Осіннє листя перестигле сонцем
Ще мріє чаром літньої пори.
А час пливе і ти гадаєш: „Хто це ?
Наказує йому – палай ! Гори !”

А час веслує без перепочинку
Через безкраї простори буття,
Прирікши лист, якому за хвилинку
Леліти в безшелесне забуття...

Його печаль землі така знайома,
В журнім кружлянні чується: „Прощай...”
Рудих дощів пульсуюча оскома
Кладе свій карб на серце...Та нехай...

Нехай болить... Ми всі як лист осінній
Полинемо у далі по порі
За горизонт, який не знає ліній,
До сяйва Віковічної Зорі.

* * *
…і при слові «майбутнє» з української мови
вибігають миші і всією юрбою
відгризають від ласого шмата полови
пам’яті, що наче сир дірява тобою.
Після стількох зим вже байдуже, що
або хто стоїть в кутку біля вікна завіси,
і в мозку лунає не надприроднє «до»,
а її шурхотіння. Життю гульвіси,
як подарованій речі, в пащеку не зазирають,
воно оголює зуби при кожній промові.
Від усієї людини частину вам залишають
мови. Частину мови загалом. Частину мови.

(перекладено 2010 р.)

Миш'як. Дозовано. Як вийде.
Не алкоголь. Не нікотин.
Щоб жив. Щоб не пристав до виду
зникаючих кудись скотин.

Миш'як. Без хімії і зілля.
Без докору і сліду у крові.
Отрута, що не зна підпілля.
Законно. Просто se la vi.

Миш'як. А спробуй не вживати!
Останні нерви. Певний зміст.
А ще - є завжди що втрачати.
А ще - не зовсім егоїст.

О Боже! Чашу цю обридлу
не дай розбити і ... розлить.
Щоб жить. Щоб не назватись бидлом.
Щоб Ти усіх терпів любить.

10.10.2010

Знов по горі, де у шепоті вітру
клени похмурі хитаються й свіжі
пахощі трав лісових розлилися –
тут навкруги – тиміаму й шавлії,

йдуть, о Клітумне, до тебе над вечір
у прохолоді отари, умбрієць
хлопчик жене непокірну овечку
в води твої, а тим часом із лона

матері, що запеклася на сонці
й боса сидить біля хижі своєї,
тихо сміється дитина грудная:
співом наповнилось кругле обличчя.

Батько задумливий, стегна покривши
шкурами кіз, наче давнії фавни,
їде мальованим возом, керує
гарними, ще й молодими биками,

гарними, ще й молодими биками,
білими, що мають груди квадратні;
місяцем роги загнуті, а погляд
ніжний – любив їх сердешний Вергілій.

Куряться хмари, втім, на Апеннінах
мрячні: велика, зелена і строга
з гір, що спадають уступами в коло,
Умбрія варту тримає очима.

Здрастуй, квітучая Умбріє! Боже,
чистоджерельний Клітумне! Я чую
в серці античну вітчизну – італьські
над розпашілим чолом божі лики.

Хто тінь верби, котра плаче, насунув
цим пресвятим берегам? Хоч би вітер
із Апеннін геть відніс цю тростину –
пристрасть часів, що минули забуті.

Взимку хай мерзне і тайни белькоче
маєм тремтливим дуб чорний, що його
стовбур життям молодим і веселим
плющ обгортає; хай стануть юрбою

велетні пильні вкруг бога на плесі –
то кипариси, а ти, о Клітумне,
в затінку їхнім співай заклинання
долі. Імперій трьох свідок, співай-но

як в давнину, хоч жорстокий у битві,
умбр перед списом велита схилився
важко – і царство етрусків могутнє
виросло; як над містами, що в злуці,

Марс величаво зійшов із Кіміна
пишного, що був підкорений богом,
в час, у той самий, поставивши знаки
гордії Риму. Але незабаром

Ти заспокоїв, о боже італьський,
і переможених, і переможців –
спільний добродію, та, як пунічна
громом долинула лють з Тразімена,

клич пролунав по твоїх закапелках,
й відповідь з гір вже за мить долетіла:
-Ти, що биків випасаєш отам, де
млиться Меванія хмарна поблизу,

ти, що пології пагорби ореш
берегом лівим вздовж Нара, так само
ти, що рубаєш ліси на Сполето
а чи весілля справляєш у Тоді.

Кинь в комишах ти бика неслабкого,
кинь і рудого вола серед поля,
кинь і сокиру в похиленім дубі,
при вівтарі кинь свою наречену.

