Мені не достатньо слів
і шкіри відчути вчора.
На тебе давно змалів
цей дім і кімната хвора.
Мені не стачає рук
і пам’яті, щоб згадати
твій голос і кожен рух,
і те, що уже не дата...
Мені не найти в кутку
душі ані сну, ні сили.
Ти знав мене, та не ту,
що сонце в собі гасила.

Місяць вповні. Туман. Безнадійно засніжений шлях.
Обрис липи старої, графічно наведений світлом.
Вата тиші у вухах, тьмяна поволока в очах,
Розуміння своєї мізерності вкрай непохитне.

Крок за кроком, крізь силукрізь власну нездатність до дій,
Попри вперту зневіру, зневажливість і безталанність
Усвідомити серцем, що світ не такий вже й лихий,
Якщо ти... якщо я... разом − ми. І це істинна данність.

І прийняти душею дорогу, якою ідеш,
Ну, а розум − нехай собі там щось логічно доводить...
Важко жити?.. Напруга і опір?.. Авжеж,
Тренування не з легких, смертельне бува, вряди-годи.

Ціну досвіду − знаєм, то рани років і розлук,
Елементами неоціненних мотивів − не втішиш.
Ліхтарі, звісно, темряву знищать, та тільки навкруг...
Для світанку − замало. Шукаємо щось важливіше,

Але вкотре знаходим примари в тумані й снігах.
Оминувши оману конкретики марних реалій,
Як не схибити вкотре, дійти, не упасти навзнак?..
Ось же двері... І світло − мов сонце, і ти...
                                                                           справжній...
                                                                                      сталий...

2010р

Коли розвівається дим
і кавова гуща готує прийдешність
посеред свободи як завше один
хоча не останній, ніколи не перший.
І б знали кухонні ножі
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні
а настрою пофіг і настрій балконний
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І б може все було як доти, за так
та кожен світанок шукає горища
мов звичка приблуди чи просто пияк
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву
як добре, коли тіло душу тривожить
для повного щастя б купити сову
розрадницю болю, крий боже.
І все б полягло у імлистім гіллі
у порухах втрати скотина сваволя –
та шляється вічно сумна Амелі
міняючи ролі.

19.04.10

МАРСІАНСЬКЕ КОХАННЯ

Вже сивіє потроху мій волос,
Тихо час робить діло своє,
Я тебе поцілую у голос,
Марсіанське кохання моє.

Я тужу за тобою у пущі,
Шлю сигнали на ніжний радар,
Дотик голосом теплий - цілющий,
Це - кохання солодкий нектар.

(…………………………….)

Я. Чорногуз

Ти на Марсі, а я - на Венері
(пародія)

Ти на Марсі, а я - на Венері,
Посилаю сигнали в радар.
Ти смієшся, а я знемагаю,
Бо солодкий кохання нектар.

Ти далеко, а я, люба, грішний
На Венері… Лиш осінь мине…
Прилечу я до тебе, кохана,
Як Венера відпустить мене.


25.10.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

finita la commedia

Візьму я аркуш білого паперу,
Візьму перо собі до рук
І напишу я мов поему,
Душевну, цілу низку мук.
закрийте очі на хвилину
І уявіть собі той факт:
Життя віддав мов ту билину,
Відчувши біль й великий страх.
Любив, творив і піклувався
І жити мусив би ще вік.
Та з середини надірвався,
Не витримав цей чоловік.
Він мав би двір він мав би хату,
Чекав-шукав та не знайшов
На цьому світі не втримався І
навіть з смертю не змагався.
Він в нашім серці залишився
Як наш наставник друг та брат
Пішов, і з нами попрощався
Навіки. Боже! Хто ж це знав?!
Тепер не буде він співати
І не залишить нам вірша
Тому ви , люди пам’ятайте:
Була і буде з нами його душа!
29.01.2000 р.

Я думав, це радість, а вийшло, що смуток,
Я думав, це небо, а вийшло, що дощ.
Моя незабудка про мене забула,
Погасли цілунки на протягах площ.

Зів’яли дерева від віри в майбутнє,
Згоріли надії в роздвоєнні душ.
А струни прилипли до нотних сторінок,
І руки впадають в наближення стуж.

А серце троїсто тремтить про чекання,
Мелодію тягне шарманка життя.
Я думав, це зустріч, а вийшло – розлука.
Я думав... та в думку нема вороття.



1997

Коли ти знаєш, що лишилося тобі
останні кілька днів буття
у голові перевертається все догори
і випливає сенс всього життя.
Дрібні стають проблеми й чвари,
зникає гордість вся пиха
стаєш спокійним більше, й марить
перестаєш про задоволення гріха.
Здається все, що так колись хотілось
здійснити можна враз умить
не має слів "не зможу", " я зламаюсь",
є тільки "ТАК" й воно горить.
Горить непереборним, невблаганним
останнім подихом, чи криком із душі
"О Боже,я Тебе благаю,
мені хоч день один ще подари!"

25.05.2010.

Тихо бредем лабиринтами судеб,
Свято блюдем свое личное кредо.
Если признаем - от нас не убудет:
Все мы по жизни немножечко недо-.

Недолюбили и недогуляли,
Недорезвились и недомечтали,
Недомолили, недобежали,
Недотянулись, недострадали.

