Коло тебе затремчу, як струна.
Так торкаєш лиш ти,
Так звучу тільки я.

Весна, 2010 р.Б.

Ти ходиш в моїх долонях,
Немов колорадський жук,
(Така вже у мене доля)
Під серця сумного стук.
А я зазираю в шпа́рину,
(І соромно же мені!)
Чого це сестра Гагаріна
Не спить і вовтузиться в сні.
Я вірила синьому кольору,
Таємне звіряла йому,
А він мене зрадив з червоним -
Навіщо йому це? Чому?
Тепер мені все фіолетово,
Бо я матадора люблю:
Змахне як своїм стилетом -
Й самому він кум королю.


13.08.2010

Уночі вдяглася баба у костюма Єви
І прийшла до діда вранці, наче королева.
А дід глянув і скривився, каже, бідолаха:
"З глузду з'їхала ти, бабо? Чи тече із даху?"

"Що не так, мій діду милий?" - запитує баба
І крутиться перед дідом і передом й задом.
Усміхнувся дід і мовив: "Ну в тебе й фігура!
Ти би хоч попрасувала той костюм, в натурі..."


13.08.2010

Гудуть у світі дзвони
І дзвонарі в повазі,
В будинках вікна сонні,
А дзвонарі в екстазі.


2002

Виривається народ,
як зморений птах
Із рук птахоловів,
природжених невдах.


2003

Під темним небом, склав свої долоні,
І на коліна перед Богом встав...
У серці мому, тихо били дзвони,
а дух мій від тепла згоряв...

Акорд у чорнім ре-мінорі...
І сльози на очах... моїх!
Під фугу і токкату голос стогне...
І мучить душу первородний гріх.

Я наодинці перед цим великим світом,
Де ангели стоять в тіні, мовчать...
Лиш звуки слів молитви пізно літом,
Знайдуть мене і тихо відлетять...
до Бога.

А може я не сам стоятиму під небом,
Коли настане час просити за любов...
Про суд над тим, що я зробив для тебе...
Коли з тобою на край світ пішов...

Горять повсюди вогники таємні,
Немов від подиху мого горять,
На небі зорі...голоси приємні,
Я чую їх... це щастя, благодать..

12 серпня 2010р.

Меж «но» и ног твоих
Пророк я и порок
Столь изобилен, сколь известный рог.
Извёсткой сыплет снежный потолок,
Когда взведён и…спущен мой курок.
И спу…испуг на лицах белых львов
У входа в спальни новорусских Вов,
Когда проходишь и горит клеймо
Кармином губ и… глаз.
Возьми лимон!!!
Не будь желанной –
Серой, никакой,
Пока любовник не проснётся твой.
Шифоны ночи, яхонты минут,
Оттенки речи тени берегут.
Здесь, в анфиладах призрачных дворцов,
Полным-полно сатиров и скопцов,
Купцов, скупцов
И племенных отцов,
И подлецов, и вральщиков в лицо,
И пламенных юнцов.
Возьми лимон!!!
Когда, меня укрыв, выходишь вон,
Чтобы никто из них тебя не тро…
А впрочем – пусть.
Ведь глаз кармин и губ,
Мне ясно говорят, что ты – суккуб.

Я глупа и безмятежна,
По кускам, по деталям проглатываю.
Всю себя, предавая течению,
Все пытаюсь понять, угадываю.
Ваши лица и слезы героев,
Ваши руки, следы на песке.
И что завтра нас ждет, не знаете,
Унывая в вечерней тоске.
И как гнусно себя выгораживать,
Улыбаться, мотать головой.
Привыкать, отвыкать – как скажете,
И быть снова довольной – одной…
Я глупа сотни раз
Вы знаете.
И глотая все мысли
Вдруг.
Может быть, течение скажет –
Вот твой берег, мой милый друг.
26.07.10.

Медово-ефірна магма
жагуче цілує квіти,
і молить коріння спрагло
до неба : "Дощі пролий ти…"

А джміль розтинає в леті
солодке й густе повітря.
Коробить парфум-естетів
від спеки солоний витвір.

Морозиво і цілунки
крізь вітру сухі зітхання
приносиш - і серце лунко
б’є ритми жаги кохання.


Тетяна Роса
Поезія “Літо”


Пародія

Морозива хочу, милий!
Цілуєш – аж спухли губи…
Ти літом набрався сили,
Тактовний такий, негрубий…

Люкс спека на тебе діє,
А що, як почне дощити?
Прогнози дають надію
На серпень несамовитий.

І серце ті ритми слуха,
Все серцю моєму ясно:
Влюбилася я по вуха…
Медово-ефірно-класно!

