Я повернулась з цього бою на щиті.
Отак ганебно я покинула війну,
змінивши лати на тісну труну
і ймення - на табличку на хресті.

Торкни струну - почуєш голос мій,
гуляй босоніж полем бою зранку,
пий мою душу - кави філіжанку,
і мою кров - вино червоне - пий.
Я повернусь росою на світанку...
О як ганебно я лишила бій!
2006р.

Розлука стука у долонях
Нам набридає слово й погляд
Дратує думка і причина,
Бо кричимо ми хто-зна чого.

Руйнуються наші оселі,
А ми всі ніжні та веселі
Проблеми власні забуваєм,
Бо знаєм все колись прощаєм.

Чому розмірені стандарти
Таки дратують нас одварто
Чому сумуємо за днями
Коли нам сонце посміхалось.

І знову слово в серце ранить
І груди десь ножем штрикає
Ми сваримось так часто на коханих
Нам лекше мабуть так на серці стане.

Образи радо посилаєм,
А в душу ж, то ніхто не заглядає,
Як плаче серце ,кровью обтікає
Й здається ось і вирветься, озветься.

Воно б сказало: "Нащо ти женився, якщо ти скоро розлучився"
Невже немає в нас терпіння
Ні солідарності й коріння?

А ще ми любимо такую моду,
Що як з калясочкою ходим,
То вся краса в нас виглядає,
І звем гламурною ми знаєм.

Ми кричимо на своїх діток
І п'ємо пиво чи вино ми радо
Коли гойдаємо малятко
То це ж хіба такая мама?

Вона на нього руку піднімає
Й сволотою дитину називає
Та чи задумується вона та жінка,
Що коли виросте дитинка
То так назве свою матусю.

Ми покидаємо сім'ю
Ми ходимо всі по коханках,
Бо жінка нам така погана?

Жінки в нас ходять по коханцях,
Бо всі чоловіки ...?

То, що ж чекає на нас люди?
Й для чого ми вже жити будем?

Про, що сумують твої очі
Чи може спогадом щоночі
Вони шукають щастя-світ.

Про, що мовчать твої зізнання,
Бо дивним спогадом єднання
Вони блукають у тобі.

Про, що не скажуть твої губи
Й чому душа боліти буде
Нас поєднає назавжди.

Про, що нескаже твоє серце
Тому, що біль в тобі озветься
Візьме в полон усі думки
Й залишить спогади-сліди.

Про, що сумують твої очі,
Бо знову сльозами-дівочі
Застелено рясним дощем.

Та скоро вже усе минає
І біль, страждання все зникає,
Бо поруч ти ідеш за руку,
Щоб вгамувати мою муку.

Пригадуєш багато років тому
невинний поцілунок у щоку?
Я вас нікуди більш не відпущу, —
сказала я бездумно-безсоромно.
А ти зостався. Не оторопів.
Не відсахнувся і не схаменувся.
Довкола цілий світ перевернувся,
бо кожен з нас, мабуть, цього хотів.
Сьогодні я усе тобі прощу.
Ти неодмінно це відчуєш.
О як за мною гірко ти сумуєш!
О як тебе я знов не відпущу!..
2006

В чужому краї шукати раю - справа невдячна,
Без сили волі іти у гори - так необачно,
Не вмієш плавать - не варто навіть лізти у воду,
В бою програв ти - не слід чекати на нагороду...

Гарячий вітер печаль всю витре із серця твого,
Весняна повінь підкаже - хто він, яка дорога
Веде що щастя, яким ти ніччю так любиш снити,
Веде до раю, в якім одвічно двері відкриті.

А якщо навіть у мить відчАю утратиш віру -
Все ж прийде сонце в твоє віконце теплом безмірним.
У кожнім кроці, у кожнім злеті - гартуєш душу,
Вогонь у серці - вогонь любові - горить все дужче!...
22.04.2010р.

