то теж було восьме березня
моя нескінченна вісімка
сніги непролазні випали
на зношеності чобіт

була я здається люблена
словами книжок минулого
була я тобою зраджена
не вперше.... а ще була

я космосом – майже мамою
зі снами на двох і піснею
із рухами що торкалися
душі і давали сил

не вірити в довгі паузи
які обернулись тишею
і в жовте мімозне «спізнюся
тому ти лягай не жди...»

моя нескінченна вісімка
вертаються сни мімозові
заметені непролазними
снігами мої слова

і тільки русяве сонечко
маленька нова галактика
голівкою на квітковому
спокійно собі сопе

Ти хмаринко білая, сонечка не застуй.
Манить мене стежечка
у луги квітчасті.
Чую голос радісний,
чистий, як дзвіночок.
То моя коханая
запліта віночок.

В срібно-світлім мареві
пісня рветься в далеч,
Буйноцвіттям грається
вітерець-зухвалець,
І на жовтім килимі
синьоока зваба -
Сонцем позолочена
дівчина з кульбабок.

-Ти моя весняночко
золотоволоса,
Ти моя сопілочко
солодкоголоса.
Зоренятко лагідне,
ти моє натхнення,
Першого кохання
тайна незбагненна.

Пригорну до серденька,
обійму за плечі.
Лиш торкнуся губ твоїх –
лину в безкінечність.
А природа дихає,
струмиться від щастя.
Спрагла хмарка проситься
до землі припасти.

І Всевишній в небесах
усміхнеться мудро –
І засвітиться роса
дивним перламутром.
Він незримим порухом
ледь торкне за струни,
Й заспіває все навкруг
про кохання юне.

Ты боль свою и печаль
На куче одежды оставь
И в койку залезь…

Ни радости на двоих,
Ни пива из рук твоих –
Мне нужен лишь секс.

Пей пиво свое быстрей,
Такси уже у дверей…
Ты все еще здесь?!

07.03.2010 р.

Мне твоя боль не нужна,
и радость твоя не нужна.
Пей это всё сама
до дна.

Можно делиться тоской,
можно касаться рукой,
Не нарушая покой
бедой.

Как же в наплывах дней,
боли твоей и моей
Вырваться поскорей
без потерь?

По опустившимся рукам
Хлестнет неверие, как плеть…
Зажмуриться. Стерпеть. А там -
Поверить вновь. Суметь. Посметь.

Ой, ґулі-ґулі, мої сіренькі, ходіть до мене,
нема довіри, а їсти треба, літати треба,
і простір неба хтось захаращив - самі антени,
нема карнизів у цьому світі - ото халепа.

та ви привикли, адаптувались мої сивенькі -
у вовчу зграю, що не кусає, а тільки просить,
немає тата, немає брата, немає неньки,
і крихти чіпсів, гнилі банани, хоч сниться просо.

міські бомжата, у когось ніжка обвита дротом,
а в когось зовсім її немає, немає милиць -
немає ради, ще будуть, милі, ну, може, згодом,
бо їх робити сьогодні люди ще не навчились.

немає сенсу, кому проблеми оті пташині
до серця близькі, кого тривожать оті, останні,
нові портфелі, прогноз погоди, зимові шини.
і сиві зграї біля базару ...
«по барабану.»

Ой, ґулі-ґулі, мої сивенькі, отак живемо:
раз хліба дрібку, аби забути, аби не знати,
весна на носі, ще трішки- трішки, а там - зелено,
і буде їжа,
і більше - серцем,
і менше – матом.

Присвячую усім, хто втрачаючи кохання, боявся жити...


Впусти мене,
Лише на мить погрітись.
Впусти мене,
Замерзла навесні.
Впусти мене,
Я хочу розгорітись,
І танути, як сніг.


Цілуй мене
Закохано і палко.
Цілуй мене
І тихо щось кажи.
Цілуй мене
І запахом фіалки
Навік приворожи.


Забудь мене.
Я заховаюсь добре.
Забудь мене,
Назавжди замовчу.
Забудь мене.
Я снігом, хоч і мокрим
За щастя заплачу.


Пробач мені,
За те, що так хотіла.
Пробач мені.
Я більше не прийду.
Пробач мені,
Що я не долетіла -
Розбилась на льоту.

07.03.2010р.

