Я чомусь знала, що можу тебе не кохати
І запросто йшла за тобою у слід,
Бо та калина, що цвіла. До хати
Ніколи не пускала темних бід.

Бо ж не біда це. Зовсім. Ані трохи.
Я ж плакала, як небо на весні.
Мені іще ввижались твої кроки.
Як ти ішов до мене…уві сні.

Я рада, що можу тебе не кохати.
Я у когось одна, а у тебе – чужа…
Моя віра ламає грати
У світ, де тебе більш нема.

І все як слід. Минає все минуле…
Як юний цвіт, як мати до дитяти,
Горнусь до мрії. Вітер віття тулить.
Виходить, я не можу тебе не кохати?!

22:10 21.11.10

Прокинься, брате, розкрий свої очі,
І оглянись, і роздивися,
Хто всі ці люди поруч з тобою,
І хто там зверху вершить твою долю?

Прокинься, брате, ножа візьми в руки,
Помстися кров*ю за завдані муки,
В дніпровських водах омий своє тіло,
І виплач, брате, все, що наболіло...

Завірюха гойдає снігу смуги,
Насипа кучугури по вікна,
Завиває диким звіром від туги,
Робить наші сліди непомітними.

Грає вітер на арфі Еоловій,
Десь високо, гвалтуючи струни,
Припорошує віти оголені
День зимовий й бреде сніжно-сумно.

Я втічу від морозу лукавого
Та й сховаюсь в затишній хатинці
І зігріюся міцною кавою.
Засіяють вогні на ялинці...

Відрахую я іще одну віху,
Ще одну перекину сторінку.
Із душі прожену геть ту віхолу
І відчую тепло літа взимку.

2009 р.

І навіщо приснився сьогодні,
навіть дозволу не питав.
Тільки сни ці такі немодні:
ліс, і поле, й зарослий став.
Спілі яблука рве селянка,
а корова дарує ріг,
і кохана я ще коханка,
і нікуди ти не побіг.
Біля мене ти – милим другом,
на воді не човен наш – ковчег.
І вода не пішла ще кругом,
у якому втоплю я щем.

04.12.2010.

На втому ляжуть ноти вітру
на серце ляже сніг землі
я попечалюсь, потім зникну
зі мною зникнуть сльози ці.
На втому весь оркестр світу
працює, аж кровавить сніг
хворобі біль позичить свиту
знайшла ж та втома свій нічліг.

На снігу коралі крові
на снігу коралі сліз
божевільний лакмус долі
ескобарії біль на біс.
А проте все випадкове
все тимчасове, тимчасове все
ескобарії святкове
божевілля випадкове
коралами на сніг впаде.
Сповитий у снігу весь біль
клекоче сутінками ночі
він просто так
забутий хміль
у темряву не крикнуть очі.

Снігом коли трава?
Скільки іще минеться,
доки мої слова
римами сточать серце?
Скільки потрібно слів,
щоби дійти до тиші?
Скільки потрібно пів,
щоби не стало віршів?
Скільки тобі мене
поміж рядків, пробілом?
Вітер сніги жене –
вижити треба сили.
Гоїти чим тобі?
Як рубцювати рани,
щоби пішов, аби
вибілив снігом ранок?

Ні, я Вас не люблю,
То Вам тільки отак здалося.
То не серце осиково труситься,
То лиш так.
Ні я Вас не люблю.
Ваші руки в моїм волоссі –
То лише ілюзорність
Моїх перемог.
Проста
Ваша правда душі,
Ні, я Вас не люблю,
То вечір
Огортає нас ніжністю,
Теплим цілунком губ.
А оте, що болить,
То велика і справжня втеча
Від високого трепету.
Вашу палку жагу
Збережу до знемоги.
Це, бачте неначе вірші.
Ні, я вас не люблю,
Це свята боротьба, немов.
Ні, я Вас не люблю,
Це усе щось…
Доволі більше
За ненависть, за пристрасть,
За втечу
І за…
Любов.


