І ми зійшлися Інь і Янь,
Одвічних двоє протиріч,
Хотів сказати «Перестань»,
Та тільки «Ще» кричав у ніч.
Злилися смуги чорна й біла,
Тоненьку, перейшовши грань
Солодкі муки мого тіла
На вівтарі твоїх бажань.
28.07.2009 р.

Вони нас загнали, вони нас побили,
У масі загалу плакатами вкрили,
Байдужо втоптали дитячу свідомість,
У нетрях картинок ввели в невідомість.
В театрі містерій і гри водевілю,
Читали казки про нездійснену мрію,
Хотілось сміятись, ридати, кричати,
У косах брехні білі квіти збирати.
Блукають країною три манекени,
У кожного з них порізані вени,
Стікає кров фальшива рікою,
Змішана з купою чорного гною.
Ми вірили. Стали ми знову дорослі,
Не кличемо більше нікого у гості.
Самі по собі, елегантно, помітно,
Йдемо вільним кроком без болю,
Привітно…

Приготую фарби, пензлик і альбом -
Ух, яка зима чудова за вікном.
Де гілляччя виглядає з-під снігів,
Рудохвостий мишолов подріботів.

У рядок - червоні цятки нагорі,
Це сидять птахи поважні, снігурі.
Малюки зліпили бабу снігову,
І тепер спішать на ковзанку нову.

Пролітають білі кулі - файний «пас»,
І одна ото попала в ціль якраз:
Затуляє присоромлено Данилко ніс,
Попередив його Макс, а він поліз…

Намалюю знамениту гру – хокей.
І тебе візьму, не ний уже, ОК.
Найспритніший - воротар, не ловить ґав.
Це, Сергію, справді, я - таки впізнав!

Видається, що готово. Гарно як!
Малювати - я із малечку мастак.
А, казали, що не вийде, хи-хи-хи!
Зачекай, а звідкіля брудні штрихи?..

Забілю швиденько плями у кутку…
Покотився раптом пензлик по листку,
І білило по малюнку - хляп і трась…
Не біда! – це завірюха почалась.


Грудень 2009 р.

Посварились мишенята
І по двох кутках сидять.
Мають іграшок багато,
Але гратись не хотять.

Щó вони не поділили?
Не згадають – не проси.
Тільки вуха зчервоніли
І похнюпились носи.

Поглядаючи спідлоба,
Не чекають більше див.
Так було б, напевне, довго.
Але хтось їх помирив.

Не матуся, і не тато,
Бабця теж тут ні при чім.
Зазирнуло сонце в хату –
Підморгнуло хитро їм.

– Це ж бо сонечко нас кличе,
В сніжки гратися пора!
Засвітились радо личка:
– Знову друзі ми?
– УРА!

Під променями сонця навесні
Розтанули торішні крига й сніг,
На вулиці синиць і горобців лунає спів.

Тендітні перші весняні квітки
Розкрили свої ніжні пелюстки,
І поспіша на зустріч у ставок легкий струмок.

Зимовий сон відходить в небуття
І знову прокидається життя,
І перелітний птах своїм крилом жене тепло.

Відбулася природи таїна —
Прийшла до нас у гості знов весна
І покидає свій холодний скит чарівний світ.

Упали роси перлами в траву
І засміялись мавки у ставу
А разом з ними і водяники, лісовики,

Крислатий дуб, мов велетень в журбі
Прокинувсь на високому горбі
І хоче дотягнутись до сосни цієї весни.

Приїхав день на білому коні,
Земля запахла першими снігами,
Так хороше і радісно мені
Під чистими, як пісня, небесами.

Приїхав день на білому коні,
І з радістю його я загнуздаю.
На ньому я поїду до рідні
По килимах, що стеляться по краю.

Земля запахла першими снігами,
І сад снігами білими зацвів,
Ще здалеку вітається гілками,
Я душу зрозумів його без слів.

Під чистими, як пісня, небесами,
Так хороше і радісно мені.
Земля запахла першими снігами, –
Приїхав день на білому коні!
2009

Ти в надлишку мені запам’ятався.
Надміру грубим і надміру сильним.
А ще собою дуже так пишався,
Що зміг нарешті стати зовсім вільним.


Ти був несамовитим диким вітром,
Любив куйовдити дівчатам коси.
Мені подобалось, коли займався світлом
І ніжно цілував моє волосся.


Мене не знав… Та вже забуть не зможеш:
Я в надлишку тобі запам’яталась.
Кому тепер волосся ти куйовдиш?
Чия рука тепер тебе квітчала?


14.09.2009

Затерявшись меж цветных клубков
бабушкиной пряжи,
бабушкиной кельи,
я вдруг уплотнялася,
становилась старше,
уходила из дому,
громко хлопнув дверью.
Ни смеясь, ни плача...

