Сіра киця,
хвіст у смужку,
Захотіла
капелюшка.
Довго-довго
вибирала,
Але все
не пасувало:
В того – квітка
завелика,
Той – твердий,
неначе з лика,
В цього – бант
не з того боку,
А ще - стрічка
заширока.
Цей, напевно,
бути може,
Та сусідка
має схожий...

Сіра киця,
хвіст у смужку,
Дотепер
без капелюшка.
2010

Її сплели з трави і змін,
І з пелюсток . І трохи з неба.
Розшили бісером краплин.
Тримай весну. Тобі так треба.

Її відверто ніжно обійми,
Іди до сонця босими ногами,
З думок зітри злу тінь війни,
Яка блукає вічність поміж нами.

Весну уперто сили попроси,
Оновлення, шаленства і удачі.
Тепло добра у серці воскреси
Й побачиш: ти щасливий… наче…
2010

Брехня – в палáці… правда тіснúться,
як хліб в печі… Вийшов на спáцір
місяць… Душа – вагівниця
світу… клацає

ніч зірочками – лячно:
не гріх – людська доля спить…
Сон, як побитий кулачник…
Мороз потúс.

Час – непроторéнний злодій…
Лід сніжно-щокий синів…
Вірші: рабство, воля чи?..
Як плита давитиме тіло в землі,
вже відчуваю... боляче…

Він мріяв про вільну, с в о ю Україну,
Тернисту дорогу до неї здолав.
Любов до народу – єдина провина,
За що йому ворог життя обірвав.

Безжальна система кидала за грати,
Та це лиш зміцнило нескорений дух.
З руїни зумів Україну підняти
Очолений ним Чорноволівський РУХ.

Любив Україну, не прагнучи слави,
Та символом нації все таки став.
За волю ми вдячні тобі, В’ячеславе,
За те, що народ прозрівати почав.

Та пам’ять народу – не тільки данина,
Яку віддаєм Чорноволові ми.
Навчаймось любити, як він, Україну
І мудрими станьмо нарешті людьми!

Системи рука посилає камази,
Бажаючи дух український здолать.
Та буде Вкраїна тоді лиш, як разом
Зуміємо владу в тиранів забрать!!!
2002р.

Ангел, який сміється, –
Це уже трохи біс.
Маски – колишні лиця.
Трави – маленький ліс.

Мудрість – це перша старість.
Ніжність – це юний ніж.
Кобза – бабця гітари.
«Так» – це вчорашнє «ні».

Сонце – поганська свічка.
Цукор – весела сіль.
Постріл – це тиша вічна.
Бог – то забутий біль...

До 11-х роковин загибелі В.Ч.
* * *
Наче спалах, життя пролетіло,
Обірвали його на півшлЯху...
Вберегти ми Героя не вміли,
Бо самі довго жили у стрАху.

Будьмо з власним сумлінням відверті:
Чорновола бракує живого!
Та шануймо його хоч по смерті
І навчаймося жити у нього.

Україна ніколи б не стала
Українська по суті і духу,
Якби ми Чорновола не мали
І його незнищенного РУХу.

Якщо будем його пам’ятати,
Обернем його слово у зброю –
Гідну відсіч зуміємо дати
Ворогам найлютішим в двобою.

Нам би сотню таких Чорноволів!
Україна б давно процвітала,
Не були українці в неволі
І державу міцну збудували.

Хай ідеї його, мов зернини,
Проростають сьогодні в нас рясно.
Збережемо цей символ Вкраїни –
Тоді житимем вільно й прекрасно!
2002р.

так замало не спати вночі,
і дивитись на сон твій божий.
ми повинні мати ключі.
ми жильці, а не перехожі.

ніби гра, що не є вже грою,
ніби крила,що рвуть лопатки
переповнені ми з тобою,
щоб порушувати порядки.

сотні, безліч людей навколо,
всі злилися в єдину масу.
необхідно нам вийти з кола
та зірвати нарешті маски.

ми жильці, шо шумлять вночі,
ми сусіди, що топлять завжди.
але в нас є свої ключі
і ми топимо вас від жажди.

Весняна ніч -
солодка ніч
з тендітних і
тремтливих пліч
злітає шаль....