2010

Наталія Пасічник
поезія ****


це вже не гра дивний хлопчику це вже не гра
поспіх стискає зап’ястя крихкі роздира
наші серця затверділі неначе кора
пізніх дерев що натужно згинаються долі

смак алкоголю поразки невидимий знак
все що я встигну промовити: «ні» або «так»
вперто ховаючи попід повіками страх
сльози подібні до снігу чи грудочок солі

це вже не гра наче зорі ці крапки над «і»
зважені нами загублені як і тоді
поміж слідів на холодній брунатній воді
поміж відлунь до яких я не звикну ніколи



пародія

Ти не чекав, щоб промовила “ні” або “так” –
Смак алкоголю пом’якшив серця затверділі,
Хоч би залúшив яку одежину на тілі,
Холодно так, а ти поспішаєш… дивак.

Та не хвилюйся – поставимо крапку над “і”
(Просто я втомлена, трохи, пробач, безстатева).
Там, за вікном, пригинаються тужно дерева.
Відволікають. Зашторим його, і тоді…

Попід повіками ти прочитаєш – пора!
Поспіх стирає границі, стискає зап’ястя…
Що ти в екстазі там ніжно лепечеш про щастя?
Це вже не гра, дивний хлопчику, це вже не гра.

Сльози і шал, несміливе – Повторимо, Кать?
Дике блажéнство – до нього не звикну ніколи.
Ти не забувся, що завтра із вищої школи
Хтось обіцяв принести з математики п’ять?

4.12.2010

Не буде світла точно відтепер.
Його, щоправда, і не обіцяли...
Не видно те, кому хто носа втер
І де дірки, заштопані місцями.

Нема тепла і вже до нього - зась.
Аршин єдиний за мірило править...
Нема любові - де б вона взялась?
Не буде й світла. Буде світла пам"ять...

04.12.2010

В швидкому танці тротуарні плити
Мозаїку вистелюють під ноги.
Час поспішає, щоби слід мій спити,
А ранок хоче стати днем знемоги.

Сіріє втома. Контури неясні
Вихоплює мій погляд з шуму міста.
А думка то спалахує, то гасне,
Щоб радістю на край землі осісти.

Я буду потім думати. Я знаю,
Що знов сама собі лише належу.
Кінець дороги стане небокраєм,
Душа і смуток пісню помережать.

1993

Як і вчора, у вікна їдальні
Б’ються віхоли скалки дрібні.
І сама не нова я, звичайна,
А приходив у дім чоловік.

Я питала: «Чого ти жадаєш?» –
Він шепнув: «Згоди жити в аду».
Я сміялась: «Біду накликаєш,
Нам обом – незглибиму біду».

Та піднявши руку, мужчина
Думно гладив колюче стебло.
«Розкажи, як до милого линеш,
Як цілуєшся... Як це було? ”.

Затуманеним поглядом в”язнув
У обручку, у гірку золи.
Мимовільно не сіпались м’язи,
Півпрозорим, злостивим був лик.

О, втішання його – лезво срібне.
Він жагуче, напружено знав,
Що нічого йому не потрібно,
Що уникне й відмов, і заграв.


листопад 2010

------------------------------

Анна Ахматова


Гость

Всё, как раньше: в окна столовой
Бьётся мелкий метельный снег.
И сама я не стала новой,
А ко мне приходил человек.

Я спросила:"Чего ты хочешь?"
Он сказал:"Быть с тобой в аду".
Я смеялась:"Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду!"

Но поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы.
"Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты."

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни один не двинулся мускул
Просветлённо-злого лица.

О, я знаю: его отрада
Напряжённо, и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.

Радість довго я кликав,
А почула – жура.
Прилетіла безлика,
Мов із неба зоря.
Невагома й незрима,
І пекуча, як біль.
Обізвалася в римах
Без надмірних зусиль.

Мав писати про щастя
І про радість одну, -
Та прогнати не властен
Свою гостю сумну.
Ніби полум’я подих
Обпікає вуста.
Ні на мить не відходить
Із душі сумота.

Що із нею робити,
Хто мені відповість?
Я на білому світі
Сам непроханий гість.
Спалахнув загадково
І безсилий погас.
Не сприйняв моє слово
Збайдужілий Парнас…

… не дратує – вбиває ця мовна конструкція,
коли чую у відповідь: «…так, але…»;
до фарисейства не звикнути… Кýпцем
з чеснотами блуди…Живу напропáле,

пишу напропáле… Чим глибше копаю,
тим регіт у спину сильніший луна’….
Згори плюють критики, кажуть: «Недбало»,
до читачів за проваллям стіна…

тяглóм тягну творчість, давно мої вірші
вищими стали за мене, давно…
Мир, супокíй, а в душі Коліївщина…
збірки – це військо : я – батько Махно!

