Видно, не спать сегодня,
светлый, заветный друг.
Время, как земноводное,
выскользнуло из рук:

в каждой слезе о прожитом
бьётся о сушь вина.
Мир, где всего дороже - ты,
залпом бы и - до дна.

Красное - словно треплются
по ветру паруса.
Только надежда теплится,
даже когда гроза

выжжет глазницы морю
чистою нотой соль:
брег твоих губ умою
сладким вином, Ассоль.

Пристосовувався довго
футболіст до власних ніг:
віртуозно ними човгав,
доки свій обрав розбіг.

Все? Та де там! Знов до праці:
м"яч на ціль не встановив...
Слабозрячих папараці
навіть за ворітьми звів.

Там і диктора незримо
попосмикав за язик.
Той жбурляв словами - мимо!
Геть з ефіру нишком зник.

От суддя не вдавсь до смутку,
і його тут чути свист:
за затримку часу хутко
бачить картку пенальтист.

Бий тепер... Аж так - до Волги...
Воротар відбити зміг...
Пристосовувався довго
футболіст до власних ніг.

17.07.2010

На асфальті бульки.
Спиці в парасолі.
Це самотня гулька.
І не буде солі
розчину на шкірі.
Дайте змогу вірі
гепнутись в калюжу.
Я і ти. Влаштує?
Зайвих я спаплюжу.
Туї.
Туї.
Туї.
Ніби на курорті.
Ніби на параді.
Крапельки по морді.
Ми безмірно раді.

Я? Я – парвеню.
Ти? Ти мені вдячний.
Я передзвоню,
щоб було не лячно.

Висушим шмаття –
і безмежно голі.
Упадем в життя.
А по парасолі
розпливемось радо.
Це… Щось особисте
градом,
градом,
градом,
нібито намисто.

2010

Режисер побажав греця ,
ми стріляли у декорації.
Загалом, все нижче йдеться
про воєнні операції.
Марші лились крізь мати
(чоботарі заздрили стримано).
Барабани: «Ати-бати!», -
нахабно на публіку гримали.
Підготовка до теракту,
так би мовити, репетиція:
ніхто не чекав антракту –
напружена хвора позиція.

Лише у брудному віконці каси:
Білети продані!
Білети продані!
Продані, дідько, білети!
…Натомість барабанів маракаси.

2010

Цей запах волошок у житі п’янкий.
Ця хмара свободи над нами!
А знаєш, який ти, а знаєш, який?
Про це не розкажеш словами.

Цей згусточок щастя — густий-прегустий,
Солодкий, тягучий, немов шоколад.
А знаєш, який ти, а знаєш, який?
Ти мій-наймоїший. Ти мій зорепад.

Направду, цей світ — і смішний, і страшний.
А щастя — таке швидкоплинне.
Я знаю, який ти, я знаю, який —
Незмінний, нетлінний, єдиний.

Як у дитинстві
Кидаю все камінці
Що якнайдалі.

Рінь на поверхні
Скаче і тоне в воді,
Ойкнувши ледве.

Кола тоненькі снують,
Як павутинки,
Вказують місце мені
Мрії могилу.

Доброго вечора, моя Радосте!
Як здоров’я? За ким сумуєш?
Чи підкорила щось непросте?
Слова ласкаві від когось чуєш?

Ти натомилась за цілий день...
Чи усміхаєшся...чи радієш?
Співає серце своїх пісень?
Кого забула? Про кого мрієш?

Милуєшся зорями? Любиш троянди?
Чого в цей момент чекала?
Що вимолюєш, як ковток води?
І що з собою ця мить забрала..?

Про що розкажеш? Про що змовчиш?
Які вірші зараз а думці?
Про що поглядом прокричиш?
І які плани уже в розробці?

Ой, ... щось вже питань забагато.
"Ти як?" - от і все, що я зможу спитати.
Я маю єдину спрбу для того, щоб жити
І сотню життів, щоб про це написати.

15.07.10 23:38

Майя календарь – наша

Судьба.

Во Вселенной

Сущность вещей глубинная.

Счастья открыты врата –

Вечности Жизни и Света.

В миру царят кутерьма

ребусом невежества,

это мрачных мислей сеть-тюрьма.

Словно рыба в них попавший

Человек,

Гниет, прозябает свой

век.

«-Милый брат, верю слышыш ты,

Вознесения мысли зажги.

Сквозь Лучи Огня Любви

в Белый Век их неси.» Отвечаю
с Радостью:

«Родная слышу – соединяю

Солнце и Луну.

Время пришло, что

Посею то и пожну.