не біль
не стогін
і не плач -

вуаль
із павутини почуття
кришталь
сльозинок радості в очах -
грааль
святий і грішний водночас
єднає нас...

Спіраль, виток
і ще виток
і вже до неба
до зірок -
єдиний крок...

Даремно ти вважався невразливим-
Жорстокий серцем, мов Пігмаліон.
Але давно вже стріли Купідона
Злотим дощем сіяють за вікном.

Отак одної дощової днини
Одна із них потрапить просто в ціль
І у раніш жорсткому і сухому серці
Поселить бурю тонких відчуттів.

І серце твоє у ту ж мить розтане.
Вогонь кохання сягне аж небес.
І вже нехай там вічно він палає!
Хай спалить зло, що гнітить так тебе!



2006 р.

Сьогодні знову шоста ранку,
Як вчора завтра і завжди…
Холодний присмак від світанку.
Не хочеться нікуди йти..

Гарячий чай… Самотня чашка.
Невтішні ноти пустоти…
Їй так незатишно і важко.
Тебе чекає. Ти прийди…

Зігрій долонями своїми
Таку тендітну, дорогу,
Що серцем рветься у обійми,
Врятуй, втопи печаль тугу…

Із мрій і снів прийди до мене.
Цілунком вранці розбуди…
Створи цей світ як сьоме небо,
Де будем завжди я і ти…

Сивину прапорів похилила Зима
На руїну засніжених мурів..
Та Мороза гука..а старого нема..
І серденько надією дурить..

Розплелася Ріка.У косички рясні
Запліта Квітень бантики сині,
І росписує землю в догоду Весні
Праслав"янським забутим курсивом..

На червону тарель лунко капає день..
Лісовик у струмку мочить лапи..,
І хмеліє..і в соняшних нетрях бреде..
І смерічку розпатлану лапа..

Сонце струни на піки ялин напина,
І сміється..щебече.. палає..
Все в чеканні завмерло.Красуня Весна
На органі, за хвилю, заграє..

А нам хотілося пливти
дощем у ріки темно-сині.
Ми з блискавицею на «ти»
були у ті липневі зливи.

А ми вимірювали світ
і хмари до села і діда.
Було тоді... а скільки літ
було мені?.. На жаль, і сліду

не полишило те дівча.
Вербу спиляли, всохла липа,
де ми «жмурили» у «квача»,
коліна дерли ціле літо.

Змінилось вельми все, мабуть,
хоча минула дрібка часу...
Мій син пізнати хоче суть:
- А хмари долетять до Марса?

Їх сліз ми не побачимо ніколи,
І стуку не почуємо сердець.
Гранітні й дерев’яні частоколи
Хрестів холодних – пам’яті вінець.

Їх не обнімемо ми в знак пошани,
Не поцілуєм теплої руки
Та у думках вони назавжди з нами,
На місяці, на тижні, на віки…

З небес сіяють посмішки привітні
І вітерцем лунає рідний сміх…
Кохані наші, любі наші, рідні,
Ми пам’ятати будемо усіх!

24.03.10

Торкнись мене холодними словами,
Нехай від них я тихо затремчу,
Зніми із мене крила, одяг, шрами,
Хіба не чуєш, я давно прошу.

Я так давно себе й тебе шукаю,
У світі, де існує лише мить,
Скривавлена, сплюндрована до краю,
Загублених, зґвалтованих століть.

Ми закохаємось уп’яте і востаннє,
Напишемо і спалимо все знов,
До біса рими, сварки і зізнання…
Цілуй мене, доки не піде кров…

Торкнись мене холодними губами,
Хоча і нас не називали нами.

2009р.

Ця ніч, мов загорнута в смуток,
в навушниках - знов Вакарчук.
Гріхів невідмолених згусток
до серця крадеться... Мовчу,
боюся почути свій голос -
він згірк від пустої брехні.
Відміряв безжалісний Хронос
так мало годин для весни,
так мало хвилин для любові...
Без тебе я вже не лечу.
Не бійся, все буде чудово:
в навушниках - знов Вакарчук...


18.03.2010 р.

Сніданок, змазаний душею,
А на обід пусті слова.
Фальшива ласка на вечерю,
До чаю - відчай і дива...