Я бачу як переді мною

Розсунулась стіна

І там, де зір сягає обрій –

Величність і краса,



Там рай первинний сліпить очі,

Бо всюди – Саваоф.

Там не відділиш дня від ночі

І щастя там для двох:



Незмінна радість, плинний спокій,

Відкрито сіль Землі,

Позбавлене життя пороків.

Для нас – в казковім сні.



І що я бачу? Серед саду,

Де дерево життя,

Не може Жінка дати раду

Собі на майбуття,



Вагається, як жити далі,

Чи перейти межу?

Ось промайнув і слід печалі

За будучність чужу.



Однак вже спокою не стане –

Відкрити треба все.

«Бо – жінка я, й мене ось ранить

Межа, табу, «Ні – це!»



Хай буде що, я маю знати

Яким є світ для нас!»

…І стала Жінка бути Мати

…Для нас!

7 березня 2010

Орля лежало у кружалі
від пасом сивого дощу...
То як згадаю - знову жалем
Душа наповниться. Пущу,

я тій душі пущу повіддя,
бо зблиск його очей горить
в мені нестратно. Я повідав
лиш матері печальну нить

моїх думок, мого сумління:
- Послухай, мамо, сталось чом
таке страшне переплетіння?
Свободи хочу - б'ю чолом

ярму і путам?
Ні! Кайданам!
Неволі море розлилось
Й мене купають в ньому, мамо...
Ні! Це не дощ на длань колось...

Крило орляті перебили
мисливці - влучним постріл був.
Упало на прирічні брили...
Я розгорнув там ковилу,

хотів підняти, поміч дати,
перев'язати, кров спинить,
воно ж відкрило дзьоб й сичати
на мене стало - не болить,

мовляв, іди собі, людино.
На спину кинулось. Свої
відкрило пазурі. Без спину
готове на страшні бої.

А очі!
Очі, мамо! Очі!
Який той блиск! І що у нім?
Гордині Боже позолоччя,
чи гніву розколовся грім,

чи - віра в небо у високе,
чи - волі дикої сурма?
О, як горіло чистим око
вогнем, що душу проламав

мені і серце з неї вийняв
і спопелив її до дна.
Ні!
Не вогонь! Вогненний ливень!..
Орля і воля. Лиш вона!

Готове кігтями вчепитись,
готове розклювать того,
хто лиш насміливсь нахилитись
до крил поранених його...

Бажала, мамо, ти щасливих
мені у світі довгих літ,
бажала діток галасливих...
Лиш не сказала про політ,

що є політ орляти в небі,
що є вогонь в його очах.
Що воля є! Цінніш не треба
чогось у довгих тих літах.

Чому той блиск до віч дитяти -
моїх очаток не влила?
Чому покірність лиш на чати
поставила? Не змах крила

Почув я, мамо, біля ніжних
тих молодих твоїх грудей...
І не дала у світ цей грішний
Нести орлятко молоде...

Стояла мати у зажурі,
Хилилась сива ковила,
Сказала важко - зорі чули:
- Ох, не дала...

На планеті
Все, як звичайно.
Прийде золота осінь,
За нею морозна зима,
Далі квітуча весна
І солодке літо.
Над головами
Сонце світить.
Під ногами
Тверда земля.
Все буде...
Та тільки не буду...
Я твоя!
14.02.2010

І пoтягових вікон спокій,
Шлагбаум, переїзд, туман,
Над здобиччю застиглий сокіл,
Забув про будівництво кран –
Неначе обірвалась плівка
Німого давнього кіно.
Колись потрібнії, дахівки
Здивовані: чого воно,
Село поліське, здичавіло?
Дерева обмиває ржа,
А поміж чорним гине біле.
І що йому ота межа?
Захована у саркофазі
Вагома безліч доль людських,
Ще не цілованих ні разу
Та зірваних, немов з бузків
Пахучі квіти.
А кубельця
Лелек, грайливих солов’їв
Вже не торкнуть зів’яле серце
У співах чарівних плаїв.
Розгубленість чужої хати,
В полях –незібрані хліба.
Суха коза, кілком прип’ята,
В журбі похилена верба –
Раптовий сон цілoго світу.
Давно забуті голоси...
Чи треба нам подібних звітів
Там, за кордонами краси?
2006 р.

Вас не стосується її неврівноваженість?
Вас не обходить, чом вона одна,
І руки,густо перстнями прикрашені,
І постать, що прекрасна і сумна?

