Лина Костенко

Перевод с укр. Л.Коломоец

Сосновый лес перебирает струны.
Клокочет тишина, как на басах.
Звенят берёзы. Тихо бродят луны,
Людьми забыты, с вечера в лесах.

Седой певец. Он много всего знает.
Его послушать сходятся века.
Да, всё течёт. Но всё ж не исчезает
Над берегом, где вечности река.

Встаёт рассвет в венке терновых веток,
Смычок вставляют ветры в тетиву,
И голос мой, друзей, что ищет где-то,
Услышу – кто-то мне кричит: а-у!

И снова тишина. И эхо многолунно.
Сквозь день, сквозь миг, сквозь душу, сквозь века.
Сосновый лес перебирает струны.
Над берегом, где вечности река.

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Лина Костенко
перевод с украинского:
Людмила Коломоец, Ирина Колтакова

Рассвет дремал, акации все спали,
Ещё росой не плакали кусты.
Мы шли вдвоём и вишни осыпали
Нас нежным цветом дивной красоты.

Стояла тишина. И гладь Днепра задела
Речная чайка, изогнув крыло,
А солнце, солнце, солнце - так алело! -
Казалось не светило, а цвело.

Мы шли. Нас вишни цветом осыпали.
И память будет долго там ходить.
Рассвет дремал. Акации все спали.
И мы молчали, их чтоб не будить.

Колега мій питав не по роботі:
-"Із Богом жить не важко самому?"
Я вже пройшов чимало поворотів
І повернув на фінішну пряму.

Тому задав зустрічне запитання:
-"Без Бога як? Кажи начистоту."
-"Не годен я зробити порівняння,
Не мав потреби кланятись Христу."

А я сказав про впевненість і спокій,
Бо мій Христос - то гавань кораблю.
Нас тисячІ, тож ми не одинокі;
Не знаю всіх, та кожного люблю.

Даремно кажеш ти:-"Тебе, шановний,
Із вашою мораллю попрошУ...
ПостАрію,- покаюсь, безумовно.
Ще кілька років вільно погрішу.

Не ти один розумний на повчання,
Ще сам-би міг побавитись винцем.
Лише один критерій є - бажання,
А рід від діда-прадіда - взірцем."

Не варто закидать на досвід предків,
Вони свого життя плели канву.
Не скажеш Богу:-"То була чернетка,
Я наново життя переживу."

-"А на твою, товаришу, пораду
Скажу від себе щиро кілька слів:
Не у вині є істина й розрада,
А у жінках розпусних - й поготів.

Вважаєш, я на тому знаюсь мало?
Нажаль, спізнав доволі хибний шлях.
І шинквас, і війна, всього бувало,
Гуляв як вітер вільний у полях.

Зачувши про Христа, казав:-"Не хочу!",
Поборником релігії не був.
Якщо до раю, думав, не доскочу,
То від землі побільше нагребу.

Але розтрощив ті сталеві пута:
Доволі жити в мороці густім.
Веселим і без Бога можна бути,
Та вільним і щасливим - тільки з Ним."

04.11.2007

Болить мені цей світ, який колись тобі
У спадок перейде в Чорнобилях, кредитах.
Бо від холодних війн цей світ вже одубів,
Допоки, сину мій, ти пробував ходити.

Що кістка, і що тин, - твоє – моє – кордон.
В неспокої шаленств, у відчаї агоній…
Ти спи, мій сину, і, всміхаючись крізь сон,
Із Янгольських долонь не забирай долоні.

Що можу, сину, я на перехресті битв,
У час, який зоставсь хіба що для молитви?
Тобі заповісти оцей пропащий світ,
І біль свій, і любов свою до цього світу.

Коли хтось у цвітінні-
Не усі поруч в радості, -
Пустоцвіти в падінні
Помирають від заздрості.
Без підстав, без запитань,
Без натяку на здібності, -
Ожива ядовита
В них наявність безплідності.
Через це і безвихідь,
І забруднення імені, -
Підкрадаються тихо
І гамселять по тімені.
Міг би хтось очманіти
Та померти від капостів.
Я – цвіту!Пустоцвіти
Помирають від заздрості...

Кладовище минулих осеней
Заносить снігом нашої журби
Померлих квітів жмуток
Віднесу
Тому, хто жити вічно сподівається...