Думки, думки, лише сумні думки
Рояться, наче бджоли в день весняний.
Одні – змирись і тихо відпусти,
А другі - дай ще шанс йому останній.
Той шанс останнім був уже не раз,
Розбилися надії й сподівання.
Та ще жевріє іскорка одна,
Яку ми називаємо - кохання.
Невже сліпе воно настільки, не збагну,
Невже терпіння без кінця і краю.
Я злюсь на себе, я себе корю,
І знову й знов, надіючись прощаю.

2009р.

У небі - сонце,
У серці - Моцарт.
Іду на фініш.

У тиші - вічність,
А щастя - в січні.
Куди ти плинеш?

У морі - якір,
У полі - маки.
Межі немає.

У вІршах - осінь,
Весна - у прозі.
І ти зникаєш.

Куди й для чого?
У сни до кого?
Мені ж погано!

Коли ідеш ти,
То йди нарешті!
Нехай не стане...

Слова - не гроші,
А ти хороший
Тих слів шкодуєш.

Слова на вітер,
Зумій пустити
Нехай подує.

Я вже не буду
Чекати чуда
Як сонця в небі.

Радій зізнанню,
Бо я востаннє
Пишу про тебе.

22.04.2010р.

У наших серцях - згасла тінь.
У наших очах -розгорівся біль.
На наших вустах -образи і сум.
У наших руках -кров та бруд.

Темна межа, від щасливої долі,
в руці цигарка й краплина волі.
Земля залита кров’ю від болі,
Нам залишається чекати...Годі!

Можна мовчати, можна кричати,
серцю, від нас, допомоги чекати.
Хто ж міг знати, що сонце від крові,
теж затухає, як очі від болю.
Губи німіють, очі темніють,
десь, може нас, теж розуміють.
Темна земля прийме родину,
Кров’ю батьків нагодує дитину.

У темній землі, схован страх,
У чорних очах –біль та жах.
В руці темний сум і пляшка вина.
Війна йде і я одна.
Можливо ножем можна вигнати страх.
Усіми думками зруйнувати дах.
Тикнути пальцем в невинну людину,
Що б випити кров, ми ж всі вампіри!

Київ
2010 Р.

Ти, більше не прийдеш.Чому я так сумую?
Чому у своїх снах, вуста твої малюю?

Ти, більше не прийдеш.Чому тебе чекаю?
Гойдаючи колиску в вікно я споглядаю.

Ні, більше не прийдеш. І сльозі душу ранять,
мені, хоча б в останнє, торкнутися тебе.

Чому ж ти не ідеш?Чи може все забулось,
а спогади торкнулісь лиш мого серця, так?

Коли вже ти прийдеш?Не маю більше сили,
втрачаю я надію, я ж так тебе люблю!

Та знову ти підеш. Ненавидіти буду,
а потім, все забуду, й чекатиму тебе.

Київ
2010р.

Схематика доволі небезпечна –
Ти. –Я. – Вагання. – Пошук. – Перебір.
Скажи, котра із ланок є доречна?
Котра завада – причаївся звір?

Котра зі схем однаково фатальна:
Ти. – Я. – Самотність. – Спокій. – Серця шал?
Ускладнюю?.. Не мисли тривіально! –
Незчуєшся – зажебрає душа.(!)

Незчуєшся – і роки пролетіли!
Незчуєшся – і в скронях сивина…
А ми були …Таки чогось хотіли…
...

Списані долі, закриті в конверті,
Я не читатиму щастя чужого,
Я не відверта тобі, як уперта,
Це і навмисно і так випадково.
Я не поема, що ти прочитаєш,
І не прихована дивним підтекстом,
Але якщо ти мене зачекаєш,
Нас неодмінно читатимуть решта.

Спалені рештки того, що в конвертах,
Марку наклеїла в зошит на пам’ять,
В серці написана кожна адреса
Нашого терпко-цукрового раю.
Казка написана дуже двояко,
І на розсудливість слів не лишилось,
Якщо тебе зачекаю я раптом,
Значить в конверті не ми загубились.
2010

Дыхание ветра безоблачным утром
Сменяет надежду теплом и уютом,
И солнечным небом желает успеха
Забывчивым людям в железных доспехах.

Куда, не идти, и куда не стремиться,
Тебя ожидают те самые лица,
И может в мгновение так показаться,
Что каждый рождается только сражаться.

