Коли остання маршрутка зникає за поворотом
І забирає з собою пучки циліндричного світла –
Ніч затихає, як в’язень із затканим ротом.
Волосся її чорнезне, зате на обличчя зблідла.

Коли будка, де продають несмачні хот-доги
Гасне немов би старече зітхання –
Душаться мляві строфи, не маючи змоги
Не розчинитись до рання.

Коли з’являється сон і тисне тебе за руку,
Каже: «Бувай, побачимось, може, завтра»,
Рухом повік змітаєш з очей пилюку,
Намагаєшся втямити, що таке тантра.

Тим часом, холод робить з бавовни тоненьку марлю,
Заглядає крізь неї на голе промерзле тіло.
І ні шматка, ні ковтка, не випросиш навіть краплю
На горло, щоб трохи тебе зігріла.

Гавкіт, гуркіт, крики відходять туди, де біліє,
Розчиняются, як шоколад в молоці. І ти
Виглядаєш скраєчку неба сонце – «віночок» надії
На ранок, щоб стало тепліше, щоб було куди піти.
18.10.2009

Прикурю цигарку, ти не з’явишся…
Подумаю: «Світ занадто великий
І всі ті паранормальні явища –
Звичайнісінікі небилиці».

Докурю той дзигар до середини,
Тебе все не буде й не буде…
Ти на відстані не одної години
Гуркоту поїзда. І нікуди

Я не дінусь від себе самого,
Навіть, як викурю всю отруту,
Бо між нами – дорога,
Кілометри лихого маршруту.

Хоч кури, а хоч злись, або пий –
Не буде ні толку ні сліду!
Світ занадто великий, занадто прямий
І треба віддати належне Евкліду.

Накурися хоч так, аби вилізли очі
Чи наплач два відерка солі –
Всеодно не зробиться так, як хочеш
Проти Божої волі.

І я піду далеко-далеко
В нелюдське й неземне містечко,
Може, тебе принесуть лелеки
І ми звиємо там гніздечко.

Може, коли я забудусь і впаду
Заховаюся за бур’янами,
Подивлюся сон, як небесну розраду –
Прокинуся вже не з собою, а з нами.

А як ні, то встану пом’ятий,
Роззуюсь, обличчя помию,
Босяком по асфальті, збиваючи п’яти,
Йтиму до тебе, аж поки не прийду.

11.10.2009

Серця розшарпані вітрами
в тюрмі мирської суєти –
обкрадені...
Пустіють храми,
світ розпинають драми...
Драми !
Зачинені Небесні брами...
Куди іти ?

Спитай себе сльозами,
горем,
що заповзає у хати...
Спитай себе заради себе:
з ким зараз ти !?
Кому вклоняєшся і служиш ?
Якій меті ?
Чи здоженеш,
чи надолужиш
себе в Житті ?

Жахлива суть земних реалій
роз’ятрює людські уми...
Але ж ми люди ! Люди ми !
В буденщині понуро-чалій,
п’ючи їдкий напій печалей,
світ жде останньої сурми.

Де ж весни ті,
що від початку –
Священні ?..
Скапують серця
свічками...
Гасне дух борця
у невимовній безнадії...
Хто стародавню млу розсіє,
роззброїть осоружну тлінь ?..
В ріллю грядущих поколінь –
хто Слово Істини посіє ?..

У пам'ять Неба, пам'ять зір
пливуть часи, роки, століття…
Людино ! Не вагайся, вір !
Що ти – найвищий Божий твір –
нев’янучих Садів Суцвіття…

Тише!... Слышишь?!...
Любовь… Умирает…

Так іноді хочеш посидіти в тиші,
Так іноді хочеться мріяти лише,
Не чути ні світу, ні музики й серця,
Забути про вічність із долею герця...

Приходиш додому. Тут більше нікого.
Навколо лиш тиша...
Не чути навколо
Нікого й нічого, ні звуку в повітрі,
Жахом проймає в цій темній палітрі.
Страшно, бо знаю, СТРАШНО, Бо Чую
Як тиша беззвуччям по нервах маршує,
Тремтить і шепоче, слова ненависні,
І гарні й прекрасні, Чудові і Чисті,
Що душу тривожать в осінньому листі,
Турбують, ламають і біль обіцяють,
І зимні морози у серце пускають;
слова, що упали із уст ненавмисне...
Хто ж знав, що пошкодять?! Вони ж такі чисті?!!
Високі й колючі,написані Болем,
Серцем ПАЛЮЧИМ, враженим горем!...

