На столі та в душі нині будуть білі обруси,
Бо поріг переступить жаданий далекий гість.
Аж лелеки курличуть, цікавістю пнуться гуси
І на прив’язі пес втихомирив манірну злість.

Гість нап’ється і здуру попросить умити ноги,
І чесати почне про гріхи, про любов, про нас,
Розповість як живе, перехрестя в раю, дороги…
Без подяки піде, різко кинувши: «Ще не час!»

Зі стола та з душі буде здерто білі обруси –
Я не склала екзамен на вічність, – як каже гість.
Знов у скриню ховаю печаль і червоні буси,
Бо далекий, жаданий іде до чужих обійсть.

Сьогодні ми разом. Вечір,
За вікнами сніжне танго
І вітер, старий диспетчер.
Я їм курагу, ти – манго.

Хизуєшся давнім хистом
Про мене, коханку, дбати.
Любов увінчалась змістом
І… ще чим, не слід казати.

На зло подзвонив мобільний,
Із ляку я впала з ліжка.
Кімната, як холодильник,
Під боком зім’ята книжка.

Півдня чи годину спалось –
То сон покорив утому.
Пішов ти, коли світало,
Як спогад, пішов рік тому.

Сьогодні самотньо. Вечір.
За вікнами сніжне танго.
Лиш вітер, старий диспетчер,
Хизується древнім рангом.

Простила раз, потом второй -
и стал воспринимать, как данность...
Ты вновь опять ушёл к другой,
но это, дорогой, уже банальность.

Теперь уж все перегорело и остыло
и прежних чувств уж в сердце нет,
и нет того, что между нами было,
что заставляло так глаза гореть.

Ты вновь звонишь и пишешь по ночам,
что любишь и по-прежнему не знаешь
как дал потухнуть тем свечам,
что мир влюбленных озаряют.

Ведь ты разрушил нашу сказку,
которую мне сам когда-то подарил.
Ты сам сорвал свою же маску
с лица любви, которую губил....

01.02.2010

Постріл у скроню.
Від болю. Від болю.
Постріл у серце.
Від втоми до смерті.
Постріл в легеню.
Від тебе для мене.
Постріл у руку.
Від пульсу. Від стуку.
Постріл по ниркам.
До болю. До крику.
Постріл в коліно.
В єдине. В єдине.
Останній – у небо.
І більше не треба.
2010

Заморський пане, кави я не п’ю,
ви говоріть, я чую, ви в раю.

Ви кажете, чудова пара з нас?
Таж ваш удвічі швидший віку час.

Що ваша доня старша – не біда?
Таж ваш онук на «бабцю» загляда.

Вам молодість-краса моя проста
запала в душу і зняла з хреста?

Ви очі ті за скельцями знайшли?
Ви кажете, щасливі б ми були?

Мої вам руки – наче два крила,
а губи – мов водиця з джерела?

Які красиві і палкі слова,
та вже на плечах міцно голова…

Наш рай для двох шука нових воріт?
Ви говоріть, я чую, говоріть…

Для вас я – наче пісня солов’я?
Та ж не співаю по-англійськи я.

Цей птах хіба в Америку летить,
як осені прийде прощальна мить?

Для мене тут співають солов’ї,
тут рідні, друзі й вороги мої.

Не полетить ця пташка в злоту кліть.
Тож ви мене до бару не просіть.

2010

Ось і третій президент
в зеки кандидатом.
– Батьку, де мій кулемет,
я іду солдатом
у загони до стрільців,
що повстали нині
за дітей і за отців
по всій Україні.
Полонили рідний край
зеки та бандити,
ту сволоту вовчих зграй
буду бити.
– Ой, синочку, не спіши
кров ворожу пити,
на війні, як на межі:
жити – чи не жити.
– Краще, батьку, у війні
згинути – не жити,
ніж конати у багні,
вовчу сечу пити.