Дыхание ветра безоблачным утром
Смеется над прежним замысленным духом,
Стирает надежды и строит догадки
Для тех, кто хотел показаться загадкой.
2010

Хочу розради далекого вітру,
Сизого диму спокійної втіхи,
Де божеволіють легко за віру,
Де розпинають ображене лихо.

Ні, не тримайтесь за мене руками,
Я не підвищую Вашого світла,
Я не старатимусь легко і пряно,
Пити нектару із Вашого цвіту.

Тихо піду, і не буду питатись,
Буду любити, а в очі – мовчати,
Щоб не будити розплакані хмари,
Щоби від щастя свого не зламатись.
2010

Сумувала весна, у зажурі за суконьку смикала,
І росою сльозини текли на поснулі світи...
Іще вчора сама проганяла морози і віхолу,
А сьогодні вже їй доведеться за обрій піти...

Сумувала весна, прикрашала волоссячко зеленню,
Зігрівала і пестила миле, мале кошеня,
Її час відлітав, а лишитися довше не велено,
І прощалася з лісом, і йшла десь у світ навмання...

І ніхто не окликне, не спинить, і постать забудеться,
Тільки пролісок якось у травах на згадку мигне,
А весна буде йти по зелених, замріяних вулицях,
А за нею – пригріте кошатко – частинка мене...

2010

Лишились на довгу пам'ять
Осінні прозорі листи
Прошиті дощами рани
І промиті річками мости.

Далеко там де очі ховались,
Де писались сюжети життя
Пробігли дощі і тумани
Де лишилась доля моя…

Лишились на довгу пам'ять
Кораблі з повітря і диму
Лишились рубці і рани
Вірші прочитані дивом…

Далеко де відстань під небом
Де острів печалі пустий
Тролейбус стоїть і чекає
Пише осінні прозорі листи…

Колись прочитаєш мовчання
Колись пронесешся у сон
Лишилось на пам'ять кохання
Згадаєш… я був лиш Ніхто…

Лишились на довгу пам'ять
Осінні далекі міста
Я прикрив рани руками
І під небом самотній літав…

Далеко там де очі ховались,
Де писались сюжети життя
Пробігли дощі і тумани
Вірші залишила доля моя…

Не треба винуватити сусіда.
Не треба проклинать свою старшину.
Твоя нездатність повна до свободи –
Приниження постійная причина.

Ти можеш тільки бігать в гайдамаках
І захалявним різать без розбору,
А ще писать прошенія й доноси,
Звиваючись від почуття покори.

Миршавий раб або сердюк пихатий –
Оце твій стан, про інше брешуть рими.
Ти мав можливість бути сам собою,
Та знов шукаєш чи Москви чи Риму.

Тож не жалійся на убоге їдло,
Не хлипай, що ногою відштовхнули.
Ти вкотре вже себе відчув холопом
І повернувся у своє минуле.

Радійте, наші старики –
пенсії підняли,
з лихої злодія руки –
на один «процент».
І проценту завдяки
злодій і міняйли
розумнішають таки.
Говоріть про це.
Як свої багатії
з вами поділились,
у святому житії
за народ молились,
як підете на базар,
купите морквину,
як прем’єр – отой Хазар
любить Україну.

Ярина Тимош

2010-04-19

не клади під ноги цілий світ,
це в наш час занадто не доречно!
погляди, що дивляться на схід
бачуть тільки простір в безкінечність...
і поля хвилюються під крок,
губить листя жовте яворина...
в тебе будуть сотні ще жінок,
ти ж іще не бог, ти лиш людина!
із троянд ти викладеш серця,
не одній, не раз, ненапрощання...
та не скажеш жодній з них слова,
щирі, про незаймане кохання...
не клади під ноги цілий світ,
бо в ногах йому таки не місце.
ти ж не принц, ти тільки но пастух,
дай трояндам ще своє відцвісти...

А ніч така в зірках, неначе в перлах.
А ти шукаєш щастя в міражах
І кажеш, - ця земля тобі чужа…
Вони ж в тобі - твій рай і твоє пекло.

