Таке солодке забуття
Серед піни у теплій ванні.
Уже немає вороття,
Немає сліз. Нема зітхання.

Багряна піна на воді,
І пар на стінах осідає...
Течуть краплини теж самі,
Сумні, як я...
і засинають.

Образа тиха ворухнулась,
І десь затихла у пітьмі.
Я все забула. Все минулось.
...густа самотність у вікні...

2010

досить з мене цих страждань
що лиш веде все напризволяще
всіх тих беззмістовних намагань
виправити це все на краще

я лиш бажаю віднайти той стан
як зможу бути я собою
але не оговтуюсь від ран
нанесених тобою



2010

Невиліковність – розділовим знаком…
Нестерпна - схожістю стілець зламала…
Грибним дощем - (майбутнє над байраком)…
На простирадлах святість позбирала…

Несхильний ракурс (зночі шаленіє)…
Набухлість, як вологу кров (залишить)…
Несповна… Гладіолуси чорніють…
Над пелюстками – заполочі кришить…

Бавовняним дощем – барвистість (чула)…
Неспостережністю – над образами…
Через світанок – нерідке минуле
Розгаптувала сонними нитками…

Від срібних шовків – несенсорні стріхи…
Кордонність монологів (відчувала)…
Нерозпочата (спрощується стиха)…
Але її уже запам’ятали…
2010 рік

у тексті обірвані речення жмут помилок
адже не писався для друку скоріш як щоденник
без права (й потреби) набору в режимі капс лок
без права підказки суфлера на авторській сцені

без вичитки правок бо це вихолощує суть
а вади залишаться прав хоч направо й наліво
наступні рядки все одно корективи внесуть -
великим пробілом оте що найбільш наболіло

навіщо листати недбало тонкі сторінки
даремно я ж бачу для тебе вони – нецікаві
тобі залишилось втопити купальські вінки
і погляд у гущі квапливо допитої кави

Наверно неважно, какой длинны у тебя ресницы,
когда на них совершенно нет туши,
неважно уже, на какой частоте твое сердце бьется.
Сольются воедино или тела или души,
Вонзятся в твою спину не то ножи не то спицы,
Но солнце вот так же встанет
и мир не перевернется
Замкнется твоя серость
На нем.
А его уже нет.
Или есть он. Теперь неважно
Ресницами на щеках
Опустятся твои крылья
Ощипанные на дне
За шиворот снег прольется
Расстаяв на гаражах.
Холодной грязной водой
Остудит твою любовь
Укажет на самом деле
место твое в углу
Он позовет за собой
Гордость, вливаясь в кровь,
скажет свое опоздавшее
"Я никуда не пойду"
Снова,- под утро,- солнце,
Неважно,какой длинны...
Заезженная пластинка на тему "Убей меня"
Я выхожу на кухню.
Кофе,тепло, блины...
Както уже не боьно.
Вылечусь за два дня)
20.03.2010

У зимовому березні
не минають сніги.
Ми заклякли на березі —
ні мети, ні снаги.

Серед зради та єресі —
безпорадні й німі —
у зимовому березні,
в позачасній зимі.

Загули наші «чаєчки»,
десь пішли ватажки —
їсти хліб призвичаїлись
із чужої руки.

Поздавали батурини,
порубали своїх...
Розіп’яті, одурені —
хто їх не переміг?

Сагайдачних чекаємо —
де, на Бога, ви є?
А хурделиця казиться
та в обличчя плює...

Літо, квіти, час чудовий,
Знову йдеш до мого дому,
Там же мене нема, постій,
Що ти забув, скажи мерщій!

То було давно, забули,
І любов та промайнула,
Згадки зараз лише про те.
Як я любила лиш тебе.

Я любила, ти – ніколи.
Ти ішов від і до дому,
Там одна, там інша ходить,
Не любив, ти тільки зводив.

Та ні з чим те не зрівняти,
Бо лиш ти навчив кохати,
І душі нелегко жити
Знову важко полюбити.

Люблять раз у світі люди,
Інше все для них байдуже,
То звикають, то прощають,
Та любов не забувають!

Мой шарф, пропахлый сигаретами,
На шее туго затяну.
И не воспользуюсь советами,
Сама вдоль речки побреду.

Шептать над волнами напевчиво
Свои неладные стихи
И улыбаться переменчиво.
И ждать твои слова любви.

