Я – твій Світанок. Чуєш, любий?
Торкаюсь променем до вій.
Любов терпка, пекуча згуба –
Для тебе вранішній напій.

Як зрум’яніле чисте небо,
Збадьорю свіжістю думки.
В моєму диханні потреба
Розвіє снів твоїх рядки.

В бажанні миті насолоди
Мою обіймеш світлу тінь.
Вона ж, спокушена і горда,
Втече у сонячну теплінь.

А я росини світанкові,
Зберу душею навмання...
Й нектаром ніжної любові
Наповню келих твого дня.

2009

Лиха година… Чорна днина…
Кому довірилась людина ?
На що звернула погляд свій ?
Ростуть скверноти мов пухлина,
Сумління чистого краплина
В зневазі злій.
Що доброго в сухій пустелі,
В безводних просторах знайдем,
Квітучі кинувши оселі,
Де берегли пташині трелі,
Красу святих поем.
Чим ситі будемо сьогодні ?
Яким напоєні питвом ?
Творіння спраглі і голодні,
Злюбивши вічний бунт безодні,
Пруть напролом
У світ розбещені, зіпсуті…
І ніби сонце сяє їм.
Та в ланцюги гріха закутті,
В його заїдливій отруті
Гидують всім.
Мужі поважні, мудрочолі,
Аж досі «ходять у штанці».
Швидкі уродженці сваволі
Собі знайшли престижні ролі
За товсті гаманці
І ніби виросли до неба…
Та чого вартий видний зріст ?
Громадять те, чого не треба,
І ніби в цьому є потреба,
І суть, і зміст.
Можливо є, можливе варте
Життя тих неймовірних благ.
Та з бісом граючи у карти,
Ця гра далеко вже не жарти.
Тут програш – Крах.
Тут програш значно більша втрата
Ніж ті марнотні надбання.
Коли прийде за них розплата,
Не буде кому позбирати
Осколки дня.

Вона стояла у вогні
й дивилась в небо у задумі,
а руки простягала на захід і на схід;
і ніби я впізнав Її,
Вона пускала в мене струмінь
й я зрозумів – то Світло-від-Пітьми.
Вона стояла і сміялась,
Вона була величніша від всіх,
бо хтось повірив, що Вона існує;
Вона нічого не боялась,
Вона пізнала найвеличніший Свій гріх –
бо промовляла Його ймення всує...
Це Та,-Яка-Злітала-Із-Вікна;
це Та,-Що-Бавилась-Із-Кулеметом;
це Та,-Що-Не-Змогла-Обрати-Вільно;
Вона стояла, як вогню стіна;
Вона сприймала це життя предметом
й Вона була одна-єдина сильна.
Й я зрозумів, навіщо нам життя –
щоб так горіти, але не згоряти,
щоб дарувати людям смуток й сміх.
Вона грішила – й все без каяття;
Вона прийшла, аби ту правду взнати,
що я таки повірити Їй зміг...
* * * * * *
я у прозорості вікна
розгледів чорно-білу птаху
я бачив як вона зліта
над мого серця сірим дахом

вона не карка не курличе
вона кудись неначе кличе
лиш помахом свого крила
і десь під хмарами зника

а я ступаю у вікно
наслідую Дівчину-Ватру
можливо в небі десь я вклякну
та зараз це усе одно

бо птаха крильцем показала
на місце де Дівча палало
* * * * * *
я став у коло і звернув обличчя в небо
я руки розпростер на захід і на схід
і я згадав життя своє псевдобогемне
й готовий був уже відправитись в політ

почув я голос не земний і не небесний
неначе в груди хтось постукався мечем
і я відчув що я вже не тілесний
і я відчув що перестав я буть борцем

і я стояв і я палав під небом
і я сміявся як сміялася Вона
душа і тіло поруч і окремо
й між ними проступила вже стіна
* * * * * *
отямився стою й не розумію
то сон чи справді я вже помирав
дивлюсь на себе й розумію я темнію
хоч я також цей шлях не обирав

і птаха зникла і вікно закрите
і розумію жити не набридне
відчув чиюсь присутність у кімнаті
хтось був тут коли я збирався спати

я зрозумів що з Нею ми є ціле
що було проклято вже нас на сотні літ
від цього розуміння я розквіт
ми упокоїмося у одній могилі