...слова не погані (кляну ж поза очі),
Вони лишень сильні, терпкі,
... і пророчі.


“Тише!... слышишь?! любовь… умирает…”
2008

Тебе нема. І більше вже не буде.
І я сама осінню каву п’ю.
Дарма так заздрили нам щиро зорі й люди
і замовляли оди солов’ю.

Тебе нема. А був такий безцінний.
Й буяло літо нам серед зими.
Та перстень закотивсь в танок осінній
сухого листя і засохлих мрій.

Тебе нема. Забрав нарешті смуток
наш листопад у круговерть доріг.
І сподівання я сплітаю в жмуток
з кленовим листям в жовтий оберіг.

Без тебе тихо добігає вечір
в холодну ніч із присмаком жалю.
Осінню шаль на непокірні плечі
покірно накидати не волю.

Бо знову прилетить весняний ранок,
і змиє сльози подихом дощу.
І прийдеш ти під мій високий ганок.
Не знаю я, чи знов тебе впущу.

2009

Василеві РЯБОМУ,
поету, голові Літературного товариства “Плин”
м. Коломия

Радію Слову – сонцю і мечу,
Бо ви мене назвали світлословом.
А хто не хоче стати гранословом,
Якому рідне слово по плечу?!

З любов’ю – і лелію, і речу,
Милуюся цим дивом барвінковим.
І, наче птах, у небі світанковім –
Над ним я кружеляю досхочу.

А потім, як торкнуся до вершини,
Беру я два сузір’я на крило,
Тоді душа врочиста й світлоносна.

До мого слова котяться зорини,
Воно у серці славно зацвіло, –
Тому душа така повноголосна.

Хайку

***
На дні сльози моєї –
Печалі сива скрипка,
І неньчині пісні.

***
Ця жінка без дітей,
Немов земля без квіту.
Як зимний вітер – думи…

***
Дівочі коси,
Що скупані в любистку, –
Хмільніші од вина.

***
Минулої ночі
Хтось витоптав квіти, –
Плаче росою садок.

***
Згорнувшись бубликом,
Ти солодко спиш.
Ну, як тебе обняти?

*рідкісний птах (лат.)

у передгроззя вишні гомонять.
Я чула вчора шелестку розмову.
Їх у дворі вціліло тільки п"ять.
Летіли кажани у ніч - на лови...

Стомилася від музики і лиць.
Остуди прагла. У вишневий ґелґіт
Із дому вийшла - під штихи грімниць.
Млоїлося у серці, руки терпли.

Дерева шелестіли про мороз,
Петарди, гусінь, лезва, цвяхи, круків...
Я знаю ліки... І рецептів - стос.
І вербам - зле!.. - кивнула в бік прилуки.

Вщухає вітер. Зійде сонце в рань...
Літоростки впиналися у плечі.
Біль струменів,
яскріла
чорна
твань…
Дощ нехотя тлумив камедетечу…



2007-2012


*-хвороба дерев від морозу,
механічних пошкоджень.

Світ може почути про тебе
А може почути тебе
Коли ти обираєш мовчання
То мовчиш про хороше і зле

І усмішка твоя крізь сльози
Змусить когось радіти
Не досвідчимо раю земного
Коли не станем як діти

Нехай усе зачекає
Коли вірші пишуться рясно
Я кілька хвилин позичу
Взамін на дещо прекрасне

Загуби мою душу, розвій
Сивим димом по сніжному холоду.
Хай впаде без усяких надій –
На губах тільки крапелька солоду.

Я відчув твої руки й тепло,
Що штовхали у прірву безпам’яті…
Чи згадає хтось те, що було?
Чи, як в мертвих – слова всі на камені.

я надкушу Твоє життя
Хоч знаю його й так
і проковтну його навспак
мені знайомий смак
дивний
алергічний
і приторно містичний
я просто хочу бути разом із Тобою
Його нудкою складовою...

А жизнь завьюжит,
Вьюгой, ураганом,
Сметая все мечты,
Не оставляя теплоты...
Несет, бросает подминая,
Счастье и мечты...
О, жизнь, жестока ты,
Не приласкаешь,
Не согреешь солнышком,
На флейте не сыграешь,
Чудесную мелодию,
Любви и красоты...
Ты рвешь струну,
Моей души, мечты.
Чувства грустью,
Покрываешь и смысл,
Надежду отнимаешь...
Но нет,открою я,
Лицо навстречу вьюге
Урагану - не быть -
Здесь балагану.
Я в жизнь свою,
Впускаю счастье,
Надежду, веру и любовь...