По ветру волосы развеются,
И слёзы градом потекут.
Пусть и причины будут мелочны...
Но я тебя всегда люблю.
28.09.2009

Розхристана, зневірена душа
Блукає в підземеллях каяття.
Шкребеться в сірі стіни кам’яні,
Стукоче серцем в двері потайні.
Кричить зімкнувши губи в темноту,
Щоб розбудити душу, хоч одну,
Що небайдужа, тепла і жива,
І виведе її з полону зла,
Зневіри і байдужості пітьми,
Щоб знову відродитись між людьми
Омити рани чистою сльозою
І примиритися зі світом і собою.

2010р.

І знов…іще одна весна
Давно на весну не подібна,
Якась така фальшива гра,
Та все ж таки така потрібна…
Така, щоб думалось, що тепло,
І вірилося в тепле сонце,
Самообманюватись легко,
Коли весь світ – це лиш віконце,
Коли весь світ – гора обмежень,
І простір мій лиш коло тебе…
Й думки мої повні залежень,
Дотримуватись правил…треба?
Чи маю бунтуватись?...може.
Давно вже треба було вбити,
Усі ті спроби, що поможуть
Тобі мене таку любити?
Таку, як створиш, ти ж так любиш
В мені міняти все погане,
І крик душі безжально губиш,
І вже не буду більше п’яна..
Та п’яна від душі твоєї,
І може я колись навчуся
Сприймати ті твої ідеї,
З життям зразковим…я змирюся?

Прошепочи мені зізнання
Вечірнім вітром у гіллі
І я розвію у тумані
Усі просолені жалі.

А потім...
лагідним тремтінням
Напну чекання тятиву
І дві замріяні півтіні
Впадуть бажанням у траву.

Їм ворожитиме безсоння
На лініях думок і тіл.
Та десь на крайчику долоні
Забракне для гадання слів...

Як хочеш бути напівтінню
Зі мною в щастя на краю –
То в дивну пору надвечірню
Прошелести просте “Люблю...”
2010

Холод. Ніч. Уже
Не перший день дощить.
Під стріхою, зіщулившись,
Чорний кіт сидить.
Самотній, злий, але...
Куди йому іти?
По всьому світу мокнуть
Такі самі коти.

2010

Развеют прах над Родиной моею,
И предоставлен буду я Борею,
Паду на нивы, хаты и мосты,
И на родные, до поры, кресты.

И заживу пылинкой и былинкой,
И зацвету зеленою травинкой,
Парным прольюсь из крынки молоком
И прозвучу журчащим языком.

Быть может я наивен и смешон,
Но буду я стихами воскрешён!

А ми сьогодні місимо сніги,
одні на двох, і танення весняне.
Все більший розмір сліду від ноги,
все нижчий тембр сонячного «мамо».
А нам сьогодні тепло після зим
і після слів про вічне і буденне.
Дві пари ніг у гумі – я і син -
зі школи у канікули ідемо.
Важкий рюкзак непізнаних світів
сховаємо у шафі до неділі.
Він у весну махнути захотів,
а я за ним, і, буцімто, по ділу...
19.03.2010р.

Страшна нудьга мене лякає –
То є пекельний, темний шлях:
Коли все – пустка, зла й безкрая,
А понад нею в'ється страх.

Горілка й диско десь регочуть,
А я блукаю, як вівця,
У чаді вулиць, міста, ночі
І вже набридла доля ця.

І що робити, я не знаю.
Нудьга ж за мною йде і йде.
Уже на п'яти наступає,
Лякає, вдарить де-не-де.

Та я постукаю до тебе:
- Коханий, любий, відчини!
Ти скажеш мовчки, що не треба
Нам пустки злої, хай бринить

Вино шалене у долонях -
Від сяйва мружиться нудьга,
Це від кохання дощ – червоний,
І від веселки – наша гра.

Я отака. Люби мене з полів.
Ромашки літ… Не рви їх у букети.
Бо не прийду по біле на поріг,
не принесу з собою ні планети.
Береш мене – бери мою журбу,
під руку сонце бавиться дощами
(я буду заздрити собі на цілий світ),
я буду плакати за ними, як за нами.
Забудь казати кілька вічних слів,
впади на подих нашої любові.
Я все пробачу – плакатиме звід:
червоне тло – нагадування крові.
Червоно. Сонце. Поле без межі.
Я отака. Люби мене безвинно.
Як гобелен. Як біле від полів.
І я прощу собі себе полинну.

2010

В наметі неба – Він чекав людину,
Тому й послав на муки свого Сина.
І хто за Нього душу покладе, –
Умить перед Його престолом зрине.

