Весна так тихо
Зламала кригу.
Душа застигла,
І мить, як вічність.

Рахую зорі,
А ти говориш,
Що хочеш моря.
Усе логічно.

Душа замерзла,
Бо я твереза.
Стояти в черзі -
То не для мене.

Ловлю моменти,
Аплодисменти
І компліменти.
Стою на сцені.

Змінив всі ролі,
Змінив паролі,
І прагнув волі.
Іди лікуйся!

А я так просто
Відкрила доступ
І серце просить:
“Зареєструйся”.


27.03.2010р.

Повз Драча, повз Бажана, Тичину –
привітавши кожного за чином.
Крізь Франка аналітичні хащі,
Лесиним прадеревом болящим
до Шевченка в праведну науку –
на спині відчути «ази-буки»!
І збагнувши душу України
скласти дяку і його покинуть.
Самотужки далі, вгору, вгору
на свою Голгофу неозору.
Там Варсава – майстер самокпину –
зустрічає, перш за все, Людину…


90-ті

Всі кораблі і пристані на світі
одне без одного не мають сенсу.
Тож, мов маяк, вікно моє хай світить,
і, мов причал, моє хай буде серце.

ВЕСНЯНИЙ ТИХИЙ РАНОК
ВЕСНЯНИМ ПРОМЕНЕМ СОНЦЯ
ТИ ФЕЯ ЧАРІВНА
ПОВІТРЯНИМ ВЕСНЯНИМ
ТИ БУЛА ЧАРІВНА
КОХАННЯМ ТИ ЧАРУВАЛА
ЦЕ Й ЧАРІВНИЙ ДЕНЬ
КОХАНА

ти все мені простиш
і я тобі прощу
під усміх золотий
весняного дощу

і буде тільки наш
цей усміх золотий

і що нам
сірий час
осінньої сльоти

2010

Зорі
В морі
Неозорім,
Осідлавши хвилі,
Очі
З ночі
Неохоче
У світанні мили .
Цар -
Пожар
Із-за хмар
Ширив панування,
День
Зі жмень
В сад пісень
Сипав щебетання.
Світ
За пліт
Заповіт
Ночі перекинув,
В рань
Зітхань
Милих пань
Взяв у спадок днину.

Весняно сходить сонце у садах.
Весняно.
Подивися, - скільки світла!
Очистилося небо як вода
від наших снів і, начебто, розквітло.
Світанок зарум’янився – мовчить
од нашого взаємоспоглядання.
Запам’ятай.
Запам’ятай собі цю мить! –
Так сходить сонце нашого кохання.

ІІ

І сходять мрії, ніби спориші.
І творять роси музику незвичну.
Уже ніхто нікуди не спішить, -
смакуємо життя таке величне.
Весняно.
Наш світанок золотий
ще бачить сни, що в колір оксамиту.
Лише любов – це знаєм я і ти,
цю неповторність може відтворити.

Вже на землю рушила весна,
Всі кутки заповнює собою.
Серед неї - сам я, ти сама -
і немає для сердець спокою.
Обцілує сонце всі бруньки,
і вони набрякнуть і розквітнуть,
буде вітер ніжити гілки
і щасливо линути по світу.
Березневе небо голубе
стане гнізда зігрівать лелекам...
Я ж би грів і цілував тебе,
тільки бачиш, мила, я далеко.
Розтає невпинно в полі сніг,
незабаром висохнуть дороги...
Я б тебе підтримав, допоміг,
як твої підкосить втома ноги.
Я тебе носив би на руках,
і напевно, заздрили б нам люди,
от би тільки подолати шлях,
що краями вперся нам у груди.

Мої різнобарвні метелики,
Мені малювали соняхи,
Любов розливали у келихи,
Тепло залишали в долонях і
Зникали у темряві...

Мальовані соняхи танули,
Міражно плелися стеблами,
Любов замерзала в гранули...
І тільки долоня тепла, мов
Метелик в ній жевріє...