Зоряні кола - Всесвіту очі -
Зустрічі прагнуть. Встаю серед ночі.
Раз доторкнувшись до їх магнетизму,
Жити без зустрічей цих не захочеш.
Чую, як пристрасно небо шепоче:
- Вийди до мене... Виходжу охоче.
Бачу кришталь атмосферної призми,
Крапочки-зорі, яскраві напрочуд.
Мабуть, будемо дивитись до світла,
Я - як велично все небо розквітло,
Небо - геть схилиться лагідно низько -
На своє любе самотнє дівчисько.


2001

Летіли голуб із голубкою удвох
десь зовсім близько повз мою оселю
і щебетали щось так тихо на льоту
безмежно радісні, щасливі і веселі

Я бачив їх і радісно мені
так вільно, легко на душі ставало
та чорний день настав, вони
до мене більше вже не прилітали

А якось восени, коли вітри дубів
знесамовитіло гілля гойдали
на гілку голуб тихо сам-один присів
не щебетав і ми з ним вдвох мовчали

Хотів напевно він щось розказати
мені, шкода, ми слів не мали
така самотніх доля вже – мовчать
поки вітри гілля не поламали

Через роки і далі вертаюсь до рідної хати.
Через смуток і радість вертаюсь у сні й наяву.
Я вертаюсь туди, де старенька живе моя мати.
Босоніж знов ступлю на м’яку росянисту траву.

Я вертаюсь туди , де так буйно квітує калина,
Я вертаюсь туди, де зозуля у лісі кує.
Я вертаюсь туди, де є рідна моя батьківщина.
Я вертаюсь туди, де залишила серце своє.

Я приїду до вас, бо весь мій родовід – моя сила.
Я прилину з розлуки, бо там є коріння моє.
Де дитинства зоря і, де батька мойого могила...
Та джерельце цілюще наснаги одвічної б’є.

В цьому – правда життя. Ти послухай мене, рідний сину,
Рідна батьківська хата - то є наш в житті оберіг.
Де б не був, де б не жив, ти завжди пам’ятай Україну
І здалека вертайся на рідний до болю поріг.

Ти вертайся сюди, коли буйно цвістиме калина.
Ти на крилах лети, коли тугу відчуєш здаля.
Бо у тебе в житті лиш єдина-одна Батьківщина -
Україна – велика, батьківська, священна земля.

Червоне сонце віщує мороз
сіда за обрій і лишає
лиш сутінки свої криваві
і недоплакані краплини сльоз
холодним полем стежка йде
вона востаннє ще зелена
трава принишкла й наче жде
коли пройдеш востаннє нею
сьогодні ти, а завтра вже
а завтра вранці в шлях далекий
хтось твою душу понесе
твою замерзлу душу… жде
притихли трави в чистім полі
й мороз на землю упаде
червоне сонце кудись йде
і ми йдемо за ним з душею
яку сюди ніхто вже не верне

Ані хмаринки,
Хоч кричи.
А хочеш вий,
А хочеш бекай.
Яка жага?..
На серці спека,
Життя-
То згарочок свічі.

Як одгорить,
то й одболить.
І прийде ніч,
І прийде тиша.
Мене ніхто
Не заколише,
Хіба що
Дощова блакить.

Добра чекаю
Від добра.
Чого ж
Любов моя самотня?..
І на дущі моїй
Спекотно -
Пошерхли губи
У Дніпра.

Отак – з плеча і навідмаш:
Іди! У свою Мекку!
Кармінно краплений вітраж –
Як небезпека.
Напнута крику тятива
Німа. Конає спека.
У Храмі Див димлять слова
Жерця-ацтека.
У чорній хоті дикий скіф
Згорів. Царівна з греків
НанОво виспівала міф
В сирому склепі.
Уся незначимість ридань –
Не смій! Підший у теку…
Безмірна марність сподівань
Вмістилась в деку*.
Навзнак розпластані віки –
Тобі! Не я – далеко.
У віч зачорнені піски
Упав лелека…

12.08.2010

Євгенові Маланюку

Ну, що, поете? Трішечки послухай
Про те, як день згортається в сувій.
Зелений берег синьої Синюхи.
Там, біля груші, був будинок твій.

Поете, я ще чую схлип колиски,
Мов голос долі, знаний наперед.
Вдивляюся в твоє обличчя зблизька,
Як на воді в високий очерет.

Чи хто про тебе ще згадає нині,
Вживаючись у горду роль рядка?
Як на твоїй маленькій батьківщині
Приходом ночі повниться ріка!..

