вічними не будемо ніколи
мертвими не станемо навіки
осінь як останню непокору
збережуть поети і каліки

дощ як перестояне мовчання
вкриють до зажмуреної жмені
тільки голоси немов прочани
сухо обійматимуть легені

тільки до корозії дозрілі
кашлем вириваючись понурим
будуть як мурахи жити в тілі
створюючи мову крізь фістули

мова кара - їй потрібен отвір
страх і бог оскома і спокуса
золотих дощів нічні полотна
усмішки держава світло-руса

осені наврочена крамола
сонця перестояного ліки
і вона залишиться ніколи
і вона просочиться - навіки

так буває вічно і ніколи
сонний дим на землю опада
золотих хмарин ламкі околи
сонця кров солом‘яно-руда

так перетинаються і терпнуть
ніби виливаються з юрби
голосів подаленілі верби
поцілунків темні голуби

так живуть як до життя прирослі
дні і ночі солоду і крил
і роса для них пелюстки носить
і осанну лебедить ковил

і ніхто на цілий світ палючий
і ніхто на ціле вороття
не розверне їх дніпро і кручі
і не перегорне їм життя

Я хочу ,щоб завтра було саме так:
Щоб я забула все, про що ти говорив
Про все,що я тобі казала і писала
Про те,що ти хотів ,а я не знала
І те,що не зумів,а я навіть не старалась.
Я хочу навчитися не бачити тебе
Пробачити зате,що ти не той кого хотіла
І зрозуміти те,що я сама придумала ці крила,
Ім’я яким «фантазія « було……
Я хочу,щоб мої очі тебе не шукали
Забули просто,й більш не пам’ятали …
І я зітру із губ своїх, тепло твоїх ,
що ніжно якось так припали ….
Забуду..Стру..Я вмію це,я знаю!
Ну от…ти знов прийшов до мене..
Я знаю..не надовго…та нехай
Чому? Скажи, з якого краю?
Чи просто заблукав,попутав темнії стежки?
Я думала на тебе я чекаю…
Та іншу любиш ти,а значить все брехня!!!
Ти знаєш,горда я..і може навіть дуже
Та що зробить..що є того уже не зміниш..
Не вмію я ганятись за коханням,
шукати «так» серед сто тисяч «ні»
І знаєш ,себе тепер карати буду довго
Що все раніше реально оцінити не змогла...
Тепер лиш знаю ,дививсь тоді ти не на мене
Не злюсь,не думай,просто розумію я
Що ти не мій…А я ніколи не твоя))
2009 р

Мигтить хвилина, йде година
Біжить життя і мчать століття
І все втіка, не здоженеш.
Заходить сонце і виходить
І все бистріш , бистріш,
Але літа назад не ходять
І ти на місці не стоїш,
Тебе несе ця хвиля долі,
Незнаєш ти куди і як
Живеш, немов колосся в полі,
Кукди дмухне ,туди й впадеш.
Здавалося б живеш,живеш,
Але роки- суворі стражі долі,
Беруть усіх незнаючи імен

І ось ти є,а завтра будеш
Ти ніби тут, але немає
Ти мав би буть ,але не хочеш.
Життя пливе навлоло тебе,
Але лиш мить і навпаки.
Тебе несе цей день у завтра,
Та що робить як вчора цікавіш?
Як рибу сітями витягує рибалка,
Тебе потік життя несе.
Не так як хочеш,не так як любиш
І те не те,і той не той
І все не так як ти те хочеш,
Але якби ти знав чого хотів?
І знов наступить завтра,
Те саме заитра,що і кожен день,
І ти відкриєш вранці очі ,
До тебе заговорить новий день
А ти промовчиш,та нетреба,
Живи у ньому як востаннє,
І лиш тоді він стане знов новим.
2008 рік

Проснется под струи любимой погоды.
Нелепый букет со стола уберет...
Чему-то смеется, на кухню выходит,
там кофе готовит, и что-то поет.
Коньяк подливает – спасенье сквозное,
сухой сигаретой меж пальцев шуршит.
В саду под навесом, в шезлонге, в ознобе
вязальными спицами жизнь ворошит.


