Гуде базар, як вулик навесні,
Вся Україна продає й купує.
І щось до неї говорити всує,
Вона іде, як у страшному сні.

Сама себе не впізнає, мабуть,
І жебраки стоять, як поторочі.
Коли ж вона протре сонливі очі,
Й подивиться куди її ведуть?

Почує десь банальний анекдот,
Регоче, як покинута повія.
Коли цей люд, о Господи, прозріє,
І виросте з німих рабів народ?

Стокато пiдборiв. Строкатий блузон.

Bijou віддзеркалює iскри вiтрин

Я хочу спитати куди ти й чому

Ти налякаєшся – «Що то за один?..»


Бо це ж Вавiлон, моє сонце маленьке,

ось тут, у сузір"ї неонових зiр

тут кожен чужий - небезпека i звір

Бо це ж Вавiлон, моє сонце маленьке

Увесь оцей свiт.. а другого й нема

Мiсиво фарб - отрута п"янка

Куди ти бiжиш, моє сонце, одна?

Продажні поети 60-х мали б тішитись,
що все закінчилось так успішно;
адже скільки було небезпек,
а бач - вижили, повернули кредити,
хіба що бойові рани
нитимуть під час циклонів,
ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою
великі валізи із жовтої штучної шкіри;
зупиняючись в готелях,
вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,
а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.
В'єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.
Що тобі до мене? - легко викинеш м'яту візитку.
Однією візою в паспорті більше,
однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі
комусь із них пригадаються всі їхні лекції,
берлінське радіо і мости через Віслу.
"Добре, - подумає він - добре,
то були незлі часи - наші продажні 60-ті,
дарма що в голові по тому
суцільна педерастія і соціал-демократія.
Нас вела за собою любов,
любов виривала нам наші гланди,
як виривають слухавки з вуличних телефонів.
Поезія пишеться горлом,
але це горло безнадійно застуджене".

За всіма законами літератури,
за всіма умовами підписаних ними контрактів
вони справді боролись за свободу,
а свобода, як відомо, вимагає,
щоби за неї час від часу боролись -
в окопах, лісах
і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,
пом'янімо всіх тих, хто залишився
на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,
всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації
і над ким дотепер пропливають хмари,
що своєю структурою нагадують американські верлібри;
пом'янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,
нагадує звичайну бойню,
де кишки випускаються просто тому,
що це має робитись саме тут;
і виживають після цього
хіба що продажні поети,
з легенями - розірваними
від любові.

Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,
перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними,
як друкарка в старій варшавській конторі.
Важкі стільники письма
вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.
Пиши, лише не спиняйся,
продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.
Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,
і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.

В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.
Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,
бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.
Якби ти подивилася в їхні паспорти,
що пахнуть гірчицею і шафраном,
якби ти почула їхні розбиті акордеони,
що відгонять шкірою і арабськими спеціями -
вони говорять, що коли ти їдеш - куди б ти не їхала -
ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;
коли мовкне спів старих грамофонів,
з них витікає мастило,
наче томат із пробитих бляшанок
з-під супу.

Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах
розривається кожного ранку натруджене серце епохи.
Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти,
придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна,
і повторюєш пошепки почуті від нього речення,
наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати -
так поставала епоха,
так вона розверталась - важко, як бомбовоз,
залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,
розганяючи з плавнів диких качок,
які, розлітаючись, перекрикують
вантажників,
бога,
баржі.

Вибираючи курс навчання, поміж інших речей
ти би мала дізнатись -
насправді культура початку століття
вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,
закорінилась в зламах твого цупкого волосся,
перехопленого недбало на вітрі,
розвіяного над пальцями,
ніби струмені теплої води над рукомийником,
ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями,
ніби довге осіннє небо
над кукурудзяним полем.

Де НЛО? Де зустрічі й вітання?
Де, врешті, уранідів тих сліди?
Коли впаде гірка сльоза остання?
І хто врятує Землю від біди?

Лише думки пекучі і тривожні,
Досвітня тиша, мрії та чуття.
І щирий жаль, бо вже не кожний зможе –
Сміливо глянуть в очі майбуття…

весь наш час
весь цей джаез
втомлена усмішка твого особистого піаніста
і таке всяке інше
бобфоссівське лахміття
триматись за руки
нетанець і непрощання
ти я розірваний час
весь цей прекрасний світ
цей нескінченний джаез

*
Жупан осінній приміряє літо
із грубого
пістрявого сукна.
А ґудзики на ньому –
чорнобривці.