І побіжи якнайшвидше із луком
та із сокирою! Палицю, піку
теж захопи, бо італьським пенатам
нині грозить Ганнібал страхітливий.

О як сміялося світлом душевним
сонце у гір цих прекрасному колі,
бачило здалеку, як утікають
нищачи славний Сполето в дорозі,

маври-звірюки, кінні нумідійці,
звалищем ставши паскудним, над ними –
злива заліза, потоки олії
в полум*ї – та піснеспів перемоги!

Не обещано нам судьбою,
Что по жизни – да налегке…
Поменяться хочу с тобою
Главной линией на руке.

Как же я тебя огорчила,
Доморощенная гадалка –
Рано с гибелью обручила…
Что ж, меняемся. Мне не жалко!

Но захочешь ли ты такую:
Тропку горную, птичий след,
Всю изломанную, двойную,
Странную… А другой ведь – нет!

Я настаивать не посмею,
Пусть останется все, как было.
…А что жизнь у меня длиннее –
Сильно в прошлой, видать, грешила… ;))

Ти освідчивсь мені на світанні
Уві сні чи напвзабутті.
Так з*явилося справжнє кохання,
Що буває лиш раз у житті.

Наші свідки полохані зорі
Засоромились наших зізнань,
А проміння ранкове прозоре
Розчинило ту зоряну рань.

Наші свідки приборкані хвилі
Ніжно пестили вранішню синь,
Місяці оком єдиним щосили
Підглядав за паланням обійм.

Ну а трави, завзяті пустунки,
Нашорошили вуха-квітки,
І, наслухавшись наших цілунків,
Почали розпускати плітки.

Їх підслухавши, вітер ранковий
Це розніс по усюдах усіх.
Може сталося так випадково,
Що нас ранок зустрів у росі?

Може збіг, що лиман синьоокий
Простягнув небо нам у руці,
Ну а сонце велично-високе
Дарувало букет промінців?

Заховала під осягом тіло
І прикрила волоссям лице
Звідусюди земля шепотіла:
"Не ховайтесь, ми знаємо все!"

Ти освідчивсь мені на світанні.
"Я кохаю!" - у ранок кричав.
Ранок вірив у справжнє кохання -
І росою нас двох повінчав.
2006р.

Зупинились версти
Під моїм вагоном,
Знову ти воскресла,
Висріблила скроні.

Мідяки в кишенях
Цокотять зубами,
Постаті в шинелях
Стали поміж нами.

Тріснули колеса
На весь світ червоно
І стоять вагони,
Мов човни за плесом,

Мов думки далекі,
Мов печаль моя,
Мов стрункі лелеки
Поміж нас стоять.

1997

Без сорому осінь оголює світ,
Без жалості вітер пронизує душу,
Та більше принижує... Втіхи кредит,
Щоб знов обирати між „хочу” і „мушу”,
І знов сподіватись на „все буде добре”,
Щоб свята чекати, скупих вихідних,
Яскраве сховати, носити лиш чорне,
І знов повертатись до них, до чужих,
У транспорт громадський заносити тіло
До ще двадцяти таких же холодних,
Яких так нічого в житті й не зігріло...
І далі те саме, а спогадів – жодних.

Я повертатимуся вчора на зорі,
у м’ятій сукні, з острахом і тихо.
Чекатиму на слово чи на лихо.
Ти тільки не мовчи, а говори.
Ти тільки не лишай мене одну.
Я стерплю все: образи та удари.
Карай мене – я заслужила кари,
та не мовчи, бо я тоді помру.
І ще чекай на мене, і люби
так дивно і так солодко, і дико…
Я прокидаюсь віді сну із криком.
Аби ж те вчора наново… Аби…

Багрянцю над-ядуча вагота
На груди тисне. Жаско небом креслить
У сто зірок розмелений екстаз.
Затерп ураз: на зламі долі – хрестик.

Перегоріла стигмою свіча,
Сльоза зарубцювалася на личку,
А він мовчав. Надривно так мовчав,
Відсутність слів збираючи на ничку.

Зібрав таки. На тридцять срібняків.
От в акурат – напийся і повішся…
Живеш поміж шакалів та вовків,
До спазм болить з’явитись на узліссі.

Болить за край, а людям він пісняр,
Хай в серці стогін, грудям тісно-тісно.
Минувшини розтріпаний тягар –
Пліткують язики під сонцем грішно.

