У суботу, у лікарні водників,
Ось сидить на лавочці поет.
Вересень легкий, мов крок уходників,
Чийсь крізь нього мріє силует.

А поет ворушить наш губами,
На просвіт вчува когось душа…
В позолоті плити з голубами
І вульгарний прапор США.

«Студіо». «Валютні операції».
Напівстерто: «Вогненебезпеч…»
На паркані гасло: «Слава нації!»,
Наче сміх в оправі порожнеч.

Синь і світлий сум над амбасадою.
Четверть віку… В таборі помер…
А за що? Ну, може, щоби згадував
Хтось отак, лицем на тихий сквер…

Ми живемо на двох берегах
Одного державного прапору.
Тягнеш ти, і тягну я
Колір правди до свого табору.
Ми прихильники різних ідей,
Ми говоримо різними мовами,
Поділили усіх людей
На «твоїх» і «моїх» порівну.
І немає добрих чи злих,
Лиш питання «якої нації»
Всіх поділить на два табори
І на дві політичні фракції.
Я по вулиці йду, мов чужий,
Як говорю державною мовою,
Пальцем тичуть на тебе брудним,
Ніби плюнув на vip-територію.
І дивуються люди: «Як так,
Знаєш мову своєї нації?»
- ну а як же, і батько знав,
і не сором у тім зізнатися!
Лиш болить за мій рідний народ,
Що живе між фракційними війнами,
Й, наче гість, на святковий, на торт,
Має вибрати, де Україна.

24.08.2010

Печаль завелика, щоб серце охолодити…
Сльозина малює дороги дощу на склі.
І наче простились,
І нібито вже і квити,
Але для самотності ми таки замалі.
Допалює літо
Останні свічки в зіницях,
Подерті на клапті світлини зелених нив.
А нам собі в душі і досі болить дивитися
За те, що вогонь наш їх навіть не надпалив…
І дощ перемолиться,
Ніби сховає тайну
Гарячих обіймів,
Холодних ножів проклять
За недолюбов…
Печаль оця не остання…
За неї, можливо, нас правнуки хоч простять.


2010

Вечір холодний. Осінь, напевно.
Вже підкрадається нишком зима.
Мабуть, чекаю тепла я даремно,
Бо у природи поблажок нема.

Вечір холодний. Зорі, мов далі.
Смуток мене обіймає скоріш.
В серці моєму застигли печалі,
Наче туди хтось встромив лезом ніж.

Вечір холодний стискає у скронях,
І відчуття, наче тиша шумить.
А про тепло лиш нагадує сонях,
Що за вікном одиноко стоїть.

Вечір холодний. Думи гарячі
Знову заснути не дали мені.
Я прислухаюся: дощ тихо плаче,
Мов виграє серенади сумні.

Вечір холодний. Місяць байдуже
Знову над містом повільно снує.
...Це ж у душі моїй холодно дуже -
Ось що бентежить так серце моє!
2003р.

Скажи - яка вона,
любов колишня?
Забутий дотик,
погляд, ніч без сну...
Неначе та сумна,
безлиста вишня,
що вже не квітне
вже яку весну,

бо не чекає
сонячні цілунки,
хоча тепло
у стовбурі ще є!..
Листки-вірші кохання -
як дарунки
вітрам осіннім
щедро роздає...

Яке це почуття,
що журавлями
в осінню даль
полинуло від нас?
Ми, певно,
заблукали між дощами...
Колишній щем на серці.
Ще не раз...

Зажигались лампадки над крышами,
а душа растворялась в ночи.
Листья чуткие дерева слышали,
как она обронила ключи.

Храм её превратился в развалины,
править бал стали страхи да тлен.
Уголёк догорел до окалины,
стихли реки артерий и вен.

Все страницы у жизни прочитаны,
и страданием смыты грехи,
а слепцы со своими молитвами,
как и прежде остались глухи.

Улетала душа в даль безбрежную,
скинув бремя телесных оков,
ну а мир улыбался по-прежнему
с добродушием тихих глупцов.

Кто там плачет? Её отпустите вы
свой полёт над землёй довершать.
Для души эта связанность нитями
словно слёзы, текущие вспять.

Чаєм залитий стіл. Ми розсипаєм сіль.
Лампочка сорок ват. Вата, ножиці, йод.
З радіо чути рок. Осінь - пора весіль.
Не розшифровуй, це - осінь - таємний код.

Рани ховай, стрибай: осінь - життєвий драйв.
Дряпайся, вигризай кращий собі шматок.
Осінь - пора води. Наш орігамі-рай,
Складений власноруч, знов під дощем намок.

Знову є я і ти. З радіо ллється блюз,
А по блютузу - ніч - темна, жива, мов квас.
Я твій найдовший сон - ти у мені загруз,
Жодний неофрейдист не розшифрує нас.

Лампочка, чай, люблю. Тулиш мене до щік.
Радіо в стилі джаз. Йодом цілую біль.
Осінь - маленький звір, вимучений з дощів,
Вистражданий, немов - осінь - пора похміль.




осінь-2010

З терезами старенька стояла…
Сніг січе, аж згинає в дугу.
І, як докір, табличку тримала -
«Перевірте свою вагу!»

