Це - райський сад.
І ми удвох лише
Та музика від флейти особлива.
Світанок у рожевім негліже
Вдихає пахіт білого наливу.

У нас все є. Ти гарна й молода.
Ні клопотів, ні ревнощів, ні болю.
І цвіт п'янить. І золотить вода.
І невідступно я завжди з тобою.

Це - райський сад.
І все ж чогось нема,
Щоб серце билось гулко, нетерпляче...
У вічнім літі мариться зима
Й маля незнане, що за нами плаче.

2010

Аґукає дитятко в сповиточку -
Гукає долю, ніжками пряде.
А біль вже причаївся у куточку,
І Час із далини уже гряде.

І снить Вкраїна під покровом січня
Про те, що буде, й те, що вже було.
Чия ти, доле: і трудна, й трагічна?
Кому пораниш тернами чоло?

Кому готуєш місію месії?
В чию колиску свій направиш перст?
На волі - "Дух одвічної стихії"*,
А до свободи - ще багато верст.

Минатимуть віки, епохи й ери.
І збудеться усе, що не збулось.
...Такий малий - а вже Степан Бандера.
...Дитя ж іще - а вже Ісус Христос.

2009

Патара Бачія
поезія “Скромниця...”

Вдягнувши пояс вірності на очі,
На праведницю ти була так схожа…
Та там, де йому місце, всі охочі
Упевнились, як міцно спить сторОжа...




пародія

Що залишається робити?
Писати вíрші, пити сік…
А як йогό би так закрити
Й давати ключик… раз на рік?

Бунтую вся – нема закону!
(Забрав ключа – який герой!)
Домовлюсь ось по телефону –
І автогеном пояс той…

Додам у кров адреналіну,
Буденність сіру – в кольори!
От уявляю кислу “міну”…
Потішся трохи. До пори.

За тиждень-два верне до хати
(А що для мене тиждень – мить!)
Ти дуже скучив, мій… рогатий?
Тихіше будь! Сторόжа спить…

25.12.2010

...А без тебе не стало на білому світі рідні.
Безбережна печаль затопила і ночі, і дні.

Все померкло довкола, оглухло, лягла німота.
І ніщо не здавалось важливим - ні біль, ні мета.

Лиш у серці протестом щось повнилось дико, росло:
Чи образа велика, чи зчорнене наклепом зло.

Та душа безутішна затисла вогонь у губі,
І любов обгоріла все-все пробачала тобі.

...З тридесятого царства копитами сріберна креш.
Ти не кличеш мене. І ніколи, мабуть, не позвеш.

2010.

ти одягаєш колготки
так починаєтьсяч осінь
принаймі у моєму місті
бачу тебе на переході
вітаєшся піднявши руку
привіт недоумку це я
історія наших взаємин 2010 року
недбало зкомпільована із цитат
жадан андрухович боднар
мені цікавіше якби цибулько
але ти його не читала
як і кундеру зрештою

Завис на плоті місяць ясний,
Шампунь хмарини стер з чола,
О, зараз він піде у наступ
На міць просмоленого тла.

- Пусти мене, красо тяжіння,
Обтерся я об трав рушник,
Готовим бути для служіння
Запал відвічний мій не зник.

Як неохоче відпускала
Жаденна любощів земля
В оздобі росяних коралів
Свого нічного короля.

Та він зійшов міцний та гордий,
Ступив на чати її сну.
А тьма собі вчепила орден
За цю розлуку пресумну.

Коли б себе не сповідав –
надієшся на біль.
Сльоза у слові – не вода,
а за любов`ю – хміль.

В собі тебе договорив,
але не замолив.
Коли згораєш – догори
підносишся – коли...

У цьому зведенні “на ні”
тепла не розгуби.
Переклади його на дні
і знову наступи.

Розбите небо наших мрій
на щастя, та не руш,
його сльозою відігрій –
відлигою для душ.

Хай розтечеться ранню синь
і захлеснеться ніч.
Розтане серце – віднеси
на перший стук весні.

У цьому зведенні “на ні”
тепла не розгуби.
Переклади його на дні
і знову наступи.

23 Грудня 2010

I.
Делам до шляпы дорасти бы…
Допьётся кровь, сотрутся нимбы
удачей в долг. А жизнь в отсрочке,
седым – седо, точнее – точке
начать с нуля, остановиться
и застывать в полёте птицей,
на холст заброшенной мазками,
ветрами без души. Я в камень
не превращу гнездо разлуки.
Уютно здесь любви и муке,
их детищам – стиху и выси.