поч. 80-х

Як добре,
що небо сьогодні сіре.
Дивлюся у нього –
як вірному другові в очі.
Як добре.
Як гарно –
я знову щасливо горіла,
як пломінь ясний
чарівної
Купальської ночі.
А ранок настав –
упала роса.
І там, де чорніло –
блищать діаманти!
Яка ж бо краса!
Життя ще стукоче у жилах...

Стоїш перед вибором – то вибирай.
Голгофу чи зраду?
Пекло чи рай?
І скільки очей не заплющуй –
а совість – вона всюдисуща.

2004

А літо краще бачиться із осені,
І правий берег з лівого – видніший
По мокрому піску ногами босими
Ми будем бігти навздогін за вітром
Ми будем знати, що холодні ночі –
Це найтепліших днів самотні сестри.
О, наймогутніша науко болю!
Нам не судилось з відчаю померти.

І ось тепер немов велике море
На нас потоком пролилося небо
Ми мовчимо. І нас на світі – двоє
Яка самотність! Але так і треба…

Ми всі – творці,
щось маємо від Бога.
Життя будуємо з таких щоденних справ...
Комусь виходить –
лиш хлівець убогий,
а в іншого – величний храм постав.

І народились наче в одноліття,
І дні такі ж – однакові цеглини.
Таж як йому вдалося – на століття
створити храм,
високий і предивний?

А той хлівець
недовго простояв,
звалився – і забули, й затоптали.
Життя ми творимо
з таких щоденних справ –
таке, яке
самі собі обрали!


2004

безіменно гралися навзаєм, розсипалися в кулуарах горохом.
ще з гороха царя тандем їхніх дотиків грівся потроху.
а полин перезрів – от дурний!
принесіть медовухи до столу!
бо медвяні волхвів дари попідшкірно пливуть угору.

він із неї виціджував крик, плавні рими пускав на мотузки.
лебеділа вона: гріши! хоч до осуду, хоч до розпусти!
хоч осокою всю засічи, хоч осотом стели між галасом!
міжхребетна хода руки в очі кидалась киснем ярості.

ніч в панчохах мережаних снів виплітала свої закони:
він у неї зорею між брів, тільки ж спатиме не пригорнена…
чи й до ранку не стулить очей – кораблями сердечні шати
попливуть по судинах свічей, мов криваві річки у Татри.

третій зайвий завиє вовком, сигаретним вдавившись димом,
мідяками безтямних кроків - завтра стріне ворожку-зиму.
та йому перекаже :віруй ! Перемелиться – буде борошно, -
серед посмішки перевтілення і на бал переправ запрошено -
хай залишаться молодими!

так ото й бережуть по-черзі, накрутивши на груди, як хустку,
а вона - солов'їною музикою , і лускою з русальних галузок
опадає на тіні обох.

між бузками гріховної пустки
під периною мостять горох…

Ольга Оленич. «Шлях смерті». (Кременчук, «Танграм», 2002.)

…Фарбую своє волосся
у чорний колір,
вдягаюсь у все чорне.
Я люблю чорний колір.
А білий – мене дратує.

Чому? По-перше, чорне – не марке.
По-друге – зважте – в нім тепліше взимку.
І я ж не сяду в чорний «Ламаркен»
У білому, як некультурна Химка.
П’ю чорну каву, чорний шоколад
З ікрою (тільки чорною!) смакую,
І мрію я про шлюб із Біном Лад...
А білі вже чомусь мене дратують.


Ольга Оленич. (там же).

Він був гарний, як моя смерть.
…Ми кохались сім років.
Але щасливою я
була декілька секунд.

Якщо вже зовсім точно – сім секунд.
Оце такі мужчини в нас завзяті!
За рік – секунда! Хоч на серці бунт,
Задумала свого не упускати.