Власне влучно ось так – «Перевірте».
Добре зважте, хоча б за п’ятак.
І до сотої долі відмітьте
Все, чому живемо не так.

В закоцюрблених пальцях істина
Загубилась, як слід на снігу.
Проривається стомлено, стиснено –
«Перевірте свою вагу!».

І проходимо мимо байдуже,
Нас турбує на мізер «своє».
Знак доби: важко скривджено, друже,
З терезами старенька стає.

ЇЇ погляд обпалює душу…
Сніг січе, аж згинає в дугу…
Переконана, впевнена, мушу
Перевірити власну «вагу»/

2003 р.

...Світ засіваючи кров`ю і кулями,
Ви пожинаєте те, що посіяли,
І у майбутньому, і у минулому -
Тільки приреченість та безнадія,

Що до світанку бере у заручники,
Коле наркотики, поїть снодійним...
Чи не втомились Ви, пане поручнику,
Від безпорадності та безнадійності?

Від перекреслень у цьому підручнику
Правил неписаних вічної бійні?
Вам до світанку одягнуть наручники -
Пане поручнику, Ви безнадійні,

Ви безіменні у цьому побоїщі,
Чортовій суміші крові і сталі...
Жити навколішки, здохнути стоячи -
Пане поручнику, це - не деталі,

А передсмертне загострення совісті,
Що розучилася жити спокійно.
В кожному розділі Вашої повісті,
Пане поручнику, смерті і війни...

...Світ засіваючи кров`ю і кулями,
Ви пожинаєте те, що посіяли,
І у майбутньому, і у минулому -
Тільки приреченість та безнадія.
2010

Народ - плебей у тих аристократів, які живуть для власної душі.
А вас народ читає, любі браття? Лиш чесно - так? Ну, хоч би не брешіть!
Сине́кдохи, ана́пести, октави, верлібри, тріолети, да́ктиль, ямб -
Ви у вікно погляньте для забави. Та не лякайтесь. Гляньте, хто це там.

А там раби вертаються з роботи - у мозолях їх руки, сум в очах -
Вони пригноблені, замучені, в турботах - їх зовсім не цікавлять ваші "ох" і "ах".
Вони не їздять в Західну Європу і не літають навіть в Таїланд -
Вони на дачу їздять у суботу, аби було щось їсти на столах.

Їх не цікавлять книги у книгарні, бо одежину дітям тре' cкоріш,
Їм краще знижки в магазинах гарні, щоб зекономити таки не зайвий гріш.
А ви би що придбали на вечерю, якщо давно зарплату не дають -
Бо що голодному ті ямби і хореї, як і поезій ваших вища суть?..

Простіші будьте - й вас народ полюбить. Про вічність марите? Повірте, це дарма,
Бо, окрім віршів, треба мати в грудях ще й серце, що любов'ю обійма.
А ви загрузли в чварах, у болоті, у копирсанні власної душі -
А той народ, що ходить на роботу, він вас цікавить? Чесно? Не грішіть.


04.09.2010

Розминувся з вітрилами вітер на морі морів,
У таврійських степах заблукали великі монголи.
Ти напишеш слова, непідвладні облуді крамоли
Про іще один день, що як ти або я догорів
Та й пішов світ за очі, озувши діряві постоли.

...Ні сьогодні, ні прісно, ні навіть во віки віків
Цим пророцтвам твоїм, як і нам, не судилося збутись:
Ця печаль невтолима, її неможливо забути,
Як би не намагався і як би цього не хотів,
Бо зректися її - означає зректися спокути.
2010

На жаль пішов з життя поет
Володимир Солодовников




Гундосить світлою сльозою
Нічний кларнет у небо,
На старий місяць з бородою
Набрякло горя з кебом

І ходить привидом у гості
По друзях як годиться,
То тут, то там, то в серці з млості
Лякає ніч – не спиться,

Бо муляє під нашим боком
Метафора й три крапка,
А ти в ту ніч пішов нівроку,
В житті поставив крапку.

Вечір 06-09-2010

Не обіцяй нічого, просто будь.
Будь радістю.
Будь правдою.
Будь світлом.
Згадай, що ти – любов і не забудь,
що можеш дарувати все це світу.
Будь піснею у вранішній порі.
Будь казкою в вечірньому згасанні.
Дитиною – у найскладнішій грі,
не відаючи болю ні страждання.
Будь мрією, що огортає світ,
даруючи твоєму серцю крила .
Будь тайною, яка мільйони літ
нетлінно сяє і дарує силу.
Будь тишею, яка розкаже все.
І врешті решт, прийми себе самого.
Будь мудрістю, що спокій принесе,
щоб ти в собі розгледіти зміг Бога.
Лиш не кажи нічого – просто будь.
Будь радістю, що плине поза часом.
Бо ти – любов і в цьому твоя суть.
Ти вільний сам творити своє щастя.

Дух непокори гепа в душу обривком літа,
дзвоном стриба у груди, крихти збира з руки.
Осінь, весна зболіло, наче з картини Клімта,
рвуться у спомин знову, просяться у думки.

Скільки мене буває зранку до темної ночі,
скільки тих "я" бажає першості в самоті.
кожна читає й пише власні слова пророчі,
кожна із "я" шукає свої сповідимі путі.