я посміхнувся Дівчині в вікні
Вона пустила блискавку мені
* * * * * *
і так жили і так любились в смерті
для нас усі кордони були стерті
трималися за руки крізь часи
крізь всі простори і чужі мости

не відчували вже буденності проблем
ми відійшли від тусклості систем
ми охопили у обійми свої Землю
й зробили з неї світлої лиш темну

ми підкорили всі низини світу
і простягли до неба смерті квітку
і ми ходили тільки із вікна
бо наша сутність бyла не земна

і не небесна ми були із темних
із коловерті рухів безсистемних
* * * * * *
так відбулась загибель світу діти
для двох людей які ступили не туди
і вічними лишалися вони
бо пекло то і є життя навіки

вони собою інших пожирали
але вони не знали
що програли

вони вважали
що колись помруть
але не знали
ще що назавжди живуть

вони гадали
що навіки сонце вкрали
але не знали
що їх вже поховали

на кладовищі ви їх не шукайте
ви їхні труни в себе в серці майте

тож знайте
що вони у вас живуть
й чекають коли душу заберуть.

Іржа на повіках невтішної Темзи.
Барзо, - такі часи.
Леза. Не важить ніщо, окрім -крихітний вензель-
Тату на твоїй право-лівій щоці.

Ведмедя знекровлено. Кілт - на освіту із вошами.
Варто? Напевно, ні.
Сумно. Не треба було без запрошення
довірені іскри міняти на мутні вогні.

З гори у кисіль. Не жалкуєш? Отож...
Темно, - але то ти.
Туманно... та й прикро за тебе, гош, -
раніше ти не падав з висоти.




2009

«ГІРКА РЕАЛЬНІСТЬ НАША, МОВ ПОЛИН.
КОВТОК СВОБОДИ НАМ ЗАТЬМАРИВ ОЧІ.
ЧИ ГІРКОТУ РОЗМИЄ ЧАСУ ПЛИН?..
А ДОЩ ЗМИВАЄ ДНІ, ЗМИВАЄ НОЧІ…»



Чисту воду геть випито вчора,
Білий сніг – зовсім сірий давно
І щоденно крадуть метр моря,
А їм байдуже, їм все одно.

І розкидані діти світами,
Без моралі знов крутять кіно.
Дитинча виростає без мами,
А їм байдуже, їм все одно.

У колисках не сплять немовлята,
Від проблем не рятує вино.
Пів життя брат ненавидить брата,
А їм байдуже. Їм все одно.

А Мамаєві діти живі ще !
Ще не всіх засмоктало багно!
Як не ми? Хто світ зробить добрішим?!
Чи нам байдуже ? Чи все одно?!

Взяв орел мову матері в кліщі,
(У Європу відкрито вікно.)
Наші діти від їхніх мудріші,
А їм байдуже ,їм все одно.

Листопад 2009р.

Твій погляд в мене залетів,
І світлом ясним пкотилося.
Звук погляду ошаленів –
І все в житті моєму в мить змінилося.

Твоя замріяна хода
Немов та павиця взлетіла
І продовж цілого дня
Любові пассія злетіла.

І лунолікий погляд твій
Слизнув в очах моїх миттєво.
І надихнув мене життєво
Палаючий вогонь тих мрій.

Там лунный свет
Твой образ осветил.
Там чувства добрые во мне открыл
На склоне этих лет.

Закат души
Открыл мне фибр чувства
Писать я начал от души
Там сердце открывает мои чувства.

По павутині променів
До сонця наче йду.
Але не віриться мені
У прірву, що внизу.
Ту прірву без повітря,
Із холодом світил...
Я акробатом світла
Стаю, як ти хотів.
Я балансую думкою,
Страховки не дано.
А слово “бути” – мукою.
Нащó мені воно?
Ось під ногами – промінь,
Під вірою – весна...
Та тільки зайвий спомин –
Циркачки вже нема...

2009

Не докоряй коханню
за образу,
За остаточність почуттів,
За чорне й біле-
все одразу
І голос пісні у митців.
Мине останній день хвилини,
Мине усе, але одне
Залишиться крізь час неспинний:
Кохання радісне й сумне.
Воно залишить
білий попіл
На чорнім острові життя,
Яскравий, світлий,
милий обрій,
Як сила твого почуття.