II.
Шуршит перо, в бумаге – мысли
ерошатся. Они похожи
на разбежавшихся по коже
мурашек. В них себя раскрашу
в неброский цвет небесной сажи,
откроюсь вернисажем ночи,
где звёздный слепок снят со строчек
и контуры видны Вселенной.

III.
Несовершенство совершенно
во всём свершившимся доселе.
Оно темнит, когда в постели...
Прикованность к излишкам света
сильней, чем отмирание клеток,
губами связывает страсти,
где счастье переходит в кастинг,
надёжность проверяя шторой.

IV.
Сыграли в жизнь, мечту актёров.
Игра не вышла, только выдох
напоминал туше корриды –
почётный круг, разделку туши.
А вдох словами обездушен
и голос обесточен в связках,
как будто кровь тонка на вязкость.
Открытие сезона скоро!
Нужны торерос для лав-стори.

8 Декабря 2010

Я вошла в тебя, как в траву,
В яркую, сочную такую,
Что казалось – не наяву.
Каждый стебель пел поцелуем
И тянулся, раскрывшись в ветвь,
Когда мимо я проходила,
Его робко запечатлеть
Хоть на краешке платья милом.
Я дышала в полную грудь,
Звенел воздух, росой насыщен…
Я надеюсь, когда-нибудь
Кто-то эту траву отыщет,
Кто-то так же, как я, войдет
В ее зелень, как в сон чудесный,
И в душе, что она так ждет,
Зазвучит поцелуя песня

* * *
Хто зна, в стражданнях може є і сенс, і зміст
Як плуг знімає шар старий над цілиною,
Так біль як благо. Маревом чи новиною
Останньою, що над минулими збудує міст.

Страждань безодні. Чи було без сліз,
Без потрясінь буття легкого болю?
Але чия мені найближча доля?
Чи не того, хто за три дні воскрес?

2010

Они прошли, как между двух страниц -
Когда одна, оконченная, вниз
Смотря звездою, ищет продолженья,
Пока другая, в снег облачена,
Глядится в ту, которая черна, -
И встали посредине предложенья -

Мария и Иосиф. Просто две
Поспешных точки, будучи в родстве
С пустыней, окружавшей их, и горней,
Они пришли в пустыню на постой.
Но жизнь и свет порой упрямы столь,
Что и в сырой пещере пустят корни.

И ночь стояла, как оглушена.
Была такою ветхой тишина,
Что звук один, касанье, крик младенца -
Лишь выдох - и уже не съединить
Внезапно разорвавшуюся нить.
...И некуда от звука было деться.

Так, заставляя позабыть вчера
И "ч" в нём убелив, острей пера,
Луч звёздный зачеркнул в строке о Сыне,
Что Он убог, и там же - ноту "до"
В их горькой доле - буквы после чтоб
Сложили чудо посреди пустыни.

И, верно, зная, что не нужен ключ,
Порог пересекая, падал луч,
Дабы звезда увидела воочью,
Как точки две, скрепив руками связь,
Над светлым этим пятнышком склонясь,
Пришли к надежде, то есть - к многоточью.

И, как благая весть, валился снег
На головы домов, на их ночлег.
Все засыпали. Пламя меркло, меркло...
Лишь над младенцем, схоже с запятой,
Вился дымок - как будто Дух Святой
Снимал для золотого нимба мерку.

Невже і ми приречені на гріх
В полоні відчайдушної погуби?
...На тілі п'янко розкошують губи,
І час принишк, немов капіж із стріх,
І задрімав із нами біля груби.

Ах, як нам, безсоромним, гарно вдвох
І затишно,що й слів чужих не треба.
Хтось буде плескать: дурник і дурепа
Полюють щастя, як мисливець дрохв...
А нам таки щось прошептало небо.

Злітають рвійно душі до зірок,
Возз'єднані, в одне-єдине злиті,
Зворушені до сліз в ясі-молитві.
А час проснувсь і вже спустив курок -
І до розлуки залишились миті...

Утекла поезія від мене,
Я упав, немов підбитий птах,
І важкі пегасові стремена
Вдарили щосили по зубах.

Насміхався лунко-шпарко вітер,
Піднімав на глузи і на свист,
Ніби дулю виписав із літер
Мій двійник безжальний – пародист.

