Не пиши, що тобі зараз боляче.
Не бреши, що нестримно самотньо
Я не буду як всі – кислим овочем
Сльози лити у віршах, як сотні…

Не кажи, що твій біль - це вже стеля
Вище лиш резиденція Бога
Ти не плач, що холодна оселя
Бо твій біль - це для когось підлога.

Не бреши про порізані вени
Я ж то знаю, що робиш рукою
Порносайти шукаєш даремно
Пригадай як бував я з тобою

Не вбивай себе, навіть, в думках
Не пиши, не читай сумних віршів
Нам ще треба знайти щастя дах
Ну а потім піднятись ще вище

2010

***

Червневий вітер
на вустах дружини
роздмухав спогад юної пори -
вуста палахкотіли
мов жоржини.

За сином бігла босонога мати,
Кричала, плакала, просила: "Залишись!",
Сестричка вигібла з старої хати,
А батько зжав кулак й шепнув: "Борись!

Борися, сину, за свою країну,
Кріпися духом, тіла не жалій.
Ти розбудуєш знову цю руїну,
Без перемоги не приходь, не смій!"

Так батько горював в отій хвилині,
А мати лиш молилась до хреста.
І знала добре, що її дитині
Чомусь дісталась доля нелегка.

Сестра щодня в віконечко дивилась.
Із уст тремтіло слово "Поможи".
Вона вже не ридає, вже змирилась,
Та просить Бога: "Горе віджени!".

Юнак іде - йому солдат так личить.
Не думає про смерть, він ще живий.
Йому зозуля довгих років зичить.
Він не вбивати йде, бо не лихий.

Солдат ішов не мстити - рятувати,
Бо визволити мріяв свій народ.
Та знав, що йде кайдани розбивати
І не хотів за це він нагород!

2006

Барвиста осінь вбралася у шати,
Калинове намисто одягла.
Ходила гостя з хати і до хати
І мені кошик квітів принесла.

У кошику і айстри, й чорнобривці,
І пахне рута-м"ята свіжо так.
А кольорів, як райдуга в корзинці,
Який хороший, осінь, в тебе смак!

Подарувала ти троянди для кохання,
Багатство соняшника теж віддала все.
А хризантеми висловлять бажання,
І мальва ніжність й ласку принесе.

Барвінок зеленів, схиливши сині очі,
Він так кохав гербери дивоцвіт,
Жоржина полюбила довгі ночі,
Калина пізнавала знову світ...

Я обняла букет - красою милувалась,
А у душі і радість, і печаль.
Я дякувала осені й прощалась,
Бо вона йде, а я одна, на жаль...

11 вересня 2006

Я наблюдаю греческий профиль Крыма. Апофеоз коленей
И частокол локтей. Место, где негу легко отличить от лени.
Громогласный раскат волны, набегающей на голень пирса,
вторит наручным часам, пульсу запястья. Будто бы мир, сам
по себе, есть воплощение колеса.

Я наблюдаю греческий профиль Крыма. Частокол локтей
и апофеоз коленей. Медуза с опаской косится на детей,
воздвигающих замок из упругой гальки. Окрестный вид -
декларация высоты, остроты; однозначный триумф пирамид.
Береговая линия, прибрежная полоса,

лоскут глади врезается в небо. И сфера этой вот синевы
упорно твердит, что вечность находится там, где находитесь вы.
Кипарис неусыпно бдит. Копьеподобный он, кипарис,
закрепил и, насвистывая, держит на своем острие высь.
Это природа пятой колонны.

Поезд. Вагон, особенно если это душный, сквозной плацкарт,
вдохновляется искать себя в крапленой колоде игральных карт;
монументальная проводница крылышкует крестцом в проходе;
рафинад, упакованный в кальку. Ваш покорный слуга находит
себя атавистичным хвостом перрона.

Крымские склоны хранят отпечатки античных сандалий.
Геометрия прошлого; остатки кладки благоухают далью.
Понт омывает былое; былое обрывается на полутоне,
руины, минуя плач, останавливаются на стоне.
Видимо потому, что они ничьи.