Чи буває життя, чи тільки
мокнуть трави і гнеться віть,
горобиніє мідь осіння,
і на жорнах котиться світ?

Де зовуть тебе розділити
хліб і сіль на овес й кукіль?
Розібрати, що скаже риба
переловлена в нові міхи?

Розділити: по мірі й числам,
кожен глечик і кожен сувій,
описати старі маслини,
і питання -- чого тобі?

Розділити на біле й чорне,
розібрати де храм, де хлам.

Як воді залишають човен,
залишити усе словам.


2009

Матове світло
На панцирях вулиці
Плани руйнуються
Пальцями паніки
Пещені грані
Принадної пані
Китиці правди
В загоєні рани
Місто читає газети останні
Холодно знати, що світ бездоганний
Ллється крізь шпарки бетонних руїн.

Руни кружляють
В магічному колесі
В тихому голосі
Натяки й наміри
Небо ногами
Гримить у тамтами
З ринви стікають
Потоки реклами
Повінь танцює за руки з вітрами
Холодно знати, що світ бездоганний
Втоплений в мареві зношених змін.
21.11.09

А кожен вірш - як вдих і видих.
Як серця стук. Чи вже не стук...
Ось дзеркала рядків розбитих
у відображеннях розлук.

Живу неписаним законом
життя моїх незграбних рим.
А світ навколо - в забобонах...
Та я в душі не згоден з ним -

у міражах прекрасних правил,
де аксіомою - Любов,
де в почуттях палких, яскравих
з Тобою оживаю знов...

2009

Затихли голосні стодзвони,
лиш тихо рвуться не по шву
до ран заношені кальсони,
щоб нагадать біду живу.
І щось підспудно є тут спільне
без каяття та забуття:
розлазиться на клаптi спіднє,
неначе зношене життя.
І в час, коли кальсони рвуться,
та їм заміни не знайти,
молюсь на велич революцій
відкривших зоряні світи!

6.10.90 р.

Ще немає снігу,
вже немає грому,
Неохоче сиплються дощі...
Лиш приходить вітер,
мов зайшов додому —
обтрусить дерева та кущі...
Як пора настане віхольному лиху,
будем осінь тиху
згадувати ми...
Вже немає грому,
ще немає снігу:
осінь дожидається зими.

19.11.90 р.

за моїм вікном є дерево
скалічене світом і знаннями про світ
можливо мертве бо не чутно дихання
якби не коріння воно б упало долу
відчуло б бескінечну землю як свободу.
я б теж впала долу
якби не коріння.
якби не ти...
проте твій погляд не спиняється
на моєму силуеті
у круглому світлі торшера
і знову моє життя прошпилене
солоністю відчаю
вдивлянням у нерухомість твоїх слідів.
місяць стає поперек горла
не можна ковтнути повітря
не можна лишити собі навіть хвилини
твоєї присутності
і я ладна віддати своє життя дереву
щоб на ньому з"явилося листя
(досконале як ти любиш)
і коли ти йтимеш цією дорогою
почуєш живе дихання
спинишся біля дерева
серце наллється щастям
а моє життя стане тобі корисним
принаймні на мить...

..............О&Л

Завмерли тіні
готичних шпилів
у тій країні,
де осінь снила.
Терпке мартіні
сльозить з барила.
Післяосіннє…
Згортай вітрила.
Під парасолю
сховаєш сумнів,
страхи схололі,
слова бездумні.
Криві провулки –
відтинки клавіш.
Обійми лунко
у ніч розправиш.
Смичковий Роккі
захрипне альтом.
Відлуння кроків
тремтить в асфальті.
Міста – як люди…
мости, бруківка.
І спогад флудить,
між фотознімків.

16.11.2009 р.

