довго йшли
сонце пражило
вітер шаленів
дощ лупив
сніг заколисував
збивали ноги до крові
обвітреними вустами
спрагло ловили краплі
обвітреним серцем
горнулися до віри
але ж далека гора!
вдалося
таки дійшли
видряпалися на сам верх
зітхнули полегшено
стали і
диву дивуємося
тепер
добре видно
звідки ми
прийшли

зійшов туман
додолу
а гора – не гора
підніжжя

хто ми?
куди йдемо?

Не прошу нічого.
Лиш дрібку
запаху твого,
щоб у ладанку
покласти
і
на шиї носити.

Амулетом моїм
не буде,
лиш спогадом...
Сухою незабудкою
між сторінками
нашої книги
покладеною.

Тільки б ярмом
не стала....

Орфографические блузки,
смертельные зеркала,
яд по-итальянски,
глупые пули,
порядочные ошибки,
лживые лимузины,
ночные ужины,
фальшивые волны,
позорные мосты,
пластмассовые люди,
громкие тела,
музыкальная психология,
романтическая самбука,
медленный транс,
успешная хапка,
красный ритм -
все это чушь
по сравнению с
авантюрой,
в которую ты
меня втягиваешь
день за днем
уже целую жизнь.
©.

Велосипедні колеса вивчали свій власний скелет
Пташині кілі протинали видихи велосипедиста
А також погладжували вії велосипедних фар

Камінці підфутболювали кожного разу брудну гуму
Щелепи велосипедиста дзинчали мов вухо-дзвінок прикуте до рогів керма
Це було схоже на родео
навіть придорожні квіти посміхалися

Птахи тим часом погладжували пташині кілі
Що погладжували вії велосипедних фар
Зліталися на дзвоник
Думали що то виклик меню і вішали білий рушник на праве крило
Знімали свої пташині голови і давали місцевим садистам одягти на ногу мотузок
Ті відносили їх на біофак і робили розтин вивчаючи органи і заробляючи п’ятірки
Та поцілунки замдекана гомосексуаліста
Виходили з занять і облизували пташину кров з пальців
Облизували одне одному зі щок слину замдекана

Волосся велосипедиста блищало
Мов камінці на вечірньому узбережжі моря
відбивало світло місяця та ліхтарів
він гнав туди куди тільки йому було відомо
посміхався, немов тільки но облизав щоки молодих симпатичних студентів
їх напружені м’язи та сухожилки
піна йшла ротом та крапала на велосипедний дзвоник
РОДЕО РОДЕО – дзинчав той у відповідь

У дев’ятій тридцять за місцевим часом
Зі скрипом та потугою найближчий поворот виблює молоковозом
Історія буде закінчена
Скелет велосипедних колес стане одним цілим з велосипедистом
Студенти будуть гуртом виносити колишнього замдекана з жабур’ятні
А птахи погладжувати своїми кілями вії фар молоковоза

Вростаю
у дні свої спокоєм
і
страву готую -
відстані
годувати

Вони дивляться
на мене диким лісом,
дихають пусткою здобичі
і
голодним звіром
стогнуть,
поживи шукаючи.

Кілометрами наміряю
потрави гарячої,
у ночви виллю,
стану на порозі,
тричі свисну,
віддалі
на гостину
скликаючи.

Їжте гості.
Їжте.

Тільки мене не гризіть.

коли вирощуєш неправду
сонце не лишатиме тіні за тобою
а зорі світитимуть не в твоїм городі
коли вирощуєш страх
слова ковзатимуться по поверхні розмови
а очі танцюватимуть на маскарадному балу
коли вирощуєш гріх
ангельські сльози писатимуть твою ікону
а любов плакатиме за своїм ім'ям
коли вирощуєш себе
на піску вітер виростатиме
а стіни втікатимуть від свого фундаменту

коли вирощуєш повернення
Бог народжується в твоїй утробі
і світлом освячує твоє Слово

Не смій своєю посмішкою,
Що ніби свіча в темряві,
Принаджувати доброзичливих метеликів.
Хіба варте теє світло смерти багатьох сердець?

Затягування петельок
на світовій душі
нагадує лови на попелястого кота
в абстракції сірого часу.
Хтось дарував землі душу
як захист і оберіг від порожнечі,
а сьогодні ти влучно помічаєш,
як вона схожа на дорогі панчохи:
так само, думаєш, що ж робити
з вишуканістю, яку пошкоджено.