Вас не турбує мрій дівочих течія,
І розмаїття ніжних почуттів,
І те, що ...м у ж н і м поглядом „приречена”,
Чужа вона у вашому житті?

Вам ні до чого вії підфарбовані,
Рожеві тіні, що навкруг очей?
...Та все ж у звабнім погляді приховано
Ви пестите нестриманості щем!

Чи вистачить життя, мій Боже,
Щоб розлюбити, не кохати?
Розімкненість кільця тривожить.
Всі візерунки – із журби.
Рвуть самотиння та тягар –
І це, без сумніву, не жарти, –
Душею вистражданий гарт
На перетинки та ...горби.
Китвuцею на серце ліг
Важкий, від того –нерухомий...
(І скільки вже безбарвних літ
Під вантажем утрати я!)
– Від суму посірілий лід,
Замулена сльозою повінь...
А звіт ... Ти не приймаєш звіт,
Коханий, доленько моя...

Зранку тесля зводить очі
На завійні дюни,
Гембля ніж жагучий точить
Із запалом юним.

І чим вище сходить зором,
Витягає руки
І стругає лик просторів,
Аж пітніє з муки.

Дзюркотить сльозами край,
Гомонять потоки:
- Теслю, гембля приховай,
Дай нам трохи спокій .

Темп сповільнив пополудню
Тесля краснощокий,
Змовкли скапувань марудні
Березоля кроки.

Про мене не складуть поем –
Зірки того не обіцяли.
Життя повнітиме нове,
Хоч не моїми вулицями.
Цього не шкода, жаль одне:
Коли піду раніш з-під неба,
Чи ти, єдиний, пам’янеш:
Що все збулось заради тебе?!

Розбирайте, кому мало, щастя!
Нині я з душею не в ладу:
Не пройшла закоханості кастінг, –
Отже з кола дивного зійду,
Як ніхто його не візьме з лету, –
Понесу, – іще не бачив світ! –
На собою створену планету.
Там – беріть! – розвішаю на пліт,
Помережу вусом виноградним,
Вигаптую росним кришталем...
Хтось спинив стривожено і владно:
– Зачекай! Воно ж іще мале...

Нагулялася завірюха,
Накрутилася досхочу.
А на ранок неначе й духу
Жоден з нас вже її не чув:
Перший сніг лежав урочисто
На Різдвом свяченій землі
Та скорочував з небом відстань
Нам, що з н е б а колись зійшли
Й розчинились в земному дусі
У ...захопленні від чудес!
Певно, марилось завірюсі
Відібрати наш інтерес?
Повернути ізнов зірками,
Щоб не тут –у сяйвах жили?
…Завірюха прийшла снігами –
Ми ж з тобою створили л і д.

Вже достиглі мої хліба
До скарбниці серця зібрала.
–Що ти робиш? –кажуть,–хіба
У стодолах їм місця мало?
Ти поглянь: золоті лани
Дзвінкострунним тугим колоссям
Сиплять свіже зерно до ніг
Та до щедрого столу просять.
Ти нащо тиснину` таку
Запліднила окрайком поля?
Хай лежить собі на току,
Сонцем світиться, гонить кволість!
…Мене скупістю не суди:
Коли доля утратить волю, –
З мого серця тоді зійди
Стебелинками хліба в полі.

Серед фальшивих посмішок знайдеш
Одну відверту, щиросердну, добру, –
І красномовна заздрісність людей
Сховається, мов мантія у кобри.

Та проясниться істина журнa:
Суттєвість явищ і душі людської
Проявиться тоді, як сіль земна,
І біль пекучу, мов рапа, загоїть.

Сіно –червоне, вечір –рудий
в цих оболонях, де ластівки мрій
думи гойдають. А від потрясінь
небо розплескує ліками с и н ь.
Голос повітря. Заскімлив місток.
Бджоли цілують квітки медунок.
Скупаний місяць в малій ярині
сушить сутану, моргає... Мені?
Води сховались під рястом густим...
О, не спіши звідси, в чарах постій:
Звабності, зіткані з дивних оаз,
Мабуть, зійшлися тут тільки для нас!
Чуєш,роменові рими летять?
Скільки принад чарівних у життя!

Припадай, припадай, пташино, -
Думай, що не бачу твій дім.
За тобою піду в долину –
Приголублю літа молоді.