Подбородок — гордость,
ноги — перекрестки,
я бежала в радость,
я бежала в скорость.
Девочка-подросток,
не обутый взрослый,
жизнь в 13 - гадость,
жить в 13 тоскно.

Вот когда я вырасту,
перестану путаться,
все во мне распустится,
все раскрепостится,
ноги будут ровными,
руки станут птицами,
из-под пряжи вылезу —
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...

Бабушка устало клонит лоб,
бабушке любимой что-то сниться,
и тихонько сквозь открытый рот:
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...

Рассмеялся ветер,
чистя перекрестки:
"...Жизнь в 13 - гадость...
Взрослые
подростки..."


© ммв

Дні роздати до крупини,
ніч гойдати, мов дитину,
біль тамуючи в грамемах,
серцю звіритись твоєму
і міліти в гирлі миті.
Голосом небес омитий,
хвилюватиму – застигну,
понад гирлом світло вигну
у веселку, у підкову,
в кольори гарячі слова.
Я розважений, у точці.
Кожен хрестик на сорочці
чужиною тихо витлів.
Залишаюся при світлі
перелитий сріблом ночі.
Дощ в мені, на дні хлюпоче.
Течія по голотечі,
та нема де діти втечу.
Ані дати ані взяти –
виливайся мово святом,
вимивай із мене рими,
зазвучи неповторимо.

28 Грудня 2009

Коли зойкнула тиша
і птахом упала до ніг,
височінь просльозилась
дощем на отави і плечі,
краплі, наче хвилини
поволі зривались зі стріх.
“Добрий день, ну а, може...
А, може, уже – Добрий вечір. ”
Та різниці нема.
Крізь відлуння старих молитов
шепотіли дерева
про всю тимчасовість земного,
хоч від серця по тілу
іще розливається кров,
і за обрій веде
ще незаймана слідом дорога,
ще тобі не сказав я
того, що у серці зберіг,
і всі зорі небес
не віддав тобі поки, до речі,
але вийду з отав
і , ступивши уже на поріг,
“Добрий день, - прошепочу,
а, може, уже – Добрий вечір... ”

На дворі час не дуже теплий,
Холодний колір за вікном.
Він, як і я тобі не стерпний,
На нас ти злишся знов і знов.

І не даруєш мені свою усміку,
Днів пять поспіль.
І не для мене нас своєму ліжку,
Розстеляєш білу простинь.

Дивлюсь, як ти наповнюєшся мною.
В тобі мене все більше з кожним днем.
Це буду другий я, народжений тобою
Й зачатий під усміхненим дощем.
Себе нового зачинав, як пісню.
Свій вірш я клав на музику твою,
В яку вплітав бентежний шурхіт листя
І безсоромну вранішню зорю…
А ти ростеш ушир, хмаринка наче.
Уже не ходиш. Ти пливеш уже.
І ожива в тобі веселий м’ячик,
В якому я упізнаю себе.

Яке то щастя правду пити
Із чаші віри та надії,
Уміти недругів любити,
Батьків своїх здійснити мрії.

Яке то щастя - йти із Богом,
Коли тяжить прожита осінь,
Гріховне листя на дорогах,
Мов покаяння наше просить.

Яке то щастя нині жити
Під чистим небом України,
Де сонце правди в очі світить,
В пошані рідна мова лине.

Яке то щастя - в ріднім краю
Прихід вітати Бога – Сина,
Коли усі Його вітають,
І перед Ним лиш - на колінах.

Яке то щастя - вірно знати,
Що ти батьків своїх є сином,
І рідний край повік кохати,
А край цей рідний - Україна.

Тому то щастя, яке маєш,
Цінуй, як святість Богом дану;
Вимолюй в Бога - хай єднає
Всіх нас від Дону аж до Сяну.
26.12.2008р.

Є чарівне місце на землі,
Де сніжок не тане взагалі,
Завірюхи віють навкруги,
Срібні розсипаючи сніги.
Там палац із кришталю стоїть
І ялинка у вогнях горить,
Над палацом сяйво золоте,
А в палаці Дід Мороз живе.

В Дідуся є палка чарівна,
Яка творить непрості дива,
Стукне палкою у льодовик,
Вмить з`являється гуляка-сніговик,
З ним Дідусь готує дітворі
Подарунки на веселий Новий рік,
А як свято в дзвони задзвенить,
Дід Мороз до всіх дітей спішить.

Ось і казка почалась – яскраві зірочки
Падають всім дітям на дахи
І запалюють ялинки у вікні
В різнокольоровії вогні,
Щоби Дід Мороз не заблукав
І хатинок довго не шукав,
Бо в цю нічку дітвора уся
З подарунками чекає Дідуся!

2009р.

Ой, ялиночка моя
Засвітилася сама…
Б`є дванадцята година,
Новорічна, особлива.
Зараз Дід Мороз прийде,
Подарунки принесе.
Я чекатиму його,
Не засну ж бо всеодно.