І вирушив Лот за посланником Бога -
Величний і світлий - по чорній горі.
Дружину громами вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.
Кинь погляд на башти черлені Содому,
На площу, на двір у затінні олив,
На вікна спустілі високого дому,
Де діток родила, де щасні були.


Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, як лід.
Прозорою сіллю постала між віттям,
А ноги стрімливі - навіки в землі.

Хто жінку камінну оплакувать буде?
Є й більші утрати в ряду забуття?
Її моє серце повік не забуде –
Спроможну за погляд віддати життя.



листопад 2010


-------------------------------

Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.

Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924

,,-В глубинке казачих станиц Украины,
Мальчик родился, живя улыбался - мечтал.
Пас гусят на лужайке,
И погружаясь в мечты
В звездную даль улетал.
Закрыты глаза - ночь, тишина...
Танец воображения его кружил,
Босыми ногами, по Млечному Пути,
Он в поиске Истины бродил.
Бывал он в далеких мирах,
Время ностальгии, теченьем Мысли плыл.
Во Вселенной звездная пыльца
И в ней Венера - гурия,
Она, стала Крестной Мамой,
Его одарив Даром Любви сполна.
В странствиях далеких, рядом Она,
Сына баловала искренне любя.
В танцах суетного бытия,
Искуству Жизни, в миру Невевежества,
МИР Любви познавать учила Она.
Любить искренне МИР, как самого себя.
Ее наставление: ,,-ЛЮБОВЬ бесконечная,
ОНА Сердце твоей Души,
ОНА путеводитель и защита твоя,
ОНА - Ангел хранитель в Пути.
Дари Любовь МИРУ, всегда, и
МИР отблагодарит во стократ тебя".
Мальчуган, мгновенье погодя, молвил Слова:
,,-Преклоняю колено пред Мудростью Любви,
ОНА Живет в глубинах
Бесконечных просторов моей Души".
Единение с Природой, краса Ее Божественна!
Дендропарк ,,Александрия", Рось река,
Парка тенистая алея, скамья, он и она.
В уединении течет беседа в тишине.
Город Белая Церковь, его парк
,, Александрия"'-
Украины зеленое сокровище.

03.12.2010г.

Спливає поволі ранкового сонця вітряк.
Забилося серце, немов зі старої дзвіниці.
Ти дивишся вгору і мрієш про дощ із відра
Тієї води, що в чужій причаїлась криниці.

Заплетені коси думок, наче риска скісна.
Далеких доріг потай болісно зраджена вірність.
Та горнуться знову, пробачивши слабкості знак.
І я відкладаю на потім питання всі спірні.

2008

Ягнятка люблять хижаків
І їх презлі зелені очі.
Їх лапок ніжний підігрів
Вони на собі чути хочуть.

Хоч знає - горло прогризе,
Для поцілунків тягне шию.
До нього в пастку смирно йде,
Нехай її там полеліє.

Вона ж в тім кублі вже не гість.
То воскреса, то знову мертва.
Якщо ж її ніхто не їсть,
Яка вона, до біса, жертва?

2010р.

finita la commedia

Заграла ніч на струнах самоти.
Живі слова приречені вмирати.
Найбільша мужність зараз - утекти,
Найбільш значимо - просто промовчати.

Так різав сміх наскрізь печаль мою.
Та мить ніколи вже не кане в Лету.
В душі сто раз дзеркалилось "Люблю",
Тікали в даль рожевих мрій сонети.

Високовольтна лінія душі
Тремтіла так, немов кардіограма.
Ти раптом зник, безслідно зник в юрбі,
Ту тишину не вдаривши словами.

Асфальт сірів від літнього дощу -
То плакали блакитні очі неба.
Відквітнув травень в тінях споришу.
Коли вже я одужаю від тебе?

