Самотня особистість. Особиста самотність.
Засніжене небо. як повітря в легенях.
Просиджене в клубах. Заховане в парках,
у теплому гольфі, у теплих думках...

Котом я замявкаю, Собакою гавкати
Кричати про ніжність, а знати про бруд...
Кричати у пітьму провулків. Загублений
Геній.
Гігант.
Ліліпут.
 

Мой последний крик о помощи...
даже я его не услышал.
Страшный облик моей немощи...
Странный вид моей души...

В центре города, задрав голову...
Крикнуть в небо, что я боюсь...
И уйти под землю змеей-огоньком
от свечи....
Асфальт раскрошив.

Плачет кто-то в моей памяти,
Плачет, дрожит и взывает к богу,
а потом курит и молчит...
курит и молчит.
завтра снова возвращаться,
ведь третьего не дано...
Ненавижу эти игры,
мой козырный туз опять бит.
Опять бит.

Независимо от исхода,
от того, как выглядит страх,
от моды,
убежать далеко-далеко...

Сесть где-то там. В угол
Мира. И тихонько
ждать победы
того, кто высоко-высоко...

Встать и внезапно подняв голову
Сказать:
"Я был уверен в твоей победе.
Ты же знаешь."

И ничего не услышать...
Бог берет отпуск в мае.
тогда, мне кажется, грехи не отпускают...


Бежать за горизонт было бы долго?
Но что поделать? Правда?
полдень... Обед у царя ада.



и опять не с кем посоветоваться.
когда так надо.

Осінь малює зливою на шибці похмурий пейзаж.
Б’ється у шкельце крилами мокро-сирий шантаж.
Вороном чорним каркає злющий осінній грім.
Літо, напевно, згадує й проситься в теплий дім.

А на мольберті художниці фарби усі злились.
І дерев’яній дощечці важко з ними зростись.
Де почуття, де емоції – не розрізниш ніяк.
Аплодисменти й овації сиплються наче град.

Осінь малює зливою на шибці сумні пісні.
Собі я наснилась дивною у неглибокім сні.
Вже вириває з корінням дерева й серця буревій.
Осінь чека поклоніння… А ідол у кожного свій.

Синє небо, немов океан,
Або сірі зливи і ураган.
Сонячні дні і холодні ночі -
Все це нам жовтень всюди шепоче.

Тихо говорить жовта береза,
Тепло голубить сонечко з неба.
То вийшла хмарка сіро-синенька,
І хлинув дощик на землю швиденько.

Повідкривали свої парасольки,
Понакидали свої ми плащі,
Люди на вулиці біжать до оселі,
А залишаються всі дітлахи.

"Годі вам грати! Ідіть-но до хати!",
Всюди кричать їх матері.
Ллє сірий дощик, пісню співає -
З ним всі співають, усі на землі...
(21.10.2009)

Як вірші йдуть в чужий, незнаний світ,
Болить душа, мов порвано десь книжку.
Людська байдужість їй невдивовижку,
Тому вона й чекає на відвіт.

Відчує хтось любові дефіцит,
І встеле оксамитом їм доріжку.
Нехай цвітуть у лагіднім затишку,
Де юності упав метеорит.

І небайдуже серце зроду знає,
Що слово добре – камінь оживляє,
Коли він загороджує нам шлях.

Некликаний, іду я на гостини
До рідної, найкращої родини, –
Зі щиросердним словом на вустах.

Я почуваюся прибульцем,-
не на своїй планеті.
Співає вітер-волоцюга,
а я пишу сонети.
Я завжди не в своїй тарілці,-
на не своїм банкеті.
Співає ластівка не в клітці,
а я пишу сонети.
Я просто голуба ворона
в пречорному прасвіті.
Співай під хрип акордеону
мої сумні сонети...


2009 р

"Кахи-кахи", - цоцокає годинничок.
Стою і тихо дихаю у такт.
Як важко буть дорослою дитиною:
Знати Що хочеш, та не знати Як.

А ти стоїш так близько, поза спиною,
І тінь від свічки подихом тремтить.
Як важко буть дорослою дитиною:
Не можна плакати, навіть якщо болить.