Казися, плач і чайкою кигич!
Злетіло півсекунди у півкроці,
Востаннє аж по серце криє ніч,
Забракло терня. Жити збракло моці…

6-8.10.2010

листя опадає і гниє
листя западає в несвідоме
благодійне щастя – не своє
холодно… ти мерзнеш на пероні

заки вирушати навмання
заки не зігріє спогад теплий
ти тремтиш немов яке теля
кольору туману сну і сепії

ти на дні на кінчику світів
на зубах камінчики тривоги
ніби все… хоча не як хотів
але дякуй друже – з волі Бога

все при тóбі – ноги голова
руки і… легені… очі й вуха
бачиш небо чуєш як трава
дихає і вірить …кожним рухом

хай зриває листя хай і ти
ніби лист втрачаєш частку сéбе
нині час летіти то й лети
Божою свободою не гребуй

вона прийшла до тебе розхристана впевнена у собі
розплітала речення як дитячі кіски
насправді
вона так і не сказала жодного слова тобі
вперше просто мовчала аж надто близько

її очі бігли за літерами чужих газет
її губи торкалися чужих філіжанок
і розмови з друзями що варто дивитись вперед
ти лишав зачиняючи двері в наступний ранок

стіни тримали емоції за собою - ти стримувався
кухонними ножами колов внутрішній лід -
ледве тримався ховаючи думки у сувої
та експортуючи їх на далекий схід

- Бог з тобою, іди під три чорти від:

мене, моїх думок і мовчання, яке без тебе

чомусь, віриш, ділиться на склади.

не завжди те що втрачаємо

хочеться після

знайти

- Бувай.



червень 2010

Палала порохом кора,
Як зачепили серцевину
Мою віїстими очима...
Дровині пихнути пора.

2010

хата вухата в ожинову ніч,
ніч загадкову,
гострить старанно об темряви пні
місячні брови
двох димарів, що по різні боки
істини стали,
там, де розораний зоряний кит
плаває ставом.
військо осоче пасе береги
жаб’ячим хором,
хвилею плескає плесо з нудьги,
місяцем хворе...
півень зайшовся, проріс із глибин
лик пурпуровий
квітки досвітньої - впали в полин
місячні брови.

Ти на мене чекав, мій старенький замислений Львове.
Я до тебе ішла – і в думках, і у снах. І тепер
Я пірнула бездумно у тіло твоє стоголове
І у очі так пильно поглянув сто перший твій лев.

Я завмерла на мить. Остовпіла. Заклякла. Зніміла.
Він у душу діткливу свій погляд свинцевий поклав.
Він пронизав нестерпно, і я підкорилась несміло,
І віддала себе всю у м’якість його дужих лап.

Так люблю тебе, місто! До щему, до болю, до крику…
Я по вулицях йду, як по руслах прадавніх річок.
І зриваю зі себе ту маску повторну, безлику –
Через час, через простір до себе я роблю стрибок.

А той запах осінній! П’янієш від нього щомиті.
Те повітря на каві настояне тут і віках.
Тут невидимі струмені всюди так щедро налиті,
Хоч ніхто їх не бачив, ніхто не тримав у руках.

Як я вдячна тобі за це свято осінньої казки,
Коли просто в обличчя так стрімко летять голуби,
І прабабине літо дарує ще крихточки ласки,
І у душу так лагідно хиляться гілки верби.



2008

Вороння сіло на дроти
На телевізійну антену.
Не страшно на бій іти
Страшно те, що в бою загину.

Кохані в злуці в перший раз
Ідуть в церкву до вінця.
Не страшно вмерти за ідею
Страшно те, що не довів до кінця.

Полетить пісня крицею у вис
І молодь пісню збагне,
хай пісня лине про вільну волю
мільйон за собою веде.

Я виріс там де грають хвилі,
колишуть верболози віти.
покоління нове гряде,
нові підростають діти.

Невтримно стихло, подих вітру доконав...,
немов до губ за палець вказівний прибився.
Купатися в траві я відпустив коня,
сидів по рукави в росі на мушці вбивці

і співчував його сумлінню і собі –
а що коли не влучить... там де Бог молився
і витрачатиму раптовий рай – на бій
того, що з молоком... і в мами чорнобривцях.

Конар терпіння дереву подій відсох.
Повітря тріснуло, важке від громовиці.
Я, мамо, рай стрічатиму за нас обох
і там проситиму на милосердя ницим.