маріє,
ти знаєш,
мене розриває доба
на дві майже рівні частини
місячний промінь
прочиняє вуста
для п’янкого виття
у вовчому оскаженінні,
а сонячне світло,
фальшиве як спів мій,
вертає усьому звиклу подобу
моя друга личина
печальний пастух
що втратив отару свою
по дорозі додому

Ти знову був... Я знов Тебе відчула
Та ти не мій . я цього не забула.
І ще прийдеш - наповнювати душу
Та ти не мій. Забути Тебе мушу

І буде День. Чи будемо в нім разом?
Чи сплетемось наперекір образам ?
Не знати цього. Я того не знаю...
Від цих думок в мені щось загасає....
Гнітить .. Тривожить... Знову оживає!
Ні сил ... Ні гордості.... Лиш дар любові маю -

Щоранку з ним народжуюсь ...

Щоночі помираю ...

І душа знов галопом мчиться
В твої руки, немовби в стайні,
Тільки ночі тепер – вовчиці
Виють болем на рани.
А у неба від хмар синці
Усе місто дощово-синє,
Скоро підуть дерева в ченці,
Нам лишивши обвітрені мрії.
І птахи, мов сліпі поліглоти,
В понеділкову параною…
Стоїмо, як колись, навпроти,
А між нами – ковчег без Ноя…

Вона руде сонце ховає за вії,
Жбурляє вітер зупинкам під ноги,
Конфуцій душі її не зрозуміє,
Що стала навколішки й молиться Богу.
Дерева схрестили на грудях віти,
Бо вчора навчилися жити без листя,
Як ми з тобою – чужих любити.
Сховавши в долонях очей намисто.
Від хмар і небо по швах от трісне,
Калюжі нагадують карти Таро….
А муза сідає навпроти навмисне
І вводить під шкіру своє перо.
І знову будні – відкриті рани,
Угору пальцем, де є Всевишній…
Ще вчора разом спізнали Канни,
Сьогодні ж ти – уже третій лишній…
Вона втікає від тебе і світу,
В багряну осінь під колір крові…
Туди, де ночі із неоліту…
І вірші з нею, як Свідки Єгови…

Тебя ль я видел, милый друг?
Или неверное то было сновиденье,
Мечтанье смутное, и пламенный недуг
Обманом волновал мое воображенье?
В минуты мрачные болезни роковой
Ты ль, дева нежная, стояла надо мной
В одежде воина с неловкостью приятной?
Так, видел я тебя; мой тусклый взор узнал
Знакомые красы под сей одеждой ратной:
И слабым шопотом подругу я назвал...
Но вновь в уме моем стеснились мрачны грезы,
Я слабою рукой искал тебя во мгле...
И вдруг я чувствую твое дыханье, слезы
И влажный поцелуй на пламенном челе...
Бессмертные! с каким волненьем
Желанья, жизни огнь по сердцу пробежал!
Я закипел, затрепетал...
И скрылась ты прелестным привиденьем!
Жестокий друг! меня томишь ты упоеньем:
Приди, меня мертвит любовь!
В молчаньи благосклонной ночи
Явись, волшебница! пускай увижу вновь
Под грозным кивером твои небесны очи,
И плащ, и пояс боевой,
И бранной обувью украшенные ноги.
Не медли, поспешай, прелестный воин мой,
Приди, я жду тебя. Здоровья дар благой
Мне снова ниспослали боги,
А с ним и сладкие тревоги
Любви таинственной и шалости младой.

1818

В різдвяну ніч
Ісус малий
любов благословив.
Зійшов до нас
з небес святих,
бо нас усіх любив.
Ісус малий
своїм Різдвом
весь світ перемінив.
Любить любов
в душі своїй
усім нам заповів.
Старих й малих,
Калік й сліпих,
сиріт, бродяг і вдів,
людей усіх
під віри стяг
Він щиро запросив.
Надію дав
в спасіння душ
і знаним, і простим.
Радіють душі,
летючи
за сяйвом золотим.
Різдвяна зірка
сяє знов,
через роки й віки.
Лунають скрізь
веселий сміх
й веселі колядки.
Хай серце гріє
й звеселя
колядочки мотив.
Несім в душі
цю віру знов,
надію і любов.

