Я все тинявся світом – з якогось дива?
чи діла?
А дуб шелестів на вітер, береза ця все тремтіла.

Скільки ж їх об’явилось – тих, різних – милих,
жахливих...
А сіно собі косилось, сохло на схилах.

І нині пах деревію, світло, лелеки й мак…
І Ти, котрий все це вміє, прости мене,
позаяк…

Разом із мурами тіла –
Гріш, як доконаний сенс.
Птáхи з усіх відлетіли.
Повідлетіли – і все.

Бути забутим ацтеком,
В маєві майя, як є…
Тільки знамéння над степом
Стомлено свідчать своє.

Кафе. Тераса. Звук шансона. Плюс
фортеці рештки на горі. Дивлюсь,
як білим квітом між соснові гори
лягає май, на столики, на брук,
та ще видінням, тінню – Римарук…
Ну що ж, коли то він, то поговорим.

Удвох, чи ширшим колом. Позаяк
один поляк і (ще один) коньяк
яви й мани завихрюють сполуки.
Співають пíвні навзамін сурмú,
над вуличні вибоїни й храми,
де Божа Мати зрить Христові муки.

Та все ширяють – сміх сказати вслух –
летючі строфи про свободу й дух,
що взяв у спадок пращурів клейноди.
Вита над хлібоїдами піїт,
і заповіт, і луни мудрих гіт,
скасовуючи небуття зі споду.

Дві тисячі якийсь черговий рік,
зневірам і словам згубивши лік,
повзе, мов пірамідою мураха.
Їдальня. Пошта. Квіти. Курс валют.
Змарнілий прапор над державним дахом.
А ще недільний мимовільний люд,
у світлотінях слова «сатьяграха»…





_______________________________________________________
*сатьяграха (санскр.) – захист правди за допомогою правди, термін Махатми Ганді

Кориці запах, чорні грати,
Втрата свободи – гірша втрата,
Ніж навіть смерть на самоті…
Світ на основі трьох китів
зійшов із місця. Базилік.
Мене позбавлено навік
Свободи. Я. Сира темниця.
Знов кориця…
Знов правда. Перець. Біль утрат.
Повзе по тілу чорний гад.
Слизький. У душу нагло лізе.
Може задушить? Кров. Порізи.
Болять. Сочаться. Кровоточать.
Жасмин. Цвіте з приходом ночі.
Вже не почую… Ні то Ні.
Жалізні грати на вікні.
Не стратять. Не уб’ють. Не буду!
Навколо так багато бруду…
Навколо завжди так було!!!
…
Мені то холод, то тепло...

...
Кат сипле в кров на рани сіль.
Кориця. Перець. Я. Ваніль.
Позачиняйте в каземати.
Мені нема куди тікати.

Не був я в західних столицях,
Лиш раз - у місті Відень,
А там - із кожної крамниці
Приємний запах лине:

Тут пахне кави ароматом,
Тут - чаєм із жасмину,
З тієї - пряний запах м'яти,
А звідти мріє кмином.

З арабських чутно ресторанів
Легким димком кальяну,
З китайських із самого рання -
Для мене невпізнанні.

У центрі - запашним глювайном
І смаженим каштаном...
Гуляють тут дівчата файні
Й туристів каравани.

Як чарівниця мила, мимо
Пройшовши повз вітрини,
Жагучий погляд в тебе кине -
Пектиме і донині.

По тротуарах із бруківки
Ходив і милувався
На чепурні його будинки,
На вирізьблені лавки,

Алеї, парки та озерця,
В яких качки і ряска...
Лишився Відень в мене в серці,
Немов чудова казка.


17.06.2010

Які ж дволикі люди в цьому світі!
Ніяк до них не звикну, хоч умри.
Ще вчора дарували мені квіти,
А нині – мов розлючені вітри
Шматують мене словом знавіснілим,
Прокляття сиплять в спину і до віч.
Чому ж так лють їм очі заступила?
Чому в їх душах темна-темна ніч?

Та я мовчу, звикаючи до болю,
До лицемірства, зради і зловтіх…
Я лиш душі ніколи не дозволю
Хоча б на мить вподібнитись до них!
грудень 2009р.