Масаж, дієта, фітнес, рандеву,
І ранок з калькулятром стрічаю.
Іще шістдесят років проживу,
Й хвилину щастя все-таки спізнаю!

а може, тобі ще й правда від мене потрібна?
то ліпше відразу зітри зі своїх картин
я вічна вигнанка, блукаюча куля срібна,
ув’язнена в тиші балконів і сутерин…
втікай що є сили
не смієш – тоді бери

бери мою руку і мовчки ходім за обрій
ловити устриць, шукати сліди на піску
налякані діти – донині таємно добрі
цілунки в ці лунки, лукавий рахат-лукум
ну де ще…
ну де відшукаєш, скажи, таку?

на дні океану тобі назбираю суші
накрию столи старостам на рясній траві
царівна з болота, в кишені – шматочки суші
та ще лебедині реберця у рукаві…
направо-наліво
спасибі, маленькі душі
змахну й лебедята увись
полетять живі

Не спиняй мої кроки. Я занадто довго стояла.
Не зрікайся провин, і хоча б сам собі не лукав...
Проклинаю той світ, проклинаю той день, що сконала
В нім частина мене. Ти тепер, мов отрутою став.

Зупиняється час. Так повільно ще тягне за рану.
І моментами звук, як колоди, як чорна зима...
Я ще дихаю, значить, тебе забувати ще рано,
Але щоб повернути у мене вже часу нема...

грудень 2009

Два місяці-соколики
якби не гірко, солодко
оцей – червлене золото
отой – то срібний дзвін.

і нічка у пів-доленьки
то веснами то гореньком
губилася напотемки
зорею у траві.

котилася, журилася
кропила смуглі вилиці
вужем завмерла звивистим
на ясному чолі

а потім усміхнулася
і притюпцем на вулицю
черпнула вíно кухликом
би дніло на сто літ.

2010

Ти-найгетерніша з гетер,
Я пам’ятаю дотепер
Твій рожевий клітор
Об'ємом з мілілітер.

Але ти з’їхала кудись,
В службове у відрядження,
Й дороги наші розійшлись,
Й скінчилися побачення!

А так хотілося б мені
Хоча би раз на два-три дні
Пірнати у твої глибини,
Моя царице-Катерина!

Мені ще немає двадцяти трьох,
А я вже не ангел, я вже-не бог.
Я впала морально й фізично,
Мені вже багато що звично.

Мене не лякає і не коробить
Вже жодна ве-не-рич-на хвороба!
На думку громадськості –
Накласти!
Чим гірше, тим краще,
І в цьому – щастя!

Зі страхом дивлюся
У власне майбутнє:
Вагіни і прутні,
Вагіни і прутні.

.. худорлявий хлопчик-горобчик великоокий

Із вічною скрипкою у роздовбаному футлярі,

Із акварелями по-мокрому,

А потім мокрими завіконними краєвидами –

Осінь тоді видалася сльотавою,

І ангели, пролітаючи понад зоною,

Губили сіре качине пір'ячко....

- Куди ж ти полинула, на кого покинула? –

шепотів самими лише вустами засохлими –

:французька падала під ноги сухозліткою

:німецька гайворонням кашляла попід хмарами –

бо з янголами і споминами він мовчав українською...



- Як ти там, – питав у неї дитинної, – дівчинко світлокоса? –

Звівши очі до неба, поклавши руку на серце

Інколи – на своє, інколи – чергової жінки у ліжку.

...вони зазвичай сміялися і відповідали чужою мовою.



...Старий – що здоганяє самого себе,

наче велику рибину –

У вутлому човнику Гемінґвеєвих пристрастей –

- Тікай, рибино, тікай!

Гребе через ніч – до світанку останнього,

До перону осіннього,

До мирного сну солодкої світлокосої дівчинки....

