По шляху, що тече ковилою -
Срiблом-шовком степiв’я поли -
Йдуть без поспiху до водопою
Срiбло-сiрi поважнi воли.

Вiк по вiку (промовлю коротше)
Ця картина була за звичай.
Раптом – пустка намулює очi.
Де воли з ковилою? - Вiдчай!

Чи то вiтер штукарки-уяви?
Чи натура не з наших часiв?
Заспiв зроблено. З Нави чи Яви,
Але знайду зернятка на сiв!

14 грудня 2006

Місто прокинеться, місто поставить чайник.
Ранок на каві заварить і на вершках.
І увімкне Інтернет чи Т(е)Б(е), звичайно,
і побіжить по дорогах і по стежках.

Місто дверима загрюкає і заграє
звуками моря пісень із (е)Ф(е)М-частот.
Місто-мурашник од краю і ген до краю
буде значимість підносити до висот.

Митиме вікна, возитиме пошту, піццу,
питиме пиво і колу, і чай, і квас.
Пнутися буде у перші та у столиці.
Буде у пробках, у гулові та у нас.

Місто пливтиме юрбою в години-піки,
місто вдихатиме дим і тютюн, і смог.
Місто увечері вдарить у ніс і пику.
Зрештою, місто затихне, лишить обох

нас у квартирі. І світла не стане раптом -
місто мудріше, ніж ти би того хотів.
Темно, дванадцята... Тут би не кому - крапку,
місто одначе чекає нових життів.
11.05.2010р.

Мале дитя приходило в мій сон.
Всміхалося і ручки простягало.
Просилося почути колискову...
І сліз тієї ночі було мало!

05.2010

А правду кажуть: щастя треба вкрасти,
забувши сьому заповідь Господню,
пірнути з головою у безодню,
піти на дно, у божевілля впасти.

Свідома дійсність гострить свіжі вістря,
на білій шиї зашморг затягає.
А щастя є. Десь недосяжно близько,
я не повірю, що його немає.

Попрошу нині хмарку синьооку,
за стан прозорий хвилю обійму, —
в безодню хай веде мене глибоку...
Я вкрала щастя... В ньому й утону.
2002

…Коли перерізають пуповину,
Тобі читають твій найперший вирок: «Винен»…
В цей мент пролито найчистішу твою кров,
Хоча причиною було одне – Любов…
Та, що дала життю твоєму першу іскру,
Та раптом, перетята гострим вістрям,
Заставила тебе пройти за Браму,
І залишити білу залу твого храму…
І ось, як тільки став ти за поріг,
Ти з першим криком увібрав свій перший гріх…
Пішло життя: чи між батьків, чи у сирітстві,
Бо Доля ще не розпалила краду слідства…
І хочеш чи не хочеш – будеш жити,
Спокутувати гріх і знов грішити…
Бо на долоні – довга лінія життя,
Накреслена Філософом Буття…

Кумпала Вір, 23.11.2009 року,
м. Хмельницький

Знавці давно мовчать. Все сказане – забвення…
Під поглядом хреста – надкупольні віки…
Ти не один такий. Ми разом - безіменні…
Ми вже давно себе назвали навпаки…

Під одягом дзвіниць – оздоблення смагляві…
Дивитися униз простіше - менше втрат…
Я майже як усі: дзеркально (у канаві)
Очікую тепла і променистих свят…

Накривши почуття (завісами і снами),
По підвіконню грім – знесилення зібрав…
Я разом з ним живу. Ти також поряд з нами…
Ти ж навіть часто сам раніше в нас бував…

З застеленим столом – забрав усі неділі…
Я знала, що твої, однак сама чомусь
Зманила, як дощі, дороги веснокрилі...
Їх вже давно нема. А втратити боюсь…
2010 рік

…Чомусь завжди хотілось бути двірником:
Двори і вулиці від бруду підмітати…
У довгім фартусі, отим дідком,
Який найпершим буде зранку нас вітати…

…Мітла його, мов довга борода,
Що проросла десь ув яру, у верболозі,
Зчухралась трохи… Але не біда –
Сміття змітає вправно на дорозі…

…Спіткнеться погляд перехожого на мить,
Ще один змах, і результат – стає чистіше,
Та ненадовго… Бо за хвилю ми,
Забруднимо міста свої ще гірше…

…Я вийду з дому, вибіжу за ріг…
Кудись спішу, куди – не хочу – мушу...
І так – щодня… А він собі – мете:
Хідник, дорогу, двір, а може душу?...

