У хаті нема рушників,
Гардин, ковроліну, сервізів.
Отари захожих димів
Облизують бочку, валізи...

Дзеленькне мобільник чи цеп
Рудого Полкана - край лави...
На клямці побачити леп
Я їхала в спеку з Полтави.

Погладжу кошлату козу...
Як спати в оселі бідацькій?
На шлях виглядати грозу
Виходжу в сукенці „моряцькій”.

Вже й син у дворі умовля
Вернутись додому надвечір.
Озера...
Комишня.
Поля...
Безкраї простори лелечі.
Тут газу немає – лиш піч.
Зів”яло лице тітки Ліни.
На бал стеаринових свіч -
Мій син із лептопом... У сінях
Латає мішки вітровій.
Хазяїн тут любить горілку.
До сходів доріс деревій.
А дощ крапотить у тарілку...

Матусе весела моя!
Про що я повинна мовчати?
Я знаю, це наша рідня.
А серце, як птаха – на ґрати...

Пустіть мене полем крізь дощ
У соняхів пишне цвітіння!
З дороги ожинових прощ
Я впала на скалки і тіні.

Немає тут сала й ножа,
І кури замурзані, дляві.
Як півень, двором походжа
П”яниця Андрій – молодявий.

Я слухаю Валю – сестру,
Тамую і жаль, і відразу.
„На хлібчик у мами беру.
Нема ж ні роботи, ні газу...”

- Податися варто кудись.
Шукати стежу – виживати!-
Кажу і дивлюся увись
За гніздище, де лелечата.

Прощаємось.
Лине авто...
„Под...дейкують, поле...Рос..сії...”-
Сміється заїка-пілот.
Пелюстя. Майбутнє насіння...

Із серця - і відчай, і біль,
І радості гостре проміння:
Я їду-тікаю звідтіль,
Де вік дожива тітка Ліна,
Де в хаті плакат ”...ССР”,
Де вкрита газетою ложка,
Де стіни мишасті, як дерть,
Шепочуть :”Побудьте ще трошки...”


Миргород-Полтава
липень 2010

Ти замовила фірми "Vinzer"
Дві каструлі, чайник і чашку.
Він бурчав:"Працювати допізна?
Пригамуй апетити, Палажко..."

Наливав у корито пійло,
Присідав на ослін хитлявий.
Понад вишні дивився мрійно:
"От би розкоші всі... на халяву..."

Приїздила сестра з Одеси.
Він летів:"Обійняти можна?"
Ревнувала свого неотесу.
Днів зимових жовтіли кросна...

Ти співала для нього в будні,
Як плела дві шапчини й шалик.
Вік сусіди судити будуть:
"Без розбору Палажка давала..."

У Печерську лавру "по спокій"
В понеділок зібралась тихо.
А у двір - із косою Мотря:
"Він лежить при дорозі... Лихо!"

Ти просила у нього ласки.
Він катався на джипі п"яним...
З ким ти їстимеш сало і паску?
Ради бевзня забула матір.

Сотворила ідола - з глини.
Посріблила саж, батареї...
Що тобі щасливіші винні?
О, Ассоль, що не стріла Грея...

Ти просила обручку і крісло.
Він - тверезим - синочка і доню.
Ой, на чому ж в господі цій сісти,
Щоб доїсти свій манник солоний?

Когда умолкнут птичьи голоса,
А небо станет низким и бесцветным, -
Тогда и я уйду на небеса,
Уйду, простившись с миром предрассветным.

Я вспомню всё: как пахнет дождь весной,
Как клёны сыпят золото на землю,
Друзей, за то, что те всегда со мной,
Врагов, за то, что те всегда не дремлют.

Я вспомню песнь степного ковыля,
Орбиты одуванчиковых кружев,
Смешной басок мохнатого шмеля,
Малины вкус, когда зимой простужен,

Дюймовочку в пещере у крота
и страхи детства ночью под кроватью,
И как во мне цвела минута та,
Когда тебя решил поцеловать я...

Я вспомню акварели сентября,
Старинной скрипки тёплый сочный голос,
И запах листьев, что вот-вот сгорят,
И долгие до ночи разговоры.

Я вспомню, как смеётся ребятня,
С вознёй в снеговика вливая душу...
Уйду - и будто не было меня,
Но за слезой твоею, горечью звеня,
Скользит слеза - а значит
Я был нужен!