Ти так набрид. Ти чуєш? Відпусти.
Магнітом тягнеш через кілометри,
Смієшся вслід з далекої юрби,
Живі слова примушуєш померти...


1.06.08

Еще недосказано много,
Еще есть о чем помолчать,
Кто верит в судьбу, а кто в Бога,
А кто-то клянет чью-то мать…
Без пары разученный танец
Стирает до крови паркет…
Сменившие лица на глянец,
Бесстрашно порхают на свет.
Разбиты в сердцах чьи-то души,
Им просто хотелось любить…
А ран не увидишь снаружи,
Их можно улыбкой прикрыть.

Your look is steadfast, soft & still,
So I'll be watching you until
The time would pass its very end,
That you would feel its painful trend,
Its lovely torrent, full of joy,
Which we repeatedly enjoy,
Having our common friendly soul
All single creatures to console.

Revive, ye body & ye heart,
Give vita an enormous start,
Leave all your vain regrets aside,
Let peace around yourself reside!

But spirit! - let it be untamed,
In peoples & in countries famed.

Душа - метелик. Візерунки крил
Химерно постають у гущі кавовій.
Комусь судилось боронити тил,
А іншим - долі міряти лекалами.

Так повелось - асфальтове шосе
Не так давно ще не було і стежкою...
Хто власну долю в секонд-хенд несе?
Всі - щастя ковалі. Кують. Я теж кую.

Бетон і скло, пластмаса і акрил -
Щоднини обростаємо фортецями...
Душа ж - метелик, візерунки крил
Незмінні - з Атлантиди до Венеції...

Квапливо виголошуємо спіч,
Пакуємо валізи і несесери...
А Попелюшка колупає піч.
І стане, стане - вірите? Принцесою!

03.12.2010

Зима – як бояриня: довгі рукАва.
У хутра розкішні закутано тишу.
Сьогодні вона милосердна й ласкава,
А завтра на клапті порве все колишнє.

Завіє, засіє, ногою притупне,
Колючим морозом сипне аж у душу.
Холодне минуле, майбутнє підступне.
Милуюсь, дивуюсь...Пишу, бо так мушу.

У нього немає лиця.
Є пес лабрадор, ліс і схови.
„Почвара – людина оця...”-
Пугукають жалісно сови.

У нього немає очей.
Не вимисел це, а жахіття.
Подружжя виходить з ночей,
І плине у згоді між віттям.

Дружина таки не втекла,
Вона пам"ятає всі риси.
А двері з вінцем об заклад
Все б"ються:"Тікатиме риссю..."

Він їй розплітає косу...
Розмови - про сонце і хвилі...
Подеколи лист принесуть -
Від тих, що жирують за милі.

У нього немає краси.
Є дім, невеличка парцела.
Жених на весіллі носив
У хусточці вбивчий міцелій.

Сміялися гості:”Цілуй!”
Гірчили вуста у невісти...
О жінко, у далеч крокуй
Із мужем - крізь дощ - благовісно!

По зливі пригадує він,
Як пахне сосна і секвойя.
Для нього дзвіночок – як дзвін.
Обстежують пальці світ Гойї...

В бідахи не буде дітей.
Навіщо лякати малечу?
З ціпочком іде до курей.
Обходить на паколі глечик...

Так хочеться з нього полить
Остуди - на щоки і груди.
Скеміє, нестерпно болить
Обличчя - відтяте, забуте...

Катма - для нового - лекал.
Світлина обвита намистом.
Безликий, немовби корал,
Згрібає каштанове листя...


А я вік залюблена лиш
У гарні обличчя і руки.
Із ким розрізатиму тиш,
Що гускне, стіка на прилуки?

Що - старості палева яв?
Це бганки, залисини, плями...
У кожного Час відібрав
Лице, що плекалось роками.

Супружник іде в полини...
Обличчя його молодече.
Визбирую скалки вини...
І дощ
розливаю
на плечі...



--------------------------------------------
Чоловік без лиця живе (існує...) в будинку біля озера.