Я би вас позбирала в тихий гарем покірний,
щоб не блукали поночі, ніби привид вівці,
не роздирали плоті, шагрень моя не безмірна,
не шматували душу, тримали себе в руці.

Я би вас помирила, мрії мої забуті,
Я би дала вам крила, щоб не казились на пні.
Як би я теж хотіла не посиніти з люті,
з вами всіма літати, легко, немов у сні.

06/09/2010

ніч затуляє очі – й серпом на серце.
як же тобі самому десь там живеться?
осінь у жилах. марно шкварчить і плаче.
наче ти вже не хлопчик сто років… наче.

руки – кленове листя моєї долі.
ми поодинці – хворі. практично – голі.
я на тобі настояна. в тебе вбрана.
ти мені – запозичене щастя в рану.

спогади винобродять. було ж насправді.
тільки слова на ділі вогню не варті.
шов хірургічний – вірш із води на сушу.
це не любов, це дотик, що душить душу.

хочеш, змовчу і зникну, розляжусь полем.
будеш іти на запах, іти по колу.
будеш мене шукати, як ворожити.
я тебе обійматиму стиглим житом.

і як впаде на землю кленове листя,
будеш за мною вити, як вовк на місяць.
і коли сум на трави зійде, як роси.
просто поклич. я поряд. поклич і досить.

Замість відданих друзів – занедбана осінь... і тин…
Замість рідного дому – похилений гордий паркан…
Дощовик замість сукні. Чотири самотні кути…
Дуже схожі на тих, що без остраху входять в туман…

Одягнувши на ляльку коротку спідницю й пальто,
Застібають (на ґудзики) всі перерізані... дні…
Щось подібне до того, коли зневіряється хтось…
В кого спуски - вершинні, підйоми й шляхи - підвісні…

Хто виходить вночі, залишаючи ковдрам – екстаз…
Хто боїться не зрад – порожнечі надуманих втіх…
Їх помітно одразу… Вони поспішають весь час,
Піднімаючи сніг і завітрене листя (з-під ніг)…

Їх одразу впізнаєш - за ними хотілося йти...
Залишивши ляльок хутряні тепловії ( як бренд)…
Заростають степи, тріскотять міцнокрижні світи…
А вони - до кінця. Доки всі не розіб’ються вщент…
2010 рік

Нас у світі було лиш двоє…
Нам довіку бути б з тобою.
Та думок налітаючих рій
Свердлить мозок, що
Ти – не мій!

Такі рідні, кохані очі…
Дві тривожні зорі серед ночі…
А у серці знов біль німий,
Ти – не мій!

Я б з тобою у небо злетіла,
Тільки в мене обрізані крила...
Залишились обрубки мрій -
Ти – не мій! Ти – не мій!

Хай розвіється пам"ять вітрами.
Все забудь, що було поміж нами.
І благаю тебе:"Зрозумій!" -
Ти – не мій! Ти - не мій! Ти – не мій!

Небо чернее злости
на перекрестке дня.
Не приглашает в гости
птиц, самолет, меня.

Спрятавшись в тучу-башню,
солнце глядит в глазок.
С ветками крутит шашни
ветер – грозы дружок.

Небо в шальном припадке
градом кричит пролог.
Туча ворчит украдкой:
в клетку ты иль в горох?

Не пощадит подружку,
выбьет всю в пух и прах,
и не подарит кружку
с радугой на боках.

Небо готовит ныне
слишком холодный душ,
словно плывет на льдине
двух расколотых душ.

06/09/2010

У величезному залі Луксорськім
з рудо-червоного тім*я Рамзеса
змій зашипів таємничий праворуч,
зліва ж - із криками випорхнув яструб;

в Мемфісі під сонцепеком вартують
сфінксів шістсот у блискучім граніті
сон Серапея могутнього тихий;
аж заревів непокірливий Апіс,

як із незрушних зелених рогозів
на мертво-білу пустелю долинув
вітер, довкола впокоривши буйний
грецького подих широкий пеана.

"Ось ми прийшли привітатись, Єгипте,
ми, що є діти Її, у руках же
маємо спис і співучую цитру.
Фіви, свої відчиняйте ворота,
соточисленнії для Олександра.

Сина Зевеса-Аммона самого
ми привели - впізнає його батько,
любленого вихованця Тессалії,
гордо-прекрасного внука Ахілла.

Нібито лавр запашний, м*яко в*ються
кучері його, і щічки рожеві
квітнуть, як маки, а яснії очі
сонячним світлом Олімпа сміються.

Лик його, наче Егейськеє море,
спокоєм міниться, мовби над плесом
білі хмарки проминають і мрії
про поетичне мистецтво і славу.

Він учиняє за Грецію помсту:
левом суворим проводить фалангу,
нищить слонів, розкида колісниці,
валить сатрапів і сам владарює.

Здрастуй, о боже воєнний і мирний!
Цитра тобі із слонової кістки,
лук Аполлона сріблясто-блискучий
стисни в руці вольовій найміцніше.

Мови стагірця тобі, поцілунків
йонських дівиць і вінків шанувальних,
також - Ліея пінистої чаші
з височиною Олімпа святого.