Що крок один – то все коротший шлях
До рубежу, що Вічність прочиняє.
Буває важко вбити власний страх,
Коли зневіра в душу проникає.
Та вперто йду, усупереч страхам,
Шукаючи життєвий сенс у всьому,
І прагну віднайти єдиний Храм,
В якім душа забуде біль та втому –
Той Храм, в якім спочинок віднайде
Й до Вічності із Господом ввійде!
2002р.

Який сумний цей світ навколо,
Яка суєтна суєта,
А ми, бездухі вже і кволі,
Стираєм з пам’яті й Христа.

Поглянеш в душу – безнадія,
Стіна безпросвітна зневір,
Давно не ждем свого Месії
І не підносим віч до зір.

Давно не вірим в сили власні,
Давно на краще змін не ждем.
Невже вогонь борні в нас згаснув?
Де ж воля наша ділась, де?

Та лиш тоді, коли народом
Захочем знов себе відчуть –
Воскресне віра, буде згода
Й до нас Месія знайде путь!
січень 2010р.

усміхнена жінка йде вулицею
напевно має обнову
розкішну білизну якої ніхто не бачить
жінка сміється
вона чарівно зваблива
у цій своїй таємниці
якої ніхто не бачить

я теж ідучи всміхаюсь
не знаю наскільки чарівно
не знаю наскільки звабливо
але безперечно щиро

я тішуся – під сорочкою
(і цього ніхто не бачить)
новосотворене серце

2008

якщо вірити лівій руці,
життя моє буде коротке,
а права рука говорить –
я житиму років сто;
обидві, до речі, згодні,
що розуму вистачає;
любові ж мені обіцяють
стільки, що це виглядає
ніби відшкодування, –
я слухаю їх і думаю:
до чого ж вони добалакаються?

2008

це один із тих вечорів
з яких роблять оповідання
розбивають його на кадри
розливають напої по темах
і куштують історії
сумні повчальні трагічні кумедні
такі життєві
такі неповторні
розказані мудрим голосом
людини що знає світ
додають неодмінно запах
ліпше якийсь особливий
і трохи тоскної музики
для художньої повноти
це один із тих вечорів
коли межі стають пунктиром
ми вкотре змінимо думку одне про одного
і не буде ніяких оповідань

2009

Нічка з пензлем у руках
Вже блукає поміж хат –
Розмальовує двори
В сонно-тихі кольори.
А за нею назирці
Йдуть зірчата-пустунці
І у кожному дворі
Світять срібні ліхтарі,
Щоб нічні картини ми
Роздивитися могли.
2010

плакали крізь сльози
захлинались сміхом
за кавалок прози
віддавали втіху

відтинали кривду
хліб на сіль міняли
і кудись на південь
п’ятами кивали

шліфували пісню
сім рядків на місяць
витинанки пісні
чорно-білий ситець

голос серце крає
сумом безборонним
а воно лиш краєм
почуттів зі схрону

не іди на голос
придуши тривогу
кожен крок – як волос
вже відомий Богу

Бог знает, что делает,
хоть ты в Него и не веришь…
Я вижу ангелов, я улыбаюсь им.
И тихо верю,- они меня заберут.
Даже когда забываюсь,
а руки твои не врут,
Под крик,- «Он не тот!»,
но раз ты все еще тут,
не надо сбивать гробы,
попутно ломая двери,
Пока я любима тобой
и ты мной любим,
Пока не стали пеплом
мечты о белом.
Я вижу ангелов.
Но лишь улыбаюсь им…
Бог знает что делает,
он занят любимым делом.
2010

Я никогда не стану меньшинством...
Как холодны последние дороги!
Кучка Гамлетов произносят свои монологи
За накрытым черной скатертью столом.

Ты сердит неймоверно на то, чем я тихо горда.
синий цвет спецодежды, синий цвет изоленты...
Я возьму в понедельник твои, дедуль, инструменты,
и твоей дорогой пойду, неся провода .

Хорошо,когда есть кому просто в печали тревог...
На отшибе общей толпы возле серой площадки
Два седых уже друга в печали держали лампадки,
Защищая от ветра избитой рукой огонек.