2010-02-03

Ярина Тимош

Ты, конечно, забудешь меня.
Ничего в твоей жизни не стою,
ночкой позднею сердце маня
одинокое и пустое.
Я, наверно, забуду с тоски,
как глядел в мои дивные очи,
душу как разрывал на куски
соловей, что нам счастье пророчил.
Я, наверно, смогу отпустить
все мечты, согревавшие душу.
И в клубок нашу рваную нить
я, смотав, твой покой не нарушу.
Ариадной не стала твоей.
Путь в мой дом ты засеял травою.
И напрасно поет соловей
мне про счастье ночною порою.

2009

Щоденні звички в’їлися корінням,
Стереотипи в мозок уп’ялись,
А потяг мчить в незвідану країну,
Де ми усі опинимось колись.

Ті ж, за вікном, пейзажі звично-сірі,
Зникають дні, як мірний стук коліс,
Вже так давно незатишно в квартирі –
Минуло щастя в Галактичну вись.

Гойдаю Мрію, як малу дитину:
Зупинить потяг свій ритмічний біг
І на пероні Я Тебе зустріну
На перехресті тисячі доріг.

І задивлюся в полохливі очі –
Лиш тільки погляд свій не відведи –
І Ти відчуєш: все, чого я хочу,
Це – просто жити
Разом.
Я і Ти.
4.02.10р.

Я лепила день,
Тихо, не спеша.
Отгоняла лень,
Робко, чуть дыша.

Я лепила ночь,
Свету вопреки.
Но просить помочь
Было не с руки.

Я лепила нас.
Верила: «Смогу!
В предрассветный час
От беды сбегу».

Жизнь слепила я,
Так вот, невзначай.
Пьет судьба моя
Вкусный… горький чай.
2010

Куди летять ворони взимку завжди?
І ти навіщось поспішаєш. Зажди!
За божевільними воронами з візами
Звільняєшся із серця порізами.
Мене цілуєш пусто-прісно, не солодко,
Говориш сухо: "Прощавай, моє золотко"...

За божевільними воронами з візами
Щасливий, ти спішиш на літак.
Плануєш повернутись, однак,
Ти покидаєш мою душу з валізами.

04.02.2010.

«Чудесна жизнь! - гласят афиши:
Закрой глаза и ощути:
Незримый ветерок по крыше
И песни первые весны!»

Быть может впрямь закрыть глаза,
Сказать, что в Мире всё прекрасно:
Цветут цветы, растёт трава,
Гулять ночами безопасно.

И нет болезней, нет потерь,
Нет в жизни ложных искушений,
И для всего открыта дверь.
Скажи, попробуй без сомнений.

Но ты же знаешь – это ложь,
И нет надежды на спасенье,
Когда лишь грёзами живёшь
И не стремишься к высшей цели!

Усе починалося майже пристойно:
Еклектика ночі, естетика Гойї,
Розмови на тему, без теми, дилеми
Чому нас прорвало, чому ми прорвемось,
І тіні між нами ділились надвоє.

Твоя половинка вивчала кімнату,
Вкладаючи руки у стіни-стигмати.
Ось перше загоєння, друга пов”язка,
Відкритою раною втягує пастка
Тебе і мене. Неспроможна сховатись

Моя половинка виходить на світло,
Де люди і квіти на вулицях—літні—
Тримаються разом за час якнайдовше,
А час педантично заліплює скотчем
Усе, що вином називалось і згіркло.

Лишається нам післясмак, аби згодом
Збагнути, що двоє не зроблять погоди.
Ти віриш? Я—ні, бо замовчують стіни,
Що й досі на смужки розірвані тіні
Всередині нас буревіями бродять.

Витерла хусткою неба втому твою сердешну,
Випила, аж до денця серця твого самоту,
Ангеле , мій тутешній , риси твої плету,
І відповзають в кутки тіні незримих спокут,
Випнувши срібні хребти, наче рибини із верші.

Люляй своє людинне на камінцях початку,
Цупко тримають лещата в юрбищі неприкаяних,
Коли співатиме скрипка, душу візьми покраяну.
Вивернеш милу посмішку у виноград попалений -
Плітка сховає носа в складках плаща нащадків.

Висвятиш, знаю, виліпиш, наче із глини глека…
Легко лілеї лягають на п’яльці чумацького часу,
Пальцями на обличчі тчеш з діамантів прикраси,
Хто ти , мій ангеле?
Зодчий, чи одноокий блазень?

