Місяцю юний,ти муза моя,
Мене полонила врода Твоя,
Проміння Твоє ллється наче з раю,
О,красний місяцю,Тебе я так кохаю.

Місяцю ясний,я зірка твоя!
Давай закружляєм в танку,Ти і я,
Я Тебе буду леліять й кохати,
Ти ж мене будеш завжди окриляти!

Іду до тебе любий,мій коханий,
Щоб знов пізнати присмак раю,
Щоб знов пізнати пристрасті кохання,
Воно - одвічне,з вечора до рання!

Як ніжно голубиш і пестиш мене,
Любий..навіки кохаю тебе...
Наші серця в коханні єднаються
Вогонь почуттів розгоряється....

Кохаю...І відчуваю присмак раю..

Перше опале листя,
Під ногами шелестить,
Під сонячним промінням,
Як золото блистить.

Лежить те листя й згадує,
Про той прекрасний час,
Коли на гілочці гойдалось
І радувало нас.

А подих ніжний вітерця,
Його підіймає,
І воно в танку осіннім,
Весело кружляє.

Ми з милим у Карпатах,
для нас це справжнє свято!
Густі ліси довкола
сплелись в чарівне коло.

Стежина швидко йде,
в глибини лісу нас веде.
А ось ясна поляна -
вона так гарно вбрана.
Довкруг пташки співають,
нас двох вони вітають.

А ми удвох, а ми удвох
у чарівних Карпатах.
А ми удвох, а ми удвох -
яке казкове свято!

Листопад, листопад не барися,
На конику вороному примчися,
Листочки з дерев забери
І кольоровий килим сплети!

Килим багряний,
Килим духмяний,
Килим чарівний,
Подиву гідний.

В задумі стоять безлисті дерева,
Їм колискову співати вже треба,
Вітри їм шлють палкі привіти,
Гойдають їхні голі віти...

Вітри їм радо пісні співають,
Дерева солодко дрімають...
бачать вони чарівнії сни,
що сповіщають прихід весни.

Сниться деревам,як весна
листям зеленим віти вкрива...

Пізня осінь,гарна днина
І на небі ні хмарини,
сонце світить,трішки гріє,
на душі усім світліє.

Здавалось,що осінь пішла,
й назад їй дороги нема.
Вона сховалася напевно,
щоб вийти з засідки таємно...

Казковий нам робить сюрприз,
виконує кожний каприз.

Осінь від нас вже йде,
Щедрі дари свої шле,
Останні листки зриває вітер,
Дарує нам чарівні квіти,
Танцює осінь прощальний вальс,
бо це для неї останній шанс.
З-за обрію визирає зима,
Поспішає до нас крадькома...

Осінь-красуня знімає корону,
Сумно встає з свого пишного трону,
Посилає нам в дарунок
Свій останній поцілунок.
Огляда усе довкола,
І співа чарівне соло,
Золотії коси розпліта,
Решту золота скида,
І за обрієм зника....

Легенький вітерець,
летить навпростець,
цілує нам вуста,
моргає неспроста.

Так ніжно обнімає,
і швидко утікає,
він молодий юнак,
танцює легко в такт.

Він з айстрами фліртує
і у саду пустує,
він яблука зриває,
грушки униз кидає.

Ось трішки утомився,
водиченьки напився,
й помчався знов собі,
у далі голубі....

Come to me my dear,
You'll be welcome here,
My feelings are sincere,
I know that you are near.

I'm looking at the moon
You'll visit me soon.
Sooner or later you'll be mine
The sun for us will shine and shine.

Time passed and we met at last.
When the first stars appeared in the sky
You kissed me gently for the first time.
Your kiss was so sweet and tender
I will keep it and always remember.

Терпко-терпко пахне хвоя,
Місяць ллється молоком, -
Ніч карпатська зорепадна -
Чари, змотані клубком.
Десь між віттям стогне мавка
Чи з розкоші, чи з туги.
Кожна квітка, як жертовник,
Скелі й урвища - боги.
Ніч серпнева, ніч карпатська -
Чари відьомських очей.
Душні, стиглі, надшалені -
Не забути тих ночей.
Місяць срібним напівкругом
Обіймає юну ніч.
Мавки в танці вихилялись,
Світло скочувалось з пліч.
На малиновий жертовник
Вже покладено дари:
Вина, зоряне намисто
І полуденні вітри.
Ніч циганкою хмільною
Ворожила по зірках.
Тихо квіти шепотіли,
Ніжно танули в руках...
Лань тремтлива і печальна
Завмира, як силует.
Ельфи в синіх незабудках
Розпочали свій балет.
Калиново і ранково
Помирала древня ніч,
Щоб з пробудженням русалок
Знов подати юний клич.