2010-2012

То гнів, то страх...
Образи і провини...
А розум - куций підпанок,
не пан, -
якщо царює над усім гординя,
страшний самозакоханий тиран.
Промінчик щастя
чи ковток натхнення,
усе в її очах -
зола і тлін.
Нічого не сахається,
окрім
єдиного суперника -
смирення.
Від нього лиш тіка,
мов чорт од ладана -
маліє... даленіє... пропада...
Благословенна
сила нерозгадана
смиренної душі,
що не вклада
з мерзенною огудою
угоди
і не плекає помсту.
Далебі,
смирення - це не рабство,
це свобода
від ницього тирана
у собі.

2010

Від неї не відгородитися
ні пирогом, ні порогом...
Насправді ж (якщо придивитися),
вона - не страшна, а строга.
Хова за підступністю грізною
щось незбагненне й бентежне.
Нічого вона не вирішує,
бо - і сама залежна.
Вона не підштовхує в засвіти -
лиш відмикає двері.
І зовсім не варт
дивуватися
її не манірній манері.
Незанепалих Духом
поглядом ввись проводжає...
Вона співчува відчайдухам,
нав'язливих - зневажає.
Сама - із терпіння виткана,
в просторі й часі обмежена.
Їй так на роду написано -
приходити без попередження.
Не спізниться, не завагається.
Знає, коли і до кого.
Вона - лише виконавиця,
Всевишньої волі Бога.

2010

Нині повня, як голландський сир,
Розпласталась на небесному коврі.
Місяць казку наніч попросив
Про ущелину семи вітрів,

Про сумну царівну Лореляй
І про серце-камінь з сердоліку...
Там, де протіка молочний шлях,
Місяць зорям не знаходить ліку.

Золотом заманює, іскриться
І блищить, мов медальйон коштовний.
Як кохаєш спрвжню чарівницю,
Не шукай із нею зустріч в повню...

Спіраль життя –
За днем приходить ніч...
Дивуюсь тим,
Хто може не любити:
Серцебиття,
П'янкий кохання клич,
Батьків хати
І яблуневі квіти.
2.11.2010.

Усе робити треба гарно:
Кришити фрукти на компот,
Плести скатерку чи фіранку,
Обводити червоним рот.

Шукала мушлі між камінням,
Ступала з хвилі на причал,
Ще й хизувалася умінням
У сорок бути між дівчат,
То й не прив"яла, ніби смоква.
Сушу антонівку, киш-миш...
Летять листочки в напівспокій
Світлиці Вітру:"Довго спиш!
Зірви мені в мелісі диню,
Коти баштаном пил, кавун...
Я нині - кішка чорно-синя.
Оселя - прихист риб і лун.
Під вечір я - далекоглядна.
Ні, не кажи - напівчужа...
Неси капусту попід ляду,
Виточуй каяття ножа.
Рахуй дерева і стодоли...
На клямку двері зачини!"

Ой... ти пішов у прірву полем...
Там, каже Грім... дають чини...


2010

Можеш мене добити,
можеш кидати камінь;
я не скажу ні слова,
липи загоять рани.
Можеш мене роздати
світу, книжкам і мурам,
можеш мене продати
п'яним і добрим друзям.
Можеш мене сховати
в шапку або в долоню.
Можеш! І я, напевно,
просто тобі дозволю...
Не запитаю, нащо
все це потрібно далі.
Хто ти, коли не Юда?
Хто ти, коли не Каїн?

2009-2010

Колишуться м'яко трави
в долинах між гір на світанні.
І перлами падають роси
на килими ці неткані.

Строкаті від квіту луки...
Вдихаю п'янкі аромати,
й надіюсь, що ще поталАнить
ВИСОКУ Говерлу здолати.

Малиновий передзвін
в кришталь ранку
вином плине.
Виринає із купелі
личко сонця
розімліле.
Як не впитись?
Срібних дзвонів
линуть
струмені іскристі.
Захмеліла в щасті
днина.
- Із Йорданом!
З Водохрестям!

На струнах білих награє Зима..
То реквієм. Напружені тополі
Вальсують біля брами Неба.. голі..
Та в теплий рай перепусток...нема..

Люцифери затюкані й сумні
Крізь сито Божі сльози розсівають -
У саван Україну одягають -
В безгрішний сніг ..

Убога хатка замерза над Пслом
Укрившись кожушком рудої стріхи.
Вузенька стежечка. Криниця-втіха..
Різницький серп над скошеним селом..

Пройшли жнива..