"Кахи-кахи", - цоцокає годинничок,
Співаючи для нас чужі пісні.
Як важко буть дорослою дитиною:
Хочеш сказати Так, а кажеш Ні.

Стоїш за крок до щастя... Зовсім близько.
В душі несказані слова тремтять.
Ти тягнешся очима до іриски!..
Але ж дорослі шоколад їдять?..

Іду по кладовищі мрій
І все сприймаю так як є
І забуваю , що життя це сон
І забуваю , що життя це не моє

Рахую кроки загнані у землю
І втрачені у сновидіннях дні
Я не надіюсь на світло десь в кінці тунелю
І не співаб радісні пісні

Я не читаю книжок про кохання
Не кажу , що цей світ тісний
Я не тікаб, не тікаю від світанку
Чекаю поки сонце спалить сни

Ну не люблю я сердечка і квіти
Зате я люблю тіні і хрести
Не вірю в сонце і не вірю в себе
Я йду! ЗАБУДЬ ! ПРОБАЧ!ПРОСТИ..
2009

Світло - я хочу бачити тебе, як і раніше,
Але усе вже зникло, і в душі пітьма…
Кохання - коли нарешті я тебе зустріну,
Я помираю в криках власної душі…

І вже ніколи не росправлю крила,
Коли ж нарешті прийдеш ти до мене моя мила….
Я хочу так відчути подих твій, твої вуста…
О Боже, невже я дійсно перейду у силу зла

І вовк прокинеться з новою силою завив,
І серця демон в світ полине,
І знов захоче крові і блюзнірства тіло,
Душа ж затихне у поривах снів…

Кричить душа і серце ріже…. а я сміюсь,
І кожен скаже - усміхнись і не дури,
Небачачи причини горя, а я – всміхнувшись,
І у собі скажу – авжеш, кому ж я тут потрібен!!!

Коли вже серце заболить від болю
І руки вмиються не сльозами, а кровю,
Можливо змінюсь…
А можливо зміниться і світ…

Я меч дістану з-за спини і знову,
Біжу метати й рвати цілий світ.
Не буде вже ні зла, а ні добра.
Буду лиш я, і мрія, що колись була.
У серці гнів клекоче немов ворон,
Спалахує їдким вогнем. На зовні ж -
Я стіна, без будь-яких бажань і зову
Я просто сон без будь-яких світлин…

Це все театр, і ми в ньому актори,
Сказав це хтось, не пам’ятаю хто…
Та є і ті, що вже не бачать ролі
В буденні сірій, у склі німих машин

Я бачу світ, як вже ніхто його не бачить,
Я чую зов тих душ що кличуть в далені,
Я лісний цар, відлюдник ночі й пісні,
Я чарівник, відьмак і просто рятівник.

А тіло прагне іншої участі й долі,
Хоч серце й звикло до тупих картин,
Вульгарності народу й болю,
А тіло - рветься до твоїх обійм…
2009

Порох ночі світанок витрусив,
У повітрі запахло цитрусом,

Відірвалось від гілки яблуко
І поплив новий день корабликом.

Он тумани молочними ріками,
В далечінь утікають. Смикають

Коси вербам вітри-спокусники,
Промінь цвіт вишиває хрестиком.

Голуби в небі знову парами,
В тиші під сметанковими хмарами,

У небесних просторах колишуться,
З душ їх чистих Господь тішиться.

Якось замілко, що й не втопитися,
У болотнім узбіччі твоїх очей.

По гомілки зайшов, а далі -
немає куди і вгрузнути.

Як безумна сирена, ти
Альтами тягнеш реготи ахіней.

Врятувати б тебе.
На берег покласти, немов на музику


2009

Зліта, моя Христинко –
Срібляста чистота,
Легка, мов павутинка,
Гарнесенька, проста.

Ласкаво Сонце гріло,
Нам вітерець співав,
Твій янгол легкокрило,
Тихесенько дзижчав.

Ти вгору запросила
Так радісно, легко
І Землю показала
Із Всесвіту свого.

Як хороше там було,
То промінь Бог нам дав.
Про біль душа забула –
Любов я тільки знав.

Онучка, ягодинка,
Який твій теплий край!
Та ніжная хвилинка –
Загублений мій Рай.