- Ніколи! Ніколи! Ніколи! -
як грім несподівано впало.
- Ніколи? Ніколи? Ніколи?
Але ж хотілось так мало.

"Ніколи"... твоє "ніколи"
закреслило радісну мрію.
"Ніколи", холодне "ніколи"
забрало останню надію...

А мені пощастило більше, -
Бо закохана і кохана.
Не пишу я красивих віршів,
Та й в загальному безталанна.

Але серце щемить щомиті,
Хоч не скоро у нас побачення...
Маю щастя в любові жити,
А все інше не має значення!

З-за обрію накочувались хмари,
Мов хвилі,
Й кам'яніли на землі –
Над морем дощ,
Нас обступили гори.

Моя плането, вічний Прометей,
Вогонь життя в твоїх крихких долонях
Занапастила жадібність людей...
Либонь, тому моря твої солоні?
То − кров твоя, розбурхана гвинтом,
Стромбована печатками мазуту,
То − лімфа під операційним швом,
Що прагне від запалення позбутись
Либонь, тому здригаєшся в корчах,
Чи посилаєш на міста цунамі?
ПінОю біль запікся на очах
Озер твоїх, запльованих синами...
Родюча − ти, Праматір матерів,
Кастрована вузлами териконів,
Підчас порожній розверзаєш зів,
Ковтаючи будинки, − та й райони...
Безсила ти навалу цю спинить,
Що крає плоть твою несамовито.
Либонь, тому сучасний апетит
Й тебе саму потворить ненаситтю?..
Зневажена ділками навідліг, −
Саме життя! − причина і опора,
Ти облогом лежиш не перший рік
В кліщах егоїстичного терору...
Ножі мантачить жадібний карналь,
Понад легенями лісів схилився, −
І байдуже йому, що магістраль
Не принесе нічого, крім асфіксій.
За мовчазною згодою юрби,
Родючість бачать в добривах токсичних...
Тебе вже не залишили тобі,
Либонь, тому сумуєш анексично?
Ти проковтнула і Зорю Полин,
Твій ліс, утім, посивіло зіржавів.
Я прихилюся до твоїх колін
І ноги цілуватиму тужаві.
Моя плането, ти іще жива,
Ще не зазнала незворотньої кастрації.
Попри нелюдські іспити єства,
Ще не закльована орлом цивілізації.

2010р.

Невірні симптоми німого падіння;
Ти хто? – «Я потвора – з твого божевілля».
Ні втеча, ні слава і не порятунок,
Готуєш для себе невдячний лаштунок.

Невірні колеги карань і свавілля;
Як звати тебе? – «Я твоє божевілля.
Не бачиш мене і не можеш пізнати,
Та руку мою мусиш ти цілувати».

Незвідана крапка – брехливий рятунок,
Я вилию з серця той бруд, наче трунок,
І сліпо читатиму вислови серця,
Залишені подихом вітру на скельцях.

2010

Я не можу тебе описати;
Ти той лист, що любов запідозрив,
І пожовклим туманом обряд
При задиханих змістом тривожив.

Я не можу тебе описати;
Ти той бог, що не вміє чекати,
І в спізнілих закритих хатах
Залишається тільки ридати.

Волоцюгою вештаюсь в місті,
Як не та, що колись тебе знала,
Я листатиму в сірому місці
Тих годин, що колись дарувала.

Я не можу тебе описати,
І не хочу тебе називати…
Переходить дорогу той шлях
Схолоднілої взимку кімнати.

2010

Розчесавши усі на світі моря, скуштувавши дикого тютюну,
відгризши важку лапу втоми,
він повертає до свого проклятого берега,
де так порожньо й страшно, що птахи вирощують ікла,
а замість товару приходять нові каліки та жебраки.
Він за звичкою промовчить: “Ну, доброго ранку,
вічнозелена купо лайна!”
А місто, як завше, не скаже: “З поверненням, збоченцю!”