В этом месте вступает хор, разодетый в рваные тоги,
вестник развязки. Это значит, что время подбить итоги:
первое - следы на песке безлики, незримы; второе -
мы далеко от сената Рима, Афин, далеко от Трои.
Это царство водорослей и алычи.

Я наблюдаю греческий профиль Крыма. Значит, я наблюдаю,
как скоропостижное ближнее сливается с инородным дальним.
Я стою на том месте, где еще минуту назад спала
крепким здоровым сном отполированная волной скала.
Я потревожил ее покой.

Я наблюдаю греческий профиль Крыма. В местном порту
стоит крупный парусник. Он явно выбрал не ту
пристань: красная полоса по борту, темно-лиловые паруса.
Ему место не тут, а среди рыжих бород, там, где леса.
Но мир, преимущественно иной.

В тихой бухте я распугиваю рыбу отсутствием чешуи,
но проигрываю в умении не оставлять следов. Ибо чьи
следы будет хранить монумент воды? (Плоскость и недра).
Грею хлипкие кости в сторонке от векового кедра.
Куда мне тягаться с таким долголетием.

Частная острота топографии есть пища для голубого глаза.
Я мажу Ай-Петри на хлеб Фиолента и запиваю все это квасом.
Естественно разливным, из желтой пузатой бочки. Пунктир
на карте склоняет задуматься о стоимости квартир.
Наверное, время подбить смету и,

тяжело вздохнув, собрать вещички и отправится восвояси,
как Парменид, внезапно выросший из своих яслей.
Частокол локтей поредеет аккуратно на два зубца,
Местные караоке-бары лишатся лучшего своего певца.
Песку не напомнить о ширине плеч,

которые долго, с таким упорством, возлежали на нем.
Так же вода не способна помнить вытиснутый ею объем.
Кроме того, греческий профиль Крыма -
утомила немного эта долгая речь.

23 сентября 2010

Ластів’ята-вії,
Зблиски оченят…
Світ твій зоревіє,
Розквітає сад.
Лине пісня нова,
Лине у світи.
Будемо без слова,
Без думок іти.
Ти така доросла,
Донечко моя,
І щебечеш ніжно
Співом солов’я.
Ще турбот не маєш,
Та вони прийдуть.
Хоч чудово знаєш
Як обрати путь…


31 серпня 2010 року

Автор сам відкрива завіси.
Знов прем’єра.
І ми у залі.
Феї-хмари – нові актриси,
пишні сукні, ажурні шалі.
Сцена:
вільний танок із вітром.
Вітер – майстер своєї справи.
Тиша скрипкою за пюпітром
серед хвиль-оркестрантів.
«Браво!» -
зал весь подумки прошепоче,
зачарований диво-грою.
Незабаром вже вихід ночі.
Ну а поки для нас з тобою
сонце серце своє гаряче
опускає у глиб безодні.
І феєрія фарб,
неначе
у заграві весь світ сьогодні.

Ти став чужий - цілуєш у чоло,
Заплутуючи пальці у волоссі
І хоч у ліжку бУли не давно
Не з пристраті тримаєш, а зі злості.

Моя рука посИніла в твоЇй.
В обіймах як в кайданах. Ну а крила
Я продала, чи виміняла там,
В ломбарді, що навпроти магазину.

Ти дивишся чи мимо, а чи скрізь
Хоч холодно мені від споглядання.
Кусаю губи, бо страх, а, може, біль...
Що в тебе знову ревність безпідставна.

Ти б відпустив, бо знаєш, що так зле,
Що тільки відстань може примирити.
Та переслідують тебе думки,
Як ті примари, що уміють говорити.

Мене не чуєш - у вухах лише одне.
Ревнивий і чужий - а це найгірше.
Я прошу в Бога: хай усе мине,
Залишиться ж бо тільки клапоть вірша.