2010
(фото автора віршів)

(Низка хайбун)

Зайшовши до доброго знайомого помилуватись його садом і осінніми хризантемами зустрів там двох дивних людей які вважали себе аристократами, але при цьому не милувались квітами, а використовували сад для вживання якогось напою, що нагадувало саке. Але при цьому вони пили його холодним і вели розмови далекі від поезії. Побачивши це я здивувався і написав наступне хокку:

Чужий сад. Бачу
Дивних аристократів.
Хризантеми цвіт….


Я завітав до старого знайомого з метою поговорити про давню літературу. Але побачив його зайнятим пакуванням валізи – він вирішив поїхати шукати собі нову Батьківщину. Хотів розповісти йому, що осінній вітер всюди однаково холодний, істинні квіти не потрібно шукати в далеких краях – вони тут під ногами, але побачив в його очах, що він вже нетутешній. Тоді написав йому на прощання ось таке хокку:

Ми нетутешні
У світі під Місяцем.
Холоди… Осінь…


У старовинному місті, що носить назву великої хижої тварини зайшов я у стару кав’ярню, де варили каву вже не одну сотню років. З горнятком цього ароматного трунку в руках я думав зі смутком про людей минулих часів і написав ось таке хокку:

Терпкий аромат
Несе тінь мою в казку.
Стара кав’ярня…


Йшов я до будинку де молодих людей навчають мудрості. Побачив біля входу юнаків та дівчат віку юного, що діставали з кишень короткі білі палички, запихали до їх до свого рота і підпалювали їм кінці. Після цього дихали димом, що утворювався з сухого листя якоїсь заморської рослини з якої, власне, ці палички і зроблені. Споглядаючи це раптом склав хокку:

Дим ароматний
Заморського трунку.
Піти б звідси!


Блукаючи старим засніженим парком серед лихої зими по білому снігу, де ще не було людських слідів, побачив раптом старий ясен весь обвішаний жмутками насіння, що шелестіло на крижаному зимовому вітрі, подумав:

Холодна зима.
Вони шелестять тихо.
Весну чекають…


Почувши про жахливу аварію, що сталася на півдні країни, я зажурився. Серед смутку та печалі написав ось такі вірші:

Денний поїзд.
Люди на жовтій траві.
Осінь сумує…

Прочитавши вірші одного поета написані про сенс життя подумав: «Саме так! Це єдиний сенс перебування в цьому хмерному і безглуздому світі змін - споглядання пилку який збирає метелик. Іншого сенсу не існує.... Дякую, що підказали мені сенс життя - я до цього часу думав, що сенсу життя не має. А ще думав, що сенс життя в тому, щоб зрозуміти те, що життя не має сенсу.... Тепер я осяг істину! Моє життя наповнилось сенсом і змістом! Шкода, що осінь... Метелики вже не літають і квіти зів'яли... Моє життя знову втратило сенс... Так завжди....» Після цих роздумів я написав хокку:

Осінню глухою
Самотньо і порожньо…
Шурхіт листя.

2010
(фото автора віршів)

Мальовниче дихання буття-Гармонiя.
До мого Життя
Осiнь гостинно прийшла.
Прирoда- Матiнко, краса безмежна,
З Радiстью пiрнаю
В митi чудового Життя.
Пахуче мрiй зерно,
жартуй буйним дивоцвiтом,
Бо ти дарунок Бога,
щедрого хлiба Його.
Пелюстки кохання дивоцвiту обiймають
Сердця-
Мрiй бажання ваблють, це
Коханняй, Кохання,
МИТЬ-ВIЧНIСТI ЖИТТЯ
I Я.
Мелодiя, Гармонiя,
Життя-Буття.

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

Почався дощ. Почався просто дощ.
А потім все чомусь зашаленіло.
Туманик сивий, як асфальт із площ,
Враз перейшов у мокре й дуже тіло.

Ялини не скорялися воді –
Угору стрімко йшли назустріч часу.
А ось берези… В ніжності своїй
Стелили листя, як офіру ясну.

А дощ уже не стримував себе:
Розмито рамки і немає спину.
Тече ріка могутня із небес
І падає лісам, полям на спину.

Які там гальма! Шаленів потік.
Між небом і землею – мокра траса.
На швидкості, як як двадцять перший вік,
Він мчав повз нас і не помітив вчасно.

