підставить
І буде поруч в тяжкий час
І так як друзі не заставить
Мене страждати повсякчас
Моє життя на Вас надія
Ідіть зі мною по житті
Не покидайте в час розлуки
Коли здається : Все! Кінець!
Візьміть мене сильніше за руки
Ось де початок! Не кінець
Вона моя душа,моя світлиця
Розум, а ще часто настрій мій
Промінь, що у серці оселився
Нагорода,за життя без мрій
Вона моя розрада, якщо горе
Я з нею забуваю про усе
Я не зважаю, що мені говорять
Ви друг мій єдиний і це Все.

Пробачте мені, вибачте ви
Я так не хотіла, погано вчинила
Моя поведінка – це сором і жах
Моя поведінка абсурдна –це страх
Зганьбила я своє ім’я
Я знаю тепер нема вороття
Хорошою та доброю, тихою , не злою
Вічливою , чемною – була я такою
Та щось за мутніло, скрутио
Мій розум накрило
І все моє добре кудись полетіло
Пробачте мені, вибачте Ви
Мої гріхи – ось всі вони
Я вам віддаюсь всі і сповна
Робіть все що хочете , бо я вже не я
Пробачте за все, за все на землі
За мої слова, за мої вчинки
За біль від тих слів, що я вас казала
Я більше не буду – завжди так казала
Тепер на колінах перед вами стою прощення
за всі ці слова я молю.

Веде мене стежина крізь поля,
Де сонечко гуляє ще зрання
Де кожен промінь золотистий
На колосці все гра імлистий

Веде туди де зорі ясні
Освітлюють сади прекрасні
Де кожен подих вітерця
Вдиха у все нове життя

Веде не просто так гуляти
Де можна гарно поспівати
Веде до вічного тепла
До вчительського стола

Невже це не моє життя??
Невже це час не той, що мав би бути?
Невже таким є шлях до каяття?
Цей шлях…мені б дорогу не забути
Наосліп йду. Куди не знаю
Не бачу Вас й не намагаюсь
Вже не кричу лиш подумки питаю
«Дорога в пекло?» так… і поки ще не каюсь
Була б змогла виправити все
Був би шанс у прірву не скотитись
Хоча ні…. За течією вже несе
Давно несе, давно скотилася, упала
Хоча на що жалітися, такою доля є
А нещодавно ще так високо літала
У думка в голові: життя це – не моє

Натхнення час коли приходить,
то світлий час в моїм житті:
усе на другий план відходить,
і все навколо в забутті.

Душа у хмарах десь літає:
Вона уже не на землі.
Літа на крилах десь в розмаї,
земля ж далеко десь в імлі.

Проходять болі і печалі.
Душа тепер уже не та:
із нею ангели літають,
Коли вона у вись зліта.

Ловлю летючу мить життя,
І її чарами впиваюсь...
Це - неповторне відчуття:
В чарівних розкошах купаюсь...

стаю щасливою, чуткою,
стаю прозорою, легкою..
Душа все бачить і вчува....
Та інший це... не відчува...

Розійшлися дві дороги, що вели у майбуття,
Дві дороги, дві тривоги, два поранених життя.
Розійшлися розлетілись у невідані світи
І вже більше не зустрілись, не судилось разом йти.

Ти колись ішов праворуч і тримав мій світ в руці,
А тепер зі мною поруч тільки сльози на лиці.
Ти колись ішов зі мною, а тепер тебе нема,
А тепер летить за мною із морозами зима.

І летять незграбні миті у незвідане буття,
Ми були єдинні в світі, а тепер час забуття.
Ти забудеш все сьогодні, я ж зловлю терпку цю мить,
Ще півкроку до безодні, тільки б в неї не ступить.

Тихо, тиша й більш нікого тільки сірі небеса,
Лихо дихає для когось, а в очах бринить сльоза.
І на крилах у тривоги ми зустрілися колись,
А сьогодні дві дороги розлетілись, розійшлись.

Сніжинкою в пейзажі твого літа
Я від сьогодні бути не схотіла;
Сьогодні можеш з іншою радіти,
І медом вуст торкатися до тіла.

Я не твоїх фантазій Афродита -
Це просто лялька добре грає ролі...
Ти не схотів, я не змогла любити -
В життя театрі від сьогодні двоє.

Під пресом маски ще душа не всохла,
І я сама щаслива вмію бути.
Я ще жива, іще не зовсім мотлох -
Мій ляльководе,я скидаю пута.