2010

розтривожений степ поволі стікає у діл
і розриті кургани лежать як беззахисні діви
засоромившись нагих зненацька розкритих тіл
довгі коси над ними вербиці схилили

жовті смуги полів і женці із руками як ніч
так дивись - й військо піде туди попід гору
хоругви майорітимуть, сотники кинуть клич
долиною широкою гей у вечірню пору

і блищатиме зброя, іржатимуть коні баскі
а попереду гетьман, а позаду отой, що проміняв
свою жінку на бій, на коханку-війну, на мечі
позолотою ляже на нього вечірнє проміння

вони підуть ярами і вийдуть в широкий степ
де розриті могили, тополі свічками в небо
де мурашники міст, де суєтний людський вертеп
і де коней і зброї і війська не треба

нехай далі ідуть попід гору собі чи у ніч
а на горі женці нехай жнуть свої клапті жита
ми чекатимем доки почуємо новий клич
і задзвонять в Суботові там де могила розрита
23.09.2010

Вилупився з ночі перший півень,
Піснею горлянку сполоскав
І одразу радо поскакав
З куриці на курицю. Красивий

Ранок цей із запахом отав,
Яблук, перегною, слави, сливи…
Обрій, що звільняється від слів
Росяний, холодний, трохи сивий.

Світ – у серці терцій і октав.
Передзвоном літ понад голів
Геній пробудився і повстав.

Ніби слон підняв у небо бивень
День, що гей-би з дерева упав.
Зорі зникли. З ангелом на рівень…


2010

Ти прийшла тайкома,
Коли в серці зима
Настелила іскристу порошу…
Коли воля – тюрма,
Коли мріяв дарма
Тебе стріти ласкаву, хорошу…

Ти сплела у мені
Почуття неземні
З ніжних слів
І блаженствами раю
Освятила усі мої ночі і дні,
Окропивши їх щирим: „Кохаю !..”

У щілинах часу – рань-позолоть,
Куці тіні біжать услід.
Полишає тяжіння ранкову плоть,
Прибуває сúнява груди під.
Червоніють одноземельці в світ,
Кострубаті братове, йо ’пть…

Ох, підшкірний струм добувати з них,
Якщо з мертвих струн не утік, не зник,
Позаплічний вітер-подих-потік
Наських нерозкручених галактúк.
І питати не (хай воно страшне),
Чом вчепилося це мене.

Що ж такого в тій твоїй голові?
Всі померли давно вже, мертві й живі,
Ну збоченство якесь, і край.
А таке бува у дурнім єстві,
Що навряд із тим запускають в рай
Ну хоча б секунди на дві

Що ж потрібно цій нічиїй землі
Щоб з’явився хто на її ріллі?
Чи в петлі? Чи де? Таїна.
Розсипає небо зоряний рафінад.
Все отак, як пропасті літ назад:
І не є, але й не мина.

Хвала Всевишньому за гору ту і цю,
За золоту, таку щасливу хмару.
Хутрá зелені й трохи багрецю,
За синю силу, сповнену терпцю,
Із-під сльози усміхнену і кару.

Під вітер, що живе між хуторів,
Вколисуючи десь батіг петрів,
Я пролечу між всякі-різні люде…
Сни і надію вчути все ж зумів,
І дух, і плоть – зверх різних розумів…
Надія й сни – нехай отак і буде.

(Пісня)

Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раю.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів:
Нам на слова
сни янголів сідали,
Юрба сумна
З очима ста доріг.
Де ти була
Як щастя діставали –
Літá тепла
Із попелу зорі?

Пелюстя крил
Приборкувало вітер.
Лечу – пора,
До безголосся крихт.
Де ти була
Як бракувало світу,
Я вигорав
у фарбах грозових?

Не знаю я де обірвати нить
тривких надій і не в`язати знову,
зозулею підкинутою, мить,
де грішні дотики ведуть розмову.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів

Немає `я`, одне відлуння – `ти`,
таке дзвінке, що облітають шиби.
Золою мрій, мов снігом опадú –
Хай гріється під ними небо... ніби.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів

23 Вересня 2010

Секунда - мить,
Сто років - мить,
Життя, це також мить,
І можна гнити,
А можна жити,
Горіти-палати,
І жити - мить!

09.2010

Замкнені кола -
а хто їх замкнув?
Глянь! -
на воді замикаються кола.
Камінь,
укинутий на глибину,
схожий на
в серце пожбурене слово.
Замкнені кола.
І ані вікна.
Ані дверей -
ні ввійти, ані вийти.
Камінь
утопиться, та не слова.
Спробуй
на сонячне коло завити.

