Прости нас, Симоне! Відрадь себе й прости!
Нехай болять ті свастики-хрести
У тебе на гранітному тризубі.
В визвольних змагах що не шрам, то знак,
А ми німуємо, громадо, позаяк
Твої нащадки кволі і беззубі.

Прости нас, Симоне! Прости нещирих нас!
У нас тут свій вертеп і Монпарнас,
І рух фаланг край Марсового поля.
У підворіттях кулі чорний крук,
Впаде, як ти, на чужинецький брук
Ще не один − така вояцька доля.

В бою упасти, що ж тобі іще?
Втискати люфу ґвера у плече
Стрілецтву звично, як за плугом йти ратаю.
А честь? Нащадкам честь облиш.
Дасть Бог, прийдуть на цвинтар у Париж.
Хто впав в бою, той сорому не має!

Як правнук твій з балончиком в руці…
Його ведуть кудись на манівці,
Калачиком й кавалком шинки манять.
На тронах, в кріслах, горді, мов сичі,
Сумних років сумнівні діячі
У поколінь стерилізують пам'ять.

Не вбити пам'яти, то ж не лише слова,
Вона у генах правнуків жива,
Пливе в піснях рікою золотою.
Гарматних сальв ти ще почуєш гук,
До строю стане син, прийде онук
Схилить хоругву, Батьку, над тобою.

16.04.2010

Заболела моя головная боль.
Единица, споткнувшись, скатилась в ноль.
На две комнаты – твёрдый, скрипичный пол,
телевизор пластмассой под пылью, мол,
ты пойди, покури, кофейку свари,
счёт пополни. Тариф. Минуты свои
никогда не выбалтывай, так храни,
и когда-нибудь метрами станут они.

Треугольнички, ромбики, сплав. Прости,
что не смог… ну, ты знаешь, в руках - в горсти.
Или как ты летаешь – стебясь, боясь?
Где твой Боинг и небо, шахиды? Прайс
на вечер не внятный - дворы, мосты,
ну, ты знаешь … понятно… чтоб - я и ты.

2010

Що за холєра? Обсвистали раки,
по пяній гонор зачепив на рагульні.
Позаливав бим блимала і баки,
жеби пихтіло й шморгало цабе з гульні,
те шо просилося іти до ср...

А йшло його, як псів за суков, кодло
і вивертало, ніби шлунок, язики.
Ну не життя - а жри без пива воблу,
ну не царі, а так собі - без яй бики
із хоботом на гроші замість шнобла.

Хай півень знудисі зівак будити,
востатна курва розпанчошисі до сну.
Я вийду на тверезу... поголити
те поголів`я маку біля паркану.
Навчу я наркоту на бімбрі жити.

1 Вересня 2010

Двом різним Я в мені буває тісно!
Як бути тут? - Напевно не збагну.
Одне в мені - немов тужлива пісня,
Гірчить в душі стократ від полину.

А інше - наче птах, що в небовисі
Від крил довкруг розплескує могуть,
На цілий світ від щастя він іскриться...
Така моя двоїста дивна суть!

Двом різним Я Поета завжди тісно,
Стихія й спокій, світло й каламуть...
Хоча Поет насправді - мов провісник,
Крізь морок Часу здатен зазирнуть!
1.09.2010р.

Втікати б і втікати
від себе якнайдалі,
а серце, серце ранами...
Твоє обличчя знову,
твою милу розмову
я згадую, ранами болить.
Забути ні, не змога...
Заплутана дорога,
та ще й з проваллями...

Десь 2009 р.Б.

Забудь надії всі, окрім надій на себе.
Здоровим глуздом собі помагай.
Ти хочеш знать, як жить? У дідуся спитай
У будь-якім селі: він скаже як-то треба.

А всі твої вожді – це голі королі.
“Хто знав, що буде так!” – горлає верховода.
Хто знав?! Отак воно! Чекай тепер негоди
В найближчі двадцять літ, що згинуть у золі.

Так, буде важко нам. Розваляться світи.
Чи зродиться нове, чи й вірити намарне?
Є Вищий Суд і не бува безкарних,
Так стій, і як опори тримайся доброти.

(Пісня)

Накликання краплин,
приборкання бажання.
П`є дощовий полин
цю музику кохання.

На ноти падолист
кладе осінню втечу,
немов лягає вись
знеструнено на плечі.

Приспів:

А ніч - не ніч
І день... як сон.
Шумить вино
на хвилях скронь.
Вина мені!
Вина чия?
Яка холодна течія
невартих сліз,
забутих слів,
де птах розлуки
раптом сів.
Вина мені!
Вина чия?
Яка холодна течія.