Мила, Кохана, Єдина,
Тебе лиш чикаю під зоряним шляхом
Д тебе я спішу, єдина
Чумацьким шляхом.
Де ти Кохана, Єдина, Мила?
Чи знайду тебе я, чи може впаду
на срібну дорогу від зорепаду
усмішок твоїх, мила,
Єдина, Мила, Кохана,
Любов наша варта вічності.
Тобі лиш присягну у вірності,
Моя кохана, Катерина!

Біля річки церква, біля церкви груша.
Триста років груші, а іще жива.
Вітер грушу сушить, час коріння душить,
А весняна річка грушу полива.

Мимо груші літо десь за обрій тане,
Як кульбаби білі плинуть зірочки.
Пам’ятає груша ляхів і османів
І козачі вольні степові полки.

Біля груші панство продавало в рабство
У тяжку неволю душі кріпаків.
Біля церкви прапор піднімався красний,
Випраний у крові наших мужиків.

В грушу кулі клались з кулемета німця.
І осколки бились, від радянських мін.
А вона зосталась жити на одинці,
Щоби дочекатись змін і перемін.

Дочекалась волі, хоч пеклась і терпла,
Дочекалась дихать рідною весной.
Та якийсь нахабник з виборчого пекла
Пригвоздив на груші фотообраз "свой"...

2010р.

Прекрасний, наче вранішній Палермо!
Я посміхаюся і п’ю солодкий вермут,
Хмелію почуттям своїм непроханим.
Мій хлопчику, мій сонячний, закоханий!
Співай цю ніч єсенінськими строфами,
Губи цілунків березневі перли.

Люби мене в цю сніжну мить останню,
Згуби в цю ніч! А завтра я розтану.

..................................

Із гілочок беріз сльозами скапує
Моя зима, що мріяла Неаполем.

Розливається ніч як смола закипіла зі дзбана,
Тоне в повені світ. Розчиняється світло як сіль.
Завмира кожен рух, пальці рук на курках і стоп-кранах.
Ти ж ідеш крізь пітьму і шалених зірок заметіль.

Увійшовши в цю ніч, наче в альтернативну реальність,
Тишу вулиць читаєш і вуликів людних вогні.
Налаштує дротам вітер струм на мінорну тональність,
Менуетом замінить мейнстрими зануджених днів.

Сірих буднів золу легко звіє барвиста легенда,
Пілігримами рими на прощу до серця підуть…
І як обрій займеться ранковим нестримним крещендо,
Скресне фенікс-душа, взявши в полум’я сонячну суть.

Релігія? У серці Божа віра,
І щирих уст хвала – свята офіра.
Як битиму поклони день у день, –
У Господа не викличу довіри.

Вилягали крокуси
за кріпкими кроками
укладались крайками
кигикали чайками...
крадькома скорилися
мов крива кирилиця
затулились крильцями
і навік закрилися
криками кривавими
бо красу украли ми.

Каже мамі доня Віта:
– Хочу я спіймати вітер.
Чуєш, мамо, як гуде?
Не зловлю його ніде!
То ховається у квітці,
То гойдається на гілці,
То за кучері мене
Ледь смикне і геть майне.
Усміхнулась мама доні:
– Ти розкрий свою долоню
І подай йому тихенько,
Та скажи: Привіт, Вітренко!
Вмить почуєш, як охоче
Він долоньку залоскоче.
А ловить його не треба,
Бо домівка вітру – небо.
2010

Ти – мусульманин,
Я – християнка.
Ти – мій останній,
Я – лиш коханка.
Ти – не полюбиш,
Я – не шкодую.
Ти – все забудеш,
Я ж – не забуду.
Ти маєш сина,
Я маю тебе.
В тебе дружина,
В мене проблеми.
Ти не покличеш,
Я теж не стану.
Ти – мій колишній,
Ти – мій останній.

2010

Колись і ми повернемось додому
З великої гоморрі чи содому,
І озирнувшись на свої сліди,
Хоч-де-не постелемо солому.

Вкриває небо голубе - холодна ніч
А ми ідемо все життя
Що бути з кимось, віч на віч на віч

А ми ідем , щоб ту любов - гарячу запалити
Щоб свічку свою донести, нести й не сгасити,

Щоб ту свічу тепла й любові
Ми несли тій людині,
Яка чекає довго , довго
Чекає і до нині.