.......................Октябрь,2009,

От тільки не треба казати, що так буде краще.
Я знаю напевне, що час - ескулап нікудишній.
Я просто хотіла тобою впиватися натще,
і кожного вечора їсти із губ твоїх вишні.
Я просто хотіла відерце прозорого щастя
й міцного кохання маленьку таку філіжанку.
Натомість, гаряча сльоза обпікає зап'ястя...
А місяць, мов зрадник, сховався у складках фіранки.
От тільки не треба фальшиво мені співчувати,
і погляд ховати у купі пожовклого листя.
Можливо, я просто хотіла занадто багато,
тому наші душі в єдину зорю не зрослися...


22. 06. 2010 р.

Хочу жити. Повітря холодне у груди
набирати щодня, як з криниці цебро.
І видіння примарні святої Гертруди
хай спадають, як тінь, на гаряче чоло.
Хочу жити, як птах. Без межі горизонту,
що одвік віддаля небеса від землі.
Хочу хату стару, запах стрісканих гонтів
і вогні на Купала, що гаснуть у млі.
Хочу жити струмком у забутому зворі
і ревти у нестямі під спалах грози.
Хочу в жмені зібрати всі вранішні зорі
і змішати їх світло в краплині сльози.
2010

осінь пора золотих фараонів
з першого дня що ступає на землю
мріє про те як себе похоронить
кидає смертні прикраси на зелень

легко мов натяк лоскоче у носі
амброю з тиші й гарячого листя
гарною хоче померти ця осінь
штучна принадлива золотолиця

днів стає менше а збори тривають
їй урочистість потрібна і спокій
міряють час намистини криваві
осінь воліє чекати аж поки

в тишу і вечір не кваплячись вийдем
щоб піраміди із листя палити
в небо підуть бородаті і димні
душі дерев без жалю і молитви

2009

пошесть блукає вулицями
чхає на перехожих
щоб їм починали ввижатись
червоні й жовті дерева
і часом навіть туман
що стинає будинкам шиї

шановні сидіть удома
в місті епідемія

2009

Він сидить на моїй кухні
й терпляче жде, поки я прийду.
Він любить дивитись, як я заварюю чай
і вибираю найкраще яблуко.
Він знає, що я пишу свій портрет
на всіх скляних полотнах.
Він разом зі мною чекає,
поки заснуть будинки.
Він, мовчазний і вірний,
зникає приблизно о третій,
коли я кажу „добраніч”
і вимикаю світло.

2008

навіяно Жаком Превером

Я була в гущі подій

Повз мене везли жінку яка скоро помре
Її молодий посивілий син з напруженими очима
дивився на закриті двері

Повз мене везли жінку яка вже померла
Її сусід сказав що стався інсульт
Випадкова перехожа похитала головою
і запитала на якому поверсі хірургія

Повз мене пройшла кульгава дівчина
що зовсім не думала про смерть
Але життя її лякало більше

Всі місячні стежки ведуть у вирій,
де гороскопи не віщують лиха,
де губи хвиль читають вітру стиха
гекзаметри опівнічних сузір‘їв,
де обрії із порцеляни й скла
кордони позначають, а не стіни,
де, як на слово – звуки, безупинно
на ранок перетворюється мла,
де всесвіт ще великий для людини.
Де вже йому людина замала.

Десь там, на далекій планеті,
десь там, край чужої зорі,
вібрують комахами нетрі
так саме, як і на Землі.

Дерева там схожі на вишні –
адже навіть в дикості трав
рослини завжди є безгрішні,
бо з раю ніхто їх не гнав.

А на континентах незвичних,
під небом міжзоряних див,
в органах звучить галактичних
сопілки задумливий спів.

Ручай біля ніг безпорадно
хлюпоче-шепоче тобі:
людина – це думка, що здатна
відображатись в воді.

І без мелодрам та патетик
вкриває роса кораблі
десь там, на далекій планеті,
десь там, край чужої зорі…

Андрухович Ю.

місто мов зала йду один
застебнуто двері на всі жалюзі
я тінь уздовж погаслих вітрин
я дерево на одній нозі

ця ніч насичений кармазин
шляхетна твердь хідника луска
зі стін волокна худих лозин
а в мене рука
золота й легка

це наче танець під клавесин
з променем що паде навзнак
я сам як отой дорожній знак
і ліхтаря світляний апельсин


збірка "Середмістя", Київ, 1989




Пародія


Додому вертаю о пізній годині…
Застебнуто двері барів усіх.
Моє відображення у вітрині…
Що за опудало? Курям на сміх…

Пика червона. Очі кальмара.
Галстук в салаті. М’ятий піджак.
Гуля на лобі – напевно, кара –
Не заувважив дорожній знак.