На зелені впаду покоси.
Ти лети, годуй пташенят.
Мій підкориться відголосок
Твоїм співам, що дух п’янять.

І тоді покажу тобі я
Без вагань гніздечко моє,
Де дітки мої – пишні надії,
Де повітря моїх поем.

Коли відлітають шпаки від морозів у вирій, –
Бажають їм доброго лету, в повернення віри,
Побіжного вітру, терпіння і сил витривалих,
Дорогу додому ніколи щоб не забували.

Коли в небезпечні шляхи закликалася доля,–
Матуся хоч жменьку зерна, що від житнього поля,
В кишеню чи вузлик на щастя давала дитині,
А Бога прохала: –Довіку щасти їй віднині!

Отож разом з вами думками зійдемося в коло,
Та кинем на щ а с т я бажань українському полю:
Аби назавжди мала силу стійку Україна,
Аби її людство не знало лихої години.

Колись, після нас, заспіває всім молодь пірната,
Що рада приймати у себе сусіда і брата,
І звідси летіти ні в який не схочеться „вирій”...
Я вірю в майбутнє твоє, Україно! Я вірю!

Хмарка ходить, місяць водить,
В серпанках ховає.
Козаченько під негоду
Думоньку гадає:
– Де ти, люба, невідомо,
Та й на заробітках?
Ой, чому без неньки вдома
Маленькії дітки?
...Та мовчать чудові далі,
Сплять сміхи ласкаві.
А в розлуці марить Галя
В Римі чи в Варшаві...

Майбутнього незнані голоси!
О як кортить вас іноді послухать,
уплав (між скель) поради попросить,
сприйняти ...у свої бентежні ...вуха!
Вас не замінять дотики роси-
Її студеність не була стрімкою.
Не плином ви, але ріки рукою,
ріки життя з прогнозами зусиль,
ведучих до буйків та м а я к а...
Вона, як ви, проторює дорогу...
Чипляємось між збурених порогів
за вдачу, хоч яка ж вона важка!
...”Де ягоди, зачаті від роси”,
ефірам посилають „запах спецій”*
у намаганні благом забезпечить, -
там чудяться майбутні голоси...

Як хочу я, щоб ці рядочки
Забули, що вони – слова,
Перетворились в небо зодче,
Сирих бульварів дерева.
Щоби розгорнута сторінка
Відчиненого в світ вікна
Співучу вабила пташинку,
Немов життєва глибина.

2010 рік

У нічнім блукає місті
сонна заметіль.
З нею хтось хуртечі вісті
носить звідусіль,
прикрашає новорічно
снігове вбрання,
потім долі схематично
креслить навмання,
гострить крижано колючі
вії ялинок...
Фарбить світло, невсипуче
нашу землю Бог!
6-14 січня 2010 р.

Як загадкову усмішку твою,
Так –
Місяця нового і старого
Збагнути й досі я ніяк
Не зміг.

Знаю я, що не просто бажання
Той вогонь, що у серці горить.
Це кохання, мій Любий, кохання,
Від якого душа так болить.

Це не примха, яка набридає,
Не одної лиш плоті бажання,
Не безумство, що з часом зникає,
І не хміль, що розвіє світання.

Не скажу я словами одними,
Що до Тебе душа відчуває.
Лиш життя дуже схоже на зиму,
Як Тебе поряд мене немає.

І щемить у душі від розлуки,
Бо побачення схожі на мить.
Щойно наші сплітаються руки –
Вже “пора!” невблаганне звучить.

Та, коли в Твої дивлюся очі,
Твого серденька стук відчуваю, –
Лиш з Тобою провела б всі ночі,
Лиш Тобі шепотіла б “кохаю...”!

На хворобу кохання це схоже,
Та зцілитися вже не бажаю.
Тільки мріями жити – не можу!
Як з реальністю бути – не знаю!...
2001р.

Я іду навмання, лиш за голосом серця,
Що веде по стежках, досі ще незбагнених.
Чародійка-весна відімкне усі дверця
І тебе підштовхне у обійми до мене.

В глибині мого серця вирують пожари
І весняні дощі не підвладні над ними.
Не могла надто довго знайти собі пару
І втомилась душа рахувати лиш зими.

У обіймах твоїх я знайду порятунок
Від минулих трагедій, турбот і від болю.
З нетерпінням чекаю на твій поцілунок
І бажання ледь стримую - рвуться на волю...
2002р.