Очень хотели, старались, но все же,
Часа иль года всегда не хватало…
Лик отраженья не станет моложе,
Главное в том, чтобы пере- не стало.

2010

Я старішаю, Боже мій милий,
Хоч на Марсі і довшає рік.
Попри те - в мене меншає сили.
Чи тобі – дівувати повік?

Я із Марсу тобі на Венеру
Шлю сигнали на ніжний радар
І торкаюся в іоносфері
До дівочих принадливих чар.

І цілую тебе у твій голос,
І цілунки ловлю із орбіт,
І милуюся сяйвом на полюсі,
Де твій образ горить з терабіт.

Я - у душ! - хай вода з мене змиє
Весь тягар пережитих зим-літ.
Але ти дочекайся, мила -
Вже готовий новий космоліт.


25.10.2010

* * *
Тобі – в осінь, мені – в літо.
Було у радість, тепер – відчай.
Переплелося єдиним віттям
На довгі-довгі тисячоріччя.

Згадати – знову – мороз по шкірі.
Згадати – очі куди подіти?
І я, чим далі, тим менше вірю,
Що не наснився мені тоді ти.

Що ти – й сьогодні – десь поруч зовсім,
Щодня торуєш свої дороги…
Спекотний серпень дозріє в осінь,
А листопаду – вже зовсім трохи…

Осяде спомином гіркуватим
Усе, від чого була щаслива.
Радійте, струни, щоб передати, -
На сходах літа – осіння злива.

Розпирає гордість груди,
Бо не тільки люди,
Навіть вівці депутатів
Обирати будуть!..
Позбігались кандидати –
Аж тремтять до Влади, –
Щоби Совість за мандати
Вигідно продати.

Баран сивий тихо м-е-ка:
“Голосуй за м-е-не,
Бо я знаю: не дал-е-ко
Є трава зеле-ена.
Ми із вами, любі браття,
Не такі багаті,
То ж навіщо вибирати
Інших депутатів?”

“Я найкращим, – Кіт муркоче, –
Депутатом стану.
Всяк отримає, що хоче:
Сало чи сметану.
Вам служитиму охоче
Навіть серед ночі –
Подивіться в мої щирі,
Незрадливі очі”.

Вовк поважно завиває:
“Я хазяїн краю,
Бо нікого не боюся
І підтримку маю.
Маю шану у народі
І порву охоче
Опонентів за незгоду
На дрібні шматочки!”

Навкруги нависла тиша:
Де-хто лоба чуха,
Хто сопе, хто ледве дише,
Опустивши вуха...

– Годі вже! Отара стогне!–
Мовив, наче гаркнув,
Наш пастух і охоронець –
Впевнена вівчарка.
– Довго я терпів і слухав
Ваші побрехеньки,
Що мені напухли вуха –
Правди хоч би жменьку!

Цей старий Баран –“Іуда”:
Заведе в нікуди,
Бо з Вовками дружбу круте,
А нам словоблуде.

Про Кота й казати годі –
Думка є в народі:
“Він лише про себе дбає
По своїй природі”.

А вовкам – у лісі жити,
А не у палатах:
Так і вівці будуть ситі,
І спокійно спати,
Бо, як гуси обирали
Вовків-депутатів,
Потім довго горювали:
«Чим їх годувати?!»

Ніби очі нам відкрились:
Ми відчули силу –
Ту, що буде керувати
Так, як ми хотіли!
Сподівань тремтять вітрила –
Прокидайся, брате!
Ми вже вибір свій зробили –
Йдем голосувати!

(20.09.07 – 24.10.10)р.

Подякую зимі я - за весну...
Уп"юсь ще вдосвіт крижаним,
холодним сонячним відлунням.
Останнім снігом їй не дорікну,
Осанну виспіває в нім
день на стрімких струмочках-струнах.
А ночі... В діамантах - оксамит.
Немов забутий давній сон,
такий ясний, такий небесний.
За день, котрий вже натяком звучить
У тихім вирі в унісон,
в облозі криги, що не скресла.
А віку, де роки загублять лік,
Як дзеркала земних озер
утратять лик небес під льодом,
За мить одну, за погляд і за крик,
Коли - вже є, ось лиш, тепер
з"явився - подих.., порух.., подив...
А мрії, що дібрала теплих слів,
Для тих упертих відчайдух,
блаженних шукачів у правді
Я завжди дякую за "спів-":
Співіснування і співзвук,
співдружбу, -працю, -участь вправну.
Потоку днів, що всі зовуть життям,
Та з дня на день, чомусь, із року в рік
жить - не живуть, а все ще відкладають.
Я вдячна вірністю моїм дитячим снам,
І попри погляд смерті - з них,
життя і шлях до істини - шукаю.
Зупинці, спокою, обірваній струні,
Чи недоспіваній баладі,
загаслій метеором на півслові...
Я смерті вдячна, що я трапилась в житті,
Як бунт вогню на променаді,
за крок до виру - вічності й любові.

2010р.

Мовчання невимовна глибина...
Що ти таїш у неокресленій константі?
Прірву відчаю, і розпачу − сповна?..

Чи, може, безпричинну колотнечу
У черствім серці − гніву, осуду, чи зради?
Чи − влучних слів замислених предтечу?