Дощ
мокрими руками відчинив моє вікно.
Тільки за вікном він уже давно не гість, а лиш холодний дощ.
Танець парасоль марно зігріва промоклий до кісток асфальт.
Безіменний край згадує про рай і кличе у незриму даль.
Та замрію дум спиня опущена вуаль,
І віконним склом стає оздоблений кришталь,
У яке так вперто б'ється буркотливий дощ.
Дощ…

День
висмоктав до дна останки сил, останки слів.
Між його вогнів думав, що згорів, а ніч нашіптує, що ні.
Чарівниця ніч, мов цілющий лік, прийде в мою безладну ніч.
Мерехтіння свіч, хмари протиріч і я із нею віч-на-віч.
Але річ у тім, що я не знаю, в чому річ.
І таємний промінь побліднілої зорі
Змушений розтанути, коли минає ніч.
В ніч…

Ти
все така ж далека і кохана водночас.
Але ж це для нас в опівнічний час танцють в зорях небеса.
Акварелі дум знов бентежать спомин, щоб торкнутися Тебе.
Тільки не ввійдеш і не розірвеш ланцюг самотності життя.
Монотонний дощ – прозоро-вітряна стіна –
Ллється поміж нас і б'ється в скло мого вікна.
Та така ж самотня і в долонях темноти
Ти…

Я –
безіменний птах, що укривається дощем.
І не знаю ще, чи вгамую вщент нестримний потяг висоти.
І куди іти? Маревом картин чаклує вимріяний край.
Зоряний скрипаль накида вуаль на зачаровану любов.
Помахом смичка сплива надія і печаль.
Я, мабуть, люблю, хоч не здогадуюсь про те.
Чи тому, що птахом є, чи неспокійний дощ?
Дощ…

1996р.

У прокурених зморшках гардин
Нас немає. Ми тіні на ліжку.
Повідомили в службі новин:
Залишилося жити ще трішки.

Не смакує вініловий чай.
Час прощати приватні образи.
І тягнути розмите “прощай”
До наступного – кращого разу.

Нас немає. Мовчить камертон.
Дві зими через замкнуті двері.
Дві руки під широким крилом.
І “Тhe end” на відрізку паперу.
7.10.09

Мене питає пізня осінь привселюдно
під шум падіння пожовтілого листа,
чому шкребе так на душі, чому паскудно,
журба нахлинула давуча і густа?
Стою задумливо, мовчу я біля клена,
понуро голови похилені в обох.
Клен розгубив свою красу, красу зелену,
а на моїх стежках росте старезний мох.
По них у юності я бігав безоглядно.
Куди ж подівся цей протоптаний маршрут?
Відповідати на питання мені складно,
думки розбурхані і загнані у кут.
Із братом кленом ми щось дійсно розгубили,
він ще поверне свою зелень - я вже ні.
Нема науки і нема такої сили,
щоб повернутися назад, в щасливі дні.
06.10.09

Бусол ходить по болоті –
Чап - чап - чап.
Носить жабу він у роті –
Хап - хап - хап.
Жаба лапками махає –
Ва - ва - ва.
Відпустити вимагає –
Ква - ква - ква.
Бусол думу думав довго –
Дум - дум - дум.
Без обіду, ой, недобре –
Сум - сум - сум.
А у жаби – жабенята –
Жаль - жаль - жаль.
Без обіду теж малята –
Гай - гай - гай.

Бусол довго не вагався –
Без обіду він зостався.
У водичку жабка – бульк!

2009

Знову дивиться осінь у вікна,
Мов циганка на тайну долонь.
І, здається, від заздрощів зникне,
Як побачить кохання вогонь.

Що за ніжності, мила, дорожче?
За цілунки, обійми, жагу?
Не сумуй, не зажурюйся, ноче,
Будь за гостю у нас дорогу…

Мы бежали с тобой по контрастам.
По истерикам
Плыли.
Как мы с тобой любили!
Молча и монолитно.
Камнем.
Стеной.
Слитно.
Всегда с тобой
Рыдали.
Заранее выбирали
Неправильный сломанный вектор
Солнце направит на нас
Свой кривой, неровный проектор.