Нехай душа моя стає не сном – вогнем,
таким, що міг би гріти, а не помсту лити.
Із тілом трав ми позростаємось до трем,
під вітер ляжемо некошені і вмиті,

так як лягають і чекають гостроти –
погоджені й бліді, спорожнені й безслівні.
Таке чекання – із утроби гнізд роти
смакують небо, хрускіт черепний – катівня.

Затвор, мов келію відкрив. Наніс хреста
собі. На вервиці він пересунув зерня.
Невтримно стихло. Бог молитись перестав
і відбував допоки... не лишилось терня.

8 Жовтня 2010

Двері прочинено навстіж

якщо хочеш піти – то йди

як ніжно ріже мій ніж

маленький листок череди



двері обкуті металом

ти лобом його проб’єш?!

як мало, малесенько-мало

ми любимо Моцарта й треш



вечір сливи розвісив

на деревах – і тут і там

ти глючиш знову як Vista

ти у кожній клітині як спам



десять, дев’ять і вісім

почато зворотній відлік

хрестик на шиї висить

посмішка така літня



сім, шість і п’ять

крізь тобою прочинені двері

знову спогади налетять

комашнею покриють стелю



чотири три і два

намагаюсь витерти файли

тебе вже немає – нема

і поволі зникають смайли



один і бажаний нуль

точка відліку для себе

коли не стане куль

тоді я візьмуся за леза.

2010.

Коли Схід у твої очі крадеться,
прянощі – любов моя,
ти на порозі зламу, я –
за порогом. Кароока банальність,
що стихає, наблизившись до фіналу,
так і не визнавши миті сакральності.
Часто буває життя замало,
аби з’явившись, навчитись зникати.


Чому вкотре гублю тебе


в тижні,

як рештки заробітної плати?



вересень 2010

він увесь із диму, іде чиїмись словами,
загорнений в тишу, газети і місто,
я відчуваю, як вночі у Словаччині

замішують у пекарнях солоне тісто,
як грають зниклі у часі Лед Зеппелін,

перегукуючись з продавцями в крамничках,
і ,Бог його знає, чи то був він, та Бог
його знає тепер з попільничок.



26.09.10

Мне надоело слушать тишину,
Уйду в толпу,
С толпой людской смешаюсь,
Нет, там душой я вряд ли оживу…
Останусь жить,
На радость или зависть…
А шум мне не мешает ощущать,
Что не одна, и не в стеклянной банке.
Желанье овладеет задышать,
Расширить чувств и представлений рамки.
Захочется бежать так далеко,
Куда достать по силе только мыслям…
Туда, в края пушистых облаков!
Туда! На высоту вершины жизни!
Мечтанья о свиданьях при луне,
И наблюдать красоты звездопада…
Сновидеть наяву или во сне,
О том, кого хотелось видеть рядом…

Ніч готується вийти через легені
Курців кашлем і димом.
У нашому спільному гені,
Як злісний боржник, розпонтоване диво
Із пристрастю лапає голого нерва.
Ми йдемо в зачухану осінь,
А осінь – то стерво.
І ,мабуть, вже досить.
Бо жовтень під холод буває корисним.
Нам пофіг , йому – все одно.
Зриваємо крани ,врубаємо кисень.
Пірнаємо в ковдру– на дно.

2010

Невже так віриш ти у мене?
Невже так віриш в мою кров??..
ти справді думаєш я здатен віддатись серцем? О Любов...
моя Любове... Де ти? що ти??...
ніхто не знає що є що
знаття не має і не бути йому ніколи ні-про-що...
Доки не скажеш добрим людям: -
"Прощайте добрії і злі,
мене забудьте не любіть,
не поминайте жодним словом,
ділами знову не будіть...."
бо лише так, попід покровом
землі і дерева, небес
знання здобудемо про сенс
такого вічного живого -
 Що Є Любов.
Що є любов???
Що є Любов'ю? що Коханням??
А що лиш хімія? Бажанням
тілесним втіхам дати рід -
давно задурений інстинкт,
що кров'ю грає, виграє
двобій із розумом, дає
лиш серцю фору, але сам
(умілий, спритний диверсант)
підкорить швидко все твоє,
і моє тіло - не моє,
і наші думи повні снів
лишень послухай моїх слів....
30.07.10

Зазолотилася, вина напилася,
Вдягла святкові свої шати.
Нащо підбори? Умить роззулася
Й пішла полями погуляти.