Дитинну радість, захват, безогляд,
Усі найвищі міри щастя, разом взяті,
Коли − без слів?.. безсилий звукоряд...

Погорди образ, зверхності і пихи,
Презирства й глуму повний, погляд чванькуватий?..
Підступний занімілий поступ лиха?..

Лукавинку грайливу і легку,
Завжди із гумором, веселості принаду?..
Чи друге дно у лестощів ріку?..

Момент осяяння, прориву, розуміння
Непояснимо повного інсайту,
"Наднову" твору... творення... творіння?..

І порух вій, і погляд, до безтям'
Такий прозорий, неозорий − не сховати, −
І прозорлива ствердність в тихім: "Так..."

2010р

Полечу я на місяць,
Не сказавши нікому.
Шукати свій дім.
Феодальною владою
Створену тінь,
Не побачу на місяці
В жодному разі.
Крила спокою ваблять мене
У цей світ, де немає тебе.
Тебе.
Демократ-феодал.
Я шукаю лиш спокій
І більше нічого...
І ще крихти свободи...
Тієї свободи, що нам обіцяв.
Свободи, яку не побачили ми.
Демократ-феодал.
Ти нас зрадив.

І ти зрадив себе.

25.10.2010

о світлий День, Тобі цілую скроні!
я тим живу, що все в Тобі люблю,
що все боюся взяти у долоні
ту мить, котру весь час в Тобі ловлю.

люблю тоді, коли не в’януть рожі,
люблю тоді, коли зів'яне цвіт,
бо знаю я – зі мною Слово Боже,
хоч я згорю, а хоч впаду об лід.

спасибі, День, що я люблю без жала,
і що сміюсь, коли смішне – для всіх.
і все боюсь, щоб Мамині печалі
не приглушили світлий Мамин сміх.

о світлий День, спасибі за веселку,
з якої я набрався кольорів,
щоб гордо прапор Батьківщини-неньки
в моїй душі до смерті майорів.

спасибі, День, за право прославляти
Закон святий, Присягу головну.
Закон мій є: Кохання, Бог і Мати,
і Україну славити одну!

8.І.2010, 9.Х.2010 року

Хмільний сусід на милицях
Кульгає до воріт.
Більмом єдиним дивиться
Здивовано на світ.
У кожушку розхристанім
І в шапці набакир,
По кроках всіх на відстані
Впізнає дебошир.
Гукає на всю вулицю:
- Вітьок, гайда скоріш!
Обіцяний не чується
Колись тобою вірш.
Неначе казку вивчену
Повторює ізнов:
- Читай хутчій про дівчину
І про свою любов!
Коли читаю – слухає
Й сопе, неначе міх.
І так ворушить вухами,
Що пробирає сміх.
Та струнами невидними
Ми з’єднані в ту мить,
Коли поміж обидвома
Поезія звучить.
Один одному радими
Прощаємося ми, -
Укриті снігопадами
Холодної зими…

Твоя рука на мить торкнулась ночі,
і звуки арфи попливли здаля.
та чи то арфа? то ж громи гуркочуть,
то стогне бідна зношена земля,

то Прометея голос гучний, грізний,
то передсмертний крик про вість благу…
то довгожданий дзвін вечірній пізній,
то сміх калини на блідім снігу.

28 листопада 2009

здається, скажеш світові – Цвіти! –
і все навколо забуяє цвітом,
і не один – а всі ясні світи
захочуть вмить теплом тебе зігріти.

і підеш так, як хочеться іти,
на вільні плечі, на широкі груди.
і знайдеш очі, у яких лиш ти,
і знайдеш небо, що твоїм лиш буде.

а в тому небі голуби-листи
несуть надію, віру, сподівання.
тож не сиди! вставай! шукай! іди!
бо юність – вперше, юність – і востаннє.

13 жовтня 2010

Зійшлися судді,
стали суд чинити,
що носові отому присудити...

Халява руки в боки
та й у крики:
Чи бачите, яке цабе велике,
оцей Гапчіх?
Мене, Халяву, та на сміх?
Та де це видано?!
Щоб пишну молодицю
отак зневажити!
Негайно у в”язницю!
Негайно покарайте
цього носа,
аби не пхався
до чужого проса!
Щоб знав,
що зась йому
такую кралю
немаючи поваги, ані жалю
отак безчестити!

Похнюпився Гапчіх:
Я не навмисне, пані,
зачекайте,
вас ображати не хотів,
сумління майте -
не мої гріхи,
що в мить,
як вирвалось оте “апчхи”,
ласкава пані,
ви під лавою стояли...
Чи місця іншого
уже не мали?

О, горе і ганьба!
Чи хто б посмів
іще отак знущатись?
Ти, Гапчіху,
геть знахабнів!
Ви чули, людоньки?!

Довкола зашуміли,
перечити Халяві не посміли...
Отож, порадившись,
Гапчіха засудили,
і винесли ухвалу про таке:

Ув”язненням негайно покарати,
укинувши нахабного за ґрати,
із забороною довіку чхати!