А як прийде Дід Мороз,
Я його не відпущу,
Сядем святкувати вдвох,
Ще й смачненьким пригощу.
Розпитаю про ведмедів,
Про палац, де він живе,
Про сніги і про замети,
Чи усе там льодове?

Ой, прокинулась я зранку –
Знов проспала Новий рік.
Заглядаю під ялинку,
Подарунки є мені!
Дякую тобі, Морозе,
За любов і доброту
Та на другий рік я, може,
Твій прихід не пропущу.

Морозний ранок.
Світить сонце.
Сніг іскриться.
Завмер садок.
Холодний вітерець затих.
А я стою, не можу
В твої очі надивиться -
Живе, цвіте, горить
Весна у них.
В твоїх обіймах
Тепло і приємно,
Твій поцілунок
Як весняний промінець.
У нас в серцях живе весна
Від всіх таємно,
Весна серед зими,
Любов її творець.

1993р.

Кожен грає й добре знає –
геть усе у грі буває.
Дайте пас – і я втечу,
може, захист не спіймає.

Як нападник – я загроза,
кінь, що тягне свого воза.
Якщо чесно, я втікач.
...Отака футбольна проза.

Щільний захист – це болото:
не відмиєшся від поту!
дайте пас, тоді втечу,
ніби в’язень із-за дроту.

Воротарська. Простріл! Зміна...
Наростає штовханина.
Через себе б’ю той м’яч –
може, знайдеться шпарина.

Тренер цінить злість спортивну,
те, що я втечу все рівно.
Аж ніяка це не злість,
самому доволі дивно.

ось штрафний. Партнер – "на точці".
Тут, де я, нас – як у бочці!
Дайте пас, я знов втечу,
бо ж народжений в сорочці.

М’яч у грі! Біжу і б’ю вже...
Всі свої до мене – дружать!
Дайте простір, я втечу,
бо на радощах задушать...

із циклу "Лавиця запасного тренера"

Ты все мечты ее разрушил, все оборвал без сожалений,
А ей никто так не был нужен, любила слепо без сомнений.
Пускай в свое больное сердце, доверчиво тебя впустила
Другие ль не стучались в дверцу? Стучались. Тщетно. Не открыла!
Она сильна, никто не спорит, ей ли боятся испытаний?!
Она снесет и это горе, и плакать вряд ли ночью станет.
Урок еще один освоит, себе поставит «незачот».
Не затоскует, не застонет... тебя в ночи не позовет!
За черным днем, пройдет неделя… в тумане месяц пролетит...
И будет жить, и станет верить... и даже может быть любить.

Пощо творúш поклони, грішне тіло?
Вони не варті навіть копійчини.
О, як же звично ти згинаєш спину!
І впевнено шепочеш: «Не грішило…»

Твоя неправда: безхребетність – гріх!
Бо кожен, хто сильніший – вже кумир.
І зло – підступний, спритний хижий звір –
йшло по тобі, аби топтати всіх.

Навколішки плазуєш перед Ликом,
мов, до людей ти з вірою й добром.
Чому ж негоди сіються цебром,
і з відчаю душа волає дико?

Дивись мені у очі, плоть нещира.
Тяжкий твій гріх чекає на спокуту:
ти молитви шепочеш чорно й люто,
слова ж камінням падають у діри.

Душа – брудна, молитва її – всує,
адже той бруд обтяжить її крила.
Волай, кричи аби вона злетіла.
Та хто тебе, крім мене, ще почує?

Від мене захищаються хрестами.
То я беру платню за всі гріхи.
Святі, з долонь виймаючи цвяхи,
ідуть повз мене до святої брами.

Тяжкі провини, наче прив’язь пса,
до мене припинають твою душу.
І я твою платню приймати мушу
під скрип повільний часу колеса.

Тож, про гріхи. Вірніше – про довіру.
Це божий дар – з коханням нарівні.
Їх не жбурляють бісером свинí,
Й не розсипають мізером по миру.

Тобою ж геть знецінено довіру,
у порох перетворено, у бруд.
Кохання так спотворюють у блуд
за потягом мандруючи без міри.


І не Йому, а то мені офіра :
коли не вміють злу казати «ні»,
довірою торують шлях брехні,
і добре слово – іграшка Сатира.

Твоя душа – у мене під п’ятою,
засліплене собою нице тіло.
Ти визнати гріхи свої не вміло,
тому їй залишатися брудною.

На скільки – то вирішує спокута,
якщо осилиш ти її нести.
Святі завжди несуть свої хрести,
а грішники відхрещуються люто.

Природа робить ідеали,
Які ми змінюєм самі.
Ми змінюєм життя – нам мало,
за ним ми змінюєм світи.

Змінивши радість на печалі,
А потім щастя на біду,
Летим в незвіданії далі,
щоб залишити пустоту.

Покинувши свої простори,
Які залишились пусті,
Приходим в інші небосходи,
Щоби замінити також ці.