Вертаюсь в першовитоки свої-
до перших слів, до Ветхого Завіту -
коли ще навіть не було Землі
в холоднім і безликім цьому світі.
Все має свій початок –
в ньому суть
добра і зла, ненависті й любові.
І я колись свій починала путь,
і був він не обтяжений тобою.
Був перший крик, і перший крок, і сміх,
зачатки совісті, неначе рудименти,
і відчуття – що ти один за всіх,
і страх ще не почавшися - померти.
З цим я жила – як вітер, як трава,
попри усе –намотувала кола,
була провинна і була права,
Та не була байдужою ніколи.
Не був до мене лагідним цей світ
опікувався ангел мною строго,
щоб на землі проживши стільки літ -
дочасно не постала перед Богом.
Здійснила те, на що не спромоглась,
про що і мріяти давно уже відвикла
Був ураган - за борт упав баласт,
а я залишилась – почати новий відлік
2009

У тиші зойкнули дверцята,
серпанком вечір на поріг.
А місяць протрубив у ріг,
і розтрусив у світ зірчата...
Враз розчахнулося вікно
і промайнула мить, мов спалах,
щоб упірнути сном у пам’ять,
неначе все було давно..
Летіла далеч в небеса,
і зависав туман, мов клоччя,
коли на крилах темних ночі
волого всіялась роса...
Ступаю в морок, у росу -
дріж пронизала тінь на злеті -
дерев незгаслі сигарети
здмухнули попелисто сум
на плечі осені. Така
вона і трепетна, й холодна,
мов листопад, чиї полотна
незрима видала рука.
Прощальний небу реверанс
в печальнім тихім листопаді...
На цім його останнім святі
знайдеться місце і для нас.
Так, саме так – не подивуй –
іще душа не остудилась,
лиш тіло холодом зросилось,
та слід прим’яв бліду траву.
Світ заворожено примовк,
Напнувши, мов перуку, тишу,
лиш вітер час нічний колише,
щоб від печалі не промок.
А в грудях зріє ще хмільне-
жаринка в попелищі ватри,
що спалахнуть щомиті ладна –
спалити нас – тебе... мене...
2008

Я їду, Львове. Ти мене не втримав.
На оці мокра не з`явилась сіль.
Львів`яни йдуть повз мене – пілігрими.
І пластик вікон видає твій біль.

Мов гудзики, пришиті лиш до шкіри,
Такі потворні на фасадах доль…
Ти людям довіряв і, певно, вірив.
Шкода: поспівчувати хоч дозволь.

Довкола суші, "кофе" та фаст-фуди,
Арт-бари, космо, ультра… Жах. Амінь.
Наліплено тобі на древні груди,
Пришпилено до камяних творінь.

Гранітний монстр – Міцкевичу товариш.
Фальшиві лиця на бігбордах скрізь.
Не руш святого – душу лиш пораниш.
Залізли в тіло -- в серце хоч не лізь…

Мене в минуле кличе тихо пам'ять –
Туди, де бути вільним вмів ще Львів.
І спогади, протнувши час, поранять.
Чогось забракне. Може, щирих слів.

Таке чуже оце знайоме місто.
Таке далеке зблизька. Не моє.
Столиця галичан. Мені тут тісно.
Чи ж хоч куточок тут для мене є?

А мова, мова! Корчиться в судомах,
Коли злітає з уст дитини мат.
Мій бідний Львове! Бий уже на сполох.
Сучасний день – твого обличчя кат.
25.11.2010 р.

Квіти осінь зростила щедро.
Аж не віриться – стільки їх.
Та лише одна хризантема –
Елегантна пані. До ніг
Рясно сипле їй позолоту,
Иній сріблом вкриває стебло.
Наче всю ювелірну роботу
Артистично зробила давно.

Бачить ніч, як пелюстки тендітні
Аж до ранку вирізьблює час.
Легко пахощі терпкістю квітнуть.
Ах, яка насолода для нас!
Гне стебло вітер рвучко і стрімко.
У природи немає жалю…
Шле нам пані осінню листівку:
«Я життя це люблю!»


2006 р.

Застерігав орган. Моя сльоза
Текла поволі. Холод рвав підлогу
І ноги сік, немов гнучка лоза.
Кричав орган, а я молився Богу.