Мавки руки не гріють… Під вогнищем – мерзнуть ліси…
Кровотеча надій призупинена злим ворожінням…
Я піду зі смерканням. Зостатись мене не проси
(як відновлену пристрастю втомлену тишу осінню)…

Я дійду до води. Уповільню химерні стежки…
Костровим сновидінням злечу до найвищої вежі…
Не торкнувся б востаннє моєї (чужої) руки -
Не було б і цієї безжально-п'янкої пожежі…

Не уріс би в печаль, перетнувши останню межу…
Не залишив грозу, усамітнивши блискавки (вдома)…
Про твою таємницю й про ліс твій я не розкажу...
Мені навіть нічого напевно самій невідомо…

Звідки витоки гроз. Звідки полум’я видихів-втеч…
Хто залишив у спадок безцінне уміння чекати…
Попри згарища тіней. І чорним річкам всупереч.
Повернуся колись. Та чи буде, до кого вертатись?
2010 рік

finita la commedia

Тобі цікаво, як я вчитиму німецьку?
Як завтра вранці повертатимусь у себе?
Ти видаляй мою вчорашню sms-ку
Бо перечитувати спогади не треба.

Усі ми бачимо лише чиїсь примари.
Мені так хочеться тобі про щось сказати.
Доречі, зараз я прогулюю дві пари,
Доречі, літо одягається у шати.

Пора істерик, надокучливих неврозів.
І щось не так… Я відчуваю це… І знов лиш…
Тобі цікаво, що я дихати не в змозі?
Тобі цікаво...Ти мені щоранку дзвониш:)

Батьків наших, Господи, охорони,
Бо стільки зазнали вже лиха!
Вони бідували у роки війни,
Тож дай їм сьогодні потіху.

Із коренем видерли з рідних земель,
Завезли аж ген поза Віслу.
Хто там порядкує? Глядить хто осель?
Під серцем і досі ще тисне.

Змирились. Селились, кому де вдалось:
У хаті, в коморі, в сусіда.
І тугою серце не раз зайнялось:
«Гой, лемки, за што така біда?»

Земелько! Одна незрадлива єси.
Ти любиш господаря завше.
Є люди, людиcка, а є хижі пси.
Є правда, а є – згусток фальші.

Болить, коли згадують всі ті часи.
Душа завмирає так щемко.
Антоничу! В Бога за всіх нас проси.
Пишаюся тим, що я – лемко.

Відкриє осінь чорні рани.
Не наша є тому вина.
Навчуся жити із думками,
в яких тебе уже нема.

В календарі зітруться дати
під мовчазний в душі протест.
Повільно буду забувати,
твій голос, посмішку і жест.

А зараз згадки, ніби тіні,
наздоганяють листопад.
Ведуть в елегії осінні,
в магічні знаки круглих дат.

Сезон оголить жовті грані.
Не вірю більше у дива.
Луною чую я останні
уголос сказані слова.
24.10.10

Є молодість.
О, як же це багато!
Є Божий Дар.
Твори, якщо дано!
І задум є.
А задум - це початок.
Є доля -
ніби чисте полотно...
А далі що?
А далі що?
А далі:
палітра барв
і пензлик у руці.
Й сто-енна спроба -
кольору печалі...
...Та головне,
щоб десь наприкінці,
пройшовши
крізь остуду і горіння,
пізнавши
ґвалт хули і слави грім,
не проклинав Митець
своє творіння,
впізнаючи
себе самого
в нім.

24.10.2010

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
душею перекреслено мій профіль.
Ще трохи, й шлях би вийшов на шосе,
та дощ розмив сліди, слова і строфи.

А втім, байдуже - день мій розмета
усі думки і хмари достобіса.
Хто вигадав, що є якась мета?
Не фініш - цикл. Ведикт. Межа. Реприза.

Усе, так все. Посаджене зійшло.
Щось виросло, а щось давно в засіках.
І чи не всоте пересічний жлоб
сховає щастя жмут в дупло осики?

Відколи світ пізнав палеозой,
відколи день і ніч - усе по колу.
Кінця нема - є летаргічний сон.
Не ставте крапку - ставте жирну кому

Были другие – знай!
ласковыми со мною,
нег заповедный край
выстелен бирюзою,
юноши и мужи,
нежные стражи тела…
да! я была – скажи?! –
слишком смела
и смела
запросто – босиком –
в память о ночи сладкой,
кто приходил тайком,
тот уходил украдкой,
всякий – велик и мал –
спину сгибал в поклоне,
но
только ты
оставлял
линии на ладони.

я без тебе сумую,
знаєш?
мій безрідний,
пшеничний чубе.
тільки винна у тім
сама я -
відступила жнива
погубі.

нагострила серпи
на зиму,
тільки нічого жати,
жито
жовтим вилягло все,
і димом
переорані сни
сповито. .

квити...
квіти зів’ялі,
осінь,
інтер’єрне
багряне листя.
і сорока німа,
що й досі
вірно носить
вчорашні
вісті.

2010 р.

Безпам’ятством забутися, заснуть,
як плоду, що під деревом почилий.
Щоб плоті власної здолати згубну суть -
неспокою душевного причину.

Наприклад, яблуко, в нім теж принади є -
вологі м’язи, звабливі пігменти,
життя там також хмільно виграє -
молекулам явивши суть відверту.

А тут, немов орава дітлахів -
ніяк не справитись самій із власним тілом.
Не передбачиш всіх його гріхів,
хоч як розплутати б клубок отой хотіла.