29.07.2010, м. Новоархангельськ, Кіровоградська область

Вертаюся до тебе, як із вирію.
Шалено м'язи крил міцних напружую.
Зі спрагою кирилицю визбирую
На надписах, розквітлих серцю ружами.

Немов журавка – зерня, биті холодом.
Мов першокласник в «Букварі» затаєно,
Що водить пальцем з недитячим поглядом –
Читаю і не вірю, що читаю їх!

Вертаюся до тебе, мов забігана
Вовчиця, що от-от досягне схованки.
Вриваюсь гостро поглядом, як іклами,
У трав і квітів світ, воскреслий подумки.

Тримай міцніше віжки, дивний віснику!
Неси мене, мов лист, поштовим голубом.
Ніч ворона всіма своїми кінськими
Пришвидшить зустріч не вогнем, а полум'ям.

Рубай мене словами, мов сокирою.
Ще трішки… Захлинаюсь кілометрами.
Вертаюся до тебе, як із вирію.
Із крилами, в обійми розпростертими!..

26.07.2010

Перестигле кохання.
Терпке, наче дикі груші.
Не п’янить, не болить,
Тільки осад гіркий жалю.
Занімілі вуста.
Та все ж я сказати мушу:
Нам обом стане легше
Від байдужого «не люблю».

Не вірю я, що ти
Отут знайшов свій спокій.
Не вірю, що тобі
Вже байдуже за нас,
Бо й досі вечори
Приходять кароокі
І ранішні зірки
Розбуджують наш час.

До тебе я прийшов,
Як-то до свого батька,
Бо знаю наперед:
В нас є про що казать.
Я подихи Дніпра
Приніс тобі на згадку,
І Хортиці любов
Я мушу передать.

В нас буде все гаразд,
Бо ми з тобою разом.
Ми волю здобули,
Хліб зріє на ланах.
Що важко - не біда
Все краще буде з часом,
В це вірю, цим живу,
Як пом"ять у віках.

Багато чув байок
Про тебе і про всяке.
Та я і не шукав
Тебе серед святих.
Хай брешуть вороги,
А гавкають - собаки
Вклоняюся тобі.
Раніш, пробач, не міг.

Квапливі дні. Усе кудись біжиш..
Спіткнувшись, падаєш, встаєш і знову…
Усе вперед, на місті не стоїш,
і в той же час, так й не досяг нічого.
Біжиш, біжиш… і вже немає сил,
дратуєшся на все, на всіх, даремно.
В той час, як пір'я з твоїх крил
облазить впевнено, невпинно, повсякденно.
Ми аж занадто звикли до невдач,
хворіти кожної зими на ностальгію,
латати серце, із надією, що час
все вилікує, зітре, змиє…
Ми аж занадто звикли так як всі,
за течією завжди було легше,
і лиш сміливцям проти течії,
вдавалось вирватись, і кожний раз
як вперше.
Облазить пір'я, маска тісно жме,
і вже забули почуття польоту…
У цьому світі залишається одне
за течією ти, або ти проти.

2010

Яка предовга осіння ніч
І не минає,
А я із правдою віч-на-віч -
Ось так буває.

Чи так насправді колись було,
А чи приснилось,
Що буйним цвітом все зацвіло,
Як ми зустрілись.

На перехресті минулих літ
Зійшлися долі.
До ніг стелився бузковий цвіт,
Світ божеволів.

Весняна ніч повінчала нас,
Благословила,
Та темна хмара в урочистий час
Зорі закрила.

Не заспівали пісень дружки,
Скрипки не грали…
Сватам весільнії рушники
Не пов’язали.

Лиш щебетали нам солов"ї,
Аж заливались,
Верби, схилилися до землі,
Сумно зітхали.

Доля укрила зоряний час
Трав оксамитом.
Красна весна поєднала нас,
Щоб розлучити.

2005 р.

На цій землі, що скверною багата,
дотримуйся закону головного:
лише любов, яскрава і крилата, -
це вірний шлях до щастя неземного.

Ти ходиш в моїх долонях,
Не можу заснути – у шпарину
Загляне опівночі доля,
А я, мов сестра Гагаріна,
Так вірила в синій колір,
Доки дощем не вдарила.
А, може, було й не сором
В долонях, у закривавлених,
Не втримати матадора.
Любила колись безтямно –
Забуду тепер не скоро.

2008

Така вода – як світло древніх вулиць.
Вітри у церкві...
Аж скриплять свічки.
Ми досягли свободи і забули
На шкірах верб, на венах у ріки.

Із неба кров – немов луна сльозини.
З очей дими засніжені – і край.
Коли прожив життя до половини,
Душевне тіло, на душі – кора.

Хвороба зір і зоряна хвороба
Лікуються косою на косі,
Яка сяйне – й таке тобі поробить,
Що не врятує й прірва голосінь.