Я жорстока. Прости. Не даю поцілунку до сну.
Вимагаю магнолій. Змагаюся з вітром і серцем.
То болюче нестерпна, розчулена, біла до дна...
Що бажаю? - тебе чи твоє фіолетове scerze?
Тихо труситься жаль. Залиши мені губи свої.
Не приходь, але знай: дві сльози повернули до Трої.
Я роздягнена - як саламандра в намисті лісів.
Пригорни моє слово, цілуй - воно голе на хвої.

2010

Т.З.
Мій день мовчав, як сотні інших днів,
Моя свіча, як сотні інших, гасла...
І світ завмер, як тисячі світів...
Завчасно, Господи... завчасно...
***
Сміявся день! І я у тому дні!
Вогні зірок горіли, як уперше!
І раптом захотілося мені
У цьому світі просто звершень!
***
Тепер я свято вірю в чудеса!
І, як не дивно, щиро вірю людям...
А я тобі цукерок
принесла!
Бо знаю, як ти солодощі любиш!

вересень, 2010

Упевненого профілю взірець
І впертих вуст усмІшка таємнича...
Повторюється іноді Творець,
Людські натхненно ліплячи обличчя.

Дивуюся. Дивлюсь - не надивлюсь.
Мов слухаю мелодію знайому.
На кожну Вашу рисочку молюсь,
Що вгадується в образі чужому.

Милуюся. Тамую подих, щоб
Миттєве не сполохати навіки.
І знічена душа - від того, що
Вже трішки любить... цього чоловіка.

2005

Серед сірих однакових буднів зими
Ти стала частинкою літа.
І поміж туманів сліпих і німих
Малою краплинкою світла.

Барвистим метеликом, променем чистим,
Духмяним подихом вітру
І тихим, ледь чутним шелестом листя,
Ти стала частинкою літа.

Купальським вогнем і дівочим віночком,
Букетом із сонячних квітів,
Веселкою в небі, сріблястим струмочком —
Ти стала частинкою літа.

Блакитним небом умитим дощами,
Блідою ромашкою в житі —
Єдина, вродлива, тендітна, кохана —
Маленька краплиночка світла.
2009р.

Ти освідчивсь мені на світанні
У ранковій туманній імлі.
Нам здалось, що це справжнє кохання,
Що буває лиш раз на землі.

Місяць танув у небі повільно,
Вітер тихо наспівував в листі,
Він за тиждень призначив весілля
Надзвичайне, казкове, врочисте.

Вмить тебе закружляло у вирі
Чисте й свіже лимарське повітря,
Я ж в той час опинилась в квартирі,
Де ні справжнього сонця, ні вітру.

А за тиждень у час надвечір’я,
Як призначили нам небеса,
Моє тихе, затишне подвір’я
Полонила віщунка-гроза.

Я в весільний наряд убралася
І вінець з блискавиці наділа,
В сукню з крапель прозорих вдяглася
І від вітру отримала крила.

Я злетіла до тебе у хмари
Над набридлим квартирним полоном.
Вечір сіяв замріяні чари,
Грім зіграв для нас марш Мендельсона.

І в момент цей на кручі небесній
Зірка нашого щастя розквітла,
В подарунок обручки принесла
З веселкового дивного світла.

Освятило нас небо навіки
У таємному храмі єднання
Тут для мене ти став чоловіком
Я дружиною стала й коханням.
2008

На гіллі всіх дерев моїх садів
Рясна перлинна зав"язь не плодів,
А смутку, що тужавіє, мов перса
Дозрілі (в) породіллі. Сонний персик
Твоїх зітхань я викладу на тацю.
Бо ж Інь і Янь спізналися у танці.
Шарівся в щасті місяць за вікном,
Коли плече на біло з кімоно...