Чекатиме вона й до завтра,
Лиш не падімо з віри
Бо серця нашого любов-
Вона не має міри

І незважаючи на все,
Що доля нам дарує,
Ми другу свічечку знайдем
Що Бог для нас готує

І ось вони зустрінуться,
між вітру й заметілей,
зіллються у палкий Вогонь
Який обох зігріє

Який я знаю не погасне
ні вдень , ні вніч , ні зрання
Бо свічі-наші почуття,
Що злилися в кохання!!!!!!!!

Осяйно… Втричі менше… Щільність – мстива…
Осягнуто – полеміку розміщень…
Брудна ранкова сонячність - вродлива…
Зібрала ковдри фрагментарних тріщин…
На шиї сірість – монументи змісту…
Осяянням – глибинність зашморгнула…
Сміється над розгубленістю місто…
Перекриттям – контрастність повернули…
Осферено – повітряні мікроби…
На шкіряних відбитках – далечини…
Сезонністю відзначено хворобу,
Одужанням – далекосяжні зміни…
Даремністю – дообрієвий іній…
Смаглявістю – чиїсь подвійні кола…
Відкрито - контурність пейзажних ліній…
Дзеркальністю - розмито видноколи…
Започатковано сезонні втечі…
Широким стуком (на вузеньких сходах)…
Давно уже забрала (листя й речі)…
Йому так треба – сам нехай приходить…
2010 рік

Знову небо погладшало – довго не було дощу,
Стали чорними хмари, неначе від браку емалі,
І в повітрі так млосно, і кожен мій нерв відчув -
Я закручуюсь вгору витком грозової спіралі,

Я не чую ні рук, ані крил – завиваюся колом,
За межею твого розуміння й мого - на межі,
Та здіймаючись небом, я падаю й падаю знову
Блискавицею в горно земної твоєї душі...

Хай розійдуться ті, що навзаєм, –
попід руки вхопившись –
у прірву!
Їм, ніколи, не стрітися в небі,
там пташино і, трішечки,
сумно…
Од кришталю, довічного – “Вірю”, –
розгубився Франческо
з Азізу,
Посміхався… а птаство молилось,
гострокрило виводило
руни.

Навратливе, земних, – покаяння,
на безстидних стенаннях
про прощу.
Десь бриніло відлуння: “А хто ти?”, –
“Ми… довічно, зібралися,
разом”,–
Розіллялися Плином Мовчання
прислухаючись Вічности –
“Що там?”
Нудь пустизни, зіжмаканий Простір,
Метроном вельвічій понад
Часом.

А, коли човновий зійшов тверді,
ледь живі в безпремінні
тремтіли,
Невідь-хто в сьому царстві Аїда
зачаївся у мряці,
сновига.
Скрижаніло дивилися в небо,
без зірок, унизу
хлюпотіло.
Їй-бо – вічність в човні хилитались,
аби в чані чорти не
смолили.

Нескінченність тутешня, що мряка
аніколи з очей не
щезає.
Розійшлися, вхопившись за руки,
п’ястуки побіліли
од болю,
Утішались – триматися купи.
Тільки… рук в цьому царстві
немає…
Врізнобіч, поплелися в тумани
по гладіні юдолі із
лою...

Хтось – забрів в Тартари, Єлісеї;
хтось – на луках збирав
асфоделі.
Шаленіли в безумстві свободи
не соромлячись власної
тіні,
Шматували моралі покрови
сороміцькі утнувши
фортелі.
Цілували мозолі Харона.
Мали втіху. Бо вільні,
віднині!

У забавах і стрічах з близькими,
десь на березі, в плюскоті
хвилі
Блиснув промінь в блакиті овиду,
Сонце в пригорщах кануло в
Лету!
І у Небі, де трішки пташино,
заридали ключі
журавлині.
Усміхнувся Франческо, дитинно:
“Увійшла в перигелій
Комета”.

А вони, у смарагді отави,
босоніж, срібло зірки
збирали
Самосвітне роздмухавши небо,
розсипали кульбабок
шаленство –
Віддзеркалення нижнього світу.
Млу Ріки, самохіть…
забували…
А в зіницях скляніли веселки й
сплеск весла опечалений
ремством.

Тихо шепоче до ночі
П'яний самотній поет.
Він чогось прагне... Щось хоче...
Ніжно лунає куплет...

Ні, він не з горя напився.
Сумно йому, ось і все.
Через вино він дивився
В ніч... У майбутнє своє.

Може, щось в нього не вийшло...
Може, хтось не зрозумів...
Може... І ось вже лунає
Тихий, зажурений спів.

Скаже хтось: "Він - алкоголік.
Мов зіпсувало вино..."
Плаче поет... Всім начхати...
Байдуже всім. Все одно.