Дні-близнюки, безбарвно-невагомі,
кудись зникають, що і не збагну.
Лиш зрідка таємничий промінь
проріже раптом ночі таїну, -
й душа стріпнеться, як пташа безкриле:
кудись він кличе, а снаги нема...
Тенета буднів відбирають сили,
всі мрії, всі бажання, - все дарма!
Сумні думки. Й порожні, як пустеля.
Все ніби є. А все ж чогось - катма.
Так ніби доля - неприступна скеля...
То, певно, правда. Я таки дурна.

Хтось засіяв в серці біль.
А хто? Й навіщо?!
...Чорні квіти проросли на попелищі.
Чорні квіти сонце не голубить.
Дивних їх збирають дивні люди.
Дивні й злі - збирають для потіхи
чорних квітів повні чорні міхи.
Викидають потім на смітник...
А з насіння - серце знов болить!

Такий нестерпний холод...
Як розплата
за те тепло, що не зуміли зберегти.
Мабуть, була я впевнена занадто,
що той, кого шукаю, - саме ти.

***
Пані Марії –
чорниці Дівеєвських монастирів
Послухай, Маріє,
Хто ж серце зігріє
Оте, що бажа теплоти?..
Повір, що надія
Поки променіє,
Все можеш змінити лиш ти.

Вертайся додому,
Скинь з пліч своїх втому
І мужа, будь ласка, прости.
Я певен, що вдома
Пройде твоя втома
І зможеш до церкви іти.

А чуйним серденьком,
Як вмієш, тихенько,
З родиною житимеш ти.
Я знаю, ти ж Мама…
Тож будуть із вами
У радості внуки рости.

14 січня 2010 р.

Хронічне недосипання, насипане в каву цукром,
Струмує холодним горлом у гирло слизького міста.
Кістками, дверима і лихом, виходячи, я грюкнув,
А вранішнє місто здіймало все хвилю свою бистру.

Глибоко топились баржі, на дно опускались біржі,
Сплавляли завчасно труни - живими - рум'яні люди.
Я зрошеним білим рисом до ужитку натще визрів,
Хоч знав, що немає ситих, хоч знав, що колись - та знудить.

А берег ловився в берег і прошивав понадміцно
Бетоновими мостами єдину дорогу стрічі.
Де я причастився сонцем,
де сонце в мені тріснуло,
де, в'язнучи у бетоні,
я досі
його
кличу.

2010

Невиннна снігу біла пелена
Укрила рідну, грішну землю,
Неначе зникли всі діяння зла,
Нарешті є прощення серцю

Зимове диво нищить всякий біль,
Знаменний час зніма провину,
Немов з нуля прясти новий кужіль
Дається шанс в різдвяну днину

Радіти знову, мов дитина,
Омити всі гріхи сумління,
Дана сьогодні мить єдина,
Спастися від сліпого тління

Зведімо ж очі до святих Небес,
Нехай усі побачать Бога,
Різдвяне дійство – це пора чудес,
Серця людські його дорога!

Виводить місяць, наче сам Далі,
Гречані перса чарівної Гали.
Містичне срібло білої зорі
Стікає із долоней у бокали.

Зніма з плечей прозоре кімоно… –
Натурниця забудеться до ранку.
Проллється ніч рубіновим вином
На полотно до краплі, до останку.

Зимовий день від холоду
потемнів
В цій сутіні похмурий
тихий вітер
цілує пальці
власній нареченій –
отій прекрасній,
вкритій снігом липі.
Попри закон природи
Їй не спиться.
І сніг мов цвіт –
лиш пахощів позбутий…
Та хай із вітром буде
наодинці
Чомусь мені їх не дано
відчути.
«Любов, любов», - співає
хтось з екрану
Комусь без когось
жити неможливо.
Та ось концерт перервано –
реклама
Вона надовго
(щоб перепочити?)
В екран строкатий
дивлюсь заніміло
Танцюють барви
в беззмістовнім танці
…А там, надворі,
задубілій липі
засвічують цілунком
змерзлі пальці.