Здавалося – роздушить, розчавить,
Притисне до землі й не озирнеться.
І так тривала мить, і мить, і мить…
А ми стояли. Може, так минеться?

Застигли хвилі гір під поглядом Горгони.
Шматує осінь хмари сіру вовну.
Земля потроху тихне і холоне.
На небі вже налито чашу повну.

Ось-ось на твердь враз вихлюпне ту воду,
Затопить золоті скарби безжально,
Залиє їх. А люди ту погоду
Перечекають сумно і несхвально.

Шкода їм кольорів, розмитих акварельно,
І жаль розсипаних довкруг пацьорок.
…Сахнеться вітер срібною фореллю,
Бо на дощі ця осінь знову хвора.

Над акрилових квітах – відбитки минулих відмов…
Категорія роду - в туманних множинах пробачень…
Він, як смуга світання, по небу до мене ішов,
Але в натовпі-кризі (узимку) мене не побачив…

У весняні злиття органічних яскравих прозрінь
Поринав, наче світ, переплетений з небом дощами…
Я вдивлялася пильно в бурхливу його височінь,
Мені навіть здалося, що ми обмінялись життями…

Сколихнуло й завмерло - проміння привабливих рут…
Він у осінь пішов. Я забути хотіла щосили…
Лише смуга прощання (як спалах) лишилася тут…
Я була не одна. Мабуть, цим перед ним завинила…
2010 рік

Зник за пагорбом твій диліжанс,
А серце краяли ножі.
Наш незакінчений романс.
Завершать проливні дощі.

Твої бажання - символ розлуки,
Наше кохання чорно-біле кіно.
Крихтики скла врізались у руки,
Келих упав - розлилось вино.

Обривки листків невдалої прози
Вітер кидав із боку в бік,
А на шибці розцвіли мімози
Якраз на самісінький Новий Рік!

Зник за пагорбом твій диліжанс,
Та ось з'явився і кабріолет.
Знаєш, єдиний, у тебе є шанс
Сьогодні заїхати тільки в кювет.

Ветер гуляет в диких моторошных полях,
бродит боец убитый, ищет себя в земле,
а в монастырской раке спит богатырь Илья,
в темной пещере инок песни поет Илье.

Гнутся и стонут стебли, крошатся небеса,
падают их осколки в мутную кровь реки,
слышит Илья сквозь песню страшные голоса,
чувствует – тяжелеют сердце и кулаки.

Снится ему, что в поле он замыкает строй,
звезды летят шрапнелью от грозовых высот,
а за спиной на небо новый бежит святой -
пальцем заткнула вечность липкий его висок.

На берег викинуло дельфіна...
Маленький зовсім, йому б ще жити...
Ніхто не скаже, чия провина...
Ніхто не знає, що тут робити...

...Он батько кличе і кличе мати –
шукають в морі свою дитину,
понад водою здіймають спини,
а черевце у малого – шмаття...

Брунатність крові відносять хвилі
назустріч тій відчайдушній парі....
Клекоче натовп:
– Це – божевілля...
А нам сьогодні... у дельфінарій!

– ...Та це ж – той «скутер»! Гвинтом... Одразу...
Не роздивитися, чий... даремно!
І тут зненацька всі чують фразу:
– ...Перед обідом! Як неприємно!

2010

Політ відбудеться тепер,
аморе міо...
Політ
відбудеться,
бо крила розпекло...
Бо розтеклась вогнем й навіки заніміла
тобі у серці кольоровим битим склом...

Я
небом дихала!
Поламане проміння
переливала в кухлі з міді і терпцю.
Твої долоні, зневагомлені і сильні
блукали тілом,
ніби двоє волоцюг.

Шаленство дихання і шал напівторкання...
Я наче марила тобою чи твоя...
Політ
відбудеться,
уперше і востаннє.
Але летітимеш...
летітиму...
не я.

Це мрії бігли за тобою.
А я - стояла під дощем,
Накрившись спогадів плащем,
Немов весільною фатою.

Це мрії звінчані з тобою.
А я - і досі вільний птах,
Долаю пішки битий шлях,
Бо крила ти забрав з собою.

2007

У водній стихії живе
мала золотава рибка.
А в дідовому дворі
росте величезна ріпка.

А мишинята - Круть, Верть
збирають собі колосся.
У лісі мавка чудна
розчісує довге волося.