В твоїх обіймах Бога
Мені розкрилась суть,
Засяяла дорога,
З якої не звернуть!
2 жовтня 1997р.

З маленькою онучкою, яка тільки но почала спинатись на ноги, ми сиділи, гралися на килимі. Вона раптом підвелась, підійшла до мене та міцно стисла в обіймах.. Я миттєво відчув, що у хвилі млості любові розмовляє її душа і підіймає нас у якийсь, забутий мною, величний, світлий, добрий та непередавано ніжний Світ. За кілька секунд онучка повернулась до іграшок. А я за п’ятнадцять хвилин, на натхненнім запалі, вже закінчив перекладати це асоціативне спілкування наших душ на земну людську поетично-музичну мову.
Та головне ловіть у звуках та між рядків.

Щоб послухати пісню,
клацніть нижче на посиланні:

Справа ліві, зліва праві,
В центрі – перші й другі
Виростають, ніби трави
Біля лісосмуги.

Поміж ними ходить вітер,
Обдає морозом.
Хто ж тобі, нарешті, витре,
Україно, сльози?..

На краєчечку стола
Я цукерочку знайшла,
Ну а поки досягала,
Мишка десь її забрала.
Довелось мені як слід
Доїдати свій обід.
Мишка тая, безперечно,
Дуже добра, мила й гречна,
Бо цукерочку мені
Залишила на вікні.
Ой смачнюча! Все ж я трішки
Відламаю і для мишки,
Щоби подруга малá
Смакувати теж могла.
Дякую!

2009

*
Прищіпки
вниз хвостами на вірьовці,
мов ластівки, засмучені сидять.
Неждано
небо зранку спохмурніло.

Сильні світу цього
Відкривають для осені тендер:
Зустрічають її –
П’ють дешевий портвейн із пакетів.
Все, як пишуть у книжці –
Приходить триклятий September:
Вже дві тисячі літ
Без запрошення і без білетів.

Кінострічку життя
Розфарбовує з сірого в жовтий,
Тридцять днів і ночей
Лізе в душу мою, паскуда,
Ну а потім на сцені
З’являється fucking жовтень,
І я точно не знаю,
Що завтра зі мною буде…

Відкриваю пакет -
Концентрую осінню палітру,
Цигарки подорожчали –
Спробую кинути знову,
Але це не важливо…
До тебе іду по вітру
From my “favorite” Глухів
На захід, до your Чорткова.

Ажурний місточок.
Ні вчора, ні завтра –
Пройтися так хочу.
Не знаю, чи варто.
Закохана в небо,
Життів кілька тому
Напрочуд я легко
Ступала по ньому.
А це у сьогодні
Якось приплелася.
Півкроку в безодню?
Місточок згадався.
Хитається небо,
Чомусь – під ногами,
І зорі червоні
В душі – ліхтарями.
Місточок і небо –
Чиє де склепіння?
Боюся, зурочу
Неждане видіння.
Наважуся – стану,
А сонце пекуче…
Гойднулась. Аж раптом…
Любов... Неминуча.
Гойдається мостик.
Чиє де склепіння?
Тепер все так просто.
Хоч ми – напівтіні.

2009

На минутку,на секунду,
хоть на миг остановись.
Вымой грязную посуду,
и начни другую жизнь.
Сбрось все тяжкие оковы
с искалеченной души.
Пусть других уж казановы
покупают за гроши.
Распахнись навстречу солнцу
и прохладному дождю,
улыбнись,как незнакомцу,
золотому сентябрю.
Верь:ты сможешь жить иначе -
без обмана и тоски.
Пусть теперь и тот поплачет,
что кормил тебя с руки...


2009 р

Жорстоке слово,
наче гостре лезо,
розпанахає
безневинну душу...
холодний зір очей
твоїх зелених
уб"є ще в зародку
всі проблиски надії...
Рука свавільна
зірве
разок намиста -
коралики червоні,
мов краплі крові з вени
на зеленому сукні...
Пробачте,
пане генерале,
за зіпсований мундир...