За океани летять зимніх освідчень лелеки.
Ти їх лови, лови!
Ти їх не руш, не руш!
Сумно Снігуроньці нині від кашлю китайських віял.
Топляться, мов у дурмані пальці у косах надії ,
І набуває сили нова епоха Баха…
Коли ж заблудиться серце - меч рубоне одним махом!
Та в босоніжках спокою білі пливуть береги…

Лиш бережи себе,
Лише себе бережи!
Коли долюляєш , леле,
Цукром замруть сніги…

"Люлі-люлі" – ллю,
проливаю спів.
У колисці вух
я тепло сповив.
Ти його лови,
ти його прийми,
ніби сон-траву.
Сон цей наяву.

Де шепоче час –
паперовий слід.
Зір іконостас –
з неба й до землі.
Ми не журавлі,
та на переліт
янгола сурма
поволає нас.

Серце золоте,
серце не зі скла.
Хвилями грудей
співу море склав.
Морем запалав,
і по ньому вплав.
Де ти, серце, де
за дощем ідеш?

Слово загашу
на твоїх устах,
ніби з мушлі, шум.
Розцілую та
аж до перестань.
Ти – моя, ти – та.
Знову з мушлі шум,
знову шум гашу.


В човника долонь
голову клади
вбережу твій сон
від вітрів біди,
бо на серці ти,
бо на серці ти,
бо на серці ти,
бо
на
серці
ти.

4 Лютого 2010

Капли медленно в небе кружились,
Падали тихо, на землю ложились.
Холодно было, но все же приятно.
Серыми стали на курточке пятна.

Сырость проникла под самую кофту,
Холодно, зябко и как-то неловко.
Зонтик в руках, я о нем и забыла,
Веди мне так приятно и холодно было…

04/02/2010

Дегустація болю на двох у пропаленій тиші.
Найніжніші слова до уявлених нами людей.
Ми забудемо все, ми усе в простирадлах залишим,
Коли ранок з похмілля в пошарпаній куртці прийде.

Не заводьте будильник, бо ми все одно не заснемо.
Не вмикайте світильник, бо з вами не я, а вона.
Я також зараз з іншим. Міцніше-міцніше. Даремно
Зупиняти почате. Вина і на крихту вина...

Дегустація болю. Півсмаком наповнені склянки.
Я, пробачте, запалю. Не можу без диму, а ви?
Ці солодкі години гірчитимуть трішечки зранку
Тютюном і похміллям і паленим пір’ям сови....
1999р.

вірш старий, наче з іншого життя.......

відблиск ультрамарину
золото помаранчу
світ у тенетах диму
дивний несправжній наче
вигини тіл у люстрі
руки у тьму безодні
чорні підбори гострі
завтра іде в сьогодні
сива важка свідомість
наче чужа шкарлупа
солодко… а натомість
долю водило блудом

Я повернусь знов.
Заберу Твій біль.
Залишу собі.

В затінку вікна
сонце поселю.
Грітиме Твій дім.

Розмалюю квіт
розмаїттям барв
У саду Твоїм.

І покину цей
чорно-білий світ
невичерпних бід.


Я повернусь знов
шепотом дерев,
пахощами трав.

Голосом весни
озовусь в Тобі,
виллюсь у пісні.

Подарую сміх
цвіркунів нічних.
Обійму вві сні.

І покину вмить
світ глухих жалів
і мізерних справ.


Я повернусь знов
зорепадом мрій,
маревом дощів.

Листопадом днів
у календарі,
спогадом майну.

В серці поселю
не байдужість злу,
а Любов земну.

І покину світ
безнадійних рим
втрачених віршів.


Я повернусь знов…
Тільки Ти повір
щирості розрад.

Я повернусь знов,
тільки Ти відчуй
силу каяття.

Я повернусь знов,
тільки Ти поклич
іменем Життя.


Я повернусь, щоб
залишити слід.
Й повернусь назад.