Вознесения открыты врата

для всего человечества

Счастье, когда понимают

меня –

Человек от Света – Свет

от человека.

Парка родного прохлада

нежит меня.

Дыханием нежной тишины

ласкает природа человечества

сердца.

Песню о Единстве

Вселенных

Поет моя душа,и

аплодисментов взрыв – на

бис

Парка листва.

Чудо – сказка Апполона

Сам познай себя,

бездонная реальность

и илюзия Бытия.

Все во вселенной

Слито.

Взаимосвязаны нитью

Любви,

на матушке Планете

Земля,

все души и сердца.

Бог – это любов!

Улыбаюсь, он смотрит

На меня.

Выхлопы города (как
бутылки, часы или
как восклицательный знак)
схожи с характером Лили
Марлен и её бледной кожей.

Двое зашли в переход,
в его перспективу, под землю, и, может,
их пустошью захлебнёт,
но всё же…

Выхлопы города – стук
пО столу, пО спине. После
пожатия рук,
улица в улицу – поле.


А двое – квартирой пустой,
пятнами, знаками на простыне.
На двери телеграммное : «Стой»,
и печалит вдвойне
цыганский строй.

Так фигурой в окне,
на чёрном коне –
город немой,
город не мой.

26.06.2010

Сонно, сонно.

Из распахнутого
окна
ахнет.

В волны ночи нырнула донна –
до дна.

Она
одна
в лабиринте крика.

Губами - к стенам,
в домнах лет.
В имени
Федерико
пепла октава,
над –
« Се нам
Грядет».

Попробуй, вымани.

Болотной тины
напряжённый
холод.
И над Гранадой
месяц синий -
сонный,
молод.

Сонно…Сонно…

В волны Стикса
шагнула донна –
До дна.

29.04.2010

Как из точки растёт куст
цветов – прорастает врозь -
из твоих прорастает уст
уже брошенное: «Брось».

Так в заплёванном парке мрак
через сток прорастает в ток.
И листок на асфальте так
одинок, будто это рок.

После танго – вороний крик,
барабанная дробь, пустырь.
Из несказанных только три
слова, главное в них: «Прости».

А луна, как волна, полна
и песка, и морского дна.
Но она заливает пол .
И от целого – только пол...

8.07.2010

і які ж порепані, наче яблука печені, п’яти.
якими городами ходила , філологине?
щоб зимувати, ламала у кропу зап’ястя,
потім у банку складала з промінням синім,

потім дивилася в дзеркало – і не бреше ж!
наче дівчина, наче й столітня бабця…
перша огрядність - іще не цілована вежа,
першопричінність і зболена першопорядність.

а тут іще пливе по вулиці Анна- Марія…
у школі була дурепа, а зараз в зеленій сукні,
і вії, як махаони-гіганти ! О, мама мія!
і чоловік вигладжує. от вже сука!

завтра прийдуть уроки , в роки - гіркавість
осінь прилипне кленовим листочком на ступні,
а ти ж така, як басейн – хоч бери і плавай!
в сумці Сосюра латає останні туфлі.

пішла у мережу інетну мережки збирати.
редагувала вправно, а тиша гіркла полином
де вітер куйовдив футболку-червону ватру,
де чати футболили чемно філологиню.

Пускають коріння у груди минулі ери,
Великим Шовкóвим шляхом течуть каравани,
Із смальти глибин скаменілі встають шумери,
Монгольськими бубнами важко гудуть кургани.

Послання від інків у руки вплелись вузлами,
Червоний татарський степ, і нога в стремено.
Неначе між вір і культур, між віків, на зламі,
Йдуть ефіопи в індигове небо крізь мене.

А пил від сторіч незламним стає монолітом:
Тут кельтська руда, тут бронза ацтеків і майя.
Тут всі племена, що вже встигли перегоріти
У кожному з нас, як у гумусі, проростають.

А кров стугонить! Вже громадами гори-таври,
Вже іскрою волі у ватру влились сармати.
Колись тут і я, щоб самій прорости у завтра,
Між скіфських кісток приляжу заночувати.

За двадцять шоста – черга до цирульні,
Моє прохання – дві короткі фрази.
Півчерги дружно розпустили нюні -
Плаксивий фільм їм демонструє плазма.

У титрах – Міхалков і Дапкунайте,
У пляшці – квас прокислий, наче брага.
Ще й перукарка липне: „А давайте
ми пострижемо вас „під Lady GaGa”.

Міняють настрій призабуті ноти АББи
І я здаюся під грайливим натиском.
Чоловіки розлуку топлять в пабах,
жінкам доречніше - міняти зачіску.