Вечір сплюснутий горизонтом
Розлігся дохлим щуром
під кігтями якого догнивав туман
Викрутки протягів вселяли свої слова
у зволожені барвниками автомобільних фар людські жести та куртки

Ліхтарі то подорожні, що втомились
одне до одного схиляються
ніби герої чорно-білих гангстерських стрічок
Підкурюючи з долонь цигарку свого обличчя
Доки птахи – здиблена зачіска ліхтарів
Наводять лад своїми дзьобами-розчісками у власному оперенні

дорога, що веде до відчинених люків та стічних ям –
яблуко вкушене грайливими зубами тіні та світла
з якого стікають соком автомобілі
і в монастирях цілодобових аптек, магазинів та ліфтів
відчиняють обійми збентежені привиди

твої сльози, що переливаються презирством
мов парти п’ятикласників до суворого вчителя
презирством до всієї святості цього потойбіччя
зупиняються біля пісочної млявості чобіт
з останніми дзвінками рейсових автобусів

Виноградним гроном
в долоні
Твоя присутність –
Несподіваний дар життя
серед мертвого шуму зими.

Господи!
Ти знов воскресаєш!
Долаєш холодні колони
і сходиш до мене
моїм покаянням.
Визріваєш в мені
і болиш
ненародженим літом
ЛЮБОВІ.

МИ молились
сьогодні разом:
Я і… цей виноград
у долоні.

4.02.2006.

Не поет і не жінка –
Це невчасна розпука
за смішне намагання
хоч якось кохати.

Втома з’їдає грані:
«Жінка сучасності» -
звучить якось сумно.
А поети давно
граються в паски –
ліплять форми з Ніщо.

Ні поета, ні жінки –
Сьогодні тут пустка!

3.02.2006.

Б.Д.І.

Вислухай.
Ще одна передостання
сповідь.
І, принишкла, я
зникну.
Слідом за моїми паперовими романами прийде
весна.
Вона
намалює на стелі дерева
і
тоді я нарешті засну спокійно.
Вислухай.
Ще одна передостання
казка на ніч.
Історія про
намальовані дерева,
що тремтять від
вітру. Чи я вже бачу це
у сні?..
Вислухай.
Ще одна передостання
пересторога.
І
я блукатиму,
яблука їстиму з
намальованих дерев.
Дотліє
на тлі
твоєму заслабла весна
і зникне.
Вислухай.
Ще одна передостання
правда.
Слідом за моїми паперовими
романами, оманами,
манівцями прийде літо.
Воно очистить
дерева
де ревнощі
почіпляли свої омели
і
я прокинусь.
Вислухай.
Ще одну. Передостанню. Сповідь.
Остання залишається
за
тобою.

13.04.2008

перестелені простирадла стелями навпростець
а ти мій втомлений митарю ще той митець
майстер ловити ґави без угаву і без жалю,
містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю

і щоранку виймаючи пальці зі своїх ран
ти почуваєшся добре немов James Brown
бо у тебе є я біла гурія фурія лише твоя
балагурить і вигинається наче яка змія

кожного ранку ще до появи інших усіх облич
б’є в тамтами без тями кидає переможний клич
ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік
що за жона навіжена Боже може хтось її врік

femina чи міна повільної дії лики та ярлики
годі сіячу потім досієш доторкнися її руки
і я поділена на всі липи цієї землі замала
зла загорілася і зосталися попіл а ще зола

знайди п’ять відмінностей розумнику ризикни
прошу віддай мені лише половину своєї вини

моя ліричність не опала
з останнім
листям
осені

захована між гіллям
шепотіла корінню:
бережи соки
бо
пори року
повернуться
тільки-но замішу
тісто на жайворонків
щоб
весну зустріти

- Ні, че, чо мру?
- Бінго: в оці маса несе навалу.
- Зажди, Вакх!
- А що? Дар?
- У сіни він сміх у сухім сні виніс, у радощах: кави, джазу. Лава несе нас..
- А місто в огні бурмоче.
- Chin!

Клубок.