Виважую терпке
відважуюсь летіти
де зібрані думки
в одне вологе літо.

Де для долоні рай
в розпущенім волоссі,
а в серце зазира
щось болісне і босе.

Приспів

Торкнутися би уст
і дмухнути на вітер
цілунку тихий плюск
при осипанні літер.

Та серця не знайти,
ні вістки, ні порогу.
Згоріла нота "ти",
та що кому до того?

Приспів

1 Вересня 2010

І знову Львівський дощ
Свою чеканить риму,
Дахів торкає, площ...
Цей дощ такий, як в Римі?

Впродовж усіх сторіч
Шліфує він каміння,
Змиває з наших віч
Самотній сум осінній.

Дощить в моїй душі,
Розлука серце точить.
Що долі віражі
Нам завтра напророчать?

Мелодії дощу
Звучать в душі глибоко.
Я прагну в них почуть
Відлуння твоїх кроків.

Дощі колись минуть,
Розлука кане в Лету.
Яка в любові суть? -
Одвічний сум Поета...
1.09.2010р.

Все це було вже. Може, досить?
Та ні. Асфальт вологий. Осінь.
І раптом знов мене заносить:
Зустрічна смуга. Шовк волосся.

Я відмовляюся! Не треба!!!
Твоя дружина, син... А небо
Жбурляє пригорщами квіти:
Збирайте щастя, грішні діти!

Я зупиняюсь, очі - долу,
Та геть з калюж сміються зорі.
Це - божевілля, біг по колу
Під оплески лихої долі.

Нехай не дивиться на мене!
Нехай ні слова, ні пів-слова...
А серце: "Пізно, ви на сцені:
Ти, він і осінь. Бачиш: знову

Між вами - спалахи кленові..."
Між нами - спалах, а дмухнути -
Багаття! Сказ душі і крові
І - ні звернути, ні збагнути.

Усе твоє, як є… І сúнява нарозпаш
над Києвом – отак, як вирвавшись з-під нив.
Знакує небо нам, високе, ніби розпач,
яка ти справді є… І ми які під ним.

А ще оті, оті… Хто снігом став, туманом…
У степовій сльоті
їх душі бродять десь – хто з віршем, хто з наганом,
в острожному взутті.

Без них тут сіють-жнуть. Байдужіють. Голосять.
Така двонога глуш і впевненість могил.
Отак. Але ковил торкає вітер косий,
від херувимських крил.

Десь посміхнуться. Десь… А хтось – назветься сином.
Неплотяна рука
веде, як і вела: «…і розум мудрих гине…».
Я знаю – ти яка.

Звідкись якась мелодія.
Звідкись, чомусь – Улян…
Погляд. Високолоб’я.
Жовті летять поля…

Кулі летять трасуючі.
Крики… вогні… десь там…
…Плинуть слова грасуючі,
плинуть – падам-падам…

Хтось там з війни, непрошений,
через якусь ріку,
в чоботях запорошених,
з «планом» у каблуку…

Схопиш умить, як схочеться,
струми річок, тополь…
Те, як цей простір корчиться
від протилежних воль.

Вихори тьми креольської,
зрад і замін знамен…
Крові тремтить хорольської
найболючíша з вен…

Тиснуть...
Опуклості нудні - потреба дня.
Тріснуть
я міг би, та не стану: маячня.
Правда?
Мені її не знати із пісень.
Завтра
ця правда учорашній буде день...
Еко!
Живи собі тепер і не гадай -
пекло,
якщо тебе скидатимуть, чи рай?
Мабуть,
не місце прикраша статечний крам...
Вабить
та роль, яку прикрасиш іншим сам.

Погода зранку варить, варить…
Кіптяве небо повне сліз:
Ось-ось нарешті дощ ушкварить
На радість спеченій землі.

…А він підкрався, наче злодій,
Впав на асфальт, дерева, дах:
Такий лискучий і холодний,
Немов презирство до невдах.

Чекать полегшення даремно,
Волога подих забива,
А дощ – такий густий і темний,
Неначе сонце скасував.

Нудьгують люди по квартирах,
І жодна пташка не літа,
А дощ – такий самотньо-сірий,
Немов змарновані літа.

...Він лив і лив, небесно-чистий,
І пах, як скошена трава,
І поливав зчерствіле місто,
І умивав, і напував…

Ущух, нарешті… А пізніше
Обсушить сонечко віття,
І буде вечір світло-ніжний,
Немов чекання на дитя.