Пелюстя сакури твоїх долонь –
Моя окраса стану. Наш вогонь
Дракона посоромив би в могут(т)і,
Тілесні арабески яро-ртутні!
Кораловий метелик у волоссі
Заплутався. Віднайдені і босі
Писали ієрогліфи на склі,
На плесі серця, в осені імлі…


23.09.2010

Ми спимо одночасно, сховавши самотність в подушку…
В нас єдина мета – увиразнити флісовий рай…
Непомітно стихаючи, борсаємось відчайдушно
В м’якотілій білизні, спокусу дивуючи вкрай…

Сьома спроба вогню (якщо не рахувати вокзали)…
Ритуалом – любов (як нейтральні уривки жаги)…
Ми, насправді, уже чверть століття, здається, не спали -
В боязкім напівсні озираємося навкруги…

Просторіччя думок (як нудне співвідношення стилів)...
Простирадлами часу себе обгорнувши як слід,
Ми останню добу (якщо чесно) настільки безсилі,
Що із ліжка тепер споглядаємо степлений світ…

Енергетик імли заважає зустріти сучасність…
Нам би жити щасливо і бути простими людьми…
Але ми із дощами у жовтень йдемо одночасно,
Щоб байдужі вітри не будить до приходу зими...
2010 рік

історія зрад самозречень і втеч
навіщо стаєш між майбутнім і мною
луною сліпою сирою імлою
і словом глухим збайдужілих предтеч

судинною сіткою марень і втрат
над твань зворохоблену згуком чутливим
поривом сумнівним мінливим припливом…
уловлює слух те що чути не варт

Куштую гріх, мов камікадзе – синь,
у бганні вітру пещену мотором.
А ти вируй, на тридесяте небо линь
у подихах весни, так неозора
поезія доторкування уст.

Реліквіє стривоженого стану,
тобою, мов сльозою, переймусь,
збігатиму по лезу слів і стану.

І стану неба наближати янь,
шукати інь і тінь їй нагинати,
мов сакуру обвітрену. З гойдань
для воїна – ти зброя і крилата,
неписана скрижаль для бусідо*,
віддушина для духу в харакірі.

Пізнаючи твої всі "від" і "до",
одійснююсь у тім, у що повірив.

Садів твоїх цнотливе кімоно,
від подиху весни спадай на серце.
Колискою небесною – вікно,
довіку тризною собі – люстерце.

22 Вересня 2010

І знов до весни далеко.
Я плачу. Я ніби осінь.
Минулись любов і спека.
Ти змерз. Ти сьогодні просиш

тепла, розуміння, їсти
і ліків, бо лихоманка.
Та я із дурного тіста –
не жінка, лише коханка.

Іди, де борщі і каші.
Тримати тебе не стану.
Ще літо, та вже не наше.
Посохло, пожовкло рано...
2009

Ну що, скажіть, якихось 50?
Душа одвічна, що їй ці десятки?
Їй би - планети обертались в лад
І між людьми усе було в порядку.

Щоби добро ходило навпрошки,
Любов не озиралася на числа.
Роки, роки...
Хай славляться роки
Затрачені на осягання смислів!

Все визріває, повниться углиб,
І кожен будень - вже дорожче свята.
Нехай живеться так, щоб не змогли
За всі скарби років своїх віддати.

Нехай живеться і росте в віки
Усе, що переповнювало груди,
Аби завжди було іти за ким:
Зіркам - за сонцем, а за Вами - людям.

Завис комп.- зависли отношения,
В природе – «нету» другого решения,
Попали в зависимость все,
Без "компа" мы уже ни «бе», ни «ме».

А раньше общались вживую,
Кричали, шептали, дрались,
А сейчас и секс по телефону,
Так, что про-гррресс держись!!!

Безмовності моїх осінніх днів
пасує дим тонкої сигарети
і гіркота мигдалю Амаретто,
відлуння стократмовленого «де ти?»
від напису на склі, що дощ не змив.

Безмовності твоїх осінніх днів
так личитиме шурхіт за стіною
і ті бентежні наслідки двобою,
які напівпрозорою юрбою
притуляться до світу, що збіднів.