А ще молодий солдат
варив із сокири кашу.
Бувало, що бурий ведмідь
приносив додому Машу.

Я хочу дізнатись про все,
цієї казкової ночі.
Бабусю, читай мені ще,
поки не заплющаться очі.
2010

чекаючи на диво, ти раптом розумієш,
свою належність до раптових дій.
і смішно так, що визнати не смієш
колючу спрагу спомину. В твоїй...
...уяві, плигають вогнями:
чужі коханки, ліжко, самота,
безмірні ночі, дотики вустами,
його шукання і твоя сльота.

повз не пройти, не задихнутись болем!
чекати дива і кохати до дощок,
постіль стелити волошковим полем
і стрімголов летіти до зірок!

2010

Давай не так! Давай зовсім інкше!
Ось це - проблеми, а ось це - біда...
Не відрізняти істину від фальші
Це вже занадто...І мені шкода.

Отут на дврі грається малеча,
Отам за рогом граються в життя.
...А жовте листя сиплеться на плечі,
І чорна ніч чекає викриття.

Дощ у неділю

Текли повільно довгі будні,
Серця бентежачи теплом, -
А у неділю дощик нудний
Гугніє зрання за вікном.
Немов сумуючи за літом,
Щоб поговору не було, -
Незримий хтось почав ревіти
У вихідний всім нам назло.
І планування стали марні,
Як потекло з дахів дзюрком…
Гугніє дощик незугарно
В неділю зрання за вікном.

2010

finita la commedia

Приїхав мій молодший любий брат
З кленовим листям суму на манжетах.
Після веселих і хмільних пригод.
З чолом розумним й пальцями естета.

Мій братику! Обійми на плечах
Лишають мокрий слід, ідуть у землю.
Ти був далеко, довго і мовчав,
Не подавав і звісточки про себе.

І от тепер – цілунок на устах
По-братньому залишено для тиші.
Ти тут. Ти є. Ти вільний, ніби птах.
Ти ще ідеш. Ще падаєш. Ще пишеш.

Алеї промерзлі
Самотніють пахним листям…
Доволі, що осінь…
Доволі, що сотні доль
Блукають міжлюддям.
І ґвалтом долонь взялися
Порожні кишені…
Лелече колись гніздо
Змаліло в безптастві…
Доволі, що осінь…
Вітер
збентежено морщить
Дитячі ще чола хмар.
І ніде згубитись,
І ніде хоча б зігріти
Стару ностальгію,
Що проситься вже й сама.
Мелодія листя
Лягає комусь під ноги,
І стогне, і плаче, і корчиться,
Бо жива.
Доволі, що осінь, а людям і не до того…
В країні самотностей,
Певно, тепер жнива.


2010

Вчорашнім, теперішнім і майбутнім



Вздовж вулиці гірлянди ліхтарів

Укриті пилом жевріють ночами, -

Тому стоїть і темінь перед нами

Й позаду ми не бачимо слідів.

Так, навмання ступаючи ногами,

Я з вами поруч ще учора брів.



Багато шуму в тиші німоти,

А світла у пітьмі було замало,

Коли мене до себе ви гукали, -

Тож і не зміг до вас я підійти.

Та ви мене, напевно, й не чекали,

Збираючись ізнову у гурти.



На сірім тлі заплаканих небес

Зруйноване життя і спопеліле.

Невже таким ви бачити хотіли,

Омріяний людьми наш край увесь?

Не хочу і не стану від невмілих

Чекати перевтілень і чудес.



За себе я єдиний відповім, -

Та хай мені із вас розкаже кожний,

Чому у мене нині двір порожній,

Коли так важко вік працюю в нім?

Хай буде вам від слів моїх тривожно,

Як жити через вас сьогодні всім!

Жовтим листям покрилась земля,
І у вирій птахи відлітають.
Не спішу, не хвилююся я,
Не купую нічого до чаю.

Не крокую вперед і назад,
Циферблат я уже не вивчаю.
Сонце котиться швидко на спад,
Лише я більше не поспішаю.

Бо не звуся вже сонцем давно –
Ти знайшла собі інше світило.
Другий поверх… Відкрите вікно.
Завітав би, та зрізані крила.

Мы давно привыкли к такой обстановке -
Ложимся поздно, просыпаемся рано.
Привычно уже - "Водитель, на остановке!"
В мыслях - очертания родного дивана.