Бурчить клієнтка із фарбованим волоссям.
Жбурляє телефон на підвіконник -
Сторінка, друга, от і почалося...
Вивчаємо деталі світських хронік.

Справжнісінька весільна лихоманка,
породжена, мабýть, серйозним вірусом -
пройшовся Гіменей, неначе танком,
по холостяцтву Мессі і Касильяса.

Та й Пенелопа Крус його знайшла.
О! Розкудахтались. От заздрісники ниці!
Що? Гарна? Ще й багата?
Тихо. Ша!
Усі ми заслуговуєм на принца!

Невже комусь потрібен Гіменей -
ота бацила втрачених ілюзій?
Кохання замінили лесбо й геї,
І випадковий секс у лісосмузі.

Та сни про тебе, як кусючі оси,
Все повертаюся думками в стиглу осінь...

Забудься, згинь.
Ну що я тобі винна?!
Зліпило нас, як тюбик з суперклеєм.
На персах шрам – там різали пухлину.
Чому ж тебе не видалили з нею?

І був Поет співцем свого народу,
І жив Поет за правду за добро.
Помер Поет без хліба у незгоді,
Стакан і хрест - усе його майно..

2010

Зійшла зоря. Твоя зоря, моя.
Зійшла й упала у рожеві ночі.
Дивлюсь у дзеркало струмка - не я,
А тілька та, ким я так бути хочу.

Я хочу бути краплею роси,
Щоб сонце перші промені мені віддало,
Щоб райдуга хоч часточку краси
Лишила на мені і не пропала...

Я хочу стати краплею дощу,
Щоб падати на голови прохожих,
Досебе я нікого не пущу,
Я - крапля, я на себе тільки схожа!

Я буду трошки краплею туману,
Щоб зависати в небі ненадовго,
Я буду як ілюзія омани,
Щоб бачили і пам'ятали довго...

Мені подобається бути вітром,
Таким легким безумним хуліганом.
Мені так треба, треба трошки світла,
Щоб все життя не гнити за парканом...

2009

В глазах твоих светится золото Таврии.
Ты Минотавр мой, но я - минотаврее.
Словно кинжалы встречаются взгляды.
Только лишь равный должен быть рядом.
Мягкая кротость у женщин Востока.
Я непокорна, дерзка и жестока.
Женщины запада любят размеренно.
Бросаю я мерки под ноги уверенно.
У северянок глубокие чувства.
Холод вселенский – это искусство.
Страстность южанки – игрушка порока.
Этого мало для женщины Рока.


Тетяна Роса
поезія "Роковая женщина"




пародія

Що то,мій милий, в очах твоїх сховане?
Тиждень говоримо різними мовами,
Поглядом втупився в цятку на стелі –
Ти тільки числишся в мене в постелі.

Ти –так… кентаврик… Сусід он – Кентаврище!
Правда, Айгюль в нього теж…цьоця… та іще.
Розкомплексована жіночка Сходу –
Скоро вам всім тут не буде проходу.

Птасю, тобі щось пасивне й маленьке би…
Чув щось у школі про чукчів з евенками?
Кажеш, на холоді будеш не в змозі?
Краще до Каті з кіоску на розі?

Може зі мною? Розмірено, впевнено…
Хай не Європа – ну, трішки приземлено.
Хочеш спочатку і все по порядку?
Ти відпочив вже? – Ідемо на грядку!

16.07.2010

( з автором оригіналу не асоціювати... )

Розгублена, наче іграшка в пральній машинці
дивилася щиро, руками руки стискала
Сидів-думав: Господи, я ж стільки віддав цій жінці
а вона пройшлась по мені, як татаро-монгольська навала

А вона у мене пустила коріння грубе
а вона розлилась по мені як-море-широка
павутиною-медом склеїла мої губи
по полицях розклала чотири десятки років

Тепер сидить не плаче дивиться а я не можу більше
і менше не можу, і в очі не можу - соромно
Вона руками руки стискає (собі, між іншим)
а мені так хочеться не їй віддати останні сорок



(2010)

У ритмах дощів барабанять слова.
Ця осінь у повному штилі.
Дочасного вітру допоки нема,
Чекання - у східному стилі.
І сміх одаліски, і листя вогонь…
Палають ці руки у танці.
У кожному русі видіння долонь,
Що долю тримають на таці.
У кожному ритмі початку кінець,
У косах монети. Навколо.
Проймають мотиви, втрачають терпець…
Цей танець, як людство, по колу.

Полум’я свічки гасить кімната чи погляд…
Хто із нас житиме довше до ранку?
Ти, озирнувшись надвечір, наздогад
Ліпиш із воску податливу бранку.
Ніч пропікає кістки. Майже в душу
Скапують миті від дотику пальців.
І за дверима ніхто не порушить
Літнього танцю… уранці.