Говорити віршами
писати верлібрами
каятися цитатами

Замахнутися на Того Хто високо

Враз

відчути себе пернатими

Зернята як зіниці
наповнені дурману
пронизані мазками
бразильського туману
я пити вкотре стану
ту чорну і кохану
і прославлятиму ковтками
продовження роману
не нового

ранкового

старого

і кавового

Впала ніч на ліси та поля,
Вкрили небо зірок світляки,
Серед них десь блукає моя,
Промінці шле до мене легкі.

Я ті промені, схожі на сміх,
Кожним подихом спрагло ловлю,
Ну скажи мені правду, чи гріх,
Що тебе я, кохана, люблю?

Хоч належать усім чудеса,
Темні ночі та дні голубі,
Не погаснуть оті небеса,
Як візьму одну зірку собі.

Нові пісні співатиму я,
Де не буде розлуки й жалю,
Хай почують пташки у гаях,
Що тебе я, кохана, люблю!

Хай ця ніч буде тільки для нас,
Хай для нас в небі місяць блищить,
Може ми ублагаємо час,
Зупинити надовше цю мить?

не пишу задовгих листів
і не клацаю довгих e-mail'ів
якщо десь за вікном вітер прошелестів
значить я заглядаю в кімнату вам леді

якщо десь прогуділо авто
якщо раптом із ранку йде дощик
знайте милая леді про то
що цей дотик краплини мій дотик

якщо якось маленьке дитя
що на вулиці стріли вам зиркне
значить погляд цей кинув вам я
і собака вам мною хай фиркне

якщо раптом в руках телефон
завібрує і з'явиться смайлик
знайте мила що цей от ринґтон
написав я для вас і на пам'ять

ваше фото вкладу у альбом
друге може приклею над ліжком
я п'ю каву й сиджу за столом
я курю і ледь дихаю важко.

Сховатись, згубити,
Незнаючи втекти.
Хотіти змінитись,
Себе віднайти.

Брехати, чекати,
Убити себе.
І просто мовчати,
Хай щастя пройде……

Сергію Осоці

це вернидубе не твоя доба
житами і свободою пропахла –
примарне місто на семи горбах
казенний дім у брудно-білих кахлях

і люд – аборигени без облич
вони тебе вполюють наче лося
і подадуть під соусом шашлич…
навіщо їм твоє дзвінкоголосся?

навіщо їм твоя лапата вись
яка тече над кіньми вогняними -
покриті стіни крилами мошви
забито діри в паралельний вимір

туди ковзкі насипані шляхи
туди б упасти в скирти чи у скити
і дивом снять у леготі руки
серед ожин твої чорняві діти

і світлий гріх зривається зі стріх
і врозсип утікають конокради
бо є в саду і груші і горіх
бо є вино із того винограду

ЛІТАВИЦЯМ

остання нота потім кода
сніг ожеледиця негода
і віншування коляди
літавиць зчарування ніжні
на білих грудях чорні вишні
на видих і на вдих

торують овид аж до тори
мовчанням-дивом заговорять
і голосять в серцях сліди -
різдвяні замовляння грішні -
молитво-неповторні вірші
на видих і на вдих

Іду по крапельках дощу,
танцюю з вітром по калюжах,
що всіяли бруківку рясно.
Наливши спокоєм нічну
благословенну диво-тишу,
хрустить меланхолійно настрій;

По вулиці між ліхтарями,
супроти течії пливу
нічної звивистої річки,
закутої між берегами
середньовічних кам'яниць,
камінням мощеним узбіччям.

Піднявши голову до неба,
місяця пузо жовте бачу,
котрий розлігся необачно,
розсипав зорі, наче перли,
і міцно спить - забив, забув,
заснув й хропе собі. Ледащо.

Я посміхнувся й позіхнув -
то зрештою не моя справа
сонливий місяць пильнувати.
Ліхтар весело підморгнув,
думки мої перечитавши,
а я собі додому почалапав

***
Ти приснивсь мені сьогодні,
Ніжний , милий, дорогий.
Ти втішав мене сьогодні,
Рідний, щедрий і сумний.

Ти вітав мене сьогодні,
Валентинів нині день,
Ти хотів мене сьогодні...
Закордон - не до пісень.