Ну, що дружині про гулю скажу?
От допікатиме – ліпше смерть.
Схоже, на лавку шляхетно приляжу,
Щось під ногами хитається твердь.

Хтось змінить мою платівку,
Я тихо лише заплачу,
Та буду в душі йому тихо
По-справжньому щиро вдячна.


Розстелить хтось скатерть-прапор,
Здригнуся від звуку сопілки,
Мойого життя новатор
Змінив мою поведінку.


Прорвуся крізь заборони,
Про це розкажу у чатах,
Відправлюсь з старого перону
По рейсах в дитячих санчатах.

Душ людських, на жаль, не знахар,
Істин всіх ще не збагнув,
Я сьогодні в очі страху
Випадково зазирнув…

Homo Sapiens, людина,
Рухи, тіло – як у всіх.
І лише одна відміна –
Очі – з ряду неживих!

В них не вільну, горду птаху,
Не її натхненний спів –
Я побачив згусток жаху,
Збайдужілість почуттів.

Я злякався. Боже правий!
Як же може бути так:
Ледь вдихнув життя заграви
І вже здався, неборак?

Ні, не здався – ранувато
Ще вінок мені нести.
На цім світі розпізнати
Ще багато я не встиг.

Кров моя іще гаряча,
Прагне нових почувань.
Посміхнувся ось – а значить –
Буде «вчора» для страждань.


Знову в очі ті поглянув,
Сміло, твердо заявив:
«Досить марити уявним!»,
Взяв – і дзеркало розбив.

Мені здається, тут я вже була -
У цьому місті і у цім чудовім крАю,
Немов дорогою цією вже ішла.
А звідки це у мене? Я й не знаю.

Я пам’ятаю запахи і звуки,
Неначе відгомін з минулого життя.
І мерехтять обличчя, очі, руки...
Мов зазираю у колодязь небуття.

Колись вже бачила, немов у диво-сні,
Дерева, квіти, небо це і зорі.
А нині тільки спогади одні
В мені живуть, неначе хвилі в морі.

Душа моя колись вже відчувала
Вогонь кохання, щастя й благодать.
Здається, що й Тебе колись кохала,
Бо на вустах лежить Твоя печать...

Була, кохала... Все мені знайоме.
Так зрадити не можуть почуття.
Наступний роблю крок у невідоме:
Не знаю, що готує майбуття...
2000р.

Біжать слова, злітають рими,
Мов на папір спішать лягти.
Вони з’являються незримо
І наче просять ” відпусти...”.

Та я лиш деякі впускаю
На волю з них в далеку путь,
Бо кращі з кращих залишаю:
Вони – моя неначе суть.

Окремі з них давно спочили
В мені безмовно на віки,
І тягарем важким безсило
Лягли на серця сторінки.

Лиш час від часу проривають
Вони саван моїх думок,
І, наче з квіту, виплітають
Новий, віршований вінок.
2000р.

Мов натягнута я струна:
Почуття – наче ноти оркестру.
Коли біль – я соната сумна,
Коли радість – сіяє Маестро.

Як звучить у мінорі душа –
Дух і плоть на куски розриває.
Коли ж небо мажором втіша –
Душа мов би торкається раю...

Злети вгору, падіння униз:
Так було, є і завжди так буде.
Лиш Маестро знов грає на біс
Ці мажорно-мінорні етюди...
2000р.

Ні сонця, ні дощу ... Весна недужих.
Еней помер в Лавінії обіймах.
І Рим помре. І гине в плоті війнах
вовчиці дух, холодний і байдужий.

І снів нема. Лиш марево видінь
Туманних днів під Рейном в теплих норах...
І душі огортає мерзлий морок
На рабство із десяток поколінь.

Не наш, не світ... Ракшаси і кентаври,
син Пендрагона, Зігфрід, тінь у брід...
Закінчує крайнеба шлях болід -
і Атлантида - мрією про завтра.