сон проклюнеться
скреснуть зв’язки зі світом
ніби човен дірявий потягне на мулисте дно
той чаклун що дорогу стеріг первородним світлом
вже на чорне міняє грубезне своє кімоно
і впадаєш у безвість і безвість приємна дуже
дужа чернь розстеляє чорничні свої письмена
ти вичитуєш сон ніби молиш вчорашню стужу
запросити на службу туди де святі імена
засинають так само і їх заколисують хмари
пісня рветься а слово німе на такій висоті
тільки сни проникають у голови і у храми
і на крилах морфієвих пухом зростають світи

Куди ж то котиться наш світ?
Себе нерідко я питаю.
Та важко той найти одвіт,
Якого ще ніхто не знає.

Думки сумнії і жорстокі
На мене тиснуть звідусіль,
Й мені, що маю більше років,
Згризають душу, наче міль.

Боюся я самотність свою,
Та більше я людей боюсь,
І що задушена юрбою
Колись сама я опинюсь.

Боюсь продати свою душу,
Знайти сумлінню компроміс,
Боюсь того, що жити мушу
В ярмі чужому, повна сліз.

Чого боюсь найбільше з того?
Судить напевно не візьмусь.
Боюся я згнівити Бога
І власного страху боюсь...
2001р.

Я пальчики ніжні, маленькі долоні
Зігрію теплом нерозтрачених сил.
Січневі морози. Сезони холодні.
А цей, як ніколи, казав старожил.

Обставини різні, від нас незалежні.
Неправильний хід - і життя ставить шах.
Скриплять під ногами сніги перемерзлі.
Ми разом. Нам тісно в широких стежках.

Квартальні розлуки. Холодні вокзали.
В стосунках чимало дрібних катастроф.
Не вабить і запах гарячої кави,
лише б чимскоріше лишитись удвох.

Хай дивляться скоса і заздрять нам люди!
Ще декілька кроків. Останній ліхтар.
Зупинки на стежці. Обійми крізь шуби.
Цілунків солодкий і ніжний нектар...
23.01.10.

Поцілуй, приголуб, пригорни,
Закружляй мене ніжністю вальсу,
Пристрасть ночі в мені розбуди,
Доторкнувшись губами до пальців...
Захлинувшись шаленством твоїм,
Від знемоги в обіймах розтану, -
Розіллюся туманом густим,
Солов'їною піснею стану.
Серед зір, серед ночі - твоя,
Засоромлена, тиха, невинна...
Прошепочу кохане ім'я,
І над обрієм пташкою злину.

02.03.10

Ти - букет лісових конвалій,
Запашних і тривожно-п'янких,
Мої ліки від смутку й печалі,
Від біди чарівний оберіг.

Ти - чаклунка з очима наяди,
Голос пташки із верховіть,
Кожен день із тобою - це свято,
Наче ціле життя - кожна мить.

Ми цієї погожої днини
Разом з сонцем раніше встаєм,
Прокидайся хутчіше, дружино!
З Днем народження, серце моє!

1
Катма обов’язків, хоч є права,
Тому щодня хмеліє голова,
Притьмом до рук злітається грошва, –
І море по коліна, і трава…

2
Не подолавши хащі привілеїв,
Шукають доокруж якісь ідеї.
І, мабуть, не здивується ніхто, –
Зійшлись до гурту лиш одні пігмеї.

3
Мовчать закони і мечі мовчать,
Неначе в нас господарює тать.
Як швидко зносять цю високу гать –
Студені води, як ворожа рать.

Привіт тобі! Хай baby і салют!
Я дякую мобільному прогресу –
про всі дрібниці і що я люблю
не очі скажуть – тільки смс-и.

І будуть ночі пристрасні по тім
з притуленим мобільником до вуха.
Солодких звуків, подихів потік,
зізнань обох. Лише не спи, а слухай.

Ти проміняєш півжиття на ті
палкі розмови і дзвінки поночі.
Ти, мо’, коли реальності хотів?
А я іще один мобільник хочу!