Кумпала Вір,
09.11.2008 року, м. Хмельницький

Чарівно ходиш по подіуму
Змушуючи тримати погляд на тобі.
Щось схоже на впевненість з тобою,
Хоча, ні, - воно в тобі.
Я не знаю як тебе звати,
Але повір, я хочу тільки це знати!

Модель шоу-бізу,
Цей малий вірш
Я присвячую тобі.

19 лютого 2010 року Божого

Проспав сьому ранку,
Прогуляв першу пару;
Їдеш сонний в маршрутці -
Прийшов на другу пару.

Відсидів ту пару,
Схарило, - лінь перемогла,
Пішов додому вчитись.

Побачив комп'ютер -
Забув про навчання;
Зайшов у сіть -
Забив на освіту й реальність.

Вийшов з сіті -
Пірнув у річку ілюзій;
Попрощався з реальність,
Запросив марні мрії.

Пізно ліг,
І проспав сьому ранку...

7 липня 2009 року Божого

"Я" за "Ти" продало "Я"!
І зраділо...

Прилетіли ключем вже будні із вирію
І вирву сірості притягли даруночком
А "МИ" все тужиться може вимріє
Щоб час звернути зі свого керуночку

Медом мастити губи і пити нектар кохання
"МИ" хоче вернути щоб з вечора та до рання
І поламати на осінь тим будням крила
Засипеться радісттю й карга сіра вирва

"ТИ" продалось за "Я"!
І зраділо...

Життя летіло у напрямку смерті...

В часах відгукується стогін
Мого великого Дніпра,
Чи позбиралось не від Бога,-
Чомусь іде не від добра...

Чому,твої, Тарасе, болі
Дійшли до нас із тих часів,
Коли благав ти щастя й долі
На безліч людських голосів?

Ти думав про своїх нащадків,
Бажав для всіх людей добра.
Знов сторона твоя в упадку,
Хоч не така я вже й стара.

Твої дівчата знову в наймах,
Маля без матінки живе.
І знову хтось шукає зайвих...
Славутич сивий все реве!
2003 р.

Чудові аромати вздовж проспекту,
Де магазини з вивісками «Хліб».
І захопило дух, немовби дехто
Ввімкнув моїх далеких згадок кліп...
Багатий край – чи це не дивовижно? –
Не бачив хліба. Голод мандрував.
Багатих стосувався він і бідних
Та в небуття навіки відправляв.
...Приїхала з Донбасу рідна тітка
З гостинцями: хлібину привезла.
А ми – це пам’ятаю дуже чітко! –
Не відривали погляд від стола.
Ділили шмат макухи, фус олійний,
Та думали: чи ще перепаде?
Та чесно щоб! Ще малася надія ! –
На кожного з дванадцяти людей.
...А зараз свіжий хліб у нас щоденно.
І крихтами його я не даю.
А там, де хліба аромат свячений,
Я потихеньку дихаю стою...
1990 р.

Джерело моє – хлiбнеє поле,
Що не терпить пустої хвали ,
Там, де простiр - коню, вiтру – воля,
Де срiбляться степнi ковили.

Там, де люди засмаглi в роботi,
Адже сонце нестерпно пече,
Де багата земля на щедроти,
І надiйне я знаю плече.

Із життєвих джерел …рум’янiє
Не одна лиш моя сторона.
До святого долинують мрiї
Та спрямована думка одна,

Що залишим своїм спадкоємцям
Ми той край, як i скарби душi,
Де ...збивалося мамине серце,
Виглядаючи нас на межi.
2003 р.

Примруживши очі, зімкнувши вуста,
В долонях застигли емоції ніжні.
Так важко зізнатись. А правда проста.
У правди й брехні спільні долі, суміжні.

Оркестр кричить, пробігають картини.
Три слова і все. Може два? Може ні?
Очікує Ангел! Чого? А в дитини
Підкошені ноги і серце і очі сумні.