на ламких пасмах тону,
фіолетово-лагідні сни.
розвіваючи мить світанкову
вечір палить ліхтарні квітки.
забусковіли тишею вікна,
на траву умостилась роса...
твоя мова занадто тендітна,
ти сьогодні занадто сумна...
може вітер занадто холодний?
а можливо тобі щось болить?
погляд надто тепер не природний,
більше в ньому ніщо не горить...
замовчали блаватні пороги
хвилі твоїх зівялих зінниць.
хоч на мить, усміхнись, моя доле,
і послухай, як небо бринить!
на ламких пасмах мідного тону,
фіолетово-лагідні сни...
я не хочу звільнятись з полону
того блиску твоєї краси.

Пливе асвальт, мов ріки під грозою...
паркани і автівки злиті в фон,
і сяє наче мить над головою
ліхтар, а може сонце в ясний тон.
і щось пульсує в скронях, бє у груди,
імя чиєсь викреслює із дум.
бреду шукати ранку ще в нікуди,
так якось стримано розвіювати сум.
дорога завилася надто різко,
а може мої ноги вже не ті...
та факт, що підімною вяле листя,
а надімною зорі, мов у сні.
яка краса! які незрячі барви!
якась там кількість спирту у крові...
в сузірях хтось читає людські карни
а я й не розберу слова свої!
калюжа, трохи пилу, люк та липа...
романтика незайманих доріг!
про щось шепоче тиша говірлива,
й туман на ноги відблиском наліг.
пливу, іду,повзу,біжу...не знаю...
чи надто швидко, може навпаки?
обіймами автобуси стрічаю,
щоб на капоті вбити всі думки...
яке життя! неначе мармуляда!
спочатко солодко, а потім нудить дух!
я б краще імені твого не знала,
тоді б не знала присмаку недуг

І небо, що не має берегів.
І сонце, що весь день не знає втоми.
І рухи вітру вільні і благі.
І спогади, солодкі до оскоми.

Для тебе ця усміхнена весна
Таким незвичним цвітом розквітає.
Нехай у тебе буду я одна,
Бо й моє серце інших не бажає.

І пісня, що колискою стає.
І ранки, ввік яким не віддзвеніти.
Усе чим я живу, що в мене є –
Тобі дарую - лиш одному в світі.

Я знаю: в чудо
Хороші люди
Ще досі вірять.

Я знаю: треба,
В чужому небі
Шукати мрію.

Я знаю: вітер
Печалі витер
І став питати

Чому я досі
Шукаю осінь
В твоїй кімнаті.

Я знаю: ріки,
Для того тільки -
Перепливати.

Я знаю: гори,
Стоять для того,
Щоб їх долати.

Я знаю : двері,
Усі відкриєш
До свого раю.

Я знаю: в тебе
Є дивна сила.
А ти це знаєш?

21.04.2010р.

Промінням
cонячно-пекучим
доторком
трепетно-жагучим
зливою
свіжо-звабливою
осінню
ранньо-цнотливою
ввійшов ти
у душу мою
позбавив
її спокою
змайстрував собі там оберіг
відганяв звідти всіх перехожих
без вибору
без винятку
усіх
мов зіницю ока беріг
і зализував рани болючі
дарував хризантеми пахучі
вони пахли чомусь медами
вони завжди як спогад між нами
.........................................................
квіткою
пізньо-осінньою
зливою
звіжо-звабливою
долею
диво-примхливою
ввійшов ти
у душу мою
позбавив
її спокою.
2006

Така ніжна гаряча і рідна,
Кров кипить, як гарячий струмок,
Від вітрів і від гроз непохитна,
Любов, наче волі ковток.
Вона так увірвалась у серце,
Аж солоні сльози з очей,
Вона душу мою полонила,
І жахіття безсонних ночей.
Ти відверто мене уникаєш,
Я кохання тобі віддала,
Та ти ницо його ламаєш,
Не діждусь я від тебе тепла.
Двері міцно закриті на завжди,
Ключа ти мені так і не дав,
Я люблю тебе сильно, без тями,
А ти мені життя поламав.