Налив собі сто грамів болю,
Мені - півлітра злих образ.
Стакан, наповнений любов"ю,
Перехилявся раз у раз.

Свою байдужість у пакеті,
Спали на синьому вогні.
Я так ненавиджу дієти!
Тому зготуй веснУ мені!


25.03.2010р.

Весна прийшла, давай швиденько
Над "і" сумне всі крапки став,
Щоб ти нова і веснянЕнька
"Вдягла" усмІшку на вуста!

І розірвала коло зовсім,
В якім сплелися зрада й біль.
Поглянь на себе - ти не осінь,
І не зимова заметіль.

Ти - веснянЕ створіння гарне -
Любов"ю мариш і теплом...
Повідганяй усі примари,
Щаслива будь усім назло!

Повір мені - весна насправді
Не року гарна лиш пора.
Весна в душі - ми їй підвладні,
Віват життю! Весні ура!
24.03.2010р.

Спустилась з картини в життя по сходах,
Парасольку поставила біля каміна
Спустилась з картини, а дощ не вщухає,
Шепоче з краплинами каміння.

А можливо це сон? А можливо наснилось?
Переконую іноді дивлячись на тебе,
Картиною в інше життя,
Де пахне дощем твоє небо.

Дерев осінніх голих тіні,
Чекають весни, пісень пташок,
А ти крок по сходах зробила,
Я біля каміна від дощу геть промок.

Спустись, один єдиний раз,
Поговоримо про те що сниться,
А можливо це сон? А можливо наснилось?
Зійди. По сходах спустися.

Переконую себе, що ти прийдеш
І дощ врешті решт перестане
Мене за руку ніжно візьмеш,
І в очі з Любов’ю заглянеш.

Та ні, це просто сон,
Ці дерева ніколи не зустрінуть весну,
І картина зникне з моєї стіни,
Тільки дощ не вщухне. В вікно осені я зазирнув.

Не видно з мого раю чудес
Все як завжди і завжди
Ніхто не вмер і не воскрес
Одні слова і безліч правди.

Де пекло проросло тремтливим гоном
Не завітаю я туди і не зайду
Не чутно з мого раю стону
Не видно клопоту в біду.

Нема… Не буде… Це ж мій рай…
Я тут король і всі тут королі,
Приходь сьогодні, інколи завітай
Лиши всі біди, лиши думки всі злі.

Прийдеш?... Мовчиш?! Мовчи…
Не видно з мого раю чудес
Приходь на мить на мить прийди
Щоб почуттями я воскрес…

Сьогодні ангели співатимуть джаз
Як ніколи, для тебе, для мене…
Сьогодні зорі танцюватимуть для нас
Летітимуть барвами з неба…

Приходь… Прийдеш? Мовчиш…
Я знаю ти давно вже інша,
Але вірші пам’ятають тебе
Мені нагадує минуле тиша…

та звідки у домі цей запах знайомий.. - аніс?
яскраво і пряно, і терпко, це - пахне дитинство...
і довгі ангіни, і вічно зашмарканий ніс,
і сяйво знадвору незмінно оте золотисте,

що кличе: « а де ти? а вийдеш сьогодні?», - а ні,
то сонце в подушку хмарини обличчя ховає;
притягує в теплі обійми цей світ, як магніт,
коли вибігаєш на вулицю, виткану з таїн...

анісові зорі на небі - весняні джмелі -
нектар по краплині із пам'яті м'ятної носять
у випічку з медом анісовим - для Амелі
із поглядом вишні, хоча їй далеко за осінь.

Нам обріїв ще було вдосталь,
хоча в галактичній імлі
вже бгався евклідовий простір
по рімановій кривизні
і ста геометрій цунамі
змивало зірок спориші,
але у чудовій нестямі
вставала веселка над нами,
як периферія душі
істоти, що проти всіх течій
в астральному штормі пливе
та й мертву чіпку порожнечу
сколочує в слово живе.

І тому зір мікрочастинки
єднаються там в пелюстки,
де в тиші живуть павутинки,
а в громі – дощу крапельки,
де в хмарах течуть краєвиди
за обрії вчинків і див,
де жде пані Римма Евкліда
у римах космічних віршів.