2010

То не дощі, навскіс шмагали біллю,
То білий сніг, знемоги крижанів
Осколками в зраненім серці сіллю -
Безумством сліз у стумі навіснів.

У сірій мряці буднів безгоміння,
В безвіллі тиші мліла глухота,
Віддавшись долі, безуму леління
Знесиллям ряботіла марнота.

Зчорніле сонце хмарами зневір’я
Блукало прокажене день у день,
Здавалося, у тому очманінні
Життя мине з клеймом “анітелень”.

В неспану ніч у лапах божевілля
Ридма ридав щербатий у вікні.
А десь, на Сьомім Небі, мерехтіла,
Зірниця, що сіяє тільки в тьмі:

У журі сліз, у подушках квиління,
Мереживо з коралів самоти
Розіллє квіт блаженного проміння
І ніжний щем: де тільки Я і Ти!

Слух доторкнувся до згину голосу,
Вражено здався дрібному тремтінню,
І серед спокою синього ворсу
Розсипався бісером срібно-камінним.

Тонке задоволення – тепла судина
Живе, поки чутно легкі переливи,
І тягнеться звук із душі людини,
Із горла, так схожого до м’якоті сливи.

Вдих хапає кулак повітря,
Видих наповнює спраглі вуха.
Голосова шестиструнна палітра,
Лиш зараз її не торкайся, не рухай…

Дай я дослухаю те, що я чую,
Мені ні мови ні зору не треба.
Кожна секунда для мене будує
Stairway, ой… сходи! До неба.

Думки зелені ялинні
Полинули в небо синє,
І вітер незгарбно, невміло
Їх батіжком поганяв.
А небо забагряніло.
Дивилися зорі журливо,
Як перший промінчик сонця
Мрійливі думки піймав...

ТИ – єдине, чого я бажаю,
ТИ – єдина, кого я чекаю!
ТИ – красива і мила,
ТИ – чарівна і прекрасна,
ТИ – моє сонечко ясне!
ТИ – все чарівне, що може бути,
ТИ – все прекрасне що не можна забути!
ТИ – час, який плине так швидко!
ТИ – все, що я маю і коли-небудь мав,
ТИ – те кохання, якого чекав!!!
-----
приблизно 2007 рік

Лети! Літай! Здіймайся в небо,
Розбий простори, все порви!
Відчуй ту силу незбагненну,
Яка не згасне на землі.

Лети крізь холод, заметілі.
Забудь усіх, забудь усе.
Відчуйчуй безмежне божевілля,
Що піднесе, що понесе!

Женись, кружляй, вируй у небі,
Лети найшвидше за усіх!
Минай найвищі урагани,
Проходь крізь будь-які шляхи.

Здобудь життя відчувши спокій
Здобудь неспокій від життя.
І щоб не бути одиноким
Лети крізь прірву небуття!
--------------
жовтень, 2009

Познайомився з дівчиною,
Що схожа на мене,
Познайомився з душею,
Що легко звикла до мене.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

Запорошив повітря,
Подихом натхненним.
І розквітло віття,
Морем здоровенним.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

Дуже легко стало,
Денне сонце пронеслось,
Відчуття настало,
Все аж затряслось
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

І земля здригнулась,
І пройшов туман,
І журба забулась,
І пропав обман.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.
------------------
00:00, 14.12.2009

жадобу пристрасть запалила,
невігластво пройшло в життя.
а в нас лиш думка пролетіла
про спробу свого каяття.

тримати втіху не зуміли,
летіти легко?.. ой, біда!..
чому ж ми розум розгубили,
чому ж настало забуття?

легкий і ніжний помах страсті
ще нас тримає до життя,
але нам важко виживати,
бо ми не чуєм відчуття...