Ти вела мене за руку,
У цей світ і у життя,
Відчувавши болі муку,
Ти дала мені буття.
Найдорожче дарувала,
І в буденні негаразди,
Ти святой для мене стала,
Доброй феєю із казки.
Я люблю твій голос ніжний,
Я твій запах пам`ятаю,
І коли мені самотньо,
Я твій номер набираю.
Коли гірко на душі,
Хочу плакати шалено,
Твої очі я згадаю,
І загоять вони рани.
Ти моя гордая птаха,
Що у небі тім кружляє,
І мене як пташеня,
Під крилом своїм ховаєш.
Мамо, вибач за помилки,
За слова які казала,
За ті сльози що тихенько,
У ніч темну проливала.
Я люблю тебе так сильно,
Як ріка об камінь б`ється,
Як від галасу гучного,
Луна в темряві озветься.
Ти для мене найдорожча,
Ти як промінь сонця мій,
Я люблю тебе так сильно!
Мене усмішкой зігрій.

Я ж жінка, в мене є відвага,
Мій козир інтуїція очей,
А головна моя розвага,
В недоспаних моїх ночей.
Ти не сховаєш почуття від мене,
І сам не розумієш коли ти
В коханні зізнаєшся щиро,
Мовляючи слова з темноти.
Я дівчина, я вмію розуміти,
Про почуття мене ти не одуриш,
І що мені з тобою по робити,
Ти ж не мене, себе ти дуриш.
Я знаю що в тебе на серці,
Для цього досить в очі зазирнути,
Кохання щире, та його ховаєш,
І таке сильне, можна потонути.
Я ж жінка, в мене є відвага,
Мій козир інтуїція думок,
Тобі потрібно лиш зізнатись,
Вирвати з душі болю комок.

Она ходила слепыми шагами,
Она искала пустоту сердец,
И на пути моем постала,
Нашла что нужно, наконец.

Зашла тихонько в саму душу,
Так незаметно, как то враз,
И полонила мою сущность,
И подарила мне блеск глаз.

Любить я стала и ослабла,
Я стала слабой пред тобой,
А на дворе весна настала,
И распалила вновь любовь.

И я с ума потом сходила,
И по ночам рыдала вспять,
Я же любила, так любила,
И не могла любовь унять.

Но слабость была непогрешна,
Её лекарством одолел,
Ты просто мне испачкал душу,
И этим вылечить сумел.

Как крылья птица поднимает,
Я поднимусь на пьедестал,
Теперь по правилам сыграем,
А может ты уже устал?

Может, заплачешь в койке ночью?
Или удавишься слезой?
Я победила, знаю точно,
К тебе любовь пришла грозой.

Теперь, над кем смеялся раньше,
Уйти смогла тебя влюбив,
И чувство, но уже без фальши,
Тебе оставив, подарив

Уйду. И буду наслаждаться,
Как ты страдаешь с далека,
Пускай тебе будет казаться,
Что я сурова, я жестка.

Мою любовь зло переменит,
Но чувство, то ещё живет,
Её ненависть изменит,
Но ведь она не пропадет.

Я буду дальше ждать терпенья,
Любить, в себе тая обман,
И как сказали б англичане:
My life, my love always for One.

Питаєш втретє:
"Ну як ти? Де ти?".
А я далеко.

В вогні згораю,
В моєму раї
Сьогодні пекло.

Дивлюсь на сонце,
Мені здалося,
Фінал підходить.

Для когось рідна,
Комусь потрібна
Моя свобода.

Скували міцно,
Весною в квітні,
Мене кайдани.

Не плачу зовсім,
Бо скоро осінь
В душі настане.

Згоріли крила,
Життя навчило:
"Тримай закритим

Холодне серце,
Нехай не рветься
Когось любити".

Ховаю вкотре,
Я очі мокрі.
Бо сльози мучать.

А ти питаєш:
"Куди літала?"
Напевно скучив.



21.04.2010р.