Бронза Лісіппа й тони Апеллеса
в вічність несуть тебе; гнів позабувши
лютожахких демагогів, Афіни
храм Партенона для тебе готують.

Ми за тобою підемо - даремно
Ніл переховує культи таємні:
мир несемо між богів, а людському
світові - факел загальноспільнотний.

Вакху новий, коли хочеш добути
тигрів і рисей, ми йдем за тобою
на береги пресвященнії Ганга,
гімни Гомера святі заспівавши".

То був пеан, що співали ахейці.
Вождь молодий, увільнивши від каски
кучері ясні, стояв перед військом
і заглядав поза обшири моря.

Він заглядав поза обшири моря:
бачив він острів Фароський, а далі
неісходиму пустелю Лівійську;
зняв зі спітнілих грудей обладунки,

золотом вкриті блискучим, і кинув
їх у пісок на рівнині. «Як панцир
тут ось лежить македонський мій долі,
так буде вічною Олександрія,

в дикій пустелі постала», - промовив
й, вісім десятків одмірявши стадій,
визначив місце - піски жовтуваті
вибілив борошном він якнайліпшим.

Так своє місто Пелідів нащадок
побудував із Фаросом (ім*я це –
світоч планети, що вказував шляхи
в Африку й Азію давнім народам).

Ні буруни дратівливі пустелі,
ані століть варваризму минання
не спромоглися приборкати вперту
цюю дочку героїчного грека.

Жваво постала вона, щоби жити
третім життям, підганяючи долю;
саме такою побачив її ти
в захваті, о мандрівничий поете,

як, утікаючи від навісної
ночі тиранства, ти, сповнений гімнів
і міркувань, проказав, що потрібно
світло й свободу на Схід розповсюдить,

й серед гробниць, між тюрбе мальовничих,
ти запримітив колону Помпея,
що, наче розум потужний латинський,
крізь непроглядні віки майоріє.

Хай, о поете, надії Єгипту,
і його мрії живуть в твоїй книзі!
Знову Тифон розбудив гнів пустелі –
нині він дихає лютою злістю.

Мертвий Осіріс, одначе Анубіс,
гавкаючи, учепився Європі,
що утікала, за п*яти й скликає
звіроподібних богів на відомсту.

О престаріла Європо, сьогодні
слабкість тривожливу ти посилаєш
світові; глянь, як, на Схід повернувшись,
сфінкс променіє усмішкою гордо.

Ми житимемо там, де ми жили –
Де сон метелика, де спомини бджоли,
Де повна плоді піднебесна таця,
Де в пáзолоті павітри й жнива,
Де в горнім горлі крапелька жива, –
Нам жити там і знов туди вертаться,
Блукавши поміж гонів і годин,
Коли на нас подивиться Один,
Коли на нас пресвітле сяйво лику
Сяйне з-поза всегорньої габи,
Надовкруги оглянемось, аби
Знайти величину рівновелику.


4 вересня 2010 р., Київ

Як просто говорити про любов,
як важко про любов не говорити,
коли цілунок сонечком зійшов,
коли словами погляди зігріті.

Як важко говорити про любов,
як просто про любов не говорити,
коли вже серце просить: "не злослов",
коли з душею ви нарешті квити.

Та варто говорити про любов,
щоб слів не розівчитись говорити,
коли у вічність спогад відійшов,
і забуттям, немов крилом, накритий.

Собі сказати варто "я люблю",
нехай слова забудуть про манірність,
і наче чистий голос кришталю,
покотяться сльозою в тишу-вірність.

06/09/2010

Ще манять нас чужинські бруки
Заморські обрії й далі,
Ми сотню років після Злуки
Такі роз’єднані й малі.

Так бездієві, так речисті
Сусіда взяти зло на кпин,
Поки нові федералісти
Городять в Україні тин.

Чом незалежність стільки років,
А домоглись - хоч стій, хоч плач?
Реве та стогне Джип Черокі
У передгір’ї Апалач…

Там, де в оселі Верховина
Зерно плекають золоте –
Русяву маківку дитини,
Що на чужині зацвіте.

Та й чому, власне, на чужині?
То лиш для тебе чужина,
Канада-мама всім донині
Гостинна й рідна сторона.

Де українців діти й внуки
В оселях влітку й навесні
Вивчають скаутські науки
І рідну мову і пісні.

Гнучкі й міцні, немов ліщина,
Діточок зграйка підросла.
То лиш для тебе Батьківщина
Неначе мачуха була.

Розбиті душі і дороги,
Сусід сусіду вороги
Відколи думку, як пороги,
Взяли в гранітні береги.

Відколи вивели породу
З мізками, як у комарів,
Лишивши обраним свободу
Для вбивств, крадіжок й хабарів.

І най тебе не зсушать муки,
Немає вибору, мій друг!
Або топчи чужинські бруки,
Або бери кайло до рук.

Лупай скалу! І ніч і днину,
Країну – вишній, божий дар –
Тобі вести до верховини,
Як нам нарадив Каменяр.