Він, потоптавши іржавий пісок, зітре зі щетини пил,
щоб знову піти до неї,
до тієї хороброї дівчинки у червоних гумових чобітках,
що хоче його…
Що хоче його
нових оповідок і жуйок і дивних звірів у великих книжках.

Він посадить її на широке як світ підвіконня,
де чорні пухлини вазонів,
де довгі шиї малахітових кактусів тягнуться крізь камінці,
щоб побачити, що буде далі.
А казка в його долоні, наче маленька мушка,
то стихне, то знову шукає свободу.
І ось він – твій заморський спаситель, твій ірисовий рай.

Що бачила твоя мати, як на неї зійшов благодатний біль?
Чи чула вона звуки сирітського хору,
коли клала тебе на вологі кущі ялівцю?
Хто похрестив тебе з першими переломами,
коли всіх ангелочків було розібрано,
а ти довго дивилась на шторм, а потім
упала в кому?
Він тебе підібрав. Він тебе похрестив. Він тобі берег.

…Жебраки так низько відпускають дим,
що вони, ідучи повз них, взявшись за руки,
наступають на нього,
причаївши у горлі кожен свою монетку.
Ідуть по місту, де немає цирку, бо нікому не весело,
ідуть по мушлях – бо ніхто у них не живе, окрім
приблудного шуму,
ідуть відпускати гріхи покинутим кораблям…

Ніч виходить за межі світу.
Моніторами вікна світять, –
Філігранні листи в нікуди,
Фоліанти бажань і слів.

Загадкові нізвідки фрази,
Задоволень розбиті вази
І присутньо-відсутні люди,
І безмежна буденність днів.

Не знаходиш, чого шукаєш,
П’єш безодню і трішки кави.
І лукавий квадрат у всесвіт
Залишає тебе ні з чим.

Ніч розплющує очі сині –
Ти заплутався в павутинні,
Ніби муха, і хтось чекає
Щоби виссати кров і суть.

А приходять слова по суті –
Огортаєшся в жовту сутінь,
Як в сутану…
Але останню
Люди волю крізь вікна п’ють.


2010

Приходить час любити і мовчати,
Не поступатись вічнім в тимчасовім,
Приймати радо,
Відпускати радо
Дні чорно-білі й різнокольорові.

Приходить час – іскристий, ніби келих
Шампанського у день нового року
І хай ця доля – грубого помелу,
І хай душа не відає про спокій.

Приходить час крилатих і вогненних,
Серця яких переросли цей грудень.
Весна - у генах,
І любов – у генах,
І вже ніхто ні верне, ні остудить.

Приходить час – нікому не спинити:
Щоб нице – долу, чисте – возвеличить,
І бути сонцем, там, де легше вітром,
І ранком бути, де простіше – ніччю.

Темні вулиці мрякою сховані,
Не пробити її ліхтарям.
Піднімаюся битими сходами,
Що завалені різним сміттям

Темні вулиці з темними хащами
Із асфальту, машин і бетону,
Страхітливими клацають пащами,
Ріжуть нерви сирен передзвоном

Темні вулиці з сірою мрякою…
Темні вулиці з чорними душами…
Перекривлені, перелякані,
Мов на каторзі, жити змушені

А я йду і повітрям дихаю,
Так, повільно іду, кайфуючи,
Насолоджуюсь осінню тихою,
Темних вулиць проклять не чуючи

Своїм Києвом, вітром з міазмами
Насолоджуюсь - щиро зворушений.
Нехай в заздрості корчаться спазмами
Темні вулиці з чорними душами

18 ноября 2010

Моя провина лишиться мені,
прикмета часу, лишиться вона –
взір батьківський в дочасній сивині –
вона тобі гукнеться, сивина...

І буде день, гаптований “ніщо”,
і ніч самозаглиблена. Стривай,
чекай-но, мить, бо нас вже тіні, що
без нутрощів, відстежують за край.

Утворюючи хрест, лягли вони
на серце, і на руки, й на чоло.
Та безлад той мені не затулив
далеке і близьке небесне тло.

В садах дощем зіпсуто всі плоди,
Безбарвні очі втуплені внікуди.
Вкляк вечір у німотної води,
в путівнику зоря, немов полуда.