Безмовності осінніх наших днів...
Дві посмішки відрубаних голів.
:)

Рух-суєта на вулиці,
Час відміряє події,
Хтось спішить до пивниці,
А в когось інші цінності.
Але осінь вносить корективи:
- Вже не жарко, пити пиво!
Переходим на міцніше диво,
горілка в нас є для цього.
Душу зігріє, розум розслабить,
Тіло підіб’є на подвиги,
Вічне спасіння і вічна отрута,
Кому? Що? До того…

09.2010

Насильницьке між нас бажання
Я не твоя, а ти не мій.
Кажу тобі востаннє -
Торкнися наживо тілесного мого заслання
І я втоплю, як котеня всі почуття
Раніше, ніж відкриється душа очима
І скаже – Господи, помилуй!

Я так боюся усього того,
Чого ти не даєш мені.
Танцюєш наче Синій Бог
І відвертаєш силами натхнення
У переконливому відчутті
Що все ж страждання яскравіше щастя.
Складаєш мої сили в льох
Не давши відповіді на останнє.
А що останнє?

* * *

Так дышится лесам, и так, почти запретно,

в них дышит эхом звук, под свежей и льняной

рубахой каждый взмах и мускул так заметны,

так маленький олень бежит на водопой.

Полшага в тень ворот – и никого за нами,

нас манит высота, и, значит, неспроста

чуть видный огонек живет в оконной раме,

хоть ночь, как стадион заброшенный, пуста.

И с городом внизу поговорить нам любо,

прогнозов и угроз не услыхав опять, –

но влажный ритм не зря льнет к водосточным трубам,

ближайшего дождя уже недолго ждать.

И вот он загустел, вот он грядет, как праздник

проснувшихся грудей под влагою рубах,

он обнажает суть всех зарослей и азбук,

в началах и путях, зачатьях и годах...

Он смоет накипь строк, он не оставит брода

мне бывшему, тому, кто в пуще слово пас,

и крикнет нам – глухим от лета и свободы:

напейтесь же дождя! напейтесь про запас!..

Так смотрятся леса в немые бездны просек,

на тишине ворот – лишь эхо набекрень,

так – вновь, и вновь, и вновь – воды напиться просит

из пригоршней моих тот маленький олень.

Шукати слід, котрий осліп
Іду в жаргони камізельні.
Душі намащую на хліб
Родів пласти й найкращі землі.
Меди й пітьма, пітьма, пітьма…
Але зневаживши підстави,
Перемішається сама
Зола з невмерлими вустами.
Станційні гули-гуркотіння
Крізь опівнічний габардин
Не в змозі застувать хрустіння
Реміння з невідплатних спин.
Ачей не вгледіла, добо:
Пливу, і думаю, що хочу…
У вітрі верст гуляє Бог
І батько десь мій в мудрій ночі…

Научився повірте
Наловчився. Ну ось
Я і той що в повітрі
Й той що в дзеркалі хтось

У бруківчатий полиск
В безборонний вівтар
Заломляється голос
Ось і зараз він там

І сміюсь, і покивую
Анекдоти мелю.
І підходжу до Києва
Із Тютюнником
Ю.

* * *
На горький глоток, подноготную вечность
Ты сам себя опередил –
И вдруг догоняет непрожитый вечер,
Для коего нету мерил.

Когда сведены и гора и предгорье
И можно в серёдке прилечь –
Легчает, пока остаешься в зазоре,
Пока незлопамятна речь:

Еще твоя подлость не передалась ей,
Еще не настигла вина,
И речь как всегда проявляет участье,
Похоже, что только она.

Она утешает, как Ева Адама,
Целуя вовсю и всего,
И вечер горит в волосинке вольфрама –
С тобою одно вещество.

2010

Похмуре небо,
сумом оповите,
Того й дивись:
розродиться дощем.
На груди лізе
грітись хитрий вітер,
Кленовий лист
вмостився на плече.

Чи це - прощання
з розвеселим літом,
Чи панахида
березневих мрій:
Червоно-жовто
сивиною вкритих,
Волосся-листя
падає згори?

А поряд юні,
запізнілі айстри –
Цвітуть "на-повну".
Холод – мов змія:
Несе морози –
ті, що будуть завтра, –
А їм, як дітям,
смішно,
Хай там як!

Чи, справді, варто
в розпачі труїти,
Топтати дні
і зневажати їх,
Чи милуватись,
як осінні квіти,
Хай навіть це:
життя
Останній вдих?!
22.09.10р.