2009 р

Що подати тобі на вечерю, пузом’який світ?
Келих ночі п’янкої, зніжену лезами лярву?
Від сьогодні тобі залишатиму свій
Післязавтрашній слід,
Що б ти встиг прожувати, прожити, ще кварту!
Ти не змушуєш вірити, надія обскубана пава,
Всю любов розгребли на метали, і часу дарма...
Людство-маро!
на шкіру скелети у кості гуляли,
Небо пінилось, та грому і досі нема.
Помовчи, повний штиль на хвилях–FM,
Завмирають очі в айстробарвнім цвітіні
Світ мій, сивий…хворий, з кульгавим конем…
Не встига, сіромахо, за власною тінню!

Крізь прірву часу хвилями тепла
до тебе доторкнулося Кохання.
Мій лист з’явився там, де ти прийшла.
А твій ось... врятував мене. Востаннє.

Години, дні - як хижі павуки,
снують свою підступну павутину,
заплутавши нас двох в липкі роки
і відчаю накинувши тканину...

Будинок біля озера – для нас.
Склепіння світла, храм святий любові.
Здивовано тут завмирає час,
а захід сонця – наче колір крові.

Тут ми удвох – хоч нас давно нема!..
Просякнута розлукою негода.
Знайди листи, коли прийде зима,
та, мабуть - просто викинь їх у воду.

Я сам - без посередників-рядків -
прийду в наш дім на Озері Любові
здійснити те, що досі не зумів -
через роки тебе торкнутись знову...

2009

* (за мотивами однойменного фільму)

Чашка кофе, стихи, сигарета,
разговоры, в стаканах вино –
как-то близко мне было все это,
а теперь все осело на дно.

Беспризорный, угрюмый, сиротский,
с этим вечно украинским «шо».
Мне в толпе отзывался И.Бродский,
в сердце мне А.Григорьев зашёл.

Я записывал справа налево
не слова, а рождения слов
и с надеждой забрасывал невод
в зазеркалье кинжальных углов.

Слово мертвое, слово живое,
между ними – потоки воды…
В листопадовом, зрячем конвое
захлебнувшийся ветром кадык.

Кто по трупам резво скачет,
кто бомжует по подвалам.
Подстрелили вот Версаче,
ну а мы пампушки с салом
всё едим себе в сторонке,
дом наш, как и прежде, с краю.
Что важнее в этой гонке -
кто-то знает? Я не знаю.
Время смотрит исподлобья
на лихие эти годы,
верноподданность холопья
ждет распроданной свободы.
Ждет-пождет, ярится браво,
вздорной бабой голосит,
лямку тянет величаво,
а потом так одичало
с шиком прыгает в такси.
Дальше - больше, дальше - глуше,
нет узды, в пыли глаза,
воздух режет кнут пастуший,
птица-тройка мчит и душит -
отказали тормоза.
В этом хорище отпетом
тонет звонкий голосок.
«Как живёшь, старик?» -
«Да где там...
Тяжело живу, сынок».

Не можна жити без кохання,
Лише у ньому сенс буття.
Без нього - марні всі старання,
Без нього - шлях у забуття.

Живемо раз на цьому світі,
Прожити як найкраще треба.
Всі на Землі ми Божі діти,
Ми тягнемось до світла і до неба.

Кожен має різні мрії,
Які дають наснагу пізнавати
Цей світ романтики й надії...
І знай: життя в житті треба вбачати.

Свіча, що змінює життя,
Горить і не погасне.
Вона запалює серця,
Із світлом - все прекрасне!

Свіча - це Бог, який дає любов,
Він хоче всіх зігріти, освятити.
Нам світить в серце знов і знов,
Бажає в нього нам любов вселити.

Нехай горить свіча в серцях і не згорає!
Своїм теплом всіх зігріває!
У темні всі куточки проникає...
Нехай любов ніколи не згасає!