О небо - небонько! Мене, лебедоньку,
Пусти до себе – запрагла волі.
Тріпоче листячко, стукоче серденько.
Нема нещастя, немає болю.

…Лиш простір з обрієм десь обіймається,
Лиш шелест сумом шепоче тихо.
Вона милується, вона всміхається.
Вона – це осінь. Моя це втіха.

2007

Самозакоханому франтові поету
вона носила каву й виноград,
а він, блукаючи просторами інету,
словесно лип до дам, усіх підряд.

Але вона чекала вперто і терпляче,
і, навіть в позапівнічну пору,
благоговійно готувалося карпачо
за першим «бриннь» його душевних струн.

Не нарікаючи, сумирно, без претензій
стирала крихти, як нудьгу акин,
і білі пальці її пахощами фрезій
торкалися ледь-ледь його руки.

Вогнем на шиї, лебединій і звабливій,
тремтів попал кармінного вина,
а кіс доглянених несамовиті зливи
іскрилися, мов золотий динар.

Та він осліп таки, застряг у моніторі -
став пікселем, байдужим до гукань.
На жаль, заблуд його багато хто повторить,
потрапивши в мерЕжевий капкан.

Це - просто сон вже вивчено на пам"ять.
Один сюжет. Одні і ті ж слова.
Його так, власне, просто розгадати,
Бо я його не раз пережила.

Та знов і знов, частіше і частіше,
Із року в рік в житті немає змін.
А хтось-таки про це колись напише.
Без натяку, без фальшу, без причин.

Так дивно, так цікаво, нерозгадано
Чиїсь слова вживуться у папір.
І знову, знову стане холодно,
Чи то від тіней, чи гарячих зір.

Не знаю я, чи зможу розказати
Увесь той сум усіх прожитих снів.
Я вже не маю права забувати
Прощань з видінь однакових складів.

То ж просто сон, що вивчився на пам"ять.
Ні, це не вірш, а це ТВОЇ слова,
Якими вмієш подумки страждати,
Бо ти це все не раз пережила

06.10.10. 20:53

Ти робиш вигляд - "Все іде по плану",
й покірно одягаючись мовчиш.
Казала голова тобі - обмануть.
Та й я казав... і сон ...і вірш...

Я так стомився, що іду один,
і день за днем - святе прозріння,
калічить розум і пускає дим,
та ранить душу- плата розуміння.

Я так стомився, все на самоті,
і в дзеркалі лиш змучене обличчя,
шкалою служить що рахує дні,
мій сором,мій 7б, моє величчя.

Я так стомився, світ що за вікном,
вже другий раз міняє шати,
а я все прокидаюсь з дивним сном,
де ти не припиняєш мене звати...

Ще є рація і хист
на весло вмовляти хвилю…
Я себе з Ярила виллю,
переллюся просто в лист –

золотиться хай у цім
відбиванні тиші серця.
Поскладав його з інерцій –
бігу краплі по щоці,

із Купайлових забав
та прозорого ще воску,
де заплівся слова лоскіт,
в мушлях морем накипав.

Час обав, тонкий, як синь,
що невпинно рветься Стрибом.
В шамотінні літер скинь
кіноварні ряси риби.

Дано, що Дажбог не дав –
зі сопілки вийняв Велес.
Надихне любов і встелить
музики жива вода

береги її човнам.
Хай не рве душі стремена,
Лякливицею студена,
і торкає уст вона,

набрякає соком втіх,
заливає світлом перса,
проникає в храми серця –
так розтане блудний сніг.

Хай собі тоді кричать,
свар висварюють до хрипу.
Ми вдамо, що півню випав
час рознудити печаль.

Іншого нам не дано.
Я олистений до йоти,
облітаю з позолоти
і стаю п`янким вином.

Берегине, хвилі бій
я пройматиму рядками,
ніби серця стиск думками.
І розсіюсь у тобі…

7 Жовтня 2010

finita la commedia

Ні дому, ні родини, ні дитини…
Дзвони і струни.
І – ластівки гострокрилі.
І – тисяча віршів без пуповини,
Самотні у своїй силі,
І вона – такий собі Робінзон Крузо
(В мегаполісі П’ятниць на всіх не стачить),
Зустрічає потайки правнучку Музи,
І слово в руках її скаче, як м’ячик.
І серце – як м’ячик.
Який забили
Точнісінько в груди.
Ногами, Женю!
Пиши, ти пиши, поки носять крила
І на ніч цілує блаженно Геній.
І поки блукаєш пошерхлим містом,
Вбираючи всі його листопади,
Слідом – терпляче – Янгол іскристий,
Що впасти не дав тобі,
Й сам – не падав.