Тутешній світ у бруді цвиндрив дні,
Дитину бив дубцем міліціянта.
Здіймала руки вічная Оранта,
І затишно здавалося мені

Від того поруху. Пекельний глум часу
Од віри майстра щулився звірино.
Ні, не усіх жадоба й гнів пасуть,
Не в кожному втрачається людина.

Нас осява пресвітлий сум ікон,
Гризоту розчиняє звук органа.
І завше Правда вічная повстане,
І завше Божий здійсниться Закон

Перекликалася ріка і хмара
похмурим днем і хвилями хвилин...
Ховався смерк, осінній перестарок,
у ночі неминучий тихоплин,
а та низала зоряне намисто -
один по Однім падав метеор...
І місто причаїлось, мов навмисно
нависло неокресленістю форм.
Сторінки вулиць вдосвіт розлінує
холодне сонце, геть прогнавши лінь.
Спросоння, кволо, в ранок зазирну я -
змарнований, змарнілий - ще один...
Хтось занотує в цей відкритий зошит
часопис кроків, знехтувавши стиль.
Та як не я, то хто туди доточить
Про хмару і ріку? Й хвилини хвиль?

2010р

Божевільні очі... -Голодні.
В них уже заглядала смерть.
Покалічені душі... -Холодні.
В напів-темряві чийсь силует...

Ледь бреде по тім полі...хитається...
На коліна впав... - і додолу...
Йому знов хліб ввижається.
Чорна стежка догнала з дому.

Натруджені руки холод зігріє.
Вкриє сніг від біди ковдрою...
"А чи ж сит будеш мрією?!
Нагодуйте вже хоч неправдою...

Але, ні! Заберіть до крихти!
Та дивіться, щоб не вдавились!
Вам від нас більше н́ікуди бігти,
хоч я й змушений тут залишитись.

Все в останнє...іду за обрій...
Боже милий, Я МОЖУ ЙТИ!!!
Господи, тату, ти всіх зігрій!
Дай їм хліба, щоб за сонце не йшли..!"


22.47 26.11.10

Вони чекали осені, ці квіти –
пори, коли простелять голі віти
на палім листі тінь свою прозору
й холодні ранки внадяться до двору.
На фоні втрат весніють квіти щемно,
і на душі від того… хризантемно…

Холодні души листопаду.
Гарячі душі – я… чи ти…
Останнє сонце, ніби БАДи,
не гоїть відчуття біди.

Налий мені в долоні неба
і запали он той ліхтар.
Мені болять в обіймах ребра
і серце від очей… і хмар…

Налий отрути листопаду –
в душі гарячка стільки літ…
А ти на зло даєш поради
і аспірин, і мед, і лід…

Наталія Пасічник
поезія """"

місяць який розбиваєш на тижні і дні
друзки чекань що постійно докупи збираєш
холодом пахнуть готелі зимових окраїн
світиться потяг і креслить шляхи вогняні

лічать слонів і вовтузяться довго без сну
з шибок зітерши фіранкою сніг або іній
ті кому згодом пробачать ритмічне сопіння
ті що ковтають безсоння пігулку сумну

ключ телефон і адреси яких не знайти
навіть на синій табличці із назвами станцій
голос чергової чи провідниці уранці
так і заснемо - я в поїзді в номері - ти

пародія

Шлю SMS-ки, питаю, приїдеш чи ні
(Зняти готель, як на нині, вартує немало)
Ще, як назлό, десь провідниця пропала,
Може б з приватників щось підказала мені.

Як не сердитись на долю недобру таку?
Носить світами нас – все завдяки мультивізі.
Я на поромі, а ти – на верблюді, в круїзі,
Я засинаю у поїзді, ти – в літаку…

Може тебе, як мене… віртуалить… не спиться…
Думка про зустріч заводить, впадаю в азарт –
Не пристає в небесах ненароком стюард?
Вдруге лукаво моргає мені провідниця…

Піду замовити каву – від"а" і до "я",
Тісно в купе, а якщо затягнути фіранку…
Перший вагон прогойдає ритмічно до ранку –
О, невгамовна, пігулко безсоння моя!

Месідж від тебе: – “Зустрінемось завтра, не ний!
Нині закриті якісь коридори, канали…”
Хто би подумав, що перший вагон відчепний,
Що нумерацію з боку… не того… почáли?