Просто.
Тишина. Абсолютный свет.
Оскар!
Самый сложный проект.

Всем тем, кто в силу каких-либо обстоятельств не может отдаться своим мечтам этой осенью, всем, кто своей силой воли уничтожает свои желания посвящаю этот стих...

Снова горит панк-рок
Громким, багровым чувством,
Как в прокуренных комнатах потолок
Дышит честным искусством.

Как пиздят за спиной поэты,
Как расставляют приоритеты,
Как мы можем все в этом мире.
НО ничего не хотим
Как божественно и как красиво
Солнце стекает с витрин.

Снова терзает панк-рок
Уставшее время года,
Как в пламени этой осени
Плавится наша свобода.

Осінній ліс
Бринить всім віттям,
Пожовклим листям
Дме зоревій.
Печаль приніс
Журливий вирій,
І раптом стихло все
В полоні мрій.

Як гарно тут -
Літо бабине бродить,
Натхнення сходить
Згори до нас.
То нам приют
Наостанок приходить -
Природа годить
Чарівний спас.


Склепіння днів
Буя блакиттю,
Цією миттю
Сія життя.
Як відгук снів,
Між павутинням
Величний Світ майне
І майбуття.

А серце мре,
То сміється, то плаче.
Буття означе
Зарубку там.
Душа пливе,
Половіє в заметах,
То все у злетах
Дається нам.

30 вересня 2001 р.

Щоб послухати пісню,
клацніть на посиланні нижче:

Теплий сонячний зайчик
крізь хмари осінні проліз -
цмокнув у щічки заплакані,
в очка сумні, перелякані,
і витер личко від сліз.

(2009)

…уже тиждень я відкладаю важливий телефонний дзвінок.
- Завтра, - кажу я собі,
щодня кажу «завтра», от уже сім «завтра» проминуло –
хоч бери нанизуй на шворку листочки календаря –
якби я його лише мала, отой гадський календар.

- Який хосен відкладати невідкладне, - гніваєшся ти, -
Однаково не мине тебе чаша сія,
Біжи, дівко, біжи, бо життя вислизає з-під твоїх ніг.
Бо час розкидати каміння часом закінчується доволі несподівано…

А я вдаю, що не чую, і дивлюся на дощ.
А каміння вже – гей-гей…


Ти малював колись акварелі по-мокрому?
Найцікавіше в них –
що ніколи до пуття не знаєш, що отримаєш у фіналі.
Як, власне, і в житті, Серце моє, як, власне, і в житті…

…і згадується чомусь найдріб’язковіше:
- намоклі ожини в лісі – як бубнявіли вони на обпатраних кущах,
немовби пипки налюблених грудей, і твої чорні солодкі руки;
- чи метелика, що невідь-звідки взявся у моїй хаті на Різдво;
- чи взагалі дурницю – як листувалася в третьому класі з болгарською дівчинкою,
із міста-побратима Слівена, і вона надсилала мені кольорові листівки;
- чи коли випадком знайшла дитинячий секрет під деревом –
Поралася в садку, аж лопата цьовокнула об щось дзвінко –
А ген там, на глибині півруки –
Кілька облізлих фантиків, жменя намиста, мушлі, і півзотліла
Чорна і біла, біла і чорна світлина –
(ніжки в панчішках, сукня в горошок, потім – немає…)
І напис – отако ззаду, просто навпрошки…
літери важко розібрати…
Не мій почерк…
Ні, таки не мій…

…а знаєш чому спогади, коли їх щоразу собі нагадувати, стають гладенькими?
Бо з них від частого використання стесується все зайве,
Всі оті недолугі сварки-слова-вчинки-докори,
І от вони вже гарні-плескаті-круглесенькі, як кольорові камінчики –
Хочеш – складай з них мозаїку,
Хочеш – збирай у торбинку,
Хочеш – пускай жабки
По гусячій шкірі
Останнього
Осіннього моря…

Такі то спогади – на серці чисто –
аж бачу сам себе й сліди від рани.
Як битий горем – горе негористе.
Пологи в року – місяць Рамадану,

родися щедро, земле колосиста.
А що на думку не спаде – розтане,
немов птахи на гіллі гололистім,
та вірити собі не перестану.