Мов отруту випив я медузи,
І заїв зненацька їжаком.
Так буває, як образиш музу…
І життя по крижах б»є кийком.

19.12.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Неначе спогади яскраві,

Злітає листя із верби.

Якби любов була ласкава

І гордим я не був якби…

Покриті шаром падолисту

Сліди недавньої гульби.

Якби не наше товариство,

А ми удвох були якби…

Іскряться приморозки сині

На листі зрання щодоби.

Якби не мав уже дружину

І чоловіка ти якби…

"Курли” останнє журавлине,

Мов пісня сповнена журби.

Якби у серці біль загинув

І більше радості якби!..

У храмі Юля з Віктором стоять,
В серцях злоба - довкола благодать,
Священик хрест до їхніх уст підносить,
А демон - братовбивчу рукоять.

I
Життя розколоте навпіл
Поміж містами, снами, нами...
Життя — судьби скупий наділ,
Перемежований горами.
Життя розрізане давно
На модні шати, бакси, авта
І два Різдва. Нам — все одно...
Снігами вкрита правди плата.
II
Не плачу я. Але плачу
За світла зоряні примари,
Аби запалену свічу
Із рим у храмі ще тримали,
Поки не скрапне тіла віск,
Поки вогонь пала, і гицлям
Немає місця в світі цім,
Де — два Різдва, де надто ницим
Відгонить вітром із кишень.
А тут жебрак на мості просить.
“Христос родився!” Ще лишень?!
У сірих буднях свята просинь.
III
І є копійка. І нема,
Нема що кинуть жебракові
У дні подвійного Різдва.
Хіба любові... Кинь любові!
Любов — під ноги без жалю,
Нехай летить містами, снами.
“Я завтра інших полюблю,” —
Шепоче юда з нас, між нами.
Та нелюбов тобі простять,
Візьмуть у руки твої сльози
І вип’ють їх — оцет розп’ять.
А доля вкотре заголосить:
“Христос родився!” Ну, а ти?
У муках тіла душу зродиш?!
Святі свята... Але мети
У двох Різдвах немає, Боже.
IV
Що дієш, світе, куди йдеш?
Он там, скраєчку, половина
Твоїх мовчань ламає креш,
Трощить епохи й тихо гине.
А ти все колеш. Все навпіл —
Любов і зраду, втому й силу.
Гребеш, мов сіно, в свій наділ
Зневіру й віру ще не винну.
Пливуть розламані чуття
Поміж двома Різдвами. З нами —
Дві долі світу, а життя —
Одне-єдине з небесами...

У мене є скарб, і я ним поділюся з тобою.
Пророчі думки, гетьте хмари, і гетьте страхи.
ми зробимо крок, та пізніше, а поки постою
І вкотре подумаю двічі чи варто іти.
І вкотре знизаю плечима і змочує скроні,
Упершись на стіну згадаю минувше давно, -
Уперше коли доторкнувся я твоїх долоней,
І ти невгамовно просилась із кави в кіно.
Заледве пригадую запахи першої кави
По-східному... трішки гірка. І вірменський коньяк...
Ходімо за скарбом, - Ходім. Почуваюсь коханим.
А скарб - це іти, хоч поволі, та, власне - будь-як.

2010

ЗОЛОТАЯ ЦИГАНКА

Осінь – легковірних оманка.
З небом синім все злито
Не сховатись ні де.
Осінь, золотая циганка,
Врочиш нам - ніби літо
Листопадом прийде.

Срібло Сонцем бавиться, грає,
М'яко щоки торкає -
Аж у серці бринить.
Осінь може пісню співає,
Може пастки ладнає
На кохання ловить.

Пестять, ніби теплії руки,
Та невдовзі вже круки
Почнуть зиму гукать.
Осінь – за коханням розлуки.
І солодкії муки
Що не знано ятрять.

Що там так нестерпно нас крає!?…
Веселик з небокраю
До природи кричить.
Рана до зірок аж сягає,
Втрата серце стискає -
То кохання болить. ..

Щож ти, золотая циганка,
Врочиш нам – ніби літо
Листопадом прийде!…
Листопадом прийде!…

2004

Так не буває… Посеред зими
В криштальних замках проростають квіти…
Так не буває — ми давно самі,
Нас не з'єднати, нас не відігріти.