27.11.2010

В літню спеку попід сосни
Упаду в траву м’яку,
Та димочком папіросним
Прожену звідтіль мошку.
Замилуюсь небом синім
І згадаю, як колись
На духмянім бадилинні
Ми уперше обнялись.
І чебрець, і материнка
Пахли чарами вина, -
Незабутні ті хвилинки
Обізвались, як луна.
Тільки ось тебе зустріти
Не вдається нині знов,
Хоч під соснами щоліта
Закипає хутко кров.
Сосни зморені від спеки,
Духовиті і сумні, -
Десь тут поруч – недалеко
Ходять лісом юні дні.

Була собі самотня жінка.
Благала Бога:"Їсти дай!"
І Бог створив... Якась зернинка
згодилася на коровай.

Благала жінка Бога знову:
"Не питиму лише води!"
Коза знайшлася, і корову
умовили зайти туди.

А жінка плаче:" Дай таке щось,
щоб я у пестощах була!"
І соловейко вже трепеще,
ще й кішечка до ніг лягла...

Не знає жінка, де ту риску
провести можна, як межу:
"Дай щось, що доведе до виску,
що наляка для куражу!"

Виттям на щелепу собака
зненацька скаржитись почав,
учити свисту стали рака,
хоч той уперто все мовчав...

Вже жінка знов за руку смика,
щоб нове чудо вимагать.
Та Бог створив їй ... чоловіка!
А Сам пішов відпочивать.

27.11.2010 "Сльозогінний сік березових віників"

Усе проходить, а це мабуть залишить
Зомлілу душу, котра прагне волі
Легкий на дотик спомин про колишнє
Та в грудях пекло ниючого болю

Не просто вбити ніжність і любов
Котра один лиш раз в житті дається
І відчувати, як холоне кров
Лиш погляд з поглядом вінком зів’ється

Мабуть є два можливі варіанти
І перший з них забути при дорозі
Про тих наївних та палких комедіантів
Яким прийшлось сміятись… через сльози

Є й інший варіант – все осміяти
Прикинутись бездушним, трохи зверхнім
А з тілом що? Померти чи зів’яти?
Любов же й в глибині і на поверхні…

Ми разом і з тобою, мала моя
Домовилися все це за сон вважати
Так, як скажи проснутись? Де та воля?
Як вирватись за сну солодкі грати?

Мабуть є третє рішення питання
Господь нам дав любові щастя й муки
А ще - черпати силу з нашого кохання
Поки життя тримає нас за руки…

2010

Жизнь, прости за сомнения,
За поддержку чужого мнения,
Себя не брала в расчет,
Прими ошибок отчет.
Жизнь, позволь познать тебя,
Камни преткновения, разреши любя
Сбрасывать с пути, узнавая преграды,
Жить не ожидая награды.
Похвалу и нравоученья
Колеса жизни, цепи и звенья
Не рватьс горяча,от горя и боли,
Не лишай меня, твоей силы воли,
Позволь в тебя окунуться и плыть,
Что б руки и душу от грязи не мыть.
Созревая умом и телом, не спеша,
Зло добром побеждая, жизнь не круша,
Позволь, увидев смерть и забвенье,
Не разрушать жизни творенье,
Возникшую боль, умом стереть
С тела любя, гимн жизни петь.
Как в пространстве твоем,
Не быть смерти рабом?
Как жить не разрушая?
Аль это ошибка большая?
Жизни нет без смертного начала,
Не плывя, не встретишь причала,
Бери жизни потоки любя,
Раньше времени, смерть не погубит тебя.

Набридло це зажоване «Люблю»,
Не хочеться співучого «Кохаю»…
Для тебе із пекла дістану вогню,
Нарву тобі яблук у Раї.

Не хочу це затоптане «Люблю»,
Не буду компліментів підбирати…
За тебе єдину і душу свою,
І серце готовий віддати.

30 октября 2010

Вжалив спомин гострим жалем
аж душа затерпла:
я тебе не залишала,
я ішла до тебе...
Та в лиху годину кляту
(щезни, потороччя!)
ти впустив у душу ката,
наче хто наврочив.
Стала каменем наріжним
віха на мольберті.
Це вона безмірно грішна,
що жадала смерті.
Малювалось полотно -
розтинались груди.
Не привабливе воно -
не дивіться, люди!
2005

"Чи знаю, яке воно, щастя?" –
хто в себе про це не питав?
А щастя – у долі смугастій
не знати рахунку літам.