Накрила сном міста і села нічка,
Сипнула жменю зірочок у небо
І запалила місяць, наче свічку,
Щоб помолитись, Господи, до Тебе.
Ось вітер заховався під ялинку
І задрімав там якось ненароком.
Пробач прошу за всі погані вчинки,
Хай кожна помилка буде уроком.
Я не молю про золото і крам,
Я не благаю долі золотої.
Лише любов усіх на світі мам
Візьми до Себе і зроби святою.
А коли раптом в грудях запече
І страх загляне у зірниці-очі,
Підстав, благаю, батьківське плече,
Це все чого в цю мить, мій Боже, хочу.
Так ніжно й легко падають сніжинки
І гинуть від тепла чужих очей.
А прощення за всі гріховні вчинки
Летить і губиться серед пустих речей.
І неба синь, і нічка-українка
Покірно припадуть Тобі до ніг.
Німі слова із легкістю пір*їнки
Зворушать душу і впадуть у сніг......

Нехай лютують злі морози
Нехай вітри сніги метуть
Та не страшні зими погрози
В моїй душі квіти цвітуть

Мороз все більше шаленіє
Покрилась кригою земля
Мене весь час як сонце гріє
Ваша усмішка чарівна…

А вітер більше, більше злиться
І кучугури наміта
Та тепле літечко дарує
Очей чарівних синєва

Людино!Ось ти родилася на світ
І перед тобою праведна дорога
Тобі прожити треба сотню літ
Щоб хоч на крок наблизитись до Бога

Це персональна є твоя дорога
Дорога у життєве майбуття
Стежина, що веде до Бога
Де буде звіт за прожите життя

І в кожного своя дорога
І кожного тернистий шлях
Від материнського порога
А дальше все в твоїх руках

Якщо ти в дим пустив всі дні
І не оставив в сіті свого сліду
То час твій,як папір згорить в огні
І по слідах твоїх ніхто не піде

Я бачила у сні прекрасні очі…
У них блакить і темінь водночас,
І ніби день, але темніший ночі,
Й мов сон, але правдивіший за нас.

Таких іскрин, як в їх глибинних шквалах,
Таких сльозин, як на повіках їх
Я ще в житті ні разу не стрічала,
Ні на яву, й між сновидінь доріг.

І не могла ніяк я зрозуміти,
Чому ці очі ранять так мене, –
Чи я колись їх зрадила в цім світі,
Чи вкрала їх сіяння осяйне?..

До них немов віки уже прикута,
Дивилась я, не зводячи очей,
На цю красу, що наче тло отрути
Так моторошно впало на плече…

Я бачила у сні прекрасні очі.
От тільки плакали вони…
А я, не вірячи у сни свої пророчі,
Не знала, що була це, ти…

Мої вірші ви легкокрилі,
у вас живе моя душа.
Ви все в думках моїх летіли
шукати крапельку тепла.

Летіть вірші понад полями,
летіть в незвідані світи,
в далекий вирій з журавлями:
назустріч щастю і весні.

Злітайте вище аж за хмари
туди, де вільний дух летить.
І там розсипте свої чари
й про мене вітру розкажіть..

Пісні складалися для неї,
Вона і є моя душа,
Сьогодні я прощаюсь з нею
Все ж дочекатись не змогла.

Але вже світяться ось зорі
і місяць вийшов у блакить..
Та у небесному просторі
вже квітка щастя майорить.

Мова - це історія народу.
В ній відбито все його життя:
Наший склад і звичаї, і побут
З давнини й до нашого життя.

Довго ти пригнічувалась, мово, -
Промайнув тернистий довгий шлях,
Доки стала мовою народу,
Що звучить з любов"ю на вустах.

Мово моя рідна, материнська!
Ти співуча, ніжна і близька.
Хай же дух незгасний український
У житті нас завжди зігріва.

Процвітай же, мово калинова,
І тобі не в"янути в віках:
Мелодійна українська мова -
Чарівний, навік коштовний скарб.

зима помічає мене і мені говорить
зима переходить на докір на крик на плач
сміливо долаю заплутані коридори
твоїх "пробач"

шпалери приймають тепло батарей як данність
зима ремонтує складні механізми снів
з твоїх вже зникають оленки ірини ані
з моїх - ще ні

ти спиш ти ростеш повільно неначе гори
ще рано і тиша просить - не дихай всує
зима помічає мене і мені говорить
а я - не чую

впадемо на дно несподівано мов титанік
розтопимо ніч розхвильовані та гарячі
минають хворобами каті оксани тані
і я пробачу

Віршований букет із орхідей
Тобі дарую – усмішка й цілунок.
У мене є ще тисяча ідей,
Та я для тебе – кращий подарунок.