Бродять лісом хижі звірі
Під покровом темноти.
Хитрий лис і вовчик сірий, -
Нерозлучні два брати.
Оминаючи дороги,
Поміж сосен і ялин, -
То біжать вони прожогом,
То маскують свій спочин.
Лиш не відають невдахи,
Що їм знов не повезе, -
Крізь кордон мала комаха
Аж ніяк не проповзе.

Бліндажі у три накати,
Вежі скрізь сторожові, -
На заставі служать з татом
Друзі тата бойові.
В спеку дня, чи ніч холодну
Їм дають боєзапас.
У дозори йдуть повзводно
Прикордонники весь час.


Почуваюся солдатом
Я в кашкеті набакир.
Тільки ще великуватий
Татуся мені мундир.
Хочу буть на нього схожим
У сім’ї та у строю.
Він у побуті все може
І не зрадить у бою.
Він суворий і відважний,
Добрий майстер і знавець.
Для солдат – товариш старший,
Гарний приклад і взірець!

24.08.10.

Я зачитався. Я читав давно.
Коли осінній дощ постукав у вікно.
Занурившись у вигаданий світ,
не чув як дощ оповідає міт.

Як зморшки ті рядки я споглядав
задумано, годинами підряд
час зупинився чи пішов назад.
І раптом бачу: захід фарбами заграв
Карміном оксамит малює із-за ґрат.

Як нитки намистин порвалися слова
і літер на підлогу листопад.
Я знаю, сонце кидаючи сад
крізь огорожу, що загравою пала
повинно озирнутися назад.

І ось неначе ніч – пітьма як знак.
Дерева гуртом поставали шляхом,
і люди, що громадяться під дахом
і тихо розмовляють, слово часом
дорожче золота цінуючи однак.

Якщо я зараз зазирну в вікно,
Мій погляд не зустріне там чужого -
околицю охоплювало слово,
а, значить, простору позбавлене воно.
Але піду я в ніч, і одкровення знову
дарує величі понять свободу
зажурена незайманість народу –
себе переросте натруджена земля
і стануть в ряд за краєм небосхилу
остання хата і моя зоря.

2010

Маргарита виходить за нелюба заміж.
Не вдягай замалої комічної маски.
Буде віск і вівтар. Але тільки не з нами.
Ти цього так хотів, мій невінчаний Майстре?

Буде чорна земля сивий дощ марно пити.
Хоч і довгих років накують гороскопи.
Чи побачиш востаннє свою Маргариту?
Все одно догорає безслідно рукопис.

А над містом пливе на мітлі ніч-видіння.
Чудернацькі думки, громіздкі, як гекзаметр.
Тільки попіл від слів. І від музи – лиш тіні.
Маргарита втекла від коханого заміж…

2010

Ольга Бражник
поезія ***

Я завагітнів вашими словами
І перший весь вагітності триместр
Симптоми токсикозу діставали:
То нудить, то голодний, то замерз...
Ну трохи відлягло в триместрі другім -
На оселедця з медом потягло..
Здається, що набрякли трохи груди,
Та ті, хто бачив, кажуть - так було.
Я довго ждав, поки відійдуть води -
Я Нобелівську премію хотів..
Коротше, так - я дивний від природи,
А не вагітний від якихось слів.
(Але таким як я не зробить шкоди
На вуха натягти презерватив)



пародія

Коротше, так – родитиму, як треба…
На вуха не вдягнув – тепер плати.
Симптоми градом сипалися з неба,
А я, дурний, боявся самоти.
От тільки б пережити три триместри
(Хоч добре три, а не чотири-п’ять)
Як вроджу, дорогі брати і сестри,
То точно зможу Нобеля урвать!
Для Гінеса – родити без наркозу,
Відійдуть води – і пиши рекорд!
Щось лікар приписав від токсикозу,
І засміявсь у вуса. Хитрий чорт!
Набрякло все, і не одні лиш груди,
Та ті, хто бачив, кажуть - так було.
Боюсь. Хвилююсь. Як то далі буде?
…Прокинувсь. Слава Богу! Відлягло…


2.12.2010

Чесне безробітне –
є така робота!
Промишляєш жити
й далі безтурботно?
Гей! При владі! Чули?
Де їм нас почути –
взули, і – забули
Чи ж до нас їм, ну те!
Для гелікоптерів
набудуєм сходи,
Надиктуєм мерам
Лижі й снігоходи.
А вони нам – правил
за життя з трибуни.
Буде на заграву
Й нам якась лагуна.
Там, де тихо й сухо,
Там, де літо в році
Як цілодобове
І на кожнім кроці.
І нащо підбори!
Босяка – примітно!
Перевернеш – гори!
Чесне безробітне!