2007

У казці три шляхи завжди існує.
Наліво, прямо чи направо йти.
Відомо, що за кожним з них чатує.
Так легше шлях єдиний віднайти.
В житті у нас також шляхи є три.
Угору дертись, каменем летіти вниз,
А чи на місці повзати й товктись.
Ми також вільні будь-яким піти.
Лише нема вказівки, що обрали.
Що на шляху отім чекає нас давно.
Поразка? Перемога? Де воно,
осяяння? Що вкаже мудрий перст?
Нема підказки. Не звучать хорали.
Зробити мусимо самі ми вибір свій.
Куди нести свій хрест.
У прірву чи в скалу? Куди направим шлях?
Що заберем в майбутнє? Світло? Морок?
Озону шал а чи міазм клоак?
У прірву скотимось самі, як прийде час.
Вогонь в душі допоки не погас,
я вибираю вгору. Тільки вгору.
Шепоче серце. Варто лиш почути.
Воно не зрадить. Не злукавить. Бути!
Нам на вершині щастя. Бути! Бути!
Лиш варто вгору шлях обрати. І піти.

2007

Колись дзеркала тіяли з металу...
Терпляче срібло шліфували руки
старого майстра: молодість-бо рвійна!
Чи бронзи шмат ставав лискучим кругом,
в якому вивіряла Клеопатра
свою уроду й хитрощів науку.
Тоді не кожен міг побачить світло,
дароване очам гладеньким люстром:
що істина – то привілей багатства,
з часів прадавніх знає навіть раб.
...Гойднулася завіса півпрозора –
рабиня йде, щоб витерти свічадо
вельможної владарки. Порох стерла.
Поглянула на свій ковзкий відбиток,
свідома власної краси на ймення Юність, –
і усміхнулась... Дзеркало не бреше:
рабині чар затьмарює царицю.
2008

Вдивляюсь пильно в люстра глибину...
Що хочу вгледіть? Срібна амальгама
без пристрасті відсвітить все, що бачить:
дрібненьку зморшку, сиву волосинку,
очей зелено-сірих запитальність...
Не хочу довірять крихкому склу!
Я зовсім не така, сліпа площино!
Та невблаганність дзеркало являє
суворої реальності життя.
Портретна яв зухвалого свічада
мене дратує, змушує яритись,
здіймає хвилю в темряві бездонній:
хто видів правду – здатен на злочинство.
2008

Я просто хочу быть рядом
Дворцов и жар-птиц не надо,
Ни золота, ни нарядов,
Отрада

Моя! От ночных кошмаров,
Влюбленностей, я устала.
Ты руку мне дай, и только.
Мне горько...

Себя раздала ветрам я,
Бездомная, озорная.
Хоть на день меня впусти, а?
Не мсти!

Я просто хочу быть рядом.
Судьба моя, жизнь, отрада!
В глазах твоих вижу тень я –
Свое отраженье.

“Це б’ють дзеркала...”
Валерій Герасимчук

Розбили дзеркало. Розбили...
Не впало і не луснуло само.
Не град летів і не метеорит.
Не грався кіт (невмисно зачепив!)...
Ударив молот, коротко і сильно, –
повільно й довго падали шматки,
блискучі скалки, дрібно потрощившись,
тонкими конусами віяла спадали...
І в кожному – відбились очі вбивці.
2008

Кто меня забудет,
Кто меня найдет?
Кто любовь погубит,
Кто-то обретет.

Белый падал, белый
Снег на сапоги.
Остывали слезы.
Мысли, как враги

В голове метались:
Кто же я, кто – ты?
Наши дни упали
Камнем с высоты.

Но еще найдется
Тот, кто скажет мне,
Что любовь бывает
В жизни, как во сне.

Не смотрите на меня так жадно,
Фонари!
Я уйду, одевшись ненарядно,
До зари.
По-сестрински улыбнусь досадно.
Я – сестра,
Молода (ах, молодость развратна)
И стара.

Пусть не модная моя прическа,
Мой манжет.
Я уйду, как русская березка,
Русский цвет.
Не смотрите на меня – расскаюсь
Я во всем,
Улечу от воробья, и спарюсь
С соловьем.

Зачинені двері в колодязь
чомусь гнилизною смердять
дістаєш із щілин
остатки торішнього листя
і жмутки волосся
обертаєшся
бачиш жінку
що несе миску червоних ягід
до ікони Діви Марії
заливаєшся сміхом
сміх переходить у плач
плач зривається з тебе
і з гуркотом падає в прірву
сотні німих Сізіфів
котять душу твою
до неба
а там
срібний хрест
замість сонця
з-за обрію сходить

2009

Перший сніг
Після мжички осінніх скверів
М'яко ліг
На обличчя, шляхи, на скверни.