«Шанелі» запах шаленіє і
Веде мене на подвиги для тебе:
Букет із едельвейсів – теж тобі,
А ще роса з прихиленого неба.

А ще зірки над нами і краса,
Така краса, аж запітніли вікна:
Звисає в ніч розплетена коса
І ти така вдоволена і ніжна…

І сяє щастя в усмішках очей
І в міріадах завтрашніх ночей.


2011

А світ - це я.
Маленьке я плюс ти.
Палітра осені рясної,
Колодязь неба, повен доброти.
І я, в гармонії з собою.

О, як цю мить важливо зберегти,
Щоб пережити дні зимові
З піднесенням в душі.
А світ - це ти
плюс я, у прихистку любові.

2008

...А по дощі -
зелених трав розмай.
Веселка (або райдуга) -
в півнеба.
Дощу перлини
в жмені назбирай -
такого подарунку
жду від тебе.

Від серця поклику
не відрікайсь.
Твори,
якщо у цьому є потреба.
...А райдуга -
немов дуга у рай.
Тоді, коли веселка -
шлях до тебе.

2009

Благословляю погляд твій -
Він сірий день зробив жаданим,
Мене закоханим, коханим...
Благословляю погляд твій!

Благословляю дотик рук,
Довіру пальчинів тендітних,
Що в грі пестливій, наче діти.
Благословляю дотик рук.

Благословляю вуст огонь
І боязкий, і нетерплячий,
Жадібний, звихрений, гарячий.
Благословляю вуст огонь.

Благословляю тіла хміль,
Нестримну амплітуду шалу,
Значущість піхов і кинджала.
Благословляю тіла хміль.

Благословляю, бо люблю,
Бо ти мій світ, моя молитва,
За тебе - найсолодша битва!
Благословляю, бо люблю.

Той вечір був осяяний різдвяною зорею
В ту ніч маленькі янголята спустилися разом з нею
Вони несли всім радість і вісточку про свято
Всім миру принесли і радості багато.

І чути дзвін святковий їх пісенька лунає
І кожен з них у пісні Ісуса прославляє.
Та не відчувши свята, лягала спати жінка,
На сивому волосі зав’язана хустинка.

Вона жила самотньо, хоч і сина зростила.
І біль за все на світі його бачити б хотіла.
І ставши на коліна, у Бога попросила,
Здоров’я сину своєму, вона його любила.

Різдвяне янголятко молитву ту почуло,
І сум на її серці також воно відчуло.
Той сум взяло з собою, і понесло до сина,
. Щоб знав , за ним сумує рідна йому людина.

І завітало янголятко, до молодого сина,
Давно у нього вже була своя родина,
Хоч жив він і далеко, та пам’ятав дорогу,
Яка вела його до рідного порогу.

Сказало янголятко, поїть до мами сину,
Візьми також із собою усю свою родину
Щоб радісно дзвенів дитячий сміх в оселі
На свято треба,щоб усі були веселі.

Не думав ні хвилинки, Зібрався у дорогу.
До любої матусі, до рідного порогу
Що разом святкувати, Ісуса прославляти,
Великою родиною заколядувати.

І за вікном метелиця так грізно завиває,
А мати свого сина до серця пригортає.
Над ними янголятко так весело співало
Тепер насправді свято до хати завітало.
2011р.

Беря резец и от мечты хмелея,
запомни равновесия закон:
не в каждом камне дремлет Галатея,
не каждый камнетёс – Пигмалион.

Я – кремінь? Авжеж, не дитина,
Яку на плечах дужих ніс.
Зі криці, а часом зі глини,
Коли у душі плаче біс.

Кресалом зірниці свідомо
Підпалюю вишню-зорю,
Щоб здалека навіть сліпому
Розвиднилось там, де стою.

Отам, де тумани пітьмяні
Затулюють очі ясні,
Ворожать маруни-цигани,
Що ти не належиш мені.

Я - мошка, торуюча скелю.
Я - з тих божевільних кобіт,
Що в гущі дурманного хмелю
Шукають загублений світ.