День закінчився робочий, та додому йти не хочу…
Сіро, мокро, дощ іде, з транспорту лиш «двійка» йде.
Я крадусь неначе кішка, хвилин двадцять йтиму пішки,
Ще зайду в бібліотеку, почитать візьму «Гобсека»…
Попросила дощ:
- Не йди, он скільки кругом води!
Дощ мене послухав, стих і … перетворився в сніг.
Сніг пішов такий лапатий! Ну скоріше б вже до хати!
Осінь, жовтень надворі, чому сніг о цій порі?!
Лиш подумала про це, знову дощ січе в лице…
Снігодощ та дощесніг, підганяв мене як міг.
Що ж, я швидкості додала і сусіда наздогнала.
Йшов сусід собі поволі, мокрий весь, без парасолі.
- Добрий вечір.
- Добрий й вам.
- Я вам парасолю дам.
Та сусід всміхнувсь про себе:
- Парасолі вже не треба…
Йшли, калюжі обминали, про погоду розмовляли…
Кілька теплих, добрих слів - на прощання. Мов зігрів!
…Йду вже радісна, поволі. Заважка, щось, парасоля.
Зупинюся на хвилинку. Світло рідного будинку
Ллється з вікон. Там п’ють чай… Мамо, дочку зустрічай!
Сніг струшу із парасолі і пірну в під’їзд поволі…

15.10.2009


P.S.: із громадського транспорту, крім «двійки», у нас по місту ще «ходять» «пішкаруси»)(

В дощі журба моя сховалася...
В промінні сонця - радість.
Веселка з небом поєдналася,-
Свідоцтво Боже нам, як данність.

Веселка - букет із кольорів,
Що зір людей красою вабить,
І хто її хоч раз зустрів,
Творця, за мить таку, він славить!

Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,
риби, мов дирижаблі, розганяють планктон
і змучені птахолови намагаються впіймати
кожне слово.

Міцно тримай у руках кольорове ганчір'я і скотч,
якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу.
Колись нарешті вимкнеш це радіо,
звикаючи до неї, звикаючи до її дихання,
і вона, вдягнувши твою футболку,
принесе тобі серед ночі води.

На літній терасі горнята з рештками чаю
заливаються зливою, наповнюються недопалками,
у нас із тобою спільна застуда, у нас із тобою довгі розмови -
ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати
і так само пізно прокидаючись,
я пишу вірші про те, як я люблю
цю жінку, і як я вигадую
все нові і нові слова,
лише б їй про це
не сказати.

***
Мямлим Блока, ходим боком,
прустим время наугад,
и лолитится Набоков,
он и сам себе не рад.
Он не рад, и мы не рады –
брат не брат, и сват не сват.
Что, вкусили крови, гады?
Так ликуйте. Маскарад
всем объявлен. Маски, маски,
да вчерашний перегар;
вот уж красной хватит краски,
явь, почище страшной сказки,
ставит пьесу «Superstar».
Ставит вечные вопросы
не ребром, а под ребро,
жизнь идет, струится носом,
ходит в сумерках раскосых
опьяненный царь Рембо.
Пьяный ботик, сбросив парус,
без судьбы и без начал,
не Икар летит – Икарус
по дороге нас промчал.
По дороге в город Муром
раздается дикий свист,
день вчерашний смотрит хмуро,
день сегодняшний на вист
всё поставил и забылся,
пена дней – его удел,
не простил, и не простился,
шел да шел, и в лужу сел.

Здравствуй, друг, навек пропащий,
мой лирический герой.
Что стоишь, глаза таращишь?
Я живой, и ты живой.

Для меня закрыты двери,
ты – без окон и дверей.
Так давай себя проверим;
сбились в кучу люди, звери –
поспешай, вина налей.

Я кроил тебя неспешно,
ты меня перекроил,
растворил святое в грешном,
скорчил рожицу потешно,
льдистым словом опоил.

Сделал шаг в литературу
романтическим юнцом.
Убегал, стрелялся сдуру,
изморщинивши лицо.

В становой хребет сонета
пригвоздив свободный стих,
напевал, как стонет Лета,
как искрятся брызги света,
как скучают на двоих.

День за днем глаза тускнели,
становился краше слог.
Все надрывней птичьи трели,
все настойчивей метели
голосили между строк.

Вдоль каналов, книжных лавок
мы пойдем рука в руке –
книгой жизни, без помарок
отразившись вдалеке.