Лише збагнувши через роки,
Що в новім світі ти помреш,
Вернути схочеш те минуле,
Але його не повернеш!

Пройдуть роки, пройдуть століття,
Все оживе – прийде весна.
Все зацвіте навколо в квітні,
Але для кого? Нас нема …

Змінивши все навколо себе
Ми знищили самих себе.
Хіба цього було нам треба?
Та часу в нас ще трохи є !

І починати треба з себе :
Прокинувшись , відкрий вікно
І зазирни у чисте небо –
Що Богом було нам дано

Такою має буть планета :
Щоб чисте небо наді мною,
Щоб пролітали в нім лелеки,
Щоб був листочок із росою.

Таким і має бути світ,
Чистіше крапельки води,
І щоб манив квітневий цвіт
На Батьківщину навесні.


2008р.

Скрізь пилюки на палець
два дні негодований кіт
за вікном дітлахи верещать і гуляють у сніжки
З-під околиць агонії ти виповзаєш на світ
і за вовчим квитком дістаєш поворот од воріт
зустрічаючи досвітки в стінах сумної нічліжки

Чи то мариться… чи на шпалерах цвітуть лишаї
ялинкові вогні поведуть у пропаще болото
Ще говориш з іконами – навіть ще молишся їм
Отче наш…
Айяалла…
відчиняйся проклятий Сім-Сім
Королево вернись під святі небеса Камелоту

Запитай своїх демонів – звідки цей страх висоти
що тримає в лещатах і дихає хижо у спину
Ти ж була не такою…
вітрам поклонялася ти
доки хтось напророчив, що далі судилось повзти
і втопив у багні ясно-жовту твою субмарину

Сподіватися марно що може іще пронесе…
та співкамерник-вечір – пейсатий всезнаючий ребе
утішатиме мудрістю «Космо» чи Пісні пісень…
Трохи сліз у жилетку
а потім забудеш про все
тільки завтра хтось інший іще політає за тебе

Якщо із горла пророста Чужий,
З”їдаючи цукерки і обгортки
У спеку,
в дощ,
у ніч,
коли сніжить,
І п”є твоїх чеснот літеплі соки,
Коли він друга випхав у плече
І вивів на путівець у Нікуди,
Зречись почвари.
„Отче наш” – мечем
Безжально зранюй пальці, впалі груди!

Не йди із ним в Аїда болота,
Не розруйновуй гніздища лелечі.
Чужий жаденний! Він мегаталант
Щодня пророчить, ложу, бутоньєрку.
Чужий – заїлий, лютий: відбере
Кохану жінку,
кине в прірву доню...
Він – Зла слуга, його апологет,
Що живиться усмак залізом крові.

Він забувати матір науча,
Малює жабуринням,
трощить мірки...

Поки Чужий малий, як павуча,
Є сутозлота зброя - щира Віра.


*
ограда тут - захист, заслона,
оборона кого-небудь від нападу, замаху.




2009

---------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
лише коментар при бажанні :)

на майдані масова істерія:
дівчинка жонглює смолоскипами
натовп умліває дуріє
люди стікають криками схлипами
зойками лайкою непристойною
сміхом папірчиками зеленими
дівчинка казкою перестояною
ситу юрбу підгодовує під кленами

дам екзальтованих нудить у коміри соболині
дами шукають у пудреницях забуті «я»
дам огортає безумство нещадно клинить
дами заледве на хмарочосних підборах стоять
діти собаки виплигують із їхніх рук
сиплеться конфетті з посивілих перук

а дівчинка далі жонглює вогнями
найкволіші духом заковтують сніг без тями
заковують очі в маски налякані інтроверти
дівчинка розчепірила пальці в обличчя смерті
відьма негідниця - мозок точить гординя!
от би вчепитись у коси пропахлі димом

видерти пісню яка з’явилась допіру
от би з її долонь поцупити вітер
от би залізти в цю шрамовану шкіру –
честі не в міру одній отаку носити!

дівчинка розплітає скуйовджені голоси
втикає у темряву феєрверки заграви
дірявить сутінки краплями вогняної роси
бравадою твердолобі сумніви дірявить

підіймає руки попечені в ритуалі – вуаля!
вибухають над головами блискавки громовиці
зриває байдужу вуаль із урбанізованих поселян
які приклеїли до шоу зіниці вицвілі
забувши – під чобітьми не хмари
тільки сніг посипаний піском і сіллю
перешіптуються хтиво:
диви! – яке диво…
не куплене на базарі
не висмоктане з безділля

біопсія душі
стриптиз на залюдненій площі
дівчинка посеред пекла людей і машин
вогонь у ночвах ночі полоще
браслети в агонії розкидає наліво-направо
така неприпустима – і непростима - вистава,
певне якась облуда якась підстава!
потьмарення від мандаринів наколотих
на ялинкову гілку
адреналінове отруєння небувале…
дама у хутрі нігтями відчиняє мобілку
пан у шкірянці повітря тютюном набиває

кануть у Лету їхні кабріолети
пики пихаті депресії персні дачі
дівчинка позбирає свої браслети
факели згашені хлопчику передавши.