Зібрати б мозаїку волею думки,
Джоконду й Давида в одному вірші.
Під львівським дощем стосунки й розлуки
Й англійський туман в українській душі.

Знов до землі! На коліна!
Неба не треба щурам.
Піднялась і впала руїна,
Пропав незбудований храм!

Гої! Хохли, безголосі!
Ви пили із чаші добра.
Ви голі і босі, ще досі.
Тепер уже інша доба.

Щастя і сміх через гріх.
Проклята на скронях сльоза.
Хотіли утіх? На те їх!
Ваш вибір? Громадою "ЗА".

Тепер до землі, на коліна!
Виконуйте, кажу бо вам.
Солодка "тюрма" Окраїна,
А не добудований храм.

Блакить у очах догорить,
Пожовкне лице на землі!
Ваш символ зомліє у мить!
Сліпі і німі, і дурні.

Господар нерідних просторів.
За нього громадою "ЗА"?
Лицем до землі без кордонів
Оберне вас східна гроза!

Настане час і ти мене пробачиш –
Хоч це, можливо, станеться не скоро, –
За віддану мою собачу вдачу,
За вік, що вже давно сягнув за сорок,
За пожовтілих мрій розкішне листя
І пустоцвіту білі заметілі,
За сподівання, що не відбулися,
А відбулось не те, що ти хотіла,
За дотик рук і пестощі без міри –
Їх паростки застигли в суховіях,
За дні під сонцем, безнадійно-сірі,
Бо краплі сліз окроплювали вії,
Що я обручки золоті кайдани
Не розірвав, з тобою ставши поряд.
Не зміг...
І важко цим тебе поранив,
Наливши в келих, аж по вінця, горя,
За те, що я до себе не покликав,
Не пригорнув – знайшов на те причину...

Провина тисне, хоч не чутно крику,
Мою надійно осідлавши спину.
Але...
Я вперто,
Наче пес, чекаю:
Настане день – і ти мені пробачиш:
Мою любов
І мрій химерну зграю,
І трохи дивну
Відданість
Собачу.
10.05.10р.

Стояв поперек горла камінь спокути
Греблею гатячи слину скоромну
Збідовану зпінену аж до блювоти
Гріховну пожадливість перетворював в цноту

Вона проводжала сина.
Молила, благала і плакала...
А син... Син не міг НЕ ПІТИ...
В обіймах останні хвилини...
І небо сльозами закапало...
Страшними слізьми пустоти.

У ніч, коли хмари горіли,
І попелом зорі покрилися,
Припали сини до землі...
В хатах матері посивілі
Просили у Господа милості
Синам у кривавій імлі...

І йшли молоді, сміливі,
Із запалом серця мрійливого
Назустріч далекій весні...
В бою на просторих нивах
З молитвою матері сивої
Співали прощальні пісні...

А зараз їм треба тиша.........
Синам...яких не дочекалися...
Із дна безіменних могил...
Мовчу.........
.....Хвилину чи більше,
і сльози втираю, вклоняюся
ГЕРОЯМ, ЩО ПЕРЕМОГЛИ!

2010

Коли я дивлюсь в твої очі,
Я знаю більше за тебе:
Чого ти насправді хочеш,
І що тобі дійсно треба...

От тільки сказати не смію,
Бо хто я тобі? - випадковість.
Я можу лиш мати надію,
Що десь наша пишеться повість!

05.2010

Здрастуйте, мамо, довге мовчання моє -
Ріки років суєтно спливли в небокраї
Прощень не треба – в серці гніздечко в’є
Зжурблене літо. Сонячний ранок світає.
Пахне хлібами. Жар затихає в печі,
Я притулюся до Ваших плечей широких
(Господи, вибач, мені уже не злічить
Хибних думок, розгублених слів і кроків).

Ластиться кіт біля ніг. Сумує зоря,
Що ненароком упала в відро порожнє,
Може та зірка колись і була моя –
Вже й не засвітить, а гаснути ще не можна.

Йдемо із Вами у роси, шукаємо те,
Що загубили між днями і змарнували,
Певно, у тілі щось залишилось святе,-
Дрібка, зернятко, з якого серця зростали.