А вже тоді кому мені напитися?..
Безльодні люде.
Нас ніхто не чув.
А батьківщина щира і немита
Міняє хрест крилатий на свічу.

А в світі те правдешнє,
Що гониме.
Красивих мавок – хоч сиди і плач...
Лише одна з найближчими очима
Взяла за серце, в долю повела.

Така уся, як світу світле свято,
Що втратив я раніше, ніж знайшов...
А древній сум,
Із Древа розпочатий,
Пішов, як струм,
Кудись навік пішов...

Отак патерицю узяти і міряти Всесвіт,
Його глибину, всеосяжну його широчінь,
Щоб потім банально лиш на п'ятисотці воскреснуть
Зі знаком масонським по лівім, чи правім плечі?

Так силився світ раз по раз нас в тенета спіймати
Де лабета медів, де жінки і принадні слова,
Та кожному городу нрав свій положено мати
І кожна, таки ж бо, іміє свій ум голова.

Тож знову у мандри. Ціпок натирає правицю.
Що та катедра, гроші і почет – облудна мана,
Журавель із руки не клює, як жовтобрюх-синиця,
Стовпів неотесаних безліч, та гріш їм ціна.

Вони є і були. І вони, і на них розпинали.
Визначали кордони знання, де за межі не руш!
Чи ж вдягтися, як ви, в шкіряні манускриптні аннали?
Чи пастирем бути селянських натруджених душ?

Най же мудрість некнижна можновладцю уперчить мороки,
Філософія серця для людей, для душі і ума,
Прозирай небокрай, у трикутник уписане око,
Де вселенська любов як дитину весь світ обійма.

Ні, не за себе, за тебе боюся,
Бо в круговерті невідкладних справ
Всі почуття рутиною зітруться,
Й загубиш ту, що палко так кохав.

Готовим був і в радості, і в горі
Життя своє поставити « на кон».
«Біліє парус одиноко в морі…»
Залишився позаду рубікон.

Де рабство пронизало все довкола.
У пошуках «лаврового вінця»…
З «трикутника» малює вперто «коло»,
Щоб в ньому загубитись до кінця.

Я – вільна! Всі розірвані тенета!
Жертовний шквал зупинить часу плин.
Моя свобода – це моя вендета.
Все перемеле життєдайний млин.́́́

В думках переживаю знову
Один приємний діалог,
Своєю мовою розмову
Із земляком вели удвох.

Приватна тема (хто-б це слухав?),
По-свійськи (чи й не новина!).
...Знайшлись-таки сторонні вуха,
Які цікавила вона.

Тонкі відкинувши манери
(Наврядчи він колись їх мав),
В адресу нашу:"вот бендери",-
Хтось недвозначно просичав.

Слова, народжені в горілці
З собою далі він поніс,
І нас - звичайних українців
В реєстр героїв тим заніс.

Йому виписую подяку,
Хоча не подаю руки,
Бо цю образу як відзнаку
Сприймати можна залюбки.

18 вересня 2007 року

Гекуба много лет ревнует мужа,
нет, не троянского царя Приама,
что толку ревновать давно умерших,
хоть и великих некогда героев?
Они уже не арестуют пальцы
дыханьем дерзким, сотканным из нитей
азарта и соблазна,
их удел – свидетелями быть немыми
преображенья драмы в мелодраму,
роскошного обеда в скромный ужин.

А память наша – пёс сторожевой
на кладбище вещей, забытых кем-то
(а может, и собой), сомнений, клятв,
цветов и книг, и слов, и послесловий.

Чем больше помнишь, тем всё дальше дно,
у счастья много лиц, у ревности – одно.

Казалось бы, всего-то двадцать вёсен
прошло с той майско-грозовой субботы,
когда они впервые «Казанову»
играли вот на этой самой сцене.
Ах, яркоглазый молодой Джакомо…
он был так мил, неистов, одержим
искусством лицедейства,
умел смотреть и молча ждать ответа,
что у неё и шанса не осталось,
попалась птичка в нежные силки.

А дальше – как обычно: время рушит
не только замки, но и зодчих – тех,
кто эти замки в забытьи построил…
Теперь всё чаще он играет Лира,
глаза погасли, голос уж не тот,
да и она давно не та Джульетта,
которая погибла слишком юной,
за что ей так рукоплескал партер,
увы-увы-увы-увы-увы…

Прошла любовь – подумаешь, потеря!
Бывает, жизнь прошла – и не заметишь,
а тут всего лишь чувство – отболит
и заживёт. А после – опостылет.