08.08.2010

Ти знаєш, як під вечір помирає листя...
І день останній плаче золотом нечутно.
Доріг сувій. І відстань затирає лиця.
Когось притулить ангел. Поглядом у сутність.
У цьому місті безлад полишає осінь,
На брук холодний пада молодість від бігу...
Ми вкотре тут, як вперше - тимчасові гості.
Комусь всміхнеться ангел. І - посипле снігом...

Забути все, щоб знову пригадати,
Мов запалити в темряві ліхтар.
Знайти себе і більше не втрачати
Яскравих днів у сутінку примар.

Свого єства не вбити за межею,
Де править хаос, множиться порок.
Із Мудрістю злучитися душею,
Що вища сонця, вища від зірок.

Від цих вогнів, що іскрами здаються
На чорній стелі грізного буття.
Зійти туди, де срібним руслом ллються
Благі діяння, світлі почуття.

Вони, як сонце, сходить над землею,
Щоб в серці танув ненависті лід,
Щоб люте зло зухвалістю своєю
Не скинуло в безодню смерті світ.

Бывает ли так что любовь без горчинки,
Если не надо причины, хватает причинки.
Бывает ли так что любовь без печали,
Когда страсти кораблик отчалит.

Зовет меня,
Печаль моя,
Любви листок,
Перевернуть никак нельзя!

Идеальный мотив, этого не бывает,
В песне новой всегда бурной страсти хватает,
Идеальный предлог, безупречный найдется,
И со временем все разольется (разобьется)

Зовет меня,
Печаль моя,
Любви листок,
Перевернуть никак нельзя!

2009

Когда август на улице - можно свихнуться.
Мечутся троллейбусы и электролинии рвутся.
Кошки с собаками особо дерутся.
Шалфей в горло, ангина и руки об твои руки трутся.

Когда август на улице - мечты о винограде.
Кстати стают двуспальные кровати,
Мысли как бы толково зарплату потратить,
Ради кого не спать ночами и быть при параде

Когда август на улице - ты думаешь о нежности!
Ищешь в общении утреннюю свежесть!
Между и между, забывая о беспечности!
Жаль, что август не длится вечность!

На межі, де я і жадіб душ ,
Вимовчані безголосо всоте,
Протікає вечір, як сволота.
Свічка домліває мертворота
Із Софії. Господи , не руш!

Зорі, наче, промені ясні,
Ясени, що гомонять колискою.
Пострілами дме і падолистами -
Аж червоні гуготять півні !
Так буває тільки восени…

Ти стоїш . Натомлений такий,
Кароокий і святий до смутку,
У кутинах уст – кульбабки стуку..
Мов лебідка, допливе маршрутка,
Кармою під наші береги.

Не розбудеш . Ні . До божевілля
Стиснеш пальці , як луна бліді.
Все життя поставлено на кін!
Білий світ завив на бігуді,
Півмене в римоване сузір’я.

Скоро я… Я –скоро. Жар-видінь
Розімну умить, як мокру глину,
Многогрішність жовтого карміну,
Що втіка звірИною з колін -
Сині ночі –випитий полин.

Ти –святий. До крихточки, до крон,
Мною кровоточиш, і долоні,
Галасливий вересень вполонИть
Вмить заварить гойного загою,
В шибку демонструючи ікло.

Рільке хай гаптує береги,
Ті кисійні, рідні до знемоги.
Осінь – ніжне світло перемоги!
Поніч обвила пітоном ноги,
Календар віддасть свої борги.

Вже осінь, та ніщо не золоте.
Крилом пташиним серце розпанахане.
Все більше хочу відчувати те,
Що залишилось поміж нами й птахами.

Голодне світло, підняте з глибин,
Наїсться меду плоті – й затуманиться.
А ми – як п’яні гості з іменин
Під Місяцем, що наче вічна рана ця,
Отримана ще Авелем тоді,
Коли на щастя ледь заповідалося...
Холодні тіні на важкій воді –
Це ж осінь року,
А життя – то даль оця,
Що лиже лапи, наче вовку вовк,
І тяжко так мовчить, і пульс намацує.

Передчуваю смерть Твою, траво,
А Ти мою...
І в цім природна рація.

Нас осінило всіх сьогодні й вся,
Щоб відпочити від людського ока.
Життя – немов пташиний той косяк,
А з ним у вирій подалась епоха –
Мобільна, інтернетна, гомінка,
Що культивує і оргазм, і постріл,
Вогонь веселий, профіль козака
І ту любов –
Що хоч у Лету з мосту.

Природи осінь, людства і моя –
Гойдлива триосінність після грому,
Божественні закони битія
На питія печаль аеродромну.

А потім, звідси, полечу до зір
Крізь Африку, де осені не знають.

Шука барліг душі моєї звір
І дивиться на журавлину зграю...

Пустоока, що ж ти так жорстоко,
по краплині сточуєш життя?
Ледве-ледве, тихо, крок за кроком
скимлить по східцях твоє взуття,
поки ти, не гасячи свідомість,
заглядаєш в очі, сміючись.
Милосердя! Але ти натомість
тягнеш жили. Шепіт твій «Корись!»
обриває спроби пожалітись
змученій і немічній душі.
Втративши свій дар небесний литись,
в ще живих очах стоять дощі.
Милості! Та тягнуться хвилини,
наче в пеклі прожиті віки.
А душа усе ніяк не злине,
і в очах: «Безжальні ви таки…»

Шоколадна інфанта волосся чорно-густих не-пісень
Вербувала у риму. Ступаючи дивно і м’яко,
Прикривала на денці зіниць опуклий гріх на щодень,
Упивалась за край опівнічним афродизіаком.