Закордон - не до розваги,
Закордон, згасає день,
Закордон, помилуй, Боже,
Захисти від злих людей.

Я. Кухня. Стіл. Іще – рушниця.
Горілки пляшка. Непочата.
Мене кохали лиш дівчата…
То як же вийшла ця дурниця?!

Було ж мужське неначе тіло,
Та після моркви із вершками,
Таблетками і секс-цяцьками
Так недолуго залетіло…

Пізнало «прєлєсть» токсикозу,
В хірурга на столі валялось
(Де вражено ним розглядалось)
І ледве вийшло із наркозу.

Дівчата знов. Зальот… Сім’я…
Печінко, вибачай – нап’юся.
Ото візьму і застрелюся,
Якщо не скажете – ХТО Ж Я?!

Мне страшно…
Я крепко за берег держусь
Над мутной рекой сновидений.
Как тянет к себе вода!
И я разжала вдруг пальцы.
Вода подхватила. Плыву!

Вчерашней
Слезе дорога моя грусть…
Я слышу слова утешений,
Которые никогда –
И в самом медленном танце! –
Не скажешь ты мне наяву.

Найперший узор, яким був ти,
Плавно перетік у мене.
А далі були
Наші діти,
Яких не могло бути,
Бо вже існував час,
А нас
Для нього
Не існувало…

12.01.2010 р.

Зроби так, щоби руки його,
пожухлі од квітів,

медами пахли,

щоб зливи роїлись бджолами
і зморені, ситі

грілись на кахлі

повік його.


Зроби так, щоб очі його
наливалися небом,

небу світили.

Як тіло до тіла,
яко гроно до сонця,
требні

аж до несили,

тепліли щоб.


Зроби так, щоб усміх йому
райдуги вишивали

аж до весілля,

до рясту під ноги,
до м'ятного в голос хоралу,

що в'ївся сіллю

землі його.


Зроби так, щоби камені
на його перехрестях

знали допевне,

що він - раб Тобі,
що він - цар собі,
він — аби знéсти

вінець свій кревний

квітом до зір.


І розіпни його
милістю

і скинь йому,
яко сину,

к а м і н ь.


2010

Ґарант був парубок пихатий,
Сільський бухгалтер не козак.
Найбільш за все любив брехати,
І зраджувати був мастак!

Як трутень у сім’ї бджолиній
Не роблячи нічого жив,
І президентом України
Лиш кріслом влади дорожив.

А ще любив народ учити,
До серця руку прикладав,
А щоб реально що робити
на це зусиль не витрачав!

З жінками мав стосунки рівні -
Відверто всіх їх зневажав,
НенАвидів, бо розумніші,
Та усіляко заважав.

А на державнії посади
Попризначав своїх кумів,
Плював на чесність, на засади,
Але інакше і не вмів.

І звісно, що із обіцянок
Нічого і робить не став,
А ту народную довіру
Небезкорисно всю просрав!

І друзів, що допомагали,
Так гонорово розгубив,
А недругів своїх колишніх
До щему в серці возлюбив!

Щоб залишитися при владі
Угоду склали два ВітькИ,
Тепер вони одна команда
Однояйцеві писдюки!

Тож хай за все відповідає
Народ бо злиться не дарма
Не знаю, що його чекає -
Чи Штати, чи таки тюрма!

Надіюсь тільки дуже скоро
Часи світліші надійдуть
Прогонять трутнів тихі бджоли
І веселіше загудуть!