Мы привыкли сидеть в тянучках,
Ведь наше детище - городской трафик.
Мы научились делать из пера авторучку
И каждый день кого-то шлём нафиг

Нас весна не радует птицепеньем.
У нас режим - и нам по барабану!..
Вот так, в душевном пребывая забвении,
Ложимся поздно, просыпаемся рано.

Но радует лето. И это важно!
Но для большинства оно - только повод
В луже нефти поваляться на пляже -
Недельку-другую. И на работу снова.

На работу! К стеклу лбом прилипнув,
Угрюмо созерцаем себе подобных.
Читать в подземелье мы тоже привыкли.
Просыпаемся рано, ложимся поздно...

Осінь. Дні коротші стали,
Літня, зніжена пора
Відцвіла. Позамовкали
Дзвінкі струни гусляра.

Осінь. Вийду в сіре поле,
Де туман, розливши даль,
Трьох дерев галуззя голе
Сповиває у печаль.

Осінь. Опустілим садом
Пронесеться вітерець,
Закружляє з листопадом,
Мов з дівицею юнець.

Осінь. Я в її мотиви
Баскі думи запряжу.
Вечорів слизькі обриви
Сяйвом серця змережу.

Осінь. Висиплю на зорі
Мрійні блискітки очей,
Почуттів світи просторі
Пронесу крізь млу ночей.

Осінь. Стану мандрувати
Лабіринтами надій,
Доки, раптом, сніг лапатий
Не задзвонить сріблом їй.

2002

Я бачу осінь. Осінь каже - "Все!
Гуд бай! Соу лонг! Адью!” – ну і так далі,
Я бачу – там Семен теля пасе,
А там – зворотна сторона медалі.

Я бачу все, неначе той рентген
Я зазираю в саму серцевину,
Я бачу, як вмирає Карфаген,
Я бачу – Леннону стріляють в спину.

Першопричину бачу всіх причин,
Як гине правда, звідкіля беруться чвари,
Але на смак ця правда – як полин,
І я вдягаю чорні окуляри...

Лечу за небокраєм навздогін
З очима королівського пінгвіна,
Лечу на Схід, де мудрий жив Ібн-Сін,
Бо я люблю читати Ібн-Сіна.

Говорять, що вмирати треба там,
Де народився,де твоя Вітчизна,
Але ж немає тут життя птахам,
Тут не життя,тут вічна,вічна тризна.

Тут стільки вже обіцяно було,
Що зовсім не лишилося вже віри,
При владі тут вгодоване мурло,
Котре коха пінгвінів у всі діри!

Оцю любов я на собі відчув,
Це почуття, мов проковтнув гидоту,
І з висоти пташиного польоту
Тепер я бачу: дурень же ж я був!!

Я усвідомлював так болісно ту суть,
Що скрізь в верхах-дегенерати ниці,
І з їхнього добра пінгвінів жруть
Руді й нахабні виродки-лисиці.

Нас до межі такої прірви підвели,
Що далі – нікуди уже, могила,
Та ми усе ж таки птахи, хоч не орли,
І я згадав, що в нас іще є крила.

І я зробив назустріч прірві крок,
І вітер сам здійняв мене угору,
І я покинув цю Содому і Гоморру,
І полетів на Схід у край казок.

А ти, країна бидла і рабів,
Чиновників і бандюків країна,-
Гуд бай, на тебе чхати я хотів
Із висоти летючого пінгвіна.

Упасти жовтим листом з гілля
Під ноги всім - хіба не божевілля?
Згоріть на полум'ї, щоб з димом полетіти.
Звільнитись від мирської суєти - лиш захотіти.
Та лист один не може шелестіти,
Знайдуться й ті що схочуть руки гріти.
В осіннім спаласі - сухою гілкою,
В нічному небі впасти зіркою.
В німому крикові нема покою,
Хто ж доле виплекав тебе такою.
Могла б гербієм в чужій колекції,
Або приправою при оселедцеві.
Не так судилося, та й не бажалося.
Помниш гриміло як , а ти сміялася.
За кроком крок долаєм рубежі.
Та поміж нас пересуди чужі,
Немов ножі.

2002

Вдягнувши пояс вірності на очі
І ув*язнивши тіло в паранджу,
Сховаюсь я за темрявою ночі,
Сховаюсь і нікому не скажу.