Завтра, коли оголосять закінчення світу
Зірвуться народження на півкрику
Тунельна півтемрява видасться світлом
Ми станемо з Братом одного віку

Сірка всіче переборами праху по нотах.
Питатимуть Злодії, що віддати?!
Каліки здіймуться в останні свої фокстроти
Вперше мені вистачатиме Брата

Встануть без ліків Лежачі, без ліку їх збудять
Складуть Безіменні губи йменами
На вратах зупинять - як вас по-батькові буде?
Нас буде двоє з розп’яттями Мами


2009

Впаде сльоза, і ця луна
Шалений біль заб’є у скроню.
А я одна, а я одна,
Та все ще подумки з тобою.
Убий мене, і слова звук
Від божевілля урятує.
Убий мене торканням рук,
Й ніхто ніколи не почує
Луну мого серцебиття
В тремтячому теплі долоні.
Луна, вбери моє життя,
Тримай його в своїм полоні,
Бо я сьогодні не засну,
Бо я сьогодні одержима,
А ти сховав в собі луну,
Убив закритими дверима.
У тиші ув’язнив цей біль,
В цю ніч навік вселив напасті.
Й тремтячий голос тихий мій
Усе ще молиться за щастя,
Беззвучно гублячи слова
У твої очі темно-карі.
Ти бачиш, я іще жива,
Та смерть моя в сльози ударі.
Луни звучання пролетить
Як грім, і літній дощ проллється.
Скажи, невже оце все мить?
Невже оце усе минеться?
Луна ударить об підлогу
І відіб’ється об всі стіни
Я не попрошу допомогу,
Я мовчки просто так загину.
А ти дивися і забудь,
Як біль разюче б’є у скроню.
І хоч ти дав мені заснуть,
Я все ще подумки з тобою.

2009

В яснім свічаді вічної ріки,
Мов ластівки, літають рідні душі.
Не будьмо ж ми повік до них байдужі,
І в снах вітаймо помахом руки.

З небес їм видно наші дні й роки,
Серця нещирі і зів’ялі ружі,
Холодні душі, ніби після стужі...
Мабуть, такими бачать нас батьки

З висот - і недосяжних, і захмарних,
А ми літа марнуємо безкарно,
Забувши стежку до святих могил.

В сивусі топим розум, а не лихо,
Підхопить скоро нас великий вихор, –
Як мертвий дух, то вже й не треба крил.

Мандруємо у пошуках світами
Чи в праці заробляємо на хліб.
І подумки вони завжди є з нами,
Єдино-рідні на усій Землі.

Колишемо своє дитя в колисці,
Радіємо, як зробить перший крок.
Вони завжди від нас чекають вістей,-
Правдивих, а не вигадок зірок.

І, навіть, у чеканні свого щастя,
Заплутуємось часто між людьми.
Вони для нас воліли б з неба впасти,
До серця приголубитись крильми.

Ми часто не знаходимо години,
Прийти і доторкнутися до рук.
А там десь сяє посмішка єдина,
Якій радіє син, а їх онук.

І моляться вони за наше щастя,
Щоб було все і так, як у людей.
Щоб гріла нас любов, як сонце ясне,
Щоб лихо не торкалося дітей.

В житті у нас не все виходить гладко
І мчать вони на кожен плач і біль.
Це янголи земні, це янголятка,
Котрі на нас чекають звідусіль.

Йдемо стежками вже у зрілім віці,
Ведем свою дитину під вінець.
І лиш вони на цьому світі вічні,
Ці янголи, що мають сто сердець.

Ці янголи,що нас за все прощають
І в старості, і десь ще на зорі.
Життя дарують і оберігають,
Це янголи земні, це – М а т е р і.

Грудень 2008 р.

З тобою в нас - тільки сьогодні,
Хоч наші минулі хвилини
Вплелися уже у роки...

Нам солодко скраю безодні,
А світ, коли сходиться клином,
бува полиново гірким...





------------------
* * *

С тобой у нас - только сегодня,
Хоть наши былые минуты
Вплетаются вже у года...

У бездны нам сладко с тобою,
Но свет, когда сходится клином,
Полынным бывает на вкус.

Вчора троянди
в небеснім тумані
Кольору мрії
наснились мені.
Щастя просилося
дотиком раннім.
Дотик несміло
завмер вдалині.
Квіти цнотливого
кольору мрії
В руки схиляли
Свої пелюстки.
Сон безнадійно
тривожно леліяв
Меланхолійні
Ласкаві рядки.
Ніжну пелюстку
Трояндові хмари
М’яко в долоню
Поклали мені.
Я цілу нічку
У ній колисала
Віру у мрії
Чарівно ясні.
Втрутився ранок.
Дощем барабанним
Кликав кудись
На нові манівці.
Сон загубився
раптово-неждано.
Тільки зосталась
Пелюстка в руці.