Минуле, де ти ? Де ви, дні ?
В котрих єство моє кипіло.
Куди поділися вогні
Дитинства ?..
Може у мені
Життя роками переспіло ?

Можливо я давно не я,
Можливо втрачена навіки
Судьби сакральна колія...
Знесилилась душа моя
Під гнітом вражої опіки.

Немає світла у мені,
Воно, мов цвіт, спорохнявіло.
Якісь печалі неземні
Заграли на журній струні,
Багаття мрій відпломеніло.

Відвечоріли вечори,
Прозорі ранки помутніли.
В ошматтях сивої пори,
Мов з височенної гори
Потоки мли заструменіли...

Вже до поміжжя всіх марнот
Стекло буття...
Мене не стало.
Нічного неба чорний грот
Бездонням зоряних висот
Глитнув моє сліпе начало.

Душа шубовснулась у тлін
Підкошена лихою суттю...
А дух ? – не відаю де він,
Пітьма, пітьма з усіх сторін
Здавила злобною могуттю.

Пітьма... Її перемогти
Молитвенно немає сили.
В борні жорстокій полягти
За крихту світла, за світи,
Котрі крізь ніч заголосили,

Обсипались в риданнях дум...
Хіба порозуміти зможу,
Чим живиться одвічний сум ?
Який біжить по ньому струм ?..
Чи сам собі в сім допоможу ?

Буденщина, її тягар
Знебарвлює завісу вражень.
Згасає сонце... Божий дар
Краде зажерливий лихвар
Випльовуючи бруд ображень.

Гайнує, змучує літа
Пекуча пліснява облуди.
Непереборна самота,
Розпука, розпач, хрипота
Пруть скаженіло звідусюди.

Пітьма торкнулася очей
Прогризши мозок монотонням.
Ще скільки буде тих ночей,
Бурлячих темрявою ? Ще й
На крізь пронизаних безсонням.

Ще скільки буде небуття
В бутті, придуманому мною ?
Нема відваги до Життя
В душі, що кане в забуття,
Прошита плинністю земною...

Люди внутренне очень жестоки,
Только счастье настигнет тебя -
То друзья почему-то пороки
Открывают в себе, не тая.

Ведь практически все исчезают,
Остается, дай Бог, чтоб один.
Лучшим другом его называют,
Дорожи ты всю жизнь свою им.

Я не раз задавалась вопросом:
Почему горе всех так сближает?
Когда счастье же вдруг перед носом,
То друзей это разъединяет?

Дружба и любовь, где вы потерялись?
Где вы заблудились, куда вы забрели?
Вы скажите место, вы скажите время,
Объясните способ как мне вас найти?

Я приду тотчас к вам, заберу с собою,
Охранять вас буду от всех бед земных,
Подарю вам ласку, нежность и закрою
Дверь свою и окна, чтобы не ушли.

Я всю жизнь ищу вас, знаю, что найду,
Но ведь вера тоже вечно не живет…
Выгляните хоть вы, я вас очень жду,
А то моя вера в вас сейчас умрет…

Мне хочется сказать, что жизнь прекрасна,
Мне хочется поверить в чудеса,
Желаю знать, что не живу напрасно,
И жизнь моя совсем не пустота.

Хочу поверить в сказки на Земле,
Забыть тревоги и печали все,
Хочу поверить я своей мечте,
И с нетерпением ждать ее к себе.

И без сомнения я хочу кричать,
Что есть Любовь, и Дружба, и Судьба,
И так хочу я наконец понять,
Что означают эти все слова...

Беру в руки мобільний
І чекаю-чекаю
І ніхто не дзвонить
Ніхто,ніхто.
Зовсім.
Абсолютно.
Ніц.
Я думала, всі зайняті
Але ж ніхто,ніхто.
Ніхто, ніхто.
Ніхто, ніхто.
Просто я - абонент поза зоною любові.

Смарагдова криця його поцілунку

Холоне від зміни вітрів.

Засмаг сніг невинності: ти вже шукаєш

У горах рожевих слонів.



І форма відмовилась змісту служити,

І зміст розгубився в словах,

Проста аксіома розтерла логічність -

Це вже особистості крах.



І корчить твій розум сумління зелене

Ти плачеш, бо шкода слонів,

Яких у зневірі твій ratio* кволий

Гуманно на світ породив.

це сьоме твоє освідчення, голубе, мій освічений,
наче свіча засвічена , ревно на світ весь горить.
коли хвилини злічені - лопаються порічками
бульби від теплих дощів на голові століть.