11.07.2009

Не встигла зібратися вранці -
Старенька гукає в печалі:
-Ой, горе! Прокляті поганці
Увесь обірвали фізаліс!

Кажу: “Не журіться, ну що Ви.
Аби то - все горе у світі!
Чекайте – ще кращими знову
Зростуть навесні наші квіти”.

А справді, в безсилому віці
Чому ще стареньким радіти?
Кошлатим зманіженим кицям,
В пилюці, в недопалках – квітам...

Кінцівки болять і німіють –
Пусте! Чи ж ми – ніг не ламали?
Страшніше за все, зрозумійте,
Що й розум відходить помалу.

Мов бранець пов’язаний – мозок,
Бо зовнішній кожний подразник
Проб’ється крізь мури склерозу
Хіба що з десятого разу.

І все – обертається сумом.
Нам радість – а бабі розпука:
Хто їй – ця дівчИна-красуня,
І де її люба онука?

Невірчо вдивляється мати
У літнього сивого сина,
Бо в пам’яті – інша закладка:
Маленька слухняна дитина.

Як звично, в вікно подивитись –
І вгледіти клумби порожні...
Залиште бабусям ці квіти!
Весняних – чи всі вони дОждуть?


...Виходжу з під’їзду. Дивлюся:
Вціліли окремі рослини.
- Не плачте! - Кричу я бабусі,
- Лишилась іще половина!

29.09.2007

Ти кажеш: дружба – то мана?
Ти з болю ледве виринав,
Крізь горе брів за кроком крок,
І марно звав на допомогу…
Але згадай: колись Петро
Не раз, а тричі зрікся Бога,
Та - став святим,
Бо Він простив.
Отож - зумій простить і ти.
Шукай того, хто вартий дружби.
Знайшов близьку, здається, душу?
Вдивляйся глибше!
Не стане другом перший-ліпший,
Будь-хто не піде на мечі
Заради тебе чи з тобою,
Аж поки ти любові не навчиш
Своїми вчинками. Обоє
Ви маєте вважати вперто,
Що краще – вмерти,
Ніж втратить,
І буде неможлива зрада.

А може, той, кого ти зрікся –
Така нежданна прикрість -
Тебе покинув не в біді,
А в щасті, успіху, удачі?
І ти вагаєшся: пробачить,
Що він не зрадив навіть – не зрадів?
Атож, це зле,
Але:
Він підставляв тобі плече…
Подумай: що тебе пече?
Хіба тобі замало тих,
Хто ладен будь-коли прийти,
Аби радіть в твоєму святі?
А він… Чи й справді винуватий?
Можливо, ти, нестямно радий,
Його залишив сумувати
За тим,
Чого йому – не досягти?
Можливо, ти – таки хвалився,
А не ділився?
А він спостерігав безсило,
Як тебе підіймають крила
Все вище, вище.. Не здогнати…
Не приєднатись…
А ти, такий багатий
На щастя чи на перемогу –
Ти поділився з ним хоч трохи?
Не хутром з барського плеча,
Але – відбитком у очах,
Щасливим, сонячним відбитком?
А ти хоч вмієш це робити?

Нам – це дано. Ми – люди, а не звірі.
У вирі
Щасливих чи сумних годин
Хто хоче бути сам-один?
Відквітне щастя і біда мине,
Та це – не головне.
Нам необхідні друзі
Аби в нестримнім русі,
У спокої і в боротьбі
пізнаючи тріумфи а чи втрати, -
не збочити, не заблукати
Не у житті – а у собі.
Коли душа тьмяніє, тане
Без жодної надії на світанок,
Коли біда
Зриває дах
Нестримно, як цунамі,
Хто нам поможе бути – нами?

А взагалі,
Для висновку достатньо слів,
Але, як хочеш – можу проспівати
Очима, подихом, промінням,
Залізом, полум’ям, корінням
Яке то щастя – мати
І бути.
Нам – це дано. Ми – люди.
18.08.2009

Знову осінь.
Зимні роси,
Журба в косах...
Душа просить
Сонця промінь,
Теплий спомин.
В серці повінь
Від наповнень
Почуттями,
Що між нами.
Що між нами? -
Лиш тумани,
Ніжні рими,
Сни про зиму,
Ще незриме
Щастя в Римі...
Тішусь снами,
Що вогнями
Палять драми,
В них кохаєм до нестями
Ми навзаєм,
В них шукаєм
Свого раю
В чужім краї...
Знову осінь
Стоголоссям
Теплі роси
В неба просить...