Здрастуйте мамо, сяду ось тут, на поріг,
Буду заслухана в дощ і загорнута в вечір.
(Господи, дякую, рідну людину вберіг…
Втечу влаштую від світу за мамині плечі)…
Хай на хвилинку, хай на єдину мить
(і не вважайте, що я єством боязлива),
Слово застигне в повітрі і відгірчить,
Потім воскресне і стане в мовчанні щасливим!

Здрастуйте, мамо, довге мовчання моє…

Вечером весенним и густым
шел трамвай, дверей не открывая,
вдоль дороги желтые кусты
освещали сумерки трамваю.

Пассажир, помятый от вина,
в полосатой будничной пижаме,
глядя из трамвайного окна,
горевал, что годы убежали.

А кондуктор, добрый до слезы,
и от этого большой и сдобный,
безбилетного его возил,
не нарушить пассажира чтобы.

Наступила осень, лился дым,
жили два случайных человека,
снова стали желтыми кусты,
а трамвай все ехал, ехал, ехал…

так солодко цю тишу наслухати
й розігрівати в вогнищах свій біль...
Вбране по осені полум'я в шати,
та життя твоє вицвіле родом із хвиль
Не лякайсь, що воно мов ріка,–
не зазнать норовить берегів–
І не ремствуй, що доля така,-
Зацвітати лишень восени

Лиш 'АNAГКН' - рок давньогрецький...Життя - позаочно
Ніщо все ж не зміниш...ні на що, навічно...
Статичні лиш стяги, герби чи крилатість,
І згорбленість дзвонів...Які ж то напасті
Без прав відчувати...Не мучте блакиттю
І світлом безликим найближчого дому,
Чи кроком з вікна, чи кінцями у воду
Всім рікам навсібіч. Та вже не розілюють
Розоране - зоряне випале листя. Хіба ненароком
Лиш чайним зелом привітають спроквола,
Коли вже молочні стежини розвіють
десь поряд на гілці зі снігом торішнім


2010

Так ось блукай, ненавчено, натхненно
Завжди з мовчанням зашпор у плащі
Десь завжди зліва буде нерозквітло
і стугонітиме в печалі монастир
Твоєї віри.
Спадай у тінь,(тривкішу від облуд),
Сусідніми пташині крила будуть,
В серцях місцевих проліски цвітуть,
Тобі ж залишу сходинок довкруг
і пружну тінь, що не згаса...ніколи

2010

А деревам листопадово. Листя падає.
Бо фарбують всі лиси по осені гілля
і небо линяє димарно – примарним краєм.
Це літо останнє...чи бабине літо повільне?
А ще восени всім рибам небо у очі тікає,
Метеликам - вулиці-лабіринти і крига мов крила,
схолоднілі міста...І світло чекає...
ефірів...чи Зефірові нетрі. Ця осінь – ванільна,
Відцвітає пожовкло у літо. Разом із тобою.
Не відаєш як; десь на дні твого спокою
Ліхтарі–вартові все ще сонні вибілюють дні
що з того, що незабором – усього лиш тінь

2010

1.
...Недочесані, недопещені,
Чорним крепом сирітства хрещені.

Недоточені, недобачені,
Міддю, їддю, брехнею плачені.

Недоніжені, недокохані,
В заповіднику снів полохані.

Недокошені, недомучені,
Мором, горем, війною кручені.

Недовизрілі, недострочені,
Перелюбством продажним мочені.

Недолучені, недоучені,
Талмудистам чужим доручені.

Недострічані, недомічені,
Хижим атомом перелічені.

2.
...Перетрощені, переборщені,
Перелущені, перемощені.

Перегачені, перештучені,
Пересичені, пересучені.

Перемацані, перебацані...
Хтивим розумом переклацані!

У кадрі крутому суспільних еротик,
Безпечних кохань й небезпечних братань
З дна чари гіркої, похмільних риторик,
Поете, благаю, – отямся, устань!

Посли і міністри – розмінна монета,
Придворного тіста розквашена твань…
Не сміють домашніми бути поети…
З м’яких усипалень, поете, устань!

На святі продажних овацій і ґрацій,
В епоху безкровних змагань і заклань
З безплідних метафор, пустих декларацій,
З дрібних міжусобиць, поете, устань!