Если можно любить тебя и сохранить свободу,
Если хочешь парить со мной выше заоблачной дали
Над горизонтами мысли, которых еще не признали…
Петь! Если хочешь в блаженстве дуэтом петь оду

Жизни – как целой Вселенной, как личному космосу,
Жизни – как буйству желаний вне рамок, кричащих о времени!
Умирать и рождаться в дыхании душ, отрекаясь от бремени
Повседневности… Громко перечить законам, ведущим к осмосу

В виде движения через мембраны людей как молекул.
Если хочешь… Бери тогда руку мою в свои руки
(Но не забудь – я уйду от тебя до разлуки)
И люби, отречась, идеальную внешне калеку…

Мої вірші, мов вірні васали,
справно платять призначену дань
Вам - спустошених душ феодалу,
повелителю марних бажань.
Мої вірші - герої Валгалли -
підуть в бій без усяких вагань
лиш тому, що я вірно кохала
Ваше серце, глухе до страждань.
Моїм віршам до рун Калевали
не рівнятись - там розмах, глибінь.
Я Вас скромно і тихо кохала,
відпускаючи сни в височінь.
Моїм віршам не бачити раю -
надто грішний увесь їхній рід.
Може, Вас я і досі кохаю,
тільки Вам цього знати не слід.


20.11.2009 р

Діжка під стріхою
Жите своєю втіхою.
Світло заходить всередину
Між пересохлих дощок.
Худішою стала –
Обручі спали із талії.
А горобці-парубці
Заливаються сміхом,
У піску купаються,
Дощем нахваляються.
Дощ не забарився.
Діжка під стріхою
Живе своєю втіхою,
Повниться водою,
І стає молодою,
І радіє, неначе жінка.

Кто я такой, сyдьба моя, чтоб о тебе стихи писать?
Ведь не способен даже близко, подобное тебе создать.
Не ощутима, и не зрима, вальяжно ходишь среди нас,
Кому-то свет ты даришь ночью, а чей-то замертво погас.
Но кто-то же тобою правит, кому-то выгодная ты!?
Чтоб иногда людей сводила, а иногда ты жгла мосты!
От смерти стариков спасаешь, при родах умирает мать!
Ворье живет и процветает, ну как, скажи, тебя понять!?

Дудка В.Р.
Лубны
ХХI.ХI.IХ.

* * *
Поете, нащо, розкажи,
Ковбасно-ситому загалу,
Свої кидаєш на поталу
Творіння розуму й душі?

І в це криштальне джерело,
Теплом твоїх думок зігріте,
Немовби рохля до корита
Вповзає жадібне мурло.

Утопить рило в чисті води,
Втягне живицю до горла,
Та звикнувши лиш до пійла
Зригне твої сонети й оди.

Не кидай бісер між свиней,
Не сій зерна серед болота,
У бидла інші є турботи,
Їм не потрібен Прометей

Хай плаче у дощах осінній день,
його безмежність всім керує світом.
Я не сумую за минулим літом
А тільки за Твоїм крилом пісень.
На ньому вечір відлітав у небо
А небо було вкринею прикрас,
Коштовніших, ніж більшість нас.
І інших вже скарбів не треба...
2009.

Знайти і знову загубити...
Слабкий, як кожен Чоловік.
Що означає - полюбити?
Любов - це рай? чи болю крик?

Жіночим трепетним началом
природа "благородить" нас.
До нього ніжно (десь - невдало!)
торкатись хочеться весь час.

Торкань хай якнайбільше буде -
в них суть Кохання і Життя
природа дарувала людям.
Все інше - попіл і сміття...

Мужчина й Жінка в поєднанні -
Інстинкт і Ніжність почуттів
у безкінечному змаганні
бажань та сумнівів і слів...

2009

Серце хай йому пусте,
Хай він буде ідіотом,
Він уславився, проте,
Українським патріотом.

Хай приходить слушний час,
Хай буяє хуртовина:
Патріоти єсть у нас –
Ще не вмерла Україна!
М.ВОРОНИЙ

Помиливсь, мабуть, поет,
Справді, де ж ті ідіоти?
В чому бачиш ти секрет,
Український патріоте?

Десь подівся дармоїд,
І немає демагогів.
Загубився їхній слід,
Чи з’єдналися дороги?

Не дивуйся ж бо, як знов
Пощастить тобі їх стріти,
Докажи свою любов –
І поклоном, і привітом!

Сам горілки ти не пий,
Будь уважний і тверезий,
Соку кожному налий,
Що наплакали берези.

Не забудь про хліб і сіль,
Пам’ятай же про троїсту,
Як приїдуть звідусіль
У столицю пить і їсти.

Дай же сала і ковбас,
Бо не власні в них машини.
Патріоти єсть у нас –
Ще не вмерла Україна!