Лишень подумаю, що то все назавжди,
що флейта я – крізь мене дощ вирує,
немає сенсу залишать сліди,
та з’яву їхню серцем пророкую.

Привіт !
Я твій тихий світанок,
Невипита крапля дощу,
Я твій несполоханий ранок,
Цвіт пізній в вечірнім саду.
А хочеш, ще стану туманом,
Росою тебе освіжу,
Медовим цілунком духмяним
Уста твої ніжні торкну.
Промінчиком лагідним стану,
На вроду спогляну твою,
То вітром грайливим нагряну
У пору нестерпно-жарку.
Чи стану далеким, як зорі,
Солодким мереживом сну,
Краплиною щастя у тобі,
Струмочком кохання зійду.
В блакитно-небеснім узорі
В долоню твою упаду,
В любові з тобою і в горі
Земну цю дорогу знесу.
Бо ти, ти у мене єдина,
Одна в цілім світі така.
Лебідко кохана, тужлива,
О сестронько вірна моя.
А я — є твій тихий світанок,
Невипита крапля дощу,
Я твій несполоханий ранок,
Цвіт пізній в вечірнім саду.

вересень 2010р.

усе щось мрію… не про те
залюблююсь не в тих
в парижі – кава à porté
у празі – ти

не топить снив твоїх і днів
терпкий кришталь сльози
зарано світ нас поріднив
на злеті зим

Перелюбом осені восковіє душа…
На зкрихтілих зорях вени напнулись туго…
Тисячолітніють люди,
І не спішать
Жити, ані посміхатися…
Стане другом
На мить безборонну
Меланхолія вітрів.
Ні світла, ні світу, ні свіжості
Ритмів крові.
Свята окаянність шукає свій перший гнів
І осінь стоїть на розпутті
На ВСЕ готова…



2010

Як забажаєш, стану на коліна,
Й проситиму по-лицарськи руки,
А хочеш, буду я незмінно,
Вночі твій спокій стерегти

Легеньким вітром-водоспадом,
У волоссі заплутаюсь тихо,
Щоб минали тебе печалі,
Стороною обходило лихо

Прилечу я листочком пожовклим,
До зачиненого вікна.
Бо жінок несказанно багато,
Ти ж на світі всього одна

5 ноября 2010

(літературна пародія)

В кутку стояв я за дверима,
Ну просто в хати на губі,
То вікнами, немов очима,
Хатина «блимала» вербі.
Як двері хати зачинялись,
А потім відчинялись знов,
Мене хатина мов ковтала,
Й тоді випльовувала мов.
Бува, засну, то діло миле,
Задам їй в груди «хропака»,
То хата ходором ходила,
Аж в Умань чуть – луна така.
Дверми відкритими, як носом,
Хатина нюхала мороз…
Як дядько в поле гній одвозив,
І як конячий віз «навоз».
Їй, бідній, дух так забивало,
Ох, мучилась од тих проблем,
Аж від натуги люто чхала,
Свистіла носом-димарем.
Я на Різдво всього потроху
Наївся так у ніч святу,
Що в хати зад – мов од гороху,
Запах так, мов розбивсь «бовтун»*.
Ні, не забуть твойого духу,
Нанюхався, аж в горлі – «ком».
Хай двері-рот ковтнуть сивухи
Й димар занюха огірком.

*Бовтун – протухле яйце.

22.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

То греки без тями в чубах про офшори
до скриньки несли все... До скриньки Пандори.
А ми потайне усієї півкулі
тримаємо міцно у вузлику дулі.
А дуля - в кишені... Сердито і просто!
Усе - відповідно об'єму і зросту.
Ну хто ще охоче, неначе в каструлю,
свіженьку полізе винюхувать дулю?

22.11.10 (Сльозогінний сік березових віників)

Помолимось за душі убієнних,
Страшним голодомором в чорний час.
Всіх разом пом’янімо й поіменно,
Щоби цей жах не доторкнувся нас.

Помолимось за душі убієнних,
За знищене найменше немовля.
Пів-світу годували чорноземи,
А трупами вкривалася земля.

А люду було вбито незчисленно,
Йшла по Вкраїні «красная» коса…
Помолимось за душі убієнних,
Щоб легше їм було на н е б е с а х.