З печаті одвічної схими і схизми,
Похмурих одречень, самотніх повстань,
Холодного воску нудної харизми –
Із власної плоті, поете, устань!

Там Азія дика, Європа-повія,
Там чорний пеан навісної звізди…
Поете, устань… помирає надія –
Мойсея не жди!

Тут під кирзою чорний мармелад,
Проказа золота цвіте на лицях.
Тут кожна молодиця – жалібниця,
Без торгу вділить зі своїх принад.
Тут рай кедровий і ведмежий скит.
Іржаве пекло тут: на “зоні” – “зона”...
Похмілля гасять тут одеколоном
(Ізвечора глушили гордо спирт)!
Джигун столичний, “бич” і комерсант –
Якого тут насіяно народу!
Дожовує пришельцям на догоду
Тут маму-оленицю чемний хант.
І я, поет, тут сплю біля стіни
Під дембельським прокуреним бушлатом.
“Калашніком”, пером, російським матом
Звеличую військову міць “страни”.
Іще війни з “хахлом” немає тут,
Не скоро Вова Путіним постане...

...Це газова столиця... це Сурґут
У голубім вінку пропан-бутану!

Тут джин тайги тілистий, мов пиріг,
Він крихтами наситить пів-Європи...
Тут думають і чинять “через ж...у”
І б’ють без попередження “у ріг”.
Тут “королі”, “клієнти” і “чмирі”.
Бетонки. Комарі. Ракетовози...
І блякнуть тут Москви апофеози
У висвітах Полярної зорі.
Тут газоносний затаївся пласт...
“Хахол” до неба вдячно горне брови
(Він заробляє тут не на “карову”),
Подякувавши за чергову з ласк...
Іще в тайзі не все “перевертоц”...
Бурильникам байдуже до “собезів”...
Ще Івченку не сняться “мерседеси”
І Могилевич ще, звиняйте, – поц.
Іще Москві достатньо інших пут,
Червону догаптовує сутану...

...О газова столице... о Сурґут
У голубім вінку пропан-бутану!
2008 р.

…журба
чим заповнити пазл пустоти
юрба
отара покірних овець
між якими і ти
і ось запитання
скажи
куди тобі йти
юрба не питає
а просто хапає й несе
і все
чим заповнити пазл
що робитимеш
ти
а що якщо ти
що на пращура схожий з лиця
не вівця
не жертва
не мертвий
чи вірна гіпотеза ця
вівця
не вівця
вівця
не вівця
вівця
ти хоч би на мить уяви
що б змінилось
якби
якби ти зумів
розірвати
окови
юрби
куди б ти пішов
ким би став
що б нарешті знайшов
чи потрібно було б тобі
золото
мармур
і шовк
можливо
людина людині
наразі
не вовк
ну що ж ти
злякався
забився
сховався
замовк
затрясся
немов би осінній листок
і пожовк
а потім
згадавши
про всі попередні табу
назад
ув юрбу
а як же твоя
розворушена
голодом
мрія
невже вона вмре
невже задихнеться й зітліє
і завтра жмут вовни
зубами
здиратимеш
ти
вгризаючись в пазл
у душі
чорний
пазл
пустоти…

Кумпала Вір,
07.11.2008 року, м. Хмельницький

Я порахую хмари
І пішки піду по них.
Дивні мої забави
У променях золотих.
Я порахую хвилі
І гребенців сірий вал.
Піною б’ють бурхливо
У світлі нічних заграв.
Я порахую маки
У полі із краю в край.
Ніжні кохання знаки,
Бо тут небайдужим - рай…
Я порахую зорі,
Бо мрійник в душі, фантаст.
Небом пливу поволі,
Я скинув ваги баласт.
Бо відчуваю крила.
Жити без мрій ніяк!
Птаха я сива-сива.
А мріяти ще мастак...
09.05.10

Голоси...
крайній столик- запах коксу -
забезпечена оренда-
слинява пачка мопса
слинявить похіттю краси
жіночі стегна.