Мрію я про тебе досі,
Невже щастя лиш здалося?
Запліта журбу в волосся
Мені осінь рудокоса...
1.09.2010р.

Без докорів сумління і хули
(Дай, Боже, перебути чорну смугу цю!)
Самі себе на муки прирекли,
Хто дурістю своєю, хто - байдужістю.

Гряде орда пітьми (числа їй несть!).
В жалобі смутку Та, що "ще не вмерла".
Самі собі звели Голгофський хрест
На стежці до Духовної Говерли.

А вже ж були близенько... А могли ж...
Чого забракло: сили чи терпіння?
Самі себе цвяхуємо. Коли ж
Заслужимо у неба воскресіння?

2010

Я пригадав оці розчулені уста -
ціною в злитках, починаючи зі ста, -
вони зривали з мене безтурботно дах,
тому і з грішми був я першим із невдах.

А потім ті, хвилясті, вивершення губ,
де значно більше за юнацький перехлюп -
щоденне виверження у вірші, хвала...
Невже тому, що своєчасно не дала?

Я був останнім, що цікавило її,
тож і конав із мадригалу в рубаї -
стакан портвейну і гадаю - „де” і „як”.
Але в руці у неї також не коньяк.

А що, здавалося, би вміст її руки.
І, нібито, нічого від Луки,
а скільки я не зупинявся: "Ні!", та й "Ні!".
Не впізнавала навіть пристрасті в мені.

І чорнота відьмацька хвилі на плечі,
де стільки губ шукало нестяму ключі,
а я б на вушко шепотів лоскотний смак,
бо це найближче до повік, що мовлять „так!”…

І ось гляджу в розкосі контури грудей,
чиї зіниці вже не прагнуть з неба „play”,
і досі зважую, чи та скінчилась гра -
всіма відбитками пожовклого пера.

2010

P.S. Що ще тобі про вічне?
Надзим'я – слово алогічне,
Не змурувало срібну креш.
Рядок не аргумент – постскриптум
Вгинає скроню рваним ритмом,
Поривом ще не знаних меж.

Тобі важливо межі рвати?
Кленовий лист і хмари з вати –
Шовки відбілених одеж.
Тесляр домівку з дуба теше
І на щити червлені бреше
Те, що й до купи не збереш.

Від тиску слів зорить червоно
І тягне вниз налите гроно
Вином чи смутком через край,
Питоме й значуще – зникоме,
Й чи буде після крапки кома
Ні в муз, ні в Бога не питай.

В надосінь віршів білу расу
Під дзвони понесеш до Спаса
Під журавлів журливий лет,
Листом кленовим відгоріти
Й на захід сонця зрозуміти:
Постскриптум – той же аргумент.
28.08.10

Зупинюсь,
озирнусь
і вернуся назад
у тривожно – чарівне світання
по спіралі кохання.
…То вже потім –
остудить мене листопад
і закрутиться зіронька рання
у кружлянні згасання.

Зупинюся ще раз.
Озирнуся назад -
і піду в затуманені далі
по одвічній спіралі.
Обійме мене смутком
задуманий сад,
закружляє
в багряному шалі.

Як би довго не йшов,
та нема вороття
в коловерті життя.

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

Марина Єщенко
поезія “Зрадь”


Пародія

З дому тебе не випущу,
Прати тобі відмовляюся.
Звідки під вухом прищики?
Думала, що покаєшся…

Ложе зарезервоване,
Пиво у холодильнику.
Що ти такий стурбований?
Знов SMS в мобільнику?

Вчора із секретаркою,
В п’ятницю – з іноземкою!
Кажеш, даремно каркаю,
Наче у бубон бемкаю?

В мене вже тичуть пальцями,
Шкіряться, насміхаються…
Від недостатку кальцію
Чув, що в мужчин трапляється?

Може, салат з котлетою?
Чом заховавсь за пічкою?
Знову думками з Свєтою,
Танею чи Марічкою?

Не захотів супружніх пут?
Дами уже збираються?
Ти посиди закритий тут.
Вийду я… Прогуляюся…

не плутай сонце свічку і слова
слова по свічці скапують під ноги
усе колись минеться - від знемоги
спинити мить я майже нежива-
шкода що майже
сліпить і пече
всесильне око - я ховаю погляд
ти близько так
ти зовсім-зовсім поряд
а в мене ані рук ані очей
я плутаюсь
на сонці стільки плям
свічки тріщать слова втрачають змісти
мені потрібні сили в тіло влізти
у власне тіло
і сховати шрам
31.08.10.