На гранях искорёженного куба
начертано: «И что ему Гекуба?»*

Зато на сцене он опять влюблен,
пусть не в неё – искусство оправдает
и страсть его – не к ней, и охи-ахи,
и блеск очей с намеренной слезой…
Но как она играет до сих пор!
Счастливые играть так не умеют,
и замирает зал, и плачет, и скорбит…
она – богиня. А зачем богам любовь?

И он стоит, как громом поражен,
Когда идёт она – «горчайшая из жён»**.

______________________
* фраза из трагедии У. Шекспира «Гамлет».
** строчка из драмы Еврипида «Гекуба».

2009

Не плач, моя Княгине -
ще не осінь.
Поглянь:
у небі просинь -
Сонця знак.
Ген, у гаю,
стоять берізки босі
у росах
і зі мною просто так
вітаються,
я гладжу їхні коси
і розмовляю з Богом -
от дивак...

Ганяє баба Купідона
вже другий день навколо хати.
Сама вдова живе у домі.
А тут зі стрілами вар’ята

угледіла на гіллі липи -
собі прицілює із лука…
Та хто ж до баби тут прилипне?
Хіба отой Степан, падлюка?

Чи два п’яниці, Гнат і Гриша?
Чи Ванька (трясця його мамі)?
Та краще вже в оселі тиша,
ніж з отакими то «панами».

Ганяє баба, аж упріла,
рум’яна, ніби молодиця.
Аж раптом - стоп… Ще ж є Кирило…
Та Бог з тобою… Добре, цілься…

настроєве:))


Софія Кримовська
поезія "Про бабу і Купідона"




Пародія

Вже баба п’ятий день похмура,
А дід корів пасе на полі.
Ну де в селі знайдеш Амура?
Такі ось повороти долі…

Колись, звичайно б, не скучала,
І купідонила до рана –
Крутилось гицлів тих немало.
І нате… Вибрала Івана!

Дурна! Купилася на брови.
І вуса. Де розтратив сили?
До грядки файний, до корови,
До мене – ні. Як поробили...

Потрібен шок – сказали люди
(До міста їздила – півсвіта)
Ну, Казанова вже не буде,
Але ж і я не Афродіта!

Ходили файні, круглолиці…
Розмріялась, є що згадати.
Ну де гачок той на спідниці?
О швидше – вже верта до хати!

Дід ошелешено постόяв –
Уздрів стару в костюмі Єви!
Сковтнув слинý й махнув рукою –
То в баби також… настроєве…

Мій перший тренер говорив:
- Незрячий кріт, а гол забив!
Не раз, не два і заєць зрячий
з м'ячем на "ти" по полю скаче,
але загубить м'яч. Як зна,
що тінь за ним опікуна.

Не гробить ніг моїх, не нищить
мого здоров'я опікун,
лише трима "у картоплищі",
щоб грав, але... як той цвіркун.
Він вивчив гру мою (це вірно),
а значить - родич на всі сто!
Обох Футбол хрестив за збірну,
а в клубах стежать, хто є хто.
Рахунок гри нудний до втоми -
нулі оголює і край!
Ну хоч бери з футболки номер
і на табло його віддай.
Не буде так!Я не здаюся...
У межах правил все одно
з опікуном я розберуся,
що мав зробити вже давно.
Нічого він, окрім газону,
мені у грі не залиша.
Уже знайшов я вільну зону,
де форвард ціль свою вража.
Ривок вперед...А тут праворуч...
Потрібен вдалий вчасно пас...
Опікуна немає поруч,
і ось пробити саме час...
Рахунок гри таки змінився:
не тішить це опікуна.
Можливо, він уже стомився...
А це вже інша новина.

11.08.2010

Знову вечір ліг на плечі,
Ніч - то час душі розп'ять,
Час для свіжих самозречень,
Недописаних міжрядь,
Недомовлених освідчень,
Пошматованих сердець,
Як вужем у душу відчай
Заповза в глухий кінець.
Час розвіяних ілюзій
І нав'язливих примар,
Коли друзі - вже не друзі,
Обезкрилений Ікар.
Час на пошук вічних істин
І божественних начал,
Коли думам надто тісно,
Слізно скапує свіча.
Коли Янголи іскристі
Обіймають крильми нас,
І Поет, немов провісник,
Проника крізь простір-час...
11.08.2010р.

Не мати спокою -
судилося бути такою.
Тут - вмій, чи не вмій -
довірятимеш долі своїй.
Коли б не з собою
щодня приступати до бою,
Де кожен двобій -
неминуче - до краху надій...
А раптом ця правда -
потворна, гірка й марнославна
Не тямить сама,
коли пагін зелений лама?..
То хто як не бог би
все нові вигадував догми:
Сама й не сумна.
Чи то, може: сумна - й не сама...