І так надокучає під кінець
у себе зазирати, наче лікар,
постійно відчувати тріск сердець,
молекул біг у швидкості великий.

Готова зупинити, відвести
своє споглядання, та все – таки цікаво.
Так владно музика, що рветься у світи,
крізь тебе безупинно проникає.

У глушині, яку забув і Бог,
під снігом, що розлігся як господар,
живу одна, й водночас, ніби вдвох,
і жоден з нас спокою не знаходить.

То усміхнусь, то в тиші запищу -
заб’ється пульс метеликом в долоні.
Так дика хіть роздмухує свічу -
палахкотить, живе в жіночім лоні.

І ось тоді я висловлю хвалу,
мій організме, знак живий природи,
твори на славу місію свою -
як сонечко, як ліс, і як городи.

Надалі грай, не відай німоти!
В самотності, гляди, перезимую,
час розгнуздаю шалом німоти
до тісноти населеною мною.

Засина чоловік, кличе вірну зорю із пітьми,
ту, що здавна вважає своєю – своєю, і тільки.
чує скаргу зоря, що життя б’ють безжальні шторми,
рветься видих такий, що не гідний звучання сопілки.

„Я транжира, повір, бо розвіяв за вітром твій дар,
і бридливіш від мене немає в житті рецензента,
дай спочинку мені – буду пити його, як нектар –
все забуду хоч раз, щоб неспокій розвіять дощенту”.

Засинає людина. Годинник їй вторить відбій,
забуває химери, неспокій, огидне снодійне.
А зоря, як завжди, своїм блиском спричинює біль –
розчиняється в сні – мерехтлива, така ненадійна.

Та не вір їй, закоханій. Воля її над людьми
безкінечна, всевладна – дізнаєшся в мить вирішальну.
Шелестить із небес: „Просиш? Хочеш? Візьми!”
Прокидається з вірою, блиском в очах. Від’їжджає.

Передбачив, побачив – увінчані замки плющем.
Ще лиш рання весна, а природа цвітінню вже рада.
Зором світлим, продутим навиліт плечем
знаменитих каналів вбирає світанкову звабу.

Він промерз до кісток, споглядаючи храм, давнину,
він беззахисним став, як властиво усім іноземцям.
Скаже згодом, що там таємницю віків осягнув,
на руїнах отих підхопивши якусь інфлюєнцю.

Чим південніше біг - соромлива мімоза темніш,
там, де берег і синь, і каміння близьке до загару,
знов людина сумує, і смутой той гострий, мов ніж:
рідний дім і ліцей, і принади Тверського бульвару...

Скільки мук! І для чого південний цей пляж,
коли він – майже мрець. Ось до сторожа звук дивний лине.
Лиш каміння – то звідки донісся до нього цей плач?
Що росте там? Гліцинія – назва гірської рослини.

Подорожній іде. Ціла зграя собача за ним.
Віддається пориву, жахаючи псячу безпутність,
тим, що мова в нім є, й простувати цим шляхом земним
варто так, як свічі, для якої світіння – то сутність.

Помічає людина – спопеляючий погляд її,
мов прихована в нім незбагненна, нечувана сила.
Гляне пильно на когось – залишиться шрам на чолі,
безневинне життя може звести за мить на страшило.

Раз так, дивлячись, думав: невже це сімейство віки
процвітало, міняючись в рисах і людській подобі?
Тільки погляд урвав, відмахнувшися жестом руки,
благодійте, мовляв – я сьогодні і щедрий, і добрий.

Він відчужено зрить, і зненацька себе застає
у великій печалі в кафе, що під дахом смугастим.
Відчуття - ніби хтось пожинає надбання твоє,
ніби чортополох, що панує й сміється над щастям.

Лікті зранив до крові в шипшинове гілля чіпке,
і бере оту ранку на пам’ять. Прощавай, мимовільність!
Пильно дивиться зірка на щастя безпутнє таке,
що до нього він має і пристрасть, і втіху, й прихильність.

Щойно чує плітки – тої ж миті обертається в слух,
озира перехожих, немов переймається кожним.
Так, немов тільки в цьому життя його й шляху тріумф.
Жить аморфним життям – людям теж, виявляється, можна!
15.02.2010

Нам зосталось на двох тільки осінь гостинно зустріти.
Пити небо крізь ґрати холодних, як вітер, гілок.
Щось би з'їсти... – скоринку вчорашню. із жита і літа.
Щось спалити... – щоб трішки - на краплю - зігрітись.
... фотографій альбом з переляку забився в куток.

Сто надій, сто вітрів, сто доріг, сто дарунків, сто звісток –
все розтане-розвіється-зникне-згорить-відцвіте...
І щоразу нас менше – на подих, на квітку, на пісню...
Тільки як це я осені маю повісти?
... а вона все не чує – хустину для мами плете.

(2010)

Я живу у радощах і болях,

Я іду у світлі і пітьмі.

На людей я схожий, що довкола

Кожний день стрічаються мені.

То веселу пісню заспіваю,

То, бува, німію у журбі.

Зазвичай молюся короваю,

Спеченому з батьківських хлібів.

Ниві нагинаюся в поклоні

І цілую руки трударя.