Чорнокнижниця! Кішка пречорна, гідна любові людей...
Про прийдешні молитви мовчи. Розумієш – так треба.
Ти розчісуй волосся, допоки стане зовсім руде
Або доки тебе вичаровує зоряне небо.

Ворожити не треба. Драконом стихла ріка біля ніг
І цілує ласкаво оголене втомою тіло.
Шоколадна інфанта збирала в кошик лапатий сніг,
Вишиваючи щось самоцвітне уміло і біло.

06.09.2010

Втаємничених виключно двоє.
Розманіженим шурхотом шовку
Присоромлено тиша замовкла,
Огорнувши мовчання собою.

Магнетично напружену відстань
Перехóпило місячне сяйво
І розтануло в темряві, зайве.
Силуети злилися... Провісна

Зависає краплина в клепсидрі,
Підкоритися часу не в силі.
Переведені вічності стрілки.
Втаємничені двоє...
і тільки.

2010

Зорями мережить
Ніченька рушник.
Є у неї добрий
Місяць-помічник.

Зіронька захоче
Заховатись – зась!
Місяць хап за крайчик –
Ніченьці подасть.

Голка неслухняна
Раптом упаде,
Місяць оком гляне –
Вмить її знайде.

Вигаптує вправно
Нічка все, як слід –
Той рушник простелить
Небом за крайсвіт.

Вишита стежина
Ранок приведе –
Ось коли майстриня
Спочивать піде.

2010

Твои нервы бегут оголенными проводами.
Краями рвутся клетки и в каждой – своя драма.
Рано вставать, менять бинты, перевязывать раны,
А еще улыбаться, а то обидятся окружающие дамы.

Твой халат неуклюже скрывает белые полосы.
Волосы гелем, к низу нос, у прохожих вопросы,
Замучили жужжанием дикие осы.
Наверное,нужно наслаждаться жизнью в микродозах!

Мое отчаянное «люблю» перекрывает кровь.
Ловлю себя на мысли: не уберегу, если случится вновь!
Заготовь бинт, хлоргексидин и нитки подготовь,
Будем шить твою смертельно раненую любовь!

Ось день минув геть непомітно,
Ось ніч настала... знов і знов,
В свої тенета забирає мене цілком.
Я йду цим містом, мов пустеля;
Приємна і така солодка тиша,
І темрява, безмежна темрява заповнила весь простір,
Від неба до землі, немов хтось на горі
Ввімкнув ліхтар, що світить чорним...
Блукаю лабіринтами міських лісів,
Я потрапляю в інший простір,
Втрачається геть відчуття часу,
Втрачає сенс кудись спішити, кудись летіти, бігти,
Де тебе чекають, або де зовсім непотрібний ти…
Секунди – повної свободи, хвилини – внутрішнього Я,
Із точністю хірурга розкладаю себе на часточки буття,
Барометр емоцій на нулю, удари серця геть байдужі…
А я все йду собі і йду, життя йде поряд… Я існую…

Янголи. Кохання. Ностальгія.
І солодкий хміль від почуттів.
День вчорашніх пристрастей зотлів
Не до тла, він досі душу гріє.

Ностальгія – пух пташиних крил,
Що вітри роздмухають в безмежжя.
Не приймем в любові ми обмежень,
У її загорнемось покрив.

Ностальгія, солодко і гірко
Водночас, що більше - не збагну.
Та в душі не бракне нам вогню,
Вже на обрії нам сяє щастя зірка.

Хоч душа згубилась поміж рим,
Між світів, землею й небесами.
П"ю тебе я спраглими вустами -
Може, так задумали згори?

Світ ловив, немов Сковороду,
Не зловив - здіймають крила мрії.
Янголи. Кохання. Ностальгія...
З-під небес я більше не впаду!
5.09.2010р.

Я сьогодні робила біо-хемо-аналіз любові,
розкладала її на ванадій, і бром, і миш’як.
У пробірку безсоння, цілунки і сни кольорові.
Та любов не зника, не розщеплюється, ну ніяк.

І пощо тії рівні, допаміну і прогестерону,
що мені творчий спад, чи падіння і злет лібідо,
що мені ті пігулки, любовозамінні гормони,
що мені ваші "Потім", у мене ще й досі все "До".

Не хапайте ви голову в дроти, а серце у лапи,
з вас ніхто мені душу на таємний замок не запре.
Вам не вийде позбавить мене почуття, ескулапи,
це у вас, може, "Post", а у мене повік буде "Pre".

Галина Фітель
поезія “Гормональне”



Пародія

Як без хімії жили раніше – поняття не маю,
А любили нівроку, лібідо теж було “ого-го!”
Не знайду собі місця – рік невтомно любов розщепляю,
Розщеплю незабаром усім ескулапам назло.