Саблезубый монгол на затопленной улице Китежа
точит саблю и зубы, сияет промасленный взгляд.
Если долго смотреть в эту воду, то можно не выдержать,
а ведь это всего лишь твой собственный внутренний ад.

Долго, коротко ли бродишь берегом странного озера,
прячешь тайны и стыд в непролазном его камыше,
а вдоль берега едут цыгане на ржавом бульдозере,
и облезлые кошки гоняют летучих мышей.

Да невесты в трико скачут в чащу лесную лягушками
за отпущенной кем-то случайной любовной стрелой,
а над ними кружат одичавшие томики Пушкина,
и сбиваются в стаи, готовые лечь на крыло.

Впала перша позолота
На покров сумних дерев,
Доросли осінні квіти
До любові королев,
І плоди у дозріванні
Досягли до майбуття –
Стало в світі всього більше,
Лиш поменшало життя.

Не пульсує сік у скронях
Зачарованих беріз,
Йдуть бурхливою ходою
В море ріки, повні сліз.
День спроквола посміхнеться,
Та частіше – невпопад.
Всипле смутку повні жмені
Нам під ноги листопад.

І пройде мороз між нами,
І прилипне до спини,
Як листок до мокрих вікон
Чи сніжинка до стіни.
І впадуть в зимову сплячку
І думки, і почуття...
І не все весна поверне
До прекрасного життя.


2003

Прощальним клином
Журавлі летять...
Ти дивишся у небо
Мовчки й смутно.
Прощай, мій друже, –
Мовлю жартома.
А ти повіриш,
Очі знов опустиш.
Змахнеш рукою,
Наче той лелека,
Невже нема нічого
Поміж нами?..
Ти не шукай мене,
Я вже далеко…
Бо відлетів
Разом із журавлями.

уже тошнит от сигарет,
от бреда слов твоих и действий.
боюсь серьезнейших последствий.
сказать пытаюсь снова "нет".
но манит запах никотина,
твой с сахаром противный чай..
я так хочу сказать "прощай",
поджечь политое бензином..
но не могу поднять руки
на свой источник поражений.
все сводит от твоих движений..
глаз угасают огоньки....

2010

Михайло Бобиков
поезія “Із вікна оселі”


Стільки слів! Шукаю й досі,
де й своє встромить, а Осінь
заглядає в зошит через скло.
Закидають те, що злива
ллє, бо Осінь - геть примхлива,
як на норовистому сідло.

Правда, хтось, піднявши комір,
десь шука будинку номер
через листям виплеканий мур.
Мимоволі в тому листі
бачить сукні він барвисті
сонячних, як мить, мініатюр.

Це твоя барвиста спроба -
із нового гардероба
одягати те, що до смаку.
Тільки лиш незмінна мода
в тому, що сумує врода
в кожному намисті і вінку.

Стільки слів, а чути... кризу.
Закидають те, що знизу
так багнисто, аж до самих снів.
Висихатимуть калюжі
на взутті, а не на суші,
нежитем і кашлем хворих днів.

То є так, а що тут вдієш?
Захищайся, як зумієш.
Осінь Літо щиро прикрива.
Заміта-ховає ліжко,
у якому Літо нишком
зручно після справ відпочива.


Пародія

Чешу пальцями волосся –
Розлякала рими Осінь,
Препротивний врізала маневр…
Де встромити гарне слово,
І доречно і толково,
Щоб бестселер вийшов чи шедевр?

Щось Пегас, в осінні зливи
Норовистий став, примхливий,
Не приходить – з пам’яттю все гірш.
Десь повіявся безкрилий…
Я моцуюся щосили –
Певно вийде тільки білий вірш!

На верлібр – незмінна мода,
Їх писати – насолода,
Теж на назві зразу щось “загруз”…
Так старався, так кортіло,
Криза слів – погане діло,
Без вина, Пегаса і без Муз.

Натверезо, просто з дуру
Взявся за мініатюру:
Зараз втну – поет чи не поет?
Про вінки писав і вроду
(Щоб сподобатись народу)
Вийшло схоже щось на тріолет…

В видавництво з цим не пхайся,
Засміють – ще захищайся:
Клас не той, тематики не ті!
Я за ліжко руку нишком….
Є! Стоїть! Ось тут, за ліжком!
…Геніальне, звісно, в простоті.