21.06. 2010

передумане ніби прожите
вбогі пам’ятки нашого «я»
на обніжках зупинених митей
що плоти з них несе течія

ти захочеш померти завчаси
досить кажеш – я все уже вжив
надививсь на дива і прикраси
знаю всі міражі й віражі

все набридло – потворне і гоже
печія від усього й усіх…
а чи й так – забери мене Боже
я втомився на горе на сміх

очі д’горі підняти не годен
роззирнутись – кругом зайвина
чи життя вже змінило природу –
мертвородженим що таїна

що їм вічність і що їм спасіння
хоч стріляй із гармати гармат
йде сновидою по волосині
над безоднею понтій пілат

Дозвольте ґречно запросити пані
На вальсу тур, на танці на вулкані!
Погомоніти на краю безодні
Під випари знайомі сірководню.

Які сейсмологи?! До біса обережність!
Ми відсвяткуємо на славу незалежність!
То не біда, що магма з тріщин й спека,
Вулкан – то є основи нацбезпеки!

Із українських є усталених традицій
Самим собі плодити контрадикцій!
Та треба Богу всім разом молитись,
Що дав нам на вулкані оселитись.

Вибагливі парфуми, дами й шати,
Бармени навчені, їм звично готувати
Коктейль міцний забійний зради й злуки.
Збивайте, пані, в польці закаблуки!

Глядіть, – не мешти, – з крокодила туфлі,
Так файно гарбузи ростуть на туфі,
На схилах моцно заплітаються томати –
То наш вулкан! Ходімте, пані, спати!

На схилах цих ми здавна будували,
Змуровані підвалини й підвали,
Спинаються у небо кам’яниці,
Якого ж дідька, пані, Вам не спиться?

Тут пуп землі, тут осередок націй,
Приймає дідич шквал конґратуляцій,
Будує майбуття, будує дачу,
Тут круглий рік в струмку вода гаряча.

І лише самість миршава і квола,
У випарах ядучих захолола,
Хоч так на здатність жити зазіхала…
На лаві, пані, файно смажить сало!

Не оступитись тільки б. Обережно!
Навіщо в пресі кричите Ви так бентежно?
Не бійня ж, не якась там гекатомба,
То лиш маленька вулканічна бомба.

Сусіди нам Росія і Європа
То най туди стікає лава й попіл,
А ми міняємо під вітром часу галси
І знов кружляємо у політичнім вальсі.

Святкуємо паради й ювілеї.
Гуляй, братва! Останній день Помпеї!
Можливо і не прийде час спитати
Допоки лава нам дає кружляти?

Ми ж не поети, пані, – комерсанти,
Знічев’я патичком у жерлі копирсати
Ви хочете? То, мабуть є неґречно,
Зиск не приносить, не на часі, недоречно.

Ми, любочко, такі втнемо закони –
Тут не вулкани будуть – терикони!
Навзамін цього непокірного народу
Не нація, не рід, а шлак й порода!

Щоб наша дурість висилась горою
На кшталт фурункула, пардон, чи геморою.
Болячки ті лікуються одвічно
Лиш хірургічно.
16.06.2010

я в дорогу збирався почепив волам катафоти на крутороги
приладнав гарненько хуро-магнітолу
слухатиму на чумацькому шляху гарну музику
для мене гратиме і співатиме очеретяний кіт
дружина за моєї несподіваної тривалої відсутності
без солі доїдатиме останній суп
мені байдуже я поїду через окружну
посаджу біля себе на солому трьох зіроньок ясних
трьох дівоньок красних їх колір мене не турбує
нехай будуть хоч помаранчевими

він поїде у крим
або в інше злачне місце
ну тоді і хай з ним
чимчикують і дівчата

вони мене спитають чи маю самогон
хоча б одну чекушку з косаківки на особу
відповім їм чесно що не маю самогону геть
натомість у мене з собою буркун-зілля
воно одномасне як мої воли
куди подінеться журба дівчата реготатимуть
від того що я везу їх у сексуальне рабство
в коморах їхніх душ щось гупне
коли попустить ми побачимо ясні зорі на небі
а також явір зелененький при дорозі

фари світять в лице
він від домочку все далі
заболіло оце
чарів вже напився

їдуть засинають
в чудових видіннях примарах
плями вражень що трапляються сверблять
він не лінується їх почухати

19 травня 2006
презентація альбому мандрівка в косаківку

РЕЦЕПТ

Треба взяти ґудзик, глину,
Свіжі яйця з пластилину,
Пелюстків зів’ялих трошки,
Ганджубасу десь з півложки,
Пучку цукру, крихту перцю,
Щось близьке душі і серцю,
Всипати відро талантів,
І ретельно розмішати,
Притрусити даром Божим,
Все розкласти на папері...
І тоді, як Він поможе,
Вийде страва – „Шості двері”.