Листопад 2010

finita la commedia

Ревнощі гріховним круком
В’ються над тобою.
В серці криком, шалом, стуком,
А в душі – луною.
Помсти, помсти! Чорний вершник –
Полум’я крилате.
Трутизну життя – до решти,
У гербі – розплата.
Чорно-чорно, душно й тісно,
Ніч – дитя почину.
Золотокоронне крісло,
Тронний зал – причина.
В келії черниця темна,
Сплакана свічею,
Молиться душевно-ревно,
З попелу лілея.
Дивна дама під вуаллю,
Губи тужно-грішні,
Фея ночі, квітів, далі,
Вигини неспішні.
Привороти нелюбовні
Снігом в коси вплела.
Перестоялася повня,
Визріла омела.
Вершник стрілами із криги
Цілить ніжну душу.
Сльози – посестри відлиги,
Руни древніх зрушень.
Ревнощі достигло-чорні
Обпалили долю.
Міцно ув обійми горнуть
Плетивом прозорим.
Снам предивним годі й ліку,
Біль милуй сердечний
На зорю лиш не очікуй –
Всесвіт безконечний!

Не розбазарити б найдорожчого:
Господи, нащо, Скажи, так дешево?
Крила, які так старанно вирощував,
Я віддаю за ціною мережива.

Люди, підходьте! Питайте, не гребуйте!
Хто ледве втомлені ноги волочить?
Чом позбуваюсь? Піднімешся в небо те,
І на землі більше жити не хочеш…

Обрій підрум’янений світанком

І хмарок ватаги в висоті, -

Розбудила мамина співанка,

А не сонця хвилі золоті.

Світлим святом та у сірий будень,

Настроєм веселим чи сумним, -

Завжди душу піснею голубить,

Зігріває голосом дзвінким.

Я тобі посію біля хати

Чорнобривців прямо під вікном.

Це ж про них так любиш ти співати,

Що і я підспівую слідком.

Зрощені у сонячнім промінні,

Мов жаринки ватри спалахнуть.

За труди й невидиме терпіння,

Ними уквітчаю твою путь.

Розбуди і завтра на світанні,

Прожени із хати тихий сум.

Я люблю твої співанки ранні,

Крізь усе життя їх пронесу!

Я тобі посію біля хати

Чорнобривців прямо під вікном.

Це ж про них так любиш ти співати,

Що і я підспіівую слідком...

...над рудими покосами
тихо вийшла із осені
ноженятами босими
столочила весь гай

рученятами веслами
губенятами змерзлими
шепотіла до милого
ти цілуй ти кохай
……………….
Анатолій Сазанський «М.П.»

Н.К. (пародія)

Ноженятами босими
Столочила весь гай,
Ти така, моя любонько,
Як німецький комбайн.
Рученятами-веслами
Каламутиш ріку,
Ти така, моє серденько,
Ніби кіт у мішку.
Я не знаю, не відаю,
Що чекати тепер,
Може ти із пропелером,
Чи зубами пантер?
Ти бажаннями змерзлими
Не даєшся літам,
Що, скажи, моя кізонько,
Ще приховуєш там?...
Під словами тихенькими,
Що шепочеш мені?
Може ти й мою силу
Потолочиш у сні?
Ноженятами босими
Ще наступиш на… Ой!
Я тікаю до іншої!
Я, на жаль, не герой!


2010

Я, напевно, дійшла до відчаю,
Коли вірити можу в те,
Що тобі не замінюю іншу я,
Що для тебе я щось святе.

Наші долі життям скалічені.
Ця любов - протидія злу.
Я, напевно, дійшла до відчаю.
Я так довго до тебе йду...

2007

Опадають листки.
Дощ осінній нудний
Мляво тягне нитки
Запізнілих надій.
Тонко рвуться вони,
Слізьми впавши до ніг.
Опадають листки...
Скоро випаде сніг.

2005

Поэт не может не гореть!
Эмоции насыщенны ураном:
Крушить, ломать, взрывать, лететь…
Пусть мысли вдаль несутся ураганом.

Поэт – заря, не может не светить,
Быть тенью, тусклою луною,
Слепить, как Солнце, током бить, искрить,
Катить на берег мощною волною.

Греметь сильнее ядерного взрыва
Цепной реакцией из сотен мегатонн,
Душой воспринимать внезапные порывы,
Ловить малейший шорох, полутон.