Вже сорок минуло...
І зайва набралась вага
Не тільки у тіла:
Душа бегемотно зіває.
Хоча ще літає по тихих солоних кругах
Між пеклом весняним,
Осіннім без’яблучним раєм.

Пробльована, бита безсовісно совістю так,
Що хочеться всю загорнути, як свічку в газету.
...Йде дощ позолочений.
Це ще для неї свята.
Не любить «мобільника» та Інтернету.

Ні тронних, ні трунних душа не приймає промов.
Її не проймає задавнений стогін калини,
Сирітського серця осіння запінена кров,
Ворожа повага і друзів схвильованих кпини.

Тоненьким тунелем – мов куля – вона полетить.
Сама ще не знає, куди, але чує – для чого.
Як тіло, душа не уміла тістОво рости,
Втрачає – або здобуває –
Богему і Бога.

Не хоче теорій.
Он тихо упала зоря.
Дитина бажання устигла собі загадати.
На зорях далеких –
Немов на чудних якорях:
Усе, що звоюєш,
Та що неможливо продати.

В собі віднаходжу усе,
Що ще предок любив.
Не треба душі ні Америки, але Майдану...

Поїду
Додому,
Де буду збирати гриби
І душу носити стаканами.

Завтра діти до школи. Сьогодні останній день літа.
Ще один у країну знань Ось розпочнеться етап.
Не добігла душа, і сумують погода зі світом,
львівський дощ зажуривсь, бо осіння приходить сльота.

Не добігла душа, і хоч серце натомлене в парі,
ще не просить нога танго ритми останні дійти.
Надягнути би прапор, чи місячне небо, чи сарі,
на мітлу, й до зірок, через терни, де мрії й мости.

Час розсипав на скронях яскраві і мудрі таланти,
щоб світились вони, як на сонці зрадлива роса.
Тільки небо моє не тримають старенькі атланти,
що мені ті таланти, зжурилась і плаче коса.

Карту пам’яті складену я підрихтую поволі,
ви посуньтесь, болячки, ще ваша чека благодать.
Намалюю зигзаг, наче лінію впертої долі,
може, хтось не помітить, чи ангел ще дасть політать.

Я навчилась сміятись, радіти і щиро любити,
і мені часом кажуть: "цікаво", "чудово", чи "клас".
Діти в школу не дуже спішать, бо вони тільки діти,
ти візьми мене, доле, у перший, з надіями, клас.

31/08/2010

Таких зірок нема ніде,
Як в серпні у Варварівці.
Коли від сяйва аж гуде,
Собаки й ті не сваряться.

А цвіркуни!
А цвіркуни,
Навряд чи голосніші є.
Ти кажеш сни?
Які там сни,
Ніч наче б то мілішає.

Закрию очі - зразу ти
То поруч, то на відстані...
Світ недосяжної мети,
Любов моя, ти - істина.

І знову літній дощ,
Та хмурить брови небо,
Й хоч мокрий ти як хлющ,
Додому ще не треба.
Під звуки крапельóк
Тупцюють босі ніжки,
Акордний спів пташок
Й веселку видно трішки.
І парасольку мрій
Підносиш у долонці,
Обтрусиш краплі з вій -
Час грітися на сонці.

Дуже гірчитиме


Сонце серпневе,
Мов золотава бджола,
Жалить добряче.

Буквочка кожна
Слів моїх, що написав
За ціле літо,

Дуже гірчитиме, як
Кожна крупинка
Меду гречаного, що
Спробував вперше.

П’ять хвилин і вже четверта.
Знов прожито день дарма.
Навкруги мовчанка мертва,
А в очах сліпа пітьма.

Ти далеко, за вітрами.
Чути лиш німі гудки.
Листопадом і дощами
Доторкнися до руки.

Холодно, повільно і бездушно
Розірву понуру тишу я.
Розмовляти спрагло й душно.
Поверну усе лиш засія зоря.

Всі слова вже стерто на папері,
Ти колись їх сам не дописав.
Кам’яні, крихкі, неначе скелі,
Ти їм долю ненавмисно поламав.

І нарешті вже четверта,
П’ять хвилин – зміна життя.
Не повірив ти уперто
І немає вороття.

И зачем я тебя создавала?
Что мне, идолов было мало,
что мне, не с кем коньяк пить и кофе,
иль висела давно на Голгофе?

Создала, а теперь кумира
поменять кому на полмира?
И держать неудобно в шкафу.
Выходи, мой скелетик. Фу,

щенок, не бросайся на кости.
Не придет больше дядя в гости,
не подарит букет алых роз,
не возьмет больше в царство грез.