Клубок, катая по полу, играет кошечка в углу.
Её задор пьянит, волнует, и, наблюдая за игрой,
Живёшь воспоминаньем, прошлых дней,
Забытой юности, дней прожитых в игре и страсти.
И в поиске значений призрачных,
И для тебя уже совсем, совсем неважных.
Было время, жизнь, жила одним,
Желанием игры и восхищенья.
Запутанных решений, боль,
Сегодня, просто памяти узор.
Запутанность прошедших дней,
Распутает котёнок памяти твоей.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Упала капля.

Упала капля крови в снег,
Контрастом красным, подведя черту.
Меж бытиём и смертью.
Недолгих отношений,
Тебя, её и третьего его.
И ладно если бы губа,
Иль бровь рассечена,
Синяк иль сломано ребро.
Так нет перо сквозь кожу,
Боли нет, кровавый след.
Сознанье тает, мысли лишь о…

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Строчка, две.

Строчка, две в голове,
Мыслей нет в пустоте.
Заблудились строчки две,
И не как нельзя продолжить.

Мыслей нет и о тебе,
Есть желание, но нет строчек,
Не сложить мне о тебе.
Поиск мыслей, трое точек.


Образ встречи, два дня снов,
Скажем честно не готов,
К новой встрече, и прошёл,
Посмотрел, и улыбнулся,
Сделал вид, что не знаком

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

Установі, в якій працюю
присвячується



Ну ось допила
тепер я маю склад
горнят
такий собі сервіз
одне моє
ще синє
і прозоре
одне червоне
красивий натюрморт-ескіз
помітно
про мене
подбали добряче
горнята всі різні
і ті хто у них
наливали
гаряче

Странно, что ты не плачешь,
Твои слезы дразнят карбид
Сплин да смерть не переиначат
Жизнь полученную в кредит.
(Вместо эпиграфа)

Горсти битых лампочек
Присыпаны солью
Рыбы невыносимо громко кричали
Раскрашенными губами хватая воздух
Можно мне кофе?
Да, проезд у нас 2 доллара
Тянешь сквозь соломинку утро
Белое, как кокаин
Как завернутая в белую тряпку гильза
Особенно тщательно заточена
Розы стекали кровью
Запутавшись в волосах брусчатки.

Когда поэт покончит жизнь самоубийством,
Со стен сойдут обои да ковры,
Его запомнят улицы, дворы,
Когда поэт покончит жизнь самоубийством.


Его кровать умрет от пустоты,
Любовницы другим подарят ласки,
Сменивши траур на другие маски,
Без лишних слов покатятся вперед.


И только Муза вопреки всему,
Навзрыд рыдала на холодном камне,
Топясь в шабли разбавленом слезами,
Не появлялась больше никому.

увесь світ – сіра речовина
якби не ми: ходимо, світимось, райдужно переливаємось
ніби ялинкови гірлянди – не можемо горіти одне без одного:
хтось із нас гасне – й неодмінно погасне інший

блискітки із твоєї шкіри осідають на моїй
ми змиваємо їх сірою речовиною світу: водами, повітрями, спілкуваннями
але вони – ніби малесенькі світляні родинки – вростають у нас
адже ми гірлянди, а гірлянди мусять сяяти від свята до свята

і так від міста й до міста стається: прогулянки, дотики крізь одяг, крізь шкіру
серце до серця, кров до крові, світло до світла, блискітки до блискіток
ми зупиняємось, ми цілуємось
я з'їдаю блиск із твоїх губ

ота світлина ще пам’ятає
нас разом
зі зв’язаними крилами
і бажанням
важчим за смерть трьох зірок
і тільки коли тобі усміхнулася інша
мені усміхнувся інший
ми полетіли
в інші сторони
в інші кватирки
забувши що в тебе
крило праве
у мене крило ліве
і окремо нам ніколи
не дістатися гнізда
де мале пташеня
роздвоєним криком
розрізає небо
де мале пташеня
не знає в який бік летіти...

щоб застати обох батьків удома

Боже...
чому Ти не створив мене
подібною до
каменя?

Тоді до мук
була би
твердою,
а під натиском
ніжності,
кришилася на порох
і летіла...

Боже мого болю...

Оксамитовим
подихом вистели
пусте гніздо мого серця.
Так легко,
щоб не прим’яти крил
блакитного птаха
бо
йому ще
за щастям летіти.