Укотре покладаюся на "може",
отримую, як мається – по-повній.
Але так є – любов не подолати.

Вона стискається до слова "Боже"
і засиляє у мою безмовність
на прю багаті щастя постулати.

6 Жовтня 2009

Дощик сумно зазирав
У моє віконце,
Бо його з високих хмар
Виганяло сонце.
Сонце-сонце! Не пустуй –
дощику всміхнися.
Хай нам діточки ростуть
Від тепла й водиці.
2009

“Сліпий” дощ – явище природи, коли одночасно паде дощ і світить сонце. Кажуть, від такого дощу гарно ростуть діти :-)

Рондель

Хто ж мріє про кохання без тривоги?
Любов тривожить – глибшає душа.
Любов і спокій завше на ножах,
І не знайти їм спільного порога,
Не відшукати їм одну дорогу,
Між ними є невидима межа.

Хто ж мріє про кохання без тривоги?
Любов тривожить – глибшає душа.
Ти, доле, не суди занадто строго,
Мене любов захоплює чужа…
Війне байдужість, наче паранджа,
Це для душі найбільша засторога, -
Хто ж мріє про кохання без тривоги?

забагато лишається

пальців

як лічити ранки котрі з тобою стрів

рахувати щастя - дратувати богів

перехрестимо краще

у вальсі


2009

Прощай, обуджена у серці, все минає.
Чому ж так гірко, і немає забуття,
Шкода зорі мені, що в небі догорає
На сході любого колись розмаю дня.

Чи ти забула перше боязке зізнання?..
Над нами жайвором дзвенів і плакав май.
А завтра тільки мла байдужого вітання
Очей твоїх і розпач мій за небокрай.

Пішла ти, люба, в жовте сосен суголосся,
Пішла, безмовна, у хвилястий жита шум,
Туди, де хилиться в невистигле колосся
На роздоріжжі нашім одинокий сум.

Пішла у далечінь, у мовчазні простори
Світання зіркою, що гасне в далині.
Душі палаючої скривджені докори
Сльозою стиглою срібляться у траві.

Пішла, залишивши світанки і тумани,
Полинну тугу опечалених доріг,
Аби я біль і гіркоту цієї рани
Роками в серці втамувати вже не міг.

Пішла, й ніколи вже не вернешся, Олесе,
Бувай, смагляве моє щастя, прощавай!
Стою на бу́лих розстанях, а з піднебесся
Самотньо жайвором дзвенить і плаче май.

Бувай, розбуджена у серці. Все минає.
Твій ясен образ я нестиму по житті.
На сході дня мого зірниця догорає,
Як пізній вечір у провіснім багреці.


2009

Заколисана, заголублена,
Щоб ні вітру, а ні патлатого.
На постільні шовки розгублена.
В дві коси заплетена нáтуго.
А хотілося, щоб по краєчку,
Над безоднею, над падучою.
Як по лезу. Босоніж. Граючись.
Та у прірву! Горою-кручею.
І гіркі слова, і солодкий біль,
І втонуло сонце багряним заревом!
Продає себе, а купує хміль.
Чи любов, чи гріх? Тільки марево.
І вже в тій душі стільки змішано!
Перетліло все, мов у кратері.
Тільки плаче ніч її віршами,
Тихо молиться Божій Матері…
І ні затишку, і ні спокою,
Знов нарéчена, знов засватана…
Захлинулась струною високою,
Наче скрипка. Анна Ахматова.

Коло рук.
Вогонь в долонях.
Прагнення зіткнутись з болем.

У бутті чужого раю
глибину очей кохаю.
Йду по тебе, знов блукаю.

Коло днів -
бентежна кара.
Марево!

Й раніше знала,
що ти - сон.
Я сон кохала.

Вже осінь стукає у двері,
і хмари сяють мов кришталь,
летять птахи у синю даль...
Ще досі чути ехо літа.
Трава жовтіє на очах,
вуста червоні мов калина,
і кіт рожевий на руках,
танцює мов мала дитина.