Од птахів
Поверталося “кру...” - лапатий
Пух летів,
Лебедині губились плахти.

Крій зими
Облямовував небосхили,
Килими
Східно-інеями стелились.

Сніг — вода...
Почорніли в доріг зап'ястки.
Я ж тримав
Білу мить крижаної ласки.

2000-2001

Я не хочу быть мёртвым,
Отравленным или убитым,
Раздавленным под колёсами
Какого-то "мерсешмитта".

В наше бурное время
(Так часто бывало в истории)
Очень уж жизнь обесценилась,
Почти ничего не стоит.

А каждый хочет жить долго,
Здоровым быть и счастливым.
Один выпрашивает у бога,
Другой на свои полагается силы.


Я верю в добро и разум,
Надеюсь порой на удачу.
Стараюсь прожить не напрасно.
По совести. И не иначе.

Я не хочу быть мёртвым,
Лежать в гробу - это не дело.
Я не хочу быть мёртвым.
Я ещё не всё сделал.


2002

На Земле на планете,
На Земле на планете,
На Земле на планете
Иль в далеких краях?
Где на всем белом свете,
Где на всем белом свете,
Где на всем белом свете
Повстречать мне тебя?

Мчится вдаль каравелла,
Мчится вдаль каравелла,
Мчит моя каравелла
До далекой звезды.
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Королева мечты?


Может быть, не напрасно,
Может быть, не напрасно,
Может быть, не напрасно
Я тебя столько жду.
Верю, радость и счастье,
Верю, радость и счастье,
Верю, радость и счастье
К нам навеки придут.

Мчится вдаль каравелла,
Мчится вдаль каравелла,
Мчит моя каравелла
До далекой звезды.
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Королева мечты?


И я верю, когда-то,
И я верю, когда-то,
Несомненно когда-то
Улыбнешься мне ты,
Королева Сеата,
Королева Сеата,
Королева Сеата,
Королева Звезды.

Мчится вдаль каравелла,
Мчится вдаль каравелла,
Мчит моя каравелла
До далекой звезды.
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Королева мечты?


*** Написано в уже далекому 1978 р.
під враженням від повісті Валерія Брюсова "Гора звезды"

Часом рятуємось друзі
На узбіччі власних ілюзій
Засудивши, ведемо на страту
Гарну мрію крилату

А потім малюєм в уяві
Ескізи картато-пістряві
Схеми для нашої втечі
Такі досконалі, до речі

Руку на плуга поклавши
Назад оглядаємось завше
А відстань від себе й до себе
Назвали – «Дорога до неба»

Мрій ми навчились боятись
Вони можуть, власне, здійснятись
Зо всіми, та лиш не з собою
Готові ми завжди до бою

Прагнемо правильно жити
Себе вже навчились дурити
Медалі щодня здобуваєм
Під ними себе й поховаєм.

сходить сонце у вітринах,
розповзається кисіль,
й ти не ягідка – тварина!
знову сушить піском сіль?
нащо ж пив з третім сузір’ям
космосу п’янку пітьму?
чи язик, оброслий пір’ям,
заволік тебе в тюрму
диких прагнень самозречень,
ще зарюмсаних й дурних?
стоп! мабуть, достатньо речень…
і підозр… невже я псих?

довгі гудки в ще теплій трубці
ритмічно бісять розпач мій;
я задихаюсь в душогубці
чужих маразматичних мрій...
все пропливає повз, мов хмари,
лишаючи лиш післясмак
гіркого вчора й мемуари,
та й те леткі, як аміак.

дратують власні кулаки –
досить слабкі (хоч агресивні),
та попри все усе ж таки
жадають крові й сліз пасивних
маріонеток тупих фраз,
заангажованих брехнею…
зникнути б клітку цю за раз,
тоді б зараз схопити клеєм
було б раз плюнути, і фон
паснув у грі б елементарно…
але на жаль це тільки сон,
а сни вмирають… атомарно.

чи було то колись
чи може
лише примарилось мені
був парк на двох і грудень
схоже
і ми
замерзлі і сумні
не чутно
тільки вітер
різкий холодний
ніби ти
від поцілунку щоку витер –
а я
не встигла ще й
піти

Знов іду стрівати закохані вихорі, брів осяваючи дуги...

Володимир Маяковський



1

Привіт! Спіткались. Неслухняний чуб...
Лице вкрива червнева позолота...
Іще морозить в марах дотик губ,
Іще ворушаться у дощ жаги осколки,
Іще леліють фото, де ми вдвох -
Жар-птаха юна й кучерявий Вітер.