Гей, дитинко, чого похнюпила носа?
Іще не все так погано, повір, як здається
на перший погляд.
Ти ще пам’ятаєш імена своїх покійних собачок
і навіть усіх кошенят,
і оту заморену голодом рибку…
Задосить часу, аби навчитися гри на гітарі,
навіть варити холодець чи ліпити канапки
з трояндової мармуляди.
Пишатися своїми широкими поглядами
і тонкою талією,
носити брендові джинси, –
і грець із тим, що куплені на секонд-хенді…
Можеш навіть спробувати побути собою,
хоч за це, як правило – від семи до п’ятнадцяти
Та врешті-решт все одно зрозумієш – усе це гра,
щось на перехресті більярду і баскетболу
з домішками не дуже чесного покеру.
А позатим – усе прекрасно, бейбі, все чудово…
Бери гаманець, прогуляємося по крамницях...
може, знайдемо десь на розпродажі трохи щастя.

коли
обіймалися
наші сльози
на півдорозі до смутку
і сіллю об сіль вдаряючи
цілувалися

коли
лютий січень
жадав
на кригу їх обернути
а сонце січневе - випарувати

тоді лишень
розуміли ми
діалектику
льоду що тане
і танення що леденіє

просили
годинникових наглядачів
стати на місці
або
на наше місце
стати

а самі
напропале
бігли
переходом
із “я” у “ти”


2010

я ховався від тебе як міг
знищуючи усі сліди свого перебування:
підривав мости, з’їдав конверти, спалював будинки, асфальтував ґрунтівки
як же ти мене знаходила? за запахом моєї любові? за звуками твого імені
які я мусив повторювати аби не забути власне?
за дотиками, якими я перетворював усе до чого торкався на твою шкіру,
бо саме до неї хотів би понад усе торкатися?
я ховався від тебе щоби ти завжди пам'ятала про мене, думала про мене
а не дивилася звикло, не помічаючи
як з часом тліє на мені одяг, як вицвітають очі, як пересихає слина
під час довгих поцілунків із часом
це була гра у схованки, тривалістю стільки діб
скільки би піщин помістилося в пісковому годиннику
доби падали униз, доби зсипалися, я ховався від тебе як міг, ти пам'ятала
і твоя пам'ять нарешті повністю мене увібрала
разом із будинками, із дорогами, із мостами і конвертами,
із запахами, зі звуками твого імені, з доторками до твоєї шкіри
отже ти мене нарешті знайшла?
та ні, це я втратив вагу, розчинився у часі, мов цукор
я програв, але звільнився, ти перемогла, але – де твій приз?
ти можеш безмежно і досконало пригадувати того
кого вже немає

Переходжу в той сон, де твоє волосся – всюдисуще
Де я прокидаюся, а ти спиш поряд, маленьке левенятко, і живі волосинки вилізають
Дрібненькими золотими змійками з твоєї гриви
І розповзаються всюди: оплітають моє тіло, населяють мої книжки,
Заповзають між ворсинки мого реглана

Я спостерігаю за золотими змійками твого волосся, ніби зачарований приборкувач змій
Із чарівних казок Сходу
Я загубив свою дудочку в попередніх снах, я не можу заграти їм ту мелодію
Яка змусить їх заспокоїтися, упокоїтися, не розповзатися

Твоя гривка, левенятко сонне, густішає просто на очах: змійки оживають, звиваються
Ти – добре, найдобріше втілення Медузи Ґорґони
І твої змійки кусають мене, і мені фантастично хороше
І я дивлюся тобі в обличчя
І не помираю
А прокидаюся

зима така
аж холодно димам
летіти

тримаються
за комини хвостами
й
натягненими
струнами
тремтять
прозоро
видихаючи в повітря
згорілі
миті
затишку

зими такої
замерзають зорі
і дзвонять синім льодом
нам у душу

впустіть погрітися

...Не тануть
скрижанілі сльози
пристрасного кохання
нанизані
на міцну шворку –
павутину сімейного обов’язку –
не тануть
у долонях
байдужості
не тануть
несказанно прекрасні
оці коштовні
перлинки
купи
будь ласка
бо ти
не зможеш
продешевити...
2009

Там де ми збираємось бути нас іще немає,
але уже є жорстокість і втома
Свинець твоїх поцілунків на тлі мого серця –
Нас заретушовано, нас обведено ніби місця для трупів
на тлі жорстокості і втоми