Навіщо в страхах тонути,
у темряві знемагати,
вдягати на душу пута,
садити її за ґрати?

Чому не радіти днині,
що випита до останку,
не тішитись з того дива,
що лине новим світанком?

Чому не всміхатись сонцю
чи краплі дощу прозорій,
і Янголу-охоронцю,
що сипле у ноги зорі?

Чи вірити їм не можеш,
бо серце до них байдуже?
Плюндруєш, ногами топчеш,
і... бачиш лише калюжі.

...Минулого не вернути -
майбутнього не вгадати.
Не дай же собі втонути.
Глянь - світлого так багато!..


2010

***

на грані першого кроку…
виривало цвяхи всіма вітрами,
на грані другого, боком,
виходило все за зірвану браму…

А що за кроком останнім..?
Зведу пісню у самісіньке небо,
чекатиму ще гарантій
від намріяного свідомо тЕбе?

Не йду, – боязко, – на зустріч:
почувайтеся переможцями ті,
хто їсть на сніданок устриць
і має щось на меті…

А в мушлі – так затишно! …так,
коли ти сам і наодинці з кимось –
не відчутний сумнівний факт:
засмічує шлунок…із гмо олива.

не зрозуміло буває –
дивна якась оповідка думкою:
про перші грані – не знаю,
а про останні… колись подумаю…

Моя вина - у тім, що я живу
Із поглядом вагітної корови?
Все може бути: простори без меж,
Гортанний спів і ритуальні танці...
Чия вина у тім, що ти живеш
З душею наполоханого зайця?
Ольга Бражник

І що тобі до того!
(пародія)

І що тобі до того! Я живу
Із поглядом вагітної корови,
Для мене світ і в тому світі ти,
Мов шарики надуті кольорові.
Сестра моя Вікторія живе
З очиськами невинного теляти,
Тому батьки на вулицю й ніде
Нас не хотіли з хати випускати.
А випустили – дивишся на нас,
Немов би півня посадив на яйця.
Женися, вражий сину, бо буде
Твоя судьба, немов душа у зайця!


2010

Я бачу осінь. Осінь каже - "Все..."
Я хочу осінь, теплу, наче літо,
Щоб написати й видати есе
Про те, кому і скільки днів налито.
Аби спитати в неї, де взялось
Моє життя. Чи важить і що значить.
Я бачу осінь, ось вона вже, ось!
Я бачу. А вона мене не бачить.
Підбори невисокі - тихий рай,
Прощально шелестять шматочки сонця:
"Це я. Ти все дізнаєшся, чекай..."
А мимо - літо, кроком іноходця...

2.12.2010

Жовтнева ніч, як світ оцей – одна.
І посмішка – гаряча, ніби сонце.
Мов Робінзон, самотність пив до дна,
Аж раптом – ні! Чи марево, чи сон це?

Такої казки я б не написав.
Хіба такі сюжети для провінцій?
Коли емоцій, пристрастей вулкан,
Передчуттями повнишся по вінця!

Коли здається: мить – і все згорить,
Все зникне, перетвориться на попіл.
А душі лопотять, як прапори,
Серця словами і бажанням повні…

Безкрає небо повниться піснями,
Життя цвіте бенгальськими вогнями…


2010

У твоїх неймовірних зіницях
Свій розбитий вітрильник втоплю...
Може якось зайдеш..чи наснишся..
У моїм чебрецевім раю..

Там блакитне вино.І немає ще зради..
Там вербові гурти білі келишки б"ють..
Я до ніжок твоїх упаду зорепадом
У моїм чебрецевім раю...

Вийде п"яний світанок на луки
Й почалапає в казку свою..
Золоті ясени цілуватимуть руки,
У моїм чебрецевім раю.