Ця тінь так дивиться на мене,
неначе зупинився час.
Неначе бісектриса долі
зламала тонко шитий план.
Ця тінь крадеться тихим горем
у вечір наших сподівань,
народжених перед престолом
ранніх присяг і побажань.
Ця тінь витає сірим смогом
в повітрі нерозкритих мрій,
у просторі забутих Богом,
чи несказанних нами слів.
Ця тінь питанням проростає
про незавершену любов,
про час Голгофи у долонях
розділених чужим руслом.
Ця тінь так дивиться на мене
неначе я вже не живу.
А я усім своїм благанням
надії клапоть в Бога рву.

Беложелтопенным
И ароматным дивом
Слива цвела. –
О, Боже!
Как цвела эта слива...
Словно лучший наряд
Нежной Одиллии,
Слива цвела
В предвкушеньи идиллии.
И на вопросы
Наверное будут ответы…
Где ты, мой милый?
Любимый, где ты?

Если постель пуста –
Значит, принцесса не та.
Значит, у принца
Есть удивительный дар –
Неуловимым,
Неуязвимым быть,
Самым желанным быть…

Тихо, мягко и безупречно. –
Красиво
спела слива –
чернильно-черная повесть
Одетты…
Слива созрела,
Спелая слива осыпалась
грусти плодами
Где ты, мой милый?
Любимый, где ты?....

28.05.2009

Моя шкура – как тот новогодний мешок
Всякой дрянью и снедью набитый до верху:
рис, булавки, узвар, свежевыжатый сок,
шарф, заколка, носки и вчерашняя перхоть.
Ноготь сломанный, два золоченых перстня,
холод, капля духов и обида на мужа,
горстка старых стихов, что ушли от меня,
горстка новых стихов, переваренный ужин.
Рюмка водки, бокал минеральной воды,
зуб, который болел и был вырван давеча,
пухлый старый блокнот, повидавший виды,
поминальный хлебец да остывшая свечка.

А накал, а навар – у огня, за чертой,
за границей всех в мире живых отношений! -
Я прошу тебя быть мне чужим. Мой покой
нарушая - избавь от иных нарушений.

Просто эти глаза… - подойди не спеша,
загляни, ты поймешь всю нелепость открытья –
это дыры сквозных продуваемых шахт
и фонарика два. – Маскировка. Прикрытие…

Я спешу отдавать понемногу из недр,
оттого, что мой час приближается звонко,
и дрожит оголенный измученный нерв,
как худая спесивая собачонка.

В том мешке, что тебе послужил, есть грехи –
много черствых, протрухших сухариков тонких,
набивая мешок – я читала стихи
и скулила голодная та собачонка.

Не проси ничего. И не бери что дают –
уходи, если в ловах лиса или рысь. –
Только белая лань. Только первый салют. –
Забирай свой мешок. Не крести. Не вернись..и…
16/01/2009

На лісові поляні
Біля тихої річки
Появились голубі
Вишивані стрічки.
Білі сніги в лісі
Ще геть не розтали
Фіалки з під землі
Голови підняли.
Сонце золотисти
Світить та не гріє.
Тепло в лісі шелестить,
То весняний вітер віє.

Простяглись між галактик відстані,
Оповиті туманів вирами.
Електронних зарядів пристані –
То розхристані мозку звивини.
«И» початки у слів вимріює,
Часопростір думок єднаючи.
Нанобезмір глибини міряє,
Істин сотні в одну сплітаючи.

Між космічних орбіт ікарами
Астероїди гублять висоти,
Й наче стали серця пульсарами
Серед всесвіту пилу, а потім…
Тихо так проростають відстані
Елементами невідомими:
Розквітають світи нелистані,
Напинають вітрила домену
І говорять, що «наче вдома ми».

Той самий будинок, похилена вишня.
Той самий дзвінок, і такий голосний -
мелодія давня, незмінна, колишня,
під гавкіт собачий, достоту не злий.

Він лапу подав, мабуть, родич ще того,
що запах мій знав. Не живе скільки пес.
Я кроки почув – відчинились розлого
облупнені двері...
Твій образ воскрес!

Ти ледь посміхнулась, самими очима.
Нерадісний погляд. А, може, це гра
ще з того сторіччя? Для мене незрима
була без емоцій ти, словом скупа.

Гірчить знову кава, немов того ранку.
Не в радість, не в смак мені Бахуса грам.
Шпалери сучасні. Портрети у рамках.
І мій в синій рамці притулений там.

В минулім сторіччі далекі дороги
у пошуках істин під відблиск заграв.
Ну що нам тепер нескупі монологи?
Якби ж так раніше... Якби ж я все знав...
04.09.2009 р.