Бігуча наша стріча...ніби кров,
І, як буття лілей, недовговічна.

2

Ця кралечка пече... солодкий хліб... -
На лаві гомоніли хмари ближні.
Сіріла у сільничці мокра сіль...
В лице жбурляла "мій!" блідава Хвища.

3

...Упало Сонце
за щербатий пруг.
Пугукали сичі... Росла полова...

Перед тобою в натовпі стою.
Закутуєш у шмат габи Любові.

О, ні...Удруге я не втрачу глузд.
Повзе...
сюрчить
довжезний
синій потяг...

Мене вже кличуть. Озираюсь. Йду...

Так йде приречений
під лезо ешафоту.


2005

рука, не простягнута в небо…
очима шукає пів звука,
і в небі — самотності мука,
у небі — хрести і валети,
холодна печатка розлуки,
і я, емальований ребус.

чекай і почуєш, як дехто
шукає і тіло, і пам'ять,
шукає червону пеалу,
і чашу шукає з-під серця,
щоб стати ще кимось із дехто.

холодна зима серед літа,
химери у небі, мов зорі,
(ви бачили чайку на морі?),
на острові, там, де маорі…
та чайка нічим не покрита…

подайте руку — падати втомився.
холодна ніч і мармуровий злет.
коли не стало сонця, присмак змився
альдебаранів, вогників, планет.

ламання днів, німі порізи серця,
немовби вени, зрізані вогнем,
холодна кров дала мільйони герців,
але від них лишився тільки щем.

залізна брама, коло, соловейко,
зима без сну і сніг без пірамід.
титани йдуть, а з ними й наш ілейко,
туди-сюди, й відтоді, й просто від…

рука межів’я, речі, сни, фонеми,
ніщо не може вичавити біль.
в такому разі буду поліфемом,
яким в печері поростає цвіль…

коли усі посипалися ноти,
і в небесах оркестри — без музик,
нехай ідуть у безвість фланги, роти,
я одинак. мій дім — це кагарлик.

Досить приємний настрій
легкий аромат "Ніна Річчі"
на обличчі твоїм обережно
малює усмішку Да Вінчі

Поміж кілька мінорних акордів
пахне кава кориця і димом
досить приємний настрій
після закінчення зливи...

У Миколи іменини.
Гості вже у хаті,
На столі горілка з хріном
І чарки пузаті.

А Миколу не впізнати -
Квітне як калина,
Теща обіцяла дати
Гроші на машину.

І цілує її в лоба,
І цілує в губи,
Обнімає, пригортає,
Каже "Теща! Люба!".

Накладає у тарілку
Тещину з горою
Огірки, картоплю, шинку,
Пряники з ікрою.

Тато зиркає на сина,
Сварить поза очі,
Треба ж, батькові чарчину
Вже налить не хоче.

Гості губи обмочили,
Ізакуска в шлунку,
І по другій вже налили -
Черга подарунків.

Зятю теща оддає
Свої раритети -
Нові грабі і сапу,
І й велосипеда.

Буде їздити на дачу
І город копати,
Бо картопля й помідори
Гинуть без лопати.

Щойно випав перший сніг,
Пан Мишинський спати ліг.
Добре ковдру підгорнув,
Носа у подушку ткнув
Із надією, що в сні
Множаться скарби самі.
Спершу так воно й було,
Щастя в лапи попливло:
Сир, картопля і буряк –
Не натішитись ніяк.
Ну а потім, мов чаклун
Десь наніс поганих дум,
Сон кошмаром обернувсь,
Аж здригнувся в пана вус:
В борошні ґаздує міль,
Вкрила сир зелена цвіль,
Найсмачніший сала шмат
Кіт украв, поганський брат,
Кріт у панову нору
Прокопав вузьку діру
І потиху (совість мав!)
Всю картопельку забрав.
Ну а моркву й бурячок
Згриз мале-е-енький слимачок.
Пан прокинувся блідий:
–Боже, грім мене побий!
Щоб іще я ті скарби
Так леліяв от біди,
А вона тоді прийшла
І поїла все сама.
Ні! Не буде цьому ладу!
Як закличу всю громаду –
Розгощу усім на втіху,
Хай мене минає лихо.
Так і друзів заведу,
А тому – не пропаду!