згаяно час на згарищах, реготом гріх повісився,
ребра у хрестика вишито, мов батьківщини рушник.
вилиці київських вулиць гнуться знайомими рисами,
в осінь, яка безжурно горнеться до весни.

мов із газети складений, у літачка вразливого,
сів на сердешну стежку сріблястоперий птах,
дзьобом досвідченим рився між молодими римами,
і на погоду нила хитра його п’ята.

сьоме твоє освідчення – голубе мій освідчений,
пахне солодкими грушами зрадницько: тет-а тет.
слідчі вмивають руки, свідки на зерна лічені…
Перше було у парі, перше було ще те.

Одвічний шум в уламках голови,

Одвічний спокій в сліпоті очей.

Вже не важливий зміст речей.

Усе поглинув смак смоли.

Весь Божий світ в тенетах мли.



Так довго зліплені його уста

Тримають розмарин тривоги.

Боротися не має змоги.

(Один відсоток, може, з ста.)

Дорога долі спалено-пуста.



Його антракт – цей госпіталь старий,

Який волає криками солдатів,

Що стали жертвами ворожих автоматів,

Віддались темряві страшній,

Що живиться тілами мрій.



Триває боротьба життя й кончини.

Усе залежить лиш від долі.

Химери марень проти волі

Пригнічують в тобі людину.

Лиш десь далеко чуєш: « Сину…»



Химери губляться в пунктирах

Віднайденої сили жити.

Його хтось здумав воскресити?..

Молитва материнська щира.

Егіда ти від смерті виру!

травень 2010 року

...Як тільки я роблю крок уперед,
Моє нинішнє,
До якого я так прагну,
Відразу стає минулим...
От, наприклад, у цьому верлібрі:
Перше слово, яке ви вже прочитали,
І останнє, якого ще не усвідомили,
Бо я його ще не написав,
Відразу ж вступають у протиріччя...
Бо у ту мить,
Коли я поставлю крапку,
А ви
Дочитаєте до кінця,
Добравшись до мого минулого
У моєму ж майбутньому -
І ви, і я, і весь цей світ,
Як нам буде здаватися,
Будемо рухатися крок за кроком
До нашого майбутнього,
Надійно присипані зірковим пилом
Нашого минулого,
Який спадатиме на наші плечі
З скрипучої корби Сансари,
Що невпинно і монотонно обертається,
Намотуючи на свою вісь
Наш теперішній час...

Кумпала Вір,
17.07.2010 року, м. Хмельницький

...Є декілька вивчених способів
Прийти на Зорі у цей світ...
Наприклад, зачавшись в утробі,
Наприклад, зернинкою з квіт...
Наприклад, із Божого промислу,
Наприклад, з живого яйця...
Про яйця тепер поговоримо...
"За яйця" історія ця...

...Яєчню смажити ми любимо усі...
Це блюдо, як то кажуть - холостяцьке...
Об край пательні тим яйцем прикластись хвацько,
і за хвилину блюдо це - у всій красі...

...Коли є час, додати трохи сала,
Цибульки, помидорок, шкварочок...
Олійки, сольки, перчику стручок,
Зеленої петрушки патичок,
І - "Ще не вмерли", так, як класики писали...

...Однак останнім часом модно готувати,
На фоні запліснілих синіх стін...
Або, убравшись в позолочену краватку,
На фоні баби у очіпчику простім...

...Обов'язково під прицілом телекамер,
Під канонади пропіарених ідей...
Наприклад: "Україна - для людей!"
(Для тих, що знають, як вправлятись із замками)...

...Якщо тебе взяти за яйця,
Який би не був ти крутий,
Згадаєш: невдячних данайців,
Трухляві дніпровські мости...

...Сонети брехливих поетів,
Продажних політиків зло...
Правдивий "товаріщ Суетін"
Підшиє усе твоє тло -

...За яйця! Які там міньєти?!...
За яйця! Який там оргазм?!..
- Лижи!...
"Прежидентом штаєте,
За яйця лошкочучи нас..."

...Голлівудський сюжет, театрально-картинне падіння...
Президенту - нелегко... Товчуть, то вінком, то яйцем...
Але він - отвічає! Він буде нам справжнім взірцем...
Всім, хто так переймався його Х-подібною тінню...

...Буковель, Буковина (чи Бебель?), Австралія, Боснія,
Геноцид, генофонд, всеукрАїнський чехо-поет...
І такий, вже забутий, здавалося б, культ-силует -
"Я тобі поясню..." Тут і Анна Ахметова млосніє...