Пусть уходит, хвостом повиляем,
грусть утешим горячим чаем,
и с тортом, и с печеньем ванильным.
Не взорвемся звонком мобильным.

31/08/2010

Между «привет» и «пока» расстояние в строках - штук сорок!
Дорог каждый глагол, юморок и описание книжных полок.
На своем полюсе ты вздрагиваешь, когда как сурок спишь,
Дышишь ровно и снятся звездопады, виноград, крыши.

Дни приносят в твою жизнь жару, пот, недостаток йода.
Ода мальчику, который делает тесто, ищет угодить повод.
Размываются строки в книгах, ты мечешься как дзыга,
Лечишь знакомых, потом от усталости не вяжешь лыка.

Дикостью было бы назвать твою жизнь спокойной
Закрывай глаза, пой, ной, успокой сердце, я за тебя горой!
Прикоснись губами к запястью, ощущения обострились?
Мы же с тобой одной масти, слезы утри! Сжились…

Ти замкнув мене разом із спогадом-тигром у клітку,
а ключі залишив у дірявих сумління штанах.
Щоб забула я все, що між нами відбулося влітку,
щоби знала, ти справжній мужик, не смиренний монах.

Та не зміг хижий звір стерти в мозок карбовані дати,
пам’ятатиму я кожен погляд твій, кожен твій рух.
Я у тигровій шкурі, мов витязь, піду погуляти,
а понищену клітку вже можеш віддати на брухт.

Тигр сам винен, хоч пазурі сильні і гострії зуби,
не сидітиму в клітці залізній, і не в золотій.
Хай покинута, та не потерплю ні зради, ні згуби,
і пошию по моді півшубок із спогадів, снів і мрій.

Я у ньому здолаю жалі, підкорю всі вершини,
я радітиму сонцю, і людям, і зорям, і небесам,
рахуватиму краплі дощу і блаженства хвилини.
Ти у чорній кімнаті стань чорним котом і замкни себе сам.

31.08.2010

Мои сны отогреты тобой, весенней порой и сладкой комой.
До дрожи внутри пробирают стоны, на зубах истома, а в пятках - летний зной.
Мои пальцы как дикие, ищут в тебе сытость, горсть ласки, скрытность.
Прикасаюсь к твоим открытостям и вдыхаю близость сытную, кожу пустынную
Мои мысли играют с тобой в гольф.Ты на 34-й лунке, а я вкатываю в тебя любовь.
Прелесть твоего тела реагирует на мой взгляд, плед,прядь,стать,мат,кляп.
В это время все спят,а наши тела вопят,тонут,спины гнут,парят,спорят.
Обжигая дыханием бедра, проникаю в тайну твоей плоти бодро,гордо.
Ты будешь молить, плыть в воздухе,сжимать простыни,хватать за волосы не попусту.
Танцуя наш танец лежа,легко придумываем позы,способы,оставляем полосы...
Я глотаю в поцелуе твой голос,проливаю на тебя воск.Умиляюсь,ведь тобой занят весь мой мозг!

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

То ніби гатка – вишні на дощі.
Гашетка ночі пожаліла руки.
У доломані дощ. А ми – у сні,
у тому, що перелетіли круки.
Дощі достигли, ніби блекота…
Дим із ріки пішов у відра долі…
За постаттю старого човняра
цей день і сам отуманів у полі.

2010

Комната, как удав, душит меня. В его узорах на коже – лабиринты моих похождений пролетами сна.
Боязно! Хотя…почему бы нет?! И я как мотылек, только с матерными словами лечу на свет…
Комнаты, люди события, герои. За чей счет их бы напоить? Или лучше пирожное заварное?!
Наверное, все же куплю билет в реальность! Так и сигареты есть, и алкоголя в бокале малость осталось.
И все же, НЕТ! Реальность – это тот же бред, только гадкий! А в сне – шоколадные конфеты, да и кофе сладкий!

У меня температура 40, я лежу в постели, вижу яркие пятна и коньяка по сорок в срок.
Я люблю болеть, впитывать ласку близких, есть килограммами апельсины и лимоны кислые.
Мое личико-лицо покрывается обычно пятнами красными, я покидаю социум и раскрашиваю свои видения желтыми красками.
Аллергия для меня – дело привычное! Обычно чешется шея, я мажу ее кремом детским и кушаю молоко птичье.
Моя кошка прыгает мне на ноги, мнет лапками живот, - так она лечит, стаскивает со лба тряпочку, что впитывает пот.
Я не могу кричать, я не могу говорить, только стонать…Ах! Если б от ласк…
И опять 40, я хочу спать...