Мгновенья жизни быстро исчезают,
Запечатлей их, покуда не растаяли,
Что было рождено, обычно умирает,
Уходит тихо-тихо, без прощаний,
Печальными взмывая в небо стаями,
Оставив нити призрачных желаний,
Всего, что за спиной беспечно мы оставили.

22 сентября 2010 07:05:52

Не скажу, що вірую свято
у Всесильного Бога-отця,
Але бачу в тобі янголятко,
Воно гарне й тобі до лиця.

Не знаю, що такого,
Яка родзинка в тобі є?
Ти янгол і все,
Прокляття і щастя моє.

27 августа 2010 12:37:10

Коли буває так, що - через край
Життя коловоротить без упину.
Недолі руку ти не подавай.
Нехай злий вітер- не в лице, а в спину.

Коли буває так, що - на межі,
По втоптаній дорозі, мов по лезу...
Хай хвилька хоч надії пробіжить
І колами розмножиться по плесу.

Штурмує час на горизонті шпиль,
Як мітка, що вже пройдено багато.
А гарт життєвий додає хай сил,
Щоб ділом несказанне дописати...

Коли буває так, що - через край
Життя коловоротить без упину.
Недолі руку ти не подавай.
Нехай злий вітер - не в лице, а в спину.

Жизнь бежит своей дорогой,
Меня не спрашивая: «Как?», «Куда?»...
Порой идет по городу походкой строгой,
Все ищет, где же спрятана звезда.

По грязным улицам и темным переулкам
Она крадется тенью по ночам,
Обшаривает сейфы и шкатулки,
Ворует кошельки у старых дам.

Ей нечего терять, да и мне тоже,
Звезду запрятанную нужно отыскать.
Душа ведь вечна, я - значительно моложе,
И молодость не хочет тосковать.

А жизнь все набирает обороты…
Несется лихо черный байк… Давя на газ,
Летят, не замечая поворотов
Те сны, которые живут за нас.

24 сентября 2010 05:09:41

На дворі вже кружляє сніг,
Морозить руки, ніс і щоки.
Та зігріва мене твій сміх,
Який в мені луна крізь роки.

Притульний погляд твій такий
Занадто досить вже наганний.
Хоча ти знаєш я не Кий,
Та й ти не Анна-Ярославна.

І все-таки щось нас єдна.
Чи перший сніг, чи може ніч,
Чи щастя зіронька одна.
Але хіба у тому річ?

Чи я один, чи ти єдина.
Як поміж нами вал розлуки.
Сніг покрива плоди калини,
І не ламай намарне руки.

Все що пройшло вже не вернуть,
Лиш неба синя каламуть.
За іншим тільки загуло,
Та все ж таки було, було...

29.10.1991

..над рудими покосами
тихо вийшла із осені
ноженятами босими
столочила весь гай

рученятами веслами
губенятами змерзлими
шепотіла до милого
ти цілуй ти кохай

захмелілу коханочку
не пускав аж до раночку
молодик зацілований
із небесних дібров

напівголі осиноньки
їм на стежечку сипали
серебро
серебро
серебро...

Ее намерения очевидны, исходя из ее декольте.
Он не догадывается, потому как вообще пришел.
На видноте нету его кошелька,
Значит неизвестно наверняка.

Эта крепость падет под натиском J'adore от Dior.
Она в этом уверена, ибо смеется уже через шутку.
В наручных часах что-то шепчут секундные стрелки
И мертвая рыба молча глядит с тарелки.

Хтось в небесах
Палив листи –
Туман проліг
Надвечір містом.
Пробіг осіннім
Падолистом,
Мов шепіт: «Прощавай…
Прости…»
Я загубилась
У юрбі,
Сховалась
В лабіринтах вулиць,
Щоб наші весни
Повернулись,
Багато варто
Зберегти…
Туман проліг,
А небеса
Дивились мокрими
Очима… -
На смуток мій,
Що за плечима
Розправив крила,
Наче птах…
Хтось в небесах
Палив листи –
Як я у запалі –
Цілунки, надії,
Спогади, дарунки…
В душі - лиш попелу
Сліди…
Хтось в небесах
Палив листи …

Вересневої ночі
Чути сміх вдалині.
Усміхаються очі
Голубі не мені.
Від бузку та калини
Заметіль золота.
Хіба я в тому винен,
Що ти нині не та?