Голоси-
Другий столик зліва-
Власність скнари
В думках комфортні будуари
І нетерпіння в голосі-"неси
Рахунок вже, офіціантаре,
бігме, недуга-ваші чайові"

Знову голоси, ще перегари
Вже більший столик на ймення
"Здибач"
Панкушної вечірньої запари
нірвани, "драний стіл", перемикач
і ложе анаши- «вони ж бо дивляться згори»

Голос-і навпроти ти.
Втомленість повік, абсент у вічах
Трохи хрипкості у твоїх речах
Трохи кислоти ци три ни
І спеченої гордості у твоїх печах
Забракло лиш провини.

І це було, до біса,природньо,-
Поглядом мене пройти,
я ж сиділа навпроти.
Та ти і мопс в кутку пускали слини
На гнучкі жіночі похітливі
спини
І згадували трах останньої гульби.

Ви бачили, дерева звесняніли?!
Ще сплять бруньки й потріскує мороз.
Та невловимії серпанки оповили
гілля і стовбур... Щось там відбулось.

Струнка тополя тягнеться угору.
Верба розлога колиха туман.
Дніпро прорвав (у січні!) крижану облогу, –
Ген на мілини кригу одіпхав.

Й біжить до моря. Котить весел-хвильки.
І сам собі не вірить, що не спить...
Ви лиш погляньте, ви погляньте тільки:
Качки стріпнули крильцями – і ввись.
16-01-2003

І раптом – мир!!!
На всісенькій Землі!
Оглухла зброя од такої тиші...

Повсюди мир.
Ніде нема війни!
І все живе так легко-легко дише.
червень 2002

На хати сіла ніч квітнева,
Замилувалась на зірки:
Незручно розглядати з неба
Яскравих промінців квітки!

Так захопилась краєвидом!
А зорі до світанку тут
На свій лиш розсуд, діловито,
В садах писали красоту!

Мов ноти з сонячних пюпітрів,
Співали квіти вслід зіркам.
Голубив ніжно подих вітру –
Пошану віддавав рукам.

І серце щастям захлиналось
В нечемнім погляді твоїм...
А ранком струни вигравали,
І не змовкали солов'ї...
2005 р.

На світанні вмивалася росами,
Босоніжжю входила в рум’янок.
Степовими верталась покосами
На додому чекаючий ганок.

Привітало міжгір’я відлуннями
Десь в Карпатах тебе, моя доле.
І бриніло цимбальними струнами
У той час незбагненнеє соло.

Обіцяло струмками джерельними
Нам щедрот неземних, незнайомих,
Червоніло чудами червоними
На обличчі твоїм – до нестоми!

Може нам ...неземного судилося,
Та сплела тобі ноги трава...
Я жива іще Божою милістю,
Тільки нею жива.
2005 р.

Задумлива верба квітнева
Мов мати в колискову мить:
Хитає люлечку рожеву,
А серце мрійливо щімить

Про вдачу гілочок пухнастих,
Пахучих, напричуд гнучких.
Неначе закликає щастя,
Малюнкам долі навпаки.

я - потертая книжица,
которая далее пишется
рукою далёкого ближнего
без повода к жизни лишнего
хочет - распишет солнышком,
хочет - возьмет за горлышко,
выпьет до самого донышка
по вкусу ему моя кровушка
а книжица далее пишется,
в названии ёжится ижица,
немыслимо, как мне дышится,
на горле рука ведь ближнего,
немыслимо, я без нижнего,
раздета до самого донышка

не задерживайся, прохожий,
проходи, как та дрожь по коже,
как из миски распухшие дрожжи,
как стекает со щек мороженное

под воздействием тепла.

я ведь тебе - прохожий тоже,
нам же знакомство не поможет,
время тянет нас за свои вожжи,
прорезиненное, не кожаное.

ночь давно уже прошла.

все пройдет, вечно жить не можем,
вечно спрятанными, как в ножнах,
смирно двигаться и осторожно,
словно ко столу мы непрошенные,

несгораема зола.

все равно с тобой мы похожи,
жизни мало чтоб подитожить,
лишь бы только до рассвета дожить,
что ж тебя, прохожий, утром так гложет?

нашей схожести смола?