Та дивом, дивом — нам наперекір
Приходить янгол і лампади світить,
А я шепочу серцю: ні, не вір,
Так не люби, у нас одне — німіти…

Та дзвінко, лунко виспіває птах
Священні гімни в снігових заметах,
А я стою без подиху, в сльозах,
Дійти не можу до дверей відкритих…

Я зостануся в цій діброві:
білі трави, солодкі трави...
Ти прийдеш ухопити щастя,
залишити журбу за нами.

Підійди-бо, уже невічна, -
несвідомо розсиплеш осінь.
Я зимую високо в небі:
ти не бачиш усе це досі...

Білі стовбури, білий подих,
білі дотики - наче леви.
В руки падаю, пада... пада... -
не твоя снігова королева.

2010

Маріанна Шутко
поезія “Адам і Єва”

Що ти хочеш від мене, Адаме?
Ти не бачиш? Я – сучасна Єва
І повія, і блядь, і стерво,
Ні душі, ні серця, лиш - нерви!

Що ти хочеш від мене, Адаме?
Райських яблук тобі закортіло?
Та вони вже давно переспіли,
А, може, налити тобі текіли?

А, може, вип’єш погар сливовиці?
Бо в голові одні молодиці і циці

– Та мені - вісімсот з гаком років!
Райське яблучко твоє не дає мені спокій…

О, Адаме, та ти ще нівроку!




пародія

Ти нівроку, Адаме, нівроку!
Що Арнольди, Ван Дами, Сталоне…
Може, просто полежав би збоку
Тіло трохи нехай…охолоне.

Я – сучасна, а ти – старомодний.
Комплексуєш, Адамчику, соррі…
Райське яблучко з’їв, а голодний –
До кохання потрібно калорій.

В нагороду – погар сливовиці.
Боже, ниє приємно так тіло…
Витріщаєшся знов на сідниці?
Знов, мій древній, тобі закортіло?

Щось бурмочеш про тіло і душу,
На роки хоч зважай – як сказився!
За ребро так страдати я мушу…
Вісімсот? Кокетуєш, напився?

От заснеш – я метнуся до саду,
І сховаюсь на гілці високій…
Та знайди вже собі – буду рада,
Може б трохи ти дав мені спокій.

Зараз бачиш, я в повнім відпаді,
Вже ні сил, ні емоцій, лиш нерви…
В тебе навіть вже носик в помаді…
О, заснув! Відпочину. Перерва…

24.12.2010

Ти станеш обманювать - серце мені запече.
Як янгол посивілий сяде журба на плече.

Життя не зупиниться, знову хмелітиме без*,
Неначе ми разом, хоч я не з тобою вже - без...

Закрутить весна, наче дівчина: "Це - не біда!".
Та милу побачу - змарніла в розлуці, бліда.

Несміло всміхнеться і з відчаю кинеться пріч...
І раптом відчую: злітає журба з моїх пліч...

*Без - бузок.

2010.

День

біліє ніч
світліє смуток
сіренька мжичка
ніч тіснить
мовчання клич
у пісні самотік
у яві личко
збадьорить

Ніч

чорніє день
темніє радість
сіренька мжичка
день тіснить
заклич пісень
у тишу радитись
і снами личко
затулить

2010р

Є багато сайтів в Інтернеті -
Та немає відгуків на вірш
Ні від Лесі, Вані, навіть Петі -
Жодного немає до цих пір.

Не було раніше Інтернету
І поету - хоч сідай і плач!
Українців скільки на планеті!
Є у мене хоч один читач?..

Вип’ю я - і ну плювати в стелю!
Жоден з них мого часу не варт!
А тоді - на гонки у пустелю
На верблюдах. Приготуйся! Старт!


24.12.2010

Дорікати долі безпідставно

За невдачі власні я не звик.

Сам собі я вибрав непоправний

По життю веселий путівник.

Ним і користуюся донині,

Плутаючи відстані й шляхи.

Може, так ховатися й повинен,

Якщо є в минулому гріхи.

Тільки я блукаю не навмисно,

Як нещасний злодій крадькома.

То нудьга на шиї моїй висне,

То в обійми радість йде сама.

Не дають душі перепочити

Почуття стривожені, сліпі.

То гірку приношу оковиту,

То солодкий віднесу напій.

Багатьом неспокій не на користь,

Як і споглядання в паспорти.

Я ж прогнав любов’ю з тіла хворість

І примусив старість відійти.

Тож і не почуєте від мене

Скарг на долі витівки, авжеж.