Нам треба лиш про те згадати,
про те Ким є і Де ми є,
а не постійно забувати
про те ким є і де ми є..
-------
жовтень, 2009

У друзки дарована ваза
(Ледве не влучив, зараза!),
На клапті старий записник
(Дужий який чоловік!),
Хочеш зеленого чаю?
З цукерками, я пригощаю!
А хочеш - піди відпочинь,
Кухлик пивка перекинь...
Ні? То іди ти до біса!
Лопнули нерви! Завіса!...
Швидко у ліжко! І спати!
Завтра все скло - позбирати!
Вранці - цукерки і чай!
Бо в мене є ключ!.. Прямо в рай:-)

У хаті смутно сонячного дня,
І тюль на вікнах, наче білі грати,
Коли далеко друзі і рідня,
І не спішить ніхто зайти в кімнати.
Там за шибками листя тріпотить,
І сонце світить крізь віконні рами.
А в грудях сумно, і душа болить,
Та так, що і не вимовиш словами.
Рожеві плями лізуть по стіні -
То сонце йде до свого виднокругу.
І, може, десь комусь, як і мені,
В цей час також не вистачає друга.
Якби-то знав, пішов на край землі,
Якби-то знав, що це для когось треба -
Повідступали б смутки та жалі,
Щоб лиш схилить жадаючому небо.
А так не ваблять радіо, книжки -
Навіщо все це, як ділитись ні з ким...
Та серце проситься кудись іти
І хоче бути бажаним і ніжним.
Тому так смутно сонячного дня,
Коли ти сам у прибраних кімнатах,
Коли далеко друзі і рідня,
І тюль на вікнах, наче білі грати.

У темряви очі сліпі...
Над містом ширяє гроза,
І хмари на дощ не скупі –
Це Вічності впала сльоза.

Ти, місто пророків і бід,
Вмираєш, – та знов оживеш.
Вже погляд у сонця, як мідь,
Як відблиск багряних пожеж.

Ти – переплетіння доріг,
В тобі зосередження вір.
І Бог споконвічно беріг
Тебе серед горя й зневір.

...І птаха злетіла в пітьму
Й розрізала тишу крилом.
Як важко, напевно, Йому
Платити життям за добро...

Як тяжко, напевно, було:
Той хрест перекреслив буття.
Та знову Життя зацвіло,
І смерті нема вороття.

Голгофа, і сонце, і степ –
Назавжди у пам'яті нам...
І як тобі, місто святе,
Дивитися в очі вікам?..

Розсудить усе часу плин,
Бо ми іще не доросли:
Варавва лишився живим,
Месію ж на хрест вознесли.

А місяць тоді був нісан,
І зранку в сади в'ївся дим...

У пам'яті все та весна
І місто те, Єршалаїм...


2006

Як не зустрінемось у тиші,
Розбитій поглядом чужим,
То перетворимось на вірші,
Замріяні сплетінням рим.

Вже більше часу непідвладні,
Слова обіймами замруть.
Незримо здогад Аріадни
Трикрапкою підкаже путь.
Мабуть...
2010

Не стало хати, тільки комин
дірою в небо. Полинами
поріс останній теплий спомин
від печі до гнилої рами,
до того, що дощі лишили...
Село мовчить у власній тіні,
ганяє вітер пустку схилом,
вростають стіни в жовту глину...
І тільки за селом, на сході,
порушуючи вічну тишу,
приходять зрідка, при нагоді,
близькі і рідні... Кладовище...

Мертве дерево спить
Снами жовтими снить
І не відає -
Люди з чолом Герострата
Волохаті створіння, вусаті
Зубом сталі припинюють жур -
З того дерева зроблять
Знаряддя тортур...