вересень, 2009рік

я переплутав

де сіль де прісно

відтак не знати під сонцем чи в спрагу йду

наверху піраміди захоплює дух

усередині

духові тісно


2009

і коли ти поглянув назад
твої сліди ще трималися на хвилях
мов померлі риби

дорога була занадто довгою
повільно
мов ніж у масло
ти почав опускатися
під воду

і паралельно тобі
йшли на дно
свинцеві злитки
твоїх слідів

лише розчепірившись
на тонкій плівці води
тримався поверхні
набряклий
вишневий хрест
що чимось
нагадував щоглу
затопленого корабля

дах бачиться згори
фотонегативом чорного квадрата Малевича
надворі ніч то й не дивно
що дахами снують сновиди
в пошуках п’ятого виміру
прусаки як і люди
хворобливо переносять висотні умови
тож на даху їх зовсім немає
дрібний щебінь нагадує часи
коли навколо буяв океан
він відступив а натомість
з-під води оголився білий острів даху
і вже черговий сновида
відчуваючи в порожнечі колишню міць води
стрибає вниз

ось дивись –
ти виснеш якимось
тропічним фруктом
що вже устиг
ледь підгнити

або ж
електричною лампочкою
в нутрощах якої
поміж затихаючих
молекул б’ється
маленька муха
переляку

чи інакше
звиваєшся черв’яком
на гачку
власної смерті
вилискуєш сережкою
в її вусі

гидко дивитись
як осунулась
десятиповерхова
будівля твого тіла

лише нігті
на руках і ногах
продовжують повільно
рости

і врешті якийсь селекціонер
розламавши тебе мов яблуко
навпіл
побачить твої легені –
вагітні останнім повітрям

скрипаль-іронія
смичком леза
торкнеться струн твого сухожилля
хай простір наповниться
червоним розквітом
мелодії твого єства

і полісмен занесе до протоколу:

сталевий шлагбаум
перекрив шлях для руху трамваїв
рейками твоїх судин

гільйотина спрацювала
і голова твоєї руки
важко впавши покотилась
холодною бруківкою

тіло ж руки
мов зрубаний півень
продовжувало битись в конвульсіях
але тебе
то вже стосувалось
щонайменше

По колу Дантовім (номер поїла ржа,
і навіть якої книги – не зрозуміти)
ступають Джим і Анджей, і тихий жах
за ними стежить через пожовклі віти.

Від літа їхнього вже навіть снів нема,
і каже Джим, що нікуди буде дітись,
та вірить Анджей – буде ясна зима
і полум’я, щоб зором у нього впитись.

А холосте повітря понурих зим
не перший рік панує у цій природі,
тому, я думаю, не помилявся Джим,
коли казав, що в літо вернутись годі.

Лиш часом світлі марення наяву
дарують іскри спогадів, присмак вражень
(спасибі, друже Нетті, за цю траву) –
тоді я думаю, що правий був Анджей.

Та слава Богу – Він упокорить час.
І зійде легкість під сонцем Його оранжевим.
Він скаже: «Тішся, Джиме, не сперечайсь.
Це і тебе стосується, любий Анджею».

Х.2009

Осінь яблучком вкотилась
До моєї хати
І тихенько примостилась
У кутку дрімати.
Подрімала, відігрілась –
Вибігла за двері
І листочком закрутилась
У танку веселім.
06.10.09

*
Якби зібрать
Зітханнячка свої
Й зробити з них велике опахало,
Та й стати в спеку
Там, де ти стоїш.

*
Вітер весь тремтить.
Жде когось, чи просто так.
Перемерз, як я.

На душу накотилася сльоза.
Хоч, нібито, не чоловіча справа.
Холодна правда. Арія грози,
Жар блискавки і метастаз невіри
Без міри розповзається в мені.

Скажи, що є в житті, окрім надій,
Нещирості, оманливих ілюзій,
Невірних друзів і розчарувань?
Запитую…
Розквітнюються зорі,
Підводячи до неба погляд мій.

Скажи, що є в житті,
окрім надій?..

2003р.

Ковзнуло нечутно по тілі...
Уява хмеліє. Я – з нею.
Які відчуття божевільні –
Це усмішка тіні Твоєї...
Зловити – я навіть без гадки.
Вона – як синонім до Вчора.
Лишила мені пів загадки –
І більше не буде. Ніколи.
2009

„Ти чому заплакана, любове?”
Розірвавши снів важких серпанок,
вітер тріпотів, неначе птаха.
Німо у вікні
завмер світанок.