а були місця для поцілунків ніби місця для інвалідів
а були наші двері – одне в одного – настіж прочинено
а були щасливі – високо – підлітали в повітрі до фосфорних зірок і місяця
аж до трепоту, аж до терпоту в пальцях

Ми іще не вирушили, а вже всі розмови навколо про жорстокість і втому
Переповнені автобусні зупинки пророкують байдужість
В чергах за спокійною смертю тільки й мови про довге щасливе життя
Жорстоке, втомлююче життя
Жорстоке, втомлююче життя,
З нього б лити свинець для твоїх поцілунків, після яких ти говориш про холод
З нього б лити свинець для морозива твоїх поцілунків
На тлі мого серця

там, куди ми приїдемо, океан випливе з наших голів
ми станемо рибами в ньому
і замість пальців у нас терпнутимуть кінчики плавців
коли ми жорстокість і втому оминатимемо

підніматися щаблями
звуку і кольору
на стріху спогадів
жадібно смакуючи вустами
замерзлу бурульку
радості

любуватися самотністю
вищою за міст
що руками обіймає небо...

а любов моя
йтиме по снігу
боса

гарячими кроками
виміряє стежку до тебе

слідами мокрими
візерунки намалює

роздоріжжя доріг
замкне у коло

щоб повернувся

я ще не вмію жити без тебе
але я дуже стараюся
я тобі ранкової кави не несу до ліжка
щоб окропом сну не обпекти
я на долоні арешт накладаю
за намагання порушити прикордонну зону
твого тіла
я відвертаю погляд
якому не терпиться роздягнути
тебе з усього несказаного
я зупиняю питання
яким кортить
розрубувати гордієві вузли
я стримую слова
які мустангами рвуться
до водопою твоїх неприборканих очей
я серцю казки розказую
що колись усе зміниться
і що я навчуся жити без тебе
чуда ж бувають

Забуть…забудь усе і всіх…
живи як хочеш ,це ж бо є не гріх!
Гріх є твій біг від життя , коли воно тобі на зустріч мчиться
Піди від тіні,вона не зрозуміє так ,як сонце гріє…
Відкрий вікно, а з ним і душу
Впусти той теплий свіжий вітер,хай повіє!!!
Навчись дивитись на людей,не на людину
Побач весь світ ,а не країну
Почуй в собі, побач оту дитину
Що стихла вже в тобі, пусте що надто вже мрійлива..
І байдуже що довго так іде ця сіра злива
Треба лиш одна твоя хвилина
Щоб сталося одне маленьке диво
Воно ж бо є ота жарина,дмухнеш ….
І ось, вже цілий вогник…заллєш слізьми -
Погасне світло…з ним тепло..промокнеш знову..
весь світ є лиш для тебе ,живи лиш так ,як хочеш ти!
І байдуже що скажуть всі,вагомим є лиш те,
Що знаєш ти,живеш бо ти для себе,не для них..

2009 рік

Готові до сновидінь – переходимо з одної кімнату в іншу
Як зі світла в півтемряву
Обрубуючи хвости тіней що кровоточать звуками кроків:
Вони запізнюються на ледве вловимі часини

В моїй голові тисячі чоловіків сперечаються
Хто з них більше на тебе заслуговує
В моїй голові – фондова біржа, де акції на тебе
Невпинно зростають

Готові до сновидінь – переходимо –
Знаючи, що сновидіння – поезія втоми
Подібно до того як гниття лимонної шкірки – живопис смерті
А зчищання бруду із пальто – музика неспокою

Неспокою, бо двері за нами ніяк не зачиняться –
Чийсь незримий крок застряг між одвірком та дверима –
На часинку спізнився; а ми не помітили й заснули,
Продавші всі акції на тебе всім внутрішнім чоловікам за безцінь

Хто ти
що йдеш попереду
закутана
в світанкову крихку тишу
Розцвітають квіти
на місці
де робиш ніжні
впевнені кроки
Не оглядайся назад
світ банально смішний
щоб збагнути твій намір
спокій у тривозі
усміх у сльозах
Небо горнеться до землі
там
на горизонті
полотно любові
виткане із болю
Твій шлях довгий
хоча
можливий...

Хто ти
що зникаючою цяткою
виднієш
на сивому горизонті
промовляючи стиха

вирушай у дорогу
з легким багажем
скільки ще всього
тобі не потрібно.