Тягнуся до сонця, ніби сонях,

І в пітьмі сіяю, як зоря.

В таку погоду можна тільки пити.
Ліхтарне світло п’ють гермафродити
В осіннім парку, туляться до ніг
Трикольорові кішки, кольорові
Трикішки. По короткій післямові
До пляшки підступає перший сніг.

* * *
Целебная осень полей и холмов
Пришла. Обостряется зренье,
Как лемех на пахоте; день – птицелов,
Упавший средь птиц на колени.

Затерпла земля, как орех в кулаке,
И жизнь – не крупнее ореха,
Пока на лопатках валялся в тоске,
Пока не латалась прореха.

Но там, где калина девицей кровит –
Девичества нет и в помине:
Рождается жертвенный гермафродит
На живородящей калине.

Он вглубь родового строенья войдет,
Где Мокошь и Мойра – подруги,
И снимет проклятье. И вытравит род
Свои роковые недуги.

И всё оправдается в слове живом,
Как в предках сгустилось когда-то,
Но будет у сердца колоться жнивьём,
Чтоб помнило, что виновато.

2010

Втомилася моя любов чекати
Твого прозріння, болю й каяття.
Не хочу ні кричати, ні карати.
Найвища справедливість – це життя.

Воно усе розставить так, як треба,
Бо Господом кероване колись.
Не проклинай і не кричи до неба.
Ти просто йди і подумки молись.

Терпіння, Боже, мудрості й любові
Благаю в тебе на оцій стезі.
Спасибі: можу виплакатись в слові,
Просіявши крізь час думки усі.

Хто покличе до мене мешканців темних могил,
Близьких, що згинули в розквіті сил?
Хіба їх впізнаю посталих із праху,
Якби чудом небаченим хто-небудь їх воскресив?
Хто покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?
Не кличте даремно. Ніхто не вертається звідти.
Всі відходять туди – шлях людей є такий.
Гей, людино жива! Подивися на себе – ти мрець.
Дні завершені всі. І приходить звичайний кінець.
Сивина – капелюх твій, як марево білий.
І втекла твоя молодість, час полум’яних сердець.
Твої друзі померли – шукають обіцяний рай.
Обігнали тебе, обійшли – поспішай, доганяй!
На землі для старого вояки казок не лишилось, -
Ні надії, ні радості. Часу дарма не займай!
Збирайся в дорогу, вже час – в нескінченну пітьму.
Шлях останній чекає тебе – приготуйся тому.
Все майно своє кинь. І воістину станеш багатим.
Зневажай багача – це жебрак, що наповнив суму.
Збирайся, не гоже чекати, не бійся рушати у путь.
Не сподівайся, що часу ще досить – про це позабудь.
На останок грішити – то справа остання.
Притамуй свою пристрасть і благо найвище здобудь.
Ті, хто правду шукають - знайдуть серед ночі ліхтар.
Душі грішні, сліпі! Прозрівайте – приймайте сей дар.
Як дивує святенник, який відкидає спасіння,
Так дивує обранець, що гасить молитви пожар.
І дивують байдужі засліплю серця,
Що повірили вигадці - вічне життя.
Новий день наближається – вершник як марево білий,
Поспішає. То смерть надсилає гінця.
Твої дні марнотратні – дарунок Аллаха руки.
Твоя смерть неминуча – покара тобі за гріхи.
Мешканець світу під місяцем – час твій минає,
Наче млин перемелює дні під потоком ріки.
Скільки мурів фортець доля нещадна змела,
Скільки воїнів чорна поглинула мла!
Де будівничі палаців, султани, еміри?
У які саркофаги дорога життя завела?
Де хоробрі звитяги та честі сини,
Чия зброя посіяла смерть на війні?
Де герої, вершителі долі і світу,
Де титани пустелі? Закопані в прах давнини.
Де улюбленці долі – про них не стихають пісні.
Наче воля Аллаха слова їх були голосні.
Де кумири юрби? Стали жменьками праху,
Крізь які проростає трава навесні.
На престолі небес – віковічний Аллах.
Він карає і милує, та обертає у прах
Непокірних, невірних, на небо підносить достойних.
Він великий. Йому рівні нема в нескінченних світах!

2010
(Поетичний переклад з дослівного перекладу. Дослівний переклад з арабської Заброди В. В.)

Ми застрягли надовго. Можливо, навіть навіки.
Шахтарів порятують у Чилі, а нас - ніколи.
І Христос нам не вчитель, і час нам уже не лікар,
Ми потонемо в суміші прип"яті, пива і коли.

Хто засудить країну, в якої і суд - на продаж?
Хто влаштує на виході з себе нам екзит-поли?
У народної влади немає давно народу.
І дитя оніміло, не крикне - "король же голий!"

Веселись, окупована вкотре файна юкрайна!
Їхні душі святі, їхні руки не крали нічого.
Засміється гарбуз на хеловін дико й печально,
І калина проллється кров"ю тобі під ноги...

Північ
вигнулась у танці
неприрученим котом.
Місяць
вурдився у склянці
кисло-срібно молоком.

Нічка
наче ненароком
оголила всі зірки.
Легко
реготом-підскоком
переплутавши думки.