© vovchyk [14.01.2010]

Опять печаль, опять тоска,
Кило дрожжей и два соска.
Студентки, школьницы, любовь.
Клубничка, сливки и морковь.
Игрушки, кожа, обещанья.
Болячки, клиника, страданья.
Таблетки, слабость, токсикоз.
Потеря памяти - наркоз.
Хирурги, свет, опять девчонки.
Залет, семья, бухло, печенка.
Компьютер, игры, Интернет.
Линейка, форум, трафа нет.
Проснулся, вымылся, подумал.
Прошелся, подышал, задумал.
Напрягся, написал, готовлюсь.
Что, вышло плохо? Застрелюсь!
Ружье, стакан, бутылка водки.
Ещё одна дыра сквозь глотку.

2008

Лютою грозою промчала образа –
Переповнила душу відраза
До слів отих отруйно жорстоких,
Наче судових вироків суворих
А душа…

Блискавицею гострий біль розітнув –
Щоб цього тільки ніхто сам не відчув
Як падає небо, як гаснуть зорі,
І серце тоне у чорному морі
А душа…

Душа звела собі мури кам’яні –
Щоб вберегти свої мрії осяйні,
Зуміти ще сонцю назустріч піти,
У чиємусь серці зерном щастя зійти
А тиша…

Тиша врешті настала після грози –
От і вгомонилися люті вітри,
Жарптиці світанок принесли у дім,
І жодні шторми не зашкодять вже їм.

Скотився сніг, собакою приліг
і облизав мовчання серед ночі.
Його ніхто не ждав. Він, білий мім,
сніжинки рахував, неначе гроші.
Його ніхто без мене б не купив.
Дарма мережкою гладка блискуча спина.
Покірно скавулів, мовчав, рипів,
ховав, як ніс, надумані провини.
Стрибнув у ніч, скотився під хлівець.
А звідти дух телятка і корови.
І білий бик на роги місяць звів,
світив на крони, на замерзлі ноги.
Присядь, сумний собако, бачиш, вже
Христова зірка квітне на морозі.
І ясла ті ж. І я. Телятко те ж.
І світ, і люди... Все те саме досі.
Бо тиша лиже мить, немов теля,
котре біліє зимно, вічно, димно.
І немовлятком світ біля Христа.
І коляда ще ніжно снігом вкрита…
2010

Енергетичне втілення душі
В тілесний витвір домовини щастя.
Можливо, інші форми не найкращі,
Але чому ти вибираєш ці?

І що мені твій вибір? - Біль і сум,
Блукання світом хаосу і смерті.
В кінці-кінців з людської круговерті
Ти вибираєш вічності красу.

І розриваєш навпіл те, що я
Усе життя плекав в сліпій надії, -
Невдалі нездійсненні мрії
З собою забираєш в небуття.

Вона блукала сьогодні на перехрестях відчуження
зривала квіти, вигадувала ікебани
Пила мартіні, та не боялася тіней. Одужала
сама собі. Себе для себе… а втім, хіба не
руками власними на божевілля мотала кужелі?

На диво-прядиво гострі коноплі чесала гребенем,
безсоння кликала. Незлого сірого птаха
Плечима білими переболіла телячим ременем
Три чверті милості, одна четвертина страху
змішались в келиху. До свого раю вона бере мене

до пекла свого затягне зашморгом. Якими силами
навчитись опору? Женуться вовки слідами
Такі холодні були долоні її – аж посиніли,
коли над прірвою мене провела житами…
Не вчора–завтра вона за матір стане моєму сину

Борщі мої пересолить, до каші досипле прянощів
Скарби – у землю, подарунки зате – в шкарпетку
– Добридень, докторе.
Можна до вас? Я знаю, зарано ще
Та гарна ж до біса – даруйте, – оця кушетка…

Ампутацію пам’яті
від середи по п’ятницю
Робить професор N.N. у приватній клініці.
Він вас запевнить,
що ви не відчуєте втрату цю,
А навпаки все відразу на краще зміниться.

Залишки совісті майже безболісно видалять
Вичистять ваші думки, як загноєння давні.
Можете впевнено балотуватись на виборах
Чи, щонайменше, займати посади державні.

А квіти вмирають. Уже навіть звикли:
плекають кущі найпишніших дітей для зрізання.
Й радіють смертельним їх мукам жінки несказанно,
і радять мужі: в серці порожньо - викинь.