Будуть падати сонні зорини,
Й оберемки цілунків і слів ..
У твої неймовірні єдині

Кришталі..
кришталі..

Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає.
Він голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жахіття вбиває.
Вже цар промовляє у келих долонь:
«В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Радій – за ці ліки прекрасні
Дарую і доню, і царство...».

Царівна – півпогляду лиш на співця.
Не треба їй пісні, не треба вінця.
В душі її туск і обида,
Та хоче Мелхола – Давида.
Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять.
В зелених очах – вільга скруха,
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.
Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:
«З отрутою, певно, пила я нектар,
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота - іду на олтар.
Мандрьоха! Розбійник! Пастух!
Та жоден вельможа зі свити
Не схожий чомусь на Давида!
І сонця проміння... й зірок безгоміння...
І зимні обійми планиди...».


2010
-----------------------------------
Анна Ахматова

Мелхола

Но Давида полюбила дочь Саула, Мелхола.
Саул думал:отдам её за него, и она будет ему сетью.
Книга Царств

И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И громко победную кличет зарю,
И призраки ужаса душит.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе, юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорбь и обида,
Но хочет Мелхола - Давида.
Бледнее, чем мертвая, рот ее сжат,
В зеленых глазах исступленье,
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движеньи.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит!
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух,
Бесстыдство мое - униженье мое,
Бродяга, разбойник, пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него не похож!..
А солнца лучи... а звезды в ночи...
А эта холодная дрожь..."

Лечу за небокраєм навздогін
З очима королівського пінгвіна...
Твоя душа не прагне перемін.
Як думаєш, не я у цьому винна?
Давно нема спонтанних рандеву
І зникли десь серпанки кольорові...
Моя вина - у тім, шо я живу
Із поглядом вагітної корови?
Все може бути: простори без меж,
Гортанний спів і ритуальні танці...
Чия вина у тім, що ти живеш
З душею наполоханого зайця?

01.12.2010

Піна білява з”їдає пісок по шматочку,
Ніби десерт, берег тане в кошлатих руках.
Трапеза моря хмільного знадлива, порочна
І безтурботна. Вершками періоду Вакх
Осінь втішається. Небом розкидана піна,
Місто цукристе розплавлене, липне до рук.
Гори бісквітні з мигдальним і грецьким горіхом
Тануть на кутиках Бога вдоволених вуст.
Літечко з”їли – на таці лишаються крихти.
Осінь збирає фужери, вмовкає бенкет.
Море випльовує мушлі на берег притихлий.
Жде, що зима приготує чудовний десерт.



2010


----------------------------------------------------------------
Ялта

Белая пена съедает песок по кусочку,
словно десерт берег тает в огромных руках.
Море урчит и смакует. Утробно, порочно
чревоугодие. Сливками времени Вакх
празднует осень. Рассыпана пена по небу,
сахарный город расплавлен и липнет к рукам
Горы бисквитом с миндальным и грецким орехом
тают у бога на пухлых довольных губах.
Съедено лето – на блюде остались лишь крошки,
пир вакханалии осени сходит на нет.
Море урчит, и касаясь песка осторожно,
ждет, что зима приготовит волшебный десерт.


*-----------------------------------------------
Автор першотвору загинула 30.08.2010. Їй було 30.

Вже боротись нема азарту,
І боюсь розімкнуть уста.
Це у тебе душа, як з Спарти,
А у мене, пробач, проста.
Це тобі завжди жарко й тісно
У саванах сердець чужих.
А мені забагато місця,
Та замало буденних втіх.
Мов гепард. Граціозно, спішно.
Жодних правил, умов і меж.
Я від тебе безмежно інша
І твоя я безмежно теж.

2009р.

стільки джазу в очах - це напевно смертельна хвороба
скільки там того "жить" - поки впаде остання піщинка
стрілки брешуть завжди, лиш пісок і вода без зупинки
відраховують час... не дивися на долю спідлоба...

коли маєш для чого жити, смерть втрачає свою оздобу
коло тебе завжди вирували плітки і негідні вчинки
навіть колами пекла кружляєш у вальсі - фатальна жінка
бо життя - не чернетка, ти мусиш з першої спроби...