І що тобі мої п’янкі слова?
На хліб не покладеш, борщу не звариш.
В городі не картопля, а трава.
Та навіть сварка – то умовно сварка:
Слова, слова. Нема, щоб по-людськи
Пательнею з розмаху межі очі.
Спливають водогоново роки,
А я не торбинки, а вірші строчу.
І на добро грошей не бережу,
Шпалер не хочу чорних в позолоті
І жовто-бірюзовий абажур –
Не у буденній і простій турботі.
То в Київ подалась на фестиваль,
А вдома діти, і свиня, і кури.
Замість білити хату і підвал
Книжки читаю. Хоч би перекури!
А то розумна, аж у слід плюють
Не тільки хазяйки, але й ледачі.
Я бачу, що в собі тримаєш лють,
бо що узяв, оте щодня і бачиш...
То видердась на дах у глупу ніч,
То ночувати в скирту заманила...
Ти б краще гаркнув, щоб топила піч,
Схопився за сокиру або вила...
Але натомість мовчки йдеш у хлів
І пораєш, і дітям треш під носом,
Без нарікань і нехороших слів,
а потім вірші почитати просиш...
20.04.2010р.

Гаптувало сонце тіні,
Вітерець в кущах дрімав,
А в госпóді солов’їній
Тьохи хтось порозсипав...
Як зібрати? Бідолаха
Ледве встиг спіймати «Цьух!»,
А два інших – від невдахи:
Чуба смичуть вітерцю.
Розкотились вередливо,
Ніби соя чи горох,
Непокірні, сперечливі
Пісні «Ті-рр», «Ці-цьух» та «Тьох!»
...Полягали спати тіні.
Сни гойдає вітерець...
А в господі солов'їній
Ловлять нотки “до”, “мі”, “ре”...
2006 р.

Пам'яті Івана Франка

Доки кадітимуть димами
обійстя на землі моїй,
допоки засвіток росяний
зволожує дощів сувій, –
пригублюватись будуть гуки
передвечірні, запашні,
і бачитись матусі руки
натомлені ( в миттєвім сні!),
з життям, закоханим у рути
й настояним на полинах,
мізерних радощах та скруті –
не втратить Україна шлях!
2008 р.

Лабіринти сну – тимчасове спасіння.
На сніданок – кави гіркуватий сум,
Тягучий щем, як ковток прозріння,
До обіду - комплекс зі зболілих дум.

Час зриває із рани бинти зашкарублі,
Мастить маззю веселих (напевно) подій,
Витирає із мозку набридливі дублі,
І солону росу ніжно стріпує з вій.

А, якщо, не було того жаху прощання?
І немає, насправді, ніяких небес…
Вони поряд, а ми їм – уперте страждання.
Відхрестились живі від відвертих чудес.
2010

цікава штука оті без рими, як-як? – верлібри -
тонкі джерела, чудні рингтони в режимі вібро.
вловити складно - перетікають дими ефірні,
і вислизають тобі зі жмені, як дике пір’я.

вірші класичні - прості, ритмічні і зрозумілі,
на риму сперлась душа надійно, спокійно тілу.
шукала диво - верлібросхилом ото блукала -
аби відчути у власній шкурі щось небувале:

і ніби просто, і ніби складно, і магнетично,
і так і тягне пером діткнути світи незвичні –
ставай навшпиньки, води рукою -і пальцем в небо,
і не дістати!..-
ходити – мало, літати треба...


2010 р.

Піти чи залишитися? Не знає день.
Колишучи в долонях світло світу,
до сну готує Сонця жовту кулю,
що в неба безмірі поволі гасне.

Мереживом тонким останній промінь
стікає густо по стіні холодній,
прозоро, в’язко медом омиває,
самотню діву, що тепла не знала.

Минає. Тихне. Гасне. Витікає
крізь пальці тінь імен забутих.
Вже більше не шукаю суті.
Мовчу і слухаю майбутнє,
складаючи думки в молитву
до неба сонного:

“Пошли любові справжньої...
Хоч крихту...”.

Сидячі в електронних почварах,
ми втікали від себе по житу
й квітка сонця згасала у хмарах,
сонця першого людського світу.

Жито квітнуло чимсь потойбічним,
як зелене волосся русалок,
а попереду астрологічно
сонця мрів недостиглий аналог.