Я буду десь за сивими дощами,
За листопадом, що повзе у ніч,
За журавлиним клекотом прощальним.
Ти не шукай мене там і не клич.

Сховаюсь я від тебе якнайкраще,
Та прийдеш ти тим образом зі сну.
Відчую я твій смак гіркий, неначе
Зробила осінь чай із полину.

Відчую я на відстані твій запах:
Гріхом ти пахнеш, літом і вином,
Ще ароматом чабрецю і м*яти,
Ще морем, сонцем, полуденним сном.

І погляд я відчую твій сміливий,
Він кличе у незвідані світи.
Тебе відчує моє спрагле тіло –
Тепер його володар тільки ти.

Почую я твій голос серед гілля,
Бо то не вітер в листі шелестить,
І це не він шепоче про весілля
Й співає про кохання через мить.

Вдягнувши пояс вірності на очі,
Я думала, що відверну біду.
Сховаюсь я за темрявою ночі.
Та все одно сама тебе знайду.
17.10.10г.

Подай мені руку над прірвою,
Бо недалеко вже край.
Поки серце жевріє з вірою,
Ти руку, прошу, подай!

Не стань в цю хвилину демоном,
В глибини не підштовхни.
Не переймайся - усе мине,
Бо віщими стануть сни.

До миті цієї зболено
Стелилась канва доріг.
Ще поле не переоране,
Та скроні посріблив сніг.

Все думане-передумане
Туманами відпливло...
Подай же руку, кохай мене
Безтямно, ще як не було.

Тож знову я буду щасливою,
І вже не бентежить край.
Буває ж зла доля мінливою...
Дай руку і не відпускай!

Прощай і все, нічого більше
Тобі не хочу я сказати,
Тебе б забуть мені скоріше,
Хоча й нелегко забувати.

Хіба ж таке забути можна,
Хіба ж таке забуть можливо?
Нагадує про тебе кожна
Травичка, кущик, вишня, слива.

А яблуню ту пам’ятаєш?
А грушу ту? А абрикосу??
Таке ж повік не забуваєш,
У літо-зиму-весну-осінь...

Таке забуть- не здатен розум,
Хоч стій, хоч плач, хоч плигай гопки, -
Хіба що захворіть склерозом
Чи... трепанація коробки?..

Олександр Зубрій
поезія “Прочитанная книга?”

…Бессчетно читая любимую книгу
Я в чувствах вскрываю иные оттенки,
Мелькнувшие молнией в сладостном миге,
Когда прикоснутся коленка к коленке.

Дыхание станет неровно-единым,
А руки плющом обовьют мою шею.
И я, в поцелуе сжигающе-длинном,
От нового смысла совсем захмелею.

И бархаты кожи обложки лаская,
Листая страниц шелковистые глянцы,
Не знаю, хочу ли в безгрешие рая,
Где чувствовать буду себя чужестранцем.

Коль книга любима, то время не властно.
Чем больше читаешь - тем меньше стареет.
А смерть за любовью приходит бесстрастно
Лишь к тем, кто читать до конца не умеет…


пародія

Рука на коліно… Які там відтінки?
Напружився весь, аж в очах зарябіло…
До ліжка б дійти, не тримаючись стінки:
Рядочків не видно – то чорно, то біло.

Про зміст краще завтра. А нині… А нині
Цілую вгорі, починаючи з пальців…
Люблю обкладúнки зелені і сині,
Коричневі в “маті”, і білі у “глянці”.

Зривається подих – Ви дивитесь в очі.
Як той іноземець слова підбираю…
Я прагну… Надіюсь… Соромлюсь і хочу
Листати із Вами сторіночки… раю.

Пробачте за безлад – прибрати не в стані
(Ногою відсуну комп’ютерну мишку)
Присядьте поближче ,ось тут, на дивані…
Про що ми із Вами? Ах, звісно, про книжку!

…Іще поцілунок – розтанула крига,
Себе відчуваю і богом, і паном!
Ви вся – наче та непрочитана книга,
Що третю годину лежить за диваном…

Стемніло. Ви йдете… Втікають Амури…
Цілую. Удачі! – Удачі навзáєм!
“На вогник” Ви файно отак заглянули…
Приходьте назавтра! Іще почитаєм…


17.10.2010

Доживають поети в підкаблуччі дружин,
П’ють уранці кефір, чимчикують в контору.
Тільки зрідка, буває, гірчать, як полин,
Присмак рим, слина слів та надій мертве море.
А із пам’яті знов проростає життя,
Переповнене спрагою віршотворіння.
Де поділося все? Щезло без вороття,
Наче в ґрунті сухому пропало насіння.
Вранці раптом нікчемний зродився рядок,
Черв’яком переповз в рафіновану прозу.
Так у вазі конають бруньки верболозу.
Так буденність плекає одномірність думок.