Що ти робиш зі мною, oсене?!
Я ще мрію: простоволосою,
в літній сукні, ногами босими
йти по рідній святій землі,
милуватися в лузі квітами,
що дарує так щедро літо нам...
...Та – очима вже сумовитими
в небо дивляться журавлі.

Нещодавно мені наснилося,
що ти, oсене, забарилася.
...Та – на ранок дерева вкрилися
ніжним золотом сивини.
Я люблю тебе, осінь, різною:
безтурботною, злою, слізною...
...Та найбільше люблю я – пізньою,
і не бачу у тім вини!

Ти виблискуєш днями гожими,
на замріяну казку схожими –
осягнути ніяк не можу я
велич лагідну і німу...
Серце повниться хвилюваннями
від приходу такого раннього.
...Знай же, oсене: до останнього
сукні літньої не зніму!

Серце в ритмі годинника на руці.
На лівій твоїй щоці кожної осені ці
Ритми знаходять сльозу , і вона зависа
У повітрі – хай пройдуть ті люди , проїде Фольксваген Пассат –

А коли вже впаде – піде дощ , і сухим
Залишаюсь лиш я, бо слизьке відрізняється тим,
Що не мокне .Кохана моя у прогнозі
Погоди залишиться небом густим наді мною , як позов.

Забуваються рими і дати , маленькі міста,
Номери телефонів. Коротше , тягну за хвоста
Той проспект , де та жінка . А інша планета пуста.

2010

Так привычно, незаметно
Леди Осень подошла,
Перекрасила листочки,
По зонтам дождём прошла,

Отразилась в каждой луже
Низким небом, серым днём
И осыпалась внезапно
Жёлтым лиственным дождём.

Как хозяйка, тротуары
Устелила все ковром
И дождинкой написала
Свой автограф, как пером.

Я знаю як жити у центрі кульбаби,
планетку мою розірвуть баобаби,
і візу закриють до нових вітрів,
а я цілуватимуть поміж рядків

з тобою

Схололий місяць навпіл у долонях
Вивершує останній свій сонет,
Осінні груди, стиглі, як ранет,
Врожаєм повниться-яріє в пишнім лоні.

Мінорна пам’ять серпня днів зотлілих
Вся сплакана прогірклим в біль дощем.
Клепсидра літа скінчена ущент
В світанках вересня невинно стуманілих.

Вже старець ветхий з памороззю в скронях
Віщує втечу від зими у сон,
Де листя мед бере усіх в полон,
Вилущуючи усміх, як дозрілий сонях.

Кленові стигми пропікають тіло,
Стікаючи в траву, що днесь живе.
Останню краплю вітер ще зірве
І нарегочеться з тих жалощів уміло.

Чернець буддійський вересень нірванно
Відмовив сонцю в схимі золотій.
Зоставив у холодній самоті
Вогонь жоржини, скурений до зір кальяном.

Наміткою невив’язана біло,
Вже не дівиця, та ще не жона,
Молилась осінь край твого вікна,
Складала тужні віття рук отак несміло…

21.09.2010

Сплять в порі осінній сині гори,
Тане ліс в глибокій дрімоті.
Вечір… Випливають у дозори
В темнім небі зорі золоті.

З ними вирушають у дорогу
Спогади про літні, теплі дні.
Про той шлях до рідного порогу,
Що цвіте не в’янучи мені.

Не треба слів,
не хочу порятунку
від болю ран
тривожної душі...
Малює спогад
нечіткі малюнки
схололих мрій,
уплетених в вірші.

Не треба слів,
вони такі гарячі,
що кожен їхній дотик
аж пече,
хай буде тиша,
з нею ми поплачем,
схилившись
одна одній на плече.

Не треба слів,
хіба вони рятують?
В цю мить вони
безжалісні кати.
Час не повернеш,
уперед крокують
німі хвилини,
спалюють мости...

Забудусь сном,
пірну в його обійми,
бо ген у вікнах
ранок забілів,
сон - добрий знахар,
з серця скалку вийме,
загоїть рани...
Тсс...не треба слів...