16.08.2009

в.м. і творчєской женщінє
із часом
частіше подобаються пейзажі
мальовані, звісно, чаєм
і, звісно, ти
мені поворожиш
і щось посолодше скажеш
до того, як виб’є час
назавжди піти
дарма, що зима
адже з долею кепські жарти
не стерти тавра пейзажу з твого плеча
тобі лаштуватися в подорож
і рушати
і, звісно, вертатися
доки не вистиг чай
2009

Ні слів, ні подиху не чути,
Сніжинкою розтанула сльоза.
Ви відійшли, мені Вас не забути,
Така любов і казка не вмира.

(на мотив української народної пісні
«Там за гаєм, гаєм…»)

Два чоботи – пара,
два чоботи – пара.
один лівий – то єврея,
правий – то татара.

Два Віктора – пара,
два Віктора – пара.
один правий – то банкіра,
лівий – то завгара.

Два злодія – пара,
два злодія – пара.
один лівий, другий правий –
як Господа кара.

І на Ваш улюблений мотив:

Два чоботи – пара

Два чоботи – пара,
два чоботи – пара.
Лівий – єврея,
правий – татара.

Два Віктора – пара,
два Віктора – пара.
Правий – банкіра,
лівий – завгара.

Два злодія – пара,
два злодія – пара.
Лівий і правий –
як Господа кара.

2010-02-04

Ярина Тимош

Чи ти знаєш, як іноді хочу тебе поруч?
Чи знаєш, як іноді в серці глибоко,
я чую той первісний поклик?
Чи знаєш, що не кохати мене так жорстоко
з твого боку?

Хочеться плакати довго і тихо
до теплоти душевної
до спокою
до чистоти
…та нема в мене дому –
ніде зберегти оті сльози,
щоб потім поливати ними
квіти любові
ніде їх вигріти і приручити…
тому й не плачу я тихо…
а тільки навзрид –
якось кволо і похапцем,
нервово та крадькома,
не наважуючись на мрії,
не очікуючи радості –
тільки передчуваючи…
біль.

14.01.2010.

…Прокинусь. Але ще довго
З заплющеними очима
За руку тебе тягтиму,
Усміхнена,
У свій
Сон

04.02.2010 р.

Як виникає дивне почуття,
що не підвладне часу і втручанням,
що тішить і продовжує життя?
Як виникає те, що звуть коханням?

Чому зникає дивне почуття?
Через підвладність часу і втручанням?
Через буденність нашого життя?
Чому зникає те, що звуть коханням?

Два запитання: різні, та, на жаль,
обидва актуальні й справедливі,
як сміх і сльози, радість і печаль,
зима і літо, райдуга при зливі…

Бажань та мрій багато є в людей,
а я висловлюю одне бажання:
хай, протягом життя, моїх дітей
цікавить лише перше запитання.

2010.

Жінки не літають
у вирій зимою –
Душа не дістанеться Неба,
А боляче вдариться об стіни
Власного тіла:
Рвучись за теплом
Спіткнеться об пристрасть.
Жінки не літають!
О, Господи!!!
…Падають…
Жовто-горілим листям
(як спогад про мрію).
Листопадово-боляче осінню…
А далі ще гірше – зима.
Жінки не літають у вирій зимою!

У сьому
лютневу ніч
розкриються небеса,
І поллється
в серця України –
Божа б л а г о д а т ь...

В Ім'я Отця,
і Сина,
і Святого Духа!
4.02.10

С улыбки, нежности и ласки
Роман свой начали они.
Ёе любил он без опаски,
Но шаг неверный сделал - и
Обида, ревность и обман
За них закончили роман.
Любовь, на сон, что походила
Надолго их сердца закрыла.
Никто не в силах достучаться
Но так не может продолжаться.
Они обязаны жить дальше,
Пытаться чувствовать, как раньше,
К мечте заветной торопиться,
И постараться вновь влюбиться,
Ошибки снова совершать,
И научиться всё прощать,
Ведь жизнь не только цепь ошибок,
В ней место есть и для улыбок.

Роза быстро отцвела,
И любовь твоя ушла
Очень резко и без боли.
Надоели эти роли:
Ждать, надеяться и верить.
Надоело это делать.