„Ти моя зоря, моє кохання!”
У стіну холодну б’ється відчай.
Ще одна минула ніч чекання,
ще одна згоріла
в серці свíча...

„Підожди, я скоро повернуся!”
Вирієм осіннім плаче небо.
Вибухом вулкану, землетрусом
знищити б любов
напевно, треба?!...

Цим птахам, що вже летять на південь,
як завзято клявся він весною?!
Обіцяв - ніколи не забуде
хвилю, що звела
його з тобою?!

Почуття розвіяні вітрами...
Доторкнувся дощ душі озерця...
Надзвичайна, та банальна драма –
він пішов.
А осінь вкрила серце...

2009

Ніч така чорна й тягуча, мов кава із карамеллю
Солодка, гірка, гаряча і пара неначе подих
Торкається уст несміло, цнотливо, думки не знімають одяг
Думки не вкладаються спати на сам краєчок постелі.

Лиш б’ються крильми у вікна і в’язнуть в чорній патоці
Хмеліють від запаху кави, танцюють гаряче танго
І їм ні злетіти ні впасти з тонкого шматка порцеляни
Не вільно, лише по спіралі робити малесенькі кроки.

А хочеш твоє майбутнє вгадаю по чорній каві
Що було, що є, що буде – я скажу лише хороше
Хороше теж має право, щоб жити цієї ночі
Щоб гріло щось аж до ранку, нереальне і тепле, як пара.

04.10.2009.

Він нюхав запах мого волосся,
                   моїх парфумів, моїх думок.
"А ти любила?"
         "Тобі здалося".
                  "А як же ж щастя?"
                           "Якраз ковток".
Мені здалося… Закрила очі,
                  щоб роздивитись його вину.
Сльоза скотилась. Краплину щастя
                  він ненавмисне не проковтнув.

Хотілося заплакати,
А сльози не течуть
І сум мене обмежує
Та капає як ртуть.
Росою зійдуть обрії,
Та вимкнеться журба,
А я про зорі згадую,
Що падали дарма.

Тепер обоє падаєм
У замкнуті шляхи,
Які гуляють парами,
А інші навпаки.
І ми світи обтягуєм,
Щоб ними пролягти,
Кохаємось в мереживі
Тотальної пітьми.

Акордом осінь визріє прощальним -
Вкарбовуючи в душу кожен звук.
І спалах щастя – дотик ірреальний
В контексті неминучості розлук.

Розпачливість прозорого повітря
І терпкість – у судомному ковтку.
Згорить багрянець серцем на пюпітрі,
Підхопить вітер терцію хитку.

Воно було, прекрасне наше літо –
Знак долі, піднебесний розмах крил…
Візьмемося за руки, наче діти,
І рушимо… Допоки стане сил.

Заплаче золотом за нами завірюха,
Закрутить-зашумить у небуття.
І білим пір'ям, білим, білим пухом
Закурить шлях тривалістю в життя.

5.10.2009 р.

Творіть! Хай серце пише вірші!
Хай десь не в риму, невпопад.
Хай десь не кращі і не гірші.
Вони - всі ваші! Серця сад...

Вірші - як дзеркало душевне.
Дзвенять відверто, як кришталь,
торкнувшись іноді, напевно,
душі... далекої, на жаль.

Сміються й плачуть, ніби діти!
Як ваші діти - плоть і кров -
допомагають зрозуміти,
що є Життя, а що - Любов.

Творіть! А Час, як мудрий критик,
надасть свою оцінку всім -
чи бізнесмен ви, чи політик,
чи ви поет, чи пілігрим...

2009


* Присвячується всім авторам ПМ, особливо початкуючим.
Творчих успіхів всім! З повагою і щиро.

Ти дивився на мене
І думав,
Я не думала –
Бачила, знала,
Що занадто, заблизько
Фінал наш,
І програти –
Я права не мала!
Усміхався,
Ловила в повітрі,
Запах владно-солодких
Парфумів,
Я хотіла розквітнути–
Й квітла,
Ти не думав,
Що гратиме... буря.

Довгастий дим,
як джина борода,
танцює джаз -
бо час настав для джазу.
Під джезву ранку
осінь золота
заграви згорне,
дмухне - і відразу
запалахтять, затріпотять вони,
залопотять, заплескають, полинуть
у танці джазової осені(весни?)
і переллються знов у дим полинний...