1988

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Врятував дерев’яного дурника
Він не знав, що вогонь це звільнення
Смішний Буратіно…

Перший монолог П’єро

Вони теж ляльки
В театрі абсурду
Ці глядачі…

* * *
Тінь коливається маятником
На землі, на траві, на воді
Буратіно повісили…

Другий монолог П’єро

Кличуть лікарів
Дерев’яне тіло
Піду копати могилу…

Третій молог П’єро

Вони не втямлять ніколи
Чому я з театру втік
Ці голови повні тирси…

Четвертий молог П’єро

Хотів я зіграти Гамлета
А не героя-коханця
В цій виставі безглуздій…

* * *
Пішов шукати країну дурнів.
Він не знав, що постійно в ній жив.
Дивак Буратіно…

* * *
Бородань під деревом
Запах хвої
Шишка в руках…

* * *
З черепахою розмовляє
Серед брудного озерця
Літній ранок…

* * *
Сховала в пивниці
Довгоносого шибеника
Молода німфоманка…

* * *
Створений з дерева
Деревом лишиться
Поливаю квіти…

* * *
Запах палених ганчірок
П’єро єретиком визнали
В театрі ляльковому…

* * *
«Він був правий….»
Буратіно зістарівся, бороду зачісуючи
П’єро згадує…

1995

Не плачу я,не плачу зовсім!
То просто сонце так пече,
Що мимоволі тануть сльози
І тихо котяться з очей.

Не плачу я, не плачу більше!
То просто падають дощі,
Що начитавшись моїх віршів,
У шибку стукають вночі.

Не плачу я, нема причини,
І більше жити не боюсь.
Без крил літати я навчилась!
Весна ще плаче... Я сміюсь!


26.03.2010р.

тоненький промінь – життя-бо щойно лише в зачатті,
ще тихо-тихо, але ритмічно долає пульс
свої найперші жалі і втіхи, не спить, на чатах,
для тебе ліпить майбутню землю із двох півкуль.

довкола мрії рожеві ніжні, як легкий дотик,
ще не до тіла, а тільки краю твого буття,
і диво світу щодень уперто до тебе котить
жага нестримна рости і жити, моє дитя.

ВЕЛИКИЙ БОГ -ЧАРІВНИЙ І ЯСНИЙ
ЗАВМЕР В ОБІЙМАХ ДІВЧИНИ-ВЕСНИ..
МАБУТЬ БИ ВІЧНО ВРОДУ ЇЇ ПИВ..
ТА СОЛОВЕЙ..ГАРМИДЕР УЧИНИВ..

Занось дорогу на травневий дощ,
Заводь осліплих блискавок до хати
Хай остяки слідів їм труться в п’яти,
І Шлях Космічний, в тріщинах розп’ятий,
Проступить на руках вогнем порош.

Занось дорогу на травневий дощ…

Хай вікна б’ють поклони воронню.
Крізь дірку в небі крик комет не чути.
Чи варто знати і чи варто бути,
Коли з молитви знов фільмують брути
Абстракцію якусь у стилі «ню»?

Хай вікна б’ють поклони воронню…

Склепіння днів у стертих шорах рим
Тепла діждатись часу вже не має –
Крилатий кінь осідланий чекає…
А далі – кіптява!.. А далі – Рим палає!..
Бо атомами світ вселенський знає,
Що серця стук живе не поруч з НИМ…

В склепінні днів у стертих шорах рим...

2010 р.

Ніч прихилила мене до своїх грудей,
тихо дише... Тихіше, тихіше...
Тільки чути, як листя тихенько шумить -
то вітер десь мавку колише...
Затихли думки, лишень почуття,
тремтячі, як зорі на небі.
Холодні перлини - на травах вечірня роса,
туман мені ковдру ось стелить...
Заснула...

05.06.09

Впало небо на отави зоряним шатром,
Відпустив на пашу вітер коні.
Я босоніж в степ широкий поночі тайком
Утечу із шóвкових полонів.

Сипле злóті місяць-бубен, аж роса дзвенить,
Полином курúть жарке багаття.
Як піду веселим кругом! І сльоза на мить –
Тільки з вами я така багата.

Пий же, душе, щем найтонший у тремкій струні,
Пий вина міцного повну кварту!
А коли останні іскри згаснуть у вогні
Кинь, циганко, на удачу карти.

Ворожи на слід колісний пилом на траві,
На пахуче диким медом щастя,
На курай, що при дорозі, й думи кочові,
І на погляд пікової масті.