Хватит, стоп, довольно!
Знаю, тебе больно,
Но подходит всё к концу:
Доброй быть ведь ни к чему.
Потерпи один скандал
И скажи, чтоб забирал
Свои вещи и себя.
Не прощай его любя.
Он исчезнет – станет легче
И тогда ты будешь крепче.

Пришло письмо сегодня днём
И море чувства знаю в нём,
Ведь ты писал не просто как
Твои дела, а дал мне знак,
О том, как любишь ты меня
И как важна я для тебя.
О том, что всё, войдя в кураж,
Ты без остатка мне отдашь.
И мысли полные тоски
Переполняют изнутри,
Ведь ты сейчас так далеко,
Мне без тебя так нелегко.
Но знаю я - вернёшься ты,
И сбудутся вмиг все мечты


В конце два слова: «Я люблю»
И твоя подпись: «Очень жду»

По миру ходят половинки
Любви безоблачной картинки,
Которые покой не знают,
Пока друг друга не встречают.
И происходит так нередко,
Амур, ведь, целит очень метко.
Стрела, пронзившая сердца,
Уносит их на небеса.
Они летают там пока,
Любовь их греет голоса!

Любовь не ведает преград
Не ждет признанья и наград!
Она вмиг освещает путь
И раскрывает жизни суть.
Она, как воздух нам нужна,
Как солнце и вода важна.
Мы с ней взлетаем до небес,
Не чувствуем проблем всех вес,
Мы забываем обо всём
И в сердце лишь её несём,
Чтоб в мире быть нам не одним,
А знать, что кем-то ты любим.

Великий Бог послал нам дар,
Он помогал стерпеть удар
Судьбы суровой и тяжёлой
И жизни жёсткой и убогой,
Не прибегая к револьверу,
А разбудив лишь нашу веру
Своею мудростью, надеждой.
Накрыл словесной он одеждой
И нас, тем самым, защитил
От бед, и горя, и злых сил!
Он помогал Руси воспрянуть
И не давал всем в воду кануть,
Чтоб сохранить державу цельной,
Непобедимой, стойкой, смелой.
Он не успел всех дел окончить…
Мы вечно будем его чтить
За достиженья мировые
И за поступки роковые!

Однажды, младший брат спросил:
«Кто помогает нам, когда нет сил?
Кто верит в нас, когда все отвернулись?
Кто держит нас, когда мы вдруг запнулись?
Кто нас прощает, если мы ошиблись?
Кто нас находит, если заблудились?
Кто дарит нам свое тепло и ласку?
Кто не боится снять пред нами маску?
Кто утешает нас, когда на сердце раны?
Кто дополняет нам советы мамы?
Кто делит с нами весь улов?
Кто ради нас на всё готов?»-
Я долго думала и вдруг
Нашла ответ - конечно друг!

До Ельдорадо рушає застуджений потяг,
Сходяться люди навкіл, як гори, - врочисті й важкі.
Всім по квиткові дають за паспортом. Ну а потім -
Довгі прощання за руки, поскладані в колажі.

І сльози дружин, матерів, і посивілих дочок -
Може, зустрінуться, може, поверне ще, хто не стлів...
Юрми вокзальні лізуть у пащі вагонів. Хочуть
Їхати, згадки пастельні розмазуючи по склі.

Стіни дощів об'їздúти, ніби здичілих коней.
Станції випадку. Станції фатуму. Хвостові
Стануть передніми враз. І проголосять перони,
Що Ельдорадо чітко скероване у безконечність.
І жоден іще зворотнього напряму не довів.

2010

У кожному слові твоєму відчуженість і порожнеча
Нечути ніяких кроків, а тільки оті важкі,
якими приходить туга щогрудня, а грудень щовечора
помалу згинає плечі вагою її руки

І в мене вже серце-не-серце і в тебе серце-не-серце
Ми закриваємо двері без сподівань на дзвінок
Ми відкриваємо вікна і, як зіпсовані речі,
падають наші зорі у довгий яр помилок

Там вже лежать наші душі, і згодом впадуть наші мрії
а поки холодний вітер бинтами розмотує сніг
на втрачене майже-щастя і витрачені надії,
прощає мене!.. за тебе, за себе, відтак за всіх.