вересень 2010

О, мить прекрасна, вічна й швидкоплинна!
Ти мить краси, а не смертельна битва.
Перед тобою стала на коліна
Нещасна й горда жінка – Україна
В своїй спонтанній, зоряній молитві.

О, мить прекрасна, вічністю забута,
Ти мить безкрая скіфської свободи,
А за тобою лине степом смуток,
І вже земля в кайдан чужий закута –
То є неволя вільного народу.

О, мить прекрасна, мудрість твоя сила.
Ти мить велична князя Ярослава.
А землю вже за мить орда місила,
Монгольська смерть без жалості косила,
Братерський розбрат і безславна слава.

О, мить прекрасна, лицарська епоха!
Ти мить козацьких бойових походів,
Але з тобою поряд йдуть до льохів
Панщинне лихо і злиденний подих,
В полон турецький йде дівоча врода.

О, мить прекрасна, Кобзарева мрія!
Ти мить обробки діаманту мови.
В наступну мить вже зміни буревії
Розіб’ють вщент народнії надії
На вільну думку й вільне рідне слово.

О, мить прекрасна, з попелу розквітли
В тобі надія, віра і кохання,
Та у майданних сутичках політик
Забув прадавні мудрі заповіти,
Перетворив життя на існування.

О, мить жадана, боляче сучасна,
В твоїх долонях – Всесвіту майбутнє!
І я прошу тебе, не зупиняйся,
Бо саме цим, о, мить, ти є прекрасна,
І саме цим, о, мить, ти незабутня!
2007р.

Грає Мурчик на роялі
цілий день собачий вальс.
Ну чого ви поставали
Я іще не кликав вас!
То я так дражню Барбоса,
щоб йому утерти носа!

Біле личко... оченята...
а вуста, мов мак.
У люстерко гляне, як там?
Краля – та ще б пак!
Гарна, гарна – королівна,
пава серед пав.
У шнурочок брови, рівні,
глянув – і пропав.
Усміхнулась – сонце вмліло,
серце набакир,
Розметала чари-стріли...
Бійтесь, юнаки!

2010 р.

Ты не грусти, что завтра будет снег,
И листья зашуршали под ногами –
Проходит все – всего короткий век,
Не вечны мы, и ладно! И Бог с нами!
Чего грустить и накликать беду?
Давай дышать, любить, чтоб дрожь по коже!..
А что, как я во снах тайком приду?
Босая, прямиком по бездорожью,
Тропою, по которой не ходил
Доселе никогда никто, любимый?..
Ты помнишь? Или нет? Как торопил
Меня ты на концерт любви без грима?
Ты помнишь, как взволнованно ревла
Толпа всех наблюдающих за действом???
А я – творила, в сердце берегла
Любовь к тебе, живую, не по средствам,
Манящую в далекие края,
Зовущую, как та мечта из детства,
Реальную, где есть и ты, и я –
Любовь…и никуда от чувств не деться!

Я п’ю тебе, я дихаю тобою, - твоїм теплом, вогнем твоїх очей,
З колін підводжусь, мчусь, і розбиваюсь знову,
Як вода, як хвиля,
Що грудьми б’ється в брилу мармурову,
В мелодію обличчя, рук, плечей,
Я обійму тебе як вітер, сонце, як блискавка впаду в твої уста -
Гарячу і п’янку, бентежну, неможливу,
Як небо, як вогонь,
Шалену, нездоланну, грізну зливу -
Кохання, що крізь мене пророста.

Серый набросив плащ
Дождь – виртуоз-скрипач
Пишет по нотам рыжую стерву-осень.
Вот ведь ирония – он
В краски ее влюблен.
Падают капли, бьются хрустально оземь.
Сладостных губ кармин,
Пылкая страсть рябин,
Разве к лицу ей муть и немая слякоть?
Осень коснется струн,
Бросит тепла костру,
Сядет у ног и станет тихонько плакать.
- Знаешь, а ты была…
- Знаю, ведь я ждала…
Нотной тетрадью струи расчертят окна.
Нежная льется грусть.
Холодно. – Ну и пусть!
Кажется, я уже до души промокла.