2008

Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Я любив тебе за ноги,
та за дупу – більш.

Я любив тебе у "Волзі",
після п`янок, коли міг.
Люба ти мені у позі
сучкуватій і

я любив тебе на сіні,
в клюбнім хламі-бардачку.
Люба ти мені бамбіна,
мов криницям Учкудук.

Я любив тебе, де злапав –
в стайни, гречці, де садив...
Люба ти мені, мов сапа,
бо засапний завжди.

Але ти, моя халепо,
вийшла заміж за Петра.
Так ті й треба. Ну й дурепа,
у Петра нема "шо тра".


11 Серпнє 2010

Із долею навпіл ламаю списа,
Щоб вістрям не торкався до душі,
Що прагне щастя, й ніби як навмисне,
Зривають куш відточені ножі.

Злі язики, злі помисли, зневіра -
Коловоротять. Й де ж воно святе?
А з пащі рик затравленого звіра
Розкроїть простір й глумом проросте.

Ось закричати б: "Схаменіться, люди!
Життя таке коротке… То ж любіть…
Бо без любові шлях - то шлях в нікуди.
Наповніть світлом щастя кожну мить!"

I
На русском рваном,
по наитию
подобраны к словам события.
В утробе мысли – брюхе ванны,
уравновешивая дрожь,
тепло дряхлеет. В драхмах – капель.
Сознания теряю скальпель,
где лезвие нежно, как ложь.
И обтекаемая мысль
всё тяжелеет, но не смысл –
он многоточие.
Я между капель междустрочие,
как небо с мела, смыл.
Посмел, теперь себе не мил.

II
Хотелось – сквозь,
а вышло – врозь.
Душа и тело – на износ.
В полслова сердца намело –
не видно раны.
Белым-бело…
пробелы… Странно
всё это – рифмы на авось
и дождь, как ржавый гвоздь,
открыл запястье крана.

III
Простите, жалость вызывали?
Мне тесно со своей тоской,
сживусь едва ли.
Жизнь для меня – не планка,
не потолок, не иностранка.
Жизнь для меня – изгой.
Ах, сердца уголок живой
с богами, камнем и змеёй.

IV
Вечер, пряча зонтик старый,
света отовариваясь тарой,
не спешил залить обитель
рождеством вольфрамной нити.
Выжигая, как CD,
звуки, млечные пути
мне решать: где солнце встретить,
перед кем вскрывать секреты,
словно вены.
Зная цены,
я не искуплюсь –
с крана капает бесценность…
Ну и пусть.

10 Августа 2010

Ганяє баба Купідона
вже другий день навколо хати.
Сама вдова живе у домі.
А тут зі стрілами вар’ята

угледіла на гіллі липи -
собі прицілює із лука…
Та хто ж до баби тут прилипне?
Хіба отой Степан, падлюка?

Чи два п’яниці, Гнат і Гриша?
Чи Ванька (трясця його мамі)?
Та краще вже в оселі тиша,
ніж з отакими то «панами».

Ганяє баба, аж упріла,
рум’яна, ніби молодиця.
Аж раптом - стоп… Ще ж є Кирило…
Та Бог з тобою… Добре, цілься…
11.08.2010р

Жовтоокою чорною кішкою
Загублюся у літі пекучому
Десь господарка плаче у ліжкові
І гукає мене тихо-гучно так...
І розклеює десь оголошення,
Заглядає під кожну травиночку
Кожну схованку за огорожею
З ліхтарем у руці...:"де твариночка?
Десь вмирає від сказу, від голоду,
Від зневоднення... ікла собачого,
Під авто?... чи мурчить задоволено,
У чужої бабусі на дачі десь?
Виживає, женеться за мишею,
Вдень невидима, в ніч - полювальниця,
І примарою - чорною, хижою
На півзігнутих - прудко ховається...
Чи повернеться? Схудлою, дикою,
Неблискучою, хворою, бідною?
І брутальною чорною пикою -
до обличчя господарки рідного?"

А вам усе німфетки в голові,
Натхнення на таке – не позичати.
А де, скажіть-но, образи нові
І описи, сюжети? От вар’яти!

Засмагла "шоколадка" із води
Виходить без бікіні, до холєри, -
А хочеться, повір, вряди годи,
Кохання чистого - допетрай-но, Валєро!

Є сексуальний збочений невроз -
Ну, просто нудить з еротичних видив!
Не ображайся, це я - загалом.
Думки уголос, так сказати. Вибач.