Прожити свій вік у здоров’ї,
без заздрощів, зла і боргів.
Зігріти своєю любов’ю
коханих, дітей і батьків.

Не зрадити друга, не вбити,
не стати мішенню брехні.
Вітчизни й сім’ї не зганьбити –
не жити по вуха в лайні.

Не заздрити іншим, не красти
і прагнень своїх не зректись.
Якщо і судилося впасти –
самóму змогти підвестись.

Здійснити щось дуже важливе
(хай буде нелегко, але ж
себе відчувати щасливим –
то є насолода без меж!).

Відбутись потрібним й корисним
(але, боронь Боже – зручним!).
Як ворог чи заздрісник тисне –
зуміти упоратись з ним.

Здолати і гнів, і ненависть,
знайти в собі сили і міць
не бути слугою обставин –
іти по життю горілиць!

Свідомо приборкати сіре
в минулому і – майбутті.
Прожити у променях віри,
що є таки сенс у житті.

А, може, не так вже й багато
потрібно для щастя?!
А, брате?

2010 р.

Маленькі янголятка
Сплять на м’яких хмаринках.
Встають дуже раненько,
Щоб сонечко піднять,
Промінчики розпутать
І випустити в небо
І теплі почуття нам
Увесь день дарувать.
Промінчики ласкаві
Нас кожного голублять –
Це наші янголятка
Дають про себе знать.
Віддячить можеш тим же:
Поглянуть колись в небо,
І можеш їм усмішку
Й тепло подарувать.

В густій синій темряві ночі
Лиш бачу закохані очі,
Які заглядають аж в душу
Та серця кохати не змушу.
Не можу тебе полюбить
Й не треба так душу ятрить
І серце мені розривати –
Не зможу тебе я кохати.
І знаю, що винна я дуже –
Побила твою щиру душу,
Зім’яла у ком твоє серце
Й любові маленьке джерельце
Камінням закидала я –
Усе це провина моя.
І прощення в тебе просити
Не маю ніякого права
І можу лише припустити,
Яка в мене буде розправа.
Чи можна очисти душу?
Я каюсь, молюсь… Дужче й дужче
Ненавиджу серце своє,
Яке в грудях сильно так б’є…
Й до тебе не тягне, прости,
Зірвались між нами мости…

2010

На береге пустынном,
Песок перебирая,
Стоит исхýдлый мальчик
И на закат глядит.
А солнце, опускаясь,
Мальчишке улыбается.
Он же не может плакать!
Уже только грустит…
По чём грустишь, мальчишка?
Не ýж то что случилось?
А, может, это тучи?
А, может, ты влюблён?
Но, нет. Он смотрит в море
Таким печальным взглядом,
Кораблик провожая,
Что по волнáм плывёт.
Он тоже хочет в море!
Он тоже любит плавать!
И хочет приключений
Весёлых он порой!
Поэтому, вздыхая,
Он с грустью смотрит в море,
Кораблик провожая,
На вóлнах, там, вдали…

2009

В холодному тунелі, під землею,

Вже майже звикла, вслухалась у гуркіт

Коліс стальних, запала тиша в грудях…

В холодному тунелі, під землею…



Згадалося, була-таки твоєю,

Тримала міцно, аж до болю, руку,

Бажала, щоб не сталася розлука,

В холодному тунелі…під землею,



Не бачила, не чула, відчувала,

А ти пішов, і не повернеш в осінь,

Хоча моя душа невтомно просить…

В холодному тунелі під землею…

finita la commedia

..над псалмами очей ясних
Зупинився..здригнувся..стих..
Зачарований Світ- Різник
У кривавій мантильї лих..

Реготався Божок в раю,
І жбурляв напівмісяць- ніж:
Ти хутчій Диво те заріж
В честь Мою..!

І кривавились Небеса..
І навшпиньки Земля брела..
І в зіницях ясних цвіла
Чи сльоза, чи роса..

Над псалмами очей ясних
Зупинився..всміхнувся.. Гріх..

Мене страшить не ніч, а я і ти -
обом сьогодні боляче од гніву.
Асфальти підіймають натовп-гриву.
А нам не вистачає сил піти.

Холодні очі всіх адмінбудівль
в гарячі очі люду - малодушно.
Збирає час останнє, як подушне.
А ти кричи і плач, а чи радій -

у тебе ані слів, ані надій!