2009

1

В моїх очах – чар хутірських жінок,
Тих, що очіпком прикривали коси.
Я вмію обмолочувать зерно,
На паляницю класти дрібку солі,
Я вмію дитинча своє люлять
І прагненням величного яритись,
Я вмію мужа в далеч проводжать
І ластівкою
линуть
в громовицю,
Я вмію жати – місяця серпом -
І в сніп в'язати жовто-сині мари...

В перстах нуртує досвід всіх жінок,
Кривава заметь…


2

В моїх зіницях – туга матерів.
Хоч почуття у зрілості причаєні,
Моя жура пала, як горицвіт,
Як від бабусі успадковані коралі.

Журу переливаю у псалом.
Він пишеться найліпше у мокречу.
Молюсь,
творю
на рубежі епох.
Майбутнє сина оповите мревом...

Невже юнак знеславить батьків рід,
Якщо ростиме осторонь анексій?
Я - за супокій нив, лісів, морів!
Я жоден бій не наречу "священним".

В моїх зіницях – туга матерів.
Вона сльозою
струменить
на губи,
Які проказують: поміж степів, ярів
Плекаю сина для Життя, а не для згуби.



2006

Прокинулись на кухні таргани
І сонце заховалось за будинки.
І ти мене, кохана, не жени -
Я розплачуся банкою сардинки.

Я макарони грію на плиті,
На сковорідку яйця вже розбито.
Мені ще не траплялось у житті
Так ненавидіти й любити.

Казьонну і потрощену меблю,
Як хочеш, ми застелимо матрасом.
І я тебе усе одно люблю,
Хоч ти мене й назвала під......м.

між нами спалено мости
ти зрозумій
мене прости
не можу більше жити так
немов зупинений вітряк
немов авто на віражі
спинивши враз в крутім ражі
немов листок що враз завис
в повітрі і не пада вниз
і не злітає з вітром вверх
листок пожовк і вже пошерх
він впасти мусить до землі
так впасти мушу я
в гіллі
і слів твоїх й твоїх пісень
листок мій загубився вдень
а зараз ніч
то ж я іду
куди не знаю
та бреду
немов в бреду
іду
іду
куди іду
від тебе йду
до себе йду
до тебе йду
по спаленім моїм мосту
в пітьму іду
у ніч іду
не скоро день
я все бреду
в бреду
іду
прийду
куди
не знаю
далі йду
по спаленім моїм мосту

2007

вона стоїть над урвищем сама
її вуста дрижать від болю й гніву
в її душі тепер суцільна тьма
а було ж світло так від сонця зливи
в її душі два ангели щосили
боролися за право панувати
та враз стомився ангел білий
й на хвилю сів відпочивати
а чорний ангел миттю душу взяв
в полон на все її життя подальше
єдину думку в голову заклав
навіщо жити тут там буде краще
нема там болю й зради теж нема
і заздрості нема
нема погорди
там спокій там побуду я сама
от тільки де
от тільки доки
доки
що вічність там як тут усе життя
принижена зневажена сумна
покинута самотня
забуття
так вирішила вже собі вона
стоїть сама та кроку не ступа
востаннє думає про підлість й зраду
нема нікого руку хто подасть
душі подасть надію і розраду
вона пішла з життя мов той непотріб
лиш два сліди в піску зостались мокрім
нога над урвищем мигнула і пропала
і ночі тишу крик прорвав єдиний
душа увись метнулась й вниз помчала
де білий ангел
де ви херувими
__________________

не лякайтесь
це не людина
це лиш мрія моя єдина
я недавно її поховала
а душа її квіткою стала
бо троянди що вічно цвітуть
з душ померлих мрій лиш ростуть

2007

Людина – творіння Боже,
Людина...
Куди вона
Світами лине ?
По часі гине,
Допивши кварту жури до дна…

Хвилина – крупинка Часу,
Хвилина...
Як може в ній
Творитись дія,
Цвісти надія,
Додавши блиску стезі земній.

Полум’я – властивість серця,
Полум’я...
Ним нині знов
Літа напились,
Життям пролились
У невгасиму, святу Любов.

Людина – творіння Боже,
Людина...
Вона як мить
У круговерті
Життя і смерті.
Та сутність вічна у ній горить...

Дві щасливі закохані тіні
навколо вогню жертовного
танцювали танець кохання.