Ось i осiнь. Холодний дощ
Тарабанить в моє вiкно.
Я не знаю, де ти тепер,
Ми не бачились так давно.
Вiддзвенiло все, вiдцвiло,
Вiдлетiло в далеку даль,
Наче радостi й не було,
І зосталась одна печаль.

Пам`ятаю весняний сад,
Не повернешся ти сюди.
За вiкном уже листопад,
Дощ змиває твої слiди.

А колись, у травневi днi
Синьоока весна цвiла,
І здавалось тодi менi,
Що щасливою я була.
Наших зустрiчей i розмов
Свiдком був мiй весняний сад.
Не здiйснилась наша любов,
Не повернеться час назад.

Пам`ятаю весняний сад,
Не повернешся ти сюди.
За вiкном уже листопад,
Дощ змиває твої слiди.

Вкриє землю срiблястий снiг,
За зимою прийде весна.
Що вона принесе менi?
Що залишить в душi вона?
Може, стане чарiвним сном?
Може, полум`ям спопелить?
Ну, а поки що за вiкном
Дощ осiннiй в саду шумить.

Пам`ятаю весняний сад,
Не повернешся ти сюди.
За вiкном моїм листопад,
Дощ вже змив всi твої слiди...

Низькими ярами крутяться тумани,
Вихололи ріки і пожухли трави.

Листопад крокує в яблуневім саді,
Листя кольорове у його наряді.

Подихи холодні вітру за горами
Стрімко вже летять дикими конями.

Клекіт журавлиний тужить над землею,
Вересень дощами схлипує над нею.

Осінь шпацерує по принішклим долам
Літо проминуло десь за видноколом.
четвер, 10 вересня 2009 р.

Криві дзеркала і розбиті маски
У цьому світі нема добра
У цьому світі немає ласки
Загублений спокій забуті думи
У цьому світі все фальшиве
Окрім байдужості і суму
Темна кімната сутулі тіні
У цьому світі нема нічого
Окрім ненависті і ліні
Пусті коридори тупі портрети
Тут більше нема нічого
Лиш на підлозі старі газети...
2008-2009(точно не памятаю)

зачиняється світ

герметично

і скидає мене як листя в осінь цю

хто із кола зійшов важчає від свинцю

коло правильне

геометричне

2009

Акровірш

Лети, як птаха білопера,
Із рук у руки, з краю в край.
Тобі одній - і душі, й двері,
Ей, друже, швидше відчиняй!
Рідненька наша прилетіла,
А ми лише марнуєм час.
Ти подивись, як шпальти-крила
У світ ясний несе Пегас...
Радію так, немов коханій
Несу я пролісків пучок.
А там далеко - у тумані,
Узористі шовки стежок.
Козацтво там літературне
Ріднею стало - і мені,
А рокотання стобандурне,
Їй-богу, чути вдалині...
Нехай звучить цей марш бравурний,
А правда буде на коні...

Осінній пляж – осінній і не наш.
А Черемош розгойдує мости.
Вглиб темноти заманюють сліди
І плавно обриваються вночі.
А із віконця полум’я свічі
Чийсь голос тихо просить підійти.
Та тільки то не Ти. Уже не Ти.
І я один в безодні самоти.

А Черемош спливає крізь долоні,
Немов любов, що покидає нас.
А згадка б’ється птахою об скроні
І рветься у давно минулий час.
Та Черемоша хвилі не повернеш,
Як не повернеш промайнулі дні.
Я йду до Тебе, Ти ідеш до мене.
А поміж нас лишень холодна ніч.

А спогад намалює Твій портрет
Осіннім пензлем барвами весни.
І в тім немає нашої вини,
Що різні нам судились береги,
Що Черемош розгойдує мости
І не рятує втрачений пейзаж
І що осінній пляж уже не наш,
Хоч все у нім нагадує про нас…

А Черемош спливає крізь долоні,
Немов любов, що покидає нас.
А згадка б’ється птахою об скроні
І рветься у давно минулий час.
Та Черемоша хвилі не повернеш,
Як не повернеш промайнулі дні.
Я йду до Тебе, Ти ідеш до мене.
А поміж нас лишень холодна ніч.

1998р.