Щодня їх мільйонами гільйотиновано,
і смерть продають нам торговці квітковими душами.
А власні провини ховають букетами душними
оті, хто згубили зв'язок із основою.

І не обійтися нам без квітонищення:
весільні й ховальні, однаково п'яні зібрання
купаються в стогонах квітів, ослаблих зарання,
і барви їх топчуться легко й незнічено.

Німому камінню кладемо під ноги,
і нерозуміюче дивляться скелі косматі.
А я вірю квітам не тим, що на мертвім асфальті,
а тим, що п'ють соки з коріння міцного.

розповзаються зморшки системою координат
виноградник усох
ні сатирів нема ні менад
нерозбавлений сон із суцільної в’язі сонат
нерозв’язаний вузол із жил і глевкої породи

обережно ступати себе в оберемку нести
і сміятись у безумі - ти безумовно не з тих
навіть сволок не держить такої сволоти як ти
боягузе за синіми спинами перегородок

і ховаючи мозок між альфою й зетом газет
не дивитись як тіло охляле по лезу повзе
говорити собі - це почався сезон ГРЗ
неохоче до тями іти
ніби хлопець до війська

барабани боввани сокирою рубаний біль
розбиватиме губи на біс не тобі не тобі
а за сірістю сирість а далі - останній рубіж
ця розколота синь підійди сюди синку не бійся

в кольорових лабетах кайфує сумління слабе
і волає у вухо широка горлянка ТБ
а волосся і шкіра уже відторгають тебе
і вдаряються мухи у шибу мов гелікоптери

і - hey Jude! - залягають під шкіру із пісні слова
і тебе у безодню стічною трубою змива
ця країна багата на дати та антидива
де кути образи перехожі
глухі як тетері

…Я сприймаю цей світ таким, яким світ цей є…
В цьому світі є я і є ти, є твоє і моє…
Але…

…Кожного разу, виходячи зранку із дому,
Я питаю себе, я волаю до себе: - Чому?!...
…Я маю вслухатися в цей сатанинський музон,
Що сміє назватися вкраденим словом «шансон»…
…Стою на зупинці чи йду і звиваюсь, як в’юн,
Бо не хочу вдихати дешевий, смердючий тютюн…
…Кожного разу спокутую муку, як кару,
Бо не хочу труїтись протухлим чужим перегаром...
…Замикаючи двері на ключ, мушу слухати знову,
Матюками скалічену, порвану суржиком мову…
…Скільки ще жити мені у своїй(!) Україні,
Рідній для серця землі із діагнозом «ВИНЕН»…

…Кожного разу, виходячи з дому, я вчусь:
Все менше говорю, все більше і більше мовчу…
…Іноді робиться соромно: - Як ти вважаєш,
Може це я в цьому світі комусь заважаю?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 14.01.2010р.

…Спорожніла кишеня – ще не спорожніла душа…
Грошей немає – ну що ж, залишається гідність:
«Гідність – не бідність…», - душа, залишившись у спіднім,
Молиться тихо, сховавшись у строфах вірша…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08.12.09р.

давай заховаємо
неспокій у кімнаті
з відчиненими вікнами
може відлетить
а потім розчинимося
в оксамитовому дотику
протяжного саксофону

час поллється
тоненькою цівкою
піскового годинника
а ми обгорнемося тишею
як теплим коцом
і
будемо вдихати
повітря ніжності

притишимо серця щем
накриємо його сміху
дощем
і разом займемося...

безтурботністю

Витри соплі, подруга!
Не жуй пластилін!!
Твоїх сліз, твого розпачу
Не вартує він!

Він пішов, тебе кинув,
Як було вже не раз.
Утішай себе думкою,
Що він-підарас!

Я давно говорила,
Що він – голубий!
Та забий ти на нього!
Візьми- і забий!!

Бо у тебе ще я є-
І це головне-
Я кохаю тебе,
Ти- кохаєш мене!!