...Онуку Богдана Сташинського видівся сон:
Він смажив яєчню, нехитре, здавалося б, діло...
Співав Пол Маккартні, звучало, немов би шансон...
Степан - все не падав... Яйце із юрби - не летіло...

Кумпала Вір, 15.07.2010 року,
м. Хмельницький

Жура, відрада, день і ніч
Зосібна зрошені.
Пасхальний батьківський куліч
На тернях зрощений.
Ти не тужи, що не одна
У Божім тім’ячку.
Пошле Господь комусь вина,
Тобі – насіннячко.
А ти сипни їх на поля,
В долоні страдницькі.
Озимі сіють загодя,
Щоб жати радощі.

2010 р.

Червоне вино-сонячне зарево,
Кислий присмак втрати.
У келиху лід.Змішаю з ранком
і буду тебе забувати.
Шматок пармезану-часточка місяця,
чудовий горіховий присмак....
І щезла образа та стало одразу
ніяково,стишено-знаково...

Краплина поту в надвечір'я
Перетинає скроню втоми.
Краплина крові рубом світу
до горла болю доповза.
Сльоза незграбно-жалісливо
вовтузиться на вії хмари.
Крихкі метеликові крильця
ромашку кличуть у танок...

Кипіла кров у горлі болю.
Сіль поту роз'їдала втому.
Гроза сльозу зіпхала в повінь...

...Крізь гуркіт грому й блискавиць,
метелик кинувся у небо
відвести крильцями негоду.
Ромашка ніжно шепотіла
пелюстками : “Вернись.
Вернись...”

2010

У вирій гуси з озера злітають…
І крапельки води
Із їхніх крил
Летять донизу,
Мов разок намиста.

Твои дожди, каких-то пару слов
Косыми строчками ложатся на асфальт
В них тайна жизни, и каков улов,
И что писал, в последней книжке, Оскар Уайльд.
Улыбка в них, о те твои дожди…
Твой дерзкий взгляд, средь вечной дремоты,
И наши полуночные вожди,
Еще немного я и очень много ты.
В них запах чая с медом и лимон
Уютный плед, пустой чердак, и пыль,
И затянувшийся на триста лет ремонт,
И наша общая непрожитая быль.
Твои дожди. Каких-то пару слов.
В них целый мир, свернувшийся в комок
Секреты недоумерших богов
И то, что ты сказать мне в слух не смог.

Ілюзія вибору?
Кажуть, доля написана,
Ролі розділені,
Грай - і терпи до кінця

Ілюзія щастя?
Наче в лещата затиснуті.
Серце відкрий,
І живи, як обіцяв...

Немного грусти.

Писать стихи, читать законы,
Как скучно, это всё до боли.
Тут строчка об открытии,
Там строчка о любви.
Тут строчка об отказе,
Там тоже, и грустишь.
Один закон прочитан,
Один стишок написан.
В законе только сложности,
В стихах слова любви.
Настолько всё запутанно,
С законом не сравнить.
В котором, всё расписано,
До точки, запятой.
В любви лишь многоточия,
И ты сидишь, грустишь.
Пытаясь что-то выиграть,
Иль что-то запустить…

Николай Блоха12.07.7518 (2010)

Возвышенное одиночество.

Продукты магазин.
Машина по дороге,
За ней другая, и ещё.
Жизнь города одно движенье.
И в хаосе передвижений,
Листва, спокойствие дарит.
Своим движеньем хаотичным,
Кричит о том, что некуда спешить.
Девчонка мимо как всегда,
Два раза в день, в одно, и тоже время.
Хотелось бы за ней бежать…
Лишь ветерок, её ласкает тело,
Листва же шелестит презренно.
Как грустно, так, стоять, смотреть,
На хаос жизни обращенья.
Прейдёт пора, и опадёт листва,
Потом зима, весна,
И вновь в листве,
Презренье хаоса движенья.
А мне стоять считать года,
И созерцать передвиженья.
Поскольку изменить нечто нельзя,
Когда ты памятник гранитный,
Поставленный, потомками поэту…

Николай Блоха12.07.7518 (2010)

Життя сповільнилось…
І мозок плавить спека.
Час, ніби гума.
Ти – далеко.
Хвилини гладшають.
В них гіподинамія.
Тебе – нема.
Пригальмували мрії…

Життя вповільнюється… майже до стоп-кадру,
(ухопленому кимось з висоти)
На ньому – Ти…

13.07.10

Коли твої тремкі долоні
Здіймають в тілі дивні хвилі
Мов дикі коні у полоні
Мої слова, думки та мрії

Тремтить рука ледь чутно… трохи
А тіла мого не торкнеться
На нім усі стежки, дороги…
Тобі віддам… Прямуй до серця!