Гарбата, гардероб...
Ферменти і фаготи.
Награвшись у життя, закину поплавок.
Та рибка золота
на сто відсотків "проти"
усіх ганебних "за" скуйовджених думок.

Мовчатиму до дна
затроєної чаші
на постриг поведуть у вічності чужій.
На вістрі гарпуна
конають досі наші
прошпилені світи в дурмані летаргій.

Непізнаний секрет
премудрості Сократа
спотворює сюжет дубльоване кіно.
Лихварська ця весна -
не рада, хоч багата.
Злітають журавлі шовковим кімоно.

Скидаючи з душі
тягар чужих зурочень
як миша, повелась на безкоштовний сир
І знову чую я
крізь напівсон - регоче
мій кривоногий кат - сатирик чи сатир?

Затираючи осінь до блиску, до сірих проплішин
заблукавши в тумані, кляни золотий листопад
Аліг’єрі про нас у десятому колі напише
через тисячу літ епідемія піде на спад
а одначе –
всміхнися до мене і стане тепліше…
а воскреснемо завтра
добріші і ліпші стократ

І нехай ти не віриш у те, що вертають лелеки
І на скронях давно знавісніло сивіють сніги
Вбережи мої сни від чуми, від сумної безпеки
не дозволивши впасти
Я знаю, тобі до снаги…
За межею дзеркал світ ганебно такий недалекий
за кулісами драм
нетверезо регочуть боги

Дочекайся вогню
Укради, хай сувора розплата
наче карма недобра, висить на твоєму чолі
Я належу тобі
Я тобою шалено багата
лиш на обрії знову палають чужі кораблі
Ми живі, попри осінь і наміри слуг Гіппократа
тільки ці небеса нашим крилам занадто малі…

Вже святкові горять вогні.
Залишилося кілька кроків.
Посміхаєшся ти мені,
Ніби щастя Нового року.

Подивися – Земля цвіте,
Мов ялинка, веселим сміхом.
Чарівник у мішку несе
Сподівання, любов і втіху.

Забувай у святкову ніч
Про самотність і про розлуку,
Йди у гості, або поклич –
Обіприся на дружню руку!

Навіть недругам ти пробач,
Викинь з серця образи муку,
На удар реагуй, як м’яч –
Не давайся печалі в руки.

Хай чекає нас не проста,
Повна дивних пригод дорога,
Та шепочуть мені вуста
Про кохання Нового року!

Кожен день – це новий урок,
Неповторний життя шматочок,
То ж не бійся, зроби свій крок
І здобудеш, чого захочеш.

В кого щоки горять від сліз,
Хто надії не дав упасти,
Посміхніться – і Вам приніс
Дід Мороз в подарунок щастя!

Вже святкові горять вогні.
Залишилося кілька кроків.
Посміхаєшся ти мені,
Наче мрія Нового року!

28.12.08р.

Я горітиму довго. Напевно, горітиму вічно
скільки яблук надкушено, скільки зарито мерців
Та навіщо, питається,
марила снігом і січнем
коли навіть синиця сконала в холодній руці,
що останню ялинку зрубає у ніч новорічну

І дванадцятий місяць не сповнить бажання сирітки
серед лісу, як правило, бродять голодні вовки
Не пізнавши – куди,
забуваючи – нащо і звідки,
я втікаю щодуху і, звісно, втрапляю таки
у тенета підступні чиєїсь мисливської сітки

Наче заєць казковий у торбі жорстокого діда
примандрую в палац, але там вже ніхто не живе
тільки стогнуть примари та вітер співає на ідиш
і навіґлі малює на вікнах закляття нове
Заблудилася, мила?
нікуди уже ти не підеш

Це ж направду так легко –
схилитись під тиском обставин
скільки зайвих героїв на сцені цього вар’єте
Подарунків не буде
Не жди ні халви, ні халяви
Санта-Клаус приходить лише до хороших дітей
а святий Миколай відійшов од сімейної справи

2009

Кремінь
витесує іскри та й стріли...

Ловка древлянська рука
тут сіяла жниво -
снопами жúли
у колос в'язалися. Прах

втриполя тут густо,
полянський, сивий,
змішаний вкупі з живим.
І сходить врожай, де предків могили
виорюють із землі.

...Камінь
чи пращу кулак затискає,
крешуть підкови іржу.

І тут, де хатини стояли скраю,
я щасний навзнак лежу.