Я Чорний Ангел, скинутий з небес,
Лежу в багнюці й не очікую чудес.
Ридаю над могилою старою.

Забрала у мене прекрасні крила,
І кинула сюди найвища сила
Блукати занепалою марою.

Куди ж подітися створінню нелюдському
І як навчитись жити в світі цьому?
Коли не мала я ніколи плоті.

Й не знаю я, як підвестися на ноги,
Бо не торкалися вони дороги.
І руки не були мої в роботі.

Чим провинилася скажіть я перед вами,
Що маю гріх такий сповідувати роками
Існуючи із тілом і душею.

Я вже не Чорний Ангел, й не людина
І того й іншого мене лиш половина:
Не прийнята ні небом, ні землею...

Улітку



Із ранку, пташиним оточений хором,
Дбайливо слова заплітаю в рядки.
Чи вистачить хисту побачене зором
Унести у вірщів барвисті вінки?
В духмяному сяйві засмаглого літа
Купається поруч навколишній світ:
Клопочуться бджоли натомлено в вітах
І щебет пташиний спадає із віт.
Метелики сплять позолочені сонцем,
Немов чорнобривці в прив’ялій траві.
І світові навстіж розкрите віконце
Виловлює запахи й звуки живі.
Нечутно снують між деревами тіні
Прозорі та теплі, як мами сльоза.
Неначе сусідка повисла на тині,
Безвітрям пригнічена ледь дереза…
Приваблює казка веселого літа
До себе з дитинства мій погляд і спів.
Душею і тілом вдається зігрітись
В яскравому світі її кольорів.

2010

Моя кохана, ти вже спиш
У пісні колисковій,
Які тепер ти бачиш сни:
Чи віщі, чи казкові?
А я не сплю. Я ще сиджу,
Пишу вірші до ночі,
Щоб радість вислати в твої
Сумні безслізні очі.
Щоб ти всміхнулася мені,
Розклеївши конверта,
Щоб посмішка твоя була
Щаслива і відверта.
Щоб ти раділа, над столом
Я низько нахилився...
А поки лист тебе знайде,
Щоб я тобі приснився.


2002

Світ облітає. У нього не вистачить сил
золота стільки тримати на плечах у кленів...
Світ облітає, а ти ще напрочуд зелений,
ти ще цвітіння кульбаби в мені не згасив.
Що мені осінь, коли зацілована я
травнями серця твого і липневою ніччю?
Світ облітає у срібло майбутнього січня,
я вже у літі навічно і вічно твоя...
16.10.10.

А він – не такий, як усі,
і тим перехожих дивує:
в своїй незбагненній красі
у жовтні вогненнім – квітує!
Іржаві сусіди-брати
вже кволою втомою повні,
та сну заважає прийти
його витривале безсоння.

Прозорі зелені листки –
беззахисні і... відчайдушні –
з каштана міцної руки
ще сили виборюють мужньо,
тепло і надію дають...
І згадка зігріє в негоду
про те, як дивак-баламут
ослухався волі Природи.

Він листям своїм молодим
і квітом свічóк промовляє:
– Хто змушує бути таким?
І що я, дивак, з того маю?
Якщо в моїх жилах – весна,
чи варто на осінь зважати?
Така моя доля рясна:
цей світ до нестями кохати!

Я знаю, що перший мороз
тріумф мій зірве на півслові,
та вас мені все ж довелось
зігріти свічками любові!
...І справді – два світських коти
під ним вже герцюють за даму,
а решті – затисло хвости
в лаштунках осінньої драми.

Роздавши всі статки свої,
їх мало, та є вони всюди –
живуть диваки на землі:
коти, і каштани, і люди...

2008

Вас не було лише маленьку вічність.
Тривога в серці. Сум в кутку душі.
Біля воріт чекали мовчки вишні,
Струною натягнулися кущі.