Той аналіз дістав – компоненти, пробірки, проценти…
Ну хоча б пополам - знов виходить якась каламуть.
Менделєєв слабак – не відкрив іще всіх елементів,
Прозріваю під рано – у лапах гормонів вся суть!

Як знайти той гормон, то кохатися можна до скону,
Тож шукати є сенс, і у дротах моя голова.
Душу в сейф, на замок, код у формулі тестостерону!
Щось аналіз дає, що для серця потрібні слова…

Я знайду той гормон, і тоді – начувайтеся, люди!
Забурлить, завирує любовно-гарячий Гольфстрім!
Вже повік буде “До”, ну а “Потім” – ніколи не буде...
Спершу спробуя я, а опісля розкáжу усім!

День погас у згасанні літа.
Сонце спати пішло додому.
Я так хочу тебе любити,
Та нікому про це, нікому…

Я так хочу сміятись тихо
у солодких обіймах ночі,
коли мрії шалений вихор
нас з тобою украсти хоче.

Нічка сни просіва крізь сито -
вони бавляться з нами в лови.
Я так хочу тебе любити,
Та нікому про це ні слова...

Як живеш, мій знайомий далекий?
Як живеш, незнайомцю мій?
Чи надійно тобі, чи легко
Поклонятись юдолі земній?

Як ведеться тобі? Як ідеться?
Хай недоля твій шлях обмине.
Я кохала тебе, здається.
Ти, здається, любив не мене.

Під чиї молитви засинаєш?
Що тобі провидінням дано?
Я нічого про тебе не знаю...
Я знаю тебе давно...

2005

Нарешті я відкашляла тебе.
Такі сухоти – Господи помилуй!
І де боротись узялися сили
піднятися із попелу і пилу?
Піднятися і жити... А тепер?..
Болять слова луною, бо порожньо
в душі моїй...
А так прожити можна?

Сотнями людей набивши черево,
Променем-мечем шматує темряву, -
Мчить на Захід фірмовий експрес.
До безсоння нудного приречений,
Я у Київ їду із Донеччини,
Маючи в столиці інтерес.

Віком заґартовані романтики
Демонструють вправно акробатику,
"На гора" піднявши свій живіт.
Верхня полка в кожного лежачого
Із контексту вирвана дитячого,
Тільки ноги звішено в прохід.

У приємну подорож тирлований,
Виставив плече розтатуйоване
Звільнений з когорти моряків.
Тепла ніч, та вранці ми побачили,
Як тремтячим скручений калачиком,
Під двома він ковдрами сопів.

За перегородкою фанерною
Алкаші моїми грали нервами
І ніяк упитись не могли.
Там на брудершафт з новоприбулими
Цілу ніч гірку сусіди цмулили:
Щоб ви вік тверезими були!

От і Київ. Дружні привітаннячка!
У твої обійми поспішаю я,
До твоїх прив'язаний осель.
Що ти небо так на мене вирячив?
Не чекав? А я зненацька вискочив,
Як отой Пилип із конопель.

1.03.2010

Ти не будеш моя. Відпускаю як птаху на волю.
Вже долоні спітніли і пальці обм’якли – Лети!
Поквартально зболить. Метушнею покриє густою.
Ніби димом пожарищ, згорають останні мости.
Відпускаю із рук у дими і у спеку від згарищ.
Монотонно шепочуть прощальну молитву вуста.
Не була ти моя, а тепер взагалі відлітаєш.
Дихай волею вповні.
А у горлі здавила нестерпна така гіркота.
03.09.10.

Мені приснився сон, в якому
Побачив чорне поле самоти.
І біла квітка, що росла на ньому,
Чекала з неба теплої води.
Багато сірих хмар закрило небо.
Затих холодний вітер пустоти.
Я б випав теплим дощиком на тебе,
Якби я знав, що цього хочеш ти.
2007

У трамваї я тебе побачив...
Ніби з дерева Життя упав Листочок.
І, як падав, в сонця щось позичив
Й неба прихопив собі кусочок.

Ти була отим Листочком з раю,
Ти полонила мою душу й серце.
І я дивився, ніби тебе знаю,
Хоч ангела тоді побачив вперше.

Твій погляд впав на мене мимоволі.
Я захотів відразу підійти,
Та побоявся дати виклик долі...

"Коли б я зміг ще раз тебе знайти !" -
Подумалось мені, як ти
З зупинки на вокзал ішла поволі.

2007

Коли безкрає небо - сіра пляма,
Птахи, тікаючи, збираються у зграї.
А день стає неначе темна яма -
Таке буває часто в нашім краї.

І знову дощ, і знову вітер виє,
Ламаючи з дерев сухі гілки.
А річка ще сильніше берег миє,
Будують собі русло і струмки.

Вода - життя. Вона і смерть, стихія,
Що добра і жорстока водночас.
Погасла в ній і згасне чиясь мрія.
Хоч каїмось - це не врятує нас.

Усе, що з неба, на людей впливає:
Спимо чи з'їли порцію борщу;
Але завжди над нами владу має
Це сонечко і крапельки дощу.

Сонце й дощ - любов й розчарування,
Щастя і нещастя, Інь та Янь.
Це пристрасть й нерозділене кохання,
Надія і полин розчарувань.