2009

У Відні…
У Відні – красиві вітрини,
У Відні – шикарні машини,
У Відні – ошатні будинки,
У Відні – різдвяні ялинки…
У Відні…

У Відні…
У Відні – чарівні дівчата,
У Відні – стилю багато,
У Відні – запах глювайну,
У Відні – бал карнавальний…
У Відні…


07.12.2009

Іду під гору. Давить щось на плечі...
Сліпуче сонце сушить піт солоний.
Байдужий камінь знову ріже ноги.
І мучить спрага. І зника свідомість...
Уперто просуваюся без стежки,
шукаю путь до хмарної вершини,
чіпляючись – хоч нігтями! – за брили
то ковзаючи на дрібненькій гальці...
Несу тягар. Важкий і незручний він.
Погано припасований до спини.
Боюсь впустити й втратити навіки
крихку цю ношу – дзеркало без рами.
Несу на гору дзеркало. Поставлю
його між камінь і тримати буду
руками обома, щоб не розбилось.
І ждатиму, коли у склі правдивім
засяє цілий світ – мінливий, гарний,
не здатний ні на підлість, ні на зраду...

2008

Поет трудився, рук не покладавши,
складав пісні чудовні та балади –
нетлінні твори красного письменства...
Ні раз не схибив словом ані ділом:
співав хвалу могутньому владиці,
його дружині, чадам, домочадцям –
і за такі заслуги перед троном
став Срібним Дзеркалом монаршої родини!
...Срібліють скроні вчителя старого,
над зшитками дитячими схилившись, –
він довго жив і дуже довго мучивсь –
на каторзі, в далекому засланні –
за гостре слово, надто вільну думку,
за те, що не схилявсь, не славословив,
що мав сміливість правду говорити –
не любить правди й найдобріший владар...
Дзеркала срібні – вічні, бо – з металу,
а скло крихке, тендітне, легко б’ється –
та цим і варте... Істинна великість –
у чесності, оціненій в життя.

2008

Розбите дзеркало у ката під ногами...
Блискучі зламки всіяли підлогу –
лежать, утихомирившись, заснувши,
та все ж відображають світ-убивцю:
розколотий, розтрощений на шмаття,
силкується з’єднатись – і не в змозі,
і падає, і знов тисячократно
на скалки розлітається прощально...
Зі світом лихоманить і людину,
що пнем стовбичить, опустивши молот,
й поволі усвідомлює реальність,
що настає опісля, згодом, потім –
коли вже зроблено й діяння не повернеш...
Із тисяч пірамід, тонких, блискучих,
мов лезо, гострих, з дзвоном що упали, –
із кожної! – твої зринають очі.
В них – розпач? здивування? страх? надія? –
в них біль і... розуміння, що робити:
збиратись на чекання – на сім років...

2008

Буває нерозділене кохання,
чіпляється за груди й пазурами
дере. Щастить тому, хто вільним стане

від кари тої, що й великих ранить:
Сапфо у прірви, Прометей без тями…
Життям, яке наповнене стражданням,

іде багато з нас. І ми незламні
перед всіма. Гнів не кипить на лицях,
хоч потай мука володіє нами.

Хороша міна у поганій грі. Це
як вишкіл - не здаватися без бою:
спартанець юний, що украв лисицю,

з розтятими грудьми не видав болю.


Оригінал:


Finns det en kärlek som är obesvarad,
griper den tag om bröstet som den äter
med klorna. Lycklig den som blir besparad

Ett kval som är ett kval för majestäter:
Sapfo vid stupet och Prometheus' gamar.
Men genom livet med en sorg som fräter

Går många av oss. Inför världen stramar
vi upp oss. Ingen ser oss knyta näven
om det som pinar hemligt och förlamar.

God min i elakt spel: Vi lyckas även
och liknar när vi övat upp förmågan
gossen i Sparta som den stulna räven

Slet upp i bröstet, och han teg om plågan.

Не той найкращий день, де ситі ми,
а той, де спрага нас веде щомить.

В мандрівці нашій є мета і зміст,
тому страждання тільки живлять міць.

Мета найкраща – відпочинку ніч,
де спішно хліб ламаєш при вогні.

Там, де лиш раз ми стали на нічліг,
спокійні сни - й лунає спів у них.

Світання кличе нас із забуття!
Пригода наша довга – як життя.


Оригінал:

I rörelse

Den mätta dagen, den är aldrig störst.
Den bästa dagen är en dag av törst.

Nog finns det mål och mening i vår färd -
men det är vägen, som är mödan värd.

Det bästa målet är en nattlång rast,
där elden tänds och brödet bryts i hast.

På ställen, där man sover blott en gång,
blir sömnen trygg och drömmen full av sång.

Bryt upp, bryt upp! Den nya dagen gryr.
Oändligt är vårt stora äventyr.

Мізер ний світе!
мі зерно ма лий
мерзот но мізер ний
тобі моя прав да
мі зерно світ лий
світе!
2009

1

Летовище, де нищать літаки.
Зі США - машина жовта для руйнацій.
Наохрест виплели із дроту тин,
Та й ріжуть - звільна, вправно - без овацій.