Пусть слова запоздали на тысячу лет,
И в глазах твоих осень дождями пугает.
Пусть у завтра для нас ничего больше нет,
И короткие встречи к разлуке стекают.

Всё равно не жалею ни прожитых дней
В этом странном безвременье жгучей печали,
Ни бессонных, затерянных в мыслях ночей,
Что тебя мне по капле тогда открывали.

Не жалею души, обожженной огнём,
Не жалею, что сердцем к тебе прикоснулся,
Что при встрече с тобой, как о камень споткнулся.
И о том не жалею, что будет потом.

1995г.

Хто тебе вигадав, Любове?
Він божевільний був, мабуть.
Це почуття таке чудове,
Але й отруйне, наче ртуть.

Від неї біль і насолода
Сплелися міцно у клубок.
Любов – підступна нагорода:
Красивий з терня нам вінок.

Мабуть, ти створена поетом,
Що теми вичерпав усі.
Навік залишишся секретом
Глибин непізнаних душі.

Хто тебе вигадав, незнана?
Ніколи це не взнаю я.
Ти – найсолодша з всіх омана
В пустелі нашого життя!
2001р.

Зрадливі душі, закриті очі
І мов зачинені серця на ключ.
Шукаєм світла в царині ночі
Й пряму дорогу посеред круч.

Так близько правда повз нас проходить
І щастя іншим шляхом іде.
Ніхто не знає, чом так виходить
І хто ця сила, що нас веде.

В міцних обіймах сплітаєм руки,
Про вірність клятви летять із вуст.
А потім знову стаєм, мов круки,
І губим совість й тверезий глузд.

Зрадливі душі, закриті очі,
Серця на ключ закриті теж.
Не знайдем світла в царині ночі,
А лиш відлуння власних пожеж...
2002р.

Так боляче битись об стіни свавілля
Системи, в якій я безправно живу.
Тут схоже життя на якесь божевілля,
В якому калічать нам душу живу.

Могла б і я жити й нічого не бачить,
Могла б і я слухати, але не чуть.
Та совість ніколи моя не пробачить,
Якщо з себе рабську не витравлю суть.

Якщо не зумію з колін врешті стати
І з себе кайдани усі не зірву –
Себе я навіки посаджу за грати
Системи, що душу калічить живу!
1999р.

Де бував ти їжачок?
Де набрав ти голочок?
Як зумів їх наколоти
Ти на спинку і боки?
Де скажи мені хутчіше
Ти знайшов боровики?
Та їжак мовчить уперто
Лиш сопе собі під ніс.
Я хотів його погладить
Та отримав голок ліс.
Не збагну у цьому лісі
Де нога, де голова.
Перекочую по стежці
Колобочка - їжака.
«Відпусти: - шепоче тато,
Не займай ти їжачка,
Бач злякав його й отримав
Ти колючого клубка,
А як гарно поведешся
то можливо він тобі
сам покаже і розкаже
таємниці лісові».

Скрипить каштан промокший до кісток
Оголений північними вітрами.
І б’ється в тузі зморщений листок
Один - єдиний між холодними гілками.

Йому б у літо знову повернуть,
Пошепотіти з вітерцем гарячим
І небу в очі сині заглянуть.
Набравшись в сонця теплоти і вдачі.

От так і ми бажаєм вороття
В ті дні де щастя наше вирувало
Де нас кохали і кохали ми
І вічності було нам завжди мало.

Усе минає, сплинув щастя час
Залишив гіркість зрад, розчарування
І як листок надії ще бринять
Примарні нездійсненні сподівання.

Як ти важко живеш -
дотинає юрба і вклякає.
Знову мученик рими
подібно до вірша прозрів.
І на капищі слів
перебендею муку питаєш,
бо неволя - звичайне,
прекрасне - у схові, у сні.
А потворне тобі
подає дві руки і сандалі,
та волосся густе
уникає тернини, хреста.
Розпинали - Мужів,
а народи - на ланц упинали.
Хто спасенний від правди?
Історія і простота.

2010

1
Свободу мислі і свободу слова
Не закують у золоті окови,
Якщо твоя, нащадку мій, душа –
Не попаде в тонкі тенета змови.

2
Знайду колись я філософський камінь,
Схоплю його тремтячими руками,
І більше не баритимусь ніде,
Минаючи задушні фіміами…