Так тихо уметь уходить не умеет и ночь.
Сквозь закрытые двери. Лишь сердце изрезанно в клочья,
Научи меня так же прийти и исчезнуть прочь,
Научи меня быть незамеченной, даже воочию
Научи до конца побеждать, не бросаться к ногам,
Не безумствовать, не заблуждаться и не заблудиться,
И не биться о скалы, бросаясь волной к берегам,
Не сорваться с небес, как овдовевшая птица,
Расстворяясь во тьме, словно пыль на твоих руках...
Просто тихо уйти, чтобы двери и ветер не тронул...
Без огня превратиться не в память, а в черный прах,
Научи улыбаться сквозь боль, оставаясь на троне.
И корону носить, хоть размер мне велик, и скипетр.
И ставни закрыв, научи меня видеть сквозь стены,
Писать тебе письма на листьях, доставит их ветр,
Они также безмолвны, как ты. И также бесценны...

У надвечір’я спогадів
Розвів багаття ти
Передчуттям неспокоїв
З уламків самоти.

І ластилося полум’я
До золота заграв,
А ти засохлі спомини
Сміливо підкидав.

Здавалися безсилими
Обпечені жалі.
Думками чайки скиглили,
Хоч ти і не велів.

Та зовсім несподівано
Із диму відчуттів
Явилася замріяна
Любов минулих днів.

Пекла долоні іскрами
Її печаль проста.
І дотлівала істина
Останнього листа:

“Вже вірші стали ватрами.
Лише душі не рань -
Усі були не вартими
Намарних сподівань...”

...Вогонь розчулено затих
У відблиску сльози...
У згарища надії ти
Пробачення просив...
2010

Переворачивался мир внутри
За решеткой под небом 4 на 3
Темнота, тишина, едет лифт, гаснет свет
Иногда полыхнет и уйдет силуэт
Ничего сверхестественого, просто слова
О том, что болит голова
Разрываясь на части
Искусаны плечи
Опущены веки
Красные нити сквозь спину…

Пропустите меня перейти незамеченной
В мир твоей теплоты!
Я тебя не покину…
После слов моих
многим сложнее найти причину
и просто меня оставить
как чашку еще горячую, но пустую
на стол поставить…
не хочу быть похожей на щенка под дождем,
взгляд которого вытащит фразу,-
мамуля, смотри какой милый,
мамуль, ну давай заберем!
Не хочу
Я срываюсь, лечу
Опускаюсь на мертвый бетон
Этажа с ярлыком 29
Его грязь это все таки грязь,
Хоть и цвет ее белый.
Ты не трогал таких как я, но я все же твоя.
Под решеткой 4 на 3
Возле лестницы в небо, опутанное проводами
Ты клянешься мне всем святым
Что окрепнет с годами
Этот наш бестелесный как дым
И горячий, как пламя
Мир. Я верю. Смеюсь
И киваю тебе,
Ты мне тоже киваешь
и веришь так же как я
говоришь, ты какая то, детка, сама не своя…

как из пушек по воробьям, вниз котились по этажам
мысли, пьяные в хлам
и слова,- «никому не отдам», «никогда не предам»
опускались к нашим ногам…

Вот Она – Неизбежность!
Как не хочешь – всё пройдёт.
Мимолётная мятежность
Превратится просто в лёд.

Как не хочешь – всё проходит!
Переходит просто в пыль.
Лишь Луна на небосводе
Будит вечностью светил.

Лишь Она венец свершая
Беспрерывный долгий бег
Будто странностью немая
Никогда, никем, нигде…

Как бы люди не старались,
Не молились и не жглись,
Неизбежность сотворится
Просто так, как глупый стих.

Старшими стали ми
І вже бачимо, як на долоні
З’являються дні, що прожили
І в яких всі були у полоні.

І коли настане мить,
Мить глибшого пізнання
Зрозуміємо, які ми були
І відчуємо біль страждання.

Лиш тоді захочемо знов
Туди ми повернутись,
Та стежки засипле піском
І не віднайти нам ту юність.

Ми заглянемо в глиб душі -
І неспокій в ній відізветься,
Як ми витратили тії дні
І раптом все сколихнеться.

І якби хотілося нам
Все знову пережити,
Та зачинені двері там,
Вже нам нічого не змінити.

Зачинились востаннє зимові ті двері,
Там залишились і сльози, і біль.
Треба нове нам життя починати,
Вірити людям так, як собі.