До птаха-велета повзе клешня
Потужного повороткого краба,
Стинає вправно крила, фюзеляж...
Напрочуд тепло, як для листопаду,
Тож я, діяльна, на город прийшла.
Окрайчик прикінцевий, крем"янистий.
Такий-сякий даю землиці лад.
Набуток чималий: ясніють мислі.

2

Лягає долічерева літак...
- Завис над ним дамоклів меч...- зітхаю.
- Віджив своє...- син шепче.
Муж додав:
- Поліг він жертвою банального діляцтва.

А "краб" путящий. І нема музик...
Прийняти дар від США - крок епохальний!
Палю бур"ян. Муж підправляє тин...
"Офірний" дим пливе у очі варти...

І вже сльозу ховає у рукав
Статечний рудовусий авіатор.
Наказ важезний, мов снаряд, упав:
Бомбардувальники порізати, як... ґрати.



2005


---------------------------------------------
живу в авіамістечку, воно в межах Полтави.
---------------------------------------------
прохання вірші не оцінювати

В гірлянди слів і блискітки намиста
Ніколи ти не зодягав мене.
Усі дорослі - родом із Дитинства,
І Дід Мороз нікого не мине.

У ніч грудневу я шукала проліс...
Замерзли руки в муфточці рудій.
"Дванадцять місяців" читала... доні?.."-
Кахикнув між ялин статечний дід.

Дмухнув у лик...
Дістав пакунок з торби.
А в ньому і прикраси, і дива:
Ялиною я стала, а ти нордом...

Не смій мої прикраси обривать!


2001


----------------------------------------------------
прохання не оцінювати вірш.

Вітаю усіх з Новим Роком.
Бажаю міцного здоров"я та щастя - усім,
прикрас - жінкам, бажання прикрашати - чоловікам!

1
Стара ця хата
Знову сниться часто,
І мальви теж
У снах моїх цвітуть…
Журавлику, даси мені напитись?

2
О дивина!
Такого світ не бачив!
У мій садок
Прийшла японська вишня –
І рясно зацвіла!

3
Як швидко промайнула ніч!
Здавалося,
Ось тільки ми зустрілись,
А вже зоря нам сяє
На прощання…

4
Весна!
Я цілу ніч,
Коли всі міцно сплять,
Складаю з білоквіту –
Сонети про кохання…

5
Ходив я в гай
За спогадом про літо,
А знайшов –
Жоржиновий вогонь
Медових вуст!
2oo7-2oo9

Ми вогники світла, які оселилися в мушлі
Бездомності Всесвіту.
Мужні. Величні. Й незримі.
Пливе наш кораблик Земля у відомому напрямку
Згасання – ось шлях – у прямому як правда ефірі…
Невже відігрієм вмираюче тіло безодні
Лише одним дотиком ніжності? Щирістю серця?
Ми надто сміливі, щоб крикнути відчаю: Годі!
Ми надто мізерні, щоб вдячно віддатися смерті…

По полудню якогось звичайного дня
Коли сонце давно не буде у зеніті
Ти поглянеш на мужа і скажеш: «Ти ба,
Як же ми помістились у нашому світі?
Ти дивись, навіть капці твої під столом
Визирають мов наскрізь у іншу реальність
Квартирантно живемо. Прядем полотно
Днів примарних, які нас аж досі єднали»…
Все непевне. Немов досконала пряма.
Геометрія світу є значно складніша
Ось рука, дуже звична, насправді, рука,
А в руці білі квіті, незаймані квіти…
Й білий спокій молочний огорне вікно,
Ваші душі і спини, і ліжко гортанне
Враз Евклід із підручника кине стебло
В вашу згоду хитку.
І утвориться рана.

Люблю свій старенький будиночок,
Що дихає втомою осені
І дерево світиться в тріщинах
Пожовклих від пам’яті стін…
Ці стіни мембранно відлунюють,
Неначе гілля в них ворушиться
Неначе це жилки, артерії,
Що дому дарують життя
і море в мені прокидається
до стін припадає стривожених
гойдається, тихо гойдається
пливе мій малесенький світ
в свою безконечність. І мариться
що Осінь велично схиляється
над домом і морем
і в погляді – все небо,
таке голубе….

Прийди до мене сонячне дівча,
Прийди хоч на коротку мить.
Рукою доторкнися до плеча
І кров холодна зразу закипить.
Хоч на коротку мить, а все ж прийди
Як хочеш вдень, а хочеш уночі.
А потім залишайся назавжди
І щоб рука у мене на плечі.
30.07.2009 р.

Прозріння в предчасі Різдва
Очищує сутність гріховну
Невинністю тіла Мадонни
І криком Святого єства.

Пригублюють душі Грааль,
Наповнений чистим безсмертям,
І совісті очі відверті
Сльозою змивають печаль.

Блаженних небес ореол
Висвітлює задумів плесо.
Натхнення Різдвяної меси
Народжує світу Любов.