За Пегаса! За натхнення!
Рудокосу, Мрію, Зеня,
Пародистів – Кума й іже з ним!
Музи всілися край ліжка…
О! У тої гарна ніжка…
(Певно, знову вийде вірш без рим)

В голові так світло стало…
Вірші пруть – паперу мало!
Справжні перли пишуться! Дива!
Хто під ранок на дивані,
Ненакритий (бо не в стані),
Зручно після справ відпочива?..

7.10.2010

Проблемам-негараздам - посміхнуся.
Всерйоз таки задумаюсь над вчинками.
Бо в проміжку між Мамою й Бабусею
Так хочеться іще побути Жінкою.

Легенький макіяж і щира посмішка.
І погляд в очі, наче в саме серце.
...Якось я не помітила за поспіхом,
Як стрічний вітер в мою душу вдерся.

І як його гостину перебути?
Вже шкрябає зима вікно сніжинкою.
І важко пригадати і забути
Для кого я хотіла бути Жінкою?

06.10.2010

Завтра не зможу тебе любити,
завтра я - відьма, аорта стигне.
Будеш облизувати півмісяць
або губами у сні кривити.
Болісне дихання, бром у слові,
очі зволожені, як маслини, -
можеш любити моє волосся,
можеш ліпити мене із глини.
Тихо прощаю тобі гортанню.
Серце роздам - заховаю тіло.
Сукня доверху сховає світло,
щоб за тобою не так боліло.

2010

У течію впадати рідних рук
тремкою річкою
так любо,
мій коханий.
Втрачати простір,
колір,
час
і звук
від ніжних дотиків того,
хто Богом даний,
і водоспадом
падати у мить,
коли водночас
нам і солодко і гірко…
У крові жар потроху догорить,
але не згасне
у долонях наших
зірка.

* * *
Якщо співати про щось, то про зміну вітру,
західного на східний, коли замерзлу гілку
зміщує вліво, від небажання скрип,
і твій кашель - над площиною лісів Дакоти крик.
Опівдні можна скинути кріс і стріляти в те, що в полі
здається зайцем, надаючи кулі
збільшити відстань між збитим внівець з темпу
того, хто пише рядки ці пером і тим, що
лишає сліди. Іноді голова з руками
зливаються, не стають рядками,
але під власний голос – котиполе картаве,
підставляє вухо, як частину кентавра.

(переклад 2010 р.)

* * *
Впізнаю цей вітер, що летить на траву,
Яка під ним лягає, наче під татарву.
Впізнаю цей листок, що в придорожній бруд
Падає наче скривавлений князь чи Брут.
Стрілою лягаючи на розкосій скулі
Дерев’яної хати в чужій землі,
Що гусей у польоті, осінь у склі внизу
Впізнає на обличчі сльозу.
Очі до стелі
Я не слово а номер забув - в повітрі крик
І кайсацьке ім’я в роті язик
Рухає ніччю наче в Орду ярлик.

(Переклад 2010 р.)

* * *
Північ кришить метал, але шкодує скло.
Вчить гортань говорити «пусти».
Холод мене всмоктав і вклав перо
В пальці, щоб їх зігріли листи.

Замерзаючи, бачу, як за моря
Сонце сідає, нікого навколо.
Чи то по кризі ковзають підбори, чи то сама земля
Закругляється під обцасом колом.

У гортані моїй, де покладено сміх,
Або мову, або гарячий чай,
Все чіткіше лягає сніг,
І чорніє як той Сєдов, «прощавай».

(Переклад 2010 р.)

я не сплю.
і ти не спиш,
міряєш кути.

місяць –
щойно
з печі книш,
тільки злий, як ти.

ви подібні -
втома дня,
сум’яття душі...

до плеча притиснусь:
«няв!»

отакі книші.

2010 р.

Мовчання. Лезом цілий день по склу.
Задушливе. Ображене. Ледь зверхньо
Торкнутись телефону. Сіру злу
Порвати тишу… Ні, не подзвоню.
Відбитки дотиків на матовій поверхні
Клавіш тануть. І я теж тону.
І ти мовчиш. Сьогодні не засну…
В осінніх присмерках болото правоти
Чорніє пащею зневіри й самоти…
Чи може пихи? Гордощі заїли.
Кого? ..Мене?! Пробач, а ти?!..
О ні, не подзвоню!
На це ще стачить сили.
Хто тут правий?! І врешті решт кому
Повірити: твоїм очам, словам твоїм? Моїм?..
Чому б тобі..? Та ясно, що тому.
Обіцянки всі тлен і пил. І дим!
У мої очі… День загус у нім.
По вінця вже мовчання,
Повен дім! І ніч без сну,
Без тебе – хворий мім...
Безглузде й голосне, як грім…
Ось так воно, у справжньому коханні...))))