11.10.2010

Знайдеш небачені скарби,
То що ганебна втеча?
А чи ти справжній цар юрби,
Чи раб речей? До речі,
Чи не доречно вийти геть
З порожніми руками,
Коли той глузд, мов справжній гедзь
Стирчить поміж думками.
І дзигонить: покинь, залиш,
Тікай... Ще б пак, юначе!
Ти підкорятимеш Париж,
Вона ж… най переплаче.

Медово-ефірна магма
жагуче цілує квіти,
і молить коріння спрагло
до неба : "Дощі пролий ти…"

А джміль розтинає в леті
солодке й густе повітря.
Коробить парфум-естетів
від спеки солоний витвір.

Морозиво і цілунки
крізь вітру сухі зітхання
приносиш - і серце лунко
б’є ритми жаги кохання.

А в Красноярске пять утра…
И полночь в Киеве… Не спится.
К тому же знойная жара –
В разгаре лето. Пыль дымится.
Не спит мать русских городов!
Я вот, присела к монитору,
За чашкой чая за столом,
Пытаюсь приручить свой норов.
Ну не могу уснуть вообще,
Пока усталость одолеет,
Я жду, читаю… Как по мне,
Ночь есть стихией вдохновений.
Прошлась пешком я два км.
Люблю походы, жаль, нечасто
Приходится ходить в них мне…
Люблю мечтать…и верю в счастье…
И парень с девушкой идут –
Их обогнала – легкость шага,
Вот это да! Любви - салют!
Хоть девушка слегка хромала
(врожденное увечье), НО!
Он полюбил ЕЕ за душу!
Вот это да-а-а-а! (Я о своем…)
Дай Бог им счастья! Ветер кружит
И поднимает мелкий сор,
А я иду, и наблюдаю…
Не каждый любит, кто здоров,
Не всем даны ключи от рая.
Задумалась опять…молчу…
Стучу по клавишам удобным,
Судьба – не сродни палачу,
Дадут тому, кто чесн пред Богом.

Закипали молоком черешні,
Захід сонця від роси хмелів...
Сни були - що пропустити страшно,
Ну а ночі - як заснув - не жив!
Твої губи пропікали наскрізь,
Шепотіла я, кричала - хто це зна...
Блискавицею ураз прошило жаско,
Піддалась я... А тепер - винА!!!

серпень 2010

Мабуть, я намалюю собі пристрасть -
Шалену, аж до сонця ув очах...
Її плекатиму, мов те мале дитя,
Допоки ж бо сама себе не знищу...

***

А чом би й ні? Хіба ж є заборони
На щастя шал у миті, що уже
Косу покриє відблиском корони,
Взаємністю від болю вбереже.
Так - моя суть це: самоспопелятись
Заради миті, хоч воно й не варт...
І в кожнім починанні помилятись,
Отримуючи болісний свій гарт.
Немає гідних? Чи се я - не варта?
О де б отвіт знайти в глухих пісках!
Вкруж твого серця непідкупна варта,
Тож зірка вичакловується в снах...
Боротися? За тебе чи з собою?
Чи з всеньким світом - зраненій мені?
Кульгає час розп"ятою ходою,
Я гублюся в цій безкінечній тьмі...

Відшелестіла липа у гаю...
Дуби старі – не мріють про кохання.
Всередині застрягло: "Щас спою",
Й на зло немовби вперто не співає...

"Коханий, грай же!"... Вовкулака спить,
Його добряче снігом притрусило,
Чи на мороз упав... Хтів положить...
За волю душу й тіло...

А потім як прокинеться: "Ку-ку!"
Ку-ку й ку-ку! От бісова зозуля!
Він бачив квітку й тричі не таку,
Нащо ж збудила?

Десь вп’явся сонях у велосипед,
У випраних штанях асфальт толочить...
Стилет чи стилос? Вибраний стилет.
Лиш соловейко... змовчить.

А він ходив ногами по землі...
Ніяк не зміг навчитися по стелі.
Синицю заклювали журавлі –
Шуліці носа втерли.

Хрущі гудуть – дурманить вишень цвіт...
Пройшлася тут Чорнобильська Мадонна.
А він – поет, йому все так болить...
В "Двох тонах" друга тона...

Якби ж то тричі лиш являлася любов,
Він пив би в міру...
Нектар із губ її, з цеберки вражу кров,
З народу – правди силу...

* * *
З горіха зерня був у ньому геній.
Та ось, нарешті, вже й світає...
Засохла липа... Він писав про неї.
Та хто те знає...

Карі очі, чорні брови,
Не забуду вас ніколи.
Лиш у сні я вас і бачу:
Ви смієтесь, а я плачу

Приспів:
Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас,/ (двічі)

Раз на вас я задивився
І у вас я залюбився,
Але ви злебеділи,
Зле мене зрозуміли.