Зусилля. просто заради життя
Немає сенсу, самоціллю роботи,
Можливо з тим світом самозлиття,
Хоч жив! І спробу ще зробив перемкнути.

Надокучливий аналіз безфактичної дійсності,
Не можна розумом за логікою все ось так збагнути
Як віриш у Вище й докази науки - в тобі дві особистості,
А їх часу не вистачить до смерті досконало й повно осягнути.

Можливо просте довірливе життя до внутрішнього голосу німого
Весь світ подарує в мені без протоптаних до мене іншими стежками,
І як нема потреби жерти пил, лиш відчувати у душі присутність Живого,
Я протопчу свій шлях цнотливими, не видними для інших справжніми полями.

я сам собі клітка, я всередину себе провалююсь, тягнучи навколишнє
хапаю близьких за руки, щоби втриматись,
але вони борсаються: “відпусти! без тебе спокійніше”
ти теж таке кажеш, першою, бо найближча

і — сенсу себе прив'язувати до простих буденних речей — вже немає
все злітає з поверхні мене, ніби пил, і — далі — поверхня злітає
наче покрівля з будинку під час урагану: з тріском відшарпуються шифер, рубероїд, дошки
все це безладно розносить на кілометри від мене

хто всередині мене переживе цю негоду? чи лишиться хто живий?
коли клітка під пресом стискається, ламаючи ребра себе —
хто перший скаже “він блефує”, хто перший кине в мене пташку?

ти розповідаєш незнайомцям про мене всю правду, ті кажуть:
“ти надто іще молода, відпусти його руку”…
а потім усе заспокоюється, небо світліє, а бездомні
збирають докупи ті дошки що від мене лишилися, прагнучи в них оселитися

крапки над і — больові точки

самотність безболісна
самотність дерева, з якого не виростає іще одне дерево,
не розриваючи деревину і кору, не додаючи річних кілець у зрізі німба
самотність снігу навпроти ліхтаря і ліхтаря навпроти снігу

стерильність, ангедонічна безболісність
препароване часом вугілля тіл

зима у дзеркалах замерзлих озер і калюж — розпатлана
як божевільна, холодна жінка, що все у собі тримає
все пакує всередину себе, безрадісна, все стискає всередині себе
до стану льоду — прозорого вугілля

крапки над і — голуб'ячі клювки на снігу
крапки над і — самотні сліди каблуків на снігу
коли підошви невідомо куди зникають
ніби рана від кулі є, а пострілу — не було

стерильне місце на дереві — дупло, завіяне снігом
це холодне дівоцтво зими, яке тисне на неї, на лід перетворюючи
зима — та самка, що сама себе народжує, а тому триватиме постійно
особливо — всередині

і ти ще дивуєшся
що хата скиглить
відчайдушною тишею
що в холодильнику
борщ з минулого тижня
що павутина спокушає
розкинутими на стелі гілками
що комп'ютеру з ніким побалакати
що коридор порожній
бо на одну пару чобіт менше
що порох виціловує старі фотографії
що брудний одяг розлінувався біля
пральної машини
що кава тільки на одне горнятко
що пустеля
зовсім тобі не личить
чому дивуєшся
адже ти сам відкрив
їй двері
і впустив у свій дім
тепер вчися чекати
будеш терпеливим
може сестру свою
тобі приведе
любов

Самый грустный вид спорта — это женское одиночное фигурное катание! Сколько бы эта молодая и красивая женщина ни каталась по льду, сколько бы страстно ни вытягивала вперед руки, сколько бы ни выгибалась, ни крутилась бы… всё равно никто к ней не выскочит, не обнимет! Так она и останется одна на льду.
Е. Гришковец



Ця дивакувата дівчинка любила ліхтарі
Вона вибігала щовечора до заспаних жовтооких циклопів
І підставляла своє обличчя їхньому світлу
Чи ж грілася?
Чи з розуму тихо сходила?
Банально і перше і друге.
Це точно – банально.
Й бананова туга її обнімала півмісяцем….
Гойдалися зорі у небі
Очей її сірих…
І так це прекрасно було!
Так щемливо, тривожно,
Неначе
Це зовсім не дівчинка з поглядом трішки наївним,
а хмарка сніжинок,
яка струменить у потоці ліхтарного світла…

І вірилось дівчинці – танець мережить для Нього.