Ніч поправить хустку жваво, наче молода:
- Гей, ромале, вже в дорогу нині!
Повертай на тихий берег, там твоя вода.
Твоя доля, дочко, – очі сині.

Це не від того, що в ручаї нічнім
поганський місяць понасипав бурштину,
і не тому, що ранку гарячий німб
торкнув смереки і освятив долину,
що в далі гори губляться голубі,
а я лечу над ними у третім кріслі…
Кохана, я лише завдяки тобі
пасу в живому небі воскреслі іскри.

ІІІ.2010

Маленька дитина, що пробігає поряд,
Вказує на твоє бачення світу,
Тоді у мозку може спалахнути снаряд,
Та навкруги виростуть квіти.
*********************************
Маленькі дива трапляються кожен день,
Впусти їх до свого серця,
Навкруги багато зір, сто тисяч сотень,
Ти бачиш їх з мого віконця
*********************************
Прокинувся бо мені таке страшне здалося,
Що я сто років не був на землі,
Так я злякався, що страшне закляття збулося,
Гаряча кров зупинилась в мені.
**********************************
Люди топчуть землю, але вони схожі на зомбі,
В них не видно зовсім душі,
Навкруги нас розкидані ж нами злі бомби,
На вигляд дуже добрі й м’які.
**********************************
Я вірю у людство надзвичайно сильною вірою,
Добрі Люди є серед нас,
Так завтра ми визначимось прийнятною мірою,
Й залишимо внукам Землі палас.

Вже не плачемо, не клянемо,
Чорноволіємо* хіба,
Словоспис ми до рук беремо,
Хоч невміло, з страхόм… та ба,
Перші спроби, погляньте ж, вдалі –
Запрацьовує механізм.
В нас є духу на три педалі,
Та країну ще жре комунізм.

Так метімо ж ‘го, ґазди й ґаздині,
З кабінетів службовців, з душ!
Незалежність у нас не од нині,
А ми топчемо досі глуш.
В нас виходить, піддаймо сили –
Україна в нас майже та!
Як по совісті все робили,
Так женімо й того скота!

Йду від цивілізації
Та скреготу машин
Туди, де в ніжній грації
Цитринові акації
Пірнають у полин.

Де поле – фіанітами,
Цирконієм – роса,
Де коливає вітами,
Бурштином перелитими,
Черешенька-краса.

Де світиться топазами
Небесний палантин,
А світ ярить алмазами,
Виблискує смарагдами,
Рубінами калин.

2009 р.

Я квітень увінчав присутністю твоєю,
Я з космосу дістав твоїх утіх вуста.
Садам твоїм весна наснитися повинна –
Усю вагу нестям воздам тобі сповна.

Спотворена пітьма не проковтне ніколи
Прозорих почуттів, тривог і протиріч,
Достигла в полинах, потоптана двобоєм,
Фатальності фата горить на вістрі свіч.

Нестримну ненасить перебороти в силах,
До сказу довести наближення чудес.
Я квітень увінчав бажанням незбагненним:
Торкнутися крилом глибин твоїх небес.


2003 р.

Сіра киця,
хвіст у смужку,
Захотіла
капелюшка.
Довго-довго
вибирала,
Але все
не пасувало:
В того – квітка
завелика,
Той – твердий,
неначе з лика,
В цього – бант
не з того боку,
А ще - стрічка
заширока.
Цей, напевно,
бути може,
Та сусідка
має схожий...

Сіра киця,
хвіст у смужку,
Дотепер
без капелюшка.
2010

Її сплели з трави і змін,
І з пелюсток . І трохи з неба.
Розшили бісером краплин.
Тримай весну. Тобі так треба.

Її відверто ніжно обійми,
Іди до сонця босими ногами,
З думок зітри злу тінь війни,
Яка блукає вічність поміж нами.