Та чи можлива сліпа наша віра
У безумні сьогодні роки,
Коли здається, що ти безсильна
Проти німої темноти.

Ми всі вже хочемо сонця та літа,
Радості, сміху, безмежних тих днів,
Коли вже зможемо все зрозуміти,
Не піддаватись злу і біді.

Давайте ж разом устанемо знову
Проти сваволі ницих порід.
Ми ж зуміємо, ми не кволі,
Аби лиш Бог нам допоміг.

Кінець – це є початок нового життя,
Початок – це кінець старого,
Коли у серці дивні відчуття
І думка лиш одна про нове, нове.

Нове життя, і усмішку, і очі,
Коли усе живе, цвіте, радіє,
Коли заглянувши в осінні ночі
Все ж розумієш, що життя нетлінне.

Тоді ти розумієш без упину
Протрачені всі дні, що йшли до нас
Й немов би ти зірвав полину,
Зірвавши - чебрецю хотів однак.

То, може, годі все життя лежати,
Псувати настрій людям і собі.
Тобі потрібно тільки раз лиш встати,
Щоб діяти по совісті душі.

Життя забуло наші імена.
Ні в жодній книзі, ні у пісні не згадає,
Там завжди була лише зима,
Лиш срібний сніг літає, розкриває…

Нам суть пісень і творів, і віршів,
Немовби справді вперше та востаннє,
Загляне в вічі той іскристий сніг,
І вже ніколи нас він не згадає.

Лиш час і простір, вічні, мов брати.
Мої з тобою, мовчазливі свідки.
Нам так хотілося більшої біди
І ось отримали – радійте, дітки.

І час немовби нами знов керує,
Він хоче знову все вернути мить,
Коли для слів, шукали ми Героя,
Немовби вічної зорі політ.

І простір, ніби з часом ти у змові,
Гортає все роки назад, назад,
Коли тоді ми вибрали Героя,
Але нажаль загинув він за нас.

Крізь серце і душу,
Крізь руки і очі,
Сказати я мушу:
Прости, як захочеш.
Вернутись – запізно,
Піти просто - можна,
То, може, були ми
Обдурені просто?
Картинки – вітринки
І фільми, як драми,
Маски карнавальні
У вальсі кружляли.
І там ми зустрілись,
Та маски не зняли.
Кохали, кохали
Під масками драми.

Стражданням моїм ось-ось прийде кінець.
Забуду їх - у небо я полину.
Сили душі звелися нанівець,
І спокій десь згубивсь несамовитий.

Ніколи вже нам не розкажуть те,
Чого ми всі чекаємо і досі.
Якщо любити ви не навчитесь,
Тоді змагатись за життя вже буде досить.

Лиш сила духу творить чудеса,
Коли неспокій в душах оселяється,
Коли ожили дивні почуття,
Тоді Душа і Плоть воз’єднаються.

Коли в душі болить нестерпно
І сон тікає від очей,
Тоді ти чуєш, як із серця
Рима уночі іде.

Це як покликання душі,
Як голос Вищого, мов Бога
І все я згадую тоді:
Життя та смерть, у даль дорога…

Відчуття любові й жаху,
Страх за тих, кого ти любиш
І немає більшого скарбу
За людей близьких і друзів.

Лиш тоді ти розумієш
Призначення своє у світі,
І ніщо вже не замінить
Тих ясних хвилин просвіти.


Коли ти дихаєш глибоко
І вдихаєш почуття,
Коли з душі твоєї виходять
Філософські відчуття.

Тоді готовий обійняти
Весь світ, яким би він не був,
І вже не хочеш ти чекати,
Щоб з моря свіжий вітер дув.

Жити так, як в останній раз,
Так, немов нічого нам не треба,
Жити так, щоб згоріти враз
І доторкнутись рукою до неба.

Так пізнати верх блаженства,
Щоб подібним бути Богу,
Досконалим до шаленства
І відкрити всім дорогу.

Так, неначе в світовій історії
Колись запишуть наші імена,
Стати еталоном для молоді
І весь світ зігріти у руках.

Керувати Всесвітом безмежним,
Та безумства дуже тонка грань,
Досконалим бути до шаленства,
Але розум вже не має тих бажань.
2009р.