Вересневої ночі
Я ніяк не засну.
Повернутися хочу
У далеку весну.
Цілував без упину
Твої спраглі вуста.
Хіба я в тому винен,
Що ти нині не та?

Вересневої ночі
Намалюю ескіз.
Душу образ дівочий
Схвилював аж до сліз.
Знати ти не повинна,
Як гнітить самота.
Хіба я в тому винен,
Що ти нині не та?

Вересневої ночі
Ти мене не втішай.
До кохання охоча
Моя щира душа.
Покохав до загину
Тебе в юні літа.
Хіба я в тому винен,
Що ти нині не та?..

Післяхайямівські роздуми за столиком стилізованої в Середньовіччя кнайпи (жартівливе) .

Сиджу в сум"ятті я навпроти глека, -
немов у дзеркало дивлюсь.
І так обом нам порожньо, далеким, -
було. Й нелегко від спокус.
Життя дало нам вдосталь, маловірам, -
ущерть джерельної води,
вина - рікою повною, без міри -
і в горло, і по бороді.
Одна у нас обох альтернатива:
розбитим бути на друзки,
чи невід"ємними від колектива
триматись купи, мов дружки.
Один із ним фінал на нас чекає -
у прах і попіл домовин...
Його - ще злотом заповнятимуть глитАї,
мій спокій - згіркне, мов полин.

...............................................
( хильнувши ще трохи)

Та все ж, втішаюсь, маємо відмінність:
він - сповнився чи спорожнів,
а я ж, затям, - цього першопричинність -
чи випив я, а чи - налив.

...............................................
( хильнувши ще трохи)

І, мислю ще - якщо його сховають
під ночі темним пологом,
я можу стати тим, хто відшукає,
ну... (заглянувши у глек) тим же археологом.

Це прадавнє лісисько
чекає свого казкаря.
Упадає зоря
за світанком на зрошенім лузі...
Чи далеко, чи близько,
загрАвою день розгоря,
кличе плугатаря
його знову незаймана муза.

Це прадавнє залісся
чекає на свого співця
із малого сільця,
що на пагорбі там розімліло,
з ластівками у стрісі,
з ластовинням - і так до лиця,
мов накрасно слівця, -
абрикосів - ущерть заплодило...

Це прадавнє річИще
чекає того, хто рече
не озвучені ще
не приречені прядива речень.
Дощ осінній періщить,
а лІта так хочеться ще...
Пліцака на плече -
навздогін йому, без заперечень.

Це прадавнє урочище
збудить того, хто не спить,
прагне час зупинить -
і безсонням свій спокій зурочив...
У зими довгі ночі -
ще й близько не спіймана мить,
що йому мимохіть
так пророчо заглянула в очі.

Ця спрадавніла данність
легендою в пам"ять сплива,
що сплела у слова
ці казкові пісенні уроки,
міфотворча, мов зав"язь
світІв, ще одна надновА...
Я - жива... вже жнива...
і Стожари - сторожкі... допоки...

2010р.

Я прощаюся з минулим.
Протираю скло думок.
Щось просвічує крізь іній,
Щось не влазить у рядок.

Відриваю скоч із рота,
Надриваюся, кричу,
Та не можу днів минулих
Визбирати аличу.

Розгубилися перлини,
Наче сливи у траві,
Ніби сльози на папері, –
Тільки страх у голові.

Я боюся йти у завтра,
Сумніви тривожать: чи
Попрощаюся з минулим,
Чи залишуся ні з чим?


2010

Зникають межі. Мерехтять слова
На вітрі часу під дощем світання.
Не сватання, а проводи води
Тоді, коли горить свіча остання.
А скільки свіч? – у кожного одна.
До дна пустої банки не дістанеш…
Не стане днів, – не став на короля,
І скеля воску в полум'ї розтане.
Тривкі труди, порепані долоні,
На лоні літа шерхлі мозолі.
Малі проблеми є і в цій колоді.
А я собі гадаю на золі...
Спалив усе, розвіяв по Вітчизні
Невтішні думи і важкі слова,
І попелом посипав світ довкола,
Лиш чистою лишилась голова.



2006-2010