Весну уперто сили попроси,
Оновлення, шаленства і удачі.
Тепло добра у серці воскреси
Й побачиш: ти щасливий… наче…
2010

Брехня – в палáці… правда тіснúться,
як хліб в печі… Вийшов на спáцір
місяць… Душа – вагівниця
світу… клацає

ніч зірочками – лячно:
не гріх – людська доля спить…
Сон, як побитий кулачник…
Мороз потúс.

Час – непроторéнний злодій…
Лід сніжно-щокий синів…
Вірші: рабство, воля чи?..
Як плита давитиме тіло в землі,
вже відчуваю... боляче…

Він мріяв про вільну, с в о ю Україну,
Тернисту дорогу до неї здолав.
Любов до народу – єдина провина,
За що йому ворог життя обірвав.

Безжальна система кидала за грати,
Та це лиш зміцнило нескорений дух.
З руїни зумів Україну підняти
Очолений ним Чорноволівський РУХ.

Любив Україну, не прагнучи слави,
Та символом нації все таки став.
За волю ми вдячні тобі, В’ячеславе,
За те, що народ прозрівати почав.

Та пам’ять народу – не тільки данина,
Яку віддаєм Чорноволові ми.
Навчаймось любити, як він, Україну
І мудрими станьмо нарешті людьми!

Системи рука посилає камази,
Бажаючи дух український здолать.
Та буде Вкраїна тоді лиш, як разом
Зуміємо владу в тиранів забрать!!!
2002р.

Ангел, який сміється, –
Це уже трохи біс.
Маски – колишні лиця.
Трави – маленький ліс.

Мудрість – це перша старість.
Ніжність – це юний ніж.
Кобза – бабця гітари.
«Так» – це вчорашнє «ні».

Сонце – поганська свічка.
Цукор – весела сіль.
Постріл – це тиша вічна.
Бог – то забутий біль...

До 11-х роковин загибелі В.Ч.
* * *
Наче спалах, життя пролетіло,
Обірвали його на півшлЯху...
Вберегти ми Героя не вміли,
Бо самі довго жили у стрАху.

Будьмо з власним сумлінням відверті:
Чорновола бракує живого!
Та шануймо його хоч по смерті
І навчаймося жити у нього.

Україна ніколи б не стала
Українська по суті і духу,
Якби ми Чорновола не мали
І його незнищенного РУХу.

Якщо будем його пам’ятати,
Обернем його слово у зброю –
Гідну відсіч зуміємо дати
Ворогам найлютішим в двобою.

Нам би сотню таких Чорноволів!
Україна б давно процвітала,
Не були українці в неволі
І державу міцну збудували.

Хай ідеї його, мов зернини,
Проростають сьогодні в нас рясно.
Збережемо цей символ Вкраїни –
Тоді житимем вільно й прекрасно!
2002р.

так замало не спати вночі,
і дивитись на сон твій божий.
ми повинні мати ключі.
ми жильці, а не перехожі.

ніби гра, що не є вже грою,
ніби крила,що рвуть лопатки
переповнені ми з тобою,
щоб порушувати порядки.

сотні, безліч людей навколо,
всі злилися в єдину масу.
необхідно нам вийти з кола
та зірвати нарешті маски.

ми жильці, шо шумлять вночі,
ми сусіди, що топлять завжди.
але в нас є свої ключі
і ми топимо вас від жажди.

Весняна ніч -
солодка ніч
з тендітних і
тремтливих пліч
злітає шаль....

не біль
не стогін
і не плач -

вуаль
із павутини почуття
кришталь
сльозинок радості в очах -
грааль
святий і грішний водночас
єднає нас...

Спіраль, виток
і ще виток
і вже до неба
до зірок -
єдиний крок...

Даремно ти вважався невразливим-
Жорстокий серцем, мов Пігмаліон.
Але давно вже стріли Купідона
Злотим дощем сіяють за вікном.

Отак одної дощової днини
Одна із них потрапить просто в ціль
І у раніш жорсткому і сухому серці
Поселить бурю тонких відчуттів.