Це насолода і тортури
Це гра приправлена знущанням
І сорому вже зайві мури
Проб’є стрімка ріка бажання

2010

Щось просто, щось не просто.
Комусь просто, комусь ні.
Хтось в золоті, алмазах...
В болоті хтось, в лайні.
Хтось просто хоче жити.
Хтось просто просить "дай"
Хтось хоче взсе абути.
Хтось просить: "пам'ятай",
Комусь слова потрібні,
Комусь потрібен страх...
Когось заносить штормом.
Комусь зриває дах.
Непросто-значить важко.
А важко, то тримай.
Тримай, тримайся, тішся.
Бо вітер він не вічний.
Твій вітер, трої хвилі,
І море, море слів...
Летять стрімким потоком,
Від берега до ніг.
Від ніг ідуть у серце,
А з сярця в далечінь.
Проте, це добре, звісно...
Що видно чиюсь тінь.

Хтось просив... І ми згодились...
Вірус гри чи антивірус -
нам хіба не все одно?
Цеглу б"єм, бетон на дачі,
то невже в якомусь матчі
дутий м"яч не розб"ємо?

Одягти дали труси нам.
Не повірили сусідам,
вчити хочуть ремеслу.
Я і мій дружбан ногами
на прохання його мами
вдвох розбили по веслу.

Ну та грець йому в штани їм!
Дещо ми й без них умієм,
як про те попросять нас.
Дали м"яч... Один! І тільки?!
А таких, в трусах, - аж кілька...
Може, й весь у цьому клас?

Треба ще побігать буде:
гроші он платили люди,
за парканчиком сидять...
Стали грать. Один за одним
скачуть хлопці, як голодні,
прагнуть м"яч той одібрать.

Ніби й б"ють, а він і цілий.
Ну, хіба це, хлопці, сили?
Дайте вдарити і нам!
Не дають. Шкодують, мабуть...
Ладні навіть в ноги падать.
Ну, не бити ж по ногам!

Раптом гул пройшовсь юрбою,
а суддя маха рукою...
Мій дружбан приклався раз.
Та не м"яч розбив - vip-ложе!
На газон виносять ноші -
стало в полі менше нас.

Матч трива і по перерві.
Мій удар - іще в резерві,
просто бігаю, як пес.
Ну, невже не зможу й разу
зачепить його, заразу,
і відправити під прес?

Переконаний: я точно
справу цю зроблю наочно.
Те vip-ложе - лиш аванс.
Вимагати потім буду
за розбитий м"яч "Славуту";
дайте, хлопці, тільки шанс...

Не дають! Хоча й зморились,
у штрафній у купу збились.
Стогне ревом стадіон.
М"яч летить... влучає в стійку
і знаходить вбік лазійку
з диким свистом в унісон.

Довго я не став гадати,
як удару завдавати.
Ну! Чи є у нім діра?
Воротар з м"ячем, сволота,
залітають у ворота...
Тут закінчилася й гра.

14.07.2010

Я благаю, обери мене,
Бо у цім самотнім худо-раї
на змарнілих нервах тиша грає,
тільки вітер в ліжку ковдру мне.

Сумнів твій зіщулився на варті
цього рішення.
І я, ти знаєш, вірю,
це немов зайти у супермаркет,
де вражаюче багатий вибір.

Сльози лижуть перші фіналісти:
„Боже, мудрості пошли йому”.
Я аптеку ту, що по сусідству,
На валеріанці „підійму”

Геній мій, білявий Амадей,
Світ без тебе, наче місто Прип’ять,
Ну а я, старого замку привид,
Поглядом полохаю людей.

Ти - на відстані союзних автострад,
хтось казав – надіятися варто
навіть після сотень марних страт.
Тож сьогодні я чекатиму,
а завтра ...

та фінальна стадія мине,
Сльози, як і дощ, просохнуть вранці.

Тільки....
як восьминіг Пауль тих іспанців, -
я благаю -
обери мене!

Здула Бразилія... Донно Люсидіє,
чарочку в борг і я більше не нидію,
це ж бо ніяк не могло з нами статися,
темно в очах, і ніяк не розвидніє.

Донна Наталіє, ярі баталії,
небом клянуся, відбились на талії!
Ні, то святе, щоби фіглями гратися!..
Ляжемо? Бутси помежи сандалії..

Може спочиньмо? - З будь-ким могло статися,
мила Розаліє, годі кохатися,
зрештою, треба ж вертати до дійсності
(краще тобі б ці голландці дісталися).