Я живу закоханим шалено,

Як постійно хтось у мене теж!

Зими старенька бабця
за рогом ось живе.
Домашні взула капці,
а в дім ніхто не зве.
Піти, чи що, покликать
стареньку до свого?
У мене є що випить,
у неї є з чого.
У кришталевий келих
міцний наллю напій.
На радощах веселих
секрет розкрию свій.
І вислухає бабця
з десяток тих дурниць,
які лежать у папці
сп'янілих вже полиць.
Вона ж до майонезу
запропонує сміх.
На голову тверезу
збагну, що то є сніг.
Забуду про тривоги
і стану сам не сам -
зведусь на рівні ноги
бабусиним внучам.
Уяву новорічну
бабуся дасть до рук.
А казочку панічну
забудуть і на звук.

24.12.2010 "Сльозогінний сік березових віників"

Холодні руки і німі вуста,
Відсутній погляд, очі тьмяно-дивні.
Так, принце, тебе збуджує кришталь,
Жадаєш лише мертвої царівни.

Застиглі груди і бліда краса,
Прозорі лінії, неначе з криги -
Перед тобою із пітьми звиса,
Очікуючи байдуже відлиги.

Танцюють снігу часточки між вій,
Цнотлива шия в крижаних брільянтах.
Принце, радій! Цей витвір смерті твій!
Ти перший зірвеш білу цю троянду!

Торкаєшся замерзлої руки,
Де довгі зими пульс уже не б'ється -
І пальці, нечуттєві і крихкі,
Жахливо-солодко тобі стискають серце.

Ти пестиш плечі, що дзвенять, мов скло,
З-під інею мережива звільняєш,
Та груди, що глибоким сном скуло,
Позбавити від чар не поспішаєш.

Така холодна, вічно молода
І непритомна, вабить вона дужче,
У сяйві вся, що крига відкида...
Стоїш над нею, про усе забувши.

Столітній холод, вибравшись з труни,
Потроху заплітає тепле тіло...
І смерті сонне дихання п'янить,
Туманячи лице прекрасне біле,

Чаруючи і кличучи... І ти,
Напівзакляклий, хилишся до нього...
Ні, принце! Але ти уже застиг,
Припавши до обличчя крижаного.

Ти захолонуть дав своїм вустам,
Перш ніж проклятих вуст торкнутись ними.
О принце! Ошукав тебе кришталь!
Ти вічно спати будеш сам віднині

І стерегти кохану у труні
Вірним шматком бездиханої криги
І разом з нею в кришталевім сні
Очікувати байдуже відлиги.

О як нам , люди, до лиця зневіра
І ця буденщина нудна та сіра,
І очі призвичаєні до тьми,
І серце, що подібне серцю звіра.

Мовчання для поета як догана!
Наче лось поранений реву:
Напишіть уже, що вкрай погано,
Оцініть поему Ви нову!

Буду пити і плювати в стелю!
Чи той вірш стаждань і часу варт?
То навіщо так волати у пустелі,
Може плюнуть і покинуть сайт?

Дарує щастя неспокою
Життя стрімкий, невпинний біг, -
То в двері ломиться журбою,
То кличе радість на поріг.
То дня прозорого згасання,
В жалобі вечора німій.
То ранку трепетне світання,
Вщерть переповнене надій.
І ти, мій друже, не сторонься,
Коли неспокій б’є крильми, -
Бо не стрічали б радо сонця,
Якби не бачили пітьми!

15.11.10.

Природа снігу - раптом впасти, намести,
Затерти білим огріхи творіння.
Я теж звикаю до падіння з висоти.
Розбиті, все ж, приземленим не рівня.

На зламі долі - рівень кисню на межі,
Ціна ковтка завищена як цінність.
Скількох сториць вам і якої ще маржі,
Замкнуть ще скільки видихів ці стіни?

Порядок денний: зберегти в собі мету,
Змінити настрій, враження, білизну.
Не каже дзеркало - старію, чи росту.
Мовчу і я. Оплаканий. Безслізний.

Не вмію визнати приблизної вини,
Байдужість всім наближеним - прощаю.
Мій вірний ангел щойно всьоме засурмив,
Мій ангеле, лети собі до раю.

Мене ж ця твердь земна тримає, мов бетон,-
Тавром любові, силою тяжіння.
Мені зі снігом, як запізненим листом,
Ще йдуть слова - відверті і нетлінні.