2011 р.

Весна нарешті!.. Галас. Квітнуть пні.
Працює сонце солодко і ревно.
І ти такий оновлений. Чи ні?..
І я така оновлена. Напевно...
Коханий мій, торішній сніг зійшов.
Струмки сурмлять. Виблискують калюжі.
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась у байдужість.

Гірка смакує, а солодка -ні.
Ще по одній - та й будемо брататись.
Незмінний принц на білому коні
Такий старий, що хочеться плюватись.
Лахміттям слів, уривками розмов
Прикриєм ню ( із огляду на гречність).
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась в недоречність.

Не опускай так низько голови.
Не розтікайся п'яною сльозою.
Іду, та день із запахом трави
На згадку залишаю із тобою.
Дивись угору: юні хмари, мов
Жоржини білі, кинуті на воду.
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась у свободу.

Перетворилась в не-лю-бов...

finita la commedia

А в моїх земляків і далі
На душі - жалі і печалі.
А найбільша печаль і обида -
Зайва гривня в кишені в сусіда.
2011

Метель мела...
Простуженно кряхтела под ногой.
Белы снега утюжила, свистела надо мной.
В студёном вальсе кружево взлетало до небес.
И в снежном, звонком крошеве вдруг город весь исчез.
Деревьев ветви тонкие с надрывом гнулись вниз.
Кружился снег, осколками сверкая меж ресниц.
Всю ночь пурга буянила, сквозь щели в дом рвалась.
Лихою пляской пьяною по улицам неслась.
Наутро, сил убавилось, уснула егоза.
На солнце блещет биссером забава...
Боль-слеза.

12.02.11г

Морозна ніч всім під Різдво
на землю срібло розливала.
Зірки та місяць у вікно
Щасливу мрію засівали.

Ця мить народження Христа,
Нам в порятунок Богом дана.
Марія діва молода
В хліву дитину сповивала.

В любові виросло дитя
І учнів мудрості навчило.
Та всі ж грішили з праотця...
Все, що задумано звершилось.

Надію виміняв Іуда
На тридцять срібних кругляків.
Крізь сльози виринуло Чудо,
Месія вмер та знов ожив!

Любов нікого не карає.
Людські гріхи син Божий змив.
І нині місяц сріблом сяє,
Щоб кожен миттю дорожив.

Помилок тяжке є каміння,
В майбутнє дітям не тягни.
Любов, Надію так сумлінно
В Різдвяну ніч несуть зірки.

лютий 2011р.

А що є серце без любові? - Пустка...
Холодна неосвітлена рівнина
Самотня, зледеніла, як крижина,
Чи вицвіла і посіріла хустка...

Там виє вітер сумно і натужно,
гуляє болю перекотиполе,
відлунням туги — де ти, де ти, доле? -
озветься стогін чи зітхання скрушно.

І хто ж засипав ту святу криницю,
що живодайним хлюпала промінням,
здоровим зріла кОханим насінням,
чей не лишилося його бодай дещиці?

О, бідне серце, не зрікайся мрії,
пощо шукати в смерті порятунку,
коли живеш і ще крокуєш лунко,
а поруч крила вірної надії.

2011

В такой мороз вдвоём быть хорошо.
Прижаться б к другу, душу согревая.
Воображу себя в предверьи Рая,
Любви былой картины вороша...

Твой нежный взгляд, волнением под кожей.
Руки касанье, выстрелом в висок.
Ах, надо быть немножечко построже,
Да как сказать, сорвался голосок.
В пылу любви соломинкой сгораю.
От жарких чувств пылаю, как в огне.
В капкан волшебный снова попадаю...
Но это сон, и ты лишь снишся мне,
А рядом храпом в бок мой собачонка.
И кошка грелкой сверху разлеглась.
Я два в одном - старушка и девчонка.
Метелью вновь разбуженная страсть.

14.02.11г.

Заграковіло місто – то на сніг.
Гойдаються на липовому вітті.
А я боюсь із хати нині вийти –
у білому пальті. Оце то сміх!

В облозі я, ну тобто я і ти.
Суцільне вороння і гайвороння
на всіх дахах, у небі… То сьогодні
гуляти в парк не варто, може, йти?..

То знак – на самоті в одній квартирі.
Граки – на сніг. А ми удвох – у вирій…

В трамвайній тисняві якась сволота
з кишені в мене вкрала гаманець.
А я ж тоді пахав на двох роботах…
Так мріям про круїз прийшов кінець.