І тих страшись, хто посмішки надів...

Як ступив за поріг -
ніж у душу...
Мій живий оберіг...
Не порушу
плину тиші вночі
я словами,
серце тільки ячить
молитвами.
Янгол хай у путі
допоможе,
милуй і бережи
його, Боже.

2010

Видимість твого бажання,
Босоногі бані динь.
Я один. А ти зі мною,
Ніби дзвін усіх гординь,
Ніби спів сирен, що рано
В ранах гнізда в’ють. В огні
Міражами виростають.
Стати осторонь мені,
Біля власного вокзалу,
Власне, залом, зелом, злом...
Ломить душу денна втома,
Дещо втрата. За селом
По пустельних роздоріжжях
Розбрелись маленькі “Я”.
І немає більше літа,
І летить у даль земля.
Тільки я лишив свій стогін,
Стукіт серця, попіл, плач -
Я самий собі свобода
І самий собі палач.
Лакмус лібідо. Лібретто.
Післямова. Постмодерн.
Держить пульс мій акапела
Крапля краплених озер.
Гру вже зіграно. За грати
Сонце впало. Пальми слів
Виростають. Ніби сливи
Крапки падають на стіл.

Багато хто з моїх знайомих
Прибились західних земель.
Шпаркі, як кажуть, на підйомі
До кращих подались осель.

Були між ними патріоти.
Сказати-б, жадібні? Так ні.
Квартири мали і роботу,
Людей впливових між рідні.

Шуміли:"Ми міцного роду
І щиро віддані йому".
А тільки трапилась нагода,
Розвіялись по одному.

І я у Західну віконце
З гуцулом-тестем прорубав.
Хоч наше і не гірше сонце,
Гайнув, бо привід таки мав.

З чужих столів поїсть-попити,
Відчути радощів земних,
Побачити, щоб зрозуміти:
Ну чим намащено у них?

А ще довідатись кортіло,
Куди так щільно тисне люд?
Чому ніяка владна сили
Не в силі втримати їх тут?

На чужину погнути спину
Не раз щороку виїжджав,
З Німеччини на Україну
Хрусткі банкноти виряджав.

І все-одно не міг збагнути
Любов слов'ян до чужини:
Не встигли Грінвіч перетнути,
Американці вже вони.

Ніхто там нас не виглядає,
Грошей "за так" не роздає.
І в них буденність набридає,
І там рутина дістає.

Хоч, правда, побут там зручніший
І підлататись можна враз,
Так їдуть же не найбідніші,
А найкмітливіші від нас.

Не стану до уваги брати
Високий сервіс по містах.
За зручність треба там бабрАти
Не менш, ніж у своїх краях.

Там люди не такі сердечні,
Сухі та стримані, аж сміх.
На око вишукані, гречні,
Насправді, байдужі до всіх.

Тиняєшся між них, як привид,
Без центів не наллють води,
Тому заможність - ще не привід
Для переселення туди.

Можливо, жити я не вмію?
Втрачаю вигоду свою?
Я Україною хворію,
А світ - для інших віддаю.

20.08.2007

Сіре небо ходить босе
по розвіяній листві,
розсипає осінь роси,
трави хмарам - візаві.

Снігу першого не видко –
хризантемний листопад,
забуяли примул квітки
з хризантемами уряд.

За оголені вже віти
зачепились теплі дні –
осінь пестить першоцвіти,
подаровані мені.

З прохолодним поцілунком
вітер тулиться до скронь,
впившись сонячного трунку
з хризантемових долонь.

Хтось напише листи -
їх читатимуть, плачучи нишком.
Хтось блукає у снах
чи живе просто так, навмання.
Хтось байдуже гортає любов,
як вже читану книжку,
а, напевно, є хтось,
що співає про неї в піснях.

Окрім щедрих людей,
що запалюють щастя, мов свічі,
не забравши собі
ані крихти від цього тепла,
є багато і тих,
що, напевно, не раз і не двічі
свою совість топив
у безодні підступного зла.

В цьому вирі життя,
в лабіринтах премудрої долі,
заблукали удвох.
Задзеркаллям приховано суть.
Їм, нарешті, любов
прошепоче жадані паролі
і святі почуття
цвітом ніжним весни проростуть...