 
На сході оперного неба
Засяй, неоновий Ромео
Гітарою дзвінкого Феба

Смугастим королем Борнео
На сцени грозової бурі
У сни стоокого дракона
Під співи дисонансних фурій

Де блудить смерть яскравочорна
Проллється вечір, свято скресне
Мить золота, натхненна, шлюбна

Полум’яній вустами, Весно
В саду видінь, ночами Юнга
Танцюй, окрилена чудесно
Квітуча пристрасть, вічно юна



 -&-




 

Не доведи, Господь, до нашої біди,
з якою ми в майбутнє прем наосліп!..
Ми вірили, що на Землі зоставимо сліди...
Та звірились:
зостався тільки послід.

12.10.90

* * *.
Я знав, що ти умієш чарувати
І здатна розтопити в серці лід,
Ти віднайшла у це різдвяне свято
Казковий трунок, папороті цвіт.

Купайло-бог, не дочекавшись літа,
Тривожить наші душі, нашу плоть,
Серед зими цвітуть у серці квіти
І у очах туманиться оброть.

Ти – ангел мій, ти – подарунок бога!
За що гріхи прощає він мені?
У скрути час іде на допомогу
Та здійснює жадання потайні.

О небо, знаєш ти, як я хотів
Тонути в почуттях як човен в хвилях.
Невже я те, нарешті, заслужив,
Що вистраждав, що виплекав у мріях?

Як ніжне сонце вранішню росу,
Як найдорожчі перли та коралі,
Візьму до серця я твою сльозу
І вицілую смутки та печалі.

Відсвітили сонячнії мрії,
лиш мороз зненацька продере...
Опадає листя, мов надії
холодом прихвачених дерев...
Сам не знаю, чом не бачив досі,
загубивши календарний лік,
що в життя нестримно входить осінь,
заверша не рік,
а цілий вік...

12.10.90

Вам прекрасно відома картина в моєму вікні.
Пам"ятаєте, як ми раніше вітались крізь шибку?
А іще ви, бува, посміхалися чемно мені...
То я, звісно, придумала. То була місяця скибка...

Я зсередини замкнена і загубила ключі...
Ваш розхристаний комір, скуйовджене вітром волосся...
Ну помітьте, відчуйте долоню на вашім плечі,
Поцілунок у скроню, мій шепіт на вухо :"Та ось я!"

Перетерлася нитка часу і намиста разки
Врізнобіч розлетілись. Розвиднілось. Зникла полуда...
Ви питали у мене? Та ні, я, панове, ні з ким.
І не гайте свій час - я і з вами ніколи не буду...

21.11.2009

Десь там за ґратами дощів
Сніжинок круговерть патлата,
А тут зеленокосі дні
Мороз примушує тікати.
Ще кіт опівдні ніжить спину
Та мружить схожі з небом очі.
Співає шпак в останню днину:
Приворожить надію хоче.
Над ранок осінь неспроста
Туманні вішає вуалі:
Від злого ока відверта.
Є недоторканість в печалі.

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

Безрассудно годы пролетели.
Пустота... И некого винить.
Даже кукла у моей постели
Разучилась "МАМА" говорить.

Позабыла напрочь детства сказку,
Ей сегодня тоже не уснуть.
Вспомни, мама, снова Синеглазку,
Расскажи, родная, что-нибудь.

Или лучше спой, поправь подушку,
Обними покрепче, я усну.
Форточку открой, в квартире душно,
А гардиной заслони луну.

Колыбельной вечер был наполнен,
А без счастья не было и дня.
- Все я, доченька, прекрасно помню.
Ты забыла то, что нет меня.

2008 г.

Немов чоловіки в брудних костюмах
йдуть п’яні з кладовища після проводів,
у віршах так слова сьогодні – тлумом
скалічені і прокажені, наче злодії…

Тіні від луни скрипковими ключами
падають, глухістю Баха гуснуть,
в тиші вірш відійшов бучавий
і зашипів, наче міх у кузні…

Надулись безголосся – мовчазні зв’язки,
…туз під козирною шісткою ожив, дама
лягла під валета (хоч бідний, а князик!)…
Винуватий, як Христос перед Жидами,

поет перед віршами… Як пампух в олії,
місяць в озері… Після гембеля сокирою –
модернізм – браво! критики шаленіють!...
…гірко плачуть провісники миру…
Під обкладинкою мекає текст вакиристий…

Ще днів багато попереду,
Багато гіркості і меду,
Падінь і злетів…Та хтозна,
Чи згодом в них не запустіє
Душі мрійливої казна.