Приспів.

Як я з вами зустрічався,
Вами я любувався,
Ви на мене гляділи —
Спокій душі загубили.

Приспів.




А є і така версія


Карі очі, чорні брови,
Не забуду вас ніколи.
Лиш у сні я вас і бачу:
Ви смієтесь, а я плачу.

Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас.

Ах очі,
Ви мої одинокі,
ви чарівно глибокі,
Ох, як я люблю вас.

Ви на мене гляділи,
Мене зле зрозуміли.
Я на вас задивився
І навіки залюбився.

Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас.

Ах очі,
Ви мої одинокі,
ви чарівно глибокі,
Ох, як я люблю вас.

Як я з вами зустрічався,
Вами щиро любувався,
І на мене ви гляділи —
Спокій серця погубили.

Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас.

Ах очі,
Ви мої одинокі,
ви чарівно глибокі,
Ох, як я люблю вас.

Ті безжурні карі очі
Мене будять опівночі,
я глибини їх кохаю,
добровільно потопаю.

Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас.

Ах очі,
Ви мої одинокі,
ви чарівно глибокі,
Ох, як я люблю вас.

Півдикий погляд, півпустий.
Кого на постріл підпустив –
той міг би стати другом. Враже,
сей бій всі вузлики роз`яже.
Не сій же куль – а відступи.

Пече залізо, біль тупий –
ні дихати мені, ні вмерти.
А небо, ніби душу здерто,

стовпіє. Вітер пригостив
голками тіло, і нести
йому глибоке стугоніння
мого тремкого піднебіння

і крити тремолом густим
се тріпотливе відпусти.
Вже сонце висохло до тіні,
я грію серце Батьківщині

своєму вкоротивши бій –
аж крапка проситься над `і`,
аж скрапує сльоза за сина
на однострій, де ще незимна,
мов пелюсткова, квітне кров.

Стиснув я п`ятипало знов
свій біль і серцю попустило.
Неправда, що душа безкрила –

я ледве втримував її,
стинав зубами, землю їв
і кликав маму – притулитись
як Боже перестане битись,
а решта – тиша обійме.

Ви не кажіть, що я помер,
а просто – що пішов до себе
кидати погляди із неба
в криниці вашої душі.

А ви за мене помовчіть,
думки визбируйте на віче –
ятрітиму у стигмах січі.

Ллю стуки серця...
у дощі...


10 Серпня 2010

Ота ріка тебе не відпуска:
Пливеш у просинь і пливеш за просинь...
Зайшли дощі, затерпла перша осінь,
А золота рука тобі – легка.

Уже вода тобі – мов молода,
І плаче вечір німо, як останній,
І плаче вечір німо, ніби ранній,
І цвіркуни вмирають по садах.

Коли зведеться до небес ріка,
Ти в кожнім вітрі і в зірниці кожній –
Спізнав ти смерть не раз як усеможність,
І золота рука тобі – легка.

АКТ 2. СТАТЕВИЙ
Стань струнко! Пий трунок
Золоторунний ...
Де твої руни? Чи залишив їх
На пагорбах стегон дівок дебелих?
Біляче Его твого кохання!!! Хай, - це востаннє.....
Стоячи? Ні... Доживи до дивана злітної смуги і....
О, як нестерпно! Чуєш оті голоси?
Просто зі стелі??? Не чуєш? Сумно!
Місячне сяйво крадеться облудно,
В блюді цукерки стікають вершками,
Ніч чорний чай колисає в стакані.
Ми моногамні.... понад зірками....
Самі... самотні.... доки світанок....

АКТ 3 (нім.)
Віллється симфонія площі
В розплющені брамини дню.
Твої наднебеснії очі
Торкнуться живопису ню.
Ти вплинеш на плин мого часу,
Спіймаєш мене на живця,
Відлущиш луску і прикраси
В пастелі і в олівцях.
Тоді заволієш в олії...
І справді – то ласий натюр:
Повія твоя і богиня
Оголена від кутюр.

Мить без Тебе – втрачена,
День без Тебе – згублений.
Ти – любов небачена,
Ти – мій сон улюблений.

Ніч без Тебе прірвою
Є мені глибокою.
Шлях до Тебе міряю
Вічністю неспокою.

Сон без Тебе - чорними
Душу накрив шатами...
Та серця обгорнемо
Мріями крилатими.

Вечорами сніжними
Щастя намалюємо,
Дотиками ніжними
Рани залікуємо.

Самотою сплачено,
Болем серця зміряно
За Любов небачену -
Ту, яку намріяли...
2001-2010р.