Чорно-
кицині тривоги
заримовані у ніч.
Подих
скотиться у стогін,
затремтить на денці віч.

Дівич
блідне-визирає
З-під хмарини королем.
Темінь
зримо рівна раю,
огортає в сон плащем.

Шурхіт
бісером ховався
по кутках, котився з рук.
Вича-
кловувався щастям,
переплавленим у звук.

Капе-
люшок диво-панни –
квінтесенція спокус.
Ельфи,
відьми аж до рання
переспівували блюз.

Місяць
зради не побачив,
роги виставив у світ.
Повня
зріла ніжно, наче
солодила схиму літ.

Медом
згірклим диких тіней
помережаних в обман,
тиша,
вкуталась осінньо,
струменіючи в туман.

Північ
загадку кришила,
щоби старчило на всіх.
Дивом
казки мерехтливим
колисала в серці сміх.

23.10.2010

Лилося через вінчики
Млеко на полині.
Келіхи-тонкостінчики,
Чом такі неміцні?
Гірко слова кусалися,
Хоч і мої – болить,
В помислах копирсалися,
В ранах словопролить.
Ночі, як поли, врізані.
Пам'ять – на самий спід.
Світ охрестився візами,
Перевернувся світ.
Казкою вечоровою
Лебеді з рукава.
Весни тут іншою мовою,
Я тут та сама вдова…

10.2010

Відбилося сонце од вікон навпроти.
Північна оселя з думками у сніг.
Я вранці приходжу, нечасто і потай,
у твій вічнотемний холодний барліг.
Налий мені чаю, я п’яна прозрінням,
і щось почитай ізнового. Чи ні.
Я, може, востаннє сьогодні порину
у ту маячню, що торік бубонів...
Я, власне, прощатись. Ну що ти, поете,
куди мені пнутись у музи тепер?
Присвяти затерті. Я - вільна. Я - в Лету.
Ти пишеш про смерть.
               А ніхто не ж помер.

Мені наснилося, наче моє серце протято
Та я тобі цього, браза, не розкажу
коли ти знову завзято
перетинатимеш уявну межу

Мої нічні жахи – то кістки,
я смокчу з них воду і морок
що ще тобі давить на мізки?
зорі, міцно вдавлений корок?

Ті зірки мертві, браза, мертві!
Покинь ту пляшку, дивися мені в очі
що таке гіпноз, моя маленька жертво?
ти дивишся, значить бути жертвою хочеш…

В кишенях дріб’язок між пальців витікає
під нігті забивається тютюн
так добре прокинутись і зрозуміти
що то був всього лише сон

Ще ближче до тіла
Відкрий мені доступ –
Я буду повільність,
Бажання і поступ.


Я буду згоряти
Давати і брати
Я буду любити
І не засинати.


Я буду змією,
М’якою, як стрічка,
Я буду жевріти,
Мов тліюча свічка.


Я маю бажання –
То дай мені змогу.
Мов раб, я плазую
До твого порогу.


Відкрий мені доступ,
Розкрий мені двері –
Нехай наші тіні
Танцюють по стелі.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
за мене, і за тебе, і за тишу.
Безлистим віттям спомин заколише,
у пам'ять літа барви занесе.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
усе безмовне тишею речисте,
як цнота первородством грішним чиста,
як немовля, що в мами груди ссе.

Устами ніжними припавши до соска,
не відає, що вже по цей бік часу,
що світ його народженням почався,
що час його в пружинну мить стиска.

Я бачу осінь. Осінь знає все -
ніхто того не сміє заперечить.
Від першого листка до самозречень
життєву мудрість в пам'яті несе.
23.10.2010

він не дивиться ні на що
він не шукає нічого
він не дивиться
він бачить

не

щось поза ним
що завгодно в собі
але себе

себе не

як кого-небудь
як кого завгодно

лише як нікого (котрий і є кожним)




e.e. cummings - Doveglion

he isn't looking at anything
he isn't looking for something
he isn't looking
he is seeing

what

not something outside himself
not anything inside himself
but himself

himself how

not as some anyone
not as any someone

only as a noone(who is everyone)

я уявлю собі, що життя
не варте смерті, якщо
(і коли)троянди тужитимуть
за марністю своєї краси

але хоча люди переконують
себе в тому, що кожен бур’ян
троянда, троянди (ви точно
збагнете) лише посміхаються





e.e. cummings - i shall imagine life

i shall imagine life
is not worth dying,if
(and when)roses complain
their beauties are in vain

but though mankind persuades
itself that every weed's
a rose,roses(you feel
certain)will only smile

я невеличка церква (не могутній собор)
в далині від блиску і злиднів квапливого міста
- я спокійна коли короткі дні скорочуються,
мені не шкода коли сонце і дощ створюють квітень

моє життя це життя жниварки і сіяча;
мої молитви це молитви земних незграбних і впертих
(цікавих і неуважних веселих і сумних) дітей
будь яка їх журба чи радість мій сум чи радощі

навкруг мене зростає диво безперервного
ново народження і смерті і воскресіння:
крізь мою непорушність протікає палаючий
символ надії, я прокидаюсь серед терпіння гір

я невеличка церква (в далині від божевільного
міста з його припадками і тугою) в мирі зі світом
- я не хвилююсь коли довгі ночі подовжуються;
Я спокійна коли тиша обертається співом