Вони єдині, хоч і протилежні.
Спільнота їх з землі життя створила.
І функції виконують належні:
Сонце - енергія, а вода - це сила.

Буде світло й буде темна яма,
Як білий день міняє чорну ніч.
Це істина, бо так сказала мама -
Природа добре знає, в чому річ.

Чи поважаємо ми мамині закони ?
Чи поміняли би ми літо на морози ?
Ламають людські мрії заборони,
І наша радість обертається на сльози.

Сміємося - це додає нам сили.
Пізнаймо же цілющу міць плачу,
Щоб сльози наші душу не гнітили,
А були тільки краплями дощу.

Світ має кисле і засолене віконце,
Де скло - із кофеїну та глюкози.
Тому не завжди в серці буде сонце;
Тому не вічно в ньому йтимуть грози.

2006

Ти настояна на слові,
Ніби ніч оця на травах,
Ніби слава на опалих
Лаврах древніх перемог.
Ти задивлена у далеч,
Як на шию гостра шабля.
Ти до болю загадкова
І до крику не моя.
Бережеш для мене вірність
Не зі мною. Неземною
Платонічно-протинічно
Наша бачиться любов.
Ти така, яку бажаю,
Уявляю… Приміряю
Простирадла білу пристрасть
До гарячих наших тіл.
Ти така, як день прозора,
Наша нива неозора,
Наше поле з двох стежинок
Перекреслене життям.
Ти настояна на волі,
Вітер вибриками долі
Пестить спрагле тіло літа
Розпинаючи моє.
Ти йому відкрила груди,
А мені відкрила душу,
Я за тебе сонце зрушу,
Я за тебе п'ю до дна.
Ти така одна на світі,
Ти окрилена при світлі,
Ти без світла, як без мене
В землю втиснута, мов гріх.
Я такий як ти. Без тебе
Я без крил впаду із неба,
Бо розіп’ятий на слові,
Що злітає з уст твоїх.


2010

Не кожному судилося поетом бути,
Не кожен може в вічності творить.
Ця риса вроджена, а не набута -
Не кожен відчуття всі може відтворИть.

Життя поета - вічний цикл творіння,
Який лиш смерть у змозі зупинИть.
Цей шлях доводить до прозріння,
Яке тихетько треба пережИть.

Поет - не той, хто може в риму
Рядки змістовно загнуздать.
Поет - це вічний дух незримий,
Що словом накликає благодать.
04.08.2010 року Львів

В клепсидрі дня стікає врешті сонце,
в любистку місто викупає дощ,
по розпростертих долі спинах площ
ітиму в ніч. І тишу в кожнім кроці
нестимуть в завтра равлики підошв.

Вже тісно снам у кошику вербовім -
калачиком звернулись біля ніг,
в туман пірнувши, наче в перший сніг, -
як у дитинстві, теплокольорові, -
посходять житом у слідах моїх.

Великий дощ прийде надвечір...
Пожадливе прозоре світло
гойдає краплі-передтечі.
Великий дощ прийде надвечір...
І попливуть міста у дельту,
в обійми неспокійних течій,
щоб межі днів навіки стерти,
щоб не боятись більше смерті.
Великий дощ прийде надвечір...

Намалюй мені дощ, подаруй мені зливу,
Намалюй мені ніч, де були ми щасливі.
Намалюй мені грім, запали блискавицю,
Світлий спалах грози поклади на десницю.

Зупини дивну мить, принеси як дарунок,
Той омитий дощем спраглих уст поцілунок,
Як солодкий нектар, що п’янить до безтями,
Намалюй божий дар, збережи дивну пам'ять.

Закарбуй назавжди чистий дотик любові ,
На вівтар поклади щастя в кожному слові.
Піднеси до небес незрівнянне кохання -
То є чудо з чудес наша зустріч остання.

Осень семьсот восьмого выдалась жаркой, словно ладонь хамама.
Валид на шебеке вальяжно плывет по Инду. (И выглядит он там,
Как бронзовый полумесяц на золоченом шпиле фракийского храма)
Откуда-то с северо-запада подуло слегка одичавшим Понтом.
Мон-Сен-Мишель еще пуст, доходяга Обер сегодня не вяжет лыка:
а) вино оказалось не в меру крепким; б) магнитные бури.
Обер все понял, получив по балде от святого духа (святого лика).
Еще целых пять столетий до скоропостижного изобретения пули.
Святой Престол, скрепя суставами и кряхтя, занимает Сизинний.
(В этом смысле, скорее всего, повезет именно Константину)
В целом - мир, не нюхавший табаку, не видевший магазина.
Арабский пастух жует соломину и гонит лениво скотину,
На Хонсю зазвенели довольно медью, очередь целлюлозы.
Юстиниан узнает, что на самом-то деле такое - скорость.
Харадж, джизия, финики, эллинизм византийской прозы.
Рот Дамаскина, а - если быть точным - его зёв и полость.
Осень семьсот восьмого выдалась жаркой, особенно на Иберии.
Римляне малость по-истрепались со времени смены причала.

От того-то нам паруса и кажутся такими ослепительно белыми,
Что нас далеко унесло от начала.

Сентябрь 2010