Я б не хотів тебе забути
Ні тут, ні там – на небесах.
В мені немає більше смутку
І туга виболіла вся.

Якби лише було можливо
Ввійти в ту саму річку-час,
Я б закохатись був щасливий,
Забувши, що чекає нас.

Здається, зовсім не ревную,
Не заздрю іншому – тому,
Якого пристрасно цілуєш,
З ким ділиш ліжко не для сну.

Хай Він дарує дні щасливі,
Пилинки здмухує із ніг,
Ночей кохання свіжу зливу –
Дарує те,
Що я не зміг.

Ти промайнула теплим літом,
Лишивши спогади мені,
Як ті прості і щирі квіти,
Що на моїм стоять вікні.

Хіба можливо це забути:
В руках тремтить кохання птах...
І часові сповзають пута –
І тут,
І там –
На небесах.
24.03.10р

У лісі пахло ялівцем,
Гірким дощем, корою вільгою.
Там юний березень тихцем
Тужив за зрубаною вільхою.

Він обіймав ще теплий зруб,
Ще теплий стовбур, сумом зораний,
Та їжачка трави, - свій чуб, -
Куйовдив пальцями прозорими.

...Не стала, березню, тобі
І я - ні другом, ні дружиною...
Зірок трикрапки голубі, -
Сережки, згублені, вільшиною.

... ... ... ... ... ... ...

Віддам усе... Хрипким двінкоголоссям…
(безцінна річ охрещеної зливи)...
Мовчить немеліроване волосся…
Бруньками захопившись хворобливо…

Уявно - враз (з'єднались переброди)…
Вгвинчу (в пітьму) квітневі саморізи…
(бруківка – глина - градаційні сходи)…
Смаглявий обрис ходить по карнизу…

Тремтить емблема - юність засвітила…
(зупинка – глобус - рятівна вечеря)…
Відбитки пальців (перехолодило)…
Амбітністю поставлені - на двері…

В яру - туманно (шерхіт - над очима)…
(тривоги – брухт – знебарвлення весняне)…
Хрещена стрічка - вплетена незримо
У стрункістю розділений світанок...

У сплески правил, що заполовіли...
(розподіл - вимір - квітні кольорові)...
Забрати зможу - визначення вчила...
Святинь безмірність (у одному слові)...
2010 рік

Прийшла весна в самій сорочці, боса,
Пахучого чар-зілля принесла,
і ворожила, розпустивши коси,
аж поки у кохання проросла...

Кохались трави у густих туманах,
І мліла ніч у співах солов'я,
І легінь-дощ хмільними почуттями
шалів, і шал його пила земля.

А вітер-шельма так запанібрата
облесно обіймав гнучку вербу
і поцілунками дурив завзято,
немов любив лише її одну.

Весна в розлогім буйнім дивоцвіті
запалювала вогники життя,
Стояли дні теплом густим налиті,
Кохання дні до самозабуття.

24.03.10

Лежати на ліжку,
Дивитись в папір
Білий, в просторі,
Обмеженому клітинами.
Намагатись створити
Потрібний твір
Для кмітливого хлопчини,
Оточеного кретинами.
Лежати на ліжку,
Краєм вуха
Чути передачу
Про “останнього героя”.
Ночами сниться
Ростовська Шлюха,
Схожа стегнами на Олену,
Ту, що згубила Пріамову Трою.
Як жити? Як жити?!
Ніхто і ніколи не відповість.
Стопчи сто чобіт,
Задихнись від смороду шкарпеток,
Загал погодиться,
Що ти випадковий гість
Серед галявин, вулиць,
Котів та німфеток.
Але усі помиляються,
Всі, як один:
Герої, сволота,
Генії та перехожі.
Я в цьому всесвіті
Завше між вас ходив,
І, наче Гарсіа Лорка,
Дурнем ставав насторожі,
Коли Пабло Неруда
З блондинки знімав панталони,
Коли місяць сміявся
І підморгував зіркам лукавим.
Я в цьому світі
Шанував Одвічні Закони
І намагався здихатись
Гучної слави.