Усім Вас треба. І тепла, й турботи
Не вистачає, поки Вас нема.
Зіщулилась незроблена робота
І в руки не дається нам сама.

Вертайтеся, рідненька, до порога,
Хай біль повз нас минеться-пролетить.
Ми віримо. І молимось до Бога.
Та серденько без Вас усе ж щемить.

не повірю тому хто сміється в обличчя
безнадійно закоханим дням
ніби страху не має до Того Хто притчами
говорив говорив… і відтяв
власну волю і порухи серця – і біль цей
самотужки прожив – для усіх
…в серці дерева хресного – вічними кільцями
дар безсмертя... хвала красі...

Поржавіла радість осені.
Голос хмарки з дна ріки.
Ми не там шукали.
Ось вони –
Богом писані рядки:
На сльозі пташини віщої,
Що покинула гніздо,
На руці зорі найвищої,
Яку ще не мав ніхто.

Темний промінь над калиною.
Тінь корони і хреста.
Щось одне із них покину я –
З ніжним матом на устах.

Чищу душу свою віршами.
Хрест – мов крила в напівсні.
Маячить корона миршава,
Не призначена мені.

Від корони я відкоськаний.
Від хреста ж – ніяк, ніхто.

Поржавіла радість осені.
Дощ у склянках
Грам по сто...

Спасибі тобі за те,
що ти подарував мені спокій.
Спасибі, моє святе,
що плинуть з тобою роки.

Спасибі тобі, що день
почнеться з думками про тебе.
Спасибі, моя "мігрень",
що думаю більш не про себе.

Спасибі тобі за те,
що стала дорослою трішки.
Спасибі, моє мале,
що ділиш зі мною ліжко.

Спасибі тобі, що дощ
малює на вікнах свято.
Спасибі тобі, що ти
дозволив себе кохати..
2010

Минає час і у звороті
Думок подрібленних стоїть
Мара, як ніжний сон свободі
належно вправленний в зеніт.

Створивши безліч примх і звабок,
Зірвавши краплю з Небесі,
Я віддаюсь в обійми-лапи,
Що Доля вертить в колесі.

Колеса сутичок і мрій
Хапають куцими руками.
І пломінь сонця в тій землі,
Якою в нас кидають плани.

Думки - пожертвую життю,
Надії скормленні роками...
Мій світ, я так тебе люблю
З твоїми талими сльозами!

2010

доки про тебе мріяла - мрій розгубила решту
кроком до тебе міряла степ - загубила мешти
вірний мені довірливий годі тобі блукати
дурно махати крилами на чужині мій брате

ждати твого повернення - синім вогнем горіти
серце моє не з кременю важко йому мій світе
я за тобою - колами слідом (укотре) - горлиця
чуєш лечу мій голубе вітер до мене горнеться

… погляд вицвів… у зморшках
чорніють потоплені посмішки…
кожне око, як мóршень,
на лабетах Біди… «В горóсі

лопатки знатимеш!». Сльози
скам’яніли – не видушить… Гíркість
в тембрі голосу… Досить…
болючі-болючі вісті…

Про що не спитаєш – у відповідь
байдужі слова підкреслені…
сумирна розмова, як вíдпуст… «Їдь,
горе моє»… Ні, не весело…

І почав чоловік сей малíти:
єдина дитина відколи
зробилася інвалідом,
недоумком… Нéлюди голову

пробили… вночі перестріли
сина… Душа горе мерéндже…
«Їх знайшли, посадили… Тільки
жити не легше…»

Ужаль кинджальним жалом без жалЮ,
Без співчуття, без літості і звуку.
Зелом я перегірклим постелЮ
На постіль пустку, що цілує руку.

Давай, пускай свою отруту в стан,
Коли мігрень – наївний самозахист.
Не стань прокляттям, що прорісши в стан
Тонкий, так тонко помережить навхрест.

Відторгненій, відреченій від снів,
У стигмах кленів осені так тісно.
Переболів, перегорів, зітлів
У спогад, що рубцює нині й прісно.

Трирічно-триєдино дивний птах –
Це ти і я. І місяць. Сонний триптих.
Від розкоші мелодія гірка:
Скрипаль в провулку перепестив скрипку.

Ховає місяць молоко у дзбан,
Таврує трави в магію капризно.
В рівчак рунічно крапає із ран
Кохання, невзаємне на трутизну…

16.10.2010