Замовляю і благословляю тебе на життя,
На повітря прозоре,
На сонце в блакиті очей і веселки дощу.
Лише день - й заговориш,
У слові охреститься голос. Тим словом відчуй
Рідну землю. І корені в ній. І над нею - жита.

Усміхайсь до життя, ти відкриєш по-новому світ,
Ти безтямно полюбиш.
Лиш серця питай, тільки слухай батьківських порад,
А як вийдеш у люди,
То деревом дужим зачни плодоносячий сад
І любистком у купіль вклади родовий заповіт.

В нас ворогують і церкви, і люди.
О Господи, Україну збери.
Даруй братерства щедрії дари,
А то повстануть юрбами іуди,
Щоби продати серце й Батьківщину
Якомусь там Нерону чи Петру,
І безхребетні втиснуться в нору,
Де будуть з дрижаками до загину.
О Господи, даруй поводирів,
Щоб лицарями, а не шахраями,
Щоб розум на чолі у них яснів,
Щоб мова не з облудними словами.
А ще прошу, народові моєму
Дай снагу волю втримати в душі.
Най запанує правда у коші,
І ми разом Велику Січ зведемо.
1993

Так час минає непомітно
Для тих, хто любить
Пристрасно і вірно.
Для тих, у кого
Пломеніє серце
І бурлить кров,
Не простим словом
Є любов.
Це почуття підносить
До вершин,
Дарує крила
І вихід один.
Віддатись на
Веління долі,
Хоч дощ іде
І ти без парасолі.
Та змиє він
Усі твої тривоги.
Охопить душу
Світле сяйво Бога.
І ти збагнеш,
що любов- вічна.
Ти можеш
Відкритися на зустріч
І подати руку,
Ба навіть сам
Маєш якусь муку.
Не трать даремно часу,
Здійснюй свої мрії.
Живи вільніше
І йди вперед
Сміливіше.

11.11.2010

Закутаю мрії —
Теплі, кольорові —
В м’які сніговії,
У дими зимові,
У далекий обрій,
Де від неба чисто,
Та й у весни добрі
Віднесу врочисто.

Чи ми народжені під знаком понеділка?
Ніщо нас не чіпляє за живе.
Була ж у тебе, Україно, Українка,
Шевченко в думах до сих пір живе.

Та хто ж ті думи вдумливо читає?
Все робим помилки, що інших вчать.
Історію хтось творить, хтось - складає,
Мов казочку, її на новий лад.

І ми "ковтаєм", навіть не скривившись...
А що? Гіркіша правда від брехні.
Не кращі ми за інших, і не гірші.
Якщо по-щирості, то зовсім ніякі!

Якась задовга видалась зупинка.
І хто до кого ходить, по чиє?
Була колись у тебе Українка,
Ти ж, Україно, теж була? Чи є!?

2010

Коли ти сумуєш, я, певно, сумую тричі.
Коли ти мовчиш, чути трепетний крик думок.
Навіщо сама? Чи сльоза по чиїм обличчі
Текла і упала самотньо в сухий струмок...

Коли шаленієш, я надто похмурий, вірно.
А знаєш чому? - Не хотів дарувати біль.
У тебе любов, а у мене якось помірно.
Початок старань і водночас кінець надій.

Та все ж завітає не прохана стигла мрія,
З'їси полуниці, і кава вгамує страх.
Кохання за так? Хоч не надто ця думка гріє,
Підуть боягузи, і завтра хтось скаже "так".

Січень 2009

Ти чудово майструєш з глини -
Вмить на Тебе поглянуть скроні,
На усмішку ще дві хвилини,
Ще за мить Ти гориш в долонях

Ну а потім змайструєш чашу;
Щось солодке, вина плящину...
Та чи стане усе це нашим?
Та й чи з мене хороша глина?

Так, у мене чарівний погляд, -
Тільки Твій, і Твоя усмішка.
Але глині потрібен догляд
Поки свіжа а не торішня.

Варто пити із чаші більше -
Осушити й налити знову!
Я зроблюся для Тебе іншим -
Може справжнім, та точно - новим.

...
Я тоді не сказав усього.
Шепотіти не було сили...
Та думки шаленіли вголос
І навіки мене зцілили.