2009

Злотом-нитками латаючи вени
Всі обручки складала у кошик…
Ця любов – божевільна Венера,
Відраховує час наче гроші!
А в кишенях дощу все порожньо,
Жебраками гуляють слова…
Полум’яно-здуріла Венера
Мою душу собі догриза
І хрумтить і не скаржиця вічне,
Занотовують пoсмішки міми,
Осінь біситься – прірва незвична –
Стали ми недосяжно чужими…

Продірявлюєш натовп - нарешті оце "колись":
Крок за кроком ідеш і не можеш оговтатись.
Справа шкіряться луджені посмішки масово,
Зліва світиться заздрісних поглядів місиво.

Але мусиш пройти коридори безвиході.
Затинаючись йдеш, намагаєшся дихати.
Над тобою повітря пливе здирижаблене –
Віддих – шкірою-порами-відчаєм-зябрами…

Ось уже середина, не смій оглядатися,
Бо засмокче назад ненажерлива матриця.

Загубила каблучку – назад не повернеться…
А позаду – облич щосьгукаючих вервиця,
А позаду сплетіння із рук – не дозволимо…
Ще лиш крок – відродитись із попелу полум'ям.


19.10.2009 р.

Незнаний раніше запах,
По ліжку пливе туманом,
Таїться під ним омана,
Чекає на хижих лапах.

Вливай підсолоджений кисень
У чуйні вуста пурпурові.
Приховані в кожному слові
Чіткі розрахунки гульвіси.

Збентежені острахом перса
В долонях пекучих тавруй,
Вишневим безжально фарбуй
Фінал підліткОвої п’єси.

Прошкували житами два надщерблені літа.
Запитала б у тебе: подивися, не ми то?..

Перевеслами пальців обіймала б колосся -
Ледь посріблені руни золотого волосся.

Брови серпня - серпами. Так минулого жаль, і -
Лине серце у небо (сіра грудочка - жайвір).

Зупинюся. Затерпну на півслові. Бо вище -
Тільки те, недосяжне. Сокровенне. І - ти ще...

2009

Заплакала осінь зраненька
Сірим сріблястим дощем.
Чого ж ти плачеш, руденька,
Чому ці тривоги і щем?
Глянь, рясно палає калина,
Золотом вкрилась верба,
Немов багряніє долина, -
Ти ж бо у нас - золота.
Яблука сонцем налились
Й немов посміхнулись ураз,
Сонечку радо вклонились:
- Спасибі від кожного з нас!
Сонечко враз зашарілось -
Не сподівалось похвал -
Й немов би рум"янцем налилось...
Листочок на землю упав.
З-за пенька підморгнула опенька,
Капелюшка поправивши враз:
- Ну ж бо, посміхнися, руденька!
Ти ж бо найкраща у нас!
16. 10. 2009 р.

*
Тонка вірьовка
бабиного літа
Провисла аж до самої землі.
На павутині
білі хмари сохнуть.

Дорогим Косенківцям
Із пошаною і любов’ю

Це ти суремно кличеш нас до себе,
У цей стозвукий, рідний, світлий дім.
Нехай зорю дістане кожний з неба
І подарує радісно усім.

О музико, як пісню солов’їну,
Люблю тебе я трепетну й живу.
І під високим небом України
Радію я твоєму торжеству.

Співаю серцем я тобі цю оду,
Нехай дзвенить до сонячних небес.
В тобі життя і творчості свобода,
І серця стук, і тиша синіх плес.

Ти, музико, прекрасна і натхненна,
Єднаєш наші душі і серця.
Ти, музико, ясна зоря для мене,
В тобі одній – і зорі, і сонця.

О музико, як пісню солов’їну,
Люблю тебе я трепетну й живу.
І під високим небом України –
Радію я твоєму торжеству!

м.Житомир

Журавлиний смуток
обійняв крильми.
Проміння сонце жмуток
розсипало поміж людьми.
Ділитися не хоче
у цім житті ніхто
і кожен так охочий,
щоби усе - його.
І розсердилось сонце,
сховалось між хмарок
й не гляне вже в віконце, -
буде усім урок.
16.10.2009 р.