Взимку й весною, я підіймаю своє крихітне вістря
До Його милосердя, що тільки від тепер вічне:
Стою прямо у Його безсмертній присутності
(гордо вітаючи Його світло і пітьму)



e.e. cummings - i am a little church

i am a little church(no great cathedral)
far from the splendor and squalor of hurrying cities
-i do not worry if briefer days grow briefest,
i am not sorry when sun and rain make april

my life is the life of the reaper and the sower;
my prayers are prayers of earth's own clumsily striving
(finding and losing and laughing and crying)children
whose any sadness or joy is my grief or my gladness

around me surges a miracle of unceasing
birth and glory and death and resurrection:
over my sleeping self float flaming symbols
of hope,and i wake to a perfect patience of mountains

i am a little church(far from the frantic
world with its rapture and anguish)at peace with nature
-i do not worry if longer nights grow longest;
i am not sorry when silence becomes singing

winter by spring,i lift my diminutive spire to
merciful Him Whose only now is forever:
standing erect in the deathless truth of His presence
(welcoming humbly His light and proudly His darkness)

Страх – ваші альфа й омега,
Боїтеся навіть себе.
Страх подвійного виміру
Під себе вас загребе.

Вам, навіть,важко жити,
І вмерти вам страшно, зась.
Страшно кохати й любити –
Чуттєвість перевелась.

То є подоба людини.
Дивишся - просто жах.
Життя відмітить хвилини
Його величність Страх.

Що ж почувайтеся добре
В королівстві кривих дзеркал.
Слава, осанна хоробрим,
А вам - лише страху оскал.

Василь Кузан
поезія "Можеш мене не чекати"

Можеш мене не чекати.
Знову ставати на чати?
Біля твоєї чесноти
Цноту твою берегти?

Можеш мене друкувати
В небі дванадцятим кеглем –
Пам’ятник вчора полеглим
В ліжку твоєму постав.

Вистрелить навіть мотика –
Тихо! Ховайся від світла:
Космосу чорна молитва
Бритвою зрізує сміх!

Плачуть, зникаючи, знаки.
Мрякою приспані маки.
Поки ти будеш чекати –
Буду від тебе іти.



пародія

Мила, не треба кричати –
Я зістаріюсь на чатах,
Вже засміяли дівчата…
Що вдома неньці скажý?
Дуже старі нарікають
(Сина одного мають),
Добре, “не доганяють” –
Цнόту твою стережу…

Стрінеться, мо’ дівчина?
Кегель я чи мужчина!
Зглянься, моя єдина,
Може сьогодні, га?
Вистраждано чимало
(Боже, бодай пропало),
Як то мене дістало!
– Нині болить нога?

Дáлися ті чесноти!
Господи! Губи, ротик…
Може, дозволь хоч дотик…
Я би і в ліжку зміг.
… Вибач, я так невміло…
Тепло тут підозріло,
Може, тут було тіло,
Може тут хто “поліг”?

Увіковічнитись мріяв,
Сила – поліграфія!
Щось “Фотошоп” повільний –
Я вже – як монумент.
І у руках мотика –
Швидко ховайсь, дволика!
Навіть, якщо не стрільне…
Де той подівся…кент?

То вже історія друга –
Що ти лепечеш про друга?
Кажеш, на серці туга…
І несприятливі дні…
Щось ти ласкава стала
(Певно, мотика злякала),
Правильно мама казала –
Ти “поробила” мені?

Я відкриваю шафу –
Бачу залітну птаху
(Хоч би накинула лáху) –
Фейсом – біліший стін!
Зжовклий, як квіти в вазі,
Він, як і я, в екстазі…
Хай поживе, нарáзі –
Буде на чатах він!..


23.10.2010

Здавна кажуть нема правди
То вже і не буде
між собою порозкрадали
Не добрі люди.
Десь то може під калину
Закопали слово,
О! Якби то розкопати
Було би здорово!
О, тоді ми б узнали
чого ворон кряче
чому бабця у ночі
у подушку плаче.

Була вродлива Василина
І хороша мати.
У колгоспі ланковою
вміла працювати.
Руки заморила
у колгоспі в ланці
не о тямила як пробудилась
старою вже вранці.
Працювати, як колись
Не мала вже хисту
Вигнали із колгоспу
Як силу нечисту.
А колись, то бувало
Хвалили в парткомі
Все пройшло, все минуло,
Немов, було в комі.
Пройшли роки,постаріла
пора відпочити
а пенсії її не дали
як старі сяй мати
А голова каже її:
- краще було у колгоспі
тобі працювати!
Тридцять років поробила
Вихідних не знала
Трудоднів не заробила
За що працювала?
Не враховано ніде
Працю її в ланці.
Бригадир все приписав
Одарці- коханці.
Чоловік у домовині
давно спочиває.
про гори вдовиці
не чує не знає.
Плаче одна удовиця
Ніхто не спитає
Як то на пенсії мізерні
Вона проживає.
Та не вона одна така
О так проживає.
бригадира п'яницю
тепер проклинає
Тепер в вільні Україні
(Хто про це не чує)
Бувши голова колгоспу
Районом керує.
О то тепер в Україні
при вільні волі
бувалі комуністи
вирішують долі.