Місто моє, я стомивсь вертати
До твоєї осені у снах.
Пташенятко випхнули за грати,
Та не звикло злякане літати
В піднебессі і тамує жах.

Певне, я малеча, ще малеча,
Що збира каштанові свічки.
Всі блукання, всі шукання – втеча
Від журби, яка спада на плечі,
Мов сніжинки, краплі чи роки.

Тих, кого залишив, зву ночами.
Скільки місць, де серце проросло:
Ленінград – розлуками й вітрами,
Маріуполь – світлими думками,
В Харкова осяяне чоло.

А в тобі лишив жовтневу днину,
Коли сонце грається у злоті,
Коли вітер шарудить дитинно
Листям, і срібляста павутина
Блискає в останньому польоті.

Ти знаєш, що його немає,
Ти віриш в нього і чекаєш,
Його, мабуть, не повернути,
Його ніколи не забути.

Ти б серце своє віддала,
Щоб лиш він знов з’явився.
Та все це мрії і слова,
Твій потяг запізнився.

Чом вирішила так?
На жаль, ніхто не знає.
Вже скуштувала горя смак,
Та серце все ж кохає!

Ти йдеш печальна, мов верба,
Що віття похилила.
На тебе давить ця журба,
Вона життя змінила.

Ти вже дійшла,
Кінця не обминути.
Ледь видавила ти: «Прощай,
Не можу я забути!»

Ось так минув твій вік,
П’ятнадцять поверхів всього,
Чому ж ніхто не допоміг,
Не втамував горя твого?

Лишила по собі ти
Лиш понівечене тіло.
Що робити, куди йти?
Та пам’ять не зітліла…
2010

На одному квадратному метрі надто мало твоїх флюїдів.
Аж судомою зводить душу від нестачі твоєї вроди.
Так нестерпно не хочеться знати точну дату твого від'їзду.
І здається, що час зависнув, наче файл у старому Ворді.

Навіть вікна, відчинені навстіж, не рятують від спеки в грудях.
Яндекс-пошта ущерть забита не тобою, а підлим спамом.
Так нестерпно не хочеться знати, скільки метрів до тебе буде.
І так хочеться знати точно, що в розлуці любов не в'яне.


06. 10. 2010 р.

...розтинати густий небозвід, наче дика комета Галлея,
розпадатись на жмені молекул у процесі зворотніх реакцій,
поклонятись синам бога Ра і брунатним жукам-скарабеям,
і творити для тебе вірші, не чекаючи зливи овацій.

...розпинати бажання свої на хрестах біля битого шляху,
розстилати до ніг ворогам душу без дорогих інкрустацій,
підніматись без крихти жалю на, тобою споруджену, плаху,
і творити для тебе вірші, не чекаючи зливи овацій.


19. 09. 2010 р.

А тобі невтямки, скільки було в словах моїх щирости.
З висоти свого "я" ти не зволив до мене спуститися.
І моїм почуттям не судилось із паростка вирости.
Та я рада тому, що не будеш мені знову снитися.
А тобі невтямки, що встеляєш шляхи свої трупами -
безневинними жертвами серця занадто амбітного.
І джерельна вода раптом стала гіркою цикутою,
а з осінніх небес враз повіяло подихом лютого...


15. 09. 2010 р.

Колись я соромилась...
- Донечка татова! -
лунало в обличчя і вслід.
...Вже доля моя
сто разів перелатана.
І тата - нема вісім літ.
Залишились тільки
альбом зі світлинами
і світло в душі осяйне, -
коли хтось молодший
чи теж із сивинами -
Євгенівна! - кличе мене.
...Спадковість тривог людських
генна (чи генова) -
на неї Творець нас прирік.
Я татова донька.
Я - донька Євгенова -
сьогодні і завтра. Повік.
І кланяюсь знов
найдорожчому спадкові,
що вище підносить ім'я.
І дякую людям,
що зватись по батькові
у них заслуговую я.

10.2003