Біле

Білим віршем по білому аркушу
Білим поглядом в білу стелю
Білим ліжко твоє застелю
Білим-білим

Білим поглядом гляну на тебе
Світло-грішним прилину спомином
Білим-білим звучатиму гомоном
Білим-білим

Білим бинтом обв'яжу серце
Білим місяцем біло світитиму
Світлу думку про тебе творитиму
Білим віршем
................................................
Білим віршем по білому аркушу
Білим віршем у твою душу
Ніжним спомином тугу зворушу
Білу-білу...

Під вигуки "Ганьба", під лет яєць і свист
на сцену вигріба Галантний Маньєрист!

Давай закінчимо, що розпочали.
Над "і" крапки ще не стоять.
Щоб потім темними ночами
Не мріяти, коли всі сплять.

І коло розірвемо зовсім!
Бо потім зради не спливуть.
І як прийде до Львова осінь
Ми не згадаємо де суть.

Давай зруйнуємо кордони.
Згаси вогонь, що не вмирав.
Щоб потім "лепси" і "гордони"
Нам не співали про мораль.

Допишемо обоє повість.
Насамкінець єдине "стоп".
Щоб заспокоїлася совість,
Щоб пам"ятати хто є хто.


23.03.2010р.

Мої думки – побілені планети,
до Великодня сповідддю світи.
Блакитні води втішаться, затихнуть,
бо береги – апостоли трави.
Найперша скрипка мучиться до ночі,
боїться спати коник – бо скрипаль:
шукає в небі Віфлеємську зірку,
йому тутешні збліднули, на жаль.
Сади до шлюбу бджілки - мов узори.
Вже місяць, наче пасочка, вгорі.
Спи, весно християнська, ген у полі
помоляться мурахи і джмелі.

2010

I

Влюблённость проходит, как юность,
Восторги даря и калеча,
Смолкают романсы и струны:
Цветы и романы – не вечны.

Желтеют мечты и надежды –
Реальности рифы жестоки:
Теперь всё иначе, чем прежде,
Лишь только рассвет – на востоке.

Слетают обёртки иллюзий:
Мы снова, увы – обманулись:
Конфета пришлась не по вкусу –
Прозренья отравлена пуля.

Печалимся и негодуем,
Надеясь, что кто-то ответит
И мстим за судьбу непростую –
Любимым, а также – их детям.

II

За летом и осень настала.
Хоть это покажется странным:
На девять несчастных финалов
Один – с продолженьем романа!

Зимы холода и метели,
Разлуки, преграды, соблазны
Двоих разлучить не сумели:
Всё так же влюблённых и страстных!

III

Вот снова запахло весною
И мы, позабыв неудачи,
С обрыва
В Любовь – с головою,
Надеясь...
А как же иначе!?
3.03.10г.

Срібними краплинами
зоре-намистинами
озеро блищить.

Клубів пари сивої,
жаб'ячими співами
очерет тремтить.

Тінями розписані,
вітром заколисані
сутінки нічні.

Місяцем підсвічені,
пахощами вінчані
трави росяні.

Я в могильну пітьму не порину —
У глинозему цвинтарний клаптик.
Знаю: смерті нема —
Є нейтрино,
Що летить через товщу галактик.

Протинаючи сутність єдину,
Що вібрує між зорями туго,
Воно каже світам:
— Я - людина.
Я несу в собі радість і тугу.

Мого духу щоденну роботу,
Мого втілення тисячну спробу —
Все це згущено в зоряну ноту,
В променеве Зернятко-Особу.

Хмари пилу — як велетнів спини;
Жар галактик — мов бурхання креві.
Та ніщо мого лету, не спинить —
Поспішаю на поклик Любові.

У теплі, в материнському лоні,
Мене прийме далека планета —
Хай готують жіночі долоні
Пелюшкового царства тенета.

Син Людський, я ростиму нестримно.
Я світи і віки поєднаю.
І відкривши химерне нейтрино,
В нім нарешті себе упізнаю.