Липень 2010

Ворожить небо..кавою залите..
На білизні подушки спить коса..
В твоїх зіницях..над заснулим
світом
Палають і сміються небеса.
Роса іскрить на віях лип
замерзлих.
Усе проходить й гасне..
все мина..
Твоє серденько тулиться до мене,
І біля мого серця засина.
Луна..стихає в музиці зірковій..
Дзень- зень..Підкови гублять в
споришах
Мої казкові легкокрилі коні
Стриножені на скошених віршах.
Лоша.! Лошатко..вистрибнуло з
рими..
І..топче зорі, що вітряк збива.
Ніч відліта на крилах серафимів..
І губить заціловані... слова...

Когда, забухав в тридцать первое декабря,
Начнёт самогонку из Инь её Ян варить,
Придёт Дед Мороз и промолвит мне: "Детка, бля,
Ты столько добра натворил, что пора валить.

Как снег; или дым от огня, что давно потух.
Взлетим выше солнца, орлом к небесам, как цент!
Терять-то здесь нечего, кроме лишь истин двух:
Вся жизнь - самогон, только смысл её - абсент.

Вставай, собирайся, манатки - ко мне в мешок.
Сходи на дорожку в сортир, чтоб оставить след.
И, как бы спасаясь от заворота кишок,
Пространство нам даст отовсюду зелёный свет!

Не бойся на серый асфальт раскидать мозги:
Разбавленные то водой, то (в любви) соплёй,
Текучие мысли - что краски, но их мазки
Глазами квадратными мир разглядеть слепой.

Поехали, детка! Залей-ка мне полный бак!
Поехали! К чёрту от улиц и лиц тупиц!
А что до подарка, так вот тебе мой колпак:
От белых осадков (вернее - оседлых птиц)".

И тут мы умчимся - на санках, на всех парах!
И ветер подхватит мелодии наших туш!
И всё будет просто, как тот, из-за стенки, "ах!" -
Меня согревавший, бывало, в период стуж.

А жизнь потечёт, как текла она прежде, вниз.
На головы все возвращая себе права,
Нагрянет весна, и, под стать ей, не зная виз,
Зелёным на белом проступит кругом - трава.

Поцілунками вій
Геть змету хмарку прикрого суму.
На цих трепетних крильцях
Тебе вознесу до небес.
Ти настільки вродлива,
Настільки в принадах розумна,
Що в полон твій зі мною
Зохотивсь потрапити без!

Як ревную тебе
До захоплених поглядів, люба,
Вигораю дощенту,
І в серці - пустеля німа...
О висока любове,
Освячена узами шлюбу,
О гріховна любов,
Од якої рятунку нема!

Угорі, між зірок,
Де літають, воркуючи, душі,
Нам просторо й крилато
І гарно, кохана, отам.
Але ж тут, на землі,
Кожен день я люблю тебе дужче,
І нікому тебе
Не віддам, не віддам, не віддам...

навесні (я так хочу) воскресне георгій гонгадзе,
як теплом запарують тривожні ліси таращі,
і шпаки прилетять, відчайдушні, мов камікадзе,
і потонуть в ріллі, видзьобуючи найкраще.

навесні (я так хочу) загине юрій гагарін,
як на місяці виросте дерево біля кратера.
позалазить в ракету кожної тварі по парі,
але щось не складеться, і трісне ілюмінатор.

навесні (я так хочу) знеціниться фрідріх ніцше.
надлюдина заплаче, персен заспокоїть миттю.
і почнуться дощі на чотири доби раніше,
підростуть неарійці, усміхнені і помиті.

навесні (я так хочу) заплаче микола гоголь.
української ночі не вистачить для молитви.
і хрущі над садами гудітимуть ні для кого,
і ступатимуть відьми у молоко розлите.

це містична весна! березневі коти підтвердять,
вполюваваши одну на всіх нелетючу мишу.
і месія прийде, і постукає в кожні двері,
тільки мертвих сніговиків у землі залишить.

То вона зітхає, наче мати,
То, як птиця, сплескує крильми.
То, було, збирається вже спати,
То ізнову плаче за дверми.
То грудьми холодними натисне
На покриті інеєм шибки.
То регоче весело навмисно,
Плутаючи збуджені думки.
То жбурляє сніжками по вікнах,
То по склу сніжинками січе, -
Наче намагається проникнуть
Попід ковдру до моїх плечей.
А коли відлине її гомін
І дрімота тіло огорне, -
На світанні серце будить спомин
І стоїть у пам’яті одне:
То вона зітхає, наче мати,
То як птиця сплескує крильми.
То вона лягає ніби спати,
То ізнову плаче під дверми…

22.12.10.