Облизатися можна!

Не по картах він не гадає –
На сюжетах пророкує.
Що напише, те й вгадає –
Не вживає слово всує!

Ви, хто гріх вважає благом,
Хто живе за кошт народу –
Пийте за Куркова: брагу,
Самогон, шампанське, воду...

ПИЙТЕ літри і галони,
Бийте до землі поклони...
Може, вас почують боги,
ЩОБ НЕ ВЗЯВСЬ ЗА НЕКРОЛОГИ.

P.S.:
Ну, а ми (чого мудрити!),
Друже, тату, сестро, брате,
За здоров’я будем пити –
Нам нема чого втрачати!

2007

Твій слід болить мені ще й досі,
Невинним плюшевим «прости».
Вдягаю усмішки на сльози,
Щаслива наче...



В душі нестерпно плаче осінь,
І часом хочеться втекти,
А потім думаю : «Ну, досить...»
Сідаю й плачу...



І не кляну я власну долю
За те, що ти з»явився в ній.
Якби ж дивитися без болю
Мені зуміти.



Якби ж то висушити з солі,
Щоб очі стали не сумні.
А знаєш, я колись дозволю
Мені наснитись...

23.06.2010р.

Ми не можем забути про день,
Й пам'ятаємо завжди про вечір.
Вітер бавиться кісьми на плечах,
В грудях серце - загнаний олень.

Мої сльози до тебе й надія,
О, чарівна, моя самото!
Серед всіх негараздів зумію
Віднайти саме то, саме то...

Що примушує знову вертатись,
В почуття незабутніх годин.
Там де в двох, а не сам, не один.

Самоту мою брала у мене,
А взамін віддавала свою.
За мету, саме так, за мою.

2001

Сиплется листям липовим
сплетене нами літо.
Місто весело кліпає
пізнім палеолітом.

Пилом і пляжним попелом
пальмові плями манять,
лиця з гарячим попитом
свіжістю клептоманять.

Краплі висять над площами -
ніжні - перед дощем,
Просто під небом вмощуюсь
і посміхаюся,
ще

Сергію Жадану

BACK IN THE UKR

хтось може обкуритися травою
затим набити в ніздрі кокаїну
в довершення нанюхатися клею
чи в інший спосіб полюбить країну...

хтось може ненавидіти мусарню
зате любити янга і sex pistols
тягати тьолок з виду тіпа гарних
в готелі харків чи в степу за містом...

хтось може наколоти вени
залить горлянку літром самогону
тинятись довго рідною землею
все описати що було законно...

та що б хтось не робив як не старався
і звідки б творчий вітер не повіяв
такий сюжет не створить хоч би й всрався
який виходить з-під пера сергія!..

2006 р.

Один раз на місяць я хочу ставати дощем
і стукати у кватирки.
Стоятиме хтось, поклавши руки на скло,
пульсуватиме знаком питання,
а знайомий пейзаж не знатиме відповіді, –
тоді я вистукаю „прийом-я-чую-тебе”
азбукою Морзе.
Визначатиму ходу снів, що з’являться людям,
і ритм віршів, які дочекаються ночі,
покроплю кадилом асфальт –
він здуріє од власного запаху.
Зажену додому втомленого водія:
завіса, чувак, до нових зустрічей;
підморгну з калюжі високим підборам
і хлюпну-таки на ногу, що не дивиться,
куди ступає.
Захочу солоного – з’їм чиїсь сльози.
Один раз на місяць я хочу ставати дощем.

2008

Вечірня кава - така шкідлива,
І тільки морок сховає вади
Ніхто ж не знає, чого заради
Забули сон свій - чекаєм дива.

Не спиш сьогодні - виспишся завтра,
А зараз сон хай йде манівцями.
А я посиджу - почесна варта
Згадаю вітер, заграю гами.