Ще слова пісні вистачає,
Життя правдиво научає
Простої мудрості, і ти,
Йдучи, всі труднощі долаєш,
І вірних друзів зустрічаєш
Під майвами мети.

Нехай у світі піднебеснім
Не все стоїть на чині чеснім.
Як небо вище від землі,
Так Правда вища від неправди,
І так було і буде завжди.
Бо й чорна ніч в густій імлі
Не здатна дню протистояти.

У світанково-білі шати
Одягне сонце ранки знов,
І серцю явиться прозріння,
Його яскраве пломеніння
Зніме нічний покров.

Уже темнеет. И студеный ветер
Вконец угомонился и утих.
Весна капризна. Но за нею - лето,
и я, твоею нежностью согрета,
плыву сквозь дым акаций золотых.
И волнами душистыми щекочет
медовый май.
И утопая в них -
взлетаешь высоко. И очи в очи
и сердце в сердце. И в объятья ночи
плыву сквозь дым акаций золотых…

сонет

Люблю я класику, мій друже,
Її одну я визнаю –
За королеву в цім краю,
Ти ж до поезії байдужий.

І як в душі розквітнуть ружі,
Як пісню ти забув свою,
Чужу пригрівши, як змію,
Брехні лихої не подужав.

Щоденне сіре житіє
Дихнути слову не дає,
А ти на нього – і не глянув.

О красне слово, мов калач,
Тебе любитиме читач,
І полонить його нірвана.

* * *
Впала ніч на ліси та поля,
Вкрили небо зірок світляки,
Серед них десь блукає моя,
Промінці шле до мене легкі.

Я ті промені, схожі на сміх,
Кожним подихом спрагло ловлю,
Ну скажи мені правду, чи гріх,
Що тебе я, кохана, люблю?

Хоч належать усім чудеса,
Темні ночі та дні голубі,
Не погаснуть оті небеса,
Як візьму одну зірку собі.

Віртуальні пристрасті, статуси, блоги, пости в ЖЖ.
Вибивай собі новий образ на клавіатурі.
Нові фото сподобатись мають ще одній дурі,
Яка ставить авАтором фото у нігліже.

Милий хлопчику, мене знудило байтами по кутах,
Розкодовуй скоріше падіння своїх Бастилій
І худчіше пиши повідомлення своїй "милій",
Адже в очі сказати правду: Впаси Аллах!

Хай всі знають про те, що в тебе болить голова,
Що порвалася ліва шкарпетка, в інституті отримав двійку,
Нехай знають як сильно страждаєш, що встряг у бійку,
Що з цієї секунди у тебе скінчились слова.

Милий хлопчику, я не хочу знати як ти живеш,
І мені якось чхати, що ти мене ще читаєш.
Видаляй-закривай-інтригуй, ти ж і сам усе знаєш:
Мене більше не ваблять замкИ віртуальних веж.

Одуванчики верят, что ветер один на всех.
Одуванчики веря хмелеют, взлетают, но
Это бело-пушистое облако – не пятно,
А ожившие души цветков и счастливый смех

Одуванчики спят и лелеят мечту – лететь.
Им так мягко приснится свобода и неба высь.
Теплый ветер, так мало им нужно: теплее снись.
Чтобы спала вода и дождя проливного плеть...

Тобі не ввірю забагато.
Я Жінка-привид, тінь, фантом.
Тож можеш сміло цілувати
Як осінь ту, що за вікном.
Я розумію – ти не в змозі
Від уст відмовитись моїх.
Тож відчиняй і на порозі
Лови губами теплий сніг.
Я знаю – хочеш обійняти,
Аби відчути хруст думок.
А небо хмарами багате...
До нього тільки віри крок.
Не знайдеш ти, це примха Долі,
Там біле марево моє,
Але відчуєш, як поволі
Уява гріє словом “ Є”...