Щоб подолать оту душевну втому
почав я їздить з дому
на службу на таксі.
Але не довго таке тривало свято.
Останні грошенята
потратив геть усі.

Я піднатуживсь, підключив ще й тещу –
купив правА і «Жигулі» купив.
Гараж… Техогляд… Ремонти… І, нарешті,
що я жебрак колісний зрозумів.

З тих пір ходжу я пішки – свіжий, сильний.
Здорового прихильник
став способу життя.
Мені і служба й курорти непотрібні.
Тепер хоча і бідний,
та сплю спокійно я.

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?

Сильный порыв сумасшедшего ветра
Мысли мои, как золу разметает.
И с расстояния ста километров
Дождь монотонный их грязью смывает.

Вера в любовь принесла одиночество.
Время замедлила боль нестерпимая.
Все же сбылось то земное пророчество –
Жажда по образу неутолимая.

Если бы ранее знать о случившемся
В миг перед пропастью, чтоб сломя голову,
Может тогда не пришлось бы свалившимся,
Плыть по течению к жгучему олову.

2010

Я так хотел поверить в Бога,
И по-другому жить хотел.
Я думал – все не так уж плохо,
Но жить как надо не сумел.

Моей судьбой играют чувства,
Те злые чувства, что порой
Запутав, вводят в заблужденье
И открывают мир иной.

Там тяжкий сон без пробужденья
Терзает душу, впившись в мозг.
И нет надежд на исцеленье,
Их в зиму остудил мороз.

В сплошную тьму, лишаясь света,
Я погружен, как грязный раб.
И пусть в ней нет дурных запретов,
С меня довольно – я ослаб.

Смывать вином с лица усталость
Мне приходилось каждый раз,
Когда в борделях ошиваясь,
Я слышал фальшь продажных фраз.

Казнить себя за те поступки
Я был обязан, да не смог.
Меня спасали проститутки
И хмель портвейна, но не Бог.

2003

А я у промінчик! А я у краплину!
І гайда на небо, як той Капітошка!
А я у пір'їнку, мабуть, журавлину!
І ще залишуся з дитинством на трошки!

А я у кульбабку! І гайда за вітром!
Кудись у незнані світи і дороги!
А я у бурульку, прозору й тендітну!
І знову в дитинство! На мить, ненадовго!

А я у світанок! Зорею над світом!
А я у веселку! В казкове намисто!
А я у листочок! Росою на квіти!
А я у дитинство! А я у дитинство!

2011

Кличе заміж він дівку з міста,
Щоб забрати в свою Гуцулію –
Незабаром в газеті звістка:
«Все лікує. Мольфарка Юлія».

Із освітою управлінця
Поганяє овець по горах.
Хоч достатку по самі вінця,
А віходок, як був, надворі.

Але Юлії хоч би хни –
Щоб кохання і тепле ліжко.
У сім’ї тій малій з весни
Друга доця стала на ніжки.

Десь-колись до батьків й родини
Листи пише і шле верети.
Ось, нарешті ясної днини
Дочекалися Інтернету:

«Вчора в нас підключили Нет –
Приїжджайте до нас в Гуцулію.
Я ще досі в душі поет.
Щиро Ваша, Скорода Юлія».

26.06.2010 р.Б.

Де я? Де я? Де я?
Повитий мороком.
Чи виберусь? Хтозна,
Прогнилий соромом.

Хто я? Хто я? Хто я?
Ланцем прив’язаний,
І вибратись — дарма.
Душа заражена.

Боротись нема сил —
Це тіло не моє,
Його з путі хтось збив
І в пустоту жене.

Тут я буду повік,
Вже сумнівів нема,
Засну як і торік —
Снитиметься трава.

Що там удалині?
Помітив світло я.
Потрібно йти мені,
Рветься душа моя.

Це еволюція —
Покину цю пітьму.
Чужак — ось хто я,
Між вами тут стою.

Я був одним із вас
І з вами гнив у тьмі.
А тепер зрікся мас,
Полишив сліпі дні.

Несміло крок роблю.
Цей оглядаю світ,
Шукаю путь свою,
Розвіюючи міт.

В очах у всіх більмо,
Лукаві ви сліпці.
Вбиває вас воно —
Рятунок не в мені.

Нема на мені пут —
Я вільний на Землі.
Чекаю Божий суд,
Коли прозріють всі.