Та світло це – для випадкових,
Чужих перехожих.
Понурені голови, зігнуті втомою плечі..
Ще сірі обличчя, поїджені буднями.
Прикро:
Вони не оцінять, вони не помітять цей танець,
І так й не дізнаються, мабуть, - та точно! - ніколи
Як світло із світлом обнявшись розтоплює ночі…
Як холод зникає,
Як очі дівчачі сміються,
І як ліхтарі розм’якають,
Даруючи власну присутність
Щовечора тій,
Що танцює душею для Нього….

І
…Місто з єдиним ліхтарем сонця вдень.
Місто з єдиним ліхтарем місяця вночі.
А може, сонце – той самий місяць.
Тільки зайчиком шубку свою змінює на ніч.
(Сонячні зайчики розбіглися в різні боки вулиці).

ІІ
…Місто з п'ятиповерховими коробками новорічних дарунків
Під ялинками сосен.
А з верхнього балкону он тієї кімнати зараз випурхне пташка.
То з першого під’їзду виходить сірий чоловік
І фотографує вас поглядом.
(Хтось так приховав приховану камеру, що й досі не може знайти.
Це ж скільки там було б несподіванок!).

ІІІ
…Жінка, що несе під пахвою червоного півня.
(Навіть від єдиного ліхтаря може вибухнути ціле місто).

ІV
…Місто з червоною фарою світлофора на затертій голками
Погляду мого вулиці.

V
…Місто з сірим небом,
Полами хмар застебненим на ґудзик сонця.
Сьогодні його взагалі немає.
Мабуть, він відірвався.
Мабуть, буде сніг.
Цікаво, а чи з’явиться вночі місяць?
Може, тут не обійшлося без гоголівського дідька.
Хоча він більше спеціалізується на рогаликах.
А тут – паляниця.
(Якщо забуду сьогодні купити хліба, не варто й дивитися в небо.
Його все одно не буде).

10 грудня 2009 року

Моя муза відпускає чілочку.
Моя муза кохає ,
заради якого вона й відпускає чілочку.
І довге волосся, щоб більше подобатись йому.

Але з тих пір, як вона покохала ,
чомусь забула про мене.
Ходить подумки тінню за ним,
оминаючи моє грішне двадцять друге життя,
яке минулого квітня стало моїм першим народженням.

До того моя муза була майже безтурботним дівчатком.
До того моя муза часто любила дивитися в небо,
хоча воно вже тоді було кольору його очей.
Вона ще приходила до мене,
і ми разом зустрічали рожевоокий світанок.

А тепер вона навіки загублена
в нічних вуличках своїх розбитих рожевих мрій.
І тільки вчора вона вперше за ці місяці
зіткнулася зі своєю мрією сам-на-сам.

…Рожеве вікно з рожевою шторкою.
Рожеве світло з вікна.
І поряд той, який уже ніколи не стане ріднішим,
жаданішим, ніж…

А вулиця все крутила колесо
своєї незбагненної фортуни,
і наближала їх до місця розлуки.

А вночі моя муза писала тільки сплески віршів,
ліричною героїнею яких була я.
І казала я вустами моєї музи
( не навпаки !):

…я відпускаю чілочку
…я кохаю 
…скоро квітень мого народження
…сьогодні в неба знову твої очі
…рожеве вікно в напівнічному місті
Я хочу прожити з тобою все…

29 лютого – 1 березня 2008 року

«Кто за лето не сделался богат,
хозяином себе уже не станет.»
Р.М. Рільке.
1.

Старий смуток вглядається
В терикони.
Він довго йшов
До своєї Саур-могили.
З дитинства...
Ріс і болів, щоб спочити
Під сонцем.
Вклонилися соняшники –
Йому надто жовто...
Мабуть, зросте тут
Насінням трави
Серед степу:
Вагомо і тихо...

2.

Час, заглиблений в себе
Заснув посеред літа.
Впав навколішки
І довго плакав вві сні
Перед соняшниками.
Мовчать терикони.
Пісні...
Спокій серед життя,
Як озеро,
Пливе і всміхається:
На спомин – назавжди.


3.