мене зажурило вкотре
і бережно вклало спати,
і шлях зачиняє грати,
аби не було так добре -
аби не прийшла. і завтра
не буде нового свята -
у мрії просив багато,
а сам не пішов, це правда.
і так пролітає вечір
тривога - сестра щоденна;
облиш, я сліпий, напевно,
і мрії - буденні речі.

Грудень 2010

Мене немає. Вкрали, поки спала,
І вичинили шкурку. Ще й хвоста,
Кривенькі ікла та отруйне жало
Приклеїли… Старались неспроста.

- Вкусила?!
- Ще й плювалась!
- Просто схожа…
- Вона. Впізнали – вуличка ж тісна…
І друзі, й випадкові перехожі
Сахалися й хрестились: «Навісна…»

Шкода злодюжку. Там така халепа -
Хоч вибирайсь на ПМЖ під міст:
Як шкуру зняти - якось дошелепав,
Та намертво прилипли ікла й хвіст…

Сині очі, русявий чуб.
Ех, душа – як криниця!
Річ крамольна злітає з губ,
Губи тріпочуть, як птиця.
І удень спокою нема,
Й уночі тривожно не спиться.

Є талант, а щастя катма.
Стільки сил пішло на марноти!
Ех, кохання мої неземні!
Ніби є, озираєшся – де там…
І ніхто на цілій землі
Не збагне таїни поета.

Розстелене ліжко, ялиновий подих,
Розбиті гірлянди, розтоплений сніг,
Картонні коробки, пусті подарунки,
У пляшку захований старанно сміх.

Яскраві вітрини, обличчя у масках,
Парфуми і квіти, білизни набір,
Тепле шампанське, коробка цукерок,
Загорнуте щастя в зелений папір.

Розстелена північ, розбитий годинник,
Картонний будинок і пляшка в вині.
Яскраві іллюзії, теплі крижини
Загорнуте свято дадуть не мені.

Порожнє місто. Б'ється серце ратуші.
Мерзлякувато потяг плечі втяг.
Перони сірі, мов затерті аркуші
Банального роману про життя.

Два ліхтарі, немов надпиті чарочки
І обрію тонка, розмита грань.
Прийшла пора, - розвіюються чари чи
Ілюзії звичайних некохань.

Крайнеба - вир: клубочиться, поблискує,
От-от на землю бризне чи й лине.
... Схилившись над короткою запискою,
Ти, мабуть, не засуджуєш мене.

Зганяє грім уривки хмар у череду.
Було вже злив!..Скінчилася і ця.
Усе життя, напевно що, попереду,
Якщо почати з іншого кінця.

2009

За мотивами власної поезії "Не судилося"

Вечір сіє з неба мряку,
Порятунок - тепла постіль.
Газда не жене собаку -
Ти ж позвав мене у гості.
Обіцяв - не буде нудно,
І вино, і нові фото,
І без витівок облудних...
Спати б - завтра на роботу...

Ну привіт. (Які привіти -
Аж стискаються пружини:
Я ж хотіла до Бред Піта...
Стоп. Умова - без дружини!)
В серці млість, кінцівки ватні...
Що? Трикутні піраміди?
Я ж хотіла, щоб квадратні!
Трап. Літак. Я звідси їду.
Сапераві? Ні, о небо!
Я ж замовила мускату!
Геть усе не так як треба.
Капелюх. Пальто. Із хати.

Щось нема таксі. Халепа!
Вже й згадала Бога всує...
Вулиця. Ліхтар Аптека.
Sos! Міліція! Грабують!
А, це ти... Не смів залишить
В парку темнім і безлюднім?
Хм... Приємніше. Тепліше...
Все. Завіса. Далі - буде:)

Мов радісна сонячна злива
Наповнила простір увесь, -
Маленьке привабливе диво
Упало на землю з небес.
Неспокій і ніжність раптово
Посіяло в душу маля.
Чуття непідробне любові
Щоденно мене звеселя.
Як нитка за голкою слідом, -
Повсюди зі мною вона.
То лізе на руки до діда,
То тягне уже до вікна.
Спросоння до мене несеться
Весела, гнучка, гомінка.
І горнеться серцем до серця
Білява, мов хмарка, й легка.
І серце від гордості мліє,
Десь зникли і туга, і щем.
Потроху збуваються мрії,
Надії лишається ще…