12.X.80. Мордовія

*******
Дві пари рук, відро цибулі,
у два ножі і в унісон...
Мішок картоплі... не забули
ще моркви, перцю, патісон...
У переливах звуків кухні:
кипить, шкарчить (і все сире),
тобі я простягала кухля,
рядно на ганчірки, старе...
І погляд у сльозах... і слово:
- Картоплі вічка вирізай!
А ти лишав їх знову й знову
Не кухар, справжній самурай
з мечем - порубана картопля,
лушпиння купа біля ніг...
Рука в борщі сметану топить...
Віват! Ти битву переміг!
24.03.2010р.

Я тікав від людей,
Щоб з деревами поговорити —
Добрий спомин мене
Й поза ґратами не полиша.
Задивлялись у воду
Гіллясті мої фаворити —
І світилась над ними
Зеленого сонця душа.

Я їм вірші читав,
Таємницю звіряв
Чи образу —
Тільки горлиця чула
Та хмарка,
Та тиха ріка.
І ніхто з них
Довіру мою
Не потьмарив ні разу.
І лягала мені на плече
Росяниста рука.

Ми були — мов сім’я.
Нас докупи в’язали незримі
Струни Логосу —
Дух,
Що тримає земне й неземне.
І відомо лиш їм,
Що кажу я оце не для рими:
Нині тільки вони
Пам’ятають живого мене.

21.X.80. Мордовія

Не налякаєш мене пустотою,
я в цій пустоті не один...
До стіни притулюсь, накриюсь весною
з конверту твого випустивши ДИМ...

У мене є знайомий олігарх -
Придбав собі окраєць України,
А я в йому у цьому помагав,
Що він не забуває і донині.

Лише зайду до нього в кабінет -
Замовить каву й дістає чарчини:
- О, давній друже, скільки зим і літ!
Як справи, як здоров'я, як родина?

Чи, мо', якась проблема привела?..
- Та ні, усе чудово!
- Ні, друзяко!
Як є хоча б дрібниця - геть мала,
Зажди лиш мить, я на мобільний зв'якну.

Була проблема - і уже нема!
І ми п'ємо, аби до дна дістати...
- Заходь іще, чи літо, чи зима -
Без церемоній, як до себе в хату...


24.03.2010

Розкинула ноги по полю дорога,
Чи з пагорбів збігла в шовкову траву,
Розсипав волосся відьмак по підлозі,
Сусідка на всесвіт готує війну.

Зухвала коза заплелася в покоси,
І їсть абрикоси під тином дівча.
Розчісує коси на гілці русалка
І кличе до себе. Не думай. Хоча...

Зруйновано вежі. Розбито фортеці,
І вилито слово з водою в межу.
Ідуть ворожбити, летять босоркані,
І п’яні спокійно ступають в олжу.

Герой цього часу цитує Плутарха
Чи Будду, чи в буді впадає в ніщо.
І віником блудним шукає облуди,
Чи блуду, чи Бога, чи Бог знає що.

Пейзаж вавілонський придумав Вавілов,
Чи вичитав може, чи, може, я сам?
Хвороби і люди ідуть у нікуди,
А, може, нізвідки. І кажуть: "Салям".

А там, де розкинула ноги по травах,
Де замах на запах – найважчий з гріхів,
Де всі босоркані цілуються вранці,
Ніколи ніхто не впадає у гнів.

Гортаю спогади у книзі літ своїх,
Стираю букви з гіркоти сторінок,
Снагу черпаю із листків хмільних,
щоб був солодким кожен мій починок...

Дві пари рук і піаніно.
Гра, ніби співи в унісон.
Ведемо рух безперебійно
до нижніх, до мажорних зон.
У переливах різні ноти
на слух сплітаємо в акорд.
Різкі тональні повороти
під впливом шкіл і різних мод.
На жаль, кінець. Втомилось тіло
і нотний зорепад погас.
Чомусь бажання відлетіло.
На все приємне є свій час.
21.08.2009р.

П ривітне сонце світить не для тебе,
О бмерзле гілля може й не заквітне,
Р озлоге небо - може і не небо -
О мана в висі, зовсім непомітна...
Ж орстокість долі ранить твою душу,
Н адломиш крила, прагнучи злетіти,
Е тюдом смутку милуватись мусиш,
Ч ерствіє серце від облуди світу...
А ЧИ НЕ ВАРТО ПОРОЖНЕЧ ПОЗБУТИСЬ???