Знаєш, милий, ти мені не треба.
Вирву з серця спогади свої...
Я буду дивитись тільки в небо,
Проживу життя насамоті.

Та не сама! В житті знайду я щастя,
Й радістю з тобою поділюсь!
Тільки... Цим ділитися не вдасться.
Хіба тільки гірко посміхнусь.

Ну а ти... Шукай, чого ти прагнеш!
Я кохала, але ти не мій.
Може, ти без мене те досягнеш,
Те, що так хотів, коханий мій.

І коли ти йтимеш по дорозі,
І в обличчя вдарить буревій,
То згадай, що я би був з тобою,
але - пізно. Ти тепер не мій.

2010

я раскрылась снова тебе
я вновь пред тобой унижалась
меня нет больше нигде
и в сердце всё сжалось

мой мир не обрёл покой
его заново всё потрясает
я хотела бы быть с тобой
но жизнь от меня убегает


2010

я вмію ходити крізь стіни
та не по власній волі
це сталось на мої хрестини
від спілкування з водою

я міняю власну структуру
наче той одяг не модний
в своїх темних фігурах
я виходжу знову назовні

2010

Життя розбігалось по шпалах,
І не спинити часу плин.
Тебе, на жаль, весна забрала.
А в мене скоро буде син.

Твої у нього будуть очі,
Твій ніс і усмішка твоя.
І щоб не плакав серед ночі
Я дам йому твоє ім”я.

У нього буде ніжний голос,
Такий, як в тебе навесні.
І щоб не бачив зла навколо,
Йому співатиму пісні.

Твої у нього будуть руки,
Та іскри розуму твого.
І щоб про тебе не забути,
Я цілуватиму його...


18.03.2010р.

Як можеш ти
Прожить наполовину,
Коли тобі все віддають сповна?
У кого, друже, крадеш ти,
До речі?


2010

Він горнувся весні до ніг,
Цілував він її сліди,
Та нащо їй холодний сніг –
їй би плащика із води.

Сніг дощем їй під ноги впав,
Сам себе із дороги змив.
Але хтось тут йому сказав:
«Їй би суконьку з промінців…»

Він помер не за просто так,
А за промені їй до скронь.
Хтось сказав тут: «Який дивак!
Їй би просто тепла долонь…»

I

Це кохання, чи тільки здається:
Ніби птах, а не вміє літати?
Сірий сум огніздився у серці,
Як закльоване буднями свято.

Днів щасливих затоптане листя,
Потьмяніле від туги волосся –
Бачу: мрії твої –
не збулися,
Сподівань
Не дозріло колосся.

Сам на сам, у нещастя-болоті,
Без надії товчешся в багнюці
І набридло життя до нудоти,
Де щасливі „із тебе сміються”.

Прокидатись не хочеться зранку,
Сон твоїм більше бути не хоче
І не гоїться болісна рана,
І сльозяться від розпачу очі.

II

Розумію тебе, співчуваю,
У твоїй, так би мовити, шкірі
Був за декілька кроків до краю
І душа готувалась у вирій...

Пощастило – згадав про родину,
Про сестричку і, звісно, про маму.
Ледве-ледве я їх не покинув,
Отруївшись безумства туманом.

III

Заросло,
Відболіло рубцями,
Повернулися: колір і звуки.
Опритомнів поволі до тями,
Хоч нелегко далася наука.

Не жаліюсь,
Не плачу на Долю.
Ми навіки – сіамські близнята.
Нам стежину показують в полі:
Конюшина, ромашки і м’ята.
18.03.10р.

Світ мовчить?
Ні - це ми його чути не хочем,
Відрікаємось істин пророчих,
Сподіваючись - Бог все простить.

Світ стоїть?
Ні - це ми у бездушші завмерли,
Перед свинями сипемо перли,
Вдовольняючи власну лиш хіть...

Світ летить?
Так - він мчиться вперед безупину,
Вчить літати у мріях Людину
Й тамувати добром ненасить.

Світ летить -
Щоб колись досягнути до раю!
Але поки що ...Бог нас карає,
То й здається нам - Всесвіт мовчить...
18.03.2010р.

Химерна думка: я – твоя дитина…
Ні, не по крові. Просто так – дитя.
Клубочком би згорнутись на колінах
Твоїх, і так дрімати все життя –

Життя, що не дає й на мить забути,
Що всі шляхи криві, всі долі злі…
Мов кошеня, калачиком згорнутись
Та й переспати всі свої жалі.