На зелену планету сідали,
бурштинові розсунувши далі,
й, ще в скафандрах, жита засівали,
щоб сонцям лік провадити далі.

На світі меж, розкаянь і рубців
вечірнє сонце – нібито зигота.
До зради треба слів-череповищ,
опісля зради треба – до скорботи.
А по скорботі треба – до весіль,
бо скільки ж можна світу нудьгувати?
Співати так, щоб охрипав Сіон,
гуляти - щоб асфальти рвати…
І вже не так, як небо і земля,
як наші предки світло торжествують…
Чия луна? Поділля і Карпат.
Яка вина? Онуки занотують.
Чому зневіра бавиться мечем?
Котра тарілка б’ється до порогу?
Ми перейдемо легко Колізей,
радітимемо, наче скомороху…
Не повімо ні дітям, ні чужим,
кого цей світ одмучив перед нами…
Брехня стара, як він, тому тепер
не можна не боліти й не мовчати…
Іде Едем, але до берегів
сумної Тиси, до Десни – ярами;
у повені питається журба
лише про те, кого не буде з нами.
Я ж одісную ще, як ті щити,
коли проснуться пагони й ілоти;
вони вдягли прабабині пісні,
вже не маскоти, пластик, а чесноти.
Ще трохи можна жити «набадьор»,
заради дня минуле продавати;
безкарно довго будуть жити лиш
Марко Багатий і Марко Проклятий.

2010

Сонечко в киптарику,
У крисані з пір’ям,
Завітало зранечку
На моє подвір’я.

Топірцем золоченим
Стукнуло по ґанку:
Доброго, бадьорого
Побажало ранку.

А я не загаюся –
Вбéру вишиванку
І для гостя радісно
Заведу співанку.

Сонечко з-за череса
Витягне сопілку...
Зацвіте на радощах
Яблунева гілка!
2010

Сула…мов чай..
Зелений чай
Настояний на жабенятах..
Пливе туману
Синя вата
Зомлілі коники мовчать..
Твоя брова
Немов ручай
Втіка тихесенько у серце-
І в нім лоскочеться
Та в»ється…
Нахабний молодик стріча,
І росить
В матіолі роги..
Та крадькома
Цілує
Ноги…
Юрбою
Стомлених прочан
На прощу
Йду в твої зіниці..
І кутає Сула
В спідниці
Зелений чай…

Ніч вкриває поволі принади землі
У прозорі квітневі вуалі
Зшиті з пишних, квітучих, духмяних садів,
Що лиш вітер так тонко зіткати зумів
В ароматні весняні скрижалі.
І народжує небо зірниці малі
Невідомих далеких незнаних світів.
Шлях до них розгадати ніхто не зумів,
Але мріяти варто…

І стоять над водою вербиці сумні
Заколихані вітром в чарівному сні.
І ніхто ту красу описати не смів,
Бо замало в палітрі живих кольорів.
І не має тих слів, лише звуки одні,
Але мріяти варто…

20.04.2010

Я буду,я буду твоим вуду ...
я буду в руках твоей игрушкой...
я буду землей и небом для тебя я буду,
я буду слезой на твоей щеке...
я буду росой на утренней траве,
я буду душой и телом для тебя я буду крейдой и мелом белим...
я буду голосом твоих губ нежних ,
я буду...я буду... я буду...везде

Фрагменти… Кіно чорно-біле
з безпам’ятних весен і літ,
Безмежність – п’янка і невміла –
окремо уживлена в світ…

…в картинах – фізичних, примарних,
намріяних кимось у сни…
і нащо ти? Хто ти? – Чи варто..?
А крила важкі як граніт…

Вони не піднімуть у небо.
Святеність..? Облиш на межі…
Про мене, про тебе окремо
живуть для людей міражі…

І хто їм про вічне розкаже..?
Правічність – не їхня стезя…
А нам із тобою – не страшно..,
Бо дідько жахи наші взяв…

Давно… Ще відколи суцвіття
до неба, до сонця тяглось..
Пробач… та роки над політтям
Вже кимось враховані в щось…

Фрагменти… зернята із клунку
з безпам’ятних весен і літ,
посіємо світ..? За лаштунки..?
Посіємо… Словом у світ…

2010

днів віки і хвилі століть
заколисують чи ятрять
непоспішно тобі старіть
юна пані епоха «ять»

мовна карта умовний знак
на чолі на твоїм чолі
у неволі нема ознак –
сни-страхи і реа-лії

ти забудеш – минулих щасть
намистини загубить він
був натхненником братом – шасть!
став зазублиною цих стін

Весінні зорі виссю мріють,
Іскріють сріблом на сади.
Плакучі верби височіють
Над плесом сонної води.