...та стежка – загублена біла нитка –

Стекла зі столу і зникла під лавою...


Каганець сонно блимає єдиним оком у ніч, надворі хуга,

Ані душі, ані півдуші – білим по білому – білий світ...

Господь Бог –

теплі руки, плетені вовняні шкарпетки, довге сиве волосся

тонесенька голочка – надто тоненька для огрубілих пальців

довго мружиться, заплющує одне око, намагаючись поєднати

небо і землю

голку і нитку

тебе і мене,

а тоді зачинає мережати дрібнесенькими стіжками полотнище долі:

бачиш – синє море з білими баранцями хвиль?

нікуди не поспішає, гладить батьківською рукою кожнісінького баранчика

з кошари на найвищій зеленій горі,

а тоді вишиває хатинку (хто-хто в рукавичці живе?)

і дитинку на лавці, і квіти, і котика, і чоловіка...

потім довго мружиться, вдивляючись у морок,

намацує поглядом білу ниточку загублену

і дбайливо – Господар! –

вплітає у мереживо світу...

....і тепер я знаю, куди маю іти...

Утопія...Сховай ключі
Від серця в його душу,
У цю глибоку далечінь,
Щоб він знайти не здужав.
Утопія...Біжи за ним,
Біжи, розбивши ноги,
І не зважай на сірий дим,
Сама знайдеш дорогу.
Шукай його, ввірвись у сни,
Шукай по всьому світу.
Почуй у відгуках луни,
Почуй у криках вітру.
Знайди його в своїх очах,
Відчуй у теплій крові,
Сховай його від всіх в ночах,
Сховай в своїй любові.
Затисни у обіймах біль,
Цілуй в вини спокуту,
Тепер він тільки твій, він твій,
Більш нічиїм не буде.
Пірнай в його п’янкі вуста
Від ночі і до ночі,
А ніч холодна і пуста
Спроквола томить очі.
І все до ранку пропаде,
Сп’яніння вийде з тебе,
І ти одна...А де він? Де?
Його забрало небо...
За кроком крок, за кроком крок
Пірнай у сірий дим.
Поклавши палець на курок,
Біжи за ним, лети за ним.
У нього у душі ключі,
Їх так і не знайшов.
Біжи за ним, кричи, кричи,
Благай, щоб він прийшов.
Пірнай в вікно на чорнім тлі
За ним у порожнину
І лиш торкнешся ти землі,
Утопія загине...

О мамо й тату, ви куди, не полишайте нас...
Тут із вікна не дощ накрапує, а хижа слина.
І черга на всиновлення, але дають якраз
без черги – і отим, кому потрібна не лише дитина.
О мамо й тату, відшукайте нас...

О швидше б вирости! Напевно так ростять усіх -
кімната: телевізор і вікно... А ще машина,
в якій нові батьки відвозять для утіх, -
так боляче, коли ти втіха, від якої плине слина.
О швидше вирости би із отих утіх.
О швидше вирости, і вбити вас - усіх.


2009

Знаешь, осень ведь женщина.
Значит, жди от нее сюрпризов!
Избалована, переменчива,
Не лишенная милых капризов.
Но лишь только ее похвалишь -
Она сражу преображается,
Ты порою и сам не знаешь,
Почему это так получается.
Приоденется да приукрасится,
И любые тона и краски
Ее сделают просто красавицей,
Королевой из доброй сказки!
Пусть капризна, пусть переменчива -
Иногда такое случается -
Не забудь: осень тоже женщина,
И за это ей все прощается.

Покажи мне безбрежное море
И песком накорми мои ступни,
Как не пойманный прошлым вор я,
Буду прятать тебя под юбкой.

Покажи мне свободных чаек,
Положи свои руки на шею,
Стянешь с кожи соленой майку,
От касаний твоих я млею.

Покажи мне сухие ладони,
Одарю их прохладным дыханьем,
Намочу их водою из моря,
Запечатаю мысли в тайну.

Покажи мне горящий закат,
Давай взглядом встретимся смело,
Застучат на земле пульсы в такт
Устели ее сигаретным пеплом
(2009р.)