На розхрещенні доль
Пошматованих мрій,
О, мій Боже, дозволь
Дочекатись зорі -
Що засяє вогнем,
Воскрешаючим все,
І підійме мене
В піднебесся ясне -
Де не буде журби
І душі шматувань,
Де ненависть юрби
Не розчавить бажань,
Де облудні людці
Вже не матимуть прав,
Де Людина - не ціль
Для забав і розправ,
Де на крилах летять
Мрії-птАхи увись,
Де я вільною стать
Зможу вже - не колись...
Але док Божий перст
Не вказав у мій бік -
Я нестиму свій хрест,
Щоб не зрадить собі!...
23.03.2010р.

Рабиня власних сподівань,
Я - відчай твоєї любові.
І ми живемо без вагань,
Віддаючись собі і снові.

Чомусь, безглуздо плачучи
В кімнаті з стінами м'якими
Оголена. І тільки сни,
І ти у снах
Гірким полином.

2010

Хмарки – гойдалки для мрій,
Ти поглянь на них мерщій:
Там блакитне сяйво ллється,
Небо золотом сміється,
Сонце в центрі каруселі
Вертить промені веселі.
Мріяння іскряться дивні,
Але є й хмаринки сливні,
Бо лишилися без мрії,
Їм сльозинки сріблять вії.
Мрію садови хутчіше, –
Буде в небі веселіше!

розкрилось небо перед мною
я вкриваюсь своїм морем
йду тропою золотою
наче по терністим слові


стихійним способом навколо
іду я навмання
та не впаду я ніц додолу
я стверджую життя

повірвши в силу
що йде з грудей моїх
не подам я виду
що ти у моїх ніг


2010

* * *
Я зими цьогоріч не чекаю,
бо у мене саней ще нема.
Бідний кращої долі шукає,
хтось останнє в корчмі пропива.

Скрізь панують жорстокі правила,
і ніхто не зважа на душу.
Хочеш жити за своїми? Браво!
Запитати в сильнішого мусиш.

Хоч для галочки, хоч для зірочки,
зазубри, мов шкільний параграф:
відрізнятимешся від сірості, —
тебе втоплять в олійних фарбах.

Юрба. Ти погляд їй ліниво дариш.
Непевних лиць непевний галас.
Ось промелькнув знайомий чи товариш.
Поговорити б? Ні, не зараз.

І раптом — то ж її хода і плаття!
«Ми, чей’ж, одне одному знані?»
Але в її очах лише сум’яття…
«Ой, що це я? Даруйте, пані».

(2010)

Уривки фраз
Ловлю, мов сніг.
Уривки погляду -
Пориви
На перехресті двох доріг
Та вітру
на нервовім зриві...
Абзац.
Дивись і помовчи.
Твої балачки недоречні.
Ти в сонця
світлоти навчись.
І поклонися гречно.
Не хочу слів.
Не треба рук.
І дим в очах
вже буде зайвим.
Застава серця
без порук
Не дасть кохання.
Щодо драйву,
не треба поспіху -
отут.
Бо почуття -
шалений ризик -
то втрапить на потік отрут,
то кинуть ним
з висот й до низу.
Не провокуй.

Я сніг люблю...

3 лютого 2010

Пахнуть підсніжники медом, і марять весною,
хочеш зірки порахуємо, сонце, з тобою?
тільки весняні, прозорі, лілово-блакитні-
декілька клаптиків неба для мрії я витну.

мрія - не зовсім нова, та чудна фартушина -
клаптик-до-клаптика, інколи навіть і клином,
тим, що зійшлися світи, посвіти, місяченьку -
пореться легко, а шиється так помаленьку.

мабуть не встигну до Свят, той нехай, мо’ до других,
ще половина роботи, й оздобити пругом.
Важко самій - я із тих, що нікого не просять...
певно не стане ниток... докупи по дорозі...

Я щаслива – бери шматочок...
Чорні кубики шоколаду...
Я тебе пригостити хочу
снами, мріями... Поряд сяду...
Розфарбую для тебе простір
у квітневі пелюстки вишні.
Веселково змалюю просинь
межі хмари... Дивися вище..
Я щаслива – бери шматочок...
або все... Шоколаду хочеш?..
2009