03.02.10

Птахів прийняти за свою
Душа просила. Більш нічого.
Вона, розбещена в раю,
Жила убого.

Вона питала кожен день:
«Де взяти крила?
І як навчитися пісень?»
І знов німіла.

Вона б померла від нудьги,
Так все - не мило.
Прийняли рішення боги:
Забрати тіло.
2010

ПЕРША ВЕЖА

Хто
і
як
збиратиме
зерна
добірних
істин
у день
президентських
виборів?

ЯКОСЬ СУМНО І ЯКОСЬ ХОЛОДНО
ОСІНЬ ПРИЙШЛА У МІСТО СІРЕ
ЯКОСЬ ДИВНО І ТРІШКИ ГОЛОДНО
БЕЗ ТЕПЛА, КОХАННЯ, ДОВІРИ.

ПОВДЯГАЛИСЬ У СІРІ ВБРАННЯ
ВСІ КРАСУНІ ЧАРІВНИЦІ
І ШТАНЦІ ІЗ БАВОВНИ, ТЕПЛЕНЬКІ
ЗАМІНИЛИ КОРОТКІ СПІДНИЦІ.

ДОЩ ВСЕ ЛЛЄ, З РАНКУ Й ДО НОЧІ
ЯК НА ТУМАННОМУ АЛЬБІОНІ
Я БЛУКАЮ ВОЛОГИМ МІСТОМ
ЦИМ ЗНАЙОМИМ ДО БОЛЮ РАЙОНОМ.

АЛЕ Є ЩОСЬ В ТОБІ КАЙФОВЕ
ПАНІ ОСІНЬ, ШЛЯХЕТНА ПАНІ
ЗАЗИРАЮ В ПРОВУЛКИ ХОЛОДНІ
І БЛУКАЮ СВОЇМИ ШЛЯХАМИ.

ДРУГА ВЕЖА

Чи
спалахне
священний
вогонь
покари
у
чорну
ніч
фальсифікації?

ТРЕТЯ ВЕЖА

Чи
проникне
світло
Божого
Слова
у
серце
нового
Президента
в
момент
обіту –

на
вірність
українському
народові?
4.02.10

Говориш, хочеш все вернути,
А де півроку, милий, був ти?
Ох кажеш, що тоді страждав!
Коли ти іншу обіймав...

Спочатку думала й гадала
Чи все пробачити тобі.
Забути біль весь і образи.
Які гриміли в боротьбі.

Можливо так все б і зробила,
Та в серці гордість загриміла,
До цього я життя не мала.
А зрада зовсім все змінила.

Не знаю, що я в собі вбила,
Та я одне лиш зрозуміла:
Не можу я з тобою бути,
Бо в серці тебе розлюбила.

Померли наші почуття,
а ти ці трупи оживляєш.
В своїй душі ти оживив,
В моїй, пробач, життя не має...

З надривом ти читав свої вірші
Ті що родилися в часи якоїсь смути
Смак кави додавав до ніжних слів
Якусь свою, тендітну лінію спокуси

Ти говорив, читав своє дитя
Ти вклав у нього дихання і душу
Характер, силу, смак покаятя
А може навіть більше, бо так мусив

Ти є поет, ти лікар людських душ
Ти катом є, що рубить так безжально
Ти є ніхто для темних сірих мас.
І закликом до дії для останніх

Ти бачив світ коли по ньому йшов
Ти відчував коли він йшов по тобі
Ти піднімався знову й не згасав
Коли топтали в бруд безжальні ноги

І знов сидиш один на самоті…
І підкрадає смуток десь до серця
Дістанеш свій старенький олівець
А на папері місто, зажди,десь знайдеться..!
31,01,10 01:01

Я впізнаю твоє серце
під старою курткою…
Велике самотнє серце,
наче загублена дитина
під синьою парасолькою осені.
Та не знаю, чого в ньому більше, –
лев’ячого серця чи волового серця.
Здалека чую його червоний годинник
під своїм пальтом –
велике османське серце,
здатне любити мене
в інших жінках світу.
Якби ж мене злякали османи...
Якби ж мене хвилювали жінки...
Я просто підкорю твою куртку
(лише кілька іспанських ліній),
загорну в неї своє серце,
трохи поколишу,
наче первістка своєї любові.
За ним тобі буде значно легше
розуміти кудлатих жінок,
схожих на мене натщесерце.
2010

У кожній людині сонце,
тільки дайте йому світити.
Сократ.