Тиха розмова, змучений погляд,
В очах загасла нервова злива.
Забути біди, відчути догляд...
Вечірня кава - така правдива.
2010

я не маю до тебе жалю
ти мій біль ти стоїш навколішках
на шиї у тебе зашморг
ти марно благаєш болю
бо сьогодні я інквізитор
в тортурах говорить правда
я звужую тобі горло
я дою тебе мов змію
ти хрипиш ти кашляєш віршами
ти викричиш їх до останнього
поки голосу не забракне
а я запишу їх усі
і тоді я тебе відпущу
на смерть швидку і жадану
як грішника що покаявся
як злодія що зізнався

2008

пам’яте кам’яній
застигай прекрасною квіткою
я впізнаю тебе завжди
я люблю тебе вічна моя
тебе не потрібно ховати під склом
пелюстки твої не зів’януть
я знову маленький принц
я піду в далекі світи
відвідаю інші планети
але знатиму що ти є
квітнеш для мене
і я прийду на тебе подивитись
коли зникне страх
перед мертвим садом

2008

Я більше вже не думаю про тебе,
Потрібна я тобі була чи ні,
Ти спогадом залишивсь в серці в мене,
І поряд йшов зі мною всі ці дні.

А їх вже так багато назбиралось,
Несу я дні на зігнутій спині,
Роки біжать і що ще нам зосталось?
Не буду нарікать – часи складні.

Вони у нас такими були завше,
Складним був час від створення Землі,
Часи складні були і в предків наших,
В Адама й Єви гірш, ніж в наші дні.

Розділити з тобою я хочу
Насолоди замріяну казку,
Дарувати весняної ночі
Всі обійми,цілунки і ласку.

Щоб сп"янілий безумним коханням
Розумів що на тебе чекає,
І в пориві нестримнім бажання
Шепотів :"Я кохаю,кохаю..."

Ти сховай мене в свої долоні,
Захисти від вітру і вогню.
Відбиває пульсом в моїх скронях:
"Я люблю… лише тебе люблю".
Не зважай на паузи між нами,
Збережи у спогадах любов.
В скронях, мов на клавішах роялю,
Звук «люблю…» я чую знов і знов.
Не забудь мене, тебе благаю,
Не втрачай, не розкривай долонь.
Ритм знайомий пальці відбивають
На роялі чорно-білих скронь.

Душа покидала тіло
У вічність - за кроком крок,
Повітря останній ковток,
Лиш губи пошерхлі просили.

Хоч руки ще все не зробили,
Проте без жалю, без тривог
Душа покидала тіло,
У вічність - за кроком крок.

А лікар намотував вміло
Надії останній виток,
Та Смерть відпустила курок,
Зіниці без руху застили...
Душа покидала тіло,
Злітаючи ввись, до зірок...

(ABba abAB abbaA b)

23.06.2010р.

Не думала раніш, що божевілля
Передається навіть через дотик.
Ти ж взяв і заразив мене повільно,
Й хвороба вже для мене, як наркотик.

Ін’єкції тебе чекають вени.
І особистість вже моя подвійна.
Ти просто відібрав мене у мене.
А із собою не ведуться війни.

Ми в нашій божевільні не самотні:
Цей вірус розповсюджуєм на всіх.
Так, ми хвороби носії сьогодні.
Але ж хвороба – це не смертний гріх.

Діагноз свій приховувать не стану:
Несповна розуму чи, може, дурнувата.
Й хоча мені сутужно і погано,
Та божевілля вже не можу подолати.

Чом травичка мокра?
Звідки ці сліди?
Це ж бо щойно Дощик
Прибігав сюди!

Грався у садочку
Жмурки з вітерцем.
Смакував у кроні
Вишеньки тихцем.

На старій орелі
Мрійно посидів
І вербиці кіску
Жартома розплів.

Квітоньці-ромашці
Казку нашептав...
Ще почапав трохи
Босим поміж трав –

Та й подавсь додому,
В небо навпростець
Милий, невгамовний
Дощик-пустунець.
2010

Ти пісні розчиняв у наївних серцях,
Не цукрові слова – солоні.
Все минуще мине – запевняв у піснях,
Як любов не одна у долі.

Ти співав не коханим, закоханим лиш
Безнадійні романси туги,
І у кожне із їхніх дівочих облич
Називав неприємно «другом».

Дотепер не було про кохання хітів
У твоєму репертуарі,
Але я почуття заронила у спів
І надала життя гітарі.