2009

Знову Львів плаче осінньо,
Я зацукровую каву сіллю…
Стоп! Я не п’ю каву солодку!
Сьогодні розсіяний – просто мокрий…

Вишкрябую цукор із філіжанки;
Ріжу сир на квадрати – мої коханки;
Ковбасу молочну дістаю з кишені;
Мащу маслом вершковим до туалету двері.

Чим канапка погана?..

30.09.09

така монотонність осіння роздроблює тишу
розчеплює дощ на безумства любов і віршІ
і голим гіллям на санскриті по небу пише
без темних чорнил залишаючи слід на душі

терпка одностайність живих обезкровлених далей
тече розтікається світ заключаючи в коло
і сиплються градом на листя розмокле опале
безсоння і рими на часі замішані болем

Я игрушка на ёлке - огромный сиреневый шар.
Я сверкал и вертелся на тонкой серебряной нити...
Вы разбили меня. Что ж - наверно, я вам помешал...
Если в праве осколки об этом просить - извините...

Бой часов, и шампанским всё больше разбавлена ночь,
Никотино-парфюм-феромон-мандариновый запах...
Ладно, ёлка, попробуй оставшимся чем-то помочь...
Ну - до встречи на свалке, старушка, держи себя в лапах...

Віршів боюся,
бо сняться…
Маруся Чурай
босяцьких
співає пісень і тішить
хлопців не тілом –
віршем…

Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому

З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям

І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься

І розгортає зкам'янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще

І, ставши вбік від інших – всяких – других
Вчувати кулі на надбрівних дугах

2003

В листопадовім окладі
Тінь мене все здоганя...
(А цікаво – в Цареграді
Видно київське зрання –
Золоте і стонайкраще,
І небес тоненький лід?)
...Линуть нитями черкащин
Сни-уявлення про світ,
Що стає, бува, летючим
Вічність тому і в четвер,
Тонко де садам і кручам,
І музúці горніх сфер...
Де летять по небу птиці,
По землі ідуть жінки...
Ох же, йдуть... І золотиться
Завиток біля щоки...

2006

...Рух мовчазної колони робив грізне враження...
Юрко Тютюнник

Вчуєш знічев’я з осінніх надсад
раптом вдихнувши на повні – задарма
як над туманні дахи амбасад
плине поразка твого командарма

плине роз’ятреність – тут і тепер
ось і тобі – все зійшлося в підсонні
карі чекання шепочуть з химер
повивертавши мовчання назовні

гострі потоки стокревних стихій
знову на пару з ламким листопадом
тремом у грудях порубаним садом
градом де знову і юрій і змій

знов так похідно лягають сніги
станцій і піль – о моя невимовна!
знов по обидва стає береги
тайного степу кров затамована



2008

Пригадай, як корів ти доїла,
А я чистив від гною сарай,
Ти на ногу мені наступила,
Я подумав - колгоспний бугай.

И я, с глазами спящей на охоте жабы,
И ты, как рыба раздувающая жабры,
Мечтавшие о сне на полчаса хотя бы,
И чтоб закончил ныть проломленный висок,
И ночь и день, сказал бы Алексей Хвостенко,
Добавлю: есть соседи стуками за стенкой,
Где день – ремонт, а ночь – кумар у Ленки
И вордовский рифмованный листок,

Вот так и жили безо сна во сне, о сне мечтая.
Я часто говорил тебе, поспи, моя родная,
Но светового дня для жизни не хватает,
А ночью вместо сна потливая любовь.
Я спрашивал тебя: "Когда наступит утро?",
В ответ ты доставала крем и пудру,
И Ленку превращала из лахудры
В такую, за которою любой…

А я сидел, обняв твои коленки,
И проходил кумар у наркоманки-Ленки,
В который раз мы слушали Хвостенко,
О том, что где-то там есть город золотой.
И тлел октябрь, и, печально догорая,
Заканчивал Хвостенко петь о рае,
И вечер наступал в начале мая
Отрезанной от памяти кистой…

Запалюй радісний вогонь у грубі.
Дивись, як тихо жевріють дрова,
І згадуй ті давно забуті й любі
Перед роками мовлені слова.

І вже відживлений тобою спомин
Вдягає всю кімнату в жовтий чар,
І з димом смуток твій летить у комин,
Щоб з ним розвіятися серед хмар.
«Крізь праосінь»