2010

Колись вночі згадаєш мої очі
І сльози в горлі залоскочуть,
Заціпиш зуби з тої муки,
Що не вберіг нас від розлуки.

Згадаєш голос мій ласкавий,
І як "коханим" називала,
Як цілував моє волосся...
Провів рукою... ні, здалося.

На мить твій подих перехопить
Коли згадаєш рідний дотик,
Тремтливу ніжність рук моїх,
П'янких ночей солодкий гріх...

Ще пригадаєш з тихим смутком,
Як я будила поцілунком,
Як посміхалася колись…
Захочеш крикнути: "Вернись!"

Та Гордість спинить твій порив,
Ти вже колись так поступив,
Мене зустрівши, мимохіть,
Ти кинеш байдуже: "Привіт!"

Лиш вслід поглянеш крадькома,
Майне мов постріл: "Не сама!"
І знову сліз твоїх калюжі
Світанок з Гордістю осушать.

13.07.2010р.

Былина Голосиевских земель.

Был день шестнадцатый июля,
Год семь тысяч пять сот восемнадцатый,
От сотворения мира.
В прекрасном замке, розовых танов,
У алтаря богов Бух и Галтерия,
Великая княжна Тамара в центре,
Всё видит, и ведёт учёт,
Контроль движения финансов.

Пред ней княжны по младше,
Сидят, красивы и милы,
Грозны как для своих вассалов.
У каждой вотчина своя.
И каждая строга к ошибкам, недосмотру.

Княжна Светлана лишь нейтральна,
Она ведёт другой учёт и начисленья,
Княжны ведут учёт процесса сбора дани,
Светлана контролирует раздачу.

К писцу, ведущему рассказ,
Дружиннику Никола, что Блоха,
На час когда ведёт, он сей рассказ,
Всех ближе Анна удельная княжна 187.
И много раз он слышал:
Дрожь и смущение вассалов,
Когда она им что-то объясняла.
Такое видел он не раз, в иных уделах,
Княгинь: Лида, Аня, Галина,
Нина, Ира, Антонина,
И не упомнить всех княгинь.

Сидящих пред Тамарой княжной великой,
У алтаря богов Бух и Галтерия,
Они решали, день сводя,
Как завершить сей день?
Служителей богов Бух и Галтерия,
Чтоб не привлечь несчастья,
И достичь высот в их трудном деле…
Вести счета и проводить проводки.

На землях Глосия, в царстве «Ощадбанк»
В сей день шестнадцатого июля,
И в год семь тысяч пять сот восемнадцатый,
От сотворения мира.
Иль просто две тысячи десятом от рождества.
В поклоненья богам Бух и Гарления.
Удел 187 вассалы, дружина.
И речью оглашая приветствие и поздравленья.

Сотрудники отделения 0187 Голосиевского филиала №5398 ВАТ «Ощадбанк» и охрана данного отделения в лице писателя Николая Блоха поздравляют бухгалтеров Голосиевского филиала №5398 ВАТ «Ощадбанк» с их профессиональным праздником днём бухгалтера .

Ко дню бухгалтера, всего лишь пару строк.

Сегодня день шестнадцатый,
И повод есть бухнуть.
Сегодня день шестнадцатый,
В недели пятый день,
Галтерить заставляет он.
Здесь перечень имён:
Тамара, Света, Лида, Аня,
Галина, Нина, Ира, Антонина.
Кого-то по ругают, кого-то по клинья.
Меж булочкой и чашечкой лимона полтора,
Невзрачные бумажки, расслабиться нельзя,
Сегодня полагается, бухнуть бухгалтерам…

Ко дню бухгалтера, всего лишь пару строк.

Сегодня день шестнадцатый,
И повод есть бухнуть.
Сегодня день шестнадцатый,
В недели пятый день,
Галтерить заставляет он.
Здесь перечень имён:
Тамара, Света, Лида, Аня,
Галина, Нина, Ира, Антонина.
Кого-то по ругают, кого-то по клинья.
Меж булочкой и чашечкой лимона полтора,
Невзрачные бумажки, расслабиться нельзя,
Сегодня полагается, бухнуть бухгалтерам…

Місяць зі сходу ще
Мріяв про зіроньку,
Що найясніше сія,
Козак ізмолоду
Думав про миленьку:
Де ж ти, найкраща моя?

Місяць ізвечора
Виглядав зіроньку:
Зійди на небо, зійди.
Просив козаченько,
Просив дівчиноньку:
Прийди до мене, прийди.

Світи, світи мені,
Та ясен місяцю,
То я для тебе зійду.
Поклич, поклич мене,
Ти мій милесенький,
То я до тебе прийду.

2010