Капає подумки
цяточка родимки
через щоку до губи.
З поспіхом сходинки
граються в хованки
жуйкою вмиті снопи.

Черево зачіски
дметься від натиску,
очі горять, як свічки.
Кутиком напуску
прагнуть до запуску
носика два близнюки.

Сонячним досвідом
падає вдосвіта
колір на скроні чола.
Легко і поспіхом,
іноді з острахом,
думи злітають з крила.

30.08.2010

Радость моя!сотни,тысячи километров рвут на части нашу память и нервы.
Долгожданная встреча, как мгновенье, а время рвет и мечет.
Поезда по шпалам,вокзалы,бабушек с пирожками валом,а близости ТАК МАЛО!
Я измеряю время вокзальными часами,а расстояние к тебе - неизвестными мне городами!
Дамы мечутся во взглядах "мальчик или девочка"?Ая прикрывшись книгой де Сада, мну в кармане мелочь.
Горизонт мне кажется уже ближе, чем ты.Просыпаюсь рано утром и на стеклах сонного вагона рисую твои черты.
Черт побери! Какая несправедливость!!! Жили б мы вместе, то счастья бы вечно длилось!

Долгое время я ходила в осенней курточке,

Мерзла, обматывала шарфом спинку и почки прочно.

Я одевала много кофт и выглядела,как беременный бегемот,

Точно не вписываясь в стандарты мод.

Когда снежило, я пряталась за рюкзак,закрывала руками голову,

Это был знак - пора уже прикрыть тело голое.

Пошла Юленька на базар.Облапала много пальт,курточек,

Даже шубок несколько пар, присмотрела муфточки.

Но все какое-то кострубатое,выглядит странно.

Одеваю снова свою курточку и чувствую себя вечноосенней дамой!

У баби літо тепле і сумне,
Пропахле листям, пізніми грибами.
Духмяних яблук ніжний аромат
У тепле літо спогадами манить,

Колише вітер павутиння рій,
Що зачепилось за пожовклі трави.
Усе затихло в тузі золотій,
Прощаючись із літечком ласкавим.

...Холодний, хоч і літній. Мов змія,
По шибці стежка дощова звивалась.
А ти: "Я так зіскучився..." А я
Тих слів од тебе вже й не сподівалась.

Михайло Іванович любить котів.
У нього їх п"ять.
Нахабні, нервові – лякають дітей,
Бабусь і собак.
Михайло Іванович кашляв, синів,
Кричав "твою мать".
Аміна Іллівна підсмажила стейк -
Божественний смак.


Андрій Леонідович п"є барбовал -
Безсоння без рим.
Андрій Леонідович чухає ніс,
Заварює чай.
Чотири кімнати, балкон і підвал,
Путівка у Крим.
Аміна Іллівна сміється чи ні –
А спробуй вгадай.


Вілен Олександрович пише листи
Сусідці згори.
Щотижня купує в "Сільпо" карамель,
Годує себе.
О сьомій подзвонить, почує – Це ти?
Альо, говори.
Аміна Іллівна плете макраме,
Вмикає ТБ.


Аміна Іллівна - картате пальто,
Волосся-зима.
Заходить в під"їзд, від морозу лиха,
Обтрушує сніг.
М"які рукавички підібрані в тон
(В"язала сама).
Михайли, андрії, вілени? Ха-ха,
Та ну їх усіх!

Курить, впуская в легкие зажим
Со смертью знаться молодым
Я был бы рад
Но это чертов дым
И этот блядский смрад, -
Гудит,
В носу свербит!
В ушах зудит -
Любой курильщик этим чувством бредит
А у людей обычных крыша едет
От всех описанных ощущений,
Но смущение
Не дает сказать,
Что коль охота умирать
И молодежь не соблазнять
Отравой страшной,
Прошу в другую сторону гулять
По беломору плавать и плавАть
И надписи с пачек срывать,
А остальным курягам мой призыв передавать:
“К чертям собачьим Вас,
И вашу курящую рать!”

Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі.
Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі?..
Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі,
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

На вершинах людських дуже тісно і холодно душам,
Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне.
Та законів природи й вони ні на ген не порушать,
Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв.

Хтось піде по воді.
Хтось війну розпочне за нізащо.
Хтось на гроші впаде,
Ображаючи лиса й вербу.
Але з віком усі повертають
До прощі від пращі.
Світ змінили місцями,
Але не змінили Судьбу.