2009

Зблід над лісом неба океан,
Щіткою хмарини пудрив щоки,
Синіми очицями блукав
По землі, принишкло-неширокій.

Нависав над нею, наче птах,
Тінями розлогими ізверху.
Мов актор досвідчений - в літах -
Заглядав у озера люстерко.

Засвітивши місяця ліхтар,
Все вдивлявся в пелену смеркання,
Поміж лісових беріз-примар
Загубилося його кохання.

27.12.7517 р. (Від Трипілля) (2009)

ТИСЯЧАМ ПОЛЕГЛИХ У АФГАНІСТАНІ ПРИСВЯЧЕНО

Афган приснився…
Бачу сніг багряний,
До губ підношу – липне, мов пісок.
Сповзає бинт. Засохла кров на рані
І голос старшини: «Держись, сынок…»

Ще бачу снігурі. І сніг той самий
В долоню набираю – пропіка.
Тамую спрагу словом… Наче п’яний
Не можу зрозуміти: де ж рука?

«Держись, сынок, вертушка на рассвете
За нами обязательно придет» -
Вбиває страх наш ротний Пересвєтов.
Ми – ще живі, ще не загинув взвод.

Ми – ще живі…
І висота за нами,
І біль, що пропікає до кісток.
Чим я тепер писатиму до мами?
Накрив правицю проклятий пісок.

Чим я тепер? Пішли в атаку духи…
За що ж правицю не зберіг Аллах.
Ти так високо, Господи, послухай,
Бере висотку шураві у снах.

Сповзає бинт… Давно рубці на ранах…
Надворі грудень, та шумить гроза.
По тих, що залишилися у Афгані
Б’є дзвін і ллється Господа сльоза.

2009р.
Грудень
В день тридцятиріччя початку війни

Отличный козырь у меня в руках!
Я мертв давно,и мне неведом страх,
Решил Я, что с меня довольно!
Теперь лишь Я всем буду делать больно.
То раньше жил я впопыхах,
Болела каждая конечность.
Теперь - Я сам себе Аллах,
Теперь - имею бесконечность.
И опасаюсь лишь того,
Что вновь прибывший станет мстить мне,
И не избавлюсь от него..
Но как он может навредить?
Ведь мы с ним оба бестелесны.
За сотни лет заговорить?
И надоесть попсовой песней?
Нет, не боюсь Я ничего.
И свет не ждет тут никого,
Тут мрак и слезы, и всего.
Живите, радуйтесь, надейтесь.
Затем умрите за него,
И прахом по ветру разлейтесь,
Исчезнув навсегда..
Исчезнув навсегда и без остатка,
Ведь мы, по сути, лишь вода
В пустыне редкого осадка.
Не станешь ты, дружок как Я.
Останешься ты лишь землею.
Простая, рыхлая земля..
И буду Я топтать тебя,
Хоть бестелесной, но ногою!

Последний лучик солнца
Согреет все вокруг,
Захлопнутся оконца,
Покроет голый луг
Блестящей пеленою,
Пушистым полотном.
И будем мы с тобою
Беседовать о том,
Как скоро все проснется,
Когда придет весна,
И солнце вновь вернется,
Зевая ото сна.

Відлюдькуватий дідо Никодим
Торік на волю відпустив папугу.
Із кліткою на торжище ходив,
На узбережжя – вічне слухав...

Тінь постаті в самотності вінку
Я, молоденька, часто примічала.
- Відлюдник!..
- Никодим!..
- Старий дикун!..-
Безжурна дітвора услід кричала.

Чимчикував байдужно ветхий дід…
Ніс на раменах міх із буднів сіллю…
В руці – незмінна дерев’яна кліть
Із птахою заморською для втіхи.

...А влітку вість продав за так сусід:
Нарозтіж відчинивши
дверці кліті,
Дід Никодим у пекло полетів -
З відлюддя раю: ветху плоть повісив.

Приїхав син.
У хату залетів...
Подейкують кумасі, вже із прерій.
Розбагатіти десь хохол зумів...
А тут цирюльником служив за шеляг.

Гірким було до батька вороття.
Синок розважний пив лиш сік, облатки...

Хатину хапкома синок продав,
Покотиполем
звіявся
із Гаспри…


2007

------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
лише коментар при бажанні.

..........перша спроба?..
..........................
Пора сприймати це всерйоз,
а в тебе, милий, жарти-смішки,–
ти не лякаєшся погроз?
Пора сприймати це всерйоз!
Страшний чекає нас прогноз,
вже грають блискавки у сніжки...
Пора сприймати це всерйоз,
а в тебе знову жарти-смішки :((

Що зосталось від твого кохання мені?
Лиш трави прим"яті,
Лиш запах вітру у косах моїх
Та рути-м"яти.

На ранок трави піднялися знову -
І сліду не стало.
А обіцянка твоєї любові
На сонці розтала.
2007