Дівчинка-сонце на світі жила,
Світ той любила, щаслива була.
Гріла очима і серцем приємно,
Частку себе віддавала щоденно.
І не просила натомість нічого,
Хоч і жила досить бідно та строго.
Підлість вона пробачати уміла,
Злих же людей дуже щиро жаліла.
Сталося так, що солярій-хлопчина,
Раптом з’явився в усіх магазинах.
Пам’ять про сонце великі й малі
Без обговорень сховали в землі.
Так і живемо, бо штучність у моді,
Часу нема поклонитись природі.
Часу нема навіть шану віддати
Тим, хто лишився ще нас зігрівати.
2010

Цей сніг збиває з ніг
Розніженістю лету
І плавністю сніжинок траєкторій.
Я б мабуть так не зміг
Із Неба – зразу в Лету,
Хоч і не мало чув таких історій.

Засніжена краса
Прикрила, мов жилетом
Занедбану людьми землі поверхню.
Та ріжуть, мов коса,
Бульдозери-Gillet’и
Красу оту упевнено і зверхньо.

Тож краще я у ліс
Сховаюся до літа
У сплячку, у барліг ведмедем сонним.
Куди б я не заліз,
Я буду снігом вкритий...
Чекатиму теплішого сезону.

У дозрілому житі
В’ється стежечка в’юнко.
Дзвонить вітер колоссям,
Дикий коник сюрчить.

На достиглому полі —
Ген волошки синіють,
Там купалося небо –
І лишило блакить.

На достиглому полі
Там таке розголосся!
Сміх русалчин piano
У жар-маках лунить.

У дозрілому житі
Причаїлася пісня,
Яку чули ще скіфи...
Досьогодні бринить!
8-06-2003

Не тужи за мною...
Сльози на очах,
Я завжди з тобою,
Ти в моїх думках.

Кришталеві сльози,
Ніжний голос твій
Буду пам’ятати
На землі чужій.

Не розлучить море,
Не розлучить час
І вітри холодні
Не розлучать нас.

На чужину їду,
У далекий край,
Дівчино кохана,
Міцно обіймай.

Пригорнись до мене,
Пригорнись ще раз
І ніщо у світі
Не розлучить нас.

Я чекаю... потемніло,
Де ж ти забарилась?
Вже й мобілочка у мене
Майже розрядилась.

Обіцяла, що зустрінеш,
Та чекаю марно,
Есемесочку відправлю,
Що ти мучиш гарно.

Есемесочку відправлю,
Тупну ще ногою,
Серце груди розриває,
Змучене тобою.

Серце груди розриває,
На шматочки рветься,
Та вмить буря затихає,
Як сонце всміхнеться.

Та вмить буря затихає,
Як на Чорнім морі,
Подаруй мені кохання,
Віддай хвилям горе.

Нехай горе те потоне
У блакитних хвилях.
Я чекаю... зорі сяють,
Де ж ти ходиш, мила?


відповідь:

Я картоплі наварила,
Пиріжечків з м’ясом,
Є вареники із медом,
Борщ зелений з квасом.

Потім в хаті прибирала,
Мамка задрімала…
Я тихенько шмиг за двері…
Та й тебе шукала.

Стала мила заробляти
Більше, аніж я, –
Не сидить тепер у хаті
Жіночка моя.

Вже вареників не варить,
Як колись, мені,
По мобілці розмовляє
Мила цілі дні.

Не готує, не цілує,
Свариться та п’є,
Чи той бізнес того вартий,
Серденько моє?

Заробляла мила гроші,
Та прийшла братва –
На могилі свіжі квіти,
Стоптана трава.

На чуже добро охочих
Дідько в дім приніс,
Ні грошей нема, ні жінки, –
Тільки море сліз.