Корінь Сонця – проміння –
Углиб, до чортів проростає.
Не потрібна й надсадна
По дзеркалі правда тече.
Свого тіла душа
Після бою ніяк не приймає.
Після бою, в якому
Забуто про честь.

Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі.
І цілунок, і куля чекають мене на межі.

Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, –
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

Нарешті! Перший ювілей.
Від нас отримуєш пакунок,
Але найбільший подарунок
Не міряй цінністю грошей.

Тут голос Отчий, сину мій
І Він звертається до тебе:
Маєтки наші там - на Небі,
Ти їх не втратити зумій.

На зльоті успіху крутім
Не полюби слабкіших жерти,
Та "хазяям" об ноги тертись.
Люб"язним будь і будь твердим.

Живи на те, що заробив.
В найтяжчій скруті, Ярославе,
Дивись, щоб Господа прославив
І силу Божу не зганьбив!

18.01.2008

Дівча ти наше золоте,
З твого бажання, наша пташко,
(Його і втілити не важко,
Якщо воно на користь йде)

Даруєм Біблію тобі,
А в ній не людське - Боже Слово,
Життя щасливого основа.
Читай у радості й журбі.

Наш Бог піклується про нас.
Життя, як мить, майне і згасне,
Та знов для нас засяє ясно
У воскресіння світлий час.

Ти в нас розумниця ростеш,
Та суть не в розумі і вроді:
Йорданські каламутні води
Долати вірою підеш.

18.01.2008

Твои руки пахнут молоком и ванилью, иногда чаем,

А жарким летом - дорожной пылью! ну что я несу?!

На самом деле, я в тебе души нечаю.

Твои взгляды впиваются в кожу, как дикие волки,

Мысли выгибаются в позах и хочется обнять так долго,

Вцепиться в твою курточку безмолвно!

Робко возьми меня за руку,сожми до беспамятства,

До слез сожми мою руку!

Тогда пройдет мой вечный испуг и будет равенство.

Я выдержу, не закричу, люди боль не услышат.

Только на асфальте дыру протопчу

И снова кинусь на шею:"Твой город все также дышит"!

Я очарован неизвестно чем,
скорей возможностью, чем продолженьем,
отчаяньем безудержных фонем (№1)
своих фантазий скрытых отраженьем (№2)

или игрой невидимых зеркал (№2)
в чьих плоскостях устойчивости нету.(№1)
Я падал долго, падал, и упал, (№1)
но и внизу не приходя к ответу, (№2)

одни намёки, тайны чьей-то тень - (№2)
что в ночь вошедши, обращали день(№1)
на жалкое предверье вдохновенья, (№1)

но ни одно, увы, стихотворенье (№2)
не передаст возвышенность игры, (№2)
которую вела со мною ты.(№1)

ІІ
Но в каждых отношеньях есть предел, (№1)
пока еще не притупилось чувство, (№2)
преодолеть его никто не смел,(№2)
не проявляя меры безрассудства, (№1)

но меры я в себе как раз не знал, (№1)
и я её с тобою потеряла, (№2)
лишь беспощадный зеркала овал (№2)


...............................
(Реєструйтесь і дописуйте)

Отак безстидно оголивши нерви,
Що й тіла так не виставиш, мабуть,
І що коли б торкнувся – то помер би,
Втрачаючи і глузд, і власну суть, -

На камені стояла. Як на пласі.
Палило сонце осудом людським.
Чи прийде? Кине їй, голодній птасі,
Зерно себе на любощ чи загин?

Світанки бУли дикі й пурпурові.
І м’ятні. Аж сукенка у росі…
Безумства мед, замішаний на крові,
Ще й тепла нерозгрішеність краси.

Черешеньками персів достигала,
Пила цикуту вуст, як те «прощай».
Так зоряно-нестримно вибухала,
Вступаючи в любов, як у ручай.

Та він пішов. Як літо – без пробачень.
У той Вирай, котрий уже не їх.
А плетиво півпотайних побачень
Забрав з собою. Їй зоставив гріх.

На камені стояла безборонно.
Ловила в пригорщ всі заграви дня.
В косі прим’ятий мак – смутна корона,
Вкруж долі - ненаситне вороння.

Стояла. Нерозкаяна і боса.
Гасила в оці образ, що як дим.
Невінчана жона простоволоса
Із присмаком полинно-молодим.

29.08.2010

Нам жінки укорочують вік
не тремтінням печальних повік,
а підступною грою, кохання імлою (№1)

................................
................................
(Реєструйтесь і дописуйте)