Спи, моя мила… Хай сниться тобі
Те, що побачити в снах ти хотіла, -
Спи, поки сни ще твої голубі,
А не безсоння моє поруділе.
Спи, моя мила, а я не засну,
Тільки схилюся на мить над тобою
І поцілую відраду хмільну,
Завжди змагатись готову в двобої...
Спи, моя мила, немов дитинча,
Все обціловане нами без тями, -
Спи задля того, щоб міг зустрічать
Я тебе ранком новими піснями.
Спи, моя мила і дума чужа,
Поки між нами мовчання безкрає, -
Поки натхнення незрима межа
Наші серця безупинно єднає.
Спи, моя мила…

24.11.10.

Мій світ, закутий ланцюгами днів,
іржавими промоклими дахами.
І холод в небі, чорними птахами,
до міліметра списаний зі снів.

До зустрічі! В якомусь із молінь
Тебе відпустять, вбитого, на волю.
і ті слова, що ти вживав, як зброю,
впадуть на чорні рани поколінь.

А все обман. І впоперек доріг
Як не біжи - себе тепер не стріти.
Нове правління пише заповіти
за тих, хто тут без пам"яті поліг.

За нами слідом, снігом і дощем
передневолю гублячи за часом,
примарна дійсність темним третім класом
спішить, в душі перетиснувши щем

У Києві на майдані зібралися люди
Не довільні дію влади
Що то воно буде, що то воно буде.!

З усіх кінців України їдуть добровольці
Не по оклику партії ,
Як колись їхали комсомолці.

Клич уже кинутий
На майдан рушай
Як не ти, то хто?
Не питай не питай!

За волю, свободу,
за краще життя
зрадницьку владу
відправить в небуття.

Пора вже порснутись,
Пора уже правду впізнати
Пора, пора на майдан,
Друже, поспішати.!

Життя прекрасне! Чом би й ні?!
Сидиш і маєшся дурнею.
Ти слухаєш чужі пісні,
І розмовляєш мовою чужою

Хіба назвати можна домом
Дороги повні чужини?
Коли за рідним хатнім вже порогом
Ти почуваєшся німим?

Ту мову рідну, солов"їну,
Що вчили нас батьки й діди,
Ми відкидаєм беззупинно
Куди б не йшли, де б не були

Не можу слухати я цього!
Змиритися не можу з тим!
Я маю мову! Своє слово!
І спілкуватимусь лиш ним!

2010

Я не знаю, як бути далі
Місяць повний із неба зник
Все засіяло сильним туманом
Світ весь зник і все в одну мить

Я повірити все ще не можу
Як прожити без нього життя
Як сховатися від морозу
Мов сліпе оте вовченя

Мабуть треба світило шукати
Якесь інше. Тепліше від всіх
Щоб і влітку зими не боятись
Прийди ти, що в мріях моїх

Бо не можна життя залишати
Місяць є. Він просто не тут.
Він покинув дитятко незряче
В морі вічного горя і туг

Та дитина дорослою стала
В собі сили піднятись знайшла
І вперед по життю крокувала
Дуже впевнено. Вже не сама...


2010

The brightness comes into my eyes
I see your face. And now at once
It seems to me, that's just a dream
Of course it's right. You're not with me.

I wake up now and here...Alone...
Cause you as usual are at home
I want to be together like
Two spirits in the hollow sky...


2008

The winter comes
And it becomes
So sad and quiet everywhere

We say "Good bye!"
And go to buy
Some fool, unnecessary air

We think "I need it"
And we say "it is so warm!"
But then we sale...

Cause someone needs it
More than we!
And all this foolishness repeats...

2008

Ти спиш і зараз бачиш сни
Можливо, там смішні слони
Можливо, я... Це було б краще
Та все ж ти спиш, так чи інакше

Вставай! Вставай! Вже сонце вийшло!
А може і не зовсім...та все ж не спи!
Бо я ж не сплю. Я тут сиджу
І нуджуся, тому і пишу

Напевно, ти не хочеш ще вставати...
Тобі би тільки спати, спати!!!
Життя проспиш! Котра година?!
Ну добре, спи... Ти все ж людина!


XI.2008

The wind is cold and I'm alone
Alone in all the world
I sit at home, so I feel warm
Unlike those other ones

It rains so hard and it's enough
For my forgetting pain
Cause being alone in this whole world
Is not an easy thing...