І серце твоє у ту ж мить розтане.
Вогонь кохання сягне аж небес.
І вже нехай там вічно він палає!
Хай спалить зло, що гнітить так тебе!



2006 р.

Сьогодні знову шоста ранку,
Як вчора завтра і завжди…
Холодний присмак від світанку.
Не хочеться нікуди йти..

Гарячий чай… Самотня чашка.
Невтішні ноти пустоти…
Їй так незатишно і важко.
Тебе чекає. Ти прийди…

Зігрій долонями своїми
Таку тендітну, дорогу,
Що серцем рветься у обійми,
Врятуй, втопи печаль тугу…

Із мрій і снів прийди до мене.
Цілунком вранці розбуди…
Створи цей світ як сьоме небо,
Де будем завжди я і ти…

Сивину прапорів похилила Зима
На руїну засніжених мурів..
Та Мороза гука..а старого нема..
І серденько надією дурить..

Розплелася Ріка.У косички рясні
Запліта Квітень бантики сині,
І росписує землю в догоду Весні
Праслав"янським забутим курсивом..

На червону тарель лунко капає день..
Лісовик у струмку мочить лапи..,
І хмеліє..і в соняшних нетрях бреде..
І смерічку розпатлану лапа..

Сонце струни на піки ялин напина,
І сміється..щебече.. палає..
Все в чеканні завмерло.Красуня Весна
На органі, за хвилю, заграє..

А нам хотілося пливти
дощем у ріки темно-сині.
Ми з блискавицею на «ти»
були у ті липневі зливи.

А ми вимірювали світ
і хмари до села і діда.
Було тоді... а скільки літ
було мені?.. На жаль, і сліду

не полишило те дівча.
Вербу спиляли, всохла липа,
де ми «жмурили» у «квача»,
коліна дерли ціле літо.

Змінилось вельми все, мабуть,
хоча минула дрібка часу...
Мій син пізнати хоче суть:
- А хмари долетять до Марса?

Їх сліз ми не побачимо ніколи,
І стуку не почуємо сердець.
Гранітні й дерев’яні частоколи
Хрестів холодних – пам’яті вінець.

Їх не обнімемо ми в знак пошани,
Не поцілуєм теплої руки
Та у думках вони назавжди з нами,
На місяці, на тижні, на віки…

З небес сіяють посмішки привітні
І вітерцем лунає рідний сміх…
Кохані наші, любі наші, рідні,
Ми пам’ятати будемо усіх!

24.03.10

Торкнись мене холодними словами,
Нехай від них я тихо затремчу,
Зніми із мене крила, одяг, шрами,
Хіба не чуєш, я давно прошу.

Я так давно себе й тебе шукаю,
У світі, де існує лише мить,
Скривавлена, сплюндрована до краю,
Загублених, зґвалтованих століть.

Ми закохаємось уп’яте і востаннє,
Напишемо і спалимо все знов,
До біса рими, сварки і зізнання…
Цілуй мене, доки не піде кров…

Торкнись мене холодними губами,
Хоча і нас не називали нами.

2009р.

Ця ніч, мов загорнута в смуток,
в навушниках - знов Вакарчук.
Гріхів невідмолених згусток
до серця крадеться... Мовчу,
боюся почути свій голос -
він згірк від пустої брехні.
Відміряв безжалісний Хронос
так мало годин для весни,
так мало хвилин для любові...
Без тебе я вже не лечу.
Не бійся, все буде чудово:
в навушниках - знов Вакарчук...


18.03.2010 р.

Сніданок, змазаний душею,
А на обід пусті слова.
Фальшива ласка на вечерю,
До чаю - відчай і дива...

Налив собі сто грамів болю,
Мені - півлітра злих образ.
Стакан, наповнений любов"ю,
Перехилявся раз у раз.

Свою байдужість у пакеті,
Спали на синьому вогні.
Я так ненавиджу дієти!
Тому зготуй веснУ мені!


25.03.2010р.