І не доскіпуватись, в чім провина
Моя… Сповзти в цілюще забуття.
А ти не смійся. Я – лише дитина.
Налякане і зморене дитя.

Ліні КОСТЕНКО

У рідній мові я шукаю перла,
Щоб у моїй душі вона не вмерла,
Бо сяють в ній клейноди й берла, –
Віки ні букви з пам’яті не стерли.

Була холодною ота весна,
ще сніг лежав на дальніх верховинах,
а я тобі про теплі дні писав,
бо ти в мені світилась, як зорина.
І я тобі щемливо сповідавсь,
палив між нами відстані і дати...
А вир чуттів – як весняна вода,
і чим я серцю міг тоді зарадить?
Я все ж не зміг те слово віднайти,
в якім зійшлись і відчай,
і відрада.
... Я тут, між гір.
А десь в долині – ти,
моя найбільша, найгіркіша втрата...
2010

Час летіти - накину манто
(зими також літають у вирій)
на завісі манірним кутом
перетнулися гострі рапіри
макіяж укладу в саквояж
і – вояж вуаля по орбіті
а маленький услужливий паж
оголосить весну понад світом.

І дотиком на дотик відповісти,
І подих твій ловити кожний-кожний,
Не треба слів зі змістом чи без змісту,
Бо так як ти любить ніхто не зможе.
Рука в руці – мов електричним струмом
Від мозку до кісток, від моїх А до Я,
І як ти так любити мене здумав,
Нікого, лиш мене, лише на все життя.
Люблю тебе, а ти мене ще більше,
А день новий рахує мої сни.
Про наш роман сценарій не напишуть,
Та це пусте, ти лиш мене люби.

2010.

Іще ніхто ніде не бачив діла,
Лише, як пташка, слово полетіло,
І цвірінчить горобчиком дзвінким –
Отам, де височить розкішна вілла.

За вікнами вічність.
У сонячнім світлі
Мов ангели люди
Літають у квітні.

Божественні крила
Між райські троянди.
Перлини нектару
Сплітають в гирлянди.

Вінками з барвінку
І німбами неба
Закохані сяють –
Їм світла не треба.

М’якими довкола
Здаються всі речі.
Так солодко сонце
Народжує вечір...

У мене є хороший друг Пегас,
Як часто він перетинає час,
Вертається із майбуття в минуле, –
За мить перетинаючи Парнас.

І знову новий сон, так незбагненний,
Немов відлуння від реального життя .
Він ніби тінь у дзеркалі, мов хвіст вогненний,
Немов прозорий ключ до таємниць буття.

Він заворожує, лякає, спонукає
До нових пошуків не пройдених шляхів.
До нових змін у існуванні він штовхає
У глибину ще невідчутних почуттів.

І знов думок безмежна павутина.
І знову крок в безглузду порожнечу.
І знову безпораддя, мов дитина.
Заплутатись так легко й небезпечно.

Всі персонажі так далекі й сірі.
Слова пусті, ловити зміст не варто,
Я неможливо віднайти всі плями білі
На білій скатертині, краще завтра.

Знов новий день і нова невідомість.
Думок нема у голові порожній.
Вона неначе втратила свідомість
Від боротьби з собою – так неможна.

Чи можна віднайти чого немає
Насправді… чи лише в одному світі?
Чи нереальне тільки в сні буває?
Чи всі двері для людей відкриті?
(2009р.)

Провести пальцями по склу,
На дотик відчувати межі.
Зостатись чи прокинутись від сну.
Просто на схдах піврозваленої вежі.

Не у підніжжя й ще не на вершині.
Можливість бачити униз і навіть вгору.
Лиш крок на місці, десь посередині
Між тут і там, сьгодні і учора.

Провести пальцями по склу,
На дотик відчувти межі.
Піймати відображення.Чому?
Позаду ж той, кому воно належить.

Не слід дивитися туди,
Себе і інших бачити крізь нього.
Розбити клітку фальші назавжди.
Вона не створить краще, ніж до того.
(16.03.10)

міні міни 24

де ходила вона -
ти проходив один,
недозріла весна
у потоці хвилин
вирувала, а сніг
розгортав її слід,
ти ступити не зміг
у гарячий той лід,
де зеленим теплом
огортались тіла…
провидіння вело
по стежках до тепла.
не догнав, не піймав,
бо потік її крок -
залишилась зима
у потоці думок…
відбивалась луна
у питанні з двох слів:
де вона?
де вона
знав той сніг
по весні…
(67)