2008

Я хочу писати, але не пишеться
Я хочу сказати, та слів не знайду
А серце не може...не може мовчати
Та все ж я знайду, свій спосіб знайду!!!

Я зможу сказати без букв і без слів
Писати я зможу і без чорнил
І вилию душу - дізнаєтесь ви
Все, що зховалося на глибині...

2008

В далекому небі бурхливих шляхів
Знайшла я стежину до щастя.
Вона так далеко, хоч ніби і ні
Та поруч його я не бачу

Стежина далека та, добра й надійна
Безпечна і світла,без вітру
Я бігла б і зараз,але я повинна
Півроку провести без світла

Без світла щасливої зірки моєї
Я мушу так довго тужити.
Я зможу,я буду. Чи зможе лиш стежка
В високому небі лишитись?

Я вірю,що зможе,я прошу у неї
Просити я буду довіку
"Ти дай лиш добратись до зірки у небі
До щастя мого без просвіту!"


X 2010

My sweetie sun lives far away
Its hard to live in dark
I want to feel the warmth today
But its impossible for now

I find it difficult for me
To stay in Universe alone
I know you can't just come to meet
The worlds we live are different at all

So I am like in Nothern Pole
My night lasts the eternity
I know that I'm not quite alone
Cause you are always close to me



2009

Мінливо, мінливо, мінливо...

Я безперечно буду твоїм джином.

Надією -

Першою і останньою,

Казкою наяву,

Поцілунком раннім,

Магією від-часу.




Заздрістю

Білою, чорною

- для інших.

Я безперечно виповнюю

Бажання

Твої найбільші.




Мінливо, мінливо, мінливо...

"Ніколи не кажи ніколи",

а "назавжди" казати можна.

"Ти мій назавжди"

- бажання.

Ми, до речі, познайомились там,

Де додати тільки:

"Ніколи не кажи ніколи"




Бажання нагадує спокій,

А спокій нагадує миті,

Коли твоя голова на моєму плечі

І пасми волосся дощиком завиті.

І навколо

Зовсім нічого.

Зовсім нічого не відбувається.




А дощик і далі тихенько грається

З нашими душами,

З твоїми пасмами,

Густими, хвилястими.

Мінливо стає, мінливо.



2010р

Rebecca was shouted by all
She knew the evil could fall
Before her thinny knees
And ask "dont stop this, please"

She was tired of sadness now
But Rebecca just didnt know how
She could stop this today and here
Poor lady infront of the mirror

She was crying and couldnt stop
Though she felt she was in love
Little lady had other problems
They were difficult and hopeless...




2009

життя моє – човен
а в ньому – Всесвіт
веслую сильніше
бо хвилі навколо
високі як гори
*
12.11.1991 р.

Небо губить зірки.

Влучають прямо в стовпи.

Трохи іскрять дроти.

І струм іде далі..




Напругою буденних вечорів

Повз жовті газетні сторінки.

Від домів - до домів,

Розігріваючи спіралі.




Зірки врізаються

В мої вікна

Сповзають вниз,

Залишають смуги.

Збираю їх,

Саджаю в клітку.

В звичайну клітку,

Де жили папуги.




Несу на озеро,

Викидаю в воду.

Витрушую з клітки

Містичну коду.




Чути сплески,

Чути як тонуть,

скипаються..

Прислухайся,

Майбутнє

Збувається.



2010р

The world has stopped for a moment
I saw the brightness of eyes
I felt the reys of the sunset
And tasted your beautiful smile

It seemed that no one was here
The silence was heard everywhere
The crowd has disappeared
Two people in all this big world

That moment lasted few minutes
Or seconds...I even dont know
We were two misterious strangers
Who?..Nobody knows...

2009

До когось поспішав дощ.

Спіткаючись за мокрі підвіконня,

За жадібно-хвилюючі долоні

І байдужі парасолі.

Тікаючи від хмар, від долі.

По забитим ринвам

Подорожнім пилом,

Листям, сторінками

Подарованих книжок.

На бездушних вуличках

В нескінченних сутичках

Бий свої краплини

об стоптаний пісок.

Загуби у поспіхах,

Загуби ще досвітла,

Полонену відчаєм,

Душу свою. Немов

Щось минуле й пройдене.

Не найдеш ніколи вже,

Не знайде ніколи вже.

Як я не знайшов.


2010р