Ці тіні – це наші тіні.
Це ми, наче Сонця діти,
мали танець цей танцювати,
і, вогнем священним зігріті,
тандем непорушний складати.
Та цей танець ми пропустили.
Я чекала, що ти підійдеш і запросиш.
Ти вважав, що цей танець – білий.
Стоїмо осторонь, розчаровані й тихі, мов миші.
Наші тіні від нас мудріші.
Вони швидко від нас відділились,
і у танок жагучий пустились,
показавши нам, як треба жити,
миттю кожною дорожити
на конечному балу життя.
Під чаруючі звуки гітари
танцювали тіні, сміялись,
і у щасті п’янкому купались,
кожну мить беручи в майбуття
на чудовому святі життя.

Бал скінчився. А ми й не почали.
Танець свій в душних хатах проспали.
Ми ж розумні, не тіні прості.
Мудру заповідь зігнорували:
Хто байдуже сидить в самоті,
щастя тих обійде у житті.

В ніч містичну Івана Купала
одиноко вогонь догоряв.
Тіні тихо на землю упали.
Їх ніхто із собою не брав.
Жоден з нас їх, на жаль, не чекав.
Другий раз нас уже не запросять
на долину, де зоряні роси
і де тіні кохання танцюють.
Шанс лиш тим, хто чекає, дарують.

07.07.2007 00:07

Чом не жалію ніг –
Міряю стежку кроками?
Я тут чатую сніг.
Грудня годинник цокає.
Я до жаданих свят
Виміряю околицю.
Вулиці сірий ряд
Снігом врочистим твориться.
І я милуюсь цим
Рипом, що крок од кроку.
Рідко йде свято зим
В будень нового року.

клубочком у горлі
несказане слово
ладунок тротилу
у власному тілі
блукаюча куля
у пошуках цілі
сльозливої солі
кусок скам’янілий

ковтати клубочок
згорнути неспокій
осіннього сумніву
викласти гори
палити і димом
пускати у вирій
багряного болю
хмаринки прозорі

(переклад)

Вже не любові я прошу.
Вона у потайному місці.
Повір, твоїй палкій невісті
Листів ревнивих не пишу.
Та мудрий мій совіт прийми:
Дай їй читати мої твори,
Дай їй у схов прижовклі фото,–
Одвік люб’язні женихи!
Дурепі кинь пук ніжних слів
І усвідомлення тріумфу.
Що їй розмови про посутнє
І пам’ять перших ніжних днів?

Коли ж копієчки утіх
Розтратиш з подругою, милий,
Коли пересит у душі
Відніме золотаві крила,
В мою величну білу ніч
Не стукай, я тебе не знаю.

Та й чим допоможу тобі,
Коли повернешся із раю?


2007



-------------------------------------

Анна Ахматова


Я не любви твоей прошу.
Она теперь в надежном месте.
Поверь, что я твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.
Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты,—
Ведь так любезны женихи!
А этим дурочкам нужней
Сознанье полное победы,
Чем дружбы светлые беседы
И память первых нежных дней...
Когда же счастия гроши
Ты проживешь с подругой милой
И для пресыщенной души
Все станет сразу так постыло —
В мою торжественную ночь
Не приходи. Тебя не знаю.
И чем могла б тебе помочь?
От счастья я не исцеляю.

Дали завдання в школі нам:
Іменники знайти.
До слів, що є в підручнику,
Враз добереш їх ти.

Червонобоке – яблуко,
А довговухий – кріль!
Червоногруді... Хто ж би це?
Дід каже: “Снігурі!”

І дивиться здивовано
На дідуся Максим:
– Таких тварин не знаю я...
– А ось я розповім.

Не так давно, онученьку,
Прегарні птахи ці
Щороку гостювали в нас,
Як теплі промінці.

Узимку білий сніг лежить
Чи хуртовина дме –
Снігур червоно пломенить,
Мов сонечко ясне.

Немовби яблук на снігу
Розкидає зима –
То веселяться снігурі!
А зараз їх нема...

– Чому ж нема, дідусю, де
Поділися вони?
Чи відлетіли в теплий край
На пошуки весни?

Чи, може, повернутись їм
Завадили вітри?..
Я хочу бачить снігурів!!
– Ось рік уже котрий

Не повертаються птахи,
Що радість всім несли.
Мабуть, довкілля наше так
“До ручки” довели,

Що снігурам тут більш не жить... –
Дідусь собі пішов,
А внук дивився у вікно
І думав знов і знов:

“О, повертайтесь, снігурі,
Я хочу бачить вас!..
А хто за вами пропаде
У цей похмурий час?

Про кого розповідь сумну
Я внуку поведу?
Чи, може, й проліска ніде
З малим вже не знайду?..”
2005