Роздерлося простирадло неба
Від спалаху блискавки
І вирвався регіт грому...
Напруга повисла, як птаха,
І хлопає хмарами-крильми, -
Допоки зелень не стихне
У вологих пестощах зливи.
Ця напруга не змовкне:
Добреде до порогу сутінок
І стане моєю тривогою.
Тільки безсмертник
Змовчить у своїм фіолеті,
Ніби знає, нащо
Ці грози.


4.

Дикий дзвін цвіркунів
аплодує виходу Місяця –
Північ.
Переді мною лиш плесо
сухої темряви –
незбагненне поле
чужої свободи.
І трави…
Мої сподівання нуртують
в задусі
і рвуться надією вгору.
Та їх зустрічають зорі –
втомлені човни
буденно-важкого неба.


5.
Зашторене денною спекою
Небо вляглося
На спину обрію,
Й повіяло спокоєм.
Лише маленька пташка
На абрикосовому дереві
Вперто нанизує тишу
На голос-нитку.
Вечір іде прохолодою
З саду,
І накидає шаль-павутинку
на плечі…

Алюзія до "Жертвопринесення"
реж. Андрія Тарковського


Світ надто довго
спав на межі свідомості
Йому просто снилися
солодощі…
Ми впивались собою
і дзвонили в минуле.
Там холодно…
Вірю:
Народжені в час
зачерствілих сезонів любові
все одно захворіють болем.

1.

“…Лишь нежностью и держат
Божие персты“…Лишь нежностью и держат
Божие персты
Вселенную, которой тяжело.”
Р. М. Рільке.



Господи, ХТО ТИ?
…Може,
…дитя?..
Немовля з очима старця,
що ще мріє літати?
Дитя,
що страждає,
бо хоче ожити
у нас?..
Господи, нащо?..
Невже Ти ще хочеш
ЛЮБИТИ?..
Як боляче, мабуть,
любити і знати,
що ти не помреш!..



2.
"…Я больше сна во сне…"
Р.М. Рільке.

Лише Любов
може сміятись самотністю…
О, Господи!
Невже Ти ще поруч?
Так страшно,
коли осінь
сирістю випробовує
душі…
(і кожну окремо!…)



3.
Занадто багато снів
пробіглось моєю спиною –
Здається,
я трохи постарілась.
…Мій час знову сниться;
І нічого не встигнути,
бо й крихти не знайдеш
в землі ти від неба –
Вони на різних долонях
у Бога…

2002

Єва викрала тепло
Для тебе –
І рай спорожнів,
Розчахнувся великою зіницею
І пестив її тінь
Аж до воріт:
Огортав її вітром,
Обпікав сонячним промінням
І нестримно цілував її ноги
Своїми буйними травами.
І Єва відчула, як
Її найсамотніший сором
Переростає в біль
І лягає в глибину її очей –
І були перші сльози,
І Бог пізнав,
Що таке Жінка,
Та Єва вже викрала тепло
Для тебе...

Світлій і болісній пам’яті
діда Андрія та баби Гані.


Світ на грані сліз
Все ще прагне любові,
Посивілі голови
Все ще шукають дорогу
...додому.
Чому світ замкнувся у собі
Й не хоче жалітись? –
Молитви давно
Віддають пусткою.
Навіть, осінь у світу
Не така добродушна...
Ми – крапка на острові
Божої милості.

Забути б себе біля вітрини
якогось магазину
з дрібничками цивілізації,
залишитись там сьогоднішньою
і повернутися іншою:
без полинної пам’яті,
без смутку і зимової втоми.
Знайти б у тій вітрині
трішки дефіциту –
клаптик спокою –
і забути те, що ще й
не збувалось.

«Ніколи про тебе»
«…Скільки чуттів міститься між двома ударами серця
стільки предметів можна обхопити двома руками»
«Ніколи про тебе»
Г.Збігнєв



1.
Обіймаю поглядом
нашу кімнату
і оживають книги,
диски і чашки:
ми п’ємо чай з шоколадом
і посміхаємось затишку.
Тихо…
Але так повно…
повно Тебе і… нас.
Скільки всього може
обійняти серце?...


2.
Дощі буднів,
дощі смутків,
дощі тривог
і…
дощі очищення,
дощі надій,
дощі спочинку.
Які ви різні,
дощі мого Неба!
Небо огортає дощами
не одну вулицю і
не одне місто –
воно обіймає
стільки світу,
скільки в мені любові.