Рудіє місяць над лісами
Ллючи солодку дрімоту,
Мандрує вічно небесами
У безшелесну чорноту.

Я, наче місяць, духом лину –
Куди ? – не відаю куди...
Та певно знаю, що покину
Колись ту землю назавжди.

Колись до краплі розчинюся
В ранковій трелі солов’я.
Рожевим цвітом на галуззя
Впаде дзвінка печаль моя...

О, горе всім нам, хто має розум і мав надію!
Моя країна - іще ж дитина! - пішла в повії...

Полита брудом, закута блудом - аби мовчала!-
Моя дитина попід московським стоїть вокзалом...

Зоря над світом - могла б відкрити новітню еру!
Загасла тихо і носить долари сутенерам...

Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горять грімниці – палючий жар!
Здається, мить – і встояти ніщо не зможе,
здається, мить – і все на світі переможе
сліпа озлоба небесних кар!
Але коли...
вітри стомились і в далині
погаснув шум розпаленілої стихії,
здійнялася, як символ миру і надії,
ясна веселка в голубизні.
Безгрішна
чиста
пливе
над нами.

(я хочу веселкою стати
в неспокої неба твого).

(2010)

Там, на небі, ясно квітнуть зорі
Їх запалює невидима рука
Й ми з тобою вдвох, неначе хворі
Віримо, що зорі – то мука.

Або сіль, що їхала на возі
По чумацькому таврійському шляху:
Випав міх й лишився при дорозі –
Так і не доїхав до току.

Ти сказала : «Небо – то брехня,
Лиш ілюзія, есенція потоків».
Твому слову вірю навмання,
Мов сказанням з вуст старих пророків.

Ті пророки кажуть про роки
У степах розмов, лісах мовчання
І про зорі кажуть із муки,
Що посіяні лиш на полях кохання.

Забилось неба серце в глибині.
Візьми життя – мені його замало.
Між нами містом випещена ніч
Навіки стала.

Забилось небо хмарами долонь
У жовті сни моїх даремних марень.
Я кулею летітиму до скронь.
І все ж безкарно.

Забилось небо зоряне, крихке
Об чорну ніч у вирі самозречень.
І плине кров зі стелі на паркет
У порожнечу.

Зірки летять, мов іскри навісні.
Твої слова напам’ять вже не вчу я.
Забилось неба серце у мені.
Ніхто не чує.

20.03.2010

Ну от і все. Мої серпневі сни
Забули стежку до твоєї брами.
І я віддам любов свою задарма
Найпершому, бо й ранок затісний.

Я з нього виростала крадькома,
Немовбито з улюбленого светра.
Ти ж з номеру мобільного, що стертий,
Почуєш ніч гудками кількома.

Колись і я топилася в словах,
Та виринала в полі кров’ю маків.
І шепотіла, все забувши: «Мавко!» –
До себе чи до часу, – «Не спливай!»

Коли вросту в нічний стернистий сум,
А з пальців крапотітиме зелене,
«Вона понад усе любила клени» –
Скажи про мене тій, що п’є росу…

2009

Я темної ночі зриваюся з чорної скелі,
Мов сон фантастичний порушено пострілом ранку.
Холонуть міста, наче в Квітки, сумні й невеселі.
Я вже не дивуюсь фіналу гіркущої правди.

Немає рятунку від тебе й тим паче себе.
Вже дихає прірва нечуваним мороком досі.
Вичавлює сонце знекровлених променів стебла,
Скорочує зустрічей довгих невипиті дози.

2008